Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Четверта збірка віршів
Василь Коваленко.
ВІРШІ.
Багряний лист.
Це наче міст.
Між літом і зимою.
Про між Тобою й мною.
Цей міст згорить.
В коротку мить.
Як снігом білим закурить.
Цьому листу уже не жить.
А що то там у далині.
Неначе дзвони по мені.
Містком летить незримо.
Летить то час нестримно.
По тім містку і я пройшов.
На нім нічого не знайшов.
А так ступив на міст і йду.
Надіюсь щось таки знайду.
Вже не далеко і до краю.
Його душею я сприймаю.
Спішать бо ноги на той край.
Бо там обіцяно нам Рай.
Твердою ногою ступаю.
Бо вірю напевно і знаю.
Що на містку на тому скраю.
Я не мину воріт до Раю.
***
Калина наш український жень шень.
Перед очима в мене, кожен день
Стоїть вона у лузі, край городу.
І кожен рік возвелича природу.
Весною тільки сніг розтане.
Калина мов та дівка стане.
Зазеленіє радуючи око
І білим цвітом, вкриє боки.
Так забуяє цвіт духмяний.
Поруч калини ти мов п’яний.
І душу розкриє та біла хвата.
Вона вже із духом калини літа.
А плід на калині, рясний і червоний.
З дитинства кожному знайомий.
Це колір крові і життя.
Який трима людське буття.
Сопілку з калини змайструєш.
То нею весь світ зачаруєш.
Божественні звуки ізіллє калина.
З душі в тебе пісня полине.
***
О! Рідна українська мова.
Твоє трепетне кожне слово.
Чистіш води у Черемоші.
Ти на кришталь, богемський схожа.
Злітаєш медом з вуст гарячих.
Ти у мені коли я сплячий.
У літні теплії дощі.
І взимку як мороз тріщить.
На мові цій, шедевр творя.
Писав Шевченко Кобзаря.
Франко, встаючи на зорі.
Творив свої Каменярі.
А Леся. Леся Українка.
Це вже окрема тут сторінка.
Це патріотка України.
Про неї пам’ять, геть не згине.
І мову цю несуть в віки.
Старі, й зелені юнаки.
Вона в матусі молоці.
.Вона на завжди в краї цім.
***.
Вже й осені відчутно подих.
Ми журавлів побачим клин.
Відтінок сталі в водах.
І часу не зупинний плин.
Яка краса багряний ліс.
Її осінній подих нам приніс.
І прохолоди бархат ніжний.
Ласка поета душу грішну.
На небі дивовижні хмари.
Міняють лик, мов ті примари.
Від Бога все, що так твориться.
Бо ж наяву воно. не сниться.
***
Я оспіваю Україну.
Мою кохану батьківщину.
В сорочці вишитій дівчину.
І в лузі квітнучу калину.
Я оспіваю косу чорну.
Її дівчину непокірну.
Бо ота чорная коса.
І єсть України краса.
Поля, ліси і води оспіваю.
Про їх красу напевно знаю.
І сонце України, в зорях небо.
Нам українцям оспівати треба.
По світу я не мало походив.
Та не побачив я там див.
Тих див ,що бачу нині.
В моїй коханій Україні.
***
ДРУЖИНІ ВАЛЕНТИНІ.
Мов турецький ятаган.
Зачаровує твій стан.
Губи наче маки.
Вони мені до смаку.
В очах твоїх озерах.
Завжди таких веселих.
Бездонних і безкраїх.
Я так їх поважаю.
Медовії твої слова.
Від них же хмелем голова.
Ти мудрістю мов та сова.
І час з тобою в мить сплива.
***
Дощем омиє осінь землю.
Я рік прожитий відокремлю.
Від тих років, що теж у осінь.
Пройшли з дощем, мов ноги босі.
Ті ноги босі на віку.
З роками канули в ріку.
А осінь, моя люба осінь.
Приходить знов, до мене досі.
З листом багряним і дощем
Щоб знов відчув на серці щем.
За ті прожиті вже роки.
Які дали себе в знаки.
Із журавлем приходить в небі.
Омитая мов в річці лебідь.
Журавль, вертає на весні.
Минула осінь тільки в сні.
***
З дитинства степ мене манив.
Вітрами казку гомонив.
Я степ люблю, моя ти доле.
Життя мого широке поле.
В крові, щось маю від циган.
Душа в степу, мов той туман.
Ляга широка на лани.
Для неї любії вони.
Повітря степове п’янить.
Мов у вині кров дурманить.
Й нема на світі,більше Раю.
Як у степу, у ріднім краї.
В степному краї, кров так грає.
Немов в стрімкому водограї.
Ти тут. могутній мов вулкан.
І чистий мов сльози стакан.
Блакитне небо, сонця коло.
Зелене, та широке поле.
Мій любий степ, моя ти воля.
Все це і є бажана доля.
***
Господь родився на землі.
Щоб в Себе взяти дії злі.
Всього народу з краю в край.
Розчистив їм дорогу в Рай.
Чи ж стане місця всім у Раї.
Коли Господь всіх по збирає.
На суд судити тих святих.
Яких очистив Він із злих.
Ось стануть. в Раї всі у ряд.
Що і пшонині ніде впасти.
Там не лягти, навіть не сядь.
