Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
НАЗВА
Українська мова для нашого народу – це
не просто засіб спілкування, а збройний
і духовний захист від поневолення,
це Бог нашої національної незалежності.
Наша мова зберегла нам гідність,
національну неповторність і честь у
найтяжчі часи нашого ув’язнення в тюрмі
народів – царській та комуністичній Росії.
Дмитро Павличко
ІДЕАЛЬНЕ МАЙБУТНЄ, УКРАЇНЦІ?
Багато революційних подій сталося за часів становлення української державності. Сформований у вересні 1989 року Народний рух України, який очолив відомий український письменник і політик, Герой України Іван Драч, сприяв перетворенню України в демократичну правову державу, радикальній перебулові її економіки, створенню уов для розвитку і самозбереження українського народу. Однією з першочергових вимог рухівців було надання українській мові в УРСР статусу державної. Майже 1,5 роки напружених перегонів врешті-решт призвели до полегшення, коли демократичними силами України було створено передвиборчий Демократичний блок, головною вимогою якого було досягнення політичного й економічного суверенітету України, прийняття нової Конституції. В результаті виборів до Верховної Ради УРСР 1990 року Демблок отримав 111 мандатів із 442 і це був вагомий внесок у шлях до незалежності України. Логічним продовженням початку демократизації суспільства, справжньої, а не формальної, стала Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Цей законодавчий документ, ухвалений Верзховною Радою УРСР, проголошував державний суверенітет республіки в складі СРСР, але його основні положення свідчили про те, що з Радянським Союзом Українську республіку тепер пов’язує тільки формальна причетність, яка залишалася тільки на папері. Натомість ідеологію, як таку, було повністю знищено в свідомості українців. Щодо безпосередньо положень Декларації, слід наголосити на тому, що основна їх частина була правовою, демократичною та відповідала критеріям прав і свобод громадян, а саме: право українсько пації на самовизначення; принцип народовладдя; гарантія прав і свобод громадян, передбачених конституцією, УРСР – суб’єкт міжнародного права. З цього виникає запитання: яким чином українська нація може бути самовизначеною, унікальною? Відповідь очевидна: звичайно, через державну мову.
І тут, як виявилося, виникло набагато більше проблем, оскільки українське суспільство розділилося на україномовних, російськомовних та громадян, які послуговуються іншими регіональними мовами у побуті. Власне, виникло два величезних клани – власне україномовні українці та українці, зросійщені за часів Радянського Союзу. І той факт, який нібито свідчив, що українська мова в Радянському Собюзу розвивалася набагато краще, ніж при Царському уряді, виявився практично недієздатним. Проте той факт, що комуністична партія СРСР впроваджувала свідомий лінгвоцит відносно української мови упродовж 70-річної Червоної епохи знайшов якнайповніше відображення в дійсності 90-х років.
На цьому рівні почалося протистояння вже зовсім іншого характеру – не ідеологічне, а мовне; не політичне – а міжособистісне.
Пісял Референдуму 17 березня 1990 року почалася запекла боротьба за національно-культурне відродження України, в ході якого український народ довів, що не хочее повертатися до старої унітарної форми правління, а прагне створити суверенну Українську державу. Основними засадами боротьби зі старою радянською системою, яка не хотіла відпускати «ласий шмат» у вигляді України від себе, були: протест української інтелігенції проти русифікації, революційні наслідки ухваленого Верховною Радою восени 1989 року закону «Про мову», згідно з яким українська мова була оголошена державною. Як наслідівк – збільшення кількості шкіл з українською мовою викладання; Крім цього, важлививою рушійною силою було відкриття широкому загалу правди про національне-визвольну боротьбу українського народу, голодомор 1932-1933 рр., примусову колективізацію, масоі репресії тощо; видання раніше заборонених творів українських письменників М. Хвильового, М. Зерова, В. Венниченка, Г. Косинки, М. Драй-Хмари, О. Теліги, О. Ольжича, В. Стуса та інших; видання історичних праць М. Грущшевського, Д. Яворницького, М. Куліша, І. Крипьякевича, О. Субтельного, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака, літописів Г. Грабьянки, С. Величка та інших; розвиток україснтького кінематографа (фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка тощо); Популярність творів, які відображали реалії навколишнього життя та історичне минуле українського народу.
КУДИ ЙДЕМО, УКРАЇНЦІ?
Недарма кажуть, майбутнє – за молодими! Так, остаточною краплею розвалу Радянської держави стала саме молодіжна акція на знак протесту проти підписання нового Союзного договору з вимогами перевиборів Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі; проходження військової служби юнаками-українцями на території України; націоналізації майна Компартії України та ВЛКСМ; відставки голови Верховної Ради УРСР Кравчука Л. М та голови Ради Міністрів УРСРМасола В. А. Акція отримала широкий розголос у ЗМІ по всій Украіні і нав за її межами, а з плином часу їй була дана історична назва – Ревоюція на граніті. Акція мала вигляд Голодування студентів на площі Жовтневої революції (теперішній Майдан Незалежності) та масові акції протестів у Києві, провідну роль у яких відігравали студенти та учні технікумів іПТУ, тривали з 2 жовтня до 17 жовтня 1990 року. В результаті, влада змушена була задовольнити майже всі вимоги протестувальників.
Власне, після цих подій стало зрозумілим, що СРСР пвідійшов в історичне минуле назавжди. І тому, 24 серпня 1991 року було проголошено Акт Незалежності України. І ми отримала довгоочікувану свободу…
Але на той час, коли всі зустрічали це свято зі слозами на очах від радощів і хвилювань, усі знали, що новий шлях України буде важкимЮ хресним, довгим і подекуди навіть нездоланним, бо суцільна економічна, політична, культурна та освітня руїна створвали жорсткі умови для повноцінного розвитку держави. Але ніхто навіть і не здогадувався про те, що через декілька років українціям в україні доведеться виборювати свою мову мало не ціною своєї крові.
