Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 2
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
АЗОВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ УПРАВЛІННЯ
До захисту допущено
____________________________
Зав. кафедрою права та лінгвістики
к.п.н., доцент Т. В. Румянцева
„__”________________2011 р.
БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА:
ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА
Виконала
Студентка групи 501в_________________________________ І. Л. Каленська
Науковий керівник
к.і.н., доц. _________ _________________________________В.А. Папанова
Нормоконтролер______________ _______________________
Бердянськ
2011
РЕФЕРАТ
Бакалаврська робота: 121 с., 72 джерела.
Об'єктом дослідження є система основних міжнародних принципів права, що регулюють взаємні відносини держав.
Предмет дослідження – становлення і розвиток міжнародних принципів права відповідно до Статуту ООН та міжнародних конвенцій.
Мета бакалаврського дослідження полягає у висвітленні еволюційного розвитку та анілізі дії основних принципів міжнародного права, відповідно до Статуту ООН та міжнародних конвенцій.
Методи дослідження. Методологічну основу роботи складає практично весь комплекс наукових методів – діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а також окремі наукові методи: порівняльно-правовий, історико-правовий, формально-юридичний, системно-структурного аналізу. Проте провідну роль в даній роботі виконують абстрактний теоретичний та порівняльно-правовий підхід. Принципи міжнародного права це одна з найважливіших загальнолюдських цінностей, без якої неможливе функціонування міждержавної системи. Принципи міжнародного права виникли з появою держав і їх зовнішніх функцій, що привело до виникнення міждержавних відносин і міжнародного права.
Основні принципи міжнародного права утворюють своєрідну Конституцію міжнародного права, так як вони є основоположними загальновизнаними нормами, які мають вищу юридичну силу. Всі інші міжнародно-правові норми і міжнародно-значущі дії суб'єктів повинні відповідати положенням основних принципів. Аналіз принципів міжнародного права показує, що основні принципи міжнародного права, тобто принципи, закріплені в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН (1970г.), а також в Завершальному акті СБСЕ (1975г.), є критерієм законності в міжнародному праві.
ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА, СТАТУТ ООН, ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА, СУВЕРЕННА РІВНОСТІ ДЕРЖАВ, НЕВТРУЧАННЯ У ВНУТРІШНІ СПРАВИ, РІВНОПРАВ'Я, САМОВИЗНАЧЕННЯ
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ.................................................................7
ВСТУП……………………………………………………………………..….8-10
1.3. Становлення основних принципів сучасного міжнародного права…………………………………………………………………...26-27
1.4.Принципи міжнародного права як джерело сучасного права..27-31
2.1. Поняття принципів права……………………………………….32-34
2.2. Поняття принципів міжнародного права………………………..34-39
2.2.1. Ознаки основних принципів міжнародного права…………..39-44
2.2.2. Природа основних принципів міжнародного права……….44-47
2.2.3. Функції основних принципів міжнародного права…………47-49
2.2.4. Класифікація основних принципів міжнародного права…….49-52
РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА……..53-108
3.1. Зміст основних принципів міжнародного права…………………53-55
3.2. Основоположні принципи міжнародного співіснування………55-95
3.2.1. Принцип суверенної рівності держав………………………….55-60
3.2.2. Принцип невтручання у внутрішні справи……………..…….60-73
3.2.3. Принцип рівноправ'я і самовизначення народів…..…………73-84
3.2.4. Принцип співпраці держав…………………………………….84-87
3.2.5. Принцип поваги прав людини і основних свобод …………87-91
3.2.6. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань……………………………………………………………91-95
3.3. Принципи, які забезпечують всеосяжну безпеку………………95-
3.3.1. Принцип заборони застосування сили або загрози силою…95-101
3.3.2. Принцип територіальної цілісності держав...…………………101-103
3.3.3. Принцип непорушності державних кордонів……………….103-106
3.3.4. Принцип мирного врегулювання спорів………………....106-108
ВИСНОВКИ................................................................................................109-114
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ..............114-121
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
ВАПНУ – Вісник Академії правових наук України
ВВР – Вісник Верховної Ради
ГА ООН – Генеральна Асамблея ООН
ЗУ – Закон України
ІНМАРСАТ – Міжнародна організація морського супутникового зв'язку
ін. – інше
К. – Київ
КМУ – Кабінет Міністрів України
М. – Москва
ОБСЄ – Організація з безпеки і співробітництва в Європі
ООН – Організація об'єднаних націй.
НАТО – Організація Північноатлантичного договору
СПб. – Санкт-Петербург
р. – рік
с. – сторінка
т.д. – так далі
Актуальність теми бакалаврського дослідження. Основні принципи сучасного міжнародного права в сукупності очолюють всю систему міжнародного права. Ці принципи регулюють найбільш важливі міждержавні відносини. Причому специфіка круга їх суб'єктів пов'язана так, що основні принципи обов'язкові для всіх суб'єктів міжнародно-правової системи, незалежно від їх участі в створенні і визнанні цих принципів. При цьому особливості нормотворчості полягають в тому, що принципи об'єктивувалися в універсальних договорах або звичаях. Нарешті, в цілях забезпечення дотримання принципів застосовуються заходи відповідальності, пов'язані з обмеженням суверенітету держави і додатковою відповідальністю керівників, що очолюють державу, глав військових відомств, політичних партій і ін.
Принципи міжнародного права це одна з найважливіших загальнолюдських цінностей, без якої неможливе функціонування міждержавної системи. Принципи міжнародного права виникли з появою держав і їх зовнішніх функцій, що привело до виникнення міждержавних відносин і міжнародного права.
Основні принципи міжнародного права утворюють своєрідну Конституцію міжнародного права, так як вони є основоположними загальновизнаними нормами, які мають вищу юридичну силу. Всі інші міжнародно-правові норми і міжнародно-значущі дії суб'єктів повинні відповідати положенням основних принципів.
Проблеми пов’язані з реалізацією основних принціпів досліджували Л.А. Алєксідзе, В.А. Василенко, В.Е. Грабарь, Г.М. Даниленко, Ю.А. Іваноа, І.А. Іллін, С.В. Ісакович, Д.Н. Колесник, С.Б. Крилов, І.І. Лукашук, О.О. Мережко, Л.А. Моджорян, Р.А. Мюллерсон, С.В. Черніченко, М.Ю. Черкес та інш., а також західноєвропейські і американських науковці Я. Броунлі, Д. Боуетт, Б. Грефрат, Г. Кельзена, М. Мак-Дугал, П. Маланчук та багатьох інших.
В той же час, важливість проведення аналізу основних принципів полягає в тому, що починаючи з 90-х років ХХ ст. і по сьогодення намітилася небезпечні тенденція порушення основних принципів міжнародного права.
Так США розробили доктрину превентивної війни в Стратегії 2002, яка балу підтверджена в Стратегії 2006. Проте в тексті останньою істотно підкреслюється необхідність боротьби за встановлення демократичних режимів як кінцевій меті війни з глобальним тероризмом, що, у свою чергу, піднімає питання про використання доктрини превентивноі війни для обходу принципу невтручання в внутрішні справи держав. У Стратегії 2006 як механізм «просування демократії» висувається концепція «трансформаційної дипломатії», що затверджує необхідність активних політичних дій американського дипломатичного корпусу в приймаючих країнах, що є проблематичним з погляду зобов'язання невтручання дипломатів посилаючої держави в внутрішні справи приймаючих держав, встановленого Віденською конвенцією про дипломатичні стосунки 1961 р. [24]
Крім того, ставлення до основних - принципів міжнародного права в науці неоднозначне. Західні вчені, за невеликим винятком, не виділяють основних принципів міжнарод ного права. На крайній випадок, вони (Дж. Старк, Е. Сой, Дж. Штуцкі, Дж. Фіцморіс, X. Уолдок, Р. Аго, Г. Даам та ін.) ведуть мову про «імперативні принципи», «норми jus cogens», «принципи публічної політики», «норми за гального міжнародного права», «імперативні норми загального міжнародного права», «фундаментальні норми міжнародного права» тощо. Як правило, крім констатації, «що такі норми важко піддаються ідентифікації, сутність в не досліджувалась. Окремі західні автори роблять cпроби перелічити такі норми. І знову ж таки — хто і як їх розуміє, стільки в нього цих норм. Часто до них зарахо вують цілі інститути міжнародного права. Е. Сой відно сить до таких принципів тільки норми jus cogens: принцип заборони застосування сили, повага суверенітету і неза лежності держав, невтручання.
Об'єкт дослідження – система основних міжнародних принципів права, що регулюють взаємні відносини держав.
Предмет дослідження – становлення і розвиток міжнародних принципів права відповідно до Статуту ООН та міжнародних конвенцій.
Мета бакалаврського дослідження полягає у висвітленні еволюційного розвитку та анілізі дії основних принципів міжнародного права, відповідно до Статуту ООН та міжнародних конвенцій.
Досягнення зазначеної мети передбачає вирішення наступних дослідних завдань:
1) розкрити становлення основних принципів міжнародного права та їх ролі у встановленні міжнародного правопорядку;
2) дати поняття і визначити класифікацію основних принципів міжнародного права;
3) проаналізувати правовий зміст і характеристику принципів міжнародного права;
4) показати взаємозв'язки та взаємовідношення між практикою здійснення основних принципів права.
Методи дослідження. Методологічну основу роботи складає практично весь комплекс наукових методів – діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а також окремі наукові методи: порівняльно-правовий, історико-правовий, формально-юридичний, системно-структурного аналізу. Проте провідну роль в даній роботі виконують абстрактний теоретичний та порівняльно-правовий підхід.
Бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, переліку використаних джерел та висновків. Загальних обсяг роботи складає 105 сторінок.
1.2. Розвиток основних принципів міжнародного права
Основні принципи міжнародного права за своїм походженням є звичаєвими нормами. У стародавньому Риму з’явилися договори, пов'язані із зародженням принципів міжнародного права, правда, ці договори в більшості випадків були нерівноправними і сильніша сторона ущемляла інтереси слабкіших.
У період переходу від середньовіччя до індустріальної епохи принципи міжнародного права стали набагато цивілізованими. Так на Вестфальськом конгресі вперше за круглим столом зібралися як рівноправні учасники представники європейських держав незалежно від їх релігії і форм державного ладу.
Загальні принципи права виявилися найбільш корисними у „нових” галузях міжнародного права. Коли в XVI та XVII ст.ст. сучасна система міжнарод ного права лише починала розвиватися, автори, приміром, Гроцій, багато у чому керувались римським правом, і римське походження ще й досі можна помітити в багатьох нормах права, які нині перетворились на звичаєве право (наприклад, такого, що стосується набуття права на територію). У XIX ст. міжнародний арбітраж, який до того майже не використовувався, став більш поширеним, і потреба в нормах судочинства задовольнялася запозичанням принципів із внутрішньодержавного права (приміром, принцип, що у випад ках сумнівів трибунал правоможний вирішувати, чи має він належну юрисдикцію, і принцип, що позови, вчинені перед трибуналом з невиправданою затримкою, мають відхилятися як неприпустимі).
До 20-х рр. ХХ в. міжнародні принципи формувався в рамках двосторонніх договорів про третейський розгляд. Так, принцип невтручання формувався в рамках двосторонніх договорів про третейський розгляд, але ряд питань вилучалися з-під підсудності міжнародного арбітражу (Договір про арбітраж між Францією і Великобританією від 14 жовтня 1903 р., між Аргентиною і Венесуелою від 22 липня 1911 р.). З найбільш ранніх відомі рішення Любечського з'їзду 1097 р., Договір російських князів про мир 1389 р. У 1721 р. згідно Нештадтському мирному договору Петро I зобов'язався не втручатися у внутрішні справи, форму правління і порядок престолонаслідування Свейського королівства (Швеція). Ув'язнений в 1774 р. Кючук-кайнарджійський договір закріпив зобов'язання Росії не втручатися у внутрішні справи турецького султана [31, с.131].
Розглянемо коротко розвиток та становлення основних принципів міжнародного права. Період становлення прин ципу суверенної рівності держав наука достеменно не встановила. Науковці виво дять окремі елементи принципу із звичаїв, які функціо нували понад три тисячі років тому. Історично принцип суверенної рівності склався і роз вивався на основі двох нормативно-правових начал: по ваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжна родних відносинах.
Принцип заборони застосування сили або загрози силою. В доктринах міжнародного права існують різні погля ди на становлення цього принципу. Для одних учених (М. В. Філімонова, К. О. Бекяшев та ін.) „принцип забо рони застосування сили або загрози силою має давню історію становлення і розвитку, починаючи з моральних викладених у ХІІІ - XIV ст. Яном А. Коменським і королем Чехії Іржі Подебрадом”. Для інших (І.І. Лука-Р. А. Мюллерсон, В. М. Федоров та ін.) — становлення цього принципу міжнародного права почалося після Жовтневої революції. Треті (Г.В. Ігнатенко, О.І. Тіунов та ін.) розпочинають становлення цього принципу з Конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок. Четверті (Г.І. Тункін, А. М. Талалаєв та ін.) вважають, що „принцип незастосування сили або загрози силою з'явився в міжнародному праві у період між двома світовими війнами”. Численні автори (Ю. Колосов, В. Кузнецов, Б. Клименко та ін.) гадають, що ) ще цей принцип з'явився у Статуті ООН [19, с34].
Становлення принципу незастосування сили або загрози силою з тих нор мативне-правових актів, які вперше втілили цю вікову ідею в конкретне юридичне правило поведінки. Без сумніву, першим правовим внеском (на багато сторонній основі) у становлення принципу незастосуван ня сили або загрози силою була Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок 1899 р. Конфе ренція, на якій було прийнято вказану конвенцію, не лише кодифікувала право і практику щодо добрих послуг, посередництва та арбітражу, а й передбачила створення відповідного інституційного механізму – Постійного Тре тейського суду (заснований 1900 р.) [41, с.32].
Новим кроком у становленні зазначеного принципу слід вважати рішення Другої Гаазької мирної конференції, яка переглянула Конвенцію 1899 р., прийняла Конвенцію обмеження застосування сили при відшкодуванні за борговими зобов'язаннями (1907) і укріпила судову систему і хоча Суд до 1920 р. здійснював трохи більше одного розгляду справи на рік, його вплив на мирне, несилове [вирішення справ був незаперечним. За цей час під впливом діяльності Суду було укладено понад 120 двосторонніх і регіональних міжнародних договорів, які по-новому під ходили до розуміння «спору» та застосування сили [19, с.24].
Таким чином, було підготовлено певну правову базу для закріплення у Статуті Ліги Націй обмеження права на війну, ст. 12 якого забороняла вдаватися до війни, якщо не використано можливостей мирних засобів. Ухва лений 1923 р. (не набув чинності) Асамблеєю Ліги Націй договір про взаємну допомогу зафіксував: „Агресивна вій на є міжнародним злочином... сторони беруть урочисте зобов'язання не здійснювати цього злочину” [38, с.77].
Черговим міжнародним багатостороннім договором, який засудив агресію, назвав її міжнародним злочином і зажадав відповідальності за нього держав, був Женевсь кий протокол про мирне врегулювання міжнародних кон фліктів 1924 р. (не набрав чинності). У Декларації про агресивні війни, прийнятій VIII Асамб леєю Ліги Націй 22 вересня 1927 р., будь-яка агресивна війна кваліфікувалася як «міжнародний злочин». Першим міжнародним багатостороннім договором, який засудив звернення до війни як засобу врегулювання спорів, був Паризький договір (Пакт Бріана - Келлога) від 27 серпня 1928 р. У ст. 1 Договору зазначалося, зокрема, що „Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належністю, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовляються від неї у своїх взаємних відносинах як засобу національної політики”[41, с.33].
В універсальному міжнародному праві принцип тери торіальної цілісності держав функціонує в основному у звичаєве-правовій формі. Історія його становлення така ж давня, як і історія ста новлення принципу невтручання. Та й, по суті, ці проце си майже збігаються. Спочатку принцип територіальної цілісності закріплювався у двосторонніх угодах. Потім до лучилося конституційне законодавство, особливо активно в період буржуазних революцій. Французький декрет 22—27 травня 1790 р. (частково включений до гл. VI Кон ституції від 3 вересня 1791 р.) проголошував: «Віднині фран цузький народ забороняє собі розпочинати будь-яку вій ну, спрямовану на збільшення його теперішньої тери торії». Революційні події вплинули на активізацію доктринального обгрунтування необхідності визнання територі альної цілісності держав.
Статут Ліги Націй (ст. 10) вимагав поваги до збере ження територіальної цілісності держав. Але це не було проголошенням принципу хоча б тому, що прийняття са мого Статуту відбувалося на тлі визнання територіальних змін у Європі (і часто далеких від добровільних).
Принцип мирного врегулю вання спорів — один з небагатьох у сучасному міжнародному праві, історія за гального визнання якого (на жаль, не загального дотри мання) сягнула за вікову позначку. А в правосвідомості людей ця ідея закріпилася як імперативний постулат по над два тисячоліття тому.
Античне та середньовічне міжнародне право не знало принципу мирного вирішення міжнародних суперечок. Воно виходило з того, що спори між державами можна вирішувати не тільки мирними, але і немирними засобами, включаючи війну. Наприклад, римляни укладали велике число різних міжнародних договорів. Одні з них встановлювали "вічний" мир і дружбу, інші лише тимчасове перемир'я. Існували договори про заступництво, про союз. Союзні договори були наступальними і оборонними. Розрізнялися договори рівноправні і нерівноправні. Останні переважали. Ними Рим закріплював своє панування над переможеними народами в результаті жорстоких воєн. Військові звичаї Стародавнього Риму були суворі. Хоча давньоримське правило свідчило, що "воюють зброєю, а не отрутою", вирішувалося винищування беззбройних і перетворення на рабів не тільки військовополонених, але і мирних жителів завойованої території, руйнування і повне знищення захоплених міст. Стали крилатими слова римського діяча Катона в епоху Пунічних воєн: "Карфаген повинен бути зруйнований!" В цьому випадку відпадала необхідність укладати мирний договір. Так трапилося і з Карфагеном, який Рим зрівняв із землею. Цицерон нічого но вого не сказав, коли писав:” Спори вирішуються або об говоренням, або фізичною силою. Останнє властиве для звірів, а до сили потрібно вдаватися у крайніх випадках” [44, с.39].
У більшій частині феодальні договори були двосторонніми. Але полягали і багатобічні, перш за все мирні, договори. Найважливішим таким договором феодальної епохи був Вестфальський трактат 1648 року, яким закінчилася Тридцятирічна війна. На Вестфальськом конгресі вперше за круглим столом зібралися як рівноправні учасники представники європейських держав незалежно від їх релігії і форм державного ладу. Тут були юридично закріплені територіальні зміни, була створена нова європейська політична карта. Конгрес визнав суверенітет за 355 князівствами, що входили до складу Німецької імперії, чим сприяв її подальшому ослабленню, а також визнав незалежність Швейцарії і Голландії. Була проголошена свобода плавання по Рейну для прибережних держав; стягування мит прибережними феодалами відмінялося. Визначивши межі європейських держав, Вестфальський конгрес і підписані на нім документи стали юридичною основою для багатьох подальших міжнародних угод аж до Великої французької буржуазної революції. Практично тут був сформульований принцип політичної рівноваги, покликаний увічнити статус-кво, що склався в результаті Тридцятирічної війни. Вестфальський конгрес поклав початок багатобічному узгодженню і рішенню європейських проблем не на релігійній, а на світській основі.
В період абсолютизму всього більшого значення набували ідеї суверенітету і рівноправ'я держав, хоча обидва принципи мали у той час династичне для феодала забарвлення. Суверенітет держави проголошувався у формі суверенітету монарха, оскільки монарх вважався його єдиним носієм (наприклад, Людовик XIV говорив: "Держава – це я"). Рівність держав також зводилася до рівності монархів ("рівний над рівним владі не має"). В той же час отримало розвиток посольське право. Обмін посольствами стає регулярним, а тимчасові посольства перетворюються на постійні. Значно розширюються їх привілеї: недоторканність розповсюджується на посольські приміщення, признається непідсудність послів перед місцевими судами за борги і злочину. Виникають цілі посольські квартали, вилучені з-під місцевої юрисдикції, в посольствах гарантується право притулку [41, с. 9].
В період пізнього середньовіччя і абсолютизму з'являються зачатки піклування про поранених і хворих. Строго починають визначатися має рацію і обов'язки нейтральних держав, гарантії їх нейтралітету під час війни. Істотний внесок до цієї області міжнародного права внесла Росія. Декларація Катерини II про озброєний нейтралітет 1780 року проголосила вільне плавання нейтральних судів у берегів воюючих держав, недоторканність ворожого вантажу на нейтральному судні і принцип ефективності морської блокади. Недоторканність торгівлі і мирних жителів під час війни стала передбачатися і договорами.
В 1899 р. 26 держав підписують у Гаазі Конвенцію про мирне розв'язання міжнародних сутичок (згодом усіма, хто її підписав, було ратифіковано), в якій уже перша стаття проголошує: «З метою попередити по можливості звернення до сили у відносинах між державами Договірні Держави погоджуються докладати всіх зусиль для того, щоб забезпечити мирне вирішення міжнародних незгод». 1907 р. на Гаазькій конференції така ж стаття вноситься в Конвенцію про обмеження застосування сили при від шкодуванні боргових зобов'язань. У Статуті Ліги Націй ст. 12, 13, 15—17 не тільки фор мулюють основні вимоги мирного вирішення спорів, а й уперше закріплюють їх як правові імперативні зобов'язання держав-членів між собою і щодо держав, які не є чле нами Ліги Націй [38, с.98].
У період між двома світовими війнами вимога мирно го розв'язання спорів закріплюється в Женевському про токолі яро мирне вирішення міжнародних спорів (1924), у Паризькому пакті 1928 р. (ст. II пакту Бріана-Келлога проголошувала: «Високі договірні сторони визнають, що врегулювання або вирішення всіх спорів та конфліктів, які можуть виникнути між ними, хоч би якого характеру чи походження вони були, завжди повинні здійснюватися тільки мирними засобами»), в Генеральному акті Асамб леї Ліги Націй 1928 р. (акт складався із серії договорів, кожен з яких, зокрема, закріплював необхідність мирного розв'язання спорів), у Генеральній конвенції про міжаме риканську процедуру примирення (1929), Міжамерикан ському антивоєнному договорі про ненапад та процедуру примирення тощо [22, с.319].
Історія становлення принци пу невтручання є досить тривалою і неоднозначною. Вона характеризується зростанням зацікавленості в ньому та цілковитим ігноруван ням, досягненням певних результатів і повною втратою набутого. Саме на прикладі принципу невтручання можна побачити певну різницю між просто нормою міжна родного права і принципом.
Як норма міжнародного права невтручання відоме бу ло понад тисячоліття тому. В Київській Русі князі часто давалися до укладання угод про невтручання (див. також рішення Любецького з'їзду 1097 р.). За Ніштадтським мирним договором (1721) Росія зобов'язувалась не втру чатися у внутрішні справи Швеції, а за Кючук-Кайнаджирським (1774) Росія і Туреччина — у внутрішні справи Кримського ханства. Таких договорів, всупереч думці де яких учених (І. І. Лукашук, М. О. Ушаков та ін.), можна вказати достатню кількість. Слабкість їх полягала не в тому, що їх було мало, а в тому, що вони діяли нетрива лий час.
Важливу роль в розвитку принципу невтручання зіграла Велика французька революція. У проекті Декларації міжнародного права абата Грегуара, Декреті Національного Конвенту від 13 квітня 1793 р. проголошувалася готовність Франції утримуватися від використання озброєної сили в міжнародних відносинах. В той же час загарбницька війна Наполеона спричинила кардинальну зміну доктрини. Багато авторів, зокрема, німецькі філософи Р. Роттек, А. Гефтер, Г. Витон вважали правомірним придушення революційних рухів в сусідній державі, унаслідок чого в період з 1815 по 1823 р. активно використовувалася концепція "охоронних/легітимистичних" інтервенцій [27, с.115-116]. До охоронних втручань відносили озброєне вторгнення Австрії до Італії в 1921 р. і інтервенцію Франції до Іспанії в 1923 р.
Потрібно відзначити, що аж до 20-х рр. XX в. підхід до принципу невтручання був вельми неоднозначним. Так, наприклад, німецький філософ Ф.-Р. Шатобріан вважав, що загальних принципів невтручання взагалі не існує. Його співвітчизник К. Камптц вважав правомірним втручання в будь-яку область державного життя [27, с. 5]. В той же час російський юрист Л. Камаровський і ряд інших авторів визнавали незалежність держав апріорною і виступали за існування концепції невтручання як правового принципу. При цьому виділялися підстави для правомірного втручання, перелік яких був достатньо широкий. Так, наприклад, правомірними визнавалися втручання за наявності спеціального договору між державами, що дає одному з них особливі права на "Конституцію" (державний пристрій) другого, для вживання єгігієнічних заходів проти епідемій, для захисту одновірців [27, с.74-75]. Таким чином, в XIX в. найбільша увага приділялася не проголошенню принципу невтручання як такого, а обгрунтуванню правомірних підстав інтервенції.
Заслуговують уваги доктринальні підходи до співвідношення права на втручання і jus ad bellum (права на війну). Російський юрист Ф. Мартенс визначає jus ad bellum як "сукупність юридичних норм, що визначають застосування сили у відкритій боротьбі між державами" [37, с.477]. Державам дозволялося удаватися до війни після виснаження мирних засобів залагоджування конфлікту. Війна була додатковим засобом вирішення міжнародних суперечок. З огляду на те, що до ХХ в. втручання переважно розглядалося як озброєна інтервенція, чіткої відмінності між правом на втручання і jus ad bellum не проводилося. Держави знаходили право на війну у разі порушення їх прав. Якщо ж зачіпалися лише інтереси держав або могли виникнути шкідливі наслідки в майбутньому, вони могли удатися до інтервенції [27, с.13] . Таким чином, доктрина XVII—XIX ст. пропонувала широкий вибір підстав для втручання. На практиці рішення залежало від розсуду держави. Право на втручання було по суті ідентичне jus ad bellum. Війна розглядалася як найвищий прояв незалежності держави, затвердження його суверенітету.
Наступним етапом розвитку принципу невтручання стало звернення президента США Дж. Монро до Конгресу 2 грудня 1823 р., відоме як доктрина Монро. Звернення містило заклик до європейських держав не втручатися в справи американських країн в обмін на аналогічне зобов'язання Сполучених Штатів [12, с. 309]. Не дивлячись на політичний характер даної заяви, США резервували ці території з метою створення американської системи, принцип невтручання вперше був проголошений не на двосторонній основі, а відносно цілого континенту. Подальшому розвитку принципу невтручання у внутрішні справи держав сприяла доктрина Кальво-драго, яка забороняла озброєне втручання в справи держав для стягнення міжнародних боргів. Положення цієї доктрини були закріплені в Гаагській конвенції про обмеження використання сили при стягненні по договірних зобов'язаннях 1907р. [54, с.232-233].
Важливий внесок у формування принципу невтручання вніс російський Декрет № 1 "Про світ" від 8 листопада 1917 р., що проголосив неправомірними анексії і контрибуції. Такий крок був особливо важливим з огляду на те, що в першій чверті ХХ в. право на війну широко використовувалося в міжнародних відносинах. Статут Ліги Націй лише дещо обмежив jus ad bellum, передбачивши при цьому можливість його використання. Згідно пункту 8 статей 15 Статуту Раді Ліги Націй заборонялося втручатися в справи, що входять виключно у внутрішню компетенцію держав [21, с.11]. Проте чіткі зобов'язання невтручання закріплені не були. Пакт Келлога - Бріана, ув'язнений 27 серпня 1928 р., є першим багатобічним актом, який беззастережно засудив звернення до війни як засобу вирішення міжнародних суперечок. В той же час цей акт не містив санкцій за порушення заборони. Регламентація принципів невтручання у внутрішні справи держав, незастосування сили або загрози силою відбувалася і на регіональному рівні. На Американському континенті в 1933 р. була поміщена Латиноамериканська конвенція має рацію і обов'язків держав, в 1938 р. — Декларація Американських принципів [22, с.311].
