Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
літургійному (Остромирове Євангеліє 1056-1057рр., Галицьке Євангеліє 1144р.);
житійному (Житіє Феодосія Печерського”, „Сказаніє о Борисі і Глібі”);
проповідницькому („Поученіє Кирила Туровського”, „Слово о законі і благодаті” київського митрополита Іларіона).
Для епохи середньовіччя було характерне те, що мова церковна водночас є й мова літературна даного народу. Для давнього часу обидві ці потреби, церковна й літературна, майже покривалися, бо літературна мало виходила поза рамки церковні. Таким чином в Західній Європі літературною мовою скрізь була мова латинська, а у слов'ян нею стала мова церковнослов'янська. Разом з остаточним прийняттям християнства у 988 р., на Русі в якості літературної мови почала використовуватися церковнослов’янська мова — штучна південнослов'янська мова, створена Кирилом та Мефодієм на основі салунського діалекту македонської (або болгарської) мови. Церковнослов'янська мова використовувалася у церковно-наукових і літературно-художніх жанрах. Поступово в текстах, написаних церковнослов'янською мовою, почали з'являтися слова та звороти з живої розмовної мови Русі, яка є одним з етапів розвитку сучасної української мови.
Церковнослов'янською мовою писалися насамперед релігійні тексти (високий стиль):
Остромирове євангеліє 1056—1057 рр. Це найдавніша рукописна книга, що збереглася від давньоруського періоду. Має 294 аркуші великого розміру. Вона переписана з старослов’янського тексту для новгородського посадника Остромира дияконом Григорієм, крім перших 24 аркушів, що належать іншому писареві. У кінці пам’ятки міститься складена Григорієм оригінальна післямова («запись»). У старослов’янському тексті книги трапляються живомовні риси, характерні для давньоруських діалектів. Вперше дослідив її і опублікував у 1843 р. О. X. Востоков, вдруге пам’ятка видана в 1883 р. Зберігається в Ленінградській Державній публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедрина.
Галицьке євангеліє 1144 р.; аркуші 1—228 писані в м. Галичі в 1144 р., а решта (арк. 229—260) — там же в XII—XIII ст. У мові євангелія багато рис, що пізніше стали характерними для української мови. Видана пам’ятка в 1882 р. Рукопис зберігається в Державному історичному музеї в Москві.
Ярослав Мудрий домагався від візантійської церкви канонізації кількох видатних руських діячів, у тому числі своєї прабабки княгині Ольги й особливо наполегливо — з дуже важливих політичних мотивів — своїх братів Бориса і Гліба. І кінець кінцем домігся цієї канонізації. З пам'яттю про Бориса і Гліба пов'язана найбільша кількість «житійних» творів, що виникли за найдавнішої доби. Найважливіші з них — літописна повість під 1015 р. і «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба», приписувані без достатньої підстави Іакову Мніху, і «Чтение о житии и о погублений блаженную страстотерьпицу Бориса і Глеба» Нестора. Датувати ці обидві пам'ятки слід кінцем XI — початком XII ст., найдавніший список першої відносять до XII, другої — до XIV ст.
Форма «Сказанія» про Бориса і Гліба значно відрізняється від канонічної форми візантійського «житія». В ньому немає послідовного викладу всього життя святих або хоч би основних його моментів, як у візантійській агіографії, а розповідається лише про один епізод — їхнє вбивство братом Святополком. «Сказаніє» є скоріше історичною повістю, що точно відтворює події і факти, і в той же час — це ліричний твір, насичений монологами, молитвами й міркуваннями, які вкладаються автором в уста Бориса і Гліба. Автор намагається відобразити психологічний стан юних братів перед смертю, їхню внутрішню боротьбу між страхом, відчаєм і вірою в небесну нагороду.
Анонімне «Сказаніє» користувалось дуже великою популярністю і дійшло до нас більш ніж у ста сімдесяти списках; на його основі виник духовний вірш про Бориса і Гліба, але воно, як уже зазначалось, не було канонічним «житієм». Таке «житіє» написане було Нестором, автором «Чтения о житии и о погублений... Бориса и Глеба», а також «житія» Феодосія Печерського.
Житіє Феодосія Печерського - пам'ятник давньоруської літератури, написаний преподобним Нестором Літописцем. Існують різні датування написання Житія: 1080-е роки (виходячи з опису ряду подій твір було написано не пізніше 1088 [1]) або початок XII століття. [2] Пам'ятник розповідає про життя ігумена Києво-Печерського монастиря преподобного Феодосія, починаючи від його народження, приходу в монастир до ігуменства і смерті.
Кирило Турівський (Туровський; близько 1130 р. — після 1182 р.) — єпископ Турівський, мислитель, блискучий проповідник (збереглося близько 10 проповідей), автор багатьох повчань, урочистих Слів і молитовних текстів. До ранньої церковної літератури слід віднести такі пам'ятки, як "Поученіє Кирила єпископа Туровського" (1171-1182)
З часом церковнослов'янська мова видозмінюється - нагромаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки в своїй основі вона залишається церковнослов'янською, далекою від народної. Цією мовою написано і "Повість врем'яних літ", і "Слово о законі і благодаті",
«Слово о законі і благодаті», написане між 1037—1043 або 1050 рр. За формою «Слово...» — типова церковна проповідь, у якій виразно відчувається вплив візантійських проповідників, зокрема Іоанна Златоуста. У поширеній редакції твір композиційно складається з трьох частин.