І нічого там буде красти.
Там крила в кожного і Німб.
Високий Раю це Олімп.
Ні золота там, а ні перлів.
Ні ваблячих до сексу гелів.
На спині крила, не до сексу.
Такий наряд то тільки Зевсу.
А нам земним, чи ж треба Рай.
Ти вже нас Господи не лай.
Бо ми без сексу вже боги.
Не приклонитись, не зігнуть ноги.
Перед Тобою, Сутній наш.
У той страшний судовий час.
Тож хай чудовий Божий Рай.
Лишиться тим, Святим у край.
А нам лиши життя земне.
Де з радістю, в проміж сумне.
***
.КАШКЕТИ ГЕТЬ,
НИЗЬКИЙ УКЛІН,
ПЕРЕД ПАМ,ЯТТЮ ПОЛЕГЛИХ.
У В. В. В.
ЦЕ МИ ГОСПОДИ.
Квітучі соняхи. війна і я.
Від вибухів здригалася земля.
В сорочці з візерунком ти.
Мені до тебе не дійти.
У соняхах з тобою ми.
Зголилися, як десь дітьми.
Злились в гарячому коханні.
І ти у щирому зізнанні.
Як хороше на білім світі.
А там в пітьмі, мені убитій.
Ще в сорок першім у страшнім.
В лану квітучим запашнім.
І прокидаюся зі сну.
Ніяк до тями не збагну.
Чому це мертвому мені.
Таке наснилося у сні.
І сниться знов і знов у сні.
Оте кохання по весні.
Дівчина повногруда та.
Тепер між зорями літа.
Та й я мабуть при ній на небі.
Бо ж Бога я творіння стебіль.
Не може ж там, такого бути.
Щоб Він про мене зміг забути.
Та помиляюсь я напевно.
Бо відчуваю землю ревно.
Її не схитну оту твердь.
Ти ж Вурдалак, сміється смерть.
***
Від Волги до Берліна, розкидані могили.
Бійцівські там кістки зотліли.
Була страшна війна, в цьому виною.
Розв,язана німецьким сатаною.
Отам під березою Ганса могила.
Його цього Ганса, теж мати родила.
Родила для того, на світі щоб жити.
А він же прийшов, убивати й палити.
Прийшов, палив і убивав.
До людства жалю, він не мав.
Те що посіяв, те й пожав.
Його камрад, в могилі заховав.
Отам де під дубом, могила Івана.
Його так любила, дівчина кохана.
Він зрадив дівчини тії сподівання.
Й на віки вже смерть забрала кохання
Не буде в матусі , Івана синочка.
Не буде у неї на старість і внучка.
І матері сльози лилися, мов річка.
А день вже не день, зробився мов нічка.
А там на бугрі іще є могили.
І в ті теж могили, бійців положили.
Лежать молодії, Івани та Ганси.
Без них танцюватимуть любі їх вальси.
Розбили фашиста Яшко із Сашком.
Дійшли до Берліну, герої пішком.
І день перемоги ми б святом зробили.
Коли б не затьмили його ті могили.
Прийдіть дорогії, могилам вклоніться.
Хто винен у цьому, самі розберіться.
Були матерів це любії діти.
І їм так хотілось на світі пожити.
***
Лежав убитий я осколком.
Беручи станцію полком.
Лице покрите, мов платком.
Кори відірваним куском.
Тужили по мені берези.
Із ран, очей, лилися сльози.
Бо знали. що мені нетязі.
Вже не топтать, земної стезі.
І плакали іще тому.
Що довелось лежать йому.
В землі не рідній, не своїй.
Далекій і такій чужій.
А скільки їх отих беріз.
Що вилили як море сліз.
Стоять біля бійців на чатах.
Неначе молоді дівчата.
Оті берези хочу освятити.
Бо тим березам, жити й жити.
Вони ж бо першими прийшли тужити.
По тих бійцях, котрим хотілось жити.
***
Смерть і страшна війна.
Садів цвітіння і весна.
Цього не можна об’єднати.
Щоб до душі , це все сприйняти.
Повір, це все було.
В саду веснянім, все цвіло.
Та замість співу солов’я.
Від вибухів, колискою земля.
Красу, що принесла весна.
В ту мить споганила війна.
Змішалась цвіту, ковдра біла.
Із кров’ю із людського тіла.
Ми молоді були в ту пору.
Нам солов’їв співання б хору.
Та збій дало чомусь життя.
Ми чули вибухи і мін виття.
Хіба ж для того, нас родила мати.
Щоб бути вбитими, або вбивати.
Родились ми для того, щоб кохати.
І на землі чудовій працювати.
Загинули, лежать в могилах.
В холодних і таких немилих.
Війна їм не дала рятунку.
Їм не пізнати смаку поцілунку.
І смерть їм не дала женитись.
Дітям бажаним народитись.
Була життя їх мить остання.
У тім саду, в пору цвітіння.
***
Кричали у відчаї наші солдати.
Живими ж бо палять, фашисти прокляті.
І як не хотілось бійцеві Івану.
Горіти в огні, мов тому бур’яну
Та вибраний з гурту, горіти до печі.
До друзів, промовив такії ось речи.
Живим хто лишиться, Вкраїні вклоніться
Вона ж бо кохана, й в ночі мені сниться.
