У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Історія культури України і філософія культури Який би обсяг знань про культуру не отримували всі науки що

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2016-03-30

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 6.4.2025

1.Історія культури України і філософія культури

Який би обсяг знань про культуру не отримували всі науки, що вивчають її конкретні історичні, етнічні, соціальні й професійні форми (наприклад, античну й середньовічну, полінезійську й українську, народну й лицарську, наукову й художню), що розкривають ті чи інші механізми функціонування культури (економічні й техніко-технологічні, соціологічні й соціально-психологічні, семіотичні й педагогічні), він не дає відповіді на низку важливих питань: що є культура? чому й для чого виник такий невідомий природі спосіб існування? як "влаштована" культура, які її архітектоніка й механізми функціонування? які закони правлять її історичним розвитком? як пов'язані в цьому процесі долі культури й життя природи, і зміни суспільних відносин, і метаморфози людської свідомості? Жодна з конкретних наук не може знайти відповіді на ці питання - масштаб змісту, універсальність виводять їх за межі компетенції всіх окремих наук; тим часом без знання цього загального не можна зрозуміти конкретне - адже воно є модифікацією загального, варіацією інваріантного. Тому, відхрещуючись від філософського рівня пізнання культури, усі окремі культурологічні дисципліни, зокрема історія культури України, приречені на чисто емпіричну, фактологічну, поверхневу описовість, і тому, наскільки б вони не були розвинені, зберігається потреба у філософському осмисленні культури, оскільки жодна інша наука не вирішить за неї теоретичних проблем, що є предметом її дослідження.

Філософський характер цих питань і відповідей на них полягає у тому, що вони об'єднують вимогу об'єктивного пізнання реальності, її ціннісного осмислення й проектування якогось ідеального стану культури. Наука як така або взагалі не містить подібної три-аспектності вирішуваних завдань (у сфері природознавства, математики, техніко-технологічних дисциплін), або факультативно вносить аксіологічні й прогностичні міркування до соціально-гуманітарно-культурологічних наук, у вирішенні деяких проблем, що дозволяють це зробити, не обмежуючись об'єктивним описом і вивченням існуючого. Що ж до філософського осмислення культури (як, по суті, і всіх інших предметів, що розглядає філософія), то поєднання пізнання, ціннісного тлумачення й передбачення перспективи розвитку специфічно для нього, іманентно йому й необхідно, в яких би пропорціях ці три аспекти розгляду культури не перебували. Це необхідно тому, що відповідь на гносеологічне питання "Що є культура?" припускає аксіологічне розрізнення "справжньої культури" і "культури хибної", тобто мислення опозицією "культура - некультура" і "культура - анти-культура".

При цьому слід пам'ятати, що не може бути єдиного, науково доведеного визначення критеріїв змісту цих пар понять, тому що вони самі перебувають усередині культури, а не на божественно-абсолютній висоті, що піднімається над нею. А ціннісне осмислення культури викликає проективна уявлення про те, "якою повинна бути культура і якою вона буде", якщо людство поділить думку про неї того або іншого філософа. Починаючи із Платона, авторів Біблії, Конфуція й закінчуючи Марксом, Толстим, Бубером, Швейцером, Маркузе, Тоффлером, усіма ідеологами, що обговорюють сучасний стан суспільства й культури на рубежі століть, що шукають причини краху тоталітаризму у всіх його формах, що розмірковують про перспективи постіндустріальної цивілізації й долю "відкритого суспільства", вивчення того, що є, пов'язувалося й пов'язується з міркуваннями про те, що буде, опосередкованими оцінками існуючого й бажаного. Якщо романісти, драматурги, кінематографісти можуть - у зв'язку з особливостями художнього способу моделювання реальності - образно представляти й сучасний стан культури, і її можливе майбутнє як певну дійсність, яку художник демонструє людям - як це робили у романах, п'єсах, фільмах, наприклад, Фолкнер, Фріш, Бредбері або Стругацькі, Іо-неско або Тарковський, - то теоретично мислячий філософ-культуролог повинен шукати обґрунтування й своїм оцінкам існуючого, і своїм уявлення про перетворення існуючого в майбутнє.

Тому для такого дискурсу, особливо у нашу раціоналістично-сцієнтичну епоху, головною методологічною проблемою стає можливість наукового обґрунтування філософського прозріння майбутнього й межі цих можливостей.

Історія культурологічної думки показує, що "у чистому вигляді" філософія культури виступає набагато рідше, ніж в поєднанні з тією або іншою конкретною галуззю культурологічного знання - етнографічною, соціологічною, історичною тощо. Воно й зрозуміло: у вирішенні конкретних завдань вивчення культури науковцеві необхідно визначити, як він розуміє сутність культури, її межі й будову; тому праці багатьох дослідників культури - від Тейлора до Сорокіна - можуть розглядатися й у контексті історії філософії культури, і поза її межами.

