Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Сучасна некласична філософія
План 1. Вступ
2. Класична та некласична філософія 3. Релігійний напрям
4. Антропологічна філософія
5. Сцієнтизм
6. Постмодернізм
Розробив Дарюга Едуард
Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому. Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів. Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспіль-но-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій. Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо. Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали "першим позитивізмом". В кінці XIX ст. ідеї позитивізму Конта, Мілля, Спенсера розвивали представники емпіріокритицизму — Ернст Мах (1838-1916) та Ріхард Авенаріус (1843-1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм. Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Сьорена К'єркегора (1813-1855), філософські погляди якого склалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля, — з іншого. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити "екзистенціальну діалектику", яка мала б стати засобом збереження спрямованості особистості до Бога, органічного духовного єднання людини з Богом. На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе витримати суперечностей та страждань — цих невід'ємних характеристик життя. Лише християнство, за К'єркегором, дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істинну реальність. Але це дається обраному колу людей, тим, хто здатний реалізувати свою свободу. Існування особистості є абсолютно ірраціональним процесом і не може бути осягнуте розумом та раціональним пізнанням. Істина недосяжна для розуму і пізнання, вона є способом життєдіяльності людини. На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного "безособового" тлумачення істини К'єркегор висуває концепцію "екзистенціальної" (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних "життєвих позицій". Такий підхід, на відміну від традиційно раціоналістичного, однозначно "усередненого" розуміння істини, дає можливість, на думку К'єркегора, побачити "поліфонію" істини, реконструювати особистісно неповторні риси її багатозначної структури. Філософія К'єркегора не була сприйнята сучасниками. Лише в XX ст. до його вчення звертаються протестантська теологія, російська релігійно-ідеалістична філософія, екзистенціалізм. Ці три розглянуті вище тенденції знайшли пряме продовження як у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., так і в сучасній західній філософії. Після виникнення філософського вчення марксизму, подальшого розвитку К.Марксом та Ф.Енгельсом загальної раціоналістичної орієнтації класичної філософії, її впевненості в силі науки, прогресі, філософська думка прямує двома протилежними шляхами. З одного боку, відбувається розширення сфери впливу марксизму, яке супроводжувалось подальшим розвитком його основних ідей та принципів; з іншого — триває еволюція різноманітних філософських концепцій, виникають та поширюються новітні немарксистські вчення про світ, людину, суспільство. Між цими напрямками велась постійна ідеологічна боротьба. Втім, хотіли вони цього, чи ні, відбувалась вона на фоні їх органічної взаємодії та взаємовпливу. Крім того, розвиток філософської думки відбувався у взаємозв'язку та взаємодії з різними формами суспільного, наукового та культурного життя і набував при цьому багатогранного та багатозначного характеру. У передбаченні соціально-історичних потрясінь, що неминуче наближалися, філософська свідомість набуває кризового стану, повстає проти раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу — розум. Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресу розуму. Заперечуються як непотрібні для людини, як не значущі для смислу її життя існуючі засоби та методи пізнання і будь-яка теорія пізнання взагалі, відбувається своєрідний "бунт проти розуму". В історії філософії настає етап переосмислення її основних принципів, нового некласичного типу філософствування, ставиться під сумнів правомірність будь-якої гармонійної раціоналістичної системи. Як критерій філософствування висувається принцип тісного зв'язку з індивідом, його відчуттями, настроями, переживаннями, з безутішною і безвихідною трагічністю його існування. Місце проблем пізнання, які були провідними на етапі становлення та класичного розвитку буржуазної філософії, заступає проблема людського існування. Увага концентрується на сферах історії та культури, навколо проблем смислу та долі людського буття. Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного "ірраціоналістичного гуманізму", які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному — в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: "філософію мислення" замінює "філософія життя ". "Філософія життя " як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття "життя" в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844-1900); космологічному (Анрі Бергсон, 1859-1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833-1911; Георг Зшмель, 1858-1918; Освальд Шпенглер, 1880-1936) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції. Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує. Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обгрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими морально-правовими нормами. Свій ідеал надлюдини Ніцше втілив у книзі "Так говорив Заратустра". Поняття "життя" використовувалось також для побудови нової картини світу. На початку XX ст. великої популярності набуває вчення французького мислителя А.Бергсона, в якому центральне місце займало поняття життя, витлумачене як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя — це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується Бергсоном як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури. У культурно-історичному плані інтерпретує поняття життя О.Шпенглер. Життя для нього — це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій. У своїй праці "Присмерк Європи" Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах еконемічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який, з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з другого — відокремлений від інших культурних утворень. Це означає, вважає Шпенглер, що єдиної культури не існує. Він виділяє 8 культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську (аполонівську), візантійсько-арабську (магічну), західно-європейську (фаустівсь-ку) і культуру майя. Кожному культурному утворенню, за Шпенглером, наперед визначені часові рамки, які залежать від внутрішнього життєвого циклу. Коли культура вмирає, вона перероджується в цивілізацію. Існування та співіснування культур є свідченням не єдиного процесу світової історії, а єдності проявів життя у Всесвіті. Ідеї Шпенглера щодо культурного процесу заклали основи сучасної філософії культури. У чому ж причина такої радикальної зміни ставлення філософії другої половини XIX ст. до науки і розуму? Чим пояснити поширення концепцій, які заперечують розум і наукове пізнання? Ірраціоналізм у філософії і світогляді в цілому набуває сили в періоди соціальної дестабілізації. Аналізуючи основні тенденції розвитку ірраціоналізму, слід зазначити дві основні причини його виникнення: по-перше, він виживає в атмосфері бунтарського незадоволення існуючими порядками (в середньовічних єресях, у вченнях епохи Реставрації); по-друге, в хаотичних протестах буденної свідомості в умовах кризи цивілізації. Розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини, — таким є соціально-психологічний грунт для поширення ірраціоналістичних настроїв. У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями, що абсолюти-зують зміст нерозумових змін психіки людини, слід визнати деякі напрямки екзистенціалізму (неоніцшеанського вчення "нових філософів" у Франції), франкфуртську школу, герменевтику. Ірраціоналізм філософсько-історичних побудов у західній філософії виявляється вже в самому запереченні об'єктивних законів історичного прогресу і в утвердженні пріоритету випадкового і виключно індивідуального в історії. Антикласичними орієнтаціями не обмежується розвиток західної філософської думки кінця XIX — початку XX ст. Їм завжди протистояли філософські течії, які захищали класику. В 60-ті роки XIX ст. виникає неокантіанство, котре поставило за мету захист та збереження принципів класичної філософії. Основні принципи неокантіанства грунтуються на трактуванні філософії виключно як критики пізнання, на обмеженні самого пізнання сферою досвіду і на відмові онтології в статусі наукової дисципліни, на визнанні апріорних норм як таких, що обумовлюють процес пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами — Марбурзькою: Г.Коген (1842-1918), П.На-торп (1854-1924), E.Kaccipep (1874-1945) та Баденською (Фрейбурзь-кою): В.Віндельбанд (1848-1915), Г.Ріккерт (1863-1936). У цей же період формується і неогегельянство, для якого харак-терним є прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Гегеля: Р.Кронер (1884-1974), Б.Кроне (1866-1952), Ф.Бредлі (1846-1924), Дж.Коллінгвуд (1889- 1943), Дж.Ройс (1855-1916), Дж.Джентіле (1875-1944). Будь-яка філософська концепція Є продуктом своєї епохи, породженням певних соціально-культурних умов та обставин. Проте неможливо вивчати сучасні філософські концепції, не враховуючи їхнього генетичного розвитку та органічного зв'язку з філософськими концепціями XIX ст. Некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою зв'язку між класичною філософією і сучасною, теоретичною базою підготовки філософських вчень XX ст. Особливостями некласичної західної філософії, основними темами Ті філософствування є: по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі. Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична, по-друге, релігійна, по-третє, позитивістська. Ці тенденції знаходять відображення в багатьох вченнях посткласичної філософії. У більшості з них переважають песимістичні мотиви та настрої, які значно посилились на початку 80-х років XX ст. внаслідок загальної кризи цивілізації, викликаної загостренням глобальних проблем. Вона ж породила роздуми про незнищуваність всезагального відчуження та ірраціональний характер самого мислення.
З давніх часів, а особливо у Новий час, у центрі філософських міркувань знаходилась проблема розуму (ratio). Найбільш вираженою ця тенденція стає у німецькій класичній філософії, яка виділяє два рівня мислення:
♦ глузд, що базується на досвіді, міркуваннях й розрахунках;
♦ розум — мислення абстрактне, що піднялось вище досвіду.
Інтелект — єдність Глузду і розуму. Розум уявляється не тільки індивідуальним, але й позаіндивідуальним, що існує у культурі людства у вигляді понять, ідей, теорій, норм та цінностей.
Ще у XVIII ст. виникає культ розуму — віра у можливість справедливого, розумного влаштування життя на основі ідеалів Свободи, Рівності, Братерства. Шлях досягнення цих ідеалів — освіта народу, розвиток науки (цей напрям думки й отримує назву Просвіти). Філософію раціоналізму розвивали французькі, англійські, німецькі й російські просвітителі та матеріалісти.
Раціоналізм припускає наступне:
♦ раціональність (закономірність, причинність) буття;
♦ раціональність (закономірність, прогрес) ходу історії;
♦ людина розглядається як раціональна істота (homo sapiens), звідки випливає впевненість у можливості необмеженого пізнання світу, передусім, за допомогою науки;
♦ отже, філософія зобов'язана займатися проблемами пізнання.
У XX ст. низка філософських напрямів продовжує лінію класичного раціоналізму, і тому їх називають неокласичними (неокантіанство, неогегельянство, діалектичний матеріалізм, натуралізм і науковий матеріалізм).
Але найвпливовішою стає у XX ст. некласична філософія, яка виступає проти класичного раціоналізму, продовжує лінію ірраціоналізму А. Шопенгауера, С. К'єркегора, Ф. Ніцше.
Великий вплив на формування некласичної філософії справив засновник феноменології Едмунд Гуссерль (1859-1938 pp.), який виступив проти натуралізму та психологізму з метою перетворення філософії у точну науку, для чого слід виділити основні категорії, очищені від нашарувань культури шляхом "феноменологічної редукції" — виявлення чистих феноменів і усунення елементів їх довільного тлумачення. На перший план при цьому висувається смисловий зв'язок свідомості та світу, спрямування свідомості (інтенціональність), через яку аналізуються усі відношення людини та світу. Потрібно не бути заглибленим у світ, а усвідомлювати його як заздалегідь даний та співвіднесений з нашою суб'єктивністю. Простіше кажучи, первинна реальність — це "життєвий світ", а не протилежність матерії і свідомості, згідно з класичною дихотомією. Сама ж свідомість розглядається як поле смислів, і цим відкривається можливість для тлумачення того, що було далі розвинуте у герменевтиці.
Наука не повинна прагнути усунути суб'єктивне сприйняття зі своїх процедур, бо воно є основою утворення абстракцій та кінцевим пунктом верифікації теорії. Гуссерль вбачає в об'єктивізмі причину кризи всієї європейської культури.