Чому ж ми встратили свою завзятість?
Покоління пострадянського простору, дітей незалежності дара називають пропащим. Його слід назвати експериментальним, бо на розвиток його духовності і патріотизму гловним чином вплинули такі чинники як: відутніть національної ідеї; руйнація духовних цінностей; брак ідеалів для стійкої віри; відсутність належного виховання і навчання; високий рівень бідності населення; само руйнація особистості на тлі суцільної руїні; крах очікувань та рожевої завіси дитячої наївності.
Справа у тому, що на початку 90-х була остаточно зруйнована 70-річна радянська ідеологія, ніхто більше нечувс про таке явище як культ особи, сухий закон, не лунали патріотичні пісні, що схвалювали борців Жовтневої релюлюці, прославляли радянський генсеків, ніхото нікого не називав більше міонерами, октябрятами тощо. І, звичайно ж, дешеві товари, безкоштовна освіта імедициназалишилися тільки в пам’яті бабусь і дідусів. Діти ж сформували новий тип мислення: за все потрібно платити. А якщо немає грошей – ти ніто і звати теье ніяк. І хоча цьому ніхто нікого спеціально не вчив. Цьому навчило життя.
А що вже говорити про мову, збереження національних цінностей. Куоли дорослі батьки не нали, чим прогодувати дитину завтра і як вижити самим. Мабуть, гадали: виростуть – будуть вдячними…
І вони ворсили. Виросло ціле покоління «нових» людей, яке не тільки зневірилося, а й піддало сумніву всі морально-етичнв вподобання. Критерії і фоми буття. Діти нового покоління – діти «Індиго», як модно зараз казати, стали ще більш жахливим апаратом руйнації, ніж наступники Гітлера – скінхелди. Вони виросли байдужими…не лише до своєї мови, а й до своєї країни. Вони виросли дрстокими не лише до своїх ровесників, але й до своїх батьків. І всі почали замислюватися над сократівською дилемою.: «Коли настане кінець світу?.. Коли діти відречуться віж батьків, забудуть слова повчання…». То що ж, кінець сіту вже настав? Невже для України снца вже зайншло за виднокрай, невже ж його ніяк не підігріти?..
Хто ми є, українці?
«Без мови немає нації!» - викрикують просвітянські націоналісти і наводять безліч різноманітних версій щодо захисту свого лозунгу. Коли їм відповідають, спростовуючи це твердження, говорять зазвичай: «Але ж ми існуємо!...»
Ми… Так, ми існуємо. Але хто ми? Воли, запряжені у ярмо чи маса без імені і роду? Хто ми без своєї мови? Безголосі солов’ї, яких саджають у клітку чи замріяні сліпці, в яких відбирають палицю і змушують рухатися у темряві? Забуваючи свою мову, нехтуючи нею, наше тіло переживе не лише 2012 рік, а й наступні десятилітті, проте чи буде цьому ганебному існування ймення «життя»?..
Прислухаємося до внутрішнього голосу: що ми насправді відчуваємо, коли раптом, починаючи говорити українською мовою в російськомовному середовищі, переважна більшість оточуючих дивиться нібито зверхньо, буцімто «Хто ж це таке і що воно собі дозволяє?» Правда ж, образливо?.. Якщо хтось відповість «ні», не образиться, а за подібних до цих обставин зробить вигляд, що нічого не почув, а наступного разу і зовсім не заговорить українською мовою, - така людина вже мертва. І нехай йтимуть роки і десятиліття, нехай нам пророкують Кінець Світу – це неважливо, коли мертва душа. Душа нації…
Не говорімо про одну конкретну людину, горімо про спільноту, певне середовище людей, що належать до української нації. Звісно, серед нас не всі є суто української крові, бо Радянський Союз зіграв у цій справі не останню роль. Хай так, але ж ми живемо на цій землі, ми працюємо на цей уряд, ми самовдосконалюємося і саморозвиваємося в цьому середовищі під впливом української історії і культури, отже, ми є українцями.
І якщо зараз ми не об’єднаємося і не вирішимо для себе, хто ми є і якою мовою розмовлятимемо, нас просто знищать, поступово, по-одному, назавжди. Слід усвідомити, не запам’ятовуючи як віршик у школі, що українська мова є самобутньою, незалежною, унікальною мовою, як російська, англійська, німецька тощо. Наша мова не є російським діалектом, це етно-лінгвістичний чинник, що сформувався протягом століть, протягом усієї історії нашого народу. І якої б думки нам не намагалися нав’язати, історична правда все одно залишається єдиною в своєму роді. Не може бути двох історій України, як не може бути і двох мов. Українська мова – державна мова на території нашої країни, це мова державних закладів, установ, діловодства в Україні; це мова, що увібрала в себе дух часу і відчуття рідного гніздечка, в якому ми завжди знайдемо куточок спокою і розради. Російська мова, навіть, якщо ми говоримо нею з дитинства, не є рідною, бо вона є практичною, можливо, модною, але вона не зігріє, коли в душі злива, а в серці туга. У ці миті ми гадаємо, як звільнитися, віднайти довгоочікувану свободу, ламаємо голови над тим, що ж саме нас не влаштовує в цьому житті і як жити далі. Насправді відповідь елементарно проста: ідентифікуймо себе! Ця розбіжність, розчленованість нашої душі між російським і українським спонукає до роздвоєності нашої особистості, як герой «Я (романтика)» Хвильового, - пригадаймо! Яким може бути психологічний стан людини, коли вона не впевнена у завтрашньому дні, коли сьогодні вона говорить українською, а завтра, попри бажання, їй забороняють це робити, хоча й неформально? Звісно, найтяжчі злочини скоюють поглядом. Тоді ми нібито ховаємося в собі, шукаючи захисту від зневаги, яку зустрічаємо постійно ззовні щодо своєї рідної мови, а згодом починаємо думати, що це вже не тиск, а наше власне світобачення, і таким чином перепраграмовуємо себе на новий лад.