Батькам розкажіте, що син їх єдиний.
Потрапив до пекла, ні в чому не винний.
Бо видалось мало на світі прожити.
Та перед Богом в чомусь завинити.
Дівчині моїй, отій сиротині.
Скажіть перед нею і мертвій я винний.
Бо як після цього. на світі їй жити,
Згорівшого хлопця, їй вже не любити.
Полям і водам. низько уклонітесь.
Мені ж не їсть від них, не пить, не вмитись.
Піду за димом, чому лишитись.
І рідний край, не буде снитись
Живим заповідаю. Розкажіть.
Такого пекла на землі не допустіть.
Залежне все від вас зробіте.
Живим щоб людям в печах не горіти.
***
Покрилась вишня білим цвітом.
Радіючи що тепле літо.
Стоїть у Бога за порогом.
З своїм теплом, і сіна стогом.
У переможнім сорок п’ятім.
Цвіли ж бо вишні так завзято.
Не всі вернулися солдати.
Щоб плід із вишні смакувати.
Узявши ворога столицю.
На вік лягли у ту землицю.
А вишні з року в рік цвітуть
Бійців з плодами вперто ждуть.
Загасли вічнії вогні.
На братських на могилах.
І не співають вже пісні.
Про тих героїв милих.
Чекає вишня, лиш солдата.
Як та сестриця свого брата.
Щоби свій плід йому віддати.
Бо їй про смерть його не знати.
***
Повоєнні вдовиці мого села. Ось вони стоять
півколом переді мною, ще молоді та вродливі,
щось мені розповідають, весело сміються.
Господи. Які ж вони тільки вродливі, ці обкрадені
долею молодиці. Жодної з тих красунь в живих вже
нема, всі вони почергово за пів століття пішли до
Бога. З ходом життя вони ясна річ що старіли, але
до мене вони і до сьогодні приходять отими повоєнними
красунями. Я їм цілую їх натруджені руки, любуюсь ними,
а душу ятрить нестерпний біль, і я плачу. Я людина
кремінь і плачу. Сльози капають на рукопис і звідти
волають, повідай Василь світу про цих стражденних.
І я повідаю, тільки спершу звернусь до Бога.
Боже праведний, знайди у себе там в Раю куточок
щастя, для отих. щ о не мали його на землі.
***
Розповіда згорьована вдова.
Поникла сива голова.
Ще молодою посивіла.
Війна проклята наслідила.
Перед війною, квітла мов та квітка.
Тоді зустріла я свого Матвійка.
Закохані щасливі і побрались.
З того кохання й дітки нарождались.
Живи і радуй Бога.
Та випала страшна дорога.
Війна прийшла в щасливий двір.
З’явивсь до нас фашистський звір.
І вже за місяць, чорним круком.
Написана таким же друком.
Загиб Матвій героєм.
Коли відходили із боєм.
Геть посивіла голова.
Ще ж молода а вже вдова.
А вже коли, село бомбило.
Та діток бомбою накрило.
До клятої тієї сивини .
Ще додалося й горбини.
А по війні вже, заміж звали.
Матвія жду, відповідала.
І проклинаючи війну.
Оту зажерливу й страшну.
Матвія жду я до могили.
Бо він, коханий мій і милий.
***
Впадуть на сніжну ковдру білизни.
Червоні ягоди калини.
Вже не повернеться солдат війни.
До милої коханої дружини.
А та провигляда з усіх доріг.
Єдиного свого героя.
Так швидко час життя пробіг.
І сива жде його із бою.
Та не судилося ж бо їм.
Пройти життя в своїм краї.
Ось тут де під кущем калини.
На віки милий її згине.
Бо то не ягоди калини.
Так рясно сніг зачервонили.
То з ран живого ще героя.
Лилася кров немов рікою.
Не діждеться його дружина.
Доки й сама на вік спочине.
Лиш на снігу плоди калини.
Лишать у серці слід людини.
***
Хто прочитав праці Матвія.
У них він людству заповів.
Молився Богу як Месія.
І як до Бога людство вів.
Лиш на сьогодні треба хліб.
Щоби прожити день у праці.
Це Бог рахує, скільки діб.
Ти проживеш і чи пробуде вранці.
Твоя ж бо воля на землі.
Й до самого неба.
Тобі відомо на столі.
Стільки людині хліба треба.
Святиться ім’я ІЄГОВА.
Аж від землі до неба.
Бо від Єдиного й Святого.
Наступний день, почати треба.
***
Дядьківський пес у ліс дрімучий.
Забрів і йде, такий гладючий.
Зустрівся вовк, худий мов тріска.
Ти мабуть песе, живеш кріпко.
Я ж третій день, ось тут голодний.
Та й ліс попавсь, якийсь безводний.
І вийти з нього я не можу.
Бо я прокравсь і скрізь сторожа.
А ти облиш оте щоб красти.
Іди в людей. отари пасти
І шана тут тобі й обід.
Та й не клястимуть, весь твій рід.
Я б не хотів отой ланцюг.
Тобі гляди, він шию зструг.
Ти бачиш песе , я ж бо вільний.
І волею своєю сильний.
Облиш ти вовче свою пиху.
Тебе чека на волі лихо.
