Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
В цьому файлі розміщено стислі перекази найважливіших творів української літератури за весь курс навчання.
Подається у наближеному до хронологічної послідовності. Підготував Григорій Олійник. http://grigorio.at.ua
--------------------- Слово про похід Ігорів
Як краще розповісти про похід Ігорів — за зразком давнього співця Бояна чи за вимогами сучасності? Ігор Святославович укріпив ум силою, а серце вигострив мужністю й повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську. Ігор чекає свого брата Всеволода. А в того вже бистрі коні осідлані стоять під Курськом, воїни вправні, шукають собі честі, а князю — слави. Глянув Ігор на світле сонце, а воно тьмою закрилося. Сказав князь воїнам: "Браття і дружино! Краще полягти в бою, ніж потрапити в полон. Хочу списа переломити край поля Половецького, хочу голову зложити або напитися шоломом із Дону!" Було затемнення сонця, птахи кричали, звірі ричали. Половці, побачивши Ігореве військо, побігли до Дону. Зранку в п’ятницю перемогла Ігорева дружина, забрала багатство — і золото, й дорогі тканини, й одяг. Усім тим мостили болото, щоб проїхати далі. Другого дня рано криваві зорі встали, чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця на ріці Каялі біля Дону великого. О Руська земле, уже за горою єси! З ранку до вечора гримить бій, летять стріли, тріщать списи. Чорна земля кістьми засіяна і кров’ю полита. Буй-тур Всеволод стоїть в обороні. Падають його стяги. Ігореві жаль брата, завертає він свої полки на поміч. Три дні билися, і впали стяги Ігореві. "Тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську". Навіть трави й дерева нахилилися з жалощів. Припинилися походи князів на половців, розпочалися сварки, усобиці, а вороги тим часом на Руську землю прийшли з перемогами. Горе розлилося по Руській землі. У цей час князь Ігор пересів із сідла золотого у сідло невольниче. А Святослав у Києві в цей час побачив поганий сон. І сказали йому бояри, що полягло хоробре Ігореве військо, загинув Всеволод, а самого Ігоря взято в полон. Сказав тоді великий князь Святослав золоте слово, зі слізьми змішане, про те, що рано брати виступили проти половців, собі слави шукаючи. Далі він згадує всіх колишніх князів і жалкує, що мало дбали вони про рідну землю, більше про свою славу та багатство. На Дунаї плаче Ярославна, хоче зозулею полетіти до свого князя Ігоря, утерти йому криваві рани. Вона звертається до вітра, щоб не метав стріли на князеву дружину, до Дніпра й сонця, щоб допомагали її ладові. Ігор у полоні не спить, думає про втечу. Овлур дістав йому коня, і мчить Ігор сірим вовком до Дінця. Йому допомагають і трави, і птахи, і звірі. Половецькі князі Гзак і Кончак не наздогнали його. Повертається Ігор на Руську землю, яка радісно його зустрічає: на небі ясно світить сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї. Під радісне вітання Ігор прибуває до Києва. Критика, коментарі до твору, пояснення Давньоруська пам’ятка невідомого автора "Слово..." є перлиною критського ліро- епосу. У ній чітко прослідковується ідея єдності руських земель, засуджується егоїзм руських князів, їхні міжусобиці, розбрат, які призвели до поразки Ігоревого війська. Разом із тим автор захоплюється силою й мужністю князів, які готові полягти за землю Руську, підтримати її честь. Вражає не лише патріотизм автора, а і його висока поетична майстерність та ліризм.
------------------------------ Балада БОНДАРІВНА
У містечку Богуславку Каньовського пана Там гуляла Бондарівна, як пишная пава. У містечку Богуславку сидить дівок купка, Межи ними Бондарівна, як сива голубка. Прийшов до них пан Каньовський та й шапочку ізняв, Обійняв він Бондарівну та й поцілував. "Ой не годен пан Каньовський мене цілувати, Тільки годен пан Каньовський мене роззувати!" Ой шепнули люди добрі Бондарівні тихо: "Тікай, тікай. Бондарівно, буде тобі лихо!" Ой тікала Бондарівна з високого мосту; Сама ж вона хорошая, хорошого зросту. Ой тікала Бондарівна помежи горами, А за нею два жовніри з голими шаблями. Ой повели Бондарівну помежи крамниці, — Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці: "Ой чи хочеш. Бондарівно, ізо мною жити, А чи волиш. Бондарівно, в сирій землі гнити?" "Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити. Ніж з тобою поневолі на цім світі жити!" Ой як тільки Бондарівна та цеє сказала. Ой вистрілив пан Каньовський — Бондарівна впала... "Ой ідіте до Бондаря, дайте батьку знати: Нехай іде свою доньку на смерть наряджати!" Ой посунув пан Каньовський по столу таляри: "Оце ж тобі, старий Бондар, за личко рум’яне! Ой на ж тобі, старий Бондар, таляриків бочку, — Оце тобі, старий Бондар, за хорошу дочку!" Ударився старий Бондар в стіну головою: "Бондарівно, моя донько, пропав я з тобою!" Ой поклали Бондарівну на тесову лавку, Поки звелів пан Каньовський викопати ямку. Лежить, лежить Бондарівна день та ще й годину, Поки звелів пан Каньовський зробить домовину. Ударили в усі дзвони, музики заграли, А вже ж дівку Бондарівну навіки сховали! Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Балада "Бондарівна" розповідає про горду дівчину Бондарівну, яка не прийняла залицяння пана Каньовського й різко йому відмовила, її схопили жандарми (жовніри) й привели до пана. Той наказав вибирати: чи з ним жити, чи в сирій землі гнити. Дівчина вибрала останнє, і пан її застрелив. А батькові, старому Бондареві, дав грошей "за хорошу дочку". У творі висловлюється захоплення гордою дівчиною, яка не захотіла з нелюбом жити, не здалася, і осуд жорстокого пана-вбивці. Балада побудована на діалогах, із використанням повторів, звертань, окличних речень, порівнянь та епітетів.
--------------------------------------------- Ой Морозе, Морозенку - Історичні пісні
Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче, За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче. Не так тая Україна, Як та стара мати, Заплакала Морозиха, Та стоячи біля хати. Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає. Попереду Морозенко Сивим конем виграває. То не грім в степу грохоче. То не хмара світ закрила, — То татар велика сила Козаченьків обступила. Бились наші козаченьки До ночі глухої, — Полягло наших чимало, А татар утроє. Не вернувся Морозенко, Голова завзята. Замучили молодого Татари прокляті. Вони його не стріляли І на часті не рубали, Тільки з нього, молодого, Живцем серце виривали. Поставили Морозенка На Савур-могилу. "Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!" Вся ти єси, Україно, Славою покрита, Тяжким горем, та сльозами. Та кров’ю полита! І поки над білим світом Світить сонце буде, — Твої думи, твої пісні Не забудуть люди. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Інколи козакам доводилося вступати у спілку з татарською ордою проти переважаючого польського війська. Але татари часто зраджували своїх союзників, продовжували грабувати українські землі й нищити козацькі загони. Так трапилося і з загоном Морозенка. Мужній козацький ватажок загинув за свою Україну, але люди його ніколи не забудуть. У пісні вжитий оригінальний прийом заперечного порівняння: То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила, — То татар велика сипа Козаченьків обступила. Є багато й інших характерних для народної пісні художніх засобів — звертання, повтори, зменшувально-пестлйві слова, епітети та інверсія, окличні речення.
--------------------------------------------- Чи не той то Хміль (Пісня про Богдана Хмельницького) - Історичні пісні
Чи не той то хміль, Що коло тичин в’ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой, той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой, той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне. Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду, — Гей, не один лях лежить Головою в воду. "Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води, — Їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди". "А я ляхів не боюся Г гадки не маю — За собою великую Потугу я знаю, Іще й орду татарськую За собой веду, — А все тото, вражі ляхи. На вашу біду". Ой, втікали вражі ляхи — Погубили шуби... Гей, не один лях лежить Вищиривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, — Ой, прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи, Деякії повки, — Їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти. Ген, там річка, Через річку глиця — Не по однім ляшку Зосталась вдовиця... Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Визвольну війну проти панської Польщі, яка захопила українські землі й прагнула підкорити собі український народ, очолив славний гетьман Богдан Хмельницький. Про нього складено багато легенд, переказів, пісень. Одна з таких пісень — "Чи не той то хміль". Побудована вона на прийомі паралелізму з використанням легенди про походження прізвища Хмельницького. У пісні змальовується досить жорстока картина поразки ляхів (поляків). Але, за народними уявленнями, це справедлива кара, адже вони — завойовники, вони прийшли на нашу землю з мечем.
------------------------------------ Енеїда - Котляревський Іван
Після загибелі Трої Еней разом з товаришами відпливає у море. Еней був парубок моторний І хлопець хоть куди козак, Удавсь на всеє зле проворний, Завзятіший од всіх бурлак. Но греки, як спаливши Трою, Зробили з неї скирту гною, Він, взявши торбу, тягу дав; Забравши деяких троянців, Осмалених, як гиря, ланців, П’ятами з Трої накивав. Він, швидко поробивши човни, На синє море попускав, Троянців насаджавши повні, І куди очі почухрав. Но зла Юнона, суча дочка, Розкудкудакалась, як квочка, — Енея не любила — страх; Давно уже вона хотіла, Його щоб душка полетіла К чортам, і щоб і дух не пах. Еней був тяжко не по серцю Юноні, — все її гнівив: Здававсь гірчіший їй від перцю, Ні в чім Юнони не просив; Но гірш за те їй не любився, Що, бачиш, в Трої народився І мамою Венеру звав; І що його покійний дядько, Паріс, Пріамове дитятко, Путивочку Венері дав. Побачила Юнона з неба, Що пан Еней на поромах; А те шепнула сука Геба... Юнону взяв великий жах! Впрягла в ґринджолята павичку, Сховала під кибалку мичку, Щоб не світилася коса; Взяла спідницю, і шнурівку, І хліба з сіллю на тарілку, К Еолу мчалась, як оса. Юнона просить Еола наслати вітри на Енеєві кораблі. Та Нептун на прохання Венерн заспокоює море. Венера звертається до Зевса з проханням захищати її сина, той обіцяє, що пошле Енеєві щасливу долю. Після довгих блукань Еней потрапляє до Карфагену, гостює у Дідони два роки. Зевс незадоволений цим, тому посилає до мандрівника Меркурія, щоб розлучити закоханих та нагадати Енеєві про його призначення. Потай від Дідони мореплавець збирається тікати, та вона помітила приготування до втечі, свариться з ним, але втримати не може. На морі піднімається буря. Троянці прибиваються до Сицилії, де їх приймає цар Ацест. Еней справляє поминки за померлим батьком Анхізом. Після поминок почалося п’яне гуляння. Між силачами розгорівся кулачний бій, у який хотіли втрутитися боги. Та Зевс не дозволив втручання. За намовою богині розбрату Ірисі, посланої Юноною, троянські жінки підпалюють флот Енея. Він звертається до богів із проханням наслати дощ. Троянці відпливають із Сицилії. Венера просить за них Зевса. На морі троянці співають про Сагайдачного, про Січ. Прибувають вони до кумської землі. Там Еней зустрічає страшну Сівіллу, яка веде його до пекла. Тут Еней бачить Дідону та свого батька Анхіза. Троянці знову відпливають, їм вдається оминути острів чарівниці Цирцеї. Припливають вони у край латина, вчаться латинській мові і просять прийняти їх до своєї країни. На їх честь влаштовується бенкет. Цар навіть хоче віддати за Енея свою дочку Лавінію. Проти цього повстає підбурена Юноною дружина Латина. Починається війна між троянцями й латинцями, причиною якої стає цуцик старої няні, якого загризли під час полювання троянські пси. На боці Енея виступає аркадський цар Евандр. В бою відзначаються Низ та Евріал. На Олімпі в цей час боги сперечаються. В бою гине Паллант, якого оплакують троянці разом з аркадцями. Тимчасове перемир’я дає змогу вшанувати загиблих. У поєдинку з Турном Еней перемагає. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) І. Котляревський у своїй поемі дотримувався сюжету, запозиченого у Вергілія. Але «Енеїда» оригінальна за своєю композицією — замість 12 частин тут тільки 6. Ряд епізодів письменник зовсім опускає, натомість вставляючи епізоди з життя українських козаків. За жанром «Енеїда» — травестійна бурлескна поема. Травестія — дослівно означає перевдягання. Дійсно, герої поеми римського автора одягнені в національний одяг українців, грають у народні ігри, вживають національні українські страви й напої. Це побут України XVIII ст. Поему характеризує гумористичний підхід до поважної теми, зображує життя козаків, їхні звичаї, характери, збираючи досить багатий етнографічний матеріал. Уперше в літературі з’являється український народ в усьому його багатстві духовного світу та внутрішній красі. Написана поема живою українською мовою, не позбавленою вульгарної лексики, за що І. Котляревському не раз докоряли критики.
--------------------------------- Катерина - Шевченко Тарас
Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі — чужі люди, Роблять лихо з вами. Москаль любить, жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине... Катерина закохується в москаля й виходить до нього ввечері в садочок, не слухаючи батьків. Так вона свою долю "занапастила", ночуючи з москалем, аж поки селом не пішли поговори. Прийшла недобра звістка, що москалі мають вирушати в похід. Коханий обіцяє Катерині, що повернеться. Закохана дівчина не звертає уваги на людські пересуди, адже москаль з нею одружиться. Вона чує під серцем нове життя, тому виходить з дому лише вночі, ходить садом, згадує свого коханого. Дівчина сумує, але не втрачає надії. Через деякий час Катерина народжує дитину. Вона все ще виглядає свого коханого. Люди ж у селі сміються з неї, глузують. ІІ Батьки Катерини скривджені тим соромом, якого завдала їм донька. Адже народити дитину без чоловіка — великий гріх, тим більше на селі. Мати і батько вирішують позбутися одвічного сорому, вигнавши непутящу дочку з дому. Вони кажуть, щоб Катерина йшла у Московщину, шукала свого чоловіка, свекруху. Сказавши дочці останнє слово, мати непритомна впала на підлогу, а батько навіть не став слухати, коли дочка почала його молити. Ледве жива, Катерина пішла у садок, набрала землі, щоб почепити на хрест. Тепер вона ніколи не повернеться додому, так і помре на чужій землі, а син буде страждати через неї, спокутувати її гріх. Село ще багато говорило про Катерину, але її батьки вже цього не чули. ІІІ Приходить ніч. Катерина йде вперед, шукає свого москалика. Питає вона у чумаків шляху на Московщину, просить милостиню та йде собі далі. Жінці доводиться пережити багато страждань. Уже й зима почалася, свище завірюха, а вона погано вдягнена. Раптом Катерина бачить, що їдуть москалі. Вона кидається до них, починає розпитувати, чи не бачили вони її Івана. Ті тільки сміються, бо багатьох надурив їхній брат. Заплакала Катерина і з сумом роззирнулася навколо себе. Із стражданням звернулася до сина: ... Сину мій Іване! Де ж ти будеш ночувати, Як мене не стане? З собаками, мій синочку, Кохайся надворі! Собаки злі — покусають, Та не заговорять, Не розкажуть сміючися... Ніхто в світі не пожаліє дитину- байстрюка, чекає її страшна сирітська безправна доля. IV Та ось одного разу серед москалів, що їхали повз неї, Катерина раптом побачила свого Івана, що був за старшого. Кинулась вона до коханого з радістю, але той тільки відповів: "Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!" У безтямі Катерина просить колишнього коханого не кидати її, взяти хоча б за наймичку, пропонує показати йому сина. Та повернувшись, бачить, що москаля вже немає. Зневірена жінка віддає дитину товаришам Івана, щоб вони передали старшому, і кидається до лісу. Не бачачи ніякого виходу зі становища, у якому опинилася, Катерина втопилася. Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом І сліду не стало. V До Києва іде сліпий кобзар, біля якого тулиться хлопчик- поводир. Кобзар починає співати, перехожі дають йому гроші. Раптом на шляху з’являється карета і зупиняється біля старців. Кличуть хлопчика до себе, пані дивується його красі. А пан одвернувся, бо пізнав у хлопчику Катерину. Карета їде далі, а старці продовжують свій шлях. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Образ Катерини центральний у поемі. Змальовується її зовнішня краса, довірлива душа, щира вдача. Вона переживає страшний душевний злам, який призводить до загибелі дівчини. Батьки зрікаються збезчещеної дочки, коханий не приймає її, чужим людям вона не потрібна, односельці тільки обмовляють Катерину та сміються. Вона розуміє, що її дитину чекає безрадісне майбутнє, бо син все життя буде спокутувати її гріхи. Велику роль у поемі відіграють ліричні відступи. Супроводжуючи епічну, часто драматичну розповідь, відступи виявляють оцінку автора, його особисте ставлення до зображуваних подій. За жанром "Катерина" — ліро- епічна соціально-побутова поема з народного життя.
--------------------------------------------- Гайдамаки - Шевченко Тарас - Поема
Все йде, все минає — і краю немає. Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе... умирає... Одно зацвіло, А друге зав’яло, навіки зав’яло... Поет звертається до гайдамаків, що колись гуляли Україною, шукаючи волі, просить їх повернутися. Тепер слава козацька забувається, люди живуть дрібними інтересами, звичайними побутовими справами. Ніхто вже не слухає з такою увагою старців- кобзарів, які співають про козацькі подвиги. Та ліричний герой не зважає на це: він сам, у своїй хаті, буде співати старих пісень, буде згадувати. Неначе сама велична історія розмовляє з ним, і від цього стає легше. Інтродукція Поет глузує з бундючної колись Польщі, яка вважалася рівною Московщині і Туреччині, аж поки королем не став Понятовський. Тепер Польща втратила свою державність. Проти короля підняли повстання Пулавський і Пац. Разом з ними піднялися сто конфедератів. Від них дуже постраждав український народ, бо розбрелися вони Україною та "забули волю рятувати", а навпаки розпочали руйнування. А в цей час "гайдамаки ножі освятили". Галайда Ярема служить у жида, який дуже пригноблює хлопця- сироту, що не має в світі рідної душі. Єдине, що приносило втіху, — кохана дівчина. Поет розказує про важку сирітську долю Яреми, безкінечні образи, яких той зазнавав. Старий жид у своїй хаті лічить гроші, долі спить його дружина Хайка, а на ліжку лежить красуня-дочка. Ярема у цей час вирушив у Вільшану. Конфедерати Конфедерати вдираються до хати жида і б’ють його нагайкою, все хочуть дізнатися, куди він сховав дочку. Жид відповідає, що дочка померла, та конфедерати не вірять йому, продовжують катувати, змушують хреститися і сміються. Поять жида горілкою і наказують співати. Потім вимагають грошей. Коли ж жид розказує, що не має грошей, його починають шмагати батогами. Старий не зізнається, але пропонує конфедератам поїхати до Вільшани, бо там у титаря дуже гарна дочка. Конфедерати наказують жидові їхати з ними, щоб показати дорогу. Титар Ярема йде до Вільшани, щоб зустрітися з Оксаною, дочкою титаря. Чекає її у гаю, співає пісень. Дівчини довго немає, аж ось нарешті вона приходить саме в той час, коли хлопець заспівав сумну пісню про свою нещасну долю. Відбувається радісна зустріч закоханих. Ярема розповідає, що збирається прибитися до козаків, щоб здобути слави і грошей. Оксана засумувала, почувши таку звістку. Їй жаль розлучатися з коханим, адже він може її забути. В цей час до хати титаря вдираються конфедерати, які шукають грошей і дівчини. Не почувши від титаря нічого, вони вбивають його, потім запалюють церкву. Прибігає Оксана, яка непритомніє, побачивши мертвого батька. Конфедерати підхоплюють її й забирають із собою. Ярема в цей час іде в Чигирин. Свято в Чигирині Знову ліричний герой жалкує за втраченими героїчними роками. Думкою він повертається до Чигирина, де всі готуються до "свята". Зібралося дуже багато людей з усіх куточків України, все це козаки. Між старшинами відбувається розмова, в якій вони згадують своїх ватажків і радіють, що зібралося тут так багато люду. Між людьми походжає сліпий кобзар Волох, який співає про те, як "гуляли" козаки з Максимом Залізняком. В цей час задзвонили дзвони, які кличуть до бою. Гайдамаки одразу ж покинули всі справи і зібрались. За ними помалу шкандибає старий кобзар та співає. Біля церкви гайдамаків зустрічають попи, які закликають захистити рідну землю, що страждає від наруги. Україна потерпає, знищуються молоді її сили, вмирають люди. Козаки почали молитися, а священики освячують їм ножі. Треті півні Після свята Маковея гайдамаки чекають тільки ночі, щоб розпочати різанину. Україною течуть криваві ріки. Тепер про ті часи нагадують лише старі могили. Але хто подивиться на них, хто згадає? Онукам байдуже, бо вони "панам жито сіють". Поет згадує славу Ґонти, Залізняка. Ярема йде до Черкас, щоб бити ворога. Дорогою згадує він свою кохану дівчину та журиться, що може ніколи її не побачити. Червоний бенкет По всій Україні дзвонять дзвони — то "по пеклу гуляють" гайдамаки. Залізняк тільки закликає "мордувати скажених" ляхів. Ярема літає — "по три, по чотири так і кладе". Билися, поки зовсім не лишилося ворогів, тоді стали відпочивати. Залізняк виділяє з-поміж усіх відважного Ярему, й запитує, звідки той прийшов. Дізнавшись, що хлопець з Вільшани, згадує, як там вбили титаря та вкрали його дочку. Від страшної звістки Ярема непритомніє, а потім наповнюється ще більшою ненавистю до конфедератів. Залізняк дає йому прізвище Галайда, що означає "безпритульний бурлака". Загін приїжджає до Черкас. Ярема страждає від страшного горя, згадує Оксану. Гайдамаки ховаються в лісі. Гупалівщина Коли сходить сонце, Україна лише де-не-де дотліває. У будинках ховається перелякана шляхта. Скрізь трупи. У гайдамаки йде кожен, навіть жінки і діти. Коли загін прибуває у Вільшану, Ярема докладно розпитує про смерть титаря та викрадення Оксани. Дорогою до Лисянки загін прихоплює із собою конфедератів, які охороняли скарб. Скарб забирають. Бенкет у Лисянці Вже почало смеркатися, а гайдамаки все карають шляхту. Вбивають навіть жінок і дітей. Галайда все ніяк не може вгамувати жадобу помсти за свою Оксану. Над містом займається пожежа. Гайдамаки святкують перемогу. Залізняк просить Волоха заспівати веселої пісні. Гайдамаки танцюють. До засмученого Яреми підкрадається жид і розповідає, де знаходиться Оксана. Він зголошується допомогти хлопцеві. Гонта збирається штурмувати будинки панів, не зважає навіть на прохання Яреми не робити цього, бо там його кохана. Галайда зникає — разом з жидом він вирушає рятувати дівчину. Непритомною вони вивозять Оксану в Лебедин. Лебедин Оксана розповідає старій черниці про події у Вільшані. Вона зовсім хвора і нічого не пам’ятає. Тільки згадка про коханого відвернула дівчину від спроби самогубства. Бабуся розповідає, що сюди її привіз Ярема Галайда, який обіцяв повернутися через тиждень. Дівчина зраділа, бо то, мабуть, її Ярема. Через тиждень Ярема повінчався з Оксаною, але вже ввечері змушений був покинути дружину й битися з ляхами. Гонта в Умані Україна все ще палає в огні битви. Діти по селах залишились у батьків, ніде не видно людей, лише виє звірина. Максим Залізняк отримав в особі Яреми вірногасина, який виконує його накази, ріже ляхів без жалю. Опівночі гайдамаки вступають в Умань. До Гонти і Залізняка приводять ксьондза, разом з яким ідуть діти-католики Гонти. Гонта лютує, що його діти стали католиками, він вважає, що мусить їх вбити, бо так велить його військова присяга. Гайдамаки страшно карають усіх католиків, а потім починають пити і гуляти. Кобзар співає пісні. Гонта шукає своїх синів, щоб поховати їх. Кладе їх у яму, цілує і хрестить, а потім плаче з горя. Епілог Все це було дуже давно, ніхто з живих цього не бачив на власні очі. Ще дід колись розповідав про Коліївщину, про Залізняка і Ґонту. Майже рік вбивали вони ляхів. Потім помер Гонта, за ним і Залізняк. Залишився тільки Ярема. Гайдамаки розійшлися хто куди. Передмова Передмова подається у кінці поеми. Ще раз нагадує поет про старі часи, просить нащадків жити дружньо. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Гайдамаки були учасниками народно-визвольного руху проти польського гніту на Правобережній Україні. Повстання 1768 р. очолили Залізняк і Гонта. Поема "Гайдамаки" — найбільша за обсягом поема Тараса Шевченка.