Чітко сформулював антикласичні позиції іспанський філософ Хосе Ортега-І-Гасет (1883-1955pp.), за яким, у масовому суспільстві культура дрібна й знеособлена, буття людини незбагненне розумом. Та й узагалі, ніякого "чистого розуму" немає. Місце його повинен зайняти "життєвий розум". Кризу раціональності Ортега вважає кризою культури, а головну ваду класичної філософії він бачить у розумінні людини не як живої істоти, а тільки як мислячої.
Ця антикласична тенденція тіш ходить своє вираження та розвиток у різноманітних філософських течіях XX ст., які, так чи інакше, тяжіють до трьох основних полюсів або напрямів:
♦ релігійний (продовження традиційних, а також спроби створення неортодоксальних філософських вчень на основі деяких традиційних релігійних цінностей);
♦ антропоцентричний (напрям або "філософія життя",
вихідним для якого є існування — екзистенція — людини);
♦ різноманітні течії, що орієнтуються у своїх методах на сучасне наукове пізнання — сцієнтизм.
Четвертим буде найновіший напрям, який дещо виділяється з-поміж інших, — постмодернізм.
На противагу класичній філософії, для некласичних напрямів характерні наступні риси:
♦ У бутті психічне і фізичне нерозривно пов'язані, але виходити потрібно із психічного. Буття хаотичне і не визначене. Світ нестаціонарний, нескінченно складний, процеси, що протікають у ньому, багатоваріантні. Це індетермінізм у розумінні буття.
♦ Історія людства також видається індетермінованою й безглуздою, у соціальних процесах першість надається особистості. Вирішальним фактором розвитку історії стає внутрішнє духовне життя особистості.
♦ Людина є живою істотою, і життя її, передусім, є психічним, розум при цьому відіграє несуттєву роль.
♦ Тому пізнання повинно бути спрямоване всередину себе, а наукове пізнання вивчає тільки зовнішнє, "несправжнє" життя і у кращому випадку, не дає нічого істотного, а в гіршому — заводить людство у безвихідь та кризу.
♦ Шлях філософії — від буття людини до буття взагалі, і головними філософськими питаннями стають смисложиттєві питання і, передусім, проблема смерті. Темпи розвитку матеріальної культури зростали протягом усієї історії людства, і у XX ст. вони досягли максимуму. Але прогрес відбувався, на жаль, в основному в економічній, технологічній та соціальній сферах. Духовний же розвиток набагато відставав. Саме це визначило трагічну ситуацію кінця другого тисячоліття: з одного боку величезні досягнення в області енергетики, переробки інформації, нових промислових технологій, з іншого — світові війни, збільшення розриву в рівні життя багатих та бідних країн, екологічна катастрофа, виникнення загальної деградації людства, що виявляється у зростанні бездуховності, злочинності, наркоманії, алкоголізму, числа самогубств.
Людству, його існуванню зараз загрожує серйозна небезпека: виснаження природних ресурсів та озонового шару атмосфери, глобальне потепління, руйнування біосфери та ін.
У цій ситуації всі людські ресурси повинні бути спрямовані на подолання кризи. А кризові явища охопили не тільки буття людини, а також її дух, культуру. Отже, найважливіше завдання філософії у наш час — осмислити ситуацію та допомогти людству знайти вихід із цього становища.
У сучасній релігійній філософії можна виокремити традиційну філософію, що продовжує лінію богослов'я і отців церкви (мова йде, передусім, про неотомізм), та напрямки, що намагаються нетрадиційно (однак визнаючи існування Бога) вирішувати філософські проблеми (тейярдизм і персоналізм).
І. Неотомізм
Неотомізм — модернізація томізму — вчення середньовічного монаха-домініканця Фоми (Томаса) Аквінського (1225-1274 рр.), який пристосував філософію Арістотеля до потреб і вчення християнської католицької релігії. У збірці своїх численних статей «Сума теології» Аквінський намагався обґрунтувати релігію з точки зору здорового глузду, намагався логічно довести буття Бога на основі єдності, гармонії віри та розуму. Тривалий час прибічники томізму боролись з іншими напрямами середньовічної схоластики. З XVI ст. томізм активно насаджується єзуїтами і у XIX ст. стає найвпливовішим напрямом католицького богослов'я. У 1879 р, в енцикліці папи Лева XIII томізм оголошується єдиною істинною філософією, офіційною філософією католицької церкви.
В XX ст. католицькі філософи у численних католицьких центрах систематизують вчення Фоми Аквінського, намагаються асимілювати сучасні наукові досягнення, передусім, у молекулярній біології, фізиці елементарних частинок і астрофізиці. Найвідоміші представники неотомізму — Е. А. Жільсон і Ж. Марітен.
Етьєн Жільсон:
- Філософія повинна йти шляхом ...розтлумачення цієї нової картини Всесвіту, що малюється мінливою наукою, у світлі незмінної християнської віри.
- Якщо припустити, що Всесвіт чисто матеріальний та позбавлений будь-якого розумного начала, він, вже за визначенням, був би непроникний для духу.
- Бог творить кожну людську душу індивідуально у той момент, коли зародок стає людським тілом.
Жак Марітен:
- Найвище осягнення Бога — осягнення його у любові. Знання того, що ти пізнаний Богом, припускає не тільки досвід справедливості, а також і досвід милосердя.
- ...самопізнання, взяте як суто психологічний аналіз більш-менш поверхневих явищ, як подорож через образи та спогади, є — яка б не була його цінність — лише егоїстичним знанням.
- Зло не є ані сутністю, ані природою, ані сущим; зло є браком сущого; не просто браком або запереченням, а позбавленням: позбавленням певного добра, якому належало існувати у речі.
Неотомістська філософія бачить своє основне завдання у раціональному доказі існування Бога на основі п'ятичленної формули ("п'ять шляхів" доказу "буття божия", запропоновані Аквінським). Вона претендує на універсальність, синтез віри та розуму. У рамках неотомізму виділяються наступні основні розділи: метафізика, теорія пізнання, натурфілософія та соціологія.
Метафізика, або перша філософія,— це вчення про умоосяжне чисте буття, нескінченне і трансцендентне (що виходить за межі досвіду), позбавлене всіх конкретних властивостей та виражене у філософських категоріях (трансценденталіях), що створюють образ Бога.
Теорія пізнання неотомізму виходить з подвоєння світу, який складається з природного світу (його окремі вияви вивчають окремі науки, а загальні властивості — натурфілософія) і надприродного (буття Бога, що вивчається релігією за допомогою божественного прозріння). Наука, на думку неотомістів, вивчає тільки зовнішній і несуттєвий бік явищ, а щоб проникнути у сутність, необхідна релігія. Неотомісти намагаються асимілювати сучасні наукові досягнення. Так, вони прагнуть подати еволюцію видів як наслідок першопочаткового божественного творіння.
Натурфілософія вивчає тілесний світ методом роздумів. Матерія, з точки зору неотомістської філософії, пасивна і визначається активною формою. Формою форм, що визначає все, є Бог.
Соціологія неотомізму — вчення про суспільне життя — виходить з телеологічного (що визначається метою) уявлення про суспільство як засіб розуміння Бога. Розвивається концепція трьох типів взаємовідносин людей у суспільстві: індивідуалізм (при капіталізмі), колективізм (при соціалізмі), солідаризм (християнська любов до ближнього). Два перших оголошуються такими, що не відповідають сутності людини, їй відповідає тільки солідаризм — єдиний, що може привести людство до загального добра.
Як окрему складову неотомізму можна також виокремити вчення про людину — філософську антропологію. Вона розглядає людину в її зв'язках з Богом як вищу духовну цінність. При цьому весь світ розглядається як прояв творчої активності верховної особи — Бога.
2. Тейярдизм
Тейяр де Шарден (1881-1955 рр.) був професором католицького університету і священиком.
Різнобічно освічений, Тейяр працював геологом, палеонтологом, теологом, філософом, став одним із першовідкривачів синантропу, розвинув філософію християнського еволюціонізму.
Тейяр стверджував, що спроби побудувати картину світу на основі біблійних текстів є, фактично, безплідними. Необхідно використати сучасну науку і вивести основні положення теології з геології, палеонтології, антропології на основі еволюційної теорії, в якій рушійною силою та метою повинна бути божественна духовна сила — точка Омега, що визначає зміст і спрямування еволюції всього світу.
Він вважає, що не можна розуміти тексти Біблії буквально, бо вони пристосовані до низького рівня розвитку примітивних кочових племен, і відкидає старозавітний міф про створення світу та людини протягом шести діб.
Людину як істоту, насамперед, духовну, Тейяр розглядає як заздалегідь запланований зверху підсумок еволюції органічного світу, що тривала багато тисяч років.
Еволюція Всесвіту, підкоряючись своєму регулятору і меті (точці Омега), проходить такі стадії:
♦ переджиття (метасферу);
♦ життя (біосферу);
♦ феномен людини (думку, ноосферу);
♦ наджиття.
Бог знаходиться у кожній частинці світу як особлива духовна енергія, що рухає і спрямовує еволюцію. На етапі наджиття відбувається єднання душ людей і завершення історії у космічному Христі.
Людина, таким чином, знаходиться на верхівці стріли еволюції, спрямованої у майбутнє. Син Божий не народжений Марією, його олюднення закликане продемонструвати виняткову роль людини у подальшій еволюції до точки Омега. Людські страждання, символом яких є розп'яття Христа, — це стимул для вдосконалення людського буття.
Переконання Тейяра наповнені гуманізмом та оптимізмом, в них є елементи діалектики, однак надії на суспільний прогрес через християнську любов до ближнього і друге пришестя Христа невеликі.
Вчення Тейяра зараз поширене серед Інтелігенції (особливо у Франції) і є впливовою релігійною філософією, що поряд з персоналізмом протистоїть неотомізму.
Марі Жозеф П'єр Тейяр де Шарден:
- Незначний морфологічний стрибок та разом з тим неймовірне потрясіння сфер життя — у цьому весь парадокс людини.
- Омега — це щось і в той же час дехто, що діє із самого початку еволюції.
- ...я припускаю, що нашій ноосфері передбачено уособлено замкнутися у собі і що не в просторовому, а в психічному напрямі вона знайде, не покидаючи Землю і не виходячи за її межі, лінію своєї втечі.
3. Персоналізм
Інший напрямок у сучасній релігійній філософії — персоналізм — вважає вищим сенсом усієї цивілізації особистість та її духовні цінності. Персоналізм поширений у Німеччині, США, Ізраїлі, Франції.
Для прибічників філософії особистості характерне прагнення подолати догматизм християнської концепції людини, оновити її та наповнити сучасним змістом. Виділяють три основні характеристики особистості: екстеріоризація, інтеріоризація та трансценденція. Екстеріоризація — це самоздійснення людини ззовні; інтеріоризація — асиміляція її духовних цінностей, внутрішня зосередженість на них. Екстеріоризація та інтеріоризація взаємопов'язані та втягнуті у процес трансцендування — осягнення вищих божественних цінностей: істини, краси, блага.
Однією з головних рис особистості вважається втягнуте Існування — активний діалог християн з сучасністю, втягнення їх в активне суспільне життя для того, щоб християнство відігравало конструктивну роль у перетворенні світу. В особистісній філософії персоналісти вбачають педагогіку формування особистого начала в людині. У зв'язку з цим особливе місце відводиться спілкуванню осіб, в якому прибічники персоналізму бачать мету і призначення людського існування. У процесі спілкування кожний індивід "має мету в собі і в той же час в усіх", а зустріч "Ти" і "Я" створює персональний досвід — Комунікацію душ.
