Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1 Наука педагогіка, її предмет, основні категорії. Вклад Коменського, Сковороди, Духновича,, ушинського та ін. в педагогічну науку.
Педагогіка — наука, що вивчає процеси виховання, навчання і розвитку особистості.
Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання.
Педагогіка досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці, розкриває його сутність, закономірності, тенденції та перспективи, вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.
Як і кожна наука, педагогіка покликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Вона аналізує об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв'язки, причинно-наслідкові залежності в ньому. Їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, прогнозувати результати виховання і здійснювати його відповідно до потреб суспільства.
Педагогічна наука виникла і розвивалась як теорія виховання підростаючих поколінь. Зумовлено це тим, що людина, її духовні та фізичні якості формуються в дитинстві, підлітковому віці та юності. Саме у ці періоди життя розвиток особистості відбувається найбільш інтенсивно, формуються найголовніші її риси та особливості — розумові та фізичні сили, основи світогляду, переконань, моральних почуттів, риси характеру, спрямованість потреб, інтересів, уподобань тощо. Тому істотні прогалини і недоліки у вихованні, допущені в ранньому віці, ліквідувати пізніше надзвичайно важко, а іноді й неможливо.
Педагогіка вивчає процеси виховання, освіти і навчання лише у властивих їй межах, розглядає у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких загальнопедагогічних засадах, завдяки яким засобам виховної роботи потрібно будувати виховний процес, освіту і навчання людей різних вікових груп в освітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових колективів.
Основні педагогічні категорії
Педагогіка має свій понятійний апарат -- систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки.
Категорії -- найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв'язки явищ об'єктивного світу.
Найважливіші педагогічні категорії -- виховання, освіта і навчання. Вони охоплюють сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предмета педагогічної науки. Правильне їх розуміння потрібне передусім для пізнання педагогічних закономірностей.
Виховання -- цілеспрямований та організований процес формування особистості.
Основне його призначення полягає у забезпеченні життєвої наступності поколінь, що не можливе без засвоєння і розвитку новими поколіннями суспільно-трудового досвіду.
Виховання (в широкому педагогічному розумінні) -- формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яке базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді. Виховання (у вузькому педагогічному значенні) -- цілеспрямована виховна діяльність педагога для досягнення конкретної мети в колективі учнів. Виховання (в гранично вузькому значенні) -- спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком, який відбувається через взаємодію вихователя і виховуваного.
Одним з елементів виховання є освіта.
Освіта -- процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.
Головним способом здобуття освіти, засвоєння суспільно-історичного досвіду, найважливішим засобом опанування здобутками людської культури є навчання. Зв'язок між поняттями “ навчання ” та “освіта ” настільки тісний, що їх іноді вважають ідентичними.
Навчання -- цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.
Навчання не є механічною передачею знань учителем учням. Це -- їх спільна праця, в якій викладання й учіння перебувають у єдності й взаємодії. Провідна роль у цьому процесі належить учителю, який викладає учням навчальний матеріал, спонукає їх до учіння, спрямовує та організовує їх пізнавальну діяльність, навчає засобам і прийомам засвоєння знань, умінь і навичок, перевіряє, контролює та оцінює їх працю. Учні засвоюють (сприймають, осмислюють, запам'ятовують) знання, перетворюють узагальнений наукою досвід людства на особисте надбання, набувають навичок та умінь оперування знаннями, використання їх для вирішення навчальних завдань і практичної діяльності.
Виховання, освіта і навчання -- три найважливіші напрями педагогічної діяльності, які органічно пов'язані між .собою і доповнюють один одного. їх взаємозв'язок -- одна з основних педагогічних закономірностей. Адже освіта як процес і як результат інтелектуальної та практичної підготовки людини до життя передбачає навчання в певних його формах, зокрема й самоосвіту. Вона тісно пов'язана з вихованням. Правильно організований процес виховання відкриває можливості для свідомого і глибокого опанування науковими знаннями. Це стосується і навчання, у процесі якого формуються світогляд, внутрішній світ учнів, їхня самооцінка ставлення до людей, до праці, до життя загалом.
Навчання неодмінно виконує виховну функцію, а у виховній роботі, в яких би формах її не здійснювали, обов'язкові певні елементи навчання: використання і застосування знань, пояснення, показ, наслідування, засвоєння та ін. Виховання -- найбільш загальне і всеосяжне поняття. Як процес, діяльність воно спрямоване на вироблення певних норм поведінки людини. Освіта сприяє формуванню світогляду, набуттю певної суми знань. Це -- складова виховання. Навчання ж -- це процес здобуття освіти, у якому взаємодіють учитель та учень. Отже, попри те, що виховання, освіта і навчання тісно взаємопов'язані, їх не можна ототожнювати, оскільки вони мають свою специфіку, свої особливості.
Вклад Коменського
Учений увів поняття навчального року з поділом його на чверті та канікули, запровадив перевідні іспити в кінці року, різні види контролю й перевірки успішності учнів, розмірковував про організацію навчального дня в школі. Велика його заслуга в тому, що він запровадив класно-урочну систему навчання; вимагав починати навчання в школах щороку в один день і час; старанно розподіляти навчальний матеріал за роками навчання, одночасно вчити певну кількість учнів (клас) і переводити їх з одного класу до іншого. Класно-урочна система навчання утвердилася в школах усього світу.
Я.-А. Коменський створив нові підручники замість застарілих середньовічних. Найвідоміші з них — «Відкриті двері мов і всіх наук», Видимий світ у малюнках». Вважав, що підручники мають бути окремими для кожного класу, доступними для розуміння учнями, написані гарною мовою, відповідати вікові дітей; у них не повинно бути нічого зайвого.
Видатний педагог багато уваги приділяв моральному вихованню та шкільній дисципліні, був переконаний, що освіта людини повинна сприяти підвищенню її моральності, формуванню мудрості, помірності, мужності й справедливості — головних моральних якостей гуманної людини. До основних засобів морального виховання відносив приклади порядного життя батьків, учителів, товаришів, вправи, привчання, дисципліну. Особливу увагу звертав на шкільну дисципліну, яку розглядав і як незмінний порядок шкільного життя, обов'язковий для всіх, і як умову правильної організації навчання й виховання, і як систему покарань, засіб впливу на школярів («школа без дисципліни є млин без води»). Головним засобом дисциплінування вважав авторитет учителя, у крайніх випадках допускав і тілесні покарання (за богохульство, за вперту неслухняність і свідому непокору вчителеві, за пиху, недоброзичливість, відмову допомогти товаришеві в навчанні).
Я.-А. Коменський наголошував на тому, що успіхи школи в навчанні й вихованні учнів залежать передусім від учителя. Ця професія є «найпочеснішою під сонцем», а тому «найкращі з-поміж людей нехай будуть учителями». Педагог повинен любити свою справу, бути працьовитим, ентузіастом, сповненим життя, діяльним і чуйним, любити учнів, ставитися до них по-батьківськи, бути високоосвіченою людиною, живою бібліотекою і завжди прагнути до збагачення своїх знань і досвіду, добре володіти методикою передання знань учням. У педагогові він бачив не лише вчителя, а й вихователя.
Вклад Сковороди
основний принцип його педагогіки: йти слідом в усьому за природою. Сам же Сковорода, про що свідчить проголошений ним пантеїстично-світоглядний принцип співпадіння Бога, природи і мудрості, залишився прихильником античного розуміння гармонійності природи і людини, екстрапольованого ним на педагогіку людини. Ця позиція не суперечить його онтології, в рамках якої реалізована концепція "трьох світів" і "двох натур", оскільки вище згаданий принцип єднає природу, суспільство і світ людини. Звідси випливає важливий висновок на рівні його антропологічного вчення. Г.С.Сковорода, говорячи про людину, наполягає на тому, що природа в ній виявлена не стільки на рівні інтелектуальної активності, вольових намагань, почуттів (взятих у їхній відокремленості), скільки того органу, що репрезентує саме природу. Мова йде про серце, як "цілісний корінь" духовного життя людини. Підтвердження цих теоретичних міркуваннь знаходяться в його моделі триступеневого педагогічного процессу. Ця модель Г.С.Сковороди була вдало реконструйована В.Ф.Ерном. Відповідно до цієї реконструкції виховання дитини починається до ії фізичного народження. На другому ступені головне завдання - фізично зберегти і підтримати тендітну істоту, забезпечивши належний догляд. І третя - вирішальна фаза виховання - духовне виховання - розвиток ,,серця'' молодої людини. Таким чином, йдучи слідом за Г.С.Сковородою, необхідно визнати: здоров'я тілесне, здоров'я людських почуттів, інтелекту та вольових імпульсів - суть душевно-духовного здоров'я серця.
Підсумовуючи сказане, можна припустити, що Г.С.Сковорода, розвиваючи свою філософію педагогіки, багато в чому мав рацію, оскільки наступні педагогічні новації виявилися малопродуктивними: людина не стала гармонійною, що досить переконливо показали М.Хоркхаймер і Т.В.Адорно в своїй "Діалектиці проосвіти"
Уявляється, що педагогічний заповіт Г.С.Сковороди і досі актуальний для нашої системи освіти, про що свідчить тривала дискусія між сучасними прибічниками "гармонійно-цілісного" підходу виховання людини та його альтернативи - релятивістсько-плюралістичного та індивідуалістичного. У постмодерністському запалі, який торкається і вищої освіти, не слід ігнорувати класичну вітчизняну педагогічну традицію, одним із видатних фундаторів якої був Г.С.Сковорода
Вклад Духновича
Мету і завдання школи він вбачав у формуванні особистості громадянина, патріота. Відповідно до цих завдань, він розробив основи розумового, морального і фізичного виховання дітей та молоді. У процесі розумового виховання учні мають засвоїти певне коло знань, що розвинуть їхні пізнавальні здібності. Ці знання стануть у пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта це самоціль. Завдання батьків, наголошував він, дбати про фізичний розвиток дітей, прищеплювати необхідні гігієнічні навички, виховувати дітей у дусі любові до праці. Батьки повинні давати дітям гарний особистий приклад, готувати їх до навчання в школі.
