Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 4
РОЗДІЛ І.
СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАКИ
1.1. Поняття цивільно-правового регулювання, його основні способи та види
Держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право - через нормативне регулю вання. Останнє споконвічне покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедли вості, які містяться у ньому.
Правове регулювання — це здійснюване державою за допомо гою права і сукупності правових засобів упорядкування суспіль них відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток.
Ознаки правового регулювання:
1) правове регулювання — різновид соціального регулювання;
2) за допомогою правового регулювання відносини між су б'єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах дер жава вказує міру можливої та належної поведінки;
3) правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди пов'язане з реальними відносинами;
4) правове регулювання має цілеспрямований характер — спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права;
5) правове регулювання здійснюється за допомогою право вих засобів, які забезпечують його ефективність;
6) правове регулювання гарантує доведення норм права до їх виконання.
Не слід плутати два явища: правове регулювання і правовий вплив. Термін «регулювання» походить від латинського слова «regulo» (правило) і означає впорядкування, налагодження, при ведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь. Термін «вплив» означає вплив на що-небудь за допомогою системи дій. Смис лове навантаження у цих двох категорій є близьким, частково збігається, але не є однозначним [2, c.98].
Правовий вплив — це взятий у єдності та різноманітті весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як правових, так і неправових засобів.
Правовий вплив на людину здійснюється по двох каналах:
1) інформаційному — за допомогою правових норм до відома учасників доводиться позиція, яку займає держава стосовно дозво леної, необхідної або забороненої поведінки;
2) ціннісно-орієнтаційному — за допомогою права здійснюєть ся засвоєння суспільством його цінностей, які напрацьовані людст вом і спадкоємне переходять з покоління в покоління.
Правовий вплив багато в чому зводиться до інформативної та виховної ролі права, підсилити яку можуть пропаганда право вих знань, система широкої юридичної освіти [3, c.193].
Відмінності між правовим регулюванням і правовим впли вом:
за обсягом:
• предмет правового впливу об'ємніше (ширше) предмета пра вового регулювання — його складають відносини, які не регу люються правом, але на які поширюється дія права;
за змістом:
• у правовому впливі не завжди є точний юридичний захід (кр:м норм права, він містить у собі інші соціальні засоби і фо рми впливу на поведінку людей), тоді як у правовому регулю ванні він є обов'язковим (регулювання відбувається за допомо гою певної правової норми).
За головними особливостями свого змісту правовий вплив є не специфічно правовим, а загальним, в якому діє не право як сукупність норм, а «дух» права, просліджується вплив права на систему суспільних відносин, потенціал психічного складу осо би, її правову свідомість і культуру. Коли зміст права проходить через свідомість людей, вона стає правосвідомістю. Люди пови нні поводитися однаково в однотипній ситуації, якщо право встановлює певні правила поведінки. Виробляється стандарт поведінки, формується загальна нормативна культура як безпо середня передумова законослухняності громадян. Це і є право вий вплив на поведінку людей;
за механізмом реалізації права:
у правовому регулюванні право реалізується через його ме ханізм — систему правових засобів і форм (норми права, право відносини, акти реалізації і застосування норм права та ін.), тоді як правовий вплив здійснюється за допомогою системи неюридичних засобів — ідеологічних, психологічних, інформаційних та інших механізмів.
Сфера правового регулювання — це сукупність суспільних від носин, яку можна і необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів. Інакше: сфера правового регулювання — галузь соціального простору, яка охоплена правом. Це, насамперед, суспільні відносини — економічні, політичні, соціально-культур ні. Йдеться про ті суспільні відносини, функціонування яких неможливо без використання правових засобів [2, c.107].
Не все в суспільних відносинах урегульовано правом. На приклад, не регулюються правом: в галузі економічних відносин — процеси виробництва; в галузі політичних відносин — розробка програм і статутів партій; в галузі духовно-культурних — релігійні відносини та ін. Скласти сферу правового регулювання можуть лише відносини, що піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, найсутнісніші, глобальні відносини, що про ходять через волю і свідомість людей.
При встановленні сфери правового регулювання слід вихо дити не стільки із класифікації суспільних відносин (економіч них, політичних тощо), скільки із матерії самого права як норма тивного регулятора, цілеспрямованість якого — порядок у суспі льстві.