Суспільству як сукупності історичних форм, що склалися в процесі спільної діяльності людей, філософи-персоналісти протиставляють особисте суспільство, що об'єднує людей "по той бік слів та систем".
Ізраїльський філософ М. Бубер розвинув теорію діалогічного персоналізму. У книзі «Я і Ти» (1922 р.) він, на основі відношення індивіда до дійсності, виділяє два світи, що мають велике значення для будь-якої людини:
♦ перший — ґрунтується на відношенні "Я і Воно", коли людина, будучи суб'єктом мислення і дії, розглядає її предмети, що її оточують, і людей як безособові об'єкти, призначені для експлуатації, маніпуляції та контролю;
♦ другий — на відношенні "Я і Ти", що припускає не відчужені, одухотворені зв'язки людини з її оточенням на основі емпатії — вміння поставити себе на місце іншого, здатності до співпереживання.
Любов в діалогічному персоналізмі розуміється як відповідальність "Я" перед "Ти", а Бог— як зустріч людини з вічним "Ти", що відбувається у процесі встановлення відносин між людьми на основі любові й зацікавленості один одним.
Світ людських стосунків утворює, за Бубером, три сфери життя:
♦ фізичну (Космос) — на основі зв'язків людини з природою;
♦ психічну (Ерос) — на основі зв'язків людини з іншими людьми;
♦ поетичну (Лоґос) — на основі зв'язків людини з духовними сутностями.
Ці сфери формують буття людини, в якому здійснюється або монологічне існування, або діалог між індивідом та світом, іншими людьми, Богом.
Самоздійснення людини залежить від того, чи встановлює вона зв'язок з Богом чи з фальшивими ідолами, що можуть виступати як нація, влада, гроші і навіть наука.
В історії людського духу Бубер розрізняє епохи облаштованості і безпритульності. В епоху облаштованості людина живе у Всесвіті, як вдома, в епоху безпритульності — як в дикому полі, де і кілка для намету не знайти.
У греків споглядання природи, а у християн віра створює космічний будинок самотньої душі. Схема християнського світу — хрест, вертикаль якого означає кінцевий простір з серцем грішника в центрі, а горизонталь — кінцевий час, в центрі якого знаходиться смерть Христа.
Тепер ситуація змінилася: "Зведення нової всесвітньої оселі для людини вже не планується, але від неї як будівельника споруд вимагається свідомість, що може збагнути саму себе".
Різновидом персоналізму є і школа київського гуманізму, яка продовжує лінію Сковороди та Юркевича, представниками якої були М. Бердяєв, Л. Шестов, В. Зеньківський.
Київський гуманізм орієнтований на гуманітарне знання, на літературу й мистецтво, проблеми людини. Йому властиві антропоцентризм і персоноцентризм, які подаються у вигляді христоцентризму.
Найвідомішим представником є М. О. Бердяєв, який у і 922 р. був разом з великою групою інтелігентів-вільнодумців висланий з країни. Його персоналізм будується, виходячи з чотирьох незалежних ідей, кожна з яких виникає на основі первинної інтуїції: ідея свободи, ідея творчості й об'єктивації, ідея особистості та ідея метаісторичного розуміння історії. Загальною основою для них є дуалістична картина реальності, в якій протистоять один одному два взаємодіючих ряди основ: з одного боку — свобода, дух (Бог), ноумен, суб'єкт (особистість — "Я"), з іншого —необхідність, світ, феномен, об'єкт. Ноумен Бердяєва, на відміну від Канта, — це не глибока сутність об'єкту, а "істоти та їх існування", в особистості яких є незбагненна внутрішня глибина, корінням якої є свобода.
Ідея свободи становить основу онтології Бердяєва і є першоджерелом буття, що існує до буття і до часу. Об'єктивація — це "опадання" свободи, яке є не "розкриттям духу", як у Гегеля, а його викривленням і "закриттям". Сенс історії — у позбавленні від об'єктивації. Суб'єкт, який творить, включає об'єкт у своє внутрішнє життя, відкрите для свободи, і тим змінює його.
Особистість у Бердяєва не збігається з емпіричною індивідуальністю, вона є осереддям усіх духовних і душевних здібностей людини, її "внутрішнім екзистенціальним центром", що здійснює зв'язок людини зі світом творчості і свободи.
Конфлікт між особистістю й об'єктивацією утворює головний зміст вчення Бердяєва про людство та суспільство. Об'єктивація прагне зробити людину частиною суспільства і тим поневолити її. Подолання об'єктивації припускає пріоритет індивідуально-особистісного начала над безособово-колективним.
Вільна соціальність, внутрішньо притаманна особистості, називається у релігійній філософіїБердяєва соборністю, їй протистоїть примусова соціальність, якій відповідають породжені об'єктивацією класи, нації, партії та церква.
Філософ різко критикує викривлення церквою "вічної християнської правди" і пов'язує зміст творчості й історії зі створенням оновленого "есхатологічного християнства".
Микола Олександрович Бердяєв:
- Духовне пізнання — це єднання між двома суб'єктами у містичному досвіді, в якому "все" — в мені і я — у всьому.
- Рай можливий для мене тільки у тому разі, якщо немає ніякого вічного пекла хоча б для однієї істоти, яка коли-небудь жила.
- Наука — не творчість, а слухняність, її стихія — не свобода, а необхідність.
- Своєрідність мого філософського типу, передусім, у тому, що я поклав в основу філософії не буття, а свободу.
- Основна метафізична ідея... це ідея примата свободи над буттям. Це означає також примат духу, що є не буттям, а свободою.
- Мене ніколи не цікавив об'єкт, пізнання об'єкта, мене цікавить доля суб'єкта, в якому тріпоче Всесвіт, сенс існування суб'єкта, що є мікрокосмом.
- Об'єктивної реальності не існує, це лише ілюзія свідомості, існує лише об'єктивація реальності, породжена відомим спрямуванням духу. Об'єктивований світ не є насправді реальним світом, лише станом справжнього реального світу, що може бути змінений. Об'єкт є породженням суб'єкта. Лише суб'єкт екзистенціальний, лише у суб'єкті пізнається реальність.
- Людина... є єдиним предметом філософії.
- Проблему часу я вважаю основною проблемою філософії...
- Я не сумнівався в існуванні Бога, не в цьому мої муки. Людині не вдалося вбити Бога. Але я часто відчував відхід Бога зі світу, богопокинутість світу і людини, мою власну богопокинутість... В цьому світі необхідності, роз'єднаності і поневолення, у цьому пропащому світі, що не звільнився від влади долі, царює не Бог, а князь світу сього. Бог царює в царстві свободи, а не в царстві необхідності, у дусі, а не в детермінованій природі.
Представників антропологічної філософії (її називають також філософією життя) об'єднує визнання проблеми людини, сенсу її життя і смерті як головної проблеми філософії. Цих філософів об'єднує те, що вони розпочинають "бунт проти розуму", виступають проти розгляду дійсності як детермінованої (законами природи, Богом, загальним розумом) і розуміють світ як хаотичний потік життя.
Свідомість у цьому потоці відіграє скромну роль. Основні життєві процеси — зародження, збереження і розвиток організму — здійснюються без участі розуму. За Фрейдом, свідомість відіграє лише допоміжну роль захисного механізму від руйнівного впливу зовнішнього середовища; головна причина поведінки людей, на їхню думку, не в сфері розуму, а в сфері несвідомого і упорядковує світ не розум, а воля (Шопенгауер, Ніцше), світ не одухотворений, а пансексуальний (Е. Гартман, Фрейд).
Найвпливовіші напрями антропологічної філософії — це фрейдизм, екзистенціалізм та герменевтика.
1. Фрейдизм і неофрейдизм
3. Фрейд (1856-1939 рр.) народився у Чехії в єврейській сім'ї й став засновником широкої та впливової течії.
З ранніх років його вабила наука. З 1876 по 1882 рр. Зиґмунд Фрейд навчається в інституті фізіології і водночас у Віденському університеті. По закінченню навчання хотів залишитися в інституті, щоб займатися наукою, але єдину вакансію віддали іншому кандидату — і Фрейдзмушений зайнятися приватною лікарською практикою. Проте він намагається сумістити це заняття з дослідною діяльністю і вивчає дію кокаїну як засобу місцевої анестезії, експериментує на собі і на своїх близьких. Деякі з цих людей захворюють, скандал набуває розголосу, і Фрейдау перший, але далеко не в останній раз, називають у пресі шарлатаном. У 1885 р. він навчався у Парижі у Ж. Шарко, який лікував істерію гіпнозом, що значно вплинуло на подальшу діяльністьЗигмунда Фрейда.
Після приходу фашистів до влади у 1933 р. всі його роботи були знищені у Німеччині, а в 1938 р., після аншлюсу Австрії — і в Австрії, а сам Фрейд, хворий на рак щелепи, був арештований. І тільки після особистого втручання президента США Ф. Рузвельта, нідерландської королеви і сплати великого викупу був звільнений і незабаром помер.
Фрейдизм суттєво вплинув не тільки на філософію та медицину, але й на літературу (до його "учнів" можна зарахувати Ф. Кафку, Дж. Джойса, М. Пруста), літературознавство, живопис (сюрреалізм), кінематограф (потік свідомості), соціальну психологію, етнографію, антропологію. Фігура Фрейда складна і суперечлива. Його вчення пройшло значну еволюцію і заслуговує диференційованого аналізу.
У фрейдизмі вирізняють три різних зрізи, три рівні: медичний — рівень психоаналізу, психологічний — концепція особистості, загально-філософська концепція.
Психоаналіз Фрейда
Психоаналіз Зиґмунда Фрейда як метод дослідження і лікування неврозів полягає у встановленні причин неврозів шляхом аналізу сновидіння і мови хворого в її "вільних асоціаціях". Він виходить з визнання реальності несвідомого у психіці та впливу цього несвідомого на поведінку. За Фрейдом, сновидіння, обмовки, "помилкові дії" є проявами несвідомого і можуть служити для виявлення, а разом з тим для виліковування неврозів.
Головним і визначальним у несвідомому ранній Фрейд вважає статевий потяг — лібідо (а пізніше— два інстинкти: інстинкт життя — ерос — та інстинкт смерті — танатос). Основними механізмами психічної діяльності є витіснення, сублімація і комплекси.
Коли тваринні інстинкти придушуються свідомістю і витісняються з неї, то підсвідомий стан напруженості призводить до неврозів, якщо ж інстинкт задовольняється, то неврозів не виникає. Окрім витіснення і задоволення інстинктів, може бути ще їхнє переключення — сублімація. Люди з творчими нахилами переключають енергію своїх інстинктів на творчу діяльність і уникають неврозів. Велике значення у психоаналізі надається різноманітним порушенням психічної діяльності — комплексам, з яких Зиґмунд Фрейд найбільшого значення надавав комплексам потягу дитини до батьків протилежної статі і ненависть до батька однієї з нею статі. Це комплекси, що стали широко відомими під назвою Едіпа (у хлопчиків) та Електри (у дівчаток). Зиґмунд Фрейд перебільшував роль і значення сексуального життя у поведінці людей не тільки дорослих, але й у поведінці дітей із щонайранішого віку. Він вирізняв три стадії сексуальності у розвитку індивіда: оральну, анальну та генітальну. Така гіперсексуальність становить одну з найбільш одіозних і скандальних особливостей фрейдистської концепції, яка значною мірою шокувала доброчесну публіку Відня та сприяла закріпленню за Фрейдом епітета "шарлатан". Концепція психоаналізу тісно пов'язана з концепцією особистості Зиґмунда Фрейда.