Найактивніше питання прав людини розробляли буржуазні революції. Так, у США було прийнято конституційні положення стосовно прав людини, у Франції — Декларацію прав людини (1789). Робляться перші спроби відстояти права людини і в міжна родному праві: заборона работоргівлі, припинення торгівлі жінками й дітьми, припинення обігу порнографічних ви дань і торгівлі ними, попередження і припинення терориз му та ін.
Створюються перші міждержавні об'єднання (наприк лад, у 1919 р. Міжнародна організація праці) з метою по кращання прав та умов життєдіяльності людини. Але Друга світова війна показала, що поодинокими заходами цієї проблеми не вирішити. Саме тому у Статуті ООН після завдання позбавити людство від війни постав лено мету «знову утвердити віру в основні права люди ни».
У своєму розвитку принцип рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею пройшов чотири ос новні етапи: 1) проголошення принципу національності (період буржуазно-демократичних революцій); 2) визнан ня як принцип самовизначення (період після Першої сві тової війни); 3) проголошення у Статуті ООН як принци пу рівноправності і самовизначення народів; 4) закріплен ня в Заключному акті НБСЄ принципу рівноправності і права народу розпоряджатися власною долею. Кожен із зазначених етапів являє собою не тільки зміну формулю вання, а й певний напрям дії принципу, його наповнен ня політичним або юридичним змістом тощо [42, с. 29].
У науці міжнародного права ставлення до цього прин ципу неоднозначне: від визнання дії цього принципу сто совно всіх народів до обмеження його сферою колоніаль не залежних народів (Д. Саксена, А. Ейде та ін.) і до повно го невизнання (М. Сібер, Д. Тіам, Ш. Вішер, А. Яковідес, К. Іглтон, А. Коббан та ін.). Остання думка широко пропагується фактично після завершення процесу деколонізації. А отже, це є своєрідною формою згортання принципу.
Ідея необхідності, обов'язку держав співпрацювати в на уці міжнародного права висловлювалася вже наприкінці XIX ст. З основної ідеї міжнародного права, яким вста новлюється спілкування держав, випливає, зрештою, пра во і обов'язок кожної держави підтримувати постійні від носини з усіма іншими членами міжнародного правового спілкування.
На практиці цю ідею було реалізовано лише у Статуті ООН, преамбула якого і п. З ст. 1 зобов'язують держави – члени ООН «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціаль ного, культурного і гуманітарного характеру». Обов'язок держав співробітничати між собою проходить через весь Статут ООН, особливо чітко він фіксується у ст. 11, 13, гл. IX та ін.
На відміну від інших принципів, які складалися в процесі розвитку міжнародного права, принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань затверджувався разом з цим правом. Без нього міжнародне право не було б правом, саме в нім поміщено джерело юридичної сили міжнародного права. Він відноситься до категорії необхідного має рацію. На рубежі ХХ ст. Л.А. Комаровський і В.А Уляніцький писали: "Обов'язковість договорів витікає прямо і з логічною необхідністю з основних положень має рацію, що забезпечує мирне співжиття народів" [27, с.67]. Принцип закріпив угоду держав про визнання юридично об'язкової сили за нормами міжнародного права. І для цього принципи зберігає своє значення загальне положення про те, що єдиним способом створення юридично обов'язкових норм для суверенних держав є їх угода.
1.2. Розвиток основних принципів міжнародного права у ХХ ст.
Радянська держава, яка щойно виникла, запро понувала покласти принцип мирного співіснування в основу мирного врегулювання майбутніх міжнародних від носин. Ось як визначався „принцип” мирного співіснування: „Відповідно до цих положень (маються на увазі положен ня Сьомої (Квітневої) Всеросійської конференції РСДРП(б) 1917 р.) Провідні капіталістичні держави відмовилися прийняти мирне співіснування держав двох систем, роз раховуючи знищити нову систему... Необхідно ще раз під креслити, що визначальним (у розвитку сучасного міжна родного права) є принцип мирного співіснування держав двох протилежних суспільних систем” [42, с. 41]. Недивно, що за такого формулювання «принципу» мирного співіснування з нього потім виводилися обов'яз ки: «вирішальної боротьби держав двох систем в еконо міці», «політичної боротьби між державами двох проти лежних суспільних систем», «мирне співіснування соціа лістичних і капіталістичних держав не означає і не може означати припинення ідеологічної боротьби між ними»2. Отже, спочатку нав'язувався принцип, а потім придуму валися його права та обов'язки.
Висунуті Росією в жовтні 1917 року ідеї протиправності і злочинності агресивної війни знайшли широку підтримку народів. Приклад першої світової війни показав безглуздя війни як засоби рішення міжнародних проблем.
Принцип незастосування сили або загрози силою з'явився в міжнародному праві в період між двома світовими війнами спочатку як принцип заборони агресивної війни. Цей принцип замінив те, що існувало раніше в міжнародному праві право держави на війну (jus ad bellum), у відповідності, з якою кожна держава могла удатися до війни проти іншої держави у разі будь-якої суперечки між ними.
Статут Ліги Націй обмежував традиційне право держави на війну. Члени Ліги у разі виникнення суперечки повинні були використовувати мирні засоби для його дозволу і лише у разі невдачі могли удатися до війни. Передбачалася можливість застосування санкцій до держав, що порушили це обмеження. На ділі, проте, дані ухвали Статуту Ліги залишилися мертвою буквою, оскільки для застосування санкцій було потрібне одноголосне рішення Ради Ліги [43, с. 43].
Ідеї заборони і злочинності агресивної війни знайшли віддзеркалення у ряді документів Ліги Націй, зокрема в проекті договору про взаємну допомогу, прийнятому Асамблеєю Ліги Націй в 1923 році (але що не отримав подальшого руху), в Декларації про агресивні війни, прийнятою Асамблеєю Ліги Націй в 1927 році, в яких агресивна війна кваліфікувалася "як міжнародний злочин".
Паризький договір (пакт Бріана – Келлога) від 27 серпня 1928 р. з'явився першим багатобічним міжнародним договором, який, не дивлячись на деяку недосконалість його ухвал, містив заборону агресивної війни. Стаття I Договору свідчила: "Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів по приналежності, що вони засуджують звернення до війни для врегулювання міжнародних суперечок і відмовляються від такої в своїх взаємних відносинах як знаряддя національної політики". Стаття II передбачала зобов'язання учасників вирішувати свої спори мирними засобами.
Приєднуючись до Паризького договору, СРСР заявив тоді ж, що "ідея усунення в міжнародній політиці воєн і озброєних конфліктів є основна керівна ідея радянської зовнішньої політики". Як би передбачаючи подальший розвиток цього принципу, Радянський уряд відзначив також, що "повинна бути заборонена усіляка міжнародна війна, як знаряддя так званої "національної політики", так і службовка іншим цілям (наприклад, цілям придушення визвольних народних рухів і т.п.). Повинні бути заборонені не тільки війни у формально-юридичному тлумаченні цього слова (тобто війни, що припускають "оголошення", і т.д.), але і такі військові дії, як, наприклад, інтервенція, блокада, військова окупація чужої території, чужих портів і т.д." [41, с. 9].
Статуті Ліги Націй була зроблена спроба зробити обов'язковим звернення держав до мирних засобів для вирішення суперечок, що "можуть спричинити за собою розривши". Проте застосування мирних засобів тут не виключало звернення держав до війни. І лише в 1928 році принцип мирного дозволу був зафіксований в багатобічному договорі – в Паризькому пакті про відмову від війни (пакт Бріана – Келлога). У ст. II цього Договору сторони визнали, що врегулювання або дозвіл всіх розбіжностей або конфліктів, незалежно від характеру їх походження, повинні здійснюватися тільки мирними засобами.
Таким чином, ще до другої світової війни до міжнародного права увійшов новий принцип – принцип мирного вирішення міжнародних суперечок.
Принцип суверенної рівності держав. У 70-і роки ХХ сторіччя були відмічені початком процесу розрядки міжнародної напруженості і бурхливим розвитком регіональною, перш за все європейською, інтеграції. Завершальний акт Наради по безпеці і співпраці в Європі (Хельсінкі, 1975 р.) поклав початок процесу зближення європейських держав різних систем, формуванню системи заходів довіри [44, с.29].
Серйозні зміни в міжнародних відносинах відбулися в 90-х рр. На місці колишнього Союзу РСР виникли нові самостійні держави, було створено Співдружність Незалежних Держав. З припиненням існування Союзу РСР і розпадом соціалістичної системи в Європі і Азії запалали вогнища серйозних міжнародних конфліктів. Змінилося і співвідношення сил на міжнародній арені. США, що не стримуються більше діями Радянського Союзу, все активніше стали претендувати на роль світового уряду. Військовий блок західних держав – НАТО – привласнює собі повноваження по врегулюванню регіональних конфліктів, поступово відтісняючи ООН. Одночасно з деяким зниженням ролі ООН, що потребує серйозних реформ, можна відзначити тенденцію продовження зміцнення і розвитку регіональної співпраці держав. Великими темпами йде процес західноєвропейської інтеграції, об'єднуються арабські і африканські держави, удосконалюються зв'язки країн Південно-східної Азії.
Загострення суперечностей між капіталістичними державами в кінці XIX – початку XX століття, боротьба за розділ, а потім і переділ миру ознаменувалися відкритими порушеннями таких демократичних принципів міжнародного права, як принципи пошани суверенітету держав і націй, невтручання в їх внутрішні справи, недоторканності території відсталих і слабких країн і народів. Територіальні захоплення закріплюються у відповідних міжнародних актах. Особливим об'єктом колоніальної експансії держав в кінці XIX століття стала Африка (Завершальний акт Берлінської конференції 1885 р. про розділ Африки). У нім також встановлювалися нові правила первинної окупації в цілях придбання території: вона повинна бути дійсною, а не номінальною, як раніше (принцип ефективності), і визнана іншими державами (правило нотифікації). Широко розповсюдилася практика прямої анексії, тобто насильницького приєднання чужих земель. Для їх маскування застосовувалися і такі інститути, як оренда території (наприклад, в Китаї), заняття і управління (Боснія і Герцеговина в 1878 р.), кондомініум, співволодіння (у Судані), і ін. Плебісцит не застосовувався відносно народів Азії і Африки [22, с.427]. Значно зросло число нерівноправних договорів з країнами Азії і Латинської Америки як форми встановлення і утримання їх народів в колоніальній залежності.
Анексія, зокрема отримані шляхом воєн, вважалася законним способом придбання державної території. З анексією були тісно пов'язані контрибуції (дань, якою переможець мав право обкладати переможених і розмір якої цілком залежав від розсуду держави-переможця).
Зіткнення інтересів капіталістичних держав, боротьба всіх прогресивних сил привели до того, що ще в старому міжнародному праві з'явилися окремі норми про захист прав людини. До них відносилися заборона работоргівлі, ухвали деяких міжнародних договорів про захист національних меншин і ін. У 1919 році була створена Міжнародна організація праці, що оголосила своєю метою поліпшення умов праці [44, с.31].
Гітлерівські звірства поставили зі всією гостротою питання про необхідність міжнародного захисту прав людини. Принцип пошани основних прав і свобод людини був зафіксований, хоч і у вельми загальній формі, в Статуті ООН. У 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, і в рамках ООН почалася підготовка міжнародних Пактів про права людини, які були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН в 1966 році.
Зародження принципу самовизначення народів (націй) відноситься ще до періоду буржуазних революцій. Проте цей принцип не став загальновизнаним навіть в рамках європейського міжнародного права. Існування колоніальної системи, а також деяких європейських багатонаціональних імперій знаходилося в різкій суперечності з принципом самовизначення націй. Висунутий Жовтневою революцією принцип самовизначення націй і народів був набагато ширшим. Він розповсюджувався на всі народи миру. Цей принцип реально був направлений, перш за все, проти колоніальної системи. Тому він зустрів рішучий опір колоніальних держав. В результаті даний принцип лише майже через 30 років став нормою загального міжнародного права [25, с.120]. Широкий демократичний і національно-визвольний рух, викликаний боротьбою проти фашизму в другій світовій війні, забезпечив включення принципу самовизначення народів в Статут ООН. Хоч і у вельми загальних формулюваннях, цей принцип знайшов віддзеркалення у ряді ухвал Статуту і, таким чином, був закріплений як один з основних принципів сучасного міжнародного права.
У післявоєнний період велася запекла боротьба за реалізацію даного принципу, за його конкретизацію і розвиток. Боротьба йшла широким фронтом, перш за все на обширних територіях Африки і Азії, де колоніальні народи один за іншим повставали проти іноземного панування, в Організації Об'єднаних Націй, в політичній і правовій доктринах.
Таким чином, принципи міжнародного права розвивалися впродовж багатьох століть.
1.3.Становлення основних принципів сучасного міжнародного права
Основні принципи міжнародного права зафіксовані в Статуті ООН. Широко визнано, що принципи Статуту ООН носять характер jus cogens, тобто є зобов'язаннями вищого порядку, які не можуть бути відмінені державами ні індивідуально, ні за угодою між собою.
Найбільш авторитетними документами, що розкривають зміст принципів сучасного міжнародного права, є Статут про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 1970 р., і Декларація принципів, якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах, що міститься в Завершальному акті Наради по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р.
При тлумаченні і застосуванні принципів міжнародного права важливо пам'ятати, що всі вони взаємно зв'язані, і кожен з них повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів.
У науці міжнародного права панує думка, що основні принципи міжнародного права мають імперативний характер. Це, мабуть, близько до дійсності, хоча поки і ніким конкретно не доведено. Основні принципи сучасного міжнародного права закріплені, перш за все, в Статуті ООН. Проте деякі з них сформульовані в нім дуже стисло. Тому за ініціативою ряду європейських держав в 60-і роки в ООН була проведена робота по кодифікуванню основних принципів. Вона завершилася ухваленням в 1970 році Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй. Декларація містить сім принципів: принцип незастосування сили або загрози силою; принцип мирного дозволу міжнародних суперечок; принцип невтручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію держави; обов'язок держав співробітничати один з одним відповідно до Статуту ООН; принцип рівноправ'я і самовизначення народів; принцип суверенної рівності держав; принцип добросовісного виконання державами зобов'язань, прийнятих ними відповідно до Статуту ООН і Декларації про принципи міжнародного права. Це не означає, звичайно, що в міжнародному праві тільки сім основних принципів. Декларація не ставила своїм завданням дати повний їх перелік.
У Завершальному акті Наради Хельсінкі по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р. міститься десять основних принципів. До перерахованих в Декларації 1970 року додані принципи непорушності меж, територіальної цілісності держав, пошани прав людини і його основних свобод [20, с.92].
Зростання ролі міжнародних відносин в суспільстві і поява нових життєво важливих, глобальних проблем ведуть до збільшення числа основних принципів міжнародного права. Наприклад, з підвищенням міжнародного значення проблеми охорони навколишнього середовища в міжнародному праві виник і розвивається важливий принцип охорони навколишнього середовища як принцип загального міжнародного права.
У зв'язку з поняттям основних принципів міжнародного права необхідно згадати про концепцію "основних прав і обов'язків держав". Комісія міжнародного права ООН за дорученням Генеральної Асамблеї розробила і представила їй в 1949 році проект Декларації прав і обов'язків держав, що складається з 14 статей. Цей проект, не діставши остаточного схвалення Генеральної Асамблеї, був розісланий на відгук урядам; відгуків поступило дуже мало, і Генеральна Асамблея до нього більш не поверталася. Та в цьому і немає необхідності, оскільки основні права і обов'язки держав як суб'єктів міжнародного права визначаються основними принципами міжнародного права.
1.4. Принципи міжнародного права як джерело сучасного права
У ст. 38 Статуті Міжнародного суду третім джерелом міжнародного права визначаються „загальні принципи права, визнані цивілізованими націями” []. (Нині «ци вілізованими» вважаються всі нації; новим терміном є «миролюбна», і така характеристика згідно зі статтею 4 Статуту ООН є однією з вимог для прийняття до цієї організації) [64]. Цей вислів було включено до Статуту Постійної палати .міжнародного правосуддя, попередниці Міжнародного суду, з метою забезпечити прийняття рішення у справах, відносно до яких договорами та звичаями керуватися неможливо. За інших умов були побоювання, що через прогалини в договірному та звичаєвому правах Палата може опинитися не в змозі вирішити деякі справи. Значення цього формулювання викликає суперечки. Деякі вважають, що воно означає загальні принципи міжнародного права, інші дово дять, що внутрішньодержавного. Насправді ж, нема ніяких підстав, які б пере шкодили подвійному тлумаченню цього формулювання. А чим довша низка значень, яке має ця фраза, тим більше шансів знайти якесь рішення, що запов нить прогалини у договірному та звичаєвому правах — що, до речі, і було підставою для перелічення загальних принципів права в Статуті Палати в пер шу чергу. До того ж міжнародні трибунали застосовували загальні принципи права у подвійному тлумаченні протягом багатьох років до того, як Палату було засновано (1920 р.) [43, с.31].
Відповідно до першого визначення (загальні принципи міжнародного пра ва), загальні принципи права є не стільки джерелом права, скільки засобом користування існуючими джерелами — поширення існуючих норм за анало гією, виведення індуктивним методом ширших принципів із більш специфіч них тощо. Згідно із другим визначенням (загальні принципи внутрішньодер жавного права), прогалини в міжнародному праві можна заповнити запози чанням принципів, загальних для всіх або багатьох внутрішньодержавних систем права. Специфічні норми права звичайно змінюються від однієї країни до іншої, проте засадні принципи часто походять.
У дійсному житті це питання постає дещо складнішим. Не всі загальні прин ципи, що застосовуються у міжнародній практиці, походять від внутрішньо державних правових систем і перенесені до міжнародного рівня шляхом ви знання. Деякі з них грунтуються на «природній справедливості», загальній для всіх правових систем (приміром, принципи добросовісності, позбавлен ня права заперечення та пропорційності); інші застосовують логіку, відому юристам (наприклад, норми Іех sресіаііs derogate Legi generali, Lex posterior derogate Legi prior i(спеціальний закон виключає дію загального закону, пізніший закон виключає дію ранішого закону); ще одна категорія пов'язана із «особливою природою міжнародного суспільства», яка знайшла вираз у принципах jus cogens (імперативного права) [38, с.126].
Отже, дійсний перенос принципів внутрішньодер жавного права на міжнародний рівень обмежений низкою процедурних норм, серед яких, приміром, право на безупереджене слухання, у dubio pro reo, відмо ви в правосудді або вичерпання національних (внутрішньодержавних) за собів захисту, та деякими матеріально-правовими принципами, такими, як набуття території, яка належала іншій державі, та відповідальність за прови ну. Шлях, яким це трансформування відбувається на практиці, залежить від ставлення до цього міжнародного судді або арбітра, який має вирішити конк ретну справу. Це відомо як «творча роль» судді, яка властива не лише міжна родній правовій системі.
З іншого боку, труднощі, пов'язані з доведенням, що певний принцип є за гальним для більшості або всіх правових систем, не такі вже й значні, як мож на собі уявити. Правові системи згруповані в родини; право у більшості англо мовних країн дуже схоже — просто через те, що переселенці брали з собою за кони, які були їм відомі. Дуже схожими є закони і у більшості країн Латинської Америки. Якщо довести, що певний принцип існує в англійському праві, то можна досить впевнено припустити його існування і у Новій Зеландії та Авст ралії. Проблема, безперечно, полягає у тому, що ж нам робити з іншими сис темами в світі. Фактично в практиці інколи трапляється так, що міжнародний суддя або арбітр застосовує принципи, видобуті з правової системи своєї влас ної країни, навіть не зацікавившися, чи визнані вони й іншими країнами. Таке становище, безумовно, є небажаним, проте воно занадто поширено, щоб вва жатися за протиправне. Обираючи суддів Міжнародного суду, виборці повинні мати на увазі, що «у такому органі загалом повинно забезпечуватися представ ництво головних форм цивілізації та основних правових систем».
У нинішньому столітті міжнародне право або те, що його дуже нагадувало, ю регулювати деякі контракти, укладені фізичними особами, або компаніями з державами, або міжнародними організаціями, приміром, договори найму народних організацій" та концесії на видобування нафти. Договірне та звичаєве право містить замало норм, застосовних до цих сфер діяльності, і прогалину було заповнено зверненням до загальних принципів торгового та адміністративного права, запозичених із внутрішньодержавних правових систем. Наприклад, міжнародні адміністративні трибунали, які розглядають спори між народними організаціями та їхнім персоналом, кожного разу застосовують принцип, запозичений із внутрішньодержавного права, який говорить, що будь-який службовець має бути Інформованим про критичні зауваження, висловлені на його адресу, і йому має надатися можливість відповісти на ці та інші зауваження до того, як міжнародна організація, яка його найняла, на підставі цих зауважень прийме рішення про його звільнення [45, с.32]. У разі так званих «інтернаціоналізованих» контрактів між державою та іноземними компаніями мета звернення в положеннях про арбітраж до загальних принципів поля-насамперед (з точки зору компанії-інвестора) у перевазі, яка надається творчому пошуку арбітром(-ами) на свій розсуд відповідних норм права, над збуванням у цілковитій залежності від внутрішнього законодавства договірної держави [45, с.37].
Втім, слід пам'ятати, що середовище, у якому діє міжнародне право, дуже відрізняється від того, у якому діє внутрішньодержавне. Для заповнення прогалин у міжнародному праві принципи внутрішньодержавного права можна посовувати лише за умови, що вони пасують міжнародному середовищу. Як зазначив у справі про Південно-Західну Африку суддя Макнейр,
Міжнародне право запозичує із цього джерела аж ніяк не шляхом імпор тування інститутів приватного права «у повному спорядженні» — гото вих, озброєних повним боєкомплектом норм. Узгодити такий процес із застосуванням «загальних принципів права» було б важко,
Нарешті, слід зазначити, що питання про те, чи зобов'язаний Міжнародний суд заповнювати прогалини в матеріальному міжнародному праві, щоб забезсчити «завершеність» цієї правової системи, винести конкретне рішення і, відтак, запобігти проголошення non liguet («справа неясна»), залишається суперечним. Цікаво зазначити, що Міжнародний суд у своєму досить непереконливому Консультативному висновку у справі про законність ядерної зброї не звернувся до жодного із загальних принципів права, визнаних в усіх право вих системах. Фактично, одне лише, що зробив Суд у своєму рішенні, це спо вістив про non liguet у головному питанні через невизначеність у сучасному міжнародному праві та фактах. Проте концепція non liguet є шкідливого для судової функції, і суди хибно уявляють свої обов'язки, якщо кожного разу визнають non liguet. У міжнародному праві не завжди виявляється чітка і конкретна норма, яку легко застосувати до кожної міжнародної ситуації, але кожну міжнародну ситуацію можна визначити як предмет права.
2.1. Поняття принципів права
У радянські часи вчені залежно від типу формації класифікували принципи права на властиві рабовласницькому, феодальному, капіталістичному та соціалістичному праву. Крім того, вони виділяли принципи, які були властиві праву у перехідний період від одної формації до іншої, від одного типу права до іншого [1, с.34; 2, с.56; 52, с.49; 53, с.52].
Зараз залежно від свого характеру принципи права підрозділяються на соціально-економічні, політичні, ідеологічні, етичні, релігійні і спеціально-юридичні.
Спеціально-юридичні принципи права – це соціальні принципи, але перекладені мовою права, юридичних конструкцій, правових засобів і способів їх забезпечення. До спеціально-юридичних принципів права зазвичай відносять: 1) принцип загальнообов'язковості норм права для всього населення країни і пріоритету цих норм перед всіма іншими соціальними нормами; 2) принцип несуперечності норм, складових права, що діють та пріоритет закону перед іншими нормативно-правовими актами; 3) принцип розділу права на публічне і приватне та на відносно самостійні галузі і інститути; 4) принцип відповідності між об'єктивним і суб'єктивним правом, між нормами права і правовими відносинами, між правом і його здійсненням; 5) принцип соціальної свободи, рівність перед законом і судом, рівноправ'я; 6) принцип законності і юридичної гарантії права і свобод особи, зафіксованих в законі, зв'язаність нормами закону діяльності всіх посадових осіб і державних органів; 7) принцип справедливості, виражений в рівному юридичному масштабі поведінки та в строгій відповідності юридичної відповідальності допущеному правопорушенню; 8) принцип юридичної відповідальності тільки за винну протиправну поведінку і визнання кожного невинним до тих пір, поки провина не буде встановлена в судовому порядку; принцип презумпції невинності; 9) принцип неприпустимості зворотної сили законів, що встановлюють нову або важчу юридичну відповідальність, гуманності покарання, сприяючого виправленню засудженого [49, с.221; 52, с.223].
Крім того, принципи права підрозділяються на групи залежно від того, чи розповсюджуються вони на всю систему права, на декілька галузей або ж на одну галузь права. Відповідно до цього критерію принципи права, що розповсюджуються на всю систему права і що визначають її характер, зміст, найбільш важливі її особливості і риси, називаються загальними принципами. Серед них виділяють принципи соціальної справедливості, гуманізму, рівноправ'я, законності в процесі створення і реалізації норм права, єдності юридичних прав і обов'язків, демократизму.
Для демократичних країн вельми важливими загальними принципами права є принцип закріплення свободи підприємництва і принцип встановлення і охорони приватної власності. Останньому надається особливе значення, бо з власністю зв'язується фактичне положення особи в суспільстві, її соціальний статус і все її приватне і цивільне життя. Відомий французький соціолог і юрист М. Оріу зазначав, що ”цивільне життя полягає у використанні власності”. Завдяки своїй забезпеченості і перевагам, які дає власність, підкреслював автор, людина „може подумати і про щось інше”, окрім буденних потреб. Він може вдаватися до розумових занять, вільних професій, може роздумувати про загальні інтереси, присвятити себе справам громади, стати громадянином.
В той же час, М. Оріу застережував, що цивільне життя, хоч воно формально допустиме всім і „в деяких відносинах дійсно загальне для всіх”, є все ж таки „по своєму основному елементу нажитого багатства і по своєму капіталістичному характеру монополією імущого класу”. Навіть всередині цього імущого класу, писав автор, „воно стосується окремих осіб украй нерівно” і залежить від розмірів придбаного кожним з них багатств [49, с.225].
Разом із загальними принципами в юридичній літературі виділяються міжгалузеві і галузеві принципи права. Міжгалузеві правові принципи охоплюють собою дві або більш за галузі права, переважно суміжні, вельми близько дотичних між собою галузей (конституційне і адміністративне, карно-процесуальне і цивільний-процесуальне і ін.). На міжгалузеві принципи повністю накладаються і загальні правові принципи. У кожній окремій галузі права або ж в групі галузей вони набувають своєї специфіки. Галузеві принципи права розповсюджуються лише на конкретні галузі права – конституційне, цивільне, кримінальне, земляне, трудове, міжнародне і ін. Відповідно на їх основі створюються і реалізуються норми, які складають тільки дану галузь права. Від принципів права слід відрізняти принципи правосвідомості – суб'єктивні представлення людей, суспільних рухів, політичних партій і т.п. про те, як повинні регулюватися ті або інші суспільні відносини.
Принципи права – це нормативне віддзеркалення об'єктивного порядку речей, суспільної практики, суспільного розвитку, а не суб'єктивне уявлення про ці процеси.