Ознаки сфери правового регулювання:
1) є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища та ін.);
2) є тією сферою соціального простору, де існують суспільні відносини, які можуть врегульовуватися правом, тобто можуть пройти через волю і свідомість людей (не можна регулювати дії, вчинені в стані неосудності або фізичного примусу);
3) містить у собі сукупність конкретних суспільних відно син, які потребують врегулювання правом (а не суспільних про цесів, що протікають за об'єктивними законами суспільного життя і не потребують регулювання правом);
4) охоплює найважливіші суспільні відносини, що у цей мо мент найбільшим чином зачіпають інтереси суспільства, трудо вих колективів, організацій, підприємств та ін. Тобто вона не є статичною, змінюється залежно від умов внутрішньої та зовніш ньої обстановки, рівня економічного, соціального, духовно-куль турного розвитку суспільства;
5) має обмежений обсяг охоплення (межі правової регламента ції) і не може містити в собі ті соціальні явища, які об'єктивно не допускають формально-юридичного впорядкування (дружба, любов та ін.). Правом не може регламентуватися поведінка лю дини, її розумова діяльність, особисте життя. Безпосередня пра ця людини по створенню матеріальних або духовних благ також не регулюється правом, якщо при реалізації своїх інтересів, знань, навичок, умінь, здібностей вона не вторгається в сферу іншої людини, суспільства, держави [9, c.132].
Є різні класифікації сфер правового регулювання.
Види сфер правового регулювання за принципом співвідношення можливого і необхідного:
— сфера можливого правового регулювання — галузь суспі льних відносин, яка може бути врегульована правом;
— сфера необхідного правового регулювання — галузь суспі льних відносин, яка повинна бути врегульована правом.
Види сфер правового регулювання за характером юридичної ді яльності:
— сфера законодавчого регулювання — галузь суспільних від носин, фактично регламентована правовими нормами (законо давча діяльність);
— сфера регулювання, що реалізує право — галузь громадсь кого життя, в якій фактично здійснюються правові норми (діяль ність, що реалізує право).
Види сфер правового регулювання за певними блоками суспіль них відносин:
1) сфера економічних, головним чином майнових, відносин:
виробництво, обмін, розподіл. Ці відносини (власності, розпо ділу, обміну, оплати праці тощо) складають економічну основу суспільства, його каркас і потребують упорядкування;
2) сфера політичних, головним чином управлінських, відно син усередині країни і на міжнародній арені. Ці відносини (управ ління справами суспільства і держави з боку громадян, держави, її органів) складають політичну основу суспільства, охоплюють три гілки державної влади — законодавчу, виконавчу, судову. Управління суспільством здійснюється за допомогою механізму субординації (панування — підкорення). У тій частині, де управ лінські відносини збігаються з майновими (управління економі кою), вони належать до першого блоку;
3) сфера соціально-культурних, у тому числі особистих немайнових, відносин належить до галузі, охорони здоров'я, освіти, культури, науки, соціального забезпечення. Її складають відно сини (з приводу освіти, медичної допомоги, наукової діяльнос ті, заняття спортом тощо), що регулюються правом і не входять до сфери економічних і політичних відносин, випливають із охо рони і захисту особистих прав і гідності громадян;
4) сфера судових і правоохоронних відносин, тобто відносин, пов'язаних з охороною (відверненням і припиненням порушень) су спільного порядку. Боротьбу з правопорушеннями насамперед ведуть такі органи держави, як органи внутрішніх справ, проку ратура, суд [9, c.141].
Сфера правового регулювання піддається зміні: залежно від завдань змінюється зміст правового регулювання, звужується або розширяється його сфера.
Урегульованість правом поведінки людей відбувається через впровадження правових відносин у певну сферу людської діяль ності.
Основні напрямки правового регулювання:
1) закріплення і охорона нових суспільних відносин. Наприклад, н Україні на конституційному рівні закріплені право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації, право на підприємницьку діяльність, право приватної власності; охорона довкілля, винаходу, авторства тощо;
2) заборона певних суспільних відносин і поведінки, наприклад, посягання на конституційний лад, шлюб між родичами, засну вання комерційних банків посадовими особами правоохорон них органів, створення партій у військових формуваннях та ін.;
3) зміна характеру відносин у певній сфері, наприклад, розви ток фермерського господарства поряд з колгоспами і радгоспа ми та ін.;
4) стимулювання розвитку певних суспільних відносин, напри клад, стимулювання державою індивідуального будівництва бу динків за допомогою кредитів;
5) сприяння (за допомогою нових законів) виникненню і форму ванню нових відносин і суспільних явищ. Наприклад, Законом Укра їни про референдум уводиться нове суспільне явище — ініціати вна група всеукраїнського референдуму. Вона створюється на зборах громадян України, в яких беруть участь не менше ніж 200 осіб, що мають право на участь у референдумі.
1.2. Механізм цивільно-правового регулювання його елементи та значення
Відмітна риса правового регулювання полягає в тому, що воно має специфічний механізм. Поняття механізму правового регу лювання використовується в теорії для розкриття взаємодії різ них елементів правової системи, за допомогою яких здійсню ється регулятивний вплив на суспільні відносини з метою їх впорядкування.
Механізм правового регулювання — це узята в єдності система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких норматив ність права переводиться в упорядкованість суспільних відно син, задовольняються інтереси суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим») [9, 211].