Концепція особистості
Складність структури психіки усвідомлювалась у філософії здавна. її визнавали Платон, Паскаль, Лейбніц, Кант, Фіхте, Гердер, Гегель, Н. Гартман, Шеллінг, Шопенгауер, відомий фізіолог І. М. Сеченов, який писав, що вважати психікою лише те, що є свідомим, — найвидатніша помилка. Створюючи свою концепцію особистості, Фрейд спочатку використав відомий приклад Платона, що порівнював особистість з вершником, де свідомість — вершник — намагається керувати диким конем — неприборканими інстинктами.
Пізніше Фрейд виділяє у структурі особистості три внутрішньо-психічні інстанції: "Я", "Над Я" і "Воно" (несвідоме). Останнє є не впорядкованим і нестійким, аморальним, складається з біологічних, тваринних потягів та інстинктів, це "киплячий казан потягів", пов'язаних з тілом, "психічне вираження роздратувань", що надходять з надр організму від Лібідо, Еросу і Танатосу. "Воно" ірраціональне і вимагає негайного задоволення, є немовби дитиною у психіці. Для асоціальних, алогічних потягів, бажань, комплексів характерні несвідомість, спадковість, сексуальне забарвлення, великий заряд психічної енергії, не суперечливість, існування ж би поза часом. Функціонування несвідомого повністю підпорядковане принципу задоволення.
"Над Я" (свідомість) — настанови соціального середовища, її мораль. Це репресивна внутрішньо психічна інстанція, агресивність суб'єкта, звернута всередину, вона перетворюється у моральні норми і "голос совісті". "Над Я" втілює ідеологію і моральні норми сім'ї та соціальної групи. Свідомість — це поверхня психіки, її невелика частина, що охоплює лише відчуття, думки, бажання, актуальні у певний момент, і що регулюються на основі принципу динамічної активності. "Воно" — це ніби старший, дорослий, "батько" у психіці.
І нарешті "Я" (передсвідомість) — це посередник між зовнішнім світом, його представником у свідомості ("Над Я") і несвідомим ("Воно"). "Я", за Фрейдом, — інстанція захисна, організована, яка охоплює сприйняття, пам'ять, мислення, що формується навчанням. "Я", фактично, є "слугою трьох панів-деспотів" — зовнішнього світу, "Над Я" і "Воно" — і намагається бути моральним, впливати на "Воно". Але це йому не вдається, і тому "Я" завжди перебуває у розгубленості, марно намагаючись встановити гармонію впливів "страху перед зовнішнім світом, муки совісті перед "Над Я", невротичну тривогу перед "Воно" і пристрастями, що бушують у ньому".
Зиґмунд Фрейд порівнює "Я" з корою дерева, яка завжди між стовбуром і середовищем, — керує мускульною іннервацією та розумовим апаратом. Це своєрідний фільтр, цензура між несвідомим і свідомістю. "Я" приводить "Воно" у відповідність з вимогами реальності (принцип реальності), які одержує від "Над Я", здійснює витиснення та раціоналізацію.
У нинішній час у соціальній психології значна увага приділяється захисним механізмам передсвідомості, які запобігають травмуванню психіки, наприклад, раціоналізації, компенсації, фантазії. Саме на них вперше звернув увагу Фрейд.
Фрейдизм як філософська концепція
Фрейдизм як філософська концепція — це різновид "філософії життя", який прагне звести усі явища культури і соціального життя до первинних життєвих потягів витоки яких лежать у несвідомому.
Соціальне життя і лібідо ворожі по відношенню одне до одного. Культура покликана розв'язати це протиріччя. Але вона прагне до створення спільності, а лібідо потребує усамітнення. Тому людина і культура ворогують. Так, етика у Фрейда є вираженням заборони на задоволення інстинктів. Людина відчуває дровину і страх. Вождь, керівник, держава інстинктивно ототожнюються з батьком первісної орди, що веде до тоталітаризму і до бунту проти нього. Можливі шляхи примирення людини і культури (за Фрейдом) такі:
♦ Видозміни первинних потягів, що послаблюються, та виникнення на їх місці рис характеру. Так, охайність, педантизм виникають з анальної форми дитячої сексуальності (жодних доказів цьому немає — В. С.).
♦ Сублімація.
♦ Ідентифікація (ототожнення себе з обожнюваними вождями).
♦ Інтелектуалізація психіки.
Зиґмунд Шломо Фрейд:
- Наш розвиток пішов таким шляхом, що зовнішнє примушення поволі зробилося внутрішнім: особлива психічна інстанція, "Над Я" людини взяла його під свою заборону.
- Існує природний агресивний інстинкт людини: ворожість кожного проти всіх і всіх проти кожного.
- Помилкові дії часто використовуються для того, щоб здійснити бажання, в яких людина змушена собі відмовляти.
- (Жарти) роблять можливим задоволення інстинкту (хтивості або агресії) за наявності перешкоди, що стоїть на шляху до його здійснення.
- Наполегливе бажання дитини смоктати груди підтверджує необхідність задоволення на ранній стадії, яке хоч. і бере початок і провокується прийняттям їжі для існування, однак при цьому дитина прагне отримати задоволення незалежно від харчування, і з цієї причини бажання смоктати може і повинно бути визначене як сексуальне.
- Вимога рівності є корінням соціальної совісті і почуттям обов'язку.
- Розвиток культури накладає обмеження на індивідуальну свободу, а справедливість вимагає, щоб від цих обмежень не можна було ухилитися.
- Творчість митця — це, водночас, і продукт його сексуальних бажань.
Хоча вплив фрейдизму у світі великий, але для нього характерні постійні розколи і боротьба напрямів. Учень Фрейда А. Адлер замінює лібідо прагненням до влади. К. Юнг розвиває вчення про психічну енергію і захисні механізми. Фрейдизм намагаються асимілювати неотомісти, "нові ліві" (М. Маркузе, В. Райх), біхевіористи та прибічники психосоматики у медицині.
Загалом суперечливому вченню Фрейда не можна дати однозначної оцінки.
Психоаналіз був для свого часу значним кроком вперед, але зараз він викликає в основному історичний, а не актуально науковий інтерес.
Концепції людини і культури містять у собі певні раціональні моменти, але занадто однолінійні, зведення багатоманітних факторів лише до лібідо є малоплідним. Крім того, методології Фрейда притаманне розуміння не зведення психічного до фізичного, і це правомірно, але, з іншого боку, його методологія спекулятивна і міфологічна, результати, отримані на її основі, не можуть бути верифіковані.
У 30-ті роки здійснюються спроби переходу від зоопсихологізму Зиґмунда Фрейда до соціопсихологізму, що отримав назву неофрейдизму.
Неофрейдизм
Неофрейдизм як сучасний напрям у філософії і психології розвивається, головним чином, у СШАі є спробою розвитку фрейдизму на американському ґрунті шляхом сполучення психоаналізу з соціологічними та етологічними теоріями, розвиненими у США. Неофрейдизм (К. Хорні, Е. Фромм,А. Кардінер) відрізняється від спроб модернізації фрейдизму А. Адлером і К. Юнгом тим, що у біопсихічних концепціях фрейдизму один з біологічних інстинктів (лібідо, прагнення до влади, компенсація психічної енергії) приймається як вихідний, натомість неофрєйдисти прагнуть замінити біологічний детермінізм фрейдистів детермінізмом культурним (А. Кардінер) та соціальним (Е. Фромм), прагненням до безпеки і щастя (К. Хорні).
Прагнучи подолати біологізм Фрейда, неофрейдисти приділяють основну увагу не внутрішньо-психологічним процесам, а міжособовим стосункам, відкидаючи вчення Фрейда про лібідо і сублімацію.
Концепція Е. Фромма є досить впливовою на Заході, що пояснюється значною мірою критикою автора на адресу "хворого суспільства" із притаманним йому відчуженням особистості. Він виділяє соціальний характер як проміжну ланку між індивідом і суспільством і такі основні типи соціального характеру раннього капіталізму: нагромаджувальний, експлуататорський і ринковий (характерний для сучасного ринкового суспільства, коли люди розглядають і себе й інших як товар, призначений для продажу).
Основними напрямками соціальних перетворень, за Фроммом, повинні стати освіта народу, соціальна терапія на основі високого рівня соціального захисту населення, революція надії (можливість особистості досягнути життєвого успіху) і сексуальна революція (можливість вільного задоволення природних потреб).
2. Екзистенціалізм
Філософія існування — екзистенціалізм — прагне стати філософією людини замість того, щоб бути філософією ідей або філософією речей. На місце сутності (Essencia) вона ставить існування (Eczistencia).
Ще К'єркегор звинувачував класичну філософію і всю культуру в тому, що вони ставлять абстракції (дух, матерію, Бога, прогрес, істину) вище людини. У людині ж виділяють абстрактну сутність, якій прагнуть підпорядкувати конкретну людину з її почуттями, думками і стражданнями. Індивідуальне при цьому заступається загальним. Завдання філософії — відчути людські страждання і допомогти людині зрозуміти саму себе.
Окрім К'єркегора, попередниками екзистенціалізму були А. Шопенгауер, Ф. Ніцше. Самі екзистенціалісти називають своїм попередником Ф. М. Достоєвського з його увагою до станів душі людини в екстремальних ситуаціях.
Центральною проблемою екзистенціалізму (так само, як і персоналізму, і філософської антропології) стає проблема відчуження — процесу, в результаті якого близькі та співпричетні людині явища стають для неї силою чужого і ворожого.
Вчення про відчуження було розвинуте у ранніх працях К. Маркса, де він виділяє:
♦ відчуження від результатів праці;
♦ відчуження від процесу праці;
♦ відчуження від інших людей;
♦ відчуження від природи;
♦ відчуження від самого себе.
Екзистенціалісти асимілюють і розвивають це вчення. Вони вважають відчуження загальною характеристикою життя людини у будь-якому суспільстві (а не тільки у капіталістичному, як це було у К. Маркса) і вважають, що у сучасному суспільстві відчуження людини від суспільства зростає.
Філософія, вважають вони, покликана допомогти людині якщо не подолати відчуження (що навряд чи можливо), то хоча б полегшити її становище, допомогти знайти своє. "Я". Відчуження заважає людині збагнути свою екзистенцію, смисл свого існування.
Екзистенціалісти справедливо наголошують, що людина може зробити себе особистістю, і вона сама відповідальна за це, як і за всі свої вчинки і долю. Причому, це не одиничне зусилля, а постійне напруження, яке триває впродовж життя. Людина завжди стоїть перед вибором, вона вільна у своєму виборі й тому несе моральну відповідальність, знову ж, сама перед собою. Відповідно в екзистенціалізмі розуміється й істина: вона завжди історична, конкретна, носить особистий характер.