Вклад Ушинського
Костянтин Дмитрович обстоював думку про те, що загальна освіта має бути пронизана ідеями гуманності, патріотизму. Він був прихильником виховного навчання. У статті «Три елементи школи» (1857) він дослідив співвідношення виховання і навчання, проаналізував досвід шкіл Великобританії, Німеччини та Франції і зробив висновок, що розрив між вихованням і навчанням призводить до суперечливості педагогічного процесу, позбавляє його цілісності й ефективності.
У своїх працях Ушинський виступав проти позбавлення школи її виховних функцій і завдань. Педагог акцентував увагу на досвіді англійської школи, яка на перший план висувала виховання і критикував німецьку, яка обмежувала діяльність школи лише навчанням, але також він надавав великого значення природничій освіті дітей. «З пізнання природи лише починається становлення розуму, почуттів, поглядів, переконань» - вважав Костянтин Дмитрович.
К. Ушинський розробив цілісну дидактичну систему, в якій розкрив питання змісту освіти; дав аналіз психологічних механізмів уваги, інтересів, пам’яті, уяви, емоцій, волі, мислення з урахуванням їх в процесі навчання. Дидактика Ушинського є теорією організації вчителем пізнавальної діяльності дітей, в котрій першочергова увага приділяється розвитку працелюбства, інтересу до науки та фізичної праці, збудження активності та самостійності дітей в процесі навчання. За Ушинським система навчання проходить три стадії. На першій відбувається живе сприймання дітьми матеріалу, що подається вчителем, на другій – під керівництвом педагога учні порівнюють й зіставляють отримані образи предметів та явищ, що сприяє виробленню в них попередніх понять. На третій стадії відбувається додаткове роз’яснення вчителем цих понять. Учений аналізував проблеми наочності викладання, порядку і систематичності знань учнів, розробив правила побудови уроку. Педагог стверджував, що учитель повинен знати основи дидактичної і психологічної теорії, але застосування їх залежить від нього самого.
Цінними є думки педагога про роль і статус вчителя в суспільстві, його професійну майстерність. Ушинський розробив проект організації в Росії вчительських семінарій, склав програми з педагогіки для спеціальних класів жіночих навчальних закладів.
К. Д. Ушинський – просвітитель світових масштабів. На його ідеях будувалася й розвивалася педагогіка не тільки російська й українська, а й багатьох країн світу. Творча спадщина великого педагога посіла вагоме місце у світовому педагогічному просторі. Його підручник «Рідне слово» перевидавався 150, а «Дитячий світ» – 70 разів і ними користувалися учителі не лише Росії та України, а й Болгарії, Чехії, Словаччини, Польщі. Науково-педагогічний доробок К. Д. Ушинського протягом багатьох років не втрачає своєї актуальності. На його ідеях зросли такі видатні українські педагоги як Х. Д. Алчевська, Г. Г. Ващенко, Б. Д. Грінченко, М. І. Демков, О. В. Духнович, Т. Г. Лубенець, А. С. Макаренко, С. Ф. Русова, В. О. Сухомлинський, Я. Ф. Чепіга та багато інших. Спадщину вченого досліджували: М. М. Грищенко, М. С. Гриценко, М. Ф. Даденков, С. А. Литвинов, О. Р. Мазуркевич, М. Л. Рибакова, С. Х. Чавдаров та ін. Була вона предметом зацікавленості й зарубіжних педагогів. В Україні педагогічні ідеї великого педагога і нині успішно втілюються у відродженні і розвитку національної школи, освіти, системи виховання, педагогіки.
2. Українська народна педагогіка-основа національної системи виховання
Етнопедаго́гіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу.
Завдання етнопедагогіки полягає в тому, щоб дитина засвоїла широке коло правил і навиків співжиття у суспільстві, оволодівши перш за все духовними надбаннями рідного народу. Формування гармонійно розвиненої особи, цілісної особистості відбувається на основі засвоєння учнем історично надбаних рідним народом знань і етнічних норм у таких сферах духовності як народний світогляд, народна філософія, народна ідеологія, народна мораль, етика, народна естетика та інших сферах народної духовної культури.
Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія.
Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання в загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування. По-новому осмислюється значення і роль етнопедагогіки у вихованні майбутніх громадян Української держави. Прийняття Державної національної програми «Освіта» надало процесам етнопедагогічного відродження цілеспрямованого характеру на державних засадах.
У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання. Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.
3. Сутність та особливості народної ситеми виховання, її зародження і розвиток
Українська етнопедагогіка бере свій початок десь у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирного хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням. Проте потреба захищати цю землю від чужоземних зайд виробляла стійкість і мужність, вимушену] войовничість і патріотизм. Не піддаватися чужим культурним впливам, чужій вірі — ці риси, притаманні народові Причорномор'я та Подніпров'я, записав для нас Геродот ще в V ст. до н.е. Як передавалася ця система знань, чи то були спеціальні школи, чи просто громадські заходи, чи це виховувалося в сім'ї? Безумовно, існували певні форми передачі світоглядних основ народу від старших поколінь до молодших. Кожен скіф мусив знати свій родовід до сьомого коліна. Отже, й шанування своїх предків, ця глибинна риса української ментальності, успадкована від геокультури української землі. Так, саме в родині дитина отримувала перші уроки любові до свого роду, землі, звичаїв.
Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений в його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, танцях, у мистецьких творах, обрядах, традиціях.
Про виховання складено безліч приказок, прислів'їв: «Учи сина, як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме», «Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Не навчив батько, то не навчить і дядько». Народна педагогіка не нав'язлива: це і колискова пісня, і казка або скоромовка, які будять розум, спонукають дитину замислитися над невідомими явищами, почуттями людей, і народні ігри.
У Київській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілюється в конкретні форми виховання і освіти молодого покоління, які функціонують в таких ланках: домашнє виховання, початкові школи, школи та училища при монастирях (яких налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць можна віднести «Поучение» Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твір пересипаний цитатами із Біблії, яку Ярослав коментує і пояснює через призму свого розуміння. Хоча в праці безліч посилань до мудрості народу, народної моралі, вже позначеної християнським впливом: «Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно — то тричі», «Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте», «Додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї», «Старих шануй, як отця, а молодих, як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться», «Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо Б сьому душа погибає і тіло», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому шо всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши».
Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Хлопчики з дев'яти років приймалися в науку, де проходили не тільки навчання грамоти, але й військової виправи, поводження в громадському середовищі, музики й співу. Підростаючи, вони допомагали вчителям у роботі з молодшими учнями, підтримували дисципліну. Старші школярі також заробляли гроші на утримання школи читанням молитов за померлих чи вбитих козаків, продажем ладану чи свічок, новорічними привітаннями тощо. В учнівському колективі було самоврядування на зразок козацького: обирали отамана самі учні. Після шкільних занять відбувалися ігри та забави, спрямовані на фізичне загартування молодих козаків, а для старших — військові вправи та змагання. Значна увага приділялася національним звичаям та обрядам.
Козацька педагогіка грунтувалася на ідеях національної свободи, людської гідності, почутті господаря своєї землі. Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. Він гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Григорій Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».
Значний внесок в етнопедагогіку зробили українські письменники, які зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені й народні педагогічні погляди. Народні погляди на дитину та її виховання знаходимо в Тараса Шевченка, в Нечуя-Левицького, у Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка і Михайла Коцюбинського. Маємо також праці видатних педагогів, які замовчувалися довгі десятиліття: Софії Русової, Костянтина Ушинського, Григорія Ващенка та багатьох інших. Треба тільки зібрати це безцінне надбання народу, видрукувати і дати до рук нашим учителям, вихователям дитсадків, батькам. Егно-педагогіка як окрема дисципліна не вивчалась в жодному педвузі України. Нині з'являються перші курси цієї дисципліни, з яких уже постає цілісна система народної педагогіки українців, яка увібрала в себе досвід багатьох поколінь з глибокої давнини.
Так у Київському педагогічному університеті ім. М. Драгоманова доцентом Юрієм Руденком розроблений курс лекцій з української національної системи виховання. Майбутнім українським педагогам читаються лекції про сутність і особливості національного виховання, його філософські основи та історію становлення і розвитку, шляхи та засоби формування національних та загальнолюдських духовних цінностей.
Українська етнопедагогіка нз думку Юрія Рудєкка має стати основою національної системи освіти та виховання. Він виділяє кілька розділів етнопедагогіки: народне дити-нознавство, народна дидактика, народна виховна практика (з її основою — батьківською педагогікою) та народна педагогічна деонтологія.
1. Народне дитинознавство має вивчати духовний світ дитини в різні періоди її життя: вікові та психологічні особливості дітей, їхнє мислення, емоції, світосприйняття. Кожна вікова група зумовлює певний вид догляду, виховання, навчання.
2. Батьківська педагогіка. Саме в родині — природному осередку зростання дитини — виховується любов до батьків, до родини, Батьківщини, до рідної мови, історії, культури, засвоюються основні моральні принципи, розвиваються почуття добра, совісті, справедливості тошо. Отже, батьки — головні природні вихователі дитини. Найкращі умови для виховання повноцінної людини — дає поєднання родинних і загальнонаціональних традицій, регіональних звичаїв, які підтримуються батьками і передаються дітям.
3. Народна дидактика. Головними напрямками народної дидактики є саме особиста праця дитини, дослідницький пошук, живе спілкування, в якому найкраще розвивається мислення й мовлення, пам'ять, воля, найкраще виявляється особистість дитини.
4. Народна педагогічна деонтологія (від гр. потрібне, необхідне) вивчає етичні проблеми; обов'язку, моральних вимог. Це головні ідеї та настанови, які передаються у спадок: любов до батьків, родини, хліба, рідної землі, піклування про молодших, співчуття і милосердя, вірність заповітам дідів-прадідів тощо. Етнопсихологія тісно пов'язана з народною педагогікою. Слід знати психологічні особливості української дитини, перш ніж приступати до її навчання та виховання. Як вказувала Софія Русова, українська дитина не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто ховається від інших зі своїми переживаннями. Отже, до неї слід підходити з повагою до її індивідуальності, не силувати ні до роботи, ні до гри.