«Слово о законі і благодаті» написано церковнослов'янською мовою; за своїм мистецьким рівнем стоїть поряд з найвищими зразками візантійської ораторської прози. Твір пересипано риторичними запитаннями та окличними реченнями, антитезами, цитатами з Біблії. Відчувається потужна творча індивідуальність, великий талант письменника — патріота.
Стиль «Слова о законі і благодаті» є своєрідним різновидом орнаментальної прози, що виявляється насамперед у ритмізації художнього мовлення. «Слово о законі і благодаті» — палка політична промова, пройнята патріотичним пафосом, яка відбиває актуальні проблеми тогочасної дійсності, коли Київська Русь змагалася з Візантією за свою церковну і політичну самостійність. Відгомони «Слова о законі і благодаті» звучать у Кирила Туровського та Іпатіївському літописі.
Люди, які писали чи переписували книги, не могли повністю відгородитися від навколишньої народної мовної стихії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, помилки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і грамотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідше.
16. Взаємодія і взаємовплив староукраїнської й церковнослов'янської мов.
Мовну ситуацію Київської Руси слід кваліфікувати як диглосну — роль літературно-писемної мови в цей історичний період виконувала церковнослов’янська мова, тоді як в уснорозмовному народному мовленні побутували діалекти — територіальні різновиди української мови.
З XIV ст. активізувався процес проникнення розмовної української мови в церковнослов’янську. Писемну мову, що вживалась у Великому князівстві Литовському в юридичних документах, а також у конфесійній, полемічній, історіографічній літературі, поширеній в Україні і прилеглих землях у ХІV–ХVІІ ст., вважають староукраїнською писемною мовою, оскільки вона вже ввібрала чимало фонетичних, лексичних і граматичних рис народної мови.
Але з другої половини XVII ст., після того як значна частина території України ввійшла до складу Російської імперії, яка провадила жорстку асиміляторську політику щодо поневолених народів, мовно-культурний розвиток країни на питомих національних джерелах було загальмовано.
Протягом XVIII ст. всі різновиди староукраїнської писемної мови в підросійській Україні занепали і в офіційних сферах їх замінила російська мова. Тільки в релігійно-культовій сфері збереглось функціонування церковнослов’янської мови, але за Петра І в богослужбові відправи було введено обов’язкову російську вимову. Впровадження російської мови у вищі сфери суспільного життя не тільки звузило культурний простір побутування української мови і її соціальну базу, спричинивши денаціоналізацію освічених верств української людности, а й перервало її органічний зв’язок із попередньою писемною традицією. «Староукраїнська літературна мова, — писав Ф. Т. Жилко, — була пов’язана з розвитком елементів української державности, української культури, освіти тощо. Російський царизм неухильно, із зростаючою жорстокістю придушував і знищував усі вияви національного життя і прагнення до незалежности. За Катерини II були остаточно ліквідовані останні залишки української державности. Русифікація міст і містечок, введення в установах російської мови, перехід інтелігенції і більшости козацької старшини (особливо у зв’язку з перетворенням її на малоросійське дворянство) на російську мову — все це зробило майже непотрібною староукраїнську літературну мову, далеку від народної у Східній Україні. На кінець XVIII ст. вона цілком виходить з ужитку в українських землях, включених до складу Росії. Відбувається розрив традицій староукраїнської літературної мови у Східній Україні, а значна частина українського народу була цілком позбавлена своєї літературної мови».
Церковнослов’янська спадщина, спільна літературна мова східнослов’янського культурного ареалу перейшла у володіння до панівної нації і стала писемною базою формування російської літературної мови. Вона дала російській мові підготовлений ґрунт для швидкого розвитку — багатий словник на позначення абстрактних понять і великі можливості для стильової диференціації.
Старослов’янська мова поширювалась у Київській Русі шляхом вивчення і переписування богослужбових книг. Ця мова відіграла важливу роль у дальшому формуванні і вдосконаленні давньоруської літературної мови на народній основі. За умов близькості обох мов давньоруські книжники в процесі своєї діяльності, зокрема під час переписування книг, підсвідомо вносили в старослов’янську елементи давньоруської мови. Внаслідок впливу давньоруської літературної мови на старослов’янську виникає давньоруський варіант старослов’янської мови — церковнослов’янська мова. Під церковнослов’янською розуміється мова церковно-книжної писемності давньої Русі і пізніших часів. Нею були написані (перекладені) біблійні книги, євангелія, псалтирі, діяння і послання апостолів, церковно-службові книги та інша канонічна література. У цих пам’ятках старослов’янізми були нормою, а давньорусизми проникали в них під тиском живої мови випадково.