У дядька краще, тобі жити.
І за їду йому служити.
Іди до біса, пес служивий.
Гайкну знайду собі поживу.
Шубовснув вовк собі у хащі.
Не стане вовк у світі кращим.
Служака вірний, в село біжить.
А край дороги, щось лежить.
Та то ж вовчара, вже й без шкірний,
Оце тобі і маєш вільний.
Є і мораль, про неї змовчу.
Своє на в’язувать не хочу.
Хай кожен зрозуміє так.
Нащо він в світі цім мастак.
***
Ісусе сине Божий.
З Тобою я у день погожий.
І у негоду Ти в мені.
Не буть в проміжок нас стіні.
І на Голгофі я страждав.
Коли Твій хрест у землю став.
Як у неділю Ти воскрес.
То лід з душі у мене скрес.
То ж Ти в мені, а я в Тобі.
І місця в нас нема злобі.
Де Ти і я йдемо життям.
В молитвах з щирим каяттям.
Не полишай мене Ісусе.
Бо ж Ти любов і знати мусиш.
Що я без Тебе, тут ніщо.
На цій землі, де казна що.
Творить Нечистий у свавіллі.
Говорячи що люди вільні.
Від всіх законів на землі.
Їм бач не жити в кришталі.
Ісусе сине Божий.
Я хочу бути, на Тебе схожим.
На Тебе, на таких як Ти.
Щоб по життю із вами йти.
***
Василь Коваленко.
П’ята збірка віршів.
Поема.
Заснув Василь і снить йому.
Що він у білому всьому.
На спині крила і летить.
І з кимось поруч гомонить.
А придивився, то ж Тарас.
Що в хаті кожного із нас.
Висить в кутку, мов та ікона.
Поет Шевченко вікопомний.
Зірвавсь Василю я із Раю.
Щоб Україну пролетіть до краю.
Й тебе з собою оце взяв.
Щоб ти побув в мене в друзях.
Летим з Тарасом, вже світає.
І він здивовано питає.
Невже це ненька Україна.
Це ж не країна, це руїна.
Де села ділись, білі хати?
Лиш де не де, стоять палати.
Що міг Василь на це сказати.
Що би Тараса біль приспати.
Сади вишневі, де поділись?
Вони мені й на небі снились.
Я зміг із неба драла дати.
Щоб у садочку подрімати.
Хруща почути, спів дівочий.
Я до дівок оце охочий.
Тоді коли я був живий.
До них тягло хоч вовком вий.
Та не збулось бач сиротині.
У пуп подихати дружині.
Побрили кляті у солдати.
Щоб знав як на панів писати.
Пани ж бо є вони від Бога.
І різні в вас Тарас дороги.
Тобі Тарасе чорна кістка.
Хвалити пана, любо звісно.
А ти биком попер на пана.
Ото тобі такая й шана.
Василь Тараса спотикає.
Чому у нього доля злая.
Та знаю я Василь без тебе.
Чого злодюзі пану треба.
То все ж язик отой проклятий.
Мов хвіст собачий не прип’ятий.
Довів мене до буцегарні.
За ті слова не дуже гарні.
В адресу пану харцизяці.
Я й заробив ото по сраці.
Уже й жалкую, жив би з миром.
Як той вареник в маслі з сиром.
Талант же маю я від Бога.
А бач куди звела дорога.
І ти Василь ото дивись.
На пана в голос не гнівись.
Бо не минути буцегарні.
Й тобі від отієї псарні.
Та я Тарасе хто такий?
Я ж не Шевченко не святий.
То твій портрет на Україні.
Висить в кутку в любій родині.
А я таке, із поля вітер.
Лишень рядки складаю з літер.
Я більш невдаха та понтяр.
Все що пишу, то є піар.
А он і Київ, град наш стольний.
Говорять люди він вже вольний.
Від москаля та скнари жида.
Чи то все так, аби трандіти.
І козаки в нас кажуть є.
Хоч і їдять все не своє.
Якісь у біса там банани.
Що їх їдять лиш мавпи срані.
За жида та за москаля.
То ж ясна річ, одна брехня.
А ось бананів депутати.
Нам завезли, щоб рот напхати.
В верховній раді в нас біда.
Вона в нас поспіль із жида.
Багато має москаля.
А українців бач нуля.
Так що ж оце Василю друже.
Живем тепер ми значно хуже.
Ніж у неволі за царів.
Виходить дарма лили крів.
А що ж Тарасе ти хотів.
Закони в нас з мішка котів.
З хахлів у нас лишень Тігіпко.
Так той жидам продався кріпко.
Бабам України Тігіпко.
Під насолив нестерпно кріпко.
З пенсійним віком під наліг.
Їх ще на п’ять років запріг.
Розрісся Київ не пізнати.
А що ото Василь за хата.
Та в ній же справжняя війна.
А у керма сам Сатана.
Оце ж і є Тарасе рада.
У ній лиш бійка, та ще зрада.
Народу неньки України.
Тому навкруг одні руїни.
Ти розкажи Василь про раду.
Чому у ній така ось зрада?
Чому немає у ній ладу?
Чи ж треба нам така ось влада?
Тобі Тарасе розповім.
Почуєш ти із неба грім.
Пізнаєш хто прийма закон.