-------------------------------- Кавказ - Шевченко Тарас - КАВКАЗ (Поема)
Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей: Ми віруєм твоій силі І духу живому. Встане правда! встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки. Кровавії ріки! Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів... з дітьми і внуками». Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами: Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая! Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців- християн. Ліричний герой гірко докоряє панству: Ви любите на братові Шкуру, а не душу! Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом Неутомленниє поклони За кражу, за війну, за кров, Щоб братню кров пролити просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!!! Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Яковаде Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». Аліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України. Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам: Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти, Як і тюрми муровати, Кайдани кувати. Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море.
--------------------------------------------- Іван Підкова - Шевченко Тарас - ІВАН ПІДКОВА (Поема)
1 Поет оспівує козацькі часи в Україні. Запорожці вміли воювати, добувати славу і волю. Від тієї слави лишилися тільки високі могили, що «про волю нишком в полі з вітрами говорять». Та згадка про ті славні часи, може, заспокоїть серце. II На тлі бурного моря зображено велич, силу й рішучість запорожців та їх отамана. Запорожці, завзяті й сміливі вояки, вирушають у морський похід до Царграду, столиці султанської Туреччини: А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне молька в роті; Поглядає сюди—туди — Де—де буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку — човни стали. «Нехай ворог гине!»
--------------------------------- Наталка Полтавка - Котляревський Іван
Українська опера на дві дії Дійові особи: Н а т а л к а — українська дівчина. Горпина Терпилиха — її мати. Петро — коханий Наталки. Микола— далекий родич Терпилихи. Тетерваковський — возний, жених Наталчин. Макогоненко — сільський виборний. ДІЯ ПЕРША Наталка журиться, що вже давно немає її коханого Петра. Вона промовляє, звертаючись до нього. З’являється возний, що натякає на своє кохання до дівчини, а потім і признається. Наталка відповідає, що вони не рівня одне одному. Наталка йде додому, а замість неї з’являється виборний. Обидва чоловіки розмовляють про дівчину, вихваляючи її. Перебирають і женихів, що сватались до неї. Виборний розповідає, що Терпили жили в Полтаві, були багаті, але батько пропив усе добро, вигнав свого вихованця Петра та й помер. Терпилиха з дочкою переїхали на село. Виборний погоджується допомогти возному владнати справи з Наталкою. Дія переноситься в хату Терпилихи. Мати докоряє дівчині, що та відмовляє гарним женихам. Як же їм жити далі? Наталка ж уже чотири роки чекає Петра. В хату заходить виборний і пропонує в ролі жениха возного. Домовляється про сватання. Дівчина залишається сама і журиться. ДІЯ ДРУГА Микола промовляє сам до себе, розказуючи про своє сирітське безталання, співає пісню. З’являється Петро, який теж співає про свою тугу за дівчиною. Хлопці потоваришували. В цей час із хати Терпилихи виходять виборний і возний, перев’язані після сватання. Петро дізнається, хто вони такі. Зрозумівши, що Петро — коханий Наталки, Микола зголосився про все дізнатися докладно. Виявляється, що Петро пішов на заробітки, аби бути гідним багатого батька Наталки. Тепер же знайшов їх самих у бідності. Хлопець розмовляє з виборним і розповідає про те, що бачив і чув у мандрах. Хлопець страждає за втраченим щастям. З’являється Наталка і відразу впізнає його, тому вирішує не виходити за возного. Виборний наполягає на тому, що вона вже перев’язала їх рушниками. Разом з Терпилихою він вмовляє Наталку. Петро віддає дівчині зароблені гроші, щоб чоловік не дорікав їй бідністю. Такий його вчинок умилостивив возного, і той відмовляється від Наталки. Мати благословляє дітей. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) П’єса І. Котляревського привертала увагу читачів та глядачів красою зображених народних характерів, пісенністю їхньої мови. Шляхом індивідуалізації мови драматургові вдалося чітко окреслити психологічні типи персонажів. Так, мова возного й виборного викликає посмішку своєю перекрученістю, напускною вченістю. П’єсі притаманні елементи сентименталізму, що розвивався на той час у літературі, — звернення до людських почуттів, змалювання їхньої сили й глибини. У дусі сентименталізму написано й кінцівку: возний відмовляється від Наталки.
--------------------------------------------- Маруся - Квітка-Основ'яненко
Наум Дрот та його дружина були людьми богобоязними та праведними. В усьому вони дотримуються Божого і морального людського закону. За це Бог допомагає їм. За молитви й невпинну працю дає їм Бог донечку. Дитина теж росте слухняна, покірна, на вулиці з дівчатами не бігає, все коло хати, все молиться, з матір’ю до церкви радо ходить. Батьки піклуються про свою дитину, доглядають її. Виросла Маруся вродливою та привітною — справжня ідеальна красуня. Вона не любила гуляти з дівчатами, допомагала вдома матері. Не ходила й на вечорниці. Лише на весілля до подруг Маруся не відмовлялася йти, але тримала себе там поважно. Одного разу Марусю запросили бути дружкою. Серед бояр вона помітила Василя, який теж тримався спокійно, хоч був дуже вродливий. Василь теж угледів Марусю. Відразу полюбилися вони одне одному. Та не стали знайомитися, тільки дивилися та зітхали. Нарешті Василь наважився підійти до дівчини з горіхами, за весільним звичаєм. Маруся відповіла на запитання парубка про кількість горіхів «чіт», тим самим висловивши згоду познайомитися з ним. Вона й сама не розуміла, як так вийшло. В цей час почалися танці. Під час розмови з парубками Василь довідується про Марусину вдачу та її батьків. Маруся сиділа на призьбі разом з подругою Оленою Кубраківною. Стала й вона розпитувати про парубка. Вона дізналася, що Василь служить у місті, а у його хазяїна дуже гарна дочка. Олена запрошує Марусю йти з нею завтра в місто, щоб дещо купити. Сама не своя повернулася Маруся додому та все чекала ранку. Василь теж не спав, він почув розмову дівчат і дізнався про їхні плани. На ранок він перестрів подруг та зробив вигляд, що хоче їх оборонити дорогою від собак. Маруся все хотіла спитати його про хазяйську дочку, але не наважувалася. На базарі дівчина навіть забула, що мала купувати. Василь розпитав її й сам купив, чого треба. Він знову проводжав дівчат, вигадавши якусь причину. Дорогою Олена згадала, що не все купила, та побігла назад. Закохані залишилися самі й поговорили, розказавши про свої почуття. Дочекались Олену, яка все поглядала на подругу та дивувалась. Біля села розійшлися, потім Маруся повернулася й попросила Василя прийти сьогодні до озера. Вдома вона нічого не могла робити до ладу, але була весела. Біля озера вони цілувалися та розмовляли про своє кохання. Маруся хотіла розповісти батькам про Василя, але той сказав, що ще не час. Тоді Маруся вирішила більше з ним потай не зустрічатися. Через деякий час Василь допоміг на дорозі чоловікові з поламаним возом та заїхав до нього додому. Виявилося, що то батько Марусі. Батькам вони не призналися, що знайомі. Батько попросив Марусю провести хлопця до воріт, тоді закохані поговорили між собою, домовившись, що Маруся розкаже, як поставилися до хлопця її батьки. Ті його хвалили. Наступного дня хлопець знову прийшов. Потім став приходити кожного дня, й старі до нього звикли. Одного дня Василь прийшов до Марусі із сватами. Наум відмовив. Маруся стала плакати, мати здивувалась. Василь благав старого змилостивитися над ними, просила й Маруся. Підтримала молодих і Настя. Але Наум повернув старостам хліб та наказав прийти наступного дня. Батько про все розпитав Марусю. Наступного дня він сказав Василеві, щоб той відступився від його дочки. Хлопець не хоче. Наум просить його принести папір, де буде написано, що його не заберуть у солдати, що він когось найняв за себе. Під час прощання з коханим Маруся зомліла. Довго потім вона журилася, не маючи звістки про Василя. На Великдень у церкві читати «Апостола» вийшов Василь. Після служби Наум запросив його до себе та почав розпитувати. Хлопець розповідає, що за добру службу хазяїн обіцяв найняти за нього найомщика. Тепер же він мусить їхати до Одеси, а потім до Москви. Наум пропонує Василеві засилати старостів. На цей раз Марусю засватали. Письменник докладно описує обряд сватання, подає весільні пісні. Коли Василеві прийшов час їхати, Маруся пішла його проводжати. Проходячи повз кладовище, заплакала та сказала, що знайде її Василь тут, коли повернеться. По від’їзді коханого Маруся дуже тужила. Одного разу змерзла під дощем і сильно застудилася. Хворіла тяжко, а потім вирішили її причастити. Не дочекавшись Василя, Маруся померла. Повернувшись, хлопець бачить кохану в труні. Він аж впав, як неживий, потім кинувся до Марусі. Потім хотів накласти на себе руки. Після похорон Марусі Василь пішов у монастир, де заморив себе. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) На творенні образів Марусі й Василя позначився вплив сентименталізму. Ці образи ідеалізовані, в житті для них головним є почуття, тільки ним вони й живуть. Сам тон повісті розчулений, головні події життя Марусі описуються з особливою увагою, глибоким почуттям. Події не завжди достатньо вмотивовані зовнішньою логікою, але вони відповідають внутрішній настанові твору. Так, смерть Марусі відчувається як необхідна, адже така піднесена душа не могла продовжувати буденне життя одруженої жінки. Нереальною виглядає й допомога Василевого хазяїна — невідомого помічника. В повісті майстерно описані українські національні обряди сватання, похорону, весілля. Автор висловлює думку, що на світі немає нічого вічного, тому треба дякувати Богові за те, що маєш.
------------------------ Чорна рада - Пантелеймон Куліш - Хроніка 1663 року
І Навесні двоє верхових наближалися до Києва Білгородським шляхом. Де їхали полковник Шрам із сином. Полковник був сином поволоцького попа, вивчився на попа, але потім пішов до козаків. Після поразки повстання полковник десять років сидів "зимовником серед дикого степу на Низу, взявши за жінку бранку туркеню; проповідував слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким. Коли повстання підняв Богдан Хмельницький, Шрам став першим його помічником, у боях заробив багато шабельних шрамів, за що його тепер і прозвано Шрамом. Постарівши, постригся в попи. Тепер у походи ходив його син Петро. Коли ж на Україні знову почалися чвари і роздори, люди знову обрали Шрама полковником. ІІ Шрам з Петром заїжджають на хутір Хмарище до Череваня, це недалеко від Києва. Черевань був чоловік заможний. Приїхавши до нього, козаки зустрічають там божого чоловіка, який розповідає про події на Україні. Між козаками немає ладу, кілька гетьманів добирають собі прихильників, гине козацька слава. Почувши це, Шрам зізнається, що він їде не в Київ, а до Сомка в Переяслав, хоче підняти його з усіма полками на Тетерю, який збирає сили. Кличе він із собою і кобзаря, бо його козаки послухають. ІІІ Петро знайомиться у Череваня з його дочкою Лесею і одразу закохується в неї. Черевань і Шрам домовляються одружити дітей. Але Лесина мати має на думці зовсім іншого нареченого, вона мріє бачити Лесю гетьманшею. Тому вона пропонує перед заручинами поїхати на прощу до Києва, бо такі, мовляв, звичаї предків. Всі вирушають до Києва. IV Київ після недавніх історичних подій ще не отямився. Скрізь видно сліди пожарищ — це Радзивілл із литвинами спалили його. Серед Києва стоять вози, перегороджуючи дорогу. Це побратим Шрама Тарас Сурмач святкує народження сина. Він запрошує і полковника випити з ним, але той відмовляється — він їде до церкви, тому негоже пити. Козаки образились і почали сваритися з полковником та його сином. Хтось навіть вигукнув про "чорну раду". Це дуже занепокоїло Шрама, але він не мав змоги навіть слова вставити. Наперед виступає Черевань. Він запевняє, що зараз тільки поклониться хоч одній церквиці, а потім одразу прийде святкувати народження дитини разом з усіма. Це зразу заспокоює козаків. Розмова стає мирною. V Прочани пішли оглядати монастир. Коли доходили до дзвіниці, почули страшний гамір. Чернець пояснив їм, що це запорожці зі світом прощаються. Котрийсь з них, постарівши, збирався піти у ченці, а перед цим влаштовував гуляння. Козаки вдягалися у розкішні шати, які потім оббрьохували в багнюці, роздарювали, пили дорогі напої, зовсім не шкодували коштів. На Запоріжжі жили вони бідно, тут же розкошували, зневажаючи багатство. Шрам задивився на запорожців. З монастиря всі разом поїхали кіньми до великої церкви. Шляхом їх наздоганяють запорожці-побратими, які розмовляють, чи не вкрасти їм Лесю і не вивезти в Чорногорію. Дівчина злякалась, та Василь Невольник її заспокоює: козаки жартують. VI Біля печер Черевань зі Шрамом зустріли гетьмана Сомка. Той радо привітав свою наречену. Засмучений Петро зразу зрозумів, що йому тепер нічого чекати. Виявляється, Череваниха давно вмовилася із Сомком про сватання. Черевань став заперечувати, але Шрам його перепинив: нехай Леся виходить за Сомка, а його син знайде іншу. Шрам розпитує Сомка про його позиції як гетьмана, той впевнений, що його підтримають. До Сомка приходять запорожці Кирило Тур та Чорногор. Виявляється, що колись Кирило врятував життя Шрамові. Це ті самі козаки, які налякали Лесю. VІІ За столом Кирило Тур відверто заявляє, що Леся йому сподобалась, тому він її вкраде та вивезе у Чорногорію, батьківщину свого побратима. Ніхто не сприймає цього серйозно. Сомко дуже поважає і любить Кирила, вважає його дуже щирою і вірною людиною. Виходячи з дому, Кирило, який був характерником, примовляє: "Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь". VIII Після гостин всі міцно поснули. Не спав тільки один Петро, який журився за втраченим коханням. Він бачить, як побратими викрадають Лесю, і кидається її рятувати. Чорногор пропонує тікати, але Кирило вирішує прийняти бій. Вони довго б’ються, та ніхто не може перемогти. Нарешті, козаки вдарили один одному в груди так сильно, що повалилися обидва. Прискакали Шрам із Сомком. Гетьман зразу кинувся до Кирила Тура. Це обурило старого Шрама, але гетьман заявляє, що молода знайшлася б ще одна, а такого побратима не знайдеш. Лесине серце одразу одвернулося від Сомка після таких слів. Пораненого Петра привезли на Череванів хутір Хмарище, щоб лікувати. До Сомка прибуває на хутір гонець і розповідає, що три полковники — миргородський, зіньковський та полтавський — перейшли на бік Іванця. На боці Сомка залишилося тільки два полковники. Сомко вирішує збирати свої полки і стояти проти конкурентів. Шрам радить Сомкові їхати в Переяслав та писати листи до полковників, щоб вони одумались. А він з Череванем збирається у Ніжин вмовити Васюту підтримати Сомка. X Шрам з усією сім’єю Череваня прибуває на хутір полкового осавули Гвинтовки, шурина Череваня. Під час частування до хати заходять міщани. Гвинтовка відібрав у них воли за те, що возили хмиз із лісу, який той чомусь вважав своїм. Побачивши зневажливе ставлення осавули до людей, Шрам присоромлює його гострим словом. XI Ще не зовсім здорового Петра залишають у Гвинтовки. Полковник Шрам вирушає до Батурина, куди поїхав Васюта. Блукаючи пущею і сумуючи, що не бачить Лесі, Петро зустрічається з Кирилом Туром. Запорожця виходили вдома мати з сестрою, він давно вже і не згадує про Лесю. Тур запрошує Петра до себе додому і говорить матері, що це його побратим, разом з яким його поранено під Києвом. Правди він не розповідає. Гостя починають частувати, аж раптом з’являється старий Пугач зі своїм джурою і наказує Кирилові їхати до коша на розправу. Мати просить Петра дізнатися, що з її сином. XII Петро їде в урочище Романовський Кут, куди повезли Кирила. Там стоїть кошем і Брюховецький. Зібралася тут сила козаків, мужиків, бідноти. Всім їм Брюховецький обіцяв грабувати Ніжин. Сам претендент на гетьманство якийсь ніби юродивий, говорить тоненьким голоском, називає всіх "дітками". Після покарання киями Петро допоміг Кирилові дістатися до матері. Козак хотів трохи відлежатися, а потім повернутися до коша. XIII Дорогою в Батурин старий Шрам заїхав до сотника Білозерця, який розповів останні новини. Всі мають зібратися в Ніжині. Туди вирушив Сомко, Васюта, туди ж приїхали і московські бояри. Шрам вирішує і собі прямувати в Ніжин. Дорогою зустрічає вік Сомка зі старшиною. Гетьман розповідає , що надіслав до міста свої полки разом з писарем Вуяхевичем. Пізніше виявилося, що писар зрадив Сомка. Вся старшина роз’їхалася по дворах, біля гетьмана залишився тільки Шрам. XIV На хуторі Гвинтовки Черевань посварився зі своїм родичем, що тепер зовсім запанів. Крім того, Гвинтовка натякає, що дарма вони засватали Лесю за Сомка, становище його сумнівне. Обидва дотримуються своєї думки, починається сварка. З Ніжина прибув сотник Гордій Костомара і розповів, що в місті дуже тривожно, народ збирається туди. Костомара просить поїхати в Ніжин і Гвинтовку, бо козаки послухали б його, але він не хоче. Розказує про побачене й Петро. Наступного дня всі виїхали в Ніжин на раду. Народу зібралося дуже багато. Брюховецький поводився нахабно. Розгорілася суперечка між прихильниками Сомка і Брюховецького, перемогли останні. Гвинтовка теж переходить на бік Брюховецького. Решта прихильників Сомка йде "на поклон" до Іванця, він залишається один. Прийнявши присягу, Брюховецький запрошує до себе князя з послами на бенкет. XV Після ради всі розбрелися, голота почала трощити крамниці. Тих, хто йде до міста, не пускає московська сторожа. У таборі пораються козаки, відганяючи селян киями. Немає ніякої обіцяної рівності. Черевань дізнається випадково від Тараса Сурмача, що Брюховецький посватав Лесю за писаря Вояхевича. Він збирається тікати, але з’являється Кирило Тур і заявляє свої права на дівчину. Петро кидається на хутір Гвинтовки рятувати Лесю, але зустрічає батька. Черевань повертається додому. XVI Навколо Брюховецького зібралися його прихильники. Два старих січовики привели Олексу Сенчила, щоб покарати його киями за те, що скаче в гречку. Та Брюховецький прощає його. Він пропонує козакові одружитися та оселитись в місті. Старі козаки, серед яких і Пугач, обурені. XVII Бажаючи урятувати Сомка від смерті, Кирило Тур приходить до Іванця і пропонує вбити свого гетьмана. Той вірить намірам запорожця і дає йому перстень, з яким Кирила мають пропустити до темниці. Кирило Тур проникає в темницю та пропонує Сомкові залишитися замість нього. Гетьман відмовляється заплатити чужим життям за своє. Ні з чим повертається хоробрий Тур до старого Шрама, намагається посміхатися, але голос його дрижить. XVIII Старий Шрам помирає. Намірившись іти на Запоріжжя, Петро опиняється в Хмарищі. Там він дізнається, що Кирило Тур вирвав Лесю від Брюховецького, скориставшись перснем, а потім поїхав з побратимом у Чорногорію. Петро залишається в сім’ї Череваня і через півроку одружується з Лесею. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Роман "Чорна рада" був написаний українською і російською мовами. Українською мовою його вперше було надруковано в 1857 р. В основу твору покладено історичні події, описуються в ньому роки, коли Правобережна Україна відійшла від Польщі. На гетьманську булаву претендувало кілька осіб, боротьба не була справедливою.
------------------------------------- Вовчок Марко - Максим Гримач
Давно це було, коли панували в Україні Польща і Московщина. Застави між державами хоч і стояли, та не густо, — спритні люди часто перевозили Дніпром усякий крам, не сплачуючи мита. Навпроти Черкас над Дніпром стояв хутір Максима Гримача. Чоловік він був дуже багатий і на вроду хороший, ще й веселий. Люди його любили, бо будь-кого з біди виручить, як треба, заступиться за скривдженого. Був Максим удівець, мав дві дочки. Катря, гарна та пишна, вже доросла, а Тетяна — підліток. Жили вони в батька у розкошах. Як опівночі, то й пливуть човни Дніпром, пристають до старої верби. Максим гостей і товар приймає, ховає в печері, що того ні хто й не знав. Найчастіше припливав молодий козак Семен, вродливий та сміливий. Покохала його гордовита Катря, усім женихам відсіч дає. Батько її питає, чому вона перебирає парубками, а та відповідає, що серце до них не горнеться. Максим сказав, що силувати не буде, але й за бурлаку не віддасть — лише за того, хто сам собі пан, вільний. Катря відповіла, що дожидатиме такого. А самі із Семеном журяться. Парубок сказав, що йому ще рік у пана прослужити, а тоді волю отримає, купить хутірець і сватів пришле. Поїхав восени, велів дожидати весни — як перша вишня зацвіте, то й приїде. Чекає Катря, у вікно поглядає, жде не діждеться тепла. Й вишня зацвіла, а Семена немає. Якось приїхав на човні козак, сказав Гримачу, що велика буря була на Дніпрі, все порозбивала, усіх перевізників потопила. Почула це Катря, зблідла й промовила, що тепер-то батько діждав собі вільного зятя. Сумує Катря, плете в садку віночок із квітів. Ніхто її не розважить — ні батько, ні сестричка. Уночі пішла під вербу та й кинулась у річкову глибінь. Тільки вінок уранці й знайшли. Зачинився старий Гримач, аж п'ять років не виходив за ворота. Одцурався й отамана, й здобичі. Тетяна підросла, вийшла заміж за гарного сотника. Радіє за них Максим, а гляне на річку — сльози котяться: занапастив він сам Катрин вік молоденький!
