Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Замок розташований у південно-західній частині міста на вершині високого скалистого плоскогір’я з крутими схилами, що спадають до річки й безіменного потічка. Збудований він із світлого та темно-червоного піщаника на вапняній заправі, про секрети міцності якої ходять легенди. Час будівництва – остання чверть XIV ст., за іншою версією на цьому місці раніше був дерев’яний замок з XIII ст., як садиба родини Бучацьких. Значних перебудов він зазнав у 1580р., 1630 та в кінці XVII ст. після значних руйнувань.
У плані замок утворює викривлений овал з трьома вежами північна, південно-східна і західна (цілком знищена). Південна сторона найбільше уразлива з боку підвищеного рельєфу, а тому має товстелезні мури, що сягають три метри, і три ряди стрільниць.
У південно-східній вежі містилася замкова церковця. Розповідають, що звідси походить одна із найдавніших ікон «Богородиця» церкви св. Миколая. Поряд з баштою знаходилися житлові приміщення і в’їзна брама, до котрої можна було дістатися по збудованій похилій доріжці та відкритому містку, перекинутому через рів. Замковий двоповерховий палац, очевидно, був споруджений у ренесансному стилі – мав арочні галереї обіч зовнішнього фасаду. З житлових приміщень і башт був вихід у підземелля. Про ці підвали і підземні ходи в народі побутують легенди про те, що замок сполучений таємними переходами із всіма сусідніми замками, церквами і «Монастирком», що в підвалах зберігаються скарби пана Каньовського і золота карета Марії Могилянки.
Французький придворний Ф. Далейрац, який був при королі Яну III Собєцькому, відвідавши бучацький замок у 1684 році так його описує: «Збудований з каменю на кілька високих поверхів і дуже міцних та товстих мурах над містом на вершині стрімкої гори. Замковий двір прикрашений низкою галерей, і багатьма іншими особливостями архітектури, замикає в собі прекрасну фонтанку, яка б’є джерелом дуже чистої і холодної води».
У середині XVIII ст. Микола Потоцький побудував собі новий палац, і старовинний замок був залишений. Однак ще кілька десятиріч він служив для різних практичних потреб. На початку XIX ст. власники замку дозволяли міщанам розбирати за гроші замкові мури на будівельний матеріал і цим його привели до майже непоправної руїни.
Пощерблені мури бучацького замку, що височать над містом майже два століття, чарують своєю неповторністю. Вони – свідчення прозорливого зодчества нашого народу, його майстерності і таланту.
Фігура св.Яна Непомука
Придорожна фігура св.Яна Непомука (1750 р.) була споруджена у Бучачі в час, коли у місті будувалася ратуша. Фігуру святого та двох ангелів виконав скульптор Іоан Георгій Пінзель. ЇЇ відносять до ранніх робіт майстра. Фундатором її був тогочасний власник міста Микола Потоцький. Фігура святого була встановлена на роздоріжжі ( дороги до Тернополя та Чорткова) В ті часи міст через річку знаходився трохи вище нинішнього і роздоріжжя було навпроти фігури святого. Фігуру було знищено в повоєнні часи войовничого атеїзму. Її скинули з постаменту і розбили, теж саме зробили і з ангелами. Люди що жили по сусідству, зберегли частини фігур ( голови святого та ангелів, сьогодні зберігаються в Успенському костелі) Але самі фігури було втрачено.
Ян Непомук один із шанованих святих римо-католицької церкви. Народився неподалік Праги, рік народження точно не відомий, жив в XIV ст., загинув мученицькою смертю 20 березня 1393 року. В західній церкві він є патроном доброї сповіді сповідників та подорожуючих.
Фігура Богородиці (1751 рік) вирізьблена з каменя – пісковика скульптором Іоаном Георгієм Пінзелем. Нижній шестигранний ярус складної конфігурації з усіх боків декорований афоризмами латинською мовою. На фасаді картуш з гербом Потоцьких «Пілава». На верхньому ярусі – присвяти Богоматері. Над волютами розміщені постаменти, на яких – фігури ангелів.