Це все насправді, це не сон.
В верховній раді мордобійно.
В шинку ж спиртне без перебійно.
Торгує ним крутий єврей.
Тому і черга до дверей.
Бо ж там народні депутати.
І як їм бідним в залі спати?
Та навіть і закон приймати.
Щоб щось за комір не загнати.
А після шинку мов тузи.
Сидять грізніші від грози.
Їм на закони вже начхати.
Їм кулаками б помахати.
Бо всі здорові бугаї.
З безділля вороги й свої.
Спочатку чешуть язиками.
А потім в бійку з кулаками.
Ото вже праця, тільки в нас.
Кипить у раді з хмелю квас.
Це ж українська буйна рада.
Про неї й за кордоном знати.
А вже на ранок із синцями.
До шинку знову манівцями.
Бо там чекає їх єврей.
І знову черга до дверей.
І знову в раді мордобій.
І знов мордує свого свій.
Їм бугаям як же ж без дій?
Бо ж захолоне в пузі лій.
Так розігрівшись добре в бійці.
Наші народні мудрі вівці.
Беруться спірко за закон.
Ось так у нас віків спокон.
І загуділа знову рада.
Та бач немає у ній ладу.
Як в мудрій байці, що про воза.
Тягнуть закон вона не зможе.
А хто ото біля трибуни?
Почав верти щось про комуну.
Про одіяло що на всіх.
Чому його взяли на сміх.
Та то Тарасе з комуністів.
При них було і пити й їсти.
При них ми мали і Г. У. Таб.
В тім пеклі помирав хто слаб.
А то з косою, що за дівка.
Що пащекує ото спірко.
Помре говорить за Вкраїну.
Їй дорога проста людина.
Ти що Тарасе то піар.
Вона за клятий той доляр.
Зживе зі світу весь народ.
Щоб затулити йому рот.
Ото пусті лишень балачки.
У неї є тепер заначки.
У банках світу, мов з роси.
Тому і й не покида коси.
А що ото за колобок?
Та то ж Олег наш Тягнибок.
Єдина в раді тут людина.
Яка помре за Україну.
Останні всі наживи ради.
Зібрались у верховній раді.
Щоб свій набити тут гаман.
До ради вліз єврей Фельдман.
.
Василю, що це за дурня.
Не хочу бути я і дня.
В чужій для мене Україні.
В ось цій розтерзаній руїні.
Ти прощавай Василю друже.
У вас тут справи кепські дуже.
Я ж полечу в свої пенати.
До Бога у святі палати.
Змахнув Тарас крилом і зник.
Пропав із зору його лик.
Лишився сам Василь у небі.
У всьому білому мов лебідь.
Проснувсь Василь і не повірив.
Що він з Шевченком небо міряв.
По Україні з краю в край.
За тим подавсь той у Вирай.
І затужив поет Василь
Утриматись не мав він сил.
За сором що побачив нині.
У сні в коханій Україні.
***
Вернувсь Тарас на Україну.
І не впізнав він батьківщину.
Іде селом стежина в’ється.
Зустрівсь мужик і так сміється.
Чому радієш, з якого дива?
Чи зрання випив кружку пива.
І щоб розвіяти туман.
Тарасу мовив наркоман.
До алкоголю я не звик.
Тому що маю свій притик.
То он Іван лежить в канаві.
Так той завжди буває п’яний.
А я веселий і сміюся.
Тому що ось мачком колюся.
А як мачком не запасуся.
Тоді бува і я нап’юся.
Ось тута жив козак Микола.
А тут була дякова школа.
Де ділась в біса школа та?
Тарас у наркоша пита.
А нам на для чого школа та?
Наркош Тарасу закида.
Баби ж старі дітей не родять.
І самі в школу ту не ходять.
Й людей в селі нема Тарасе.
Нас тут оце десяток лазить.
І ті такі, що ось до Бога.
Чека на них туди дорога.
***
Моє українське село.
До чого бідне ти дійшло.
Тебе ґвалтують мов повію.
Ти наче вийшло з буревію.
Із за кордону нам труси.
Бери Василь та і носи.
А попереш оті труси.
Лишаться тільки пояси.
То ж для покійників труси.
У них там в землю не носи.
Ми ж надягаєм для краси.
Та в верх підносим ще й носи.
Ми на Вкраїні всі пани.
Бо ж закордонні в нас штани.
А наші баби пані.
В них шмаття від Ар Мані.
Щоб не Секон хенд із за кордону.
Село було б мов та Мадонна.
Ходили б голі ми усі.
У нас би не було й трусів.
А полишила нас трусів.
Сучасна Українська влада.
Вона не чує, стогну голосів.
Й зажерливо в народу краде.
***
Чи ж п’ють чиновники чаї?
Та п’ють за кошти не свої.
У них ото тільки й роботи.
Чаї ганять, чекать суботи.
А з понеділка тільки в крісло.
Після чаїв в ньому за тісно.
Беруться знову за чаї.
Сидять задумані німі.
Він думу дума про народ.
В селі він має бач город.
Квартиру має він у місті.
І дещо має він з’їсти.
Чи ж не багато то для нього?
Що має він чиновник з того?
Це ж скільки їх? І кожен їсти.
І у селі, і в тім же місті.