Але є й інший аспект взаємозв'язку філософії культури з усім комплексом культурологічних дисциплін, зокрема із історією культури України, - методологічний. Справа в тому, що повнота знання про будову, функціонування й розвиток культури у сукупності її конкретних проявів потребує погоджених зусиль усіх наук, що її вивчають; але поєднати способи й результати пізнання, знайти спільну мову й, тим паче, узгодити свої дії ці науки самі не в змозі - для цього потрібен методологічний посередник, координатор їх зусиль й інтегратор інформації. Досягнути цю мету лише філософський погляд на культуру, оскільки він розглядає її як ціле й тим самим виявляє місце у ньому кожної його частини й грані, так само як і закономірності його модифікування в етносоціальному просторі й в історичному часі. Справді, досі філософія культури не могла ефективно виконувати свою методологічну функцію - і тому, що протягом останніх століть у науці панували аналітично-диференціювальні, а не системно-інтегративні спрямування, і тому, що сама філософія культури не сформувала адекватної історико-теоретичної моделі свого предмета; сьогодні, коли на наших очах формується нова парадигма пізнавальної діяльності, що ґрунтується на системному мисленні, коли, завдяки цьому, створюються передумови для реалізації комплексних міждисциплінарних досліджень найбільш складних - соціокультурних - систем і коли системний підхід дає змогу філософії вибудувати відповідну модель цілісного буття культури, стає можливим установлення продуктивних зв'язків між усіма галузями знання, що вивчають ті або інші фрагменти культури як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах. Це необхідно зробити для подолання роз'єднаності, взаємного нерозуміння, а нерідко й антагонізму сукупності наук, що вивчають культуру. Безсумнівно, вирішення цього завдання доступне тільки для філософського погляду й стає можливим лише на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Культурологія та історія культури України

Культурологія вивчає відношення культури до природи, суспільства й людини; дослідження багатомірної будови культури, обумовленої її функціями у житті й розвитку людства, взаємини культури й цивілізації тощо.

До проблем, які потрібно вирішити у межах історії культури, можна віднести такі: визначення місця конкретного культурного феномена у структурі загального історичного процесу; прояв сутності культури в її існуванні, тобто в історичному різноманітті конкретних культур, які є у соціальному просторі й соціальному часі, філогенезі (розвиток миру в цілому) та онтогенезі (індивідуальний розвиток організму); опис культурних феноменів; утвердження неповторності й унікальності культурних світів. Неповторність шляхів розвитку культурного процесу обумовлює проблематизацію теоретичного поля історії культури певної нації.

Особливий інтерес представляє історичний процес формування філософського осмислення культури в України. Він почався пізніше, ніж на Заході - на початку XIX ст., з полеміки західників і слов'янофілів про шляхи розвитку вітчизняної культури, необхідність теоретичного осмислення даної проблеми проявляється у гаслі М. Драгоманова: "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм" лише в середині століття. Однак це гасло не було оцінене сучасниками - не прийшов ще в історії країни час культурологічного погляду на життя й розвиток суспільства, адже поняття "культура" відрізняється незвичайною складністю, тому що позначає цілісність, органічну єдність багатьох аспектів людської діяльності; проблеми культури у власному змісті виникають уже тоді, коли організовані: побут, мистецтво, наука, особистість і суспільство.

Розвиток численних культурних зв'язків і вихід національних культур за свої межі, потужний наступ досить уніфікованої масової культури довели необхідність вироблення єдиних підходів до вивчення культури, зокрема й для того, щоб допомогти національним культурам зберегти свою неповторну індивідуальність.

У цьому контексті обґрунтовується необхідність існування національно орієнтованої історії культури. Історія культури України покликана виявити закономірності розвитку даного варіанту національної культури, виявити її місце у системі розвитку всесвітнього культурного процесу, обґрунтувати її національну самобутність та визначити шляхи її подальшого збереження.

У межах навчальної дисципліни досить складно всебічно проаналізувати світову культуру. Проте ми не обмежилися лише описом культурно-історичних явищ, а спробували осмислити всесвітню історію культури як закономірний процес, що має власну логіку розвитку.

Історія та історія культури

Поряд з дією на природу, культура впливає на хід історії людства, де вона взаємодіє із суспільством, із соціумом. Історія людства - більш широка реальність, ніж культура. Культура є продуктом творчої діяльності людини. Але в історію людства входить і руйнівна діяльність людини, наприклад, війни, які завжди супроводжуються руйнуванням культури. Історія містить всі види життєдіяльності людини - конструктивні й деструктивні, прогресивні й регресивні. Тому не може бути повної тотожності між розвитком культури й історією суспільства. Однак правильним є й те, що культура виявляється в історії суспільства й поза ним вона незбагненна й неможлива. Значення і зміст культури не можна зрозуміти, якщо розглядати її явища поза конкретними історичними межами, тобто абстрактно. Сутність історичного процесу, конкретної стадії у розвитку суспільства є контекстом, стосовно якого виявляється конкретний зміст і значення артефактів культури.

Оскільки відрізняється зміст історії і культури як соціальних феноменів, остільки можна диференціювати проблемні поля історії та історії культури як наукових дисциплін.

Багато дослідників вважають, що культура виникла насамперед під впливом суспільних запитів і потреб. Насамперед суспільство потребувало закріплення й передавання духовних цінностей, які поза суспільними формами життєдіяльності людини могли б зникнути разом з автором цих цінностей. Суспільство у такий спосіб надало процесу творення цінностей стійкий і спадкоємний характер. У суспільстві стало можливим нагромадження цінностей, культура стала набувати кумулятивного характеру розвитку. Крім того, суспільство надало можливість для публічного створення й використання цінностей, що обумовило їх більш швидке розуміння й апробування іншими членами суспільства.

Отже, суспільство створює умови для соціального розвитку людини, тобто людини як особистості. Особистість відображає конкретну культуру й конкретне суспільство. Крім того, суспільство створює умови для масового використання цінностей культури, а отже, породжує потреби у тиражуванні й репродукуванні артефактів, що, у свою чергу, перетворюється в процеси відтворення культури. Зрозуміло, що поза суспільними формами життя ці особливості розвитку культури були б неможливі. Культура своїми нормами й цінностями взаємодіє з іншими системами саморегуляції у суспільстві, зокрема такими, як політика, право тощо, але на відміну від них регулятиви культури амбівалентні й можуть використовуватися на принципах вільного вибору.