На схилі гори Федір знаходяться монастир та церква отців Василіян, а також історико-філософський колегіум імені св. Йосафата. На цьому місці був колись костел св. Хреста. У 1972 році Потоцькі, бажаючи мати у своїх володіннях освічене греко-католицьке українське духовенство, з дозволу верховної світської і духовної влади запросили у Бучач з Литви отців Василіян. На місці костелу розпочалося будівництво просторого монастиря для отців Василіян, яке завершилось у 1753 році. Фундатором монастиря був Микола Потоцький. У 1771 році зведена велична монастирська церква автором проекту був архітектор Готфрід Гофман, з двома вежами і двохповерховими келіями. Дзвіниця побудована в 1849-54 роках. Монастир був центром освітньої діяльності в Бучачі та Галичині. Наприкінці 1754року тут відкрилася так звана Загальна латинська школа для дітей з бідних родин.
1784 року на базі латинської школи відкрито 3-класну нормальну школу, яку в 1804 році реорганізували в 5-ти класну, а з 1820 року – у 6-ти класну гімназію. У 1870-93 роках – це була нижча 4-класна гімназія. З 1856 року тут діяла Учительська семінарія, а з 1911- року Місійний Науково-Виховний Інститут ім. Св. Йосафата(з перервами діяв до 1944 року).
При гімназії була велика бібліотека з багатою збіркою стародруків церковно-слов’янською, староукраїнською, латинською, німецькою, і польською мовами. З книгозбірні гімназії походить Бучацьке Євангеліє – цінна пам’ятка руської писемності XII- XIII ст. Пам’ятка зберігається в Національному музеї у Львові.
Протягом XIX ст. у гімназії при монастирі оо. Василіян навчалися відомі українські діячі культури, літератури, мистецтва: письменник і фольклорист, один із діячів «Руської Трійці» Іван Вагилевич, поет Антін Любич Могильницький, письменник і журналіст Іван Гушалевич, композитор і фольклорист Порфирій Бажанський, художник і письменник Корнило Устиянович, фольклорист і етнограф, академік ВУАН Володимир Гнатюк, Живописці Модест Сосенко і Володимир Ласовський, письменники Осип Назарук і Антін Крушельницький.
Тут здобували середню освіту польський маляр Юліуш Коссак, письменник і журналіст Ян Лям.
Діяльність Бучацького монастиря оо. Василіян була заборонена радянською владою у середині 1946 року .
З 1946 по 1950 роки в монастирі знаходився зерносклад а з 1950-1986 роки Сільське Професійно Технічне Училище – 26.
У березні 1991 року після 45-річної вимушеної перерви у Бучацький монастир св. Хреста повернулися отці Василіяни.
Реставраційно-будівельні роботи були розпочаті у 1992 році і тривають по сьогодні. У 1995 році Міністерством освіти України зареєстрований історико-філософський ліцей імені св.. Йосафата Бучацького монастиря Чесного Хреста Господнього чину св. Василія Великого, сьогодні колегіум.
Перший костел у Бучачі був дерев’яний(1379р.), пізніше побудували кам’яний в готичному стилі. А сьогоднішня споруда костелу Успіння Пресвятої Богородиці побудована в 1761-1763 роках в стилі бароко. Бернард Меретин, а згодом Мартин Урбанік були архітекторами храму. А видатний скульптор Галичини Іоан Георгій Пінзель зі своїми учнями виконав різьблення вівтарів.
Унікальність костелу в тому, що Пінзель вирізьбив вівтар святого Юди Тадея, взяв перед ним шлюб, хрестив дітей.
Фундатором храму був Микола Потоцький, про це написано над головним входом до храму.
Майже у кожному храмі, спорудженому на кошти графа Миколи Потоцького, був вівтар його патрона – Св. Миколая. Для вівтаря Св. Миколая в парафіяльному костелі були виконані скульптури святих – Вікентія та Франсиска Борджіа, а для вівтаря Св. Тадея фігури архангелів. Вівтар Святого Тадея спочатку знаходився в готичному костелі, а згодом його перенесли до новозбудованого костелу. Вівтар св.Антонія – фігури Віра і Надія (сьогодні знаходяться в Олеському замку, філіал Львівської галереї мистецтв). Вважають, що виготовлені для цього храму вівтарі, були одними з перших робіт Іоана Георгія Пінзеля у Бучачі.