Думки влади, яка прагне роз’єднати суспільство під лозунгами «Україна єдина!» стають нашими думками тоді, коли ми не маємо чіткого уявлення про те, хто ми є. Людину зі слабкою життєвою позицією найлегше обдурити, перехитрити, а потім зробити залежною істотою, яка ревітиме, мов той віл, коли ясла будуть неповними. І страшно те, що цей процес вже почався і йде з наростаючими темпами вперед. Його не знищити. Але якщо сказати, що й не зупинити, це хиба! Тож зупинити його ми маємо разом, об’єднавшись в єдину національно свідому спільноту з власними традиціями, культурою, і, звісно ж, з власною мовою. В цьому випадку той апарат викорінення української нації, що вже активно функціонує, не тільки зупинить свої дії, побачивши, що зламаний, а й не посміє більше зазіхати на наше «українство». Так, це слова, але це ще й заклик.
«Не будьмо байдужими до себе самих!» - ось головна теза и найправдивіший лозунг. А мова… Вона уособлює саме ту малесеньку, здавалося б, незначну деталь, частинку-початок тієї великої справи відродження, на яке здатна українська нація. І ця деталь, цей пішак, якщо ним правильно зіграти, стане непоборним і сильним ферзем!
Володимир Яворівський: на Луганщину із закликом
Навесні на Луганщину вже удруге завітав голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності, народний депутат і письменник-патріот Володимир Олександрович Яворівський. Нагадаємо, що минулого року пан Володимир вже відвідував Луганськ з метою мати живий діалог з активістами громадських організацій, студентами, представниками місцевої преси. Оскільки нардеп є симпатиком просвітянських організацій, зокрема Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, то цього разу для поважаного гостя знову радо відкрив свої двері Українсько-канадський центр «Відродження» на території Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, де політика зустрічали голова Луганського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» Володимир Семистяга, представники громадських організацій та політичних партій, студентська й просвітянська молодь.
Народний депутат розпочав свій виступ з новинного повідомлення: незабаром вийде продовження його роману «Найдовша ніч президента», який був надрукований у 2011 році і користується великим попитом серед патріотично налаштованих українців. Новий міні-твір матиме назву «Лежати: суд іде!», в якому залишаться ті ж самі персонажі: Алігатор – той, хто став президентом, Павло – екс-президент та ще, як зазначив письменник, на авансцені з’явиться Янаконда – жінка, яку судять. «Я ще сам чітко не уявляю сюжету до кінця, бо дуже часто герої самі підказують, що потрібно зробити, але розпочинається роман тим, що дуже красиву дівчину, студентку міліцейської академії, яка здобула титул «Міс МВФ – 2011», викликають в кабінет міністра внутрішніх справ, який дуже хоче зробити подарунок своєму діючому президенту, хоче подарувати йому дівчину на день Незалежності України, і умовляє її на це, обіцяючи великі гроші, перспективи, каже, що вона швидко отримає квартиру… А вона відповість йому, що, мовляв, за те, що швидко квартиру отримав, водій он сидить на лаві підсудних! Побачите, якщо прочитає, що вона видасть, ця дівчина, на день Незалежності. Мені так хочеться, щоб вона йому може від імені українського простолюду таке щось видала… (посміхається). Зараз я працюю над цим романом. І думаю, що до кінця літа, може, до осені я вже закінчу», – заінтригував Яворівський.
Письменник розказав також про особливості законопроектів, які наразі має ухвалити уряд, а також про беззаконня, яке відбувається у політичних верхах через ідейне протистояння двох політичних кланів: влади і опозиції. Саме через це нещодавно було закрито його радіопрограму «20 хвилин з Володимиром Яворівським», але політик не здається, гадає, що невдовзі її знов відкриють і вона стане ще потужнішою. Програму для свого радіовиступу він збирав за певними темами, ретельно відбирав те, про що говорити в ефірі, словом, робив дуже велику роботу.
Та, як виявилося завдяки питанням, які ставили Яворівському присутні, не лише політика цікавила луганців, а й мистецтво. Через це багато питань лунало саме про літературно-мистецький світ, до якого так тісно прив’язана постать Яворівського, на які, зрештою, він радо відповідав задоволеній публіці. Маючи при цьому власне бачення дійсності. «Говорити про літературу сьогодні у білих рукавичках, говорити про епітети, підмети, присудки і таке інше, я думаю, було б просто аморально. Тому що ніколи ще, принаймні за ці останні 20 років, Україна не була в такому двигтінні, в такому якомусь гнітючому, а з іншого боку, і протестному настрої. І не говорити про це, я, як представник української інтелігенції і української політики, просто не маю право і ніхто мені рота не закриє! Те, про що сьогодні простолюд український говорить і говорить вже абсолютно відкрито, вже нікому не зробити таємницею!»
Політик також торкнувся нині болючого питання щодо арешту політичних в’язнів – Юрія Луценко та Юлії Тимошенко, які, За словами пана Володимира, винні лише в тому, що прагли відродження української України, а не прообразу Малоросії.
Наприкінці зустрічі, політик сказав декілька слів про майбутні президентські вибори «Я переконаний, що шанс у нас є! Якщо цей шанс не вдасться – тоді все буде залежати тільки від вас! Ми, депутати, політики готові не очолювати, а бути разом з вами, якщо треба буде цю владу усунути. Масовий народний страйк – це дуже нормально, це цивілізовано і це наша конституційна норма».
Єднаймось заради України!