Основні ознаки (риси) механізму правового регулювання такі:
1. Є складовою частиною механізму соціального регулювання. Його правова діяльність супроводжується політичним, економі чним, етичним та іншим видами механізму соціального регулю вання, переплітається з ними.
2. Будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища правової дійсності:
— засоби (норми права, суб'єктивні права і юридичні обо в'язки, рішення судів тощо, об'єктивовані в правових актах);
— способи (дозволяння, зобов'язування, заборона);
— форми (використання, виконання, додержання, застосу вання).
3. Становить систему правових засобів, способів, форм, що пе ребувають у взаємозв'язку і взаємодії. Кожна частина механізму правового регулювання знаходиться на своєму місці (як годин ний механізм), виконує специфічні функції. Якість виконува них ними функцій впливає на роботу інших частин і результат функціонування механізму в цілому.
4. Є динамічною частиною правової системи суспільства. Його рух виражається в стадіях, яким відповідають свої механізми дії. Як і правова система суспільства, механізм правового регулю вання являє собою цілісність правової дійсності, визначається закономірностями еволюції суспільства, рівнем розвиненості економіки, культури. Його призначення полягає в приведенні в дію необхідних елементів правової системи, забезпеченні їх «ро боти». Від механізму залежать ефективність правового регулю вання, відповідність поведінки учасників суспільних відносин розпорядженням юридичних норм, їх рух до задоволення своїх інтересів.
5. Результатом його діяльності є встановлення правопорядку в суспільстві.
1.3. Стадії механізму суспільно-правового регулювання
Використання у певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним.
Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта — нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самі суб'єкти, до яких цей акт звернений.
Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один із яких — норма тивно-правовий, а інший — акт застосування норм права (інди відуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки су б'єкта — правомірної чи неправомірної.
Розглянемо складний процес правового регулювання.
1. Перша стадія механізму правового регулювання — стадія загальної дії правових норм. На цій стадії відбуваються визна чення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов ви никнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності і т.д. (вступає в дію механізм правотворчості).
Наприклад, дія цього механізму у пенсійних справах можли ва лише за наявності норми права, об'єктивованій у законі про пенсії. Однак, як загальне правило, дана норма не вирішує пи тання про те, кому саме буде нарахована пенсія. Для цього по трібні додаткові юридичні дії, здійснювані на другій стадії.
2. Друга стадія механізму правового регулювання пов'язана з виникненням конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто з виникненням правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію меха нізм реалізації норм права).
Дія механізму у пенсійних справах починається після звер нення громадянина С. до установи соціального забезпечення і винесення рішення про призначення йому пенсії на основі за гальної юридичної норми.
Винесення індивідуального розпорядження про призначен ня пенсії означає індивідуалізацію загальних правил стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється від повідне суб'єктивне юридичне право і суб'єктивний юридич ний обов'язок.
Після ухвалення рішення про призначення пенсії громадя нину С. (індивідуально-правовий акт) він стає носієм суб'єктив ного права на одержання пенсії, а орган соціального забезпе чення набуває суб'єктивного обов'язку нарахувати і виплачува ти йому пенсію (правовідносини). З наведеного випливає, що реалізацією суб'єктивного юридичного права громадянина на пенсію є її одержання, а реалізацією суб'єктивного юридичного обов'язку органу соціального забезпечення — видача пенсії.
У разі правомірної поведінки суб'єктів правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.
3. Третя стадія механізму правового регулювання — застосу вання санкцій правової норми — виникає у випадках неправо мірної поведінки суб'єкта. Правовою підставою цієї стадії є пра вопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення пра вопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторо на — правопорушники — зазнає втрат державно-владного харак теру за вчинені правопорушення (вступає в дію механізм покла дання юридичної відповідальності) [3, c.64].
Стадії механізму правового регулювання (варіант правомір ної поведінки) можна представити і в більшій кількості, розбив ши другу стадію в запропонованій схемі на такі:
• виникнення суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;
• безпосередня реалізація суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;
• застосування права (як факультативна — можлива, але не обов'язкова стадія).
Елементами, що забезпечують динамічну сутність механізму правового регулювання, визначають рух реальних правовідно син, виступають юридичні факти.
Режим сприяння механізму правового регулювання забезпе чується законністю, державною дисципліною, які разом із право свідомістю і правовою культурою є обов'язковими протягом усієї його дії.
РОЗДІЛ ІІ
СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ І ЇХ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
2.1. Сутність громадських об’єднань та їх види
Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцією та законодавством України.
Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Форми суспільної активності громадян виражено в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальнюючим, що відбиває різноманітність цих форм у реальному житті суспільства.
Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший характер. Її може бути спрямовано на участь у розробленні державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих категорій і груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлено спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо.
