Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 8
ПЛАН
ЛІТЕРАТУРА:
Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з’ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.
Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей як до своїх.
Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб’єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою).
Право власності: «Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном».
Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність – це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв’язок тут такий: економічні відносини – базисні, юридичні – надбудовні.
Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:
Речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага – предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі – це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Об’єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія – не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.
Типи, форми та види власності
Історії відомі 2 основних типи власності – приватна і суспільна.
Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.
В економічній літературі, особливо в марксистській нетрудові доходи розглядаються як такі, що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.
Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.
З цього випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію (рабовласницьке і феодальне суспільства).
В цивілізованому суспільстві, де переважає високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має «власну продуктивність». Тому той доход, що походить від капіталу логічно має привласнюватися власником цього капіталу.
Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у 2 видах: як власність всього народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає у формах державної і колективної власності.
Приватну й суспільну вартість не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, інша – регресивна.
Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.
Відносини власності також виникають у процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце тоді, коли власник засобів виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна (прикладом цього може бути оренда).
Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб’єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами.
Приватна власність. Колективна, корпоративна та державна власність.
В Україні передбачено існування приватної власності. Зокрема, зазначається, що у власності громадянина можуть бути: житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства й особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації та інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі, в іншій сфері підприємницької діяльності; будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби та інші засоби виробництва; будь-яке інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного та іншого призначення, за винятком окремих видів майна, яке з точки зору державної і громадської безпеки не може належати громадянину.
Характерно, що кількість майна, придбаного громадянином відповідно до Закону або договору, не обмежується. Причому приватна власність мусить мати переважно трудовий характер ( «власність громадянина створюється й примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпорядження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяльності, ведення власного господарства й доходів від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, від придбання майна за спадщиною та іншими шляхами, що не суперечать закону»).
Державна власність – це форма капіталістичної власності на засоби виробництва, за якої володарем їх виступає капіталістична держава.
Державна власність, крім виробничих підприємств та інфраструктури, включає рухоме й нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції; фонди соціальної інфраструктури – освіти, соціального забезпечення, охорони здоров’я тощо; засоби державно-кредитної системи.
Як показує досвід капіталістичних держав, є 2 основні причини, що викликають необхідність державного підприємництва:
Кооперативна власність – це колективна власність кооперативів, що виникають на ґрунті добровільного усуспільнення їхніми членами всіх або частини належних їм засобів виробництва, а також грошових внесків (паїв).
Кооперативні форми діяльності – невід’ємна частина господарського життя більшості країн.
Найміцніші економічні позиції в кооперативній сфері діяльності капіталістичних країн належать с/г кооперативам, тобто самодіяльним організація фермерів, які об’єднуються для спільного виробництва і переробки с/г продукції або для забезпечення потреб їхніх індивідуальних господарств.
Корпоративна власність.
Акціонерне товариство – одна з організаційних форм капіталістичного підприємства, створеного шляхом об’єднання індивідуальних капіталів, а також залучення коштів різних верств населення, що купили акції цього товариства.
На сучасному етапі людство в своєму розвитку вступило в таку фазу, коли досягнутий рівень добробуту може підтримуватися й зростати лише за умови зростання самостійності, підвищення відповідальності, активної участі в прийнятті рішень і зацікавленості в результатах праці безпосередніх робітників -головного фактору виробництва. Це об'єктивно вимагає передачі хоча б частини прерогатив власника особам найманої праці, перетворення їх на співвласників та співуправителів виробництва. Тобто, необхідно подолати те відокремлення працівника від засобів виробництва, яке породжується не лише персоніфікованою приватною капіталістичною власністю, а й соціалістичною загальнонародною, державною власністю на основні засоби виробництва.
Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва. А сталося це тому, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали її суспільні форми.
Така структура власності формувалась під впливом вимог концепції побудови соціалізму, яка передбачала, що:
а) соціалізм повинен довести свої переваги перед капіталізмом, на зміну якому він приходить, більш високим рівнем продуктивності праці;
б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике виробництво, яке має ряд суттєвих економічних переваг перед дрібним виробництвом;
в) найбільш сприятливим середовищем для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва, яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомо підтримувати відповідність між виробничими відносинами й продуктивними силами.
Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердила справедливість такої концепції.
Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, в результаті чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала "нічийною", а працівник - відокремленим від засобів виробництва, хоча формально він залишався їх співвласником.
Надмірне одержавлення власності породило багато негативних наслідків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері - це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності; що підривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинуло в кінці кінців на темпи економічного зростання.
Ринкова трансформація економіки передбачає насамперед реформування відносин власності, переходу від державної до багатоманітної власності, і насамперед, суттєвого відродження на новій основі приватної власності на засоби виробництва. Останнє здійснюється завдяки роздержавленню власності та приватизації підприємств.
Економіка до якої прямує Україна в процесі ринкової трансформації, ґрунтується на співіснуванні різноманітних форм власності: суспільної (державної), приватної, спільної, групової, колективної тощо. Головне завдання цього процесу - подолання відокремлення безпосереднього виробника (робітника) від засобів виробництва і його результатів.
