Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Олександр Олесь. Мотиви лірики. Образ ліричного героя. Аналіз поезій «З журбою радість обнялась», «Айстри», «О, слово рідне…», «Чари ночі».
Із збірки «Чужиною»:
«Народе страднику, навчи і нас в вигнанні Любити свій Єрусалим» - з такими словами О. Олесь звертається до рідного народу, рідної землі. Поет з 1919 року жив в еміграції і тому туга за рідною землею ставала провідним мотивом його поезії. Свою розлуку з Батьківщиною Олександр Олесь сприймав як трагічну розірваність зі своєю основою, і ця розірваність спалює душу людині: «В вигнанні дні течуть, як сльози, Думки в вигнанні сплять, як мертві». Ця збірка вся насичена мотивами марності прожитого і тугою за втраченою повнотою життя: «Я все життя збирався тільки жити, Дивитись, слухати і пити Нектар із келиха краси…» Туга за покинутим щастям у рідній стороні трансформується в мотиви марення, сну. Лише у такій формі ліричний герой може знову поєднатися з усім, що він любив: «Іду, і дихаю, і образи кохані Устами голосно зову… Пізнав в тумані – І знов живу». Фольклорною образністю насичений вірш: «Роси, роси, дощику, ярину», який і виконаний у традиційних для народнопісенної творчості засобах виразності. Цей вірш в символічній формі втілює ідею захисту здобутого важкою працею від тих, хто хоче привласнити ці здобутки. У вірші «В кафе, наповненім юрбою» постає образ музиканта і журливої пісні, які стають символом страждання, яке є однією з одвічних сил, що утримують світ.
За збіркою «Перезва»
Збірка «Перезва» пройнята гострим болем за долю власного народу, докорами українській еміграції, яка втратила мету і «показилася» з розпуки. Перезва у народних традиціях – це обряд, який виконується у перший день після весілля, коли молода знайомиться з членами нової родини. Поет через цей обряд подає гротескні образи діячів еміграції, які, сахаючись з боку в бік не можуть і не хочуть шукати шляхів порятунку України. Поет використовує символічні образи старої ряднини, ходіння на руках, палаючої «рік чи два» хати, мотив продажі матері і батька, які роблять картину «Перезви» яскравою і жахливою. Цим «діячам» поет протиставляє інших, справжніх борців за Україну: «А там десь на позиції, Без зброї, без муніції, У полі босі й голі Вмирають козаки…», так і не дочекавшись допомоги з-за кордону. У вірші «Моя орієнтація» поет пише про власні вагання і сподівання, які врешті скінчилися вірним, хоч і запізним розумінням мети: «Орієнтуюся нарешті, Востаннє вже, на свій народ!».
Із збірки «Поезії. Книга Х»
Крім чисельних мотивів пов’язаних з коханням, болем невзаємності, тугою за втраченим почуттям, у збірці присутні філософські мотиви лірики.
У вірші «Фіалки сліпий продає» ліричний герой пропонує світові квіти свого серця, які йому не потрібні, як і фіалки сліпого жебрака, тут реалізується мотив байдужості світу до поета, який неодноразово виринає в творчості Олександра Олеся: «Все розтрачено, розгублено, Бо воно було людьми Не шановано, не люблено…»
Вірш «Згадую: так я в дитинстві любив…» присвячений тузі за дитинством – найкращою порою людського життя. Дитинство кожної людини – це пора пізнання світу серцем, проникнення в його таємниці на рівні потім недоступному дорослим. Діти відкриті і не втратили здатність дивуватися красі. Ліричний герой порівнює яскравий світ дитинства зі сном, розуміння краси світу залишилося з ним назавжди. Схожий мотив туги за молодістю реалізується у вірші «Як камінь – серце. Крига в крові…», вірші зображений вицвілий, безбарвний світ, у протиставленні йому подані яскраві кольори молодості.
У вірші «Який шалений вітер» вітер постає силою життя, яка мимоволі керує людиною, вітер у природі – це доля для людини. Цей вітер закидає ліричного героя на чужину, і цей новий світ, чужий і незнайомий, здається йому сном.
Знову з’являється мотив туги за рідною стороною у вірші «Летять вперед в незмірених степах…» Він втілений через образи думок-посланців, які подані через фольклорно-міфологічні образи: до рідного краю вони летять як «золотогриві коні», назад – сумними і знесиленими або хижими птахами. Цей мотив поєднаний з мотивами роздвоєння особистості і смерті у вірші «Коли я вмер – забув, не знаю…».
Вірш «Вже не молюсь ні богу, ні богам» пройнятий розпачем і зневірою, ліричний герой чекає тільки смерті. Близька смерть у вірші «Швидко, швидко ми побачимось…» є поверненням до матері, так сприйняття смерті часто тлумачиться у психоаналізі. У цьому вірші з’являється образ-символ серця – центру життя людини, єдиного, що ліричний герой не згубив у вирі життя. Серце порівнюється з сонцем, ці образи є синонімічними в багатьох міфологіях світу. Образ серця виникає і у вірші «Тривожні сни…», де дні виковують з старого нове серце для нового життя. У цьому вірші і у поезії «Як пес голодний, кинутий і гнаний» у снах до ліричного героя приходять потаємні підсвідомі тривоги і прагнення.
