Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Загальні ознаки релігій.
1. Визнання надлюдської реальності, надприродного, Бога. Без цієї ознаки не могло б існувати жодне віровчення. Тому багато дослідників пояснюють природу та походження релігії, виходячи з ідеї Бога як «фундаментальної даності». Релігія виникла й існує, твердять вони, тільки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла б бути наявною у свідомості людини без існування Бога. Російський філософ і священик Олександр Мень (1935 - 1990), обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, підкреслював, що релігія є відповіддю людини на прояв у ній Божої сутності. Все у світі має певне реальне підґрунтя, коріння. Зокрема, розмірковував він, ніхто не стане заперечувати того, що потреби нашого тіла є об?єктивно життєво необхідними. Якщо ж дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось вищого, гідного поклоніння, то чи правильно буде бачити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що, подібно до того, як тіло пов?язане з об?єктивним світом природи, дух тяжіє до спорідненої і водночас значно вищої від нього реальності. Цей зв?язок, на думку Меня, здійснюється через особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід. Його він визначає як переживання, пов?язане з почуттям реальної присутності у нашому житті вищого начала, яке спрямовує нас і є причиною всього сущого.
2. Ідея визволення, порятунку (спасіння), в основі якої лежить віра у безсмертя душі. Релігія, як зазначав російський православний богослов і філософ Павло Флоренський (1882—1937), рятує нас, рятує наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Якщо онтологічно, розмірковував він, релігія є життям нас у Бозі і Бога в нас, то на рівні повсякдення — це система дій і переживань, які забезпечують душі рівновагу та порятунок.
3. Тлумачення природи людини виходять із того, що:
людина має свободу дій, тобто вона не є запрограмованою машиною; її помилки чи вчинене зло є наслідками цієї свободи;
людина бере участь у творенні шляхом самовдосконалення та навчання інших;
людське життя не обмежується земним існуванням.
4. Спільна основа релігійного знання, яку називають вічною мудрістю чи вічною філософією. Вона є результатом глибинного осягнення сутності життя. Попри плин часу вічна мудрість віками залишалася незмінною у різних культурах, втілюючись у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною, ця скарбниця мудрості містить у собі міркування щодо природи життя і любові, здоров?я і щастя, страждання і спасіння, її серцевиною є чотири фундаментальні висновки:
існують дві сфери реальності: перша — світ фізичних об?єктів і живих істот; друга — сфера свідомості, духу, яка не обмежена простором, часом, фізичними законами, оскільки вона ж їх і створює; тому сфера духу є безмежною, нескінченною і вічною;
людські істоти належать до обох сфер, оскільки вони не лише біологічні, а й духовні істоти. Ми маємо як тіло, так і душу, дух;
людина здатна усвідомити свою Божу іскру і Божу причину, що дає їй початок;
усвідомлення своєї духовної природи є найвище благо, найвища мета і найбільша користь від людського існування.
5. Універсальні духовні практики, покликані допомогти людині відкрити власну душу, взаємозв?язок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філософії. Серед цих практик виокремлюють сім вічних:
зміна мотивації: вивільнення від пристрастей, жадань та пошук бажань власної душі;
розвиток емоційної мудрості: зцілення власного серця і навчання любові;
моральне життя: відчуття приємності від продукування добра;
концентрація й заспокоєння власного розуму;
пробудження духовного бачення: навчання чіткому баченню у всьому божественного;
виховання духовного розуму: розвиток мудрості;
вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості від служіння.
Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомості, мудрості, любові. Вони є необхідними для розуміння життя і нас самих. Кожному відома деструктивна сила таких почуттів, як страх, ненависть. Практики протиставляють їм методи нейтралізації і водночас пропонують шляхи розвитку благотворних емоцій — любові, співчуття, сприяючи народженню мудрості. Практика ж свідомого сприяння іншим людям зменшує такі руйнівні спонукання, як жадоба, ненаситність, і виховує протилежні риси — доброзичливість і безкорисливість. Отже, релігія є складним духовним феноменом, який не лише виражає віру людини в існування надприродного начала, Бога, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання.