2.2. Поняття принципів міжнародного права
Принципи міжнародного права – це керівні правила поведінки суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики, юридично закріплені початки міжнародного права. Вони є собою найбільш загальні вирази сталої практики міжнародних відносин. Принципи міжнародного права – це норма міжнародного права, що має обов'язковий характер для всіх суб'єктів.
Основні принципи сучасного міжнародного права можна визначити як його загальновизнані норми, що мають найбільш важливе значення для забезпечення нормального функціонування міждержавної системи і, отже, для вирішення міжнародних проблем. Таке визначення знайшло підтвердження в рішенні Міжнародного Суду 1974 року по суперечці між США і Канадою про межу в затоці Мен, в якому указується, що слова принципи і норми виражають одну і ту ж ідею, а саме, що термін "принципи" означає правові принципи, тобто "він включає норми міжнародного права", і що "використання терміну "принципи" виправдано, оскільки мова йде про більш загальні і фундаментальні норми" [29, с.92].
Дотримання міжнародного права є обов'язковим. Відзначити принципи міжнародного права можна, тільки відзначивши суспільну практику, що не під силу окремим державам або групам держав. Тому будь-яка держава зобов'язана реагувати на спроби в односторонньому порядку «поправити» суспільну практику за допомогою порушення принципів.
Принципи міжнародного права формуються звичайним і договірним шляхом. Вони виконують одночасно дві функції: сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками, і закріплюють все нове, що з'являється в практиці міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками, і закріплюють все нове, що з'являється в практиці міжнародних відносин, і таким чином сприяють їх розвитку.
Ставлення до основних - принципів міжнародного права в науці неоднозначне. Західні вчені, за невеликим винятком, не виділяють основних принципів міжнарод ного права. На крайній випадок, вони (Дж. Старк, Е. Сой, Дж. Штуцкі, Дж. Фіцморіс, X. Уолдок, Р. Аго, Г. Даам та ін.) ведуть мову про «імперативні принципи», «норми jus cogens», «принципи публічної політики», «норми за гального міжнародного права», «імперативні норми загального міжнародного права», «фундаментальні норми міжнародного права» тощо. Як правило, крім констатації, «о такі норми важко піддаються ідентифікації, сутність в не досліджувалась. Окремі західні автори роблять cпроби перелічити такі норми. І знову ж таки — хто і як їх розуміє, стільки в нього цих норм. Часто до них зарахо вують цілі інститути міжнародного права. Е. Сой відно сить до таких принципів тільки норми jus cogens: принцип заборони застосування сили, повага суверенітету і неза лежності держав, невтручання.
А. Фердросс налічує трохи більше принципів: принцип заборони порушення прав третіх держав, принцип гуманності, заборона застосування сили не інакше як з метою самооборони, обов'язок вирішувати спори мирни ми засобами, обов'язок сприяти будь-яким діям ООН, здійснюваним відповідно до Статуту, обов'язок утримува тися від будь-якої допомоги державі, до якої ООН засто совує запобіжні (превентивні) або примусові заходи [19, с.87].
Інші принципи вирізняє в сучасному міжнародному праві Я. Броунлі. Це, так би мовити, принципи «гуманної спеціалізації»: заборона агресивної війни, заборона гено циду, заборона работоргівлі, заборона піратства, принцип самовизначення та принцип постійного суверенітету над природними ресурсами.
Вітчизняні вчені дотримуються іншого бачення прин ципів сучасного міжнародного права, хоч серед них та кож чимало своєрідного, суб'єктивного тлумачення. І хоча за кількістю наукових досліджень, присвячених цій про блемі (а це десятки монографій і сотні наукових статей), вітчизняні вчені тримали першість у науці міжнародного права, слід визнати, що при з'ясуванні сутності основних принципів міжнародного права ми просунулися недалеко. У період між двома світовими війнами радянські нау ковці в основному перелічували принципи (суб'єктивно визначаючи їх у системі міжнародного права). Прийняття Статуту ООН пожвавило інтерес до цього питання, але тільки наприкінці 60-х - у 70-ті роки з'являються спе ціальні дослідження. За наступні три десятиліття здобуто не дуже багато: трохи зменшилося ідеологічне обгрунту вання таких норм, але схоластичні пояснення, еклектич ний набір аргументів залишилися майже без змін. На сьо годні навіть не вироблено сталого поняття основних принципів міжнародного права [44, с.71].
Майже кожне дослідження основних принципів між народного права переповнене епітетами у визначенні цих понять. Це — «основоположні», «загальноприйняті», «ім перативні», «правові і неправові », «високого і найвищого порядку», «керівні начала», «основні», «найбільш узагаль нені», «в концентрованій формі», «універсальні», «загаль нообов'язкові», «вищої політичної, моральної та юридич ної сили», «стабільні», «програмні», «авангардного регу лювання», «найважливіші», «головні ідеї», «головні цілі», «корінні», «комплексні», «взаємообумовлені», «особливої юридичної сили» та інші норми міжнародного права.
Насправді ж вітчизняна наука міжнародного права пе ребуває тільки на підході до вироблення робочого варіан та. По-перше, склалася така ситуація, що скільки авторів пише про принципи міжнародного права, стільки (за кіль кістю) маємо принципів. Очевидно, в багатьох досліджен нях ідеться, власне, не про принципи міжнародного пра ва. По-друге, десятиліттями вітчизняна наука твердила про принципи міжнародного права, проголошені Жовт невою революцією. Зокрема, виокремлювалися соціалі стичні міжнародно-правові принципи як більш «передові» у системі міжнародного права і такі, яким належить май бутнє: принцип соціалістичного інтернаціоналізму, прин цип братерської дружби й тісного співробітництва, прин цип товариської взаємодопомоги (вже в самій назві роз кривається ідеологічний задум принципів).
І річ не в тому, що «об'єктивна закономірність» цих «принципів» не витримала випробування часом, що вони зникли з наукових публікацій одночасно із самою соціа лістичною системою. Проблема в тому, що, як заявили нові керівники колишніх соціалістичних держав, їх поне волювали саме завдяки цим ідеологічним (а не правовим) постулатам. Тобто те, що видавалося за вищий критерій права, у дійсності було протиправним. Підтвердженням тому є спроба радянських науковців видати явно бруталь не порушення норм міжнародного права за застосування «передових» принципів міжнародного права. Наприклад, радянська держава завжди свято виконувала свої зобов'я зання, що випливали з принципів соціалістичного інтер націоналізму, братерської дружби й тісного співробітниц тва, товариської взаємодопомоги. Яскравим проявом дії на підставі цих принципів була «допомога» Радянського Союзу угорському народові в 1956 р., «допомога» разом з іншими соціалістичними країнами народові Чехословаччини в 1968 р. (додамо ще війну в Афганістані та інших краї нах, віддалених від Радянського Союзу), охорона соціа лістичних завоювань і захист їх суверенітету та незалеж ності від імперіалізму, а також допомога в'єтнамському народові в його боротьбі проти агресії Сполучених Штатів.
Така ж доля спіткала й принцип мирного співіснуван ня держав з різним соціальним ладом, який виводився з ленінських цитат про «мирне співжиття» соціалістичних і капіталістичних держав. Вбачати заслугу цього принципу в тому, що він перевів «класову боротьбу» з боротьби без посередньо між класами в площину відносин між держа вами, зокрема в боротьбу соціалістичних і капіталістич них держав, у боротьбу двох систем, є підміною, власне, правового призначення права певними ідеологічними на шаруваннями.
Сказане не свідчить про відсутність основних прин ципів міжнародного права взагалі. Помилки окремих науковців і навіть наукових шкіл щодо певних право вих реалій не є свідченням того, що останніх не існує. На сьогодні завдання науки міжнародного права поля гає в тому, щоб очистити свою сферу від надмірних іде ологічних нашарувань, псевдоправових конструкцій і об'єктивно вивчити природу, утворення та функціону вання основних принципів міжнародного права. Для цього насамперед необхідно визначитися в понятті ос новних принципів міжнародного права. В радянський період ближче від усіх до визначення сутності, поняття основних принципів підійшли професори Е. А. Пушмін та М. О. Ушаков.
Е.А. Пушмін запропонував таке поняття принципів міжнародного права: «Основні принципи можна визначи ти як об'єктивно зумовлені закономірності розвитку між народних відносин, найважливіші властивості міжнарод ного права, що відбивають його сутність і визначають зміст міжнародно-правових норм та інститутів, закріплені в системі міжнародного права, яка історично склалася, як норми найзагальнішого, універсального характеру, що ма ють основоположне значення, норми імперативні, які в силу цього є найважливішим критерієм міжнародної за конності» [13, с.69].
Проаналізувавши зазначене поняття, М.О. Ушаков сформулював своє: «...Основні принципи сучасного міжнародного права — це система най загальніших вихід них і взаємопов'язаних норм загального міжнародного права, які регулюють в узагальненому вигляді поведін ку держав та інших суб'єктів міжнародного права в усіх сферах міжнародних відносин і мають імперативний характер (і відповідно є критерієм дійсності інших міжнародно-правових норм) і визначають у концентрованому вигляді основний зміст та цілеспрямованість міжнародного права» [68, с.79].
Обидва визначення містять багато зайвого, не суттєвого для поняття або такого, що є характерним не тільки для основних принципів міжнародного права. Скажімо, не тільки принципи є об'єктивно зумовленими законо мірностями міжнародних відносин. Коли сказано, що принципи визначають зміст міжнародне-правових норм, то зрозуміло, що вони визначають і зміст інститутів (адже ці ж таки норми компонують інститути), і сутність міжна родного права. Термін «система міжнародного права, що історично склалася» більшою мірою характеризує систе му, аніж принципи.
Зайві також наголошення, що принципи є нормами «найзагальнішого, універсального, імперативного характе ру». Наприклад, існує мало таких конкретних норм між народного права, як принцип мирного врегулювання спо рів, особливо у редакції Декларації про принципи міжна родного права, що стосуються дружніх відносин та спів робітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р.
Не всі принципи міжнародного права є універсальни ми нормами. Практика засвідчує також наявність регіо нальних принципів (наприклад, принцип непорушності державних кордонів); Окремі вчені висловлюють думку про існування партикулярних (локальних) принципів між народного права. Звісно, що вони не є основними, але тоді з метою розуміння поняття «принципи міжнародно го права» доцільно було б дати кілька визначень: «основні принципи», «принципи», «загальні принципи» тощо. Зро зуміло, що такий підхід суперечить логіці вироблення по нятійного апарату. Щодо імперативності як невід'ємної властивості міжнародно-правових принципів нижче буде показано, що не всі з них або принаймні деякі з них у повному обсязі є імперативними нормами. Гадаємо, зайвим є залучення критерію міжнародної за конності до визначення поняття принципу міжнародного права. Вона, як наприклад «міжнародний правопорядок», є дещо іншою сферою прояву прин ципів. І не в цих сферах знаходяться їхні основні власти вості.
Враховуючи сказане, можна сформулювати таке ви значення поняття основних принципів міжнародного пра ва (робочий варіант): це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого та правозастосовчого процесів, дійсності ін ших міжнародне-правових норм.
2.2.1. Ознаки основних принципів міжнародного права
Основним принципам між народного права властиві певні ознаки, завдяки яким їх можна вирізнити серед інших норм міжнародного права. Як зазначалося вище, багато зарубіжних науковців не поділяють цієї думки. І все ж їхнє негативне ставлення є, мабуть, результатом відсутності спеціальних досліджень цього аспекту пробле ми основних принципів.
Скажімо, коли до ознак тільки основних принципів міжнародного права відносять (Е. А. Пушмін, М. О. Ушаков та ін.) найважливіші властивості міжнародного пра ва, які відображають його сутність і визначають зміст міжнародне-правових інститутів, або те, що вони є нор мативними за своїм характером і закріплюються, голов ним чином, у міжнародних звичаях та інших джерелах міжнародного права, то хіба цього не можна сказати і про звичайні норми?
Не можна вважати загальною ознакою основних прин ципів міжнародного права імперативність (Г. В. Ігнатенко, О. І. Тіунов, В. Я. Суворова та ін.), бо, як зазначалося вище, остання є характерною в повному обсязі не для всіх основних принципів. Отже, наполягання на цій ознаці може призвести до суб'єктивного зменшення кількості основних принципів міжнародного права.
Мабуть, такий самий висновок можна зробити й щодо визначення «універсальності» як ознаки основних прин ципів. В іншому випадку ми знехтували б регіональними : галузевими принципами міжнародного права, яким «уні версальність» в усталеному розумінні цього терміна не властива.
Не можна погодитися з твердженням, що основним принципам міжнародного права властива ознака «зворот ної дії» (М. Ф. Філімонова, К. А. Бекяшев та ін.). При хильники цієї точки зору вважають, що така «властивість» основних принципів «дозволяє їм виливати на будь-яку норму, що виникала раніше, від самого принципу аж до її скасування і невизнання пов'язаних із нею наслідків». Але тут ідеться не про основний принцип міжнародного права, а про загальний принцип права lex posterior derogate priori. Така плутанина була характерною для тих радянсь ких науковців, хто ототожнював основні принципи між народного права із загальними принципами права. Вона трапляється й сьогодні в деяких дослідженнях. «Міжна родний Суд ООН, – зазначає І. І. Лукашук, - жодного разу не обґрунтовував своїх рішень загальними принципами міжнародного права. У ряді випадків ці принципи зас тосовувалися без згадки їх як загальних принципів права. Це стосувалося таких принципів, як добросовісність, не зловживання правом, відповідальність за правопорушення. Частіше використовувалися процесуальні принципи (на приклад, ніхто не може бути суддею у своїй справі, рівність сторін у спорі, пріоритет спеціального закону тощо)” [32, с.46].
Очевидно, що тут ідеться про загальні принципи права, а не про основні принципи міжнародного права. Вирішаль ним у визначенні особливостей цих правових норм має бути не доктринальний погляд на рішення Суду, а саме рішення. У справі «Лотос» Постійна Палата міжнародного правосуд дя вирішила так: «Вислів "принципи міжнародного права", як він звичайно вживається, може означати лише міжнарод не право, як воно застосовується між державами» [36, с.122].
Отже, ознаками основних принципів міжнародного права можна вважати такі: по-перше, вони є загальновизнаними як основні принципи сучасного міжнародного права. Ця загальна визнаність ви пливає з того, що світова співдружність держав закріпила їх у Статуті ООН; у Декларації про принципи міжнарод ного права, які стосуються дружніх відносин та співробіт ництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., у Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі 1975 р. і в ряді інших міжнародних доку ментів. Якщо навіть іти від зворотного, то слід зазначити, що від часу закріплення основних принципів міжнарод ного права у вказаних документах жоден суб'єкт міжна родного права не заявив, що він їх не визнає.
По-друге, основні принципи міжнародного права формулю ють права, обов'язки й законні інтереси безвідносно до суб'єктів міжнародного права. Часто висловлюється дум ка про їхню обов'язковість тільки для держав, що вони е критерієм правомірності поведінки держав. Це не так. Точніше, це правомірно лише щодо окремих принципів міжнародного права. Вони є обов'язковими для всіх су б'єктів міжнародного права, якщо останні правомочні здійснювати відповідну правоздатність, дієздатність або деліктоздатність, що випливає з певного принципу.
Отже, неправомірно стверджувати, що, скажімо, прин цип невтручання зобов'язує тільки держави. Він є обо в'язковим і для міждержавних організацій (наприклад, НАТО) та інших суб'єктів міжнародного права, які здатні здійснювати за ним права і виконувати обов'язки. Щодо ООН Генеральний секретар ООН зазначив у своїй до повіді: «Сталася відчутна зміна, корені якої — у визнанні того факту, що для забезпечення довготривалих рішень міжнародних проблем необхідно будувати ці рішення на загальноприйнятих принципах, закладених у Статуті» [13, с.223]. На підставі такого формулювання прав та обов'язків су б'єктів міжнародного права основні принципи, як правило, конкретизуються (щодо суб'єктів, прав, обов'язків, юридич них фактів тощо) в інших міжнародно-правових актах.
По-третє, основні принципи міжнародного права мають пе ревагу над іншими нормами цієї системи права. Таку пе ревагу закріплено у ст. 103 Статуту ООН, ст. 53 Віденсь кої конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. За цими міжнарод но-правовими актами норми міжнародного права не мо жуть суперечити основним принципам міжнародного пра ва. Якщо таке трапляється, то норми вважаються недій сними, такими, що не можуть мати правових наслідків. Вони не підпадуть під захист міжнародного права. Основний принцип міжнародного права може бути змінено або скасовано тільки новим принципом.
По- четверте, формально основні принципи не підпорядковані один одному. Але фактично в процесі застосування їм надається різне значення. Як уже зазначалося, одні прин ципи вміщують абсолютно імперативні правила безвіднос но до суб'єктів, сфери та періоду застосування. Інші — допускають можливість відступу від правила за взаємною згодою, оформленою згідно з чинними принципами і нормами міжнародного права.
Вважається, що принцип незастосування сили є голов ним, першочерговим для забезпечення миру та безпеки. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів допов нює його, як і, до речі, деякі інші основні принципи. Але така функціональна особливість реалізації принципу мир ного вирішення міжнародних спорів не впливає на його імперативність.
Очевидно, що різницю доцільно вбачати між основни ми принципами міжнародного права, яким властива Імпе ративність прав та обов'язків не в повному обсязі, і таки ми, що характеризуються абсолютною імперативністю.
По - п’яте, важливою ознакою основних принципів міжнарод ного права є те, що порушення їх виходить за межі зви чайного недотримання норм міжнародного права. Пору шення будь-якого основного принципу міжнародного права кваліфікується більш серйозно, аніж порушення звичайної норми. Щоправда, і це правило не слід абсо лютизувати щодо всіх основних принципів міжнародного права.
Деякі автори стверджують, що тільки дії, які порушують принципи міжнародного права, розглядаються як міжнародні злочини. Це далеко не так. Нюрнберзький трибунал кваліфікував як міжна родні злочини дії, що порушували не тільки основні принципи, а й інші норми міжнародного права. Водночас порушення принципу добросовісного вико нання міжнародних зобов'язань досить часто розглядаєть ся як ординарне міжнародне правопорушення.
В шостих, характерною ознакою основних принципів міжна родного права є те, що вони досить часто застосовуються за наявності прогалин у міжнародному праві. Це нерідко практикується в нових сферах міждержавного співробітництва, де ще не вироблено відповідного міжнародно-правового масиву норм.
В сьомих, особливістю основних принципів міжнародного права є програмування розвитку системи міжнародних відносин та системи міжнародного права (Е.А. Пушмін, М.О. Ушаков та ін.). Принципи не тільки констатують явний стан міжнародних відносин, а й визначають головні напрями їх розвитку, тобто формулюють програму розвитку на перспективу.
В восьмих, загальноприйнятою є думка, що основні принципи міжнародного права функціонують тільки у взаємодії. Вони мають комплексний характер, взаємозумовлюють один одного. Зміст одного принципу можна цілком з'ясувати лише в контексті інших принципів. Саме тому в Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., зроблено такий наголос: «При тлумаченні і застосуванні викладені вище принципи є взаємопов'язаними, і кожний принцип повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів» [20].
Права та обов'язки, що випливають з основних принципів міжнародного права, сформульовані таким чином, що як мінімум у двох принципах ми знаходимо формулювання одного спільного правила поведін ці. Отже, принципи є органічно пов'язаними в одне ціле, з систему. І тому практично не можна порушити тільки один окремо взятий принцип міжнародного права бо, як правило, порушується вся система основних принципів. А порушення конкретного принципу є тільки «вхідним каналом» неправомірної поведінки в систему основних принципів. Зрештою, шкода зав дається всім принципам.
2.2.2. Природа основних принципів міжнародного права
Якщо не брати до уваги за перечення щодо існування основних принципів міжнародного права, то можна вка зати на три доктринальні пояснення їх природи. Одні ав тори (І. І. Лукашук, Г. К. Дмитрієва та ін.) виводять юри дичну природу основних принципів за власне правові ме жі. На їхню думку, такі принципи є водночас і правови ми, і моральними, і елементами інших систем управління міжнародними відносинами. Будучи не тільки правови ми, як вважав І. І. Лукашук, а й політичними і моральни ми принципами міжнародних відносин, основні принци пи служать основою та системоутворюючим фактором усієї міжнародної нормативної системи, що, крім право вих, містить також політичні та моральні норми, звички, ввічливість та ін. Власне, тут розмиваються межі право вого змісту принципів, що не тільки неадекватно відо бражає їхню юридичну природу, а й неточно розкриває вплив принципів на становлення і розвиток міжнародної нормативної системи. Справді, основні принципи міжна родного права перебувають у тісних зв'язках і взаємодії з принципами та нормами інших нормативних систем (по літики, релігії, моралі тощо). В кінцевому підсумку вони є для них визначальними і саме тому виступають осно вою, головним системоутворюючим фактором міжнарод ної нормативної системи. Але в такій взаємодії вони не підмінюють принципів та норм інших міжнародних сис тем управління і не трансформують їхніх особливостей за рахунок втрати основного правового призначення.
Радянські науковці майже одностайні у визнанні за основними принципами міжнародного права юридична обов'язковості на рівні jus cogens. Різниця між ними по лягає лише в тому, що одні визначають норми jus cogens тільки в принципах міжнародного права (Р. Л. Бобров, Д. Б. Левін, М. М. Мінасян, А. П. Мовчан, Є. Т. Усенко та ін.), інші (В. М. Шуршалов, Є. О. Коровій, Ф. І. Кожевніков, В. М. Дурденевський, І.І. Лукашук, А. М. Талалаєв та ін.) визнають властивості jus cogens як за принципами, так і за деякими іншими нормами міжнародного права.
Аргументація когентності основних принципів міжна родного права приблизно така: не може бути як того, щоб основний принцип міжнародного права не був нормою jus cogens, так і того, щоб одні принципи були більш когентні, аніж інші. Усі вони однаковою мірою імперативні, і може йтися про те, що одні з них більше порушуються, ніж інші, але не про когентність принципу, а про пра вомірність дій суб'єкта міжнародного права [13].
Сказане засвідчує те, що прихильники концепції «всі принципи є нормами jus cogens змішують юридичну силу принципу (а вона, безумовно, є вищою за юридичну силу звичайної норми) і ступінь обов'язковості сили цих прин ципів у процесі нормотворення (Л.А. Алексідзе). Згідно з їхнім баченням природи основних принципів, неможливе створення нового правила поведінки, неможливим є на віть правомірний відступ від положень основного прин ципу.
Для більшості основних принципів це справді так, і тому є всі підстави ототожнювати їх із нормами jus cogens. Але є й такі принципи міжнародного права, від яких дер жави відступали у своїх міжнародних договорах, не пору шуючи міжнародного права. Так, принцип добросовісно го виконання міжнародних зобов'язань є принциповою вимогою сучасного міжнародного права. Нехтувати ним означає поставити під загрозу ефективне функціонування всієї системи міжнародного права. Водночас виводити його на ступінь норми jus cogens означає зробити механізм міжнародно-правового регулювання менш гнучким і ефе ктивним. Адже нині суб'єкти міжнародного права можуть відступити від узятих міжнародних зобов'язань шляхом укладення нового міжнародного договору в разі докорін ної зміни обставин (геbus sic standibus) або утворення ім перативної норми, якій суперечить відповідне міжнарод не зобов'язання.
Як свідчить практика застосування загальних прин ципів міжнародного права, до держави, яка порушила принцип незастосування сили, може бути призупинена дія принципу добросовісного виконання міжнародних зо бов'язань ( п. 3 резолюції Ради Безпеки ООН 670 від 25 вересня 1990 р, щодо агресії Іра ку проти Кувейту).
Отже, обов'язковість принципу добросовісного вико нання міжнародного зобов'язання не означає, що він є нормою jus cogens. А стверджувати, що в одних випадках він є імперативною нормою, а в інших — ні, означає хиб но тлумачити саму імперативність як властивість деяких норм (принципів) міжнародного права.
Важко вважати імперативним принцип непорушності державних кордонів, коли в тій самій Декларації прин ципів Заключного акта Наради з питань безпеки та спів робітництва в Європі (1975), у якій міститься його фор мулювання, сказано: „Кордони можуть змінюватися відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю” [20, с.322]. Або чи можна вважати принцип самовизначення на родів імперативним, коли юридичне не встановлено суб'єкта його застосування (нині в міжнародному праві немає визначення поняття „народ”). І тому одні теорети ки і практики поширюють цей принцип тільки на коло ніальне залежні народи, інші — навіть на корінні народи. Стверджувати, що цей принцип є імперативним, означає звести jus cogens до абсурду.
Водночас такі основні принципи міжнародного права, як невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози силою, принципи мирного вирішення міжна родних спорів, поваги прав людини та основних свобод тощо, є імперативними нормами. Вони не допускають вза ємної домовленості щодо відступу від зобов'язань за ними.
Отже, всі основні принципи сучасного міжнародного права є юридичне обов'язковими і підлягають безумовно му виконанню. В ієрархії норм міжнародного права вони розташовані на «верхніх щаблях». У системі самих прин ципів можна виділити принципи jus cogens, тобто такі нор ми, які не допускають взаємної відмови від виконання обо в'язків, і такі, що допускають за домовленістю заміну од них зобов'язань іншими, як і зміни у відповідних правах.
2.2.3. Функції основних принципів міжнародного права
Сучасний доктринальний підхід до визначення функ цій основних принципів міжнародного права зводиться до трьох основних поглядів на цю проблему: а) зведення функцій основних принципів міжнародного права до функ цій міжнародного права у цілому (їх ототожнення); б) ви окремлення функцій основних принципів міжнародного права із загальних функцій міжнародного права; в) дета лізація функцій міжнародного права до їх елементарних проявів і визначення таких як функцій основних прин ципів міжнародного права. Кожен з таких підходів має свої як позитивні, так і негативні наслідки.
Такі функції міжнародного права, як зміцнення на явної системи міжнародних відносин, їх правове регу лювання, є очевидними і зрозумілими й щодо основ них принципів міжнародного права. Та коли йдеться про функцію інтернаціоналізації міжнародного життя, інформаційно-виховну функцію міжнародного права, як пропонують окремі вчені (І. І. Лукашук), то перенесен ня всіх функцій на основні принципи міжнародного права викликає сумнів. За всієї важливості таких прин ципів здійснення цих глобальних завдань для них не посильне.
Невиправданою є спроба деяких науковців (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов та ін.) звести «функції принципів міжнародного права до двох: сприяння стабілізації міжна родних відносин шляхом обмеження їх певними норма тивними рамками і закріплення всього нового, що з'яв ляється у практиці міжнародних відносин, і, таким чи ном, сприяння їх розвитку» [41, с. 103]. Скоріше, тут може йтися про засоби здійснення функцій основних принципів міжна родного права, а не про самі функції.
Поширеною є спроба виокремлення компонентів та елементів функції міжнародного права в окрему функцію основних принципів міжнародного права. У такому разі функція принципів перестає бути основним чинником їх впливу на міжнародні відносини, суб'єкти міжнародного права та міжнародне право у цілому.
Невиправдане подрібнення функцій основних прин ципів міжнародного права очевидне й тоді, коли самі функції міжнародного права поділяються залежно від ре гіону його дії або від проблеми, яку воно покликане вирі шити. В такому разі взагалі проблематично говорити про реальні функції основних принципів міжнародного пра ва. Вітчизняній науці міжнародного права властивий та кий поділ функцій для загального міжнародного права: а) підтримка та зміцнення мирного співіснування держав двох систем, вживання колективних заходів щодо запобігання і припинення актів агресії (та інших форм проти правного застосування сили) і щодо роззброєння; б) здій снення міждержавної співпраці в економічній галузі (з урахуванням всесвітнього поділу праці), а також у соці альній, науковій і культурній сферах в інтересах всебічно го поліпшення умов життя людей, сприяння добробуту народів; в) проведення міжнародних заходів з метою лік відації колоніалізму в усіх його формах та проявах, лікві дації расизму та інших злочинних зазіхань на права на родів і людини.