Так зажиріє він і в злості.
Чиновника попросить злізти.
З горба народу навіки.
Щоб той не пив з нього соки.
***
Як би довідався Григорій.
Про цю наругу, про це горе.
То встав би з мертвих назавжди.
І глум відвів з Сковороди.
Бо ненавидів, от біда.
Усіх грошей Сковорода.
Тепер він ликом на банкноті.
Якій вага аж на п’ять сотень.
Ще за життя він говорив.
Що світ його не полонив.
А мертвого таки зловив.
І на банкноту посадив.
І зрить з грошей Сковорода.
Це ж не годиться нікуди.
Я ж при житті поет, філософ.
Бідняк, тому і завжди босий.
На що ж мені така халепа?
Де взявсь собачий недотепа?
І посміявся з мене так.
Втулив на сотні не в п’ятак.
Зніміть мій лик з тої банкноти.
Що важить дурні аж п’ять сотень.
Або ж на брилі при могилі.
Слова змініть, вони не в силі.
***
Мені наснилась батька хата.
Я в трьох костюмах, безліч латок.
Іду до школи по науки.
А позад себе чую гуки.
То мама, сина з двору вчить.
Веди себе там як личить.
У школі син не гаміркуй.
Та одежини не попсуй.
Не буду мамо,- обіця.
Бо ж одежина, ветха ця.
Її в музей, та ще й за скло.
Щоб не розсипалась було.
Мороз колючий про бера.
Біжу до школи від двора.
А поруч мене інші діти.
У пальтах,- щоб не захворіти.
Лиш я один мов той жебрак.
Одітий в зиму ото так.
Що вітер наскрізь просіка.
В ході танцюю гопака.
Всю зиму я, аж до весни.
Беріг костюми, а вони.
Вірніш, що верхній був розлізся.
Хоч з ним по доброму я вівся.
Вини своєї в тім не бачу.
То час, зробив таку віддачу.
Щоб на віку зим більш не мати.
То й не відчув, я б тої втрати.
Ще кляті, люті дві зими,
До школи бігли вчитись ми.
В тих двох костюмах, що лишились.
Тому мабуть сьогодні й снились.
Ті три костюми геть не шуба.
Взяла в міняйлів, мама люба.
За десять ліпших крашанок.
Щоб хоч не голий, був синок.
За все життя, снів бачив віз.
А цей не обійшовсь без сліз.
Із двох костюмів, це ж дует.
В життя пішов, Василь поет.
***
Поема
Вже час залишити мені.
Вірші писати на землі.
Та ген, гайкнути вже до Бога.
В останню у свою дорогу.
Туди на небо, де всі рівні.
Шляхетний пан, і сіромаха бідний.
На вічний спокій, в ті пенати.
В небесні білії палати.
Піду з землі до того Раю.
Що нам попів віщують зграї.
А мо до Пекла ж не святий.
Бо тиск тут Сатани п’яти.
Покину землю й полечу.
Хоч й не пожив тут до схочу.
За ту межу, що звідти зась.
Тобі колись подати глас.
Я й сам не хочу в Бога Рай.
Хіба в куток десь, та під край.
Бо ж сумно в ньому ти ніхто.
Там дні постануть з молитов.
Любити треба тільки Бога.
Його хвалити, йти ним в ногу.
Як десь спіткнувсь та шкопиртнув.
То це вже гріх страшний утнув.
Так чим нам гірш у Сатани.
Його ж Господь нащось хранить.
Там біля себе біля Раю.
Й туди ідуть коли вмирають.
То ж вибір є у нас на небі.
Ідеш туди, де маєш требу.
І там ведеш своє дозвілля.
Хоч грішник, хоч святий, ти ж Боже зілля.
І на землі і в Пеклі в Раї.
Господь людей на щось збирає.
Сумує певно він бе них.
Без тих неправедних, святих.
Й тому їм дав мабуть дозвілля.
Щоб кожен шлях свій вибрав вільно.
Чи ж в Пекло йти, а чи ж у Рай.
Бери людино й вибирай.
То ж приклонімось перед Ним.
Що небо добрим дав і злим.
І не залишив без уваги.
Людей земних їм давши благо.
На вибір навіть після смерті.
Людині не слухняній впертій.
У землю б душу, та згноїти.
Так ні, забрав на небо жити.
Не може Бог бач без людини.
У всесвіті прожити й днини.
Тому не бійтесь помирати.
Мої земні убогі браття.
А я й на небі, в Пеклі в Раї.
Зберу убогих вас до зграї.
Й утну вірша, або пісень.
Щоб з розмаїттям вдався день.
Або ж збрешу якусь дурницю.
Що в ніч мені ві сні насниться.
Й розважу душі ваші грішні.
Тою брехней, таємно звісно.
Вам нагадаю про жінок.
Яких в житті я мав вінок.
Троянд духмяних з колючками.
Медовими їх балачками.
І так веселим колобком.
Душа полине за смаком.
Що лиш буває, в Пеклі, вРаї.
Де вас Василь збере до зграї.
А ще щоб там були меди.
Ні не солодкі для їди.
А ті із хмелю спиртові.
Що на землі пили живі.
То ж смакота, а скільки дурі.
В ту мить спиртне в крові вам збурить.
Те все лишиться на землі.