У вірші «Там десь за мурами цвітуть луги» присутній мотив замкненого простору, з якого не може вирватися людина. Він лунає і у поезії «Ще не вмерла пісня, ще живе в мені», де вільну пісню не випускають на свободу окови, каміння, скелі.
Вірш «Гіркий був келих життьовий» містить мотив любові до життя і прагнення прожити його ще раз.
Олександр Олесь тільки в наші дні повертається до українського материкового читача, тільки зараз в усій повноті ми можемо насолоджуватися красою його поетичного слова, перейматися щирою любов'ю поета до України та рідної нації.
Патріотичні мотиви в творчості цього письменника домінують, хоч критика й донині помилково акцентує на Олесеві як на чистому лірикові, співцеві квіточок, любові та розлуки. Ще за дев'ять років до утворення УНР і недовгих днів її існування Олесь передбачав трагедію. Він бачив роз'єднаність українців, їхнє невміння знехтувати внутрішніми чварами перед лицем окупації.
Але потужним є і суто ліричний струмінь.
1. Українська символістська драма. Аналіз драматичного етюду О. Олеся «По дорозі в казку» (та лібрето опери «Над Дніпром».
Європейська нова драма, представлена на рубежі століть іменами Ібсена, Метерлінка, Гауптмана, Стріндберга, Шоу, Чехова, не тільки вплинула на розвиток української драматургії епохи модерну, а й отримала свою додаткову модифі кацію в творчості таких українських митців, як Леся Українка, В. Винниченко. Українські драматурги модерну не були тісно пов'язані з певною стильовою орієнтацією, тому в драматургії важко, наприклад, розрізняти такі течії, як неоромантизм, неореалізм, символізм. Для драматургічного тексту доби модерну були характерними деформація реальності й умовність, літературність, вербальна орнаменталь-ність, звернення до архетипів та міфологем, демонстративна штучність форми, сприйняття життя як вічної гри людини, яка постійно виконує безліч ролей у театрі екзистенції, пародіювання та стилізація усього історико-культурного контексту минулого, порушення естетичних норм, які здавалися сталими. Все це ознаки стилю модерн узагалі: стилю мистецтва, стилю мислення, стилю життя.
Епоху модернізму в українській драматургії репрезентують і останні п'єси корифеїв, і міфопоетичні поеми Лесі Українки, і експериментально-психологічна драматургія В. Винни-ченка, і символістські етюди О. Олеся, і неоромантизм С. Черкасенка, і соціальна драма Г. Хоткевича, і історична драма Л. Старицької-Черняхівської, і перші спроби майбутнього авангарду 20-х років — І. Кочерги, Я. Мамонтова. Всі ці різнобарвні явища об'єднує потяг до театрального новаторства, до театралізації дійсності засобами драматургії.Юнак, герой драматичного етюда "По дорозі в Казку", веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму - і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького.
Поетика пророцтв взагалі була невід'ємною частиною театру епохи модерну. А особливо театру символізму, який в українській драматургії найширше представлений етюдами Олександра Олеся (1878—1944). Найвідоміший з них — «По дорозі в Казку» (1914). Цією драматичною поемою Олесь вступає а полеміку з популярним російським текстом Максима Горького. Мається на увазі «Легенда про Данко», що відокремилась від конкретної художньої реальності та претендувала на роль девізу для радикальної інтелігенції не тільки Росії, а й України. Хоча тема романтичного героя, який намагається вивести людство із темряви до світла, не є специфічною особливістю поетики модерна, але саме в цей період ця староромантична тема набувала профетичного забарвлення. У казці «буревісника російської революції* романтичний герой гине, розтоптаний юрбою, що поривається уперед до «світлого майбутнього». Завважимо, що категорія майбутнього — філософська, етична, естетична — була принципово важливою для епохи модерну і вивищувалася над категорією сучасності.
У Олександра Олеся юрба повертає назад, у ліс, на болото, не дійшовши трохи до галявини, звідки вже було видно чарівну й прекрасну Країну Казку. Юрба про це так ніколи й не дізналася. Герой, замордований тими, кого хотів вивести до Казки, помирає, але бачить з узлісся наочно свою мрію. До нього підходить хлопчик, який справді живе в Казці. За О. Олесем, Казка — не для всіх. Принаймні, не для тої жорстокої та темної юрби, що постає як об'єкт творчої активності героя. Висновок поета песимістичний: доки людина залишається темною та жорстокою, марно шукати шляху до Країни Казки. Чинники світового зла — не в умовах життя, як за «Легендою про Данко», а всередині людини. І, водночас, фінал, драматичної поеми О. Олеся полишає світле враження, бо Країна Казка виявляється існуючою цілком реально, на відміну від досить абстрагованого майбутнього в легенді російського письменника.
«По дорозі в Казку» за своєю неоромантичною стилістикою відрізняється від інших драматичних етюдів О. Олеся, типових для символістського театру,— «Три світлі ватри», «Танок життя» та інші. Символістські етюди поета, хоча й мали сценічну історію, але залишилися певною мірою експериментом, спробою використання новітніх європейських стильових течій модерну на українському грунті. Вплив поетики Метерлінка позначився на цих спогадах, їх тема — незвичайні психологічні стани людської душі, за допомогою яких увесь буденний світ звільняється від зайвого, випадкового й постає у первісній суперечності життя та смерті.