------------------------------------- Кайдашева сім'я - Нечуй-Левицький Іван
І Село Семигори знаходиться недалеко коло Росі, ховається воно в зелених садах, навколо розстилаються левади. Хата Омелька Кайдаша притулилася біля однієї гори, в старому садку. Старий Кайдаш сидить коло повітки та майструє, одягнений у чисту білу сорочку. На току працюють два його сини — Карпо та Лаврін. Обидва вони високі і красиві, тільки менший, Лаврін, виглядає більш привітним та ласкавим. Хлопці розмовляють між собою про дівчат, перебираючи вади й переваги кожної. Лаврін же каже, що взяв би за себе дівчину "гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо". Карпові ж подобаються дівчата, що "кусливі, як муха в спасівку". Тоді молодший брат пропонує йому засватати Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Лаврінові слова запали Карпові в душу, він почав думати про Мотрю. З хати виходить мати й кличе дітей та батька їсти. Говорила вона солодким улесливим голосом, намагаючись бути приємною. Замолоду вона служила в панів і від них навчилася сипати улесливими словами. II Карпо зустрічається з Мотрею і бачить, що вона і вродлива, і за словом до кишені не полізе. Дівчина дуже сподобалася парубкові найперше своїм норовом та вмінням за себе постояти. Батьки засватали Мотрю. III Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Весілля було гучне. Наступного ж дня Кайдашиха рано збудила невістку та, прикинувшись хворою, загадала тій робити всю роботу в хаті. Невістка працювала, а Кайдашиха все вилежувалася. Вона була зовсім здорова й лише дурила Мотрю. Говорила вона все солодким голосом та робила невістці зауваження. Нарешті Мотря не витримала й почала сваритися. Вона була "не з таківських, щоб комусь покорятись". ІV Свекруха пішла до шинку та в розмові з іншими жінками почала судити невістку. Язикаті молодиці все переказали Мотрі. З того часу Мотря вирішила показати свій норов: стала прясти починки собі окремо та ховати в свою скриню. Це стало причиною сварки між свекрухою і невісткою. Невістка більше не хотіла прясти тонке полотно, а ходила в сорочках з товстого полотна. Вона докоряла свекрусі, що працює навіть більше за неї. Жінки виривали одна в одної мотовило, й у хаті зчинився гамір. На крик прибігли чоловіки. Лаврін почав з них сміятися. Кайдаш розсердився, що вони сваряться в святу п’ятницю, але жінки не могли зупинитися. Карпо підтримав жінку і запропонував батькові одділити їх в окрему хату. Потім син навіть побився з рідним батьком. Довго ще продовжувалася колотнеча в Кайдашевій хаті. V Лаврін зустрічає Мелашку, йому здається, що вродливішої дівчини він ніколи не бачив. Дівчина виявилася не тільки вродливою, але й лагідною та сором’язливою. Лаврін провів її додому в інше село. Жила дівчина в старенькій малій хаті. Було видно, що Балаші бідні. Хлопець і дівчина домовляються про зустріч. Лаврін розповідає батькам про Мелашку, і в неділю Кайдаші їдуть на розглядини. Кайдашиха пишно вдяглася та гордо всілася на возі. Коли ж побачила, куди привіз її син, була розчарована й сердита. Вона проклинала Западинці, у яких жили Балаші. До нових родичів поставилася вона погордливо. VІ Спочатку Мелашці здалося, що вона опинилася в раю, настільки відрізнялася хата Кайдашів від бідної батьківської. Не помічала вона навіть, як п’яний свекор сварився зі свекрухою, як Кайдашиха розмовляла з Мотрею. Та скоро очі молодиці відкрилися. Свекруха незлюбила Мелашчиних батьків, тому не любила і її. Тільки тиждень після весілля вона стримувалася, а потім почала лаяти невістку. Почалися для Мелашки тяжкі часи. Легше їй ставало тільки тоді, як одпрошувалася до батьків, хоча було це дуже рідко. VII—VIII Життя Мелашки ставало все складнішим. Вона не могла дати свекрусі відсіч, як це робила Мотря, тому страждала сильніше. Разом із сусідкою Мелашка йде на прощу до Києва й лишається там. Вона не хоче повертатися додому. Лаврін не може жити без Мелашки, тому вирушає разом з матір’ю до Києва шукати втікачку. Мелашка повертається додому. Кайдашиха стає до неї добрішою. Між Мотрею та Кайдашихою знову зчинилася сварка, коли старша невістка спіймала свою курку на сідалі свекрухи та почала вимагати, щоб їй віддали яйця. В темряві вона вдарила Лавріна ногою в обличчя, той почав хитати драбину, потім прибрав її, і Мотря повисла на стіні, тримаючись за бантину. Знову не могли Кайдаші дійти згоди. Старий Кайдаш раптово помирає: бувши п’яним, ішов через греблю, впав у воду — і потонув. IX "Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігли з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро". Кайдаші сваряться через кожну дрібницю. Помирити їх не можуть ні громада, ні священик. Однією з причин ворожнечі стає груша, за яку родина билася кілька років, поки та не всохла. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У повісті "Кайдашева сім’я" І. Нечуй-Левицький вивів цілий ряд виразних народних типів: старий Кайдаш, Кайдашиха, суворий Карпо й лагідний Лаврін, вередлива Мотря та тиха Мелашка. Сварки в родині Кайдашів викликані селянським малоземеллям, вічними нестатками та темнотою. Саме ці причини породжують взаємну заздрість, плітки, ворожнечу. Стара Кайдашиха й Мотря змагаються між собою за верховенство в господарюванні, за кожну зроблену дрібницю. В цій битві вони не зупиняються ні перед чим, знищуючи те господарство, за яке воюють. Найбільше непокоїть усіх груша, яка росте на межі між городами. Змальовуючи битву між Кайдашами, письменник застосовує гоголівський прийом, що створює виразний комічний ефект, який підсилюється контрастом між "високим" пафосним стилем і дріб’язковістю зображуваних проблем. Сміх у повісті поєднується з сумом та співчуттям до селян- трудівників, які обкрадають своє життя дрібними інтересами. В останній редакції сварка через грушу закінчується примиренням, оскільки дерево всохло. В першій редакції стосунки в родині Кайдашів загострювалися, бо груша все більше розросталася. Письменник показав усю безвихідь дрібновласницьких відносин, що призводять до постійних сварок у родині.
----------------------------------- Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Роман з народного життя
ЧАСТИНА ПЕРША І Польова царівна Надворі вповні розвинулася весна, вся природа буяє. В такий прекрасний весняний день дорогою від села Пісок до Ромодана йшов молодий чоловік. Він із задоволенням розглядає зелену ниву та думає, що праця його потрачена недарма. Тепер і він став справжнім хазяїном. Раптом юнак чує, як недалеко хтось співає. Йому здалося, що ще ніколи не чув він такого приємного голосу. Пройшовши кілька кроків, бачить серед жита дівчину, справжню красуню: "Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою..." Хлопець не мав сили навіть заговорити до неї, вона озвалася першою. Нічого не сказавши про себе, втекла, а він так і лишився стояти. Прийшовши додому, Чіпка став розпитувати в матері, чи немає дочки в москаля, який живе неподалік. Хлопцеві здавалося, що це мала б бути його польова царівна. ІІ Двужон Ще за двадцять років до того часу, як кріпакам надали волю, у село Піски прийшов незнайомий чоловік. Виглядав він зовсім небагатим, здавалося, що йде із заробітків. Шукав чоловік старого Карпа Окуня, але того вже не було на світі. У волості чоловік назвався небожем Окуня, звали його Остап Хрущ. Казав, що прийшов з Донщинн у рідні краї. Через деякий час громада прийняла його до себе. Він почав потроху заробляти. Потім одружився з бідною некрасивою дівчиною Мотрею Жуківною, яка жила сама зі старою матір’ю. Мотря зразу почала господарювати, все спочатку було добре. Однак Остап з часом все більше хмурнів, говорив мало. Навесні вирішив йти на заробітки. Навесні вирушив Остап на Дін, а скоро звідти прийшла "бумага", де питали, чи не об’являвся чоловік на ім’я Остап Хрущ. Виявилося, що справжнє його прізвище Притика і мав він жінку та трьох дітей. Мотря від такої звістки мало не збожеволіла. Тепер стала вона для всього села не звичайна молодиця, а невідомо хто — ні покритка, ні вдова. Через деякий час Хруща провели через усе село в кайданах, а потім посадили до в’язниці. В цей час Мотря відчула, що вона вагітна. Селом пішбв поговір, що Остап зовсім не Хрущ і не Притика, а кріпак пана Польського Іван Вареник. Ще більше село загомоніло, коли народилося в Мотрі дитя. Всі вважали його "виродком", "нечистим". Не хотіли навіть іти в куми. Охрестили Нечипора баба Оришка та перехожий москаль. ІІІ Дитячі літа Життя Мотрі на селі стало нестерпним. Ніколи в своєму житті не знала вона щастя, не було його й тепер. У Пісках ніхто не хотів навіть брати її на роботу. Дитина весь час лишалася з бабою. Хлопець ріс красивий, але сумний, вовчкуватий. Діти сміялися з нього та називали образливими прізвиськами. Зате любив Чіпка слухати бабині казки. Тоді розігрувалася дитяча уява, і ставало йому зовсім добре. Багато про що думав Чіпка. Турбувало його, що мати багато працює, а їсти все одно нічого. ІV Жив-жив! Виростав Чіпка в голоді й холоді, та все самотою. Коли хлопцеві виповнилося дванадцять років, вирішила Мотря найняти його служити. Домовились на зиму з Бородаєм за харч та одежу. Але виконувати доручення хазяїна Чіпка не хотів. Одного разу, розсердившись, вирішив навіть підпалити Бородая. Але люди побачили, залили пожежу. Чіпку ж хазяїн вигнав. Почав хлопець працювати підпасичем разом з дідом Уласом. Разом з ним пас худобу і сирота Грицько. Хлопці здружилися між собою. Одного разу хлопці надрали горобенят та поскручували їм голови, викрикуючи: "А що — жив! а що — жив!" їм здавалося, що вони мстять за Христа, бо дід розповідав їм легенду, що, коли Христа розпинали, горобці кричали: "Жив, жив!" V Тайна — невтайна Першим великим нещастям у житті Чіпки була бабина смерть, через яку в душі хлопця заворушилося щось страшне та темне. Довго він після того хворів. Коли Чіпці виповнилося сімнадцять років, для кріпаків оголосили волю. Однак дід Улас зовсім не радів. Тепер йому призначили платити за свою роботу десять карбованців на рік. Тому для нього воля стала ще гіршою неволею. Від діда Уласа Чіпка почув про свого батька. Виявилося, що Іван ріс разом із малим паненям та якось вдарив його за якусь шкоду. За це його вигнали до стайні й добре вибили. Згодом Іван втік до Дону. Розповів дід і про те, як Вареник повернувся в рідні краї, як його забрали в москалі. Задумався Чіпка про долю батька, якого ніколи не знав. Восени дід не зміг заплатити десять карбованців сплати, і його потягли на розправу до пана Польського в двір. VІ Дознався Взимку дідова оселя стояла порожня. Чіпка зрозумів, що старого Уласа вже нема, десь він у неволі. Все село шуміло від звістки, що треба ще два роки одробити панові за волю. Чіпка вирішив сам пасти отару, але громада не прийняла його. Довелося братися за плуг. Робота в його руках закипіла, ось уже й нива заколосилася. Одного разу серед поля почув хлопець той самий голос. Заговорив до дівчини, яка цього разу й не збиралася тікати. Скоро дівчину почали гукати, і Чіпка дізнався, що її звуть Галею. VII Хазяїн Грицько тим часом пішов на заробітки. Побував він у різних краях, важко працював. Повернувшись, купив ґрунт, відчув себе хазяїном. Згодом одружився з Христею, завів господарство. ЧАСТИНА ДРУГА VIII Січовик В селі Піски оселився захожий січовик Мирон Ґудзь. Був він чоловік немолодий, кремезний, з довгими вусами. Розповідав, що воював з ляхами, татарами. Одружився Мирон з козацькою дочкою Мариною Зайцівною. З того часу став він поле орати, а Марина — сина Івана колихати. Іван ріс серед розлогих степів, був вільнолюбний, сміливий. Батько розповідав йому про козацькі часи. Коли виповнилося Іванові шістнадцять років, став він ходити коло волів, плуга. Але батько сумував, що син цурається козацького духу. Одружився Іван з Мотрею, дочкою старого Кабанця. Народився у них син Максим. IX Піски в неволі Прийшла в Піски біда — генерал записав їх до своїх кріпаків. Недарма попереджав їх Мирон. Родина ж Мирона була записана козацьким родом. XI Махамед Після смерті Мирона й Марини настало для Івана та Мотрі важке життя. Іван цілими днями працював у полі, Мотря поралася у господарстві. Старший син Максим теж гаряче брався за хліборобські справи. Але душа Максимова бажала волі. Прозвали його на селі Махамедом за те, що звів не одну дівчину, а потім сам і насміхався та пускав поговір. Стали скаржитися й за те, що Максим розпоює парубків. Вислали старостів до Мелашки, але прийшли старости з гарбузом. Як не намагалися батьки, та не могли стримати запального сина. Почула й генеральша, що Максим кріпаків бунтує, поскаржилася комісарові. Хлопця віддали у москалі. Максим же не журився. До родини він довгий час навіть не озивався. Батько поділив землю, залишивши тільки хату та дві десятини поля москалеві. Це не раз було причиною суперечок між братами. Батьки скоро й померли. XIII Максим — старшим Коли Максим став старшим, вже не міг так вільно гуляти, як раніше. Спочатку став Максим гордовитим, запишався, а потім здалося йому старшинство гірше полину. Поступово почав він учитись, вивчив граматику, багато читав. Потім кинув зовсім пити, почав стягувати добро. Мріяв повернутися додому. У тому ж місті росла дівчина Явдоха. Матері зовсім до неї ніякого діла не було, ходила дівчина голодна й брудна. Почала красти, продавати. З роками робилася все більш хижою, привчилася пити. Батьки з того тільки раділи. А коли примітили, що вона ще й вродлива, то вимили, вичесали та одвели на кінець міста до великого будинку. Почала дівчина торгувати своєю красою. Саме в неї й закохався Максим, а потім одружився. Народження дочки зразу переломило жінчину вдачу — вона почала турбуватися господарством. Максим та Явдоха стали клопотатися тільки одним — наживою. З великим добром Максим повернувся в Піски й почав будуватися. ЧАСТИНА ТРЕТЯ XІV Нема землі У Чіпки волость відбирає землю, тому що з Дону об’явився справжній небіж Луценків. Це відразу підтяло сили хлопця та Мотрі. Чіпка навіснів від такої несправедливості. Чіпка йде у Гетьманське шукати захисту. По допомогу він вирішує звернутися до секретаря Чижика, але його перепиняє Василь Порох та пропонує написати прохання. Спочатку вимагає грошей, а потім погоджується написати тільки за могорич. Порох споює горілкою й Чіпку та розповідає про свавілля панів. ХV З легкої руки У суді Чіпка побачив багато людей, які прийшли сюди у своїх справах. Незабаром з’явився й пихатий секретар. Чіпці сказали, що за п’ятдесят карбованців він може залагодити свою справу. Знову прийшов він до Пороха, той почав його научати та споювати. Прийшовши в своє село, Чіпка повернув до шинку й напився. Він кричав, що ніде немає правди. Люди дивувалися, поглядаючи на хлопця. Перед світом прийшов Чіпка додому п’яний. Мотря аж перелякалася, побачивши його. ХVІ Товариство Біля Чіпки почали крутитися такі ж, як він тепер, гультяї: Лушня, Матня та Пацюк. Разом вони пили та бешкетували. Мотря скаржилася людям, що син зовсім змінився. Товариші почали його намовляти проти матері. Настали для неї страшні часи. Товариство намовляло Чіпку розпродати все господарство. ХVІІ Сповідь і покута Чіпка йде до Грицька та пропонує йому купити хліб у стіжках. Але того не було вдома. Знову прийшов Чіпка до товариша. Вони згадували дитинство, розповідали про своє життя. Чіпка вирішує віддали Грицькові хліб, щоб він не пропав. Товариство розлючене, що немає грошей на випивку. Грицько дає всім гроші за те, що поскладали хліб на вози. ХVІІІ Перший ступінь Мотря вибралася зі своєї хати та оселилася в "довгоп’ятої баби", яка приймала на селі немовлят. Горювала вона за своїм сином і згадувала, якої завдав їй образи. Чіпка ж гуляв кожного дня, не було йому зупину. Одного дня вигляд зеленого поля неначе повернув його у реальність, почав Чіпка рвати на собі волосся від горя за втраченим часом, силами. Товариші намовляли його на крадіжку. Під час крадіжки товариші вбивають сторожа. XIX Слизька дорога Чіпка спить у себе вдома, совість його приспана горілкою. А в цей час село шумить про крадіжку. Соцькі приходять в хату до Чіпки, щоб заарештувати його. У волості було все товариство. Слідчий повипускав товаришів, нічого від них не дізнавшись. Наступного ранку селом пішла чутка, що якісь опудала в білому одязі вдерлися до хати голови й зв’язали його. В Грицьковій хаті вже не було тої злагоди, оскільки Христя вважала, що не можна використовувати Чіпчиного становища для своєї вигоди. Жінка стала невеселою, мовчазною. XIX Сон у руку Чіпці сниться сон: він гуляє в шинку, а сам він схожий на лютого ззіра. Снилася йому і Галя. Товариство, що втекло під час наїзду москалів, приходить провідати Чіпку. Хлопець виганяє їх з хати за те, що зони покинули його самого. Ті починають вигадувати, що кинулися Чіпці на допомогу, але їх зв’язали. Чіпка намагається розказати товаришам про свої душевні переживання, але ті його не розуміють. Тільки Лушня слухав його уважно. XXII Наука не йде до бука Люди розповідають Мотрі про те, як Чіпка боронив кріпаків. Чіпка приходить до матері, просить простити його. Навесні Чіпка знову почав господарювати, забрав матір додому. Став товаришувати з Грицьком та Христею. Христя все говорила, щоб Мотря одружила свого сина. Тільки все кудись Чіпка пропадав увечері. А по селу розповідали про лихі вчинки, які діються навколо. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА XXIII Невзначай свої На селі стало сумно, всі чогось чекали. Тільки Чіпка ходив веселий, радісний. Ввечері разом з товаришами він домовляється, куди піти цієї ночі. Перед ранком дві повозки вже їхали до хати москаля. На порозі їх зустріла москалиха. Чіпка дізнається, що Галя — дочка москаля. Чіпка зізнається у своєму коханні. Галя теж любить його, вона тихенько підсуває Чіпці кисет. Виявляється, що Галя вже засватана за Сидора. Вона просить Чіпку кинути лихе життя. ХХІV Козак — не без щастя, дівка — не без долі Ввечері Чіпка навіть не зайшов до хати, вирядився до Крутого Яру робити своє діло разом з товариством. Потім Чіпка йде до Сидора та просить його за гроші відступитися від Галі. Разом з Галею він мріє про своє майбутнє життя. Матері він повідомляє, що збирається одружуватися. Того ж вечора він запрошує Грицька у старости. ХХVІ На своїм добрі У суботу Чіпка заслав до Галі старостів. Потім батьки поїхали до нареченого на оглядини. Не сподобалася Явдосі бідненька Чіпчина хата та його старенька мати. Відбулося весілля. Почали молоді господарювати, робота аж горіла в їхніх руках. Галя все намагалася вдягнути Чіпку красивіше, весь час вишивала для нього сорочки. Галя подружилася з Христею, Чіпка спілкувався з Грицьком. Мотря біля дітей зовсім ожила душею. ХХVІІ Новий вік Серед піщан Чіпка став користуватися великим авторитетом. До нього в гості одного разу заїхав становий. Він розмовляє з Чіпкою про громадські справи. Наступного дня на громадських зборах Чіпка закликав селян вибирати у земство своїх людей. XXVIII Старе та поновлене Чіпку вибирають у гласні, і він іде на збори разом з панами. Пани зневажливо звертаються до селян, наче це люди, нижчі за своїм походженням. На зборах Чіпку вибрали членом управи. В цей час пани віднайшли стару справу про крадіжку пшениці та вбивство сторожа й вирішили скинути Чіпку. Знову Чіпка звертається до Пороха, щоб він написав скаргу до суду. Однак результату не отримує ніякого. Коли Чіпка повернувся додому, дізнався, що Максим занедужав. На його очах москаль і помер. Пани раділи, що позбавилися Чіпки в управі й пустили розголос про його справи. Незабаром Вареника було звинувачено у тому, що він бунтує людей, бо говорив селянам, щоб не піддавалися панським хитрощам. XXIX Лихо не мовчить Явдоха перебралася жити до дітей, щоб не лишатися самій на хуторі. Стосунки її з Мотрею зразу не склалися. Чіпка став нервовий, все частіше сердився, ніхто не міг йому догодити. Діставалося навіть іноді й Галі. Вона вже бачила, що не втримати Чіпку біля себе, та потай від нього плакала. Чіпчина хата з лагідної сумирної оселі перетворилася на притон п’яної гульні. Явдоха все тільки підтримувала, бо звикла до такого життя замолоду. Лушня за столом розповідав, як мати вчила його малого красти у неї хліб. А якщо побачить, що краде, одразу починала бити. Вночі, як завжди, товариство вирушало на "роботу". Несподівано вмерла Явдоха. Надіялась Мотря, що, може, тепер Чіпка за розум візьметься. Однак вийшло зовсім навпаки. Лушня докинув думки, чи не Мотря, бува, звела Явдоху зі світу. Чіпка наче знавіснів. Ввечері Галя лаяла Чіпку й запитала його, де ж у нього самого та правда, якої він так шукає? Питання це неначе ножем різонуло чоловіка. Мотря від тяжкої образи, зневаги занедужала, зовсім злягла. XXX Так оце та правда?! Стояла люта зима, якої вже давно не бачили. Мотря з Галею сиділи коло рукоділля, коли пізно ввечері вся компанія Чіпки зібралася до хати. Вони почали глузувати й знущатися зі старої матері, випивали та складали плани на сьогоднішню ніч, звертаючись до свого отамана. Вночі, перед ранком, вони повернулися, і на кожному видно було сліди свіжої крові. А незабаром під вікном заплакала дитина, що просила її впустити в хату. Мотря відкрила двері й впустила дівчинку. Мала розказала, що всю її сім’ю вбили, порізали. Разом з дівчинкою Мотря пішла до волості. Скоро прибігли волосні та пов’язали все товариство. Від крику прокинулася Галя. Вийшла вона зі своєї кімнати, побачила Чіпку та дівчинку в крові й закричала: — Так оце та правда?! Оце вона!!!. Коли до хати прибігла Христя, якій Грицько розказав про нічні події, Галя вже повісилась. Наступного року через село проходили каторжники, серед яких був Чіпка зі своїм товариством. Грицько крикнув вслід колишньому другові, аби йому помагав Бог. Чіпка попросив переказати матері, щоб чекала його. Грицько забрав Мотрю у свою хату, але скоро вона померла. Хата Чіпки стояла пусткою, доки не купив її жид Гершко та не зробив шинок. Критика, коментарі до твору, пояснення Образ Чіпки — образ неординарної людини, вихідця з селянської маси. З самого раннього дитинства хлопець зазнав від людей наруги та зневаги, тому завжди болюче переживав неповагу до себе як особистості, людини. Чіпка так і не зміг знайти свого шляху в житті, хоч і задумувався над можливістю вийти зі становища пригнобленого та гнаного селянина. Він гостро відчуває несправедливість розподілу людей на вищих і нижчих, але не міг зрозуміти, звідки з’явився такий соціальний розподіл та як його уникнути. Не один раз намагався Чіпка жити звичайним життям селянина-хазяїна, але кожного разу життєві негаразди та несправедливості ламали спокійний плин його життя. Навіть кохання не могло зупинити його нестримної натури, хоча спочатку Чіпка був ладен все зробити для Галі, став поважним членом громади, але зневага панів знову покликала до боротьби, як він її розумів. Позначився на долі чоловіка й вплив товариства гуляк- п’яниць, які теж з дитинства не зазнали багато добра. Питання про те, є Чіпка злодієм чи героєм, не може бути вирішене однозначно, воно залишається суперечливим.
