Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Нині викладання риторики в Україні не починається, а відновлюється, тому що в українській освітній системі риторика з давніх часів була однією з основних гуманітарних дисциплін. Зокрема, Києво-Могилянська риторична школа дала риторів світового рівня.
Риторика – наука мовознавча. Немає культури спілкування без знання мови, тому риторика потрібна в усіх галузях професійного навчання, в усіх сферах суспільного життя.
Як і кожну науку, риторику треба вчити, нею треба оволодівати. Основними методами вивчення в давній риториці були повтори, декламації взірців і написання своїх промов за зразками. Проте не слід забувати, що риторика, як ніяка інша наука, є суто індивідуальною, особистісною. Вона виховує особистість, але потребує ґрунтовної підготовки, такту, смаку, обережності.
Риторика – це наука текстотворча, в центрі її закони мислення і мовлення, механізми продукування усного й писемного тексту.
Багато чого з того, що входило в предмет риторики часів її розквіту, відійшло до предметів інших наук. Тому риторику називають систематичною наукою. Оскільки вона все систематизувала, або синтетичною, бо поєднувала в собі те, що пізніше розвинулося в інші науки.
Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство. Але саме риторика щоденного мовного спілкування в соціумі має перспективу широкого застосування в сучасному українському суспільстві
ЗВ’ЯЗОК РИТОРИКИ З ІНШИМИ НАУКАМИ
Найближче риторика пов’язана із філософією і є частиною її. Філософія вивчає загальні закони розвитку людини, природи, суспільства і формує світогляд людини; риторика вивчає й описує конкретні закони, закони мисленнєво-мовної діяльності, виробляє правила мовного спілкування а також сприяє формуванню світогляду та морально-етичних норм поведінки людини.
Риторику і логіку єднає те, що основою кожної є мислення. У логіці йдеться про загальні закони мислення, а в риториці основним є вербальне мислення. У логіці панує теорія доказу, в риториці найважливішими є аргументи переконання.
Логіка орієнтована на істину та діяльність, а риторика – ще й на вигадку та на ймовірне, вона творить мовлення, яке описує реальний та уявний художній світ.
Спільними для риторики й етики є моральні закони. Риторика завжди стояла і стоїть на сторожі добра. Моральне обличчя оратора й ритора забезпечує їм успіх або неуспіх.
Риторика – праматір лінгвістичних наук, попередниця граматики, поетики, культури мови, стилістики, психолінгвістики, соціолінгвістики.
Граматика в античні часи визначалася як наука гарної мови. Головна мета грецької граматичної школи – розвиток уміння пояснювати літературні тексти з точки зору риторичної науки До граматики ще входили рахунок і малювання. У пізній антиці граматика, риторика і діалектика становили цикл вільних наук. Іронія долі в тому, що вікове партнерство граматики і риторики, коли граматика служила риториці, закінчилося поразкою риторики, поглинанням її граматикою.
Зв’язок риторики з лінгвостилістикою.
Стилістика досліджує стилістичну систему мови, тобто виражальні можливості і їх реалізацію в мовленні. Вона вивчає функціональні стилі та їх засоби. Значить, стилістика є для риторики теоретичною наукою. Вона вчить, як використати стилістичний потенціал мови, має для цього правила, техніку, вимоги до оратора та аудиторії.
Культура мови і риторика пов’язані між собою. Культура мови вивчає комунікативні якості мови – правильність, ясність, точність, образність, багатство, естетичність. Риторика досліджує ці ж самі якості в динаміці і комбінаціях, залежно від умов і ситуацій спілкування, передбачає вже комплекс цих якостей у видах публічного мовлення.
Сценічна майстерність – це знання законів і правил риторики, вміле володіння технікою риторики. Важливими тут є риторичні поради про мовне дихання, дикцію, композицію, міміку, жести, пози, рух тощо.
Риторика, естетика і поетика генетично споріднені з мовознавчими науками. У давні часи поетику називали другою риторикою, бо поетика – це “мистецтво мови поезії”, яке належить до найдавніших мистецтв, ще дописемних (усних), і розвивається й нині успішно.
Риторика і поетика служать мовній організації художнього тексту, яка доносить до слухача художній задум, ідею чи концепцію образного бачення. Вже для Платона риторика була “філософією красномовства”, засобом досягнення мудрості мистецтвом і наукою слова.
Красномовство у Стародавній Греції стало невід'ємною рисою політика, судді, державця (V-IV ст. до н. е.).
Першим з великих ораторів Афін був Перікл. Завдяки своєму дару красномовства йому вдавалося керувати Афінами протягом сорока років, за що одержав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у своїй правоті. На урочистих похоронах захисників Афін у Пелопонеській війні Перікл виголосив таку "Надгробну промову", що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках пронесли його містом. Промова була простою і водночас вражаючою:
“Рік утратив весну, ті, що загинули, як боги; вирішальний момент прощання з життям був для них кінцем страху і початком посмертної слави; хоч би якими добрими були справи приватної особи, із загибеллю вітчизни вона все одно загине”.
Наступним грецьким оратором був Клеон. Якщо Перікл походив з царського роду, то Клеон – чинбар (шкіряник), не мав освіти і благопристойного виховання. Як ремісник він звертався до найбіднішої неосвіченої маси, був їй близьким, прийшов до влади завдяки своїй демагогії (у перекладі з гр. – керувати народом на дешевому популізмі), служив охлосу (натовпу). Його вважали винним у занепаді афінської демократичної державності.
Вважають, що риторика зародилася на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора (є відомості, що він добровільно кинувся у кратер Етни). Його послідовниками були Корак, Тісій і Горгій. Корак задумав навчити демос добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу судової практики, підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти у промову. Його учень Тісій продовжив цю ідею і створив теоретичний посібник техне, в якому були поради щодо побудови промови.
Горгій (485-380 рр. до н.е.) здобув популярність, ставши в Афінах послом міста Леонтіни, що дуже потерпало від Сіракуз. Своїми майстерними виступами він викликав у афінян захоплення. Під враженням промов Горгія афінські народні збори (еклесія) вирішують негайно надати Леонтині військову допомогу в її боротьбі з Сіракузами. ВІН уважно проаналізував звуковий лад мови, шукаючи в ній гармонію. Звукові прийоми народної поезії, молитви, голосінь, заклинань, чарувань оратор просіює через сито свого смаку і вводить у промови, вказуючи на те, як звучання впливає на думку.
Платон різко критикував софістику, яка не шукала істину, не прагнула пізнати правду, і відповідно осуджував софістичну риторику. На думку Платона, оратор, який не володіє істиною, не розмежовує правдиве і неправдиве, приносить не користь, а шкоду. Софістиці Платон протиставляє філософію. Риторика повинна бути істинною – правдивою і моральною, але такою вона може стати тільки на основі глибокого пізнання природи речей і людей, тобто філософії. Ось тут і намічаються розходження риторики з філософією, але ще якийсь час вони йтимуть поряд.
Текст, основною темою якого є тільки похвала, називали енкомією (у перекладі з гр. – для прославляння). На основі енкомії пізніше розвинулися такі літературні жанри, як ода, панегірик, тост. Похвала є також елементом епітафії, яка містить у собі й плач та втішання.
Від своїх попередників, зокрема й від Платона, Арістотель відрізнявся тим, що зробив риторику наукою, чітко визначив загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши попередній риторичний досвід, він запропонував систему вимог до поетичного твору і до ораторської (античної) прози.
Риторичне вчення Арістотеля викладене у двох трактатах: "Риторика, або Про мистецтво риторики" і "Поетика". Арістотель вважав, що насолода, яку ми одержуємо від оратора, повинна виявлятися не в чуттєвому задоволенні від словесної гри, а в пізнавальному та інтелектуальному збагаченні слухача. Сказане ритором має бути цікавим, правдивим і правильно сформульованим. Великий філософ основним у риториці вважав логічність викладу, пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовисновки – ентімеми, або риторичні силогізми. Вирішальними в ланцюгу пошуків є діалектика (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності.
Арістотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники:
а) предмет риторики; б) позу оратора; в) очікувані емоції слухачів; г) стиль промови. У першій книзі "Риторика" розглядається предмет риторичної науки в системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті, і судові. У кожної своя мета: дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові – звинуватити або виправдати, епідейктичні – хвалять або гудять.
"Родзинкою" Арістотелевої теорії риторики була орієнтація на інтелектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів. Основним критерієм істини є об'єктивно існуюча і пізнавальна реальність.
Арістотель збагатив техніку риторики такими прийомами, як ампліфікація (нагромадження в реченні епітетів, синонімів, однорідних членів); доповнення означень антитезами; перебільшення з метою надати діянням величі і краси, спільні місця тощо.
Особливого значення Арістотель надавав предмету й початку промови. Вони ніби прокладають шлях усій промові.
Майстерність і ефективність риторики, за Арістотелем, забезпечують: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи, їх він розглядає у другій книзі "Риторики", пояснюючи виникнення гніву й милосердя, страху й ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом можна ці почуття пробудити у слухачів.
Арістотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності з глибоким змістовим наповненням: "Той стиль і ті ентимеми є вишуканими, які дають нам знання".
Арістотель цінував пізнавальний і педагогічний характер риторики, для нього кращим навчанням були не дидактика й повчання, а стимулювання роботи розуму. Він любив ті тропи й фігури, які напружували думку, потребували розгадування. Такими вважав порівняння, дотепи, метафори.
Обережно ставився Арістотель до іронії й гіперболи, і вважав, що їх можна використовувати лише в окремих випадках Цікавими є його
думки про ритм ораторської прози: якщо ритм буде метричним, то не переконуватиме й відволікатиме від суті проголошуваного, якщо ж не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, незрозуміле
Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основних положень учення Арістотеля.
4. ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО ДАВНЬОГО РИМУ
Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, загалом продовжуючи з II ст. до н. е. духовну культуру Греції, виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії вимагала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Стародавній Греції заняття риторикою мало масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади – консулів і сенаторів Політики сперечалися між собою, відстоюючи свої проекти й інтереси А народ (плебс) реагував тільки шумом і криком на сходках (коміціях).
Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх, високо оцінений Цицероном. Його промови є зразком римського патетичного стилю, про що свідчить уривок виступу Гракха після вбивства прихильниками сенатської олігархії рідного брата і в передчутті своєї трагічної смерті.
“Куди, нещасний, подамся я? До кого звернусь? На Капітолій. Але він залитий кров'ю мого брата. Чи додому? Для того, щоб побачити матір, нещасну, в сльозах і принижену”.
Цицерон згадував, що виголошено це було з таким виразом очей, таким голосом, що навіть вороги не могли утриматися від сліз.
Давньогрецька риторика служила богам, тому шукала краси й пишності, а вже потім – гармонії, добра й істинності Давньоримська ж мала пряме життєве призначення і йшла навпаки – від простоти й практичності до краси й пишності Про це свідчить відомий афоризм Катона Старшого: "Тримайся суті справи – слова знайдуться". Грецьку риторику називали античною, а римську – азіатською.
Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак. Одна з них – інвективність, тобто розвінчувальність. Інвектива зазвичай супроводжувалася іншою ознакою негації, грубуватим гумором, який дуже подобався плебсу. З розповіді Плутарха відомо, що одного разу, коли римляни домагалися хліба, Катон, аби відвернути їх від бунту, почав промову словами: "Важке завдання, громадяни, говорити зі шлунком, у якого немає вух".
Ще однією прикметною ознакою римської риторики є її афористичність: "Приватні злодії марнують життя в колодках і узах, громадські – у золоті й пурпурі" (Катон). Інші риторичні засоби – нагромадження дієслів, метафори, антитези – органічно ввійшли в римську риторику. Але основою її завжди були сумлінно дібрані і згруповані факти.
Найвидатніший оратор і ритор римської риторики був відомим політичним діячем, філософом, письменником, що помножувало його успіхи у красномовстві. Марк Тулій Цицерон – вчився у грецьких риторів і, розуміючи, що шлях до політичної влади у Стародавньому Римі пролягав через судові справи, а до вершин ораторської майстерності - через перше і друге, зайнявся адвокатською практикою, з головою поринувши у тяжби старовинних римських родів і ставлеників диктатора. Вигравши справу, Цицерон виїхав до Греції вчитися ораторському мистецтву. Повернувшися збагачений досвідом до Риму, він швидко досягає політичної влади. Його призначають керувати островом Сицилія, де вже був злодійкуватий намісник Гай Веррес. Сицілійці звертаються по допомогу до адвоката Цицерона, і він сміливо виступає проти корупції. Пять промов «Проти Верреса» стали блискучими зразками політичного красномовства.
До Цицерона були поширені два види красномовства: аттичний та азіанський. Прихильники аттічного стилю говорили стисло, просто без поетичних прикрас. Любителі азіанського стилю надавали перевагу образним засобам, говорили урочисто, велично, пишно. Цицерон не робив такого протиставлення. Він створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства засобами класичної латини. Він поєднав у своєму стилі простоту, безпосередність і пишність, інтелект і почуття, логіку й екстаз.
Цицерон став консулом, бажаючи втілити свій ідеал політичного діяча в життя, примирити всі суспільні верстви. Один його блискучий виступ міг знести з трону диктаторі і підняти політика. Одна його промова продовжувала Цезарю імператорство ще на 5 років, але інші його викривальні промови підштовхнули во вбивства то го ж Цезаря. Цицерон широко користувався прийомами історичної аналогії , персоніфікації, поєднання несумісних понять.
З риторичної спадщини Цицерона залишилося 58 промов, три трактати про ораторське мистецтво «Про оратора», «Брут», «Оратор», листи, філософські «Тулусканські бесіди», інші твори з етичних тем.
У праці «Про оратора» Цицерон на класичній Грецькій риториці, на риторичному досвіді Перікла, Сократа, Платона, Демосфена, Арістотеля, створив риторичний ідеал оратора. Ораторське мистецтво має служити високій та благодійній меті. Тільки в єдності зі знанням і досвідом риторика може породити політичного вождя. Красномовство – вершина науки. Це важке мистецтво, бо вимагає знання з багатьох наук. До особи оратора він висував багато умов: бути уважним, мати досконалу пам'ять, гартувати волю. Особливостями національного римського красномовства був присвячений трактат «Брут». Практичні питання риторики та ораторський досвід висвітлює в трактаті «оратор».
До риторичної спадщини Цицерона належить 14 філіпік проти Антонія, в яких він, майстерно володіючи технікою риторики, таврує нового узурпатора Риму.
6. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КРАСНОМОВСТВА В ДАВНІЙ РУСІ.
З ораторською прозою Русь познайомилася наприкінці Х - початку ХІ ст. з прикладу кращих зразків візантійського і південнослов'янського красномовства. Теорію красномовства давньоруські книгарі запозичували з Візантії, де існувала цілісна і струнка система ораторських жанрів. Творчість таких чудових візантійських ораторів, як Василь Великий, Іоанн Златоуст та інших, справила великий вплив в розвитку південнослов'янського красномовства, на натхненні промови Костянтина Філософа, Іоанна, екзарха Болгарського, Климента Охридського. Київська Русь стала спадкоємицею греко-славянской риторичною традиції.