Мало підстав для визнання і тих функцій, які привно сяться в міжнародне право з інших нормативних систем або підмінюють функції, власне, засобами здійснення функцій. Так, у праці «Курс международного права» (М., 1989), одним із співавторів якої є І. І. Лукашук, вказуєть ся більш як десять функцій основних принципів міжна родного права. Крім того, що «вони впливають на міжна родні відносини за допомогою не тільки правового, а й політичного і морального механізмів нормативного регу лювання», на думку авторів видання, основним принци пам міжнародного права властиві ще й такі функції; закрі плення та охорона підвалин системи міжнародних відно син; сприяння нормальному функціонуванню цієї систе ми; забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей та інтересів; виконання функції основного системоутво рюючого фактора всієї міжнародної нормативної систе ми; виконання ролі головного системоутворюючого фак тора системи міжнародного права; виконання функції нормативної основи правотворчого і правозастосовчого процесу, а також прогресивного розвитку міжнародного права; функціонування як вищий критерій законності; закріплення основних прав та обов'язків держав; вико нання ролі фундаменту міжнародного правопорядку; іде ологічна функція — втілення головного ідейного змісту міжнародного права, ідейної основи міжнародно-право вої системи; здійснення авангардного регулювання загаль ного характеру в процесі виникнення нових суб'єктів або нових сфер взаємодії держав [31, с.119].
Пізніше І.І. Лукашук наполовину скоротив кількість функцій основних принципів міжнародного права, довів ши їх до майже реальної кількості. Якщо виходити з усвідомлення того, що функція є ос новним чинником впливу на зовнішнє середовище, то можна вказати на такі функції основних принципів між народного права: 1) функція зміцнення наявної системи міжнародних відносин та сприяння її передбачуваному розвиткові; 2) функція сприяння становленню і розвитку системи міжнародного права як безпосередньо, так і шляхом об'єднання норм, інститутів та галузей навколо власних загальнообов'язкових правил; 3) функція закріплення основних прав, обов'язків і законних інтересів суб'єктів міжнародного права, визна чення основ їхньої взаємодії шляхом установлення пра вових статусів; 4) функція забезпечення основних засад правотворчого і правозастосовчого процесів; 5) функція зміцнення міжнародної законності, визна чення її сутності; 6) Функція укріплення системи міжнародного право порядку та визначення напрямів його розвитку; 7) функція заповнення прогалин у міжнародному праві; 8) функція формування і розвитку міжнародної пра восвідомості [32, с.26].
Через те, що основним масивом норм сучасного між народного права є диспозитивні норми, які у своїй пе реважній більшості залишаються маловідомими суб'єк там міжнародного права , ос новні принципи міжнародного права й сьогодні несуть на собі основний тягар формування та розвитку міжна родної правосвідомості. Держави, політичні діячі та біль шою мірою широкі кола народних мас часто оцінюють поведінку суб'єктів міжнародного права насамперед за тим, наскільки вони дотримувалися основних принципів цього права.
2.2.4. Класифікація основних принципів міжнародного права
Класифікація основних прин ципів міжнародного пра ва — явище виключно доктринального характеру. Сьо годні не існує жодного міжнародно-правового документа, який класифікував би основні принципи чи хоча б указу вав на можливі критерії такого поділу принципів.
Міжнародне право досить жорстко підходить до форму лювання основних принципів. Зазвичай беруться до уваги три джерела, в яких держави прямо ставили за мету сфор мулювати основні принципи міжнародного права: Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права і За ключний акт Гельсінкі 1975 р. Статут і Декларація назива ють тільки сім принципів: 1) незастосування сили або за грози силою; 2) мирного вирішення міжнародних спорів; 3) невтручання; 4) співробітництва; 5) рівноправ'я і само визначення народів; 6) суверенної рівності держав; 7) доб росовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом [20].
Гельсінський акт 1975 р. додатково назвав ще три принципи: територіальної цілісності; поваги прав людини; непорушності кордонів. Останній принцип визнано лише щодо європейського регіону, а значить, не може вважатися універсальним. Отже, основні міжнарод но-правові акти принципово зупиняються лише на дев'я ти універсальних принципах міжнародного права. Ситуація змінюється, якщо брати до уваги інші декла рації Генеральної Асамблеї ООН, а саме Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларацію про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 р. та ін.
Численні резолюції ООН називали такі принципи: справедливості, добросовісності, незловживання правом, добросусідства, спільної спадкоємності людства, охорони навколишнього середовища тощо. Окремі автори відразу ж запровадили зазначені принципи до своїх класифікацій основних принципів міжнародного права, не звернувши уваги на досить слушне застереження Інституту міжнарод ного права про те, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН уживають поняття «принцип» частіше в неправовому значенні.
Як зауважує І.І. Лукашук, це поняття використовуєть ся в таких значеннях: 1) як правове і як неправове; 2) як норма вищого чи найвищого порядку; 3) як норма, що породжує конкретні правила; 4) як норма, важлива для цілей резолюції; 5) як ціль, якої необхідно досягнути як вимоги до правової чи іншої політики; 6) як керівна заса да для тлумачення [32, с.39]. Якщо взяти до уваги окремі дослідження вчених або рішення наукових асоціацій, то кількість «основних» принципів міжнародного права сягне нескінченності. До сить часто до принципів, визначених в основних доку ментах ООН, науковці додають свої, збільшуючи їхню кількість, таким чином, у декілька разів. Лише в Декла рації про прогресивний розвиток міжнародного публічно го права, які стосуються нового економічного порядку, ухваленій на конференції Асоціації міжнародного права 1986 р., було названо такі принципи: 1) панування міжна родного публічного права у міжнародних економічних від носинах; 2) добросовісне виконання зобов'язань; 3) прин цип справедливості і солідарності; 4) право на допомогу та сприяння в розвитку; 5) обов'язок співробітничати в глобальному розвитку; 6) невід'ємний суверенітет над природними ресурсами, економічною діяльністю і багат ствами; 7) право на розвиток; 8) принцип спільної спад коємності людства; 9) принципи рівності і недискримінації; 10) принцип рівноправної участі країн, що розви ваються, в міжнародних відносинах; 11) принцип матері альної рівності; 12) права кожної держави на блага науки і технології; 13) принцип мирного вирішення спорів [20].
Кіль кість класифікацій на сьогодні не менша за кіль кість основних принципів міжнародного права. Не применшуючи значення решти класифікацій, роз глянемо деякі з них (окремі автори пропонують кілька класифікацій). Так, В. П. Панов, М. Ф. Філімонова, С. В. Шульга пропонують таку класифікацію: 1) принципи забезпечення і захисту глобальних цінно стей (а) поваги прав та основних свобод людини; б) за хисту навколишнього середовища; в) рівності і самови значення народів і націй); 2) принципи мирного співробітництва (а) співробіт ництва держав; б) суверенної рівності держав; в) добро совісного виконання міжнародних зобов'язань; г) невтру чання у внутрішні справи держав; д) поваги державного суверенітету); 3) принципи забезпечення миру та безпеки людства (а) заборона застосування сили і загрози силою; б) мир ного розв'язання спорів; в) непорушності кордонів; г) загального і повного роззброєння; д) територіальної ціліс ності); 4) спеціальні принципи (практично всі з перерахова них вище, крім: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав, суверенної рівності держав і доб росовісного виконання міжнародних зобов'язань); 5) функціональні принципи (а) співробітництва дер жав; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного ви конання міжнародних зобов'язань; г) мирного розв'язан ня міжнародних спорів); 6) нові статутні принципи — йдеться про принципи Статуту ООН (а) поваги прав та основних свобод люди ни; б) рівності й самовизначення народів і націй; в) забо рони застосування сили або загрози силою; г) мирного вирішення спорів); 7) нові (післястатутні) принципи ( а) захисту навко лишнього середовища; б) загального і повного роззбро єння) [13, с.69]. Така класифікація не задовольнила М. Ф. Філімонову, і вона ззапропонувала нову: 1) за фор мою закріплення (а) писані принципи - принципи те риторіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи - принцип співробітництва держав з охорони довкілля); 2) за історичною ознакою - принципи, що ви никли в період: а) рабовласництва; б) феодалізму; в) ста новлення капіталістичною способу виробництва; г) достатутні; д) статутні; е) післястатутні. Автор не зазначає, які принципи належать до певної епохи. Починає хроноло гічний ряд принцип добросовісного дотримання міжна родних зобов'язань, а завершує - принцип, який зобо в'язує суб'єктів міжнародного права співпрацювати в за хисті навколишнього середовища. Очевидно, що така «класифікація» мало допомагає при з'ясуванні сутності основних принципів; 3) за ступенем важливості відносин, що захищаються принципами (а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних сво бод людини, співробітництва держав у сфері охорони дов кілля; б) пов'язані з інтересами держав — невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози си лою, загальне і повне роззброєння тощо); 4) спеціальні та функціональні принципи. Висловлювалися й інші пропозиції щодо класифікації основних принципів, а саме: а) принципи, б) принципи-ідеї, в) принципи-цілі тощо [13, с.70].
Нині, коли ще не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керува тися в їхній класифікації міжнародне-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: 1) універсальні; 2) регіональні (наприклад, непоруш ності державних кордонів); 3) локальні чи партикулярні.
РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
3.1. Зміст основних принципів міжнародного права
У процесі досить активного суб'єктивного формулю вання основних принципів сучасного міжнародного пра ва нагальною стала проблема вироблення критеріїв вста новлення принципу міжнародного права або відсутності таких. Саме відсутність цих критеріїв призводить до того, що різні автори пропонують різну кількість основних прин ципів міжнародного права — від десятка до кількох десятків.
Відомо, що основні принципи міжнародного права за своїм походженням є звичаєвими нормами. Міжнародно-правові звичаї на сьогодні не кодифіковані. Це дає мож ливість деяким авторам формулювати власні доктринальні принципи. При цьому нехтувалась елементарна вимога — визнання такого звичаю-принципу іншою стороною, яку, як стверджувалося, він зв'язує.
Для того щоб принципи міжнародного права не конструювалися довільно, вони повинні відповідати трьом основним критеріям: а) юри дичний зміст принципу; б) сфера застосування; в) ме ханізм застосування. Відсутність показників хоча б за од ним із критеріїв є свідченням того, що принципу не існує або він має доктринальне походження [13, с.87].
Розглянемо поняття юридичного змісту. Для кожного принципу важливо встановити джерела, в яких він закріплений. Якщо прин цип випливає тільки з міжнародне-правових звичаїв і не був кодифікований, необхідно підтвердити його наяв ність відповідною згодою держав. Згода має бути очевид ною, а не такою, що «малася на увазі». Принцип пови нен містити конкретні права та обов'язки суб'єктів між народного права, а не формулювати політичне гасло чи завдання.
Достатнім підтвердженням наявності основного прин ципу міжнародного права є застосування його як такого в міжнародній судовій практиці.
Якщо основний принцип міжнародного права закріплено в міжнародному договорі, необхідний його додатковий аналіз на міжнародно-звичаєве підтвердження. Ця вимога є результатом Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН: «Основоположні норми повинні дот-римуватися всіма державами незалежно від того, чи ратифікували вони Конвенції, які їх вміщують, бо це незаперечні принципи міжнародного звичаєвого права». Це положення Міжнародний Суд ООН раз підкреслив, коли встановив, що «принципи міжнародного права залишаються обов'язковими як звичаєві, незважаючи на те що вони були також включені в договірно-правові постанови» [20].
Стосовно сфера застосування, то кожна норма міжнародного права (а принцип тут не є винятком) має свою конкретну сферу застосування, свій конкретний об'єкт правового регулювання – конкретні міжнародні, точніше, між державні відносини. Принцип не може регулювати відносини або систему відносин. Для врегулювання системи народних відносин замало можливостей системи принципів міжнародного права. У свій час, стверджувалося, що „принцип мирного співіснування настільки широкий, що він наближається до загальної характеристики відносин між державами двох соціальних систем”. Таким чином, опосередковано визнавалося, що він не має об'єкта конкретного правового регулювання і „завис, як парасолька”, над відносинами, а отже, не виконує функції принципу міжнародного права, не є ним [62, с.209].
Не можна вважати конкретним об'єктом правового регулювання принципу роззброєння зобов'язання виро-практичні заходи в галузі роззброєння і зобов'язання програмного характеру – досягнути кінцевої мети розброєння шляхом повної ліквідації зброї та збройних сил. справді програма, а не реальні відносини. А програми щипами міжнародного права не регулюються. Основному принципу міжнародного права властива сфера функціонування, свої відносини. Будучи тісно пов'язаним з іншими принципами міжнародного права, однак, не «паразитує» на чужому полі діяльності, не піднімає іншого принципу. Одні й ті самі відносини не регулюються двома принципами.
Механізм застосування принципу означає що, коли на етапі вста новлення юридичного змісту принципу міжнародного пра ва виведені властиві йому права та обов'язки суб'єктів, для з'ясування механізму застосування необхідно встановити, яка поведінка за ними є обов'язковою, яка можливою, а яка недопустимою. Важливо виявити юридичні факти, за яких настає відповідна реакція принципу, тобто коли пра ва та обов'язки переходять у стан динаміки.
Міжнародне-правові відносини — важливий компо нент механізму застосування принципу. Вони є свідчен ням ефективності регулятивної дії принципу на міжна родні відносини. Кожний основний принцип міжнарод ного права має власні правовідносини. Суб'єкти цих пра вовідносин не збігаються із суб'єктами міжнародного пра ва. Деякі принципи міжнародного права мають лише один (розрахований на одного суб'єкта, наприклад державу) суб'єкт. Вони формують його суб'єктивне право і суб'єк тивні обов'язки.
Значну роль у застосуванні принципів міжнародно го права відіграє правосвідомість. Практика свідчить, що принципи глибше і всебічніше впливають на пра восвідомість, аніж просто норми. А тому потрібно бути дуже обережним щодо конструювання нових принципів міжнародного права. Проголошення неіснуючого прин ципу шкідливе вже тим, що породжує хибну правосві домість.
3.2. Основоположні принципи міжнародного співіснування
3.2.1. Принцип суверенної рівності держав
Суверенітет як історична категорія виник на певному етапі розвитку людства як юридична якість держави. При зміні історичних умов зміст категорії «суверенітет» змінюється. Сучасний міжнародно-правовий сенс суверенітету відображає існування на міжнародній арені незалежних і юридично рівних первинних суб'єктів міжнародного права. Суверенна рівність держав, закріплена в міжнародному праві, означає саме юридичну рівність держав, що забезпечує однаковий об'єм має рацію, можливостей і обов'язків для всіх незалежних суб'єктів міжнародного права. У цьому контексті суверенітет представляється не тільки як імперативний принцип міжнародного права, але також як характерна межа сучасного міжнародного співтовариства, пріоритетною умовою існування міжнародного права в його нинішньому вигляді.
Принцип суверенної рівності держав мали різне трактування в класичному і сучасному міжнародному праві. У класичний період суб'єктами міжнародних відносин визнавалися тільки "цивілізовані нації". Сьогодні принцип суверенної рівності держав закріплений у ряді міжнародних угод. Згідно Декларації про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р. "всі держави користуються суверенною рівністю. Вони мають однакові ghfdf і обов'язки і є рівноправними членами міжнародної спільноти" [20, с. 72].
У сучасній доктрині велика увага приділяється трактуванню концепції державного суверенітету. Після Другої світової війни з'явилися ідеї про те, що суверенітет заважає розвитку міжнародних відносин і повинен мати відносний характер. Даний підхід знайшов своє віддзеркалення в теорії юридичного монізму американського юриста Х. Кельзена, теорії міжнародної правосуб'єктності індивідів французів Д. Брайерли і Ш. де Вішера, теорії міжнародного уряду, або "Усесвітній федерації" Ж. Лармеру [65, с. 222-224]. На нашу думку, дані підходи грунтуються на підміні понять. Необхідно чітко розмежовувати концепцію державного суверенітету і внутрішню компетенцію держави. Обмежується лише внутрішня компетенція, тобто можливість країни діяти в тій або іншій сфері. Сам суверенітет при цьому не страждає. Справедливе твердження, що він виступає швидше як якась юридична ідея, символ, схожа на державний прапор і герб.
Принцип суверенної рівності держав склався і отримав своє закріплення в Статуті ООН, прийнятим Генеральною Асоціацією ООН 24 жовтня 1970 р., і «Декларація принципів, якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах», що міститься в Завершальному акті Наради по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р. як синтез традиційних правових постулатів пошана державного суверенітету і рівноправ'я держав. Відповідно його характеризують як комплексний двоєдиний принцип. Само з'єднання двох вказаних елементів породжує новий міжнародно-правовий феномен – суверенна рівність держав. У такій якості він був закріплений в Статуті ООН: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх членів» (п. 1 ст. 2) [64].
Згідно Декларації 1970г. і Завершальному акту 1975 р. держави мають однакові (рівні) права і обов'язки, тобто вони юридично рівні. При цьому по декларації всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Основне соціальне призначення принципу суверенної рівності – забезпечити юридично рівну участь в міжнародних відносинах всіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру. Оскільки держави є рівноправними учасниками міжнародного спілкування, всі вони володіють принципово однаковими правами і обов'язками.
Згідно Декларації 1970 року, поняття суверенної рівності включає наступні елементи: а) держави юридично рівні; б) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету; в) кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав; г) територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні; д) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи; е) кожна держава зобов'язана виконувати повністю сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити в світі з іншими державами. У Декларації принципів Завершального акту СБСЕ держави прийняли на себе зобов'язання не тільки дотримувати принцип суверенної рівності, як він викладений в Статуті ООН і Декларації 1970 року, але і поважати має рацію, властиві суверенітету. Останнє означає, що в своїх взаємних відносинах держави повинні поважати відмінності в історичному і соціально-політичному розвитку, різноманітність позицій і поглядів, внутрішні закони і адміністративні правила, право визначати і здійснювати на свій розсуд і згідно міжнародному праву відношення з іншими державами. До елементів принципу суверенної рівності належить право держав належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасниками двосторонніх і багатобічних договорів, включаючи союзні договори, а також право на нейтралітет [20].
Вказівка на зв'язок між принципом суверенної рівності і повагою до права, властивих суверенітету, одночасно конкретизує і розширює зміст даного принципу, який лежить в основі міжнародної співпраці. Відмічений зв'язок особливо виразно виявляється в області міжнародних економічних відносин, де найгостріше коштує проблема захисту суверенних прав держав, що розвиваються. Останніми роками на необхідність пошани має рацію, властивих суверенітету, особливо часто указують у зв'язку з досягненнями науково-технічної революції, які не повинні використовуватися в збиток іншим державам. Це стосується, наприклад, проблеми безпосереднього телевізійного віщання, небезпеки військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів дії на природне середовище і т.п. [68, с.231]
Юридична рівність держав не означає їх фактичної рівності, що враховується в реальних міжнародних відносинах. Одним з прикладів цього є особливе правове положення постійних членів Ради Безпеки ООН.
Зустрічаються твердження, що нормальні міжнародні відносини неможливі без обмеження суверенітету, але суверенітет є невід'ємною властивістю держави і чинником міжнародних відносин, а не продуктом міжнародного права. Ніяка держава, група держав або міжнародна організація не можуть нав'язувати створені ними норми міжнародного права іншим державам. Включення суб'єкта міжнародного права в будь-яку систему правовідносин може здійснюватися тільки на основі добровільності.
В даний час держави все частіше передають частину своїх повноважень, які раніше вважалися невід'ємними атрибутами державного суверенітету, на користь створюваних ними міжнародних організацій. Відбувається це з різних причин, зокрема у зв'язку із зростанням числа глобальних проблем, розширенням сфер міжнародної співпраці і відповідно збільшенням кількості об'єктів міжнародно-правового регулювання. У ряді міжнародних організацій держави-засновники відійшли від формальної рівності при голосуванні (одна країна – один голос) і прийняли метод так званого зваженого голосування, коли кількість голосів, яким володіє країна, залежить від розміру її внеску до бюджету організації і інших обставин, пов'язаних з оперативно-господарською діяльністю міжнародних організацій. Так, при голосуванні в Раді міністрів Європейського Союзу по ряду питань держави володіють неоднаковою кількістю голосів, причому малі країни – члени ЄС неодноразово і на офіційному рівні відзначали, що подібне положення сприяє зміцненню їх державного суверенітету. Принцип зваженого голосування прийнятий у ряді міжнародних фінансових організації системи ООН, в Раді Міжнародної організації морського супутникового зв'язку (ИНМАРСАТ) і ін.[ 43, с. 124]
Кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету, і разом з тим зобов'язано поважати правосуб'єктність інших держав і їх відповідні права, включаючи право визначати і здійснювати на свій розсуд взаємні відносини на основі міжнародного права. Специфічним для завершального акту є формулювання відносно права держав „належати або не належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасниками двосторонніх або багато сторонніх договорів” [20].
„Равносуверенність” держав характеризується тим, що кожна держава суверенна в межах системи держав, міжнародного співтовариства, тобто в умовах взаємодії і взаємозалежності держав. Суверенітет однієї держави зв'язаний з суверенітетом іншої держави і внаслідок цього повинен бути з ним скоординований в рамках міжнародного права, що діє (у літературі зустрічається словосполучення – «приголосний суверенітет»). У функції міжнародного права входить нормативне забезпечення такої координації, свого роду впорядкування здійснення заснованої на державному суверенітеті міжнародної правосуб'єктності.
Конкретний прояв принцип суверенної рівності отримує і в таких договірних формулюваннях, як „кожна держава, що бере участь в договорі, має право”, „жодна держава не може” і т.п. Цей принцип розповсюджується на всю сферу реалізації міжнародно-правових норм – на дію механізму міжнародно-правового регулювання, регулювання, на методи мирного врегулювання міждержавних суперечок і на прояв відповідальності держав за міжнародні правопорушення [48, с.34].
Таким чином, твердження про те, що «рівність держав, що проголошується міжнародним правом, багато в чому є формальною», виявляє помилковий підхід до принципу суверенної рівності держав, викликаний тим фактом, що в будь-якому іншому сенсі, окрім юридичного, держави не рівні. Імперативний принцип суверенної рівності держав не тільки гарантує верховенство суверенної держави над своєю територією і невтручання ззовні у внутрідержавні справи, але і забезпечує юридичну рівність держав в сучасному міжнародному праві. Ні економічна потужність, ні політична вага, географічні масштаби, геостратегічне розташування, ні яке-небудь іншої могутності держави не мають прямого відношення до поняття суверенітет. Суверенітет держави не впливає на фактичне співвідношення сил в міжнародному співтоваристві, а відображає, перш за все, юридичне рівноправ'я влади незалежних держав.
На сьогодні принцип суверенної рівності держав на дає останнім такі права: 1) право кожної держави на юридичну рівність; 2) право на територіальну цілісність; 3) право на свободу і політичну незалежність; 4) право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, еко номічні та культурні системи; 5) право встановлювати свої [закони та адміністративні правила; 6) право визначати і здійснювати на власний розсуд свої відносини з іншими , державами відповідно до міжнародного права; 7) право змінювати кордони згідно з міжнародним правом мирним шляхом і за домовленістю; 8) право належати або не належати до міжнародних організацій; 9) право бути чи не бути учасником двосторонніх або багатосторонніх міжнародних угод; 10) право бути чи не бути учасником союзних договорів; 11) право на нейтралітет.
Зазначеним правам кореспондуються відповідні обо в'язки держав, а саме: поважати правосуб'єктність інших держав виконувати добросовісно й сповна свої міжнародні зобов'язання, жити в мирі з іншими державами, не нав'я зувати групових правил поведінки іншим державам тощо.
Таким чином, принцип суверенної рівності держав функціонально забезпечує: а) оптимальне співвідношен ня їхніх прав та обов'язків; б) статус держав як суб'єктів міжнародного права; в) засади правомірного прийняття рішень; г) основні засади правового регулювання міждер жавних відносин.
Аналіз правового змісту принципу дає також підставу для висновку, шо він визначає порядок участі держав у вирішенні міжнародних проблем, які торкаються їхніх за конних інтересів.
3.2.2. Принцип невтручання у внутрішні справи
В наші дні, як ніколи раніше, зросли роль і значення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Викликані до життя всім ходом світового розвитку, перевірені історією, вони можуть і повинні бути єдиною правовою основою сучасних міжнародних відносин. Дотримання і зміцнення цих принципів — надійна гарантія взаєморозуміння, миру і дружної співпраці між державами, у тому числі і між державами різних соціальних систем. Важливість боротьби за зміцнення і розвиток загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права пояснюється перш за все тим, що саме вони, ці принципи і норми, складають основу загального міжнародного права, міжнародного правопорядку, той правовий мінімум, який необхідний для мирного співіснування держав, і порушення хоч би одне з них представляє серйозну загрозу міжнародному миру і безпеці. У ряді основних загальновизнаних принципів сучасного міжнародного права, таких, як пошана державного суверенітету, ненапад, рівноправ'я, самовизначення націй, важливе місце займає принцип невтручання у внутрішні справи держав. Цей останній знаходиться в нерозривному зв'язку зі всіма іншими принципами і служить правовою гарантією їх здійснення.
Визнання і пошана територіального верховенства і політичної незалежності як невід'ємних властивостей кожної держави припускає невтручання в ту діяльність держави, яка відноситься до його внутрішньої компетенції. Це положення знаходить своє Правове закріплення в нормі, що зобов'язує учасників міжнародного спілкування утримуватися від якого б то не було втручання r поділа, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави.
Затверджений як норма міжнародного права з часу буржуазно-демократичних революцій кінця XVIII в. принцип невтручання пройшов великий шлях розвитку, постійно розширюючи як сферу своєї дії, так і свій зміст [ 4, с.97-126; 54, с.230-251], від проголошення неприпустимості озброєної інтервенції до заборони нав'язування державі чужої волі в будь-якій формі, від норми міжнародних відносин в європейських справах до основного принципу відносин між всіма народами, всіма державами.
Принцип невтручання у внутрішні справи держав є одним з основоположних принципів сучасного міжнародного права, закріплених в Статуті ООН і ряду інших міжнародних документів. В даний час актуальність принципу невтручання у внутрішні справи держав зростає у зв'язку із специфікою сучасних міжнародних відносин, що характеризуються зростанням числа локальних конфліктів, транснаціональною злочинністю, етнічною і релігійною нетерпимістю, появою нових принципів міжнародного права, посиленням ролі загальнолюдських цінностей, таких, наприклад, як дотримання прав людини, демократія, охорона навколишнього середовища. Розповсюдження колективних втручань, пов'язаних із захистом прав людини, шляхом миротворчих операцій, боротьби з тероризмом і іншими міжнародними злочинами вносить свої корективи до трактування принципу невтручання.
Принципи міжнародного права мають обов'язковий характер для всіх суб'єктів міжнародного права. При дослідженні змісту принципу невтручання важливо не забувати про його тісний зв'язок з іншими принципами міжнародного права. Згідно Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 р., "принципи є взаємно зв'язаними, і кожен принцип повинен розглядатися в контексті всіх інших принципiв" [20, с.72]. Особливо підкреслюється зв'язок принципу невтручання з принципом незастосування сили або загрози силою, принципом пошани державного суверенітету, принципами суверенної рівності держав, їх територіальній цілісності і непорушності меж, обов'язком виконувати свої міжнародні зобов'язання. Уругвайський юрист-міжнародник Х. де Аречага стверджує, що визнання цих принципів послужило передумовою формування концепції невтручання [3, с.173]. Для того, щоб вивчити сучасні тенденції розвитку принципу невтручання у внутрішні справи держав, потрібно розглянути історію його становлення спільно з іншими принципами міжнародного права.
