варіант два інших спалив

Работа добавлена на сайт samzan.net:

86

Василь РУБАН

ПРОЗА

Слово про віднайдений роман

(передмова до публікації в журналі «Київ» 1993 року)

Роман «Помирав уражений проліском сніг» написаний у селі Лісники Києво-Святошинського району, де я живу з 1967 року. В цей рік мене вигнали з університету, я одружився і оселився в хаті своєї баби, по матері, 1969 року віддрукував твір у трьох примірниках, один віддав жінчиній родичці, а коли у 1970 році написав другий варіант, два інших спалив.

      Другий варіант теж був у трьох примірниках. Один я подарував Івану Світличному 12.01.1970 року з дарчим підписом, сподіваючись що він його передасть за кордон, другий пустив по руках, віддавши Григорію Криворучку, третій залишив у себе. Саме той примірник, що пішов по руках, десь у 1971 році якийсь «совєтський» чоловік відніс у КДБ. Цікаво, що я до цих пір не намагався дізнатись ім’я того чоловіка, хоча на суді він, може, фігурував як свідок.

Одначе, аж до 1972 року, коли мене заарештували, І. Світличний так і не передав роман за кордон, хоча, за його словами, це для нього тоді було простіше простого. За зміст він мене не дуже хвалив, казав жартома, що от якби, мовляв, відокремити політичну частину від сексуальної. До речі, збірку віршів «Химера» я передав йому ще раніше, але за кордон вона теж не потрапила, хоча мої вірші Світличний хвалив ще з першого знайомства 1965 року. Можливо, Світличний знав, що моя творчість у чомусь не підходить українській діаспорі, котра несла історичну якість українофільства. Отож, коли я загув на етап, закордонні українці про мене майже нічого не знали, а розголос тоді відбувався головно через діаспору. Спілка письменників від «десидентів» чітко відмежовувалась і принагідно ганьбила націоналістів.

Десь у 1971 році я давав читати роман Є. Сверстюку. Він тоді, здається, працював у біологічному журналі. Дуже близько від Білого корпусу університету. Я заходив до нього на роботу. Пам’ятаю, прийшов через тиждень, але Євген Олександрович ще не починав читати. Тримав він його в робочому столі. Така «конспірація» мене покоробила, я хотів забрати роман, але Сверстюк попросив залишити ще на тиждень, він, мовляв, обов’язково прочитає. Через тиждень я зайшов з твердим наміром забрати текст, чи то ми домовились зустрітись  в магазині «Передплатні видання», теж біля університету. Він, на відміну від Світличного, відверто хвалив мою прозу, порівнював з Хемінгуеєм, але зауважив, що в плані сексуальних малюнків, моя проза крутіша. Це було для мене доброю моральною підтримкою, хоча потім, коли ми відсиділи кожен стільки і там, де кому прийшлося, мої стосунки із Сверстюком не налагодились.

Отже, як сказано вище, 1972 року мене було заарештовано і на волю я вийшов аж у 1978 році. Всі папери і папірці з моїми творами і нотатками були протокольно забрані й зберігалися в КДБ. Спершу дві мої збірочки віршів прислав В. Голобородько, третю я знайшов у Василя Довжика. Потім, коли вже велася редакційна робота, щоб видати мої вірші у видавництві «Радянський письменник» (1989 р.), загальну збірку під назвою «Химера» віднайшов у своїй бібліотеці і повернув Іван Драч. Цю самвидавську збірку я подарував йому незадовго до свого арешту. У ній для видання вдалося виловити ще з півсотні віршів. Коли збірка таки вийшла, мені було присуджено літературну премію імені Василя Симоненка, але проза ще перебувала в КДБ. Це п’ятнадцять оповідань, три п’єси, повість «Мертвий штиль» і роман «Помирав уражений проліском сніг». По тому як я трохи відтанув від спецтюрми Дніпропетровська і Казані, я почав писати роман «На протилежному боці від добра» та історичну компіляцію «Берегиня». До «перебудови» надій на те, що вдасться віднайти раніше писану прозу, не було. Робили ми спробу з чоловіком жінчиної двоюрідньої сестри копати там, де він закопав роман, коли мене заарештували, але нічого не знайшли. Можливо, за вісім років він забув під яким кущем закопав.

Аж ось взимку 1990 року зустрічає мене в метро мій давній знайомий, поет Київської школи, Станіслав Вишенський і каже, що Анатолій Перепадя йому казав, що в нього є мій роман «Помирав уражений проліском сніг». Ми негайно поїхали до Анатолія на квартиру, і він вручив мені той примірник, який я колись подарував І. Світличному, на ньому був дарчий підпис. Іван Світличний дав роман А. Перепаді незадовго до свого арешту. Десь невдовзі, за моєю заявою в СБУ, повернули мені всі папери, в тому числі і цей роман.

У той час як рукопис роману «На протилеженому боці від добра» вже перебував у редакції журналу «Київ» і планувався до друку, того ж 1991 року, я заніс знахідку в журнал «Дніпро», де головним редактором М. Луків. Я наївно думав, що Луків із радістю схопиться за текст, який 19-ть років пролежав у сейфі КДБ, але... Можливо як щирий уболівальник кедеберосійськокомуністичної системи, яка його вигодувала, Луків нарочито мене дурив, обіцяючи надрукувати, і за кожним разом пересовуючи публікацію на три номери вперед, але до початку 1993 року він так і не спромігся  його набрати. Нарешті я забрав рукопис і заніс у журнал «Основа», який став редагувати мій давній знайомий по Київській школі В. Ілля. Тут, думав я , вже промашки не буде, свій хлопець і головний редактор. Не те що в шістдесяті, редакторами сиділи «не наші» – Б. Олійник, В. Коротич і не друкували. Мається на увазі журнал «Ранок». Правда, Борис вернув, а Коротич надрукував п”ять рядків.

Валерій Ілля прибився до Київської школи, тобто до кафе «Київське», вже перед початком кінця. Бо коли я сів, вони, тобто В. Кордун, М. Воробйов ще років з п”ять продовжували зустрічатись головно у Валерія Іллі на квартирі, куди інколи приїздив із села В. Голобородько. Але по тому, з причини герметичного недрукування  у радянських виданнях, геть пересварилися, виясняючи, хто в кого вчився писати вірші, хто і як ходив на бесіди в КДБ, і чи взагалі туди ходив, чи ні? Хоча їх туди викликали і з приводу мого арешту.

Коли я десь з 1985 року почав частіше з”являтись в Києві і хотів їх помирити, це мені не вдалося, кожен пішов своїм шляхом, бо неможна весь час ходити в школу. Тоді я ще зберігав нормальні стосунки з усіма поокремо, хоча саме Валерію Іллі першому дав почитати рукопис «Берегині», але виявилось також, що за цей час, кожен вирішив свої проблеми по-своєму. В. Голобородько поїхав у село на Луганщину і там затворився, В. Ілля виявився ревним християнином, я – прихильником арійської віри українського обряду, а В. Кордун повірив у ЦК КПРС і поступив у цю партію. М. Воробйов тоді працював вахтовим, а я – кочегаром. Не змінився лише С. Вишенський і з ним можна було нормально випити і поговорити, або поговорити, а потім випити.

У зв’язку з роботою над «Берегинею» з 1968 року і по цей день я впритул цікавився історією і теологією, але В. Ілля цього не знав і спершу розказував мені цю тему з ознакою незаперечної істини в одній інстанції, що передалося і його журналові, коли він став добирати туди авторів. Коротко кажучи, в коло авторів його журналу я не потрапив, як і в редакційну колегію. Рукопис роману «Помирав уражений проліском сніг» він мені повернув, бо його зміст не вкладався в селянську програму журналу «Основа».

Я не впав духом, була «перебудова», в Києві вже видавався журнал «Сучасність». Діючим редактором там став Ігор Римарук, з яким у мене склалися добрі взаємини ще з того часу, як він писав супроводжувальну рецензію на мою книгу віршів «Химера». Ігор віддав роман міжнародному критику й демократові, модерністові Миколі Рябчуку, той познайомився з текстом і повернув мені рукопис з огляду на те, що він чималий за обсягом – це 160 сторінок машинопису, це мікророман. Тут я нарешті задумався: можливо, М. Рябчук побоявся публікувати роман, бо тоді я саме надрукував скандальну статтю в газеті «Слово» під назвою «Мародери». А можливо, ще й тому, що там значиться головним редактором на громадських засадах І. Дзюба, стосунки з яким у шістдесяті роки описано в моєму романі «На протилежному боці від добра». В усякому разі причина була не літературна, а службова.

Тим часом пора підвести деякі підсумки моєї літературної творчоті, бо так мені здається, що головні свої твори я вже написав, хоча книгу «Берегиня» доведеться дописувати і вдосконалювати весь відведений мені творчий час.

Потреба написати таку книгу як „Берегиня” спричинена відсутністю в українській менталітеті поняття Бога. Всі книги на цю тему, як то «Біблія», «Коран» та інші – це витвори інших народів і вічні істини там заховані за чужу ментальність. З цієї причини і наша українська література весь час перебуває на рівні посереднього позитивного хуторянства. Соціалісти послуговуються вірою в доброго Леніна. Власне, найкращі українські письменники радянського часу не мають у своїх творах високої і зрозумілої ідеї Бога. Саме книга «Берегиня» закладає наріжний камінь для кристалізації душі українського народу, як основи, на якій може існувати національна держава.

Вже в процесі реалізації цієї неймовірно важкої ідеї, я прийшов до висновку, що коли зосереджуєшся на ній, то зникає відчуття невідомого у давньому минулому, а з другого боку, бачиш, що волхви або просвітлені, завжди ходять межи народу і носять хоча б по частинах крихти вищих світлих знань, але у зв’язку з тим, що панування темних чи світлих сил на землі пов”язане із космічними законами, то в період тотальних інвазій інших релігій, цих людей-пророків ніхто не бачить, чи не хоче бачити.

Тим часом така мета і така книга ідуть усупереч кільком світовим силам, які панують у західному світі і мають вплив на Україну, у зв’язку з її географічним положенням – поміж Сходом і Заходом. Ці сили називаються: міжнародний іудоєвангелізм, сіонізм і масонство. Їхня агресиність змиває національний менталітет малих і великих народів. Ми бачимо як у лакуни, які звільняються від ленінізму, напористо заходять чорноризники. У них нема проблем з папером і грошима. Але в них нема і того, що дається кшатрію – аристократизму. Шляхетність – це, з огляду на короткість життя одного індивіда, майже не набуттєве явище. Це дано лише від Бога Світла. Саме почуття неповноцінності робить іудо-клерикалізм агресивним.

Звернення до Бога Світла, до животворного вогню – Ягни, дає нашому зорові здатність відрізняти Добро від Зла, для чого власне і призначена література. Лише у деяких віршах вдається досягти чистого світоносного відчуття, такого, як перша цнотлива любов.

1.  В. Рубан

Василь Рубан

ПОМИРАВ УРАЖЕНИЙ ПРОЛІСКОМ СНІГ

(роман)

                                                 «Геть англійців у всякому випадку. Хай ваші                

                                              хлопці забираються хутчій, а тоді...– Він

                                             наїзджав на нього, бо не міг втримати коня. –

                                             А тоді, – підсумував він, ледве не торкаючись

                                             Філдінга губами, – ми з вами станемо друзями.

                                             – Але чому ми не можемо бути друзями зараз ?

                                             – Сказав Філдінг (англієць), в гарячом пориві

                                              обнімаючи його (індійця). – Я дуже хочу цього.

                                             І ви цього хочете.

                                                  Але коні не хотіли цього – кожен тягнув у

                                              свій бік. І цього не хотіла земля, що піднімала                                   

                                              на шляху   вершників ущелини, в яких один по -                                                           

                                              винен був пропускати іншого; і храми, і водой-   

                                              ми, і падло... всі не хотіли цього, на сотні

                                              голосів повторюючи: «Ні, ще не час», а небо     

                                              відповідало:«Ні, тут не місце».

                                                                                 Е.Форстер. «Поїздка в Індію».

Закінчувались нарешті холоднуватівесняні ранки і наступали теплі,майже літні. Тому Сава ходив на роботу в жакеті. О пів на сьому сонце вже добряче пілднімалося над овидом. Підходив до цегельного заводу.

Ходити Саві до шляху, кудою ішов маршрутний автобус, доводилось кілометрів зо два, але літом у добру погоду – навіть приємно. То восени, як устанеш о шостій годині – ще темно. Та коли мокрий сніг. Виходиш ото з дому, як колись у армії на нічний пост. Кожуха не дають, бо надворі нуль градусів і вітер з мокрим снігом, кожух попсується. А в шинелі, хоча зверху ще й плащнакидка, вийдеш, то тепло тримається якраз доки дійдеш до поста.

А ще як стояти в полі під усіма чотирма вітрами, то треба весь час бігати. Такий пост був біля ГСМ. Спочатку починаєш швидко ходити навкіл, потім швидше, потім бігом. Нападає суха втома. Починаєш робити вправи з автоматом то в одній, то в другій руці, не притишуючи кроку. І вже коли бігати нема сил, а холод стає терпким, а тіло ніби дерев”яним, залишається лише монотонне чекання. Коли вже ідеш і не зауважуєш світлих кругів від освітлювальних ліхтарів, що виривають з темряви шматки колючої загорожі. Коли вже байдуже проходиш понад зарослим кущами виярком, який далі переходить у величезний яр, порослий лісом, не боячись, що хтось схопить за горлянку і забере автомат, тоді приходила зміна.

Годинника Сава на пост не брав, щоб не поглядати на циферблат, бо тоді час зовсім зупинявся. Але коли у душі щось тенькало, Сава точно знав, що вже йдуть. І ось в одному місці темрява ніби загусала. Вже певен був Сава що фйдуть, хоча… Аж ось чулося чиргання автомата об шинелю чи сумку для патронів, кроки – це вже було напевно. Армія. Роки що пройшли марно? Ат. Нічого не минає марно, змужніння, досвід. Де б не був, не жив, не мріяв, не надіявся – нічого не проходить марно. Воно все марнота, коли не вмієш радіти. А от зараз. Ходиш на роботу, їси алюмінієвою ложкою з металеівої чи фаянсової тарілки з написом «Общепит». Колись любив ліверну ковбасу і цигарки «Прибой», а зараз – «Лікарську» по 22 копійки 100 грам і цигарки «Прима». І вже робота стала за потребу, бо сім’я. А то малим ніяк не міг второпати як це людина може обійтися без систематичної праці…, бо їй треба систематично їсти.

Десь із-за гори віяв ніжний легесенький вітрець. Перелітав од квітки до квітки і загортав усе в тепло. Минаючи роздоріжжя, Сава краєм ока побачив, що з-за повороту плавно викотилась біла «Волга». Відчуваючи спиною, що вона вже ось-ось наздоганяє, Сава зійшов на бічну стежку. Біла «Волга», заїхавши трохи поперед нього, м’яко зупинилась. Двоє дверцят миттю відчинились. Чоловік із передніх дверець вийшов і звернувся до Сави:

– Як тут проЇхати до траси?

– Їдьте просто, – махнув Сава рукою.

Другий чоловік, такого ж віку як Сава, тільки ситіший, тримав задні дверці рукою, а одна його нога стояла на дорозі. Мужчина в чорному костюмі, той що вийшов з передніх дверей машини, сказав:

– Ми з КДБ, сідай у машину.

Не торкаючись за Саву, а лише вправно жестикулюючи руками біля самих його плечей, посадовив Саву в машину. Сава вдав, що не звернув уваги на переміну обставин:

– О, то нам по дорозі, від вашої установи недалеко до моєї роботи. Разом з тим як хряпнули дверцята, розум почав відрубувати від тіла ті щупальці, якими воно ще ось-ось вибирало з оточення насолоду – жити. Мати сім’ю. Для цього довелося йти до ЗАГСУ, і чоловік із заковзаними рукавами урочистого синього державного костюма дозволив власним підписом і печаткою спати з жінкою в одному ліжку, хоч це робилося і без того. Але тоді йому, щоб заховати сором, довелося сміятись, а чиновник затримав руку з печаткою над бланком свідоцтва про одруження, бо Сава був такий несерйозний. З того й пішло.

Савина дружина нещодавно поїхала до своїх батьків, бо там ближч до пологового будинку і можна викликати «швидку», а в селі за шість кілометрів від Києва дорога ґрунтова і коли заряджали дощі, то вагітну потрібно було везти возом до КПП, що на окружній дорозі Києва і там просити міліціонера, щоб спинив машину. Проте зараз це вже був не його клопіт. Не його клопіт кожен день вирушати на роботу і приходити з роботи, де чекає молода дружина. Вже пожив трохи, заспокоював себе Сава, поки потрапив у машину до оцих хлопців, і можна радіти, якщо є добрі спомини, а не будеш радіти, то всеодно твоє минуле в тебе ніхто не забере. Все-таки за двадцять шість прожитих років іколи не сумував, інколи навіть було весело. Траплялися такі придибахи, що про сумування навіть не думалось. А може, вже занадто засидівся і оці хлопці рятують тебе від нудьги? Сава обізвався:

– А я думав, що авто буде чорне.

Він чекав на це авто, як і кожен український інтенлегент. Не знав, як це буде, але завжди чекав. Це чекання передалось йому від покоління батька й матері. Вони були вчителями. Сава інколи чув, як батько з матір”ю говорять про те, що сазав учитель фізики Микола Григорович, який мав радіо. Що там сказало радіо «Свобода». Це було, мабуть вже після 1953 року, після смерті Сталіна, і десь в тому часі батько купив ламповий радіоприймач «Родіна» та до нього дві великі батареї. І хоча Сталін помер, залишилось Політбюро ЦК КПСС і залишилось чекання, коли прийдутть і скажуть: «Собірайся с вєщамі».

Той чолов’яга, що сидів поряд з шофером  (мабуть, командир опергрупи) пристав до розмови:

– Дивак ти. Хто ж буде сюди їхать службовою машиною?

Озираючись до Сави, він відчинив дверцята і зробив комусь знак рукою. Сава теж озирнувся. Ще одна «Волга» порожняком пливла за ними по частих вибоях.

– Ого, аж двома машинами, втішив себе Сава вголос, чим зачепив гонор старшого опергрупи.

– Забагато для тебе.

Мабуть, старший лейтенант, подумав собі Сава. Совісно йому, що вони аж двома «Волгами» ловлять самотнього Саву з сумкою в руці.

************************

У Сави вже  був «знайомий» старший лейтенант КДБ, котрий познайомив його з капітаном. З тим «своїм лейтенантом» Сава багато про що перебалакав. Ще як працював редактором у видавництві, а не двірником в інституті, як от зараз. Вони, молоді працівники видавництва, якраз тоді вивозили тираж в магазин, щоб врятувать прогресивку. Сава приймав і складав на автофургон пачки книжок, коли його покликано до телефону. Отоді в нього з’явився «свій лейтенант», який набивався в товариші. Бо перегодя, після того, як Сава заповнив анкету, запропонував наступного разу зустрітись десь за містом на моріжку за пляшкю.

Вони, бачте, робили у видавництві паспортну перевірку і виявили, що у Сави тимчасова студентська прописка. Обмовившись про те,що Сава незаконно проживає в Києві, лейтенант пропонував свої послуги, а сам тим часом водив пальцем по анкеті, уточнюючи… Як то: де працюють Савині батьки, які нові прізвища сестер по заміжжю, де вони працюють і живуть. Хоча подібну анкету Сава колись заповнював, коли його брали у надсекретну частину Радянської Армії (шифрування зв’язку між  Генштабом стаціонрним і пересувним), вже у цьому всьому доскіпуванні  Сава відчував підозру до всього свого роду. У «свого лейтенанта» було добре овальне лице, прямий, трошки витягнутий на самому кінчику загнутий донизу ніс, зеленуваті кар очі зі смішинкою і пряме зачесане назад каштанове волосся. Можливо ця добре награна доброзичливість мала притлумити настороженість клієнта до зловісного образу офіцера КДБ, який би повинен був скластися в грамотної людини, якщо вона хоч трохи ціковилась історією. Сам Сава теж на позір вів себе під час таких розмов невимушено й розкуто, але потім  довго відходив від перенапуження.

– Ви, звичайно здогадуєтесь, що я працівник КДБ, – уточнив він своє службове право. Сава здогадувався, бо та жінка, яка відала паспортними справами, зразу його передала цьому хлопцеві, котрий, мабуть, здібніший, ніж Микола Петрович (теж лейтенант), з яким Сава познайомився ще коли був на першому курсі в університеті. Тоді  його викликали у військоматний кабінет університету, і там Саву чекав Микола Петрович. Він звинувачував Саву в тому, що Сава не цікавиться політикою, погрожував поскаржитись декану на Савину ідейну нестійкість і, що в зв”язку з цим йому не місце в університеті. Сава запитав Миколу Петровича, яке він, мовляв, має право, стороння до університету людина, нав’язувати деканові свою думку. Проте Микола Петрович запевнив, що як чесний громадянин, комуніст і працівник КДБ він просто не має права змовчати. Подарував на прощання номер свого службового телефону на той випадок, коли в Саві заговорить совість радянської людини. Сава тоді на прощання запитав, чому це шпигуни захочуть з’явитись йому на очі, але Микола Петрович не зрозумів жарту. Звідтоді минуло більше двох років і причина аби вигнати Саву з університету за це час зайшлася.

– А де ж ваш попередник? – запитав Сава «свого лейтенанта».

– Хто, Микола Петрович? О, він з вами розмовляв російською, – сказав Леонід Андрійович таким тоном, ніби якраз у тому, що ото Микола Петрович говорив з Савою російською мовою і була невдача того разу завербувати Саву в стукачі. «Маєму успіхи, кедебісти українізуються», – подумав Сава. Цей же Леонід Андрійович говорив трохи культурницькою українською мовою і був задоволений з власної вимови. Він так полюбив українську, що навіть виправляв деякі Савині русизми в процесі їхньої бесіди і це нагадало Саві перший курс. Тоді вони теж виправляли один одному вимову, бо віднині мали стати носіями і популяризаторами української мови в Україні; гірко звучить.

– То я читав, читав ваш вірш у журналі «Ранок», – підігрів Леонід Петрович, «свій лейтенант КДБ», Савин авторський гонор. – Він, правда, дуже короткий, але в отому рядку, де ви говорите, що думаєте про дівчину, то дуже гарно, – торочив лейтенант. «Він настільки лаконічний, що тобі, чортів хлопче, нема прощо говорити», – подумав Сава і сказав:

– Я не хочу продовжувати з вами розмову.

– Зрозумійте, Саво. Наша країна перебуває в капіталістичному оточенні. До нас присилають туристів-шпигунів і гостей-шпигунів. Це все криється за культурними зв’язками. Я вам дам прочитати кники. Ви молодий здібний літератор могли б з ними зустрічатись. Вам не доведеться розповідати про своїх друзів. Ми часто їздимо за кордон.

– Я не хочу звинувачувати українських емігрантів у шпигунстві, – сказав Сава і додумав своє речення: «Ви, товариш лейтенант, не визначаєте, хто наші вороги, а хто друзі. Ви збираєте інформацію, а головний діагноз ставитьсяв Москві. А там, дивись, як побачите що мене можна на чомусь шантажувати, то змусите і за своїми товаришами шпигувати».

– Не можна бути таким аполітичним. Ви комсомолець. Ви що, проти радянської влади ? Ви уявіть собі своє становище. У вас фактично нема ні диплома, ні прописки, ви одружені. Ваша дружина навчається. Варто нам підняти трубку, і ваш директор буде говорити з вами проте, аби ви залишили роботу.

«Бач, як заговорив той, хто щойно пропонував дружбу, щоб ото розпити пляшку на моріжку, знав де можна найняти за півціни добру квартиру в центрі Києва», – люто подумав Сава, а та нудота, що поселилась в грудях тоді, коли він здогадався, що перед ним кедебіст, розлилась по животі, і до горла підступила блювота.

– Знаєте що, робіть собі так як знаєте. Ніхто вас не вблагає, поки не продасться. Є в мене що їсти чи нема, є в мене робота чи нема – це моя справа. Я б цим не клопотався, коли б ви не сунули туди свого носа. Ви вигнали мене з навчання, вигоньте ще й з роботи.

– Ви мене невірно зрозуміли. Ми вас не вигонили з навчання. За що вас вигнали?

Проте Сава посоромився сказати лейтенантові, що той знову бреше. Знайомився ж із «справою» перед тим як викликати на розмову. Навіть віршика аналізував. Не хотілось дуже сікатись у вічі. А лейтенант вже просив дозволу на наступну розмову. Сава дав згоду – всеодно не відчепиться.

*****************************

Можливо, не треба було одружуватись, а ставати професійним революціонером.Але не було в українському відродженні революційного професіоналізму, все якось самі щирі здоровання за руку. А втома душі наступала. Можливо, вона була завжди. Ще в десятому класі наздогнала світова скорбота – вічний знак на душі людини: «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю». Чому в 13 – 15 років так тягне погляд у зоряне небо. Про що вони тоді не могли наговоритися з Михасем дивлячись на зоряне вечірнє небо? Можливо про безмежжя…

*******************************

Коли всі вже добряче підпили (Сава вперше в житті справляв свої іменини: двадцятип’ятиліття), Сава вийшов у коридор, потім у вестибюль – потягло на свіже повітря. Куняла на кулаці вахтова, якийсь студент не хотів іти спати і грався з гуртожитським котом. Сава знайшов у поштовому ящику вітання від матері і батька з днем народження і вийшов на вулицю.

Із саду підіймався паркий туман. З вікон лилася , падала каскадами, летіла шматками, вищала тупою пилкою, гриміла і завивала музика з усього світу. Одночасне звучання найрізноманітніших мелодій – і це було прекрасно, як сумбурне студентське життя. Сава не сказав слова «прекрасно» вголос, а тільки подумав – «прекрасно», а потім пом’якшив цю несподівану патетику словом «гарно». В освітлених вікнах весь час рухались тіні; в усяку годину ночі в дворах гуртожитків чутно спів, музику і тільки зранку дообід буває затишшя, студенти люблять довго спати.

Коли Сава повернувся знадвору, танці в кімнаті вже змінилися бійкою в коридорі. Петро, великий битюгуватий хлопець і Степан, Савин однокурсник та сусіда по кімнаті, наступали на Миколу Чобтаря. Бо коли всі танцювали і запрошували дівчат вперемішку, то все було спокійно. А коли Микола повів п’яну Людку до своєї кімнати, то Степан зачинив перед ними двері і став, зіпершись на лутку плечима, склавши руки на грудях. Петро кинувся розбороняти, а оскільки недолюблював Миколу, «ненароком» раз чи два підсадив йому під дихало, так що Микола осів на підлогу. Проте згодом він знову вів Людку в свою кімнату і вона слухняно йшла, але Степан вдруге зачинив перед ними двері. Петра вже в цей час тут не було. Дівчата бігали навколо двох розлючених хлопців, ніби розбороняючи, а хлопці дослухалися до вереску розпасійованих самиць. Микола несміло мурмотів:

– Якби сам на сам, я б тобі дав. Якби сам на сам.

Він бачив, що їм не вдастся побитись сам на сам, бо тут бігає тічка розгарячених дівчат і хлопців, тому сміливіше і голосніше заявив:

– Якби сам на сам, я б тобі дав, – це до Степана.

Сава почув у Миколиних словах безпечність і, відтиснувши гурт розставленими руками від закутка коридора, звільнив хлопцям майданчик для герцю.

– А ну ж давайте сам на сам, – сказав Сава, відчуваючи смак бійки. Вже потім Сава подумав, що він недосвідчений суддя, бо треба було розвести супротивників і добре їм утовкмачити, що оце вже треба сам на сам. Бо Микола думав, що ще буде речення «Ходім поговоримо без свідків», а Степан зразу отямився і почав частими ударами місити Миколу знизу до гори в лице. Микола безпорадно затулявся руками. Це бачили всі, і це вже було безглуздо. Сава відштовхнув Степана від Миколи, але Степан п’яний і розпашілий від своєї такої видимої перемоги і відтого, що він теж боявся сам на сам, але це вже було позаду, побілів, у куточках рота виступила піна, очі наче нічого не бачили перед собою – лише супротивника – налітав і налітав на Миколу, уникаючи Сави.

– Досить, – просив його Сава. – Досить. Вистачить з нього, чуєш, Стьопо. Досить, бо вдарю.

Але Степан немов оглух, і Сава, подумавши, що від удару Степан отямиться, упівсили вдарив його в щелепу. Степан від струсу став осідати, але не осівши зовсім, знову став на рівні і кинувся на Миколу. Змикитивши, що бити свого друга не варто, Сава схопив Степанову голову під руку і потяг його від гурту.

Микола ж зайшов у ту кімнту де була гульня, побачив, що Людки там вже нема, схопив зі столу порожню пляшку, стукнув нею об край столу і зі шматком гострого скла вискочив геть. Сава, покинувши Степана в умивальні, кинувся припрошувати дічат до десерту, але вже нікого не зумів затримати, тільки на майданчику другого поверху зіткнувся з Миколою, який кудись поспішав з уламком пляшки. А коли Сава доходив до своєї кімнати на першому поверсі, то зустрів у коридорі Степана з тупим кухонним ножем у кишені сірих модних штанів. Цей сірий модний костюм з кишенями винесеними вперед на середину стегон Степан разом із Савою замовляли в ательє першого класу. Ішов Степан на другий поверх. Сава його не зупинив. Знав,що ці обидва кавалери побіглидо 85-ї кімнати, де жила Людка, але чомусь був певен,  що це вже останні жести на кону. Ніхто нікого не буде вбивати. Це вже просто кіно.

У кімнаті під тумбиком спав Петро, потім виправдовувався, що сів для того, аби дивитися на жіночі ноги, тоді коли вони танцюють. Івана вже десь не було. Льонька Місніченко пішов до дівчат. Поламана гітара, побитий будильник, виделки на підлозі, все це замішенена свіжому Київському торті, на двох Київських тортах, які так і не були спожиті до десерту. Якимось дивом не була побита жодна чарка, чи келих, чи таілка, які Сава узяв на прокат, аби шикарно накрити стіл.

Сава втратив будь-яку надію зібрати гостей до десету, вже і Степан нероздягнений спав просто на покриалі у своєму дуже модному сірому комтюмі; гуртожиток переходив на нічне дихання. Сава вийшов у коридор і повільно пішов сходами на другий поверх . Там жіноче царство. Інколи тягне походити перед зачиненими кімнатами. За кожними дверима спало чотири жінки. Чотири жінки спало за дверима кожної кімнати і хотілося помалу-помалу іти цим коридором.

– Людко, – гукнув Сава  через увесь коридор.

Людка зачекала його перед одними з дверей.

– Ходім погуляємо, хай цей чад трохи з голови вийде.

Вона зразу згодилась. Навіть не зайшла до кімнати, тільки Сава ще забіг за болоньйовим плащем.

Надворі потемнішало. Світло від ліхтарів на стовпах  понад центральною дорогою і від гуртожитських вікон трохи розріджувало темряву, але поміж рядами розложистих старих яблунь було таки поночі. Сава вибрав стежку, і Людка слухняно йшла, хоча вела ця стежка у найглухіший куток саду. Власне це була і не стежка, а занедбаний давній обніжок. Колись це був колгоспний сад, а потім тут набудували гуртожитків. Ідучи, Сава з сильним притиском пригортав Людку до себе, але вже не цілував у губи, бо вони були якісь далекі. Вона не опиралась, і Сава втратив апетит. Вони йшли, йшли і нарешті Сава сказав:

– Досить. Давай посидимо.

– Давай, – охоче погодилась Людка, і Сава кинув на траву літній плащ. Від цих болоньєвих плащів важко відмивати землю і траву розтерту рухомими тілами. Здавалося б змив водою  і вже, але земля втираєтьсч в дрібнюсінькі заглибини і, коли плащ висихає, залишається сіра пляма. Сідаючи на плащ, Сава згадав, як Галя Кравченко старанно витирала-терла свій болоньйовий плашщ мокрим рушником, нещодавно. «Прийдеться й собі випробувати цей спосіб», – подумав. Тим часом вони обоє сиділи на Савиному плащі і мовчали.

Не хотілось нічого починати. «Чого ж ти її аж сюди привів? – Подумав собі Сава. – Чи так часто маєш біля себе отаких гарних чорнобрових з білим волоссям і синіми очитма дівчат»? Людчине прізвище – Піонтківська, вона напівполька-напівукраїнка. Сава обережно обняв Людмилу, оголена по лікоть рука обвила тонку точену шию, а долоня полізла за виріз плаття. Пальці ковзнули по твердій ключиці і торкнулись ніжних опуклостей верхнього краю персів. Людка прослухавши цей початок, різко скинула Савину руку. «Чи ти ба», – подумав Сава, цілуючи Людку в губи і розкладаючи тим часом її на плащі. Людка не чекала такої переміни і, на якусь мить ослабнувши під Савою, стала наче сталева пружина. Сава навалився на неї усім тілом і цілував, цілував, чекаючи поки вона притомиться і заспокоїться, хоча губи видавались йому шорсткими і несмачними, але ще за мить він вже не розрізняв смаків. Лівою рукою притиснувши Людку до землі, правою вже відчував голий пружний Людчин живіт, підсовуючи руку так, щоб стягти шовкові літні трусики. В цю мить Людка ледве не вирвалась, і Сава швидко висмикнув руку, пославши її на допомогу лівій – утримати Людку підсобою.Тепер він знову цілував Людку і терся щокою об її щоку. Вона схопила зубами його за підборіддя, стиснула, чекаючи поки Сава закричить і відпустить її.

– Відкуси й виплюнь, – прогарчав Сава. Вона побоялась, що відкусить і розтулила зуби, а Сава тим часом знову вивільнив праву руку, не перестаючи цілувати, розірвав її легкі трусики на стегні. Вже майєже втиснувши своє тіло між її ноги, він цілував Людку, глибоко засовуючи свій язик в її рот, коли Людка стиснула в зубах його язик і різко потягла до себе. Десь у корені язик затріщав і Сава відчув як язик відстає від порожнини рота з туманіючим болем. Не випускаючи язика, Людка вивільнилась з-під Сави. Потім розтулила зуби, встала і почала обтріпуватись, а Сава безпорадно лежав на своєму плащі, потім почав вставати зло матюкаючись.