Час народження давньоруського красномовства - ІХ ст. І на перших оригінальних творах ораторській прози чітко виявляються три її характерні риси:
по-перше, у розпорядженні давньоруських книжників були перекладні візантійські і південнослов’янські зразки, та попри запозичену тематику і прийоми оформлення ораторських творів, давньоруські автори прагнуть по-своєму осмислити факти дійсності, вийти за межі традиційної тематики, наблизитися до сучасності, до своєї історії над народом;
по-друге, твори перших руських риторів - митрополита Іларіона, Феодосія Печерського, Кирила Туровського - вражають досконалістю форми, глибиною і оригінальністю ідей, новизною поетичних знахідок;
по-третє, оскільки у Русі практика усного публічного виступу не отримала поширення (це в жодному разі значить, що оратори взагалі не виступали на людях), то промови створювалися передусім як писемні пам'ятки, розраховані не так на сьогохвилинне проголошення, а на читання та тривале обмірковування.
У ораторській прозі Київської Русі можна назвати два різновиди: красномовство дидактичне (вчительське) і панегіричне (урочисте). Кожному з них відповідають свої тематика, мова, художні прикраси. Дидактичне красномовство зазвичай переслідувало мету моральної настанови, інформації, пояснення новопонять. Оратори, орієнтуючись на повчання простого люду, прагнули говорити просто, невигадливо, вдаючись до цитуванню авторитетних джерел. У цих творах містилися вимоги бути скромним, працьовитим, турбуватися про сім'ю і батьків, прагнути отримати знання, мати відразу до пияцтва тощо. Отже, оратори ставили собі серйозні завдання виховання високих моральних рис і ідеалів громадянського служіння. Пам'ятки панегіричного красномовства були присвячені знаменним датам церковної історії чи присвячувалися подіям державного значення - успішному походу проти ворога, будівництва собору тощо. У межах обраної теми давньоруські автори часто торкалися важливих питань і щодо зовнішньої політики, державного будівництва, церковної і світським влади. Оратори часто вдавалися до гри однокорінними словами, форм викладу питання-відповідь, риторичних питань, і вигуків, використання різноманітних тропів.
Класифікація жанрів древньоруського красномовства складна, але це найбільш поширеними були повчання (для дидактичних творів) і слово (урочисте красномовство). Останнє характеризується такими жанровими особливостями:
слово у своїй основі публіцистичне, його головні функції – впливати на громадську думку, висловлювати і пояснювати потреби суспільство;
автор слова - своєрідний "жалібник руської землі", розуміє величезну відповідальність за долю батьківщини;
культове призначення і церковнослов'янська мова часто виявлялися награною оболонкою слова, під якими ховається світське, мирський зміст; саме у цій формі на Русі вперше були висловлені багато політичних ідеї, зроблено відкриття в області філософії, естетики, літератури.
Найвидатнішими представниками давньоруського красномовства були митрополит Іларіон, Лука Жидята і Кирило Туровський.
7. «ЗОЛОТЕ СЛОВО» СВЯТОСЛАВА ЯК ВЗІРЕЦЬ ДАВНЬОРУСЬКОї РИТОРИКИ.
«Золоте слово» Святослава – це композиційна частина «Слова про похід Ігорів».
Особливе місце посідає у творі образ князя Святослава. У тексті наводиться сон Святослава і так зване «золоте слово» - думка князя про те, що тільки разом, тільки об’єднавшись можна боронити рідну землю. На тлі постійних міжусобних суперечок, що точились між князівствами, заклик Святослава до об’єднання заради Русі виглядає особливо вражаюче, недарма його метафорично названо «Золотим словом Святослава». Автор тексту підтримує думку князя про необхідність об’єднання. Зображено й інших князів - подано похвальне слово «старим» князям Ігореві і Всеволоду, молодому князю Володимиру Ігоровичу.
Святослав виголошує своє «золоте слово із слізьми змішане». У ньому князь дорікає Ігорю і Всеволоду за політичну короткозорість, легковажність і марнославство. Князі припустилися трагічної помилки, виступивши в похід без підтримки. Вони хотіли здобути славу, а натомість втратили дружину, самі потрапили в полон і відкрили ворота половцям на Русь.
Промова князя багата думками, які мають вагу для всієї Русі. Висловлені київським князем думки, автор вважає так само дорогоцінними, як золото. Промова Святослава є справжнім взірцем слов’янської риторики.
8. «СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» ІЛАРІОНА ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ ЙОГО РИТОРИКИ
Про життя і долю митрополита Іларіона відомо взагалі обмаль. Він у міру праву вважався найкращим церковним оратором Київської Русі, ІХ ст. За свідченням "Повісті временних літ" в 1051 р, великий київський князь Ярослава Мудрого і собор російських єпископів поставили Іларіона, "російського родом", в митрополити. На той час було вже створено "Слово про Закон і Благодать" (не раніше 1037 і пізніше 1050 р.). "Слово про Закон і Благодать" (урочисте красномовство) гідно стати в ряд із кращими творами візантійського ораторського мистецтва. Митрополит, слідуючи правилам греко-слов’янського красномовства у сфері форми, композиції, поетичних прикрас, проявив себе оригінальним мислителем. Його твір - це свого роду політична декларація, підкреслене полемічне прославляння руської землі, це стрункий розвиток єдиної патріотичної концепції - незалежності Русі від Візантії, її рівноправності з усіма християнськими країнами. Наприклад, розповідаючи ухвалення руським народом вчення Христа, Іларіон ані слова не згадує про те, що було це під впливом Візантії. Навпаки, він стверджує, що Русь за власним бажанням стала християнської країною і не має потреби у чийому релігійної опіки: "Усі країни благої Бог наш помилував і не відкинув. Возжелал - і врятував б нас і розуміння істини навів".
У "Слові" відплачується хвала Володимиру Святославовичу ("Радій, у владиках апостол, не мертвих тілом воскресив, але нас, душею мертвих, від недуги і служіння померлим, воскресив! З тобою стоїмо навіть поблизу Бога і Христа - життя вічне - зазнали"), його синові – Ярославу Мудрому, котрий продовжив справу свого батька, його славним справам, котрі принесли ще більшу величин руській землі. У заключній частини "Слова" похвала переноситься на конкретно-історичну подію - завершення будівлі оборонних споруд навколо Києва.
У "Слові про Закон і Благодаті" можна знайти, мабуть, всі прийоми красномовства, до яких вдавалися видатні оратори давнини (метафори, антитези, повтори, риторичні вигуки і питання). Є у "Слові" приклади ритмічною організації промови. У "Слові" є цитати з Старого й Нового Завітів. Мова цього твору - книжна. Як зазначив сам Іларіон, твір цей для непоінформованих, а "наситившихся солодощами книжковими".
9. КУРС РИТОРИКИ В КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКІЙ АКАДЕМІї
Другий період піднесення риторики в Україні припадає на кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст. Це часи розквіту риторики як навчальної дисципліни, коли вона викладалась у Києво-Могилянської академії:
"У класі риторики студенти опановували мистецтво складання промов, які могли виголошуватися у найрізноманітніших випадках: на святах, зустрічах, прощаннях, святкуваннях іменин, весіллях, похоронах тощо. Крім того, вони вчилися мистецтва складати найрізноманітніші послання. Практичне застосування знавцями риторики відбувалося й під час різних судових розборів, суперечок тощо, коли було необхідно довести права тієї чи іншої сторони, кваліфіковано провести захист. Студенти, які добре опанували поетику та риторику, мали змогу поліпшити своє мате1ріальне становище за рахунок підробітків у багатих міщан".
У Києво-Могилянській академії студенти вивчали риторику протягом одного року. Кожний викладач, який читав даний курс, обов'язково писав власний підручник з цієї дисципліни. Більше того, якщо він у другий раз викладав риторику, то його підручник зазнавав значних змін. Як відмічають дослідники: "Це дає підставу говорити про наявність якогось гласного чи негласного припису, що зобов'язував викладачів до початку занять мати власний курс лекцій. Така традиція, що неухильно дотримувалась з року в рік, позитивно впливала на розвиток творчої думки викладачів і студентів, які, наслідуючи представлені викладачами зразки, імітували їх, вчились складати власні промови, поздоровлення, панегірики, листи".
На сьогоднішній день збереглося 127 курсів риторики, що були складені й прочитані в Києво-Могилянській академії. Певний розквіт курсів риторики припадає на кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст. Переважна їх більшість мали світський характер. Зразком для підручників була антична теорія красномовства, насамперед доробок Арістотеля, Цицерона, Квінтіліана. Курси риторики складались із п'яти розділів: винахід, розташування, словесне вираження, запам'ятовування і виголошення. Крім того, велика увага приділялась теорії трьох стилів: високого, середнього і простого.
На риторичні курси суттєво вплинули також думки античних і ренесансних теоретиків про те, що філософія є найважливішою частиною загальної освіти оратора. Однак основу семи вільних мистецтв складало, все ж таки, красномовство.
Характерною рисою риторичних курсів, що читались в Києво-Могилянській академії, була їх практична спрямованість. У них давались поради щодо складання промов з будь-якої нагоди. В ті часи на різноманітні урочистості, як правило, запрошували оратора як почесного гостя. На риторичні курси суттєво вплинув ренесансний ідеал "універсальної людини", людини високоосвіченої, знавця багатьох наук, що вміє втілити свої знання в блискучих промовах.
Першим відомим нам риторичним курсом, що був прочитаний у Києво-Могилянській академії в 1635/36 навчальному році, був курс Йосипа Кононовича-Горбацького. Він складався з двох частин: риторики і діалектики. Риторика містила вступ і три трактати ("Про силу красномовства", "Про ораторську промову", "Про тему дослідження").
10. ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ ЯК ВІДОМИЙ ТЕОРЕТИК ОРАТОРСЬКОГО МИСТЕЦТВА. «РИТОРИКА» ФЕОФАНА ПРОКОПОВИЧА
Одним із найвидатніших професорів риторики Києво-Могилянської академії з 1706 р. був Феофан Прокопович (1677-1736). Слід відмітити, що в Києво-Могилянській академії існували певні традиції, які полягали в тому, що перед початком викладання курсу риторики професори виголошували вступні промови перед студентами. В них вони, як правило, торкались загальних питань риторики, а також демонстрували її користь у повсякденному житті. Свій риторичний курс Ф. Прокопович розпочинає з таких настанов студентам: "Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і батьківщини".
Курс Ф. Прокоповича складається із десяти розділів: Книжка І. Подає загальні вступні настанови. Книжка ІІ. Про підбір доказів і про ампліфікацію. Книжка ІІІ. Про розташування матеріалу. Книжка ГУ. Про мовностилістичне оформлення. Книжка V. Про трактування почуттів. Книжка VІ. Про метод написання історії і про листи. Книжка VІІ. Про судовий і дорадчий рід промов. Книжка VІІІ. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови. Книжка IX. Дещо про священне красномовство. Книжка X. Про пам'ять і виголошування1.
Ф. Прокопович розглядає визначення риторики, які пропонувались різними античними авторами, і вважає найбільш вдалим таке визначення, яке належить Квінтіліану. Тобто риторика - це вміння добре говорити. Метою оратора, на думку українського ритора, є переконувати мовою, а завданням так складати промову, щоб вона переконувала слухачів. Це положення Ф. Прокопович конкретизує таким чином:
"Аби досягти цього оратор повинен винаходити те, що найбільше сприяє справі: він повинен винайдене викласти у відповідному порядку, має сам те оформити добре підібраними словами, найкращими реченнями і формами речень і слів, обов'язково це все запам'ятати і, нарешті, виголосити усно, пристосовуючи до мови жести і рухи. Через те завдання оратора є, задовольнивши всі ці умови, винаходити, розклад2ати, мовно оформляти, охоплювати в пам'яті і виголошувати".
Таким чином, риторичний курс українського професора побудовано за античними зразками і докладно висвітлює етапи ораторської діяльності.
У цілому концепція риторики, яку пропонує Ф. Прокопович, прагне певним чином поєднати традиції Арістотеля та Квінтіліана. Адже промова оратора повинна не тільки переконувати, показувати, що відповідь на важливі питання є правильною. Вона повинна також викликати почуття насолоди у слухачів. Завдання оратора полягає не тільки в тому, щоб інформувати, а й зворушити аудиторію. Тлумаченню почуттів присвячена ціла книжка в курсі риторики. Діяльність оратора оцінюється передусім тим, наскільки ефективною була його промова.
Крім того, український ритор докладно розбирає різні види промов і дає поради щодо їх написання. Зокрема, книжки VI-IX присвячені висвітленню саме цих питань. Риторика постає як нормативна дисципліна, що встановлює певні правила, якими повинен керуватися оратор при підготовці того чи іншого виду промови.
У 1716 р. російський цар Петро I запрошує Ф. Прокоповича до Петербурга. Український професор стає главою "Ученої дружини", найближчим радником Петра I з питань освіти й церкви, теоретично обґрунтовує його реформи.
11. РИТОРИЧНА СПАДЩИНА М. В. ЛОМОНОСОВА
Михайло Ломоносов (1711—1765). Великий російський учений-енциклопедист, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, поет. Навчався в Києво-Могилянській академії, учень Ф.Прокоповича. Заклав основи сучасної російської літературної мови, став теоретиком красномовства як автор «Краткого руководства к красноречию», «Краткого пособия к риторике в честь любителей словесности», «Российской грамматики».
М. Ломоносов писав: «Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно говорити, тим самим прихиляючи інших до своєї про це думки».
Учений так класифікував структуру публічної промови: вступ, тлумачення, твердження, закінчення. Для успішного впливу на слухачів він рекомендував добре знати людину, стан оратора, стан слухачів — вік, стать, виховання, звички, рівень освіти; і силу красномовства. Оратор повинен володіти своїми пристрастями, вміти збуджувати й гасити свої почуття, тоді слухачі будуть знати, що ця людина чесна, совісна, їй не є чужими ті пристрасті, які вона хоче збудити у слухачів.
Важливою є така думка: “Щоб збудити почуття аудиторії, слід глибоко знати людську природу”. Для красномовства необхідні такі фактори: обдарування душевні, дотепність і пам’ять, гучний, приємний голос, осанкуватий вигляд, знання елементів і структури публічної промови. Ломоносов вважав, що для опанування цієї науки потрібно враховувати п’ять мотивів: природній талант, ерудицію, наслідування майстрів, вправи у творах, знання істинних наук.
«Ломоносов — геній творчий, він батько нашої поезії, він першим спробував вступити на шлях, який до нього ніхто не відкривав, мав сміливість складати рими мовою, яка, здавалося, є несприятливим матеріалом для віршування... Він відкрив нам красу й багатство нашої мови, дав нам відчути гармонію, виявив чарівність і відсторонив її грубість... До слави великого поета він приєднує звання вдалого прозаїка, його похвальна промова Петру Великому — безсмертний твір, який приносить хвалу й герою, й автору, мужнє, високе красномовство у цій промові є безмежним, легко тут висловлюється геній звеличений, який завжди стоїть вище того, що він творить».