4. Методологія та методи науково-педагогічних досліджень
Метод науково-педагогічного дослідження — спосіб дослідження психолого-педагогічних процесів формування особистості, встановлення об'єктивної закономірності виховання і навчання.
Для отримання різнобічних відомостей про розвиток особистості, колективу або іншого об'єкта навчання й виховання підбирають оптимальний комплекс методів — методику дослідження.
Методика дослідження — процедура, послідовність здійснюваних пізнавальних і перетворюючих дій, операцій та впливів, спрямованих на вирішення дослідницьких завдань.
Добираючи методики дослідження, важливо дотримуватися таких вимог:
— застосовувати поєднання методів, яке б відкривало різнобічні відомості про розвиток особистості, колективу, іншого об'єкта виховання чи навчання;
— використовувані методи мають забезпечити одночасно вивчення діяльності, спілкування та інформованості особистості;
— методи мають відображати динаміку розвитку певних якостей, як у віковому плані, так і протягом певного проміжку часу;
— використовувати такі методи, які дають змогу одержати відомості про учня з багатьох джерел, від найкомпетентніших осіб, які постійно спілкуються з ним.
Сучасна педагогіка використовує такі методи педагогічних досліджень: педагогічне спостереження, бесіда, інтерв'ю, експеримент, вивчення продуктів діяльності, соціологічні методи, соціометричні методи, тестування тощо.
Метод педагогічного спостереження
Метод педагогічного спостереження — організоване дослідження педагогічного процесу в природних умовах.
Він є найпоширенішим методом дослідження проблем виховання і навчання. Сутність його полягає в умисному, систематичному та цілеспрямованому сприйнятті психолого-педагогічних явищ. Метод спостереження має цілеспрямований характер, підпорядковується меті дослідження. Головними його вимогами є: чіткість, систематичність, різнобічність, достатня кількість зафіксованих фактів, своєчасність, об'єктивність, економність техніки запису, ретельне, вдумливе й копітке опрацювання зібраного матеріалу, урахування всіх впливів на перебіг досліджуваних явищ, відокремлення істотних, стійких, повторюваних фактів від другорядних та випадкових елементів, неупередженість у тлумаченні матеріалу, в оцінюванні фактів і висновків щодо них.
Розрізняють спостереження пряме, опосередковане та самоспостереження.
Пряме спостереження — вид спостереження, під час якого дослідник, безпосередньо бере участь у досліджуваному процесі, діє разом з учасниками дослідження. Характер залученості може бути різним: в одних випадках дослідник повністю зберігає інкогніто, й інші учасники ніяк його не виокремлюють у колективі; в інших — спостерігач не приховує своїх дослідницьких цілей. Залежно від дослідницьких завдань вибудовується система стосунків спостерігача з іншими учасниками дослідження. Цей тип спостереження здебільшого використовують під час вивчення дітей у процесі їх навчання й виховання.
Опосередковане спостереження — вид спостереження, що не передбачає безпосередньої участі дослідника у процесі, який вивчають. Воно ефективніше, ніж пряме спостереження, оскільки дає змогу фіксувати природну поведінку дітей, унеможливлює вплив педагога на них.
Самоспостереження — процес споглядання внутрішніх психічних процесів з одночасним спостереженням за їх зовнішніми виявами. Воно є унікальним методом «проникнення» усередину психічних процесів та явищ. Водночас пов'язане з певними труднощами, оскільки дані самоспостереження повинні бути не інтерпретованими, а сутнісними у тій послідовності, в якій вони виникають. А словесний вияв почуттів та переживань у цей момент має бути чітким та максимально спонтанним. Цінність отриманих даних залежить від щирості дитини, безпосередності, звільненості від додаткових впливів на неї. Дані самоспостережень враховують при висловлюваннях учнів про способи вирішення навчальних та інших завдань, оцінюванні успіхів і невдач у навчальній та іншій діяльності, ставлення до людей, своїх здібностей, читацьких інтересів, смаків, ідеалів, життєвих планів. Фактичні дані самоспостережень аналізують разом з даними спостережень.
Спостереження охоплює елементи теоретичного мислення (задум, методичні прийоми осмислення і контроль результатів), а також кількісні та якісні методи їх аналізу.
Методика спостереження передбачає:
— вибір ситуації та об'єкта, узагальнення теоретичних уявлень про них, конкретизацію цілей;
— побудову програми спостереження (з'ясування ознак явища, що підлягає спостереженню), одиниць спостереження, способу і форми фіксації результатів (запис, протокол, таблиці, кіно-, фото-, аудіо-, відеореєстрація);
— опис способу обробки отриманих даних.
Наприклад, під час дослідження форм та видів спілкування учнів, котрі сидять за однією партою, одиницею спостереження є безпосередні контакти між ними (розмова, усмішка у відповідь, записка, дотик тощо).
Бесіда, інтерв'ю
Бесіда — метод безпосереднього спілкування, який дає змогу одержати від співрозмовників інформацію, що цікавить учителя, за допомогою заздалегідь підготовлених запитань.
Для ефективного проведення бесіди необхідно визначити мету, розробити план, з'ясувати, які питання є основними, а які додатковими, створити сприятливу, доброзичливу атмосферу для відвертої розмови, беручи до уваги вікові та індивідуальні особливості співбесідників, виявляти педагогічний такт, запротоколювати бесіду.
На початку бесіди основне завдання полягає в налагодженні первинного контакту зі співбесідником. Тому нерідко дослідник формулює спершу запитання, відповіді на які не дають пов'язаної з темою дослідження інформації, але залучають співрозмовника до зацікавленого обміну думками. Ініціатор бесіди має подбати, щоб запитання були короткими, логічними, зрозумілими.
Дані про явище, що цікавить, можна одержати при відповідях на прямо поставлені запитання (Що знає досліджуваний про той чи інший об'єкт? Яке ставлення до нього? тощо), так і опосередковано (наприклад, при обговоренні прочитаної книги). Результати бесіди доцільно порівняти з даними, отриманими за допомогою інших методів.
Відповідно до мети подальшої співпраці вчителя та учнів виділяють такі види бесіди:
— експеримент (залучення до співробітництва). Передбачає настроювання співрозмовника на специфіку експерименту, перелік основних дій, надання інструкцій;
— експериментальна бесіда (перевірка гіпотези). Використовують у ситуаціях, коли кожний окремий елемент діяльності передбачає повну змістову завершеність попереднього;
— інтерв'ю.
Інтерв'ю — метод отримання інформації за допомогою усного опитування.
Інтерв'ю допомагає одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів; дає змогу вести спостереження за їх психологічними реакціями. Воно ефективне у тих випадках, коли дослідник впевнений в об'єктивності відповідей опитуваного. Під час інтерв'ю дослідник ставить сформульовані наперед запитання у певній послідовності й записує відповіді на них. При проведенні інтерв'ю слід подбати про усунення або хоча б зниження впливу «третіх» осіб, присутність яких може змінити психологічний контекст інтерв'ю, спричинити нещирі відповіді респондента.
За ступенем формалізованості інтерв'ю бувають:
а) вільні — не регламентовані темою, формою бесіди; тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації питань;
б) стандартизовані — близькі за формою до анкети iз закритими запитаннями.
Спілкування інтерв'юера і респондента регламентоване детально розробленим питальником (бланк інтерв'ю, анкета) й інструкцією інтерв'юера, який зобов'язаний дотримуватись послідовності й точності під час формулювання запитань і їх послідовності.
Напівстандартизоване інтерв'ю. Поєднує в собі особливості двох попередніх.
Межі між видами інтерв'ю рухливі й залежать від мети складності проблеми та етапу дослідження. Ступінь свободи учасників інтерв'ю залежить від переліку та форми запитань, змістовий рівень — від інформаційної насиченості та складності відповідей.
Певна ситуація передбачає використання відповідного різновиду інтерв'ю. Діагностичне інтерв'ю — спосіб отримання інформації про властивості особистості, який допомагає проникнути у її внутрішній світ та зрозуміти проблеми. Клінічне інтерв'ю — вид терапевтичної бесіди за необхідності надання психолого-педагогічної допомоги. При цьому дослідника цікавить не тільки безпосередній зміст відповідей респондента (факти, погляди, почуття, асоціації тощо), а й його поведінка (тон, жести, рухи та ін.). Фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої полягає в отриманні інформації про конкретну проблему, процес, явище, реакцію респондента на задану дію. Панельне інтерв'ю — багаторазове інтерв'ю одних і тих самих респондентів з одних і тих самих питань через певні проміжки часу. Групове інтерв'ю — запланована бесіда, під час якої дослідник прагне викликати дискусію в групі.
На інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його проведення. Респонденти краще погоджуються на коротке інтерв'ю.
Достовірність і надійність одержаної інформації залежить і від особистості дослідника, його ерудиції, спостережливості, дисциплінованості, моральної та фізичної витривалості, знання теми і техніки проведення інтерв'ю.
Результати інтерв'ю порівнюють з даними, отриманими за допомогою інших методів (анкет, спостережень, пілотажних досліджень тощо).
Психолого-педагогічний експеримент
Психолого-педагогічний експеримент — метод, що забезпечує спостереження за змінами психологічних характеристик дитини в процесі педагогічного впливу на неї.
Експеримент дає змогу реєструвати факти, розкривати закономірності, механізми, динаміку, тенденції психічного розвитку, становлення особистості, виявляти можливості для оптимізації цього процесу. Саме цей метод сприяє поєднанню психологічних досліджень з педагогічним пошуком.
Психолого-педагогічний експеримент передбачає такі етапи:
1. Констатуючий експеримент першого порядку. Спрямований на з'ясування характеристик та властивостей досліджуваного явища. У ньому беруть участь основна і контрольна групи. Основну групу задіюють у всіх процедурах експерименту. Контрольна група є еталоном, за яким оцінюють розвиваючий та формуючий ефект експерименту. Завдяки цьому дослідження відбувається в паралельному режимі.
2. Формуючий експеримент. Здійснюється за допомогою експериментальної моделі розвиваючих і формуючих впливів на предмет дослідження. Поєднує в собі різні процедури: навчальні, ігрові, практичні тощо. Важливою при цьому є аналітична модель «розвиваючого ефекту» експерименту — своєрідний «ідеальний образ» сподівань дослідника щодо його результатів.