--------------------------------------------- Мартин Боруля - Карпенко-Карий Іван
Мартин Боруля, багатий шляхтич, чиншовик (той, хто платить за оренду землі якомусь іншому власникові), просить повіреного Трандалєва прочитати документ, де вказано, що "Дворянскоє депутатскоє собраніє" зачисляє його, Борулю, до дворянського роду і по дає на затвердження до Сенату. Тому треба ще раз подати в суд на Красовського, котрий його, "уродзоного шляхтича", назвав бидлом, а сина — телям. Мартин говорить, що не пожаліє ніяких грошей, щоб посадити Красовського в острог. Трандалєв радий, що знайшов собі таку безклопітну роботу, яка ще й прибуток гарний дає: він веде справу Борулі проти Красовського, а справу Красовського проти Борулі. Мартин просить сина Степана, який служить у земському суді, щоб той привіз йому свого знайомого чиновника Націєвського як жениха для дочки Марисі. Від Марисі він вимагає, щоб називала батьків не "тато", "мама", а "папінька", "мамінька" чи "папаша", "мамаша" — по-дворянському, щоб не бралася до важкої роботи, а то руки зіпсує собі, поводилася, як панночка. Марися й Микола, син іншого багатого шляхтича, Гервасія Гуляницького, кохаючи одне одного, вирішують сказати батькам про весілля. Степан розповідає Миколі, що він працює на службі, як вивчає напам'ять "бумаги", як потім із друзями розважається, п'ючи "трьохпробну" (горілку) й співаючи "крамбамбулі" (романси). Мартин, побачивши Миколу, говорить Степанові, що тепер, коли вони майже дворяни, простий хлопець йому не товариш, у нього інша дорога. Боруля посилає зі Степаном Омелька, звелівши тому одягтися якнайкраще — в чоботи й добрий кобеняк, запрягти кращих коней, і замовляє привезти самовар, цукор, чаю, кави, щоб було, як у дворян. До Борулі приходять сватати Марисю батько Миколи і його кум Матвій. Але Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, простий мужик не пара. Ображені свати йдуть. Боруля посилає свою жінку Палажку до Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять "кофій" і коли подають: чи до борщу, чи на ніч. Повідомляє також, що скоро до них приїде чиновник — гідний для Марисі жених. Мати дивується й заперечує, адже дочка любить Миколу, але потім погоджується, думаючи, що Марися буде щаслива за паном. Приходить Омелько з міста пішки — друзі Степана його напоїли, він заснув, і в нього вкрали чоботи, кобеняк та коней. Мартин гнівається, велить позичити тачанку в сусідів і поїхати за женихом, й домашні щоб готувалися до свята — заручин. Марися зустрічається з Миколою, і той повідомляє, що її батько їм відмовив, бо не дворяни. Тепер Миколі кажуть, щоб сватав дочку Котовича. Марися в розпачі, але обіцяє любити хлопця і щось придумати для їхнього порятунку. Вона розмовляє з матір'ю і говорить, що не треба їй ніякого дворянства та ніяких інших женихів, окрім Миколи, просить заступитися перед батьком. Але Палажка відмовок , що то марно, тільки посваряться. Мартин забороняє дочці прати білизну, приносить від хрещеної матері кросна, щоб та вчилася вишивати, як благородна панночка. Приїжджає Націєвський з гітарою. Марися гостро з ним розмовляє, говорить, що вона не панночка, що любить іншого. Націєвський говорить, що всі баришні від нього "тають", розтане і вона, як пізнає ближче, адже він так гарно співає. Тим більше, що вже домовилися і батьком про багатий посаг (придане). На самоті Націєвський починає сумніватися, чи не підсовують йому нечесну наречену, яка чекає дитину від іншого. Підслуховує розмову Мартина з Палажкою, які сперечаються, кого візьмуть у куми, як народиться дитина, думає, що його здогади щодо нареченої підтвердилися, й крадькома тікає із заручин. Розгніваний Боруля бере коня, наздоганяє чиновного жениха її відлупцьовує його за свій сором. Приїжджає Степан з речами й говорить, що земський суд скасовано і їх усіх звільнено. Марися розповідає братові, що після того випадку з Націєвським й після того, як надійшов папір від Красовського, щоб вибиралися з його землі, батько зовсім занедужав. Вирішують покликати давнього товариша Гервасія, щоб поговорив із Мартином. Боруля ледь виходить у світлицю. Всі його вмовляють покинути думки про дворянство. Тим більше, що із Сенату надійшла відмова, бо в одному з документів написано не "Боруля", а "Беруля". Мартин просить принести папку з паперами і палить їх у печі, плачучи та приказуючи, що тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, а він усе-таки залишився бидлом. Гервасій просить поблагословити дітей — Миколу й Марисю до шлюбу. Хай добре вчать своїх дітей, то й стануть ті дворянами. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Трагікомедія І. Карпенка- Карого "Мартин Боруля" уже більше ніж сто років не сходить зі сцени. Секрет її довголіття не лише в неперевершених комічних епізодах, а в тому, що драматург порушив одну з вічних людських проблем — підміну особистіших етичних цінностей (чесність, порядність, працьовитість, кохання) становою приналежністю (повагою за чином). Від свого прагнення стати "за паперами" дворянином постраждав і сам Боруля, і його сім'я. Марисю ледь не від дали заміж за бідного гульвісу, але чиновника, дворянина Націєвського Степан займався чужою йому справою, їх мало не вигнали з орендованої землі. І сам малограмотний Мартин, і його рідні не розуміють суті вищого класу, і у своєму намаганні формально дорівнятися до них смішні. Кожен має займатися тою справою, до якої він має нахили та здібності.
--------------------------------------------- Земля - Кобилянська Ольга
Велике село Д. на Буковині. Горстка хаток притулилася до величного панського лісу. Інші розташувалися серед поля. Заможна селянка Докія занепокоєна долею своєї єдиної доньки Парасинки. Мати вже почуває себе вкрай погано, батько ж — страшний пиятик, він винесе все добро, проп’є у шинку. Парасинку треба конче цієї осені засватати, щоб вона та її добро знаходилися під захистом чоловіка. Добре було б віддати її за Михайла, землі якого граничать з Докіїними, але Михайла мають забрати до армії. Тому треба шукати іншого, хоч Михайло дуже подобається Докії і своєю вдачею, і вродою, і заможністю. Врешті вибір зупиняється на постаті Тодорики. Доньці він не подобається, але мати умовляє, говорячи, що Тодорика не п’є, тому буде хорошим чоловіком. На весіллі Парасинки Докія та Івоніка горюють. Жінка засмучена, що має віддавати зовсім молоду дочку за нелюба. Івоніка говорить, що хотів би одружити їхніх дітей, але армія стала на заваді йото щастю. Все життя разом з жінкою він гарував, наймаючись до найтяжчої роботи при будівництві, потім стягав копійку за копійкою, щоб купити землю, придбати добро для дітей. Вони завжди обмежували себе в їжі, не купували нового одягу. Живуть так і тепер, хоча вже вдосталь усього мають. Михайло вдався працьовитим, слухняним та ласкавим хлопцем. Дбає він про все у господарстві. Івоніка віддав би все, щоб виручити його з війська, але пан запевняє, що все дарма. Молодший син, Сава, зовсім не такий: лінивий та лихий вдався, на нього батько не покладає ніякої надії. Сава кохається зі своєю двоюрідною сестрою, лихою злодійкуватою Рахірою. Більше за все він любить полювати, вбиваючи всяку пташку без потреби. Старшого брата він не поважає, вважаючи його занадто м’якосердим. Марійка сумує, що має розлучатися зі старшим сином. Молодший зовсім не поважає батьків, за нього матері соромно перед людьми. "Краще б забрали Саву", — у розпуці думає Марійка. Михайло закохався у бідну сироту, наймичку Анну. Після повернення з армії він хоче одружитися з нею. Михайла забирають до війська. Це трагедія не тільки для сім’ї, але й для самого хлопця. Людина з ніжною душею, він не може пристосуватися до муштри, не звик виконувати наказів, не вміє стріляти. Від моральних та фізичних страждань Михайло захворів і потрапив до шпиталю. Він збирається стати навіть дезертиром, аби більше не мучитися. Батько, що відвідує сина, бачить, що життя йому тут не буде. Батьки чекають приходу Михайла у відпустку. Сава продовжує зустрічатися з Рахірою, вона научає його не слухатися батька та матері. Івоніка загрожує позбавити сина спадщини, якщо він не відступиться від Рахіри. Анна працює у попа, щоб заробити грошей для себе й коханого. До того ж у них з Михайлом має народитися дитина. Відкритися батькам Михайло хоче під час відпустки. Мати Анни, незадоволена тим, що дочка не віддає їй всього заробленого, виганяє дочку з дому. Докія приймає дівчину до себе в хату. Михайло, що прийшов у відпустку, радіє поверненню до землі, майбутньому щастю з коханою. Батько йде до міста купувати синові подарунок на іменини, мати готує частування. Раптом старий Онуфрій Лопата приносить звістку, що Михайло лежить застрелений у лісі. Горе страшним крилом накриває родину. Неясно, хто ж міг убити такого м’якого та доброго хлопця. Багато хто здогадується про це. Під час похорону Анна кидається на Саву з прокльонами, але Марія виганяє її з хати. Точних доказів немає, тільки здогадки. Нарешті встановлюють, що куля Савина. Михайла поховали. Суд відпускає Саву за недостатністю доказів. Та батьки не можуть його простити, землі не дають. У Анни народжуються близнята, яких Марія не приймає. Скоро діти померли. Після тяжкої хвороби Анна повертається в село і виходить заміж за брата Докії, Петра, у неї народжується син, якого вона хоче вивчити та будь-що відірвати від такої жорстокої землі. Для Марійки та Івоніки життя тепер втратило сенс. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Земля стає для селянина першим і останнім мірилом сенсу його буття, бажаним щастям, метою, врешті — тим, заради чого людина йде на смерть і на вбивство. Люди витрачають все своє життя тільки на те, щоб придбати землю, утримати. її, покращити. Земля, зароблена батьками, не дістається жодному з синів. Один лежить у ній, інший, братовбивця, позбавлений її батьками. Самі ж батьки більше не мають кому передати все, заради чого страждали. Вони самі неначе померли. Анна, що хоче вивчити свого сина, несвідомо бажає розширити межі його світогляду, щоб, втративши щось одне, він не втратив усе інше.
--------------------------------------------- Тіні забутих предків - Коцюбинський Михайло
Ще з народження Іван, який був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській сім’ї Палійчуків, лякав матір та родичів неприродно розумним глибоким поглядом. Де викликало в людей містичні згадки про підкинутих нечистим дітей. Змалку полюбив хлопець ходити лісом, заглиблюючись у його казкові таємниці. Скоро він уже знав, що світом володарює арідник (злий дух), кругом повно лісовиків. Світ уявлявся йому казкою, яку населяє безліч таємничих істот. Хлопець грав на сопілці, випасаючи худобу, але та музика не задовольняла його, хотілося якоїсь незвичайної мелодії. Одного разу він почув, як грає на флоярі щезник. Цю мелодію він зміг повторити на сопілці. В родині двічі грала трембіта — відбувся похорон роздушеного деревом брата Олекси та загиблого у бійці з родом Гутенюків Василя. Роди ворогували між собою й билися, де тільки зустрічались, незважаючи па те, що всі були дуже богомільні. Іван зустрів дівчину з роду Гутенюків і спочатку став її бити, але вона повела себе мирно, тому вони розговорилися, а потім стали разом пасти овець. Хлопець грав на флоярі, а дівчина складала пісні. Коли Іван та Марічка підросли, між ними зародилося кохання. Але Іван мусив йти у полонину найматися, тому Іван прощається з Марічкою. Працюючи вівчарем, хлопець часто згадує кохану, її пісні. За літо з ним сталося багато пригод, але нарешті Іван повертається додому. Та Марічки вже немає, за день до його повернення вона переходила Черемош і була знесена водою. Довго шукав Іван кохану, не вірячи в її загибель. Потім знайшов її тіло. Після цього він надовго зник, не було чутки про хлопця шість років. Дівчата вже склали пісні про кохання та смерть Івана й Марічки, бо думали, що Іван загинув з горя. Нарешті на сьомий рік він з’явився змучений, але спокійний. Розповідав, що спочатку пастушив у різних місцях, а потім одружився. Дружина Івана, Палагна, була з багатого роду, добра господарка. Але вона не була вдоволена своїм мрійливим чоловіком, який все більше любив пасти маржинку, а не ходити коло хати. Не розуміла вона й Іванових пісень. Палагна стає коханкою сусіда Юри, про якого всі говорять, що він чарівник. Вона не ховалася зі своїм коханням, Іван же все більше марнів. Він блукав горами, і йому здавалося, що Марічка кличе його. В лісі чоловік зустрічає щезника, чугайстра. Одного разу Іван побіг за голосом Марічки й розбився. Палагна робить вигляд, що жалкує за ним, але тепер вона вільна жінка. А біля хати плачуть трембіти... Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) М. Коцюбинський у своєму творі "Тіні забутих предків" зумів яскраво відтворити побут і життя гуцулів, сповнені віри у надприродні сили, що співіснують поряд з людиною та можуть втручатися в її життя. Душа Івана живе у гармонії з природою. Для нього лісовики й щезники — не казкові персонажі, а звичайні жителі лісу та гір, з якими можна спілкуватися. Музика стає для хлопця розрадою та змістом життя. Разом зі своєю коханою він творить світ навколо себе, складаючи чарівні пісні. Тому, втративши Марічку, він більше не може відновити гармонії свого існування і поступово втрачає життя. Він не може знайти спільної мови з Палагною, яка дивиться на світ іншими очима, тому й не розуміє його. Для Палагни містичні сили — засіб для отримання своєї вигоди. Так, Юра стає для неї шансом позбавитися нелюбого незрозумілого чоловіка. Іван начебто приєднався до того таємничого світу, якого давно прагнув і з яким уже поєдналася Марічка. Тому його смерть не виглядає трагедією.
--------------------------------------------- Камінний хрест - Стефаник Василь
Скільки у селі пам’ятають Івана Дідуха, у нього завжди була одна конячина, якою селянин оброблював горб, що залишився йому у спадок від батька. Незрозуміло було, хто з них більше тягне плуга — Іван чи коняка, але чоловік ніколи не кричав на худобину. У селі Івана всі називали Переломаним, тому що на горбі його колись продули вітри, звідтоді в нього болить поперек. Все життя гарував Іван навколо свого горба, завозив на нього гній, забивав кілля, щоб весняні води не змивали ґрунт. Тепер же в Івана повна хата гостей, зібралося все село. Чоловік частує їх, але сумне те частування. Думав він закликати людей на весілля сина, та сталося інакше. Розумні та освічені сини почули з якогось листа про Канаду й почали вмовляти матір. Якби не вони, ніколи не покинув би селянин свого села. З сусідами він згадує молоді літа, парубкування, важку роботу, все життя, яке пройшло тут. Свариться на жінку, що вона плаче, тому що йому самому дуже сумно. Іван просить односельчан справити молитву за ними і розповідає, що поставив на горбі камінний хрест із їхніми іменами. Нехай кожного року під час освячення землі вони не забувають освятити і його горб. Іванові важко розлучатися з усім селом, людьми, але найбільше сумує він за тим горбом, всім своїм життям, витраченим на цю неблагодатну землю. Залишаючи рідну хату, Іван показує жінці на хрест і говорить, що виряджаються вони на нову могилу. Без критики:(
-------------------------------------- Intermezzo - Коцюбинський Михайло - Новела - Присвячую кононівським полям
Дійові особи: Моя утома. Зозуля. Ниви у червні. Жайворонки. Сонце. Залізна рука города. Три білих вівчарки. Людське горе. Герой збирається в дорогу, треба тільки зібратися. Але навіть таке маленьке "треба" викликає у нього небажання щось робити, порив опиратися всім численним обов’язкам. Місто втомило його своїм гамором та багатолюдністю, своєю чорнотою й смородом. Потяг везе героя якнайдалі від людського гаму, але місто наче простягає залізну руку, щоб стримати його. Це пасажири у вагоні ведуть свої численні розмови. Раптом наче якась зелена повінь змиває все. Герой опиняється вдома й чує кування зозулі. Все навкруги наповнюється тишею. Кімнати сповнені темноти і тиші. Але й тут героя не можуть залишити турботи і страждання тих людей, яких він зустрічав у житті. Він заплющує очі, а коли розплющує їх, то бачить перед собою синє небо й берези. Знову кує зозуля. На подвір’ї гавкають пси, скаче на них "довга вовна". Собак тримає ланцюг, який їх безмірно дратує. У кожного з собак свій норов. Дні течуть серед чистого степу. Героя хвилює краса природи. Але серед цієї краси немов здавлене зеленими руками нужденне село. Герой пізно вертається додому, мов "старозавітний Ісав". Погожого дня яскраво відчуваєш свій зв’язок з природою, життєдайною силою сонця, яке породжує життя, дає силу всьому. Герой звертається до нього у захваті. Тільки собакам, що скачуть навколо нього, не до вподоби така спека. <...> "Школи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут В городах земля одягнена в камінь, залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив ще сонну воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі в лице. Після того було молоко, білий пахучий напій пінивсь у склянці, і, прикладаючи його до уст, я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки". <...> Дивлячись в небо, герой відчуває незвичайні небесні звуки. Він весь наповнюється красою та спокоєм. Але раптом серед нив він зустрічає людину, звичайного селянина, який розповідає про своє нужденне життя, про п’ятьох голодних діточок. Між людьми, говорить він, ходиш, "як між вовками". Ця зустріч одразу знищує всю гармонію. Місто знову простягає свою залізну руку. Герой мусить повернутися до реальності.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У новелі "Intermezzo" автор гостро ставить проблему взаємовідносин людини й суспільства, людини й природи. Віднайдена гармонія з природою, бажання позбавитись усіх проблем життя все одно не може відмежувати людину від інших людей, зробити байдужого до всіх людських турбот. Вони все одно знаходять героя і серед прекрасних лук, стукають до його серця та знаходять відгук. Письменник вмілими імпресіоністичними мазками змальовує враження героя від природи, його внутрішній стан, що переходить від стурбованості до спокою, і знову втрачає рівновагу.
--------------------------------------------- За мить до щастя - Гончар Олесь
Було перше повоєнне літо. Зеленіли виноградники й виблискували перші снопи. Шляхом з військового табору до містечка тюпають артилерійські коні, але везуть не гармату, як завжди, а бочку- водо-возку. Високо на ній сидить Сашко Діденко в пілотці набакиреній, у медалях на всі груди. Про демобілізацію думає, не інакше. Бо всі в ці дні живуть лише думками про те, що скоро додому, а там кожного очікує любов. У кожного — своя, а в когось просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, чуб пшеничний напустивши на чоло. Літо горить, пашіє, хмелить хлопця. З радості він гогокає на все горло. У голову лізе всяке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті. А він знав тільки гармату, за боями ніколи на дівчат озиратися. На жнив'яному полі біля невивершеного полукіпка раптом щось майнуло, як живе полум'я. Жниця вийшла з-за копички, позирає на шлях до солдата звабним оком. Червона кофтина палахкотить на ній. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Блищать загорілі ноги. Жінка п'є з глека воду й весело всміхається до водовоза, ніби під'юджує, припрошує до себе. З'являються ще двоє чи троє дівчат і давай жартувати, піддражнювати солдата, спокушати натяками. А він дивиться лише на ту одну, яка не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах. Сашко кидає віжки, встає з воза і прямує до жниць. Ті з вереском розбігаються, лише та, в червоній кофтині, залишається незворушно стояти. Дивиться очима, в яких безодня жаги й ніжності. "Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим". Вказала на глечик — напийся, мовляв. Солдат не став, почав питати, як її звати. Відповідала, що Лорі, Лариса. Золоту соломинку знічев'я крутила в руках. Діденко обережно забрав її, потім узяв її маленьку руку у свою велику, грубу. Не пручалася, дивилася так, ніби все життя чекала саме його. У чорній хвилі волосся побачив срібну нитку сивини. З якого горя, якого смутку вона? "І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її". Руку не хотілося випускати зі своєї, безодня очей зваблювала, а густо-вишневі губи були так довірливо близькі. Солдат припав до них. А вона ніби й чекала цього пориву, "віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги". Раптом вона жахнулася, скрикнула йому в засторогу."До них наближалася смерть у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці чоловіка. Це був її чоловік, наближався він з почуттям несамовитої правоти, з божевільною каламуттю в очах. Діденко згадав, що бачив недавно, як один їхній солдат лежав на винограднику затоптаний, з перерізаним горлом. І вихопив важкий трофейний пістолет. Пролунав постріл. Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті. Перший, хто його допитував, був упевнений, що причиною всьому — вино, але солдат сказав, що це дійсно хміль, та не той, про який вони думають. І замовк. Симпатії вартових, звичайно ж, були на боці ув'язненого. Передавали йому й цигарки, і їжу, слухали безкінечні розповіді про його Ларисочку І вже спільно відтворювали легенду її життя: віддано за нелюба, напевно, безприданниця. Зав'язав старий жмикрут світ молодій. От і збурунилась її душа, коли побачила цього білявого артилериста. "Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво відбувалося на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз — із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами, тільки й жив він тепер своїми золотими видіннями, отими снопами, її красою, тільки й чекав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадярочку називав)". Мріяв про весілля. Але закон забороняв брати шлюб з іноземками. Старий ревнивець помер у лікарні, і справа набула широкого розголосу в країні. Говорили про безчинства окупаційних військ. Йшли депутації, вимагали винуватцеві найвищої кари. А тут ще й вибори. Лариса кричала, що це її провина, але тільки заступництво священика врятувало її від самосуду. Діденка засудили до розстрілу. На варту заступили молоді, і до ув'язненого нікого не допускали. Приходила Лариса, але їй теж не дозволили наблизитися. Тільки в інші зміни вдалося зустрітися закоханим. Бійці без сліз і розчулення не могли дивитися на це побачення. Вирок подали на апеляцію, але надійшла відповідь — усе залишається в силі. Комбату доручили вислухати останнє слово. Діденко сказав, що ні про що не жалкує. За півгодини засудженого розстріляли в яру, і тільки пронизливий жіночий скрик сколихнув тишу над виноградниками. Дива не трапилося. Сталося все, що мусило статися. Критика, коментарі до твору, пояснення
В оповіданні О. Гончара "За мить до щастя" художньо осмислюється краса і сила кохання, подається узагальнений образ миті життя, філософія героя говорить про те, що людське щастя відносне й короткочасне. Можливо, людина й живе на землі заради цієї прекрасної миті, хоч і платить часто дуже високу ціну.