Розвиток інтересів і потреб особистості може стимулювати зміну цінностей культури, і тоді вони реформуються або навіть замінюються. Суспільство у цій ситуації може відігравати роль як заохочувального, так і гальмівного фактора. У цілому тут можливі три типові ситуації: перша, коли суспільство менш динамічне й менш відкрите, ніж культура. Культура буде пропонувати цінності, опозиційні за змістом, а суспільство буде прагнути відмовлятися від них. Стримується прогресивний розвиток культури, суспільство догматизує наявні цінності й загалом створюються несприятливі умови для розвитку особистості. Можлива й інша ситуація, коли суспільство через політичні або соціальні потрясіння змінюється, а культура не встигає відновлювати норми і цінності. Для особистісного розвитку знову немає оптимальних умов. І, нарешті, можлива гармонічна, збалансована зміна суспільства й культури. У цих умовах можливий конструктивний, несуперечливий і гармонічний розвиток особистості.

У розвиненому суспільстві людина прагне діяти на основі єдності, цілісності й тотожності свого "Я". Європейська культура і в її контексті українська культура завжди надавали перевагу особистісному началу якості безумовності, незалежності від інших регулятивів суспільства, стійкості й цілісності особистого світу людину. Лише за таких умов особистість здатна знаходити в самій собі регулятиви й цінності, які дають змогу вистояти перед викликом обставин, і надати цьому виклику зміст, спираючись на власне "Я", тільки за таких умов можливе почуття відповідальності щодо реалізації своїх цілей, індивідуалізм як установка на самостійне значення людини. Ці ідеали й цінності особистісної поведінки у суспільстві культивуються вже з античності в перших ідеях раціонального й мудрого способу життя. Потім у християнстві, в ідеях й ідеалах індивідуального порятунку. Далі, в епоху Відродження - ідеали цивільного й природного права, освіти й науковості, раціоналізму у моральних і правових ідеалах, і, нарешті, в ідеалах демократії, відкритого суспільства й відкритої культури, характерних для XX століття.

Культурне багатство особистості залежить від залучення цінностей до особистої діяльності і від того, наскільки суспільство стимулює цей процес, наскільки воно йому сприяє. Цінності культури перетворюються в особистості у поведінку, культура живе в особистісній поведінці людини. Суспільство створює умови для цього, а вони можуть по-різному як відповідати, так і не відповідати перетворенню цінностей культури в акти поведінки особистості. Суспільство розвивається у режимі пошуку все більш сприятливих умов для формування особистості як активного суб'єкта культури, як творця й носія цінностей культури.

Історія культури та історія культури України

Історія культури жодної країни не вичерпує і не може вмістити у собі всезагальної логіки становлення культури. Якщо рівень світової культури дозволяє відслідити принцип єдності історичного і логічного, який дозволяє зрозуміти особливість і неповторність національної культури лише на тлі всезагальної логіки становлення людського буття. Тому історія будь-якої національної культури, стає зрозумілою лише у системі гуманітарного знання та освіти. Це передбачає розуміння не лише культурології, а й вивчення філософії, соціології та ін. Поза системою гуманітарного знання історія окремої культури перетворюється на механічну сукупність окремих емпіричних фактів. Перетворення такого знання на фактор формування культури особистості, спосіб її конституювання стає окремим завданням системи культурологічного знання.

2. Наукове визначення культури як предмета культурології неможливе без розуміння співвідношення культури із природою й цивілізацією.

Протилежність природи й культури. Екологічна культура діяльності людини.

Одне з найперших наукових визначень культури було засноване на розмежуванні сфери природи й сфери культури. Під першою розуміли світ, що існував і існує поза бажаннями, волею, діяльністю людини, тоді як друга сфера виникає й існує завдяки людині й у взаємодії з нею, будучи створеною нею штучно. Це був світ, у якому були присутні: штучні знаряддя праці й використання вогню; мова як здатність усвідомлювати й передавати з її допомогою зміст предметного й непредметного світу; система заборон (табу), за допомогою яких людина долала у собі тваринне начало; співтовариства, об'єднані усвідомленням змісту подібного об'єднання. У сучасній науці взаємозв'язок між природою й культурою є більш складним, опосередкованим.

Уже в давньогрецькій філософії зародилися уявлення про "тех-не" як мистецьку практичну діяльність, майстерність, що створює необхідний для людини предметний світ (звідси поняття "техніка" у всіх європейських мовах), уявлення про "мімесис" як ідеальне відтворення реальності (звідси поняття "міміка", "пантоміма"), уявлення про "пайдейю" як творення людиною самої себе; греки усвідомили творчу силу людини, завдяки якій вона стає "мірою усіх речей", за класичною формулою Протагора. Узагальнене визначення всіх форм людської активності дали римляни: саме вони назвали "культурою" ті форми штучного, рукотворного буття, які отримані людиною у результаті перетворення буття природного - "натури". Так зароджувалася первісне уявлення про культуру, що протистоїть міфологічному відчуженню людиною всіх своїх творчих сил богам.

Процес самоідентифікації людини починається з фундаментальної відмінності між тим, що існує незалежно від людини - світом, природою, натурою й тим, що створено людиною як у матеріальному, так і в ідеальному вимірі існування.

Культура - це цілісний організм і найбільш сприятливого результату досягає та особистість, яка не замикається в окремих й ізольованих видах духовної діяльності, що практикуються. У відкритій культурі й особистість повинна бути відкритою, звичайно, за умови її розвиненої духовної самостійності й самодостатності.