Одним із критеріїв класифікації об'єднань громадян може слугувати мета їх діяльності. Так, у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. наведено чітке визначення різновидів об'єднань громадян — політичних партій і громадських організацій. У свою чергу згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні» політичною партією визнається зареєстроване відповідно до закону добровільне об'єднання громадян — прихильників відповідної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню й вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах.
На відміну від політичної партії, громадською організацією є об'єднання громадян, створене для задоволення й захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.
Найповнішу характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з якими виділяють:
масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо);
органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);
органи громадського самоврядування (ради й колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.).
Об'єднання громадян можуть класифікуватися і за масштабами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділити об'єднання громадян, які діють у масштабах усієї держави, масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному масштабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць.
Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян.
До загальних ознак слід віднести:
1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньоорганізаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;
2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;
3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодавчо, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення).
Окремими ознаками, притаманними окремим об'єднанням громадян, є:
1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси;
2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян у його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків;
3) наявність статуту об'єднання громадян. У діяльності об'єднань громадян здебільшого відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань і цілей.
Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів. Основними серед них є Закон України «Про об'єднання громадян», а також закони України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Діяльність деяких об'єднань громадян, у тому числі кооперативних організацій, комерційних фондів, органів громадської самодіяльності, регулюють відповідні законодавчі акти.
2.2. Адміністративно-правовий статус громадських об’єднань
Значною мірою взаємовідносини держави й об'єднань громадян регулюють норми адміністративного права. Ці норми визначають правовий статус об'єднань громадян, а саме: сукупність прав і обов'язків, які реалізуються в правовідносинах, що виникають між об'єднаннями громадян і суб'єктами виконавчої влади.
Насамперед це стосується питань легалізації об'єднань громадян. Іншими словами, держава офіційно визнає об'єднання громадян і оформлює його правове становище. Офіційне визнання об'єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Для реєстрації об'єднання громадян його засновники подають заяву про це, а також певні документи, перелік яких визначено законодавством. Крім того, громадські організації можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення про це відповідних державних органів.
Основоположне значення у визначенні правового становища об'єднання громадян має його статут. Він повинен містити: назву, мету та завдання об'єднання; умови й порядок прийому в члени об'єднання та виходу з нього; структуру, порядок створення й діяльності статутних органів об'єднання; права та обов'язки його членів; джерела надходження коштів і порядок здійснення видів діяльності, необхідних для виконання статутних завдань; порядок внесення змін і доповнень у статут; порядок реорганізації або ліквідації об'єднання; юридичну адресу.
Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації Міністерством юстиції України, а легалізацію громадських організацій здійснює відповідно Міністерство юстиції України, органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі органи місцевого самоврядування. Відмову в реєстрації об'єднання громадян може бути оскаржено в судовому порядку.
Законом встановлено й певні вимоги до засновників об'єднань громадян. Так, політичні партії можуть створюватися тільки за ініціативою повнолітніх громадян України, які не обмежено судом у дієздатності та не перебувають у місцях позбавлення волі. Стосовно громадських організацій, то їх засновниками, крім громадян України, можуть бути іноземні громадяни й особи без громадянства, яким виповнилося 18 років. Засновниками молодіжних і дитячих організацій можуть бути особи, які досягли 15-річного віку.
Важливим чинником, що впливає на адміністративно-правовий статус об'єднань громадян, є встановлення державою обмежень на створення й діяльність об'єднань громадян. Так, не підлягають легалізації такі об'єднання громадян, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняють у судовому порядку, якщо їх метою є: зміна насильницьким шляхом конституційного ладу та в будь-якій протизаконній формі порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової та релігійної ворожнечі, посягання на права й свободи людини, здоров'я населення, створення воєнізованих формувань.
Держава не втручається в діяльність об'єднань громадян, надаючи їм широку автономію. Проте це не виключає здійснення з боку держави контролю за діяльністю об'єднань громадян. Так, органи, що проводять легалізацію об'єднань громадян, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Законом закріплено право представників цих органів бути присутніми на заходах, які проводять об'єднання громадян, вимагати потрібні документи й одержувати в необхідних випадках пояснення.
Фінансові органи та органи податкової адміністрації здійснюють контроль за джерелами і розмірами прибутків та інших фінансових надходжень, а також за правильністю сплати об'єднаннями громадян податків. З свого боку, об'єднання громадян мають представляти фінансовим органам декларацію про прибутки та витрати.
Контроль за виконанням об'єднаннями громадян чинних норм і стандартів можуть здійснювати екологічні, пожежні, санітарно-епідемічні та інші органи державного нагляду й контролю.
За порушення законодавства об'єднання громадян несуть відповідальність у встановленому законом порядку. До них можуть бути застосовані попередження, штраф, тимчасове припинення діяльності. У випадках, передбачених законом, об'єднання громадян може бути примусово розпущено (ліквідовано) на підставі рішення суду.