У розумінні соціального життя філософи-екзистенціалісти різко виступають проти історичного детермінізму — точки зору, за якою суспільство розвивається закономірно, у відповідності до певних об'єктивних законів. Ця ідея неминучого прогресу, що здійснюється сам собою, незалежно від дій окремих людей, на їх думку, не просто наївна, а й надзвичайно небезпечна. Вона присипляє і заколисує людей, робить їх млявими і байдужими, звільняє від турботи та відповідальності.
Саме відповідальність людини за свій вибір, яка становить її долю й трагедію, знаходиться у центрі уваги екзистенціалістської філософії, а не проблеми пізнання й істинності. Основний акцент переноситься із гносеології на онтологію, а в онтології — на поведінку, буття людини. Таким чином, людська екзистенція стає першоосновою картини світу та предметом екзистенціальної онтології.
Після поразки у першій світовій війні визначним центром екзистенціалізму стає Німеччина. Найвідомішими представниками цього напряму були К. Ясперс та М. Хайдеггер.
К. Ясперс (1883-1969 рр.) відмовляється від ідеї раціоналізму і вважає, що філософія як духовна дія спрямована на встановлення комунікації, вона принципово відрізняється від науки як метою, так і відсутністю фіксованого предмету та методу. Ясперс негативно ставиться до історичного детермінізму (ідей Маркса) і концепцій круговороту історії. Він протиставляє релігійній вірі, що ґрунтується на одкровенні, філософську віру, що ґрунтується на міркуванні і спроможна об'єднати людство. (див. тему 12 «Соціальна філософія»). Увага Ясперса до комунікації та взаєморозуміння людей пов'язана з тим, що, коли він почав працювати лікарем-психіатром, відразу ж зіткнувся зі складністю спілкування з психічно хворими людьми і переконався, що від встановлення контакту, взаєморозуміння багато в чому залежить успіх лікування.
Він бачить усю недостатність позиції лікаря, що ставиться до пацієнта як до об'єкта, і водночас відзначає фальшивість такої позиції, коли лікар обговорює проблеми здоров'я пацієнта на рівних, розглядаючи його як колегу. Насправді ж ситуація є такою, що нею керує лікар, і завжди є дистанція між лікарем та пацієнтом. Ситуація їхнього спілкування припускає, що лікар "не говорить від власної особи, а перетворюється у функцію процесу лікування". Вона зберігається і при спілкуванні психоаналітика з пацієнтом. Справжня комунікація існує за умови, що виникає внутрішній, екзистенціальний зв'язок двох особистостей.
Карл Ясперс:
- Демократія означає можливість зростання кожного у залежності від його вміння і заслуг.
- Для кожного постає питання, чи прагне він цього і чи вірить він у це, вірить не як у щось потойбічне, а як повністю присутнє: у можливість для нас, людей, справді жити один з одним, говорити один з одним, знайти завдяки цій сумісності істину і тільки на цьому шляху дійсно стати самим собою?
- Наблизити комунікацію в усіх можливостях її здійснення — повсякденне завдання філософського життя.
М. Хайдеггер (1889-1976 рр.) створює розгорнуту концепцію буття — фундаментальну онтологію, вихідним поняттям якої стає "наявне буття", "тут буття", — єдність фізичного та психічного. За її допомогою Хайдеггер прагне олюднювати нелюдяні категорії філософії, подолати однобічність спіритуалізму та матеріалізму, в яких він бачить причину усіх лих людини, бо властиве їм протиставлення суб'єкта й об'єкта веде до відчуження.
Від людського буття думка Хайдеггера рухається до буття взагалі, до світу, який "вибудовується навколо людини". Такий шлях обґрунтовується наступним:
♦ тільки так людина і може освоювати світ;
♦ це по-справжньому гуманістичний підхід, бо у центрі уваги знаходиться людина, її свобода й активність.
"Тут буття" Хайдеггера — це єдине буття, яке запитує про самого себе, "встановлює себе", буття "світиться" через те, що люди роблять і пізнають, людина — це "пастух буття". Буття взагалі, або світ, існує лише тому, що людина розуміє його і надає значення і смисл (особливе значення надається мові як будинку буття).
У цій онтології переплетені буття й існування, свідомість й емоції. У психологічному плані все воно так і є, проте залишається питання про буття поза людиною тому, що людина може не тільки запитувати буття, а й отримувати відповіді, перевіряти їх і накопичувати об'єктивне знання.
Позиція Хайдеггера у цьому випадку є крайньою і протистоїть наївному реалізму (в якому досягнуте знання ототожнюється з реальністю) і спробам біологізації людської сутності.
Гуманістичний пафос філософії Хайдеггера виявляється у розвинених ним положеннях про неповторність, а завдяки їй — найбільшу цінність людського буття. Цей момент особливо відтінюється запровадженим Хайдеггером поняттям "повсякденного буття разом з іншими", що містить екзистенціал "Ман" — посередність, безвиразність, сірість.
Мартін Хайдеггер:
- Людина володіє свободою не як властивістю, а якраз навпаки: свобода, екзистентне, відкриваюче буття наявного володіє людиною і при цьому споконвічно, так що винятково гарантує людству співвідносність з сущим в цілому як таку, співвідносність, яка обґрунтовує і характеризує історію.
- ...істина є звільнення сущого, завдяки чому (тобто звільненню) здійснює себе простота (відкритість).
- Людина є людина, оскільки вона віддана у розпорядження мови і користується нею для того, щоб говорити.
- Найближчим чином філософія уявляється чимось таким, що, по-перше, кожного стосується та до кожного доходить, і, по-друге, граничним і вищим.
- ...філософствування — це присутність, яка підбадьорює.
- Метафізика — це граничні запитування. Такого роду граничні питання: що таке світ, кінцевість, усамітнення?
Екзистенціальна філософія змогла подолати негласне табу сучасної культури, включивши у число обговорюваних тем проблему смерті, органічної для екзистенціалізму, як сама смерть є органічним та закономірним кінцем людського існування.
Потрібно сказати, що класична філософія або уникала цієї проблеми, або давала однобічне і неглибоке її вирішення. Так, ще Епікур пропонував дещо софістичний підхід, за яким смерть взагалі не має відношення до людини, бо, доки вона жива, смерті немає, а коли є смерть, то немає людини. Таким чином, людина ніколи не зустрічається зі своєю смертю. Наступні ж філософи не шукали сенсу життя поза самим життям, а часто віддавали ці питання на відкуп релігії.
Екзистенціалізм же робить наголос на природному і необхідному зв'язку життя та смерті й розуміє життя як "буття до смерті". З цим не можна повністю погодитись, бо життя повинно бути націлене на життя, складовою якого є смерть. Але не можна не бачити і того, що, з точки зору психології, психологічне дорослішання включає в себе усвідомлення необхідності та природності смерті, котра надає сенсу й цінності самому життю. Лише маленькі діти можуть думати, що вони ніколи не помруть.
Фіксованість же людини на цій проблемі виявляється подвійно: або як явна зосередженість на ній, що виявляється у нав'язливих думках і відповідних вчинках, або у витісненні травмуючого фактору і хворобливій реакції при порушенні цієї теми (що свідчить про "дитячу" психологію такої особистості). Класична філософія ближча до другої крайності, екзистенціалізм — до першої.
Водночас, не можна заперечувати заслуги екзистенціалістів як у самому "відкритті" цієї теми, так і в її дослідженні. Вони мають рацію в тому, що в критичній життєвій ситуації при загрозі смерті нервово-психічні стреси, глибокі переживання змушують людей відвернутися від повсякденного буття, звернутися до своєї екзистенції, по-новому збагнути сенс життя і нерідко змінитися психологічно (про ш,о свідчать, зокрема, дослідження реанімованих).
Проблема смерті особливо інтенсивно досліджується французькими екзистенціалістами, коли після окупації Франції Німеччиною на початку другої світової війни сюди переміщується центр екзистенціалізму. У повісті А. Камю (1913-1960 рр.) «Сторонній», повісті С. Бовуар «Найлегша смерть» робляться спроби дослідження проблеми художніми засобами. Традиція такого дослідження сягає своїм коріння російської класичної літератури (на це вказують самі екзистенціалісти), особливо творів Ф. М. Достоєвського і Л. М. Толстого («Смерть Івана Ілліча»).
Камю своєму творі «Міф про Сізіфа» висовує проблему самогубства як основного питання філософії і задається питанням: чим можна зарадити людині, яка знаходиться на грані? Їй не можна допомогти фальшивими твердженнями про те, що життя прекрасне. Воно абсурдне, але це єдина справжня цінність, що є у людини, котра усвідомлюється у хвилини наближення до смерті. Нині у такому становищі можуть знаходитися не тільки окремі люди, а й усе людство.
Екзистенціалізм впливовий не тільки у Німеччині та Франції, але й в Італії, Іспанії, Японії, Ізраїлі, США, Сенегалі, арабських країнах.
Традиції "класичного" екзистенціалізму Хайдеггера та Сартра (1905-1989 рр.) розвивають представники франкфуртської школи Т. Адорно, М. Хоркхаймер та Г. Маркузе. Вони Виступають проти "просвітництва" як розповсюдження "репресивної культури", що підводить одиничне під загальне.
У цілому екзистенціалізм зміг сказати своє оригінальне і гуманне слово у сучасній філософії, зробити крок вперед у розумінні складних смисложиттєвих проблем.
Молодші представники франкфуртської школи розвивають філософію у дещо іншому напрямі й започатковують герменевтику, намагаючись зрозуміти світ з позиції теорії тлумачення текстів.
3. Герменевтика
У перекладі з грецької слово "герменевтика" означає пояснення, тлумачення. Історично герменевтика виникає як теорія і практика тлумачення різноманітних письмових текстів (передусім, поем Гомера, а після цього Біблії). Особливого значення проблема тлумачення тексту Біблії набуває у полеміці католицьких та протестантських теологів, в якій католики вважали можливим правильне тлумачення тільки у відповідності до праць "отців церкви", а протестанти прагнули звільнитися від цього тлумачення шляхом "істинного", безпосереднього розуміння самих біблійних текстів.
Розуміння у герменевтиці розглядається як пізнання індивідуального, характерне для гуманітарних наук, і яке психологічно виявляється як впевненість у знаннях. А пояснення уявляється характерним для природничих наук підведенням під загальне (закон).
М. Хайдеггер робить головним об'єктом свого розгляду не умови мислимості сущого, а умови його буття. Філософія при цьому перетворюється з дослідження процесу смислопородження (конструювання свідомістю смислів) у дослідження питання про сенс буття, в онтологічне дослідження людського життя.
Г. Г. Гадамер (нар. у 1900 р.) також розуміє герменевтику саме як онтологію, але, на відміну від Хайдеггера, він намагається пов'язати її з людською абсолютною ідеєю, об'єднати у новому синтезі "мову" і "лоґос", герменевтику і діалектику.
Згідно з Гадамером, основу історичного пізнання становить "попереднє розуміння", задане існуючими традиціями. Безпередумовне мислення (мислення без "передрозуміння") неможливе, це фікція реалізму, що не враховує історичної конкретності людського досвіду. Носієм традиції є, передусім, мова. Основне питання герменевтичної онтології набуває, таким чином, форми питання про характер "існування". "Існувати — означає бути зрозумілим у мові, а бути зрозумілим — значить бути розтлумаченим".