3. Констатуючий експеримент другого порядку. На цьому етапі організують «контрольне» дослідження, залучивши основну та контрольну групи учасників. Його мета — фіксація показників із досліджуваного об'єкта після закінчення процедури формуючих впливів. Показники контрольної вибірки використовують як еталон для з'ясування формуючого ефекту, досягнутого при роботі з основною групою. Далі результати дослідження аналізують та використовують для обґрунтування закономірностей розвитку психологічних особливостей досліджуваних.
За місцем проведення розрізняють лабораторний і природний педагогічний експеримент. Лабораторний експеримент відбувається в штучних умовах, коли експериментатор моделює всі необхідні для його проведення умови. Він дає змогу точно враховувати досліджувані зовнішні впливи (силу, тривалість, послідовність подразників або їх комбінацій) та реакції-відповіді (дії, висловлювання) людини на ці подразники. Експеримент завжди доповнюють певними методичними засобами, що дає змогу розширити його можливості й підвищити ефект від дослідження загалом. Природний експеримент запропонований російським психологом О. Ф. Лазурським (1874—1917). Дослідження відбувається у спеціальних умовах, відповідно до його мети, а досліджувані процеси протікають природно та послідовно, без втручання експериментатора. Він поєднує у собі позитивні риси спостереження і лабораторного експерименту, однак, порівняно з лабораторним, є менш точним і тому доповнюється ним.
Педагогічний експеримент дає змогу відокремити досліджуване явище від інших, цілеспрямовано змінювати умови педагогічного впливу на вихованців, повторювати окремі педагогічні явища приблизно в таких же умовах. Дані експерименту обробляють, перевіряють за результатами спостережень та інших методів дослідження.
Вивчення продуктів діяльності
Вивчення продуктів діяльності — метод дослідження, за якого використовують систему процедур, спрямованих на збір, систематизацію, аналіз і тлумачення продуктів діяльності людини.
Поєднує кілька дослідницьких та аналітичних процедур, які розрізняють за особливістю предмета пізнання. До таких процедур належать:
Аналіз особистих документів (листів, фотографій, щоденників, автобіографій, особових справ, зошитів). Дає матеріал для психодіагностики, дослідження життєвого шляху особистості, її ставлення до навчання, рівень засвоєння знань, сформованості умінь та навичок.
Аналіз офіційних матеріалів групової, колективної та масової комунікації (записів розмов, дискусій, нарад, статутів, наказів, оголошень, розпоряджень, законів, правил, газет, радіо-, телепередач, реклами). Застосовується для вивчення соціальних процесів, явищ та їх впливу на особистість, стан навчально-виховної роботи в школі.
Аналіз продуктів діяльності (творчих, професійних, поведінкових, суспільних, самоорієнтованих тощо). Як метод психолого-педагогічного дослідження широко використовується у дослідницькій, прикладній діяльності педагогів і психологів. Його ефективність залежить від уміння дослідника знаходити в документах навчально-виховного закладу та матеріалах діяльності вихованців головне, характерне, глибоко аналізувати їх, бачити за ними реальні факти й дії педагогів та учнів.
5. Зміст понять: людина, особистість, розвиток, фомування особистості. Аналіз сучасних теорій розвитку особистості
Людина - з однієї сторони істота біологічна, тварина, наділена свідомістю, що володіє мовою, здатністю трудитися; з іншої сторони людина - істота суспільна, їй необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми.
Особистість - це та ж людина, але розглянута тільки як суспільна істота. Говорячи про особистість, ми відволікаємося від біологічної природної її сторони. Не всяка людина є особистістю. Недарма ж, напевно, можна чути про одного що це "дійсно особистість!", а про іншого - "ні, це не особистість".
Розвиток особистості з педагогічної точкі зору включає такі аспекти:
1. Навчально – пізнавальна діяльність.
2. Розвиток творчих здібностей (пререхід задатків в здібності).
3. Громадська діяльність особистості (дитячі та молодіжні організації, діяльність за власним вибором і бажанням – шефство, волонтерство, гуртки.).
4. Системне виховання дітей в сім’ї.
Рушійними силами розвитку є певні закономірності, які виражаються реалізацією функцій :
1. Навчальної.
2. Освітньої.
3. Виховної.
4. Розвиваючої.
В основі рушійних сил лежать суперечності (процеси збудження і гальмування, протирічча між можливостями і реальним навчанням та інші).
Одним з основних шляхів розвитку особистості є навчання в школі. Розвиток особистості школяра – це складний динамічний процес, який відбувається у часі і просторі і передбачає :
• Формування високих інтелектуальних сил;
• Формування моралі на засадах позитивних загальнолюдських якостей;
• Підготовка до творчої праці в суспільстві;
• Виконання функцій громадянина незалежної держави;
• Виконання функцій сім’янина.
|
Т |
||||
|
Психологічна школа |
Період популярності |
Основоположники |
Основні підходи |
Техніки, які застосовують |
|
Гештальтпсихологія |
Початок XX ст. |
Т. Вертгеймер |
Ціле являє собою щось більше від суми його складових |
Вивчення через сприймання |
|
Психоаналіз |
Кінець XIX ст. - теперішній час |
3. Фрейд |
Поведінка контролюється несвідомими потягами |
Клінічне спостереження |
|
Біхевіорізм |
Початок XX ст. - теперішній час |
Д. Уотсон |
Психологія має зосереджуватись лише на тому, що можна спостерігати, тобто на поведінці |
Науковий експеримент, випробування |
|
Гуманістична психологія |
Середина XX ст. - теперішній час |
Г. Олпорт |
Психологія має зосередитись на унікальності життєвого досвіду людини, на її самоактуалізації |
Обговорення почуттів |
|
Когнітивна психологія |
Теперішній час |
У. Нейссер |
Мета психології - дослідження процесів отримання, збереження та переробки інформації мозком |
Дослідження особливостей пам'яті, мислення та функціонування інформаційних процесів |
Серед означених теорій можна виділити три напрями, які майже не пересікаються: біогенетичний, соціогенетичний, персонологічний.
Біогенетичний напрям базується на тому, що природним є спадкове, яке первісно обумовлює всі особливості розвитку особистості. Соціокультурні й ситуативні чинники лише накладають свій відбиток на своєрідність його протікання.
Найбільш відомою серед концепцій цього напряму є теорія, розроблена 3. Фрейдом. Самосвідомість людини 3. Фрейд порівнював з вершиною айсбергу. Він вважав, що людиною актуально усвідомлюється лише незначна частина того, що відбувається в її душі й характеризує її особистість. Основна ж частина її досвіду і особистості знаходиться поза сферою свідомості, і дослідити її можна лише за допомогою спеціальних процедур, які розроблені у психоаналізі.
За 3. Фрейдом, структура особистості складається із трьох компонентів, або рівнів: «Воно», «Я», «Над-Я».
«Воно» - несвідома частина психіки людини, скупчення інстинктивних потягів, або сексуальних, або агресивних, які спонукають до негайного задоволення незалежно від ставлень суб'єкта до зовнішньої реальності.
«Я» відповідає свідомості. Це, як правило, самосвідомість людини, сприймання і оцінювання нею самою власної особистості і поведінки. «Я» орієнтується на реальність.
«Над-Я» являє собою систему моральних почуттів і вимог до поведінки, вчинків і рішень «Я» суб'єкта. «Над -Я» керується ідеальними уявленнями - прийнятими у суспільстві нормами моралі і цінностями.
Несвідомі потяги дуже часто призводять до конфлікту між «Воно» і «Над-Я», який розв'язується за допомогою «Я», тобто свідомості, яка, діючи відповідно до принципів реальності і раціональності, прагне максимально задовольнити потяги «Воно» і водночас не відступитися від моральних норм.
Соціогенетичний напрямок знайшов своє втілення в теорії соціалізації, теорії навчання, теорії ролей.
Згідно з теорією соціалізації, людина, яка народжується біологічною істотою, стає особистістю завдяки впливу соціальних умов життя.
Відповідно до теорії научіння, розвиток особистості відбувається в процесі научіння, засвоєння суми знань.
Теорія ролей виходить з того, що характер поведінки особистості та її відносини з іншими людьми залежать від системи соціальних ролей, які вона виконує.
Як бачимо, в теоріях соціогенетичного напряму недооцінюється значення індивідуальних природжених особливостей, а також внутрішня активність особистості як свідомого суб'єкта діяльності.
Персонологічний (особистісно-центрований) напрям вважає, що розвиток особистості відбувається за рахунок первісно притаманного їй прагнення до самоактуалізації і внутрішнього самовдосконалення. Цей напрям визначають як гуманістичний. Його суть полягає у відмові від маніпулятивного підходу і погляді на особистість як на найвищу соціальну цінність. Згідно з гуманістичним підходом, людина може виявити своєрідність і неповторність власного «Я» лише за умови відповідної організації міжособистісних стосунків.
Описані напрями відбивають різні реальні іпостасі розвитку особистості, і тому надати пріоритет будь-якому з них дуже важко. Інтегрувати вищеназвані підходи до розуміння особистості дозволяє історика-еволюційний підхід, в якому антропологічні якості людини і соціально-історичний спосіб життя виступають як передумови і як результат розвитку особистості. В контексті цього підходу рушійною силою розвитку особистості виступає сумісна діяльність, завдяки якій відбувається індивідуалізація особистості. У вітчизняній психології ця теорія отримала назву теорії діяльності (Л. С. Виготський, А. Н. Леонтьєв).
Зарубіжні теорії розвитку і формування особистості
Серед зарубіжних теорій розвитку особистості виділяють:
- соціологізаторську, яка вважає вирішальним у розвитку особистості її соціальне оточення;
- біологізаторську, яка вважає вирішальним у розвитку особистості її спадкові дані;
- конвергенції, яка зводить два фактори, біологічний і соціальний з перевагою біологічного у розвитку особистості;
- теорія біхевіоризму, яка розглядає поведінку людини як механічні реакції організму на стимули оточення, ігноруючи свідомість;
- теорія психоаналізу (фрейдизм), яка вважає рушійною силою поведінки людини свідомі і несвідомі біологічні потяги та інстинкти. 12. Мета виховання, її об'єктивний характер. Ідеал національного виховання.