Найпоширенішими старослов’янізмами в церковнослов’янській мові виступають:
літери @, # замість у, " ;
неповноголосні форми (врана, врагъ, хладъ, брhгъ, шлhмъ замість ворона, ворогъ, холодъ, берегъ, шеломъ);
початкові звукосполуки ра-, ла- замість ро-, ло- (работа, ладья — робота, лодья);
початкове ~-, (jе-) замість о- (~зеро, ~динъ, ~же — озеро, одинъ, оже);
звукосполука жд замість ж (межда, хожд@, прежде — межа, хожю, преже) і шт та щ замість ч (свhшта, ношть, хощу — свhча, ночь, хочу);
префікси из-, раз-, прh- замість вы-, роз-, пере- (излити, раздати, прhст@пити — вылити, роздати, переступити);
суфікси -и~, -тель замість -ство, -ник (царстви~, хулитель — царство, хульник);
флексія -# замість -h в род. відм. одн. та наз.-знах. відм. мн. іменників жін. роду jа-основ і знах.відм. мн. іменників чол. роду jо-основ та у відповідних формах за
Вплив давньоруської мови на старослов’янську особливо виразно виявлявся в оригінальній церковній літературі, що виникла в ХI ст. і поступово розросталась, а також у давньоруських перекладах з грецької мови. Цю літературу (церковні проповіді, похвальні слова, релігійні повчання, житія святих тощо) створювали давньоруські духовні особи, що добре знали церковнослов’янську мову. До таких творів можна віднести «Слово о законі і благодаті» київського митрополита Іларіона‚ «Сказаніє о Борисі і Глібі» літописця Нестора, «Поученія» Кирила Туровського, переклади: «Хроніки» Георгія Амартола, «Історії юдейської війни» Йосифа Флавія, повісті «Александрія», «Християнської топографії» Козьми Індікоплова, «Житія святого чоловіка божого Олексія» та ін.
Церковнослов’янська мова, хоч і була зв’язана із старослов’янською, але рано стала розвиватися самостійно. У перші роки після прийняття християнства церковнослов’янська мова, що була добре внормована і стояла на високому рівні порівняно з місцевою літературною мовою, проникала в усі сфери духовного життя України-Русі (виняток становили пам’ятки юридичної і побутової літератури), проте згодом вона відтісняється передусім у сферу конфесії. Церковнослов’янська мова на Русі в багатьох випадках стає засобом спілкування, це значить, що серед освічених верств у Київській Русі вона функціонувала не тільки в писемній формі, але й в усній.
Поряд із церковнослов’янською продовжувала функціонувати давньоруська мова на народній основі, до того ж під впливом церковнослов’янської вона структурно і стилістично щораз більше вдосконалювалась і збагачувалась. Живомовною основою цієї мови була розмовна мова Києва, що становила певною мірою змішане наддіалектне койне, через те була здатною виконувати культурно-освітні функції і забезпечувати багатогранні потреби державно-політичного і суспільного життя. Населення Києва складалося з вихідців із різних частин Київської держави, внаслідок чого його мова вирівнювалась, давні діалектні відмінності в ній стиралися. Ця мова відбивала передусім життя вищої, панівної верстви суспільства,в ній було багато іншомовних елементів, культурних, суспільно-пол.
48. Панас Мирний про історію літературної мови і шляхи розвитку української літературної мови
Митець може створити високохудожній твір лише тоді, коли його творчість натхнена любов'ю до свого народу, — так думав Панас Мирний і цю думку підтверджував своєю творчістю, яка прищеплювала українцям вищий смак до краси, змальовуючи правдиву картину життя народу з його суспільними хворобами та пошуками ліків для видужання.
Його закінчений роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875) і розпочатий роман «Повія» (кінець 70-х) свідчили про невмирущість духу українського народу, його мови й культури.
В атмосфері тотальної русифікації, в умовах дії репресивних указів Панас Мирний дбав про збереження чистоти української мови, збагачення її й утвердження як невід'ємної ознаки нації — рівноправної з іншими. Він виступав проти нівелювання, асимілювання «менших» мов до «головніших», вважаючи втрату найменшої окремішності фатальною для світової спільноти. У листі до невідомої особи він порівнює одномовне суспільство із вимуштруваними москалями, одягненими в однакові каптани, взутими в одні й ті самі чоботи, витягнутими в одну лаву: «Мені кажуть, що це сила. І я бачу, що сила, сліпа сила, котра по одному слову команди повертається, розсипається, збігається, кидається вперед, подається назад. Що ж вона мені, ця жива машина, каже про життя, про справжнє життя, яким, певне, б'ється кожна частиночка цієї машини, кожне серце кожного москаля?.. Отакими, певне, москалями поробилися б усі ми, коли б зразу заговорили однією мовою. Кому люба така муштра, хай любується нею, мені ж любий той рукомовний лемент, яким оголошується наша земля, як любі нам гори й долини, ліси й перелоги, а не любі зовсім б(и) були ліси та ліси або перелоги та перелоги. До всього я думаю, що поти буде жити наша земля з її окремними поясами, з її холодом і теплом, доти будуть жити й людські мови, так як вони є голосовий вираз природних окремностей людських і того саморозвою і бажання, щоб усі заговорили однією мовою, — марне бажання!»