Будь-яка культура реалізує свої функції не у вакуумі, а по відношенню об'єктів, що реально існують: або природи "першої" - природної, або "другої", штучної природи. У цілому, для культури об'єктивно реальною є й та, й інша природа. Світ, у якому живе людина, - цілісний, він є складною системою "природа-суспільство", і культура функціонує на всіх рівнях саме цієї системи. Тому напрями, за якими культура реалізує свої функції, різноманітні, хоча внутрішньо цілісні й єдині.

Історично найбільш раннім об'єктом культуро перетворювального впливу стала природа, причому природа не тільки як об'єктивна реальність, але й природна сутність самої людини. Коли людина почала створювати "власний світ", коли вона почала переробляти природу у "своє" житло, вона зробила перший крок до розриву з матір'ю-природою, що породила її. Для еволюції людини лоно природи виявилося затісним, і вона вийшла за її межі, вийшла у світ позаприродної реальності, створила світ артефактів, тобто світ культури й соціуму.

Для природних явищ, як підкреслював М. Бердяєв, принципи походження перебувають у самих цих явищах. Тоді як для артефактів, явищ, створених культурою, принципи походження перебувають поза цими явищами, у голові людини, що проектує й продукує артефакти.

У цьому можна вбачати несумісність природи й культури. Існує погляд, яка пропагує ідею несумісності природи й культури, суперечності біологічного й соціального у людині.

Однак очевидно, що поза природою "перша" жодна культура неможлива, що культура трансформує, перетворює те, що дане першою природою. Щодо цього існує протилежний погляд, який відповідає ідеї природоцентризму, де обґрунтовується висновок про центральну й основну роль першої природи у розвитку культури й людини. Однак більш доцільною є ідея про узагальнення цих двох нетотожних поглядів, ідея пошуку гармонізації природи й культури (А. Бенуа).

Культура впливає на людину настільки суттєво й глибоко, що можна стверджувати, що вона створює новий вид людини. Власне, до культури або поза культурою не існує людини як "homo sapiens", як розумної й соціальної істоти. Сутність людини тісно пов'язана із сутністю культури. Однак сутність людини у широкому розумінні слова містить біологічні характеристики її як виду. Тому виникнення культури логічніше було б розглядати як подальший крок еволюції природи.

Отже, людина виконує роль сполучної ланки двох типів еволюції - природної й культурної, або, як ще називають, творчої еволюції (А. Берсон).

Людина характеризується внутрішньою належністю до природи й культури, внутрішньою належністю до природної й творчої еволюції. Зрештою, культура - це перетворена людиною природа. Людина, "перетворюючи природу", утверджує себе як суб'єкта культури, як її творця й, отже, як Людину. В артефактах синтезовано два типи реальності - природно-обмежений і духовно-технічний. Прогрес культури супроводжується збільшенням маси й зростанням складності артефактів, і водночас питома вага й значення духовно-технічних компонентів у них так само суттєво зростає.

Культура усе більш складно й більш глибоко опосередковує ставлення людини до природи. Як наслідок цього - зростає ступінь відчуженості природи й людини. Творячи надприродну реальність, людина поступово втрачає природне коріння свого буття, природну детермінацію свого існування. Культура XX ст. продемонструвала це наочно й довела відчуження до максимуму, що породило форми техніцизму буття людини і як наслідок - екологічні проблеми. Розвиток культури супроводжується тим, що зникає й зменшується органічність єдності людини й природи. Природа - це середовище інстинктивного проживання людини, а поза ним людина не здатна існувати як біологічний вид.

Однак поряд із цим, не менш істотним і реальним середовищем проживання людини є культура, яка створює надінстинктивну систему поведінки, поведінки свідомого, але від цього не менш необхідного.

Поступово культура робить своїм об'єктом ставлення до природи, тобто виникає культура екологічної діяльності людини, або, як кажуть, екологічна культура. її завдання - підняти на новий рівень оцінки відношення природи й людини, увести знання про ці відношення у систему цінностей культури. Це потребує переорієнтації всіх видів життєдіяльності людини, її менталітету, цілей і ідеалів, тобто світогляду. Природа у цьому світогляді має розглядатися як самоцінність, і її перетворення має санкціонуватися вищими духовними смислами, а не технократичними показниками, як це часто спостерігаємо у сучасній культурі. Така оцінка природи має бути властивою самосвідомості людини, а не тільки культурі. Людина має оцінювати природу як джерело естетичних, моральних та інших ідеалів. Гуманізм, згідно із таким підходом, з необхідністю повинен містити у собі екологічні цінності й ідеали, тобто необхідно вийти за межі антропоцентричних цінностей та ідеалів. Можливо, це буде біосфероцентристський менталітет і світогляд, де основне завдання культуротворчої діяльності людини має зводитися до розвитку й установлення екологічної самодостатності людства. Очевидно, що це - завдання нової за духом культури й людини з новим світоглядом.