6. Вікові етапи в розвитку особистості. Видатні педагоги про вікову періодизацію. Акселерація.
Здавна педагоги і психологи намагалися вирішити проблему визначення вікових періодів розвитку особистості. Зокрема, грецький філософ Арістотель (IV ст. до н.е.) зробив першу спробу визначити основні етапи розвитку людської психіки, вбачаючи в них повторення етапів родової еволюції органічного світу. Він розглядав цей процес як матеріалізацію природних можливостей, які згодом перетворюються на реальність і поєднують людину із зовнішнім світом. Арістотель розділив розвиток дитини на три періоди (по сім років кожен) назвавши їх відповідно: рослинний, тваринний, розумний.
Під впливом суспільних вимог до навчання й виховання молодого покоління визначний чеський педагог Ян-Амос Коменський (1592—1670) обґрунтував принцип «природовідповідності» процесу навчання, обстоював потребу вивчати природу дітей і молоді, їх вікові особливості, зважати на них під час визначення змісту і методів шкільного навчання. Своє розуміння вікових особливостей психічного розвитку дітей він застосував під час вироблення теорії навчання. Його вікова періодизація складається з чотирьох етапів (по шість років кожен): дитинство, отроцтво, юність, змужнілість. В основі її — особливості розвитку і виховання дітей відповідно до періодів шкільного навчання.
На сучасному етапі розвитку педагогіки існують різні підходи до визначення вікової періодизації: за психолого-педагогічними критеріями, що враховують характерні для кожного віку рівень розвитку, зміст і форми навчання й виховання, основну діяльність, відповідний їй рівень свідомості й самосвідомості особистості. Природною основою вікових особливостей розвитку є анатомо-фізіологічне дозрівання організму, його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції.
Цілком обґрунтованою вважається вікова періодизація В. Крутецького: новонароджений (до 10 днів); немовля (до року); ранній дитячий вік (1—3 роки); переддошкільний період (3—5 років); дошкільний (5—6(7) років); молодший шкільний (6(7)—11); підлітковий (11—15 років); вік старшокласників (15—18 років). Перехід від попереднього періоду до наступного часто має кризовий характер.
Вікова криза — нетривалий за часом (до 1 року) період розвитку людини, що характеризується бурхливими психологічними змінами.
Кризи проявляються в негативних симптомах поведінки, фактах важкої виховуваності, тимчасового зниження навчальної працездатності, маючи не тільки негативне, а й позитивне значення у розвитку особистості. У дитячому віці виділяють: кризу першого року життя, кризу трьох років, кризу 6—7 років, підліткову кризу (10—11 років).
Внаслідок багатьох причин розвиток дошкільнят, дітей шкільного віку відбувається по-різному, тому особистість кожної дитини поряд із загальними, типовими для певного віку має також індивідуальні риси. Здебільшого від них залежить ефективність виховних впливів. Тому вихователеві та педагогові важливо знати риси, якості кожної дитини на певному етапі розвитку. Знаючи причини появи у дитини нових рис або якостей, педагог ефективніше вирішуватиме конкретні виховні завдання.
Психологи з'ясували, що для розвитку психічних процесів дитини найсприятливішими є певні вікові періоди — сензитивні (підвищеної чутливості) періоди розвитку. Якщо такий період минув або ще не настав, виховні впливи, здійснювані без урахування цього, будуть неефективними, а то й шкідливими для дитини.
Отже, глибокі знання загальних закономірностей психічного розвитку дитини, чинників, що сприяють формуванню її особистості на різних вікових етапах, дають змогу вихователеві оптимізувати навчально-виховний процес.
Акселерація - акцелерация ( від лат. acceleratio — прискорення), прискорення темпів росту й физич. розвитку дітей і підлітків у порівнянні з попередніми поколіннями.
7. Роль біологічних та соціальних факторів у розвитку особистості.
У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток у цілому обумовлює фактор спадковості. Спадковість виявляється в тім, що дитині передаються основні біологічні ознаки людини. За допомогою спадковості людині передаються від батьків анатомофізіологічна будова, тип нервової діяльності, характер обміну речовин, ряд рефлексів. Не передаються в спадщину надбані протягом життя навички і властивості, наукою не виявлено так само особливих генів обдарованості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, від умов виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої маленької людини.
До біологічних факторів відносяться уроджені особливості людини. Уроджені особливості - це особливості, що дитина одержує в процесіі внутрішньоутробного розвитку, обумовлені поруч зовнішніх і внутрішніх причин.
На особистість людини роблять вплив кризи вікового розвитку. Зміна особистості людини, що відбуваються в період вікових криз, можуть виявитися аномальними, чи негативними.
Біологічним фактором, що робить вплив на становлення людини як особистості, відноситься стан здоров'я. Гарний стан здоров'я сприяє успішному розвитку. Незадовільне здоров'я гальмує процес розвитку, позначається на психології людини як особистості.
Соціальне средовище визначає формування особистості не само по собі, а в залежності від того, як складаються відношення цієї особистості з оточуючими її людьми. Взаємовідношення особистості з середовищем характеризуються не впливом зовнішніх умов на особистість, а відношенням особистості до цих умов.
Цілком очевидна сила виховного впливу домашнього середовища, а також оточення дитини поза школою (вплив двору, вулиці). Особливим є вплив сусідів на вихо вання дітей у родині, адже від них найшвидше можна от римати і допомогу, і розумну пораду («Хороший сусід — найближча родина»). Підтримуючи добрі стосунки з сусі дами, батьки вводять дітей у громадське життя, навчають їх жити з людьми і для людей, любити свою націю та по важати інші народи.
8. Роль діяльності та спілкування у розвитку і виховання особистості.
Діяльність - важлива форма прояву активного ставлення людини до оточуючої дійсності. На анатомо - фізіологічний, психічний і соціальний розвиток особистості впливають такі види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, спортивна, художня і громадська.
Спілкування - один з універсальних способів вияву групової форми буття людей. Залежно від характеристик партнерів спілкування може бути різних видів: особистість - особистість, особистість - група, особистість - колектив, група - група, колектив - колектив. За змістом воно може бути ділове (формальне) і особисте (неформальне).
9. Проблема мети виховання в історії педагогіки. Ідея всебічного гармонійного розвитку особистості як мета виховання.
Мета виховання - сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство. Мета виховання має об'єктивний характер і виражає ідеал людини в найбільш загальній формі. Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини.
Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на основі формування особистісних рис громадянина України, які включають в себе національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо - естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру. розвиток індивідуальних здібностей і таланту.
Ідеал - уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що виходять із розуміння мети життя. Ідеал національного виховання ґрунтується на двох цілях: служіння Богові і своїй нації.
Основні напрямки всебічного розвитку особистості, їхні завдання
Основними напрямами всебічного розвитку особистості є:
- моральне виховання - формування в учнів моральних понять, поглядів, виховання моральних почуттів, вироблення моральної поведінки;
- розумове виховання - озброєння учнів знаннями, формування наукового світогляду, формування умінь і навичок;
- трудове виховання - ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва, практична і психологічна підготовка до праці, підготовка до свідомого вибору професії;
- естетичне виховання - формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних смаків, розвиток творчих здібностей;
- фізичне виховання - виховання здорової зміни, підготовка до захисту Батьківщини, до фізичної праці.
Кожна складова виховання, виконуючи свою особливу роль, служить водночас досягненню єдиної мети.
10. Характеристика основних категорій дидактики. Основні проблеми сучасної дидактики.
Дидактика - галузь педагогіки, яка досліджує закономірності процесу навчання. Предметом дидактики є загальна теорія навчання усіх предметів.
Основні категорії дидактики: навчання, освіта, викладання (діяльність учителя у ході навчання), учіння (процес пізнавальної діяльності учнів) принципи, форми і методи і засоби навчання.
Особливості викладання окремих предметів вивчаються методиками окремих предметів. Дидактика відноситься до методики як теорія до практики. Крім цього вони відносяться одно до одної також як теорія до теорії., як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогіки. Але методика і дидактика мають спільний об'єкт наукового дослідження - процес навчання. Методика виділяє в цьому об'єкті те, що є специфічним для навчання конкретного предмета зокрема. Дидактика ж досліджує закономірності навчання, що є спільними для різних предметів.
Основні проблеми дидактики на сучасному етапі розвитку школи безпосередньо пов'язані із змінами в суспільстві та із завданнями, що стоять перед школою сьогодні.
1.Демократизація навчального процесу в школі спрямована на зміну характеру педагогічного спілкування вчителя і учня на всіх його рівнях з авторитарного на демократичний; запровадження ідей педагогіки співробітництва в практику організації навчального процесу та поступовий перехід до співробітництва як методології; здійснення індивідуалізації навчального процесу, тобто "організація його із урахуванням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їх інтелектуального, фізичного і психічного розвитку"; диференціація навчання, що "передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання"; забезпечення максимального рівня розвитку кожної особистості і розкриття її потенціалу в навчальному процесі.;
2. Гуманізація і гуманітаризація навчального процесу шляхом "зміцнення органічного зв'язку навчання... з витоками національної культури, досягненнями світової і вітчизняної думки, подолання розриву між культурою, наукою та освітою". Полягає в... "послідовному поєднанні інтересів учнів і вчителів і виявляється в довірі й диференційованому підході до школярів, що ґрунтується на врахуванні і розумінні їх індивідуальних особливостей, запитів і інтересів, поваги, честі і гідності".;
3. Деідеологізація навчального процесу, яка спрямована на усунення впливу будь-яких партій у школі, але не заперечує її зв'язку із життям загалом і суспільством, зокрема. ;
4. Забезпечення політехнічного характеру навчання, тобто "... засвоєння наукових основ сучасного промислового і сільськогосподарського виробництва, усвідомлення соціальних та екологічних наслідків науково-технічного прогресу". ;
5. Створення національної школи. Зокрема у навчальному процесі це передбачає "... знання рідної мови, літератури, історії свого народу, його традицій, звичаїв, ідеалів, витоків і особливостей рідної культури, усної народної творчості, знання про суспільний і державний устрій України, її міжнародне становище, населення, природні умови і ресурси, економіку, науку і культуру, про культуру та побут інших народів, що проживають на території України, сучасні етнічні процеси".;
6. Забезпечення справді органічного зв'язку навчального і виховного процесів раціональним використанням як їх змістового, так і організаційного компонентів.