Франко І.Я. (1856 – 1916) – український письменник, публіцист, оратор. Риторика Франка є доволі цілісною. Зокрема, його мала проза — це послідовна ілюстрація лібераціоністських, якщо не радикально соціалістичних поглядів автора. В одних випадках — це тренос з приводу змізернілого економічного та й духовного стану людності в тогочасній Галичині, з іншого — майже публіцистичний виступ проти сил, яких Франко вважав за призвідців ситуації.
Його судові промови під час Львівського процесу 1878 року запам’ятались учасникам тих подій потужністю і сміливістю, силою виголошення, ясною логікою власної переконаності. Письменник підкреслює, що високий професіоналізм, підсилений глибоким знанням законів живого слова, допомагають переконувати, впливати на вироки суду, домагатися поставленої мети. Учений визначив основні параметри живого слова в цьому жанрі: промова оборонця має базуватися на глибокому знанні справи, треба використовувати деталі, які допомагають об’єктивно змальовувати стан справи; повинно бути розуміння психологічних мотивів, якими керуються сторони; змістом виступу, умілим використанням найрізноманітніших риторичних засобів — риторичними запитанням, порівнянням, антитезою та ін. — обов’язково торкнутися душевних струн тих, від яких залежить рішення суду; щиро, без патетики говорити також про свої почуття; виступ має йти „від серця”, „без хитрих риторичних зворотів”; промова не повинна бути задовгою; обов’язково треба брати до уваги реакцію залу. Найкраща промова тоді, коли її не читають з написаного тексту, а імпровізують, маючи під руками хіба що короткі тези.
Ідея поступу, ідея і суть історичного розвитку. Варто порівняти статті „Мислі о еволюції в історії людськості” (1881-1882) і „Що таке поступ?” (1903), адже предмет роздумів ідентичний. Радянські вчені у першій статті вбачали прояви дрібнобуржуазного соціалізму І. Франка, щодо другої вважали, що і в ній він не піднісся до марксистського розуміння історії. Праці цікаві. Особливо другу сьогодні експлуатують дослідники, бо в ній І. Франко критикує комуністичні погляди на історію, на державний устрій.
Із статті „Що таке поступ?”: „Поступ цілої людськости — се величезна і дуже складна машина. Вона порушається силою, на яку складаються тілесні і духові сили всіх людей на світі… Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, такі самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений, Йоганн Гете, а то — голод і любов. Голод — се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов — се те чуття, що зрівнює чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно ще довго не буде”. За розумом, який керував би світом, перебігом історії — ось за яким чинником розвитку людства із неприхованим жалем тужив І. Франко. Ця ідея поступу, його чинник — не воля до життя, не боротьба, а голод і любов, за І. Франком…
Дейл Карнегі, американський письменник, публіцист, педагог-психолог, викладач. Стояв біля витоків створення теорії спілкування, перевівши наукові розробки психологів того часу в практичну область, розробивши власну концепцію безконфліктного й успішного спілкування.
В ході роботи Карнегі поступово розробляв унікальну систему навчання навичкам спілкування. Ця система була настільки неповторна, що він вирішив оформити авторські права на неї, видавши декілька буклетів, що увійшли до книг «Публічний виступ: практичний курс для підприємців» і «Публічний виступ та вплив на людей у бізнесі».
За рахунок чого ж він став еталонним бестселером в книжковому світі?
Перш за все, за тонке уловлювання больових точок в людському спілкуванні. Він точно влучає в ціль, стверджуючи, що люди найбільше потребують того, щоб навчитися ладити з іншими, з якими вони повсякденно спілкуються. Саме в повсякденному спілкуванні, коли люди часто вступають у прямі контакти, найважче утриматися в рамках хороших манер і благородного звернення. Коли зустрічаєшся з ким-то раз на тиждень, а ще й менше, то не так вже складно в спілкуванні обдарувати співучасника приємною посмішкою і з явною доброзичливістю його вислухати. Інша справа - спілкування, яке обмежена колом певних осіб і в якому неминуче постійне зіткнення з ними.
У цьому плані пріоритетно ділове спілкування. На нього Дейл Карнегі робить особливий наголос. І це друга обставина, завдяки якій його поради користуються підвищеним попитом. У світі цивілізованої економіки, що базується на ринковому механізмі господарювання, добробут людей визначається їх підприємливістю та вмінням працювати з командою або в ній. Тим більше, коли мова заходить про тих, хто має свій бізнес або виступає в ролі менеджера. Взагалі, до якої б діяльності в діловому світі людина не звернувся, неозброєним оком видно, що вміння спілкуватися виступає як одне з основних правил її здійснення.
Чудово володіючи художнім стилем, вдало використовуючи «ефект наочності» і «ефект асоціацій», замальовки з життя на будь-який смак, Дейл Карнегі чарує читача і перетворює читання своїх фоліантів у інтелектуальне задоволення. У чому нескладно переконатися, звертаючись до його книги, в якій викладаються поради, як виробляти впевненість у собі і впливати на людей, виступаючи публічно.
Що значить пізнати ази риторики?
По-перше, говорити логічно. По-друге, говорити аргументовано. По-третє, говорити образно. По-четверте, говорити емоційно. По-п'яте, говорити, майстерно жестикулюючи.
При правильній організації навчання риторика не виявляється нездоланною перешкодою. Чим активніше налаштовані люди на оволодіння риторичними прийомами, тим менше вони витрачають часу на досягнення цього.
Важливим доданком подібного успіху є те, про що докладно пише Дейл Карнегі. Це володіння упевненістю. Без неї ніякі риторичні прийоми не спрацюють. 80% інформації люди візуально знімають з виступаючого з його зовнішності. Ще точніше - під впливом його самопрезентації, яка розшифрує як уміння людини подавати себе людям.
Дейл Карнегі жив за принципом того, що немає поганих людей. А є неприємні обставини, з якими можна боротися, і зовсім не варто через них псувати життя і настрій навколишнім людям.
Основні розділи риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку — і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї:
— винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);
— добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);
— втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція);
— тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія);
— виступ, публічне виголошення промови (акція);
— самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація).
У першому розділі риторики (інвенції) розглядаються аспекти розробки предметної царини промови. На цьому етапі оратор повинен визначити свою стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її тему через підбір відповідного матеріалу.
У другому розділі риторики (диспозиції) розглядається структура ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен організувати матеріал, винайдений у процесі інвенції, тобто розчленувати його та забезпечити певну послідовність у промові.
У третьому розділі риторики (елокуції) розглядається виразність ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен забезпечити ефектність своєї промови.
У четвертому розділі риторики (меморії) розглядаються способи запам'ятовування промови.
У п'ятому розділі риторики (акції) розглядаються особливості безпосередньо публічного виступу оратора перед аудиторією.
У конкретному виконанні цих ступенів підготовки промови їх межі можуть бути нечіткими, розмитими, "забігати" в попередні чи наступні ступені.
Визначення теми
Підготовка до будь-якого виступу розпочинається з визначення теми промови. При визначенні теми виступу потрібно враховувати наступні моменти:
1. Обирайте тему, яка відповідає вашим пізнанням і інтересам.
По-перше, подумайте про ті галузі знання, в яких ви маєте особливий досвід або теоретичну підготовку. По-друге, поспілкуйтесь на яку-небудь цікаву тему зі своїми товаришами чи друзями. По-третє, зверніться до книги. Продивіться довідники, свіжі журнали і газети.
2. Підбирайте доречну тему.
Настрій аудиторії залежить від місця і часу. В аудиторії він один, в приватному житті — інший. В побутовій ситуації слухачі сприйматимуть як досить природну річ те, що в аудиторії їм може здатися нецікавим, смішним, шокуючим.
3. Обирайте тему, яка відповідає аудиторії.
Тема повинна бути досить цікава, досить важлива, досить зрозуміла для слухачів. Для того, щоб вирішити, чи буде вона відповідати цим вимогам, необхідно мати уявлення про рівень знань слухачів, їх виховання, вік, особливі інтереси.
Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання.
Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що підлягають обговоренню. Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст виступу і обов'язково привертати увагу слухачів. Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштовхують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу.
Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви потребують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Тому серед слухачів будуть невдоволені, бо вони не отримають відповіді на питання, які їх цікавлять.
Існують такі поняття, як тема «розкрита» та тема «не розкрита». Тема «розкрита», коли матеріал їй відповідає, коли основна думка промовця зрозуміла, коли вона доведена. Бажано, щоб тема мала точки зіткнення з іншими темами, апелювала до вже відомого слухачам.
Формулювання мети
Для того, щоб отримати чітке уявлення про те, чого ви добиваєтесь, викладіть письмово ваш намір у формі цілого речення. Потрібно також мати на увазі, що мету виступу слід формулювати не тільки для себе, але й для своїх слухачів. Чітке визначення цільової настанови полегшує сприйняття ораторської промови, певним чином налаштовує аудиторію.
Існує загальна і конкретна мета виступу. Загальна мета визначається видом реакції, яку оратор хоче викликати у слухачів і залежить від того, чи бажає він тільки розважити їх або задовольнити цікавість, надихнути, переконати чи схилити до дії. Конкретна мета виражена в самому змісті промови, який може розважати, вгамовувати жагу знань, надихати, переконувати і викликати готовність до дії.
Певним чином можливе і злучення цих цілей. Наприклад, промова, яка спонукає до дії, не буде мати успіху, якщо вона не цікава, не надихаюча, не переконлива.
16. ПЛАН ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ПРИ ПІДГОТОВЦІ ПРОМОВ
Перш ніж розпочати роботу над композицією своєї промови, необхідно визначити порядок, за яким буде викладатися матеріал, тобто скласти план.
План — це взаємне розташування частин, коротка програма будь-якого викладення.
Важливо одразу ж визначити, які конкретно питання ви передбачаєте висвітлити в своїй промові. Тому складається попередній план, який відображує особисте визначення оратором теми виступу і підходу до даної проблеми. У процесі вивчення літератури, аналізу підібраного матеріалу план може змінитися, та в будь-якому випадку він буде сприяти вашій роботі.
Після того, як вивчена література, обміркована тема, зібраний фактичний матеріал, складається робочий план.
Виділіть питання обраної теми, відберіть суттєві і основні, визначвть, в якій послідовності їх викладати. До робочого плану вносяться формулювання окремих положень, наводяться приклади, факти, цифри, які ви хочете використати.
Робочий план допомагає краще обміркувати структуру виступу, визначити, які розділи виявились перевантаженими фактичним матеріалом, які, навпаки, не мають прикладів, які питання слід пропустити, які включити і т.ін.
Робочий план може мати декілька варіантів, тому що він постійно уточнюється.
Характерною особливістю робочого плану є те, що він являє цінність для самого оратора, тому що його пунктами бувають не тільки закінчені речення, але і незакінчені, а також словосполучення і навіть окремі слова.
На основі робочого плану складається основний план. Цей план не стільки для оратора, скільки для слухачів.
Формулювання пунктів основного плану повинні бути чіткими і ясними. Цей план оголошується слухачам після повідомлення теми виступу або у вступі при розкритті мети промови. План промови не завжди оголошується оратором. Це залежить від виду виступу, від складу і настрою аудиторії, від намірів оратора. Найчастіше план оголошується в лекціях, доповідях, наукових повідомленнях. Слухачі під час таких виступів ведуть записи, і план допомагає їм слідкувати за ходом викладення матеріалу. Наприклад, в вітальних, призивних промовах оголошення плану є недоречним.
Плани бувають трьох видів: простий, складний та цитатний. Простий план складається з декількох пунктів, що відносяться до основної частини викладення теми. Він являє собою, по суті, ряд непоширених речень.
17. ПІДБІР МАТЕРІАЛУ ДЛЯ ПРОМОВИ. СПОСОБИ ЙОГО НАКОПИЧЕННЯ
Збирання матеріалу
Якщо зміст промови взято не тільки з особистих переживань, матеріал можна добирати з багатьох джерел. Прочитайте не одну, а декілька журнальних статей, зберіть інформацію не з однієї, а з декількох з них. Розкрийте точки зору різних авторів, зіставте їх. Поспілкуйтеся з оточенням, запишіть думки і факти, що приходять в голову і про які прочитали.
Отже, наступний етап підготовки публічного виступу — підбір матеріалів для ораторської промови.
Існує чотири основних джерела накопичення матеріалу: 1) особистий досвід; 2) роздуми і спостереження; 3) інтерв’ю і бесіди; 4) читання. Не обов’язково використовувати завжди всі перелічені джерела, але при всіх умовах необхідно обмірковувати питання і обов’язково заглядати в книжки.
В методичній літературі визначені основні джерела, з яких можна черпати нові ідеї, цікаві дані, факти, приклади, ілюстрації для своєї промови. До них відносяться:
- офіційні документи;
- наукова, науково-популярна література;
- довідникова література: енциклопедії, енциклопедичні довідники, довідники з різних галузей знань, лінгвістичні довідники, бібліографічні покажчики. Ці джерела доцільно використовувати для дискусій, тематично обмежених і базованих на загальновизнаних авторитетних даних;
- художня література;
- статті з газет і журналів. Для поточної інформації можна користуватися статтями зі звичайних журналів. За більш свіжою інформацією і за матеріалом з питань, що мають місцеве значення, потрібно завжди звертатися до газет, хоча зібрані в них дані менш надійні і солідні, ніж дані, які містяться в книгах або журналах;
- результати соціологічних досліджень;
- статистичні дані. Обсяг даних, які є в цих посібниках, не може не вражати.
Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а декілька.
За етапом збирання настає обмірковування матеріалу, встановлення зв’язків, коментування. В цілому це можна назвати “інкубаційним періодом”. До нього відносяться перевірка фактів і уточнення думок, їх підпорядкування.
Передумовою плідної підготовки є виділення найкращого часу для роботи, який у кожного індивідуальний.
Внутрішніми передумовами плідної підготовчої роботи є:
- самоопитування (“В чому причина, яка дія факту?”, “Яка суть, головна думка того, що я повинен повідомити?” і т.ін.). Постановка питань самому собі є засобом активізації думки. Якщо є запитання, то існує і відповідь;
- чередування станів — роздуми вголос і прослуховування “внутрішнього голосу”. Обравши час, ми звертаємось “в себе”, потім знову висловлюємо наші думки уже вголос. Ця зміна станів зазвичай веде до з’ясування думки;
- терпляча, систематична робота над текстом, поєднання частин, раціональна організація матеріалу і ефективна розробка визначень. Регулярна робота веде до більшого успіху.
Розглянемо головні правила подання цифрових даних в усній доповіді.