З ухваленням Статуту ООН принцип невтручання у внутрішні справи держав став одним з основних принципів міжнародного права. Він отримав детальне трактування в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 р., Декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про обмеження їх незалежності і суверенітету від 20 грудня 1965 р., Завершальному акті Наради по безпеці і співпраці в Європі від 1 серпня 1975 р., Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав від 9 грудня 1981 р. і ряд інших. У цих актах підтверджується прихильність держав принципу невтручання і уточнюються його зміст, сфера дії, об'єкти і суб'єкти. Принцип невтручання містить заборона втручатися у внутрішні справи держав і народів в будь-яких формах. Жодна держава або група держав не мають права "втручатися прямо або побічно по якій би то не було причині у внутрішні і зовнішні справи іншої держави. Внаслідок цього озброєне втручання і всі інші форми втручання або всякі погрози, направлені проти правосуб'єктності держави або проти його політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права" [3, с.173].
Статут ООН розглядає принцип невтручання у внутрішні справи держав як один з найважливіших принципів цієї організації. Так, у відповідності с п. 4 ст. 2,Устава держави — члени ООН зобов'язалися «стримуватися в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй» [64].
Принцип невтручання зафіксований і у ряді інших міжнародноправових актів. Так, члени Ліги арабських держав записали в ст. VIII Пакту Ліги, що кожна держава — член Ліги зобов'язується поважати політичний режим в інших державах і вважати його внутрішньою справою кожної держави. Воно зобов'язується утримуватися від всякої дії, яка мала б на меті зміну цією режиму [ 20]. Статут Організації африканської єдності в п. 2 ст. 3 «урочисто підтверджує і проголошує вірність» членів Організації принципу невтручання у внутрішні справи держав [22, с.265] Країни Латинської Америки у ряді документів також зафіксували як основу своїх відносин принцип невтручання [55, с.35; 71, с.17].
Стосовно діяльності ООН принцип невтручання був сформульований в Статуті ООН таким чином: «Справжній Статут жодною мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компе тенцию будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй надавати такі справи на дозвіл в порядку справжнього Статуту, проте цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Глави VІІ» (п. 7 ст. 2 Статути) [64]. Слід підкреслити, проте, що значення приведеної ухвали Статуту ООН набагато ширше, ніж просто визначення «відношення держави до міжнародної організації або до міжнародного органу», як вважають деякі юристи [9, с. 67-68].
Це ухвалу Статуту має основоположне значення і для відносин між державами. «Загальновизнано, — пише Г. І. Тункін, маючи на увазі п. 7 ст. 2 Статуту, — що принцип невтручання у внутрішні справи держав... має універсальне значення. Цей принцип застосовується не тільки у відносинах між державами і міжнародними організаціями, але і у відносинах між державами, і держави дуже часто посилаються на цей принцип у відносинах один з одним. Принцип невтручання у внутрішні справи не є зайвим у відносинах між державами і не покривається повністю принципом рівноправ'я держави...» [9, с.10].
Необхідно відзначити, що формулювання п. 7 ст. 2 Статути ООН вигідно відрізняється від формулювання, що містилося в Статуті Ліги Націй (п. 8 ст. 15 Статуту Ліги) [64].
Перш за все, в ній відсутнє посилання на міжнародне право [28, с.14] як на критерій внутрішньої юрисдикції, тобто визнано суверенне право держав самим визначати свою компетенцію. Далі, формула про «виключно» внутрішню компетенцію замінена ширшим формулюванням — забороною втручання «в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію» держави [30, с.106-107, 113-115; 65, с. 136-146] У зв'язку з цим особливу увагу треба звернути на те, що п. 7 ст. 2 Статути ООН не допускає ніяких виключень з принципу невтручання. Наявна в завершальній частині цього пункту обмовка не є виключенням, оскільки мова йде про допустимість втручання організації не в сферу внутрішньої компетенції держав, а в суперечку або ситуацію, які можуть створити або вже створили загрозу миру або порушили його [64]. Цілком природно, що суперечка або ситуація, що можуть загрожувати або загрозливі міжнародному миру або безпеці, перестають бути внутрішньою справою держави, оскільки вони зачіпають самі життєві інтереси всіх держав.
Свого часу американський юрист До. Райт з цього приводу абсолютно вірно писав: „Проблема підтримки міжнародного миру і безпеки, — пише він, — знаходиться за межами внутрішньої компетенції будь-якої держави зважаючи на наявність загальних принципів міжнародного права, що зобов'язують кожна суверенна держава утримуватися від використання своєї юрисдикції відносно інших держав”[11, с.116-122], хоча разом з тим, зрозуміло, підтримка миру — турбота кожної держави, як і кожній міжнародній організації.
Принцип невтручання містить заборона втручатися у внутрішні справи держав і народів в будь-яких формах. Жодна держава або група держав не мають права "втручатися прямо або побічно по якій би то не було причині у внутрішні і зовнішні справи іншої держави. Внаслідок цього озброєне втручання і всі інші форми втручання або всякі погрози, направлені проти правосуб'єктності держави або проти його політичних, економічних і культурних основ, є порушенням міжнародного права" [20, с.69].
Що стосується співвідношення державного суверенітету і принципу невтручання у внутрішні справи країни (співвідношення волі держави з міжнародним правом), то, на наш погляд, між цими інститутами не існує якої-небудь суперечності. Слід зазначити, що в 1950—1970-і рр. проблема співвідношення державного суверенітету і міжнародного права викликала запеклі спори між представниками західної і радянської науки. Автори соціалістичних країн стверджували, що примат міжнародного права приведе до перетворення міжнародних організацій на надгосударственные монополії і державний суверенітет буде утерян18. Дійсно, міжнародні договори, що діють, і принципи міжнародного права обмежують поведінку держав в окремих сферах. Країни зобов'язані забезпечити відповідність національного законодавства їх міжнародним зобов'язанням. Цей принцип закріплений, наприклад, в статті 27 Віденській конвенції про право міжнародних договорів і пункт 3 Віденські документи СБСЕ від 15 січня 1989 р. Держави не можуть посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ними договора [20, с.352]. Норми міжнародного права є проявом волі держав, результатом реалізації їх суверенних прав. В той же час діяльність держав на міжнародній арені накладає обмеження на свободу дій країни в тій або іншій сфері (внутрішню компетенцію), не зачіпаючи при цьому державний суверенітет.
Визначення поняття "Внутрішня компетенція" є одним з актуальних питань сучасного міжнародного права. Пункт 7 статей 2 Статути ООН забороняє втручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої країни. Внутрішня компетенція є віддзеркаленням державного суверенітету. Сильні у військовому або політичному плані держави втручаються de facto в справи слабкіших країн. В той же час слід погодитися з точкою зору професора С.В. Черніченко, який відзначає, що внутрішня компетенція характеризує область, "втручання в яку не неможливе практично, а не повинно мати место" [70, с.99]. Держави взаємно визнають незалежність один одного і погоджуються з існуванням у кожного з них сфер, втручання в яких заборонене.
У доктрині міжнародного права загальновизнаного визначення внутрішньої компетенції не існує. Під внутрішньою компетенцією держави зазвичай розуміють будь-які питання його суверенної діяльності у внутри- і зовнішньополітичній сферах. Ідея існування області, втручання в яку забороняється, з'явилася достатньо давно. Договір про арбітраж між Францією і Великобританією від 14 жовтня 1903 р. містив положення про те, що поділа, які зачіпають життєві інтереси, незалежність і гідність договірних сторін, не підлягають третейським разбирательству21. Подібні обмовки регулювали конкретні права і обов'язки сторін, а не розглядалися як питання компетенції. У Статуті Ліги Націй 1919 р. вперше використовувався термін "внутрішня компетенція", що характеризує появу нового підходу до принципу невтручання [31, с.231].
У 50-60-х рр. XX в. велика увага приділялася порівняльному дослідженню пункту 8 статей 15 Статуту Ліги Націй і пункту 7 статей 2 Статути ООН. Згідно Статуту забороняється втручання в справи, що "виключно входять у внутрішню компетенцію держав". Статут ООН не дає Організації права на втручання "в справах, по суті тих, що входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави". Трактування принципу невтручання, закріплена в Статуті ООН, поза сумнівом ширше за своїм змістом, що направлене на захист незалежності і суверенітету всіх країн. Деякі автори, наприклад професор С. Черниченко, вважають, що Статут ООН закріплює абсолютно новий підхід до концепції внутрішньої компетенції [70]. Трактування пункту 7 статей 2 Статуту ООН набуває політичний характер, що дозволило вільніше трактувати межі принципу невтручання. Необхідно також відзначити, що термін "виняткова внутрішня компетенція" практично не використовувався в міжнародних угодах, прийнятих після 1945 року. Єдиним виключенням є Підсумковий документ Московської наради представників держав — членів СБСЕ 1991 р. В той же час термін "виняткова внутрішня компетенція" був популярний в радянській доктрині. Малося на увазі, що існує круг справ, абсолютно недоступних міжнародному праву, які не можуть бути виключені з компетенції держави навіть при його згоді. Так, професор М.О. Ушаков включає в сферу виняткової внутрішньої компетенції "суспільно-політичний пристрій держави (суспільний, державний устрій і правопорядок)" [67, с.10]. Потрібно відзначити, що зараз ця позиція не користується підтримкою.
Принцип невтручання закріплюється як в універсальних документах, так і в актах регіональних міжнародних організацій. Згідно пункту 7 статей 2 Статути ООН охороняються справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Завершальний акт СБСЕ від 1 серпня 1975 р. закликає до невтручання у внутрішні справи і накладає обов'язок не втручатися у внутрішні або зовнішні справи, що входять у внутрішню компетенцію держав-учасниць [20, с.76.
]. Стаття 2 Пакти Ліги арабських держав забороняє порушувати "режим внутрішніх умов в кожному государстве" [20, с.274]. Потрібно відзначити, що Пакт Ліги арабських держав представляє одиничний приклад використання терміну "режим внутрішніх умов". Переважно використовують поняття "Внутрішня компетенція", "поділа, що входять у внутрішню компетенцію", "внутрішні і зовнішні справи". У доктрині досліджується проблема внутрішньої компетенції, тоді як в документах забороняється втручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію. Необхідно з'ясувати, чи існують передумови використання того або іншого терміну.
Під внутрішньою компетенцією держави розуміють сферу, в якій країна може діяти на свій розсуд. Поділа, що входять у внутрішню компетенцію, є змістом цієї сфери. Розрізняються внутрішні і зовнішні справи держави і міжнародні справи. До внутрішніх справ зазвичай відносять питання, пов'язані з політичним, економічним, культурним устроєм країни, її внутрішньою політикою [66, с.61]. У 60-70-х рр. ХХ в. дослідники соціалістичних країн, наприклад Я. Томко та М. Ушаков, виділяли додаткову категорію – виняткові внутрішні справи — як питання, що відносяться до виняткової внутрішньої компетенції. Зовнішні справи стосуються діяльності держави на міжнародній арені. Так, країна зберігає юрисдикцію відносно свого дипломатичного і консульського персоналу, озброєних сил, розташованих на території іншої держави. Кораблі будь-яких держав користуються правом мирного проходу через територіальні води. В період класичного міжнародного права ідеї невтручання розповсюджувалися лише на область внутрішніх дел [27, с.16]. У сучасному міжнародному праві (у міжнародних документах, наприклад в статті 2 Хартії Організації африканської єдності, і в доктрині – професор М. О. Ушаков) іноді відзначають особливе значення внутрішніх справ, не заперечуючи при цьому необхідності охорони зовнішніх інтересів. Російський юрист Т. I. Тункин вважає, що внутрішні справи виступають як синонім справ, що входять у внутрішню компетенцію, і, відповідно, не є територіальними понятием [62, с.48]. Багато авторів часто використовують в роботах термін "внутрішні справи" як збірне поняття, що включає і внутрішні і зовнішні справи. Іноді це пов'язано з концептуальними міркуваннями, проте переважно термін використовується для зручності викладу. Виходячи з цього, термін "внутрішні справи" може виступати як синонім поняття справ, що входять у внутрішню компетенцію, внутрішніх і зовнішніх справ і не нести яких-небудь відмітних ознак. В той же час виділення категорій внутрішніх і зовнішніх справ представляється цілком виправданим, оскільки існує певна різниця в повноваженнях держави в цих областях. Принцип невтручання, відповідно, розповсюджується як на внутрішніх, так і на зовнішніх поділа.
Завершальний акт Хельсінської НБСЄ 1975 р. забороняє втручання у внутрішні і зовнішні справи, що входять у внутрішню компетенцію держав. Дане положення породило різні підходи до співвідношення поняття "Внутрішня компетенція" і внутрішніх і зовнішніх справ. С. В. Черниченко вважає, що припускати існування внутрішніх і зовнішніх справ, що не входять у внутрішню компетенцію, просто абсурдно [69, с.188]. В той же час Х. де Аречага вважає, що такі справи існують. Як приклад він пропонує розглядати має рацію человека [3, с.174]. Потрібно відзначити, що об'єм внутрішньої компетенції ніколи не залишається постійним. Він міняється з розвитком міжнародних відносин, визначається міжнародними зобов'язаннями конкретної держави. В даний час права людини регулюються як національним, так і міжнародним правом. Таким чином, внутрішні і зовнішні справи є змістом внутрішньої компетенції. Не існує яких-небудь ще подів, що входять в неї. Формулювання завершального акту Хельсінкі 1975 р. було направлене на те, щоб максимально закріпити принцип невтручання, а не звузити круг тих, що входять в нього.
Ще однією важливою проблемою є співвідношення справ, що входять у внутрішню компетенцію держави, і міжнародних справ. При її рішенні потрібно враховувати наступні чинники: 1) об'єм внутрішньої компетенції не постійний, неможливо раз і назавжди визначити її зміст; 2) внутрішні і зовнішні справи — це поділа, які держава не вважає предметом міжнародно-правового регулювання, і поділа, які держава не зобов'язана представляти для розгляду на міжнародному рівні; 3) вирішувати питання про те, чи відноситься справа до внутрішньої компетенції, необхідно у кожному конкретному випадку.
Об'єм внутрішньої компетенції є межею міжнародних справ. До ухвалення Статуту Ліги Націй принцип невтручання у внутрішні справи закріплював незалежність країни від інших держав. Пункт 8 статей 15 Статуту закріплює незалежність держави в рамках міжнародного права [21, с.14]. Представники соціалістичних країн виступали проти акцентування ролі міжнародного права. Під впливом СРСР посилання на міжнародне право було виключене із Статуту ООН [66, с.55]. При рішенні питання про внутрішню компетенцію упор робився на ролі держави. Радянською доктриною, проте, не заперечувалося, що об'єм справ, що входять у внутрішню компетенцію, залежить від рівня розвитку міжнародних відносин. Всі існуючі міжнародно-правові норми є результатом узгодження позицій держав. Країни самі визначають круг внутрішніх справ. В той же час існує ряд норм міжнародного права, які є обов'язковими для всіх держав. Їх створення з'явилося результатом узгодження волі всіх держав, що існували на той момент, на користь всієї світової спільноти. Таким чином, у внутрішню компетенцію не входять справи, які регулюються загальновизнаними нормами міжнародного права як договірного, так і звичайного характеру.
Ще один аспект співвідношення міжнародних справ і справ, що входять у внутрішню компетенцію, викликає жваві дискусії. Саме: чи виключає висновок державою міжнародної угоди з якої-небудь проблеми це питання з його внутрішньої компетенції? Висловлюються діаметрально протилежні точки зору. Деякі автори, наприклад професор А. П. Мовчан (Росія), стверджують, що виникнення принципів міжнародного права або укладення міжнародних договорів не виключає справа з внутрішньої компетенції країни [31, с.157]. В той же час нормативісти (наприклад, Кельзен) вважають, що укладення будь-якого міжнародного договору включає об'єкт договору в категорію міжнародних дел [69, с.56]. Не можна, проте, забувати той факт, що саме від держави в більшості випадків залежить об'єм його внутрішньої компетенції. Як вже наголошувалося вище, jus cogens (загальновизнані норми міжнародного права) вилучають справи з внутрішньої компетенції держави. Відносно ж локальних, тим більше двосторонніх, договорів подібна практика непридатна. Об'єкт цих договорів виключається з внутрішньої компетенції тільки держав – учасників договору і лише на термін його дії. Жодна третя держава або інший суб'єкт міжнародного права не можуть втрутитися у відносини між сторонами. В той же час порушення договору однієї із сторін вабить її відповідальність згідно міжнародному праву.
Крім ряду сфер, врегульованих загальними нормами міжнародного права, до міжнародних справ відносять також ситуації, які представляють інтерес для всієї світової спільноти, загрожують міжнародному миру і безпеці. Організація Об'єднаних Націй створювалася для забезпечення міжнародного миру і безпеки. Згідно пункту 7 статей 2 Статуту ООН Організація наділяється примусовими повноваженнями відносно держав, чиї дії порушують міжнародний мир і безпека або створюють загрозу його порушення [64]. Держави вільні в своїх діях, поки ними не зачіпаються міжнародний мир і безпека. В той же час існує ряд аспектів, які не регулюються нормами jus cogens, проте представляють інтерес для всієї світової спільноти. Вони зазвичай виключаються з внутрішньої компетенції держав. До таких проблем відносять охорону навколишнього середовища, освоєння космосу і Світового океану, демократію і захист прав людини. Таким чином, міжнародними справами є ті, які врегульовані загальними нормами міжнародного права, договірними або звичайними. Об'єкт двосторонніх угод виключається з внутрішньої компетенції тільки держав — учасників договору і лише на термін дії договору. Державам забороняється здійснювати дії, що піддають загрозі міжнародний мир і безпеку. З сфери внутрішньої компетенції також виключаються справи, що представляють інтерес для всієї світової спільноти.
Дискусійною є проблема круга справ, по суті тих, що входять у внутрішню компетенцію держави. Встановити чіткі межі внутрішньої компетенції неможливо. Міжнародними угодами регулюються лише деякі області. Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. до внутрішніх справ відносить право вибирати і розвивати свою політичну, економічну, соціальну, культурну системы [20, с.72], Акт Хельсінкі СБСЕ 1975 р. закріплює право належати або не належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасником двосторонніх або багатобічних договорів, право на нейтралитет [20, с.74-76]. У Декларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав від 9 грудня 1981 р. закріплюється право розвивати міжнародні відносини і здійснювати невід'ємний суверенітет над своїми природними ресурсами, право мати вільний доступ до інформації, розвивати і використовувати свою систему інформації і засобів масової iнформацiї [20, с.99].
В той же час необхідний відзначити, що багато положень документів, прийнятих в 1970-1980-і рр., не відображають сучасний характер розвитку міжнародних відносин. Якщо діяльність міжнародних організацій після Другої світової війни була направлена на те, щоб не допустити виникнення озброєного конфлікту між державами, то на сучасному етапі виникають інші, не менш важливі пріоритети. Зараз відсутність міждержавних зіткнень вже не є гарантією міжнародного миру і стабільності. На перше місце виходять внутрідержавні конфлікти на етнічній або релігійній основі. Тому особлива увага приділяється дотриманню прав людини. Якщо Статут ООН пропонував лише "знов утвердить віру в основні права человека" [64], то згідно Документу Копенгагенської наради конференції з людського вимірювання СБСЕ від 29 червня 1990 р. дотримання прав людини необхідне для міцного світу, безпеки, справедливості, співпраці. При цьому здійснення має рацію і свобод можливо тільки в умовах демократії і правового государства [20, с.694]. Документ Хельсінкі 1992 р. як загальні цінності проголошує права людини, права національних меншин (можливо, зважаючи на персоною конфліктогенності проблеми), демократію, верховенство закону, економічну свободу, соціальну справедливість, відповідальне відношення до навколишньої среде [20, с.696].
Отже, міжнародні угоди закріплюють круг питань, що входять у внутрішню компетенцію, тільки у загальних рисах. Дати вичерпний перелік просто неможливо зважаючи на багатоплановість діяльності держави, постійно змінний об'єм внутрішньої компетенції, який знаходиться в прямій залежності від розвитку міжнародних відносин і міжнародного права, участі держав в двосторонніх і багатобічних договорах, членство в міжнародних організаціях. Зазвичай можна лише вирішувати питання про те, чи входить конкретне питання в компетенцію конкретної держави в даний момент часу. Докладніший зміст внутрішньої компетенції розкривається через сукупність дій, що є порушенням принципу невтручання.
Державний суверенітет є невід'ємним атрибутом кожної держави. Він з'являється і зникає тільки одночасно з країною і не може бути обмежений. Розвиток міжнародного права і міжнародних відносин накладають обмеження на внутрішню компетенцію держав (повноваження країни вільно діяти в тій або іншій сфері). Внутрішня компетенція не розповсюджується на області, врегульовані загальними нормами міжнародного права або що зачіпають всю світову спільноту. Державам забороняється здійснювати дії, загрозливі міжнародному миру і безпеці.
Внутрішні і зовнішні справи є змістом внутрішньої компетенції. Визначити її об'єм неможливо, оскільки він міняється з розвитком міжнародних відносин і розрізняється для кожної держави. У міжнародних угодах визначаються межі внутрішньої компетенції, а також дії, що порушують норми міжнародного права.
Таким чином, принцип невтручання у внутрішні справи держав є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Він тісно пов'язаний з іншими принципами міжнародного права, особливо з принципом незастосування сили або загрози силою, принципом суверенної рівності держав, концепцією державного суверенітету і значною мірою визначається ними. Існування принципу невтручання можливе лише завдяки взаємному визнанню державами незалежності один одного.
3.2.3. Принцип рівноправ'я і самовизначення народів
Міжнародне право є не тільки правом норм, але також правом принципів, що конституюють його зміст і імперативний характер. Кажучи про імперативність цього принципу, мається на увазі, що держави не мають права відступати що визначають загальні параметри функціонування суб'єктів цього права. Одним з таких основних принципів сучасного міжнародного права є принцип рівноправ'я і самовизначення народів, що має від цього принципу навіть по взаємній згоді. У історії міжнародних відносин принцип самовизначення виник як політичний принцип і його генезис пов'язаний з американською і французькою революціями кінця XVIII століття. Принаймні спочатку цей принцип був тісно пов'язаний з концепцією держави-нації і його сенс полягав в тому, що кожна нація повинна знайти свою державність. Ось, наприклад, як описує становлення принципу національного самовизначення французький юрист-міжнародник Нгуєн Куок Дінь: "Що швидко вийшов за межі Франції, принцип національного самовизначення приносить... національній державі раціональне обгрунтування, що має усесвітнє значення. Згідно цьому принципу, заснованому на праві народів на самовизначення, для того, щоб суверенітет був дієвим, кожна нація має право утворити незалежну державу. Повинне бути стільки держав, скільки і націй. Межі держави повинні співпадати з межами нації. Держава, що охоплює декілька націй, ризикує розчленуватися до такого ступеня, який якраз і потрібний для забезпечення такого збігу меж. І навпаки, нація, поділена на декілька частин, включених в різні держави, має право на відновлення своєї єдності в одній і тій же державі" [50, с.27]. З самого початку існування принципу самовизначення його сфера дії не обмежувалася питаннями колоніалізму.
Новий імпульс розвитку принцип самовизначення отримав у зв'язку із закінченням Першої світової війни, оскільки однією з головних причин цієї війни було прагнення одних народів поневолити інші. Саме тому післявоєнний світовий порядок повинен був бути побудований на основі права народів на самовизначення, без якого не вдалося б усунути причини воєн в Європі.
Як відомо, принцип самовизначення знайшов віддзеркалення в знаменитих чотирнадцяти пунктах американського президента Вудро Вільсона. Під час Другої світової війни принцип самовизначення набуває особливої актуальності і його впровадження веде зокрема до розпаду колоніальної системи.
На конференції в Сан-Франциско СРСР виступив з ініціативою включення в Статут ООН принципу самовизначення народів, яку підтримали представники Великобританії, США і Китаю. В результаті цей принцип перестав бути виключно політичним принципом і перетворився на принцип позитивного міжнародного права (ст. 1 пара. 2 і ст. 55 пар. 1 Статуту ООН) [64]. У Декларації про принципи міжнародного права (від 24 жовтня 1970) змісті даного принципу розкривається таким чином: "Через принцип рівноправ'я і самовизначення народів, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту" [20]. У цій же Декларації мовиться про те, що способами здійснення права на самовизначення можуть бути "створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з ним, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу".
Крім того, принцип самовизначення народів знайшов віддзеркалення в документах Наради по безпеці і співпраці в Європі - Завершальному акті Хельсінкі 1975 року [20], Підсумковому документі Віденської зустрічі 1986 року, документі Копенгагенської наради Конференції з людського вимірювання РБСЄ 1990 року, а також інших міжнародно-правових актах.
Право народів на самовизначення є одним з фундаментальних прав людини. Так, в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 (стаття 1) сказано: "Всі народи мають право на самовизначення. Через це право вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток... Всі держави, що беруть участь в справжньому Пакті... повинні відповідно до положень Статуту ООН заохочувати здійснення права на самовизначення і поважати це право" [64].
На зв'язок між правом на самовизначення і правами людини звернена увага в резолюції Генеральної Асамблеї ООН під назвою "Загальна реалізація права народів на самовизначення" (1994), де підкреслюється, що реалізація права народів на самовизначення "є корінною умовою для ефективного забезпечення і дотримання прав людини". Важливо відзначити, що Міжнародний суд ООН в цілому ряду своїх рішень підтвердив тезу про те, що принцип самовизначення "є одним з основних принципів сучасного міжнародного права" (наприклад, рішення Суду ООН у справі про Східний Тімор).
Так яке ж конкретний зміст права народів на самовизначення? Для того, щоб відповісти на це питання, необхідно мати на увазі, що це право може бути реалізоване в одній з трьох форм: 1) статус автономії в рамках існуючої держави (тобто забезпечення певному народу відповідного представництва в центральних органах державної влади нарівні з населенням всієї держави); 2) створення власної держави; 3) вихід з складу (від'єднання) тієї держави, в яку входить даний народ.
При цьому принципове важливе значення має те, що право на самовизначення припускає свободу вибору між цими трьома можливостями [59, с.130]. Без такої свободи вибору неможливо говорити про справжнє право народу на самовизначення. У цьому якраз і полягає справжня суть принципу самовизначення народів, яку намагаються вихолостити на догоду міркуванням імперської політики і ідеології.
У науці міжнародного права з приводу співвідношення між принципом самовизначення народів і принципом територіальної цілісності держави склалися три основні точки зору: 1) принцип територіальної цілісності має пріоритет по відношенню до принципу самовизначення народів; 2) принцип самовизначення народів має пріоритет по відношенню до принципу територіальної цілісності. Як вважають польські автори В. Чаплінський та Г. Вирозумська, "право на самовизначення не може належати національним меншинам і не обгрунтовує право на сецесsю. У практиці принцип самовизначення був підпорядкований принципу територіальної цілісності" [35, с.171].
Цікаву позицію щодо співвідношення між принципами самовизначення народів і територіальної цілісності зайняв Конституційний суд РФ, який в своїй ухвалі від 13 березня 1992 року заявив: "Не заперечуючи права народу на самовизначення, здійснюваного за допомогою законного волевиявлення, слід виходити з того, що міжнародне право обмежує його дотриманням принципу територіальної цілісності і принципу дотримання прав людини". Ця позиція швидше підтримує примат принципу територіальної цілісності над принципом самовизначення. Проте такий підхід фактично робить принцип самовизначення зайвим, або, в кращому разі, зводить цей принцип до права народу на автономію в рамках єдиної держави [47].