Кожна країна світу представлена не тільки етнічною нацією, а й величезною кількістю діаспор, що тимчасово чи постійно перебувають в тій чи іншій країні. Власне українська діаспора не є виключенням. На сьогодні українська нація багаточисельно розпорошена за кордоном, по всіх континентах світу. В таких умовах безперечно гостро постає питання збереження своєї „українськості”, національної свідомості та ідентичності. На жаль, дехто забуває про своє походження, покидаючи межі Батьківщини, перетворюючись у масовій кількості на другорядну верству населення в чужій країні, навіть якщо посідають там визначні місця в соціальній ієрархії. А ті, хто пам’ятає вкорінене змалечку зернятко „українства”, ніколи не мають проблем з розвінчанням моралі і набувають душевної гармонії, в які б умови не кидало їх життя на чужині.
Але є й ті, хто потребує підтримки з боку своїх „одноплемінників-однодумців”, які також опинилися поза рідним кордоном і так само плачуть-квилять за Україною. На щастя, вони мають змогу бути українцями всюди і шукати себе, так би мовити, у витоках. Для цього світовою українською діаспорою був створений Світовий конгрес українців.
Представники конгресу час від часу відвідують Україну для того, щоб поставити питання єдності українців на своїй землі і тих українців, для яких „рідна земля” – лише абстрактне уявлення, але з тим і стан душі, невід’ємний від їх особистої моралі.
Так, 10 вересня, на час святкування Дня міста в до нас завітав генеральний секретар Світового конгресу українців, Стефан Романів разом зі складом делегатів з Австралії. На час його візиту в Луганськ, а саме в Українсько-канадський центр „Відродження”, в головній залі зібралися представники українського націоналістичного руху Луганської області, представники різних політичних партій та громадсько-політичних організацій, представники місцевої преси та студентства Луганського національного університету імені Тараса Шевченка і Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Власне пан Романів приїхав з промовою-закликом українців України до єднання і спільної праці над відродженням основних атрибутів української нації: мови, культури, традицій, церкви, ідеології тощо.
Після вступного слова голови Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка – Володимира Семистяги і молитви пароха української церкви у місті Луганськ – отця Михайла, пану Стефану було надано слово, в якому він нагадав про таке: „Мене дуже тішить, що ми маємо в Україні стільки молодих людей, які готові не тільки критикувати й демонструвати, але також і працювати аби подати нам істотні надії на краще. Зі мною приїхали декілька моїх помічників-патріотів, для того, щоб подивитися на цей Луганськ! Адже коли ми чуємо про Луганськ чи Донецьк, одразу виникає думка про штучний поділ. Я хочу відразу це відкинути, оскільки чи в Луганську, чи в Донецьку або чи в Рівному, чи в Тернополі є українці, які люблять цю Україну, змагаються за майбутнє цієї України і не облишать своєї справи, тому цей штучний поділ ми відкидаємо. Власне чому ми приїхали? Ми приїхали, тому що хочемо мати цей живий діалог. А чому ця розмова важлива? Тому що в цей час існує така ситуація, коли українському відродження загрожує небезпека і з боку українофобко налаштованої влади, і з боку байдужих українців, які не усвідомлюють катастрофічності сучасного стану речей. Сьогодні тяжко доводиться українському студентові або учневі в українській школі. В Україні ми маємо право бути українцями!
Світовий конгрес українців об’єднує українську діаспору у більш ніж 30 країнах світу. Тут є українці, які виїхали з рідних міст за різних життєвих обставин, але не загубили свою українську душу. І за кордоном так само шанують українців як, наприклад, в Києві чи в будь-якому місті України. Цього року Бразилія святкує 120-ліття свого поселення поза Україною. Світовий конгрес українців не тільки об’єднує українську діаспору по всьому світу, але активно обстоює їх права.
Ми ставили питання перед Президентом України по ОУН-УПА, але відповіді й досі нема, питання свободи слова, питання про вирішення долі Тимошенко і Луценко тощо. Ми піклуємося про збереження демократії в Україні, яка на сьогодні переживає не абиякий занепад. Постає важливе питання стосовно Голодомору 1932-1933 років в Україні, який вся Європа визнала геноцидом, майже весь світ визнав геноцидом!
І що є найнебезпечнішим, на мою думку, це те, що нас ділять! Нас штучно ділять! Але ми вважаємо, що є одна Україна і нам не потрібно відокремлюватися, членуватися на Південь і Північ, на Схід і Захід. Нас також ділять на бандерівців, мельніківців, націоналістів. Це штучний поділ! Він нам не потрібний! Ці проблеми вони є актуальні. Якщо ви будете знати, як ви працюєте і заради чого, ми зможемо допомогти вам у цій боротьбі! Ми не є політична партія. Ми не прийшли, щоб об’єднувати потліт-партії, бо якщо вони до цього не об’єдналися, це їхня біда! Ми маємо створити конкретні способи дії в Україні, ми маємо міняти закони, перетворювати їх на народні!”
Після промови пана Стефана до трибуни було запрошено його помічників – представників молоді, Андрія Вальчишина та Олексія Кляшторного, які виступили з доповіддю про надбання Світового конгресу українців відносно учнів та студентів вищих навчальних закладів задля підвищення їхнього освітньо-культурного рівня.
Далі Тарас Ронзістий – представник Центру національного відродження коротко розповів про свою власну діяльність у цьому національно-патріотичному осередку, назва якого говорить сама за себе, а також Володимир Вінник – член Старобільського комітету порятунку України, зачитав відкритий лист-звернення до громадських організацій, який потому попрохав надрукувати і розповсюдити серед найменш активного населення з метою достукатися до їхньої свідомості і змусити прокинутися від блаженного сну незнання й темноти, оскільки жодна місцева газета не візьметься друкувати цей матеріал. Як наголосив сам пан Володимир, що страх перед покаранням з боку можновладців призводить до страху й небажання відкривати правду, висвітлюючи дійсний стан речей в Україні.
Під час доповідей присутні ставили питання та отримували якісні вичерпні відповіді.
У середині заходу, початок якого, по суті, був вступним словом, Віктор Рог – видавець, редактор газети „Шлях перемоги” презентував унікальний доробок історичної літератури – двотомник „Ідеологія українського націоналізму” умовно від доби Міхновського аж до початку нового тисячоліття.