– Ах ти ж відьма, мать твою перетак і в кров і в печінку. Ах ти ж стерво відьомське, ах ти ж відьомське кодло, щоб ото так… Ах ти ж колода холодна, чого ж ти, падло, йшла у цей густий дальній куток, про що ти думала, мать твою…, – вивергав він свої болі, відчуваючи, як швидко розпухає йому язик і ось вже майже не повертаться в роті. Людка й сама злякалась, та ще й подумала що зараз Сава почне її бити: підбіжком рвонула до гуртожитків. Але Сава не збирався її наздоганяти. Він замовк і стояв, потупивши очі в траву, немов ошелешений обухом бугай. В голові і в грудях було порожньо і бридко, весь час спльовувалась солонуввата густа слина. «З кров’ю», – подумав Сава, але кольори не розрізнялись у темному садку.

І тоді він особливо сильно відчув глибоку давню нудьгу. Відчув що втомився. Втомився не від оцих борюкань, а від холоду губів. І це втома не від старості, і не від кількості пригод, бо розпізнавав він її і перед демобілізацією з армії. Можливо це втома від борюкання без любові. Сава ще тоді був злякався цієї втоми чи нудьги, чи суму за самицею, але потім заспокоївся, зрозумівши, що нудьга приходить періодично й непрошено, але поміж цими періодами ще залишається чимало часу, щоб відчути смак життя. Проте рівне спокійне існування не запам”ятовується, тобто не має минулого.

***********************************

За день перед тим, як оце кедебісти стали везти Саву до Києва, його зустрів капітан (начальник «свого лейтенанта»). Зустрів випадково. Так можна було подумати. Так Сава спершу й подумав. Це вже потім він зрозумів, що і та порожня «Волга» їхала за ним не випадково, а привозила команду для обшуку в Савиній хаті, і капітану молодші «опера» влаштували «випадкову» зустріч з Савою в тролейбусі.

Зустрівся він з капітаном, коли їхав з стаціонарного обстеження, бо його хотіли забрати в армію на перепідготовку. Але він туди не хотів. Дружина ходила якраз на останньому місяці, та й голос свій він у армії залишив, застудив, та й взагалі, – кому хочеться на літо у військові табори? Ще на першому курсі він підполковнику Саніну сказав. Зло брало, то й сказав, що не хоче цієї військової кафедри і уявляти, не те що знову вивчати кулемет і автомат. Підполковник тоді почав «о долгє». Про патріотизм. «Вот із такіх і ізмєннікі получаются». Але Саву це ще дужче образило, бо хто ж це, як не Сава, тільки що відбухав три роки військової служби в сержантській школі? Ще два місяці тому взводом командував, а підполковник йому оце таке загинає! Змушений був тоді прикусити язика, бо – вимітайся з університету. Так начальник військової кафедри і сказав. Не знав полковник, що взвод, яким командував Сава, був найкращий у батальйоні, не знав і того, що після того, як Саві вирвали гланди у військовому госпіталі, від горлопанства на плацу в двадцятиградусний мороз, горло знову захворіло і до дембеля Сава міг проваландатись у санчастині. Але Сава тягнув законну лямку і після строєвої на морозі полоскав горло тройним одеколоном. Старався, та й совісно було все спирати на командира відділення. Три роки віддай і не гріши, а тут знову одягай ношену на попередній лекції кимось уніформу і чоботи. Бридота.

Сказав на комісії у військоматі, що не може пити холоної води, а як вип”є то болить горло і кров у жилах стає клекотіти. Полковник з комісії знав, що молодщі хлопці у армію йдуть заохоти, а вже на перепідготовку не рветься ніхто і викручуються, хто як може. Сказав полковник Саві, що вони мають право брати на перепідготовку на терміни, які б у сумі становили ще три роки і послав на стаціонарне обсеження. Саві тоді згадалися чутки, що десь на Дніпропетровщині забрали на перепідготовку всіх активних учасників обговорення роману Олеся Гончара «Собор», і йому стало не по собі. На перепідготовку беруть тільки влітку на два-три місяці, то якщо кедебе буде спекулювати священним обов’язком служити Батьківщині, та почнуть після трьох років служби ще 18 років влітку в табори брати сам в тюрму попросишся.

Через три дні після відвідування військомату йому прийшла повістка – з’явитись на стаціонарне обтеження в лікарню водників. Чорнобородий лікар був породистим чорнявим українцем, молдий, але солідний. Вставляв у свою києво-російську мову колоритні українські слова, бо Сава з ним говорив українською. Ось уже третій рік намагався Сава говорити в Києві в побуті і на людях українською мовою. Тільки замовляючи в майстерні костюм, він говорив російською, бо єврей, хоч ти йому і червонець ткнеш в примірочній, однак не буде старатися, бо з нього не завтра вивітриться ота зверхність перевертня над українцем. Не так часто ті костюми шиєш, щоб псувати фасон тим, що ти поговорив з євреєм гарною українською мовою. Не відчує вінтоді в тобі господаря становища, і буде твій костюм брижитись під лопатками, а вилоги... Бо він знайде спосіб виштовхати тебе з примірочної, щоб ти все те аж дома побачив, і ти, селюк, не то що горожанин, вже не підеш у ту майстерню доводити що ти не верблюд, що твій костюм не лежить... А от з лікарем Сава говорив українською і лікареві це подобалось.

Вислухавши скарги на здоров’я, лікар передав Саву санітарці і та повела його в сусідню кімнату. Показала де душова, забрала всі цивільні манатки і вийшла. Спідні штани не мали однієї шворки, і Сава  так-сяк закрутив їх на своєму тонкому стані, думав притисне резинкою верхніх смугастих штанів піжами, але і верхні були широченні. Коли  Сава одягся, штани довелось тримати в руках і обшмуляна кімната з фарбованою бетонною підлогою, брунатою, місцями вижолобленою стиснула його. «От мене зараз поведуть по коридору, а я й не знатиму, що мене ведуть до крематорію» – чогось так подумалось. Не вірилось у чесність виконавців гуманних законів. Костюм, паспорт і записник з папірцями забрала санітарка. Жінки вдома немає, баба поїхала на тиждень до сина, ніхто не бачив що я отримав повістку, ніхто не бачив, куди я пішов. Мати не знатиме де мене шукати, до якої з цих організацій звернутись: всі можуть сказати: «Не знаємо, шукайте деінде». Жоден адвокат за цю праву не візьметься. У Савиній свідомості прокинувся і затрепетав страх батьків. Бо всі знали, що можуть прийти, забрати і кінець. Оце безособове слово «можуть» забрати як «ворога народу», хоча дехто з них перед смертю кричав: «За Батьківщину, за Сталіна», але це «можуть» і було Сталіном, який ототожнив себе з Батьківщиною, він був Генеральним секретарем комуністичної партії, а оці що можуть прийти і забрати, це рядові комуністи. Проте на цей випадок у Сави вже була інша фраза: «Слава Україні». Бо лице ворога нарешті вдалося розрізнити у пітьмі – це була російська державна машина, якій він до цих пір служив вірою і правдою.

Проте слово «крематорій» – з кінофільмів про німців. Про «наших», як їх називають діти граючи у своїх іграх у радянське кіно, Сава ще багаточого не знав, але й того що знав, вистачало. Нещодавно прочитав «Один день Івана Денисовича» Солженіцина. Ото хіба ще між людей говорять, що смертників змушують добувати уранові руди. А ще раніше чув, що коли треба було розстрілювати багатьох (тоді як судили Тройки: Перший секретар райкому, начальник міліції і прокурор), то стріляли просто над ровами. Вихований в дусі любові до людини, до кожної людини, Сава не міг собі уявити, як це людина, яка підносить пістолета до потилиці іншої людини, не переймається співчуттям, боязню гріха, настобурченим на мозочку волоссям жертви. Виховані Достоєвським на страху перед убивством ближнього, стоячи за стіною вселюдської любові, ми не бачили, як розстрілюють масово, холодно, безжалісно.

Потяглись довгі коридори із скляними шафами та самотньо нипаючими хворими. Чисті вичовгані доріжки килимів і великі вазони біля вікон з пальмами і фікусами. Почуття самотності не залишало Саву; сестра відчинила перед ним двері з цифрою «п’ять» і вказалана ліжко під вікно. Панцирна пружина, накрита матрасом і простирадлами, трохи перетягнута на один бік, прийняла Савину вагу в свої залізні кільця. Ще ідучи коридором і зустрічаючи людей у смугастих і брудно-сірих багато разів праних халатах, Сава намагався всім своїм виглядом показати, що він не хворий, не збирається тут лікуватись, а просто йде на обстеження. Але знала про те лише сестра, а інші хворі не думали чи Сава хворий, чи здоровий, вони лише дивились у вікна, а чи м’яко ступали взутими у лікарняні шлапаки ногами по бавовняних вицвілих доріжках і зникали хто за поворотом коридора, хто в процедурному кабінеті. Та, власне, і сам Сава знав, що здоров’я поняття відносне. Оберігався трохи. Не пив пива, газводи, не їв морозива, залишив заняття боксом, бо горло дало ускладнення на серце, і коли Сава приходив з тренування, то від напруженої роботи лівою рукою, відчував глухий біль у всьому вузлі м’язів лівої частини грудей. Проте він міг багато бігати. Майже все інше, що дозволяли собі люди, Сава міг робити і їсти, і пити. Він зрозумів, що так можна жити і намагався зовсім не звертатись до цих проклятих лікарів, що серед них відсоток справжніх фахівці дуже невеликий, а головна маса – це ті ж посередності-бюрократи що і в інших незліченних радянських установах. Їм не жаль твого здоров’я і чорнила на виписування рецептів. Правда і лікарів нападає апатія, одно те, що зарплата мала, а з другого боку, люди себе не бережуть: курять, п’ють, переїдають, перемерзають, а потім хочуть щоб лікар з мертвого робив живе. Сестра ж мимохідь вважала Саву хворим, бо чого б він оце тут ходив? Та й знала вона, що здорових людей нема. Всі вони хворі, але потроху обмежують свої забаганки і виживають, а ті що не обмежують – вмирають.

*************************************

Так склалося, що збігав перший рік служби в армії, а Сава ще не зазнав радощів близькості з жінкою, якщо не рахувати поразки в останню перед дорогою в армію ніч.Тоді сільська піонервожата опиралася його намаганням цілу ніч, і коли вже безсило лягла поперек ліжка, він від безсоння, перетравленої горілки і молодості та недосвідченості нічого неміг їй зробити, лише притулився до заповітного місця і змушений був відступити, вшитись на призовний пункт.

Коли Батя – командир частини давав команду «шагом марш», а оркестр гримів мідю, зелені квадрати військових рушали з розоду. На повороті всі переходили на звичайний крок і повертали голови до дверей полкової друкарні, де стояла Люся: мініатюрна дівчина в шубці. Перед нею проходило кілька тисяч молодих здорових хлопців, і кожен пришпилював Люсю своїм бажанням до цегляної стіни. Люся щулилась і, ховаючи лице в хутряний комір, боязко зиркала на солдатню.

Наступною подією дня в частині був прихід Ріти. Ріта йшла від КПП через плац по діагоналі до солдатської їдальні. Велка, пишна тілом і молода-молода. Було їй вісімнадцять літ, але вже доладу сформована з гарним струнким станом і дуже гарним рум”яним лицем. На папірно-білій шкірі лиця світилися, полум’яніли рум’янці, розтікаючись і переходячи в свіжу білість біля вух і підборіддя. На чистий білий лоб спадало пухке каштанове волосся. Ріта з’явилась у частині, коли до армії на правах надстроковиків, чи як їх називають – макаронників, почали приймати жінок. Одного разу теплою весною вона в капроновій білій кофтинці перейшла плац по діагонал, і з того часу всі солдати і офіцери, вікна яких виходили на плац, дружно повертали голови і пасли Ріту очима, аж поки вона не ховалась за дверим їдальні.

Хто він, той щасливий мужчина, який володіє Рітою? Жінка ж, хай вона навіть гарніша за Богиню, всеодно віддається чоловікові. У Ріти чисті голубі очі з перламутровими білками і сліпуча посмішка – зуби як перемиті, але казали що вона шалена, іноді сама не своя, дурнувата чи що? Проте мала вологий блиск очей з їх смішливою грайливістю і пишні губи, загнуті кутиками вгору... Солдати і сержанти могли тільки мріяти про Ріту, бо дивилась вона на солдатів з презирством гарної простячки. Вона любила офіцерів.

У солдатській кухні іще працювали жінки. Це були дебелі молодиці. Про цих жінок не треба було мріяти, а просто йти до них. Могли до них ходити і сержанти, і рядові, котрі розбитніші, бо в сержантській школі всі рядові – салаги, через певний термін навчання їх розсилають в бойові частини по Союзу. Була Наталка – туга молодиця десь із Слобідської України (служив Сава у Ярославській області), була Ріта, була Вєрка, – що як загне матом з віконечка роздачі, то зразу тобі перехочеться добавки. Було ще кілька жінок прибиральниць і була Ліда Потапівна – акторка, як її подумки називав Сава.

Ліді Потапівні було десь років сорок чи за, але лице в неї не зіпсуте зморшками, ніби у людини, яка не робила на своєму віку важкої роботи. Лице було повне і світле, очі мала голубі, а волосся русяве, гладенько зачесане на боки з проділом через усю голову. Було в ній щось від російських красунь, яких знімають у кіно, а очима грала, наче акторка. Жила вона на хуторі, кілометрів з чотири від районного містечка, де стояла Савина частина.

Як закінчував Сава навчання в сержантській школі, їздили вони в ліс по колоди. На лугах якраз косили отаву. Села в Ярославській області невеликі, крім тих, які тягнуться понад дорогами: не села, а хутори. І в кожному хуторі всі вікна забиті дошками. Чоловіки виїхали, десь добувають нафту, валять ліс, збільшують чисельність населення Москви, а жінки заповнили собою районні містечка. Там, де ще не всі хати забиті дошками, на вулицях не видно було щоб гралися діти. На лугах жінки косами вимахують. До того ж косять ланками, наче вервечки запізнілих журавлів. Сава тоді вперше побачив щоб ото жінка тримала в руках косу, бо на Україні це діло чисто чоловіче. Лише підтоптані молодиці доживали віку по хуторах – колишніх займанках прадідів. Ті поля, що вони їх викохали серед безмежних лісів і встигали обробити коненятами, зараз в часи трактора і комбайна  втікали під ліс.

Сава вже, може, тисячний раз перебирав у пам’яті Наталку, Вєрку і Ліду-акторку, якби до котроїсь підсипатись, щоб та нарешті дала. Наталка – грубувата і насмішкувата, в неї, здається, і сім”я є. Вєрка некрасива, старша за Наталку та ще й лайлива. От хіба до Ліди Потапівни, вона, може, і старша за Вєрку, але ніби інтелегентніша, як ото сільські жінки, котрі працювали наймичками в інтелегентних сім”ях після війни. І не лайлива. Трохи було непособі, адже йому, Саві, лише двадцять, але він солдат, а солдати не мають конкретного віку, вони просто дорослі мужчини. Все ж Сава намагався себе переконати, що їй ще нема сорока, проте це не вдавалося. Тут у Росії жінки матюкаються нарівні з чоловіками. Хлопцям з України від того ніяково. Не те, щоб вони таких вивертів словесних не знали, але якось з-поміж жінок це у нас на Україні не заведено, та й чоловіки при жінках або в сім’ї матюкаються лише деякі. Лідка-акторка майже не лається. Правда, раз, як Сава ще салагою ковзав масну кахельну підлогу поміж паровими котлами жирною шматкою, вона його так матюкнула, що він посковзнувся на ще не витертій засмальцованій підлозі і трохи не впав. Але часто від Лідки він лайки не чув.

Цього разу, простеживши, як хлопці розважили по порціях масло і замкнувши комірчину, Сава у білому халаті вийшов у довгий кухонний коридор і побачив, що Лідка збирається додому. Було десь близько одиндцятої години вечора, надворі темнувато. Сава швидко відшукав Петра Кравченка, віддав йому пов”язку і ключі, збігав у казарму по бушлат (вноч біля озера холодно: тут влітку, як дивишся в неділю футбольні змагання між батальйонами, на плечі шинелю накидаєш) і швидко обійшов всі закапелки солдатської кухні. «Пішла» – похолов Сава і підбіжком вискочив на стежку, яка дерлася з яру на гору, а потім з гори спускалася в долину озера. Лідку він наздогнав якраз за перевалом, хоча трошки й знітився від того, що вона так раптово виникла перед ним, але гукнув:

– Лідо, ти не боїшся оце сама через ярки?

– А чого мені боятися, як ти проведеш?

– Звідки ти знаєш, що я тебе проведу?

– Не проведеш, то я й сама дійду.

Ішли мовчки. Сава не міг знайти теми для розмови, хапався руками за навислі кущі, обламуючи галузки з клейкими листочками. Проходили понад кладовищем бойових літаків. Солдати знали це місце, бо вся частина добувала собі тут дюраль на вставки в погони і лопати для відкидання снігу. Це був колишній аеродром Сталінового сина Василя. Зараз тут валялося з десяток скелетів бойових літаків і один майже цілий маленький реактивний винищувач.

– Як синок Сталіна приїздив, – озвалась Ліда Потапівна, – то котра дівчина йому сподобається, возив її на аеросанях по озеру, але потім її вже ніхто не бачив. Моя сестра пропала безвісті в шіснадцять років.

Саві спала на думку київська легенда про змія Горинича, який брав данину молодими дівчатьми, аж поки його не вбив Кирило Кожум’яка, але вголос він нічого не сказав, бо ця трагедія відбувалась зовсім недавно. Одразу в хату не пішли, а стали на високому відкритому ганку милуватись весною. Земля ще парувала від денного сонця, біля озера Плєщеєва накопичувалась молочна мла, а тут на горі туман не згущувався, тільки плавав пасмами поміж почорнілими, набряклими від весняного тепла гілками. Саві трохи полегшало, бо зараз він хоч і не говорив, але обіймав Ліду Потапівну за плечі. Лапати дівчат йому було не первина, це було звичним ділом, коли вони з хлопцями залітали на велосипедах в двір клубу сусіднього села. Його руки пам’ятали, які тугі перса незайманих діват, але тут він просовував руки до її повних, теплих, гладеньких, ніжних цицьок з набігаючими твердинками сосків під доторками його холоднуватих кінчиків пальців. Лідка мліла від такої ласки і замріяно клала голову Саві на плече, згадуючи молодість і либонь думаючи, що оце б зараз у неї міг бути такий син. А так, вона зараз молода, бо стоїть із оцим майже незайманим, молодим, гарним хлопцем. І цей хлопець – її. Аж до ранку. А в них тут кажуть: «Гдє хохол побивал, там русcкому дєлать нєчєво». Лідка голосно щасливо засміялась:

– Дай я тєбя поцалую. Родьнєнькій мой. Соколік ти мой ненаглядний.

Взяла Савину голову у свої шорсткі від кухонної роботи долоні і поцілувала в лоб і обиві щоки. Хотіла поцілувати в губи, але передумала і тільки цмокнула, не торкаючись. Сава відчув що йому хороше і соромно. Відчув як розпливається вогонь сорому по щоках, бо йому нараз видалося, що оце його мати цілує, хоча мати дуже рідко цьомала його одноразово в щоку, але отак троєкратно – ніколи. Він скучив за матір”ю, за своїми, оце вперше в житті не був дома аж рік. Але в сутінках і в тіні від дашка ганку вони з Лідкою не бачили лиць одне одного.

Лідка, не даючись Саві, котрий норовив покласти її на віничиння, що лежало на ганку, відступила на сходинки, а Сава, на мить забувшись чого він сюди прийшов, не випускаючи Лідки, при місячному сяйві, задивився на дерев”яне різьблення, котрим був прикрашений ганок. Тут не було війни і збереглося дуже багато старовинних дерев’яних хоромів, прикрашених майстерним плетивом різьбленого і пиляного дерева. Хати, роблені зрубом із гладко обтесаних колод. Поки не було колгоспів, був мужичку час годинами, дням і місяцями різати мережку. Одного разу, бігаючи по командира роти (Сава був зв’язковим на час тривоги) Сава заходив у таку хату, але здивувався, що в хаті, такій гарній зовні, були маленькі і низькі кімнати, бо підлога піднята дуже високо, а чорні від миття дерев’яні стіни поглинають простір. І тоді Сава, дивуючись, думав, чому вони не можуть помазати в хаті стіни білою глиною, як це робиться на Україні. Але будувати хату і жити в ній кожен народ учився сам по собі, пристосовуючись до умов і успадковуючи досвід предків.

Час ішов. Сава, майже врозпачі, що от знову нічого не вийде, взяв Лідку на руки і став носити по ганку, наче малу дитину. Спав на думку вірш і Сава почав читати вголос:

Как синий цветок, запрокинув голову,

Ты смотриш на тучи.

Как красный цветок, чуть раскрыты губы

Зовуче…

Ліда раптом запручалась і стала на ноги:

– Не треба, не говори так, не треба – з острахом говорила вона. Лідка відчувала що слова ці чисті, натхненні і голос у Сави чистий, хоча він не може ніде подітись від того, що йому хочеться жінки. Надворі сіріло. Сава думав про те, що десь за годину-дві йому треба бути в полку. Його взяло зло і він буркнув на Лідку:

– Пішли чи що, мені скоро в роту.

Лідка від того окрику стала ніби менша, запобіглива. Прочинила сіни і в темряві спрямувала Саву в ще одні двері.

– Сюди, бо в кімнаті сестра з дітьми, – шепнула.

Він зайшов. З малесенького віконечка десь поодаль цідилось трішечки місячного світла. Мабуть, це була комора. Через морок не можна було побачити що там по кутках і Лідка десь зникла. Вона виявилась позад Сави, причиняючи двері, торкнулась його. Налапавши її, він зрозумів, що вони сидять на тапчані, застеленому чи то куфайками чи ряднами. Мовчки поклав Лідку, швиденько стягнув її труси до колін, хоча вона хотіла йому допомогти, заходився розчохлювати себе. Ремінь як швиргонув, то він забряжчав бляхою десь аж у протилежному кутку, потім ледве знайшов. Лідка з дрожем у голосі просила:

– Не спіши.

Сава поліз на Лідку, але не міг ніяк втиснутись між її ноги.

– Та скинь же ти мої труси хоч з одної ноги, – здогадалася Ліда. Сава виконав цю пораду і нарешті засунув. Лідка чи Ліда, чи Ліда Потапівна, того не було видно у цьому темному кутку, була під ним, була його. Жінка була покірна й піддатлива, а він, Сава, був мужчиною, володів нею…

Сава ішов понад озером. Не дуже поспішав. Сонце ще не встигло виглянути з-за обрію, а вже по озеру попливла рожевість і туман відірвався від води метрів на три. Не було ніякого тріумфу, було трохи гидко самого себе, згадались застереженя Баті, щоб не ходили на хутір, бо… Сава вирішив покупатись, обмитись… Знав, що вода холоднюща, але відчував, що як покупається, то буде легше на душі. Роздягнувся біля прибережної лози, що вже випустила зелені листочки, швиргонув у воду свої труси і голий пішов. Вода і тіло парували. Б-р-р… Сава присів у воді і наввимашки проплив кілька метрі понад берегом. Швиденько вискочив, одягався похапцем, одежа приставала до мокрого тіла, він довго не міг всунути ногу в холошу галіфе, нарешті побіг. Коли добігав до загорожі, тіло пашіло здоровим, молодим вогнем, а сонце вже чималим краєм визирало з-за обрію.

*************************************

Просто через кімнату під стіною хворий не спав, байдуже дивився в стелю. Його велике непорушне тіло, ніби відділялося від голови і потопало в пружинах панцирного ліжка, а голова, ніби на пінопластому поплавку, теліпалась на білій подушці.

– Цього вже добряче обіклало, – чомусь без співчуття, а навіть зловтішно подумав Сава. Хворий,  що лежав обіч відповів на Савине вітання, але якось з затримкою. Цей мав коротке квадратне тіло і коли вставав, щоб причинити двері, то навіть у піжамі по ньому було видно, що це якийсь начальник: директор, завідуючий чи управляючий. Обоє були колись начальниками, бо про того, хто лежав мовчки і не вставав, лише два рази на день просив клізьму, квадратний хворий із заздрістю казав, що він якийсь зав. Лице в глухуватого квадратного хворого землисте, а під очима страшні синяки-набряки. Обоє вони здавалися Саві мерцями, і жаль було лікарів, котрі хотіли поставити їх на ноги, щоб вони досиджували на своїх посадових партійних місцях до смерті.  

– Ідіть на обід, – запросила санітарка, прочинивши двері. Той, що дивився в стелю, знав, що це не до нього, бо навіть не поворухнувся, а той, що мав синяки під очима, почав крутитись на ліжку, нарешті якось розвернув тіло і почав зсовуватись, поки не зсунувся так, аби ноги зігнулись на канті ліжка. Вони стирчали як задубілі, а на канті безвільно зігнулись в колінах і впали на підлогу. Нарешті він сів, шукаючи очима і ногами шлапаки. Сава зіскочив з ліжка, узув свої капці і солодко потягнувся. Коли почуваєш себе так-сяк і перебуваєш в лікарні перший день, то найкраще що там є – це ліжко з чистими простирадламим, і як повернешся лицем до стіни та не бачиш сусідів з їхніми тумбочками, заставленими склянками з жовтими ліками, недопитим чаєм і пігулками, можеш солодко подрімати, не беручи собі в голову ніякого клопоту.

В їдальні Саву трохи занудило від колись білих, а зараз жовтих чохлів на стільцях і таких самих скатертин, від тяжких  шовкових гардин і чисто вимитих фікусів. Хворих було мало, і Сава вибрав собі місце за столом, щоб бути від інших якнайдалі. Прийшла санітарка, познімала скатерті – столи виявились рябими, покриті пересохлими, вилущеними цератами. Як тільки вона зняла скатерті, залу заповнили хворі в смугастих і сірих халатах. Чоловіки і жінки. Вони обсіли столи, затиснули Саву і він вже не мріяв бути окремо. Навколо сиділи чоловіки із землистими блідими лицями. Другу половину зали заповнили такі самі жінки. Замелькали алюмінієві погнуті чайники, ложки, виделки. Ті, хто тут уже прижився, почали витягати з холодильників масло, яйця, булки і все, що їм дозволяли їсти лікарі. Сава сидів, тримаючи руки на колінах, а чоловіки із землистими лицями похилого і невизначеного віку, більша половина яких були ще й не голені, розіклали лікті, баночки, згортки, коробочки – геть зайняли стіл, бо Сава гидував класти руки на почорнілу церату. Сава намагався і не дихати, і не рухатись серед цих, як йому здавалось, безнадійно хворих людей, хоча знав, що його не могли покласти в інфекційне відділення. Подали першу страву. Сава одразу зрозумів що це юшка яку варять лише в лікарні. Бо ще років з п”ятнадцять тому він їв юшку з таким запахом у районій лікарні Житомирської області за 150 кілометрів звідси.

Ще коли Сава ходив по вулицях Києва, в ньому зародилось відчуття, що його весь час обкрадають. Одержуєш зарплату, вираховують податок і бездітне. Потім ходить комсорг і продає лотерейні квитки, потім ходить парторг і продає лотерейні квитки з тої самої пачки, які ніколи не виграють, потім ходить профорг і збирає гроші на газети та журнали, тоді вони втрьох збирають членські внески, потім ходить агент страхової компанії і гвалтує тебе страшними життєвими бувальщинами, щоб ти застрахував себе, всю свою сім’ю, хату і худобу від усіх лих. Потім ходить агент військово-патріотичної спілки, спорту, товариства по боротьбі з алкоголізмом, зелених, охорони пам’ятників архітектури. Тоді збирають гроші на подарунки іменинникам, які народились в цьому місяці, а тоді вже і сам складаєшся втрьох на пляшку в честь зарплати. В їдальні Саві здавалося, що його обкрадає кухар (не докладає в казан м’яса, щоб принести додому та ще й начальнику дать), в магазині продавець повинен щось недоважити щоб мати добавку до своєї мізерної зарплати та ще й директору дать. Проте Сава вперто боровся сам з собою, щоб не звертати на це уваги, бо соромно було обвинувачувати людей у дріб’язкових крадіжках. Сава фактично згодився  на існування цих дармових споживачів його зарплати, заспокоюючи себе тим, що по теорії відносності щось повинно залишатися і їм з жінкою.

За столом Сава сидів і думав, що найбільший злочин – це обкрадати хворих і ув’язнених (хоча саме в цих місцях і обкрадають найбільше). Обкрадати людей без костюмів і паспортів, бо вони не можуть ні вдарити, ні подати до суду.

Після обіду Сава завів на цю тему бесіду з ходячим квадратним хворим.

– Крадуть і лікарі, і кухарі, – уточнив колишній начальник – та й не крадуть вони, а просто беруть. А ми вже все одно той… не довго…

– Як, тут не всі безнадійно хворі.

– Багатьом здому приносять передачі. Бачив, усі витягали масло з холодильників.

– Я ці лікарнянські страви ще колись як малим коштував, то й зараз вони такі самі на смак.

– А звідки ви?

– Я оце вже п’тий рік як у Києві. Дивуєтесь, що розмовляю з вами українською?

– Я думав зразу, що ти з села.

– Я і є з села, як з армії демібілізувався, наново довелось свою мову вчити, так на сержантській службі на російський лад язика наламав.

– Всеодно якою мовою говорити. Треба говорити російською, незабаром всі люди будуть говорити російською.

– І в’єтнамці теж. Нещодавно я бачив у кіножурналі, як в’єтнамські діти з першого класу вчать російську.

– От я теж українець, а не говорю українською вже років із сорок і нічого.

– Ви і самі не говорили і дітей своїх у російську школу віддали, бо боялись за свою службу і шкуру. Були ж на керівній роботі, боялись щоб вас не запідозрили в націоналізмі і не послали ведмедів пасти. А зараз вам хоч кілка на голові теши, не признаєтесь, що до того вас змусив страх.

– Ні, мене ніхто не змушував. За Сталіна все правильно було.

Сава відчував, що безглуздо звертатись до людини з відмерлими почуттями, але не будеш же весь час мовчати. А він, оцей ще підлікується і буде далі керувати. У нас начальники на пенсію не йдуть, а зразу в могилу. До кінця на посту, куди його поставила партія. Владолюбство єдина пристрасть старих, котрих вже не цікавлять жінки і гроші.

– А може б ви згадали про те, як за Сталіна люди зникали, як позакривали в Києві всі вузи, бо викладачів пересаджали.

– Ти часом не з тих, що біля пам’ятника Шевченку у травні збираються? Я раз тудою ішов, коли ви там хуліганили, і мені це нагадало День нації в Німеччині.

– Із тих.

– То ти вчишся в університеті?

– Вчуся. Вчився тобто.

– А за що тебе вигнали. За те що біля пам’ятника ?

– За все разом.

– Не треба піддаватись закордонній агітації.

– Ви спершу боялись, а тоді подумали, що, може, так і треба.

– А раніше ти теж так думав?

– Ні, раніше я вірив у доцільність нашого мовчазного порядку. Повз мене пройшла смерть Сталіна. Для дорослих це було закінчення одного з найтяжчих випробувань, а для таких як я, сушені лушпини з картоплі, присолені, 1947 року були смачні як цукерки. Я тільки добре пам’ятаю, як їздив у місто по хліб зимою на кузові полуторки і страшенно мерз. А скільки тоді мені було років не пам’ятаю,може, дванадцять. Так воно все й минуло «за положеноє». Нещасливе дитинство за щасливе майбутнє. Але, коли я служив третій рік в армії (1963 рік), нам перестали давать на обід білий хліб, а чорний був важкий і глизявий, в армію прийшов не схожий на попередні призов молодих хлопців. Мені казали:

– Товаріщ сєржант, а ви знаєтє, что в Подмосков’є плакати с портрєтамі Хрущова грязью замазани?

– Не знаю.

Хоча для мене це звучало як порушення дисципліни, але рука вже не тягнулася писати донос, як у декого в тридцятих.

– Вот как ето, что прі Жуковє, говорят, как нагубу сажалі, воду в камєру напускалі?

– Не знаю, – говорю, – не знаю. Це тоді я вперше вже дорослим відчув, що чогось такого не знаю. Чогось, крім того, що пишуть у газетах і шкільних підручниках. Я був за них старший. Вони вже щось собі думали, а я ще вважав, що коли тепер Сталін не думає за нас, то думає Хрущов, і нам знову думати не треба. З нас знято обов’язок думати. Тим часом для комуністичних вождів проста людина вже давно перестала бути суб’єктом, це вже був народ, якому не болить, хоч ти його і сотнями тисяч угроблюй на великих будовах Сибіру чи Камчатки. А ким ви при Сталіну були?

– Капітаном річкового пароплава, а потім начальником пристані.

– То як ви скажете, багато тоді зла було?

– Правильно все тоді було. Я не пам’ятаю щоб щось вирішувалось несправедливо.

– Бо ви вирішували. Ви та ще перший секретар. Може ви тоді і першим були, та начальник міліції, та директор заводу, ковбасні чи пекарні. Взагалі – партактив. А я в армії таку собі зручну теорію придумав і солдатам її розказував. Був, мовляв, капіталізм, то й Сталіна діймали пережитки капіталізму і він робив помилки (ми ще тоді не знали, які грандіозні помилки він умів робити), на наступного генсека ці капіталістичні пережитки вже менше впливатимуть і таке інше. Так і доцигипаємо до вершин.

– Все він правильно робив, так треба було.

– Я не розумів людей, які плакали, коли він нарешті помер і не розумів свою покійну бабусю, яка по його смерті тихо сказала, але так, щоб батько мій не чув: «душогуб».

*************************************

Солдати того взводу, яким командував Сава, закінчували будувати полкову кочегарку яку було винесено далеко в поле, аждо яру. З тиру долинали автоматні черги. Сава лежав у траві, вбираючи в себе щедре сонце із запахами різнотрав”я, а Валька пішла у яр до струмка по воду. Вона тут ще з кількома дівчатами керувала роботою солдатів. Сава потягнувся, встав і пішов по стежці вслід за Валькою аж на дно глибокого яру. Тут було вогко. Вальку зустрів, як вже вона йшла назад із пляшкою води. Схопив її в обійми і притиснув до себе, безглуздо сміючись, але вона вирвалась і втекла.