Меди пили там добрі й злі.
На небі ж зась, свої закони.
Спиртному стануть в перепоні.
Там із балди лиш благодать.
Другого ж ніде буде взять.
То ж пийте люди на землі.
Щоб добрі там робились злі.
А злі, щоб похмелившись рано.
Були такі, хоч прикладай до рани.
Знайду Тараса, той у Раї.
Мене давно вже визирає.
Глядить по небу з краю в край.
Чи ж не з’явився я у Рай.
Ото зрадіє вже Тарас.
Я ж теж малим теляток пас.
Як він ненавиджу панів.
І Катерин болючих снів.
Згадаєм землі України.
Ми ж два її кохані сина.
Про спів дівочий, білі хати.
На небі про таке не знати.
І Пушкін з неба виглядає.
Він теж давно мене чекає.
Без мене сумом весь обріс.
Мов той байрачний буйний ліс.
З Дантесом в нього суперечки.
За клятої тієї гречки.
Що при житті встрибнув Дантес.
До Наталі, звабливиць пес.
Немає миру й після смерті.
В Раю людині отій впертій.
І на дуель їм там не стати.
Бо ж мертві два ці супостати.
А он Єсенін й Сашка Блок грають в карти на дівок.
Ті теж, ось так вже сталось.
Мене давно вже зачекались.
Єсенін мудрий мов пророк.
Дає Сашку життя урок.
А той худючий мов жердина.
Йому перечить геть без спину.
Та жива моя Валюшка.
І я живий моя старушка.
То хай Єсенін й Сашка Блок.
Без мене грають на дівок.
Спогляну небо я з землі.
Дивись он в світанковій млі.
В широких штанях над землею.
Сам Маяковський став плебеєм.
Він щось плете собі про паспорт.
Про той радянський, молоткастий.
Та що ти дурню схаменись.
Це вже не в моді, то й заткнись.
А я й не знав, то й проколовсь.
Та й на інше не знайшовсь.
Поник поет й пішов на небо.
Така земля мені не треба.
Пливе хмаринка, там Пікуль.
Отримав з рання сотню дуль.
Таке йому вчинив Розпутин.
Герой книжок його непутєн.
Я що зробив тобі Пікуль.
Ти ж проти мене повний нуль.
Це я царям палив лампади.
В твоїх книжках я ж повна падоль.
То знай Пікулю, тут на небі.
Я білий мов у річці лебідь.
Той бруд, що при житті ти лив на мене.
В ньому тебе втоплю пімене.
На майдані в самім Раї.
Душ зібралось з сотню в зграю.
Там Сосюра взяв цеглину.
Та як кинув на Тичину.
Це вже справжняя війна.
Тут потрібен Сатана.
Хто гукав тут Сатану?
Я нічого не збагну.
А! Сосюра та Тичина.
Не поділять знову чина.
Ті гайкнули геть токами.
Що тут зробиш з дураками.
Он Ульянов наш Іліч.
Носить дрова в темну піч.
Це вже в пеклі де смола.
В нього там свої діла.
А кругом пролетарі.
Ходять мертві мов живі.
Топлять смолу в казанах.
Серед них один монах.
Ні чекай, та то ж Махно.
Нестір наш, мов із кіно.
Миє спину голій жінці.
В казані смоли по вінця.
Миєш добре милий друг.
Мовить Роза Люксембург.
А Іліч, то так пусте.
Язиком тільки плете.
Я із німців, бач не руська.
Так жалілась навіть Крупська.
Діла з нього тільки слине.
Й добре не помиє спини.
А Дзержинський хоч худий.
Миє ще мов молодий.
Не минає і спідниці.
Мовить Батьку молодиця.
Так а що ж ти Розо хтіла.
Ленін він же є муділа.
Кров йому терор лиш гріє.
Він про нього тільки й мріє.
Сталін той хоч і чурбан.
Так за те свій має жбан.
Он дивись в смолі сидить.
Й ні на кого не глядить.
Поруч скільки молодиць.
Голих смоляних сідниць.
Наміряється по сексу.
Фору дати навіть Зефсу.
Говорить, а що ж це я.
В мене є друг Берія.
Коли сам не справлюсь з ділом.
Той підтрима мене сміло.
Хто там лисий он у куті?
Голову схилив у смуті
Ге! Та то ж Хрущов Микита.
І на небі чисто бритий.
Що ж ти Юрію збрехав.
Коли в космос той літав.
Що нема на небі Бога.
Чим навішав мені роги.
Коли б знав я за годі.
Збудував собі б тоді.
В Раї пишнії палати.
Та й завіз би у них злата.
Льонька Брежнев, хитрий гад.
Зірочки свої із злат.
Прихопив сюди на небо.
І підсунув кому треба.
І Андропов і Черненко.
Ті на двох теж мали жменьку.
Гудзиків з мундирів знятих.
Хоч і мало зате ж злато.
Ті й на небі мають баб.
І нікуди тут без злат.
Бачиш Юрка, всюди блат.
Лиш Хрущов один рогат.
Йди від мене бісів син.
Ти лишив мене без вин.
І без баби одиноким.
Черевиком тобі б в око.
Як що так то я й піду.
Щоб не накликать біду.
Ні про Пекло ні про Рай.