Розвиваючи Хайдеггерівське розуміння мови, який "розмовляє з нами", Гадамер вважає її своєрідною грою, що має певну автономію: "грає сама гра, яка втягує в себе гравців". Саме мова, а не індивід, що говорить, є суб'єктом мовлення, а історія, як і витвір мистецтва, є також свого роду грою у стихії мови, і лише герменевтика є адекватним засобом для осягнення історії.
Важливе місце у філософії Гадамера займає проблематика герменевтичного кола — особливості процесу розуміння, викликаної його циклічним характером, з усвідомленням взаємообумовленості пояснення й інтерпретації з одного боку, і розуміння з іншого: для того, щоб зрозуміти, потрібно пояснити, але щоб пояснити, потрібно раніше зрозуміти. Цей парадокс був відомий ще античній риториці, а пізніше і патристиці (для розуміння священного писання необхідно вірити, але для того, щоб вірити, треба спочатку зрозуміти). Ця ситуація у Шлейермахера подається як коло цілого і частини (для розуміння цілого потрібно виділити частини, але для виділення частин потрібно зрозуміти ціле). Наприклад, щоб зрозуміти речення, потрібно зрозуміти слова, а слово можна адекватно зрозуміти тільки у реченні.
Цей підхід розвиває Гадамер, для якого мовна традиція, в якій укорінений суб'єкт, що пізнає об'єкт, становить водночас і предмет розуміння, і його основу: людина повинна зрозуміти те, всередині чого вона знаходиться з самого початку. Тому повинен бути зроблений висновок про принципову відкритість інтерпретації, яка ніколи не може бути повністю завершеною, і про невіддільність розуміння тексту від саморозуміння.
Ганс Георг Гадамер:
- Ставлення людини до світу, на противагу всім іншим живим істотам, характеризується якраз свободою від навколишнього світу. Ця свобода включає в себе мовну будову... (Людина) не покидає навколишній світ, але стає до нього в іншу позицію, у вільне дистанційоване відношення, здійснення якого завжди є мовним.
- Мова... фундаментальний прошарок конструювання світу... схема, що випереджає усі пізнавальні можливості.
Ю. Хабермас (народ, у 1929 р.) виділяє два типи поведінки: комунікативну (мета якої полягає у досягненні взаєморозуміння між людьми) та стратегічну (мета якої — досягнення якогось корисливого інтересу). Він показує, що поведінка, яка переслідує інтерес, неодмінно веде або до свідомого, або до несвідомого обману партнерів, інших людей. У першому випадку виникає система маніпулювання людиною як річчю, а в другому — перекручена комунікація. В обох випадках наслідки функціонування стратегічної комунікації виявляються трагічними для суспільства, культури і особистості.
У соціальному житті, у такому разі, розвивається аномія (стан суспільства, при якому люди втрачають значущість норм поведінки й моральних цінностей, проголошених у суспільстві, що виявляється у різкому збільшені відхилень у поведінці — зростанні злочинності, алкоголізму, наркоманії, проституції, самогубств, психопатії, немотивованої жорстокості, немотивованої злочинності та ін.), зростає відчуження, втрачається сенс існування, не сприймаються як легітимні (законні) органи влади, втрачаються традиції, зростає інтерес до різноманітних містичних явищ.
І навпаки, при орієнтації на комунікативну поведінку виникає упорядкована система норм, тривкі особистісні і міжособистісні структури, спроможні успішно функціонувати.
Такий підхід діагностує головні соціокультурні проблеми сучасності і дозволяє виявляти явне або приховане насильство соціальної системи над людьми, яке видається за неминуче і яке нібито забезпечує стабільність та інтеграцію суспільства. Насправді ж поширюється стратегічна поведінка, що призводить до занепаду.
Справжня ж інтеграція забезпечується тільки на шляху комунікативної поведінки.
Юрґен Хабермас:
- Значення мовного мінімуму зрозуміло. У ньому об'єднані суспільна та індивідуальна свідомість.
- Праця і мова старші, ніж людина і суспільство.
Філософія герменевтики отримала значне розповсюдження і суттєво вплинула на духовне життя останніх десятиріч і не лише на філософію, а й на літературознавство, естетику, мистецтвознавство. І якщо у попередні десятиріччя найпопулярнішою була аналітична і постпозитивістська філософія, то в останні 15-20 років на перший план виходить герменевтична філософія. Відбувається свого роду герменевтичний бум, що охоплює як західноєвропейські країни (Німеччину, Австрію, Швейцарію, Францію, Італію), так і північноамериканський континент.
Причинами такої популярності стали виявлена недостатність інших філософських напрямів та імпонуюча західному менталітету плюралістичиість герменевтики а також і цілком обґрунтовані її претензії на ідеологічну нейтральність.
Сцієнтичний напрям (від лат. Sciencia — наука), на відміну від антропологічного, зосереджує свою увагу не на особистості, а на науці, яку вважає вищою формою суспільної свідомості. В основі сцієнтизму лежить впевненість у спроможності науки вирішити не тільки технологічні, а й соціальні проблеми, зробити людей щасливими. При цьому за зразок науки береться фізико-математичне природознавство. Найвпливовішими нині серед сцієнтичних напрямків є позитивізм, структуралізм, соціобіологізм.
1. Позитивізм
Перший (класичний) позитивізм
Перший позитивізм, представниками якого у XIX ст. були О. Конт, Дж. С. Мілль і Г. Спенсер,виникає як реакція на засилля натурфілософії. Натурфілософія, виникнувши у стародавні часи як вчення про природу, прагнула створити цілісну картину світу, не звертаючись до даних інших наук, у відриві від експерименту і природознавства. Якщо в античні часи це було необхідно, у період Відродження припустимо, то із розвитком природознавства спекулятивні, умоглядні побудови натурфілософів минулого і Нового часу (Ф. Шеллінга, А. Окена) стали гальмом наукового розвитку. Таке явище пояснюється тим, що натурфілософія замінювала невідомі ще їй дійсні зв'язки явищ ідеальними, фантастичними, а факти, яких було недостатньо,— вигадками.
Однак реакція позитивістів на засилля натурфілософії виявилася надмірною — вони стали виступати проти філософії взагалі.
Французький філософ Огюст Конт (1798-1857 рр.) вважає, що "наука сама собі філософія", що наука, метою якої є опис, а не пояснення, повинна відповідати на питання "Як?", а не "Чому?". Вона повинна займатися тільки явищами, які можливо спостерігати, відкинувши все, що не підвладне спостереженню. У розвитку людського пізнання Конт виділяє три стадії:
♦ Теологічна, на якій люди шукають причини незрозумілих явищ серед надприродних, божественних сил.
♦ Метафізична, коли причинами природних явищ вважають певні абстрактні сутності, такі як "природа", "сила", "тяжіння".
♦ Позитивна, що складається з накопичення експериментальних, практично
корисних знань.
Другий позитивізм
Основними представниками другого позитивізму були Е. Мах та Р. Авенаріус.
Австрійський фізик і філософ Е. Мах (1838-1916 рр.) виступив з критикою понять абсолютних маси, сили, інерції, простору і часу у фізиці Ньютона, і ця критика стала одним з теоретичних джерел теорії відносності А. Ейнштейна. У галузі філософії Е. Мах спільно з німецьким фізиком В. Оствальдом висунув концепцію третього шляху, що уникає крайностей матеріалізму та ідеалізму. Наука, на думку Маха та Оствальда, повинна бути описовою, у ній немає місця жодним поясненням та жодним загальним поняттям, таким як матерія, причинність, необхідність та ін. Критерієм істинності знання, за Е. Махом, є принцип економії мислення — істинно те, що мислиться найбільш економно, просто, відображає факти без усіляких загальних понять та пояснень, що є "паразитами" у науці. Паразитом у науці Мах оголошує і таке поняття, як атом, оскільки в той час атоми ще не спостерігалися фізиками.
Послідовно застосовуючи свою концепцію суто описової науки, Е. Мах приходить до висновків, що всі речі є ні чим іншим, як комплексами відчуттів, і якраз відчуття є елементами світу.
Третій позитивізм (неопозитивізм)
Неопозитивізм виникає у 20-ті рр. XX ст. в Австрії, Польщі, Англії. Біблією неопозитивізму стає «Логіко-філософський трактат» А. Вітгенштейна, в якому він відкидає всю традиційну філософську проблематику і вважає єдиним завданням філософії аналіз мови науки. Філософія, за Вітгенштейном, повинна стати "синтаксисом наукової мови".
Неопозитивісти висунули декілька ідей, що і сформували ядро їхнього вчення. Б. Рассел та А. Вітгенштейн сформулювали концепцію логічного атомізму, згідно з якою світ складається з окремих, не зв'язаних один з одним, неподільних "атомарних" фактів. "Світ",— стверджував Л. Вітгенштейн,— "є сукупністю фактів, а не сукупністю речей". Б. Рассел пише: "Все — це факт: перехід Цезаря через Рубікон — факт, схід сонця та мій зубний біль — теж факт". Атомарні факти фіксуються у "протокольних реченнях", з яких утворюються складні "молекулярні" речення. Філософія і повинна виробляти правила, за якими створюються складні "молекулярні" речення науки. Саме тому роль філософії — бути синтаксисом мови науки.
Другою базовою ідеєю неопозитивізму є верифікаціонізм (можливість перевірки). За цією концепцією, всі можливі речення поділяються на осмислені, що можуть бути зіставлені з чуттєвими даними, і тоді можна буде сказати, істинні вони чи облудні, і не осмислені, які не можна зіставити з чуттєвими даними, і тому не можна відповісти на питання про їхню істинність. Не осмисленими є всі твердження філософії, вони не істинні і не неправдиві, не мають смислу. Не осмисленими є також всі твердження будь-якої релігії, всі закони науки, всі загальні висновки.
Пізніше один з відомих англійських позитивістів К. Поппер запропонував замінити верифікаціонізм фальсифікаціонізмом.
Згідно з цією концепцією, теоретичні гіпотетичні побудови повинні бути ризикованими, вони повинні не стільки узагальнювати факти, скільки завбачувати деякі ситуації таким чином, щоб емпірично можна було їх спростувати. Гіпотеза, яка взагалі не може бути спростована, не має наукової цінності. Тому найціннішими у науці є не гіпотези, що дозволяють чи припускають будь-що, а гіпотези, що забороняють будь-що, оскільки безліч підтверджень перших ще не дасть нам гарантій їхньої істинності, у той час як виявлення єдиного порушення заборони вже спростовує цю заборону.
Ще однією основною ідеєю неопозитивізму, яка випливає з викладеного вище, є фізикалізм. За цією концепцією, науковими визнаються тільки ті теоретичні твердження, що можна висловити мовою фізики, за допомогою фізичних термінів, усі ж інші оголошуються безглуздими. Фізикалізм— це, фактично, один із різновидів редукціонізму (зведення усієї багатоманітності дійсності до однієї з її форм й усієї різноманітності теоретичних відображень дійсності у науці до однієї з наук).
На основі викладених вище основних положень була створена стандартна концепція науки, в якій основоположними є три положення (тези).
♦ "Ф-теза" — існують "чисті" факти науки, які абсолютно не залежать від засобів їх вираження й осмислення.
♦ "Л-теза" — можливий вичерпний аналіз усіх наукових тверджень засобами логіки.