Для здійснення діяльності об'єднання громадян наділяють широкими правами. Вони можуть виступати учасниками суспільних правовідносин, набувати майнові та немайнові права, брати участь у розробленні державної політики й формуванні органів влади, проводити масові заходи тощо.
2.3. Правове регулювання релігійних відносин
Основним законодавчим актом, який визначає правове становище релігійних організацій, а також їх взаємовідносини з державою, є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». Сутність правового регулювання взаємовідносин держави й релігійних організацій полягає в такому: держава та її органи не користуються методами державно-правового контролю або примусу при визначенні громадянами свого ставлення до релігії, не втручаються в релігійну діяльність організацій віруючих, якщо вона не порушує законів держави та встановленого порядку, не надають релігійним організаціям матеріальної підтримки, не доручають їм виконання будь-яких державних функцій. Разом з тим, держава сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між людьми, охороняє законну діяльність релігійних організацій і право віруючих на відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів, здійснює державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації. У свою чергу, релігійні організації позбавлено права втручатися в справи держави, брати участь у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. Ці організації займаються питаннями, пов'язаними із задоволенням релігійних потреб громадян. При цьому релігійні організації мають право на участь у суспільному житті та використання засобів масової інформації нарівні з об'єднаннями громадян.
РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН ТА СПОСОБИ ЇХ ВИРІШЕННЯ
3.1. Основні проблеми цивільно-правового регулювання суспільних відносин
Регулювання суспільних відносин є однією з основних функцій державного управління, оскільки від ефективності її виконання залежить як стабільність суспільства, так і його поступальний розвиток. І навпаки, неналежне регулювання суспільних відносин веде до зростання напруженості, соціальних конфліктів, загальної деградації соціального капіталу. Ситуація в Україні в останнє десятиріччя характеризується наявністю серйозних проблем у сфері регулювання суспільних відносин, наслідки яких можна розглядати в трьох основних площинах:
Економічній. Унаслідок соціальної нерівності, високого рівня економічної поляризації та концентрації капіталу лише незначна частина суспільства має високий рівень матеріальних статків, у переважної більшості вони невисокі, у тому числі такі, що підпадають під визначення бідності. Така ситуація призводить до значного соціального невдоволення та конфліктів. До цього додається незбалансованість податкової політики, яка обмежує можливості розвитку малого та середнього бізнесу, і як наслідок, ускладнює формування середнього класу.
Політичній. Зрощення бізнес-структур та вищих державних службовців, проблеми прозорого фінансування політичних партій та політичної підзвітності, корупція в державному апараті призводять до зниження рівня довіри до всіх інститутів влади, політичної апатії.
Гуманітарній. Призводить до існування конфліктних ситуацій у сфері ідеологічно-ціннісних орієнтацій суспільства, що виявляються в оцінці подій української історії та визначенні освітніх орієнтирів.
Для вирішення цих проблем необхідне вироблення такої моделі державного управління, яка б забезпечувала баланс інтересів різних соціальних груп суспільства, справедливий розподіл матеріальних благ та упереджувала виникнення соціальних конфліктів. Це є важливим завданням, що стоїть перед українськими теоретиками державного управління. Варто відзначити, що ця проблема не є суто українською - в усьому світі владні органи все частіше усвідомлюють, що вони недостатньо підготовлені до проблем, які вони мають вирішувати, і державна система не досить добре може відповідати на все більш складні виклики сучасного світу. Вирішити цю проблему, на наш погляд, можна, використовуючи доробок соціальної теорії - такий підхід допоможе більш повно окреслити загальний контекст суспільних процесів, важливий для адекватного пошуку рішень у державному управлінні.
Останні 40 років соціальні дослідники, аналізуючи процеси розвитку сучасного суспільства, звертають увагу на зростання ролі індивідуальних та групових суб’єктів, їх вплив на визначення контурів змін соціального світу. У контексті нашої проблеми важливими для пояснення процесів соціальної динаміки є підходи, запропоновані Аланом Туреном, Амітаі Етціоні та Ентоні Гіденсом.
А. Турен розглядає суспільство як продукт соціальної дії: «суспільство є нічим іншим, як нестабільний, та скоріш за все, неузгоджений результат соціальних відносин та соціальних конфліктів», основним суб’єктом змін є соціальні рухи (молодіжні, робітничі, регіоналістські, феміністичні тощо). Вибудовуючи концепт соціальної еволюції, А. Турен уводить поняття програмованого суспільства як такого, що прагне трансформації та розвитку. Порівнюючи індустріальне та доіндустріальне суспільства з програмованим, він констатує, що останньому відповідає більш складна та менш стабільна модель організації та управління. На відміну від попередніх суспільств з ієрархічною структурою управління, у програмованому суспільстві ключові центри прийняття рішень являють собою «самозмінювану та самоорганізовану систему без центрального пункту». Перехід до програмованого суспільства передбачає більш відкрите суспільство, що значно підвищує рух людей, товарів та ідей. Воно діє більш глобально і на управлінському рівні, використовуючи, по-перше, нововведення, тобто здатність виробляти нову продукцію в результаті інвестицій у науку та освіту, а по-друге, саморегуляцію, яка стає наслідком використання складних систем інформації та комунікації.