11. Процес навчання як взаємодія вчителя і учня. Функції процесу навчання.
Навчання, як один з видів людської діяльності має двосторонній характер, тобто складається з двох взаємозв'язаних процесів - викладання і учіння. У процесі навчання проходить взаємодія між учителем і учнем, а не просто вплив учителя на учня. Вчитель може безпосередньо навчати учнів або опосередковано - через систему завдань. Результативність навчання залежить: від стилю спілкування між учителем і учнем а також впливу оточуючого середовища.
Процес навчання складається з таких компонентів: цільовий, стимулююче - мотиваційний, змістовий, операційно - дійовий, контрольно - регулюючий, оціночно - результатив-ний (мета, завдання, зміст, методи, засоби, форми організації навчання, досягнуті результати).
Основні функції навчання: освітня, виховна, розвиваюча.
Освітні завдання уроку: забезпечити в ході уроку повторення (засвоєння, закріплення, застосування і т. п.) теорій, понять, законів тощо; сформувати (або продовжити формувати) загально навчальні вміння і навички; сформувати спеціальні вміння з даного предмету.
Виховні завдання уроку - сприяти в ході уроку формуванню основних світоглядних цілей, забезпечити вивчення в ході уроку праць письменників, учених, документів; сприяти вирішенню завдань трудового виховання і профорієнтації школярів; сприяти вихованню моральних якостей школярів; сприяти вихованню естетичних поглядів; сприяти вихованню гігієни та фізкультурних умінь та навичок.
Завдання розвитку мислення, волі, емоцій, навчальних інтересів, мотивів і здібностей школярів.
12. Психолого- педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів. Мотиви навчання.
Учіння - це система пізнавальних дій учня, спрямованих на вирішення навчально - виховних завдань.
Передумови навчальної діяльності учня: наявність мети, яка стимулює учня до навчання; наявність фізіологічної і психологічної готовності до навчання; наявність бажання вчитися; наявність активності у процесі навчання, зосередження уваги на навчальній діяльності, наявність належного рівня розвитку. Сприятливі умови позитивного ставлення учнів до навчання: наукові знання викликають цікавість, вони практично значимі для учня в різних життєвих ситуаціях; навчальна діяльність викликає емоції, бажання долати труднощі, спробувати власні сили; колективний характер навчання; справедлива оцінка навчальних досягнень.
Внутрішній процес засвоєння нових знань включає такі ланки: сприймання - осмислення і розуміння - узагальнення - закріплення - застосування на практиці.
13. Закони, закономірності, принципи, правила навчання.
Дидактика розглядає такі закономірності навчання:
- його виховуючий характер;
- обумовленість суспільними потребами;
- залежність від умов, в яких воно протікає;
- взаємозалежність процесу навчання, виховання і розвитку;
- взаємозалежність навчання і реальних навчальних можливостей учнів
- єдність методів і форм навчання.
принципи навчання:
Принцип науковості. Його сутність - усі факти, знання, положення і закони, що вивчаються, повинні бути науково правильні, так само як і спосіб обгрунтування положень і законів та формування понять у процесі навчання. Реалізація цього принципу передбачає вивчення системи важливих наукових положень і використання у навчанні методів, близьких до тих, якими послуговується певна наука. Він вимагає: розкриття причинно-наслідкових зв'язків явищ, процесів, подій; проникнення в сутність явищ і подій; демонстрації могутності досягнень людських знань і науки та ознайомлення з методами науки, пізнання; розкриття історії розвитку науки, боротьби тенденцій; орієнтації на міждисциплінарні наукові зв'язки.
Принцип систематичності й послідовності навчання.
Зумовлений логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, яка відбувається відповідно до вікових закономірностей розвитку дітей. Передбачає системність у роботі вчителя (постійну роботу над собою, опору на пройдене при вивченні нового матеріалу, розгляд нового матеріалу частинами, фіксування уваги учнів на вузлових питаннях, продумування системи уроків, здійснення внутріпредметних і міжпредметних зв'язків), а також системність у роботі учнів (систематичне відвідування школи, виконання домашніх завдань, уважність на уроках, порядок у виконанні домашніх завдань, час виконання завдань, систематичне повторення навчального матеріалу).
Принцип доступності навчання. Навчання успішне, ефективне за умови, що його зміст, форми і методи відповідають віковим особливостям учнів, їх розумовим можливостям. Наголошуючи на важливості дотримання цього принципу, К. Ушинський зазначав, що тільки система дає нам цілковиту владу над нашими знаннями. Голова, наповнена безсистемними знаннями, на його думку, подібна до комори, в якій немає порядку, і сам господар не може відшукати потрібну річ. Голова, в якій лише система без знань, подібна до крамниці, в якій на всіх ящиках є написи, а в самих ящиках порожньо1. Реалізація цього принципу передбачає: врахування рівня розвитку учнів; індивідуальних, вікових особливостей; дотримання правил: від простого - до складного, від відомого - до невідомого, від близького - до далекого.
Суть доступності полягає в тому, щоб діти сприймали і розуміли пояснюваний матеріал. Доступно організувати навчання означає звертатися до найвищої межі можливостей учнів з метою постійного підвищення цих можливостей. Водночас цю найвищу межу не можна переступати, оскільки в такому разі чимало у змісті навчання стане незрозумілим.
Принцип зв'язку навчання з життям. В його основі - об'єктивні зв'язки між наукою і виробництвом, теорією і практикою. Теоретичні знання (загальноосвітні, політехнічні, спеціальні) є основою сучасної продуктивної праці, яка конкретизує їх, сприяє міцному, свідомому засвоєнню. Реалізацію цього принципу забезпечують: використання на уроках життєвого досвіду учнів; застосування набутих знань у практичній діяльності; розкриття практичної значимості знань; використання в процесі навчання краєзнавчого матеріалу; безпосередня участь школярів у громадському житті.
Принцип свідомості й активності учнів у навчанні. Цей принцип є провідним, тому що визначає головне спрямування пізнавальної діяльності учнів і керування нею. Він випливає з мети і завдань національної школи, а також з особливостей процесу навчання, які передбачають осмислений і творчий підхід до опанування знань. Свідомому засвоєнню знань сприяють: роз'яснення мети і завдань навчального предмета, значення його для вирішення життєвих проблем, для перспектив самого учня; використання у процесі навчання мислительних операцій (аналізу, синтезу, узагальнення, індукції, дедукції); позитивні емоції; позитивні мотиви навчання; раціональні прийоми роботи на уроці; критичний підхід у процесі викладання матеріалу та його засвоєння; належний контроль і самоконтроль. Свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності учнів. Активізації пізнавальної діяльності сприяють: позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу; позитивні емоції, викликані навчальною діяльністю; тісний зв'язок навчання з життям, що актуалізує значення наукових знань; єдність інтелектуальної та мовленнєвої діяльності учнів; взаєморозуміння між учителем І учнями; використання на практиці засвоєного матеріалу, умінь і навичок; систематичне повторення засвоєних знань; варіантність та диференціація вправ; робота щодо засвоєння важкого матеріалу доступними методами; використання знань для узагальнення інтелектуальних умінь при розв'язанні конкретних завдань; проблемне навчання; диференціювання матеріалу відповідно до навчальних можливостей учнів; використання сучасних технічних засобів навчання; уміння вчителя враховувати психічний стан учнів і стадії їх психічного розвитку.
Принцип наочності в навчанні.
Залежно від характеру відображення дійсності наочність поділяють на такі види: а) натуральна - рослини, тварини, знаряддя і продукти праці, мінерали, хімічні речовини та ін.; б) зображувальна - навчальні картини, репродукції художніх полотен, макети, муляжі та ін.; в) схематична - географічні, історичні карти, схеми, діаграми, графіки, малюнки тощо.
Використання наочності залежить від творчого потенціалу вчителя. Використання наочності у процесі начання сприяє розумовому розвиткові учнів, допомагає виявити зв'язок між науковими знаннями і життєвою практикою, між теорією і практикою, полегшує процес засвоєння і сприяє розвитку інтересу до знань, допомагає сприймати об'єкт у розмаїтті його сторін і зв'язків, стимулює розвиток мотиваційної сфери учнів. При цьому важливо дотримуватися таких дидактичних вимог: не перевантажувати процес навчання наочністю - це знижує самостійність і активність учнів в осмисленні навчального матеріалу; потрібна чітка мета використання наочних засобів у структурі уроку (коли ввести, з якою метою, який висновок буде зроблено); вивішування заздалегідь усіх наочних засобів дезорганізовує сприймання учнів, розсіює їхню увагу. Учні повинні у потрібний момент зосередитися лише на необхідному об'єкті, решта мають бути закриті; наочний об'єкт не повинен містити нічого зайвого, щоб не викликати в учнів побічних асоціацій (не слід, наприклад, для створення уявлення про змішаний ліс, використувати картину, на передньому плані якої зображено дітей, що збирають гриби); використовуючи наочність, необхідно зважати на вік школярів.
Принцип міцності засвоєння знань, умінь і навичок. Головна ознака міцності - свідоме й грунтовне засвоєння найістотніших фактів, понять, ідей, законів, правил, глибоке розуміння істотних ознак і сторін предметів та явищ, зв'язків і відношень між ними і всередині них. Реалізація цього принципу передбачає: повторення навчального матеріалу за розділами і структурними смисловими частинами; запам'ятовування нового навчального матеріалу в поєднанні з пройденим; активізацію учнів під час повторення (запитання, порівняння, аналіз, синтез, класифікація, узагальнення); нове групування матеріалу з метою його систематизації; виділення при повторенні головних ідей; використання в процесі повторення різноманітних методик, форм і підходів, вправ; самостійну роботу щодо творчого застосування знань; постійне звернення до раніше засвоєних знань для їх трактування з нової точки зору.