В майстерні Пінзеля виконують антипедії для трьох вівтарів на історичну тематику ( не збереглися).
На антипедії вівтаря Св. Миколая відтворено період турецької війни. Саме події оборони Бучача від турецьких завойовників у 1672 році а також велика роль бабці Миколи Потоцького – Терези Потоцької, завдяки якій місто не було зруйноване, стало важливою темою творчості мистців того часу і наступних поколінь.
Два інші вівтарі в бокових нефах були замовлені Миколою Потоцьким дещо пізніше.
В часи радянської влади храм перетворився на склад промтоварів. По варварськи поставилися і до поховань духовних наставників у підземеллях храму, викинувши їхні останки з місця поховання, звільнивши місце для котельні.
В 1991 році в храмі відновилися богослужіння і розпочалась реставрація, яка на сьогоднішній день завершена.
У 1751р. Бернард Меретин та Іоан Георгій Пінзель споруджують на центральній площі в Бучачі одну з кращих пам’яток – Ратушу. Вона належить до найдосконаліших зразків архітектури XVIII ст. Серед будівель того типу не має собі рівних не тільки на Західній Україні, але й в усій Центральній Європі. Фундатором ратуші був Микола Потоцький (1712-1782).
Ратуша являє собою квадратну в плані двоповерхову споруду, над якою здіймається двоярусна вежа з годинником (частково була знищена під час пожежі у 1865р.) Споруда чітко почленована горизонтальними лініями карнизів і балюстрад на три яруси, які послідовно й виразно зменшуються, як у висоту, так і в ширину. Її висота понад 35 метрів набуває легкості, стрункості й стрімкого руху вгору. Ратуша мала купольне завершення з ліхтариком і флюгером, які знищила пожежа 1865р. Після пожежі у 1870р. провели реставрацію, значно спростивши дах. До 1865 року ратуша була оздоблена багатою й майстерно виконаною Іоаном Георгієм Пінзелем та його помічниками скульптурною пластикою, яка була нерозривно пов’язана з архітектурою. Архітектура споруди, підкреслена дзвінкими геометричними формами, сприймається як прекрасний постамент для споруди великого майстра Пінзеля, що вражає своєю експресією та виразністю образів.
Головний фасад ратуші завершений пишною і складною скульптурною композицією, в центрі якої герб – хрест «Пілава», обрамлений алегоричними символами. В основі скульптурних композицій, які увінчували Ратушу, були міфологічні та алегоричні сюжети, в яких за твердженням істориків мистецтва оспівано 12 подвигів Геракла. Із шістнадцяти статуй після пожежі 1865р. вціліло тільки шість, але і вони були пошкоджені. Це, зокрема чотири скульптурні групи, якими увінчані кути нижнього ярусу ратуші: «Давид перемагає Голіафа», «Геракл вбиває лернейську гідру», – на головному фасаді, а на протилежному – «Самсон роздирає пащу лева», «Посейдон втихомирює морські хвилі». Ще дві статуї «Феміда» та «Козак» розміщені на головному фасаді.
Скульптури, які знаходились на ратуші, тесані із цільного вапняку, і лише подекуди зроблені вставки і накладки.
Образи почерпнуті із античної міфології та Біблії.
У XIX ст. на першому поверсі ратуші розміщались органи місцевого самоврядування: повітове староство і повітова рада. У 1920 році будівлю віддали міщанам і купцям під житло та торгівлю.
30 грудня 1982 року у приміщенні ратуші було відкрито районний краєзнавчий музей. У 1985 році проведено вдруге реставрацію ратуші. В даний час ратуша знову перебуває на реставрації.