Наприкінці зустрічі, представники міських націоналістичних організацій, політичних партій та місцевої преси мали змогу виступити перед аудиторією і звернутися до гостей зі своїми пропозиціями активного просування спільної справи. Цією можливістю однією з перших скористалася Ольга Борисова – викладач історії України, яка звернулася до делегатів і пана Стефана зокрема з пропозицією створити Інтернет-сайт, на якому можна розміщувати новини про стан української діаспори, патріотичні лозунги-заклики, зорієнтовані, перш за все, на молодь, яка майже весь вільний час проводить в Інтернеті і таким чином спонукати її до активної співпраці з патріотично налаштованими структурами та вчити, як наполегливо домагатися справедливості, вимагаючи своє власне право жити в українській Україні.
Окрім пані Ольги з пропозицією виступили викладач Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, член партії „Свобода” – Ірина Магрицька, яка наголосила на терміновій потребі створити художній фільм, заснований на реальних подіях про Голодомор 1932-1933 років в Україні. Проект цього фільму відмовилися фінансувати в Україні і тому пані Ірина звернулася з цим проханням до пана Стефана, розтлумачивши нагальну потребу зробити це якомога швидше, щоб відкрити „голу” правду про Голодомор-геноцид кожному українцю, якому намагаються нав’язати легенду радянсько-соціалістичної доби, коли люди щиро вірили у „власть народа”. На це звернення пан Стефан відповів досить абстрактно і неоднозначно, мабуть, тому, що цей проект потребує детальної розробки і витрачання певного часу.
Власне „чистих” пропозицій висунули небагато, а потому почалися виступи присутніх і нагородження активістів. Так, Валентин Кравченко – голова українського козацького блоку „ЛугаКий” нагородив козацьким універсалом пана Стефана Романіва за активну участь у розбудові української національної ідеології, палкий патріотизм та радикальні дії задля підвищення культурно-освітнього та соціального рівня української нації по всьому світу. Універсал цей пан Валентин зачитав привселюдно і урочисто привітав пана Стефана з нагородою.
Цією хвилюючою миттю пан Стефан завершив зустріч фінальною промовою, в якій висловив свою подяку луганцям за теплий й відкритий прийом та щиру розмову, яка послугувала визначним кроком до співпраці заради розквіту української національної ідеї. Для того, щоб, так би мовити, не втрачати одне одного з кола однодумців-побратимів, бажаючим надали можливість залишити свої координати та мінімум необхідної інформації у вигляді анкети-роздруківки для подальшого спілкування.
Будучи глибоко віруючою людиною та справжнім патріотом своєї нації, пан Стефан Романів завершив захід афористичним висловом патріарха Святослава: „Будуймо українське!” і скоро мав відбути з Луганська в інші міста України для того, щоб нести своє і Боже слово межі люди, поширювати ідеї відродження історичного тяжіння української нації до свободи і справедливості.
Зруйноване погруддя чи зруйнована честь?
Коли виникає загроза вандалізму? Коли люди перетворюються на моральних виродків чи коли політика держави диктує подібні перетворення?
У ніч на 21 жовтня 2011 року у місті Стаханові група невідомих зруйнувала ущент погруддя Тараса Шевченко. Залізну скульптуру розпилили на шматки і вивезли в невідомому напрямку. Одразу після цього інциденту виникло декілька версій скоєння злочину. При чому версії висували переважно громадські та політичні організації опозиційного спрямування, такі як Всеукраїнське об’єднання «Свобода», Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, Конгрес українських націоналістів, Союз українок України, Товариство української мови та інші.
За однією з версій, пам’ятник було зруйновано невипадково, оскільки постать Тараса Григоровича символізує українську національну самобутність, духовність. А оскільки представникам проросійської українофобської антидержавної влади абсолютно невигідно просувати власне українські національні ідеї, до цієї справи могла бути причетна й політика.
Згідно з альтернативною версією, яку висуває місцева влада міста Стаханов і навіть влада Луганська, це «полювання на скарби». Адже місцеві владоможці запевняють, що тут діяли шукачі металу, які вже давно спостерігали за погруддям, виношуючи план скоєння акту вандалізму.
За третьою, найпопулярнішою гіпотезою, особливо серед населення міста, скульптуру зруйнувала група підлітків-вандалів, які не мали жодних провладних настроїв чи антиукраїнських мотивів. Це були особи, які бездумно зруйнували саме цей пам’ятник так само, як вони зруйнували б інший, який трапився б на їхньому шляху. Іншими словами, більшість переконана, що тут немає жодного політичного підтексту, а тим паче, це не є злочином на підґрунті ненависті до української ідеології та її провідників, на кшталт Тараса Шевченко.
Проте цікавим у цій ситуації є той факт, що про скоєння злочину місцева влада дізналася набагато раніше, ніж громадські організації і політичні партії, але не повідомила про це у ЗМІ. Чому в такому разі вона хотіла приховати це? І що насправді лежить в основі так званого «несвідомого вандалізму», який наполегливо шиють мешканцям Стаханова?
Лише коли про інцидент стало відомо місцевим патріотичним та націоналістичним угрупуванням, громадським організаціям, новини потрапили у ЗМІ і були оприлюднені для народу. Крім того, активісти цих структур неодноразово зверталися до місцевих і обласних органів влади міста Стаханов і міста Луганськ, а також писали відкритий лист до Верховної Ради, зокрема до Президента Януковича з проханням взяти цей випадок під особистий контроль, оскільки на їх думку, за банальним, на перший погляд, актом вандалізму можуть бути приховані серйозні й небезпечні антиукраїнські антидержавні настрої, які не припинять свого поширення, якщо цей випадок зійде їм з рук. Таким чином курйоз може перетворитися на глобальну проблему всеукраїнського рівня. А це тягне за собою національний розкол і ворожнечу. Проте Віктор Янукович проігнорував занепокоєність громадян Стаханова і Луганська, майже не пояснивши такої пасивної позиції. З його боку було тільки надане розпорядження проконтролювати хід справи на локальному рівні, не розголошуючи деталі про цей випадок і не підносячи його на глобальний щабель.