У релігієзнавстві побутують різні підходи щодо визначення основних елементів релігійної системи. Так, одні автори основними складниками релігії називають релігійні свідомість, діяльність, інститути й організації. Другі переконані, що до релігії передусім належать доктрина, міф, естетичні цінності, ритуали й інші форми культової практики. Треті, яких більшість, виокремлюють релігійну свідомість (релігійні погляди та уявлення), релігійний культ, релігійні організації. Їх погляди ми й поділяємо, вважаючи, що такий поділ є найоптимальнішим. Кожен із названих складників релігії є динамічним і поліфункціональним, і, у свою чергу, структурується.
Релігійна свідомість. Стрижнем будь-якої релігії є релігійна свідомість.
Релігійна свідомість — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументів, концепцій, сенсом яких є здебільшого віра у надприродне.
Віра в надприродне є визначальним чинником релігійної свідомості більшості розвинутих релігій. Більшості, але не всіх, оскільки, наприклад, у буддизмі відсутня «віра у надприродне». Інтегративною рисою й невід´ємною ознакою релігійної свідомості є релігійна віра, що бездоказово свідчить про істинність релігійного вчення. Релігійна віра надає життєдайної сили всьому релігійному комплексу. Вона зумовлює також своєрідність шляху до Бога, що властивий певному віровченню.
Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (концептуальний) і буденний.
Теоретичний рівень охоплює:
упорядковане вченя про Бога (богів), світ, природу, людину, суспільство;
релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції.
Визначальним чинником на цьому рівні є перша складова — систематизоване й кодифіковане віровчення (релігійні тексти), або Святе Письмо, наприклад Трипітака у буддистів, Авеста в зороастризмі, Тора в іудеїв, Біблія у християн, Коран у мусульман тощо. Названі книги мають ранг сакральних і створені (передані) або мислителями-мудрецями, або сакральними особами — Гаутамою, Зороастром, Мойсеєм, Ісусом Христом, Мухаммедом. Святе Письмо є основою теоретичного рівня релігійної свідомості. Воно визначає зміст і сутність церковно-богословських доктрин, є невід´ємним компонентом свідомості віруючого.
Релігійній свідомості теоретичного рівня властиві:
символізм — релігійні уявлення втілюються у знаки, символи, наприклад у предмети культу, ритуальні дії, релігійну лексику. Серед релігійних символів є ті, які репрезентують певну релігію: хрест — символ християнства, чакра — символ буддизму, півмісяць — символ ісламу тощо. Існують також символи певних конфесій, общин, окремих персонажів та ін.;
алегоричність — умовна форма висловлювання, вираження абстрактних понять у наочних образах, які потребують іншого, відмінного від буквального, розуміння. Наприклад, Христос іде по воді до своїх учнів, миттєво зцілює тяжко хвору жінку, п´ятьма хлібинами втамовує голод цілого народу тощо. Ці оповідання передають надію, що незгоди можна подолати навіть тоді, коли хиткий ґрунт утікає з-під ніг, що любов і людяність здолають будь-яке зло;
емоційність — чуттєве ставлення віруючих до сакральних речей, персон, місць, один до одного і до себе, до релігійно забарвлених явищ, світу тощо (наприклад, любов до Бога, почуття гріховності, послуху, покірності, радість богоспілкування, співчуття до ближнього, благоговіння перед красою й гармонією створеної природи, очікування чуда тощо);
діалогічність — можливість внутрішнього спілкування з Богом. Діалог реалізується під час молитви, богослужіння, медитації, за допомогою усної чи внутрішньої мови, яка створює ефект розмови «Я» з Богом, Бога з «Я». Прикладом є слова Господньої молитви у християнстві: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім´я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам на сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у випробування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки» (Мт. 6:9—13).