Свідком сивої давнини і історичної події 18 жовтня 1672 р. є 400-річна Золота липа, що росте в Бучачі на Південному масиві. Саме тут. під її ошатною кроною, був підписаний Бучацький мир між Польщею та Туреччиною. Оповісти про Бучацький мирний трактат 1672 року неможливо, не згадавши коротко про політичну ситуацію тих років. Становище України в роки, які передували 1672-му, можна охарактеризувати одним словом: “Руїна”. Гетьманом Правобережної України козаки обрали Петра Дорошенка, який плекав мрію про об’єднання лівого берега Дніпра з Правобережжям й автономію України. Власними силами відбитися від Польщі і Москви (гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький ішов назустріч московським бажанням) було неможливо, тому Дорошенко забезпечує себе татарсько-військовою допомогою і турецькою протекцією, для чого вступає в союз із кримським ханом і Портою. Тим часом польський сейм ратифікує договір про призначення гетьманом Правобережжя Ханенка. який визнавав себе підданим польського короля на умовах автономії самої лише козацької верстви. Дорошенко став готуватися до рішучої боротьби з Польщею і реальну допомогу у цьому йому могла надати лише Туреччина. Увесь 1671 рік пройшов в дрібних сутичках та відвоюванні Поділля від поляків. Але це було лише прелюдією до великої війни між Польщею і спільними силами Туреччини, Криму й Правобережної України. Війна ця вибухнула навесні 1672 року.
Польща не могла протистояти грізній силі турецького війська і після здобуття Кам’янця козацькі й татарські відділи рушили вглиб Галичини, до Львова. У перших числах вересня Львів побачив під своїми мурами татарсько-українське військо. Ян Собєський, коронний гетьман Польщі, відступив на захід.
В результаті переговорів Львів відкупився контрибуцією, а 5 жовтня були складені умови миру. 18 жовтня султан, який стояв під Бучачем, ратифікував їх. На основі цього миру Польща зрікалася своїх прав на Поділлі, яке ставало турецькою провінцією, й на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Крім того, Польща зобов’язувалася вивести свої залоги з Білої Церкви та інших фортець і щороку платили Туреччині велику контрибуцію в сумі 22000 червінців. Такі були головні пункти Бучацької угоди. Польські історики називають її найганебнішою у всій історії Польщі. Через рік поляки, так і не погодившись на виконання цього договору, відновили воєнні дії проти Порти і у листопаді 1673 року війська під керівництвом Яна Собєського здобули перемогу над турками під Хотином. Умови Бучацького мирного договору залишились лише на папері. До слова сказати, Дорошенко не міг бути задоволеним із результатів турецької інтервенції.
Значна частина української території – західне Поділля й шматок Галичини з Чортковом і Ягольницею – стали просто турецькою провінцією, і Дорошенко мусів задовільнитися напівзруйнованими й опустошеними Брацлавщиною та Київщиною, де були цілі округи, готові у будь-яку мить від’єднатися від нього. Збереглися відомості, що Дорошенко був розчарований у турецькій протекції взагалі, та рада старшин ухвалила не відступати від турецького султана, бо «тепер, крім султана, нікуди дітись». Окупація Бучача турками затягнулася на 11 років. Загалом, про Бучацький трактат про перемир’я між Польщею і Туреччиною є дуже мало літератури. Існує така думка, що цей документ був підписаний турецьким султаном під липою, яка росте при дорозі на Південному масиві Бучача, про що повідомляє таблиця: “400-річна Золота липа, під якою у 1672 році був підписаний Бучацький мир з Туреччиною.
Церква Святої Покрови (1764 року) – пам’ятка архітектури XVIII ст.. Це останній твір архітектора Б. Меретина і скульптура Пінзеля в Бучачі.
Вплані вона являє собою грецький рівно кінцевий хрест. Пластика стін, обтічної форми наріжні кути створюють враження просторової невикінченості. Мистецька цінність церкви Святої Покрови в найбільшій мірі зумовлена різьбою Пінзеля, блискучою за виконанням, неповторною в українській скульптурі XVIII ст.. В антиподіумі знаходиться велика композиція „Христос іде до Емаусу”, у вівтарях – різьблені в дереві і позолоті барельєфи, які тепер експонуються в Тернопільській картинній галереї. Царські ворота багато різьблені і також позолочені. У 1815 році пожежа знищила оздоби великого вівтаря. Через 50 років церква знову горіла, але згодом була відбудована. Це пам’ятка архітектури, яка перебуває під охороною держави. Відомо, що настінний розпис церкви виконав Яків Головацький (1735 рік). Він працював у малярні Почаєвської лаври і виконував живописні роботи для багатьох церков Галичини. На подвір’ї церкви споруджено гробницю жертвам сталінського режиму, останки яких було виявлено в 1991 році в церковних підвалах.