До найважливіших проблем сучасного культурологічного знання належать питання про сутність і взаємозв'язки таких феноменів, як культура й цивілізація. У науці існують два шляхи щодо його вирішення: ототожнення цих понять і їх розрізнення. Історія відношень цих понять у філолофсько-культурологічній думці досить драматична. Маючи античне походження, слово "цивілізація" почало широко вживатися лише за доби Просвітництва. Путівку у життя цьому терміну дав П'єр Гольбах. У той час це поняття асоціювалося з концепцією прогресу, еволюційним розвитком народів на засадах Розуму. Згодом термін "цивілізація" стає полісемантичним (багатозначним). У працях Вольтера цивілізація ототожнюється із цивілізованою поведінкою, тобто гарними манерами й навичками самоконтролю. XIX століття розширило значення цього слова, яке стало застосовуватися для характеристики стадій розвитку людства. Тоді ж сформувався погляд, згідно з яким поняття "цивілізація" співвідносилося тільки з європейською культурою, що послужило розвитку ідеї європоцентризму в науці, філософії, політику й економіці. Отже, всі інші культурні регіони вважалися нецивілізованими, або, у кращому випадку, малоцивілізованими.

Наукову теорію цивілізації, у основі якої - розрізнення понять "культура" і "цивілізація", сформовано у працях Ж.-Ж. Руссо, Н. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, а також у роботах американських учених Ф. Нортропа, А. Кребера й П. А. Сорокіна, що випливають з уявлення про цивілізацію як особливий етап розвитку культури або культурно-історичного типу, що має певні ознаки: 1) культурна спільність людей, що володіють деяким соціальним генотипом і соціальним стереотипом; 2) освоєний, досить автономний і замкнений світовий простір; 3) певне місце в системі інших цивілізацій.

У своєму знаменитому міркуванні "Чи сприяло відродження наук і мистецтв очищенню моралі?" Ж.-Ж. Руссо вперше висловив різкі заперечення проти цивілізації, протиставивши їй природне, стан людини.

У праці Н.Я. Данилевського "Росія й Європа", де було сформульовано ідею культурно-історичних типів, уперше сформовано думку про множинність цивілізацій і про те, що не тільки Європа є носієм цивілізаційного початку. Ідеї Н. Я. Данилевського не були почуті у свій час, і лише на початку XX ст. німецький культурфілософ О. Шпенглер привернув до них увагу уже на новому витку розвитку європейської культури, створивши "філософський роман" "Захід Європи". Шпенглер указав, що цивілізація є завершальною стадією будь-якого культурного розвитку, його омертвінням й згасанням: "Цивілізація є неминуча доля культури... Цивілізації - це завершення, вони йдуть, як сталість за становленням, як смерть за життям, як непорушність за розвитком, як розумова старість і скам'яніле світове місто за селом і задушевним дитинством", - писав О. Шпенглер у своїй праці.

Теорія цивілізації А. Тойнбі продовжує лінію Н.Я. Данилевсь-кого й О. Шпенглера, культивуючи думку про локальні цивілізації. Основні питання, що порушуються А. Тойнбі, такі: чому деякі суспільства не утворюють цивілізації, тоді як інші досягають цього рівня; як і чому цивілізації "надломлюються, розкладаються і розпадаються".

У книзі Льюїса Моргана "Прадавнє суспільство, або Дослідження шляхів людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації" цивілізація визначається як стадія розвитку культури, що відповідає класовому суспільству. Саме його класифікацію розвитку культури взяв на озброєння марксизм, починаючи від роботи Фр. Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності та держави".

3. Національна і світова культура

Світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства.

Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки.

Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність.

Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-культурний прогрес.

Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий внесок у скарбницю світової.

Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської, тому вона оцінювалась окремими дослідниками як похідна та “провінційна”. Ще й донині має місце підсвідома залежність представників української культури від російської, оглядання передусім на російські культурні здобутки. Українська культура дійсно впродовж століть вбирала чужі впливи, в той же час залишаючись самобутньою, переплавляла їх та інтегрувала в українську культуру.

Щобільше, у певні історичні періоди (особливо у 16-18 ст) вона активно впливала на сусідні культури. На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності, єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси. Остаточно українське культурне поле в ділянках науки, літератури, мистецтва сформувалося на зламі ХІХ-ХХ ст., коли остаточно сформувалася українська нація, коли мова з фольклорної трансформувалася у мову абстрактної думки у історичних працях М. Грушевського.

Національна культура має у своїй основі особливості психології українського етносу. Ментальність етносу, хоч підлягала змінам впродовж історії, все ж зберегла найхарактерніші риси. Інваріант української ментальності – це те що залишається в культурі і психології народу попри всі зміни в економічному і соціальному житті (М. Попович). Єдність української культури в часі і просторі базується на національному характері.

Національна ментальність зумовлена спільною мовою, культурною і морально-етичною основою. Вона об’єктивована в артефактах мистецтва, психічний склад нації найбільше виявляється в мистецтві, зокрема у фольклорі. На базі фактів мистецтва дослідниками виводилися характеристичні риси українського характеру: емоціоналізм, потяг до усамітнення, релігійність, сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, любов до свободи, рухливість.на це вплинули природно-біологічні чинники, умови життя, виховання.

В українській культурі важливою є спадкоємність традицій (Д. Антонович, Д.Чижевський, М. Грушевський). Гердер вважав людську культуру єдиною, такою, що має спільну мету – досягнення істинної гуманності. Проте ця мета розвитку досягаються різними народами неоднаково, створюючи величезну різноманітність кольорів та відтінків.

Ця думка суголосна з сучасною теорією систем: чим різноманітніші елементи системи, тим більша її стабільність. Гердер одним з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не належать до романо-германського культурного комплексу. Оцінювати рівень культуриі просвіченості різних народів треба не тільки з погляду Європи, а і їх власних історичних потреб і завдань. Розвиток культури усвідомлюється як єдиний процес, що триває у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним зв’язком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями, періодизацією. Марксизм не визнавав цілісності національної і світової культури, а поділяв її на “прогресивні” та “реакційні” елементи.