Буденний рівень релігійної свідомості охоплює сукупність понять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, звичок і традицій, пов´язаних із вірою в надприродне. Їх зміст безпосередньо відображає умови життя людей. Така свідомість не є чимось цільним, систематизованим. Вона має фрагментарний вигляд: є набором розрізнених елементів, що сформувалися не внаслідок проникнення в сутність об´єктів вірування, а як результат зовнішнього, поверхового, некритичного сприйняття дійсності. Попри наявність раціональних та вольових елементів, тут домінують усе ж емоції — почуття, настрої, афекти тощо. Така свідомість здебільшого потребує наочно-образних форм.
Релігійна свідомість не може існувати поза релігійними емоціями. Адже вже сама віра людини глибоко ірраціональна. Віруючий любить і радіє, благоговіє і сподівається, має надію і переживає страх, відчай, скорботу, заспокоєння, розлучення тощо. Найсильнішими серед релігійних почуттів є любов, милосердна любов, що не заздрить, не возвеличується, не прагне до гніву, не думає про лихе, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе переносить, сподівається всього, усе терпить. Переживання любові є ставленням не лише людини до Бога, а й Бога до людини, «бо від Бога любов... і хто перебуває в любові, перебуває той у Бозі, і в нім Бог перебуває» (Ів. 4:7, 16).
Релігійний культ. Релігійні погляди, уявлення, почуття мають специфічний спосіб буття і формування — культову практику (культову діяльність).
Культова діяльність — система певних обрядів, сукупність стереотипних символічних дій віруючих, у якій втілюються їхні релігійні уявлення. Спрямована на встановлення двосторонніх стосунків між людиною і надприродним.
Культ (лат. cultus — догляд, поклоніння) як один із основних елементів релігійного комплексу — передусім система дій і засобів впливу на надприродне. Жодна релігія не може існувати без культу. Це спосіб існування релігійних уявлень та почуттів. Зміст культових дій визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догмами. Релігійна свідомість постає в культі у вигляді культового тексту, основу якого становить зміст певної священної книги. Відтворення змісту Святого Письма під час культових дій оживляє в свідомості їх учасників релігійні образи і сюжети. Тому релігійний культ називають мовою релігії, де предмети, дії, слова мають символічне значення. Це своєрідна «драматизація» релігійного тексту, що пов´язана з вірою в Бога, описані у Святому Письмі події, у їх повторюваність, у присутність основних дійових осіб релігійних оповідей.
Культові дії — це конкретні акти релігійної активності віруючих — релігійні богослужіння, обряди, свята, молитви тощо. Культова діяльність неодмінно потребує й специфічних матеріальних форм: культової будівлі, культових предметів тощо. Наприклад у християнстві — це облачення (одяг) священика, хрести, свічки, ікони, посуд, твори релігійного мистецтва. У своїй єдності культові предмети формують неповторну ауру духовного простору. Матеріальні форми культу варіюються залежно від конфесії. Так, католицизм і православ´я, наприклад, зберігають вірність пишній театральній обрядовості, широко і вміло використовуючи при цьому релігійне мистецтво (скульптуру, малярство, музику і спів), завдяки чому задовольняються не лише релігійні, а й естетичні потреби віруючих. У протестантизмі ж обряди скромніші: основна увага приділяється індивідуальному спілкуванню віруючих із Богом шляхом молитов, покаяння тощо.
Релігійні обряди обов´язково потребують точності у відтворенні своїх елементів. Тому вони є найбільш усталеним, консервативним елементом будь-якої релігійної системи. Особливе місце в релігійному культі належить молитві, яка є найважливішим засобом спілкування віруючого з надприродним. Вона постає невід´ємною частиною релігійного культу в буддизмі, християнстві, ісламі, тобто в усіх сучасних світових релігіях.
Молитва — вербальне (словесне) звернення людини до об´єкта своєї віри (Бога, святих тощо) із проханням усіляких благ, заступництва, відвернення зла.
Молитви бувають хвалебні, вдячні, прохальні та ін. Завдяки своїй простоті й доступності молитва є найпоширенішою формою релігійної діяльності віруючих. В інтерпретації, наприклад, християнських отців церкви — це одна з найважливіших чеснот. Вище молитви є лише любов, і на тій підставі, що молитва — чеснота особиста, а любов — всеосяжна.