Крім того, як свідчить історія міжнародних відносин (наприклад, виникнення незалежних національних держав в Європі), право на самовизначення народу превалювало відносно принципу територіальної цілісності. Як пише в зв'язку з цим професор Г.М. Крейди: "Принцип рівноправ'я і самовизначення народів, що з'явився спочатку інструментом боротьби проти колоніалізму в Новому світлі і прикладом для народів, що знаходяться під колоніальним ярмом на інших континентах, так само як і принцип пошани має рацію і свобод людини, вперше з'явилися в Декларації незалежності США, прийнятої 4 липня 1776 р., в Білі про права (перших десяти поправках і доповненнях до Конституції США), прийнятому 17 вересня 1787 р., і у французькій Декларації прав людини і громадянина, прийнятою в 1789 р. Згодом ці принципи знайшли віддзеркалення в Декреті про світ, прийнятий в Росії 26 жовтня (8 листопада) 1917 р., і в Декларації прав народів Росії, прийнятої 2 (15) листопада 1917 р. У всіх цих документах головними положеннями були суверенність народів і їх право на самовизначення, які ніяк не зв'язувалися з необхідністю дотримувати територіальну цілісність США, Англії і Росії" [31, с.227].
Друга точка зору представляється більш обгрунтованою і більш відповідає сенсу принципу самовизначення. Ось що про що йде мова з цього приводу в статті "право на самовизначення" в електронній енциклопедії Вікипедія: "Тим часом, існує думка, що принцип територіальної цілісності направлений виключно на захист держави від зовнішньої агресії. Саме з цим пов'язано його формулювання в п. 4 ст. 2 Статуті ООН: "Всі члени ООН стримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй" [64]. А в Декларації про принципи міжнародного права: "Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, направлених на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої іншої держави або країни" [20]. Прихильники цієї думки указують, що застосування принципу територіальної цілісності фактично підпорядковане здійсненню права на самовизначення. Так, згідно Декларації про принципи міжнародного права, в діях держав "ніщо не повинне тлумачитися як що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленовування або до часткового або повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав що дотримують в своїх діях принцип рівноправ'я і самовизначення народів". Таким чином, робиться висновок, що принцип територіальної цілісності непридатний до держав, що не забезпечує рівноправ'я народів, що проживають в нім, і що не допускає вільне самовизначення таких народів". Разом з тим, слід мати на увазі, що між основними принципами міжнародного права немає ієрархії, що взагалі характерний для принципів має рацію як такого. "Принципи, - пише американський вчений Р. Дворкiн, - володіють особливістю, відсутньою у норм, - вони можуть бути більш менш вагомими або важливими. Коли два принципи приходять в зіткнення..., ті, кому доводиться вирішувати цей конфлікт, повинні враховувати відносну вагу кожного з цих принципів. Тут не можна, звичайно, провести точного вимірювання, і рішення на користь більшої важливості якогось конкретного принципу або стратегії часто викликає спори. Проте, в самому понятті принципу міститься вказівка на те, що у нього є така особливість і що має сенс говорити про те, наскільки він вагою або важливий" [18, с.125].
З цієї точки зору принцип рівноправ'я і самовизначення народів слід розглядати в контексті інших основних принципів міжнародного права, в першу чергу таких, як принцип територіальної цілісності, принцип незастосування сили, принцип мирного дозволу суперечок, принцип пошани прав людини, а також принцип демократії, який іноді розглядається як загальний принцип має рацію.
У зв'язку з правом народу на самовизначення перед нами неминуче виникає питання щодо суб'єкта цього права. Хто є носієм цього права: народ, нація, національна меншина або держава в цілому? Відразу треба відзначити, що слово "нація" (nation) в міжнародно-правовому дискурсі є двозначним, оскільки під цим словом може матися на увазі як якась етнічна спільність, так і держава (так само як в словосполученні "Організація Об'єднаних Націй", де під словом "нація" мається на увазі держава).
Прихильники вузького розуміння права народів на самовизначення говорять про те, що суб'єктом цього права є народ в сенсі всього населення держави. Тим самим вони, по суті, на місце народу ставлять державу в цілому. Так, Г.Б. Старушенко (у зв'язку з російською політикою почала 1990-х, направленою проти руху за незалежність Чечні) в своїй статті під характерною назвою "Самовизначення - без сепаратизму" затверджував: "... право на самовизначення належить всьому населенню (народу) території, що самовизначається.... Про "право нації" можна говорити лише в тому випадку, якщо на території, що самовизначається, проживає тільки вона одна" [59, с.130].
Проте такого роду логіка зводить нанівець принцип самовизначення і противорiчe конкретним історичним прикладам тих народів, які вже реалізували своє право на самовизначення. Було б правильніше говорити про те, що суб'єктом права на самовизначення є народ як "уявне співтовариство", яке, як вважають соціологи, існує в тій мірі, в якій його члени інтелектуально і емоційно ідентифікують себе з цим співтовариством. Іншими словами, право визначати себе як народ належить не державі, а самій спільності або співтовариству ("принцип самоідентифікації"). Як народ може виступати як певна етнічна або національна меншина, так і сукупність етнічних груп (приклад – "народ США"). В цьому відношенні ми з повною підставою можемо говорити про народ Придністров'я, оскільки ось вже впродовж 17 років цей народ, що складається з різних етносів, проте сприймає себе як певну цілісність. Говорячи про право народів на самовизначення, слід мати на увазі, що відношення до цього права значною мірою залежить від політичного і ідеологічного аспекту, точніше, від того, чи знаходиться та або інша національна доктрина міжнародного права під впливом імперіалістичної або антиімперіалістичної політики певної держави. Цілком природно, що ті держави, які у минулому були колоніальними імперіями або ж мають на своїй території рухи, що розглядаються ними як "сепаратистські", будуть схильні до заперечення права народів на самовизначення. Так, наприклад, французька наука права через імперське минуле Франції, а також у зв'язку з наявністю на території Франції проблеми Корсіки, по суті заперечує право народів на самовизначення.
Досить пригадати відомого французького конституціоналіста Франсуа Люшера, який підкреслює: "... принцип вільного визначення народів не може служити виправдувальним аргументом, оскільки до тих пір, поки колектив залишається складовою частиною французького народу, він не може "самовизначатися" незалежно від думки всього французького народу" [35, с.171]. Симптоматично, що Люшер говорить тут не про "народ", а про "колектив", побоюючись вимовити само слово "народ". Як пише Люшер: "Звідси стає зрозумілим, наскільки вибухонебезпечного характеру набуває використання слова "народ", яке іноді з легкої руки привласнюється якому-небудь французькому регіону або провінції (бретонський народ, корсіканський народ, нормандський народ і т.д.) [35, с.172]. По суті, Люшер, аналізуючи конституційний принцип "цілісності території", робить акцент на тому, що цей принцип заперечує право народу на самовизначення.
На відміну від французької науки права доктрина міжнародного права Польщі в цілому підтримує право народів на самовизначення, що пов'язане з антиімперіалістичним минулим Польщі і її історією тривалої боротьби за своє право на самовизначення. Більшість польських юристів-міжнародників (наприклад такі, як Л. Антонович, Л. Дембінський, Я. Тирановський, М. Перковський) дотримуються думки, що: "Право на самовизначення належить всім народам. Елементом принципу самовизначення народів є право на сецесiю, тобто право на вільне відділення (від'єднання) від існуючої держави з метою створення окремої держави або приєднання до іншої держави" [47].
Українська наука міжнародного права пройшла певну еволюцію в своєму відношенні до права на самовизначення народів. На першому етапі цієї еволюції тоді ще радянська школа міжнародного права однозначно і послідовно підтримувала право народів на самовизначення. Річ у тому, що радянська школа міжнародного права просто не могла проігнорувати класичну роботу В.І. Леніна "Про право націй на самовизначення" (1914), в якій достатньо чітко і ясно відстоювалося право всіх народів і націй на самовизначення, аж до повного відділення і створення власної держави. Ленін, зокрема, писав про те, що перед пролетаріатом Росії стоїть двоїсте завдання, яке включає: "боротьбу зі всяким націоналізмом і в першу голову з націоналізмом великоросом; визнання не тільки повного рівноправ'я всіх націй взагалі, але і рівноправ'я відносно державного будівництва, тобто права націй на самовизначення, на відділення; - а разом з цим, і саме на користь успішної боротьби з усіляким націоналізмом всіх націй, відстоювання єдності пролетарської боротьби і пролетарських організацій, щонайтіснішого злиття їх в інтернаціональну спільність, всупереч буржуазним прагненням до національної відособленості".
На основі цієї тези Леніна радянська наука міжнародного права сформулювала "принцип рівноправ'я і права народів розпоряджатися своєю долею". Слід зазначити, що право на самовизначення народів знайшло віддзеркалення вже в Декреті про світ, в якому мова йшла про те, що: "Якщо яка б то не було нація утримується у межах даної держави насильством, якщо їй, всупереч вираженому з її боку бажанню - все одно, чи висловлено це бажання у пресі, в народних зібраннях, в рішеннях партій або обуреннях і повстаннях проти національного гніту - не надається права вільним голосуванням, при повному виведенні війська що приєднує або взагалі сильнішій нації, вирішити без щонайменшого примушення питання про форми державного існування цієї нації, те приєднання її є анексією, тобто захопленням і насильством" [43, с.37].
В радянські часи вважалося, що "зміст принципу рівноправ'я і права народів розпоряджатися своєю долею у міру його розвитку розширювався. Відповідно до даного принципу кожен народ (нація) має рівне має рацію вільно розпоряджатися своєю долею, самостійно, без жодного іноземного втручання вирішувати всі питання свого внутрішнього розвитку і пристрою, на свій розсуд встановлювати будь-яку форму відносин з іншими народами і державами" [31, с.169].
Радянська наука міжнародного права розглядала право на самовизначення як основне право народів, що виражає пошану по відношенню до принципу національного суверенітету. Як писали автори одного з радянських підручників по міжнародному праву в кінці 1980-х років: "Право на самовизначення як основне право народів виступає, таким чином, як юридично виражена пошана принципу національного суверенітету і в цьому сенсі - права на державний суверенітет. Воно тим самим означає невід'ємне право кожної нації на забезпечення свого національного суверенітету. Визнання права народів на самовизначення неминуче означає визнання і принципу національного суверенітету" [44, с.85-86].
Прикладом суперечливого політичного підходу стала сучасна російська доктрина міжнародного права. Ось, що, наприклад, пишуть автори одного з новітніх російських підручників по міжнародному праву: "Спроби реалізації на практиці принципу самовизначення окремими народами, що перебувають у складі держав, що вже склалися, породили безліч політичних і правових проблем (Абхазія, Нагірний Карабах, Південна Осетія, Придністров'я, Косово, Курдістан і ін.). У їх основі - глибока колізія між двома імперативними принципами міжнародного права: самовизначення народів і територіальної цілісності держав. Народ, що бореться, посилається на своє право самовизначення, а центральна влада держави, на території якого перебуває даний народ, оголошує боротьбу протиправною, оскільки вона порушує принцип територіальної цілісності держави, загрожує його єдності, веде до утиску прав інших народів. Але держави миру в цьому питанні поки проявляють непослідовність, визнаючи правомірність боротьби за одними народами (наприклад, Косово) і вважаючи її протиправною у інших (наприклад, Абхазія або Придністров'я)" [45, с. 216]. Представники імперіалістичного підходу стверджують, що "принцип рівноправ'я і самовизначення народів припускає, що кожен народ і кожна нація мають право на самовизначення в тих рамках і в тому об'ємі, в яких дозволяє це конституція даної держави", а "що стосується їх виходу з складу держави, то без волевиявлення всього народу тієї або іншої держави, закріпленої в конституції країни, робити цього не можна" [14, с.16].
Такий підхід викликає обгрунтовані заперечення у зв'язку з тим, що він вихолощує сенс і зміст принципу самовизначення народів як основного принципу міжнародного права, підпорядковувавши його волі держави, вираженій в його конституції.
Ліберальний підхід до права народів на самовизначення намагається знайти компроміс між цим правом і принципом територіальної цілісності держави. Як один з критеріїв такого компромісу пропонується необхідність обліку ступеня демократизму відповідної держави. Представником такого підходу можна вважати професора I.I. Лукашука, який в підручнику "Міжнародне право" відзначає: "При рішенні питання про співвідношення принципів самовизначення і територіальної цілісності необхідно враховувати рівень демократизму держави, наскільки в нім дотримується принцип рівноправ'я і самовизначення народів. Якщо держава забезпечує народу право на самовизначення, тобто право самому визначати політичну, соціальну і економічну систему, гарантує права людини, те розчленовування такої держави по волі тієї або іншої меншини є протиправним" [32, с.281].
Демократичний підхід до права народів на самовизначення є, у свою чергу, найбільш послідовним. Не дивлячись на це, в російській науці лише небагато авторів підтримують цей підхід. Мабуть, найбільш яскравий вираз цього підходу міститься в роботах соціолога Олександра Тарасова. Що стосується юристів, то до прихильників цього підходу з деякими обмовками можна віднести професора Г.М. Мелкова, який в своїй статті "Самовизначення народів Абхазії, Південної Осетії і Придністров'я: міф або реальність?" пише: "Суверенітет народу, його право на вільне самовизначення - абсолютно, первинно, оскільки саме народ первинний, а держава - похідно, залежне від волевиявлення народу" [46].
Говорячи про співвідношення між принципами самовизначення народів і територіальної цілісності держави в контексті проблематики "невизнаних держав", що утворилися в результаті розпаду СРСР, професор Крейди, зокрема, відзначає: "по-перше, Росія, як суверенна держава, не повинні порушувати територіальну цілісність і єдність будь-якої держави, зокрема Грузії і Молдови. І Росія строго дотримується цих положень. Але що не можна робити Росії - членові ООН, не заборонено народам Абхазії, Південної Осетії і Придніпровської Молдавської Республіки (ПМР) в рамках здійснення ними народного суверенітету і свого права на самовизначення: вони мають право вийти з складу Грузії і Молдови і приєднатися до іншої держави, наприклад, до Росії, не озираючись на територіальну цілісність Грузії і Молдови; по-друге, територіальна цілісність будь-якої суверенної держави, зокрема Грузії і Молдови, не повинна порушуватися тільки за тієї умови, що ці держави, зокрема Грузія і Молдова, діють з дотриманням принципу рівноправ'я і самовизначення народів. А як бути і що робити народу у випадку, якщо держави, зокрема Грузія і Молдова, не дотримують цей принцип?" [47].
Таким чином, проблема ПМР сьогодні - це не стільки юридична (міжнародно-правова) проблема, скільки проблема політична, яка повинна бути вирішена політичними засобами, щоб полегшити реалізацію міжнародної правосуб'єктності ПМР. Що стосується проблематики "невизнаних держав" взагалі з урахуванням принципу самовизначення, то міжнародному співтовариству давно слід зібрати міжнародну конференцію, на якій могли б бути вироблені чіткі принципи і єдині критерії рішення такого роду проблем.
3.2.4. Принцип співпраці держав
Принцип співпраці держав є результатом поглиблення міжнародного розподілу праці, широкого розвитку міжнародних економічних і інших зв'язків в сучасну епоху. Економічна і політична необхідність співпраці держав для забезпечення міжнародного миру і безпеки, розвитку продуктивних сил, культури, охорона природи і т.д. породила цей юридичний принцип.
Співпраця держав як правовий принцип вперше отримала визнання і закріплення в Статуті ООН, як результат плідної взаємодії держав антигітлерівської коаліції в другій світовій війні і як критерій міждержавного спілкування в майбутньому, при цьому мався на увазі якісно новий, вищий рівень взаємодії, чим традиційна підтримка відносин між країнами. Одній з цілей ООН, згідно п. 3 ст. 1, є здійснення міжнародної співпраці в дозволі міжнародних проблем економічного, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні і розвитку пошани до прав людини і основним свободам для всіх, без відмінності раси, підлоги, мови і релігії [64].
Принцип співпраці пронизує багато положень Статуту, в числі функцій генеральної Асамблеї - організація досліджень і розробка рекомендацій в цілях сприяння міжнародній співпраці в політичній області і заохочення прогресивного розвитку міжнародного права, в області економічної, соціальної, культури, освіти, охорони здоров'я і сприяння здійсненню прав людини (ст. 13). Pозділ IX статуту спеціально присвячений міжнародному економічному і соціальному співробітництву.
У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. вони записують, що співробітництво є не стільки правом, скільки обов'язком держав у різних сферах міжнародних відносин: «Держави зобов'язані, незалежно від різниці в їхніх політичних, економічних і соціальних системах, спів робітничати одна з одною в різних галузях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру та без пеки і сприяння міжнародній економічній стабільності та прогресу, загальному добробуту народів» [20]. У ній же визна чаються основні напрями такого співробітництва.
Обов'язок держав співробітничати закріплено в ряді міжнародних договорів універсального характеру, статутах багатьох міжнародних організацій. Так, у Договорі про принципи діяльності держав з питань дослідження та ви користання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р. ст. IX зобов'язує: «При дослід женні і використанні космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, держави - учасниці Догово ру повинні керуватися принципом співробітництва...» [20, с.456]. Питанням процедури, методам співробітництва держа ви приділили значну увагу в ході НБСЄ 1975 р. Заключ ний акт цієї наради формулює принцип співробітництва як норму, згідно з якою держави зобов'язані «розвивати своє співробітництво одна з одною, як і з усіма держава ми, в усіх галузях відповідно до цілей і принципів Стату ту ООН» [20, с.458].
Представники деяких шкіл міжнародного права стверджують, що обов'язок держав співробітничати носить не правовий, а декларативний характер. Подібні твердження вже не відповідають реальній дійсності. Зрозуміло, було, час, коли співпраця була добровільним актом державної влади, проте згодом вимоги міжнародних відносин, що розвиваються, привели до перетворення добровільного акту на правовий обов'язок.
З ухваленням Статуту принцип співпраці зайняв своє місце у ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання згідно сучасному міжнародному праву. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані "здійснювати міжнародну співпрацю в дозволі міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру", а також зобов'язані "підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи" [64].
Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. підкреслює, що співпраця є обов'язком держав: "держави зобов'язані, незалежно від відмінностей в їх політичній, економічній і соціальній системах, співробітничати один з одним в різних областях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру і безпеки і сприянню міжнародній економічної стабільності і прогресу, загальному добробуту народів..." [20]. Декларація позначає основні напрями співпраці, орієнтуючи держави на співпрацю як один з одним, так і з Організацією Об'єднаних націй.
Розвиваючи положення Статуту, Декларація про принципи міжнародного права 1970 року таким чином визначає зміст принципу співпраці держав: а) держави зобов'язані співробітничати один з одним в різних областях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру і безпеки, розвитку міжнародної співпраці і прогресу; б) співпраця між державами повинна здійснюватися незалежно від відмінностей їх політичних, економічних і соціальних систем; в) держави повинні співробітничати в справі сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються [20; 64].
Подальший розвиток і конкретизацію принцип співпраці отримав стосовно загальноєвропейських справ в Завершальному акті НБСЄ 1975 р., згідно якому держави-учасники "розвиватимуть свою співпрацю один з одним, як і зі всіма державами, у всіх областях відповідно до цілей і принципів статуту ООН" [20], при цьому особливо підкреслюється прагнення на його основі сприяти взаєморозумінню і довірі дружним і добросусідським відносинам, безпеці і справедливості.
Завершальний акт Хельсінської НБСЄ містив три групи (три „корзини” домовленостей і рекомендацій щодо розвитку співпраці у військово-політичній, економічній, гуманітарній і інших сферах. Завершальний акт загальноєвропейської Наради 1975 року конкретизує зміст цього принципу стосовно положення в Європі [20, с.150].
Зрозуміло, конкретні форми співпраці і його об'єм залежать від самих держав, їх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Проте аналіз політико-правових документів, що відображають наміри держав (таких, як Декларація 1970 року і Декларація принципів Завершального акту СБСЕ), показує прагнення держав додати принципу співпраці універсальний характер.
Обов'язок всіх держав діяти відповідно до принципів ООН зі всією очевидністю припускає їх обов'язок співробітничати в рішенні різних міжнародних проблем, "оскільки це може виявитися необхідним для підтримки міжнародного миру і безпеки" [20, с.151].
Обов'язок держав співробітничати один з одним, природно, припускає добросовісне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж яка-небудь держава ігнорує свої зобов'язання, витікаючи із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співпраці.
На сьогодні принцип співробітництва покладає на су б'єктів міжнародного права такі зобов'язання: 1) спів робітничати відповідно до цілей та принципів ООН; 2) ро бити свій внесок у співробітництво на умовах рівності; 3) сприяти взаєморозумінню, довірі, дружнім та добросусід ським відносинам в умовах миру, безпеки і справедливості; 4) підвищувати добробут народів; 5) ширше знайомити інші держави з власними досягненнями в економіці, на уці, техніці, культурі; робити власні досягнення в цих сфе рах надбанням інших; 6) скорочувати різницю в економіч ному розвитку.
Співробітництво держав має бути рівноправним, спра ведливим, без тиску і втручання у внутрішні справи. Виго да від співробітництва повинна бути не тільки взаємною, а І для блага Інших держав, світового співтовариства. У сучасних умовах першорядне значення має досягнення універсальності принципу співпраці.
3.2.5. Принцип поваги прав людини і основних свобод
Становлення зобов'язання держав поважати права людини і основні свободи як одного з принципів міжнародного права пов'язане з тривалішим процесом нормативної регламентації, чим у тих принципів, які безпосередньо були проголошені в ст. 2 Статуту ООН.
У п.3 ст.1 Статуту при визначенні цілей ООН мовиться про здійснення міжнародної співпраці " у заохоченні і розвитку пошани до прав людини і основним свободам для всіх..." [64]. Згідно ст. 55 ООН сприяє "загальній пошані і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх..." [64], і якщо удатися до комплексної оцінки, то можна укласти, що Статут ООН покладає на держави зобов'язання не просто пошани, а саме загальної пошани має рацію і основних свобод, і не тільки їх пошани, але і дотримання.
У преамбулі Статуту члени ООН підтвердили "віру в основні права людини... у рівноправ'я чоловіків і жінок...". У ст. 1 і якості мети членів Організації мовиться про співпрацю між ними "в заохоченні і розвиток пошани до прав людини і основним свободам для всіх, без відмінності раси, підлоги, мови і релігії". Найважливіше значення має ст. 55 Статуту, згідно якої "Організація Об'єднаних Націй сприяє: а) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення і умовам економічного і соціального прогресу і розвитку;... з) загальній пошані і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх..." У ст. 56 передбачається, що "всі Члени Організації зобов'язуються робити сумісні і самостійні дії в співпраці з Організацією для досягнення цілей, вказаних в ст. 55"[64].
Неважко відмітити, що зобов'язання держав викладені тут в найзагальнішій формі, тому з моменту ухвалення Статуту і до теперішнього часу держави прагнуть конкретизувати нормативний зміст принципу загальної пошани прав людини. З найбільшою повнотою і універсальністю це зроблено в Загальній декларації прав людини 1948 року і двох пактах, прийнятих в 1966 році: Міжнародному пакті про цивільні і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.
Нормативний зміст принципу вироблявся в рамках ООН поступово, через проголошення загальної декларації прав людини (1948 р.) і ухвалення двох міжнародних пактів - про економічні, соціальні і культурні права і про цивільні і політичні права (1966 р.), а також інших декларацій і конвенцій.
Статут ООН визначає як мету цієї організації «зао хочування та розвиток поваги до прав людини та основ них свобод для всіх» ( ст.1, ст. 55). Це вплинуло на активізацію роботи в галузі прав людини та активне напрацювання відповідного правового матеріалу. І вже сьо годні можна говорити, що це одна з найбільш норматив не забезпечених сфер міжнародного права. Вкажемо лише на деякі, найважливіші акти в цій сфері: Загальна декла рація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про гро мадянські і політичні права 1966 р. і факультативні про токоли до нього; Міжнародний пакт про економічні, со ціальні і культурні права 1966 р. Паралельно укладаються численні конвенції щодо спеціальних аспектів прав лю дини: запобігання злочинам геноциду і покарання за ньо го 1948 р., про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.; конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принизливих для людської гідності видів поводження і покарань, права дитини, про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та ін. Паралельно здійснювалася правова регламентація зобов'язань держав у сфері прав і свобод людини на регіональному рівні (американська, європейська, пізніше африканська конвенції, а в даний час і в рамках Співдружності незалежних держав).
У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року немає принципу пошани прав людини, але, як вже указувалося, перелік принципів, що містяться в ній, не є вичерпним. В даний час практично ніхто не оспорює існування даного принципу загалом, міжнародному праві [60, с.41].
Принцип поваги прав та ос новних свобод людини вперше було сформульовано як самостійний принцип у Заключному акті НБСЄ 1975 р. Але й до сьогодні серед науковців до нього залишилося двояке ставлення. З од ною боку, ніби всі, хто взагалі визнає такі принципи міжнародного права, погоджуються, що такий принцип існує, з іншого - сумніваються, чи не випереджаємо ми подій. Найкращим порадником тут може бути лише практика. А вона свідчить, що найактивніше питання прав людини розробляли буржуазні революції. Так, у США було прийнято конституційні положення стосовно прав людини, у Франції - Декларацію прав людини (1789). Робляться перші спроби відстояти права людини і в міжна родному праві: заборона работоргівлі, припинення торгівлі жінками й дітьми, припинення обігу порнографічних ви дань і торгівлі ними, попередження і припинення терориз му та ін.
У Завершальному акті НБСЄ 1975 р. нормативні розпорядження про повагу прав людини і основних свобод вперше були сформульовані як компоненти самостійного міжнародного принципу, яким держави учасники зобов'язалися керуватися у взаємних відносинах.
Відповідно до тексту акту держави-учасники "заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення цивільних, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які все витікають з гідності, властивої людській особі, і є істотними: для її вільного і повного розвитку", в розвиток цієї формули держави в підсумковому документі віденської зустрічі НБСЭ (1989 р.) визнали, що всі права і свободи мають першорядне значення і повинні повністю здійснюватися всіма належними способами, констатація рівної цінності всіх прав і свобод обумовлює зміст відповідних положень національного законодавства. Так у п.1 ст.17 Конституції Російської Федерації зазначено, що в РФ „признаються і гарантуються права і свободи людини і громадянина згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права і відповідно до діючої конституції" [45, с.97].
У Завершальному акті НБСЄ повага прав і свобод характеризується, як істотний чинник миру, справедливості і благополуччя в міждержавних дружних відносинах. Слід мати на увазі, що в обох міжнародних пактах має рацію і свободи людини регламентуються з урахуванням права народів на самовизначення. Крім того, в завершальному акті СБСЕ виділено положення про повагу права і захисту законних інтересів осіб, що належать до національних меншин [20].
У числі новітніх документів, що застосовують даний принцип до ситуації, що склалася після припинення існування СРСР, є декларація розділів держав про міжнародні зобов'язання в області прав людини і основних свобод (24 вересня 1993 р.) і конвенція СНД про права і основні свободи людини (26 травня 1995 р.) [39].
Кожна людина має сьогодні право звертатися до між народних структур для захисту своїх прав. Для цього ство рено відповідний інституційний механізм на універсаль ній і регіональній основі: в рамках ООН - Верховний комісар ООН з прав людини, Комісія з прав людини, Підкомісія щодо попередження дискримінації і захисту меншин, Комісія з проблем становища жінок, Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет з прав людини, Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок, Комітет проти катувань тощо; на регіональній основі: Суд Європейського Союзу, Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії, Міжнародний трибунал з питань Руанди та ін.