Сучасні українські культурологи М. Попович, В. Скуратівський, С. Макаров, О. Забужко включають українську культурну традицію у світовий загальнокультурний простір, знаходячи в діалозі неповторну значущість національної духовності. Видатні діячі української культури своїми найвищими творчими досягненнями зробили внесок у світову культуру. Наприклад, Микола Лисенко став тлумачем національних думок і почуттів для представників інших народів, створив національний музичний стиль, переплавивши у своїй музиці найхарактерніші природні особливості народної пісні з високими досягненнями музичного мистецтва Європи і таким чином “переклав” українську професійну музику на загальнозрозумілу європейську композиторську мову.

Загальнолюдська культура об’єднує окремі культури в єдине ціле, сприяє досягненню взаєморозуміння у суперечливому світі.Водночас кожен з типів культури є самоцінним у власній унікальності. Ось чому світова і національна культура перебувають в співвідносності рівноправного взаємозбагачуваного діалогу.Спільною для багатьох дослідників є філософська засада про самоцінність кожної національної культури та її більшою чи меншою мірою спорідненість з культурами інших народів. Це дає можливість стверджувати, що толерантність – одна з важливих ознак української науки про культуру.

У наш час всепланетарних зв’язків вимагає , з одного боку засвоєння культурної спадщини свого народу в минулому і сучасності, а також розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а також вміти позбутися підтримуваних консервативною силою застарілих поглядів і традицій в культурі. Сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого викликаний критичним моментом історико-культурного розвитку, оскільки вже не окремі країни, а людство загалом почувається на краю гуманітарної та екологічної катастрофи.

У таких умовах неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивитися в минуле, щоб спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції етнічних культур та розвиткові загальносвітової культури.

Матеріальна культура — перетворення природних матеріалів і енергії відповідно до людських цілей, створення штучного середовища проживання. Сюди включається також необхідний і достатній набір технологій для збереження і розвитку цього середовища. Матеріальна культура створює і задає рівень життя суспільства, формує матеріальні запити людей і пропонує засоби їх задоволення.

Матеріальна культура включає в себе такі елементи, як породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини (ресурси), які зазнали обробки. До матеріальної культури входять також: будівлі і споруди, інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, шляхи сполучення і засоби транспорту, зв'язок і засоби зв'язку, технології.

Духовна культура. До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура — це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

Завдяки закріпленню в знаках, символах, організаційних формах, комп'ютерній техніці, духовна культура стає відносно самостійною від свого творця, людини. У ній об'єктивуються і виділяються особливі сфери духовної творчості. Духовне і духовно-практичне освоєння всієї реальності оформлюється в філософії, мистецтві, різноманітних науках. Духовно-практичне освоєння (включаючи регулювання) суспільного життя здійснюється в політиці, праві, моралі. Універсальні духовні функції, як світоглядні, так і нормативно-регулятивні, виконують міф і релігія. У майбутньому, можливо, відбудуться революційні зміни духовної культури у зв'язку з розвитком екологічної свідомості і освоєнням космосу.

Український вчений О. М. Костенко сформулював так звану натуралістичну концепцію «культури людини»: «Культура людини — це міра узгодженості волі і свідомості людини із законами Матері-Природи» (Костенко О. М. Культура і закон — у протидії злу. — Київ: Атіка.- 2008. — 352 с.). Виходячи з принципу соціального натуралізму (що лежить в основі його «теорії трьох природ»), він вважає, що спеціальним видом культури людини є «соціальна культура людини» як міра узгодженості волі і свідомості людини із природними законами, за якими існує життя людей у суспільстві. Різновидами соціальної культури людини є політична культура людини, економічна культура людини, правова культура людини, моральна культура людини, релігійна культура людини тощо.

Масова та елітарна культура

У працях філософів ХХ століття поняття масової й елітарної культури трактуються як протилежні і пов'язані з концепцією поділу суспільства на еліту і маси. Хосе Ортега-і-Гассет сформулював відомий підхід до структуризації за ознаками творчої потенції: суспільство поділяється на «творчу еліту», яка, природно, становить меншу частину суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає. Відповідно виникає протиставлення культури еліти («елітарної культури») культурі «маси» — «масовій культурі».

Аналогічно, Артур Шопенгауер поділяв людей на два типи: «людей генія», що мають особливу здатність до естетичного світоспоглядання і художньо-творчої діяльності, і «людей користі», що зорієнтовані здебільшого на практичну, утилітарну діяльність. На цих же позиціях виступає Ганс-Георг Гадамер, на думку якого, «неминуче ще чіткіше розмежування між масою і тими небагатьма по-справжньому творчими талантами, які існуватимуть з масою поруч у часі».[15]

Двайт Макдональд вважає, що масова культура з'явилася як «паразитична ракова пухлина на тілі культури високої».[16]. Вторинність масової культури підкреслює іКлемент Грінберг, на думку якого умовою існування масової культури є «доступ до високої, дозрілої культурної традиції, відкриття і досягнення якої вона використовує у своїх цілях»[17]. Польський дослідник В. Дашкевич порівнює масову і елітарну культуру з гусеницею і листям, вважаючи, що масова підриває елітарну, нічого не даючи взамін.[3]

Протиставлення елітарної і масової культур фігурує і в працях сучасних українських культурологів. Наприклад, В. В. Панталієнко зазначає: «Якщо продукти масової культури функціонують як ринкові товари і звернені до всіх, то продукти культури елітарної підкреслено езотеричні, зрозумілі далеко не кожному. Якщо масова культура удавано оптимістична, то елітарна — найчастіше глибоко песимістична».[18]

В ряді джерел, однак, засвідчується перегляд концепції протиставлення елітного і масового.[19] Наприклад, С. С. Русаков закликає «фіксувати увагу не на естетичній або моральній оцінці масової культури, а на її визначенні як технології виробництва культурного продукту».