Зустрів її після того вже аж пізньої осені  на танцмайданчику в містечку і ледве впізнав. Скорше вона його впізнала. Виявляється, вона після того поглядала на нього з вікон недобудованої казарми, а він про неї і думати забув. А це здибались і виявилось, що живе вона в долині озера за якихось п’ятсот метрів від загорожі військового містечка. Хата її була внизу біля дороги, але вони пішли на гору. На самій горі був недіючий монастир, але вони знайшли у схилі гори виїмку, і там Сава почав її лапати, норовлячи покласти на холодну суху траву, а вона вперто недавалась і сердилась. Так і пішов він тоді, не домігшись, і на наступну суботу було так само. Хіба що, коли Валька вже не могла відбиватись від його настирливих домагань, то сказала, що їй сьогодні не можна. Хоча Сава і не повірив, але від такої заяви зашарівся і відпустив Валентину. Провів до хати і вже як вона мала зайти в сіни, раптом сказала, що їй подобаються настирливі чоловіки.

Втому і спустошення він найсильніше відчув тоді, коли розлучався з Валентиною назавжди. Про ці його душевні муки ніхто не знав. Як їхав у поїзді додому і раптом почув, що радіо заговорило українською мовою, аж затрепетав мимоволі. В Конотопі на нижній лаві, під ним, розмістились дідусь із молодесенькою внучкою, рочків їй чотирнадцять. Вона щебетала: «Дідуню, дідуню», – а Сава слухав трепету грудях і нарешті зрозумів – це Україна, її рідний голос. В Бахмачі вискочив на перон, а на пероні молодиці й баби з яблуками, грушами, помідорами, огірками, вареними кияхами – припрошують співучо, милозвучно, рідно. Поступав в університет і ходив по Хрещатику залитому сонцем, і все те армійське було вже далеко.

А тоді це була мука. Як зустрів у автобусі Вальку, коли возив солдата зі свого взводу в районну лікарню з підозрою на аппендицит, її благеьке пальто ледве сходилось на животі. Глянув – лице задерев’яніло, відвернувся і дивився у вікно. Вона, хоч його помітила і переміну в лицях, теж не озвалася. Вночі довго не міг заснути, перекидався безліч раз з боку на бік, на спину і на живіт. Тепло і ніжність прокидались в ньому. Уявляв себе батьком, але думав: «Я ще молодий і не вмію заробляти грошей на сім”ю. Хлопці з села хоч шоферські курси позакінчували… Я ще не готовий до цього. Ні, ні, ні. Не можна. Нізащо не можна. Любові тут ніякої не було. Вона тут заробляє тридцять карбованців на будівництві казарм (третина зарплати інженера), а він удома завклубом заробляв тридцять п’ять. Я думаю тільки про себе». –  А потім знову її живіт. – Вона, здається, крім мене ще зустрічалась із єфрейтором з автороти. Невисокий такий зростом. Можливо навіть поперемінно. Ні! Нізащо! Я нічого їй не обіцяв. Хоче охмурити мене молодого. Ні, вона просто хоче чоловічої ласки. І, якщо вдасться, – вийти заміж, і мати дитину. Дехто з хлопців жениться».

А тоді, аж на третю суботу, теж зустрілись, знову пішли на ту гору. Нагорі було вітряно. Ось-ось мав випасти сніг, а поки що було морозяно, вітряно і зоряно. І вони з єфрейтором Любавіним вкинули по своєму законному суботньому стакану. Він прийшов з увольнєнія, доповів старшині що прибув, пішов у туалет, який був притулений майже до загорожі, переліз огоржу, а Валька чекала його біля підніжжя гори. Знайшли в схилі свою криївку і заховались від вітру. Внизу в долині миготіли понад озером і ген аж до далекого лісу вогники людських жител. Чорно-синє небо з великими зорями. В той вечір, коли запрошував Вальку піти на гору, пообіцяв, що не буде вже з нею боротись, посидять трохи, погомонять і все. Сиділи, говорили, він тримав її руки в себе на колінах. Потім обняв, треба ж було щось робити. Вона сама подалась назад, похилилась і лягла. Він ще сам собі не вірив, але руки вже робили своє. Вже лежачи в ліжку в казармі згадував, зрозумів, що Валька в цьому ділі знала толк, підмахувала ніжно і сильно, а він, він ще не знав що не треба спішити… Після того вони ще трошки полежали, намагаючись удвох укритись одною шинеллю, лежали на її піджаку на мерзлій землі. Шинелі на двох було малувато. Валька про щось мріяла, можливо, уявляла що лежить на широкій постелі в білих простирадлах. Він тоді зразу хотів устати, але вона його затримала біля себе, щоб отак хвильку полежати, запам’ятати цю теплу мить. Над ними свистів холодний вітер і від того, що небо було безхмарне, вітер здавався скляним. Проте під шинеллю тепло якусь хвилю трималось.

З того часу, як тільки кортіло, коли рота засинала, Сава брав шинелю, збігав з гори до її вікна. Одного разу постукав, як завжди, у вікно на причілку. Вальки довго не було. Нарешті прочинилися двері, і до нього долетіли крики Вальчиної матері:

– Простітутка, сука, опять етот кобєль прішол. Домой нє пріході.

Валька відповідала матері так само, але тихіше. Саві зробилися соромно, бо мати мала рацю, він зводив чужу дитину. А тоді вона підбігла і він її пригорнув. Тут, на окраїні містечка, було багато недобудованих хат. Вони з Валькою обживали їх по черзі. Адже стояла холодна сніжна північна зима. Прийшли до тої хати, де були минулого разу, але господар вже приробив двері і вставив вікна. Довелося шукати іншу хату. Довго шукал. Нарешті знайшли, полізли по риштуванню на горище і заховалися від вітру. Діло було після Нового року, мороз за двадцять по Цельсію гарно рипів. Тут було так само холодно як надворі, але лежали хоча й на промерзлих та все ж сухих дошках. Валька тоді теж ніби щось говорила, що їй сьогодні неможна, але вони дуже скучили одне за одним. Можливо, вона  мала на увазі ризик завагітніти, коли говорила «не можна», в той час коли хочеться саме найбільше. Про це він згадав, коли стрінув її в автобусі, хоча  вже місяців зо два до неї не ходив, готувався до екзаменів, боявся що засічуть у самоволці і не пустять поступати в університет.Нарешті Сава заснув.

Снився йому сон ніби вітер несе велику білу кулю. Таку велику, як він її і тримав. Куля летіла легко і на її поверхні сині прожилки від завихрень вітру. А тоді куля виявилась не такою легкою, як то видавалось на початку. Всередині її чулась вага, мокра як набряклий сніг. Коли сонце торкнулось обрію, із середини кулі почали мовчки падти червоні краплі, падали і падали. На мить із пропеченого тими краплями снігу здіймалися червоні квіти на високих тонких теж червоних стеблах і зразу ж гасли, наче іскри, які відриваються від великого багаття і летять в безодню ночі. Сава відчував, що він плаче, але дивувався, чому очі сухі. Здавалося, що із очей річкою ринуть сльози, але очі були сухі. Квіти гасли і гасли. Такі гарні. Можливо, коли б захотів поцілувати таку квітку, то попік би губи. Ці квіти могли бути червоними маками, проте маки, в порівнянні з ними – вічні. Десь далеко в свідомості промайнула дука, що можливо то ненароджені діти повертаються назад у землю. Діти. Обдурені нами. Викликані і відштовхнуті. А можливо це просто гра задумана не нами?

– То в мене таке тісне зимове пальто, – засміялася Валька на Савин натяк вже десь аж теплою весною – Як я тебе любила. Як я тебе любила. Коли ми закінчували будувати ту казарму, де ви зараз живете, я завжди тебе чекала, як ітимеш через плац. Ти гарний…

Хоча Сава, як і кожна людина, задивлявся в дзеркало, шукаючи на своєму лиці красу, але те що він гарний хлопець, було для нього відкриттям. «Вона мене любила», – подумав Сава вже майже з гордістю і разом з тим відчув полегкість, що Валька ось така сама як і була: жива-здорова, і стоїть перед ним, не звинувачуючи ні в чому. Навіть з вдячністю згадує. То вона на якусь хвилю забулася і почала надіятись, хоча знала: дуже сподіватись заборонено, бо тоді наплачешся.

Це вже потім, як інша жінка відштовхнула Саву – він до кінця насмакувався гіркоти і вирішив тримати свою пристрасть вруках. Треба просто жити. Мати наміри, а не надії. І коли все ламається, менше страждати і починати все наново. Знати доступну ситуацію і примиритися з доступними можливостями. Хіба ми можемо вибирати? Борсаємось поміж куцими можливостями. Треба знати, що може бути гірше, ще гірше. Відчувати, що біль майже торкає тебе кігтями за шию. Тоді можна насолоджуватись кожним днем зокрема. Але від любові і від зради не встережешся.

****************************************

На пів року раніше Саву відпустили з армії, аби він мав змогу скласти вступні екзамени. А це вже він приїхав додому з університету на зимові канікули. Був морозець, не дуже злий. Сніг відтінював синявою. Повітря – наче смачна вода. Сава повільно нагнувся, потім присів і поклав гарячі долоні на сніг. Сніг під долонями осів, тільки кілька космічних холодних зірочок, що обсипали руки, прощально блиснули на сонці і від них майже не залишилось на шкірі роси. Сава з шумом вдихнув повітря, не видихаючи ще вдихнув, ще, ще і вже більше не вміщували легені. Затримавши дихання, почув як у грудях наростає тиск, як всередині все напружилось, щоб виштовхнути збідніле повітря і нарешті різко видихнув. Двері стукнули. Сава повільно озирувся. З-за порога стрибнув його молодший брат, але не встиг він стрибнути вдруге, як веселка снігу з руки Сави засипала йому лице. Проте це не зупинило брата, і він обома руками штовхнув Саву в сніг. Сава уткнувся руками і лицем у сипкий сніг, а в наступну мить обоє стояли на колінах і тиснули один одного в міцних  обіймах, намагаючись виваляти в снігу. На подвір”я вийшла сестра Оксана з дійницею і закричала, сміючись:

– Перестньте, перестаньте, дурні.

– Вони встали і почали обтріпуватись. Сніг ще яскравіше заблищав, ніби аж плавився на сонці.

– Батько казали, що заколемо сьогодні порося, каже що ти давно не був удома, щоб трохи свіжини поїв. Та і з собою яку шкварку візьмеш.

– ДядькоСтепан прийде?

– Батько йому ще вчора сказали. Як тебе не було, то я дядькові допомагав.

Дядько Степан сидів у передпокої на лаві і стругав кілочок, щоб ним заткнути дірку в грудині кабана від шпички, а мати налила йому стограмовий гранчачок. Скільки він їх переколов, а зараз вже перед цим ділом чаку п’є.

– Я, Саво, різав і телят, і корів. А то запрошує мене Семеньо різати козу. Я на неї подивився, вона на мене та: «Ме-е-е-е». Отоді мене щось за серце стисло, я й кажу Семену: «Хай її хтось інший ріже». І от зараз п’ю сто, бо коли ріжеш, завжди ніби переступаєш якусь межу.

– Всім так, чи є люди що й не здригнеться?

– Не знаю, може і є. Мешик ту козу всеодно зарізав.

Сава зняв двері в хліві; брат вигонив порося, прив”язане за задню ногу, на подвір’я. Дядько почухав порося за вухом, але воно вже все знало і було перелякане. Дядько рвонув на себе ліву передню ногу кабана, брат смикнув за шнурок, і кабан вже лежв майже на спині. Брат міцно тримав шнурок при самій нозі, і порося лежало якусь мить догори ногами не дригаючись. Сава і собі взяв кабана за праву пердню ногу, хоча обійшлося б і без нього. Треба було відсторонювати власне тіло, бо кабан міг у агонії страшно вдарити ногою. Шпичка раз відскочила від напруженого тіла, а за другим разом з трісом полізла в шкіру. Кабан виснув і зразу ж захарчав. Переривистий вереск все більше переходив на хрип. «Захлинається кров’ю, – думав Сава, – кров, мабуть, вже заливає грудну порожнину».

Мати вимивала гарячою водою бодню для сала і вишкрібала її ножем, а Оксана, сестра, бігала по хаті, мила баняки, каструлі, горшки. Хлопці ж тільки-но вийшли надвір, зараз будуть колоти. Батько взагалі пішов десь за хату. Різкий виск увірвавсь у хату. Оксана стала, як зачарована, руки самі погладили стегна і обвисли, трошки затерпли. Задушливий клубок у грудях вибухнув тисячею дрібних блискавок, прохолодна радість затріпотіла полумя’м десь внизу живота і на кінчиках пальців. Дитина крикнула в колисці.

– Їсти, їстоньки. Моя манюня. Зараз.

Оксана рвучко взяла дитину на руки і притулила рожеві вуста до чорно-червоної пипки. Дитина тісно заворушила губами. У вікні замигало вогнище. Смалили.

Нога поросяти шарпалась, і Сава не міг її втримати. «Це агонія. Агонія»

– Пусти-но. Хай доходить. Дивіться.

Дядько випустив з руки шпичку. Вона смикалась в такт биття серця.

– Живучий гад.

Усі зло хихикнули. Трохи нервово хихикнули. Брат був строгий, і дядько, і Сава. Посмішка тільки блиснула, як вода,в зморшках дядькового лиця.

– Басі, басі, спить.

Обсмалили. Потягли на двері мити. Сава прислухався до себе. Занадто сам себе загальмував. Нічого ніде не обізвалося. Дорослішаєш – жорстокішаєш. Трошки злякався сам себе такого. Туша вже стала драглистою і мертво гойдалась, як тягли і перевалювали на двері.

Коли дядько зняв грудинку і черпав кров квартою в горщок, раптом протягнув братові кварту і блиснув очима.

– На покуштуй.

Кварта повна крові парувала на сонці. Дядькова рука була холодна по саме серце, а братова гаряча, аж тиснуло груди. Він рішуче  протягнув руку, ковтнув два раз і втерся долонею.

– На ще й ти, – протягнув кварту Саві. Сава ковтнув і зауважив, як на верхній губі в брата горить смужка крові. Потім дядько піддав їм на плечі по половинці кабана, і вони занесли його до хати, поклали на стіл і дядько почав знімати сало широкими смугами. Кабан удався – сало на чотири пальці. А печінка і найсмачніші жирні шматочки м’яса, вирізані дядьком Степаном, вже смажилися з цибулею, і дух свіжини заповнив хату, сіни, виривався в двір. Тим часом батько сходив покликав свою старшу сестру тітку Антоську (дружину дядька Степана) та сестру Мотьку з Семеном. Колись, давним давно, як забивали велику звірину, ласували всім родом, зараз же зібрались найрідніші. Сиділи за столом і мали перед собою свіжину та по склянці житньої випили. Як мав батько гнати горілку, пророщував жито на печі, ніс у млин та заквашував брагу, дядько Степан привозив кіньми звідкись апарат, лаштував його звечора на всю хату і гнав до ранку. Куб клокав, аж здається було його чути на вулицю. Хлібна горілка була на смак м’яка, як дощова вода.

Дядько Степан розказував, як при Сталіну порося душили, ткнувши його писок у відро з попелом, аби воно не вищало та не почули сусіди і не донесли в сільраду. Бо шкуру треба було здати. Смалили вночі вугіллям через відро, замість дна в якому була залізна сітка. Мудрували, аби сало було з шкуркою. На лобі в дядька Степана вже по рівчачках зморщок піт заблищав, він і каже:

А ти знаєш, Саво, Іван Микитин повісився?

********************************

Квадратний хворий інколи вставляв у розповідь Сави якесь запитання, а той що не ходив на обід, все мовчав. Повечеряли о сьомій вечора, а зараз вже бралося за десяту. З коридора в кімнату насіювалось трохи світла, стеля перед розплющеними очима Сави ледь сіріла.

– Ото ми з вами говорили про начальство. То дядько Степан мене й питає:

– Чи знаєш ти Саво, що Іван Микитин повісився? Чого йому, дурню, не хватало. Га? Такий хлопець, распрйо...

Тут втручалась Савина мати і забороняла дядьку Степану вживати  матюки. Він вибачався і так як був уже добряче випивши, ловив нитку перерваної розмови. Дядька Степана Сава знав змалечку і не пам’ятав щоб він коли був тверезим, завжди він колов свиней, лагодив трактори і комбайни, працював у кузні, був добрим столяром ще й пасіку тримав, одно слово – золоті руки. Тому після першого стакана горілки мова в дядька ставала суцільною і не дуже розбірливою.

– Такий хлопець! Га! Ні, Саво, ти дивись сюди. Дивись-но сюди. Га? Взяв і повісився отам недалечко від мого города. Саво. Я тебе люблю як сина. (Дядьків син Петро служив у Чехословаччині, був танкістом, і там була «Празька весна»). Чого йому було треба? Гад такий. Вішатися. Ти ж знаєш. Ну, ти ж мене розумієш.

– А він давно з тюрми прийшов?

– Пів року тому. Що йому було треба. Га? Саво?

«Дядько, мабуть, любив Івана Микитиного, за те що він такий хвацький, у морфлоті служив чотири роки . Високий. Йому матроська форма дуже до лиця була» – подумав Сава і сказав (жив дядько Степан і Іван за Лугом):

– Я його раз бачив, як він воду з криниці набирав. Він повне відро води, держачи за дужку в одній руці, до рота підносив і пив. А на засмаглій руці сині якорі. Я теж після того хотів собі якір на руці виколоти, та, мабуть, туш була густа, бо нічого не вийшло, а, може, неглибоко колов. Тоді, перед армією, я був завклубом. Виходжу одного разу з кіно. В коридорі дівчина, Олька Бурякова, шарпає ті двері що в сільраду ведуть, немов хоче їх вирвати:

– Вони там їх повбивають. Падлюки. Пузії. Сволчі. – Голосить, – а надворі вікна сільрадівські людьми обліплені, що хочуть зазирнути – що там робиться. Вийшов я надвір, виліз на загорожу, став туфлями на вершечок штахеів, тримаючись за дерево, щоб заглянути в сільраду через фіранки. Бачу – Вітьку Буряка син голови сільпо і голова колгоспу ногами місять вже на підлозі. Він скоцюрбився, затулив лице долонями, а Івана Микитиного секретар (здоровенний дядько) і голова сільпо – невеличкий, але тугий, за обидві руки тримають, їздовий сільпо – попід сили ззаду, а голова сільради кулаками в морду б’є, і вже Іванова біла сорочка на грудях червона. Тут і машина міліцейська під’їхала. Івана вивели, а Вітьку винесли в машину. Аж іде мій двоюрідній брат з буфету п’яненький.

– Це вони, – він мені розказує, – зайшли, гади, компанією в пивнушку, а Іван з Вітькою там сиділи, вже довгенько сиділи. То син голови сільпо, шофером у сільпо працює, то вже й собі, як і його батько, начальству зад лиже, висмикнув стільця з-під Вітьки, бо вільних місць не було. Вітька впав, а Іван устав та Івана Беня в морду. Голова сільради каже, що ходімо в сільраду розберемось. То вони, дурні, п’яні, понадіялись на свою силу, пішли. А якби їх міліція забрала просто з буфету, то, може, у машині хіба ліктями під ребра натовкли.

– Дали після того Вітці три роки тюрми, а Івану – п’ять, – розказував Сава. – Я після того, за таку несправедливість, місця собі не знаходив. Сів і написав листа в «Комсомольскую правду». Написав я лист, та вже мені скоро і в армію треба йти, вже й забувся, що кудись там писав. Аж приходить мені повістка з’явитись у суд. Не дуже певно себе почуваєш, коли тебе викликають у суд. Показую повістку, мені кажуть куди зайти. Читаю на дверях: «Прокурор». Заходжу. Кімната тьмяно освітлена, і чоловік гарний з лиця у чорній формі з блискучими гудзиками просто переді мною за чималим столом, застеленим темно-червоним оксамитом. Велике вікно темно-жовтими гардинами завішене, фікус, над головою прокурора великий портрет Леніна кольоровий, мальований олійними фарбами, праворуч, сухими фарбами мальований, веселий портрет Хрущова. Таке враження ніби той чоловік сидить на кону в глибині куліс і падуг.

– Це ви писали? – протягує, але в руки не дає мій лист. Я, хоч літер не розрізняю здалеку, але пізнаю свій лист, ще як із зошита аркуш виривав, то внизу нерівно відірвалось.

– Мій, - кажу,– а груди мені стиснуло, ніби дух захопило і десь з минулого почала підходити до горла нудота. Я ж думав, що мій лист далеко. Тим, дальнім людям я довіряв, а мій лист у районі. Вже потім батько мені казав, що прокурор – двоюрідній брат голови сільпо.

– Ви писали лист у «Комсомольскую правду», а в зв’язку з тим, що ви звинувачуєте радянську владу в незаконних діях, мені, прокурору, доручено цю справу владнати. «Я що? Мені хлопців жаль» – подумав Сава, але вголос не сказав, бо груди тисла задуха, можливо, від цього тьмяного обмеженого стінами простору.

– Бачте, Саво, суд може розглядати справу лише тоді, коли потерпілий подає заяву. А Петро Карака, прізвище його – Покраса, в суд не подавав.

– Але ж голова сільради про це знає і люди бачили, міг же він від імені закону поклопотатися, все село бачило як Петра змісили ногами майже до смерті. В лікарні місяць лежав.

– Не міг, бо не було заяви потерпілого. А що до засуджених тих двох, то ви, Саво, нічого не розумієте, ви ще молодий. Кому ми будемо вірити, тим двом хуліганам, під час події вони були п’яні, є висновки експертизи, чи голові сільради, літній чоловік, партійний, люди його обрали. Чи голові колгоспу, людині освіченій, поважній, партійній. Та й свідчили всі проти хлопців. От, наприклад, Володимир Мусієнко. Він же не родич нікому з тих, кого ви звинувачуєте.

– Та як же він свідчив, коли він Івана Микитиного попід сили держав, коли голова сільпо йогов лице гатив?

– А ви бачили, щоб посвідчить?

– Бачив.

– Але потерпілі, як ви їх вважаєте, не взяли вас у свідки. «Я ж не знав, коли той суд буде, і в селі майже ніхто не знав точно. Я вже дізнався, як їх посадили» – вже не говорив, а тільки думав Сава, а прокурор підводив риску.

– То ви, Саво, надіюсь, зрозуміли мене. Може, зараз і не зовсім, а виростете – зрозумієте.

– Зрозумів.

– От і добре. – Прокурор злегка почав підводитись, встав і Сава, потиснув протягнуту через стіл мяку прокуророву руку і вийшов на вулицю. Був теплий, літній, сонячний день. Ніби людина, яка довго сиділа в погребі, смакував повітря, а прокурор з його кімнатою десь провалились у безвість, пропали. Простір попереду, а ззаду велика вивіска над будинком роззявила рота словом «Суд».

– Скільки я їх, таких жовторотих, бачив, – озвався начальник пристані, ото поб’ються між собою, можуть когось із своїх і пристукнути, але щоб кого з начальства… Ні-і. Хіба як п’яний прийде на роботу та почне матюкатись. А як потрапляють вони в чотири стіни, та ще на суді такого як прикрутимо, та ще потім років п’ять-десять всукають. Приходить – тихий та непомітний. Побачить міліціонера – язика ковтає.

– А бувають же хлопці, що приживаються в тюрмі. Вийде на волю і через три дні знову сідає.

– Є всякі. У нас один відсидів вісім років, прийшов у сільраду, порубав секретаря на дрібні шматки. Голова десь якраз на дільниці був. Пішов знову. Тепер назавжди, – згадав начальник пристані.

***********************************

– Десь через місяць після бесіди з прокурором, зачиняв я клуб о пів на першу. З танців всі вже розійшлися. Потім я ще проводив рептицію хору. Поспівали трохи. Іван Беньо ходить біля мене, руками розмахує, каже щоб уже кінчали співати та розходились, а я й не здогадуюсь до чого воно. Хористи нарешті пішли, а я трохи поморочився з замком від гримірувальної. Старша сестра з подругою чекали мене на ганку. Підходжу до виходу з зали. Тоді у нас ще гасовими лампами світили. Тільки на останню лампу – фу, аж залітає Грицько Пісєцький, Мазко його прізвище. За мене десь на півголови вищий:

– Я тобі дам писать!

Ми з ним зчепились. Він оце сьогодні в армію йшов, то вернувся з військомату щоб дома переночувать, а раненько в область. Мабуть дядько підмовив, у армію, мовляв, підеш і кінці в воду, а ми тут на місці всі свої, прикриєм. Точить Грицько мене через усю залу, стільці зіставлені – танці ж були. Щоб я де запіткнувся, було б мені. Може, похаркав би кров’ю днів п’ять і амба. Зточив він мене аж у куток біля сцени, але так ні разу і не вдарив, бо ми один одного за руки тримаємо. Аж тут чую хтось мене з-заду попід сили – шлоп.

– Хлопці, чого б’єтесь? – Питає.

Я зрадів. Розбороняє, думаю. Повертаю на голос голову (в клубі дуже темно), аж він мене зубами за щоку як ухопить, ще й чую його неголену щетину. Сестра з подругою в клуб забігли та Грицька відтягують, а він від них відмахується, як ведмідь від собак, той що з-заду мене тримає – анімурмур. Я спробував вирватись – як прив’язаний. Пісєцький мене зверху по голові кулаками місить, я руками затуляюсь, а ззаду на нього дівчата насідають. Перша гарячка минулась, не скажу що я щось думав, мабуть що в голові у ці декілька митей прокрутився всей бійцівський досвід предків, і я тому тип, що тримав мене ззаду попід сили, вдарив разів зо п’ять головою під зуби. Чую, руки розчепилися. Я через бар’єр, в оркестрову яму. Там раніше поламані стільці лежали. Біжучи, протяг по підлозі руками – нема нічого щоб в руку ухопити. Прибиральниця на днях все в підвал винесла. Вискакую надвір. Місячно, як удень, а в нас біля клубу величезна площа штахетами обгороджена. Підбігаю до штахетів, рву один. Штахетина – хрясь біля верхньої жертки, і той шматок у мене з рук випав. Я за ним нагнувся, коли чую – хтось мене двома руками за чуба та до землі. Шкіра на голові ніби аж загорілась, затріщала, але я руку за тим шматком штахета тягну. Коли Грицько це побачив, то одну руку пускає від мого чуба, а другу тягне до того ж уламка. У нього рука довша, він одразу – шлоп, шматок у руку. Я вириваюсь і тікать. Бачу – біжу просто на хвосу порослу дерезою. Круто повертаю і біжу понад загорожею до школи. Чую – Грицько у дерезу шелеснувся – після випровадин п’яний. Пробіг я так метрів сто (бігун з мене на короткі дистанції поганий), чую – знову хтось доганяє. Я повертаюсь – це Грицько з уламком штахета, б’є раз, другий, я ухиляюсь, ось він чесонув мене по краю голови, уламок сковзнув по виску, я знову біжу. Пробіг через шкільне подвір’я, біжу по вузенькому довгому подвір’ї, коли чую: земля позад мене гуде. От як зараз чую це гудіння. За якусь мить обертаюсь – Іван Беньо (його прізвище теж Мазко) мене наздоганяє з двометровим штахетом у обох руках. Тут я вже зрозумів… Руки самі піднялися, складені навхрест, щоб захистити голову, я кричу: «Уб’єш йо... твою мать». Він з усього маху вперіщив мене ребром штахета по боці. Штахет переломився, і вже він заніс над моєю головою метровий уламок. Рубонув. Руки спружинили. Я знову тікати. Забіг у ганочок учительської квартири і зачинив за собою двері з двох половинок. Була в мене якась мить у запасі, щоб відчинити двері в сіни (тут жила самотня вчителька, добра знайома моїх батьків і я знав систему запорів) і там защіпнутись на защіпку, але треба було покинути вхідні двері, зробити крок назад і просунути руку у вибите віконце, відщіпнути защіпку. Я боявся, що не встигну цього зробити, але двері з двох половинок я міг утримати, може, дві миті. Проте вони встигли трохи отямитись. Важко дихали ось за дверима. Людське житло має на собі ознаку недоторканності, я ледве переводив дух тут, у ганочку. Чую, погомоніли, поматюкались і пішли. Відсапався трохи, тихенько прочинив двері, огледівся – нікого не видно й не чути, десь від асфальту чутно гармошку і голоси. Налапав за ганочком заступа на довгій ручці, взяв його на плече і пішов додому. Картуза десь загубив, шкіра на голові горить, а так нічого. Бреду собі дорогою, аж сестру зустрічаю, біжить мене шукати, сказала, що батько пішов телефонувати у військомат, щоб Грицька Мазка затримали. Не було у мене в думках , щоб кудись заявляти, але і заважати тому не хотілося.

На другий день приходять хлопці миритися. Це у нас заведено. Кожної суботи чи неділі біля клубу б’ються. Першого дня одберуть пів життя, а на другий день – миритись. Грицька з військомату завернули. Ото, як Іван Беньо мене довгим штахетом перетягнув, то попав якраз по вершку стегнової кістки, а там ще пояс від штанів та папружка. Штахет розпався, а я на другий день чую – ніби вдарено, а був би поцілив вище, так ребра ум’яв би, могла б і червона піна на губах виступити. Але то все – якби... А так. Рука, правда, добряче боліла, на щоці зуби знать, кругла пляма запеченої крові на скроні – Грицько Пісєцький уламком штахета зчесав. Ото, хіба ще шкура на голові поболювала. То виходить, що вони утрьох не дуже мені й дали. Я ж тому дядьку, що в кутку мене тримав (тридцять п’ть йому років було, а мені сімнадцять) теж трохи зуби пощербив. Але як же мої батьки перехвилювались, коли сестра прибігла додому і сказала, що мене біля клубу одного гуртом б’ють. Зло брало і мене, і батьків моїх. Міг би я їх посадить. Не тих, хто на сьогодні попропивав свої червоні книжки, а своїх однокласників (з Грицьком я разом 10 класів закінчував, але в школу я пішов у шість). Він, правда, в майбутньому кар’єри не зробив, але і голова сільпо (він же народний суддя), і голова сільради, і голова колгоспу здатну на підлість зміну собі викохали. Дехто і при череві на пенсію пішов, а колишній Другий секретар райкому зараз бібліотекарем у школі працює, інколи під тином п’яний валяється. Ще по старій пам’яті френч носить, але шия дуже тонка у військовому комірці, а колись же той комірець лопався, пещений такий приїздив з району до батків у село, в піхотному синьому галіфе, хромових офіцерських чоботях і френчі без погонів.

Напали вони на мене, коли я був на своєму робочому місці. Сорочка подерта, в крові. Приносили вони на другий день і нову сорочку (це в нас теж заведено) але мати не захотіла брать. Побої знать: лице вкушене, на руці синяк, на виску шкіра зчесана – хлопці знають чим їм пахне. Дільничий у село приїхав, Мирончук, теж як натоте якийсь родич голови сільради, одно слово, як у нас кажуть, шобло, у буфеті сидить – пиво п’є. Коли в селі гарна бійка – буфет йому ніби кабінет для розбору скарг трудящих. Зустріне мене біля клубу, запитує: «Ну що, ще не надумав миритись?», і знову в буфет. В мене вже й зла нема, а мати як подумає, що вони хотілимене прибити, то не хоче дарувать. Аж і вона вже нічого не каже. На третій день надвечір іду я до клубу, зустрічає мене такий невеличкий, худий, колгоспною роботою замучений чоловік.

– Підожди, Саво.

Дивлюсь на нього, а він не знає як почати, а потім:

– Я Грицька Мазка батько, – і почав умовляти мене, що і я ще молодий, і мені коли прийдеться, а Грицькові, що мав у армію йти, доведеться сідати в тюрму. Всяка охота в мене пропала до цього діла. Ну його все, думаю. Вижив, не покалічений, а що могло бути, того ніхто не знає.

– Живіть як знаєте, – сказав. Не було в мене ще тоді жорстокості дорослих, які люблять судити чужих дітей.

*************************************

Всі мовчали. Сава повернувся до стіни і заснув. Цієї ночі йому вкотре приснився сон ніби він літає над землею. Часто думаючи про ці польоти, Сава почав здогадуватись, що колись давним давно люди не мали, або майже не мали тіл, тобто питома вага людського тіла була легша за повітря.У снах багато хто з людей літає, заперечення тілесного притаманне світовим релігіям, тіло це комора спокус, новітні філософи пропонують багато безпорадних способів звільнення від тіла, аж до масових юдоєвангельських самогубств. Але вихід загублений. Треба було не споживати земних благ.

Сава біг вулицею. Угорі дерева майже об’єднувались кронами, а кам’яниці робили вулицю ущелиною. Щойно Сава швидко пройшов, майже пробіг Хрещатиком, але хоча страх навалювався, наче безмежна гора вати, стримував свій крок, аби не бігти, бо любив іти залюдненим Хрещатиком. Ніби ідеш сам і разом з тим живеш у тілі натовпу, який не відчувається поосібно. Все шумить, хоча до тебе ніхто не має ніякої спави. Це йде народ і в нього є мета. Правда, сьогодні Сава хотів утекти із загального потоку, і оцей удар «Тікати», наздогнав його, коли він виходив із темних глибин Хрещатика у русло вулиці. Він стримував крок там де було багато людей ще й тому, що коли б хтось побачив, що Сава втікає, вже б йому не вирватись. На початку меншої вулиці Сава побіг. Бігти довелося під гору, на якій колись сидів Великий київський князь. Позаду їхав тролейбус повний людей, а Сава біг серединою вулиці.

«Колись я літав, літав. Я ледве пам’ятаю, що для того, аби злетіти, треба довести вібрування рук, ніг, очей, голови – всього тіла до однієї мелодії, що вона в мені прокидається, стає легким стрижнем, віссю. Треба лише віднайти в пам’яті цей ритм, щоб зводити всі мелодії в унісон до трепету душі»,– билась думка у Савиній голові. Наче руками рибу в воді, ловив Сава в собі цей імпульс і знав, коли згадає, то налаштовуватись на політ потрібно буде лише якусь мить. «Ось він, ось він». Виходу більше не було і Сава відчув, що летить, піднімається, наче дерев”яна галузка з дна річки, до наддашного простору. «Як мені легко цього разу вдалося», – почав був радіти, але обминаючи тролейбусні дроти, вдарився об горішній карниз і, налігши грудьми трошки вище сосків на гнилий бляшаний жолоб, вчепився пальцями в оброслу твердим мохом покрівлю. Сава згадав, що окрім польотів низько, понад самою землею, колись він літав як найвисотніші птахи, ширяв над долинами не позначеними ніякими будівлями, не відчуваючи тіла, а зараз…

Одна рука проломила гнилу бляху і вчепилась в напівпотрухлу лату, а друга конвульсивно шкребла запечену на сонці брунату фарбу. Все тіло залишилось висіти над урвищем вулиці. Там де він щойно біг, біжать і біжать тролейбуси і авто, там твердий брук. Сава відштовхнувся б ногами від стіни, ризикнув би знову летіти, ще не вся вібрація витекла, але заважали гілки тополь. «Якби перекинути обважніле тіло через жолобок для стоку води, я вдихнув би наддашного простору, розігнався по покрівлі і полетів би». Сава поглянув у лабірінт верхівок будинків і побачив Богдана Хмельницького, такого ж бронзового з булавою і на коні, але за мить Богдан Хмельницький шалено закрутився навколо осі, наче флюгер, на який натрапив вихор, і ніхто не міг втямити, куди він вказує булавою. На асфальт падали і голосно стукали краплі Савиної крові із покалічених іржавою бляхою рук і набряклого вагою тіла. Вони розколювали асфальт, і на тому місці де падала крапля відразу з”являлася повна троянда, зростаючи швидко на колючому стеблі. Чимало людей зібралося внизу, радячись, як його повернути, тобто впіймати. Підійшла весільна процесія і молодий з молодою нарізали собі букет червоних троянд. Люди тим часом принесли великий брезент і почали гукати: «Плигай, пускайся руками, не бійся». Сава плигнув і прокинувся. Молоденька руда медсестра, ніби киця лапкою, торкала його за плече.