Після отримання відмови від президента, громадські організації Стаханова і Луганська об’єдналися для доказу своїх переконань власними силами. Певний час їм завуальовано чинила перешкоди міська влада. Виникає питання: з якою метою вище керівництво міста і області скоювало ці майже незаконні дії? І кому насправді вигідно перешкоджати істині? Коментарі щодо цих питань неодноразово висувалися у пресі з різних боків. І вони були настільки розбіжними, що ситуація врешті-решт набула рис протистояння між владою і опозицією. Якщо розглянути істинне становище речей з погляду на цей випадок, можна дійти згоди, що за останній рік після президентських виборів 2010 року кожний негативний чинник, інцидент, який має двозначну конотацію, набуває таких властивостей: колонізація, українофобство, проросійське налаштування влади.
Тут слід розглянути й інший бік: чому, наприклад, пам’ятник було зруйноване саме зараз? Які чинники вплинули на це?
Напрошується проведення паралелі з багаторазовим вандалізмом відносно пам’ятника лева – подарункової скульптури з міста Львов, якому щоразу відбивають лапу. У цій ситуації так само існують розбіжні думки й припущення. Дехто вважає, що це несвідомий акт вандалізму – натомість інші обстоюють побіжну думку, що це є спланована українофобська акція, можливо, навіть за таємної підтримки когось з владних осіб. Але ця версія залишається тільки здогадкою.
Отже, яким чином розвиватимуться події у Стаханові після втрати постаменту, невідомо, оскільки ніхто з представників влади не дає конкретних пропозицій вирішення. Вони мотивують своє небажання реставрувати пам’ятник тим, що на це немає коштів, а благодійні збори та залучення додаткових інвестицій на розвиток міста, які пропонують громадські організації, влада не визнає. Наразі існує ідея реставрації скульптури коштами патріотично налаштованих організацій та окремих зацікавлених осіб. Але поки що це тільки плани на майбутнє.
Реальна ситуація, більш-менш окреслена у ЗМІ, все частіше зводиться до двох рішень: по-перше, вандалів необхідно спіймати і покарати відповідно до чинного законодавства, як наголосила голова Луганської обласної організації Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина» Ірина Веригина: «Група вандалів спаплюжила символ духовності української нації. Виродки мають бути покарані!» А, по-друге, так чи інакше, проблема ідеологічного протистояння дедалі загострюється і найближчим часом може вибухнути з такою силою, що важко буде відрізнити переможених від переможців.
Молитва кожного українця –
Тарас Шевченко
І так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю.
(Тарас Шевченко)
Для українського народу 9 березня – друга найсвятіша дата після 24 серпня – дня проголошення Акту незалежності України. Адже саме 9 березня народився світоч українського слова, наш видатний геній – Тарас Григорович Шевченко. Змалку нам відомі рядки з його поезій, які прямують по життю разом з нами, нагадуючи про нашу національну приналежність, духовність, розвиток. І тому, навіть будучи вже дорослими студентами, ми час від часу дістаємо «Кобзаря», щоб отримати відповідь на ті питання, на які дуже часто неспроможна відповісти дійсність. Інколи ми звертаємося до Шевченка за порадою, як до Бога, якого ми так чи інакше плекаємо в душі, а інколи прохаємо про захист від негод життя і від образ, що раз у раз западають в душу.
Через цю велику підтримку, що дає нам Шевченко, ми вдячно шануємо пам’ять про нього вже 198 років поспіль. І цього сонячного 9 березня 2012 року патріотично налаштовані луганці черговий раз зібралися на центральному майдані біля постаменту Шевченкові задля того, щоб говорити в ім’я Тараса.
У церемонії покладання квітів брали участь представники місцевої влади, зокрема Луганської обласної державної адміністрації та виконавчого комітету Луганської міської ради, студенти Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на чолі з президентом Віталієм Курило та ректором Сергієм Савченко, представники громадських організацій, зокрема Луганського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» на чолі з Володимиром Семистягою, опозиційних політичних партій – «Батьківщина», УНП, «Свобода», РПЛ, «Фронт змін» та інших.
Після урочистого покладання квітів Кобзареві, зі сцени лунали Тарасові вірші у виконанні студентів факультету української філології під керівництвом Фоменко Віри Григорівни, доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української літератури та методики її викладання.
Наприкінці заходу коло присутніх обмежилося до політичного зібрання представників «Просвіти» та політичних партій, які продовжили вшановувати пам‘ять Шевченка, але вже у вигляді мітингу.
Одночасно з цим у приміщенні Українсько-канадського центру «Відродження» відбувалися Шевченківські читання у складі обласного конкурсу дітей та юнацтва «Іду з дитинства до Тараса…», який щорічно проходить на базі «Просвіти». Старші і молодші школярі з усіх районів Луганська та області, зодягнені в українські вбрання змагалися у виразності читання Шевченкових поезій та у вишуканості акторського мистецтва. Конкурс поділявся на музичний та поетичний, відповідно до якого було скликано окрему конкурсну комісію. Для нагородження переможців Правлінням «Просвіти» було запрошено меценатів, які обрали найкращих читців за власним уподобанням, оскільки офіційно меценати не входили до складу комісій.