Релігійні організації. Носії певного віросповідання формують релігійну спільноту (сукупність релігійних груп), яка має певну організаційну структуру. Тому до основних елементів релігії належать і релігійні організації.
Релігійна організація — об´єднання послідовників певного віросповідання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення, культом, системою організаційних принципів, правил і ролей.
Найважливішими завданнями релігійних організацій є донесення до віруючих певних норм і правил поведінки, формування у них певної мети, цінностей та ідеалів. Це досягається виконанням низки функцій:
1) виробленням систематизованого віровчення;
2) розробленням системи його захисту й утвердження;
3) управлінням культовою діяльністю;
4) контролем і вжиттям санкцій у випадку неточного виконання релігійних норм;
5) підтримкою зв´язків із державним апаратом та світовими організаціями.
Релігія — явище суспільне. Вона з´являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Після послаблення родових зв´язків на зміну зовнішньому контролю приходить внутрішній. Відтоді всевидящий Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер, з іншого, створюють силове поле, яке ось уже не одне тисячоліття утримує особу в межах норм, вироблених культурою. Тож релігію можна розглядати і як дієвий суспільний чинник. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio — виконання, завершення).
Функцій релігії кілька: світоглядна, компенсаційно-терапевтична, комунікативна, інтегративна, дезінтегративна, легітимізуюча, регулятивна та ін.
Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому.
Світоглядна функція — здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різник предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.
Мета релігійного світогляду — дати людині не тільки певну картину світу, а й сенс її життя, тобто зробити його осмисленим. Адже знання людини того, для чого вона живе, робить її сильнішою, допомагає здолати життєві негаразди, страждання і навіть гідно сприйняти смерть. Релігійний, поруч із міфологічним, філософським, натуралістичним (науковим), є одним із найважливіших типів світогляду. В його основі — релігійні догми, викладені у святих книгах, релігійних переказах, працях отців церкви тощо. Центральним положенням релігійного світогляду є думка про те, що в основі всіх явищ природи, суспільства, людського буття, свідомості й пізнання — Бог.
Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.
Компенсаційно-терапевтична функція — здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілнуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об´єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя.
Комунікативна функція. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію.
Комунікативна функція — здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв´язки.
Комунікативна функція має вертикальний (спілкування під час богослужінь, молитов, медитації тощо з Богом, ангелами, душами померлих, святими, які виконують роль ідеальних посередників) і горизонтальний (спілкування віруючих між собою) аспекти свого вияву.
Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегративна функція.
Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному зв´язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.
Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми. Інтегративна функція релігії виявляється чи не найочевидніше під час спільної участі в культовій діяльності. Саме через культ релігія формує суспільство як цілісність.
Дезінтегративиа функція. Практична реалізація інтегративної функції має свої історичні, соціальні межі. За певних умов і в певні історичні епохи релігія може не інтегрувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрувати, роз´єднувати їх.
Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.
Релігійне протистояння може бути джерелом конфліктів між християнами і мусульманами, православними і католиками, католиками і протестантами тощо. Такі конфлікти часто свідомо загострюються лідерами певних релігійних об´єднань, оскільки ворогування з «чужими» конфесіями сприяє внутрішній інтеграції, створює відчуття єдності, спонукає шукати опертя тільки у «своїх». Вороже ставлення до «чужих» найбільш характерне для сектантських об´єднань. Дезінтегративна функція релігії виявляється не лише за умов протистояння різних конфесій. Конфлікти, непорозуміння можуть існувати й всередині певної релігійної організації чи об´єднання, наприклад між ортодоксами (консерваторами-традиціоналістами) й реформаторами-модерністами. Інколи такі конфлікти набувають найгостріших форм і переростають у соціальне протистояння (наприклад, селянська війна у Німеччині в XVI ст. під керівництвом Томаса Мюнцера).
Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція. Із інтегративною функцією релігії тісно пов´язана легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.
Легітимізуюча функція (лат. legitimus — законний, узаконений) — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.