Впливовий американський дослідник А. Етціоні розглядає соціальні зміни з позицій системного підходу. У своїй класичній праці «Активне суспільство: теорія соціальних та політичних процесів» соціальну систему він називає «активним суспільством», у ній мобілізаційні сили колективів є основним джерелом трансформацій та змін. Важливим поняттям у його концепції є «респонсивність» - увага еліти до потреб рядових членів суспільства. Серйозну увагу А. Етціоні приділяє поняттю консенсусу та механізму узгодження інтересів, що підвищує перспективи розвитку організацій та соціальних груп. Традиційно еліта більш повно сприймає культурно-ціннісну систему спільноти й має тенденцію підтримувати її, «низи» сприймають її по-різному: дехто підтримує, дехто - ні. Ступінь, до якого «низові» учасники сприймають організаційні позиції як свої власні, він називає «рівнем консенсусу». Справедливе суспільство, за А. Етціоні, - це таке суспільство, в якому існує баланс між інтересами особистості та суспільства, загальним благом та свободою та відбувається постійний перегляд узгодженості цих категорій. У питанні влади основне завдання полягає в протидії обмеженням політичної участі, які знижують соціальну ефективність влади (домінуючий вплив капіталу, груп інтересів, формальна участь та ін.) та забезпеченні універсально рівної участі громадян у визначенні повноважень влади - це не мажоритарна влада більшості, це саме демократична влада.
Е. Гіденс додав у соціальну теорію динамізм, змінивши статичне поняття «структура» на динамічне - «структурація». Усе соціальне життя це постійна трансформація, а історія - неперервний продукт діяльності, створена з подій, двигуном яких є індивід. Проте це не означає, що продукт збігається з планами: «людська історія створюється цілеспрямованою діяльністю, але не запланованим проектом, вона постійно зриває спроби вести її в певному напрямку». Соціальні зміни є результатом складного переплетіння мільйонів індивідуальних практик, під час яких люди творять не суспільство, а своє життя. Важливу роль Е. Гіденс відводить принципам відтворення соціальних систем, серед яких виділяє два типи саморегуляції:
1) саморегуляція через зворотний зв’язок та селективну інформаційну фільтрацію, у якій механізми зворотного зв’язку стимулюють появу контрольованих змін;
2) рефлексійна саморегуляція, яка передбачає цілеспрямовану діяльність людей з розробки систем регуляції. За Е. Гіденсом, завдяки рефлексивному моніторингу дії та раціональному осмисленню утворюється «системність» на рівні соціальної інтеграції.
Узагальнюючи, слід зазначити, що в працях соціальних дослідників простежується основна тенденція - зростання ролі індивідуальних та колективних суб’єктів впливу на соціальні зміни, а також становлення рефлективних систем, здатних до саморегуляції. Ці соціальні тенденції знаходять своє вираження і в змінах характеру державного управління.
3.2. Способи вирішення проблем цивільно-правового регулювання суспільних відносин в Україні
Державне управління змінюється, створюючи нові форми організації, що відповідають сучасним викликам. Цей процес відображено в науковій літературі - поняття «державне управління» наповнюється новим змістом - наголос з «управління» переходить до «регулювання». Управління передбачає прямий вплив, тобто наявність відносин підпорядкування, і, наприклад, застосовується щодо об’єктів права державної власності. Управління, яке було домінуючим в усіх сферах за радянських часів, тепер не є визначальним - зараз, як пише
В. Авер’янов, щодо більшості суспільних відносин здійснюється регулювання, а не управління. Нові управлінські завдання вимагають від бюрократії нових форм управління, які виходять за межі традиційних консервативних порядків. Пошук балансу інтересів індивідуальних та колективних суб’єктів, приватного і громадського секторів є одним з головних проблемних моментів державного регулювання. Основною проблемою є те, що інтереси сторін - приватних і громадських організацій, індивідів та спільнот зовсім різні, часто гостро конкурентні. Іноді державний службовець, не будучи практичним учасником ринку, не в змозі повною мірою оцінити та прорахувати регуляторний вплив управлінських рішень. Прикладів такої незбалансованої політики достатньо.
Практичним механізмом вирішення цієї проблеми є впровадження і використання принципів саморегулювання, які залучають множину суб’єктів у політичний процес, використовують їх конструктивний потенціал. Загалом саморегулювання можна визначити як передачу частини прав щодо встановлення правил і контролю об’єктам регулювання.