Числа з позначенням одиниць виміру, записані в тексті доповіді скорочено, подають повністю: не вистачало 10 тис. грн - не вистачало десяти тисяч гривень; розчин містить 5 % спирту - розчин містить п'ять відсотків спирту.
Числівники, що входять до складних слів, у писемних наукових текстах пишуться цифрами: 15-тонна вантажівка, ЗО-відсотковий розчин, але читаються вони повністю: п'ят-надцятитонна вантажівка, тридцятивідсотковий розчин.
Кількісні числівники, записані римськими цифрами для позначення порядкових номерів століть (віків), кварталів, томів видань, читаються так: XX століття - двадцяте століття, III квартал - третій квартал, VII том - сьомий том.
Хімічні формули читаються за прийнятими в хімічній науці правилами з використанням латинських літер і слів для позначення елементів. Нижні індекси формул звучать як кількісні числівники, наприклад, Ка2804 - "натрій-два-ес-о* чотири", Са(ОН)2 - "кальцій-о-аш-двічі", Н,0 - "аш-два-о" (не варто використовувати слово "вода"), С2НбОН - "це-два-аш-п'ять-о-аш" (а не "спирт").
Математичні формули використовують числові й буквені символи, які читаються відповідним чином.
Позначення змінної величини: буквеної - а, Ь, с, х, у, г ("а, бе, це, ікс, ігрек, зет"); цифрово-буквеної - 2х, 37у, 85,5г ("два ікс", "тридцять сім ігрек", "вісімдесят п'ять цілих п'ять десятих зет").
Позначення степеня:
- другого - х2 "ікс-квадрат, ікс у квадраті, ікс у другому степені*';
- третього - х3 "ікс-куб, ікс у кубі, ікс у третьому степені";
- першого, четвертого, п'ятого тощо - у4 "ігрек у четвертому степені", а6 "а в п'ятому степені", 99 "дев'ять у дев'ятому степені".
- від'ємного - 10"1 "десять у степені мінус один", б""1,8 "п'ять у степені мінус одна ціла вісім десятих" тощо.
Для округлення чисел в усному мовленні використовуються слова "майже", "близько", "понад", "більш/менш ніж", "більш/менш як": майже сто відсотків, близько п'ятдесяти років тому, понад шістсот студентів, менш ніж сто шістдесят країн.
Дробові числівники читаються за загальними правилами: 8,9 - "вісім цілих дев'ять десятих", 0,0005 - "нуль цілих п'ять десятитисячних", 1/2 - "одна друга", 7/35 - "сім тридцять п'ятих", В усному мовленні допустиме уживання таких слів, як "половино.", "третина9*, "четвертина", залежно від контексту, наприклад "друга половина дев'ятнадцятого століття", "майже третина викладачів нашого університету" тощо.
Доцільно буде усі числівники у тексті доповіді записати словами, аби потім не потрібно було підраховувати кількість нулів і розрядів.
19. ДЖЕРЕЛА ПРОМОВИ
Існує чотири основних джерела накопичення матеріалу: 1) особистий досвід; 2) роздуми і спостереження; 3) інтерв’ю і бесіди; 4) читання. Не обов’язково використовувати завжди всі перелічені джерела, але при всіх умовах необхідно обмірковувати питання і обов’язково заглядати в книжки.
В методичній літературі визначені основні джерела, з яких можна черпати нові ідеї, цікаві дані, факти, приклади, ілюстрації для своєї промови. До них відносяться:
- офіційні документи;
- наукова, науково-популярна література;
- довідникова література: енциклопедії, енциклопедичні довідники, довідники з різних галузей знань, лінгвістичні довідники, бібліографічні покажчики. Ці джерела доцільно використовувати для дискусій, тематично обмежених і базованих на загальновизнаних авторитетних даних;
- художня література;
- статті з газет і журналів. Для поточної інформації можна користуватися статтями зі звичайних журналів. За більш свіжою інформацією і за матеріалом з питань, що мають місцеве значення, потрібно завжди звертатися до газет, хоча зібрані в них дані менш надійні і солідні, ніж дані, які містяться в книгах або журналах;
- результати соціологічних досліджень;
- статистичні дані. Обсяг даних, які є в цих посібниках, не може не вражати.
20. СТРУКТУРА І КОМПОЗИЦІЯ ПРОМОВИ
Найпоширенішою структурою промови є структура, що складається з вступу, більшості і укладання. Композиція виступи змінюється залежно від теми, мети, складу аудиторії.
Публічне виступ обов'язково повинен мати продуману структуру, що містить певну послідовність частин. Це необхідне зручності, як оратора, і слухачів. Оратору зручно переходити від теми до цієї теми, слухачам зручно сприймати інформацію, розбиту на частини й запропоновану ним у певному послідовності.
Структура — це складові виступи та його розташування щодо одне одного.
У вступі зазвичай ставиться проблема, повідомляється основна думка; в більшості наводяться аргументи і речові докази; у висновку підбиваються підсумки, повторюється головна думка, міститься заклик до аудиторії.
У вступі розрізняють зачин (мета — підготувати аудиторію до сприйняття, змусити слухати, привернути увагу) і зав'язку (мета — пояснити теза, заінтригувати постановкою проблеми, показати актуальність обговорення питання).
Більшість містить аргументацію тези.
Укладання може охоплювати нагадування (мета — нагадати головну тезу, повернутися до початкової проблемі), узагальнення (мета — сформулювати словами узагальнюючий висновок) і цей заклик (мета — викликати реакцію слухачів).
Найважливішим вимогою, яким має задовольняти всяке публічний виступ, є що: повинна виявлятися структура (логіка), зрозуміла слухачам.
21. ВИДИ ПУБЛІЧНИХ ПРОМОВ
Публі́чний ви́ступ — це різновид усного спілкування. Жанровий різновид публічного виступу — це доповідь (звітна, ділова, політична), промова (агітаційна, мітингова, ювілейна, судова), бесіда, лекція, репортаж, проповідь.[1]
До основних ви́дів публі́чних ви́ступів належать судове, академічне, політичне, церковне, суспільно-побутове та діалогічне красномовство.
Юридичне красномовство (Судова риторика) — це ораторські виступи учасників судочинства в процесі розгляду судової справи в залі суду. У таких виступах аналізуються докази, висловлюються позиція сторін та доводи, які можуть бути враховані судом під час складання вироку, рішення, постанови, ухвали. Зокрема, в судових дебатах учасники судових процесів (прокурор, адвокат, обвинувачений, потерпілий, позивач, відповідач, представник, тощо) підбивають підсумки судового розгляду справи
Академі́чне красномо́вство — це ораторські виступи науковців та викладачів, які доповідають про результати наукових досліджень, популяризують досягнення науки, проводять лекції з навчальною метою.
Основними жанрами академічного красномовства є наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, захист реферату або виступ на семінарському занятті, публічна лекція, бесіда. Основними вимогами до наукового виступу є доказовість, логічність висновків, відсутність двозначності в термінології, знання наукового матеріалу.
Під час читання лекції викладачеві важливо встановити контакт з аудиторією, для чого доцільно використовувати запитання до слухачів, дискусії, приклади з життя.
Політи́чне красномо́вство — це виступи ораторів, що представляють певну політичну силу чи освітлюють суспільно-політичну ситуацію. Характерними рисами політичної промови є ідейність, конфліктність, урочистий стиль. Жанри політичного красномовства: політична промова, доповідь, виступ, огляд.
До церко́вного красномо́вства традиційно відносять риторичні твори, що використовуються в практиці різних християнських конфесій. Основним жанром церковного красномовства є проповідь, яка являє собою коментування біблійних текстів, проілюстроване прикладами сучасного проповіднику життя, які допомагають наблизити біблійні істини до життєвих проблем слухачів. Характерними рисами церковного красномовства є повчальність, увага до моральних цінностей.
Суспі́льно-побуто́ве красномо́вство — це влучне висловлювання в гострій чи цікавій ситуації, а також урочисте слово з нагоди якоїсь важливої події. Суспільно-побутове красномовство пов'язане із звичаями, з народними традиціями, які складалися століттями [3]. До цього виду красномовства належать такі жанри, як ювілейна промова, вітальне слово, застільне слово, а також поминальна промова.
Діалогічне красномовство — це красномовство, спрямоване на переконання співбесідників еристичними прийомами, за допомогою мистецтва сперечатися, у суперечці, полеміці, диспуті, бесіді, на "круглому столі", нараді, симпозіумі, в інтерв'ю, на прес-конференції, тощо, коли відбувається зіткнення різних думок, позицій, ідей та ідеологій.
22 РІЗНОВИДИ ПРОМОВ ЗА ЦІЛЬОВОЮ УСТАНОВКОЮ
23. ВСТУП. ОСНОВНІ ПРИЙОМИ ЗАВОЛОДІННЯ УВАГОЮ СЛУХАЧІВ, ЩО ВИКОРИСТОВУЮЮТЬСЯ У ВСУПНІЙ ЧАСТИНІ ПРОМОВИ
Вступі в будь-якому усному чи письмовому повідомленні є зачином, введенням слухача або читача в тему повідомлення.
В ораторській промові роль вступу значно підвищується. Крім введення у зміст, він несе значне психологічне навантаження. Можна сміливо стверджувати, що значна частка успіху оратора визначається вдалим вступом.
У вступі оратор прагне досягти наступних цілей: викликати зацікавленість у аудиторії і оволодіти її увагою; встановити контакт з аудиторією і завоювати її довіру; підготувати сприятливий психологічний ґрунт для сприйняття промови, повідомити план промови.
Важливим засобом привертання уваги є звернення. Форма звернення залежить від обставин, складу аудиторії і виду виступу. Як же потрібно скласти вступ, щоб привернути і зосередити якнайбільше уваги слухачів? З усіх можливих рекомендацій наведемо найбільш загальну: не починати промову з трафаретних виразів і фраз, прагнути до максимальної новизни, неочікуваності, свого роду інтриги. Перші слова повинні бути прості, доступні, зрозумілі та цікаві, щоб зачепити увагу. Цих зачіпок-вступів є багато: випадок з життя, якийсь парадокс, неочікуване питання і т.п.
Звичайно вибір того чи іншого вступу залежить від виду публічної промови, складу і стану аудиторії та інших обставин. Тому до однієї і тієї ж промови досвідчений оратор може підготувати декілька вступів.
Наведемо деякі з способів досягнення новизни і неочікуваності: апеляція до інтересів аудиторії; прийом парадоксальної ситуації; гумористичне зауваження; постановка проблемного питання; апеляція до події, часу, місця; апеляція до авторитетів, відомих джерел інформації, особи оратора.
Стародавні оратори розрізняли три види вступів: штучний, природний і раптовий. У першому випадку оратор поступово готує слухачів до викладення головної теми промови. У другому - оратор без усякої підготовки підходить до суті справи. У третьому випадку оратор, схвильований якоюсь подією, починає промову раптово, несподівано, розкриваючи перед слухачами свої почуття.
Вступ повинен бути нерозривно пов'язаним з іншими композиційними частинами промови. Це стосується як змісту, так і форми промови. Використавши яскравий, незвичайний вступ чи почавши промову у звичайному простому стилі, оратор повинен і продовжувати в тій же тональності. Якщо ж після емоційного зачину оратор починає говорити монотонне, сухими штампованими фразами, рівновага промови порушується і контакт з аудиторією зникає.
Тривалість вступу визначається низкою факторів: тривалістю усієї промови, настроєм аудиторії і відношенням аудиторії до промови і оратора. Але завжди треба прагнути до максимальної лаконічності вступу. Перші фрази повинні бути короткими, максимально простими і миттєво доходити до свідомості будь-якого слухача.
Якщо дозволяють обставини, краще починати виступ спокійно, в уповільненому темпі і неголосно.
Звичайно, крім перерахованих засобів, в арсеналі досвідченого оратора завжди є і свої власні способи і методи "захвату" уваги аудиторії.
24. ОСНОВНА ЧАСТИНА ПРОМОВИ. МЕТОДИ ВИКЛАДЕННЯ МАТЕРІАЛУ.
Основна частина – це головне в промові, тут всебічно розкривається тема. Все, про що йдеться в основній частині, повинно мати відношення до стрижневої ідеї, яка в свою чергу може бути розділена на декілька розділів або мікротем. Одне з основних завдань – розподілити матеріал як найкраще. Це може досягатися наступним чином: судження – аргумент – висновок.
Бажано, щоб усі мікротеми в тексті були незалежні одна від одної, але спрямовувалися до одного центру. Незалежність мікротем є основою їх можливості переміщуватися в тексті в залежності від конкретної ситуації спілкування.
Для того щоб ефективно донести головну думку до слухачів, оратор повинен її сформулювати. Тому потрібно заздалегідь подбати про словесної формулювання головної ідеї: висловити словами, по можливості, коротко і зрозуміло. П. Сопер зазначав, що «сам оратор іноді точно не знає, яка його мета, поки не сформулює її повністю». З іншого боку, дослідження Т.М. Дрідзе переконливо показали, що третя частина будь-якої аудиторії в принципі все добре розуміє, але не може самостійно сформулювати головну думку оратора, не в змозі виділити цю думку у виступі.
Словесна формулювання головної думки виступу необхідна як самому оратору, так і його аудиторії.
«зазвичай слухачі не схильні дошукуватися, яке намір оратора, поки останній у досить розгорнутому вигляді і з повтореннями не пояснить його». Саме звідси і випливають нерідко здивовані запитання слухачів після виступу: що оратор, власне, хотів сказати? Що він мав на увазі? Що він доводив слухачам? І саме тому актуальним є старий, але не втратив свого значення риторичне рада: розкажи слухачам, що ти збираєшся розповісти; в той час, як ти вже розповідаєш, роз'ясни їм, що ти розповідаєш, а коли закінчив, розкажи їм, що ти розповів.
Прийоми ефективного донесення головної думки оратора будуть відрізнятися в залежності від тривалості виступу, його типу, аудиторії і т.д. Можна лише дати деякі найбільш загальні рекомендації, що застосовуються в переважній більшості випадків.
Оптимальним є виступ за принципом «один текст - одна думка».
Дві-три ідеї в одному виступі - це межа, рекомендується виділити з них одну головну і сформулювати її як таку.
Завжди краще сформулювати головну думку у вигляді окремої пропозиції.
У вступі слід повторити тему. Основна думка повинна бути написана оратором для себе, її краще тримати перед собою впродовж усього виступу.
У невеликих виступах не слід починати з головної думки, вона повинна прозвучати в середині і наприкінці промови. У середніх за тривалістю і великих виступах головний теза повинна прозвучати:
якщо виступ будується дедуктивно (від тези до аргументів) - в кінці вступу, у першій третині основної частини і на початку ув'язнення, при цьому в головній частині повинні звучати ключові слова з цієї тези.. Досить ефективно повторення основної думки у різній словесній формі.
Головна думка повинна бути виражена в розгорнутій словесній формі, повним пропозицією не менш трьох разів при дедуктивної формі викладу і не менше двох разів - при індуктивному формі викладу.