Процеси трансформації відносин власності здійснюються не лише в постсоціалістичних країнах, а й в інших, що розвиваються, і країнах з розвинутою ринковою економікою.
У країнах розвинутого капіталізму це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.
В СРСР та інших постсоціалістичних країнах формування колективних форм власності привело до монопольного зосередження засобів виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат.
Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності: державних, колективних, приватних.
Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, , регіонах, умовах праці тощо.
По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємопов'язаних процеси - концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва. Другий - його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.
Висновок. Щоб уникнути надмірного одержавлення економіки з усіма її негативними наслідками, Україна повинна провести роздержавлення власності, тобто перейти від переважно державної до змішаної (багатоукладної) економіки, де рівноправними виступають найрізноманітніші форми власності.
Перехід України до нової соціально-економічної системи, якою в пострадянський період став ринок, можливий лише за умови перетворення відносин власності, передусім подолання державного монополізму. Таким є шлях роздержавлення і приватизації економіки та виникнення в результаті цього нових форм власності.
Розглянемо основні поняття, притаманні цьому періоду, а саме: роздержавлення та приватизацію.
Роздержавлення – комплекс заходів, спрямованих на перетворення відносин власності, усунення монополії держави на власність.
Приватизація – перетворення державної (а також колективної) власності на приватну.
В Україні процес приватизації розпочався в 1991 р.
Зміна форми власності мала вигляд «спонтанної» приватизації випадкових об’єктів. Виборче скорочення державного сектору часто руйнувало технологічні та господарські зв’язки економіки України.
У зв’язку з цим держава не одержувала нічого: в ході спонтанної приватизації зовсім не враховувалися бюджетні інтереси та інтереси трудящих. Через слабкий державний контроль приватний капітал почав зростати, оскільки майже кожний суб’єкт підприємництва міг розвивати одночасно легальну й тіньову частину свого бізнесу. З’являлись «малі підприємства», організовані як дочірні фірми великих державних підприємств. З 1992 р. в Україні створено великий недержавний сектор. У 1993 «малі підприємства» разом із монопольними торговими та фінансовими фірмами державно – приватної форми власності були шляхом привласнення не тільки прибутку, а й державного майна.
Темпи приватизації зростали з кожним роком. У 1995 – 1998 рр. було приватизовано майже 50 тис. об’єктів. Середньорічні темпи малої приватизації за цей ж період зросли у 2,8 раза – форму власності змінили 40,4 тис. малих підприємств.
Межа державної власності продовжувала скорочуватись. Ії частка в обсязі промислової продукції зменшилась з 85 % (1992 р.) до 18,2 % (2003 р.) . Україна страждала від постійного дефіциту інвестиційних ресурсів. Це не дало змоги не тільки ефективно здійснювати трансформаційні процеси, а й реалізовувати процеси простого відтворення. У результаті у виробничій сфері зношування діючих фондів перевищувало введення нових; надзвичайно низькою була частка легкої промисловості та галузей машинобудування. Наслідком цього стало падіння виробництва національного доходу на душу населення.
У 2001 р. від приватизації таких підприємств як Кримський содовий завод, ВАТ «Рівнеазот», « Криворіжсталь » було заплановано отримати засоби в сумі 5,9 млрд. грн. Це було найгіршим в українській приватизації, бо дані об’єкти мали стратегічне значення для економіки. У всі ці підприємства було вкладено бюджетні кошти, а коли вони почали прибутково працювати, їх віддали під приватизацію, що повністю свідчить про незаконну крадіжку бюджетних коштів. Тобто держава витратила багато коштів, а назад не отримала нічого. Також на цих підприємствах працювало багато робітників, які після приватизації почали отримувати меншу заробітну плату або зовсім втратили своє робоче місце.
Українська модель приватизації має багато недоліків, що не дало змоги реалізувати визначальні завдання, що ставились перед нею: зростання ефективності недержавного сектору економіки, формування власника – інвестора та трансформація соціально-економічної системи.
Безсуперечно, що все це й досі впливає на економіку України.
Фактично на сьогоднішній день приватизація нічого не зробила для економічного успіху країни, а лише підірвала довіру населення до державних інститутів.
Українські відносини власності набувають сьогодні радикальних змін, а саме:
· вони перебувають у надзвичайно рухливому та мінливому стані;
· трансформаційний період права власності недостатньо спеціалізований і регламентований як в економічному, так і в інституціональному та юридичному аспектах;
· необхідність змін у формах власності зумовлює необхідність якісних змін самих економічних відносин.
Виходячи з вищезазначеного можна зробити наступні висновки:
1. державну власність варто передавати у приватні руки тільки за умови, якщо ця угода буде оптимізована з макроекономічного погляду і якщо буде гарантія того, що новий власник поведе цю справу краще, ніж колишній;
2. не можна передавати власність без гарантій фінансової, правової і моральної відповідальності за ефективне її використання;
3. не можна покладатися на автоматичні дії ринкового саморегулювання у процесі формування ефективних власників. Отже, передавати майно потрібно тільки тоді, коли вдалося підібрати покупців, що заінтересовані в ефективному функціонуванні й розвитку підприємства і які матимуть необхідні організаційно-правові можливості для контролю за його діяльність.