У понеділок, 12 березня, традиційна «Шевченківська декада» або Шевченкіана Луганського національного університету імені Тараса Шевченка продовжилася у вигляді виставки яскраво оформлених стендів біля деканату факультету української філософії. Найбільший стенд мав назву Міжнародного конкурсу дітей та юнацтва «Іду з дитинства до Тараса…» і зібрав найкращі витвори студентської майстерності: розфарбовані українськими візерунками плакати, вирізані з паперу кольорові вишиванки з текстами поезій Тараса Шевченка та висловлюваннями інших українських і зарубіжних митців про нашого світоча – Тараса, намальовані олівцем та аквареллю портрети Шевченка у різьблених рамочках, обплетених червоної калиною та інших цікавинок молодіжного креативу. Плакати з Шевченківською символікою та його портретами висіли також на розкладі занять, прикрашаючи стіну надзвичайним багатством кольорів. Усе це – заслуга студентів факультету української філології та їх викладачів, які фанатично зацікавлені у поширенні Шевченкового слова на теренах нашого краю.
13 березня відбулася VІ Регіональна студентська науково-практична конференція «Творчість Тараса Шевченка в контексті доби». Головою організаційного комітету була Клімочкіна О. М. – проректор з науково-педагогічної роботи ЛНУ імені Тараса Шевченка, заступник голови – Фоменко В. Г. – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури та методики її викладання ЛНУ, а також до складу комітету входили Шестопалова Т. П. – доктор філологічних наук, професор та Бойцун І. Є. – кандидат філологічних наук, доцент тієї ж кафедри.
Реєстрація учасників розпочалася 0б 11:00 і вже о 12:20 – пленарне засідання, на якому вступне слово для привітання було надане Олені Клімочкіній, проректору з науково-педагогічної роботи.
На початку першої аудіальної години, о 13:50, розпочалася робота чотирьох секцій: «Тарас Шевченко реальна постать і художній образ», «Традиції й новаторство у творчості Тараса Шевченка», «Візійні світи Тараса Шевченка» та «Інтерпретація творчості Тараса Шевченка». Остання секція стосувалася виїзного засідання Ровеньківського факультету, серед учасників якої були не лише студенти, а й учні старших класів загальноосвітніх шкіл м. Ровеньки. Регламент, який надавався учасникам конференції було встановлено до 7 хвилин та ще й по 3 хвилини на запитання і обговорення доповіді. Хоча дуже часто студентам надавали змогу порушувати ці межі, оскільки теми були підібрані надзвичайно цікаві з новаторським свіжим поглядом молодого покоління на творчість Великого Кобзаря. Зокрема, слід відзначити такі доповіді: «Музика як засіб характеристики героїв у повістях Тараса Шевченка» студентки факультету української філології Валерії Крікунової, «Образ музи в поезії Т. Г. Шевченка» студентки Катерини Сирової, «релігійність Т. Г. Шевченка – психологічний аспект світосприйняття письменника» студентки Майї Бачигіної та інші. Ці та подібні до них доповіді потребували особливого, здебільшого творчого підходу до постановки та розкриття теми, а також досконалого знання Шевченкових творів та його біографії, оскільки говорити про духовне підґрунтя у творчості Тараса Шевченка можна лише тоді, коли не просто читати і перечитувати його поезії, а вчитуватися й аналізувати їх, розуміючи те, що він хотів сказати майбутнім дітям України не поверхневими словами, а глибоким філософським підтекстом. Для того, щоб зрозуміти Шевченка, його, перш за все, необхідно правильно проінтерпретувати й добре усвідомлювати історичний етап розвитку території сучасної України на час написання тих чи інших творів. З виголошених доповідей було зрозуміло, що студенти зацікавлені в обраних ними темах і плідно працювали над якісним висвітленням проблематики повідомлень.
Наступного дня, 14 березня, було проведено конкурс на краще читання творів Тараса Шевченка у межах університету а також літературна виставка. Присвячена пам’яті Кобзаря.
І вже 16 березня відбулося підведення підсумків наприкінці Шевченкового тижня у вигляді звітного концерту, який мав статус урочистого заходу, присвяченого пам’яті Тараса Григоровича Шевченка. Цей день, напевно, був найсвятковішим, бо майже всі студенти факультету української філології були зодягнені у вишити сорочки, а дівчата – ще й у традиційні гуцульські спідниці з великими квітами барвінку, маківок та яблуневого цвіту.
Захід було проведено замість першої навчальної пари у Малій актовій залі ЛНУ імені Тараса Шевченка. Ініціатором та упорядником сценарію цього святкового дійства була Фоменко Віра Григорівна, яка разом зі своїми колегами з кафедри української літератури та методики її викладання, а також деканатом факультету на чолі з деканом Пінчук Тетяною Степанівною підготувала справжнє Шевченківське свято, в якому взяли участь більше ста студентів-філологів і, навіть школярі.
Поки учасники готувалися до заходу, глядачі мали змогу спостерігати слайд-шоу зі світлинами пам’ятників Тарасові Шевченку у різних містах України. Вони були абсолютно різні, хоча й зображували одну людину. Тут був і Шевченко-юнак, і Шевченко-Кобзар, і Шевченко-мрійник і головне – Шевченко-борець, велична постать якого постала на центральному майдані м. Луганськ від 1999 року.
Заходом курували дві чарівні ведучі – Алла Драконська і Марина Довгенко, які надали вступне слово ректору Луганського національного університету Сергієві Савченку. «На сьогодні наш університет – єдиний вищий навчальний заклад в Луганську, який відзначає «Шевченківську декаду», але, я гадаю, що незабаром й інші університети запозичать цю ідею і щорічна Шевченкіана стане традицією на Луганщині. Користуючись нагодою, хочу висловити таку пропозицію: наступного тижня пропоную всім студентам, викладачам та іншим працівникам університету розмовляти виключно українською мовою. Нехай це буде наш внесок в історію України і наша велика пошана Тарасові», - наголосив пан Сергій. Висловлену ним пропозицію студенти підтримали гучними оплесками і радісними емоційними вигуками із зали.
Після привітального слова ректора для присутніх глядачів виступив хор Інституту культури і мистецтв Луганського національного університету імені Тараса Шевченка з піснею «Ой ти дівчино, з горіха зерня» на слова Івана Франка та уривок з опери «Утоплена» на слова Тараса Шевченка. Соліст хору – Артем Осадчий, концертмейстер – Тетяна Острецова.