– Перед тим як іти снідати, зайдіть до мене в процедурний кабінет. Здасте аналізи крові.

Вона повела уважним поглядом по двох інших хворих і вийшла, а в Сави зіпсувався настрій. Дуже й дуже не любив він цієї процедури. Ідеш голодний у той кабінет, то ще на порозі нудить. Отой хрускіт шкіри, як палець пробивають, біль, немов штифт дістав аж до кістки, а вже як кров вичавлюють – трохи легше. Лише після цього разу, а не на комісії в армію і не в армії, Сава зрозумів, що йому в цей час треба просто відвернути голову від пробитого пальця, а не сміливо дивитись на процес, будучи певним, що в тебе залізна сила волі.

Цього разу кров брали на дуже серйозні аналізи, і дівчина в білому халаті не обмежилась трьома пробами. Вона брала й брала проби. Відставила один штатив з набором пробірок і підставила другий. Сава, звужуючи зіниці, дивився на тонесеньку цівочку крові, яку дівчина через гумовий шланг зі скляним наконечником  висмоктувала з його пальця, аж тут пробірки з краплями крові на дні з повільним мелодійним дзвоном вишикувались у безкінечний ряд – у кожній на дні мінився червоний вогнистий рубін. Через туман і миготіння пробірок, Сава бачив гарне дівоче лице у весільній фаті. Десь затихав удар дзвону. Знову з туману виринуло лице дівчини у вельоні, потім просто у білій косинці. Її очі пильно заглянули в очі Сави, і вона сказала:

– Ой, вам погано!

– Ні, нормально, – ледь поворушив Сава язиком, – я піду, – хотів устати і лице дівчини почало туманіти.

– Ляжте полежте ось тут, на кушетці.

– Потім медсестра супроводжувала Саву, як він піднімався ліфтом, і він її ледве умовив не проводити далі, так соромився своєї хвилинної слабості. Дійшов до кімнати, хворі ще не ходили на сніданок. Сава ішов разом з усіма в їдальню, але апетиту не було. Потім, коли всі розійшлись по палатах, настав лікарняний спокій.

************************************

Хворий, котрий весь час лежав мовчки , дивлячись у стелю, і навіть не ходив у їдальню, раптом обізвався:

– То за що ж тебе вигнали з університету?

Сава здивувався. Вже стільки вони розмовляли з колишнім начальником пристані і нерухомий хворий не обзивався, ніби він глухий і німий. Начальник пристані пояснив:

– Вони там, всякі відщепенці, 22 травня збираються біля пам’ятника Шевченку і хуліганять.

– Ви скажіть де у нашому «рівному» соціалістичному суспільстві набралося віщепенців, російською – «отщепенцев», а українською просто націоналістів. От перед тим як мене вигнати, вигнали з нашого факультету Петра Онищенка. На самі п’ятірки вчився. Тільки на останній сесії з історії КПРС «чотри» поставили. Не можна було йому «два» поставити, щоб вигнати просто за неуспішність. Ще й новели писав. Тепер влаштувався на заводі прибиральником цеху. Як він женився, я в нього дома в селі бував. Батьки – селяни з діда-прадіда. Може, він тому і зламався так раптово, що його, єдиного сина з давнього селянського роду, хоча і вчився на відмінно, раптом вигнали.

З історії ми знаємо, що ніхто добровільно влади не віддає, а нам захотлося на дурничку. Написати урядові колективну петицію, аби підтримав українську мову. І Петро Онищенко збирав на філфаці підписи під такими петиціями. Зверху, для авторитету, підпис Стельмаха, незмірно заслуженого письменника перед московською владою, а далі підписи студентів…

Тоді у нав нас на літстудії «Січ» підхопили дискусію, яку почала «Литературная газета» про народні традиції і їхнє відмирання. Говорили про те, що надаремне більшовицька влада так жорстоко  поставилась до народних звичаїв, викорінюючи їх разом з церквами. А потім хлопці з негуманітарних факультетів, де викладання велося виключо російською, нам запречили, що наші розмови безглузді, адже вмирає найсуттєвіше – мова українського народу. Ми – студенти мовники і літератори бачили у ставленні питання таким чином – провокацію. Наша професія втрачала значення, а ми ж були з сіл. Там ще жили наші батьки, брати і сестри, які говорили цією моврою з колиски і до… Тому ми сперечались до хрипоти. Але з нашими знаннями історії… Щось чули і багато чули ми лише про «возєднання« під проводом Б. Хмельницького, майже нічого і завжди з клеймом «зрадник великого,братерського російського народу» чули ми про всіх без винятку вождів українського національно-визвольного руху. Багато хто не вірив, чи був голод 1933 року, чи ні, а звістки про 1937 рік доходили тепер лише частково, поступово, через брошури, видані за кордоном.

– Так, так, – потвердив начальник пристані, – без «вліянія запада» тут не обійшлось. Прогавив Микита.

– Ми відчували себе приреченими без героїки наших дідів, проте і нам, і тим хто нам перечив, було жаль, чогось рідного безмежно жаль, і цей розпач повисав серед галасу в актовій залі Білого корпусу, куди перелилась дискусія з нашої великої сорокової аудиторії.

Третя частина дискутуючих говорила, що все йде нормально, так, як і вчив Ленін, що при комунізмі всі люди говоритимуть однією мовою і ця мова буде російська. Викладачі присутні на дискусіях розумно усміхались, немов би знали якусь таємницю. Вони надіялись на те, що виховали молодь, не дивлячись ні на що. Її ще мало, але… Наприклад Ничипір Петрович, викладач радянського періоду української літератури казав:

– Не треба панікувати, – на його обличчі блукала чи то радісна, чи то іронічна посмішка, – вже років з двісті дехто кричить, що українська мова і культура вмирає. Сталінський період – це страшне випробування, але, якщо після цього український народ не зник, то вже не зникне, як би про це хтось не мріяв.

Не дуже то втішними виявилися наслідки цього найстрашнішого в історії України випробування, але була пізня година, університет закривався, і дискусію відклали на наступний четвер.

Наступного четверга актова зала Білого корпусу не вміщала людей.

– Ви не знаєте історії, ви не уявляєте, що таке мова і культура 50 мільйонів людей, щоб погодитись на її зникнення.

– Ми вчили історію з першого класу.

– То не історія, то брехня.

– Але ж історія – це наука.

– Ха-ха-ха.

– Товариші, українська література має світову славу.

– Хто її читає?

– Чому нема українських кінофільмів. Чому не дублюється  українською мовою жоден фільм з французької, чи англійської.

– Бо їх ніхто не захоче дивитись.

– Брехня. Я захочу, він захоче, ми захочемо, де в Києві хоч один україномовний кінотеатр?

–На Соловках.

– На Соловках зараз заповідник. А в Мордовії, де трмають сьогодні політичних з Росії і України, фільми російською.

– От я їду, наприклад, в автобусі…

Ніхто вже нікого не чув, запитань було багато, а відповідей не було. І дискусію відклали на наступний четвер.

– Куда же смотрєла партійная організація універсітєта? Надо било єщьо в зародише ето запретіть, – обізвався начальник пристані, той, що вже років з сорок не говорив українською.

– Я смотрю, ето далєко зашло. Надо било зачінщіков уже давно пересажать, – обізвався й мовчазний.

– Та це ж було вже після того, як заводіїв посадили.

– Підожди, підожди, – перебив начальник пристані, – це про них ходили чутки, що в них долари знайшли. Що хотіли підземний перехід на Хрещатику підірвати?

– І хто такі плітки пускає? Пам’ятаєте, як студенти Казанського університету за участю Леніна писали царю петицію. І то петицію не з запитаннями, а з вимогами.

– Так то ж було при капіталізмі.

– А ми при соціалізмі написали. Ніхто, правда, по морді викладачів не бив, як то було в Казані, але відповіли нам однаково. Призвідців вигнали, потримавши під арештом день-два.

– Ну це ж не діло, день–два.

– Ну звичайно, ви звикли, щоб одразу десять років тюрми, чи двадцять п’ять, якщо це не вам чи не вашому сину. Я вже казав, що перед цими подіями декому десять дали, а декому п’ять, це я про арешти 1964 року. А ту петицію нашу до українського уряду носив вже мною згадуваний Петро Онищенко з товаришами. Їх в урядових приймальнях ніхто й слухати не захотів. В першу чергу влетіло керівникам «автономного вузу». Петра Онищенка як вигнали, то він все не вірив, бо це, я вам кажу, був кришталево чистий комсомолець. Він думав, оце розкриє комусь очі на історичну несправедливість щодо українського народу, чекав, що його ще й похвалять.

Ніхто не думав, що його виженуть, більше того в оцих суперечках багато хто з нас припускав, що хтось цю суперечку провокує. Бо воно само так склалося, що українці відмовились мати свою державу на користь росіян, що їм всеодно якою мовою говорити і який хліб їсти, чи з свого жита, але змеленого в Москві, або зовсім і не говорити, і не їсти. Аж прочитали й наказ: «За політичну незрілість і поведінку недостойну радянського студента». Він туди, він сюди. Послали його нарешті до парторга університету. Той його, як батько зустрів:

– Як ви вчились? – питає.

– На відмінно.

– Комсомолець?

– Так, комсорг курсу.

– Вас же виключили з комсомолу.

– Наш курс і факультетське бюро винесли рішення на строгу догану, а бюро університету – виключити.

– Он як!

– Я ж кажу, що це несправедливо.

– А ви розумієте, на чий млин воду ллєте? Ви, комсомолець, не вірите радянському правосуддю, коли говорили своїм друзям 21 лютого о 19 годині, під час вечірки у вашій кімнаті, що тих хлопців засудили несправедливо. Що їх судили закритими судами, що повертаються сталінські часи.

У Петра дух перехопило від такої обізнаності.

– А на Восьме березня ви виголошували тост за самостійну Україну.

– Я не виголошував такого тосту, може, хтось інший. Я говорив, що в Конституції написано про право вільного виходу з СРСР.

– Хіба це не всеодно? Ви що, не знаєте, що повторюєте гасла бандеровців?

– Звідки я знаю, що говорив Бандера? Я ж не читав нічого про нього в нашій історії.

– Не придурюйтесь, знаєте ви добре, знають і ті, з чийого голосу ви співаєте. Ви хоч уявляєте чим це пахне?

Петро знав і чув цим це пахне, та ще й до тог був приголомшений тим, що хтось із друзів весь час підслуховував і зраджував.

– Сідайте і пишіть, заплямуйте це все. («Заплямуйте» –яка багато українська мова). Ви ж там, на факультеті, за ватажка. Чи не ви бігали з колективним листом до уряду, збираючи підписи серед студентства? Чи не ви носили до пам’ятника Шевченку вінок з написом: «Борітеся, поборете!» Проти кого «борітеся» в наш час і кого ви думали побороти? Ми знаєм усе!

Ця фраза, що вони знають усе, закопана у наші душі мільйонами жертв в «неісходимому» Сибіру. І він написав. Ще й як написав. Талановито. Старався, хист памфлетиста виявив, не оригінал, звичайно, вже тут постарались і Галан, і Остап Вишня. А як тоді з листом бігав. Я тоді відмовився підписуватись, не вірив у користь цих листів-прохань до згвалтованого українського уряду. Той хто боявся, дивився на нього як на одчаюгу. 

Парторг, як зачитав зречення Петра викладачам філологічного, як дав духу. А наш факультет зібрали на збори в Червоному корпусі. Була повна зала. Комсорг зачитав це зречення з іменами українських патріотів, Світличного, ще когось, котрі збили Петра з плигу. Ми сиділи, наче брудом облиті. Воно, хоча більшість із нас ніби збоку на ці події дивились, може вивіряли себе, щоб твердо стати в обрану позицію, а насправді Петро був нашим делегатом до уряду. В кінці заяви Петро просив збори прийняти його знову в університет. І тоді я відчув, що цьому потрібно якось зарадити. Власне тоді мене облишив радянський інстинкт самозбереження, і почалася моя боротьба. Я вийшов на трибуну і сказав, що Петро хай би каявся сам за себе, а не ганьбив тих, хто вже сидить у тюрмі. Що не можна вірити людині, котра двічі на місяць змінює свої переконання. Нарешті в сім’ї і в школі нас вчили порядності, і тому Онищенку не місце в університеті. Коли зала на мої слова гримнула оплесками, Онищенко схопився зі свого місця і кинувся до дверей.

– І тебе теж після цього вигнали, – не терпілося начальнику пристані.

– Ні, мене вигнали трохи пізніше.

Зайшла санітарка і сказала, що до начальника пристані прийшла дружина. Жінка зайшла, а всі так і залишились лежати під ковдрами. Вона не принесла нічого з харчів, лише випрані труси, майку і шкарпетки. Саві здалося, що вони чужі між собою і не мають дітей. Нічого поміж себе не говорили, хіба що:

– Ось я тобі зміну принесла.

– Давай. На оці банки забери.

– Давай. Ну, то я піду.

Він не обізвався, і вона пішла, і Сава продовжив розповідати, за що його вигнали з університету.

– Був останній день моїх весняних канікул. Сіли ми всією сім’єю за стіл. Батько, мати, сестра з чоловіком, брат мій менший та ще двоє його друзів і мій товариш. Батьки вже повставали, а ми собі випили по грамів п’ятсот, поспівали і пішли до клубу. Толік Вересенко, з яким я змалечку корови пас, якраз оце нещодавно демібілізувався, цивільну одежу одяг. Побачив він у коридорі Івана Беня, той вже був бригадиром польової бригади, партійний і все таке. Почав Толік з’ясовувати, чому Іван не давав Толіковій матері коней дров привезти, як Толік був на службі. Я ще по старій пам’яті з Беньом не привітався і зайшов у клуб. Поскрипав на баяні. Виходжу перекурити. Надворі темнувато. Клубні вікна трохи розвіюють темінь, але далі на стовпах лампочок нема. Бачу, недалечко від клубу хлопці табуном ходять. Я спокійно підходжу – бачу: Іван Беньо мого молодшого брата заміряється ногою вдарити, а брат вже лежить на землі боком, хтось його, мабуть, ззаду ногою підбив, бо він у мене цупкенький хлопчак. Я вже й не роздивлявся довше, хто там далі з ким тягається, ще й стара злість наверх підійшла. Хапаю Беня за барки, обкручую навкруг себе (хоча він за мене вищий, але я в армії змужнів і підкачався), провів його кроків п’ять по дорозі, поки зноровив ще раз різко крутонути і повалити якраз у калюжу. Він вивернувся на живіт та став зводитись навкарачки, манатки всі на спині закотились, а я його з усього маху по крижах, по крижах, ще й брат підскочив та ногою в мармизу раз устиг. Тут нас і розтягли. Знаєте, як у селі бійка, то всі табуном ходять, дівчата вищать і відтягують від гурту своїх наречених і братів, шум-гам, все ніби коливається туди-сюди. Я розгарячився, хлопці радять тікати, а я стою, дурень.

Підходить Іван Горбатюк, якийсь мій далекий родич, з пов’язкою дружинника, тягне мене в сільраду. Я ще і йому з усього маху заліпив під око, ходив він із бланшом тижнів зо два. Коротше, відсидів я п’ятнадцять діб, крутились вони щоб тюрми мені впаяти, та одне випадкове знайомство мені допомогло. Приїхав я в університет, а згодом і папірці з міліції прийшли. Тут тільки того й чекали. Свою відсутність я ще міг якось владнати, старостою на курсі був, вчився на відмінно, сам облік відвідування вів, а от папірцям  нічим не міг зарадити, бо в них говорилося, що я побив бригадира, комуніста, родича депутата Верховної Ради УРСР ланкової-Героїні Заглади. Це вже голова сільпо, народний засідатель в райсуді постарався. Ходила тоді і моя сторона до них миритись, сам я не ходив, але мати ходила. Так ніхто з них і не згадав моєї до них добрості, коли я їх простив, як вони утрьох хотіли мене прибити біля клубу. Як не повезе… Ось якраз у цьому місці мої супротивники молодості і ідейні теперішні один одному руку й потисли. Ще не встигли наказу про моє відчислення повісити, а комендант забрав постіль і виставив з гуртожитка.

************************************

Зразу Саву обіцяли потримати на стаціонарному обстеженні тижнів зо два, але випустили на третій день. Може, просьби допомогли, бо він казав лікареві, що жінка ось-ось має розродитись, але окрім того, лікар ще й довідку дав для амбулаторного лікування. Пройшов пішки по Великій Підвальній, і сів у тролейбус біля Золотих Воріт. Київ був ще кращий після лікарняних стін. Сава думав до вечора протинятись і потім зайти на роботу та впорати сміття. В інститутському подвір’ї робота двірником інтелегентніша, ніж двірника квартирних будинків. Ніхто тебе не зобов’язує збирати кістки і онучі для заготконтори. Головно метеш папірці і перемервлене сіно з кліток піддослідних тварин. Правда Саву трохи вернуло від закривавлених томпонів, та хоч добре, що ніхто тої роботи не бачив за цільними залізними ворітьми. Зате цілий день у Сави був вільний, аби можна було посидіти в читальні, чи просто мати вільну для думок голову. Позгрібаєш на купу сміття, приїзжаж «Бджілка», бачки на машину – раз; в рукавицях, у халаті – нічого. Сава до армії майже кожного дня гній від корови викидав. Ще не відвик від чорної роботи. Говорив же тоді на комсомольських зборах Петрові Онищенку.

– Вигнали тебе з вузу, чому ти думаєш, що це вже кінець світу? Твої ж батьки весь свій вік від землі жили та й були чесними, а ти оце вже готовий батька рідного продати, лише б у науку. А навіщо нам наука і науковці без честі?

Говорити про когось легко було, то нема чого носа вернути, коли тебе самого потурили, а ти хочеш з тимчасовою студентською пропискою у Києві біля розумних людей тертись.

Щось місяців зо два Сава шукав роботу, після того, як залишив редакторську посаду у видавництві. Але швидко знаходячи через знайомих хлопців, швидко і отримував відмову. Для цього треба було лише сказати, що ти навчався в університеті. Приречений, без перспектив на закінчення освіти, літературне життя і інтелегентну роботу, Сава без надії ішов на ще кимось рекомендовану адресу і намагався уявити, як продався Павло. На той момент, як Павло прийшов до Сави у видавництво просити троячку і скаржитись на безвихідь, про Павла уже з рік говорили, що він продався кедебістам. Так, це було, мабуть, з рік тому, коли Павло прийшов до кафе «Київське», а Василь йому не подав руки і сказав:

– Що, хлопців продав, а сам гуляєш?

З того часу до Павла почали ставитись, як до непевної людини, бо Василь це сказав так, ніби щось знав. Павло тоді біля них не затримався і пішов далі. Але потім Василь з Києва зник, а Павло знову став приходити, хоча в нього майже ніколи не було чим докласти на пляшку в складчину. Сава подавав у відповідь Павлові руку для вітання, можливо тому що совісно було відштовхувати людину, про провину якої він конкретно не знав, Степан не подавав демонстративно, Володька в такі моменти біг до телефону. Інколи якось обходились без традиційних потисків рук – при Павлу. Інколи Павло сам жартував, що от, мовляв, продався, тільки не було зрозуміло, чи це жарт.

Проте «там» Павлу не давали ніякого морального перепочинку після тої справи, за яку йому натякав Василь; вимагали продавати і оцих вічних студентів, яким було всього по двадцять років. Павло вперся. Він ще пам’ятав, як йому було тоскно й самотньо, коли він продав оти, старших і їх пересажали в 1964-му. Власне він лише доповнював картину їхньої неблагонадійності, зі своїми думками вони особливо не крились. Серед кедебістів він теж не міг знайти друзів, бо вони кадрові, а він волоцюга, алкоголік, лірична натура, мріяв писати сценарії. Здібний, начитаний, недовчений – саме придатний на те, щоб передавати з вуст у вуха, про що оці хлопчаки між собою говорять, що читають, де беруть книжки, про що патякають зоп”яну. З них колись виростуть діячі культури, але вони про це ще не здогадуються, просто живуть, але в КеДеБе вже будуть знати їхні характери. Павло їх полюбив. Це були його духовні друзі. Схожі літературні уподобання, і Сава, і Степан, і Василь, і Григорій переймалися також тривогою за долю України, і це було Павлові не чуже. Він, як старший і досвідченіший, милувався ними, навчав бандерівських пісень: «Твоє ім’я у лісі перед боєм, ножем вирізав я на сосні…», знаючи, що доведеться продати й цих, пришвидчував дозрівання товару на продаж, але не міг не закохуватись в людей. І ото був уперся, перестав давати інформацію, і його знову вигнали з університету за пиятику.

Павло на деякий час ожив. Весело і щиро говорив з хлопцями, радо зустрічав кожного, хто давно не з’являвся, й інколи давав на спільну пляшку, поки ще траплялися гроші. «Там» йому погрожували, що розкажуть про попередні його заслуги його новим друзям і паспорта вже в нього не було, самі палітурки. Щоб десь хоч тимчасово влаштуватись на роботу, позичав паспорта в друзів. Але коли дійшла чутка, що він продажна шкура, перестали позичати й паспорта.«Коло звужується», часто повторював, весело примруживши очі після першого стакана, і вже він полюбив жити в столиці.

Почав систематично випрошувати в кожного знайомого на кухоль пива і чогось до пива пожувать. Його ловила міліція. Вірніше, робила вигляд, що ловить. Нарешті, одного разу, коли Сава прийшов до кафе, де збиралась голодна богема вигнаних, і хтось, хто мав гроші, брав дві порції другої страви на чотирьох, уже не дивуючись з тих жінок, котрі ходять по їдальнях і, питаючи чи ви більше не будете їсти, доїдають ваші недоїдки. Нарешті Степан Саві розказав, що Павло з Андрієм їли недоїдки в кафе. Андрій при цьому дуже нервово і хворобливо сміявся, а Павло розводився, що кури чи свині порпаються в гною, але несуть смачні яйця, або нарощують біле сало. Андрій брав з чужої тарілки недоїдені шматки кров’янки і кусав з того боку, де ще було не кусане, а Павло їв усе підряд. Андрій після того пішов сторожем на пивзавод, бо мав паспорта. Павло теж знайшов якусь роботу, звідки його вигнали через два тижні. Оце після того він прийшов до Сави у видавництво і почав скаржитись на долю, хоча за неписаним законом друзі-волоцюги не мали права заходити до тих, хто влаштувався на якусь роботу. Павло дивився на Саву  благальними очима голодного собаки, припухлий з голду і поганого сну, ніби говорячи: «Я більше так не можу». Сава думав про те, що чи то в колективі, чи на самоті треба бути мужнім, ніхто тебе не буде задурно годувати, а поблизу Києва можна знайти якусь роботу, щоб не старцювати, проте не сказав цього Павлу. Дав троячку, а сам собі подумав, що це він дає востаннє.

І Павло знову отримав посаду старшого інженера геолога, хоча й не мав закінченої вищої освіти, виплатив аліменти, одягнувся і заявив якось що п’є лише коньяк. Вімовився якось пити разом з усіма «Лимонну», замовивши собі кухоль пива. Не вірилось, що десь за рогом він не п’є чорнила. Потроху всі до нього звикли, стали вітатись.

А то раз Сава зустрів Павла з Туреликом Дмитром біля винного кіоску. Турелик працював у видавництві заввідділом. Вони обоє добряче п’яні, заходились розповідати Саві, що от, мовляв, Дмитро поставав Павлу склянку вина, а той виригав його ось під кіоском, бо Павло кедебіст і тому його шлунок не міг засвоїти цього чесно заробленого вина. Вони посперечались, чи Павло знову не виригає, і Турелик знову замовив сухого.

Павло обережно взяв склянку і підкреслено спокійно поволі випив. Тоді Дмитро, тикаючи в Павла Пальцем, став варнякати:

– Саво, оце кедебіст, продажна шкура.

А Павло йому:

– Я продам ось Саву чи ще когось та й усе. Мені жити треба. А ви сидите у видавництвах та продаєте цілу націю. Ось вже п’ятдесят років продаєте за тридцять срібняків весь український народ. Продаєте, ха-ха-ха, Туреличок, продаєте.

– Саво, оце кедебіст, продажна шкура, мать його…

– Ну от, я кедебіст, запроданець, філер – продаю вас, убий мене. Ні, ти мене не вб’єш. Убий. Ось я стою перед тобою...

– Жаль йому свого прекрасного життя за твоє, – сказав Сава, а Петро почав галасувати :

– Ідіть кочегарами, так як аспірант Кібець. Кращі сини України, не в козаки. В знак протесту ідіть сторожами, двірниками і кочегарами, – сфера послуг – доля негрів, – упав Павло в істерику.

Нарешті у всіх газетах, журналах і видавництвах Саві показали на двері. Човгаючи Хрещатиком, Сава раптом відчув, що йому хочеться в тюрму. Там не треба шукати роботу і перед жінкою буде совість спокійна, бо вона, хоча й терпить, але оце її чекання, поки Сава знайде роботу стало нестерпним. Отак, мріючи про в’язницю, Сава зустрінув знайомого лікаря і той влаштував його двірником в інститут.

********************************

У той день, коли Саву витурили з видавництва, він трохи затримався в місті. Ще люди з села на автобусній зупинці стояли, але автобуса не було. Відлига, а під вечір вітрець. Зилко. Дорога ще не розкисла, ще не весна, то весною треба по гумові чоботи до знайомого заходити, щоб дійти через село додому. Коли грязько від хати до шляху доходив за сорок п’ть хвилин, та почекати автобуса. Автобус сорок п’ять хвилин їде до Києва, дорога – самі ями. Десь більше двох годин тільки в один кінець та ще й у неймовірній тисняві. Чотири з половиною години у два кінці – це найбільше, а як сухо та автобус добре ходить, то три години – найменше. А ще ж і на роботі треба щось робити сім годин. Ну й що, все село так живе. Правда, тим, кому ближче до шляху, зручніше.

Викликав його сьогодні директор. Знав уже Сава, що буде така розмова, але все ж на щось надіявся, невідомо на що. Директор сказав (не так просто сказав, а тудою-сюдою, разом з головним редактором), що ми б вас з радістю тримали на роботі, ви нам навіть подобаєтесь як людина творча, але більше не можемо, бо у вас незакінчена вища освіта. Директор знав, що Саві пояснювати не треба, чому не можуть, як це так, не можуть. Директор – це чоловік невисокого зросту, натоптаний і коли б навіть не знав до цього, а десь його зустрів у пальті і ондатровій шапці, зразу б сказав, що це директор. Нарешті Сава зрозумів що люди, як і мурашки, коли народжуютться, вже мають своє суспільне призначення. Якщо народився директор, то й у три з половиною місяці видно, що це директор народився, а якщо артист, то баба повитуха так вам і скаже: «О, це артист народився».

Хоча директор і міг, як українець і людина мати свою думку і гідність – не погоджуватись з телефонними дзвінками і усними вказівками з Комітету по пресі – вигнати Саву з роботи, бо Сава ось і недавно читав вірші біля пам’ятника Шевченку 22 травня, але на чому його власна гідність може триматись, коли за непослух його просто виженуть.

– Спасибі, – сказав Сава, – що ви мене із моєю неслужбовою репутацією майже два роки тут терпіли, – і подумав, що відколи тут працював, був щасливий. Згадав собі, хоча нікому вголос і не зізнавався, якось воно у цьому році так склалось, що він був щасливий, хоча дехто йому й співчував. Як же, дружина навчається, а Сава заробляє 110 карбованців, квартири в нього нема. А він собі метикував, що коли хочеш бути хоч трохи вільнішим у суспільстві оптимістичних споживачів, не треба розбещувати своїх забаганок. Не голодувати і не світити тілом, не ходити в кіно і до театру, читати книжки і не мріяти про щасливий лотерейний квиток. Отож так-сяк одягнулись і майже не голодували, хоча останнім часом став брати з собою обід, бо ціни в їдальнях і кафе підскочили на тридцять відсотків. Був холостяком, то трохи соромився з кулака їсти, а це не так воно й страшно. Проте, коли в мороз, грязюку чи пилюку проходив вдруге за день своїх три кілометри від шляху і заходив у хату, то був щасливий, бо в хаті було тепло і чекала жінка. Як подумати, то ніхто його так в житті не чекав. Мати чекала з амії, але всіх чекають матері, їхнього чекання діти не помічають. А от як він колись приїхав до жінки додому, ще як вони не одружувались, а тільки вирішили спробувати мати дитину, а поки що бути вірними одне одному, він відчув як чекає дружина.

Було літо, і вони пішли купатись на Тетерів. Коли ішли узвозом вниз до води, вона поглядала час від часу Саві просто в лице, не боячись що її не люблять і говорила.

– Я весь час була зайнята роботою і не було коли купатись. Надвечір на річку не хотіла йти сама. Як давно я не купалась, не купалась, не купалась.

Йому хотілось її обняти, але терпів щоб дійти до верболозу, де вони роздягались. Вона була у рожевому ситцевому купальнику в квіточки і він торкався обома долонями шовку її голих плечей... Хлюпались і борюкались у ласкавій текучій воді, торкався руками її тіла, інколи шугаючи долонею нижче живота, а краплі води веселками зблискували на призахідньому сонці. Тоді вона сідала на пісок, а ногами бовталась у воді, а він плавав поряд і сміявся їй просто в очі. Потім милили і терли одне одному спину. На городі в її батьків була альтанка і вони там спали. Першу ніч у суботу вона спала в хаті, а другу, з суботи на неділю, не захотіла ввечері йти в хату, а залишилась з ним, махнувши на те, що там подумають батьки. Тоді вперше вони вдвох спали в одному ліжку. Вірніше, майже всю ніч вовтузились до нехочу. Батьки ж сподівались, що все буде гаразд, а що їм залишалось.

Савина баба отримує пенсії за колгосп 12 карбованців та має свою присадибну ділянку, якраз там на всіх трьох картоплі і різного овочу наростає. І жінка вже була щаслива, бо її живіт став округлюватись і тужавіти. Не те, щоб вони весь час сміялись вголос як навіженні, вони говорили, не підвищуючи голосу, в теплій хаті, розказував він їй, що от на роботі той тому сказав, а вона розказувала, що заходила туди і сказала те. Часом починали мріяти. Майже завжди починала вона перша, що коли закінчить вчитись, то теж матиме сто карбованців зарплати, і вони не будуть більше купляти нічого-нічого, окрім їжі, і будуть складати гроші на нову хату. Спершу він її зупиняв, а потім подумав, що хай хоч помріє, може це буде не так швидко, а то виходить він їй і помріяти не дає. Починали говорити яка буде хата і скільки дітей, а вона ще щось придумувала, аж він лякався і казав: «Буде, вистачить, не говори!» Він боявся, що оце все, що вони тільки-но нагородили, не прицінюючись, потребує того, щоб спершу на половину, а потім і зовсім продатись за брехню.

Гроші – це державна власність і вони робляться в Москві. Щоб їх мати треба бути трошки вправнішим, поворткішим за інших, не мати совісті. Десь за тим, що столиця не в Києві, а в Москві приховувалась велика всенародна несраведливість, якої майже ніхто не міг назвати вголос, але ця фальш існувала.І виходило, що коли йдеш наперекір власній совісті, сьогоднішня держава дає хліб і до хліба. А совість – це ж основа, стержень, на якому живе людська спільнота. «Свій лейтенант» КДБ, цинічний чоловік, знаряддям якого є державне насильство, хоче побудувати комунізм на підлоті, він хоче навчити Саву великого обов’язку.

Сава зрозумів, що директор видавництва хоче від нього заяви про добровільне звільнення з роботи і пообіцяв її написати. Пішов після роботи до кафе і хвалився хлопцям, що от вигонять… Погомоніли, кави попили, та й пішов Сава на тролейбус, вийшов на Володимирському. На автобусній зупинці хлопець із «Спідолою» стояв, диктор з Москви оголошував про те, що космонавти перейшли з одного космічного корабля в інший і продовжують політ. Люди навкіл зійшлися. Дехто міркує чи це раще за те, що американці місяць облетіли, чи ні.

Як мороз, то він десь зі спини починав мерзнути, а це відчув, що всього його колотить, хоча лице й думки ніби спокійні. Це ж треба до жінки з такими вістками-новинами їхать. Коли той автобус буде, ні по якому графіку не дізнаєшся. «Піду хоч чекушку з горя розчавлю. Не таке то воно й горе, якусь чорну роботу можна знайти, закортіло, бач, до інттелегенції. Але як душа скиглить, то чому не випити». Якраз і чекушки були, то зайшов туди, де добрі люди каву п’ють, взяв булочку, вилив чекушку чайний стакан, випив зараз 250 і став зажовувати. ֿЩе не старець, – думав, – булкою закушую». А навпроти робітник невисокого зросту, в куфайі. Мабуть десь гайки крутить. Кефір п’є і батоном зажовує. Ніби п’яний, чито очі в нього були такі сумні. Саві співчутливо киває, немов знає, що Сава не просто так п’є. Не говорив робітник нічого вголос, тільки щось на мигах показав. Сава для годиться кивнув, хоч нічого не втямив, думав що німий, аж він і голосом обізвався:

– Не п’ю, – каже, – і рукою показує, що в нього лише половина шлунка. «Паршиві твої справи, брате, – подумав, – коли в тебе всього півшлунка», – але всеодно не вірилось, що робітник тверезий. Пішов знову на автобусну зупинку. Люди з села ще стояли. Аж Володька підходить, далекий родич по матері, шофер. В їньому селі всі чоловіки – шофери, а жінки на роботу в радгосп ходять та на базар у Київ – то з ранньою цибулею та редькою, то з полуницею, то з помідорами, потім з картоплею, тоді дехто їздить у дальші від Києва області купувати свині, колють і на базар. Приміська зона. Хто крутиться, той живе. Володька смикає за рукав: «Он за рогом наш хлопець з машиною, то ти так, потихеньку підходь, бо йому ще треба біля автовокзалу хлопців забрать».