Культура — абстрактне поняття, включає в себе конкретні об'єднання людей на основі єдиних цінностей — субкультури.

Субкультура — конкретна форма буття загальнолюдської культури, сукупність символів, ідей, переконань, цінностей, прикладів поведінки, що розділяються членами соціальної групи. Окремі культурні прошарки народжуються завдяки оновленню інформації в процесі зміни поколінь. Оскільки субкультури відображають позицію частини суспільства по відношенню до суспільства в цілому, вони часто викривають процеси домінування та протидії.

Поняття «субкультура» також вживається в якості пояснення феномену молодіжних угрупувань в XX–XXI столітті (наприклад: хіппіготична субкультура, субкультура футбольних вболівальників, байкерство і т. д.)

Термін «контркультура» належить американському соціологу Т. Роззаку, що в 1960-х позначив ним духовні впливи, направлені проти головної культури (по відношенню до руху бітництва). Контркультура — ідейна течія і соціальний рух, в основному молодіжний, має політичний напрям і спрямований проти масової культури. Яскраво проявляється антисцієнтистський напрям, використання нетрадиційного мистецтва, релігійних культів та містики. Психологи пов'язують контркультури ХХ ст. зі становленням нової чуттєвості, з вивільненням підсвідомих бажань, що непрямо стало результатом індивідуальної та колективної підсвідомості. Хоч контркультура прагне до деідеологізації та повної перебудови засад суспільства, близька до анархізму, не слід плутати контркультуру й антикультуру (заперечення культури як явища).

4. Античний період

Однією з давніх культур є культура Дворіччя (Месопотамії). Саме тут зароджується писемність – як вирішальний чинник культури, яка дає змогу зберігати інформацію. Вийшовши із Дворіччя вона через передню Азію ввійшла в Європу і поширилась там.

На розвиток і становлення культури важливий вплив мав період античності (VI – V ст. до н.е. – II ст. н.е.). Греки створили досконалу, для свого часу, систему освіти, що сформувала людину як особистість з чітко визначеними ціннісними орієнтаціями. У них перевагу надавали гуманізму, звернення уваги на внутрішній світ людини. Ідеали людини стають провідними у культурному процесі. В період античності виділяють такі типи періодів розвитку культури:

  1.  Гомерівська Греція (IX – XI ст. до н.е.);
  2.  Архаїчна Греція (VII – VI ст. до н.е.);
  3.  Класична Греція (V – кінець IV ст. до н.е.);
  4.  Еллінізм (кінець IV – I ст. до н.е.).

Гомерівська та Архаїчна Греція ставили провідною метою гуманітарну практику виховання: дитина вчилась читати, писати, опановувати літературу обов’язково було вивчення музики та фізична культура.

В період античності (так званий афінський період) великий вплив мають Платон і Аристотель. Платон з його поглядами на життя, що вся що існує в природі змінюється. Все що є матеріальним воно тим чи іншим чином підлягає руйнації, тільки ідеї вічні як душа. Через розум пізнає світ.

Аристотель – засновник 20 наук (логіка, фізика, біологія, гуманітарні науки).

В класичний період (480 - 320р. до н.е.) найбільшого розвитку досягли жанри комедії і драматургії. Твори Фукідіта «Історія Пилопонеської Війни», Сократ – родоначальник діалектики.

В період еллінізму (320 - 220р. до н.е.) . В період імперій (Єгипту, Сирії, Нової Азії, Македонії) відбувається поширення грецької культури, занепад філософської думки і зростає практичність наукових знань.

Середньовіччя

Епоха середньовіччя поділяється на:

  1.  Темні віки (IV- VIII ст.);
  2.  Раннє середньовіччя (VIII- XII ст.);
  3.  Пізнє середньовіччя (XIII- XV ст.).

Цей період характеризується великим впливом церкви на все життя людини, боротьбою держави з церквою.

Темні віки – це IV ст., переселення народів, розпад Західної Римської Імперії, криза в економіці та політиці. Занепад культури та освіти, безграмотність.

В кінці VIII ст. це період так званого каролінгського відродження пов’язаного з ім’ям Карла Великого який провів реформу письма.

В XII ст. набувають розвитку міста, таким чином вони стають культурними центрами. Хоча і є під сильним впливом церкви яка критикує античність. Популярними стають різні вчення серед них і схоластика, яка виникає ще в ранньому середньовіччі – це середньовічна християнська філософія, яка говорить проте що шлях до розуміння Бога є у роздумах.

Містицизм зародився у XII ст. Основним представником був Бернард Клеверський. Сенс людського життя є пізнання Бога, нерозум веде до Бога, а любов.

Якщо говорити про середні віки не можна не згадати Тома Аквінського (1225 – 1274) – вихованець Бернардинського монастиря, монах домінікан, магістр теології який говорив, що розум людині дається Богом, а віра іде з розуміння того, що дав тобі Бог. Віру можна досягти через розум. Його теологія стає священною наукою.

Формування середньовічної картини світу під впливом і тиском теології. Світ є реальним Богом задуманим, головна риса картини світу його завершеність:

  1.  Віра в авторитет та символи.
  2.  Святе Письмо та праці отців церкви були авторитетом.
  3.  Все нове вважається гріхом.
  4.  Віра в дива.
  5.  Фанатична віра в Бога.
  6.  Служіння Богу – єдина мета.