Розбавляючи концертну програму, привітальне слово мала Пінчук Тетяна, декан факультету української філології, кандидат філологічних наук, професор. Пані Тетяна розпочала свій виступ уривком з поезії Шевченка: «Свою Україну любить, Любіть її во время люте, В останню тяжкую минуту, За неї Господа моліть», а потім висловила своє бачення духовної спадщини митця: «Шевченко – це наша дума, мудрість, сила! І які б зазіхання з боку вороже налаштованих держав не спіткали Україну, наш народ вистоїть, бо у нас є Шевченко і його славнозвісний «Заповіт».
Окрім привітань та побажань всебічного особистісного розвитку, виголошуваних викладачами, було безліч студентських привітань, зокрема привітальне слово мали студенти Віри Фоменко, які читали вірші про Шевченка та його творчий внесок в культуру української держави. Крім цього увагу глядачів захоплювали театрально-драматичні постановки студентів Інституту культури та мистецтв ЛНУ. Так, наприклад композиція «Тарас і мати» у виконанні студентки Анастасії Духіної та учня 7-го класу ЗОШ № 37 Владислава Біляєва.
Упродовж тривалого часу зі сцени лунали українські народні та естрадні пісні у виконанні студентів, а також авторські студентські вірші та поезії відомих класиків української літератури. Так, студентка Катерина Пономарьова заспівала відому пісню «Чорнобривці» під керівництвом народної артистки України Галини Мурзай, студенти-філологи з четвертого курсу заспівали естрадну пісню «Одна калина», чим добряче заохотили залу до колективного співу та покращили настрій своїми запальними інтонаціями. Студент Іван Коваленко прочитав авторський вірш «Вперед, до Тараса!», студентка Альона Лаптєва виголосила вірш Лесі Хапливої «Портрет Тараса Шевченка», Катерина Скляр процитувала відому поезію Василя Симоненка «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…», а ансамбль ІКМ «Синівочка» під керівництвом концертмейстера Юрія Калашнікова та музичного керівника Анатолія Лаврентьєва потішив присутніх злагодженою хоровою піснею.
Концертна частина заходу перервалася нетривалим виступом викладачів Володимира Семистяги, доцента кафедри Історії України, заслуженого працівника освіти України, голови Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка; Віри Фоменко, Олександра Міняйленка та інших.
Зокрема, пан Володимир закцентував увагу на такому: «Мені хотілося б, щоб ми не тільки називалися «шевченківцями», а й були ними за своєю суттю. Для цього потрібно не лише цитувати Шевченка, а й уважно вчитуватися в його твори, аналізувати їх і розуміти те, про що він хотів сказати нащадкам. У зв’язку з цим хотілося б наголосити також, що березень місяць повністю асоціюється із Шевченком. Адже це місяць його Ангела, його народження, його смерті і, звичайно, це місяць виходу у світ «Кобзаря». Я пам’ятаю колишнього декана факультету української філології – Міхно Олександра Андрійовича, який практично створив факультет у такому вигляді, який ми спостерігаємо сьогодні і зробив дуже багато корисного для того, щоб ми пам’ятали про Тараса Шевченка, ні в якому разі не забували його повчань. Користуючись часом для привітання, наданим мені, хочу від імені обласного Правління «Просвіти» подарувати факультету української філології два нових видання «Кобзаря» і диск із записом електронних творів Тараса Шевченка у виконанні Євгена Білоусова».
Дарунок з подякою прийняла від імені факультету і кафедри Віра Фоменко, після чого звернулася до присутніх із запитанням: «Ви – українці?», на яке всі хором відповіли «Так!», надаючи цьому моменту надзвичайної урочистості й драматичності. «Шевченко не заціловував рани України з уразками – він випалював ці уразки силою Слова, щоб цього більше ніколи не повторилося!», - продовжила пані Віра.
Ці слова були чи не останніми перед тим, як почати нагородження переможців серед учасників Шевченкіани. Багато студентів отримали дипломи та книжкові подарунки за зайняті перші, другі і треті місця у Міжнародному мовно-літературному конкурсі Тараса Шевченка та у Міжнародному конкурсі дітей та юнацтва «Іду з дитинства до Тараса…». Крім цьому було урочисто висловлено подяку викладачеві Ірині Бойцун за проведення VI Регіональної студентської науково-практичної конференції, і нагороджено студентів-учасників грамотою «За кращу виголошену доповідь». Нагородили також і учасників конкурсу на краще читання творів Тараса Шевченка, за активну участь у проведенні Шевченківського тижня, за художнє оформлення стенду тощо.
Наприкінці заходу студенти-шевченківці четвертого курсу факультету української філології традиційно передали своїм молодшим друзям – першокурсникам естафету гідно нести по життю ім’я Тараса Шевченка, плекаючи його навчання в собі і виховуючи патріотів рідної землі, бо хто не плекає любові до Батьківщини – живе у бездуховності, у темряві. На знак своєї солідарності та підтримки четвертокурсники зробили символічний подарунок першокурсникам – власноруч намальовану картину із зображенням малої дівчинки, котрій батьки і старший брат показують поетичні рядки із «Кобзаря», привчаючи її іти з дитинства до Тараса.
Так, Шевченко – це символ України, більший ніж державний гімн чи герб, чи, навіть прапор, бо Шевченко – це совість справжнього українця, це його доля, його рідна домівка, це сила і слава, і самоусвідомлення кожного українця українцем на чужій, зросійщеній території ще з давніх-давен, за часів кріпацтва. Саме постать Тараса Шевченка допомагала людям піднести свій дух і свою боротьбу на такий рівень, що вони здолали найтяжчі, здавалось би, умови для існування і сьогодні ми завдячуємо Шевченку незалежністю України. Тож читаймо Шевченка! Чуймо Шевченка! Розуміймо Шевченка!