♦ "К-теза" — розвиток наукового знання йде кумулятивно як кількісне накопичення чистих фактів науки, висловлених у логічно строгих побудовах.
У результаті розвитку природознавства і філософії у період після другої світової війни виявилася неспроможність всіх цих тез. Водночас треба зазначити, що у деяких областях, у логічному аналізі структури наукового знання, у дослідженнях мови науки неопозитивісти мали серйозні досягнення, зумовлені, головним чином, зв'язками, які ця філософія мала з математикою, фізикою,
математичною логікою. Певний вплив і поширення неопозитивізму були викликані початком науково-технічної революції та збільшенням чисельності наукових кадрів й інженерно-технічних робітників, яким інколи імпонувала схожість неопозитивізму зі справжньою наукою, його зверхнє ставлення до філософії та всіх суспільних наук як до набору неосмислених тверджень.
Внаслідок виявленої нездатності неопозитивізму відповісти на насущні питання розвитку науки, на неспроможність вказати шлях вирішення найгостріших соціальних проблем ця філософія у повоєнний час швидко втрачає свій вплив. Тому закономірним є розвиток четвертого позитивізму— постпозитивізму.
Четвертий позитивізм (постпозитивізм)
Четвертий позитивізм, або постпозитивізм (інші назви — постаналітична філософія, філософія науки, неораціоналізм) — новий напрям, що інтенсивно розвивається. В його основу покладено наукове знання, яке розвивається, та негативне ставлення до неопозитивізму. Виділяються два основних напрямки постпозитивізму: критичний раціоналізм та історичну школу.
Критичний раціоналізм
Критичне ставлення до основних положень неопозитивізму виникає ще у 30-ті роки, коли К. Поппер висуває свою концепцію наукової діяльності як діяльності, передусім, критичної. Він виходить з того факту, що наукова теорія не може бути зведена до емпіричних даних, проте з цього правильного положення робить надмірний, крайній висновок про те, що такої залежності немає взагалі. Наукові гіпотези, за Поппером, творяться мислителями вільно, і після цього вони намагаються знищити одна одну у взаємній критиці, як на дуелі. Постійні бої між гіпотезами, криза, перманентна революція — це і є нормальний стан науки. Наукова теорія повинна забороняти (цю вимогу було прийнято і пізнім неопозитивізмом), а діяльність вчених над винаходом заборон не є раціональною, вона інтуїтивна, спонтанна. Лише спростування наукових гіпотез, а не їх створення характеризується раціональністю. Наука, за Поппером, стоїть на болоті, а палі її йдуть у трясовину, не знаходячи ніде твердої опори. Наукове знання у нього рухається за схемою: від першої початкової проблеми до тимчасової теорії (гіпотези) і через ліквідацію (знищення) помилок у ній — до нової проблеми. Наукові ідеї (гіпотези й теорії) утворюють у Поппера третій світ, який відрізняється від фізичного та психічного світів, який розвивається за своїми внутрішніми законами та логікою. Саме внутрішні фактори визначають розвиток науки (ця концепція отримала назву інтерналізму) так само, як внутрішньовидова боротьба та природний відбір, згідно з теорією Ч. Дарвіна, визначають еволюцію видів тваринних організмів.
Учення І. Лакатоса, співробітника та учня К. Поппера, можна охарактеризувати як проміжне між критицизмом та історичною школою. У своїй книзі «Докази та спростування» Лакатос показав недостатність формально-логічного аналізу науки, Він поділяє спростування на локальні, що спростовують один з наслідків теорії, і глобальні, що спростовують її основну ідею. Лакатос відкидає не тільки верифікаціонізм, але й фальсифікаціонізм, вважає, що наукові теорії не тільки не можна довести, але й не можна спростувати.
Пізніше Лакатос розробляє концепцію дослідницьких програм як методологічної основи наукового розвитку. Його дослідницька програма вміщує три основні елементи:
♦ ядро — положення, прийняті за вихідні, вони не підлягають перевірці;
♦ захисний пояс — сукупність допоміжних припущень, що можуть перевірятися та уточнюватися;
♦ методологічні правила — негативна евристика, система заборони, що допомагає рятувати ядро від руйнування.
Метою наукової концепції дослідницьких програм стає не пізнання дійсності, а захист твердого ядра. Розвиток науки вже постає не як серія нескінченних дуелей у дусі мушкетерських натур, а як послідовність позитивних і негативних зрушень у захисному поясі дослідницької програми. Поділ наукової теорії на "тверду" частину — ядро — і "м'яку", змінну частину — захисний пояс — дозволяє Лакатосу подолати повну залежність наукової теорії від емпіричних даних, не звертаючись до іншої крайності — абсолютизації їх незалежності. На цьому шляху Лакатосу вдається уникнути абстрактного протиріччя крайнього інтерналізму (абсолютизації внутрішніх факторів розвитку науки) та екстерналізму (абсолютизації зовнішніх факторів розвитку науки).
Концепція Лакатоса — це відчутний крок уперед у порівнянні з еволюційним підходом К. Поппера. Однак і вона не дає відповіді на питання про причини зміни дослідницьких програм, не вирішується і проблема виникнення нового знання. У "м'яку" частину дослідницької програми Лакатос (на противагу неопозитивістам, які взагалі ігнорували метафізичні твердження) включає всю культуру, не роблячи винятків для теології, астрології, алхімії та чорної магії.
Історична школа
Представники історичної школи (А. Койре, М. Поляні, С. Тулмін, Н. Хенсон, Т. Агассі) так само, як і представники критичного раціоналізму, негативно ставилися до неопозитивізму, але вони критикували неопозитивізм не "зсередини", а ззовні" за його вузькість. Представники історичної школи розвивають, головним чином, екстерналістську концепцію розвитку науки, в якій вважаються переважними ненаукові фактори, що визначають її розвиток. Як один з таких головних факторів, екстерналісти виділяють соціальний — наукове суспільство — наукову школу, яка має свою стандартну концепцію — парадигму, основою якої є прийняті методи та зразки вирішення дослідницьких завдань.
Американський методолог С. Тулмін зосереджує увагу на динамічній стороні науки, модифікації змісту її понять. Він вважає необхідним сполучення логіки й історії науки та показує історичну мінливість стандартів раціональності і науковості, які приймаються науковим товариством. Пропонує розглядати наукову теорію як "концептуальну популяцію", в якій члени популяції відносно автономні, зміна їх не призводить до повної перебудови теорії. Популяція понять еволюціонує як і біологічна популяція, для аналізу цієї еволюції необхідно врахування внутрішніх факторів (логіки) і зовнішніх — середовища існування (соціокультурного контексту). Таким чином, Тулмін намагається подолати протилежність екстерналізму та інтерналізму.
Т. Кун, автор відомої книги «Структура наукових революцій», основну увагу спрямовує на динамічні аспекти науки і намагається врахувати вплив "соціокультурного контексту". Він уявляє розвиток науки як чергування еволюційних ("нормальна наука") і революційних періодів, протягом яких відбувається зміна суспільних стандартів мислення — парадигм. У нормальному періоді відбувається тільки застосування відомих методів для вирішення таких завдань у нових галузях. "Учені наводять порядок у своєму господарстві фактів, втискаючи природу у коробку". Коли ж це стає неможливим, відбувається зміна парадигм.
Пізніше Т. Кун диференціює поняття парадигми і виділяє з нього наступне:
♦ дисциплінарну матрицю — закони й узагальнення, що поділяються науковим товариством;
♦ категоріальну модель — систему цінностей, прийнятих суспільством, що становить "метафізичну" частину парадигм;
♦ зразки — приклади вирішення конкретних проблем.
Головним у концепції Т. Куна стає аналіз діяльності наукового товариства, групової структури науки, що є цінним і дає можливість уникнути крайностей інтерналізму й екстерналізму. Але тут Т. Кун впадає в іншу крайність — соціологічну: намагається підмінити методологію науки соціологією, вважає неможливим вироблення методологічних правил і незрівнянними, несумірними різні наукові теорії, що відображають один об'єкт, зважаючи на те, що поняття цих теорій мають різний смисл і є "несумірними, неспільномірними".
Розвиток цих тенденцій у роботах інших постпозитивістів приводить П. Фейерабенда до концепції методологічного анархізму.
Фейерабенд справедливо виступає проти крайнього емпіризму, властивого всьому позитивізму. З метою нейтралізації догматичного впливу емпіризму він пропонує принцип "теоретичного плюралізму", за яким множинність теорій одного об'єкта є нормою для науки, бо "чистих", теоретично не навантажених фактів взагалі не існує, тому вони не можуть бути критерієм у виборі теорії. Більше того, саме теорія вирішує, що потрібно вважати фактом, а що ні.
Такий підхід призводить до свого роду методологічного паралічу з єдиною рекомендацією: дій, як тобі заманеться. Усяка, навіть найабсурдніша ідея, вважає Фейерабенд, збільшує знання.
У цілому в рамках постпозитивізму отримано багато цікавих результатів. Цей напрям за своїм впливом лише останнім часом став дещо поступатись герменевтиці.
У роботах постпозитивістів показана необґрунтованість стандартної концепції науки логічного позитивізму:
♦ не існує чистих наукових фактів (вони завжди теоретично навантажені);
♦ не можливий вичерпний логічний аналіз наукового пізнання;
♦ розвиток науки йде шляхом чергування еволюційних та революційних етапів.
2. Структуралізм
Філософський структуралізм виникає у 20-х рр. XX ст. як антитеза ірраціональності екзистенціалізму та як продовження позитивістських прагнень до побудови філософії у вигляді точної науки (інколи його називають французькою різновидністю постпозитивізму). Основними представниками цього напряму є К. Леві-Стросс, М. Фуко, Ж. Лакан та ін.
Структуралізм проголошує себе послідовно науковим і супротивним антинауковим ірраціоналістичним спекуляціям філософії екзистенціалізму. На противагу емоційно-суб'єктивістській екзистенції висувається мова, що розуміється як справжня реальність людського буття.
Спочатку структуралізм з'являється у конкретно-наукових напрямах в період переходу деяких гуманітарних наук від емпіричного описового рівня досліджень до абстрактно-теоретичного. В основі цього переходу лежало використання структурного методу, моделювання та елементів формалізації та математизації.
Структурний метод спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а після цього розповсюдився на літературознавство, етнографію й інші гуманітарні науки. Його основу становить виявлення структури як сукупності відношень, інваріантних гри певних умовах. Тобто структура — це не просто скелет тривких відношень ментів системи, а ще і сукупність правил, за якими з однієї системи можна одержувати інші. При цьому центр ваги переноситься з елементів і їх властивостей на відношення між елементами. Цей принцип називається методологічним приматом відношень над елементами у системі. Основні ступені структурного методу.
♦ Виділення первинної безлічі об'єктів, в яких припускається наявність єдиної структури. Увага при цьому зосереджується на виявленні тривких станів, а не на динаміці — примат синхронії над діахронією.
♦ Розчленування об'єктів на елементарні частини (сегменти), в яких повторювані відношення зв'язують різнорідні пари елементів; виявлення у кожному елементі істотних для цих відношень властивостей.
♦ Розкриття відношень перетворення між сегментами, їхня систематизація та побудова абстрактної структури шляхом безпосереднього синтезу або формально-логічного і математичного моделювання.