Новий образ державного управління являє собою систему, що формує та розвиває потенціал самоуправління приватних та громадських, індивідуальних та колективних соціальних суб’єктів. У такій системі широко використовуються мотиваційні форми управління, які стимулюють залучення суспільних інституцій, індивідуальних та організованих користувачів управлінських послуг до вирішення проблемних питань державної влади, визначення цілей політики, імплементації політичних ініціатив та оцінки ефективності їх реалізації. Зміна управління - це насамперед зміна способу мислення владної еліти. Єва Соренсен зазначає: «гармонізація конкурентних стратегій, нормативне забезпечення співпраці різних приватних та суспільних акторів стає основним набором інструментів прогресивного і ефективного державного управління».
Процес переходу від моделі гегемонії та домінантної гри до моделі використання суспільних потенціалів саморегулювання не є принципово новим, він має свої історичні передумови, які розгортаються в часі останні 50 років. Є. Соренсен виділяє три основні чинники. По-перше, стрімкий економічний розвиток більшості західних країн у післявоєнний період стимулював зростання амбіцій політиків і очікувань населення щодо державного забезпечення охорони здоров’я, освіти та соціального захисту. Згодом, коли ці самі країни зазнали ударів економічних рецесій та бюджетних дефіцитів 1970 - 1980-х рр., державні адміністрації опинились під значним тиском та були вимушені шукати нові шляхи скорочення державних видатків. По-друге, розвиток нових електронних систем в оподаткуванні, обліку, аудиті, оцінці ефективності формує очікування надання і державних послуг у більш результативний та менш фінансово-витратний спосіб. По-третє, ми спостерігаємо одночасне поширення «лівих» ідеалів емансипації, самовизначення та самореалізації з «правими» ідеалами, що пропагують обмеження державного втручання й посилення спроможності індивідів, сімей та спільнот піклуватися про себе самостійно. Усе це впливає на модернізацію державного управління.
Розглядаючи ситуацію сучасних соціальних змін, Є. Соренсен пише, що найважливішою рисою «нового управління» є зміна в дефініції «суспільство», яке з об’єкта управління стає потенційним ресурсом, що має бути активованим у прагненні до ефективності управління. Участь індивідів у політичному процесі змінює сприйняття державного управління, воно перестає бути чимось таким, що нав’язанезовнішніми силами. Залучені громадяни, компанії, громадські організації все більше розглядаються як обізнані, компетентні, вмотивовані та винахідливі співавтори вирішення управлінських завдань. Слід зазначити, що в контексті таких змін управління, бізнес та громадянське суспільство не стають сферами абсолютної свободи поза досяжністю регуляторних правил, скоріше вони стають важливими суб’єктами впливу на процес вироблення державної політики завдяки зростаючій можливості продукувати суспільну цінність через саморегулювання. Держава в цьому плані розглядається не як інституційна есенція ієрархічних правил, але як ретранслятор, що артикулює та управляє інституційними форматами, які породжуються потенціалами громадських та приватних організацій, що саморегулюються. Західні дослідники визнають, що модель жорсткого регулювання «влада-підлеглі» обмежена, і в децентралізованому та багатовимірному сучасному суспільстві управління потребує комплексного залучення саморегулювання.
Ще в 70 - 80-ті рр. XX ст. в працях західних дослідників теорії державного управління утвердились дві думки:
1) зростаючий скептицизм щодо можливостей бюрократичних форм управління;
2) аргументоване сприйняття гетерогенної та децентралізованої природи держави. Ці тенденції були обумовлені низкою управлінських проблем, які стосувалися недостатньо прорахованих рішень та труднощів, пов’язаних з їх імплементацією. З того моменту важливим теоретичним завданням став пошук відповіді на запитання, наскільки і як можна управляти суспільством через інституціоналізацію різноманітних форм горизонтальної координації відносно незалежних громадських акторів. Слід зазначити, що незважаючи дискусії, які невщухають щодо того, як самоуправління та саморегулювання мають бути вбудовані в реальну практику, ми спостерігаємо широкий консенсус у підтримку самоуправління як такого та сприйняття його як інструменту підвищення ефективності державного управління.
Що стосується Європейського Союзу, то рух до самоуправління був закріплений у «Білій книзі з Європейського врядування», затвердженій у 2001 р., яка являє собою концептуальне бачення управління в ЄС. Вона фіксує зростаючий стратегічний інтерес до залучення стейкхолдерів в безпосередню розробку та реалізацію політик. Провідна роль недержавних агентів у виробленні політики вже тривалий час успішно практикується у сфері регулювання трудових відносин - основними суб’єктами є представники роботодавців та найманих працівників. Колективні договори, що підписуються між працівниками та роботодавцями, визначають правила гри в більшості країн Центральної та Північної Європи. Ця модель, у якій недержавні актори відіграють провідну роль, хоч дещо втратила свій вплив в останнє десятиріччя через занепад профспілок та зміну структуризайнятості, зараз набуває нових форм. Так, у Північній Європі ефективними є мережі, які, окрім традиційних сторін, об’єднують місцеву владу, місцеві ради підприємців та місцеві спільноти. Доволі успішним та широким є також існуючий досвід участі недержавних акторів у виробленні політик у галузі охорони навколишнього середовища, а також урбаністичного планування і розвитку міст.