Хороша машина УАЗ з двома ведучими мостами. В руках сільських хлопців – звір. Сава вже раз такою їхав. Тоді саме грязь морозом прихопило, така храпа зробилися, що аж. Шофер п’януватий. Ох тоді він тій машині й додав. Сава в салоні майже на голову ставав. Здавалося що в тієї чортової машини і з боків колеса і зверху, бо геть перекидаєшся, а машина йде. Вперлась у що, він – задній  хід: не бере – він другу ось втикне. Реве, аж дзижчить, а пре. Такими машинами різні контори користуються.

У салоні була лише коротка лавочка біля перегородки, цератою обтягнута. Там уже якась дівчина сиділа, не впізнав одразу в темряві. А потім ще зайшов військовий, старший лейтенант, побачив Сава зірочки на погонах, як той у двері залазив. Сава його раніше вже раз бачив. Мабуть, місцевий, бо хлопці йому того разу, як своєму, допомагали в автобус всунутись, на своїх майже не стояв. А цей раз ніби ще стояв, хоча теж був п’яний. Лейтенант до Сави звертається:

– Закурим.

Закурили.

– Ви государствєнний чєловєк? – Знову до Сави, повенувся всім корпусом, язик заплітається.

– Мабуть, – сказав Сава непевно.

– Ви яку освіту маєте?

– Вищу, – сказав Сава, згадавши як складав через рік по вигнанню з університету вступні екзамени до Київського педагогічного інституту. Склав три екзамени на четвірки і мав би прохідний бал, якби іноземну здав на «три». Поступав на заочний. Смикнув тоді його біс зайти в університет до викладача французької попросити розмовні теми. А вона відіслала його на четвертий поверх, туди, де університетські абітурієнти складали, щоб у тих, які вже склали екзамен, попросив. Сава почав допитуватись де тут французька група, аж підійшов до нього чоловік:

– Что ти тут дєлаєш?

Сава здивувався, бо не був знайомим з цим типом, але машинально відповів:

– Екзамени складаю.

– Покаж екзаменціонний.

Сава показав титульну сторінку екзаменаційного листка з педінституту і знову заховав у папку.

– Дай сюда!

– Нащо?

– Дай сюда тєбє говорят.

– Не дам.

– Пойдьом со мной.

Чоловік з військовою виправкою, але в цивільному костюмі взяв Саву за руку вище ліктя і повів сходами на перший поверх. Сава йшов трохи огинаючись і не міг придумати, що його робити. Екзаменаційний все-таки був з інституту. Сава порушив правила, проник до університету під час здачі вступних екзаменів. Інколи виривав ліктя, але втікати не наважувався, сподівався, що, може, якось обійдеться. Ішов знехотя і торочив, яке ви, мовляв, маєте право, за що? Але коли кедебіст підвів його до дверей деканату, Сава раптом зрозумів, що пощади не буде і не захотів покірно йти в двері. Той тягнув, або норовив вирвати паку з екзаменаційним, але Сава не давався. Кедебіст штовхнув коліном двері і намагався втиснути туди Саву, а Сава, впершись ногою в одвірок, ніяк не пролазив у двері. В коридорі зібрались студенти і дивились на все це здивовано, а кедебіст почав наказувати якомусь абітурієнтові в сержанській формі, щоб той йому допоміг. Проте сержант стояв, ніяково опустивши руки, думаючи, чи може він зараз не послухатись, адже йому наказував цивільний, у якого зайняті руки, і він не може показати посвідчення

Підійшло двоє негрів і почали, енергійно жестикулюючи, пояснювати подію на свій лад. Вони, мабуть, думали, що Сава щось украв, бо це ж була не Америка часів рабства, а Сава був блідолиций, щоб отак його волочити за те, що він зайшов у вуз де готують перевертнів. Тут нагодився ще один кедебіст, без розпитувань ухопив Саву з-заду попід сили і вніс в деканат. Перший тим часом вирвав у Сави папку.

У деканаті кедебіст у присутності декана розглянув екзаменаційний лист і побачив, що він з інституту. Не віддаючи матрикул, повів Саву до секретаря екзаменаційної комісії університету, при Саві сказав секретареві, що Саву вигнано з університету і про це треба повідомити в інститут. Сава почав вимагати свій екзаменаційний, повагавшись, вони віддали. Хоча надія на вступ до інституту пропала. Сава з поганим настроєм спускався гранітними сходами Червоного корпусу. Про себе він встиг відзначити, як чітко взаємодіють ланки: кедебіст – декан, кедебіст – секретар екзаменаційної комісії – кедебіст, будь-яка ланка того суспільства, яке будують російські комуністи за активної і найширшої участі таємної більшовицької поліції.

Довго п’яному лейтенантові цивільної оборони було б про це розказувати. Тому Сава ствердно кивнув і сказав:

– Так, маю вищу освіту.

– Державна людина, значить. Ви там цивільної оборони не вчите? Що там люди думають з приводу атомної війни.

Усміхнувся Сава, в темноті не видно:

– Нічого не думають. Живуть собі. Почнеш про все думати, то й сон пропаде.

– Я от, між іншим, інспектором цивільної оборони працюю, – звірився лейтенант Саві. – Знаєте, на складах протигази з 1914 року. Що вони профільтрують?

– Щось профільтрують, – Сава йому, аби щось сказати.

– А в людей протигази є? Нема. Скоро будуть в магазинах. Чотири чи шість карбованців штука. Я от вам скажу, що на випадок атомної війни, можна у воді заховатись.

Сава собі думав, що про це серйозно навіть говорити не варт. Ніхто не думає захищатись від атома. А лейтенант:

– Ех люди. Живуть собі. Чи вони думають, що і тоді якось обійдеться?

– Ви краще скажіть, чому японці з Києва тікають?

– Бо в них дозиметри в кожного в кишені.

– А у нас нема дозиметрів, то й байдуже.

Знову всі замовкли. А лейтенант:

– Якщо сидіти шість годин під водою, то буде зовсім здоровий чоловік.

– Куди ж йому тоді здоровому, як усюди буде зтруєна територія. Скажіть но краще, що говорять про атомне кладовище, те, що в Пирогові під Києвом?

– Да-а-а. З кладовищем у нас непорядок

– Ану ж ну, який непорядок. Це ж зразу за окружною дорогою, за п’ятсот метрів від Києва.

– Що ти мене питаєш? Що, я його там робив? Ну не догледіли. Он автовокзал теж не на місці стоїть.

– Автовокзал мене необходить, перенесуть, а атомне кладовище не перенесеш. Що там у вас за непорядок вийшов?

– Звідки я знаю, – відговорюється лейтенант, який п’яний, а далі не пряде.

– Дозиметрів у нас нема, то, може, й тут ми американців простотою нагріємо, звикнемо до радіації, вони нас бомблять, а нам тільки епіцентр страшний, а в інших місцях ми в атаку біжимо. Акліматизувались і все.

Аж гоп, стала машина. Хлопці ввалились. Шоферня, майже всі з газового господарства. Повмощувались хто де.

–  Хто там курить? – одразу гаркнув один у темінь салону, – подушимось.

– Не подушитесь. Тут щілини, витягне.

– Я тебе зараз витягну. – Але зразу і забули про це, почали по карбованцю складатись.

– Коло гастроному зупини.

Знову стали. Гастроном. Хлопці в коротких льотчицьких куртках вискочили через задні двері. А один, та лейтенант, та дівчина, та Сава – залишились у машині. Лейтенант як накупився:

– Шість годин під водою в протигазі посидиш і нічого собі, здороий.

Хлопців нема та й нема. Хочби шофера не напоїли. Військовий знову:

– Дубчек сволоч, хай мені дівчина вибачить, простітутка він. Він і нашим і вашим.

Дівчина:

– Бо нашим ускрізь треба носа вткнути. А що, Дубчек буде тільки для вас старатись?

Сава:

– До цього року чехо-словаки з усіх європейських соціалістичних країн найдружніше до нас ставились, а це бач яке.

Лейтенант:

– До цього часу тільки в Чехословаччині наші війська не стояли. Ви знаєте, як нашим хлопцям там важко? Води не дають. Я недавно лекцію слухав, три нулі – секретно, – і замовк, згадав за таємних три нулі.

– Які тут таємниці, – озвався хлопець, який досі мовчав. – Он у наше село цинкову труну привезли. Всі жінки плакали, у кого син в армії, а чоловіки більше пити почали.

– Жіноче діло плакать, а наше – воювать, лейтенант докинув, – аж тут і хлопці прийшли. Шофер лампочку ввімкнув. Посвітлішало. Один, вже добряче випивши, почав:

– Ось риба свіжа. Два коропи. Це я тількищо в магазині вкрав.

Ніхто до ньогоне обізвався, дехто голову повернув, глянув чи не жартує, бо ж якраз притихли коли вмостились і рушили.

– Я підійшов до акваріуму, перебираю руками. О, цей бачу, більшенький, я його – раз і в торбу, і будь здоров.

Усі мовчали. Сава собі подумав, що от такий гарний чоловік, і зростом, і лицем удався, а украв і хвалиться. Там же якась людина за ці коропи відповідає.

– Продавець до мене підійшла і каже: «Не чіпайте руками, а то вони дохнуть», – і знову відійшла. А я знову перебираю, знов більшенький, я його – раз, у сумку – і будь здоров. Кажу он Мишкові, щоб став постояв, затулив мене трохи, ніби нічого й не знаєш, а він сказав, що не хоче сорому набиратись. Який тут сором. Як тільки хай знімуть – я заплачу, та й перед ким соромно, я її більше не побачу, вона мене.

Ніхто йому нічого не каже, ніяково всім стало, що от людина вкрала і хвалиться. У Сави всяка охота пропала слухати, а він невгаває:

– Я потім підійшов до однієї жінки, яка собі одну рибину купила, запитав скільки вона заплатила. Сказала – 60 копійок. Я на свої глянув – от я собі на карбованець і вкрав, бо один виявився меншенький. Дома, принесу, в мисці поплавають, жива риба. Мала погуляється, а потім з’їмо, та ще й чарку вип’ю.

«Аж зовсім воно не туди, – Сава собі думав, – оце вдома перед жінкою й дітьми він так розказуватиме. Щоб сказав скупий, то ж і на пляшку складався, і випив він сьогодні добряче не на дурняк, за свої, а от украв і хвалиться».

А він своєї:

– Я і в гастрном зайду, кажу, щоб зважила ковбаси, вона зважить, а я мовчу. Її хтось покличе, я за ковбасу, в кишеню і пішов. Хе-ге, у нас не вкрадеш – не проживеш. Хрущов навчив красти.

Лейтенант нарешті порушив загальну мовчанку:

– При Сталіну не крав би, а вкрав би, то на велике сибірське будівництво на десять років.

– Щось дуже швидко ця сталінська чесність зникла. Людина злодієм не народжується, – докинув і собі Сава. – Знали ж люди, що за якихось два кіла жита – п’ять років тюрми, а крали, бо з голоду вмирати не хотілося. – А сам собі подумав: «Як люди все спрощують: при Сталіну, при Хрущову, покійна баба говорила: при Миколаю».

Той, що коропи крав, знову:

Бо я знаю як це робиться. – Хотів всежтаки трохи виправдатись перед усіма, хоч ніхто йому з односельців і слова не закинув. – Привозять свіже м’ясо. А там у погребах самі євреї. Ходить стогне: серце, серце, а чого ж ти, сукин син, не вилазиш із того холодильника? Ото привозять свіже м’ясо, коли мерзле – розморожують, поливають водою, а потім – раз, дають мороз.От м’ясо замерзає, і будь здоров. Я везу, беру, наприклад, п’ятдесят кілограм, привожу – сорок п’ять. Потім і сам на вагу дивився. Привожу – знов. Що таке? Та євреєчка, що в мене приймала, сідає зі мною в кабіну. Приїхала, погутарили щось між собою – і порядок. Е-е-е. Пущу коропи в миску з водою, поплавають – та ще чарочку, і будь здоров.

– То, як шість годин під водою посидіти, то ніяка радіація не причепиться. Тільки ж знову: у кого є ізоляційні протигази? – Ні в кого, – продовжує сам до себе лейтенант. Потім раптом ні з сього ні з того.

– Звідки революція починалась? З Петрограда. І зараз робітничий клас Ленінграда хоче справами керувати, не міщанська Москва, а робітничий Ленінград. А той хлопець, Микола, що не хотів на шухері постоять, як Петро коропи крав, мовчав – мовчав, хоч і випивши, й собі кинув речення до гурту:

– Кажуть, після Нового року ціни на харчі підвищаться. Горілка на карбованець, м’ясо на карбованець.

– А по радіо і в газетах цього нема, – дівчина обізвалась, – в їдальнях і кафе вже ціни підвищились на тридцять відсотків. Я в кафе обідала, а касирка пояснювала чоловікові переді мною нові ціни на шніцель, биточки і вареники. То той тип, що позад мене стояв, знаєте що зробив? Пішов завідуючому кафе поскаржився, що касирка політично не грамотна і неправильно пояснює політику партії.

– Треба ж було в газетах пояснити правильно.

– Не може бути, щоб таку велику націнку, як оце Микола сказав, – озвався й Сава, – так мовчки, без ніякої підготовки… не насмілиться уряд. – І подумав: «А втім, все може бути, у нас же люди найаполітичніші в світі, ще й не таке виробляли. Цікаво, скільки вони ще промовчать.»

– А про тридцять два відсотки нічого не повідомляли і про це нічого не скажуть, – напосівся на Саву Петро. – А сметана ще до цього була 18 копійок, а стала – 22.

– Тим, кому зараз вистачає, і тоді буде, – лейтенант говорить. – От хай господарка піде зараз купить яєць по вісімдесят копійок десяток, як де з’вляться – розхапали й не беруть, а на базарі до трьох крб. Я ось везу сотню. По державній ціні, без черги. Воно, хто добрі гроші огрібає, для того й ціна нижча. Так виходить?

«Мабуть, випадково дістав, коли себе до них не зараховує», – подумав Сава.

– Е-е, пусті слова про право бідних. Ото як іде в пижиковій шапці, то вже нема чоловіка, шапка одна. Я сантехніком працюю. Приходить раз до нас один, ходім, мовляв, на шабашку хто. Заробить дам. Ну, я пішов. Крани ставив. Скільки там тих кімнат, три сім’ї по чотири чоловіка жити можуть, а господарів бачив лише двох. Може, і діти у них є, але у таких жлобів завжди по одній дитині. Заплатили мені так собі. Хотів у їхньому магазині дещо купити, так не дали. Як згадаю, що мене у той магазин не пустили, так у мені все й кипить.

– Партія повинна не диктувати, а підказувати Радам, – повторив лейтенант чиюсь фразу.

– Може, в тій шапці пижиковій чи з норки і добрий який чоловік, видатний вчений, або що, – вставив Сава.

– А-а, ти ще не знаєш, які гроші у нас дехто може огрібати, – осадив Микола Саву.

– Ні, то партєйна шапка, під нею вже чоловіка нема, – перебиває Миколу той, що коропи крав, – я в міністерстві п’ять років возив на «Волзі» декого, ех, розказав би я вам, хлопці, – і замовк. А потім додав, щоб якось загладити те, що так раптово осікся, – нема правди, не було й не буде.

– Нє, хлопці, що не говоріть, а коли діло робить, як от у міністерстві, то щоб у тебе голова не боліла, чи ти купив дітям кефіру.

– Знаєм ми, – невгавав Петро, – скільки людині треба. От тобі, скільки треба?

– Мені й цього вистачає, лише б не гірше.

– Пусти мужика в пани, то він, доки не обжереться, за людей не подумає, а як обжереться, то ситий голодному не товариш.

– Як подивишся скільки кругом безгосподарності, – пристав до розмови дядько, який підсів з корзиною вже аж у Пирогові. – Щоб оце я раніше бачив таке? Та ніколи в світі. У нас в радгоспі, в нашому відділку, вся пшениця в буртах погнила. Боже. Вся пшениця. Лежала на току чиста, як сльоза, місяців півтора під відкритим небом. Куди ж вони дивляться, хоча б і наш управляючий, як на роботу кожен день понад тою пшеницею ходять? Ні, я ще таких господарів не бачив. Буртів із сім по п”ятнадцять метрів завдовжки. Думаєте що було кому? Трохи в ставок вигорнули, трохи людям по три копійки за кілограм продали. Я увесь той час, як вона після півтора місяців суші ще місяць під дощами лежала, сам не свій ходив. Душа боліла. Пшениця чорніла і проростала, бралась коржем. Хотілось комусь поскаржитись, але кому? Подлі їх душі! Ідеш, відвернеш лице: не моє – хай гниє.

– Я ось працюю шофером. Думаєте, в Києві цілий день бублика крутить – це вам тьху? І я чоловік, і він чоловік, панів же побили, то ж усі ми з робітників чи селян. І моя робота треба, і міністрова чи директорова. Ще чи конче їхня треба, можна подумати, а як ось я, чи Іван не вийдем на роботу, то хто в магазини усе позавозить? Не буде хліба в магазині. А по-моєму так: не лінується чоловік, робить, скільки тут можна руками чи головою зробить – плати як усім. Всі робітники й селяни, всі так само їсти хочуть. А то… революцію треба робить.

– Таких, як ти, Іванів – море, хтось інший хліба привезе. А от справді, – продоважує Микола майже замріяно, – щоб робітники взяли та й вийшли на вулицю, стріляли б чи ні?

– Он у Краснодарі…

– Приїхали, – гукнув шофер. Машина підскочила на останньому вибої і стала. Надворі було темно й вогко, але відчувався простір після тісного салону. До хати Саві було недалеко, тремтів трохи, ніби якийсь стержень з нього витягнуто, той, що тепло давав.

Зайшов у хату майже бадьорий. Трохи горілка розібрала. Вечеряючи ні про що не говорив. Але вже в спальні, як посідали з жінкою на ліжко (вона зразу запримітила щось, але чекала, поки сам скаже) мовив, ніяково, гладячи її по животі, що от його виперли з роботи. Як вона не готувалась до такої розмови, але, трохи розтягуючи слова, непевно сказала, що треба написати в «Комсомольскую правду». Він втомлено посміхнувся і сказав, що туди він вже одного разу писав і там правди нема. Вона пішла мовчки готуватись до екзаменів, але невдовзі прийшла і сказала, що в неї вже голова від читання болить, а потім каже, що якось проживем.

***********************************

Тож, як вийшов Сава з лікарні водників, сів біля Золотих воріт на заднє сидіння, як ото пртьопав сюди по Великій Підвальній, аж бачить начальник «свого лейтенанта» зайшов, передав на квиток, поверається лицем до Сави:

– А-а, добрий день, Саво.

– Добрий день.

– Звідкице ви?

– Та, оце хотіли мене на перепідготовку взяти, а в мене хворе горло, то брали на стаціонарну комісію. До старшини хотів дослужитись, горлопанив на плацу в двадцятиградусний мороз, кажуть же, що хохол без лички…, от тепер горло, – говорив Сава, лише б щось говорити, бо перед капітаном КДБ мовчати було чи то незручно, чи то страшно.

Тоді, коли вже якийсь там раз потелефонував до Сави на роботу «свій лейтенант» і запросив на чергову розмову, Сава, як завжди, згодивсь. Було якесь таке почуття, щоб ото зайвий раз кедебістів не злити. Домовились на третю годину в готелі «Москва». Прийшов, глянув туди, глянув сюди – нема «свого лейтенанта», доброго, здібного хлопця з веселими очима. Завжди, розмовляючи з ним, Сава відчував до нього симпатію. «Свій лейтенант» знав, вивчав по психології, що між двома людьми, котрі не мають між собою попереднього особистого зла і за характером не злі, в процесі розмови виникає почуття симпатії. Але зло було в тому, що він хотів грати на цьому на користь своєї служби. Тому, намагаючись нейтралізувати цю симпатію, Сава бачив перед собою лейтенанта, котрий закінчив юридичний і хоче його, Саву, психологічно зламати, щоб зробити, як це звучить російською, «осведомітєлем», а українською – запроданцем, а на жаргоні – стукачем.

Ще на першій зустрічі Сава йому сказав, що КДБ не має права травмувати душі молодих студентів, а міжнаціональними справами хай би вже займався парторг.

– Це наша, наша справа, – твердив тоді лейтенант, шукаючи аргументів. – Ми ловимо ідеологічних диверсантів.

– Оце тільки в нашому найдемократичнішому суспільстві ще й ловлять диверсантів ідеологічних. Шкода тільки, що у вашому розумінні, диверсантами є студенти.

– Ми ловимо іноземних.

Сава згадав, як Сашка, студента факультету журналістики, викликали в КДБ і, тримаючи його там цілу добу, переповідали, що він читав, говорив, слухав. Як зустрів його Сава після того, то не могли знайти місця для розмови. Із Сашка там взяли розписку, що він про це нічого, нікому не розказуватиме. Але коли Сашко все ж хотів поділитися думками з Савою, то в кімнаті гуртожитку він вже говорити боявся, в коридорі теж було страшно радіопідслуховувачів, на вулиці лякали стовпи і стіни будинків. У садку лякали тіні від яблунь, де хтось міг причаїтись. Вони йшли з Сашком  швидко по стежці, аби десь знайти вільне від предметів місце. На ходу Сашко говорити не міг, таки був схвильований-наляканий. Нарешті сіли серед стадіону і поговорили.

– Ти ж знаєш, – шепотів Сашко, – мені хлопці казали, що мене всеодно посадять. Що виженуть з університету – це вже точно, а потім посадять. Як буде мало того, що у мне якийсь сексод бачив книжку Кошелівця «Розстріляне відродження», хоча у мене її не знайшли, то десь на вулиці, як буду напідпитку, пристане якась потороча або в морду дасть, я ж не стерплю, та його затоплю. А там всучать років п’ять-сім за хуліганство, і свідки знайдуться.

Так тоді їм Сашко і не сказав, що то Сава йому давав книжки, і вигнали його за академзаборгованість з історії КПРС.

Не бачачи «свого лейтенанта» на домовленому місці, Сава вже навіть був зрадів, що розмови на цей раз не буде, бо такі розмови страшенно втомлювали. Хоча, як глянути збоку, розмовляв він з кедебістами невимушено, проте, десь в душі весь час трималась напружена настороженість. Весь час треба було пам’ятати, що оці цивільно вбрані люди з ласкавими посмішками – це кедебісти, з якими не можна бути до кінця відвертим. Проте лейтенант вийшовз глибини інтер”єру до сонячного квадрату що падав із великого вікна, і став якраз на межі світла й тьми. Вони мовчки посміхнулись один одному і пішли до ліфта. Біля ліфта лейтенант подав Саві руку; рука була м’яка, тепла, аж ніби оксамитова, тільки нігті були важкі й росли, загинаючись в долоню. „Чому цей чоловік пішов на таку службу, – подумав Сава, – лейтенант колись йому говорив, що кедебісти теж люди. Кожен на своїй роботі хотів би залишатись людиною. Можливо ми  зробили з людини ідеал, якому ніколи не було відповідника в реальному житті?

Ключ від номера вже був у «свого лейтенанта», і вони пішли коридором п’ятого поверху в ліве крило. Це був шикарний, як на Савині запити, номер на два місця. Окрім ліжок і крісел тут був ще трикутний журнальний столик з двома трикутними табуретками, великим фікусом і тяжкими золотавими гардинами. З вікна виднілась широка панорама київських дахів з боку консерваторії. Тут виявився також русявий чоловік з короткою зачіскою під бокс, в сірому костюмі, мав засмагле руде лице. Синюваті бляклі очі з смішинками більш нервовими ніж веселими дивились трошки врізнобіч. «Мабуть, капітан», – подумав Сава, коли Леонід Андрійович знайомив їх. Рука в капітана була суха, долоня тепла, а пальці холодні. Поки вмощувались та шукали початок розмови, Сава дивився у вікно і думав, чи можна було б розбити вікно, стрибнувши з розгону схопитись за кабель, що провисав десь униз, спуститись по ньому і стрибнути на покрівлю прибудови. Це тільки так здається, що кабель близько до вікна, а до нього, мабуть, метрів зо три. Не дотягнешся руками, як перейдеш у вертикальний рух до землі.

У Чорта Сава вірив і не вірив, але у хвилини відчаю часом сам до себе говорив: «Боже, допоможи мені», отже вірив у добро і жахався зла. Але, коли рудий Чорт з бляклими очима, подивився у Савині очі, звузивши повіки, наче кіт, у тих очах Сава не завважив зіниць, тільки суцільна округла поврхня покрапленого вечірнього неба. Треба було вигукнути:

– Геть Чортяко. Я вірю в Україну.

Вогники в очах Чорта прогірклі, у це лице Сава вдарив би, якби це було в селі біля клубу. Це було лице чужого.

Оце сидять вони, і капітан, і лейтенант – вигрібають Саву ратицями з черепашки, ображають його людську гідність. А коли б мав ніж, та сунув ним під бока капітана, а за пів миті висмикнув, та ще лейтенанта, котрий сидить до них боком на ліжку, бо йому не вистачило стільця. Капітан цього не чекає і лйтенант теж не встиг би нічого подумати. Потім умирали б обоє і жалібно дивились на Саву, а капітан, затискуючи рану, так як у детективному фільмі, бо ж ніж було підмінено паперовим, а Сава про те не здогадувався, отже капітан, затиснувши уявлювану рану лівою рукою, правою витягнув би пістолет і вистрілив у Саву. А може, він ніяк не міг би поцілити.

Що за бридня? Сьогодні це ще тільки герць на витримку, на чисте сумління проти підступності. Треба ще обходити оце класичне запитання:

– Ви що, Саво, проти радянської влади?

– Ні, я за радянську владу, за владу робітників і селян чи то пак, за владу інтелегенції, яка походить з робітників і селян.

– Саво, своєю пасивною позицією, ви допомагаєте нашим ворогам.

– От-от, хто не з вами, той проти вас – в цьому щось є. Я думаю про користь для українського народу і про те, хто весь час ховаєтться за фразу «радянська влада», хоча влада Радам в СРСР ніколи не належала. І за це мені ще ніхто не платив так, як вам платять за членство в КПРС і в КДБ.

– Саво, – докірливо озвався лейтенант.

– Помовчте, – попросив його капітан.

– Хай вам не здається, що я самотній і безсилий!

Капітан зіщулився і принишк, наче кіт, який чекає доки миша подалі відбіжить від нори. Сава знав, що капітан чекає одкровення про підпільну організацію і заспокоїв його:

– Чому це останніми роками на людних святах і офіційних демонстраціях що їх організовує КПРС міліції більше ніж демонстрантів? Тому, що через ту прірву, яка зяє між народом і єдиною правлячою партією, ви не знаєте, про що думає народ і боїтесь. А, між іншим, вам поки що нема чого боятись, бо маси ще дуже аполітичні. А ви вже так боїтесь, що на вас сумно дивитись.

– Цікава, цікаво ви говорите. Для мене це незвично і відверто.

– Нам вже давно потрібно говорити відверто, тільки, щоб ви не тримали пістолет у кишені.  

Ось вже четверту годину тяглася ця розмова, і Сава поскаржився на втому. У грудях відчував порожнечу, бо душу обіймав страх, що тепер, після майже чотирьох годин на запис, він геть розкритий. Ця розмова піде у фонотеку його «Справи». Кедебісти з ним поводяться, наче з психологічною комбінацією, яку можна зруйнувати логічними залякуваннями і методичними викликами на розмову. «Капітан не такий вправний у розмові, як лейтенант, але заткнув лейтенанту рота, як той озвався, ніби застерігаючи Саву, бо старший по чину. Складається враження що начальники в Україні підбираються Москвою так: спершу найменший і найрозумніший, а потім, що вищий начальник, то дурніший і безликіший, щоб найвищий зовсім не мав своєї думки, а був тільки рупором для московського голосу», – думав собі Сава.

Вийшов на сходинки, що ведуть з готелю «Москва». Навпроти золотів банями Софійський собор без одого хреста, який нещодавно упав від негоди. Охопивши поглядом краєвид київських дахів, Сава почав спускатись на Хрещатик. По Хрещатику марширували під барабанний гуркіт колони піонерів і на поклик партійного товариша: «Будь готов!» – лунало дитяче: «Всєгда готов!» До тяжкої порожнечі в душі додався ще й відчай. «Кожна імперія піклується про плекання яничарів, – думав Сава. – Боже-Боже, я ще тільки починаю. Я ще сказав і надрукував лише кілька сторінок, а як вони, кедебісти, вже мене вимучили, а як же було в 1937-му. Як вони чекали кожної ночі „Чорного ворона”, і він таки приїздив».

Як помер М. Рильський, а за ним П. Тичина, то Сава чекав з’яви якоїсь «захалявної» книжки, де б разючим ножем розуму було все це жахіття підняте до загальнолюдського розуміння і осуду, затавроване, розірване, наче кайдани на руках у того негра, що його малюють комуністи на плакатах, як символ визволення Африки. Але марними були його сподівання, бо захалявні книжки не народжуються в комфортабельних квартирах загодованих і заляканих пророків. І оце, їдучи тролейбусом  з обстеження  в поліклініці воднків, Сава зустрів капітана, тобто опера його вистежили і влаштували цю зустріч.

Не скажеш щоб Сава був відпочилий душею. Не вникаючи в послідовність перебігу подій – він відчував себе переслідуваним в очікувнні ще якихось подлянок збоку органів. Тому відповідаючи на привітання капітана, Сава подумав, що оце такому спустошеному, спраглому жінки, патякать з капітаном просто неможливо. Сава вкотре себе стримав, щоб не послати капітана к є… чи йо… матері і встав, щоб вийти.

– Ви тут виходите? – поцікавився капітан. Хоча Саві зовсім тут не треба було виходити, він сказав:

– Тут.

– Мені теж тут, – збрехав капітан, і вони вийшли майже попідручки. «Збоку подивишся, наче двоє друзів на вечірку йдуть» – злорадно подумав Сава.

– Ну, як поживаєте?

– Та, добре живу. Нема як причепитись, то питаєте про життя? Ви ж допомогли, – дратувався Сава. – Двірником от працюю та отримую шістдесят керебе, та ще в жінки стипендії тридцять, то вже розкошуємо. Правда, нещодавно викликав завкадрами та пропонував пошукати роботу деінде, бо в мене тимчасова студентська прописка. Ви десь напосілися таки викурити мене з Києва.

– Сам собі й винен. Я можу допомогти, вам звичайно зараз важко.

– Чого б ото я блазнював, коли ви вважаєте мене не за зовсім дурного.

– Ну, це ви даремно, даремно, у нас теж на службі неприємності.

– Так ми скоро душевними і службовими таємницями почнемо ділитись.

– Ви знаєте, Саво, хтось нам свиню підклав.

– Останнім часом вам місяць без свині не обходиться. То якийсь письменник за кордоном залишиться, то надрукують щось не те. А ви що, від отих усіх студентів, котрих витурили, добра чекаєте?

– Хтось розкидав листівки в університеті, сільскогосподарській академії і кібернетичному інституті, – потім капітан різко повернувшись до Сави та заглядаючи в очі, запитав:

– А чи не ви, Саво, це зробили?

– Сава не відповів моментально, але й не затнувся. Хіба перша літера речення вийшла трохи довшою:

– Йяке ви маєте право так ставити питання?

Потім вони з капітаном пішли кожен у своєму напрямку, Саві ще потяжчало на душі. Він згадав, що коли кинув біля кібернетичного інституту останню пачку листівок, зрозумів, що відрубав собі дорогу до примирення з таким ладом, з таким облесливим капітаном, з можливостями робити в цьому закабаленому суспільстві кар’єру. Багато надій урвалось після цього вибору.

**********************************

І от, після тої розмови з капітаном, на другий день четверо кедебістів, не рахуючи шофера, підвозили Саву до Києва в білій «Волзі». Машина, трохи натужуючись, вилазила на Багринову гору.

Сава вже любив Київ. Після армії жив тут третій рік. Особливо гостро він це відчув на Жовтневі свята, коли вже не йшов в університетській колоні. Спав тої ночі в гуртожитку вже без простирадла і ковдри, вкрившись осіннім пальтом. Костюм, бездоганно випрасуваний і почищений для завтрашнього свята, висів на спинці стільця. Уранці, так як і всі, їхав веселий у автобусі, і ніхто не здогадувався, що Саві в Києві вже нема де ночувати. Його нещодавно вигнали з колективу. Савин колектив – це третій курс філологічного факультету – дівчата й хлопці. За три роки навчання здружились. Цей колектив безпорадним гуртом бродив від декана до парторга і просив, щоб Саву не відраховували. Саві було ніяково, що колектив його любить і захищає, але КеДеБе було наплювати, цей індивід зробився некерованим, тому вигонився з храму науки й культури – назад до свиней. Декан і парторг безпорадно розводили руками: «Нічого не можемо вдіяти».

Сава вийшов з тролейбуса біля червоного корпусу, і десь тут формувалась колона філологічного факультету. Щось заважало Саві просто піти до своїх. Сава став за автоматом із газводою і перечекав поки пройшли філологи, сів на лавочці в сквері Шевченка і відчув, як йому тяжко. «Ідіть собі, ідіть, треба ж і самаму тут на лавочці посидіти» – утішав себе Сава, стримуючи погарячілі очі. «Чому б мені не піти в будь-якій колоні, де ніхто мене не знає, не прожене». Сава так і зробив. Незнайомі люди несли гасла: «Виконаємо, перевиконаємо, збільшимо виробництво…». І так п’ятдесят років збільшують темпи на голому ентузіазмі. Комунізм ось-ось, але за ці п’ятдесят років, що проминули від пролетарської революції, пересічний громадянин ще не наїдався. Гасла про славу КПРС. Гасло: «Хай живе українська радянська література, вихована партією!» – Сава читав «вихолощена», гасло «За суцільну електрифікацію» – Сава читав «русифікацію». У Сави був явно зіпсутий радянський зір. Спершу Сава був надумав наздогнати колону філологів, а потім вирішив побачити увесь парад сам. Тому він швидким кроком рушив до голови колони, сподіваючись звернути у якусь бічну вуличку, щоб самому вийти на Хрещатик, але скрізь стояли ланцюги солдатів і бігти можна було лише в колоні. Понад колоною, що її тримал в залізних лещатах численні ланцюги солдатів, які говорили російською мовою. А люди йшли за тими, які крокували попереду і весело співали, захлинаючись святом і волею. А хто аж там, попереду? Сава згадав, що цивільну колону ведуть військові з ракетами, бронемашинами і танками.