Відомо, що жодна суспільна система не здатна існувати, якщо не забезпечено певне лімітування (обмеження) дій її членів, не визначено параметрів, меж їхньої діяльності. Інакше кажучи, для стабільного існування суспільної системи необхідне дотримання певних узаконених правил й наслідування певних зразків. Релігія «вкорінює» такі норми в надприродному, абсолютному, висуваючи абсолютні (крайні) вимоги — максими (лат. maxima — найвищий принцип). Крізь призми максим оцінюються найрізноманітніші вчинки, явища і формується певне до них ставлення. Максими мають обов´язковий і невідворотний характер.
Регулятивна функція. Є близькою до легітимізуючої.
Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.
Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль тощо) — система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання) тощо. За характером регулювання релігійні норми можуть бути позитивними, тобто такими, що зобов´язують виконувати певні дії; або негативними, що забороняють певні вчинки, відносини тощо. За об´єктом припису їх поділяють на загальні (розраховані на всіх прибічників конкретного релігійного вчення) та часткові (призначені лише для певної групи, наприклад, тільки для мирян або лише для кліру).
За характером діяльності та відносин, на які впливають релігійні норми, їх поділяють на культові й організаційні. Культові норми визначають порядок культових обрядів, церемоній. Організаційні норми регулюють внутріобщинні, внутріцерковні, міжцерковні, а також міжконфесійні відносини, тобто відносини, які виникають у релігійних організаціях (общинах, сектах, церквах, деномінаціях) між віруючими певного віровчення, між релігійними об´єднаннями, між представниками духовенства, між керівними органами релігійних організацій та їх структурними підрозділами. Ці норми входять до різноманітних статутів і положень про релігійні організації.
Релігія не просто проголошує норми. Вона також підкріплює їх чіткою системою заходів спонукання, заохочення, схвалення, стимулювання. Релігійні норми охоплюють широку сферу суспільного буття людини. Не випадково в релігієзнавсті йде дискусія з приводу того, що в нормативному регулюванні можна віднести до суто релігійного, а що є зовнішнім щодо релігії. На нашу думку, релігійними є будь-які регулятивні впливи, якщо вони не виходять за межі релігійних організацій (виняток становить хіба що місіонерська діяльність, яка ініційована релігійною мотивацією). Усі інші є формами суспільної (громадської) діяльності релігійних організацій.
Релігія виконує й інші функції, зокрема культуроформуючу, культурозберігаючу, за певних умов — етноформуючу тощо.
Гуманістична місія релігії. Аналіз функцій релігії свідчить, що вона активно впливає на конкретну людину і суспільство загалом у багатьох напрямах. При цьому вона не лише виконує важливі суспільні функції, а й має гуманістичну місію. Гуманістичний потенціал релігії полягає в тому, що вона підносить людину над природою. Так, Христос фактом свого воскресіння подолав вікову приреченість людини на смерть, проклав їй шлях до безсмертя, піднявшись тим самим над природною необхідністю. Смерть і воскресіння Христа — межа, яка засвідчує, що кінечність людини може бути подолано. І подолано зусиллями самої людини, її творчою діяльністю стосовно самої себе, тобто самотворенням. Творчий акт такого ґатунку завжди є процесом звільнення й переборення людиною всього того, що стоїть на шляху пізнання істини. Як продукт геніального Творця, вона мусить розкрити геніальність і у собі — своєю творчою активністю, подоланням у собі всього особисто-егоїстичного, самолюбного. Тому людина й розглядається як співтворець Бога. У такому розумінні релігійний світогляд стимулює творчу діяльність людини, створює необхідні передумови для її самореалізації.
Гуманістичний потенціал релігії виявний через формування духовності людини — міру її людяності, яка є надбанням праці її власної душі. Духовність — це сфера зв´язку людини з абсолютом, з буттям. І забезпечує цей зв´язок релігія. Виникнення і функціонування релігії у певному сенсі — це відповідь людини на потребу в рівновазі й гармонії зі світом, в єдності зі всім сущим.
Релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).
Релігія — це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім´я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія — не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об´єднавчою силою.