Залучення мережного підходу, на думку ряду дослідників, здатне підвищити ефективність державного управління за рахунок:
Таким чином, сучасний етап соціальної трансформації, на мій погляд, не веде до послаблення держави, він формує необхідність для державного управління відігравати нову роль у нових умовах. Збільшення кількості залучених суб’єктів: індивідуальних та колективних, громадських та приватних, у тому числі міжнародних, формує більш складні та комплексні завдання, на які теорія та практика державного управління має дати адекватну відповідь. Основним напрямом роботи є посилення спроможності громадян, через індивідуальну активність та формування спільнот, до саморегулювання й участі у виробленні та реалізації політик, а також нормативне сприяння цьому процесу. Перспективними напрямами наукових пошуків є, на нашу думку, подальша концептуалізація мережного підходу та саморегулювання в теорії державного управління, дослідження та апробація відповідних практичних механізмів регулювання суспільних відносин.
ВИСНОВКИ
Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність правових засобів і прийомів впливу на майнові та особисті немайнові відносини, які дістали відображення в цивільно-правових нормах. Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин є комплексною категорією, що характеризується такими ознаками:
1) юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність. Це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов'язків, а також вони не перебувають між собою у будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);
2) диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин — сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд, керуючись при цьому власними інтересами та метою;
3) судове вирішення спорів — будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку;
4) майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушника. Це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов'язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин або створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які мають переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника.
Метод є визначальною категорією, тобто навіть якщо відносини за своїм змістом є майновими, проте засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, наприклад, фінансові, податкові, бюджетні тощо, то вони не належать до предмета цивільно-правового регулювання (ч. 2 ст. 1 ЦК).
Цивільно-правовим відносинам характерний метод диспозитивності, при цьому диспозитивність:
- Абсолютна диспозитивність (ст. 11 ЦК- дії осіб, що не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки; ст. 247 ЦК – строк дії довіреності встановлюється у довіреності; якщо не встановлено, то діє до її припинення).
- Відносна диспозитивність (ст. 257- позовна давність 3 роки; ст. 537- виконання зобов’язання внесеннямборгу в депозит нотаріуса).
Також треба зауважити,що для методу цивільно-правового регулювання характерним є множинність суб’єктів та об’єктів.
Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права.
Приміром, предметом екологічного права є відособлена група суспільних відносин у раціональному використанні природних ресурсів й охороні навколишнього середовища. Предмет аграрного права складають суспільні відносини у сфері організації і діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Предмет земельного права — суспільні відносини у сфері раціонального використання і охорони земель. Предмет адміністративного права — управлінські відносини. Предмет трудового права — трудові відносини і т.д. Кожна галузь права має свою, відносно відокремлену, сферу регулювання.
Відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виявлення якісної однорідності складових його елементів:
Наприклад, у трудових суспільних відносинах суб'єктами виступають робітники та службовці, об'єктом — предмети праці, змістом — трудова діяльність, динамічними чинниками — потреби у робочій силі, що змінюються. Інший склад елементів мають майнові відносини, управлінські тощо.
Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як визначальний критерій системи права. Він — головна, об'єктивна підстава для розподілу правових норм за галузями права. Його доповнює метод правового регулювання.
Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання «як?»). Він несе основне навантаження в динаміці, «роботі» права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи.
Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому орієнтованим на способи правового регулювання: дозволяння, зобов'язування, заборони.
Загальними є два методи правового регулювання
Так, метод владних приписів (зобов'язування) є властивим, як правило, адміністративному праву метод рівності сторін і вільного волевиявлення (дозволяння) -- цивільному праву, метод справедливої винагороди І заохочення — трудовому праву, метод заборони (заборона недозволених дій) — кримінальному праву, метод дозволяння — підприємницькому праву і т.д.
За допомогою методу правового регулювання можна легше орієнтуватися, до якої галузі права належать ті чи інші поняття й терміни. Термін «договір», скажімо, вживається в різних галузях права — конституційному, міжнародному, трудовому, циві-. льному. Трудовий договір підпадає під дію методу регулювання трудового права – методу супідрядності і тяжіє до зобов'язувань, а договір як підстава виникнення зобов'язань — під дію методу цивільного права — методу автономії і припускає дозволяння.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