«Так я ніколи не добіжу до голови колони» – подумав Сава, – і звернув у вулицю Калініна. Прошмигнув повз першу шерегу солдатів і вже думав, що прорвався, але через двадцять метрів був ще щільніший ланцюг солдатів. Сава звернув у під’їзд. Разом з Савою намагались просочитись через цей камінь до Хрещатика ще якісь хлопчаки. Під’їзд виявився глухий. Сава подерся на тиметрову цегляну стіну: виліз на ящик для сміття, схопився за гребінь стіни, видерся наверх і стрибнув, трошки стримавши себе руками. Потім переліз ще троє трохи нижчих огорож і вже вийшов із-за магазину «Українська паляниця» на майдан з Головпоштою, але майдан був огороджений машинами в два ряди, а між машинами стояло по п’ять міліціонерів. Пропускали вони лише за спеціальними перепустками. Військовий парад уже встиг сховатись за рогом Головпошти. Сава потерся трохи біля міліціонерів, перейшов до тої вулиці, з якої виливалась на майдан колона і приєднався до загального потоку. Сюди долинав гук військового оркестру, але на нього ззаду напластовувася оркестр якогось профтехучилища.

Сава проходив понад тимчасовими трибунами, на яких стояв тимчасовий український  уряд і військові Київського округу. Ось вже триста років продовжувалась тимчасовість українського уряду, і ніхто не знав, коли він стане просто урядом Української Народної Республіки. Поважні партійноурядові товариші не утруднювали себе робою вітатись з народом. Вони стояли, зрідка помахуючи долоньками, а очі їх були звернуті в безмежну даль. Десь тут неподалік вже накриті святкові столи для слуг народу. За них гасла викрикував спеціальний крикун-суфлер, а демонстранти відповідали такими недружніми викриками, що було навіть ніяково за їхню аполітичність. Хтось забув ввімкнути магнітофон з криками «ура». Пафос вичерпувався. Проте грім військових маршів згладжував мовчання демонстрантів, та ще до того долучався збуджений гамір у колонах – впливала ілюмінація, музика, гурт і квіти.

Коли демонстранти доходили до площі Толстого, вони брали свої транспаранти під руку. Хто поспішав додому, віддавав тичку з фанерою й написом товаришеві, і той оберемком ніс це добро до машини. Після затишного Хрещатика, здавалося що вулицями тягне страшенний протяг і підмітає залишки людей, котрі поспішають в капіляри квартир.

********************************

«Волга» зробила півколо на площі Дзержинського і той, що сидів на передньому сидінні, повернувшись до Сави, зловтішно запитав:

– Ну, як пам”ятничок? – киваючи на дві висічені з граніту похмурі велетенські фізіономії чекістів, котрі, здавалося, підозрюють в «інакомислії» рідного батька.

– Та, зізнатись вам, паскудне враження. Радієте, що забили ще один кілок в український сепаратизм? Це, звичайно, вам пам’ятник подарував український народ.

– Хоч відверто, – похвалив Саву начальник уголос, а сам, мабуть, подумав: «Чого з ним панькатись?»

«За що ви собі пам’ятники ставите? – В пам’ять про кровожерливість? Слава Богу, що хоч політики вже вас бояться, бо політиків ви знищували без розбору. Хіба що за оцю легенду, яку розказував один хлопець, що відсидів десять років і не так давно прийшов зовсім сивий. Посадили його в 25, а вийшов у 35. І посадили за те, що сталінськими працями зад підтирав. Ще тоді, коли за це… Але вижив. Сава не хотів вірити його розповіді. Не може такого бути. Боже, не може такого бути! Це легенда: «На річці Урал у місті Уфі, – розказував той хлоп, – була в якомусь таборі велика м’ясорубка. Людину зачиняли в маленьку оцинковану кімнатку, потім вона транспортером подавалась під ножі і річкова риба мала добрий фаршмак.»

– Як у тебе язик повертається так говорити? – майже вороже заперечив тоді Сава.

– Твій би теж повертався, коби ти 10 років каторги відбухав за те, на що сьогодні має право кожен – підтиратись сталінськими працями. Це не я придумав, мені люди розказували.

І от тепер Сава подумав, що тоді забув запитати, чи зачиняли живих, чи розстріляних, і ще подумав, що вони висікли дві великі морди кедебістів, один у будьонівці, а один у кашкеті, щоб придушити легенду, яку носить у собі отой хлопець з молодими чорними очима і біло-молочним чубом, який був колись як вороняче крило.

Місто було у легкому вранішньому тумані змішаному з машинним перегаром, і поблідлі вогні, ніби заспані, заглядали до Сави у машину. Київ, як заспана людина, ще нічого не бачив, але вже, чимось внутрішньо збурений, намагався розтулити очі назустріч прийдешньому дню. Людей на тротуарах було мало, машин ще теж не густо. «Волга» проминала вже трохи заповнені тролейбуси, завернула  ліворуч біля Бесарабки, і Сава подумав, що його везуть зовсім не на Володимирівську. Цього розу зустріч мала відбутися не в готелі і не в машині, а в службовому приміщенні обласного відділенні КеДеБе. Отже, машина знову лізла на гору і повернула праворуч, не доїзжаючи до будинку з граніту і мармуру, де працює ЦК КПУ. Пішли тихі вулиці: «Чекістів», «Карла Лібкнехта», «Рози Люксембург». А якби поїхали прямо, то невдовзі була б «Орджонікідзе , 2» – Спілка письменників України.

Машина заїхала в під’їзд, черговий зачинив ворота, старший опер підкреслено по домашньому повів Саву в будинок, парадний хід якого виходив у двір. «У тому великому будинку, на якому прибита табличка про назву установи, мабуть, не вміщується весь штат» – подумав Сава, коли вони йшли сходинками на другий поверх. Десь посеред коридору завернули у кімнату. У кімнаті – зашмуляний канцелярський стіл і двоє стільців. Кімната простора.

– Сідай, сумку постав ось тут і нічого в ній не чіпай. «Побудьте тут», – гукнув він комусь у прочинені двері. В кімнату зайшов і сів перед Савою на стільці молодий чорнявий хлопець, приблизно одноліток. Коли Сава бачив перед собою чергову дійову особу, у нього з’являлась думка, що все це українці. І ці українці з КеДеБе весь час роблять шкоду Україні. Як би це їм пояснити. «Лице у цього не виразне, чоло ніби і нормальне, але вузькувате. Чималі залисини це підкреслюють» – оглядав Сава свого нового знайомого. Сиділи мовчки. Сонце вже височенько. За вікном унизу, почали бити м’яча. Кімната виходила вікном на захід, десь із-за рогу будинку летіли снопи яскравого світла і освітлювали волейбольний майданчик. Сава ж бачив відблиски сонця лише на стіні протилежного будинку і думав, що оце внизу б’ють по м’ячу молоді кедебісти. Це в них поміж викликів на завдання чи на чергування. Це їхні будні.

Коли слухати звіддаля молодий здоровий сміх, то по ньому не розрізниш хто сміється: українець чи росіянин, перевертень чи українофіл, комуніст чи буржуй, пролетар чи селянин. Як мати тоді говорила, коли рідня зібралась у дядька на бесіду:

–  Ти, Саво, будь людиною. Викинь все дурне з голови. Забудь. Кінчай навчання та будеш мати легший кусок хліба. (Після того, як Саву вигнали з університету, мати їздила до Києва в деканат).

А тітка й собі:

– Ти, Саво, слухай старших. Вони тобі поганого не нарають.

– Викинь з голови той бруд, ту нечисть, – правила й баба.

Сиділи за столом, що аж кричав смачними й вишуканими стравами. Дядько працював завідуючим продуктового військового складу, освіти сім класів, член КПРС. Якось так одразу після війни (пройшов усю війну від Сталінграда до Берліна, під Сталінградом вмирав у окопах з голоду і колись розказував, як може остогиднути риба, коли крім неї більш нічого їсти не дають) притерся з євреями, вони мали його за свого, навіть літеру «р» він навчився говорити на французький штиб, терпіли його в своєму кодлі. Ось і тоді за столом сиділо кілька змішаних українсько-єврейських пар. Баличок з-поміж свинячим, курячим і рибячим з грибами холодцем, шматочки булки з маслом і червоною та чорною ікрою, наче червоні й чорні квіти прикрашали стіл, паштети, печінка гусяча і з тріски, котлети, бужанина, гаряча картопля, білі з жовтизною шматочки сома, який ще вчора плавав у Дніпрі, батько дядькової жінки був рибалкою з діда-прадіда і їздив на рибу в одномісній довбанці, свіжі овочі. Взагалі, тітка Анюта була майстриня приготувати всі сім разів по сім українських страв. Дядько називав її «мати». Цідили самогонку, настояну на червоному перці, стограмовими шкаликами.

– Пошкодуй своїх батьків. Дай нам до пенсії доробити. Скільки ти вже моїх нервів перевів, – тонко, ніби переходячи на голосіння, – продовжила мати, що мала хоровите напівінтелегентне лице. Сава благодушно посміхався, поглядав на своїх зажурених родичів і споквола закушував:

– Чого це ви, як на похоронах завели? Не вмер же я, сиджу перед вами.

– Нарешті озвався дядько. Великий, з густою, прямою, білою від сивини чуприною:

– Що тобі, їсти нема чого, чи вдягнутись? Це ще тебе батько одягає. Підожди, шкодуватимеш, та пізно буде.

Саву почало брати зло:

– Ви ще не наїлись, то їжте, а я не знаю, як це з голови викинути.

      – Ти, синку, не знаєш, як ми наїлись. Ти ще горя не бачив. У 33-му тебе ще й на світіне було, як ми з голоду трохи не померли. А скільки людей померло! Будь радий шматку хліба.

– Не знає він і двадцять першого, то думає, що це все за іграшки. Хай Бог простить, не при столі згадуючи, у тридцять третьому моя двоюрідня сестра (жила від нас в дальньому селі) від голоду розум стеряла та їла своїх дітей. Викинь, Саво, з голови, викинь.

– Він ще й у 47-му під стіл пішки ходив, як ти, Хведір, у Западну міняти барахло на хліб їздив.

– А де може хліб подітись? Я чув, що в 1932-му урожай був. Де може хліб подітися, коли ви його звезли у свою комору? Де? Га? Скажіть ви мені, через кого вона своїх дітей їла? Ви, не господарі своєму хлібові. Ви ж гарні люди. Чим вас Бог обділив? Поставою – ні, ви ставні; вродою – ні, ви вродливі; худим тілом – ні, ви добрі тілом; плодючістю – ні, вас по світі живе мільйонів з шістдесят як не більше. Чи у вас предки, душі яких тремтіли перед лицем ворога? Ні – у вас предки – герої! То чому ж ви згоджуєтесь, що вас зросійщували за ваш же хліб. Адже мова народу – це його душа. Ото бездушного раба і можна морити голодом.

– Що ти мелеш, дурню, – підскочила перелякана Савина мати. Вона хотіла заглушити необачні Савині слова, щоб він жив і щоб брат не втратив роботу. – А ти чого роззявив рота та слухаєш, – гарикнула на свого меншого сина, тоді знову до Сави, – закрий рота, заткни свою пельку, негідник ти невдячний, – впала в істерику.

– Заспокойся, чого ти? – озвався її брат. Облишмо це. Давайте краще вип’єм ще по одній. Потім заспіваєм. Ну, бери Петро, бери Макар, бери й ти Оксано, беріть і ви, бабо Катерино, беріть усі та буде про це.

Сава подумав собі тоді, що не варто було впадати в цю розмову за святковим столом, що ти їм доведеш, як вони ще з 1933 року не можуть наїстися? Він цього жаху, слава Богу, не бачив, то й мислиться йому вільніше. Але ж раби, раби, і я син рабів. Продали своїх дітей і бенкетують. Їм краще мільйонами з голоду вмирати, ніж воювать. Не зогляділись вони. Втомились від війни і революції. Схаменулись, аж нема чого їсти, нема хліба. Вишпорхали продзагони шомполами. Хто б подумав, що нова влада, так званих, робітників і селян з Москви, яка, судячи з газет, так їх любить, раптом забере хліб, а потім не дасть. Ні рисочки, ні крихточки. Віддай золото, тоді дадуть два пуди муки, а може ще й пляшку олії, якщо це всей набір: сережки, каблучки. А де його взяти? Хоч і було що, то ще в 1922 році віддали, навіть золото і срібло з церков. Як цього вимирання власного народу не бачив розтроюродно-суверенний український уряд? Просвітителі: Затонський, Петровський, Любченко, адже дехто з них дожив і до 37-го.

– Чого ти, Саво, задумався. Бери-но, вип’ємо. Ти їх не слухай, – озвався до нього дядько Степан, – ну їх всіх к такій матері.

Випили. Старша Савина сестра, що викладала німецьку мову у російській школі в Житомирі, підсіла до Сави і почала пошепки:

– Я знаю, що це все насильство. І в школі, і он Вітіка в дитсадок здала, то приходить додому та вже з нами російською говорить. Ледь ми його в той дитсадок влаштували, де там було вибирати – російський він чи німецький. Та й нема близько. Але ти облиш. Забудь. Хай вони погорять. Хіба ти їх пересилиш? Зачинять тебе й буде по всьому. Хто тебе захистить? Ну їх.

– Хведір, скажи вже ти йому, – звернулась мати до батька, ти ж історик. Поясни йому.

Батько весь цей час мовчав, бездумно дивлячись перед себе:

– Кажи вже ти йому, – озвався втомлено, ніби щойно прийшов з роботи, де відчитав сім годин, – дайте мені нарешті відпочити від цієї істоії хоч на пенсії.

А обіч батька Сава побачив батькового приятеля Стешка, маленького чоловічка, що весь свій вік просидів у годинниковій майстерні і мав власного «Москвича» (своєї машини не мав ніхто з Савиної рідні). Стешко сидів, відкинувшись на спинку стільця, з заплющеними очима і опустивши руки, забувши викласти виделку з руки. Вдавав що спить і не чує цих страшних політичних розмов.

Сава оглядав кімнату, чекав якихось перемін, але ніхто не приходив. Хлопець, який його стеріг, хотів почати розмову, але не знав з чого.«Про які принципи, Саво, думаєш, – сперечався Сава сам з собою, – коли зачиняєшся з дружиною в спальні? Хіба тобі не краще жити повнокровним життям самця, ніж нудитись у оцій кімнаті, де в тебе хочуть забрати все. Стіни, мовчазні стіни, поганий харч і тяжка робота знищують багато принципів, і лише одне тіло, докіль воно може триматись купи, волає про життя. Навіть, коли мозок вже затьмарений, коли його прошиває гаряча куля з нагана енкаведиста, тіло ще борсається, хоче втримати злякану пташку-душу. Душі стіни втримати не можуть. Але коли ти зачиняєшся від усього світу з дружиною у напівосвітленій спальні, то над тобою стоять насуплені, суворі, горді предки».

– Ви вчитесь в університеті? – запитав Саву сторож.

– Вчився на філологічному.

– Я теж закінчив історичний факультет, стаціонар.

– Що ж це ви так не за фахом влаштувались? Десь не хотіли людям нашу історію розказувать?

– Та й ви, – трошки зніяковів сторож, – не за фахом.

Сава замовк, бо передчував серйознішу розмову. Відпочинком це мовчазне чекання теж не назвеш, бо що більше чекав, то більше зростало напруження. І про це очевидно знав кегебіст-психолог, який теж вчився в університеті імені Т.Г. Шевченка.

*****************************

Як замочували ще в гуртожитку наказ про відрахування, Сава лежав на голому матрасі, а людські діти ходили на лекції. Знав, що треба кудись вирушати з цієї кімнати. Дивно, але в наказ про відрахування включили і Степана, небалакучого хлопця, поведінку якого двічі розглядали на комсомольських зборах курсу. Закидали, що він ні з ким не вітається і ходить з гордо піднятою головою. Він, правда, здається, ставив свій підпис під листом студентства до уряду, розтроюрижди суверенного українського уряду. Степан мав гарного русявого чуба і сині очі, тому подобався дівчатам, яких на філфаці переважна більшість, та він з жодною не гуляв. Колектив, та ще й комсомольський, не терпить індивідуальності. Як ото кури закльовують поранену курку, заздрячи червоній квітці в неї на голові, хоча то зовсім і не квітка, а кривава рана. Степан теж лежав на голому матрасі, повернувшись лицем до стіни, чи спав, чи просто вилежував. Поки оце вигонили, в кімнаті гармидер, не заміталося.

Десь годині о п’ятій вечора прийшла Надійка і почала над ними плакати. Надривався з чиєїсь кімнати Адамо і його голос заповнював внутрішній двір будинку: «Кінець коханню, кінець коханню» – голосив Адамо і хлипала Надійка. Щось умирало тоді в тій кімнаті. Ще раз умирала віра в добрі наміри державних людей щодо комуністичного виховання. Віра в принципи законності. Бо скільки ми не сперечалися про лад, національне питання, любов, це було поза нами. Це були слова, а віра в добре начало, забудоване нашими батьками, жила. Віра у цінність для громади чесної людини. Зараз вона ще раз і вкотре помирала, щоб переродитись у нову віру. Бо ми молоді, і коли нема віри в душі, виникає порожнеча. Тоді це був день порожнечі. Надійка нагадувала про те, про що Сава вже знав.

– Сьогодні всі студенти з нашої групи і літературна студія ходили просити за вас до декана, але він сказав, що вже нічого не можна вдіяти, бо є наказ.

– Їхня принциповість, Надійко, вже давно, вибач, пішла к такій матері. Це ті що вижили, коли кращих національно свідомих українських інтелегентів хапали і розстрілювали, а оці в той час хапали портфелі. Треба ж було комусь їх хапати, коли вакансії звільнялись, от і насадили таких мордоворотів як наш викладач з історії КПРС.

– Наші дівчата ходили до нього додому, щоб заліки в залікову поставив. Своїм вухам не повірили, коли він їх матюкав, обзивав проститутками і за кожним словом тулив «гівно», – озвався Степан, так і лежачи до стіни лицем.

– Їхній злочин, я маю на увазі вузівських викладачів, українських міністрів, не в тому, що вони ті портфелі забрали, а в тому, що вони корчать із себе суверенів, обдурюють народ, який нібито вільний, але сам по собі – вимирає. Прикривають своїми вбраними в дорогі костюми тілами московський геноцид щодо України. Я ж ходив до декана на прощальну бесіду. Починали все ладком. Всі говорять про нього як про добру людину. Але це порожнє місце. Фальсифікація, а не людидина. Він мені і так, і сяк, загнув щось про те, що я п’яний на лекції приходив, але ж не було такого, не було. Ну, скажи ти, Степане, це вже не має значення.

– Що тут говорити.

– Говоримо ми ото з деканом, аж викладач історії КПРС заходить. Я одного разу бачив, як він за кермом своєї «Волги» сидить. Це тобі не той сільський дядько у вишитій українській сорочці, якого він корчить із себе в університеті, це пан. Одна рука недбало на кермі, корпус відкинутий назад, голова ще й далі відкинута. При Сталіну він «діла» вершив, а вже після смерті Сталіна десять років був в університеті парторгом. Пам’ятаєш, Степане, що він говорив, як турнули Хрущова: «У Хрущова ж три класи освіти було. Це пастух. Він же не знав „а” і „б”. А чого ж ви, розумники, ходили десять років під батогом цього пастуха і ніхто й не пікнув? Так тоді в декана цей пан позлостивив проти мене: «Я ж вам казав, Саво, не стрибайте високо, бо низько впадете». Як він вийшов, я знову до декана, та все на логіку натискую. Спочатку декан твердив, що це він сам усе вирішив, а потім каже, так із стогоном надутого мішка, з якого дух випускають:

– Не можу я, Саво, не можу.

Сказав би так зразу, хоча б пошепки, і я зрозумів би. А то «сам вирішив», що ти можеш сам вирішувати, нещастя!

Надійка хлипала і торочила про те, що от чому таких розумних вигонять. Сава сміявся, бо Надійка за нього плакала, і ридав за вікном Адамо: «Кінець коханню».

На вечір затіяли випивон. Пішли із Степаном у гастроном та взяли дві пляшки столового білого, та ще котлет, хліба і масла. Не встигли усвоїй кімнаті допити, аж Петро з Володькою йдуть, то налили їм по півсклянки. Потім кинули ще по карбованцю і взяли по пляшці на брата (вино по 78 копійок). Але закуски було мало, то вирішили піти в кафе перекусити. А там зустріли Петрового земляка з сільськогосподарської академії, то він узяв, здається, дві поляшки «Білого міцного», чи три? І вже аж потім почали вивертати кишені та ще склалися на шість пляшок столового і забрали з собою в кімнату. Прийшли. Якийсь упертий хлопець ще крутив записи Адамо. Допили.

– Ніби на замовлення крутить, – обізвався Степан. Петро почав викидати порожні пляшки у розчинене вікно і вони вибухали в колодязі двору, б’ючись об асфальт.

– Завтра на хліб було б, – ліниво заперечив йому Сава, але Петро вперто викидав пляшки. Викине, прислухаєтьсяч, як лунає вибух, і шукає другу.

Прощалися. Коли живеш у одній кімнаті з хлопцями, ходиш на лекції, сперечаєшся, говориш про дівчат і, задля моди, про гомосексуалізм, фрейдизм, ніцшеанство, даосизм чи лесбіянство Сафо, ти ще просто хлопець з села, у тобі живе моральний закон здорових сімейних стосунків, якщо ти жив у такій сім’ї. Виникає дружба. Жаль розлучатись. Петро любив, як Володька йому робить масаж. Вони обоє спорсмени – футболіст і бігун на короткі дистанції. Пили разом від мовчанки. Прощались. Степан куняв за столом на кулаках і його раптом занудило. Він так і не встиг устати, щоб вибігти в умивальню, підсунув до себе чайну тарілочку і почав у неї блювати, потім підсунув другу; більше тарілочок не було, і він, безпорадно глипаючи очима, згортав долонями блювоту, щоб вона не виповзвла з тарілочки на стіл, але те не допомагало.

Петро матюкнувся і втік з кімнати, а Сава повернувся лицем до стіни, стримуючи страшенну гикавку. Тоді встав і пішов телефонувати в Київ Тані. Невдовзі Таня пригнала на таксі. Спершу в телефонну трубку сказала, що не може, бо треба готуватись до лекцій.

– Ну, як хоч, – протягнув Сава, вона так сказала, бо між ними це був не роман, ні натяку на любов. Жила одна в батьків у міській квартирі, а вже загубила контакти з однокласниками і не мала кому віддатись, хоча вже було пора. Він її оприходував у селі, коли торік були на роботі в колгоспі всім курсом. Таня поспішно, аби він не встиг покласти трубку сказала:

– Чекай.

У гуртожитку кінець коридора був перегороджений і кілька кімнат відведено під медпункт. Уночі там нікого не було. Сава відімкнув двері з коридора і вони з Танею зайшли в маніпуляційну. Посідали на  оббиту цератою канапу. Їхні зустрічі вже трохи затягувались. Десь у душі Саві було совісно, бо він не збирався на ній одружуватись, бо її батько був сухотний і це було паскудно в плані спадковості для майбутніх дітей. Але того вечора, Сава не хотів стримувати себе чи хитрувати, він уже плив за течією. Проте Таня не вловила моменту і не захотіла ризикувати, щоб не зачати дитину, хоча Сава знав, що коли б вона зачала, він би її вже не покинув. Сильно і навально він обнімав її, притискував до себе, розкладав на канапі і робив з нею чорно. І коли вона встала, зм’яшкорена як лимон, ротом у неї почала йти кров. Відвернувшись до вікна, Сава застібав штани і думав, що ця їхня зустріч остання.

Коли ще недавно лежачи в гуртожитку на залізному ліжку, знав, що підеш на лекції до університету, будеш до когось вітатись, жартувати із знайомими дівчатьми, куняти на лекціях і досипати на кулаці в читальні, дивитись на ноги, лиця, зачіски і не буде в цьому чогось особливого, зараз виходить, що це були дні і роки найкращі в твоєму житті. Треба думати, що його робити далі.

Будуть ще кола друзів, групи, зустрічі. Бо ніхто не може бути до решти сам. Але аж в кінці – сам. Весь час ходити і носити в собі нудьгу та самотність? Стільки тої самотності, що можеш ділитись нею з ким завгодно...

****************************

Сторожа-історика замінив ще хтось, але Сава вже на цього не звернув уваги. Він тільки подумав, що історик, мабуть, пішов грати у волейбол. Вже зо дві години Сава сидів у цій кімнаті і нудився. «Взяли мене рано, бо я рано на роботу йду. „Волга” їхала швидко, десь на половину восьмої я вже був тут, а оце доводиться чекати до дев’ятої, чи, може, робочий день у них з десятої», – думав Сава, бо ще не знав, що кедебісти томлять його довгим чеканням у невідомих і незвичних обставинах. Доводять до кондиції.

Нарешті зайшов старший лейтенант у військовій формі (вперше Сава в цих установах побачив військову форму). Військова форма дуже пасувала лейтенантові і він її носив з дещо шляхетним гонором, підігнаною до сучасної моди: вкорочена матня, розширені холоші і цивільні модні черевики. Запропонував Саві перейти в іншу кімнату. Це була маленька, але не обшмуляна кімнатка і сюди не долітав гамір з-за вікна.

– Сідайте, – підсунув стільця. За столом вже сидів чоловік, років за сорок, у цивільному сталевого кольору костюмі, білій сорочці, на вилозі жакета два ромби про вищу освту. «Наполегливий товариш, аж два вузи, а мені не дає й одного закінчити. А мені ж один студяга казав, що мати диплом – всеодно що дворянський титул, – подумав Сава, дивлячись на квадратове, добре лице. – Чуб ще трошки зберігся». «Протокол» – прочитав Сава на папірці, що його заповнював чоловік. Слово, відтиснуте чималими літерами, а знизу меншими: «обшуку». «Мабуть, в чині майора» – подумав.

– Будемо знайомі, – нарешті витримав чоловік довгу службову паузу, – майор Ухналь, слідчий обласного управління державної безпеки при Раді Міністрів Української РадянськоЇ Соціалістичної Республіки.

– Дуже приємно, моє прізвище ім’я та по батькові ви знаєте, – намагався Сава триматись у тому ж невимушеному тоні, який обрав ще в машині, хоча в грудях відчув ще більшу задуху, і слова з рота вилітали здавалось з ледь помітним запізненням.

– Ви підозрюєтесь у виготовленні і розповсюдженні антирадянських націоналістичних листівок.

Це повідомлення не звучало як запитання, і Сава промовчав. Майор устав, потер руки, гукнув когось з-за дверей. До кімнати зайшло двоє людей у цивільному і той самий лейтенант.

– Це понятий Юшка, а це понятий Підгевраснков.

Сава подивився на них і зрозумів, що коли це не двоє перевдягнених міліціонерів, то вони сторожі з «вєдомственной охрани». Так їм і сказав. Майор скрушно похитав головою, а ці двоє почали войовниче наступати на Саву і заявляти, що вони «честниє совєтскіє люді». Вони це робили з такою завзятістю недалеких міщан, котрі в знак своєї правоти хочуть гуртом вчепитись у волосся, що майор на них навіть цикнув. Ніби кінолог сказав «Фу». Не перестаючи потирати руки і всім своїм виглядом показуючи, що зараз буде «кінець комедії», майор звернувся до Сави:

– Ну то покажіть, що там у вас у сумці, чи ми самі побачимо?

– А що там може бути? – здивовано запитав Сава. На це невинне запитання майор міг би сказати, що як воно там не заховане, то ця гра словами вже нічого Саві не допоможе, бо будуть говорити речі і факти.

– Ну то покажіть, покажіть, що там у вас.

Сава з готовністю людини, яка служила в армії, встав і потягнув замок-блискавку. Зверху лежала колись блискучо-біла, а зараз тьмяно-біла підковдра, скручена в сувій, бо Сава віз білизну, щоб жінка чи її мати випрала.

– Розгорніть, розгорніть, – підказав майор. Сава розгорнув і тримав розгорнуте протирадло, складене в двоє поперед себе в розставлених руках. В цю мить ніби побачив збоку, як оце він, Сава, стоїть перед оцими безсоромними людьми і тримає білизну, котра вже була у вжитку. А якби оце майор стояв перед ним і тримав у розставлених руках простирадло, наче екран, на якому проходить фільм про особисте подружнє життя.

– Стріпніть, – порадив майор.

Сава стріпнув, потім його охопила зла апатія. Він кинув простирадло на стілець і відійшов до вікна.

– Рийтеся вже самі у чужій брудній білизні, не буду позбавляти вас цього задоволення.

Майор поморщився, лейтенант ніби відвернув своє лице вбік, можливо йому було не по собі, що Сава так розмовляє зі старшим по чину, поняті знову войовниче поглянули на Саву, як на свого найзлішого ворога.

– Закурите? – запитав майор і подав пачку «Київський фільтр».

– Дякую, – озвався Сава і взяв цигарку, бо йому дійсно-таки хотілося закурити, а в детективних фільмах слідчі завжди дають своїм жертвам закурити. Як там у Висоцького: «Затянєшся і вєсєлєє думи, куріть охота, ех как куріть охота, но надо вибрать дєрєвянниє костюми». Сава закурив і відвернувся, щоб дивитись у вікно, бо йому хотілося виматюкати понятих: «Ну чого ви, дурні, сікаєтесь до мене? Що я вам зробив, якщо ви „чєстниє совєтскіє”».

Майор кивнув понятим, і вони запопадливо почали витрушувати все з сумки, показуючи цим, що вони працівники тюрми, і їм звично шмонать. Може, з тих хто раніше виконував вироки, а зараз на пенсії. Сава дивився у вікно і бачив, що весь двір із двох будинків обнесений триметровою стіною з метровою залізною сіткою на гребені. Але козирок з колючого дроту, похилений в середину двору, вже погнив і місцями зовсім оголив стіну. Очевидно раніше тут був обласний ізолятор, а зараз зменшився потік у Сибір. До дійсності Саву повернув тріск газети, і він згадав, що перед від’їздом жінка поклала на дно сумки якесь своє манаття, а понятий тимчасом витягнув жіноче трико. Саві стало соромно, аж він почервонів і ще якийсь злостивий сміх став його душити:

– Ха-ха-ха, – засміявся Сава вголос, скошуючи очі на майора з двома ромбами про вищу освіту. – Ха-ха-ха, ахи, ахи, – закашлявся Сава димом і вже, ніби схлипуючи, заспокоювався, коли до нього звернувся майор:

– Викладіть на стіл усе, що у вас є в кишенях.

Почав Сава патрати свої кишені, і перед майором виросла гірка потертих папірців, паспорт, військовий квиток, гребінець, записник, підківки від жіночих каблучків, що їх завжди збирав собі на щастя Сава на київських тротуарах. Коли було важко на душі, то часто знаходив такі підківки, а коли легко – то не знаходив зовсім. З’явилось відчуття безправності, яке його було охопило в лікарні.

– У-у-у, скнара, всякий мотлох збирає, – обізвався один з понятих.

– Перевірте, товаришу лейтенант.

Лейтенант поліз у Савині кишені пальцями, облапав долонями голову і штани, попросив роззутись і постукав ключем по каблуках – відійшов до дверей.

– Ви підозрюєтесь у виготовленні і розповсюджені антирадянських націоналістичних листівок, – нагадав майор, коли всі вийшли, і почав підготовляти шапку протоколу допиту. Правда, лейтенант забрав з собою сумку, обіцяючи передати її дружині і звапитав, що їй сказати.

– Скажіть, що ви мене причинили, – порадив йому Сава і запитав майора. – А що, у тих листівках заклики скидати владу Рад?

– Ні, там такого не сказано, – відмахнувся майор, – прошу вас відповідати на запитання. Питаю я, а не ви.

– Я вважаю ваші підозри безпідставними.

– А як подумати?

– Нічого тут думати.

– Де ви ночували 26 квітня?

– Я не пам’ятою, що я вчора їв.

– Але де ви ночували 26 квітня ви повинні пам’ятати.

– Але ж сьогодні 26 травня. Скажіть, ви пам’ятаєте, що ви робили у якийсь день місць тому?

– Саво! В університеті у ніч з 26 на 27 квітня було розповсюджено листівки, і ми знаємо що це зробили ви.

– То чого ж ви мені голову морочите, коли знаєте. Судіть та й годі. До речі, капітан мені казав, що листівки розповсюджено ще і в сільськогосподарській академії, і в інституті кібернетики.

– Я вас питаю, де ви ночували?

– А що то ви шукали в моїй сумці, коли їх уже розповсюджено?

– Не просторікуйте, скоро ми вам покажемо, що ми шукали.

– Ах ви ж! Та ви перелякаєте мою бабу. Їй вже сімдесят п’ять років. «То оце та „Волга”, що порожняком пливла від нас на відстані, привозила команду для обшуку. Ото вже в хаті розгардіяш», – пробігла в голові Сави здогадка.

– Де ви ночуєте, окрім села?

– У гуртожитку в дружини чи знайомих хлопців, або у Корчуватому в дядька, – відповів Сава і зразу ж пошкодував: «Нащо було згадувати дядька», але згадав, що ще колись «свій лейтенант» переписав усіх найближчих родичів. З цим писаним діалогом Сава був знайомий, ще як його тягали до слідчого за Івана Беня, коли тримали в районному КПЗ. Оцей папірець майор потім зачитає і запропонує підписати. Потім, підписаний Савиною рукою, цей папірець стане чинним для підтвердження звинувачень у суді. Простіше простого досвідченому слідчому знаходити потім у таких свідченнях місця, де вони не стикуються і заганяти піддослідного в глухий кут, не відриваючи зад від службового крісла. Тому Сава твердо не пам’ятав, де він ночував і незгоджувався із звинуваченнями, аж доки майор не відклав ручку.

А майор собі думав, що свою незгоду із звинуваченням Сава уже ствердив, а тут скоро хлопці з обшуком упораються, щось знайдуть і Сава буде і їхніх руках. В цей час зайшов лейтенант Списаренко Едуард, зачитав Саві протокол особистого обстеження, глянув на майора запитальними очима і почав:

– Є така наука, – назвав незвичне слово, – ви знаєте, що це таке, – звернувся до Сави.