Принцип індивідуального підходу до учнів. Дає змогу в умовах колективної навчальної роботи кожному учневі йти до оволодіння навчальним матеріалом своїм шляхом. Реалізуючи цей принцип, ураховують рівень розумового розвитку дітей, їх знань і вмінь, пізнавальної та практичної самостійності, інтересів, вольового розвитку, працездатності. Щоб враховувати індивідуальні особливості учнів, учитель повинен уважно вивчати кожного з них, знати їх індивідуальні інтереси та схильності, розвиток і домашні умови та ін. Значної уваги потребує виявлення причин відхилень у навчально-пізнавальній діяльності й поведінці окремих школярів та їх усунення. Обов'язок учителя - організувати індивідуальну допомогу відстаючим у навчанні.
Принцип емоційності навчання. Виходить з того, що у процесі пізнавальної діяльності в учнів виникають певний емоційний стан, почуття, які можуть стимулювати успішне засвоєння знань або заважати йому. Процесові пізнавальної діяльності сприяє логічний, жвавий, образний виклад матеріалу, наведення цікавих прикладів, використання наочності й ТЗН, зовнішній вигляд учителя, його ставлення до учнів та ін. Головне завдання педагога в реалізації цього принципу - керувати формуванням емоцій, що активізують навчально-пізнавальну діяльність, і запобігати появі тих, які негативно позначаються на ній. Учитель повинен виховувати в учнів уміння володіти своїм настроєм, емоціями, переживаннями.
Принципи навчання тісно взаємопов'язані, зумовлюють один одного, жоден з них не може бути використаний без урахування інших. Зокрема, правильно поєднати теорію з практикою можна лише за умови, що навчання є водночас доступне, наукове й систематичне, що вчитель спонукає учнів до творчої діяльності та ін. Отже, у процесі навчання вчитель повинен керуватися всіма принципами. У цьому йому допоможуть правила навчання.
14. Характика дидактичних принципів науковості, систематичності, послідовності, доступності та зв’язку теорії з практикою.
Принцип науковості. Його сутність - усі факти, знання, положення і закони, що вивчаються, повинні бути науково правильні, так само як і спосіб обгрунтування положень і законів та формування понять у процесі навчання. Реалізація цього принципу передбачає вивчення системи важливих наукових положень і використання у навчанні методів, близьких до тих, якими послуговується певна наука. Він вимагає: розкриття причинно-наслідкових зв'язків явищ, процесів, подій; проникнення в сутність явищ і подій; демонстрації могутності досягнень людських знань і науки та ознайомлення з методами науки, пізнання; розкриття історії розвитку науки, боротьби тенденцій; орієнтації на міждисциплінарні наукові зв'язки.
Принцип систематичності й послідовності навчання.
Зумовлений логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, яка відбувається відповідно до вікових закономірностей розвитку дітей. Передбачає системність у роботі вчителя (постійну роботу над собою, опору на пройдене при вивченні нового матеріалу, розгляд нового матеріалу частинами, фіксування уваги учнів на вузлових питаннях, продумування системи уроків, здійснення внутріпредметних і міжпредметних зв'язків), а також системність у роботі учнів (систематичне відвідування школи, виконання домашніх завдань, уважність на уроках, порядок у виконанні домашніх завдань, час виконання завдань, систематичне повторення навчального матеріалу).
Принцип доступності навчання. Навчання успішне, ефективне за умови, що його зміст, форми і методи відповідають віковим особливостям учнів, їх розумовим можливостям. Наголошуючи на важливості дотримання цього принципу, К. Ушинський зазначав, що тільки система дає нам цілковиту владу над нашими знаннями. Голова, наповнена безсистемними знаннями, на його думку, подібна до комори, в якій немає порядку, і сам господар не може відшукати потрібну річ. Голова, в якій лише система без знань, подібна до крамниці, в якій на всіх ящиках є написи, а в самих ящиках порожньо1. Реалізація цього принципу передбачає: врахування рівня розвитку учнів; індивідуальних, вікових особливостей; дотримання правил: від простого - до складного, від відомого - до невідомого, від близького - до далекого.
Суть доступності полягає в тому, щоб діти сприймали і розуміли пояснюваний матеріал. Доступно організувати навчання означає звертатися до найвищої межі можливостей учнів з метою постійного підвищення цих можливостей. Водночас цю найвищу межу не можна переступати, оскільки в такому разі чимало у змісті навчання стане незрозумілим.
Принцип зв'язку навчання з життям. В його основі - об'єктивні зв'язки між наукою і виробництвом, теорією і практикою. Теоретичні знання (загальноосвітні, політехнічні, спеціальні) є основою сучасної продуктивної праці, яка конкретизує їх, сприяє міцному, свідомому засвоєнню. Реалізацію цього принципу забезпечують: використання на уроках життєвого досвіду учнів; застосування набутих знань у практичній діяльності; розкриття практичної значимості знань; використання в процесі навчання краєзнавчого матеріалу; безпосередня участь школярів у громадському житті.
15. Характеристика дидактичних принципів: наочності, свідомості та активності учнів у навчанні, забезпечення міцності знань, умінь та навичок.
Принцип свідомості й активності учнів у навчанні. Цей принцип є провідним, тому що визначає головне спрямування пізнавальної діяльності учнів і керування нею. Він випливає з мети і завдань національної школи, а також з особливостей процесу навчання, які передбачають осмислений і творчий підхід до опанування знань. Свідомому засвоєнню знань сприяють: роз'яснення мети і завдань навчального предмета, значення його для вирішення життєвих проблем, для перспектив самого учня; використання у процесі навчання мислительних операцій (аналізу, синтезу, узагальнення, індукції, дедукції); позитивні емоції; позитивні мотиви навчання; раціональні прийоми роботи на уроці; критичний підхід у процесі викладання матеріалу та його засвоєння; належний контроль і самоконтроль. Свідомість у навчанні забезпечується високим рівнем активності учнів. Активізації пізнавальної діяльності сприяють: позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу; позитивні емоції, викликані навчальною діяльністю; тісний зв'язок навчання з життям, що актуалізує значення наукових знань; єдність інтелектуальної та мовленнєвої діяльності учнів; взаєморозуміння між учителем І учнями; використання на практиці засвоєного матеріалу, умінь і навичок; систематичне повторення засвоєних знань; варіантність та диференціація вправ; робота щодо засвоєння важкого матеріалу доступними методами; використання знань для узагальнення інтелектуальних умінь при розв'язанні конкретних завдань; проблемне навчання; диференціювання матеріалу відповідно до навчальних можливостей учнів; використання сучасних технічних засобів навчання; уміння вчителя враховувати психічний стан учнів і стадії їх психічного розвитку.
Принцип наочності в навчанні.
Залежно від характеру відображення дійсності наочність поділяють на такі види: а) натуральна - рослини, тварини, знаряддя і продукти праці, мінерали, хімічні речовини та ін.; б) зображувальна - навчальні картини, репродукції художніх полотен, макети, муляжі та ін.; в) схематична - географічні, історичні карти, схеми, діаграми, графіки, малюнки тощо.
Використання наочності залежить від творчого потенціалу вчителя. Використання наочності у процесі начання сприяє розумовому розвиткові учнів, допомагає виявити зв'язок між науковими знаннями і життєвою практикою, між теорією і практикою, полегшує процес засвоєння і сприяє розвитку інтересу до знань, допомагає сприймати об'єкт у розмаїтті його сторін і зв'язків, стимулює розвиток мотиваційної сфери учнів. При цьому важливо дотримуватися таких дидактичних вимог: не перевантажувати процес навчання наочністю - це знижує самостійність і активність учнів в осмисленні навчального матеріалу; потрібна чітка мета використання наочних засобів у структурі уроку (коли ввести, з якою метою, який висновок буде зроблено); вивішування заздалегідь усіх наочних засобів дезорганізовує сприймання учнів, розсіює їхню увагу. Учні повинні у потрібний момент зосередитися лише на необхідному об'єкті, решта мають бути закриті; наочний об'єкт не повинен містити нічого зайвого, щоб не викликати в учнів побічних асоціацій (не слід, наприклад, для створення уявлення про змішаний ліс, використувати картину, на передньому плані якої зображено дітей, що збирають гриби); використовуючи наочність, необхідно зважати на вік школярів.
Принцип міцності засвоєння знань, умінь і навичок. Головна ознака міцності - свідоме й грунтовне засвоєння найістотніших фактів, понять, ідей, законів, правил, глибоке розуміння істотних ознак і сторін предметів та явищ, зв'язків і відношень між ними і всередині них. Реалізація цього принципу передбачає: повторення навчального матеріалу за розділами і структурними смисловими частинами; запам'ятовування нового навчального матеріалу в поєднанні з пройденим; активізацію учнів під час повторення (запитання, порівняння, аналіз, синтез, класифікація, узагальнення); нове групування матеріалу з метою його систематизації; виділення при повторенні головних ідей; використання в процесі повторення різноманітних методик, форм і підходів, вправ; самостійну роботу щодо творчого застосування знань; постійне звернення до раніше засвоєних знань для їх трактування з нової точки зору.
16. Загальні поняття про методи, прийоми та засоби навчання. Класифікація методів навчання.
метод навчання - досить складне, багатоякісне багатовимірне педагогічне явище, в якому знаходять відображення об'єктивні закономірності, принципи, цілі, зміст і форми навчання. Цей зв'язок з іншими дидактичними категоріями взаємозворотній: принципи, цілі, зміст і форми навчання визначають метод, але вони не можуть бути реалізовані без нього, без урахування можливостей їх практичної реалізації.
Кожний метод навчання вимагає активності не тільки вчителя, але й учнів. Один і той самий метод може застосовуватися для різних навчальних цілей. Наприклад, бесіда може бути застосована з метою засвоєння нових знань, і з метою повторення чи перевірки. Природньо, що в різних випадках даний метод має свої особливості реалізації. Правильне застосування методів навчання унеможливлює механічне чи догматичне засвоєння учнями навчального матеріалу, забезпечує ефективність пізнавальної діяльності учнів, можливість застосовувати знання на практиці.