Я тоді клянусь не знав.
І зігнувшись в три дуги.
Юрій встав на дві ноги.
Та й пішов собі туди .
Де нікому не годи.
Що пацан, отримав лай?
Запитав Юрка Чапай.
Сядь ось там біля Петра.
Та скуштуй осьо ситра.
Це з землі нам пруть у Рай.
Доповів Юрку Чапай.
З анекдотів нам частина.
Що там бають геть без спину.
Цю історію сумну.
Взяв Василь неначе з сну.
Після смерті ж нуль потіх.
За таке на небі гріх.
***
Моїй дружині Валентині
Кохай мене при цвіті м’яти.
Кохай мене від вух до п’яток.
Коли зимове сонце сходить.
Кохай коли воно заходить.
Кохай зі співом солов’я.
Поки живу на світі я.
Кохай пожадливо і спірко.
Кохай як весело, як гірко.
За це не вкине Бог у сірку.
Мою трепетну з неба зірку.
Спіши кохать, моя ти Ладо.
Моє червоне чудо злато.
І не тужи мов Ярославна.
Коли піду на небо славно.
Кохай мене, бо ж я поет.
Кохай мій з тіні силует.
Бо ж на землі таких як я.
Вже й не лишилось ні х…
***
Яка краса, січневий ранок.
Із ранку вийшовши на ганок.
Іду по воду до криниці.
А білий сніг скрипить, іскриться.
Ось дятел вдарив у горіх.
На мить задумався, затих.
Збивають сніг з дерев синиці.
Шукають їжу у кориці.
Дерева в січні кришталеві.
Це подарунок Василеві.
У січні наш Ісус родивсь.
Прийшов у світ, не подививсь.
Що надворі морози люті.
І що водойми будуть скуті.
У січні він і похрестивсь.
Так Батько Бог розпорядивсь.
Вода ж сьогодні у криниці.
Святою є по всій землиці.
***
Біль і гнів.
Поема.
Нема майбутнього в країні.
В моїй коханій Україні.
Де у керма стоять бандити.
Добравшись сито до корита.
Поруйнували, прихопили.
Хто був не згоден, того вбили.
І на кістках свого народу.
Маєтки аж до неба зводять.
Жирують кляті товстосуми.
Про свій народ, ніхто не дума.
А він убогий впав у злидні.
Де кожен перший, люди бідні.
Де геть забули, що він є.
Вони планують лиш своє.
Взялись завзято і грабують.
Волання стогну, геть не чують.
Нема в країні медицини.
Пігулки є, вони із глини.
І ті неначе золоті.
Збагачення тут на меті.
Зродити ніде у районі.
Роддоми стали в перепоні.
Бо ж не дають вони відкатів.
Тому чиновник їм не радий.
А в місто них, там ресторани.
В тих ресторанах, пики п’яні.
Та ще наркотики, тютюн.
Отак кругом, куди не плюнь.
Демографічний в нас колапс.
Бо вже лишилась жменька нас.
Та ми й не треба оцій владі.
Вона в житті собі лиш рада.
Та ще дітям своїм копичать.
У банках світу, це в них звичай.
Щоб той грабунок не забрали.
Накрадене ж, тому й сховали.
Отак усе, не це лиш гріх.
Ще й пенсіон курям на сміх.
Отримує простий народ.
На свій беззубий, бідний рот.
Корега є, зубів немає.
А люд України тримає.
Не їздить в мандри за кордон.
Не дозволяє пенсіон.
Дороги в нас теж мають вади.
Як у війну з під канонади.
Їм і тоді давали лад.
Сьогодні там народний мат.
Чиї в нас банки? Та Тігіпко.
Той надурив народ наш кріпко.
Із пенсій вибив добрий куш.
Тепер народ його не руш.
Він уже свій серед бандитів.
І ходить в них у царській свиті.
Тільки народу від реформ.
Як морю, хоч у штиль, хоч в шторм.
З землі селяни мають дулю.
В руках тримають лиш зозулю.
Оті папери, що вона.
Бач їм належить вся сповна.
А придивитися на зір.
У них лиш є отой папір.
Якому можна дати лад.
Та підтерти смачно зад.
Тепер селянин у державі.
Раба він має тільки право.
Забрали в нього все злодюги.
Бандитського народу слуги.
Заводи теж, вони Царя.
Тепер нема пролетаря.
Бо ті торгують на базарі.
Так захотів прем’єр Азаров.
Не ждете від народу, ката.
Відсоток з держ… сертифікату.
Щоб все поставити до діла.
То треба брати в руки вила.
Та добре наколоти сраки.
Отим кліщастим, загребущім ракам.
Зіпхнути геть їх від корита.
Й не дати їм там більше рити.
І президентом нам Ляшка.
В нього на це рука тяжка.
Це він в країні сила.
Тому й не покидає вила.
Що за держава? Коли в ній.
В чиновника бюджет мов свій.
А президент наш що вартує?
Він мало що нам гарантує.
Коли людина за слабує.
То сам народ її лікує.
Збирає гроші по копійці.
Бюджет грабують кровопивці.
Навіщо нам така держава?
Коли порушують в ній право.
І керівництво, що так краде.
Й не наведе в державі ладу.
Грудень 2013р.
PAGE 57