--------------------------------------------- Вершники - Яновський Юрій - Роман у новелах
Шаланда в морі <...> "Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були чорні, з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки. Коло берега кригу розбивав штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме й справжній штормило, на березі стояла стара Половчиха, одежа на ній віялася, мов на кам’яній, вона була висока та сувора, яку пісні". <...> На тому березі затоки було видно Одесу, що переживала чергову зиму з холодними вітрами, туманами. Половчиха виглядала з моря свого чоловіка, а поруч працювали рибалки з артілі. Море неначе затягало ту далеку шаланду, яку не було і видно. Воно неначе хотіло з’їсти утле суденце. <...> "Ой, пішов ти в море, Мусієчку, — голосила вона мовчки, — та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями пригортала та до берега тебе покликала. Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла". <...> Так виглядала Половчиха свого чоловіка. Раптом серед моря з’являється шаланда. Наче серцем прикипає до неї жінка. На березі зібралися рибалки з Мусієвої артілі, збіглися діти. Кілька дужих рибалок кидаються до шаланд, але інші зупиняють їх — Мусій не пробачить, якщо загублять майно бідної артілі. Половчиха бачить, як зламалося весло, закрутило і перекинуло шаланду. Але ось змахує над водою рука. Рибалки кидаються на шаланді у море, шаланду — гордість артілі "Ластівку" — відразу ж перевертає хвилями, ледве вдається її врятувати. Велетень-рибалка обв’язується мотузкою і, випивши склянку, кидається на допомогу людині вплав. Він весь посинів, але невпинно просувається вперед. Людина вже ледве борсається, на мить втрачає свідомість, та руки їх зустрічаються... На берег виходить зовсім чужа людина, і Половчиха впізнає Чубенка. Більше сподіватися нема на що. Рибалки разом з Чубенком повертаються у селище, а жінка залишається сама на березі. Прибігає хлопчик: "Бабо, а діда Мусія не буде, бо той дядько казали, що упірнув дід Мусій двічі, а потім щез, а дядько упірнули за ним і вдарилися головою об човна, і не буде вже діда Мусія". Та стара Половчиха все стоїть на березі, згадуючи своє дівування в Очакові, як сватався до неї Мусій Половець, зовсім непоказний хлопець, та ще й нижчий на цілу голову. Та така вже любов... Народилися у них сини – повна хата. Андрій вдався ледачий, у дядька Сидора. Панас раз у раз привозить їй контрабандні подарунки, і болить за нього материна душа. Оверко зробився артистом. Та не чути чогось про синів. Тільки Іван працює на заводі та робить революцію. На воді гойдається перекинута шаланда, що наче присувається до берега. Половчиха вирішує дочекатися та врятувати добро. Шаланда все ближче і ближче, видно вже біля неї людське тіло. Думає Половчиха, що зможе тепер хоч поховати свого чоловіка, аж тут чує його голос. Мусій говорить, що не міг кинути артільного добра, тому и пірнув під перекинуту шаланду і сховався від Чубенка, щоб той його не шукав. Подружжя, обійнявшись, прямує до своєї домівки... Лист у вічність Має початися більшовицьке повстання проти гетьмана і німців. Вороги знають, що воно буде, та не знають, коли. Тому шукають зв’язківця, який знає місцезнаходження зброї та час початку повстання. Гер капітан Вюртемберзький зі своїм загоном обшукує кожен кущ, та нічого не знаходять. Коло них троє хлопців шукають на дні ріки чорного дуба. До солдатів під’їжджає підвода з двома чоловічками: <…> "Пане отамане, – сказали чоловічки, – ви люди не місцеві і вам його зроду не знайти. А оці хлопці тут шукають чорного дуба, і чорного дуба шукають під осінь, а не клечальної суботи. Ці хлопці слідкують за вашими пошуками, отакого вони шукають чорного дуба, пане отамане, а ми люди місцеві і стоїмо за його світлість пана гетьмана і хочемо вам допомогти. Ми краще знаємо, де шукати того шибеника- листоношу". <...> Чоловічки повідомляють, що в очеретах можна довго просидіти під водою, дихаючи через очеретину. Тому у воду треба просто кидати гранати. Повернулись чоловічки додому, коли їхні двори вже давно палали, врятувати нічого не вдалося. А листоношу знайшли у маленькому озеречку всього чорного від безлічі п’явок. Підібрали, нагодували, напоїли вином та й почали допитувати. Мовчить проклятий листоноша, але і вмирати не хоче, бо він мусить показати товаришам, де захована зброя. Щоб урятувати життя до початку повстання, листоноша починає водити німців по різних місцях, обіцяючи показати зброю, і цим відтягує час. Його б’ють, але він знову обіцяє показати. Повірили востаннє, загрожуючи смертю матері, і він повів ворогів на справжнє місце. Та не встигли ті забрати зброю, хоч і вбили самого листоношу. <...> "До самотньої підводи з мертвим листоношею підійшов Чубенко. Лагідні волячі морди ремиґали поблизу. Запалені свічки, поприв’язувані до їхніх рогів, горіли ясним полум’ям серед величної тиші нічного повітря. Коло листоноші сиділа зігнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко зняв шапку й поцілував Василиху в руку". <...> Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Роман " Вершники " складається з восьми новел, кожна з яких містить у собі кілька мотивів на тему громадянської війни. Новели не пов’язані єдиним сюжетом, але з’єднані між собою настановою автора показати громадянську війну через внутрішній світ окремих героїв. У новелі "Шаланда в морі" підкреслюється бажання батьків Половців зберегти основу свого життя — свій рід, своє заняття, знаряддя рибальської праці. Але вже із згадок матері зрозуміло, що рід розпадається — усі сини пішли зовсім різними шляхами. Вони потім зійдуться в новелі "Подвійне коло", щоб стати з різних боків політичних барикад і знищити один одного. Новела "Лист у вічність" змальовує романтичну постать листоноші без імені і звань, що ціною свого життя і страждання бореться за встановлення ідеї справедливості. У зображенні деяких політичних аспектів роману відчувається творча драма письменника, його заангажованість, але талант романтика перемагає. За кон’юнктурною стоїть справжнє життя — подружня вірність старої Половчихи, горе матері загиблого листоноші, щирі слова дитини, звернені до бабусі на березі, прості поривання Мусія. Саме цей повів життя робить роман цікавим для читача і тепер.
----------------------------------- Україна в огні - Довженко Олександр - Умовно твір поділяється на три частини.
Перша — відступ Червоної Армії, друга — німецька окупація та партизанський рух, третя — наступ. Починається кіноповість досить мирною картиною: родина колгоспника Запорожця — батько Лаврін, мати, п’ятеро синів та дочка Олеся — святкують материн п’ятдесятип’ятирічний ювілей. Щаслива родина зібралася разом. Але картина раптово змінюється. Прийшла війна" і заплакана мати вже виряджає своїх синів на війну. Війська відступають, за ними йдуть біженці. Гине один з синів Запорожців — Савка. Олеся, що боїться приходу ворогів, вирішує віддати свою дівочу честь одному з солдатів- співвітчизників. До її хати потрапляє танкіст Василь Кравчина. Єдина їхня ніч поєднує молодих людей назавжди. Після війни вони обіцяють одне одному знову зустрітись. Село Тополівка потрапляє в окупацію. Заправляють тут полковник німецької розвідки Ернст фон Краузе та його син лейтенант Людвіг фон Краузе. Старостою погоджується бути Лаврін Запорожець, який таким чином намагається допомагати підпільникам. Він старається врятувати від вивезення до Німеччини дівчат свого села, серед яких знаходиться й Олеся. Партизани теж не рятують полонянок, і ті потрапляють у ще гіршу неволю. Лаврін потрапляє до партизанського загону. Як старосту його хочуть покарати, але син Роман рятує батька. Потрапивши у полон до німців, Запорожець тікає разом з іншими в’язнями, вбивши Людвіга Краузе. Роздратований фон Краузе помстився за смерть свого сина, розстрілявши поліцаїв та попаливши партизанські хати. Пройшовши через страшні випробування і страждання у фашистській неволі, Олеся Запорожець повертається в рідну Україну. Тут вона дочекалася свого коханого, якого бачила лише один раз. Капітан Кравчина повертається в Тополівку як визволитель- переможець. Вранці наступного дня Олеся знову проводжала свого коханого на війну. Навколо стояло спалене село, попереду було багато страждань... Без критики.
--------------------------------- Зачарована Десна - Довженко Олександр - Кіноповість
"Зачарована Десна" не має чіткого сюжету. Вона складається з окремих спогадів, що нагадують новели, які розповідають про буденне життя людей- хліборобів, про їхню важку і важливу працю. На початку твору автор зазначає, що до роботи над "Зачарованою Десною" його змусила взятися туга за рідною землею (про яку він не раз писав у своєму щоденнику). Одне за одним виринають із його спогадів мати, що вміла виростити кожну рослину з любов’ю, схожий на Бога дід Семен, який читав церковні книги, прабаба Марусина, що понад усе любила проклинати всіх і вся. Дитиною Сашко любив фантазувати. Він яскраво уявляє все, про що тільки почує від інших людей чи пізнається з книжок. Ще один спогад — смерть в один день одразу чотирьох братів. Горе батька, який втратив синів. Батько був людиною красивою і працелюбною, вмів пожартувати, влучно сказати слово, нікого не боявся. У часи фашистської неволі, коли схожий був на старця, все одно залишався чистим і красивим душею. Наступний епізод — народження маленької сестрички і смерть прабаби. Рання весна коло Десни, краса природи. На Десні повінь, і батько з Сашком саме на Великдень човнами рятують людей. Згадка про те, що рідне село було спалене німцями, наповнена гірким почуттям втрати свого наївного дитячого світу. Яскравими барвами зображено косовицю, на яку Сашко їде разом з дорослими. Селяни починають битися під час розподілу копиць. Дід показує завзятий войовничий норов. Наступна картина — колядування перед Новим роком. Весь світ здається незвичайною казкою. Далі О. Довженко згадує, як його виряджали до школи, як він соромився учителя і той назвав його "неразвитым". <...> "Було в минулому житті моїх батьків багато неустройства, плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці і сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля, — роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір’ю. Так, ніби всі були народжені для любові і мали талант до неї, таж, певно, не знайшли одне одного і не доглянули, і гнів і ненависть, що були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка- чарівниця..." <…> без критики.
------------------------------------- Момент (Із оповідань тюремної Шехерезади) - Винниченко Володимир
Було це навесні. Герой- оповідач їхав зі своїм другом- контрабандистом до кордону. Йому треба було обов'язково перейти кордон, ні дожидаючи ночі. Семен, людина серйозна, сказав, що це неможливо, можуть убити. Оповідач наполягав. Тоді Семен сердито сказав йому, щоб той ліг на дно воза, й прикрив рядном. Привіз до якоїсь повітки. Коли оповідач зайшов, то був вражений несподіванкою. Там уже сиділа на соломі гарна панна. Вона засміялася і запросила його сідати. Зайшов Семен і сказав, що треба тікати вже зараз, бо до нього йдуть з обшуком — стражники розшукують якусь панночку. їм дали сільський одяг і спрямували до лісу, де був кордон. Панна попросила в оповідача револьвер, і коли той поцікавився, чи вміє вона стріляти, відповіла, що убити себе зуміє. Йшли полем, відпочивали, дивилися один на одного. Ховалися в житі, як проїжджала підвода. Він запитав, як її звати, вона ж сказала, що не хоче говорити й не хоче знати, як звуть його. Потім раптом попросила, щоб супутник, коли раптом її вб'ють, а він залишиться живий, написав за адресою, яку вона кілька разів повторила, таке: "Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя". Жито скінчилось. Почався ліс. Вони перебиралися від дерева до дерева то повзучи, то перебігаючи. Сідали відпочивати, дивилися, як у природі все живе, рухається, кохає. Йому так хотілося пригорнути її до себе, але вона відсторонилася. Тільки спитала, чи буде згадувати, як її уб'ють. Він сказав, що її не вб'ють, і сам у це повірив. Нарешті прийшли до лощини, побачили прикордонні стовпи. Серце застукало швидше. Муся, "з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута... здавалася якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким". Оповідач сказав, що вони кинуться через межу разом, не озираючись на крики й постріли. Побігли. Почулися вибухи, гуки. Летіли, аж вітер у вухах. А в грудях було "щось легке, широке, як небо, як повітря, як могучий потік". Зупинилися далеко від кордону, кинулися одне до одного, даючи волю почуттям. Потім довго і втомлено сиділи мовчки. Муся любовно-ласкаво глянула на свого супутника й сказала, що тепер вони попрощаються, і він ніколи її не шукатиме. Щастя може тривати лише момент, а далі вже йде буденщина, банальність. Розум героя- оповідача дивувався, протестував, а уста мовчали. Хто вона, де вона, він і досі не знає, але завжди носить її образ у своїй душі. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У новелі "Момент" поєдналися реалістичне змалювання дійсності і філософський підтекст про плинність життя, про щастя людини, про мить як частинку вічності. Образ Панни в новелі — це втілення ідеї вічної жіночності, краси й загадкової незбагненності, твір написаний в імпресіоністичному дусі.
--------------------------------------------- "Подвійне коло" (за романом Ю. І. Яновського "Вершники")
Ідейний смисл назви новели "Подвійне коло" (за романом Ю. І. Яновського "Вершники") "Подвійне коло" - це назва першої новели роману Ю. Яновського "Вершники". Трагічні події описані в ній: п'ять братів Половців зустрічаються на кривавих дорогах громадянської війни. Підіймає руку брат на брата, бо хоч і одного роду, та до різних берегів прибились вони: Андрій командував загоном Добровільної армії Денікіна, Оверко воював у кінноті Петлюри, Панас і Сашко були махновцями, а Іван - бійцем Червоної Армії. Андріїв загін потрапляє в полон до петлюрівців. Під Компаніївкою, охоплені безумством війни, люди калічать, убивають одне одного. Справжнім пеклом стала земля. І великий грішник Оверко вбиває свого брата Андрія. А коли перед смертю Андрій нагадує братові слова батька: "Тому роду немає переводу, де брати милують згоду", Оверко відповідає: "Рід - це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає". Як драматично і правдиво описане це перше коло страшних випробувань, що випали на долю братів. Та ось і друге коло: Оверко стоїть перед своїм ворогом - братом Панасом. Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрій. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетіла з Панасового маузера. Каїн і Авель... Найстрашнішим вважається гріх братовбивства. І це подвійне коло братовбивства своєю страшною правдою вражає читача. Досягає цього письменник особливою манерою письма. В одному реченні оживає неспокійна трагічна епоха, стрімкі події бою. Лаконізм, висока метафоричність, каскад однорідних сурядних речень створюють це враження. Перше речення - це і свого роду камертон, який задає тон всій розповіді про подвійне коло людських страждань: звучать високі, напружені, трагічні ноти. Важка болісна оповідь переривається описами епізодів із життя батька, Матвія Половця. І від цього криваві події здаються ще страшнішими. Зустріч махновців з Червоною Армію теж завершується вбивством. Правда, цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кінець новели є логічним завершенням розповіді автора про страшні події громадянської війни, про великі випробування й страждання, які випали на долю людей.
--------------------------------------------- Тигролови - Багряний Іван
Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах- коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша. Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний "Тихоокеанський експрес нумер один", везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав Арсеньєв у знаменитому творі "Дерсу Узала". Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього "під слідством". Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів. А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи — його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про допомогу, кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість. Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту, що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться. Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем. Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице. Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома. Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину. Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів. Після свят Гриць із Григорієм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю. У вагоні зустріли українських заробітчан, тисячі яких зірвано з місця й кинуто по всіх світах. Поряд їхали ешелони з репресованими, і Григорія обсіли чорні думи. Від Сіркового знайомого охотінспектора дізналися, що багато начальників заарештовано, і сюди, на край світу, дійшла хвиля арештів. Хлопці навезли Наталці цукерок, "духів" та гребінців, а вона назвала їх дурнями й сказала, що краще 6 привезли пістолет того, хто намагався на них напасти. Сірки вирушили на ловлю тигрів. Григорій замінив їм їхнього загиблого сина Миколу. Йшли з легким вантажем, просуваючись де верхи, а де на лижах. Натрапили на "лісову газету". На снігу було написано "Фійона Медвину привіт передавала". Григорія аж струснуло — невже тут той самий слідчий, який катував на допитах? І пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об’єктів, енкаведисти нишпорять скрізь, "очищаючи тил від ворогів народу". На Зміїній паді розпочалося захопливе й небезпечне полювання на живого тигра. Від швидкості і вправності кожного мисливця залежить життя інших. Сіркам вдалося впіймати "кішку". Для неї зробили дерев’яну клітку, яку поставили на лижі. Коли повернулися в свій намет, виявили, що хтось забрав шкурку соболя й спирт. Це міг бути тільки хтось чужий, бо наважився порушити тайговий закон і взяти уже. Григорій знайшов на снігу недопалок, і серце його стиснулося —такі цигарки завжди курила одна людина. Він кинувся в погоню і здогнав сани. Коні шарпнулися, і з них вивалилося двоє військових. Многогрішний вистрелив у "товаріща слєдоватєля" і написав на снігу, що це зробив він, щоб нікому іншому не довелося відповідати. Григорій зрозумів, що за одним разом втратив і ворогів, і друзів, і спокій. Аж раптом... Наталка! Юнак сказав їй, що зробив те, що повинен був зробити, — убив дракона. Вона нічого не бачила... Він піде далеко звідси, а вона потім розкаже своїм. Наталка з болем, жалем і любов’ю в голосі спитала, куди ж він піде... можна переховатися в нетрях. Григорій заперечив: це великий собака. Він відбивав безвинним людям печінки, ламав кості, видряпав би й серце, якби дістав. Його він мучив два роки, потім відправив до божевільні. І все лише за любов до своєї батьківщини. Йому, Григорієві, вдалося втекти, його знову впіймали й мучили, потім засудили на 25 років каторги. Він знову втік — вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда. І, на щастя, потрапив до них, Сірків. Як каже їхня мати, сміливі завжди мають щастя. Наталка припала до нього й залилася плачем, поцілувала його, вклавши в цей поцілунок усю душу. Віддала свою зброю, показала дорогу й пішла. Григорій хотів одразу йти в Біробіджан, але не попрощатися з Сірками не міг. У старих все валилося з рук. Сірко подумки порівнював Григорія з гордим тигром. Аж ось і їхній названий син. Став на коліна перед Сірчихою, як перед власною матір’ю, прощаючись навіки. Зблідла Наталка вискочила з хати, прочитавши в очах юнака відповідь на своє німе питання. Ввійшла знову, одягнена, як на полювання, взяла за руку Григорія і попросила батьків їх благословити, бо вона йде з ним. Батьки зрозуміли, що це щастя дочки, й благословили дітей. Однієї ночі на Маньчжурському кордоні зчинилася тривога. Ловили порушників кордону. Це були двоє на лижах і величезний пес. Вони в одному кінці селища підпалили копицю сіна та колоду з набоями, прикордонники побігли туди, а втікачі спокійно перейшли кордон навпроти селища. Закохані дали волю своїм почуттям. Наталка нагодувала пса, прив’язала до його нашийника записку й відправила додому, щоб повідомити, що вони в безпеці. В усіх газетах надрукували сенсаційне повідомлення про озброєну банду ворогів народу на чолі з Григорієм Многогрішним, яка вбила начальника особового відділу НКВД Медвина, "славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи...". Незабаром прибіг схудлий і здичавілий Заливай із запискою Наталки. Пса виходили, і він побіг доганяти свою господиню, як веліло йому його вірне собаче серце, без усякої надії наздогнати, але "сміливі завжди мають щастя". Критика, коментарі до твору, пояснення
"Тигролови" І. Багряного за жанром — пригодницький роман, який утверджує здоров’я, силу, лицарство і любов до людини та до свого народу. Це багатоплановий твір, та насамперед — це своєрідний протест проти порушення елементарних людських прав. Найвиразніші теми роману: трагедія України в тоталітарному режимі; відображення впливу сталінського терору на долю окремої людини — молодого українського інтелігента, інженера-авіатора Григорія Многогрішного, нащадка славетного гетьмана запорозького; показ жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту й традицій переселених у тайгу українців; романтичного кохання Григорія і Наталки. Протягом усього сюжету роману йде двобій між життям і смертю, добром і злом. Хоч зло часто перемагає, є надія на краще майбутнє, бо його виборюють такі люди, як головний герой роману Багряного "Тигролови" Григорій Многогрішний.