Кожний метод навчання повинен виконувати не тільки освітню, розвивальну та виховну функції, але й спонукальну і корекційну (розвиток сприймання, мислення, уяви, пам'яті, емоційно-почуттєвої сфери).
У структурі методів виділяють прийоми, тому кожний метод можна представити як сукупність методичних прийомів. Отже, прийом - це елемент методу. Елементи методів не є сумою окремих частин цілого, а системою, що об'єднана логікою дидактичного завдання. Якщо метод є способом діяльності, що охоплює весь шлях її протікання, то прийом - це окремий крок, дія в реалізації методу. Необхідно розрізняти прийоми розумової діяльності (логічні прийоми) - виділення головного, аналогія, конкретизація, порівняння та ін., а також прийоми навчальної роботи - розв'язування задач, прикладів, граматичний розбір тощо. Логічні прийоми є однаковими в різних методах. Тільки системне поєднання прийомів утворює певний метод навчання, тому важливою є послідовність їх застосування. Одні і ті ж самі прийоми можуть входити в різні методи навчання, але в поєднанні з іншими прийомами вони утворюють зовсім інший метод навчання. Наприклад, прийом запам'ятовування має місце як в репродуктивних, так і в проблемно-пошукових методах навчання. Але, якщо в першій групі методів він домінує, то в другій - є допоміжним, бо сприяє запам'ятовуванню основних результатів проблемних міркувань. Окрім цього слід пам'ятати, що метод може стати прийомом, а прийом - методом. Коли прийом починає виконувати основне навчальне навантаження (допомагає розкрити суть того чи іншого питання), він стає методом. Наприклад, корегування відповідей учнів (як прийом) під час проведення бесіди може трансформуватися у дискусійну площину. За такої умови цей прийом може стати самостійним методом навчання (дискусія). Важливо підкреслити, що діалектика переходу методу в прийом чи навпаки обумовлена логікою процесу навчання, наявністю суперечливих аспектів між метою і засобами її досягнення, різними елементами пізнавальної діяльності.
Метод навчання має дві складові частини: об'єктивну і суб'єктивну. Об'єктивна частина методу обумовлена вимогами законів і закономірностей, принципів і правил навчання, а також цілями, завданнями, змістом, формами навчальної діяльності. Суб'єктивна частина методу обумовлена особистістю педагога, його творчістю, майстерністю; особливостями учнів, конкретними умовами протікання навчання. Проблема співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в методі розв'язана не повністю: є прихильники думки про те, що метод - об'єктивне явище, але є дослідники, які вважають його результатом творчої праці педагога, індивідуального надбання. Безперечним є те, що об'єктивна частина дозволяє дидактам розробляти теорію методів, рекомендувати педагогам шляхи їх ефективної реалізації. З іншого боку, саме методи є сферою прояву високої педагогічної майстерності.
Засоби навчання — допоміжні матеріально-технічні засоби з їх специфічними дидактичними функціями.
Методи поділяють: а) за джерелами передачі і характером сприйняття інформації: словесні, наочні і практичні; б) у залежності від основних дидактичних завдань, які вирішуються на конкретному етапі навчання: методи оволодіння знаннями; формування умінь і навичок; застосування одержаних знань; закріплення; перевірки знань, умінь і навичок; в) у відповідності з характером пізнавальної діяльності учнів по засвоєнню змісту освіти виділяють такі методи, як пояснювально-ілюстративні. репродуктивні, проблемного викладу, частково-пошукові, дослідницькі. При цілісному підході виділяють: Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності, методи стимулювання навчальної діяльності учнів, методи контролю і самоконтролю у навчанні.
17. Характеристика дидактичних методів організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності.
До цієї групи методів відносять словесні методи: розповідь - послідовне розкриття змісту нового матеріалу (виділяють художню, наукову, науково-популярну, описову розповідь); пояснення - словесне тлумачення понять, явищ, принципів дій приладів, слів, термінів; лекція - усний виклад навчального матеріалу, великого за обсягом, складного за логічною побудовою; бесіда - питально - відповідальний метод навчання (види бесід: вступна, повідомлююча, бесіда-повторення, контрольна, репродуктивна, евристична, катехізична); дискусія, диспут - суперечки на наукову чи суспільну тему, обговорення різних питань. Наочні методи: ілюстрування, демонстрування, та самостійне спостереження. Практичні методи: вправи - багаторазове повторення певних дій або видів діяльності, лабораторні, дослідні роботи .
18. Характеристика дидактичних методів стимулювання навчально-пізнавальної діяльності.
Їх умовно можна поділити на дві групи:
а) методи формування пізнавальних інтересів учнів (використовуються прийоми, які викликають позитивні емоції - образність, цікавість, здивування, моральні переживання); стимулююча роль навчального матеріалу (створення ситуації новизни, актуальності); використання пізнавальних ігор; створення ситуацій успіху.
б) методи стимулювання обов'язку і відповідальності в навчанні - заохочення до виконання своїх обов'язків, привчання до виконання вимог, зауваження.
19. Характеристика методів контролю та самоконтролю у навчанні.
Методи контролю - це сукупність методів, які дають можливість перевірити рівень засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок.
Методи контролю і самоконтролю спрямовані на перевірку рівня засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок. Існують такі методи контролю: спостереження за різними видами діяльності учнів на уроці, усна перевірка, письмова перевірка, контрольні і лабораторні роботи, твори, домашні завдання, графічна перевірка, перевірка практикою, тестова перевірка.
Методи усного контролю - здійснюється шляхом індивідуального і фронтального опитування. Під час фронтального опитування вчитель пропонує серію логічно пов'язаних між собою запитань для учнів всього класу. Фронтальне опитування сприяє систематизації знань, розвиває навчальну активність учнів, але не враховує індивідуальний темп мислення, стимулює прості відповіді. Саме тому його необхідно поєднувати з індивідуальним опитуванням. В процесі індивідуального опитування учень має можливість самостійно викласти свої думки, корегувати їх і доповнювати. Ефективність методів усного контролю залежить від ретельної підготовки вчителя, чіткості формулювання запитань (зрозумілі, лаконічні), від ступеня їх проблемності.
Методи письмового контролю спрямовані на аналіз документального матеріалу, визначення характеру допущених учнями помилок, визначення засобів їх подолання. Найбільш поширеними є такі методи письмового контролю: контрольні роботи, твори, диктанти, письмові заліки, контрольні тестові роботи програмованого типу (перелік запитань і можливі варіанти відповідей).
Спостереження за навчальною діяльністю учнів як метод контролю виділяють умовно, бо він органічно входить до всіх методів навчання і контролю, адже вчитель завжди фіксує ступінь уважності учня, рівень його мислення, культуру поведінки, ставлення до предмета.
Методи лабораторного контролю забезпечують можливість перевірити рівень сформованості уміння застосовувати здобуті знання на практиці.
Метод самоконтролю спрямований на формування вміння усвідомлено регулювати власну навчальну діяльність, удосконалювати її, попереджати помилки і неточності. Важливими засобами формування в учнів умінь самоконтролю є усвідомлення правильності операцій і дій, складання плану відповідей, переказ основних думок, робота з контрольними запитаннями, контроль з боку вчителя, самооцінка.
20. Умови вибору методів навчання
Оптимальний вибір методів і засобів навчання передбачає врахування:
мети і завдань уроку;
- обсягу і складності навчального матеріалу;
- мотивації навчання і активності учнів;
- рівня підготовленості учнів і їх працездатності;
- віку учнів;
- сформованості навчальних умінь і навичок;
- навчальної тренованості і витривалості;
- часу навчання;
- матеріально - технічної бази;
- застосування методів і засобів на попередньому уроці;
- типу і структури уроку;
- взаємин між учителем і учнями;
- рівня підготовки учителя.
На основі аналізу зв‘язків методів навчання з іншими компонентами
навчального процесу, а також умовами, у яких він протікає, ми визначили ряд
критеріїв, які впливають на вибір методів навчання:
1) закономірності та принципи навчання;
2) цілі та завдання навчання;
3) зміст та методи даної науки взагалі та конкретного предмету, теми;
4) навчальні можливості учнів:
а) вікові (фізичні, психічні);
б) рівень підготовленості (освітньої та виховної);
в) особливості шкільного колективу;
5) особливості зовнішніх умов (географічних, виробничого оточення та
ін.);
6) можливості самих вчителів: попередній досвід, знання типових
ситуацій процесу навчання, у яких виявляються найбільш ефективними
певні поєднання методів, рівень їх теоретичної та практичної
підготовленості, здатності до застосування певних методів, вміння
обрати оптимальний варіант, особисті якості та ін.
Порівнюючи ефективність різних методів навчання ми визначили ряд умов, яких
треба дотримуватись при цій процедурі. По-перше, порівнювати лише методи,
що входять до однієї групи; по-друге, порівнювати треба не ефективність
методів взагалі, а їх можливий ефект у вирішенні конкретного завдання
навчального плану.
Нами були визначені умови оптимального вибору методів навчання англійській
мові. При виборі методів навчання на наступний урок вчитель звичайно
керується інтуїцією. Він міркує, як досягти запланованої мети, перебираючи
при цьому відомі йому методи, співвідносячи їх з конкретними умовами і
наявними можливостями. Ми спробували підвести наукову основу під процедуру
вибору методів, щоб вона спиралась на теоретичний фундамент.
Ю.К. Бабанський , розробляючи цю проблему, виділив таку найбільш оптимальну
послідовність кроків при конструюванні сукупності методів навчання:
1-й крок: вчитель вирішує чи обере він методи самостійного вивчення
теми учнями, чи під його керівництвом;
2-й крок: вчитель обирає пошукові чи репродуктивні методи для вивчення
цієї теми;
3-й крок: вчитель обирає між індуктивними або дедуктивними методами;
4-й крок: вчитель обирає певне поєднання словесних, наочних та
практичних методів навчання;
5-й крок: вчитель вирішує, якими методами він буде стимулювати
активність учнів на уроці;
6-й крок: вчитель обирає методи контролю та самоконтролю.