♦ Виведення зі структури усіх теоретично можливих наслідків (конкретних варіантів) та перевірка їх на практиці.
Для структуралізму характерне прагнення за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити не усвідомлені глибинні структури, приховані механізми, перехід до вивчення яких і забезпечує наукову об'єктивність дослідження, дозволяє відволіктися від суб'єкта зовсім або уявити його як щось похідне від структур.
Об'єкт дослідження структуралізму — це культура як сукупність знакових систем, найважливіша з яких — мова, але до неї також входять наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама та ін. Саме у цих об'єктах виявляються приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина і які визначають відношення людської свідомості до світу.
Ігнорування цього опосередкування спричинює виникнення ілюзій вільної людської діяльності.
Конкретнонауковий структуралізм показав свою плідність у вивченні культури первісних племен, фольклористиці та інших областях, але викликав і різку критику з низки важливих питань. Так, М. Фуко вважає, що поняття "людина" не повинно застосовуватися у науковому і філософському знанні: воно існує лише завдяки особливій культурній ситуації, що склалася у XVII ст., і приречене на зникнення при її модифікації: "Людина зітреться, як зображення на морському піску". Така позиція, призвела до різкого падіння впливу структуралізму. Французькі студенти, що брали участь у подіях 1968 р., писали на плакатах: "Структури не виходять на вулиці".
Представники екзистенціалізму, персоналізму, феноменології гостро критикували структуралізм як сцієнтистську, антигуманістичну течію, не відділяючи цілком правомірне прагнення до наукового дослідження суспільних явищ від таких концепцій, як смерть людини, що, очевидно, неправомірно.
5. Соціобіологізм
Соціальний біологізм (етологізм, генетичний детермінізм) — впливовий напрям у сучасній західній філософії, що ставить за мету здійснити синтез природних і соціальних наук на основі виявлення еволюційно-біологічних передумов соціальної поведінки людини.
У 1975 р. відомий американський ентомолог Едвард О. Уілсон видає книгу «Соціобіологія: новий синтез», в якій еволюція розуміється як адаптаціогенез на основі наявності зачатку поведінкових форм людини у тварин.
Уілсон вважає доцільним використання об'єктивного розгляду людини та всієї її культури з точки зору інопланетянина, для якого всі науки про людину (гуманітарні, соціальні, а також мистецтво) будуть розділами біології.
Природничо-наукові передумови соціобіологізму становлять етологія і математичне моделювання у біології й екології. В етології — науці про поведінку тварин — будь-яка поведінка тварини розглядається як щеплення спадкового та надбаного, в якому агресія є природною властивістю. Ця властивість набуває у людини форми войовничого ентузіазму як прояву життєвої сили. З іншого боку, у популяції тварин є й альтруїстична поведінка, що веде до збільшення пристосування одних індивідів за рахунок зниження пристосування інших. Така поведінка відіграє важливу роль в еволюції, якщо її дотримується більша частина популяції.
У соціобіологізмі використовуються також дані популяційної генетики, екології, еволюційної теорії, медицини, соціальної психології, антропології, етнографії, лінгвістики тощо. Основним поняттям соціобіологізму є геннокультурна коеволюція, що розуміється як спільний, взаємодіючий перебіг процесів органічної та культурної еволюції. Основні компоненти коеволюції — це гени і культура, ЩО "тримають один одного на прив'язі".
У процесі геннокультурної коеволюції головну роль відіграють три типи поведінки:
♦ на основі опозиції альтруїзму-егоїзму;
♦ сексуальна;
♦ агресивна.
Хід коеволюції спрямовується епігенетичними правилами, які визначають шляхи трансляції від генів до культури і від культури до генів, однак провідна роль при цьому відводиться генам, оскільки вони програмують первинні і вторинні епігенетичні правила, а культурний вплив лише виявляє та закріплює задані генетикою властивості поведінки й мислення людини (у таких випадках мова йде про генетичний детермінізм).
Саме спрямування соціобіологізму на виявлення того, наскільки людина детермінована філогенетично, не може не викликати позитивного ставлення. Не викликає заперечень і спроба визначити, якою мірою людська соціальна поведінка зумовлена генетично. Приваблює також широке застосування матеріалу різноманітних природничих та гуманітарних наук.
У рамках соціобіологізму виділилися загальна соціобіологія та соціобіологія людини, які широко обговорюють такі питання, як співвідношення біологічного і соціального, психологічного і фізіологічного, генетичних передумов і виховання, а також загальне розуміння природи живого, природи людини і перспектив її розвитку.
З іншого боку, достатньо помітні й такі недотики, як однобічність, що виявляється не тільки у біологічному детермінізмі, а й у обмеженому розумінні людини як біосоціальної істоти. Таке розуміння є недостатнім не стільки через те, що пріоритет надається біологічному, скільки тому, що повністю усунені фактори вищого порядку — духовності людини, що і роблять її справжнім мікрокосмом. Духовність формується, звичайно, на основі біологічних і соціальних факторів, але що більшою є духовність, то автономнішою є людина. Саме духовність є видовою ознакою людини, вона є здатністю усвідомлювати себе у світі та самозмінюватись. У цьому полягає свобода, звідси випливає відповідальність людини за свої вчинки і долю.
Крім того, не можна не бачити, що соціобіологічні дослідження (як от генна інженерія) несуть у собі велику небезпеку проникнення у святая святих природи, її глибинні таємниці, що веде до можливості маніпулювання особистістю, та еволюцією людини.
Постмодернізм (від слова "модерн" — сучасний) виникає у 90-ті роки XX ст. як спроба сформувати якісно новий підхід до всіх явищ культури, свідомо спрямований проти раціоналізму і освіти, проти розуміння прогресу як перетворення світу людиною. При цьому постмодерністи відмовляються від традиційного розподілу науки і мистецтва, прекрасного і потворного.
Особливий інтерес вони виявляють до сексу, наркоманії, психологічної патології, такої цікавості ніколи не спостерігалось з боку представників класичної думки. Постмодерністи вважають, що не існує таких незалежних явищ, як економіка і політика, що у філософії необхідна відмова від онтології.
Світ не тільки неможливо переробити, але й взагалі неможливо як-небудь повно описати, бо "світ не влізає у теорію".
Мислення повинно відмовитися від опозицій: капіталізм — соціалізм, мистецтво — не мистецтво, наука — не наука, суб'єкт — об'єкт. Такий підхід веде до виникнення безсуб'єктної філософії. Місце суб'єкта замінюється потоком бажань.
До постмодернізму зараховують постекзистенціалізм пізнього Хайдеггера, постпозитивізм Фейєрабенда, постструктуралізм Дерріда. Найпоширенішим він є у Франції та США, де зараз виходять сотні книг і публікуються тисячі статей авторів цього напряму.
Основним поняттям постмодернізму стає деконструкція, що покликана замінити творчість, оскільки в індустріальному суспільстві творчість стає "неможливою і непотрібною". Припустимими є тільки асиміляція, колаж, компіляція плодів минулої творчості. В такій науковій, філософській та іншій діяльності деконструкція — це особливе ставлення, наприклад, до тексту, що полягає в одночасній деструкції та реконструкції (часто застосовується у мистецтвознавстві та літературознавстві).
Основні принципи деконструкції:
♦ неможливо бути поза текстом (аналізувати можна тільки зсередини);
♦ головне не те, що говориться у тексті, а те, що його зумовило (неявні філософські позиції — метафізика);
♦ з усієї метафізики потрібно вибрати головне (принцип центрації) і зосередитися на ньому, інше потрібно брати до уваги, однак залишати його на периферії уваги;
♦ метафізичний зміст тексту повинен виявлятися й аналізуватися адекватними (також метафізичними) засобами;
♦ як правило, у центр слід помістити підсвідомі, пригнічені мотиви, які виявляються як "осередки опору логоцентризму", що суперечать усвідомленим як "основні";
♦ повна деконструкція неможлива.
Дерріда називає митців, людей мистецтва "клініцистами цивілізації", які у своїй творчості експериментують на собі, і це дає їм право на постановку діагнозу. Філософ може спостерігати за цим збоку або зважитись на такий же інтелектуальний експеримент. Такі явища культури, як релігія, філософія, мораль розглядаються Дерріда як "фоноцентричні настанови" (які мають опору у слові, що звучить). Можливість подолання впливу метафізики він вбачає у відшуканні її історичних витоків шляхом деконструкції різноманітних текстів гуманітарної культури, виявленні у них опорних понять, передусім, понять буття, а також шару метафор, в яких є сліди минулих культурних епох.
Цим самим робота з мовою та текстами займає у культурі місце метафізики (класичної філософії). Так, саму класичну філософію Дерріда розглядає як вияв фаллоцентризму — визнання пріоритету чоловічого начала.
На завершення теми слід додати, що основна антитеза філософії XX ст. — протилежність неокласичного раціоналізму і сучасного ірраціоналізму — повинна набути свого синтезу. Філософії та культурі необхідно асимілювати все багатство життєвих смислів, привнесених у філософію ірраціоналізмом, і з'єднати їх з оптимізмом та дієвістю класичного ratio. Такий синтез, спроможний дати новий імпульс розвитку людства, може бути названий новим раціоналізмом (неораціоналізмом, хоча таку назву вже мав один напрям методології і філософії науки першої половини XX ст., проте він охоплював порівняно вузьке коло послідовників).
Цей новий раціоналізм (у широкому смислі) повинен прийняти (і вже приймає) таку синтетичну парадигму:
♦ свої некласичні закономірності існують у недетермінованому бутті;
♦ те ж саме відбувається і в історії, де важлива роль відводиться менталітету
людини, етносу та людству;
♦ людина розглядається як істота, котра живе, мислить і відчуває;
♦ визнається важлива роль розуму у пізнанні, яке не обмежується сферою
раціонального;
♦ головною філософською проблемою стає життя людини в усіх його аспектах, включаючи і проблему смерті.
На цьому шляху філософія зможе допомогти людству вирішити основне завдання, що стоїть перед ним ("Бути чи не бути?"), у позитивному смислі.
Контрольні питання:
1. Сутність і структура філософії неотомізму.
2. Які типи відносин людей виділяє неотомістська соціологія?
3. Як розглядає людину Т. де Шарден?
4. Які етапи еволюції Всесвіту виділяє Т. де Шарден?
5. Взаємовідносини "Я" і "Воно" і "Я" і "Ти" у філософії М. Бубера.
6. Чотири ідеї персоналізму М. Бердяєва.
7. Сутність психоаналізу.
8. Концепція особистості 3. Фрейда.
9. Концепція культури 3. Фрейда.
10. Людина, буття і мова у філософії М, Хайдеггера.
11. Проблема смерті у філософії екзистенціалізму.
12. Проблема самогубства у філософії А. Камю. Розуміння і пояснення у герменевтиці.
13. Комунікативна і стратегічна поведінка у філософії Ю. Хабермаса.
14. Три стадії пізнання за О. Контом.
15. В чому неопозитивізм вбачає завдання філософії?
16. Стандартна концепція науки.
17. Концепція наукового пізнання К. Поппера.
18. Концепція дослідницьких програм І. Лакатоса.
19. Концепція розвитку науки Т. Куна.
20. Методологічний анархізм П. Фейєрабенда.
21. Основні ступені структурного методу.
22. Особливості сучасного постмодернізму.