У цей період широкого поширення набуває:

  1.  Освіта. Зароджуються латинські міська та сільська література.
  2.  Лицарська поезія.
  3.  Поезія трубадурів.
  4.  Готичний стиль в архітектурі.
  5.  Університетська освіта.

Змінення середньовічних міст, поступове переростання ремесла в мануфактуру, накопичення багатства у міської знаті, вимога появи вільної робочої сили – створили передумови формування нової культурної епохи, яка дістала назву Відродження (XIII – XVII).

Відродження

Ця епоха започаткована фундаментальними відкриттями в природничих науках, гуманізму в суспільних відносинах. Це був період не простого відродження чогось вже досягнутого античним світом, а період своєрідного способу життя, мислення, світобачення.

Виділяють 2 регіони Відродження:

  1.  Італія;
  2.  Англія і Франція.

Італійське Відродження поділяється на:

  1.  Проторенесанс (XIII – поч. XIVст.);
  2.  Раннє Відродження (кінець XIV – XVст.);
  3.  Високе Відродження (кінець XV - поч. ХVIст.);
  4.  Пізнє Відродження (кінець XVI – поч. XVIIст.).

Відродження спрямовання культури до оновлення античної спадщини, заперечення середньовічних поглядів, зародження гуманістичних ідей, падіння авторитету церкви.

Вперше термін гуманізм вжив Леонардо Бруні – особистість повинна всесторонньо розвиватись. Батьком гуманізму вважають Петрарку, людину яка вважала, що людина не повинна відмовлятись від земних радостей. Він критикував за її аскетизм і прагнення від відмов від всього що, приносить радість і задоволення людині. В період Відродження багато ідей про державу та форми правління подає Ніколо Мак’явеллі. Головна мета життя людини – це служіння на користь державі. Томас Мор, Е. Ротердамський, Леонардо да Вінчі – вони висувають зовсім нові ідеї, незвичні для усього періоду.

Просвітництво

Доба Просвітництва виникає в XVIIIст. Це період розуму. Ідеї про демократичні свободи. Свій початок Просвітництво бере ще в XVIIст. Спроба пояснити явища природи і життя. Велику роль відводять освіті. На перше місце ставиться механіка. Критикується існуючий державний лад.

Вольтер критикує церкву. Бог служить людині, а не людина Богу. Людина – найбільша цінність. Вольтер виступає проти війни. Рушійною силою прогресу є людський розум. Завдяки ідеям формуються закони, а закони формують відносини між людьми. Ідеал правління освічений монарх.

Монтеск’є теж критикує церкву. Розум – є головним законом. В державах де панує гарячий клімат люди більш схильні до рабства і тиранії, ніж в холодних країнах, де загартовується воля і прагнення до життя.

Загалом це період звернення поглядів до людини розумної, освіченої та впевненої в собі, зменшується вплив церкви, розвивається наука.

XVIII – початок XIX ст. – епоха романтизму, вплив Великої французької революції і заперечення ідей Просвітництва. Головна рушійна сила народ. Представниками романтизму були: Руссо, Дідро, Байрон, Герде.

Перша половина XIX ст. – це криза традиційних систем цінностей. Пошук універсальних моделей світу під впливом нових ідей.

Друга половина XIX – початок XX ст. – це період наукових відкриттів, промислових революцій. Перехід від відсталого суспільства до розвинутого. Впровадження парових машині винайдення радіо та телефонна. Впроваджується рівність перед законом і виборче право. В1869р. Менделєєв відкрив періодичний закон.

Дарвін висунув теорію загальної еволюції. Г. Спенсер продовжив розвивати теорію еволюції. Все рухається перед суспільством як живий біологічний організм.

Сучасна культура

В XX – XXI ст. розвивається модерн та постмодернізм.

Модерн – це сукупність умов життя створених в епоху еволюції 60р.XXст. Початок виникнення сучасної науки. Формується індустріалізація суспільства. Модернізм вбачає в собі такі шляхи розвитку суспільства:

  1.  Капіталістичний.
  2.  Державний соціалізм (Китай, Куба).
  3.  Оптимізм.
  4.  Високий статус науки.
  5.  Всі нерозвинуті країни повинні йти шляхом США.

В другій половині XX ст. відбуваються зміни у розвитку індустріального суспільства спричинені науковою революцією та зростанням ролі науки та інформації.

Постмодернізм виник в 50р.ХХст. в США як художнє явище. В 60р. поширився у Франції. Загалом в цей період культури відіграє провідне місце. З’являється багато напрямків, наприклад: поп і рок культури. Вони пропагують нові ідеї. Виступають проти порядків – це бунт і заперечення старої моралі.

5. Місце української культури в контексті світової

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві.

Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша.

У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. “Споріднена праця” і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: “Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень”. Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.




1. Спик IT- с июля 2011 по настоящее время Должность- менеджер по продажам Общение с клиентами Ведение деловой пе
2. Реформирование экономики России
3. Education in the Middle Ages
4. П Ивановым в методику коллективного творческого дела подготовка дел при помощи созданных советов рабо
5. Стебель
6. тракторный парк в сельском хозяйстве производит множество работ выполняемых как в растениеводстве так и в
7.  Утверждение что человек является продуктом и субъектом общественноисторической деятельности является х
8. целевой направленностью технических объектов- технический объект является не естественным а искусственн
9. тема трудового права Трудовые отношения- общая характеристика
10. Ответы на вопросы к зачету по этнопсихологии