Принцип поваги прав людини і основних свобод можна охарактеризувати як юридичну базу становлення і вдосконалення міжнародного гуманітарного права як галузі міжнародного права в її сучасному розумінні. Зміст цього принципу визначає характер взаємодії міжнародно-правових і внутрідержавних норм в області гуманітарної співпраці в умовах, коли міжнародне право не тільки впливає на національне законодавство по питаннях прав людини, не тільки встановлює загальноприйняті стандарти, якими повинні керуватися держави, не тільки вводить в дію міжнародні засоби захисту прав людини від масових посягань, але і стає безпосереднім регулятором і гарантом певних елементів правового статусу особи, що забезпечується, разом з національним, міжнародним правовим механізмом.
3.2.6. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань
Цей принцип закріплений в Статуті ООН. У його преамбулі підкреслюється рішучість членів ООН "створити умови, при яких можуть дотримуватися... пошана до зобов'язань, витікаючих з договорів і інших джерел міжнародного права". Статут зобов'язує всіх членів ООН сумлінно виконувати прийняті по Статуту міжнародні зобов'язання (п. 2 ст. 2). Згідно п. 2 ст. 2 Статути, "всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе по справжньому Статуту зобов'язання, щоб забезпечити їм всім в сукупності вдачі і переваги, витікаючі з приналежності до складу Членів Організації" [64]. Даний принцип закріплений також у Віденських конвенціях про право міжнародних договорів 1969 і 1986 років, в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, в Завершальному акті Наради по безпеці і співпраці в Європі 1975 року і в багатьох інших міжнародно-правових документах. Розвиток міжнародного права зі всією очевидністю підтверджує універсальний характер даного принципу. Згідно Віденської конвенції про право міжнародних договорів, "кожен договір, що діє обов'язковий для його учасників і винен ними сумлінно виконуватися". Більш того, "учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договори" [20, с.84].
Названий принцип розповсюджується на всі міжнародні зобов'язання, витікаючі і з міжнародних договорів, і із звичайних норм, а також з обов'язкових рішень міжнародних органів "і організацій (міжнародних судів, арбітражів і ін.). Сфера дії даного принципу помітно розширилася останніми роками, що отримало віддзеркалення у формулюваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, згідно Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати зобов'язання, прийняті їм відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, витікаючі із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов'язання, витікаючі з міжнародних договорів, дійсних згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.Автори декларації прагнули підкреслити необхідність добросовісного дотримання, перш за все тих зобов'язань, які охоплюються поняттям "Загальновизнані принципи і норми міжнародного права" або витікають з них.
У Декларації принципів Завершального акту НБСЄ 1975 року держави-учасники погодилися "сумлінно виконувати свої зобов'язання по міжнародному праву, як ті зобов'язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, які витікають з відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є" [20, с. 143]. Зобов'язання "по міжнародному праву" безумовно, ширше за зобов'язання, "витікаючі із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права". Крім того, останніми роками держави приймають, зокрема, на регіональному рівні важливі документи, які, строго кажучи, не є їх зобов'язаннями "по міжнародному праву", але які вони, проте, мають намір строго виконувати. Для Європи – це документи, що приймаються в рамках процесу Хельсінкі. У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав – учасників СБСЕ сказано, що вони "знов підтвердили свою рішучість повністю виконувати в односторонньому, двосторонньому і багатобічному порядку її положення Завершального акту і інших документів НБСЄ". У різних правових і соціально культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосереднім чином відбивається на дотриманні державами прийнятих зобов'язань. Концепція сумлінності отримала закріплення у великому числі міжнародних договорів, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, в деклараціях держав і т.п. Проте слід визнати, що визначення точного юридичного змісту поняття сумлінності і реальних ситуаціях може викликати труднощі.
Представляється, що юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віденської конвенції про право міжнародних договорів, головним чином розділів "Застосування договорів" (ст. 28-30) і "Тлумачення договорів" (ст. 31–33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням. З цієї точки зору логічно припустити, що добросовісним буде застосування договору, який і тлумачить сумлінно (відповідно до звичайного значення, яке слід додавати термінам договору в їх контексті, а також в світлі об'єкту і цілей договору). Юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віденської конвенції про право міжнародних договорів, головним чином зі ст.28-30 (розділ „Застосування договорів”) і ст.31-33 (розділ „Тлумачення договорів”), бо як вірно підкреслює М.О. Баймуратов „Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумачення” [7, с.64; 8, с.89].
Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань розповсюджується тільки на дійсні угоди. Це означає, що даний принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, ув'язненим добровільно і на основі рівноправ'я. Будь-який нерівноправний міжнародний договір, перш за все, порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй "заснована на принципі суверенної рівності всіх її Членів", які, у свою чергу, прийняли на себе зобов'язання "розвивати дружні відносини між націями на основі пошани принципу рівноправ'я і самовизначення народів". Слід вважати загальновизнаним, що будь-який договір, що суперечить Статуту ООН, є недійсним, і жодна держава не може посилатися на такий договір або користуватися його перевагами. Таке положення відповідає ст. 103 Статути. Крім того, будь-який договір не може суперечити імперативній нормі міжнародного права, як вона визначається в ст. 53 Віденських конвенції про право міжнародних договорів [63]. Держава має право не виконувати свої зобов'язання за міжнародним договором по наступних причинах: а) коли в результаті революції або національно-визвольної боротьби виникли новий соціальний лад і нова державна влада, яка має право відкинути кабальні договори повалених урядів; би) коли зобов'язання пов'язані з конкретною територією, над якою відповідну державу втратило територіальне верховенство; у) коли один з контрагентів втратив свою міжнародну правосуб'єктність в результаті злиття декількох держав в одне ціле або розділення однієї держави на два і більш [72, с.289].
Цікавий досвід втілення принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань має Рада Європи. Об'єднуючи 44 європейських держав [56], Рада Європи є однією з найавторитетніших міжнародних регіональних організацій. В рамках Ради Європи було розроблено велику кількість договорів, регулюючих співпрацю держав-членів в найрізноманітніших областях: прав людини, охорони навколишнього середовища, проблеми національних меншин, боротьби з незаконним оборотом наркотиків, запобігання розповсюдженню СНІДу. Така активна діяльність кодифікування Ради Європи зумовила формування ефективного контрольного механізму за дотриманням конвенцій, розроблених в рамках даної міжнародної організації.
Повноваженнями по здійсненню функцій контролю за виконання державами узятих на себе зобов'язань мають право комітети і комісії, установлені відповідно до положень договорів, прийнятих в рамках Ради Європи, керівні комітети і комітети експертів, створені на підставі статті 17 Статуту Ради Європи, Європейський суд з прав людини, Міжнародний суд ООН і арбітраж [15].
Не дивлячись на відсутність єдиного органу, наділеного повноваженнями по здійсненню контрольної діяльності, держави — члени Ради Європи прагнуть якомога більш повно і сумлінно виконувати узяті на себе зобов'язання. Це багато в чому досягається завдяки існуванню ретельно розробленої системи комітетів, комісій, а також судових органів, що відповідають за здійснення контрольної діяльності в одній, строго певної області міждержавних відносин.
Як визначальна тенденція в розвитку контрольного механізму слід вказати те, що держави - члени Ради Європи при висновку більшості конвенцій прагнуть передати функцію контролю за виконання узятих на себе зобов'язань органам, що функціонують в рамках даної організації, а не привертати до дозволу спірних ситуацій органи, що функціонують в рамках ООН. Про це свідчить і той факт, що із понад 170 конвенцій, прийнятих в рамках Ради Європи, тільки чотири, укладені на самому початку функціонування даної організації, передбачають можливість звернення до Міжнародного суду ООН. В даний час спостерігається тенденція розширення компетенції Європейського суду з прав людини і на інші конвенції, прийняті в рамках Ради Європи. Різні комітети і комісії, а також комітети експертів, установлені або відповідно до статті 17 Статуту, або згідно положенням договорів, вельми успішно справляються з функцією контролю за виконання державами узятих на себе зобов'язань. Більш того, як видно на прикладі Комітету з попередження тортур, Ради Європи, що функціонує в рамках, вони володіють набагато більшим об'ємом владних повноважень по здійсненню контрольної діяльності, чим аналогічні універсальні органи контролю, що, поза сумнівом, підвищує престиж європейської системи захисту прав людини [15; 34].
У правових і політико-правових документах останнім часом все частіше указується на зв'язок між обов'язком добросовісного дотримання міжнародних договорів і внутрішньою нормотворчістю держав. Зокрема, учасники Віденської зустрічі в Підсумковому документі 1989 року погодилися "забезпечувати, щоб їх закони, адміністративні правила, практика і політика погоджувалися з їх зобов'язаннями по міжнародному праву і були гармонізовані з положеннями Декларації принципів і іншими зобов'язаннями по НБСЄ". Подібного роду формули свідчать про розширення сфери застосування принципу добросовісного дотримання міжнародних зобов'язань.
3.3. Принципи, які забезпечують всеосяжну безпеку
3.3.1. Принцип заборони застосування сили або загрози силою
Принцип незастосування сили або загрози силою отримав своє завершення після ухвалення Ста туту ООН, у якому закріплено: „Всі Члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відно синах від загрози силою чи її застосування як проти те риторіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не су місним з цілями Об'єднаних Націй” [64]. Майже одночасно (Статут ООН було підписано 26 черв ня 1945 р., а набрав чинності він 24 жовтня 1945 р.) Ста тут Міжнародного воєнного трибуналу (8 серпня 1945 р., Лондон) у ст. 6 проголошує злочином проти миру плану вання, підготовку, розв'язування і ведення агресивної вій ни або війни в порушення міжнародних договорів.
Для становлення і розвитку принципу незастосування сили або загрози силою мають важливе значення такі ав торитетні його тлумачення, які давалися в резолюціях і деклараціях ООН, регіональних міжнародних організаці ях, зокрема: Декларації про принципи міжнародного пра ва, які стосуються дружніх відносин держав відповідно до Статуту ООН 1970 р,; Декларації про посилення ефектив ності принципу відмови від загрози силою або її застосу вання в міжнародних відносинах 1987 р.; резолюції Гене ральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. „Про визначення агресії”; в Заключному акті Наради з пи тань безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. [20, с. 103].
Уже сьогодні можна говорити про вплив на розвиток цього принципу проекту Комісії міжнародного права Ге неральної Асамблеї ООН Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, який чітко тлумачить не тільки склад агресії, а й її покарання. При цьому йдеться про пока рання не лише агресора, а й його посібників.
Принцип заборони застосування сили або загрози си лою стосується всіх суб'єктів міжнародного права без ви нятку. Він, зокрема, покладає на них зобов'язання: 1) ут римуватися від застосування сили (прямої чи опосеред кованої); 2) утримуватися від загрози силою; 3) утримува тися від будь-яких дій, які є проявом сили з метою при мусити іншу державу відмовитися від повного здійснення її суверенних прав; 4) відмовитися від актів репресії за допомогою сили; 5) відмовитися від сили або загрози си лою як засобу врегулювання спорів тощо.
Це, так би мовити, нормативний зміст принципу, ос новні напрями його застосування. Перелік конкретних дій, які забороняються цим принципом, випливає зі зга даних резолюцій та декларацій ООН. Цей перелік не є стабільним, а постійно розширюється як у рамках ООН, так і на регіональній основі для держав регіону.
Зважаючи на те, що перелік усіх заборонених дій зав жди буде неповним і з метою зміцнення принципу незастосування сили або загрози силою, сучасне міжнародне право чітко визначає всі випадки можливого правомірно го застосування сили. Це, зокрема, за Статутом ООН такі випадки: 1) застосування збройної сили з метою самообо рони (ст. 51) і 2)застосування збройної сили за рішенням Ради Безпеки у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії (ст. 39 і 42).
З метою запобігання довільному тлумаченню «само оборони» і «застосуванню сили за рішенням Ради Безпе ки» обидва випадки чітко визначені в нормативному пла ні. Так, наприклад, Декларація про посилення ефектив ності принципу відмови від загрози силою або її застосу вання в міжнародних відносинах 1987 р. наголошує, що „держава має невід'ємне право на індивідуальну чи ко лективну самооборону, якщо станеться збройний напад, як це передбачено Статутом ООН”. Такої ж позиції дотримується Міжнародний Суд ООН, який у справі „Нікарагуа проти США” заявив: „На випа док права на індивідуальну самооборону використання цього права може бути лише тоді, якщо певна держава стала жертвою збройного нападу” [58, с.10]. Зрозуміло, що на випа док колективної самооборони ця умова також зберігаєть ся.
Право на самооборону може використати як держава-жертва агресії, так і на прохання останньої інша держава.В ст. 51 Статуту ООН зазначається, що держави можуть використовувати право на самооборону у разі озброєного нападу, "до тих пір, поки Рада Безпеки не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки" [64]. Так, коли Ірак почав агресію проти Кувейту літом 1990 року, право на самооборону міг використовувати Кувейт і на його прохання будь-яка інша держава. Після того, як Рада Безпеки прийняла справу про агресію Іраку проти Кувейту до свого розгляду, подальші дії проти агресора здійснювалися відповідно до резолюцій Ради Безпеки. 29 листопада 1990 р. Рада Безпеки прийняла Резолюцію (№ 678), відповідно до якої, якщо Ірак на 15 січня 1991 р. не виконає резолюції Ради Безпеки, держави, що співробітничають з Кувейтом, уповноважувалися "використовувати всі необхідні засоби з тим, щоб підтримати і виконати" [20, с. 25]. резолюції Ради Безпеки про агресію Іраку проти Кувейту. Відповідно до названої резолюції № 678 США і їх союзників почали військові дії проти Іраку 17 січня 1991 р. Вони закінчилися 28 лютого 1991 р. після ухвалення Іраком всіх 12 резолюцій Ради Безпеки. Принцип незастосування сили не розповсюджується на дії, що робляться по ухвалі Ради Безпеки на підставі гл.VII Статуту ООН. Застосування озброєної сили проти Іраку – один з важливих прикладів використання цього положення Статуту ООН [33, с. 291].
В структурі сучасного інституту права держав на самооборону виокремлюються дві групи норм міжнародного права, відповідно до характеру врегульованих ними відносин: а) норми, які визначають підстави реалізації права на самооборону; б) норми, які визначають межі здійснення права на самооборону. Суперечки в науці міжнародного права між концепціями "самооборони за загальним міжнародним правом" та "самооборони за Статутом ООН", які досягли піку в 60-ті рр. ХХ ст. під впливом "Карибської кризи", мали за предмет передусім першу групу норм – визначення підстав для самооборони. Рушійними силами цих спорів щодо розвитку інституту права держав на самооборону були два фактори з міжнародного життя: значні зміни в засобах ведення війни, передусім поява ядерної зброї, та виникнення нового типу міждержавного протистояння – "холодної війни", яка була оголошена, але не велася в традиційному розумінні. Стала напруга в міжнародних відносинах час від часу знаходила свій вираз у локальних конфліктах. Втручання в такі конфлікти великі держави мотивували, серед іншого, спираючись на власне розуміння права на самооборону.
Шляхи вирішення правових спорів були запропоновані, з одного боку, практикою Міжнародного Суду ООН, яка надала авторитетне тлумачення діючих норм міжнародного права, а з іншого – через ухвалення міжнародних конвенцій, які мали на меті уточнення звичаєвих міжнародно-правових норм. Відтак було підтверджено, що, хоча розвиток міжнародних відносин здатний спричинити появу нових звичаєвих норм інституту права держав на самооборону, загальний зміст ст. 51 Статуту ООН та запроваджених нею обмежень на здійснення права на самооборону залишатиметься без змін. Так, Міжнародний Суд ООН у рішенні по справі "Про військові та напіввійськові дії, вчинені на території Нікарагуа проти Нікарагуа" 1986 р. визначив: 1) збройний напад на державу залишається єдиною підставою для реалізації права на самооборону; 2) поняття збройного нападу в сучасному міжнародному праві розкривається через звичаєві норми, які визнаються кодифікованими у ст. 3 документу "Визначення агресії" 1974 р.; 3) надання військової допомоги "третіми державами" в порядку реалізації права на колективну оборону можливе лише на користь держави, яка стала безпосередньою жертвою збройного нападу і за її заявою. Визнання "негайної невідворотної необхідності" підставою для самооборони "за загальним міжнародним правом" відіграло свою роль у становленні інституту права держави на самооборону і відмежуванні його від права самозбереження. Проте в сучасному міжнародному праві, після 1945 р., право держав на самооборону і необхідність являють собою цілком різні інститути. Необхідність, відповідно до Проекту статей про відповідальність держав, не може бути виправданням для відступу від норм jus cogens, в тому числі – від принципу незастосування сили або загрози силою. У той самий час право на самооборону визнається винятком із зазначеного принципу; таким чином, в сучасному міжнародному праві необхідність не може розглядатися як підстава реалізації права на самооборону.
Проаналізувавши аргументи, які висловлювалися в науці міжнародного права за і проти законності "запобіжної самооборони" (anticipatory self-defence) від загрози збройного нападу, а також щодо можливості включення в інститут права на самооборону права на захист власних громадян, які перебувають за кордоном ("гуманітарну інтервенцію stricto sensu"), і можно зробити висновок, що обидва ці явища не мають нічого спільного з реалізацією права на самооборону відповідно до вимог сучасного міжнародного права. Цікавий можливий шлях розвитку інституту права на самооборону являє собою, на погляд дисертанта, прийняття нових міжнародних конвенцій або уточнень до конвенцій діючих, які стосувалися різних дискусійних аспектів здійснення права на самооборону (заборона застосування сили проти цивільних літаків, що порушують повітряний простір держави, через внесене у 1983 р. доповнення до Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію 1944 р., врегулювання питання звільнення власних громадян, які стають в іншій країні заручниками у Міжнародній конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р. тощо), не виходячи за межі Статуту ООН та основних принципів міжнародного права. Отже, в інтересах підтримки міжнародного миру та безпеки залучати до участі в цих конвенціях якомога більше держав. Комісія Міжнародного Права ООН, працюючи над Проектом статей про відповідальність держав, надала ряд тлумачень норм міжнародного права щодо реалізації державами права на самооборону (наприклад, відмінність між інститутами права на самооборону та необхідності), але свідомо ухилилася від того, щоб запропонувати вирішення найбільш спірних питань, як-от зміст принципу пропорційності відсічі нападові у відношенні до самооборони держав. Згідно цього звичаєвого принципу дії, вжиті в порядку самооборони, повинні бути розумно співрозмірні за обсягом нападові і не можуть заподіяти нападникові більше шкоди, ніж заподіяно ним при нападі. Спеціальне значення принципу пропорційності, яке почало використовуватися щодо самооборони держав в 90-ті роки ХХ століття, полягає у додержанні норм гуманітарного права, передусім – захисті цивільного населення від лиха війни, якнайбільш повному застосуванні положень Женевських конвенцій. Уточнення змісту цього принципу є важливою складовою розвитку міжнародно-правових обмежень засобів і методів ведення війни. Характерна для кінця ХХ століття проблема у практичному застосуванні принципу пропорційності – так званий collateral damage, або "побічна шкода", під якою маються на увазі жертви серед цивільного населення внаслідок невірного влучення зброї. З тлумаченням принципу пропорційності пов'язані також проблеми створення гарантій проти застосування ядерної зброї та регулювання міжнародним правом застосування так званих видів "несмертельної зброї", тобто психологічної, інформаційної тощо. Міжнародний Суд ООН в консультативній ухвалі 1996 р. визначив, що діюче міжнародне право не забороняє застосування ядерної зброї при реалізації права на самооборону, якщо створена загроза для існування держави. Відсутність у сучасному міжнародному праві заборони застосування ядерної зброї залишається, таким чином, значною прогалиною в регулюванні самооборони держав та у системі правових гарантій міжнародного миру в цілому. Розробка правових засад застосування "несмертельної зброї", передусім заходів інформаційного впливу на автоматизовані системи та електронні комунікаційні мережі, поки що відбувається в науці, а не в позитивному міжнародному праві. За прогнозами, використання цих нових видів зброї при реалізації права на самооборону здатне спричинити суттєві зміни в системі міжнародно-правових гарантій миру і безпеки та принципах міжнародного гуманітарного права: наприклад, зникне різниця між військовими і цивільними об'єктами, які можуть користуватися однією електронною мережею, зменшиться міжнародно-правове значення державної території як об'єкту нападу і захисту тощо. Тому, на наш погляд, розвиток видів "несмертельної зброї" відповідає зобов'язанням держав згідно з принципом пропорційності, але не означає меншої жорстокості ведення військових дій [57, с.52-59].
Природно, що принцип незастосування сили не розповсюджується на події, держави, що відбуваються усередині, оскільки міжнародне право не регулює внутрідержавні відносини. Складовою частиною принципу незастосування сили або загрози силою є заборона пропаганди війни, яке можна розглядати і як самостійна норма. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року мовиться: "Відповідно до цілей і принципів Організації Об'єднаних Націй держави зобов'язані утримуватися від пропаганди агресивних воєн". Це підтверджено в Декларації 1987 року.
Вказана норма означає, що держави зобов'язані не допускати проведення своїми органами пропаганди війни; крім того, держави зобов'язані приймати заходи до того, щоб на їх території не велася пропаганда війни приватними особами, організаціями і т.д. Принцип незастосування сили або загрози силою по ширюється не тільки на безпосередні дії або погрожуван ня ними, а й на пропаганду таких дій.
3.3.2. Принцип територіальної цілісності держав
В універсальному міжнародному праві принцип тери торіальної цілісності держав функціонує в основному у звичаєве-правовій формі.
Лише з прийняттям Статуту ООН можна говорити про утвердження в міжнародному праві зазначеного принци пу, хоч сам Статут ООН формулює цей принцип через заборону загрози силою або її застосування як проти те риторіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несуміс ним із цілями ООН (п. 4 ст. 2). Невідповідність формулювань Статуту Ліги Надій (те риторіальна цілісність) і Статуту ООН (територіальна не доторканність) зумовили появу різних найменувань прин ципу: принцип територіальної цілісності держав, принцип територіальної недоторканності держав, принцип недо торканності та цілісності державної території тощо. Очевидно, що у Статуті ООН дається більш ґрунтовне забезпечення правом: не тільки цілісність території в її матеріальному вираженні, а й у правовому (заборона за зіхань без загарбання) [17].
Першим документом, у якому держави спробували на універсальному рівні відобразити основні елементи прин ципу територіальної цілісності (не вказуючи на сам прин цип), була Декларація принципів міжнародного права 1970 р. У Декларації йдеться про те, що: а) обов'язком держави є «утримання від будь-яких дій, спрямованих на порушення національної єдності і територіальної ціліс ності будь-якої держави чи країни»; б) «територія держа ви не повинна бути об'єктом воєнної окупації, яка стала результатом застосування сили в порушення Статуту ООН; в) «територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті загрози силою або її застосування»; г) не повинні визнаватися територіальні привласнення, отримані за допомогою сили або загрози її застосування [20]. Декларація обумовлює, що ці положення не можуть виводитися всупереч Статуту ООН чи іншим міжнарод ним угодам, укладеним до її прийняття.
Становлення принципу територіальної цілісності дер жав активніше відбувалося завдяки його регіональному утвердженню. 1948 р. Статут Організації американських держав закріпив: «Територія держави є недоторканною, не може бути предметом воєнної окупації або інших видів насильства, прямо чи опосередковано застосованих інши ми державами незалежно від мотиву, а також від того, що іі заходи мають тимчасовий характер. Не будуть визнава тися територіальні привласнення або інші спеціальні виводи, які одержані силою або шляхом застосування будь-якого іншого способу примусу» [40]. Згодом арабські держави закріплюють у ст. V Пакту ЛАД норму захисту територіальної цілісності держав. 1963 р. африканські держави проголошують у преамбулі, ст. 2 і 3 Хартії Організації африканської єдності захист територіальної цілісності метою ОАЄ (ст. 2), обов'язком африканських держав керуватися принципом територіальної цілісності (ст. 3) [40].
В 1975 р. у ст. IV Заключного акта Наради з питань безпеки та співробітництва у Європі «Територіальна цілісність держав» учасники наради записали, що вони «бу дуть поважати територіальну цілісність одна одної... Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної на об'єкт енної окупації або інших прямих чи опосередкованих ходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт набуття за допомогою таких заходів або "рози їх здійснення. Ніяка окупація або привласнення сим чином не будуть визнаватися законними» [20].
На сьогодні принцип територіальної цілісності держав покладає на них зобов'язання утримуватися від будь-яких :, несумісних із цілями та принципами Статуту ООН, «стосовно: 1) територіальної цілісності; 2) політичної незалежності; 3) єдності будь-якої держави; 4) дій, які являють собою застосування сили або загрози нею; 5) перетворення території на об'єкт привласнення прямо чи опосередковано, застосовуючи силу в порушення міжна родного права. За державами закріплено право визнання окупації незаконною.
Коли йдеться про територіальну цілісність і недотор канність держави, то маються на увазі і її природні ресур си, природне середовище (що не може бути, зокрема, об'єктом забруднення з боку інших держав), правовий ре жим певних територіальних ділянок держави тощо.
Суб'єктами зобов'язань принципу територіальної цілі сності держав є всі суб'єкти міжнародного права.
3.3.3. Принцип непорушності державних кордонів
В сучасному міжнародному праві утвердився принцип непорушності державних кордонів, і майже під такою на звою функціонує інститут. Іноді з метою розрізнення ін ститут називають інститутом недоторканності державних кордонів. Ототожнення цих правових явищ буває настіль ки всебічним, що деякі автори (Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов, М. В. Філімонова та ін.) говорять про два принци пи, що нібито в універсальному міжнародному праві фун кціонує принцип недоторканності державних кордонів, а на регіональній основі (зокрема в Європі, США і Канаді) — принцип непорушності державних кордонів.
Сучасному універсальному міжнародному праву при писуються властивості, яких воно, на жаль, нині не має. Для нього характерний інститут державних кордонів, а принципу непорушності державних кордонів як універ сальної імперативної норми в ньому ще не склалося. Нор ми цього інституту є диспозитивними за своєю природою, створюються, як правило, на двосторонній основі і при свячені регулюванню конкретних питань, зокрема: вста новленню, зміні державних кордонів, режиму прикордон ної лінії, прикордонному режиму, порядку перетинання державних кордонів тощо. У вказаному інституті діють і такі норми, які часто називають принципами, зокрема: принцип uti possidetis (кордон нової держави там, де він був у держави-попередниці), принцип мовчазної згоди (як умова мовчазного визнання державного кордону), принцип естоппеля (не визнання заперечень тих кордонів, які були раніше) та ін.
Ці принципи не є імперативними нормами і не мо жуть вважатися такими, що мають вищу юридичну силу в універсальному міжнародному праві. Міжнародний Суд ООН у розв'язанні конфліктів з приводу державного кор дону в кожному конкретному випадку приймав рішення на основі різних принципів: в англло-норвезькому спорі про риболовну зону (1951) і бельгійське-голландському спорі про деякі прикордонні землі (1959) — на принципі мовчазної згоди; в камбоджійське-таїландському спорі про храм Преах Віхеар (1962) — на принципі uti possidetis і принципі мовчазної згоди; у спорі між Данією та Нор вегією про Східну Гренландію Постійна Палата міжнарод ного правосуддя керувалася принципом естоппеля [16, с 78].