------------------------------------- Іван Багряний - Сад Гетсиманський
Проблематика твору Роман «Сад Гетсиманський» є гімном людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне — без вини винуватих. В творі йдеться про трагічну долю сім'ї сільського коваля Якова Чумака, зокрема, його наймолодшого сина Андрія. Прізвища змальованих у романі слідчих НКВС, тюремних адміністраторів, в'язнів не вигадані. Автор, як він сам говорив, зберіг їх для того, щоб нащадки знали катів народу, а жертви не залишилися безіменними. Ідея твору, світоглядна концепція автора розкривається через діалоги між катами і жертвою. Слідчі відстоюють штучний, неприродний світ, в якому «людина є пшик» і де «людей вистачить», скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним гуманістичний світ, де вічна лише людська душа, а політичний режим — минущий. Андрій і його слідчі, мов Христос і Понтій Пілат, проходять перед грядущими віками, перед нами і перед нашими дітьми, і далі-Слідчі Великій, Фрей, Сергеев, Донець — породження невмолимого механізму сталінської репресивної машини. У кожного з них свої методи і стиль роботи, своя знівечєна доля і душа, але спільний на всіх страх і приреченість, приховані жорстокістю і цинізмом. Андрій же, як і його брати та друзі з ув'язнених, — натура духовно цілісна. Він не жертвує собою чи будь-ким в ім'я ідеї, вігі живе в ім'я того, у що вірить. Як і для більшості однокамерників, для Чумака головне — не втратити в собі Людину серед цього ґвалту, не стати «пшиком», не визнати себе винуватим без вини. Страшним був вирок для дітей сільського коваля Чумака. Чотирьох синів і зовсім юну сестру їх Галю засуджено до розстрілу. Ніхто з них не просив помилування, бо не визнавав «пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою», як і «соціалізму, будованого тюрмою і кулею». Заміна розстрілу двадцятирічною каторгою мало що змінила в їхньому сплюндрованому житті. Але віриться, що і через ці довгі роки вони пройдуть без злості і ненависті, винесуть все, що приготувала їм доля, залишаться справжніми патріотами України. Сюжет У романі «Сад гетсиманський» письменник кидає людину у вогненну пащу диявола, «обираючи» для цього нелюдського іспиту на людяність молодого хлопця Андрія Чумака, розповідає про чотирьох синів Якова Чумака, який ніби «супроводжує» і духовно підтримує свого наймолодшого сина лабіринтами внутрішньої тюрми НКВС, де він з чиєїсь підлої намови мусить пройти всі кола пекла: тортури, нічні допити, образи, знущання, провокації... І.Багряний показує нам, що в той час "червоного дракона" людей вважали за худобу, бидло, шматок ганчірки. Над ними знущалися, мордували, змушували зізнаватись в тому, чого не скоювали, його просто можна назвати "політичним та духовним терором" проти простих, мирних людей. Взято з ВІКІПЕДІЇ
--------------------------------------------- Я (Романтика) - Хвильовий Микола - "Цвітові яблуні"
<...> "З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль. Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає.. Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до одрогів, і гасне день; біжить у дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам’ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. <...> Герой згадує свою матір, спокійні ранки дитинства, слова матері про те, що її "м’ятежний син" зовсім замучив себе. Але поступово відходить буремна юність, і мати приходить тільки в згадках. І пророчить вона грозу. "Атака за атакою". Бої прокочуються Україною кривавими валами, гинуть люди. А в цей час у "фантастичному палаці" засідає чека. Безперестанку дзвонить телефон, зі стін дивляться похмурі портрети. Герой почуває себе зовсім чужим серед цих розкошів, почуває себе бандитом, але водночас і людиною. "Я чекіст, але я і людина". У палаці засідає "новий синедріон, це чорний трибунал комуни", у палаці оселилася смерть. Тут вирішується доля людей, тут на вагах життя і смерті зважується все. І ось лунає короткий присуд: "розстрілять!". Поруч із героєм доктор Тагабат, вартовий із "дегенеративною будівлею черепа" та сумний Андрюша, що потрапив сюди проти своєї волі. Це вони стали вершителями доль. Неначе в страшній казці герой спостерігає події навколо себе. Все сприймається як сон, а не як реальна дійсність. За допомогою звукових і слухових образів досягається враження потойбічності: вуха неначе ватою, рухи повільні, з’являється відчуття, що ти не можеш нічого зробити, що ти не в змозі рухатись. <… "Я здавлюю голову. ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюсь на східний волохатий силует. …Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. В дворі пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма! Я йду в кімнату, знімаю маузера і запалюю свічу. Але мати не спала. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе. І я чую на своїх руках її хрустальні росинки. Я: — Ах, я так стомився, мамо! Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становить біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо".<...> Немов до останньої надії залишитися людиною, звертається герой до образу своєї матері. Він хоче приховати від страшного навколишнього світу цей шматочок своєї душі. Алє світ поширює свою владу над ним. Наче у якомусь страшному кошмарі він спочатку присуджує до розстрілу шістьох заарештованих, потім ще двох: чоловіка і жінку, які винні тільки в тому, що займалися теософією і вірили у прихід Месії. А над усім цим лунає сміх доктора Тагабата, страшного чоловіка із дуже високим чолом і розумними очима. Герой відчуває його владу над собою, свій страх перед Тагабатом. Доктор — втілення тієї сили, яка кидає мільйони людей у бій, примушує їх проливати кров, боятися найкращого у собі. Але водночас втіленням такої сили є і дегенерат вартовий, якого саме безкінечна віра в ідеали революції зробила напівлюдиною. <...> "Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат". <...> І ось до чорного трибуналу комуни приводять нову партію засуджених. Це черниці, серед яких герой раптом помічає постать своєї матері. — Мамо! — кидається він до неї, але за спиною лунає презирливий сміх доктора Тагабата. Душа революціонера розривається на дві частини. Він не може зректися своїх переконань, свого обов’язку перед революцією, але не може і знищити цю останню дорогу для нього людину — матір, яку він порівнює із Марією. Напруження збільшується. У тумані проходить певний час. Війська червоних відступають, чорний трибунал уже має збиратися в дорогу, герой закінчує усі свої справи, але весь час він думає тільки про одне: десь у підвалі серед черниць знаходиться його мати. Що йому робити? Це питання уже начебто давно вирішене за нього іншими. Тому намагання соромливого комунара Андрюші заговорити з ним і вмовити відпустити свою матір викликають тільки істеричне бажання сміятися. Подальший опис подій ще більше нагадує страшний сон, у якому твоїми діями управляє хтось інший. В останньому пориві герой заявляє Тагабатові, що має розстріляти останню партію полонених. Але раптом у якомусь нападі безсилля падає на канапу. Очі Тагабата дивляться на нього. Конвой веде партію полонених до бору, щоб розстріляти. Серед натовпу йде і мати — Марія, втілення всього світлого, що тільки є у житті, втілення материнської любові. Реальні події чергуються з галюцинаціями. Час одночасно плине і стоїть на місці. Простір то стискається, то розтягується. Це також нагадує ірреальну площину сну. У місті йде перестрілка, треба поспішати. В останню мить навіть страшний доктор Тагабат не витримує напруження і говорить: "Ваша мати там! Робіть, що хочете!". Але шляху назад немає. Напруження має бути зняте за допомогою жахливого вчинку. Мати відділяється від натовпу, і герой начебто йде і не йде до неї. У його свідомості одночасно існує два почуття: він не може вбити свою матір — він мусить це зробити. <...> "Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос похилилась вона на мене. Я положив її на землю й дико озирнувся. Тільки темніли теплі трупи черниць. — Недалеко грохотали орудія". <...> Герой ще робить спробу повернутися до іншої реальності, повертається до матері, але вона лежить мертва. Він відчуває, що загубив щось. Але що? Себе? А десь удалині горять вогні загірної комуни.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Твір "Я (Романтика)" Миколи Хвильового дуже складний і багатоплановий. Так само як і його особистість, як сам час, у яким жив автор. Найбільша увага Хвильового зосереджена на переживанні страшної роздвоєності особистості, що стала на шлях боротьби, але намагається залишитися людиною ("Я чекіст, але я і людина"). Чи може мета виправдати засоби, якими вона досягається? Чи можна переступити через загальнолюдські цінності заради світлої мрії? Чи змиє "загірна комуна" страшні плями крові з рук своїх бійців? Заплатити доводиться найдорожчим — своїм "я". Мабуть, відповіддю на це питання стає образ дегенерата- вартового. Це він пішов до останнього у своєму служінні ідеї, але перестав бути людиною. Той же, хто має у своїй душі хоч один світлий куточок, мусить знищити його у собі або вмерти. Обсяг цієї проблеми не обмежується тільки конкретною історичною ситуацією. Вона набагато глибша, і стоїть перед людством протягом усього його існування.
------------------------------ Сом - Вишня Остап
За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у Північний Донець. її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих густими очеретами, верболозом, соковитою травою. І скрізь сила-силенна озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, [лататтям, лілеями. Пливуть, бувало, на човні дівчата, уквітчавшись (тими білими лілеями, й тихо пісню співають. Чарівна річка Оскіл! А скільки там диких качок! Як сядете на човна-довбанку й попливете тихо єриком, то неодмінно побачите чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, у теплій воді купаються... Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста. Дід Панько розповідав, що там така глибочінь — і дна не дістанеш. Але купатися там не можна, закрутить, завертить — і немає чоловіка. Живуть там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби чорною лопатою. Сом! Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску, прив'язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку. Сидять, дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку тримає, а дід — пана. Панько кричить, щоб від пускав, адже налигач все одно до дерева прив'язаний, а пан вирішив поводити сома, щоб стомився. Довго водили, поки й витягли рибину — пудів на п'ять! Розчинили — а там таке, що й поперелякувалися. Справа в тому, що в пана пропав мисливський собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав — немає. А Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його з'їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та нудоти. Коли діда питали, чи він не бре-бре, той відповідав, що навіть у книжці відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії сом проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера б про ковтнули, та шуму бояться. Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка розповів, що вудив він на. Дніпрі. Раптом повз нього проти води промчав човен — і без мотора. Потім став на місці, закрутився, а з нього почувся одчайдушний крик про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там — дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає — заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне — так і домчав два човни де сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з човен. Ледь руку дідові не перерізав. Сом — риба осідла, живе в якійсь ковбані. Найкраще ловиться літніми ночами. Інколи в його череві можна знайти й холодну закуску, наприклад, копчену ковбасу, шпроти й т. ін. Інтересна риба сом! Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) З великим замилуванням описує Остап Вишня природу — річку Оскіл, диких каченят. Розповідає з гумором неймовірні бувальщини про сомів, їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих пригодах чимало, м'яко кажучи, перебільшень, це не заважає читачеві весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої рідної природи.
----------------------------- Мина Мазайло - Куліш Микола - Комедія
Перша дія 1 Розмова Рини Мазайло з її подругою Улею, з якої з’ясовується, що у родині Мазайла відбуваються сварки через "сторичне питання". Мокій Мазайло дуже захоплюється українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина прагне найняти вчительку російської мови. Крім того, написало листа до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія змінити погляди. 2 З’являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті надіслано. Але Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може поставитися до проблеми недостатньо серйозно! Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія у себе і відвернула його від української мови. Уля сумнівається в своїх силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві. 3 Мати і дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на тьотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на такому: "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно". Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю. 4 Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити. 5 Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм, вона перероблює И прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові, намагається впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки ніяковіє. Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських слів, про важливість збереження частоти мови. Уля уважно його слухає. Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з подругою у кіно. 6 Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: "Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди". Мати і дочка сваряться. 7 Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся у загсі, просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють. Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов... Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються скликати родичів на сімейну раду, а поки що і про майбутні зміни до публікації "виправлених" прізвищ. — Прощай Мазайло, здрастуй... 8 Мокій закінчує: — Мазайло-Квач, наприклад. Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища. Уля повідомляє Рину, що вони йдуть у кіно. Друга дія Складається з дев’яти сцен. Рина весь час умовляє Улю прискорити процес "закохування" Мокія. Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище. До Мини приходить учителька російської мови Баронова- Козино, від якої Мокій і почув уперше про майбутні зміни. Мока обурений. Вчителька даремне намагається навчити Мину правильної російської вимови — у того нічого не виходить. Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку дратує Мокія. Приїжджає і брат Мини дядько Тарас. Третя дія 1 Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-комсомольців. З-за дверей чути крики. Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга вже сама захоплена українською мовою. 2 Дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, чим він дуже незадоволений. 3, 4 Дискусія з приводу українізації триває. Четверта дія Четверта дія складається з шістнадцяти сцен. Уля розказує Рині, як їй удалося привернути до себе серце Мокія. Виявляється, вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти. Закоханий Мокій запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати почуття Мокія, і намовляє Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до тітки в Одесу. Але Уля не змогла цього зробити. Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни. їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою якого вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість "ґ" Мина все одно вимовляє "к". Газету вставляють у раму. Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає Мокій. Приходить привітати Мину вчителька російської мови. З’являються комсомольці разом з Улею. їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але один з них читає: "За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла- Мазєніна..." Усі розгубилися, Мина закляк. Уля говорить Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Сюжет п’єси нескладний: службовець Мина Мазайло хоче зробити кар’єру за допомогою зміни прізвища, його підтримують дружина, дочка Рина і сестра дружини тьотя Мотя. Опирається нововведенням син Мини Мокій, який любить українську мову і культуру. З цього приводу у родині постійно розгоряються дискусії. П’єса "Мина Мазайло" — це класичний зразок політичної комедії. Герої стоять на абсолютно різних політичних позиціях: Мина Мазайло намагається за допомогою зміни українського прізвища на російське зробити кар’єру, Мокій захоплюється ідеєю українізації і цілком віддається їй, дядько Тарас вважає, що українізація — "це спосіб виявити нас, українців", тьотя Мотя — прихильниця "єдиної і неподільної". Але істина знаходиться десь посередині. М. Куліш влучно характеризує кожного зі своїх героїв завдяки яскравим особливостям мови кожного з них. Персонажі показані у найсуттєвіших своїх рисах і залишаються у пам’яті, наче маски старого українського вертепного театру. Драматург засуджує міщанську тупість, обмеженість, шовінізм.
------------------------------- Лісова пісня - Українка Леся - Драма-феєрія в 3-х діях
Пролог Старий ліс на Волині, дика і таємнича місцина. Початок весни. З лісу вибігає "Той, що греблі рве". Вік перемовляється з потерчатами та Русалкою, яка нагадує йому про своє кохання, дорікає зрадою. Водяник сварить Русалку, що вона водиться з облудливим чужинцем. Він тільки зводить Русалок. ДІЯ ПЕРША У тій самій місцевості дядько Лев та його небіж Лукаш збираються будувати хату. Лев — старий чоловік, добрий. Лукаш ще молодий парубок. Старий розповідає хлопцеві, що треба уважно ставитися до лісових жителів. Лісовик говорить Русалці про те, що Лев не скривдить їх. Лукаш робить з очерету сопілку, на голос якої приходить Мавка, яка перед тим розмовляла з Лісовиком. Лісовик попереджав дівчину, щоб оминала людей, бо від них тільки лихо. Коли Лукаш збирається ножем надрізати березу, Мавка зупиняє його і просить не кривдити своєї сестриці. Лукаш дивується, що зустрів у лісі таку незвичайно пишну та вродливу панну, запитує, хто вона така. Вона називається Мавкою лісовою. Дівчина подобається Лукашеві своєю мінливою вродою, ласкавою мовою, чутливістю до музики й краси. Він розповідає, що люди паруються між собою, коли кохають. Говорить хлопець Мавці й про те, що вони збираються будувати в лісі хату. Мавка й Лукаш закохуються одне в одного. ДІЯ ДРУГА Пізнє літо, на галявині вже побудовано хату, посаджено город. Мати сварить Лукаша, що він даремно витрачає час, граючи на сопілці. Вона кричить і на Мавку, називаючи її ні до чого не придатною нечупарою. Дорікає їй за одяг, висилає жати. Але Мавка не може жати колосочки, бо вони промовляють до неї. Лукаш пояснює Мавці, що матері потрібна невістка, яка б працювала на полі й у хаті. Мавка силується зрозуміти всі ці закони своїм закоханим серцем, але такі дрібні турботи чужі їй, вона живе всесвітньою красою. До обійстя приходить вдова Килина. Вона бере у Мавки серп і починає жати. З Лукашем вона жартує, а потім іде до хати. Мати ласкаво приймає її. Лукаш проводжає Килину до села. Мавка потерпає, та Русалка заспокоює їх, але застерігає від кохання, яке може занапастити вільну душу. Попереджає Мавку й Лісовик. Він просить її згадати про свою болю, красу природи, звільнитись від пут людського кохання. Мавка збирається знову стати лісовою царівною. Вона вдягається у багряницю, срібний серпанок. До неї починає залицятися Перелесник. Вони починають танцювати. Але з’являється Марище, яке хоче забрати Мавку. Вона кричить, що ще жива. Лукаш поводиться з Мавкою грубо і кричить матері, що хоче засилати старостів до Килини. З горя Мавка йде до Марища. ДІЯ ТРЕТЯ У хмарну осінню ніч біля Лукашевої хати бовваніє постать Мавки. З лісу виходить Лісовик. Він пояснює, що наказав перетворити Лукаша на вовкулаку. Але Мавка надіється перетворити його на людину силою свого кохання. Лукаш лякається Мавки, тікає від неї. Куць розповідає, що у сім’ї Лукаша порядкують злидні, свекруха з невісткою сваряться. Мавка перетворюється на суху вербу, з якої хлопчик Килини вирізує сопілку. Сопілка промовляє голосом Мавки: "Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає..." Килина хоче зрубати вербу, але Перелесник рятує її. Килина просить чоловіка повернутися на село. Приходить загублена Доля, що вказує на сопілку. Лукаш дав Мавці душу, але позбавив її тіла. Але вона не журиться тілом, її кохання тепер вічне. Лукаш починає грати. Мавка спалахує давньою красою, і чоловік кидається до неї. Але вона зникає. Починається сніг. Лукаш замерзає з усмішкою на устах. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У "Лісовій пісні" втілилося народне сприйняття навколишнього світу, давнє міфологічне мислення українців. Гостро постає проблема відносин людини і природи, які дуже часто не є гармонійними. Людина звикла ставитися до природи, як до засобу, що робить її життя зручнішим. Використовуючи природні дари, людина не помічає своїх шкідливих дій. Мавка є втіленням не тільки краси і беззахисності природи, але й духовної краси людини, що не може бути знищена в повсякденних дрібних турботах. Вона вічно відроджується.
------------------------------ Камінний господар - Леся Українка
Камінний господар — поетична драма, обробка Лесі Українки, в якій уперше в українській літературі зображається образ чоловіка-спокусника. Імпульсом до написання твору стала пушкінська драма «Камінний гість». У творі було вкладено відмінне від російського попередника трактування образів камінної статуї, Дон Жуана й Анни, введені інші персонажі. Написана 1911 року в м. Хоні на Кавказі[2]. Дійові особи Командор дон Гонзаго де Мендоза. Донна Анна. Дон Жуан. Долорес. Сганарель - слуга дон Жуана. Дон Пабло де Альварес - батько донни Анни. Донна Мерседес - мати донни Анни. Донна Соль. Донна Консепсьйон - грандеса. Маріквіта - покоївка. Дуенья донни Анни. Гранди, грандеси, гості, слуги. Місце дії І - Кладовище в Севільї. ІІ - Осередній дворик в оселі сеньйора Пабло де Альварес. ІІІ - Печера на березі моря в околиці Кадікса. IV - Оселя командорова в Мадриді. Опочивальня донни Анни. V - Кладовище в Мадриді. VI - Світлиця для бенкетів у командоровій оселі. Сюжет Драма «Камінний господар» — українська версія світового сюжету. Сама Леся Українка так визначила задум драми: «Ідея її — перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї — ї над Дон-Жуаном, «лицарем волі». Традиційний спокусник жінок у Лесі Українки сам стає до певної міри жертвою жінки, яка зломила його волю. З вікіпедії
------------------------------ Микола Джеря - Нечуй-Левицький Іван
<...> "Понад самим берегом в’ється в траві стежка через усе село. Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та густої осоки. От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади. Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходить до самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-зелені кущі верболозу, то кругленькі, наче м’ячики, то гостроверхі, неначе топольки. Між м’якими зеленими, ніби оксамитовими берегами в’ється гадюкою Раставиця, неначе передражнює старших. А там далі вона повилась між високими вербами та лозами, що обступили її стіною з обох боків. Он верби одступились од берега і розсипались купами на зеленій траві. Скрізь по обидва боки Раставиці на покаті стеляться чудові городи, жовтіють тисячі соняшників, що ніби поспинались та заглядають поверх бадилля кукурудзи на річку; там далі набігли на річку високі коноплі і залили берег своїм гострим важким духом. В одному місці розрослись чималі вишняки, а далі од берега, коло самих хат, ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгніздилась прездорова, стара, широка та гілляста дика груша, розклала своє гілля трохи не при землі на буряки та картоплю. Соняшники заплуталися своїми жовтими головами в гіллі". <...> Кріпацька сім’я Петра Джері живе у мальовничому селі Вербівка. Має кріпак одного сина Миколу — красивого, розумного парубка. Мати покладає надії на одруження сина з дочкою вербівського багатиря, однак він закохується в сироту-наймичку з іншого села. Нимидора теж закохується в Миколу. Незабаром вони одружуються. Нимидорин пан дозволяє дівчині вийти заміж в інше село, тому що в той же час парубок з її села посватав дівчину з Вербівки. Відчувши відповідальність за нову сім’ю, Микола починає задумуватися над тяжким становищем селян-кріпаків, їхньою безправністю. Не раз Звертається він із запитаннями до батька, намагаючись зрозуміти корені такого лиха, однак відповіді не отримує. Тоді молодий чоловік починає виявляти непокору: не хоче виходити на панський лан, коли своє поле ще не оброблене, вмовляючи й інших кріпаків жати в гарячу пору своє жито. Микола не дає осавулі бити себе. Перед смертю батько просить Миколу упокоритися, терпіти панську волю, тому що пан може віддати його в солдати. Загострює становище ще й те, що Микола ославив крадійку осавулиху. Кількох вербівців, серед яких, звичайно, був і Джеря, пан наказує віддати у москалі. Однак кріпаки тікають з Вербівки, залишивши жінок і дітей. Починаються їх довгі бурлакування. Спочатку вони працюють на сахарні в Стеблеві, перебуваючи в жахливих умовах, потім переходять ще на один завод. Однак умови там виявляються ще гіршими. Батраки вмирають від хвороб. Так Микола втрачає найближчого друга — Кавуна. Пан Бродовський розшукує своїх кріпаків, тому вони мусять забиратися все далі від рідного села. Так Микола дістається Чорного моря, де живе разом з рибалками. Працює він завзято, однак і тут добивається правди, тому сперечається з отаманом Ковбаненком. у Миколу закохується молоденька донька отамана Мокрина, та чоловік не може зрадити коханої дружини. Але повернутися додому, в рабство, Джеря теж не може. Аж через багато років пан наздогнав своїх кріпаків та повернув їх додому в кайданах. Відбувся суд над втікачами, що вже зовсім постарілися. Навіть ставши сивим, Микола не втратив волелюбної сильної вдачі. На той час була прийнята реформа, яка скасовувала кріпацтво, Микола Джеря став вільним. Він живе у своєї доньки та її чоловіка. Нимидора вже померла, так і не дочекавшись коханого. Микола розповідає онукам про своє життя. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Для розкриття образу головного героя автор використовує портрет: "За Джериною хатою, під старою грушею, на зеленій траві спав молодий парубок, підклавши під голову білу свиту. Чорна смушева шапка скотилась з голови на траву. Парубок підклав одну руку під голову, а другу одкинув на траву. Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде. Червоний пояс обвивавсь, наче гадюка, кругом тонкого стану". Вдається І. Нечуй-Левицький і до прямої авторської характеристики та опису вчинків Миколи. Важливим засобом характеристики персонажа є також його мова.