25. ЗАВЕРШЕННЯ ПРОМОВИ, ПРОПОНОВАНІ ВАРІАНТИ ЗАВЕРШЕНЬ
Мета завершення промови – це закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії.Найбільш поширені прийоми, які використовуються у завершенні промови –це формулювання висновків, розгляд перспективи, апелювання.Прийом завершення «формулювання висновків» - оратор повертається до найважливіших пунктів головної частини. Завершення промови повинне нагадати про них. Зміст завершення промови щодо його розгортання на предмет промови передбачає підсумовування думок щодо предмета. Оратор повинен відібрати найсуттєвіші положення головної частини. Зміст завершення промови щодо його розгортання на структуру повідомлення (передбачає огляд того, у якій послідовності подавалася інформація про предмет промови. Прийом завершення промови «розгляд перспективи» - оратор підкреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього він може скористатися екстраполяцією)Різновиди екстраполяції це часова й просторова.Зміст завершення промови через часову екстраполяцію передбачає розгляд того, чим предмет буде завтра. Прийом завершення промови апелювання - оратор намагається емоційно завершити свою промову та вплинути на почуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається сформувати у слухачів намір діяти певним чином.Вибір прийому завершення промови диктується конкретними умовами спілкування. Оратору слід звернути увагу на мету промови)Загальні прийоми завершення промови – це цитата, ілюстрація, подяка аудиторії у вигляді розгорнутого компліменту.Небажано завершувати промову вибаченням, додатковими даними після того, як сформульовано висновки, безнадійною перспективою. Вимоги до висновків - висновки повинні бути стислими.
26. РИТОРИЧНІ ЗАКОНИ
I. Концептуальний закон – базовий закон риторики, який становить перший крок мовленнєвого циклу – винайдення задуму, ідеї (створення концепції). За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета. Повноцінна, нормальна мисленнєво-мовленнєва діяльність людини починається з оволодіння нею концептуальним законом ... Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій: 1. Своє бачення суб’єктом предмета (теми), 2. Аналіз теми (предмета), тобто вибір проблем для вивчення. 3. Прилучення до цінностей людського досвіду по вивченню обраної проблеми. 4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чуже + своє) і формування позицій.
ІІ. Закон моделювання аудиторії. Передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції. Важливий момент – оцінка лекційної ситуації з позиції оратора й аудиторії. Кожен з них прогнозує ситуацію, спираючись на свій досвід. Тому ораторові слід знати існування своїх і чужих “зон небезпеки”, вміти їх попередити, делікатно поводитися. ...Аудиторія створюється не одразу і не швидко. Досвідчений оратор прагне тримати в полі зору свою аудиторію, особливо її небезпечні зони (острівки шуму, відволікання тощо). Для цього автор готує набір цікавих фактів, гумористичних історій, змінює тональність розмови, виключає або адаптує складний матеріал. ІІІ. Стратегічний закон. Стратегія (програма дій) становить собою варіант реалізації концепції та характеризується такими ознаками: динамічність, гнучкість, варіативність. З яких компонентів складається стратегія? - визначення цільової установки; - вичленування з концепції запитань, розрахованих на певну аудиторію та їх аналіз; - формулювання тези (системи коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання). Свої міркування на заключному етапі роботи по формуванню стратегії суб’єкт повинен побудувати у вигляді тези. ІV. Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії. Аргументація – це засіб впливу одного суб’єкта на погляди та поведінку іншого. В основі лежить логічне обґрунтування тези шляхом доказу, переконання. Класифікація аргументів. Активізація передбачає таку послідовність дій: - зацікавити аудиторію; - викликати аудиторію на роздуми; - вивести аудиторію на рівень обговорення. V. Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дійовій словесній формі (ДСФ). ДСФ – система комунікативних якостей мовлення: правильність, виразність, ясність, точність, ємність, багатство, образність, стислість, доцільність.VI. Закон ефективної комунікації. Контакт – це спілкування без перешкод, тобто вищий рівень спілкування. З метою збереження контакту, становлення його необхідні такі дії: - корегування підготовчого етапу під час спілкування; - управління поведінкою аудиторії; - управління власною поведінкою. У ході спілкування можна спостерігати таке психологічне явище, як “ораторський шок” VII. Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності. Аналіз якості здійснюється на всіх етапах мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності: підготовчому, виконавському, наслідковому (докомунікативному, комунікативному, посткомунікативному). Аналіз ефективності (результативності) ступеня реалізації цільової установки проводиться на наслідковому етапі діяльності. Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності: на самоаналізі і аналізові інших. Самоаналіз є надзвичайно сильним джерелом розвитку особистості, бо дає можливість суб’єкту пізнати себе, виявити свої слабкі й сильні сторони.
27. СПОСОБИ ЛОГІЧНОЇ ПОБУДОВИ ПРОМОВИ
Найважливішим документом, в якому розгортається логічна структура промови, є план. При цьому, чим більше ідей, думок і фактів у розпорядженні оратора, тим важливіша чітка логічна організація матеріалу, ретельно розроблений план. Як без креслень неможливо збудувати дім, так і без плану неможливо проголосити промову.Буває, деякі оратори "творять промову на людях", розмірковують уголос. Але навіть блискуча імпровізація завжди якось спланована, а розмірковування уголос - це, як правило, ефектний ораторський прийом.В будь-якому випадку ні один оратор не повинен виходити до трибуни без плану промови. Навіть короткий виступ повинен бути спроектований в голові чи на папері. План розбивається на розділи, підрозділи, пункти, однак, не повинен бути надто роздробленим. Будь-яку промову зручніше усього поділяти на три композиційно-логічні частини: вступ, головну частину і заключення. При цьому промова не є механічним поєднанням цих частин, вона являє собою єдине ціле, стрижнем якого є основна ідея.
28. ПРИЙОМИ СТИМУЛЮВАННЯ УВАГИ ТА ІНТЕРЕСУ У ЧИТАЧІВ
Перш ніж почати говорити, необхідно зробити паузу тривалістю 5-7 секунд і уважно подивитися на слухачів. Пауза дозволяє останнім налаштуватися на сприйняття. Виникає при цьому й елемент цікавості як ефективний прийом початку виступу. Існують і інші прийоми ефективного початку публічного виступу: несподіваний початок, особистісне зближення з аудиторією, новизна, врахування інтересів аудиторії, проблемна ситуація, особиста участь лектора, особисте співпереживання слухачів. 1Несподіваний початок. Цей прийом полягає у тому, що виступ починається зовсім не так, як очікує аудиторія. 2Особистісне зближення з аудиторією. Оратор (маючи відповідну підставу) починає виступ із вказівки на ту обставину, що об'єднує його зі слухачами.3. Новизна. Доповідач на початку виступу обіцяє слухачам нові та цікаві відомості з теми виступу, які досі ще ніде не публікувалися та не озвучувалися. 4Врахування інтересів аудиторії. Цей прийом дозволяє лектору розглядати питання, що найбільше хвилюють слухачів. 5Проблемна ситуація. Метод полягає в тому, що виступ починається з прохання до слухачів порекомендувати шляхи вирішення окресленої проблеми. 6Особиста участь лектора. Лектор пропонує слухачам стати учасниками конкретної події 7.Особисте співпереживання слухачів. Починається виступ з розповіді про трагічний епізод з життя одного або декількох осіб, що викликає у слухачів відчуття особистого співпереживання.
30. ЖАНРИ ПРОМОВ НАУКОВОЇ СФЕРИ, ХАРАКТЕРНІ РИСИ
Науковий стиль промови має різновиду (подстили): власне науковий, науково-технічний (виробничо-технічний), науково-информативний, науково-довідковий, навчально-науковий, науково-популярний. Науковий стиль промови має різновиду (подстили):власне науковий, науково-технічний (виробничо-технічний), науково-информативный, науково-довідковий, навчально-науковий, науково-популярний. Учебно-научная мова реалізується у наступних жанрах:повідомлення, відповідь, міркування, мовної приклад, пояснення . Розмаїття видів наукового стилю промови виходить з внутрішньому єдності та наявності загальних внеязыковых та власне лінгвістичних властивостей цього виду мовної діяльності, які проявляються навіть незалежно від характеру наук (природних, точних, гуманітарних) та власне жанрових відмінностей.Сфера наукового спілкування особливий тим, що переслідується мета найбільш точного, логічного, однозначного висловлювання думки. Найголовнішою формою мислення у сфері науки виявляється поняття, динаміка мислення виявляється у судженнях і умовиводах, які випливають друг за іншому у суворій логічного послідовності. Думка суворо аргументована, підкреслюється логічність міркування, у тісному взаємозв'язку перебувають аналіз стану і синтез. . Сфера наукового спілкування особливий тим, що переслідується мета найбільш точного, логічного, однозначного висловлювання думки. Найголовнішою формою мислення у сфері науки виявляється поняття, динаміка мислення виявляється у судженнях і умовиводах, які випливають друг за іншому у суворій логічного послідовності. Думка суворо аргументована, підкреслюється логічність міркування, у тісному взаємозв'язку перебувають аналіз стану і синтез. Отже, наукове мислення приймає узагальнений і абстрагированный характер. Остаточна кристалізація наукової думки здійснюється у зовнішній промови, в усних і письмових текстах різних жанрів наукового стилю, мають, як уже зазначалося, спільні риси. Спільними внеязыковыми властивостями наукового стилю промови, його стильовими рисами, зумовлені абстрактностью (понятийностью) і суворої логічністю мислення.
31. ЖАНРИ ПРОМОВ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СФЕРИ. ДИФЕРЕНЦІЙНІ ОЗНАКИ
Суспільно-політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз’яснює якусь суспільно-політичну ситуацію.
Суспільно-політичне красномовство як один із засобів боротьби за владу або гармонізацію суспільних відносин заявило про себе у найдавніші часи, коли люди намагалися вирішувати соціальні конфлікти не тільки зброєю, а й силою переконання.Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегірично-урочистого тону. Власне, важко провести межу між красномовством епідектичним та політичним. Так, Демосфен був яскравим представником епідектичної урочистості й, водночас, гостроактуальним політичним оратором. Після македонського завоювання активність політичних сил знизилася, що призвело до швидкого занепаду політичного красномовства. Проте воно встигло досягти тут значного розвитку. Словом оратора на агорі (місце публічного зібрання афінян, афінське віче) вирішувалися долі окремих осіб, великих політичних ініціатив, долі цілих країн і народів.
Політичне красномовство, як правило, пов’язане з соціальним розшаруванням суспільства, зіткненням інтересів різних класів і партій. Через це політичний оратор є ангажованим (“завербованим”). Він може вкладати у свою промову яскраве особисте ставлення до тієї чи іншої проблеми, але сама проблема залишається надособистісною. Це визначає підвищену ідейність політичної промови. У нинішній Україні, де змагаються за владу більше сотні політичних партій, ідейний спектр політичної промови вельми строкатий, що відбиває складність та багатобарвність духовного життя українського громадянина. Водночас у жодній іншій галузі не спостерігається такої динаміки зміни позицій, використання політичної програми в особистих інтересах, а часом і просто демагогії. Популістський оратор завжди апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення, аби домогтися бажаної політичної мети. Проте відповідальність політичного оратора дуже велика, адже політичний оратор мобілізує до активної діяльності тисячі людей і його слово дуже легко стає дією. Політична культура виховується століттями; вміння вести політичну боротьбу суто вербальними методами, з повагою до опонента не з’являється на голому місці. Нинішній стан політичного красномовства в Україні переконливо свідчить, що оратор-політик мусить терміново вивчати основи ораторського мистецтва, починаючи хоча б з доброго знання державної мови.
Політичне красномовство диференціюється на такі основні жанри: політична промова, доповідь, виступ, огляд, бесіда. Вони різняться більшим чи меншим обсягом та вагомістю змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується звичайно на партійних засіданнях й окреслює стратегію політичної діяльності даної партії. Політичні виступи можуть проводитися в підвідомчих даній партії осередках освіти, дитячих закладах типу скаутських чи піонерських і розрахована на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ чи промову ми часто чуємо з екрана телевізора чи по радіо — наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді.За сферою функціонування політична промова диференціюється на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій або соціальних перетворень широке розповсюдження знаходять мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає інтерес до парламентського красномовства. У наш час швидко розвивається як парламентське, так і мітингове красномовство. Зрозуміло, що підтримання бойового духу, патріотичних почуттів неможливе в умовах воєнних дій без виступів командирів різного рангу: відомі численні випадки, коли слово було рівноцінне зброї.Особливого значення політичне красномовство набуває в умовах широкого тиражування його засобами масової комунікації — преса, радіо, телебачення.
32. ПРОМОВИ ПОБУТОВОЇ СФЕРИ: ЖАНРИ ТА СПЕЦИФІЧНІ РИСИ
Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації.
Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, які відігравали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з політичним. Урочисте красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. Так, Горгій виголосив промову на “захист” міфологічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка Менелая, що й спричинило Троянську війну: виявляється, Єлена, що втекла від чоловіка з Нарисом, не заслуговує на осуд... Захист ґрунтується на софістичній тезі, що істина — річ “відносна”...У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство (“Нікомахова етика”), яке називали тоді гомілетикою (пригадаймо: грецький письменник римської пори Плутарх в “Застольних бесідах” називає гомілетикою вміння не пережартувати й не пересваритися під час бенке Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі (пригадаймо промову Перікла, присвячену безсмертній пам’яті афінських синів, що полягли в бою). Віршова форма утворила в цій сфері особливий жанр лірики — епітафію (“У цій бо могилі лежить рятівник Симоніда з Кеосу. Мертвий живому добром відплатив за добро”).Таким чином, соціально-побутове красномовство виникало не лише у вирі подій сьогодення, а живилося епі-дектичним та політичним красномовством: це природно, бо політика й побут інколи невловимо переходять одне в одне.Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тієї чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність (ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов’язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічна основа тут може бути послаблена; панує емоційна стихія. Ораторові не обов’язково демонструвати академічну ерудицію, знання законів або пропагувати істини релігії (хоча окремі елементи такого роду тільки прикрашають подібне слово). Зате оратор щедро черпає приклади з життєвого матеріалу, з фольклору (наприклад, стихія анекдота). Стиль може бути від урочисто-величального (наприклад, на похороні) до “зниженого”. Важко класифікувати численні приклади гострого та переконливого слова в побуті: це може бути “дискусія” про ціну краму на базарі, сварка двох сусідів чи залицяння хлопця до дівчини. Але очевидно, що сфера застосування красного слова тут справді безмежна.
33. КОНФЕСІЙНІ ПРОМОВИ: ЖАНРИ ТА ДИФЕРЕНЦІЙНІ ОЗНАКИ
Церковне красномовство — це проповіді, бесіди, напуття, коментування Біблії в практиці різноманітних християнських конфесій.
Основним жанром церковного ораторства є проповідь — коментар до Біблії (хоча християнин мислиться як місіонер, що проповідує при будь-якій нагоді). Більше того, саме завдяки апеляції до Писання громадські та інші інтереси людини стають “крупнішими”, узагальненими. Політичний чи інший аспект, якому потрібно надати місце в проповіді, має органічний зв’язок зі Святим Письмом. Проповідник не відділяє Біблію від мирського, світського, а навпаки, інтенсивно їх поєднує. Але треба, щоб події життя служили ілюстрацією до Писання, а не навпаки, коли Писання служить “ілюстрацією” для зведення якихось політичних чи життєвих рахунків.
У церковній практиці здавна усталилося читання Нового Завіту відповідно до річних свят та повсякденних богослужінь. Літургічні читання в церкві, починаючи з Пасхи, поділяються на щотижневі цикли, які в сумі своїй підпорядковані розкриттю змісту Нового Завіту як Божественного Об’явлення. В усьому цьому є продуманий план, символіка та розвиток ідеї. Саме тому священик мусить чітко усвідомлювати, який з моментів цього плану він сьогодні висвітлює людям, яким чином він пов’язаний з тим, про що говорилося минулого разу, як сьогоднішня проповідь торує розуміння проповіді наступної, що виголошуватиметься потім.
Тема церковного оратора вже сотні років визначена наперед церковним календарем. Але така визначеність зовсім не означає, що церковний оратор позбавлений клопотів: розумова робота тут так само потрібна, як і в галузі світського красномовства. Проповідникові навіть важче, бо він мусить знайти популярні ходи й прийоми, які б наблизили Святе Письмо до людини.
Суспільно-побутове красномовство — це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації.
Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, які відігравали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з політичним.
Урочисте красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. Так, Горгій виголосив промову на “захист” міфологічної героїні Єлени, яка зрадила свого чоловіка Менелая, що й спричинило Троянську війну: виявляється, Єлена, що втекла від чоловіка з Нарисом, не заслуговує на осуд... Захист ґрунтується на софістичній тезі, що істина — річ “відносна”..Характерною рисою християнських проповідей є й звернення із риторичними запитаннями до пастви. Щодо риторичних запитань, то вони і раніше використовувалися ораторами. Постановка риторичних питань може свідчити і про асиметричність дискурсу, але в даному випадку в релігійних промовах це не асиметрія «панування – підкорення», а це асиметрія «вчитель – учень», яка в цілому не передбачає маніпулювання (згадаємо Арістотеля: «Навчання геометрії не потребує ораторської майстерності»). Звісно, що проповідь – не навчання геометрії. Це – настанова у світоглядних питаннях відповідно
християнському віровченню. Тож стосується питань ціннісних, тобто суб’єктивно значущих для людини, а отже – емоційно забарвлених. Комунікативний дискурс ранньохристиянського красномовства принципово інший: це гіпотетичний, але діалог, в якому беруть участь всі слухачі, вся паства. Саме їхні можливі запитання передбачаються до проповідника, коли він сам їх собі ставить. Водночас, проповідь характеризується поєднанням публічності форми із інтимністю (камерністю)
звучання.
34. ВИДИ ДІЛОВИХ ПРОМОВ, ЇХ ДИФЕРЕНЦІЙНІ ОЗНАКИ
Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.
35. ТЕХНІКА МОВЛЕННЯ, ЇЇ ОСНОВНІ СКЛАДОВІ
Мистецтво виразного читання вимагає від виконавця вміння досконало володіти мовним апаратом (технікою мовлення). Для чіткого відтворення змісту текстів треба з’ясувати логічний бік інтонації. А необхідність відтворити (в живому слові) почуття, переживання, настрої спонукає займатися інтонацією з боку емоційно-образної виразності.
Техніка мовлення, логіка читання, емоційно-образна виразність – три нерозривно зв’язані взаємодіючі компоненти інтонації. Техніка мовлення – предмет сьогоднішньої лекції.
Буяльський вкладає у термін „техніка мовлення” таке значення – робота мовного апарату, яка забезпечує чітку вимову звуків. Риторична практика виробила кілька правил, виконуючи які можна відпрацювати дихання так, щоб воно було легким для промовця і непомітним та приємним для слухачів. Від дихання залежить самопочуття промовця і озвучення промови, адже звуки творяться на видихові.На дихання оратора впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх належать розмір приміщення (замале або велике для певної кількості людей, з доброю або поганою акустикою, неестетичне, непровітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, поспішність, доброзичливість або недоброзичливість аудиторії та керівництва тощо.
Олійник Г.А.: Техніка мовлення – володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися мовою; мовленням.
Виділяє такі елементи техніки мовлення: 1) дихання; 2) голос; 3) дикція; 4) орфоепія.
Складовими частинами техніки мовлення є:
1) постановка правильного мовного дихання;
2) постановка мовного голосу, розвиток тих його якостей, які забезпечують його звучність, виразність.
3) робота над дикцією;
4) робота над інтонацією;
5) розвиток мовного слуху
У момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване „мовленнєве” : повітря виходить у надгортанні порожнини поштовхами. Їх кількість співвідноситься із кількістю складів.
Однією із причин швидкої перевтоми голосотворчого апарату є невміння володіти своїм дихальним апаратом.
При звичайному фізіологічному диханні співвідношення вдиху і видиху – 1 : 1, а при фонаційному (звукотворчому) – 1 : 10; 1 : 15; навіть 1 : 30. Промовець має орієнтуватися, яка сила звучання йому потрібна, щоб набрати відповідну кількість повітря. Якщо треба говорити гучніше, сильніше (для великої аудиторії), треба більше набирати повітря. Проте й великий надлишок повітря також заважатиме утворенню звучання.
36. ТИПИ ДИХАННЯ ТА ЇХ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
Основу розвитку техніки мовлення створює правильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату.
Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи диктуються змістом і в зв'язку з цим членують потік мовлення
на мовні такти. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.
У момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване „мовленнєве" : повітря виходить у надгортанні порожнини поштовхами. Їх кількість співвідноситься із кількістю складів.
Однією із причин швидкої перевтоми голосотворчого апарату є невміння володіти своїм дихальним апаратом.
При звичайному фізіологічному диханні співвідношення вдиху і видиху – 1 : 1, а при фонаційному (звукотворчому) – 1 : 10; 1 : 15; навіть 1 : 30. Тобто вдих має бути активним і коротким, а видих – тривалим і рівним.
Залежно від того, які м'язи беруть участь у роботі дихального апарату розрізняють такі типи дихання : ключичне, грудне, діафрагматичне, комбіноване.
1.Ключичне – таке, при якому високо здіймаються плечі, а за ними і ключиці, лопатки та верхні ребра. Воно неефективне : заповнюються повітрям лише верхні ділянки легенів. Зустрічається рідко(аномалія), неприємне з естетичного боку.
2. Грудне („жіноче" в театральному середовищі) в медицині – середньо реберне. Має переваги над першим, але не є ідеальним. При ньому розширюються середні ребра, втягується живіт, діафрагма не скорочується, нижня ділянка легень не включається.
3.Діафрагматичне (черевне, абдомінальне) ґрунтується на роботі м'язів діафрагми. Скорочуючись, діафрагма осідає на черевну порожнину, нижні ребра розсовуються, живіт подається вперед.
4.Комбіноване (грудно-черевне) – використовуються всі м'язи грудної клітки і м'язів діафрагми. В теорії декламації його називають правильне. Найповніше насичує легені повітрям, забезпечує еластичну роботу м'язів діафрагми під час видиху. Правильне дихання. Його ознаки : 1) глибоке ; 2)часте; 3)підпорядковане волі виконавця; 4)непомітне.
Правильне дихання, постановка його вимагає дотримання таких вимог.
1. Вдихати глибоко носом і ротом.
2. Вдихати непомітно (безшумно).
3. Не переповнювати запас повітря, вдихаючи його.
4. Непомітно поповнювати його резерв при найменшій можливості.
5. Не затримувати дихання в паузах.
6. Не витрачати запасу повітря до останку, щоб не захлиснутись.
37. ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ГОЛОСУ. МОЖЛИВОСТІ УСУНЕННЯ НЕДОЛІКІВ ТА ДЕФЕКТІВ ГОЛОСУ Й ВИМОВИ ШЛЯХОМ ТРЕНУВАНЬ І ВПРАВ
Голос – це поєднання звуків, що промовляє людина з допомогою мовного апарата. Головні якості будь-якого голосу - це сила, висота, тембр. Для добре поставленого голосу характерні ще і такі властивості, як благозвучність, політ, рухливість і різноманітність тону.
Сила голосу - це його гучність, що залежить від активності роботи органів дихання і мови. Людина повинна вміти варіювати силу голосу залежно від умов комунікації. Тому однаково необхідне вміння говорити як голосно, так і тихо.
Виcота голоcу - це його здібність до тональних змін, тобто його діапазон. Для звичайного голоcу характерний діапазон півтори октави, проте в побутовому мовленні людина найчастіше використовує лише 3-4 ноти. Розширення діапазону робить мову виразнішою.
Тембр голоcу - неповторне індивідуальне забарвлення, яке зумовлене будовою мовного апарату, переважно характером обертонів, які утворюються в резонаторах - нижніх (трахея, бронхи) і верхніх (рот і ніс) . Якщо нижніми резонаторами ми не можемо довільно управляти, то використання верхніх резонаторів вдосконалюватися.
Благозвучноcть голоcу - чиcтота його звучання, відсутність неприємних призвуків (хрипоти, гугнявості). У поняття благозвучноcті включаетcя перш за все дзвінкість. Благозвучніcть голоcу передбачає також і свобода його звучання, що досягається вільною роботою вcіх органів мови, відсутністю напруги. Така свобода доcягається завдякирізним вправам. Благозвучніcть голоcу не можна ототожнювати з милозвучністю мови.
Політ голоcу - це його можливість бути добре чутним на значній відстані без збільшення гучності.
Рухливість голоcу - це його властивість без напруги змінюватися за силою, висотою, темпом. Ці зміни не повинні бути мимовільними, у досвідченого оратора зміна певних якостей голоcу завжди мотивується.
Тон голоcу – емоційно-експресивна забарвленість голоcу. Тон мови може бути добрим, злим, офіційним, дружнім і т.д. Він cтворюється за допомогою таких засобів, як збільшення або послаблення cили голоcу, паузи , пришвидшення або уповільнення темпу мови.
Темп мовлення - швидкість виголошення елементів мовлення (звуків, складів, слів). Абсолютний темп мовлення залежить від індивідуальних рис мовця, особливостей його емоційного стану і ситуації спілкування, стилю вимови. Темп мови не є властивістю голосу людини, проте уміння варіювати при необхідності швидкістю вимовляння слова і фраз також можна віднести до тих навичок, вдосконаленням яких повинна займатися дисципліна « Техніка мови ».
Інтонація - це ритмомелодійний лад мови. Інтонація включає: висоту тону, силу звучання, темп, наголоси і паузи. Засоби виразності інтонації умовно діляться на логічні і емоційні. Основними засобами логічної виразності інтонації є логічна пауза, логічний наголос, логічна мелодія і логічна перспектива .При емоційній інтонації слова насичуються емоційним змістом за умови, коли належним чином оцінюється думка , виявляється своє ставлення до неї. При цьому в інтонації з'являються чітко напружені емоційні наголоси і паузи, зумовлені почуттями, настроєм, бажанням . Вони не завжди збігаються з логічними, але такий збіг є бажаним.
Вдосконалення голосу - справа надзвичайно тонка, складна і трудомістка. Воно залежить насамперед від постійного тренування, виконання спеціальних вправ і безперервного самоконтролю.
38. ЗАСОБИ ЛОГІКО – ЕМОЦІЙНОї ВИРАЗНОСТІ ЧИТАННЯ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Засоби логічної виразності читання - це сукупність компонентів, без осмислення і врахування яких неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення.
Компоненти виразності читання:
1. Паузи, їх функціональні різновиди і тривалість.
2. Логічні наголоси (тактові і головні).
3. Мелодика та її основні ходи.
4. Темп.
5. Пози, міміка, жести.
Будь-яка думка, власна чи чужа, може бути виражена і сприйнята правильно, коли мовець правильно використає всі компоненти мови (фонетичні, лексичні) та інтонацію (Інтонація - це і є органічна єдність пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, ритму й голосового тембру).
Дійсно, як би досконало не було складено, написано виступ, бесіда, оповідання, якщо вони не будуть передані з відповідною інтонацією, то старання виявляться марними, даремними.
1.Перший компонент логічної виразності - пауза.
Пауза (лат.рауsa) - зупинка між мовними тактами, окремими словами і складами слів. Відповідно до змісту, почуттів і мети висловлювання, обставин, місця і часу, в яких здійснюється це висловлення прийнято поділяти паузи на:
а) синтаксичні (передані за допомогою пунктуації)
б) логічні (зумовлена конкретним змістом)
в) психологічні (зосереджує, затримає увагу на важливих моментах)
г) ритмічні (віршові)
д) фізіологічні (нехватка повітря, переживання)
2.Логічні наголоси. Паузи членують наше мовлення на мовні такти. Логічні наголоси висувають на 1 план найважливіші слова.
Логічний наголос - такий наголос, яким виділяються слова, що несуть найбільше смислове навантаження фрази.
3. Мелодика. Всі мелодичні зміни у висловленні, що сприймаються на слух, вкладаються у відносне пониження, підвищення голосу і однотон.
Злам основного тону на певний інтервал підвищення чи пониження відбувається у фразі, як правило, на наголошених складах логічно виділених слів. На письмі основні мелодичні зміни позначаються:
Мелодичне пониження — стрілочкою, спрямованою вниз над логічно виділеним словом.
Мелодичне підвищення — стрілочкою, спрямованою вверх над логічно виділеним словом.
Монотон (однотон) — стрілочкою в горизонтальному положенні над логічно виділеним словом.
4. Темп мовлення.
Важливим засобом логічної виразності є зміна темпу.
Темп (tempus - час) - ми розуміємо як швидкість, певний рух. У мовленні - це швидкість, яка вимірюється кількістю виголошених за секунду складів.
Темп уповільнюється або пришвидшується за рахунок видовження чи пришвидшення вимови. Темп обумовлюється жанром твору, його змістом.
Наприклад, епічні твори, зокрема народні думи читаються у повільному темпі. Драматичні поеми з їх напруженістю дії читаються швидше. Конкретних правил вибору темпу немає, все залежить від характеру фраз, тексту.
5. Поза, міміка, жести.
Звукова мова доповнюється мовою тіла: мімікою обличчя, рухами інших частин тіла. Особливо тоді, коли мовець переживає під час своєї розповіді якісь відчуття, він, цілком природно, супроводжує свою усну мову мовою тіла. Промовець, який під час свого виступу залишається нерухомим, справляє на слухачів враження неприродності. Чим інтенсивніші його відчуття, тим жвавіша мова його тіла.
Жестикуляція, рухи тіла завжди загострюють увагу слухачів. Якщо ж промовець не робить ніяких рухів, то увага слухачів послаблюється. Іноді промовці роблять такі жести й рухи тіла, які своєю неприродністю і незвичністю впадають у вічі і привертають увагу слухачів. Ті перестають слухати промовця і починають стежити за його жестами.
39. МОВНІ ТАКТИ, їХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ПРОЦЕСУ МОВЛЕННЯ
Синтагма (мовний такт) — інтонаційно-смислова єдність, мінімальна інтонаційна одиниця мовлення, що виражає у певному контексті одне поняття і може складатися із одного слова, словосполучення і цілого речення.
Будучи мінімальною інтонаційною одиницею, в якій реалізуються інтонаційні конструкції мови, структурно синтагма поділяється на ритмічні групи, що об'єднуються словесним наголосом.
Синтагма виникає в результаті природнього членування мови. Вона складається зі слів (іноді одного слова), але не збігається і не дорівнює в синтаксичному аспекті словосполученню.
Основний спосіб поділу речення на синтагми — пауза. Неможливість існування пауз в середині синтагми забезпечує її цілісність і визначає акцентну структуру, що надає кожному слову синтагми той чи інший рівень наголошуваності.
Одне із слів синтагми (зазвичай останнє) характеризується найсильнішим наголосом, так званим «синтагматичним наголосом». Проте, логічний наголос може виділити будь-яке слово синтагми, на якому потрібно зробити акцент.
Виділення синтагм залежить від сприйняття читача, від його відчуттів, розуміння тексту і загального рівня знань. При цьому далеко не завжди синтагматичне членування тексту читачем збігається із синтагматичним членуванням тексту його автора.
40. ПАУЗИ. ЇХ ВИДИ.
Пауза (лат. pausa від грецького pauses – припинення, зупинка) – тимчасова зупинка звучання. Пауза – це мовчання. Але й мовчання може бути виразним і щось значити. Навіть наука є така – паузологія.
Паузи є “заповнені і пусті”.
“Заповнені” – ті, в яких виражене недоказане почуття, натяки на характер, напівтони.
“Пусті” паузи зустрічаються в повсякденному спілкуванні. Є люди дуже обмежені, їх інтелект слабо розвинений, вони майже нічого не читали, мало що знають. Коли вони вступають в розмову, то мова їх насичена паузами, які нічого не значать, не несуть ніякої інформації. Такі паузи не створюють комфорту при спілкуванні, вони затягують розмову, а деяких співбесідників навіть дратують.
Паузи, які відділяють один мовленнєвий такт від іншого, називаються інтонаційно-логічними.
Психологічна пауза дає життя цій думці, фразі і такту, стараючись передати їх підтекст.
Логічна пауза ділить мовлення на відокремлені частини, кожна з яких об’єднана однією думкою. Ці безмовні проміжки бувають різної тривалості, залежно від важливості думки, яку ви маєте підкреслити. Слова, навіть фрази між цими паузами вимовляються плавно, без розривів, одним духом. Всякі зупинки тут і небажані, і розривають логічний ряд фрази чи зовсім перекручують паузи зміст.
Інтонаційно-синтаксичні відповідають розділовим знакам у письмовому мовлені і розрізняються тривалістю. Найкоротша пауза – на місці коми, а найдовшої вимагає крапка.
Ситуативні паузи – це ті, що викликані тією чи іншою ситуацією (коли поспішають (на пристані) сказати одне одному найважливіші слова: ...на плацу марширують новобранці. Роздається команда: “...На... лі... во! Кроком ...руш!”)
Тривалість пауз. Для правильного вираження певної думки має значення не тільки наявність пауз, їх характер, а й тривалість.
Тривалість логічної, ритмічної, психологічної, фізіологічної пауз диктується їх змістом, почуттям, обставинами.
Синтаксична пауза має певний грунт - розділовий знак.
Проте враховуються конкретні ситуації за тривалістю:
а) короткі / 1 сек.;
б) середні / 2 сек.;
в) довгі / 3 сек.
41. МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ. ОСНОВНІ МЕЛОДИЧНІ ХОДИ
Мелодика - це «тональний контур мовлення», модуляція висоти основного тону під час мовлення частин або цілих пропозицій, тісно пов’язаних синтаксично. Українській мові властиві чотири види мело¬дики залежно від спрямованості руху тону: спадна — зниження тону, Його рух зверху вниз; висхідна — підвищення основного тону; висхід-Но-спадна — «злам» мелодійної кривої; рівна (однотон) — збереження однакової чи майже однакової висоти основного тону протягом визна¬ченого відрізку мовлення.
Із мелодикою співвідносяться тональні яруси, або рівні тону: висо¬кий, середній і низький, Кожний із них зумовлює певне емоційно-екс¬пресивне забарвлення. Високий тон характеризує радісне, схвильоване, урочисте мовлення. Низький — вживається для передачі тривожного, похмурого, трагічного змісту. Середній тон сприймається як емоційно й експресивно нейтральний.
42. ЛОГІЧНІ НАГОЛОСИ. ВИДИ І ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
Наголос — компонент інтонації, що грунтується на інтенсивності, си¬лі звука. Розрізняютьсловесний наголос (своєрідна силова і тональна вершина слова, «критична точка», через яку здійснюється інтонаційний рух фрази) і змістовий (синтагматичний, фразовий і логічний). Так, Н. Чере-місина підкреслює, що найбільшу емоційну значущість мають синтагматич¬ний і фразовий наголоси, оскільки наголошене слово є головною «точкою» у вираженні підтексту, тобто «осередком емоцій». Логічний наголос харак¬теризується сильним акцентуванням, чітким інтонаційним виділенням «пси¬хологічного присудка» в реченні. У мовленнєвому потоці логічний наголос завжди збігається із синтагматичним і фразовим, «поглинаючи» їх.
Особливий вид наголосу — емфатичний. Автор зазначеного терміна Л. Щерба зауважує, що емфаза слугує для посилення емоційної наси¬ченості мовлення. Цей вид наголосу підсилює емоційну сторону слова або виражає афективний стан того, хто говорить, у зв’язку з тим чи тим словом. Характеризуючи відмінність між логічним і емфатичним наго¬лосом, Л. Щерба зазначає, що логічний наголос привертає увагу до певного слова, а емфатичний — надає йому емоційної насиченості. Отже, у першому випадку виявляється намір того, хто говорить, а в другому -його безпосереднє почуття.
43. ТЕМП МОВЛЕННЯ
Темп мовлення - швидкість проголошення елементів мови ( звуків, складів, слів). Відноситься до просодическим елементам , є одним з компонентів інтонації. Слід, однак, зауважити, що абсолютний темп мовлення залежить від індивідуальних рис мовця, особливостей його емоційного стану і ситуації спілкування, стилю вимови, крім того, спостерігається залежність між довжиною мовної одиниці і швидкістю її проголошення (прагнення до ізохронний): чим довше слово або синтагма, тим менше середня тривалість звуку (складу) в них.
Підвищення темпу мовлення здійснюється за рахунок скорочення тривалості як голосних, так і приголосних звуків, у той час як зниження темпу досягається переважно шляхом збільшення тривалості голосних.
Як інтонаційного кошти темп мовлення виконує функцію протиставлення більш і менш важливих компонентів висловлювання. Найбільш важливі слова або синтагми характеризуються уповільненим темпом, відрізки, що несуть другорядну інформацію (до них відносяться, зокрема, вступні слова), - прискореним. Уповільнення темпу до кінця висловлювання виступає одним із засобів оформлення його цілісності , в чому проявляється синтаксична функція інтонації.
Темп може також розумітися як характеристика, що визначає ступінь артикуляторной напруженості і слуховий виразності мовлення. Так, приповільному темпі слова виступають в повних звукових формах .
44. ПОЗАМОВНІ ЗАСОБИ ВИРАЗНОСТІ
Невербальний блок комунікації – це ті фактори, які присутні в спілкуванні, але безпосередньо не пов’язані з текстами (пози, жести, міміка, мова простору, одягу, кольорів, манера спілкуватися)
Знаками невербального спілкування є жести, пози, міміка, мова простору, мова одягу, та кольорів, парамовленнєві характеристики тощо.
До невербальної семіотики входять такі науки як: паралінгвістика, кінесика, окулесика, аускультація, гаптика, гастика, ольфакція, проксемика, хронеміка, системологія)
Паралінгвістика – це наука про звукові невербальної комунікації.
Кінетика – це наука про жести і жестові рухи, про жестові процеси й жестові системи)
Окулесика – це наука про мову очей і візуальну поведінку людей у процесі спілкування.
Аускультація – це наука про слухове сприйняття звуків і аудіальну поведінку людей у процесі комунікації)
Гаплика – це наука про мову доторкань і тактильну комунікацію.
Гастика – це наука про знакові й комунікативні функції їжі й напоїв, про прийняття їжі, про культурні й комунікативні функції частування.
Ольфакція – це наука про мову запахів, смисли, що передають за допомогою запахів, і про роль запахів у комунікації.
Проксемика – це наука про простір комунікації, його структуру та функції.
Хронеміка – це наука про час комунікації, про його структурні, семіотичні та культурні функції.
Системологія – це наука про системи об’єктів, якими люди оточують свій світ, про функції та смисли, які ці об’єкти виражають у процесі комунікації.
Твердження: «Не буде другого шансу створити перше враження» означає, що велике значення для успішного виступу має перше враження. Під час виступу зміни в ораторові становлять лише 4 – 4 % при цьому за фактором довіри – 1%. Перше враження є сильним, яскравим, таким, що добре запам’ятовується, тобто надзвичайно стійким. Якщо потім його потрібно змінювати, то це вимагає від оратора надзвичайних зусиль.
Основою формування в аудиторії першого враження про оратора є зоровий образ.
Статистику щодо каналів отримання інформації при першій зустрічі: 55 % інформації визначається тим, що люди бачать (мова жестів і поз); 38 % - що люди чують (парамовленнєві характеристики); 7 % - що люди говорять (власне тексти).
У чому специфіка поведінки оратора в аудиторії полягає в тому, що йому слід звертати увагу на невербальні засоби спілкування: мову жестів, мову міміки, парамовленнєві характеристики, мову простору)
Мова жестів: Оратору слід виступати стоячи й використовувати відкриті
жести(жести розкритими руками до слухачів, горизонтальна (а не вертикальна) жестикуляція. Вони сприймаються аудиторією як такі, що свідчать про намір спілкуватися. Закритих жестів слід уникати (стиснуті кулаки, схрещені руки, ноги тощо. Оратор повинен також пам’ятати про жести-поплавки, які свідчать про невпевненість у собі, хвилювання: ручка в руках, аркуші паперу, папка, часте прокручування окулярів, волосся, обручок, краваток. )
Мова міміки: важливим є зоровий контакт оратора з аудиторією протягом усієї промови. Він повинен дивитися на всіх слухачів, щоб не виділяти когось персонально. У великій аудиторії варто розбити зал на сектори і в процесі виступу переводити погляд по черзі з одного сектора на інший. Не слід дивитися у простір (повз слухачів), на підлогу, стелю, розглядати сторонні предмети тощо, бо саме ці предмети, а не слухачі будуть привертати його увагу. Не дивлячись на аудиторію, оратор не звертається до неї. З іншої сторони, пильний погляд в очі може викликати у слухача відчуття тиску, неспокою. Тому краще дивитися в обличчя, а не пильно в очі. Як вияв зацікавленості, погляд в очі сприймається тоді, коли він є короткочасним).
45. КУЛЬТУРА ОРАТОРСЬКОГО МОВЛЕННЯ
Оратор впливає на слухачів головним чином усним словом, ефективність цього впливу багато в чому залежить від культури мовлення. Пересічні, непереконливі і бліді ви¬ступи не задовольняють слухача, а іноді викликають навіть обурення.
Термін «культура мовлення» має широке і вузьке смислове вживання.
У першому випадку означає вміння використовувати всі способи впливу на слухачів, які пов'язані з мовою і збігаються з поняттям «мовленнєва майстерність». У другому — це правильність, грамотність мовлення, тобто знан¬ня оратором загальноприйнятих норм (правил) літературної мови. Отже, культура мовлення означає наявність у про¬мові вдало застосованих художніх форм і ораторських за¬собів, щоб зробити мову, за висловлюванням В.Г. Костомарова, «не лише правильною .... але й виразною, чіткою, оригінальною і цікавою».
Насамперед слід перелічити деякі загальні ознаки мовленнєвої культури оратора.
Ясність. Аристотель у праці «Риторика» підкреслює, що ясність — головна позитивна якість промови. Ясність слова оратора означає, що воно має бути сприйняте абсолютно так, як його розуміє сам промовець. Краса й образність мови не завжди доречні: не можна, наприклад, хизу¬ватися витонченістю стилю і вдаватися до яскравої образності, говорячи про результати медичного розтину трупа. Але ясність мови потрібна всюди.
Умовою ясності є точність. Оратор завжди має добирати такі слова, за допомогою яких можна було б найточніше висловити думки і почуття.
Хто хоче оволодіти вмінням красномовства, повинен навчитися висловлюватися чітко. В дружній розмові вибору виразів можна, певна річ, приділити увагу не таку вже пильну, однак під час відповідального спілкування точність висловлювань відіграє вельми важливу роль.
Бажано заздалегідь підготуватися до дискусії. Така попередня підготовка полягає насамперед у знаходженні найдосконаліших варіанті в формулю¬вань, які ви могли б запропонувати, а також у пошуку й формулюванні аргументів на вашу користь. Якщо ви робите таку підготовку подумки, то зробіть письмові нотатки хоча б до тих фрагментів, де точність висловлювання набуває особливого значення.
Треба також зважати на те, що надто часте вживання абстрактних понять вимагає від аудиторії великого напру¬ження, особливо, коли матеріал для неї новий і незнайомий. Надто стисла мова, повна абстрактно висловлених думок, може спричинитися до того, що слухачі втратять здатність стежити за викладом змісту. Існує межа швидкості, з якою мозок людини може сприймати й засвоювати нові поняття.
Якщо прагнемо розповісти слухачам про щось нове і досі для них невідоме, мусимо дати їм час для зрозуміння змісту того, про що йдеться. Допомогти їм у цьому можна, навівши конкретний приклад або перед абстрактним висловлюванням, або відразу ж після нього.
Слід завжди враховувати значну відмінність, що існує між абстрактними і конкретними поняттями. Не слід поспішати заявити: кожен з нас, мовляв, знає, що таке правда, справедли¬вість і т. ін.
Однією з найважливіших ознак досконалості мови є її простота. Простота допомагає слухачеві глибше проникнути в сутність явищ, краще запам'ятати почуте, керуватися ним у практичній діяльності. Неодмінною умовою простоти мови є її зрозумілість, дохідливість, відсутність пишномовних загальних фраз.
Дехто надто полюбляє уживати в розмові іншомовні слова, тим часом, як інші віддають перевагу словам рідної мови. З ними потрібно бути обережними й вживати їх доцільно.
Чіткою, точною робить мову її чистота.
Засмічують мову так звані паразитичні слова і словосполучення: «значить», «звичайно», «власне», «власне кажучи», «от розумієте» та інші штампи, які слід нещад¬но вилучати, різні «мовні вихиляси», які належить ви-корінювати з мовленнєвої практики загалом, а з оратор¬ської — особливо.
З проблемою вибору слів пов'язана проблема вживання синонімів. Не дуже приємне враження справляє на читача мова літератора, який у двох чи трьох суміжних реченнях уживає те ж саме слово.
Однією з ознак мовної культури оратора є правильність мови. Вона визначається її відповідністю до загальноприйнятих норм мови. Саме тому будь-яке порушення негайно викликає опір аудиторії, принижуючи престиж оратора і його виступу.
В ораторській промові вагомого значення набуває дотримання мовленнєвої норми в трьох напрямах: граматиці, слововживанні, вимові.
Дискусію як форму колективного обговорення слід відрізняти від полеміки, яка виступає як конфронтація ідей, поглядів та думок і основна мста якої - - перемога над опонентом, та від диспуту, який використовується, як правило, для публічного захисту тієї чи іншої позиції.
Нині дуже популярною формою дискусії є дебати, в яких є можливість переконати інших у тому, що цей підхід до вирішення проблеми правильний. Ця форма найчастіше використовується ведучими сучасних політичних теле- та радіопрограм.
Основні правила ведення дискусії:
1. Відверто висловлювати думки.
2. Поважати точки зору всіх членів дискусії.
3. Слухати інших, не перебиваючи.
4. Не говорити занадто довго та занадто часто.
5. Водночас має говорити лише одна особа.
6. Дотримуватися позитивних ідей та стосунків.
7. Не критикувати себе та інших.
8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.
Існує багато форм організації дискусії. Найпоширеніша — це дерево рішень. Цей метод полягає в тому, що у ході дискусії учасники заповнюють таблицю.
Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв´язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.
Організація дискусії має три основні етапи: підготовчий, основний, заключний.
Підготовчий етап передбачає такі завдання:
- сформулювати тему дискусії;
- визначити основні питання, які обговорюватимуться;
- підготувати основну літературу з проблеми, яка виноситься на дискусію;
- визначити місце та час проведення дискусії.
На другому етапі — основному — обговорюються питання, які внесені до порядку денного. Якщо в процесі обговорення або ж осмислення деяких моментів дискусії виникає невелика пауза, то головуючому не рекомендується її переривати, даючи можливість учасникам дискусії трохи поміркувати, оскільки це може сприяти новому повороту дискусії.
Третій етап — заключний — це підбиття підсумків. Як правило, це робить ведучий — головуючий, проте можна доручити цю справу одному із спеціалістів — учасників дискусії.
За нормами етикету дискусія не повинна тривати більше, ніж З год, оскільки зловживання часом призводить до втоми учасників дискусії, до їхнього роздратування і неприйняття всього, що відбувається довкола. Дуже важливим у дискусії є дотримання часового регламенту: повідомлення — 15—20 хв, виступ — 3—5 хв.
Наше життя містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, результатом яких може стати успішна угода і прибуток, але лише за умови правильного ведення дискусії, яка полягає в урахуванні багатьох факторів (психології ведення дискусії, логічній та мовній культурі дискусії та ін.).
Методика проведення дискусії складається з трьох етапів: на першому – відбувається зацікавлення слухачів проблемою дискусії, на другому – дискусія власне дидактичних проблем, на третьому – підсумовування і формулювання висновків.
Головну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила її ведення. Творча ініціатива виступаючого та активна участь учасників мають вирішальне значення. Дидактично-виховної мети дискусії буде досягнуто тільки за умови дотримання всіма її учасниками таких правил:
Ораторр повинен уміти обгрунтовано дискутувати, наводити вагомі аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невимушено, поважати опонента і його погляди.
Викладені вище рекомендації випливають із такту дискусії, тобто з умінням керувати її перебігом і своєчасно вносити відповідні корективи, відповідно до змісту дискусії та її характеру. Наприклад, не можна очікувати позитивних змін у мисленні, емоційно-вольовій сфері та вчинках її учасників, коли оратор компрометує інших учасників або насміхається з тих, хто займає помилкові позиції. У зв'язку з цим навіть неслушні, хибні відповіді необхідно трактувати з повагою і приязню, не допускаючи насмішок і жартів з боку інших учасників. Під час дискусії має панувати атмосфера творчості, щирості, невимушеності, принциповості й доброзичливості.
Отже, дискусія є дієвою тоді, коли стимулює пізнавальний інтерес її учасників, збагачує їхні знання й уміння, формує творчі розумові навички й уміння, сприяє їх вдосконаленню, вчить поважати опонента, відстоювати свої аргументи й шанувати інших.
48. ЗАСАДИ СПІЧРАЙТЕРСТВА
Основні завдання, функції та обов’язки спічрайтера зазначені в нормативних документах. Спічрайтер виконує наступні функції:
- Інформаційно-довідкове документальне забезпечення підприємства;
- Швидке і ефективне написання релізів, статей, доповідей;
- Документування нарад на підприємстві;
- Оперативне організаційне обслуговування керівництва.
Спічрайтерство поділяється на:
- Політичне (призначене для політичних лідерів);
- Ділове (призначене для керівників).
У своїй роботі спічрайтер повинен вміти використовувати різні типи мовлення:
- Інформаційну (повідомлення про об’єкти, події, процеси, концепції);
- Переконуючу (має на меті змінити поведінку слухача, вплинути на його свідомість, почуття);
- Спеціальну (протокольну, урочисту, траурну, неформальну мова).
Твір тексту промови вимагає від спічрайтера спеціальної ретельної підготовки. Тут можна виділити наступні етапи:
- Інтерв’ю з особливою, яка буде виголошувати промову з метою збору інформації про дану особу (його погляди на проблему, яка буде висвітлюватися, особисті якості);
- Збір відомостей про місце виголошення промови, аудиторію;
- Концентрації на темі мови;
- Написання плану та отримання його схвалення виступаючим;
- Написання тексту виступу;
- Репетиція промови.
Схема промови має наступну структуру:
- Розповісти про ваші досягнення;
- Довести, що на вас можна покластися;
- Намітити подальші перспективи.
Важливо приділити особливу увагу збору інформації – всі джерела повинні бути достовірними.
Спічрайтер використовує різні способи збору даних для того, щоб найбільш повно охопити суть проблеми, буде висвітлюватися: вивчення історії питання, спеціальні бази даних телебачення та інтернету.
Підбір ілюстративного і цифрового матеріалу робить мову більш коректної, зрозумілою і переконливою. У своїй роботі спічрайтер повинен викладати тільки перевірені факти. Основні тези можна підкреслити.
Можна навести статистичний матеріал – він надасть промови переконливості. При написанні промови можна використовувати гумор, крилаті вирази, приказки, цитати.
Для оформлення службових документів також існують певні вимоги: відповідність призначення, достовірність, юридична сила, чітка структура, зручність в обробці. Все це також повинен враховувати спічрайтер.
Службові документи повинні бути оформлені відповідно до нормативних вимог, згідно з державними стандартами. Основні документи, з якими працює спічрайтер: службовий лист, доповідь, акт, звіт, мова.
Даний вид діяльності, хоча і вимагає спеціальної підготовки і особливих якостей, є досить цікавим і перспективним.
50. РИТОРИКА 21 СТ.
Розглянемо основні форми ораторського монологу, які виділяють більшість сучасних дослідників: соціально-політичне красномовство, парламентське красномовство, академічне, соціально-побутове, судове, лекційно-пропагандистське, дипломатичне, військове, торговельне (рекламне), церковно-богословське красномовство.
Соціально-політичне красномовство є одним із найдавнішим родів красномовства, яке уславило імена Цицерона, Демосфена й інших видатних ораторів античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя стимулює ораторську творчість громадян на зборах, мітингах, сесіях Верховної Ради, сесіях Рад народних депутатів, у клубі, на радіо, телебаченні тощо. Духовно-інтелектуальна енергія людей передається завдяки активізації публічного переконуючого слова, яке під тиском соціально-економічної кризи, політичних катаклізмів стає все більш гострим, соціально вагомим, необхідним в умовах відстоювання певних позицій, власних поглядів.
Політична промова - один із найважливіших видів соціально-політичного красномовства, класичний жанр ораторського мистецтва, до того ж найдавніший. Дієвість політичних промов змушує політиків надзвичайно вдумливо ставитися не лише до їх змісту, а й до форми - мови, стилю, композиції усного або письмового політичного виступу (тексту). Політичні промови античних ораторів, зокрема Демосфена "Про вінок", "Філіппіки" Цицерона - неоціненна скарбниця досвіду публічних виступів, особливо в період зростання національної самосвідомості народу України, його духовно-інтелектуального відродження.
Парламентське красномовство - різновид соціально-політичного роду ораторського мистецтва, в якому є чимало "секретів" публічного переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостереження, яскраві описи, гумористичні сценки, щирі почуття тощо. Ці класичні постулати можуть не виконуватися, а цінність, дієвість парламентського красномовства девальвуватися від популістської маніпулятивної позиції парламентаря, що мало місце у парламентській діяльності ряду представників держав колишнього СРСР, а також СНД.
Мітингова промова має на меті з'ясувати, зробити зрозумілою актуальною, значущою, хвилюючою громадську проблему, спонукати слухачів до певних дій. Вона перебуває на стику політичного й дипломатичного жанрів красномовства, відзначається посиленою експресивністю, виразністю, апелює до колективних емоцій, прагнень, часом уступає своєрідною прелюдією до мобілізації колективних зусиль для важливої та невідкладної мети.
Теоретичне й практичне оволодіння всіма різновидами соціально-політичного красномовства як формами публічного виступу необхідне тим, хто займається активною освітньо-виховною, громадсько-політичною діяльністю.
Академічне красномовство - один з найдавніших видів ораторського мистецтва, зокрема у риторичній традиції слов'ян. Просвітницька діяльність Ярослава Мудрого, князя Володимира та багатьох інших видатних діячів культури закладала основи академічного (шкільного, вузівського) красномовства.
Видатні науковці, зокрема Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, М. В. Ломоносов, Петро Могила та інші були не лише творцями, а й пропагандистами наукових знань, які вони прагнули наблизити до найширших народних мас.
Академічне красномовство поділяється на три види:
Соціально-побутове красномовство охоплює соціально значущі побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну промову, надмогильну, усну побутову оповідь, тост (застільна промова), анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу, його логосфери, живить розвиток усіх інших видів красномовства.
Спеціалісти відзначають велику роль побутового красномовства у розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, який повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх учнів, вихованців.
Судове красномовство почало активно розвиватися в Росії із середини XIX ст. з появою суду як елемента демократизації суспільного життя, коли слово правозахисника ставало інструментом у відстоюванні закону.
Дипломатичне красномовство - розвивається у державах, які проводять активну державотворчу політику, формують свій міжнародний авторитет тощо. Українське дипломатичне красномовство зазнало розквіту в різні періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького, Запорізької Січі, а також у період розбудови незалежної, суверенної України у 90-ті роки XX ст.
Дипломатичне красномовство включає в себе такі два основні види:
Зазначимо, що дипломатичне красномовство вимагає від оратора високого рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема абсолютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземною мовами, здатності мислення і мовлення, точності, стислості, доцільності мовлення, розвиненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня, освіченості, інтелігентності, індивідуального стилю мовлення, спілкування, думок, ідей, пропозицій.
Дипломатичне красномовство в Україні нині активно розвивається, задаються основи українського національного красномовства дипломатів суверенної незалежної держави, яка повинна посісти гідне місце на міжнародній арені.
Рекламне красномовство - один із різновидів соціальне значущого красномовства, що активно розвивається на Заході і починає розвиватися у незалежній демократичній Україні.
Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної реальності, продуктом якої є словесний твір - рекламний. Його основні риси - зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних), функціональні знаки, місце у загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою, зокрема, американська реклама - це складна структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор, лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші.
Церковно-богословське красномовство (гомілетика) - Один із видів церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію, видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та інші.
Гомілетика - наука богословська; вона пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через "уроки віри й благочестя".
Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі всіх видів мистецтва - архітектури, живопису (іконопису), музики (хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим ароматам кадильниць тощо.
51. ОБРАЗ СУЧАСНОГО ОРАТОРА
Епоха масової комунікації наклала свій відбиток на тематику і стиль виступів ораторів. Сучасна масова культура і причетне до неї ораторське мистецтво значною мірою прагнуть щиро чи не щиро, але допомогти людині в пошуках шляху утвердження своєї особистості. Це складний шлях, а оскільки він пов’язаний з формуванням певної світоглядної орієнтації, то кожен авторитетний апостол сучасного красномовства у першу чергу намагається визначити ці орієнтири як головні, переконати своїх слухачів у їх привабливості і незаперечній першості.
Що хочуть почути люди від тих, хто виступає перед ними з трибуни? По – перше, як визначити своє місце в цьому мінливому світі? По-друге, яку поставити собі мету в житті? По-третє, як досягти права на те, щоб посісти будь-яке, навіть найвище, місце в суспільстві? По-четверте, що визначне зробили в житті люди, знані як сильні світу цього, і чого не зробив я, знаючи, що це не було заборонено зробити й мені? По-п’яте, чому одні з моїх однокашників здійнялися вгору, хоча і не відзначались у школі.
Оратори, які бажають досягти успіху на ниві красномовства, повинні спиратись у своїх виступах на досвід зазначених вище і знаних у суспільстві людей (що ці оратори і роблять).
Найбільшого успіху на теренах красномовства минулого двадцятого століття досягли оратори-пропагандисти американського способу життя і відповідного світобачення, яке спирається на принципи філософії прагматизму і позитивізму. Серед таких слід назвати Дейла Карнегі (1888−1955), Наполеона Хілла (1883−1968), Поля Сопера.
Д. Карнегі у своїх працях навчав як стати комунікабельною людиною, як знаходити собі друзів, як аналізувати і вирішувати проблеми, збирати факти для виступу, записувати їх і аналізувати.
Наполеон Хілл у книзі „Думай і збагачуйся” звернув увагу на те, у чому полягає немеркнучий успіх і привабливість. Хілл стверджує, що людина повинна твердо знати, чого вона хоче досягти. Кроками до успіху є бажання, віра, самонавіювання, спеціальні знання (освіта), уява, планування, рішення.
Автор описує шість примар страху, навчає, як позбутися нерішучості, сумнівів, струху.
Критику, зауважує Н. Хілл, потрібно сприймати як вид сервісу. Цікаву, що у людей, які бояться критики, наявні симптоми сором’язливості, неврівноваженості, слабохарактерності, комплексу неповноцінності, екстравагантності, безініціативності, відсутності самолюбства.
Л. Хілл указує на симптоми страху хвороб, серед яких: самонавіювання, іпохондрія, млявість, вразливість, нестриманість, турбота тощо.
Усі ці поради допомагають кожній людині і ораторам зокрема.