Принцип непорушності державних кордонів як імпе ративна норма утвердився лише у відносинах європейсь ких держав, США і Канади. Історія його становлення, якщо порівнювати з міжнародно-правовими реаліями, до сить блискавична,
В середині 70-х років СРСР укладає з ФРН договір, у якому закріплюється принцип непорушності державних кордонів. Одразу ж після цього ФРН укладає договори з Польщею, НДР і Чехо-Словаччиною, в яких також запи сується зобов'язання дотримуватися принципу непоруш ності державних кордонів. У листопаді 1972 р. принцип непорушності державних кордонів визнається в «Принципах співробітництва між СРСР і Францією», а трохи раніше (30 травня 1972 р.) — в радянсько-американському комюніке [31, с.207].
В Заключному акті НБСЄ 1975 р. [20] держави-учасниці вже без особливих дискусій визнали, що вони «розгляда ють як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав у Європі, а тому вони будуть утримуватися нині і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордо ни». Тут важливо наголосити на тому, що держави досить прискіпливо («кордони одна одної», «кордони всіх дер жав Європи», «на ці кордони») визначають сферу засто сування принципу.
На сьогодні принцип непорушності державних кор донів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'язання в європейському регіоні: 1) визнати наявні кордони держав-учасниць НБСЄ як юридичне встанов лені згідно з міжнародним правом; 2) визнати непоруш ність кордонів усіх держав Європи; 3) відмовитися від будь-якого територіального домагання або дій, спрямова них на узурпацію частини або всієї території будь-якої держави наразі і в майбутньому; 4) відмовитися від будь-яких зазіхань на наявні кордони нині і в майбутньому; 5) змінювати свої кордони тільки за взаємною, добро вільною згодою відповідних держав [16, с.205].
Принцип непорушності державних кордонів діє навіть у разі докорінної зміни обставин, за яких укладався між народний договір (п. 1 ст. 62 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р).
Але нажаль зараз деякі країни відходять від цього. Так 29 листопада 2007 Конституційний суд Латвії ухвалив рішення про відповідність Сатверсме (Основному закону) російський-латвійського договору про межу, ратифікованого обома сторонами. Вища судова інстанція ЛР визнала не відповідній 68-ій статті Конституції включену в закон про ратифікацію прикордонного договору посилання на встановлений ОБСЄ принцип непорушності меж, і ухвалою Конституційного суду це посилання було оголошене недійсній. Визнання латвійськими суддями „1-й статті закону про договір Латвії і Росії про державний кордон Латвії і Росії - застосовуючи прийнятий ОБСЄ принцип незмінності меж - невідповідними 1 частині 68 статей Конституції і що не мають сили з моменту публікації вердикту” по суті зачіпає принцип ОБСЄ [26].
3.3.4. Принцип мирного врегулювання спорів
Принцип мирного врегулю вання спорів — один з небагатьох у сучасному міжнародному праві, історія за гального визнання якого (на жаль, не загального дотри мання) сягнула за вікову позначку.
Універсальне закріплення як принцип сучасного між народного права принцип мирного вирішення спорів зна йшов у Статуті ООН (п, 3 ст. 2): «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мир ними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнарод ний мир та безпеку і справедливість». Під впливом Статуту ООН десятки країн внесли до своїх конституцій зобов'язання мирно вирішувати міжна родні спори (Франція (1946) — преамбула, Японія (1947) — ст. 9, Італія (1947) - ст. 11, ФРН (1949) - ст. 26 та ін.).
Таким чином, принцип мирного вирішення спорів юридичне визнаний не тільки в міжнародному праві, а й на національному рівні. Але на цьому розвиток принципу не завершився. Важливим етапом у покращанні його тлу мачення і подальшому утвердженні було прийняття Дек ларації про принципи міжнародного права 1970 р., Зак лючного акта НБСЄ 1975 р., Підсумкового документа На ради НБСЄ у Валетті (Мальта, 1991) щодо «Механізму НБСЄ з урегулювання спорів» та ін.
На сьогодні принцип мирного врегулювання спорів покладає на суб'єктів міжнародного права такі зобов'я зання: 1) вирішувати всі свої суперечки і розбіжності вик лючно мирними засобами; 2) врегульовувати спори в найкоротший термін; 3) не зупиняти процесу мирного врегу лювання і пошуку взаємоприйнятних рішень; 4) використовувати визнані в міжнародному праві мирні засоби (пе реговори, розслідування, посередництво, арбітраж, су дове розслідування, інші засоби на власний вибір, узгод жені до виникнення спору); 5) утримуватися від ультима тивності; 6) утримуватися від будь-яких дій, які можуть поглибити напруженість; 7) враховувати інтереси іншої сторони – учасника спору; 8) виконувати прийняте в уз годженому порядку рішення [31, с.208].
Здійснення принципу мирного розв'язання міжнарод них спорів забезпечено належними інституційними меха нізмами як на універсальній, так і на регіональній осно вах. Практично всі відомі регіональні організації безпеки створили власну структуру мирного розв'язання міжна родних спорів: Ліга арабських держав – Раду Ліги і спе ціалізований юридичний комітет, Організація африкан ської єдності – Комісію з питань посередництва, прими рення та арбітражу, Організація американських держав, Раду ОАД, потім Міжамериканський комітет миру, а зго дом Постійну Раду, Організація з питань безпеки та спів робітництва у Європі – Суд і Комісію з питань прими рення.
Зусилля ООН направлені на забезпечення такої організації міжнародних відносин, яка сприяла б установленню стійкого, безпечного і ненасильницького миру на планеті. Згідно поняттю має рацію до основоположних реальностей в області міжнародної безпеки і міждержавних відносин відносяться наступні: 1) ідеологічна і класова боротьба не можуть бути покладені в основу світових міждержавних відносин. Це означає, що на зміну блоковому протистоянню і пошуку "зовнішніх" ворогів прийшли деидеологизация міждержавних відносин, партнерство, визнання загальнолюдських цінностей і їх пріоритету над узконациональными інтересами; 2) ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічних і інших цілей. Поза сумнівом, ядерна війна - це самогубство для земної цивілізації, в ній не може бути переможців; в той же час в осяжному майбутньому ядерна зброя гратиме стримуючу роль для будь-якого потенційного агресора; 3) міжнародна безпека має всеосяжний характер; вона включає юридичні, економічні, політичні, дипломатичні, військові, екологічні, гуманітарні, інформаційні і інші аспекти, які тісно взаємозв'язані і взаимозависимы. Традиційно військово-політична безпека держав доповнюється дипломатичною, економічною, екологічною, продовольчою, інформаційною безпекою; загострюються глобальні проблеми (демографічна, сировинна і ін.), які вимагають для свого вирішення об'єднання зусиль всіх держав миру; 4) міжнародна безпека неподільна; це означає, що не можна будувати безпеку однієї держави (групи держав) за рахунок безпеки іншої держави (групи держав); 5) миротворча роль ООН невимірний виросла, особливо її головний орган - Рада Безпеки; набирає силу ОБСЄ; посилюється вплив Ради Європи, починає впливати і Співдружність Незалежних Держав, проте міжнародному співтовариству поки не вдалося виключити війну з життя людського співтовариства. Продовжуються майже 30 озброєних конфліктів, більше 20 млн. чоловік перетворилися на біженців і вимушених переселенців; 6) новий міжнародний економічний порядок, проголошений в Декларації від 1 травня 1974 р., встановити поки що не вдалося; розривши між індустріально розвиненими країнами і державами, що розвиваються, через об'єктивні причини продовжує зберігатися і заглиблюватися; у окремих районах миру виявляється економічна, політична і соціальна нестабільність [73].
На відміну від становлення і розвитку інших прин ципів сучасного міжнародного права для принципу мир ного вирішення спорів є характерною стабільність, по слідовність визнання, різнобічне докладання зусиль дер жавами для його практичного зміцнення, починаючи з Гаазької конференції миру 1899 р.
Принцип мирного мир ного вирішення спорів означає обов'язок держав вирішувати всі спори, що виникають між ними, і конфлікти виключно мирними засобами. При цьому не має значення чи загрожує суперечка міжнародному миру і безпеці чи ні. Всяка суперечка між державами незалежно від того, глобальний він або регіональний, зачіпає він життєві інтереси держави або другорядні, загрожує міжнародному миру і безпеці або не загрожує, підлягає тільки мирному дозволу [23, с. 46].
ВИСНОВКИ
Початок сучасного міжнародного права слід пов'язувати з виникненням ООН в 1945 році зважаючи на значення наслідків, яке ця подія мала для міжнародного співтовариства і міжнародного права. ООН замишлялася як юридичний інструмент і ефективна система колективної безпеки, при якій акт агресії проти однієї держави сприймається як агресія проти всього міжнародного співтовариства суверенних держав. Принципи, закладені в Статуті ООН, виходять з ідеї багатобічного світу, при якому відповідальність за міжнародний мир і безпеку повинні брати на себе всі держави, що входять в міжнародне співтовариство.
Права і свободи в кожній окремій державі признаються і гарантуються згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права даної держави і відповідно до її конституції. Кожен громадянин, кожна людина на її території і під її юрисдикцією, повинен знати, що при реалізації своїх прав він може спиратися на норми міжнародних договорів і що певні аспекти його життя пов'язані не тільки з національним законодавством, але і з міжнародними актами.
Принципи міжнародного права в системі міжнародно-правових норм займають особливе місце, володіючи комплексом властивих ним ознак: по-перше, принципи є найбільш загальними нормами. Їх зміст багатогранний. Вони закріплені в загальному вигляді в Статуті ООН і деталізують поряд міжнародно-правових актів, перш за все Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних націй, 1970 р., Завершальним актом Наради по безпеці і співпраці в Європі 1975 р., Паризькою хартією для нової Європи 1990 р. І ін.
У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. підкреслюється, що прогресивний розвиток і кодифікування принципів сприятимуть забезпеченню їх ефективнішого застосування в рамках міжнародного співтовариства.
По-друге, принципи є загальновизнаними нормами, обов’язковими для всіх держав. Статут ООН проголошує в ст. 2 комплекс принципів як обов’язкові для держав-членів організації, обумовлюючи в п. 6 цієї статті, що організація забезпечує, щоб держави, які не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримки міжнародного миру і безпеки.
По-третє, принципи – це імперативні jus cogens (незаперечне право), що володіють вищою юридичною силою. Така якість принципів дозволяє забезпечити стабільність міжнародного правопорядку і міжнародну законність.
По-четверте, мають універсальну сферу дії, визначають вміст і методи співпраці держав як в традиційних, так і в нових областях міждержавних відносин.
По-п'яте, міжнародного права взаємозв'язаними, мають комплексний характер. У декларації про принципи міжнародного права 1970 р. вазується, що при тлумаченні і застосуванні принципи є взаємозв'язаними і кожен повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів.
Характерною особливістю принципів міжнародного права є їх універсальність. Це означає, що всі суб'єкти міжнародного права зобов'язані строго дотримувати принципи, оскільки будь-яке їх порушення з неминучістю зачіпає законні інтереси інших учасників міжнародних відносин. Це означає також, що принципи міжнародного права є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Дія принципів розповсюджується навіть на ті області відносин суб'єктів, які по яких, – або причинам не врегульовані конкретними нормами. Принципи таким чином є фундаментом міжнародного правопорядку.
Міжнародно-правові засоби забезпечення міжнародної безпеки вельми різноманітні. До них відносяться мирні засоби вирішення міжнародних суперечок і конфліктів, заходи по роззброєнню, механізми безпеки на універсальному і регіональному рівнях, заходи довіри і ін. До джерел права міжнародної безпеки відносяться універсальні договори (Статут ООН, угоди в області роззброєння), регіональні договори (статути регіональних організацій безпеки, угоди в області роззброєння, встановлення заходів довіри і створення без'ядерних зон) і двосторонні угоди (про світ і дружбу, про роззброєння та інш).
Хоча Статут ООН містить деякі основи для побудови всеосяжної міжнародної безпеки по всіх її чотирьом сферам (військовою, політичною, економічною, гуманітарною), проте в Статуті не згадуються такі проблеми, як заборона ядерної зброї і інших засобів масового знищення, недопущення гонки озброєнь в космосі, запобігання раптовому нападу і міжнародному тероризму, перебудова міжнародних економічних відносин, міжнародна співпраця по конкретних питаннях прав людини і ін. У цьому плані основи, що містяться в Статуті ООН, є лише відправною крапкою для досягнення нових угод на шляху до всеосяжної міжнародної безпеки. ООН прийняла ряд резолюцій і декларацій, направлених на зміцнення правових основ і підвищення ефективності механізму ООН по підтримці миру. В цьому відношенні велике значення мають положення Декларації про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 р.: визначення агресії, прийняте резолюцією Генеральної Асамблеї 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р.; Декларації про запобігання і усунення суперечок і ситуацій, які можуть погроз міжнародному миру і безпеці, і роль Організації Об'єднаних Націй в цій області, резолюції 43/51 від 5 грудня 1988 р.; Декларації про вдосконалення співпраці між Організацією Об'єднаних Націй і регіональних угодами або органами в області підтримки міжнародного миру і безпеки від 9 грудня 1994 р.
Відповідно до принципу суверенітету держава вільна у визначенні своєї поведінки, тобто йому не можуть бути наказані конкретні форми відносин з конкретними суб'єктами міжнародного права. Воно само визначає партнерів, за узгодженням з ними визначає форми співпраці. Проте за межами національних меж держава не є вищою владою; там необхідно зважати на інтереси і позиції інших учасників міжнародного спілкування, враховувати можливі наслідки поведінки з боку інших держав. Свобода діяльності держави в міжнародному співтоваристві обмежена вимогою: вона не повинна суперечити загальновизнаним принципам і нормам і зобов'язанням, узятим на себе цією державою. До тих пір, поки існуватимуть незалежні, суверенні держави, їх відносини винні і будуватимуться на основі і в рамках загальнодемократичних принципів і норм міжнародного права.
Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань — один з якнайдавніших і основоположних принципів міжнародного права. Сенс цього принципу полягає в тому, що держави, так само як і інші суб'єкти міжнародного права, прийняли на себе юридичний обов'язок по дотриманню і добросовісному виконанню зобов'язань, витікаючих із Статуту ООН, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також з увязнених ними міжнародних договорів. Завдяки існуванню принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань забезпечується стабільність і ефективність міжнародного правопорядку, а також одноманітна, "законна" поведінка держав як на міжнародній арені, так і у внутрідержавних відносинах.
Зараз все більше зростає роль захисту принципу добросовісного виконання міжнародних зобов'язань відводиться міжнародним міжурядовим організаціям, однією з функцій яких є забезпечення "пошани до зобов'язань, які витікають з договорів і інших джерел міжнародного права" (преамбула Статуту ООН). Вже сьогодні організації володіють широкими повноваженнями по здійсненню контролю за виконання державами узятих на себе зобов'язань, а також по застосуванню заходів примушення до держав-правопорушниць.
Аналіз міжнародних договорів підписані державами, розташованими на різних континентах, узагальнення практики міждержавних відносин дають підстави стверджувати, що по своїх юридичних властивостях і постійному розширенні сфери дії нормативної регламентації принцип непорушності кордонів поступово наближається до статусу універсального загальновизнаного принципу міжнародного права. Є достатньо правових передумов для його універсалізації. Так, Завершальний акт підписаний і такими країнами, частина або вся територія яких знаходиться поза Європою; держави-учасники визнали непорушними всі межі один одного — як європейські, так і неєвропейські; багато елементів принципу непорушності меж вже отримали закріплення в змісті загальновизнаних і загальнообов'язкових принципів міжнародного права і відображені у ряді двосторонніх правових актів держав різних регіонів і т.п.
Визнання принципу непорушності кордонів служить забезпеченню відмінкової безпеки державної території і меж. Завершенням процесу загального визнання цього принципу і додання йому чіткої правової форми повинні стати всебічня і детальна розробка і підписання універсального Договору про непорушність кордонів.
В той же час йде постійний розвиток основних принципів права. Так, міжнародне право ставить питання про можливість правомірної зміни меж держави на основі права народів на самовизначення в залежність від виконання цією державою трьох умов, які, по суті, зводяться до дотримання іншого принципу, – пошани прав людини і основних свобод.
В той же час, права людини, будучи ядром всього сучасного міжнародного права, є міра співвідношення двох принципів: територіальної цілісності і самовизначення народів. Саме такий підхід нам підказує достовірно гуманістичний зміст як принципу рівноправ'я і самовизначення народів, так і міжнародного права в цілому [5].
Незастосування сили або загрози силою визнане одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Наявність вузького кола підстав так званого законного застосування державами збройної сили, у визначених межах і під контролем світового співтовариства, підтверджує дію зазначеного принципу і є його складовою. Історія міжнародних відносин другої половини ХХ століття засвідчує, що найпоширенішим випадком застосування сили державами є реалізація ними права на самооборону, закріпленого в загальному міжнародному праві і підтвердженого Статуту ООН. Це робить право держав на самооборону одним з фундаментальних інститутів сучасного міжнародного права, передусім – права міжнародної безпеки. Вдосконалення міжнародно-правового регулювання самооборони держав є чинником, що сприятиме зміцненню всієї системи гарантій міжнародного миру та безпеки в усьому світі. Огляд розвитку інституту права на самооборону в міжнародному праві ХХ ст. показує, що діюча редакція ст. 51 статуту ООН дозволяє дивитися на сучасний інститут права держави на самооборону як на взаємозв'язок різнорідних і подекуди суперечливих елементів. Хоча радикальні зміни в принципах організації міжнародного правопорядку призвели до переосмислення більшістю вчених попередніх надбань юридичної науки щодо обмежень збройного насильства, проте теорії справедливої війни і права самозбереження продовжують впливати на визначення цілей самооборони держав і на тлумачення норм цього інституту. Текст статті 51 Статуту ООН відображає взаємодію елементів обох цих концепцій. З одного боку, характеристика права на самооборону як "невід'ємного" вказує на зв'язок із інститутом основного права самозбереження та правом на самооборону, яким воно визнавалося згідно з застереженнями держав до Пакту Бріана-Келлога. З іншого боку, в системі права Статуту ООН і як відповідь на порушення принципу незастосування сили або загрози силою реалізація права на самооборону являє собою примусовий захід, вживаний до порушника миру не лише в інтересах безпосередньої жертви збройного нападу, але й у загальних інтересах світового співтовариства.
Аналіз принципів міжнародного права показує, що основні принципи міжнародного права, тобто принципи, закріплені в Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН (1970г.), а також в Завершальному акті СБСЕ (1975г.), є критерієм законності в міжнародному праві [10, с.13].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Александров Н.Г. Теория государства и права. – М.: Юридическая литература, 1968. – 642 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://society.polbu.ru/isakov_regulation
2. Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в 2-х томах. – М.: Юридическая литература, 1981. – Т.1. – 466 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://society.polbu.ru/isakov_regulation
3. Аречага Х. де. Современное международное право. – М.: Прогресс, 1983. –
420 c. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library
4. Багинян К. А. Нарушение империалистическими государствами принципа невмешательства. – М.: Издательство АН СССР, 1954. – 396 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library
5. Балаян Н.А. Новые подходы к соотношению принципов территориальной целостности и равноправия и самоопределения народов // Российское право. – 2005. – №1. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://rli.consultant.ru/magazine/2005/03/internlaw/art1
6. Барсегов Ю.Г. Самоопределение и территориальная целостность. – М.: НОРМА, 1993. – 428 с.
7. Баймуратов М.О. Міжнародне право. Підручник. – Харків: Одіссей, 2002. – 672 с.
8. Баймуратов М.А. Междунарое публичное право. – Харьков: Одиссей, 2003. – 752 с.
9. Березовский Ц. Некоторые проблемы территориального верховенства. –
М.: Издательство Института международных отношений, 1961. – 328 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library
10. Бобокулов И.И. Особенности нормообразования в международном праве: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Т.: УМЭД, 2002. – 24 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.portalus.ru/modules/russianlaw/rus
11. Ботвин, А. И. О принципе невмешательства в современном международном праве // Правоведение. – 1968. – № 3. – С. 116 – 122. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://elibrary.ru/rubric_titles.asp?
12. Болховитинов Н. Н. Доктрина Монро: Происхождение и характер. – М.: Издательство Института международных отношений, 1959. – 346 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://society.polbu.ru/isakov_regulation
13. Буткевич В.Г., Мисик В.В. Задорожний О.В. Міжнародне право. Основи теорії. Підручник. – К.: Либідь,2003. – 606 с.
14. Бекяшев К.А., Моисеев Е.Г. Международное публичное право в вопросах и ответах. – М.: НОРМА, 2005. – 262 с.
15. Васильева Е.Н. Институт контроля в современном международном праве. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/diploma
16.Волова Л.И. Нерушимость границ – новий принцип международного права. –
Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского университета, 1987. – 346 с.
17. Волова Л.И. Принципы территориальной целостности государств и нерушимость границ : нормативное содержание и соотношение. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://law.edu.ru/magazine/article.asp
18. Дворкiн Р. Про права серйозно. – Львів: Світ,2004. – 158 с.
19. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер,2000. – 640 с.
20. Действующее международное право: в 3-х томах / Составители Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. – М.: Издательство Московского независимого института международного права, 1996. – Т. 1. –С.70-73.
21. Довгань Е. К вопросу о соотношении принципа невмешательства во внутренние дела государств и государственного суверенитета // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 2002. – №3. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.elib.org.ua/internationallaw/ua
22. Історія держави і права зарубіжних країн (середні віки та ранній новий час) / За ред. Б.Й. Тищика. – Львів: Світ,2006. – 696 с.
23. Каламаркян Р.А. Принцип добросовестности в современном международном праве. – М.: Проспект, 1991. – 468 с.
24.Каламаркян Р.А. Совместимость Стратеги безопасности США и принципа непримения силы и угрозы силой. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www..noopolis.ru/
25. Колосова С. Реализация принципа справедливости при защите социально уязвимых категорий населения в международном праве // Московский журнал международного права. – 2000. – №4 – С.118-127.
26.Колыванский В. Граница без принципа «нерушимости границ». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://riga.rosvesty.ru/news/274/
27. Комаровский Л. Начало невмешательства. – М.: В Университетской типографии (Катков и К°), 1874. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library
28. Корецкий В.М. Общие принципы права в международном праве. – К.: Издательство АН УССР, 1957. – 396с.
29. Кочетов В.Г. Основные характеристики глобализационного процесса и правовое изменение мира // Журнал российского права. – 2003. – №3. – С.90-103.
30. Крылов А.Б. История создания Организации Объединенных Наций. – М.: Издательство ИМО, 1960. – 328с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://society.polbu.ru/isakov_regulation
31. Курс международного права: в 7 т. / Под ред. Г. В. Игнатенко. – М.: Наука, 1992. – Т. 2. – 488.c.
32. Лукашук И.И. Международное право: общая часть. – М.: НОРМА, 2001. – 364 с.
33. Лукашук И. Международная безопасность государства и международное право // Безопасность Евразии. – 2003. – №3. – С. 195-206. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://elibrary.ru/rubric_titles.asp?
34. Лукина Л. Контрольный механизм за соблюдением конвенций, принятых в рамках Совета Европы // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 2002. – №2. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.elib.org.ua/internationallaw/ua
35.Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод личности. – М: Юридическая литература, 1993. – 408 с.
36. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом. – Харків: КОНСУМ,2000. – 592 с.
37. Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных народов. – СПб.,1896. – Т.II. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library
38. Марущак М. Й. Історія дипломатії ХХ століття. – Львів: Бескид Біт. – 304 с.
38. Международные акты о правах человека: сборник документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Юридическая литература, 2002. – 856с.
39. Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – М.: Юридическая литература, 1982. – 564 с.
40. Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. – М.: Международные отношения, 1994. – 568 с.
43. Международное публичное право: Учебник / Под ред. К.А. Бекяшева. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2003. – 584 c.
44. Международное право: Учебник / Отв. ред. В.И. Кузнецов, Б.Р. Тузмухамедов. - М.: Норма, 2007. – 568 с.
45. Мелков Г.М. Самоопределение народов Абхазии, Южной Осетии и Приднестровья: миф или реальность? [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.regnum.ru/news/941589.html 46. Мережко А. Равноправие и самоопределение народов в контексте проблемы "непризнанных" государств. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.regnum.ru/news/941589.html 47. Моисеев А. А. Соотношение суверенитета и надгосударственности в современном международном праве (в контексте глобализации) // Автореферат дис. .. д.ю.н. – М., 2007. – 36 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.portalus.ru/modules/russianlaw/rus_readme.php?subaction
49. Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право: в 2-х томах. – К.: Сфера, 2000. – Т. 2. – 564 с.
50. Независимая Африка в документах / Отв. ред. Г.И. Тункина. - М.: Юридическая литература, 1965. – 438 с.
51. Общая теория государства и права: Академический курс в 2-х томах / Отв. ред. М.Н. Марченко. – М.: Зерцало, 1998. – Т.1. – 416 с.; 1998. – Т. 2. – 436с.
52. Общая теория права и государства / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Прогресс, 1999. – 754 с.
53. Пирадов А.С., Старушенко Г.Б. Принцип невмешательства в современном международном праве // Советский ежегодник международного права. 1958. –
М.: Издательство АН СССР, 1959. – С.230-245.
54. Пирадов А.С.. Принцип невмешательства в современном мире // Международная жизнь. – 1966. – № 1. – С.32-44.
55. Прокофьев В. Вокруг нашей "горячей точки". [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.regnum.ru/news/941589.html 56. Ржевська В.С. Наслідки трагедії "веж-близнюків" для міжнародно-правового регулювання самооборони держав // Український часопис міжнародного права. – 2002. – № 2. – С.52-59.
57. Соколов В.А. Модели правового поведения государств и регулятивные свойства норм международного права // Московский журнал международного права. – 2003. – №1. – С. 10.
58. Старушенко Г.Б. Самоопределение - без сепаратизма // Международная жизнь. - 1993. – №11. – С.127-132.
59. Тиунов О.И. Международно-правовые стандарты прав человека: развитие и характерные черты // Российский юридический журнал. – 2001. – №4. – С. 38-45.
60.Тункин Т.И. Некоторые проблемы территориального верховенства. – М.: Издательство Института международных отношений, 1961. – 210 с.
61.Тункин Т.И. Право и сила в международной системе. – М.: Международные отношения, 1983. – 468 с.
62. Умарахунов И.М. Современные вопросы международно–правовой
природы Венской конвенции о праве международных договоров от
23 мая 1969 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.elib.org.ua/internationallaw/ua_
63. Устав ООН и Статут Международного суда. – ООН: Департамент общественной информации,1994. – 96 с.
64. Ушаков Н. А. Суверенитет в современном международном праве. – М.: Издательство ИМО, 1963. – 412 с.
65. Ушаков Н. А. Невмешательство во внутренние дела государств. – М.: Издательство ИМО, 1971. – 398 с.
66. Ушаков Н.А. Суверенитет и его воплощение во внутригосударственном и международном праве // Московский журнал международного права. – 1994. – № 2. – С.7-12.
67. Ушаков Н.А. Государство в системе международно-правового регулирования. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1997. – 456с.
68. Черниченко С.В. Принцип самоопределения народов (современная интерпретация) // Московский журнал международного права. – 1996. № 4. – С. 15–19.
69. Черниченко С. В. Теория международного права. – М.: НИМП, 1999. – Т. 1. – 458 с.
70. Чхиквадзе В.М. Вопросы международного права на XX сессии Генеральной Ассамблеи ООН // Советское государство и право. – 1966. – №3. – С.12-21.
71. Шуршалов В.М. Основные вопросы теории международного договора. – М.: Издательство АН СССР, 1959. – С.289.
72. Яснокорский Ю.А. Стокгольмский "пакет" СБСЕ/ОБСЕ по мирному урегулированию споров (декабрь 1992 г.) // Белорусский журнал международного права и международных отношений. – 1999. – №2. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.elib.org.ua/internationallaw/ua