------------------------------------- Маруся Чурай - Костенко Ліна
РОЗДІЛ І Якби знайшлась неопалима книга Під час пожежі у Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. А можливо, серед них могла б знайтися справа Марусі Чурай. Справа ця розглядалася на одному з судів з приводу вбивства козака Грицька Бобренка. Мати вбитого звинувачувала дівчину Марусю у тому, що вона отруїла її сина, з яким довго зустрічалася. Грицько вирішив одружитися з іншою дівчиною, і цього Маруся пробачити не могла. Бобренчиха привела до суду людей, які називали Марусю відьмою, бачили, як вона перекидалася на сороку, робилася димом, збирала трави. Мати дівчини звертається до людей з проханням не кидати багном хоч у її дитину, бо життя її і так вже отруєне. Виступає Яким Шибилист. Він розказує, що Маруся та Грицько росли у нього на очах. Саме Чураї доглядали малого хлопця, бо матері не було до нього діла, вона весь час із кимось сварилася, позивалася. Вирісши, діти закохалися одне в одного. Та прийшла війна, і Гриць пішов воювати. Маруся вірно чекала свого коханого, ні на кого навіть не глянула. Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, Що щось в душі двоїлося йому. Грицько ніяк не міг у житті пристати до одного берега. До суду прибуває посланець із Січі. Богдан Хмельницький скликає козацтво під Білу Церкву, щоб виступити проти Потоцького і Радзивілла. Посланець дізнається, над ким відбувається суд і пропонує розглянути справу з іншого боку: Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що як, інший вибрати закон, — не з боку вбивства, а із боку зради? Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має буть безбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?! Наступного дня суд, над Марусею продовжувався. Полковник Пушкар вважає, що платити злочином за злочин не можна, тому дівчина винна у вбивстві. Війт Горбань також хоче покарати винну. Суддя вирішує засудити Марусю до страти. Підводиться Іван Остряниця, син славного гетьмана: Ця дівчина не просте так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа. Марусині пісні співають, вирушаючи у похід козаки, співають дівчата, чекаючи коханих. У такої людини душа не може бути чорна. Івана ніхто не хоче слухати. Маруся ж відмовляється від останнього слова. Її засуджують до покарання на шибениці. РОЗДІЛ II Полтавський полк виходить на зорі Козаки збираються вирушити у похід захищати свою землю і волю. Дехто з них не повернеться, але така їхня доля. РОЗДІЛ III Сповідь Марусі дають три дні на роздуми і саджають до в’язниці. Вранці дівчина чує поклик сурми. Це вперше полк вирушає у похід без Гриця. Серце їй рветься від болю. Маруся весь час думає про Гриця: чи добре його поховали, чи гідно козацького звання? Потім вона все думає, коли ж змінилася Грицева душа, що з ним сталося. Згадує дитячі роки, коли вони разом гралися, слухали розповіді старого Галерника, колядували і щедрували. Згадує Маруся свого батька, який віддав доньку до школи. Доброю він був людиною. Потім в одному з боїв потрапив у полон і був страчений. Чула Маруся колись пісню кобзаря про свого батька. Доброю і красивою була й Марусина мати. Гордо стримувала вона свої сльози, не показувала на людях горя. Вірно кохали батьки одне одного. Прийшло кохання і до Марусі. Але все щось заважало одружитися: то війна, то нерішучість Гриця. Бобренчиха ж мріяла мати в невістках хазяйську дочку. Маруся не вірила людським поговорам, аж поки Гриць не заслав старостів до Галі Вишняківки. Дівчина була приголомшена такою зрадою. Страждала разом з дочкою і мати. Знала, що Гриць не любить Галю, буде з нею нещасливий, але... багатство. Важко було витримати гордій дівчині і відкрите зухвальство Вишняківки, яка сміялася Марусі в обличчя. Хотіла навіть утопитися, але врятував її Іван. Він давно вже кохав дівчину. Життя Грицькової родини було приземленим, тому і Гриць виріс таким "некрилатим". Мати прагнула все більшого достатку і не зважала на такі речі, як кохання. Син послухав матір і посватався до Галі, але того ж вечора напився у шинку і вперше крикнув на Бобренчиху. Галя була йому немила. В останню свою ніч Маруся не спить, думає про матір, коханого. А на світанку сповідається у своїх гріхах ясному сонечку: Не помста це була, не божевілля, Людина спроста ближнього не вб’є. Я не труїла. Те прокляте зілля Він випив сам. Воно було моє. Після Грицевого сватання Маруся заховалася від усього світу, але одного разу, прийшовши на вечорниці, побачила, як Грицько танцює з Галею. Гриць сам прийшов до неї, просив пробачення. .Говорив, що одружиться з Марусею, бо кохає її. Та Чураїха не може навіть підняти руки, щоб благословити їх. Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, — неначе він про подвиг говорив... Маруся відмовляє Грицеві. З розпуки Гриць випиває отруту, яку Маруся приготувала для себе. Маруся не розказує цього суддям, бо хоче вмерти. Тюремник приносить для дівчини вузлик з чистим одягом. РОЗДІЛ IV Гонець до гетьмана До Богдана Хмельницького спішить Іван Іскра сповістити, що полтавці вислали полк на допомогу. Крім того, він сподівається врятувати Марусю. Гетьман дякує Іванові за добру новину, але помічає його стурбованість. Іван розповідає про долю Марусі. Гетьман пише наказ про помилування дівчини. Іван гонить коня назад у Полтаву. РОЗДІЛ V Страта Марусю ведуть на страту. За нею суне цілий натовп цікавих. Шибениця стоїть у степу. Жінки з малими дітьми пробиваються наперед, щоб краще бачити, швець просить у ката на згадку шматок мотузки, хтось пропонує пропустити наперед матір Грицька, бо та заслужила побачити Марусину смерть. Маруся і перед смертю залишається красивою і гордою. Один чоловік зауважує, що вона скоріше схожа на святу. У натовп уривається Іван Іскра і читає гетьманську грамоту. Дівчину помилувано за її пісні. Радіють усі, крім самої Марусі. Понад усе вона хотіла вмерти, та не дали. РОЗДІЛ VI Проща Марусина мати після страшного потрясіння невдовзі помирає. Поховавши її, дівчина йде на прощу до Києва. Дорогою зустрічає старого дяка, який став її супутником. Він розповідає дівчині про історичні події у тих місцях, якими вони проходять, про зрадника Вишневецького. Маруся зразу ж складає зворушливу пісню про почуте. Прийшовши до Києва, вона бачить спалене Місто. Це зробив литовський князь Радзивілл. Кияни живуть у землянках. Разом з дяком Маруся оглядає печери, слухає розповіді про святих. Дяк теж колись був козаком, а на старість пішов мандрувати. Боячись надто звикнути до доброго чоловіка, Маруся хоче втекти від нього. Повернулася вона додому тією ж дорогою, якою йшла до Києва. РОЗДІЛ VII Дідова балка В Україні настала тривожна зима. На Полтаву знову йдуть ляхи, хочуть підкорити собі місто. Тут ховаються люди з усієї околиці. Лише дід Галерник залишається у своїй Дідовій балці. До діда заходить Іван. Вони розмовляють про Марусю, яка дуже хвора. Дід заспокоює Івана, що з часом він закохається в якусь дівчину і буде щасливим. Та хлопець не уявляє щастя без Марусі. РОЗДІЛ VIII Облога Полтави Полтаву оточили польські війська. Битву не розпочинали, дотримуючись угоди. Поляки надіялися взяти місто змором. До Марусі приходить Іван і просить її вийти за нього заміж. Але Маруся відповідає, що вона вже давно померла душею. Хлопець умовляє її, бо він буде любити за двох, аби тільки їй було добре. Чураївна перепиняє його. Життя у Полтаві важке, облога затягнулася, але всі вже звикли і живуть звичайним життям. Після Різдва поляки відступили, місто зразу ожило. РОЗДІЛ IX Весна і смерть, і світле воскресіння На землю приходить весна. Вона вперше викликає у Марусі посмішку. Вона радіє, але почуває себе все гірше, бо хворіє на сухоти. Дівчата вчора берегом ішли, та й заспівали: "Ой не ходи, Грицю". А я стояла... Що ж мені, кричати?.. Які мені сказати їм олова?... Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива! Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Поема "Маруся Чурай" наскрізь пронизана духом української поезії. Але це не тільки історія, не тільки енциклопедія життя народу XVII століття. Це перш за все особиста трагедія, яка втілює у собі, можна сказати, трагедію кожного з нас. Найбільше турбує поетесу проблема цільності людської натури, незрадливості людської душі, вміння жити високими ідеалами, не розмінюючи їх на буденні потреби. Маруся Чурай — уособлення високого ідеалу духовності, втілення того незбагненного і невмирущого патріотизму, який житиме в українському народові попри всі його страждання і поневіряння. Ліна Костенко через окремі подробиці вміло підкреслює відмінність між свідомо мислячою людиною і натовпом. Цей натовп, який рушив за Марусею, коли вона йшла на страту, виступає страшною і бездумною силою. Отже, кожна людина має перш за все звернутися до свого сумління, вирішуючи якесь питання. Дуже важливу думку виголошує і гонець від гетьмана: чому можна зрадити людину, але не можна — державу. Виходить, немає маленького і великого злочину. Злочин завжди залишається злочином. Поема "Маруся Чурай" — один з найкращих зразків української та світової літератури — написана на такому високому художньому рівні, що сприймається на одному подиху і вражає в саме серце.
------------------------------------ Fata morgana - Коцюбинський Михайло - (З сільських настроїв) - Повість
ЧАСТИНА ПЕРША Проходячи біля зруйнованої сахарні, Андрій Волик згадує своє колишнє життя. Він працював на фабриці та отримував кожного місяця 13 карбованців. Тепер сахарня стоїть пусткою, але Андрій сподівається, що скоро її відбудують. Він тоді знову почне працювати. Земля для Андрія не важить так багато, як робота на фабриці, бо він вважає непевним результат, отриманий від селянської праці. Волик роздумує, що його дочку Гафійку непогано було б засватати за слюсаря. Адже ніхто з хазяйських синів не захоче брати убогої дівчини. З церкви повертається Маланка. Вона маленька та суха, зморена важкою працею і численними турботами. Але весь її вид говорить: ми бідні, але чесні. Біля неї йде красуня Гафійка. Андрій милується своєю дочкою. Панський пастух Хома Ґудзь іде у шинок до Менделя, відмовившись пасти худобу у свято. Підходячи до дому, Андрій бачить, що Гафійка винесла воду заробітчанам, що тягнуться журавлиним ключем у Таврію чи на Кубань. У село повертається Марко Гуща, який, на думку Андрія, даремно бунтує селян. Андрій з Маланкою обговорюють свої господарські справи, починають сваритися, бо інтереси в них зовсім різні. Маланку тягне до землі, Андрій же до неї байдужий. В хату заходить Гафійка та мирить батьків. Знову розмова повертається до Марка Гущі, який роздає селянам читати заборонені книжки. В неділю Маланка може собі дозволити відпочити. Вона з гіркотою думає про те, що чоловік не хоче працювати коло землі, тягнеться до фабрики. Жінка все життя мріяла стати справжньою хазяйкою, але змалку залишилася сиротою, ніхто з хазяйських синів не хотів її сватати, тому вийшла Маланка за наймита, вже старого парубка, у якого навіть не було своєї хати. Гафійку матері не хочеться віддавати в найми, бо вона дівчина красива, хороша, може, вдасться хоч її видати за одного з заможних парубків, що вже задивляються на неї. Думки Маланки перебиває Ковалиха, яка розказує, що Гафійка танцює на гулянні разом з Марком. Звістка непокоїть матір, зовсім не такого хоче вона для своєї дочки. Думає жінка про землю — мрію свого життя. Тільки до багатого та земля ласкава, а бідного "приймає лише в яму". А в шинку Андрій з Хомою Ґудзем теж обговорюють проблему, що турбувала й Маланку — чи віддавати Гафійку в найми. Хома згадує про своє важке життя наймита. у свято Гафійка сидить на призьбі і читає книжку. В хаті знову сварка через те, що батько зварив наловлену рибу, яку можна було продати панам. Спочатку Маланка дуже невдоволена, але потім разом з дочкою починає їсти юшку, бо вони зовсім змучені голодом. Через деякий час у село приїхали розподіляти землю. Маланка стурбована, що їм дістанеться гірша земля. Вона то біжить у поле, то кличе Андрія скоріше йти з нею, щоб прослідкувати за розподілом. Ввечері Маланка стала зовсім іншою. Надії на землю відродили її природну доброту, їй не хотілося більше сваритися з Андрієм. Можливо, тепер і її дочку чекатиме інша доля — вона матиме землю, своє господарство. Дбайливо починає збирати Маланка різне насіння, ховає його по вузличках, бачачи перед собою засіяне поле, засаджений город. Марка Гущу заарештовують жандарми. Гафійка жалкує за парубком. Восени стало зрозуміло, що зима випаде голодна, незважаючи на те, що селяни багато і важко працювали. Звісток про землю немає ніяких, надії на фабрику теж не справдилися. Знову в родині запанувала незлагода, Андрій навіть побив у розпуці Маланку. У Пилипівку Маланка все чекала, що до них зайдуть старости. Але селом гуляли весілля, до них же ніхто не заходив. Вмерли останні материні надії. Запанував у хаті важкий сум: "Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочуться вгорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим... Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і Андрієві і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани, йдуть та йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірі безвісті. Тьмяно у хатинці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, із цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба. Немов так і треба... А дощ іде... Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Ґудзем завдання: чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде..." ЧАСТИНА ДРУГА Гафійка відмовляється вийти за Прокопа, не згодившись на вмовляння матері. Приходить звістка, що панич Льольо збирається ставити ґуральню. Андрій зрадів, він сподівається отримати роботу. Хома не поділяє його радості, він проклинає всі способи визискування та експлуатації. Гафійка спілкується з Прокопом, який засватав іншу дівчину, а їй приносить читати книги. Гафійка розповідає, що їй наснився Марко, який грізно запитував про розповсюдження листівок. У хаті Воликів запанували безпросвітні злидні. Настрій трохи покращився, коли панич найняв Андрія до ґуральні, яка почала працювати по Зелених святах. Навесні чутки про землю відновлюються, колишні надії знову повертаються до Маланки. У селі розмовляють про страйки, прислухаються до розповідей про інші села, нарешті збираються зрівняти пана із собою. Панас Кандзюба виступає проти бунту, говорить, що людям мають нарізати землю. На ґуральні з Андрієм сталося нещастя— машиною відрубало пальці. Пан заплатив йому п’ять рублів, але з роботи вигнав. Тепер уже Гафійці довелося йти у найми до Підпари, який не давав спуску наймитам, та й сам працював з ранку до ночі. Селяни починають бунтувати: не хочуть працювати у полі за стару ціну, покинули панський двір. Хома навіть підбиває Андрія спалити усе панське добро, але той не хоче навіть чути таких думок. З бажання помститися за людські кривди Хома Ґудзь підпалює стіжки. Коло Марка, який знову повернувся в село, гуртується молодь. Він починає розмови про селянську спілку. Щоночі селами палають пожежі — селяни палять своїх панів. Багачі ховаються за великими парканами, бідняки збираються купками, планують, що їм робити. Вони вирішують забрати панську землю. Одного разу люди виходять на вулицю з вишитим Гафійкою прапором. Вони грабують панські будинки, розбирають добро. Маланка теж приносить мішки з мукою, але не може їсти чужого хліба. Андрій навісніє та починає трощити все навкруги. Селяни обирають трьох представників, які мають слідкувати за відібраним панським добром. Гуща планує заснувати навіть народний університет. Раптом приходить звістка, що в сусіднє село вступило військо, когось вбито, когось заарештовано. Перелякані селяни вирішили, що краще скарати кількох, щоб не постраждало усе село. На сході почався самосуд, першим вбили Семена Мажуху, потім Андрія Волика. Прокіп склав громаді звіт, віддав ключі, його теж вбили. Марка врятувала Гафійка. Ранком у село вступили козаки... Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Повість "Fata morgana" — це розповідь про марні сподівання селянина отримати від пана землю мирним шляхом, про марні надії на соціальну справедливість. Найяскравіше показане безрадісне життя безземельного безправного селянина на прикладі долі Малайка, яку спочатку не хотів ніхто сватати, оскільки вона була бідна, а потім вона все своє життя віддала важкій праці та мріям про отримання хоч шматочка доброго поля. Надії її так і не справдились. Кожен з селян шукає свого виходу: Андрій — у фабриці, яка його ж калічить, Хома — у стихійному вираженні протесту, Марко — у свідомому опорі. Але ніхто не знаходить вирішення проблеми. Селяни ще не готові до організованого захисту своїх інтересів, тому вони зраджують самих себе, вбиваючи ватажків.
------------------------------ МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ - ТАЛАН - Драма в 5 діях і в одмінах - ІЗ ПОБУТУ МАЛОРУСЬКИХ АКТОРІВ
ДІЙОВІ ЛЮДИ: Марія Іванівна Лучицька— молода драматична актриса; говорить по-українському чисто, а по-руському де-ве-де помиляється. Палажка — стара бабуся, її няня; вбирається по- міщанському. Антон Павлович Квітка — панич з багатої фамілії на Україні. Олена Миколаївна — його мати, стара вже пані. Степан Іванович Безродний — середніх літ пан; спочатку антрепренер, а далі помічник режисера. Юрій Савич Котенко — теж середніх літ драматичний актор; спочатку режисер, а далі антрепренер. Марко Карпович Жалівницький — середніх літ актор. Роман Михайлович Лемішка — старий суфлер. Маринка — дочка його, 17 літ, годованка Лучицької. Катерина Григорівна Квятковська — молода актриса, теж на перші ролі, більш співочі. Кир Іванович Гирявий — помічник режисера. Ганна Михайлівна Кулішевич — молода актриса на ролі молодиць і жвавих баб. Рябкова, Богданиха - молоді дівчата, хористки. Романчук — лікар із земських, старий вже, з сивими бачками. Андрій Віталійович Антипов — редактор газети. Аврам Семенович Юркович — репортер, молодий хлопець. Гаша — ключниця при дворі в пані Квітки; придзигльована, молода ще. Парикмахер, машиніст, робочі, лакей при гостиниці, хористи 1- й і 2-й, молодь, хористки 1-ша і 2-а, хор. Діється за наших часів . Між 2 і 3 діями проходить півроку, між 8 і 4 — теж півроку, між 4 і 5 — три тижні. П'єсу написано в 1892—1893 pp. ДІЯ ТРЕТЯ Кінець панського парку. Праворуч флігель з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону з правого боку садові меблі. Посередині квітник. Ліворуч далі йдуть дві доріжки. Просто вглибині паркая з хвірткою, з- за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара. Ява 3 Лучицька й Квітка. Лучицька (прибігає весело). Ось, ось і папіроси і сірнички! Ач, як рівнесенько поклала! Квітка. Слухай, твоя няня всяку міру переступає своїми примхами та привередами. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять, та й перестануть... Лучицька. Вибач їй, голубе, вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають... Квітка. Вона з усіма свариться і брехні точить. Л у ч и ц ь к & (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... їй можна пробачити... Ну, ну! Я їй сама скажу, тільки не суп брівок, не будемо затьмарювати ясного вечора. Нехай бурі й незгоди там далі, а ми від них сховаємось у нашім захистку... (Лащиться). Квітка (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... Нудишся? Лучицька. Я не за себе тривожуся, ні. Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя! Квітка. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай. Лучицька. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі! Я певна, що ти маєш і доказ!.. Квітка (спалахнувши). А, ти за шлюб?.. Ти мені очі колеш цією певністю? Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла. Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілося цієї комедії... не знаю, для чого. Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; -я заклялася, що тільки тоді зв'яжу тебе, коли впевнюся, розумієш, упевнюся, що не буду тобі каменем... Квітка. Така жертва для мене тяжка, а особливо докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш. Та, нарешті, пізно й питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємося хоч завтра. Лучицька. Ні, ні! Це зняло б неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалася, що ми її ошукали. Це вразило б її смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час — ми поправимо. Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: це образа моїй честі! (Глянувши на годинника). Ой-ой, одначе пізно! (Встає). Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був... Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята... Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно... Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі. Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх грудях ціле море сили й жадоби мирові послужити і знати, що тієї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; впевнятися щодня, що всі шляхи твої переорані і що деякі з них сам переорав... Лучицька (полохливо). Невже не зміг би служити? І від матері так би не залежав. Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч ти мене! На казенну службу я не піду — нездатний. Лучицька (тривожно, зі сльозами). Та й я на дорозі... Квітка. Та перестань, з тобою й побалакати дружньо не можна, тільки себе гризеш і другого дратуєш!.. Що ж тут такого? (Пауза). В мене ще є надія... Я подався до земства і от-от жду відповіді. Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Яка я рада, яка я рада! Слухай, ти від мене ховався з цим... Розкажи, як, що й до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати... Квітка (берерушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу! Лучицька. Таки йдеш? Квітка. Таки йду. (Пішов). Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла! Йому нудно зі мною! Я йому чужою стаю, а може й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квіти, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолі). Невже кінець всьому? Ох, яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я і того мені вбачається все хмурим. Він же чесна, хороша, правдива натура!.. Е, поки голови не стяли, будемо думати про інше... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку й сіла на сходах веранди). Няню, ви там, у покою? П а л а ж к а. Тут, моя дитино! Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку... Палажка. Зараз. П а л а ж к а приносять шкатулку. ЯВА 4 Лучицька й Палажка. Лучицька (відімкнула, розглядає речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли.. Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітхає). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялася там виступати! Все одно як на катування йшла. Як гляну на обширну ту залу, а там аж чорно від голів,— так у мене руки й ноги подубіли... голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потім розійшлася...І-і, Господи, який же ґвалт знявся, а в мене від захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітхає). А ось дукач і ці перли від нього, від мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притискає до серця й цілує). Палажка (бурчить). Всі вони — пси, поки оженяться! Лучицька (провела по волоссі рукою, мов бажаючи викинути думку). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка... Палажка. А там іще в тій скрині скільки срібного посуду й вінків! Лучицька. Бачите, моя рідненька, ми не злидні, і в нас є своє, надбане чесно,— так ви отій причепенді й відкажіть, що я не від нужди на їх гіркий хліб перейшла. Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще було б на своїх хлібах. Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх! Палажка. Ото ж тільки й горе! (Вийшла). Лучицька (уклавши речі, вийняла засушені листки із зшитка). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя, а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі: почеркані, пописані! (Розбирає аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за неї боліла душею... І не сподівалася тоді, що сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох... (Замислюється й тихо неспогадано співає, немов з ролі). Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається! ЯВА 5 Лучицька й Олена Миколаївна. Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, :невестушка, прекрасный голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива! Лучицька (заметушившись, закриває листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила. Садитесь! (Підкочує їй крісло). Олена Миколаївна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно. Лучицька (змішавшись). Нет, маменька, это я так себе, от нечего делать... Тетрадки старые пересматривала... Олена Миколаївна. Какие такие тетрадки? Лучицька. Пустяки... роли прежние... (Подає). Олена Миколаївна (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Повертає з презирством). Ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее, тянет! Уж не маши головой, не поверю: тянет, тянет! Лучицька. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки. Олена Миколаївна. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром... Лучицька. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете... Олена Миколаївна. Видно, мало этого, видно, есть за чем тосковать... Лучицька. Что вы, маменька? Олена Миколаївна. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, да только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим прежним развеселым житьем, и за всем... Лучицька (глибоко зітхнувши, болісно здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось! Олена Миколаївна. Антуан. Лучицька. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь... Олена Миколаївна (поморщилась). Верю! А все же и муж тоскует, одичал совсем... Лучицька. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий? Олена Миколаївна. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяй-ство его тоже не занимает. Все норовит, как бы из дому бежать... Лучицька (ламає руки). Маменька, мне страшно!.. Олена Миколаївна. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу. И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее... Лучицька. Боже мой! Да коли это так — умереть легче! (Плаче). Олена Миколаївна. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала карьеру ему и жизнь, а сердце поневоле к тебе. Лучицька (скрикнула). Так я Антосю сломала жизнь? Олена Миколаївна. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь. С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними: у всякого ведь семья есть — у кого жена, у кого сестра, у кого дочь; ну, а тут такое... Еще и по земским прокатят... Лучицька. Так это через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибігає, ридаючи). Олена Миколаївна (вслід). Доняла!.. Ты еще у меня погоди, актриска поганая!.. (Нишком викрадає клаптик з ролі й ховає його в кишеню). ЯВА 6 Олена Миколаївна, Палажка, потім Квітка. Олена Миколаївна (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды. Палажка. Що таке? (Біжить). Матінко! Дитино моя! Олена Миколаївна (побачивши сина). Антуан! Куда это? Квітка. В прорубь... А вы к нам? Олена Миколаївна. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка: вот как сначала была против нее, а теперь полюбила,— славная она... Квітка (цілує їй руку). Благодарю, маман! Она — ангел, это — беззаветная любовь и преданность... Олена Миколаївна. Беззаветная? Вот это мне немного сомнительно... Она все у тебя печальна: она о чем-то горюет, ее, видимо, гложет тоска... Квітка. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит... Олена Миколаївна. Ah, que tu ее simple!( Ах, який ти простодушний! (Франц.) l Всему веришь! Вот дитятко! В глаза- то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет. Квітка. Да о чем же, маман? Олена Миколаївна. А может быть, и о ком? Квітка. Маман! Олена Миколаївна. Почем я знаю. Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут и тянет... Квітка. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила... Олена Миколаївна. Ха-ха-ха! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говоришь, порядочная... Квітка. Обворожительная! Олена Миколаївна. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так свою-то собственную уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда,— думаю... даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с! Квітка. Маман, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них! Олена Миколаївна. Нет, pardon, ты просто imbecile (Недоумкуватий (франц.)) . Да какой бы она была актрисой, если бы не умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе. Квітка. Что-о? Этому не поверю! Олена Миколаївна. Да мне сама няня говорила, что у нее до тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть было не подрался!.. Квітка. Это друг ее. Олена Миколаївна. A! Ami de la maison! (Друг дому (франц.)) У них, кажется, все эти... называются друзьями? Квітка (запалившись). Маман! Это бесчеловечно!.. В невинную бросать грязью!.. У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет... Олена Миколаївна. Стой, не горячись! Ты всю жизнь поступал на основании минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и спокойна для наблюдений. Я боюсь, чтобы она попросту не сбежала... Квітка. Что-о? Олена Миколаївна. Ведь она переписывается с кем-то... Квітка (вражений). Она не переписывается ни с кем. Олена Миколаївна. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно!.. Квітка (кидається до кімнати). Я сейчас у нее спрошу. Олена Миколаївна. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок. Остальное выследим. Только немного нужно хитрости и un tout petit peu de prudence .( Зовсім трошки розсудливості (франц.)). Квітка (розгублено). У меня голова кружится... Чтобы этакая гнусность? Нет! Это было бы чудовищно! Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите! Олена Миколаївна (здвигнула плечима). Сумасшедший. ЯВА 9 Лучицька й Квітка. Грім. З цього часу блимає блискавка. В кінці дії буря й дощ. Лучицька. Ай! (Закрила очі). Квітка (підходить). Марусю! Лучицька. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав! Квітка. Чистим душам грім не страшний... Поясни мені, Бога ради, щиро... (Голос тремтить). Від кого цей лист? Тут написано: «Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш...» І так далі... грубо, цинічно!.. Лучицька. Що-о? Я не розумію нічого... А дай! Квітка (показує уривок). Читай — я не прибавив! Лучицька (придивляється й сміється). Це ж не до мене лист! Квітка. У тебе знайшли... Тут нема сміху... тут жах! Лучицька. Ні, голубе мій, один лиш сміх!.. Знаєш, що це таке? Це моя роль з «Глитая»: це той лист, що Глитай підробив і приніс Олені. Квітка. Може... Однако все- таки... странно! Я хорошо не помню... Какое ужасное недоразумение! Я не могу придти в себя!.. Лучицька. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж це? Квітка. Прости! У меня расшатаны нервы... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности! Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось? Квітка. В земство нема чого й думати: остання стежка закопана! Лучицька. Чого ж? З якої причини? Квітка. Одна причина, одна. Лучицька. Все я? Квітка. Що ж ти з ними вдієш? І кланятися перестали... Нема просвітку: руки складай і лежи нікчемною колодою, поки не згниєш. Лучицька. Я? Я тобі світ заступила? Квітка. Не ти, а панські привереди... А! ЯВА 10 Ті ж і Гаша. Гаша (вибігає). Бариня на минутку зовуть вас... сюда! Квітка. Сейчас! (Іде за нею). При світлі блискавки видко в гущавині Олену Миколаївну й Квітку. Лучицька. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї — то ясно, що зайву личину треба набік! Квітка (вбігає хутко, скажено). А! Наконец-то комедию разоблачу! (ХапаєЛучицьку заруку). С кем это вы изволили любовные переписки вести? (Лучицька тремтить. Пауза). От кого не роли, а любовные письма получаете? Лучицька (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня! Квітка (напружено). С кем обниматься изволили? Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Насилие? Квітка (несамовито). С кем обнимались? Лучицька. З Лемішкою... отцом Маринки... Спроси няню... Квітка. Одна шайка!.. Где бы он взялся здесь? Лучицька. Проездом... Клянусь Богом!.. Опомнись!.. Квітка. Где письмо? Отдайте его мне! Лучицька. Вот оно. (Дістає). Квітка (вирвав). От какого- нибудь поганого акте-ришки и у сердца хранить!.. А, знаю, от какого мерзавца это письмо! Лучицька (захиталася і вхопилася за спинку стільця; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего человека... Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой... этой... преданнейшие люди? Лучицька (ніби відганяючи образу рукою, а другою — за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите! Квітка (ловить слова в листі). А- а, вот оно: «богорівна», «яеспогадана», «верніть мирові дар божий»! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия... водевиль с переодеванием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буф, а настоящий герой был за кулисами... Лучицька (задихаючись). Остановитесь! Квітка. Туда вас тянет, манит цыганская жизнь, а здесь — тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах!.. Что ж, вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить убік). Коня мне! Лучицька. Ай1 Бесчеловечно! Безбожно!.. За что же? За что? (Ридає). ЯВА 11 Лучицька й Палажка. Палажка (підбігає). Що, знов? Що? Лучицька (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалася! І за що? Обридла, світ заступила... в тім і винна! (Ламає руки). Дайте мені чогось... щоб я... навіки забулася... Тільки далі від цього місця, далі! Палажка. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди! Лучицька (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню, беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього — ні рубця... Підводу найміть... П а л а ж к а. Та хай їм усе завалиться! Я зараз!.. Тільки надворі горобина ніч. Лучицька. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люди; буря порве все, та хоч серця не займе... Грім відразу вб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують!.. Ходім! (Няня її піддержує, вона сливе падає). Боже! (Сповзає з рук няні на коліна). Скінчи мої муки... Над силу кара, над силу! Грім, дощ, буря. Завіса. ДІЯ П'ЯТА Убога, але чиста кімната. Прямо — двері; праворуч — два вікна, ліворуч — ліжко, заставлене від дверей ширмами. На вікнах фіранки. Ззаду, коло образів, лампадка. Праворуч, за вікном, ще маленькі двері. ЯВА 1 Палажка, Маринка, Лучицька. Палажка (дивиться на Лучицьку, яка спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна; тане вона, як віск! Маринка. Тане, бабусю, тане! Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала й залилася кров'ю — ледве сюди донесли! Палажка. Господи Боже мій! Що вона їм учинила, кого зобідила моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали! Маринка. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали. Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів!.. Палажка. Прости йому, Боже, а на душі в нього великий гріх, а надто в тії пані, його матері. Маринка. Від неї оце одержала листа Маруся. Палажка. Що ж їй ота пані пише? Маринка. Прощення просить, і за себе й за сина, кається!.. Палажка. І-і! Вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш? Маринка. Де там! І на тім світі не забуде! Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне на себе зараз: я покладу її на подушці! (Встала). Маринка. А ви ж це, няню, куди знов? Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж ІЗ святого янгола. Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь? Палажка. Ні, вже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Лучицьку). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється!.. Спи, моя зіронько, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять від лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю). Маринка (зачиняє двері, підходить до вікон). Треба одначе фіранки спустити, щоб світ не розбудив Марусі!.. Стук у двері. Хто там? ЯВА 2 Маринка й Жалівницький. Маринка. Ти? Любий мій! (Цілує Жалівницького, що увійшов через бокові двері). Жалівницький. Слухай, голубко, вийми мені зі скриньки свій браслет і сережки, а я додам ланцюжок з годинником, то, може, під заставу роздобуду карбованців із сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... їй тепер треба грошей! !М а р и н к а (виймає). На, на! Це гаразд ти придумав!.. -Жалівницький. Ну, то прощай на час! (Пішов). Маринка (проводжає). Не забудь же — сьогодні її іменини. Жалівницький. Пам'ятаю, пам'ятаю! Лучицька (прокидається). Хто там? Маринка. То чоловік приходив... Лучицька. А, Марочка? Що ж, цілувала? Маринка. Цілувала, цілувала!. Ну, а як же вам? Лучицька. Лучче, лучче! Певно, пізно? Я дуже заспала. Маринка. Ще рано, ще спіть; лікар казав — чим більше спатимете, тим швидше встанете!.. Лучицька. А він надіється... Я видужаю, правда? Маринка. Видужаємо, видужаємо і будемо щасливі!.. То ви тоді на тому клятому спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то й по всьому!.. Ось мікстурки випийте!.. Лучицька (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила оте право! Маринка. І поживемо ще, порадіємо!.. От тільки краще спати! Засніть ще! (Вкриває її). Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати! Маринка закриває її ширмами. ЯВА З Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки. Маринка (на стук схоплюється. Обнімає батька й хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! (Хористки кивають головами й виходять). Лемішка (дає гроші). На, дитиночко моя: це я й голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглися!.. Вона все для нас трудилася... віддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на Божих руках!.. (Плаче). Маринка. Тату мій... Золотий! Який ви! (Утирає очі). Лемішка. Тільки не кажи їй,— не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка. Лучицька. Маринко, хто там? Лемішка. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки). Маринка. Та то я сама... Лучицька. А мені почулось було... М а р и н к а. То вві сні, певно! Заспокойтесь, спіть ще!.. Лучицька. А мені й справді щось снилося, чи то сніг, чи свічки!.. (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, то більшою). М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко,:він вам віщує несподівану радість якусь... Лучицька (обнімає Маринку). Може, швидко Ан-тось прибуде? Маринка. А може... Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла. Лучицька. Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сідає), Яка я щаслива! Маринка. Тільки не хвилюйтесь: вам і радість і горе — одна вада! Лучицька (складає руки). Боже! Милосердю й любові Твоїй краю нема! Маринка. Знов бентежитесь? Ну, й не пущу його!.. Лучицька. Ш, ні! Я буду все робити... Маринка. Так от і засніть! Лучицька. Не хочеться, рибонько!.. Я після, після засну!.. Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про нього. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він. Маринка. Це якраз по-вашому. Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала відразу рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і Його піднести, сама їх опустила... і впала!.. Маринка. Годі, Бога ради, годі! Вже знову он колотиться серце!.. Ну, нехай вія зовсім правий, нехай! Лучицька (всміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував!.. Лихі люди підстроїли!.. Але вірю — кохання! Маринка. Так, вірю, вірю!.. Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете. Лучицька. Не буду більше, не буду! Маринка. Ось надіньте ладаночку — бабуся принесла. Лучицька. Де, де? (Цілує й надіває). Так бабуся моя сивесенька вернулася? Де ж моя ненечка? Маринка. В церкві, зараз прийде: сьогодні ж — вашого янгола! (Обнімає). Всього, всього, найбільше здоров'я! Лучицька. Правда, а я й забула. Відсунь, серце, фіранки й відчини віконце... а то так темно. Маринка. Добре. (Піднімає фіранку). Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене та посади коло вікна: мені так хочеться на Божий світ глянути! Маринка. А ви не втомитесь? Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна. Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию. Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться!.. Маринка. Бачите! Лучицька. Ні, тепер легше!.. То зразу якось у голові загуло! Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде). Лучицька. Бачиш, сама йду... О, я швидко видужаю! (Цілує Маринку). Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підкладу під спину. (Кладе). Добре сидіти? Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, відчини ще й вікно! Маринка. Боюся, щоб, бува, вітрець не пройняв! Лучицька, Ні, надворі тихо. Он бузок весь розвився, а листом ані колихне... Можна! Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Відчиняє вікно). Лучицька (дихає коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче. (Розглядає). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналася високо,— пишається! Садочку мій любесенький, так би й полинула... А то хто там? Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!
Критика відсутня.
--------------------------------------------- Три зозулі з поклоном - Тютюнник Григір – Новела - Любові всевишній присвячується
Повертаючись додому, хлопець помічає, що сусідка Марфа Яркова щось дуже пильно його розглядає. Мати пояснює, що Марфа любила його батька, а він на нього схожий. Потім мати згадує, що Марфа завжди першою відчувала, коли від тата має прийти лист, бігла до пошти і вмовляла листоношу дати їй хоча б потримати дорогоцінний трикутник. Платила за це карбованець і обливала листа гарячими сльозами. Вона, Соня, все те бачила, завжди бігла за Марфою з поля слідком. Сама ж ніколи так не здогадувалась про листи. Марфа була молодшою за батька, але він завжди виглядав молодим, був показним, сильним, красивим. Дівчині не пощастило з чоловіком, от і закохалася вона, хоч Михайло приводу не давав, тримався осторонь. Тільки в останньому своєму листі написав: "Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу". Без критики.
-------------------------------------- Місто - Підмогильний Валер'ян
Частина перша Степан стояв на палубі корабля, що плив до Києва по Дніпру, оглядав береги, прощався подумки з рідним селом, селами, що виднілися на березі. Він їде до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійсни ти свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко, односельці, теж учитися. Надія була дуже цікава до всього, жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном. Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію, оформити документи. Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри сподівання, його не чекав, незважаючи на Степанові заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці. Навідався до Надійки, яка приваблювала його все більше й більше. Нарешті блискуче склав екзамени, отримав стипендію — студент. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйці по господарству. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він зможе купити собі пристойний одяг. Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, одержить у місті освіту, стане культурною людиною і повернеться на село, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив місто вночі, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом візників і гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим і нікчемним. Надійка жила на квартирі з подругами. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти всім разом на літературну вечірку. Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він би хотів бути автором, чути оплески й вітання на свою адресу. І вирішив, що напише про свою бритву. Як він, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців, як відкупився у черкеса бритвою, як потім той солдат був убитий і Степан знову забрав свою бритву. "Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади". Потім повинен був ще "вишити блискучими нитками, при-г брати в тіло й дух, щоб надати життя своїй ідеї". Оповідання закінчене. Треба підписати його. Прізвище в нього нічого, а от ім'я — грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так і вирішив. Поніс І свій твір знаменитому критикові, виступ якого чув на літературному вечорі, але той не захотів із ним навіть розмовляти. Степан був принижений і знищений. Безцільно блукав вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, пішли в парк. Похмурий і розлючений, він грубо взяв дівчину за руку, та розплакалася. Тоді Степан сказав, Р що він іде назовсім. Потім довго мучився, потім зухвало подумав, що, мовляв, не він, так другий. І був ображений, ніби Надійка була винною, що його любов до неї виявилася фальшивкою. Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й розчарованою в коханні людиною. Радченко пішов до інституту й із запалом кинувся до науки. Багато в дечому він був уже на голову вищий від однокурсників. Писав ще оповідання. Якось похвалився землякові Борису, який учився їв інституті на відділенні цукрової промисловості. Той порадив послати твори до журналів, що він і зробив. Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповідала про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим зовсім пішов з дому. Степан добре засвоїв математичні науки, а от з українською мовою було важкувато. Тоді він засів за підручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має матеріальну скруту, порадив ї піти працювати — викладати на курсах української мови (їх багато відкрилося для держслужбовців у період українізації), і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути відповідний одяг. Тепер, коли зміцнів його бюджет, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Купив собі новій і одяг, старий спалив і пішов від своєї "мусіньки" в кімнатку, яку за пропонував Борис. На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним ви явився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. З того часу вони потоваришували. Частина друга Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Дніпро, вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), увечері перекушував так само без великих розкошів. Склав собі жорсткий розпорядок дня й зайнявся вивченням літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи в голові по поличках, як колись книжки у сільбудівській книгозбірні. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував стрункість своїх думок та епікурейську радість. Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім'ям. Відчув щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під радісний гук та оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською. Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов йому гонорар і запрошення писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все більше. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї колишньої господині Максима. Із скромного хлопця він перетворився на завзятого пияку й розпусника. Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно відмовчувався. Навчання в інституті він покинув. Набрав годин лекцій на курсах, 3 тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання. А її все не було. Аж ось прийшло повідомлення, що його збірка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованців! У літературних колах спочатку Степана просто терпіли, трохи Згодом звикли, потім "він симпатії деякої набув своєю лагідністю і, заходячи, міг уже почути приязний вигук: "А, от і Радченко!" Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дівчиною. З його опису Степан зрозумів, що то була Надійка. Хлопцеві чомусь стало прикро. "Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина". Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра подавала надію на себе впливати. Степан з усією енергією кинувся до роботи. Наводив лад у редакційному господарстві, читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав відвідувачів. "Новий секретар був з усіма незмінно й спокійно ввічливий. Він був певний в обіцянках, точний у словах, прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмосфері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором". Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. Якось у пориві почуттів, коли вони зустрілися на квартирі у подруги, Степан запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постійно буде зазіхати на його час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й сварки. Почав картати себе за дурість і вирішив порвати із Зоською. На вечірці в подруги він прямо сказав їй про це, але не пішов, а став одверто й зухвало залицятися до інших жінок, познайомився з красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приїхала до батьків. У Степана зародилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сів, із легкістю написав перший розділ. Але далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Не писалося. Молодого автора охопив розпач. Минали дні за днями, а справа не рухалася. Степанові захотілося побачити Зоську, перепросити її, помиритися з нею. Коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця охопив жах. Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотів. Степан хотів відмовитися, але потім пішов аби куди, аби не сам. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, але все там здавалося йому чужим Нудьга його не кидала. Якось зустрів односельця Левка. Той вивчився і тепер їхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у місті, йому все чуже — і люди, і життя! Згадав про степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і він вирішив, що і йому треба їхати звідси. Потім захотів розшукати Надійку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому Борис, і пішов. Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним "прикро, певно, погордо", її розповніла фігура вказувала на те, що Надійка чекала дитину. З тяжким серцем і гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї міщанки. Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів свою знайому, красуню Риту. Йому здалося це щастям і розрадою. Коли розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчинив вікно й послав містові, що прослалося внизу, свій поцілунок. Сів за стіл і став писати свою повість про людей. Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) У романі "Місто" В. Підмогильний розробляє світовий мотив підкорення людиною міста. Образ молодого письменника Степана подається в єдності біологічного, духовного, соціального. Автор зобразив людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи готова заради власного самоствердження здійснити моральний злочин і яка разом із тим є неординарною, талановитою, цілеспрямованою особистістю, не позбавленою вміння іронічно, скептично сприймати себе та навколишній світ. Радченко підкорив місто, але й місто підкорило його.
--------------------------------------- Мойсей - Франко Іван
Автор звертається у пролозі до свого замученого, розбитого народу, який стоїть на роздоріжжі й не знає, куди йти. Саме його майбутнім і тривожиться поет, не вірить, що судилося йому "в сусідів бути гноєм", що його долею буде "укрита злість, облудлива покірність". Невже ж! задармо стільки серць горіло... найсвятішою любов'ю", невже "задармо край твій весь политий кров'ю твоїх борців", — звертається він до українців. І сам собі упевнено відповідає: "Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання", "прийде час", "і ти., засяєш у народів вольнім колі, ...І глянеш, як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі". І Коли після сорока років безперервного блукання по пустелі єврейський народ під проводом Мойсея нарешті дійшов до Палестини, "обіцяного краю", люди зневірилися, почали ремствувати: "Набрехали пророки!" Це був уже не народ, а "кочовисько ледаче", і тільки діти гралися — воювали, зводили міста з піску. Видно, "пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині". II Лише один Мойсей вірить у здійснення світлої мрії. Молоде покоління вже не хоче прислухатися до його слів, для них є цінністю щось конкретне, матеріальне, а не красива казка. Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які налаштовували народ проти пророка. III Вечір. Люди займаються буденними справами, говорять, що мало стало паші, треба буде кудись перекочовувати. Авірон радить піти в край Мадіан, а Датан пропонує йти далі, але не в край обіцяний. Раптом зі свого намету виходить старий Мойсей. Він прямує на майдан, хоче стати на великий камінь, щоб виголосити промову. Люди вагаються — розбити, розтоптати його чи пошанувати того, кого "батьки і діди звали батьком народу". IV Мойсей переконує людей, що виконує Божу волю — вивести їх із неволі, інакше вони б і досі "гнули шиї в Єгипті". Він порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль. Чи ж годиться натягнутій стрілі говорити : "Я бажаю спокою"? V Щоб люди краще зрозуміли Мойсея, він розповів їм казку — алегорію про те, як дерева обирали собі короля. Не погодився ні ліванський кедр, бо він і так окраса землі, ні пальма, ні рожа, ні дуб, ні береза — всі були зайняті своїм. Хтось, жартуючи, запропонував терен обрати, і той погодився, сказавши, що здобуватиме поле для дерев, хоч самому не треба, буде пристановищем звіру і птаху, робитиме все, щоб росли дерева краще, а він гинутиме на шляху за них. VI Пророк пояснив зміст своєї розповіді, сказавши, що дерева — народи землі, а король — виконавець Божої волі. Коли Бог творив усі народи, то "заглядав всім у душу й вибирав серед них проводиря всього людства. Бог обрав терен, "непоказний на вроду", який "не має... слави собі ані з цвіту, ні з плоду", і вклав йому "в душу свій скарб", щоб він був "мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова". Проте євреї зневажили заповіт Єгови, і Мойсей сказав, що їх чекає тяжке покарання. VII Авірон сказав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля "того осла", який носить у зав'язаних міхах хліб для інших, а сам залишається голодним. І запропонував поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті. Продовжуючи кепкувати з Мойсея, сказав, що бути б тому громадською нянькою для дітей і розповідати їм казки. VIII Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у давній нібито зраді народові Ізраїлю. Тепер ізраїльтян через нього залишилася жменька, і веде він їх знову в неволю до єгипетського фараона. Мойсей сказав, що Датану, як і Авірону, не доведеться побачити Ханаана. Датан вирішив вигнати Мойсея з табору, закричав, але ні в кого не піднялася рука це зробити. Пророк знову закликав народ стерегтися. X Мойсей відчув, як серце його переповнюється любов'ю до свого народу. Оскільки люди вирішили прогнати його, він піде сам "до межі Ханаану", а народ згодом піде за ним "як за мамою діти". І пішов у степ. XI Біля табору Мойсей зустрів купку єврейських дітей, які розказали йому про свої знахідки, захотіли послухати про дива, що їх бачив пророк у молоді літа — "корч той, що горить, не згорає", чув голос Божий. І попросили не йти, але Мойсей не міг залишатися Він лише порадив дітям будувати "свій мур", залишатися завжди праведними. XII Мойсей залишився один. Він щиро молився до Бога, благаю чи підтримати його в скрутну годину. Сорок років він працював, намагаючись зробити з рабів народ за Божою подобою. Як коваль, "клепав... серця і сумління народу", але, здається, даремно. Мойсей благав Бога озватися до нього, але "мовчала пустиня німа". XIII Раптом Мойсей почув голос. Йому здалося спочатку, що це говорить його "власне горе шалене", але це було не так. Голос почав допитуватися, чому Мойсей взявся вести ізраїльський народ — через гордощі, через сором, що був "братом рабів" чи через щось інше. Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він присвятив життя. Коли пророк спитав, хто з ним говорить, той відповів: "Я Азазель, Темний демон пустині". XIV Мойсей все більше став сумніватися у правильності шляху, обраного сорок років тому. У його серці "важка боротьба ішла з самим собою". Може, хай би єврейський народ залишався там, де був, бо "старі гнізда лишили, а нові здобути нема ні охоти, ні сили". XV Євреї побачили, як на верхівці гори стоїть якась гігантська постать, простягши до неба розкинуті руки. Це Мойсей, молячись, роз мовляв із Богом, і його тінь падала аж на шатри. Люди боялися, щоб пророк їх не прокляв. XVI Вночі Мойсей знову почув голос, який твердив, що Бог не може керувати ні поодиноким камінцем, ні навіть пилом, не те що народом. Голос розповів давньогрецьку легенду про сліпого гіганта Оріона, ЯКИЙ прямував до сонця, щоб здобути зір. За поводиря взяв хлопчика, та так і не дійшов, бо дитина показувала щоразу в інший бік — мі на схід, то на захід, відповідно до того, як рухалося сонце. Гігант — це людство, яке поспішає до незримої мети, прагнучи осягнути невідоме й фантастичне, руйнуючи при цьому "рідне й знайоме". Хлопчик — це "логіка фактів", яка кепкує з людства. І знову залунав демонський сміх. XIX Раптом задрижала земля, почувся грім, знялася буря. І тут із'явився Єгова. Коли все стихло, Мойсей відчув голос Бога. Єгова пояснив пророкові, для чого той вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно зміцнити обраний народ, підготувати до майбутніх випробувань, адже їм судилося "світ здобувать, його соки І скарби". Поступ людства — це не скарби земні, а пошук духовності, невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до "обітованого краю". А через те, що Мойсей на хвилину засумнівався в Богові, йому не побачити обіцяний край, він помре на порозі своєї мети. XX Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає. Ними опанував жах і сором. Раптом здійнявся вихор у степу. Це в оточенні парубоцтва з'явився ватажок, "князь конюхів" Єгошуа. Він закликав до походу, до бою — і ліниві кочівники враз перетворилися на завойовників, героїв.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло) Поема "Мойсей" — одна з вершин творчості І. Франка. У ній на основі біблійного сюжету розглядається історичний шлях нації, способи пробудження національної свідомості, історичної пам'яті. Алегоричний образ Мойсея розкриває роль визначної особистості в долі нації. Пролог до поеми — це Франків заповіт українському народові, дуже актуальний не лише в епоху національно-визвольних рухів того часу, а й донині.
---=== Взято з http://www.ukrlib.com.ua===--- Підготував Григорій Олійник -- www.grigorio.at.ua --
PAGE - 19 -