– Ні, – сказав ніяковіючи Сава, бо хоч був і недовченим, але філологом і ніби повинен був знати всі слова.

– Це останнє досягнення радянської криміналістики, – перейшов лейтенант на апломб, – консервування запахів. Собака їх потім розрізняє.                     

Сава на мить уявив, що його обнюхує службовий собака і згадав кадр із дедективу, як німецька вівчарка кидається на злочинця. Стало йому боязко, особливо, коли лейтенант запропонував пройти до іншої кімнати. Але в цій кімнаті не було собак у прямому значенні цього слова. Тут стояло два столи, сейф, стільці і тупцяли тіж самі пойняті. «Вже пів дня ці пойняті тут маринуються і додому чи на роботу не поспішають», – подумав Сава. Лейтенант тим часом прочитав протокол про те, що у Сави візьмуть його шкарпетки і покладуть у конверт, а в двох інших конвертах будуть шкарпетки незнайомих людей. Собака буде потім їх розпізнавати, заздалегідь понюхавши листівки. І знову дав протокол Саві на підпис. Оце підписування протоколів, ніби смертний вирок собі підписуєш, а лейтенант з майором так і стрижуть очима, чи вже ти добряче розпасіювався і вже в тебе руки тремтять, чи з них уже й ручка випадає. «Здається моя рука не тремтіла, хоча їм збоку видніше», – думав Сава підписуючи. Знімаючи шкарпетки, почув носом, що вони не дуже свіжі, але згадав, що їм потрібні такі, щоб пахли, та ще згадав слова «свого лейтенанта», який запевняв, що зовсім не збирається «сплести Саві лапті». Лейтенант подав Саві целофановий конверт з новими шкарпетками і Сава відчув ногою приємність від чистої шкарпетки, але зразу ж уявив свої ноги ще і в російських лаптях плюс кандали:

По володимирському тракту

Ішли гуртами гайдамаки.

Так читав поет Григорій Кириченко на одному з вечорів пам’яті В. Симоненка, переосмислюючи безлюдну Левітанову «Владімірку». Після цього лейтенант знову завів Саву в кімнату до майора. Майор запитав:

– Ви снідали?

– Майже ні, випив чаю, який уранці апетит, – сказав Сава і подумав, що тут десь проблизу повинна бути їдальня, чи, може, в головному будинку. Зараз його туди поведуть під конвоєм. Але майор послав лейтенанта Списаренка, а, може, лейтенант ще когось послав, і незабаром приніс і Саві і майору по пачці цигарок, Саві пляшку молока, булку і шматок ковбаси. Молоко було холодне як для Савиного горла, а ковбаса суха і не дуже свіжа. Проте Сава трохи перекусив.

Продовжили розмову з майором.

– А хто визначає, антирадянські листівки чи націоналістичні? – поцікавився Сава.

– Ми визначаємо.

– А яке ви маєте право. Це повинні вирішувати науковці.

– Ну скажіть, Саво, ви це зробили, чого придурюватись, чого душею кривити?

– Чого це ви мені моргаєте, товариш майор? Що, нам з вами нічого більше робити, окрім як сидіти і переморгуватись?

– Я вам не моргаю, я вас запитую: «Де ви ночували з двадцять п’ятого на двадцять шосте».

– А я не пам’ятаю.

В цей час двері різко відчинились, аж війнуло повітрям, і до кімнати зайшов чоловік: русявий, волосся пряме і гладенько зачесане назад, ніс трошки кирпатий, ніздрі хрящуваті аж трохи відкриті, колір лиця папірно-білий, як це буває в чорнявих людей. Такий тип людей Сава бачив у Ярославській області, але цей був крупніший тілом. Молодший за майора Ухналя, він, мабуть, був старший у чині, бо , кивнувши майорові, зразу сів на третій стілець і рвучко, всім корпусом, повернувся до Сави. Сава сидів понурившись, боком до нього, тільки скошував очі вбік.

– Ну, зачєм запіраєшся? Говорі, а то хуже будєт, всє карти в наших руках.

– А ви грайте, грайте, коли карти у ваших руках. В мене шістки.

– Биваєт шостка бйот туза, – раптом просто відповів русявий чоловік, ніби думаючи, що розмова йде про властивості карт. В цей момент він дійсно нагадував гравця в карти, а за мить повернувся у своє службове становище і набрав рішучого навіть злого вигляду.

– Ловіть краще шпигунів, чого ви до мене пристали!

– Ми ловім шпіонов. Ми виполняєм свой долг пєрєд народом. Ми солдати на страже мірного труда. А вот ви...

– Між вами і народом кривава прірва, я вже це раз говорив, тільки не вам.

– Ми єйо уже пєрєшагнулі, – сказав він, ніби відгортаючи від очей привид. – Ви с нім нє очєнь тут, вішь какім он волком, – звернувся він уже до майора, який сидів ніби пригнічений, і вийшов.

Тут знову до кімнати зайшов лейтенант і ледь заїкаючись сказав, що собака, як майор знає, був трохи хворий, то він попросив би, для повторення експерименту, ще й Савину майку. Вибачився перед Савою, що нової майки у них на зміну немає.

– А я думав, що ви мене тут одягнете у все нове, – пожартував Сава, але ні майор, ні лейтенант навіть не усміхнулись, хоча сам Сава відверто радо, нервово засміявся, але швидко себе зупинив, згадавши, що сміється той, хто сміється останній:

– Я більше не можу з вами сьогодні говорити. Я стомився від усього цього. Ви змінюєтесь, а я сам.

– Ще одне маленьке запитання.

– В мене голова розвалюється від ваших запитань.

– Ви друкуєте на машинці? – націлив майор перо на протокол.

– Так, я непогано друкую на машинці. Я телеграфіст третього класу з армії, і мені було не так важко навчитись.

Майор поспішно зачитав записане, закінчивши протокол двома останніми реченнями.

– Підпишіть.

Сава підписав і відчув у голові тупий біль, але рука ніби не трусилась, коли підписував, хіба, може, дрібно-дрібно.

– Ще у лейтенанта є до вас одна справа, а тоді відпочинете.

***********************************

Зайшов лейтенант і вони удвох з Савою пішли в двір, де вже чекав «Газик» – легендарний «Чорний ворон». В машині, крім шофера, сидів ще один чоловік. Лейтенант сів поряд з Савою, і авто рушило. Сава намагався побачити Київ у вікно, але побачити вдавалось лише підмурки будинків і людей без голів, а тільки з плечима і господарськими сумками. До того ж, було таке враження що «Чорний ворон» їде вузенькими вуличками.

Сава став вдивлятись у переднє скло і задрімав з відкритими очима. Збоку того простору на склі, по якому ковзав «двірник», ніби було зображено гірську долину і понад нею пасма гір. Сава з жінкою і ще якийсь гурт, стадо, отара, колектив нібито цивілізованих людей, про що свідчило їххнє сучасне міщанське вбрання, ішли гористою місцевістю, подекуди порослою лісом. Дорога пролягала понад ущелиною, була вона сіра безрадісна і довга. Хтось запропонував іти навпростець через квітуючу долину-полонину, де сонце сяяло над квітами, утворюючи навколо кожної квітки кулястий серпанок. Як тільки вони зійшли на край полонини і з їхньої одежі вивітрився дух плісняви, що його замінив запах гірських квітів, як їх охопило тривожне передчуття. Савина дружина раділа і аж випереджувала всіх, а в голові Сави закипіли урочисті думки: «Це полонина мого народу. Це квітуюча пустка. Ми знайшли її. І я не Сава, я Святослав. Я син народу який вшановує Богиню Славу».

І раптом всі побачили як з-за букета деревовидної бузини вийшла величезна мавпа майже волочачи руки по землі. Всі побачили цю величезну мавпо-людину і відчули: людоїд, мавпа-людина-людоїд. Безладною схарапудженою отарою кинулись вбік і повискакували на стіжки сіна, проте всі разом згадали, що мавпа добре лазить навіть по деревах, а на стіжок сіна їй і лізти не треба, бо вона велика. Знову побігли гуртом під укіс з південного боку гори і побачили велику скляну будівлю. Це була теплиця, хоча з цього боку не було видно ніяких дверей. Святослав біг попереду, як ведучий втікаючої отари, а не попереду наступаючої когорти, як військовий вождь.

– Пробивай скло грудьми, – гукали Святославу, але він це вже й сам зрозумів. Рвонувся грудьми на велику шибу, і хоча удар не мав достатнього розгону, проте скло знехотя проломилось. Всі заскочили в приміщення. Величезні сорти буряків, картоплі, кукурудзи і різних овочів підпирали стелю оранжиреї, грядки було розгороджено тропічними рослинами, і в теплиці стояв важкий дух джунглів. Мавпа-людина-людоїд теж зайшла в пролом, а гурт людей злякано збився з одного краю чималого вільного від рослин майданчика і чекав на свою смерть. Тоді люди глянули один на одного і побачили, що вони стали коровами доброї рябої молочної породи. Одна корова почала знехотя колоти мавпу рогами. Мавпа недбало відмахнулась довгими волосатими руками. Інша корова, помітивши загайність мавпи, подумавши що мавпа за бугаями, наскочила на неї ззаду передніми ногами, проте мавпа повернула голову і хижо куснула корову за морду. Корова відступила назад і раптом з розгону, наставивши роги, кинулась на мавпу, і всі, скріпивши свій дух, почали наступ. Мавпа заричала, щоб усі інші корови вбили ту, котра напала на мавпу. Сава хотів гукнути, що треба вбити мавпу, але не міг видобути з горла голосу. Проте корови нараз нерішуче зупинились, внутрішньо дійшовши давно очікуваної згоди, і всі гуртом кинулись на мавпу. Повалили її і раптом знову стали беззбройними людьми, їхні нігті вже давно не були пазурями, тому вони лише спільними зусиллями притискали мавпу до землі. У своїй руці Святослав раптом відчув уламок скла із стіни теплиці і почав  різати ним мавпу попід передніми руко-лапами. Спершу гостряк ковзнув по твердій шкурі, а потім ледь надрізав. Святослав намагався чирити по тому самому місці, щоб поглибити рану, і бачив як люди з останніх сил утримують мавпу, а якийсь незнайомий чоловік, з лицем пророка, з усіх сил утримує верхню руко-лапу, щоб вона не завдала Святославу смертельного удару. Усі так делікатно  стримували мавпу, що здавалось, боялися заподіяти їй шкоду, проте, Саятославів шмат скла тим часом краяв могутні м”язи. Нарешті, кріз туман борні, мавпа відчула пронизливий біль під грудьми, бо проріз наближався до серця, а скло врізувалось в оголені кров”янисті м”язи, як у масло. Всі зрозуміли свою мету – сковувати її могутню агонію, а мавпа-людина-людоїд повернула до всіх своє заросле шерстю здивоване лице. Вона не вірила в свою смерть, лише дивувалась, проте в людей зажевріла надія, що вони витримають, доки мавпа зійде кров’ю.

Сава з лейтенантом вийшли з «Чорного ворона» біля похмурого під’їзду і пішли в двір. Той другий кедебіст їх супроводжував. Десь на верхніх поверхах сяяли сонцем стіни, а тут у дворі панувала контрастна тінь, і Сава майже фізично відчув, як поміж будинками чорнильною каламуттю розлито задуху неправого закону. Сава відчув, що він ось-ось задихнеться і впаде, а за будинком поттутукували авта, розвозячи почманілих від задухи людей в кладовища квартир. Тільки там, високо, на чотирикутниках синього неба ширяли жовто-золоті пташки і сміялись з людей, яким вони залишили землю, забравши собі повітряну сферу. «Між будинками розлито чорнило закону, ніби оманлива хмара, випущена спрутом, аби непомітно спожити жертву, а оцей лейтенант Списаренко тільки безпорадний щупалець. А ми ж з ним, плюнувши на шкідливі для нас чужі закони, справді могли б посидіти на моріжку і розпити плящину. Ми виросли з ним з цієї землі, ми ровесники і українці. Нас ще від падіння Золотої орди роз’єднували, переманюючи на службу, – то поляки, то росіяни, і хтось з них перемагав один одного лише завдяки нам. Ми не можемо дорости до свідомості, аби не служити нікому, а лише українській державі. Тоді, коли ми бдемо з лейтенантом Списаренком заодно, нам не буде супротивників», – думав Сава тим часом, як вони зупинились перед табличкою: «Інститут криміналістики».

Лейтенант на ходу пояснив Саві, що тут у нього мають взяти відбитки пальців. Ішли чистими сходами із світло-синьої синтетики на енний поверх. Знову зайшли до кімнати. Це була чистенька світла кімната. Лисуватий чоловік вислухав лейтенанта, дістав кілька аркушів чистого паперу, гумовий ролик і шматок скла.

– Сідайте, – мирно запросив чоловік Саву, але Сава стояв.

– Та сідайте ж, прошу вас, – в голосі його чулась така недоречна гостинність і щирість (може, співчуття), ніби він запрошує сісти не на сім років, а за стіл з доброю закускою. Сава сів, щоб зупинити ці вмовляння, від яких ставало ніяково, а лисуватий почав качати по склу ролика, розтираючи видавлену з тюбика мастіку тонким шаром. Сава підставляв по черзі кожного пальця. «Кожен робить сумлінно свою роботу. Навіть жінці вдома не скаже, що сьогодні зустрічав на службі такого хлопця, бо не можна» – думав Сава, чоловік підписував відбитки: «Великий, вказівний, середній, безіменний, мізинець». Лінії відбитків були схожі до кілець на свіжозрізаних пеньках. А коли треба було зняти відбитка всієї долоні, спеціаліст не став шукати ролика великого діаметру, а, по-домашньому, поклав аркуш чистого паперу на пляшку з-під кефіру і розтлумачив, як, притиснувши пляшку пучками, прокотити її по столу, перед цим вимастивши Саві долоню мастікою. В Сави рука велика, але стунка, пальці довгі і тонкі, а на відбитку долоня була схожа на мавп’ячу, таку він колись бачив у шкільному підручнику.

«Газик» знову гурчав вулицями Києва, а Сава згадував, як двадцять другого травня у день перевезення тіла Шевченка на Україну, біля пам”ятника Шевченку збиралася молодь. Це вже була не жалюгдна купка. 1969 рік. Натовп займав більшу частину круглого майданчика навколо пам”тника і сходинками виливався на Володимирську вулицю. Вони із Степаном, йдучи до їдальні, бачили, як у під’їзд Червоного корпусу заїхало кілька автомашин, напханих міліціонерами. На входах і виходах в сквер Шевченка, на поворотах вулиць ходили міліціонери з зірочками майорів, підполковників, а рядові міліцонери через кожних п”ять метрів стирчали в сквері. Біля самого пам’ятника тісний гурт людей заводив пісню, а весь натовп підхоплював: «І вражою злою кров’ю волю окропіте». Міліціонери і їх консультанти в цивільному не знали що робити, бо співали нібито і дозволену пісню і разом з тим в ній звучала загроза. І тут дали команду:

– Розходьтесь, не топчіться по газонах.

Подекуди трава вже справді була витоптана. Натовп ущільнився, щоб не датись, але в натовпі теж були провокатори. Тих хто опирався фронту міліціонерів – хапали за руки, за ноги і висаджували в криту машину. Натовп розступається і скандує: «Ганьба!»

І знову хтось заводить пісню з дуже знайомими і ще дозволенішими словами: «Чуєш, сурми заграли, Час розплпти настав…”

Цю пісню можна співати лише на Жовтневі свята, а зараз для партійних товаришів вона була недоречною, бо звучала так, аж шкіра на лиці терпла. Сава вже не чув самого себе: і радість, і нудьга, і батько, і мати, і дружина зникли, залишився лише загальний порив і почувся рокіт козацьких литавр, коли козаки лаваю ідуть в атаку у кінофльмі Савченка «Богдан Хмельницький», в червоних жупанах, і блиск шабель...

«”Ми всіх катів зітрем на порох”, Боже. Та це майже кров, це погроза» – десь виникла сторожка думка.

Чуєш, сурми заграли,

Час розплати…

– До ЦеКа, – знову голос.

До ЦеКа, хай випустять наших товаришів, – знову голос, і рвонулось у натовп кілька міліціонерів та група людей у цивільному, але натовп зімкнувся і покотився на Хрещатик. Було пізно. На широкому Хрещатику натовп, який частково розсіявся по скверу і вулицях, натовп на 600 – 1000 осіб був просто групою, але пісня виповнювала Хрещатик. Та коли міліція у мегафон оголосила, що місто спить і це є порушення громадського порядку, законопослушні громадяни замовкли, залишилась лише інерція… Такої пізньої години, а була вже друга година ночі, десь взялися дві машини для поливання асфальту і відітнули ще частину гурту, а вже аж біля ЦК КПУ поріділу групу затисли у під’їзд три ряди міліціонерів. Почалися переговори з міністром юстиції. О пів на третю випустили заарештованих, і всі розбрелися додому.

*************************************

«Чорний ворон» заїхав у під”їзд і за ним зачинились ворота Киїського слідчого ізолятора УКДБ. Таку кімнату Сава аже бачив у армії і в районній міліції, коли сидів п’ятнадцять діб. Черговий офіцер і сержант. А тут – черговий старшина і сержант. Правда, тут їх вже чекав майор Ухналь. Старшина зробив належні записи і передав Саву іншому старшині. Ішли бетонованим коридором. Старшина відчинив перші двері і пропустив Саву вперед. «Скільки тих нігтів у людини на пальцях, а проти неї такий глухий бетон» – міркував Сава. Це була одиночка, занадто тісна кімната. Стіл на перехрещених ногах і старшина з Савою займали її майже всю. Світилась лампочка, бо з того вікна, що так високо із тьмяним склом та могутніми гратами падало мало світла.

– Роздягайсь, – сказав старшина безбарвим голосом, і Сава навіть не здивувався, хоча й не чекав на це. День був занадто довгий. Камера попереднього ув’язнення (КПУ) – це передпокій тюрми. На стінках таких камер завжди є написи: «Цінуй свободу», «Прощай воля», «Одержав шість років – Черемис». «Такий непомітний для загалу, який бігає по вулицях міста, перехід від Волі до Неволі – думав Сава ще тоді, як потрапив під слідство за бійку в селі. – Ще сьогодні ти ходив і не відчував цієї тонкої перегородки, ти вже чув про тюрму від багатьох-багатьох людей, але нічого не знав. Раніше ти любив стіни. Ти любовно зводив їх сам. А ці вузькі чотири стіни ти ненавидиш».

Сава стояв перед старшиною в самих трусах, але старшина знову сказав безбарвним голосом:

– Роздягайсь.

Сава скинув труси і кинув їх на стіл. В камері виявилось вогко, майже підвал. Далека, ледь відчутна туга забриніла в грудях, обпадала з душі криця загальмованості перед небезпекою. Сава відчував власну безглуздість і безпорадність стоячи голим перед купою свого одягу і безбарвним лицем та голосом старшини. Старшина нагадував жартівливого і дотепного українця, тільки вся дотепність і жартівливість давно витікла з нього, залишивши на обличчі лише пісну форму, аж трохи сплющену кашкетом з червоним ободом. Але ця непроникна байдужість і вичавленість лиця старшини, яке було гладеньке, але на тонкій шиї, та ще й порізане глибокими зморшками, котрі робили гладкість аж блідо-полив’яною, ніби в євнуха, все це заспокоювало сором”язливість. Старшина покуйовдив рукою Савине волосся на голові, заглянув у вуха і попросив підняти кожну руку по черзі.

– Скажи «а», – зазирнув у горло.

– Висолопи язика, – заглянув за щоки.

– Підніми язика – заглянув під язик.

– Присядь три рази, стань на пальці.

– Підніми яйця, – заглянув.

– Нахилися, розтули руками ср…, – заглянув.

Коли Сава стояв раком, а старшина туди заглядав, до Сави повернулось  почуття гумору і він, випростуючись, поміхнувся до старшини:

– Ви, старшина, ніби вухогорлонос.

Старшина нічого не відповів, і Сава не зрозумів, усміхнувся старшина чи ні, ніби майнула на лиці якась тінь, та Саву вразило тавро глибокого професіоналізму на лиці і у всій поведінці старшини. «А „свій лейтенант” казав, що всіх кедебістів тих років перестріляли молодші покоління кедебістів і зараз не можна віднайти кінців, – думав Сава. – Брехня. Правда, справу робили не такі педантичні люди, як німці чи інквізитори, котрі записували засоби катування і описували страждання катованого, може, воно і погано документально оформлено, але цей старшина з отих часів. Ще їх дозгора і вищих і нижчих чинів живуть-поживають-доживають і мовчать. Старшина оцей – це професіонал вузького профілю. Він у сфери боротьби політичних пристрастей не піднімається, і йому всеодно кому заглядати в зад – Постишеву чи мені».

Поки старшина перетирав пальцями рубці трусів, сорочки і штанів, Сава дивився на свої голі ноги. Рівні ноги, тільки на великому пальці нігтя нема. Колись, як ще школярем ящики з вишнями на воза вантажив, коні смикнули, о ніготь колесом стягло. Старшина повернув Саву до дійсності, кинувши труси, майку, сорочку, штани. В жакеті попоров плечові подушки, випорюючи якісь невеличкі кружальця. «Може, які касети з мікроплівками підсунули, щоб лапті сплести, – похолов Сава. Ніколи він не бачив ні мікрофотоапаратів, ні мікроплівок, як то належало б професійному шпигуну, а старшина все випорював кружальця. Потім побіг когось запитати, як бути, бо тих кружалець було ще багато. Повернувшись, почав вибачатись перед Савою, бо це були свинцеві кружальця наклеєні на грубе полотно, аби плечова подушка була напівтверда. Здивував Саву принижено винуватий вигляд сташини і прохання пробачити. Мабуть, як оце він вибігав, хтось на нього гарикнув, що дурень, мов, купувати костюма зі своєї зарплати будеш. Проте Сава не протестував, а старшина старанно зашивав попорене. Коли старшина повів Саву під душ, то вони були вже майже друзями. Виходячи з камери, старшина клацнув пальцями, як доходили до повороту чи якихось дверей, теж клацав пальцями і перше ніж зайти, зазирав, крутячи бабуватою головою на довгій шиї. Сава здогадався, що клацає старшина пальцями для того, щоб нікого випадково не зустріти, може, ще хтось знайомий тут сидить, хто знає, скількох вони взяли.

Душова кабіна з мінімумом площі, загратованим віконечком над дверима і вічком для підглядання в дверях; воду старшина сам регулював, бо вентилів у кабіні не було. Сьогодні Сава якраз збирався до лазні. Хто не знає як душ змиває втому? Першого разу вони з дружиною брали в Караваєвій лазні окремі номери, а тоді він прийшов до неї, це було на другому поверсі, ніхто не контролював і вони тоді удвох під одною лійкою з гарячкуватою водою непогано провели час, якщо врахувати ще й те що статура-фігура була в його дружини бездоганно-зворушливою. Вода однаково добра, якщо тільки вона за китайським методом не капає тобі на тім’я, чи ти не стоїш у камері з водою, вода однаково добра, чи це у власній туалетній кімнаті, чи у селі в ночвах, коли мати зливає на спину, чи в комунальній лазні, чи в душовій КДБ. Тепла, лоскітлива, ніжна, первісна. Сава раював, абстрагуючись на якусь хвилину від старшини, який підглядав у вічко. Господарського мила дав такий шматочок, ніби Київ терпів блокаду. Те як старшина видавав білизну, нагадувало армію. Але це була не армія. Сава вибрав собі штани й сорочку, хоч і без поворозок, зате з байки. Тонкої брати не захотів, хоча вона була й поворозками, розраховував на можливий холод в камері. Вдягнувши поверх казенної білизни свої штани, сорочку і жакет, Сава пішов поперед старшини східцями на якийсь поверх, тримаючи руки за спиною, як того вимагав старшина. Коли Сава, забувшись, опустив руки, пролунав окрик:

– Руки! Його привчали тримати руки на виду у конвойного. Окрім перестороги, був у цьому окрику ще й переляк. В тюрму майже не потрапляють сірі люди. Сюди приходять такі, які можуть звернути шию голими руками. Хоча і старшина, може, тертий калач, але коли людину посяде відчай, то можна і до пенсії не дослужитись. Тоді, як Сава сидів п’ятнадцять діб, серед тринадцяти чоловік, котрих запакували на ніч у шестимісну камеру, хіба лише один Сава та двоє хлопчаків після восьмого класу не мали раніше справи з міліцією. Той вісім сидів, той рік, той три, той вже тричі по п’ятнадцять діб. Той щось украв, той жінку побив, той голові сільради по морді дав, той буфетницю в районному ресторані матом послав. Той що сидів вісім років з 1947 року плюс тепер отримав вісім і ждав етапу на Житомир, все міліцію проклинав. Його, як у машині везли, дуже під боки ліктями наштовхали. Ще як у чергового його здавали, то в камері чути було:

– Садисти, недолюдки, сопляки, мать вашу…

– Тепер він жалівся: «Оцей і отой тримають мене за руки та ліктями під ребра. Ах ви ж сучі виплодки. Що я вам зроблю в наручниках, як вас троє в машині?»

Він не опирався, бо знав що коли злапали в міліцю, то пручатись не варт, аби не відбили печінки, але в хлопців міліціонерів, яким по двадцять три, вже прокидалась охота позбиткуватись над беззахисним. Не було у них вихователя, який би застеріг, що знущатись над людиною – гріх. Що садизм заразливий, як грип. Сава йшов поперед старшини і пригадував, як тоді йому було в КПУ(КПЗ), готував себе, освіжаючи враження. Як сидів у гурті, то нічого. Правда, п’ятнадцять діб живеш, як свиня, спиш не роздягаючись і не роззуваючись покотом на дерев’яному полу у страшенній тисняві, але вдень ходиш на роботу, хоч і площу мести центральну, Чорт з ним. Ще інколи і по карбованцю складались, бо були місцеві хлопці і знали де самогон є, а закуска була, бо здому передачі. Але як вперше сам сидів тоді в одиночці, то просто не знав що його робити, від несподіваного позбавлення життєвого простору. Ходити нема де, бо нари півкамери займають та параша в кутку. Сидів – сидів, лежав – лежав, ходив – ходив. І фіззарядку робив – безглуздо все це якось. Від лежання боки ниють, голова як в тумані, від ходіння – ноги підломлюються. День за рік тягнеться. Хоч би читати що-небудь, хоч би вже й газети. Вже навіть читав би кепеересівські газети. До вечора першого дня Сава був розбитий і знівечений. Він тоді зрозумів, наскільки підступні весь час були люди у стосунках між собою, коли придумали одиночки. Така одиночка – це ще благо. Чули ми і про стоячі одиночки, стоячі з конусоподібним дном, аби людина навіть стояти не могла, одиночки з водою по кісточки, середньовічні кам’яні мішки і дерев’яні поруби, є ще Чорт знає що в арсеналі людської підлоти. Не певен ти, що знаєш все розмаїття російської тюрми, бо ти ж думав і жив, і виховувався в школі на тому, що всі державні установи держави робітників і селян люблять людину, плекають людину, роблять все, щоб зберегти людину. А в цей час у концентраційних сибірських таборах безневинних людей цькують собаками, заганяють у рудники на вірну погибель, змушують прокладати на власних кістках (замість шпал) транссибірські залізниці. Все в ім’я комунізму, дорогу куди знають лише росіяни. Коли б ці винахідники клацаючих наручників та прикованих до стін нар, які застібаються на день, аби людина не могла сісти чи лягти, та випробовували на собі свої винаходи. Ото кінчаєш юридичний, на місяць в одиночку на практику з усіма придуманими тобою незручностями.

Здається, це був третій поверх. Ще як виходили з напівпідвалу на першу площадку, у ніс ударив дух кислого борщу. Мабуть, готують по тому ж рецепту, що і ярославські кухарі. Коли в армії в літні місяці починали годувати сушеними продуктами, то солдатський борщ ставав особливо кислим. Сава цей дух розрізнив би серед тисяч запахів, і оце зараз він почув кислий дух солдатського борщу і крупнику. Стіни, двері, поручні – все пофарбоване. Східці чисто підметені і протерті вологою шматкрою, але дух кислих російських „щей” аж бринів у тьмавих тюремних коридорах.

Старшина зупинився перед оббитими залізом дверима з вічком, хтось визирнув у вічко, стукнув пальцями і відчинив двері. Це був черговий по коридору сержант.

– У тридцять шосту, – пояснив старшина.

Сава із старшиною зайшли ще у одну камеру-комору, де лежали матраси, ковдри і наволочки, отримав свій спальний комплект, узяв усе це поперед себе, згорнуте у сувій, і зайшов у камеру номер тридцять шість.

– Влаштовуйся, – брязнув засув і замок.

***********************************

У камері вже був пожилець. Біля тумбочки на солдатському стільці у позі монаха-літописця чи вченого відлюдника сиділа людина і читала якусь старовинну книжку.

– Хто тут вже приписаний? – сказав Сава після привітання, напустивши на себе безтурботну личину, а чоловік повернув до нього лице. Велику голову покривала сива щетина, а з-під острішкуватих широких і теж сивих брів дивились виразні, темно-карі, аж чорні зацьковані очі. «Це, мабуть, якогось професора посадили, але зберігають йому умови для наукової праці», – подумав Сава, глянувши на книжку з пожовклими обрізами і йдучи до порожнього залізного ліжка, звернувся до старого:

– Ну, дядьку, нам з вами випадає нагода позайматись онанізмом. Не подумайте, що я такий грубіян, просто думаю, що тюрма – це перш за все ізоляція від жінок. Для мене це ще теорія, але практика вже починається.

Мужчина хмикнув, а Сава очав стукати в двері:

– Черговий, черговий, чому мені дали одне простирадло, який з нього толк, якщо воно одне?

Черговий наглядач (чи як вони тут себе інтелегентно називають, контролер) бігом прибіг до дверей і, прочинивши ляду для подачі їжі, зашипів:

– Тіше! Молчі, – а чоловік від тумбочки обізвався: «Не зли їх. Тут не можна кричати. Тут багато чого не можна».

– Я не підсудни, а підозрюваний, – невгавав Сава,– і ви не маєте права тримати мене як арештанта.

Прийшов старшина і сказав, щоб Саване галасував, бо пересадять у підвал, а тут у них аристократичні номери. Сава не став з ним сперечатись, на сьогоднішній день змін більше не хотілось, і він поцікавився книжками старого. Це були: Пушкін, Лєрмонтов, Малишко російською мовою, Треньов і «Кобзар» Шевченка. Кобзар виданий в цьому році в Києві, інші книжки, хоча були і в доброму стані, мало читані, але дивували своїм старовинним виглядом. Сава взяв «Кобзар», ліг на ліжко у зручну позу і почав шукати «І мертвим, і живим…». «Ця бібліотека в камері схожа на оформлення вистави» – думав він, аж озвався дядько:

– Тут не можна лежати, поки не подадуть команди спать. Треба сидіти на стільці.

– Я підозрюваний, всього-на-всього. Вони, як матимуть на мене більше прав, швидко пояснять популярно, що можна, а що ні.

Чи любив Сава Шевченка? Сава знав, що якби він кому сказав, що не любить поезії Шевченка, то навіть перевертень його зневажав би. Жоден перевертень чи посіпака московський не скаже, що Шевченко йому ворог. Всі люблять Т. Шевченка, навіть ті, хто торгує волею України.

Зараз, читаючи Шевченка, Сава зрозумів, що тюремна камера, це найкраще місце для читання, ці поезії написані незламним українським в’язнем, що сидів у російській тюрмі.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Голосно читав Сава, і слова були невіддільними від долі Сави:

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Що краще, як батьки ходили?..

Лунав Савин голос, бився в бетоні. Черговий по коридору знову зашипів у прочинену кормушку:

– Замолчі. Ти чего лєжішь?

– Заспокойтесь, я буду читати тихіше. – Погортав «Кобзар», знайшов «Великий льох» і почав читати, не підвищуючи голосу. Закінчив читати і відчув заспокоєння, ніби оце він сам, своїми словами виговорився і виматюкався.

– Ти жонатий? – запитав його стрижений сивий чоловік.

– Жонатий.

– Дітей маєш?

– Ні, дітей не маю, але скоро матиму. Жінка ходить на останньому місяці. От вскочив я. З вогню та в полум’я. Хотіли на перепідготовку забрати, тільки оце із стаціонарного обстеження вирвався. Не знаю, що мені допомогло, чи те, що в мене дійсно хворе горло, чи те, що жінка на останніх днях.

– Тут не поможе ні перше, ні друге.

– Поки чоловік живе, доти надіється. Але події по своєму повертаються. Я жінку останній раз тиждень тому бачив. Оце сьогодні мав до неї їхати, та й заїхав до вас. Як вас звати?

– Півень Володимир Якович, напівпошепки повідомив він, ніби за дверима не знали його справжнього прізвища.

– Дуже приємно, мене Савою звіть. Так оце як зараз бачу, як від жінки їхав тої неділі. Встав у шість, бо поки до Києва доїдеш, та ще через Київ до місця роботи. Встаю, а жінка залишається. Лежить на ліжку із таким величезним животом і, ніби, той живіт навіть більший за неї, а вона під ним безпорадна. Ніби притиснута животом до ліжка і жалібно дивиться на мене.

– У мене теж двоє діток. Одно ходить у п’ятий клас, а одно в другий.

– Такі у вас малі діти?

– Я недавно одружився. Ну, не те що недавно, а порівняно недавно, бо моїй дочці вже дванадцять.

– Ви ще здоровий мужик, тільки що сивий.

– Я вже й не думав одружуватись, а потім. Живу я в селі на Рівненщині, вчителем працюю. То я на своїй учениці одружився. Закохалась вона в мене, а я жінок... Е-хе-хе. Коротше, сама не своя стала дічина. Як побачив, що вона мене любить, став потрошку проводити, увагу їй приділяти. Батьки були не проти. Я думав-думав – скільки його самому стирчати, хоча я до жінок. Е-хе-хе. Одружились ми. І діток вже маємо. В мене такі гарні діти. От вийдете. Ви вийдете, хай вам щастить. То, як буде у вас дитина, то не вчіть її говорити дитинячою мовою. Мій син, як ще тільки говорити почав, говорив чисто, правильно. Дивувались усі, що воно таке мале, а говорить наче доросле. То як вас звати, я щось не розчув ?

– Савою звіть. Року нема, як одружились. Ще не набридло. Кажуть же, що набридає бути одруженим.

– Не всім набридає. Правда, неволя, обов’язки.

– Мене весь час в одруженні гнітить, що постійно треба мати якусь роботу. А робота, це таке діло, що треба туди ходити щодня, та ще як далеко добиратись, то вставати треба рано.

– Це як у місті працюєш.

– А в селі зраз роботи нема, хіба механізаторами чи доярками. Я теж одружився для себе несподівано. Бурлакував тут у Києві. Спершу вчився, потім вигнали, то знайшов непогану роботу. Звісно із своїми однокурсниками зв’язки підтримував, бо хто ж мені більше в Києві знайомий? Був закохався на першому курсі, та все поламалось. Попереживав трохи, аж жити не хотілось, а потім шукав собі помаленьку жінок, не клявся їм, що одружуся і все таке. Була у нас на курсі жіночка, як картиночка. Були і ще непогані дівчата. Поки не повиходили заміж, усі у нас зараз звуться дівчатьми, це колись дівчатами звали лише незайманих. На першому курсі я бачив, що це дівчина не по мені. Був у її поставі, у погляді і гарному лиці якийсь гонор високий і презирство до чоловіків. Але, якщо жінка не лесбіянка, яка б вона красива і горда не була, вона повинна підлягати чоловіков. Я себе в той час великою цяцею не вважав і обминав її, як не свою. Знаєте, як ото в кіно дивишся на артистку. Гарна, але на екрані, і це тебе цікавить лише доти, доки бачиш. Здибував я її і будучи п’яним сам-на-сам у кімнаті, але вона була неприступна і навіть бридливість малювала на своєму прекрасному лиці що до моїх лапань. Потім я наблатикався трохи в Києві після солдатських казарм, пошив костюм у ательє першого класу, побачив, що більшість чоловіків – це лопухи, з яких жінки роблять, що їм заманеться. І в один  прекрасний день зустрілись ми з нею, як двоє вільних людей, котрі в цім житті вже дещо розуміють.

Була весна, я був самотній, як завжди. Весною це дуже відчувається. Була у мене в той час жінка напохваті, як закортить, але життя потребує змін. Та і як морочиш довго голову якійсь одній жінці і нічого їй не обіцяєш – совісно. Вона ж все одно надіється, а ти займаєш місце, яке, можливо, зайняв би хтось інший і одружився. Сиділа вона на лавочці з дівчатьми в сквері Шевченка і теж була самотня. Це я помітив одразу, може, на те йшлося. Погода була весняна, вже весна гонила до сонця трубочки трави з розігрітої землі і розтуляла листочки. Не було мені з ким їхати до свого знайомого на весілля. Підходжу до них, вітаюсь і кажу:

– Є ідея, Галю. Сьогодні у нас весна і все таке. Чого б ото нам не поїхати. Дівчата з нашого курсу їдуть.

Вона згодилась; весна була вже тепла, хоча трохи запізніла – мало ще трави. Але я добре пам’ятаю, що весь час було сонячно. Пішли ми з нею, вже підпилі, на поле. Співали жайворонки, над землею стояла мла, свіжо зелніла озимина і великими букетами зеленіли між зеленою-зеленою озиминою темно-зелені посадки сосон. Ми ішли м’якою польовою дорогою до цих великих букетів молодих сосон і майже не говорили. Я навіть не виявляв своєї похоті потисками руки чи плечей. Не було ніяких таких почуттів окремішніх, тільки тепла співуча мла била нам у вічі, і ми тримались за руки.

Я б себе та й когось вважавби за тюхтія, якби не почав загулювати до неї у цих зелених-зелених соснових посадках. Вона мовчки і сильно відбивалась, а я плутався у шлярках її сорчки і резинках. Між іншим, пояси для жінок дуже зручна штука, а нас, чоловіків, вони тільки більше морочать. Плутаєшся в них, наче у парашутних стропах, і можеш полетіти каменем до землі. Можливо, навіть по статті сто сімнадцятій, за зґвалтування, якщо резинки порвеш. Тут ризик. Я не знаю, чи питали законодавці жінок, коли вводили такий жорстокий закон, мені здається що кожній жінці приємно, коли її трошки ґвалтують, тобто хочуть. Тобто, я б у цьому випадку, зважав доцільним втручання кримінальної відповідальності, лише за наявності обтяжуючих обставин. Я спромігся стягнути з неї пояс і труси лише до колін, на більше не вистачило сил. Її прекрасний оголений живіт, лоно, пишні стегна сяяли на сліпучому весняному сонці, а в колінах вона була намертво зв’язана скачаним поясом і трусами. І хоча я з армійського досвіду знав, що, як казала Ліда Потапівна, «та скинь же ти хоч з однієї ноги», але і собі оголив свою нижню частину, думаючи, що від доторку наших розгарячених боротьбою і горілкою молодих тіл, вона нарешті перестане судомно стискати коліна. Проте вона вирвалась, сіла на глиці і заридала. Не плакала, не хлипала, а ридала ридма, хоча я свого так і не допевнився, лише порізав собі кінця об її волосню. Хотілося їй, мабуть, дуже, та зло брало через те, що природа така чиста, відверта, щебече і сюркотить, а я лізу, як танк, а про кохання ні слова. Встали ми, обтріпались, заспокоїлись. Пішли знову на чуже весілля. Там обоє добряче напилися. Моя денна програма вичерпалась, і я напився до неможу, правда, на ногах стояв; вона теж пила нормально. До нас за столом підійшов чоловік в літах і почав до мене:

– От ти, молодий, тільки жить і жить.

А Галя йому:

– Молодий, тільки душа у нього стара.

– Може, й стара, – кажу, – але чого це старій душі захотілося сидіти в молодому тілі?

Приїхали ми в гуртожиток. Далеко було добиратись. І пішки йшли кілометрів п’ять, потім поїздом їхали, та ще автобусом до гуртожитку годину. Намучились за день, горілка теж дуже стомлює. Вона розстелила двоє ліжок (тут було навіть четверо ліжок), але нам потрібно було лише одне. Я роздяг її, як мати роздягє сонну дитину. Це було легко, бо вона нічого мені не боронила тільки втомлено усміхалась. Є щось у цьому, коли сам роздягаєш жінку. Я роздяг її і ахнув. Не часто нам трапляється роздягати красивих жінок. Красива лицем і тілом. Мені і до цього доводилось роздягати одну дуже гарну тілом дівчину, але у тої було невиразне лице і лінії продовгастіші. Тут же була округлість, пишність і міра. Свят, свят,свят – вона була прекрасна, всі інші слова це лише для того, щоб розчленувати ціле, яке прекрасне лише загальною гармонією. Пізніше я думав, що ліплячи її тіло, Бог думав зробити Богиню, та щось таки недогледів і пустив між люди. Так як ото в СРСР роблять годинники на експорт, а потім продають на внутрішньому ринку.

Вона була прекрасна і моя. Лежала переді мною, як еталон моєї мрії і чекала мене. Я торкався її, терся, цілував, але був безпорадний. О, я був безпорадний, я статево не збуджувався, як останній йолоп, як недосвідчений юнак, таку його маму. Вона теж була втомлена і, мабуть, більше хотіла спати, ніж ще чогось, але я помітив її тріумфуючу посмішку, можливо вона брала реванш за сльози в гайку.

Не став я довго тут затримуватись. Вдягнувся і побажав їй доброї ночі. Цілий тиждень боявся до неї йти. Не знаю, чи чекала вона мене. Але як не як, надягнув свою личину розбитного хлопця і, з холодочком у грудях, побрів. Зустрів її у тій самій кімнаті, де вже жило ще троє діват і повів у садок. Садок там такий, що завжди можна знайти затишне місце, навіть удень, а вночі й поготів. Вона слухняно йшла, ніби я над нею мав якусь владу, а може, боялась мене. Вона була твереза і не втомлена, але боронилась так як і перше. Проте все ж таки трохи не так, а я вже не мовчав а просив: «Ну Галю, Галюсю,Галочко» і руки мої робили своє. Усе в нас вийшло. Я запам’ятов тільки, як упрошував її не пручатись, звернені до неба красиві повні губи, помазані місячним сяйвом, наче рожево-срібною помадою. Цілується вона лежачи, наче воду п’є. Я встав і голосно щасливо засміявся, а вона стояла похнюплена і зла. Та я швидко її розеселив, бо я таки заводний хлопець, коли мені добре; і ми з нею зажили. Ми читали постільну і трав’яну книгу кохання, кожну сторінку перечитуючи до запаморочення в голові. Наша взаємна пристрасть була вільна від далеких планів подружнього життя, але у таких відвертих стосунках уже була неволя. Вона не поривала своїх попередніх знайомств, бо я не був її женихом, але ми були щирі між собою, бо нам було добре. Закінчувалось навчання. Середина літа. Вона їхала на канікули і треба було щось вирішувати, казати якісь слова, бо розлука не терпить невизначеності. Ми сиділи на лавочці у парку над Дніпром біля фігури Лесі Українки. Я ще думав, що мислю незалежно (від близькості не відчуваючи на скільки я до неї прив’язаний), думав про те, що коли б я хотів мати дітей, то тільки з оцією гарною жінкою. А хто не має дітей, той завжди має сумнів на предмет спроможності їх мати. Поки що я мав над нею владу, бо не дорожив нею. Але завжди приходить той час, коли цю владу втрачаєш.

Жінки сильніші за нас в потенції. Це зразу вони такі, до заміжжя. Я сказав їй:

– Знаєш, Галю, скоро ти їдеш до батьків на канікули. Давай спробуємо мати дитину, і, коли це в нас вийде, одружимось.

– У неї на очах виступили сльози, а я пообіцяв приїздити на вихідні.

– Чому ми не клянемось один одному у вірності? – я її запитав. Її сльози миттю висохли, і вона відповіла, що той, хто дуже клянеться, той не вірить у себе, або хоче заховати за клятвою фальш.

**************************************

День хилився до вечора, але в камері цього не помічалось, бо хоча камера виходила вікнами на захід, але затінялась високим будинком, тим, що сірим громаддям панує над Володимирською вулицею з написом УКДБ. Годинника забрали, тому орієнтувались у часі по тому, як приносили їсти. От принесли вечерю, декілька тюльок на шматку газети, шматок хліба і несолодкого чаю. Сава збісився. Чому тюлька? Чому ця проклята тюлька, про яку з жахом розповідають всі хто сидів? Хоча тюлька з картоплею вареною в лушпайках завжди смакувала українським селянам доби будівництва комунізму, але Сава до неї не доторкнувся. Гонористо викинув у парашу. Тюлька була вже пригнила, порозлазилась і поприлипала до газети. Фактично, газету теж треба було викинути в парашу, але не можна, щоб не засмічувати каналізацію, тому, перш ніж викинути газету до кошика, Сава прочитав шматок тексту: «…значен…енінських ідей для перемоги національно-визвольного руху в країнах… …нський Союз допомагає країнам… колоніального рабства… виконуючи свій інтернаціональний обов’язок до країн… народи Африки, Латинської америки...» Хліб і кип’ячену воду Сава спожив. Слава Богу, хліб був з державних пекарень міста Києва.

У Володимира Яковича був цукор у вузлику, він сидів під слідством і йому можна було мати передачі. Дав він Саві до кип’ятку ложку цукру і білий київський сухар. Повечеряли. Вартовий не оголошував на сон. Лампочка горіла цілу добу, можна було відпочивати. Сава спробував читати «Кобзар» – не зміг. Не хотілось читати і решту того, що лежало на тумбочці. Сон не брав. Сава лежав і дивився на стелю, а Володимир Якович сидів біля своєї тумбочки і читав. Тільки й того, що час від часу тяжко зітхав і говорив: «От будь до людей добрим. Е-хе-хе». Він ніби чекав, що Сава в нього щось запитає. За що сидиш, чи як ви, дядьку, сюди потрапили з Рівненщини. Чи там у вас своїх ізоляторів немає, як не як, а це ж республіканське КеДеБе і його підсобка. Саву і самого розбирала цікавість, але він знав, що в камері під слідством не варто говорити «про справу», навіть жартома чи пошепки. Один близький Савин знайомий розповідав, відсидівши рік за хуліганство, що у тюрмі кожен другий – стукач. Виходить, що коли Сава не стукач, то Володимир Якович – другий.

Стукач, сексод, філер, запроданець, зрадник, посіпака, холуй, наушник, «освєдомітєль» – це черв’як, який розпушує згустки народних змов, котрі тяжіють до утворенн нових партій, фракцій чи підпільних організацій, котрі мріють про захоплення влади. Сексод, черв’як ще й тому, що слугує приманкою для інакомислячих, тих, хто сумніваєтся в правильності генеральної лінії правлячої партії. Стукач – він завжди прямолінійно опозиційний до уряду, йому можна по службі.

Але навіщо стукач у тюрмі, де всі невільники? Відомо ж, що в’язні упускають їм на голови цеглу чи душать подушками. Одначе офіцери-вихователі (кум, як кажуть зеки) докладають усіх зусиль, аби виховати нового сексота. І якщо в групі кожен в’язень буде донощиком, тобто буде зраджувати свого товариша «кумові», то це вінець виховательських мрій і комуністичного виховання – взагалі. А сексод у тюрмі потрібен для того, щоб знищити серед в’язнів «колектівку» (злагоджену непокору), до якої вони весь час тяжіють. Коли вихователь бездарний, «колектівка» може виникнути в учнівському класі цивільної школи, або в солдатській роті. Тоді приходиться або звільняти вихователя, або розформовувати повсталу групу.

І Сава зрозумів, що тільки школа – це оазис доброчесного виховання.

Та й то, деякі примітивні вчителі виховують маленьких ябед за кращі оцінки, щоб маленький школярик розказував тихцем вчителеві, хто розбив шибку чи насмітив у класі.

**************************************

Боже! Як у нас бояться КДБ. Наших батьків вже ніхто не вилікує від того страху. Той начальник майора Ухналя патякає: «Ми єйо пєрєшагнулі» – себто криваву прірву. Легко йому крокується. А Сава ходив розпитувати старих людей, голову сільради, вчителів із свого села на Поліссі, то виходило, що в голодовку 1933 року на сімсот дворів з голоду вмерло біля вісімсот людей, а у війну 1941–1945 років загинуло і пропало безвісті – двісті сімдесят. А скільки не повернулось з Біломорканалу і інших каналів, залізниць і рудників? Хто перерахує і переступить?

Тоді, як мати сходила до декана, а він п’яте через десяте пояснив їй, що ваш син, мовляв, націоналіст, Сава вже жив у баби. Мати поділилася своїм горем із найріднішими. Сава прийшов додому, сів на лавці біля миски з борщем, а баба йому з полу: тарах:

– Хто вам її віддасть, ту Україну, як з неї всі живуть? Були тут вже такі розумні. Перестріляли, позабирали. Он у Лєвона з трьох синів тільки один оце років з п’ять, як прийшов, але й той нікуди не годиться, бо дітей у нього нема. А самого Лєвона і його двох синів не чутно де вони й поховані. Нащо собі життя калічиш? Живи поки живеться, а то підеш у тюрму гнити.

Сава мовчав і думав собі, що неписьменній бабі, котрій уже 74 роки, він ніколи не казав, щоб у когось забирати Україну, він сам про це ще конкретно не думав, ні батько ні мати про це йому не говорили, а баба отак просто.

– Крові наробити. Поживи ще. Скільки я вже тої крові на своєму віку надивилась. Скількох молодих бачила, котрих вже нема. Поживи! Не сунь голови в петлю.

Вони знають, вони все знають, дорослі. От баба, чи батько. Все їхнє життя – страх, що раптом інтернаціоналісти з Москви подумають, ніби ти хочеш з’їсти усе, що приробив, не захочеш віддати більшу половину – заберуть і згноять у Сибіру, на пострах іншим, щоб мовчки їли картоплю з тюлькою і квашеними огірками. А Степан раз у гуртожитку казав Саві:

– Твій батько історію викладає. Він же все життя бреше, а тобі гроші на науку висилає.

– Нас у нього четверо, то мусить брехати. Це вже в нього і не гріх ніби, а обов’язок службовий. Хочеш дітей годувати, або в школі бреши, або в колгоспі крадь. Він хоч у школі і бреше, а вдома мовчить, нам дома голови не заморочує істрією КПРС. Правда, він найбільше любив стародавню історію, тут він знав усе напам’ять, а з української лише Богдана Хмельницького, того, хто Переяславську Раду сотворив. Зараз наші батьки так звикли брехати, що інколи самі вважають всю фальш за правду. Бо при тих людських втратах: Громадянська війна яку розв’язав Ленін, голод 1922, голод 1933, жертви 1941, голод 1947, дуже багато крові спущено з українського народу, і в покоління наших батьків було єдине завдання, поновити ці втрати, ростити дітей. А ми підросли і знайдемо свою історію. Вдихнемо у наросле м’ясо колишній бойовий дух. Ї-і його мать. Га!

Сава вже був майже щасливою одиницею совєтського народу, але не втік від того, що починає звучати в душі, коли затягують українці пісню про славу і волю. Цілих п’ятнадцять років його виховували яничаром, але вся ця їхня робота пропала за якийсь рік перебування в Києві.

Цілу ніч Саві снилось, що його от-от почне рвати великий службовий собака з настороченими вухами. Сава якимсь дивом тікав від нього по городу біля батькової хати, а собака ось-ось мав на нього накинутись і повалити. Проте Сава продовжував плутатись у зеленому довгому картоплинні і напружував пам”ять, як звати службового собаку українською мовою. «Хорт» – блиснула думка назва собаки зовсім іншої породи. – «Хорт, Хорт». Хорт одразу з’явився. Величезний клаповухий пес на довгих тонких ногах. Він схопив «Мухтара» зубами за загривок і тріпонув ним, як ото собака трусить котом, вхопивши його за хребет. Кіт тоді зразу здихає від струсу, але службовий собака знову ожив і кинувся на Саву. Хорт знову хапав і стріпував, аж бадилля летіло, але «Мухтар» знову оговтувався. Сава прокинувся і почав думати, чи на добро цей сон.

****************************************

Був ранок. Коли брязнули ключі, Володимир Якович навіть запопадливо, поперед Сави, підмів біля параші і приготувався її виносити. Це була півторавідерна емальована каструля з накривкою. Сава не дуже до тої параші поспішав, але знав, що парашу треба виносити по черзі, так само, як і замітати та витирати пил у камері.

Сходили в туалет, умились. Подали снідать. Сніданок давала вже інша жінка. Лице вив’язане білою хусткою наче в сестри-жалібниці. На щільно стулених гарних губах службова печать таємниці, а в очах глибокий смуток. Сава особливо гостро відчув тугу в грудях, коли дивився в лице цій жінці із скорботними устами. Лице її нагадувало Саві висічений з каменю образ скорботної Матері на могилі жертвам фашизму. Сава мовчки подав у віконечко меншу залізну емальовану миску, і вона поклала туди черпак товченої картоплі та шматок вареної тріски, а також півхлібини. Володимир Якович сказав, що це хліб на весь день і що з хлібом тут неважко. Відміряла вона також у алюмінієву кварту порцію цукру. Міркою для цукру була патронна гільза з припаяною ручкою. Гільза не відомого Саві калібру, можливо, з російського патрона зразка 1913 року. Спадок російської царської держави, тюрми майже не змінюються, лише поширюють площу, а якщо люди не вміщуються, то просто, за вказівкою того ж таки геніального Леніна, який у все вникав, будуючи державу диктатури, просто обгороджувалась колючим дротом довільна площа і туди заганялись люди.

Саві стало трохи не по собі, що жінка з таким скорботно-урочистим лицем працює в подібній  установі, але махнув рукою, перш ніж почав їсти: «Все робиться руками людей. Чого я розчулююсь».

– Тут Гончарук? – запитав черговий у лядку для подачі їжі.

– Тут.

– Збирайся.

Сава пішов за конвойним. Конвойний, так як і старшина, клацав пальцями на кожному повороті. Зайшли у напівпідвал, звернули у якісь двері. За столом сидів майор Ухналь. Це була звичайна камера із загратованим вікном, тільки тут стояв стіл, два стільці і телефон. Привітались. Закурил.

– Ваша дружина ось-ось народити має? – почав майор.

– Ви що, у хрещені батьки набиваєтесь?

– Не будьте таким, я до вас, як до людини, – навіть образився майор. – Про жінку свою ви десь не дуже переживаєте, та й дитину треба буде комусь виховувати.

– А вона її у ясла віддасть, то там виховають. Ще буде мені, я повернуся, якщо повернуся, говорити: «Говорі папа чєловєческім язиком».

– Вам спалось погано?

– Ні спалось нормально, тобто снилась всяка службова собарня. 

Майор приготувався писати.

– Підозрюваний Саво Петровичу, де ви ночуєте?

– Я вже вам казав.

– А ви ще раз скажіть.

– Чого я буду сто раз повторювати, коли ви і минулого разу це записали.

– Ви вмієте друкувати на машинці?

Сава Мовчав.

– Ви знайомі з Вербицьким Іваном?

Сава мовчав.

– Ви будете говорити?

– Тим гірше для вас...

– Ви маєте докази проти мене, то судіть, я не хочу перед вами виправдовуватись, бо знаю, що у вас милості не випросиш.

– Може, ви хочете іншого слідчого?

– Ні, ви приємна людина. Тільки ви на службі. Чому ви берете такий тон розмови, ніби хочете оформити мене в санаторій, а не в зону? Ви ведете слідство, а судить суддя. Та й судить він не як сам хоче – при закритих дверях за інструкцією від Політбюро КПРС: давати на всю катушку. Потім, як людина з-за грат нічого сказати не може, ви друкуєте в газетах різні плітки.

– Газети нас не обходять.

– Звісно, це справа журналістів з КПРС.

– Думаєте письменники, ті, що вас, молодих, під’юджують, не говорять вдома російською мовою?

– Ті, що під’юджують, не говорять. А що ви скажете на те, що нам на філологічному факультеті зі спеціальності українська мова і література, лише ці два предмети читають українською мовою? А всі вузи України? Скільки мільйонів української молоді ви позбавляєте рідної мови усім гамузом? А тепер ще й дитсадки… Коли я спостерігав ті перші зібрання біля пам’ятника Шевченку 22 травня, мені було нестерпно соромно, а я вродився гордим. Уявіть. Вечір, холодний дощ. Люди одягнуті по-літньому. Принесли квіти до пам’ятника і співають пісні на слова Шевченка. Можна ж заспівати і піти собі доому. Але в цьому співі було стільки відчаю, щоб їх нарешті почув Шевченко, чи що? Стоїть двадцять–тридцять людей і співають «Заповіт», «Думи мої думи мої», «Реве та стогне...». Раз проспівали, другий раз, дощ січе. Сьома година вечора, восьма, дев’ята, одинадцята – та скільки ж можна?! Дванадцята, тринадцята година ночі! Ансамбль голосів слабенький і то вже як душа від холоду колотиться, то і голоси стають жалюгідні. Я ходив кружка, як прив’язаний собака. І додому не хочеться йти, і підійти до них співати – соромно. Як там Маркс про це прорік: «Сором, це своєрідний гнів, тільки обернений всередину. І коли ціла нація дійсно-таки соромиться, вона подібна до лева, який присідає перед стрибком».

– Ви – це ще не нація. Ви думаєте що ніхто більше не піклується цим?

– КДБ піклується. Ви, наприклад. Щоб ми не могли ніде й слова писнути на свій захист.

– Мені соромно за вас, Саво, ви дріб’язкові. Ви забуваєте про святу святих, про дружбу між українським і російським народом. Ви, як дитина, котра хоче варення. Невже ви хочете якоїсь сварки.

– Я люблю росіян у Москві, а українців у Києві. Недавно бачив фільм «Живий труп», знятий у Ленінград. Дуже й дуже він мені сподобався. Сучасна постановка модернізує твір, хоча все витримано в стилі ретро; оця втеча від людей перегукується з деякими модерними творами. Написано це графом Толстим про князів і графів. Не будемо говорити про те, що пропагується етика експлуататорів, нам, звичайно, цікаві характери. Поставлено блискуче, актори підібрані маститі. Відчувається, що люди працювали не озраючись на кошторис і «старшого брата». Я мав насолоду, вдячний, заздрю. І знову ж таки, мені соромно. З чим порівняти? Із затертою, допотопною стрічкою «Наталка Полтавка», знятою серед театральної бутафорії, чи з російськомовними фільмами довженківців, сірими від провінціалізму?

– Не вмрете ви і без українських фільмів. Вони не потрібні. Вам що, їсти нема чого?

– Що ви все про хліб, ніби нам його хтось дає, а не ми самі його вирощуємо. Ніби французи голодні свої фільми знімають? Я вам ще раз кажу, що ви займаєтесь не своєю справою. Ловіть шпигунів.

– Досить. Де ви ночували в ніч з 25 на 26 квітня?

– То ми так і будемо сидіти?

– Пустіть мене в камеру! – Сава встав.

– Сядь, хто дозволяв устати!? – гарикнув майор, аж убіг конвойний.

– Не треба, вийдіть, – звернувся до нього майор. «Злиться майор. Сьогодні субота, пішов би оце на рибалку. Та ще, може, прогресивка чи травневі премії горять, бо не може закрити „Справу”», – подумав Сава.

– Значить ви відмовляєтесь говорить?

– Відмовляюсь.

– Буду просити начальство, щоб узяти вас під слідство.

– Воно вас і послухає. Ви ж уже тримали під слідством і більше року.

Майор подзвонив, і конвойний, клацаючи пальцями, відвів Саву у камеру.

– Ну, скоро вас випустять? – поцікавився Півень.

– Обіцяє затримку.

******************************************

Сава звалився на ліжко, і мовчки дивився на стелю.

– Ех, ляжу і я полежу, вони вам нічого не кажуть…

Півень ліг і вони довго мовчали, коли Володимир Якович раптом запитав:

– А чи ви знаєте, що чоловіки можуть любитися?

– Чом не знаю, – по змовницьки хихикнув Сава. – Знаю, що коли любляться жінка з жінкою, то це зветься лесбіянство, а якщо чоловік з чоловіком, то це гомосексуалізм.

– А вам доводилось?

– Та-а-а, – невизначено протягнув Сава. Всякі такі розмови, що бували в гуртожитку, він сприймав як нереальні. Тобто, за любов’ю він завжди бачив як результат – народження дітей. Тому у такому паруванні він не знаходив глузду, а отже, не вірив у нього. Разом з тим, йому не хотілось признаватись Півневі, що він такий недосвідчений.

– Ну справді-бо, скажи, – перейшов  Півень на «ти». Очі в нього то заплющувались, то розплющувались, і Сава бачив, що від самої розмови Володимир Якович має задоволення. Сава міг би розповісти, що про жінку він мріяв змлечку, мільйон разів. Аж до армії ніколи її голу не бачив і намагався, та не міг уявити, як там у неї все. Маленькі дівчатка, немовлятка, якось в його свідомості не прирівнювались до ЖІНКИ. Мріяв, що хай би ото як приїдеш у місто, а там показували голу жінку, як русалку, у прозорому акваріумі, щоб ця таємниця нарешті не мучила. Півень тим часом зовсім розварився від власних мрій:

– Нас оце тут разом як потримають трохи, то ти спустиш мені в пригорщі, а я намащу собі живота, – перебив Савині спогади.

– Побачимо, – ніяково вимовив Сава.

– Ні, я натру спермою лице, - замріяно мовив Володимир Якович, і знову солодко заплющив очі.

          Сава встав і почав ходити по камері. Не сказав би, що йому огидно, просто трохи моторошно. Він ще раніше привчав себе прощати людям, бо знав, що вони раби пристрастей. По Півню було видно, що він не придурюється, а переживає, має кайф навіть мріючи. Якщо я не такий, то чого мені боятись, сам собі вирішив Сава і сказав:

– Зустрінемось з вами в таборах, там про це будемо балакать, там нема жінок.

– Тут їх теж нема.

Сава ходив туди-сюди по камері і коли йшов від дверей, Півень легенько мацнув його рукою за матню. Сава йому нічого не сказав, а лише здивовано глянув. Володимир Якович розплився у вибачливій усмішці, а в очах було благання. У маслянисто-чорно-карих очах, що плавали у кришталево чистих білках. Сава знову кілька раз пройшов туди-сюди, і знову Півень пацнув його по матні, довше затримуючи руку. Сава продовжував і далі мовчки ходити по камері, а Півень все довше і довше затримував руку. Сава вже відчув, що х… у нього набряк, а Півень, як розварений, лежить на ліжку і марить:

– Я знаю, ти чистий. Як підемо під душ, повернешся спиною до вічка і даси посмоктати. Ах! Можеш засунути аж у саме горло, можеш мене вдавити, а може я повернуся до тебе спиною, нагнуся…

– Його трясла лихоманка, а у Сави від того, що він збуджувався, але намагався бути стриманим і строгим, дерев’яніло лице. Півень схопив Саву за матню, обмацуючи члена дрібними, дрібними потисками кінчиків пальців, почав молити:

– Дай потримати голенького. Дай!

– Сава якусь мить заціплено і зацікавлено дивився на Півня. Той лежав наче пухнастий кіт, якому чухають живота і задоволено мурчав, аж схлипував. «Які у нього негарні жовті зуби» – майже з огидою подумав Сава і процідив:

– Кинь! Я тобі як дам раз у зуби! Швидко прокинешся! Ти що, хочеш, щоб мене тут причинили за збочення!?

– Півень відсахнувся, бо побачив у Савиних очах отруту люті. Обм’як. Сава розтиснув, затиснутий було до білого, кулак і знову ліг на ліжко.

– Ви мені спершу говорили, що ото коли б спробувати, як люди розказують, а це я бачу що ви… Хто це вас так навчив?

– Я тебе прошу. Ти ж нікому не кажи. У війну я був ординарцем у одного офіцера…

Брязнули ключі, і черговий контролер повів їх на прогулянку. Натопаного, але не дуже гладкого Півня і гінкого тонкого Саву.

Стіни дворика десь три з гаком метри заввишки згори дротом колючим обплутані і над ними по дерев’яному помості ходить вартовий з автоматом. «Оце в когось тут іде служба». – думав Сава і ходив за Півнем попід стіною по чотирикутнику. Вгорі голубіло небо. Сонце виглянуло з-за покрівлі сусіднього будинку, освітлюючи половину дворика. Сава скинув сорочку і майку, щоб трошки поніжитись під вже майже літнім сонцем у затишку, але щоб не стояти на місці, почав танцювати твіст. Енергійний танець, правда не досить цнотливий, як для українців, але хвилі диких племен накочуються на Україну то зі Сходу то із Заходу, то з Африки. Весь час на Атлантиду древніх культур накочується дев’ятий вал дикунства. Почав Сава виломувати такі колінця, що і вартовий поглядав на нього, коли проходив у зворотній бік, а Володимир Якович аж замилувався. Умів Сава танцювати твіст. Вони з Степаном були королями твісту у гуртожитках на Ломоносова. Степан танцював граціозно, широкими рухами, а Сава з віртуозними вивертами. В часи поширення твісту танцювали попарно дівчата і хлопці, або гуртом у колі. І оце зараз Сава укладав у твіст усю душу, та ще й глядачі були: Півень і вартовий. Якийсь час за танцем Сави спостерігав з вікна майор Ухналь, і це йому не сподобалось. Поведінка заарештованого чимось тривожила майора Ухналя. Заарештований не каявся, не намагався викрутитись, він займав цілком незалежну моральну позицію і це не подобалось майору. Закрадався сумнів, що службове становище його, майора, не зовсім чисте. Адже до цього випадку він був певен, що живе чесно і чесно робить свою справу слідчого УКДБ. Хотілось жити з чистого листа, забувши попередні злочини російського КДБ заради світлого майбутнього, але те що він кинув цього щирого хлопця в обійми махрового зонівського педераста, заради того аби мати більше часу для розкриття... Майор засоромився своєї розчуленості. Треба думати що Там подумають за нерозкриття, а не соплі розпускать, вилаяв себе.

Потім вони з Півнем ще трохи походили. Сава видихав, розслаблювався після несавмовитого танцю, а Володимир Якович зиркав на голі Савині груди і втягував ніздрями тонкий приємний запах поту.

Ішли коридором, у Сави в очах оранжева темрява від переміни освітлення. Прийшли в камеру. Півень знов сів біля тумбочки в позу монаха-літописця, а Сава ліг горілиць і переживав враження травневого дня. Коли це брязнули ключі, і контролер сказав Півневі, щоб той збирався з речами.

– Куди це вас? – пошепки запитав Сава.

– Не знаю. Ви часом не наговорили на мене? – так само пошепки запитав Півень, скочуючи матрас.

– Не було коли, та й не займаюсь я такими речами, – відповів Сава, сидячи на стільці, доки Володимир Якович складав у миску шматки хліба, вузлик з цукром і пакет з Київськими сухарями.

Змінювали обстановку. Винесли Півневе ліжко, тумбочку, стілець, забрали книжки і Сава залишився сам.

с. Лісники, 1969 – 1970

1. Лабораторная работа 4 ФАКТОР ВРЕМЕНИ В СОЦИАЛЬНОЭКОНОМИЧЕСКИХ ПРОЕКТАХ Цель работы- изучить теори
2. Обчислити визначник- 1 2.html
3. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук Харків 20
4. ВАРИАНТЫ заданий составленных учителем Вариант ’ 815442 11
5. Проектирование предприятий винодельческой отрасли
6. экономических отношений в современной России требует от общеобразовательной школы своевременного реагиров
7. ІМПОРТНИХ ОПЕРАЦІЙ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ Спеціальність 08
8. дослідних робіт; Експериментальні дослідження у виробництві; Сертифікація продукту; Патентуванн
9. по амб. Журналу Выбыл20г
10. Введение 2
11. Конкуренция
12. Сегодня главной целью и стратегическим направлением специального образования является обеспечение услов.
13. Контрольная работа- Алгоритм выбора и реализации предпринимательской идеи
14. Учебное пособие- Витоки української культури. Міфо-релігійні уявлення східних слов’ян
15. ПИФ часто фигурирующая в современных российских экономических изданиях расшифровывается как-паевой инве
16. Химические методы борьбы с солеобразованием в скважинах и системе сбора применяют главным образом при вы
17. Вклад отечественных учёных и государственных деятелей в развитие териологии в России в XVIII веке
18. СРЕДНЯЯ ОБЩЕОБРАЗОВАТЕЛЬНАЯ ШКОЛА 1 Г
19. а шерстяные носки больше одной пары х-б носки несколько пар утепленная просторная куртка ветровк
20. Польське або Січневе повстання 1863~1864 рр

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе