Феодальне господарство на землях України X ст

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Економічна історія України

Загальний огляд форм господарювання в Україні

1.  Господарство первісної доби і давніх цивілізацій:
   1.  привласнююче господарство;
      1.  суть і значення неолітичної революції, перехід до відтворюючого господарства, перший і другий поділ праці;
         1.  кочове господарство на землях України;
         2.  осідле господарство давніх греків.
2.  Феодальне господарство на землях України (X ст. – 1861р.):
   1.  сутність феодального господарства, етапи формування і розвитку феодалізму в Європі і в Україні;
      1.  феодальне господарство Київської Русі і Галицько-Волинського князівства:
         1.  сільське господарство;
            1.  ремесла, фінанси, розвиток міст;
               1.  зовнішня і внутрішня торгівля, торговельні шляхи, Київська і Галицько-Волинська Русь в економічній системі єдиної Європи середніх віків;
                  1.  соціальна структура суспільства давньоукраїнської доби.
                  2.  феодальне господарство за умов панування Литви і Польщі (XIV–XVII ст.):
                     1.  занепад економіки за умов татарської навали і відродження сільського господарства;
                        1.  закріпачення селян і створення фільваркової системи, втягнення в європейську торгівлю;
                        2.  колонізація ("займанщина") і освоєння нових земель українцями, поляками, козаками;
                        3.  ремесла, торгівля, фінанси, розвиток міст;
                        4.  занепад господарства в умовах Визвольної війни і Руїни;
                        5.  господарство Криму в пізнє середньовіччя, як економічний феномен;
                        6.  зміни в соціальній структурі населення в XIV–XVII ст.;
                  3.  феодальне господарство в Україні за умов панування Речі Посполитої, Московсько-Російської і Австро-Угорської імперії (XVII – пер. пол. ХІХ ст.):
3.  економічний розвиток Гетьманщини і його обмеження з боку російської влади (XVIII ст.);
4.  економічний розвиток підросійської України в к. XVIII – пер. пол. ХІХ ст.: нові явища в сільському господарстві, початок промислового перевороту, колонізація нових південноукраїнських земель, зовнішня і внутрішня торгівля, утворення нових міст;
5.  господарство західноукраїнських земель в XVIII – ХІХ ст.;
6.  зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства в XVIII – перш. пол. ХІХ ст.
7.  Капіталістична модернізація України (перша спроба, 1861–1917рр.):
   1.  економічні принципи капіталістичного господарювання, основні етапи розвитку капіталізму в Європі і світі;
   2.  скасування кріпацтва, економічні реформи в Австро-Угорщині (1848р.) і Росії (1861р.);
   3.  особливості "першого приходу" капіталізму в Росії і Україні, перша капіталістична індустріалізація України, формування промислового центру і капіталістичного сільського господарства;
   4.  торгівля і фінанси за умов капіталізму;
   5.  зміни в соціально-класовій структурі українського суспільства, загострення соціальних протиріч.
8.  Економічні експерименти радянської влади – економіка соціалізму в Росії та Україні (1918–1991рр.):
   1.  воєнний комунізм (1918–1922рр.) більшовиків в Україні;
      1.  НЕП в Україні (1922–1928рр.);
      2.  друга соціалістична індустріалізація в Україні (1929–1939рр.) і колективізація сільського господарства: взаємозв’язок, економічні і соціальні наслідки;
      3.  спроби реформування економічної систему соціалізму в СРСР і УРСР: хрущовська відлига (1954-1964рр.), косигінські реформи (1965 – поч. 70-х рр.), застій (70-ті – поч. 80-х рр.), перебудова і прискорення (1985–1991 рр.).
         1.  Капіталізм в Україні – реставрація (друга спроба; 1991-….)

***

Життя людини відбувається в різних вимірах і сферах. Зазвичай виділяються духовно-культурну сферу, політико-владну сферу та економічну (господарську) сферу. Духовно-культурна сфера спрямована на задоволення моральних, релігійних, художніх, наукових, освітніх та інших соціо-культурних потреб. Політико-владна сфера забезпечує державне, адміністративне, правове, міжнародне життя суспільства. Економічна (господарська) система забезпечує задоволення первинних потреб людей в їжі, одязі, житлі. Задоволення цих потреб відбувається завдяки виробництву, обміну, розподілу і споживанню продуктів праці людини і всього суспільства. Всі ці системи пов’язані між собою, взаємодіють і доповнюють одна-одну. До цього часу точаться суперечки, яка з цих сфер людського життя головніша. На нашу думку, дати однозначну відповідь на таке питання неможливо.

Тому, основна мета лекції – зрозуміти форми і засоби господарювання, які використовувались населенням України, їх особливості. Важливим є розуміння того, як господарювання і економічний лад впливали на інші системи і сфери людського життя, і перш за все на соціальну структуру суспільства.

Історію господарювання в Україні можна поділити на кілька етапів. Перша людина на території України з’явилась 1,5 млн. р. до Р.Х. Це був архантроп, який прожив до 150 тис. р. до Р.Х. і займався збиральництвом. За архантропом, важливою ланкою розвитку людини став неандерталець. Він з’явився 150 тис. р. до Р.Х. і прожив до 40 тис. р. до Р.Х. Неандерталець освоїв не лише збиральництво, а і примітивне полювання, почав використовувати вогонь в своєму житті. Слідом за неандертальцем з’явилась людина розумна (homo sapiens) або кроманьйонець. В фізіологічному відношенні це була сучасна людина і з’явилась вона 40 тис. р. до Р.Х. Кроманьйонець настільки розвинув свої можливості господарювання і створення знарядь праці, що саме після нього історію людства можна ділити в залежності від форм і методів господарювання. Кроманьйонець з його господарством і знаряддями праці проіснував до 10 тис. р. до Р.Х. Таким, побіжно, був перший етап господарювання на українських землях.

Особливістю наступного етапу господарювання (10тис. р. до Р.Х. – 6тис. р. до Р.Х.) стало приручення тварин і розвиток землеробства. Тобто. вісім тисяч років назад людина задовольняла свої потреби за допомогою збиральництва, полювання, рибальства, гончарства, примітивного ткацтва, прирученої собаки, свині і примітивного землеробства. Таке господарство було достатньо розвинутим, але залишалось привласнюючим. Людина великою мірою залежала від природи, меншою мірою виробляла, користувалась тим, що давала природа. Етап привласнюючого господарювання проіснував близько 1,5 млн. років. Півтора мільйони років людина залежала повністю і беззастережно від природи. І лише останні вісім тисяч років людина бореться з природою.

Наступним великим кроком в цій "боротьбі" став період неоліту (6-4тис. р. до Р.Х.). Суть цього етапу – перехід від привласнюючого до відтворюючого типу господарювання. Основними галузями господарювання стають землеробство і скотарство. Людина створила нові знаряддя праці. Починається перехід від кам’яних і дерев’яних до металевих знарядь праці. Саме тому цей період називають неолітичною революцією.

Наступні етапи господарювання пов’язані з використанням металу. Спочатку міді, а згодом бронзи і заліза. Період початкового (примітивного) використання металу охоплював 4-1 тис. р. до Р.Х. Розвиток господарювання відбувався через спеціалізацію і поділ праці. Так в період енеоліту – 4-3 тис. до Р.Х. відбувся перший великий суспільний поділ праці: землеробство відділилось від скотарства. В епоху т.зв. раннього заліза - початок І тис. до Р.Х. відбувається другий великий суспільний поділ праці: із землеробства виокремлюється ремесло. Пов’язувала землеробство, ремесло і скотарство торгівля. В другому тисячолітті до Р.Х. історія вже знає розвинуті форми суспільного життя, це давні держави Єгипту. Шумеру і Вавилону. В них співіснують всі галузі господарювання: сільське господарство, ремесло, скотарство, торгівля.

В Україні виразні формі господарського життя, на нашу думку, з’являються в V – IV ст. до Р.Х. А з приходом греків у Північне Причорномор’я формується так би мовити замкнутий цикл. Давньослов’янські племена на півночі України займаються сільським господарством, скіфи – займаються кочовим скотарством, греки – торгівлею, ремеслом і сільським господарством. В Україні поєднуються рабство і общинна форма господарювання. З занепадом давньої Греції і Риму занепадає рабство. З утвердженням на більшості українських земель слов’янських племен утверджується общинна форма господарювання на землі. Таке господарство існує до Х – поч. ХІ ст. по Р.Х.

З цього часу формується феодальне господарство. Феодалізм як форма економічних відносин в Україні проіснував близько 900 років. Ліквідація феодалізму пов’язана з відміною кріпацтва в Австро-Угорщині (1848р.) і в Росії (1861р.). На зміну феодалізму приходить капіталізм.

Капіталізм, як форма економічних відносин, проіснував з 1861р. (досить умовно) по 1917р. На землях Західної України до 1939р. Тобто близько 80 років. Це було перше пришестя капіталізму. В Росії і Україні він утверджувався в той час, коли Західна Європа переживала його чергову трансформацію в імперіалізм, а Японія, США і Германія наздоганяли Британію і Францію. Суспільства Росії і України не витримали жорстких протиріч капіталізму, спробували вийти за його межі проголосивши формування нових економічних відносин – комуністично-соціалістичних.

Соціалізм, як форма економічних відносин, проіснував з 1918р. по 1991р., тобто близько 70 років. Особливістю соціалістичного господарювання став його величезний мобілізаційний потенціал. Соціалістична економіка показала свою ефективність в умовах війни, для рішення глобальних проблем – надшвидкої модернізації, створення ядерної зброї, освоєння нових земель. Але цій економіці були "протипоказані" мирні, спокійні умови існування. В таких умовах вона відставала від капіталізму.

З 1991р. на пострадянському просторі будують капіталізм. Це йогодруге пришестя. Яким воно є і буде? Відповідь на це питання у нас перед очима. Ясно одне, кожен наступний господарський механізм, незважаючи на його прогресивний характер зберігав в собі елементи попереднього господарювання. Кожна нова система створювала великі можливості і таїла великі небезпеки.

Розділ І. Господарство первісної доби і давніх цивілізацій

(1,5 млн. р. до Р.Х. – V ст. по Р.Х.)

Первісна доба – найтриваліша в історії людства. Прадавню історію, в залежності від того, якими природними матеріалами користувалась первісна людина для задоволення потреб, і як господарювала поділяють на: 1)палеоліт – давній кам’яний вік (1,5 млн. р. до Р.Х. – 10 тис. р. до Р.Х.); 2)мезоліт – середній кам’яний вік (9 тис. р. до Р.Х. – 6 тис. р. до Р.Х.); 3)неоліт – новий кам’яний вік (6 тис. р. до Р.Х. – 4 тис. р. до Р.Х.); 4)енеоліт – мідно-кам’яний вік (3 тис. р. до Р.Х – 1 тис. р. до Р.Х.); 5)ІХ ст. до Р.Х. – початок ери заліза.

Перша людина з’явилась в Україні в добу палеоліту. Це був архантроп. Життя на той час було важким, як і завжди. На той час в Україні був холодний клімат. Льодовик дійшов до сучасного Полісся. Далі йшла велика територія тундри. Сприятливі для життя архантропа умови залишались лише на Півдні. Господарство архантропа було привласнюючим. Протолюдина збирала плоди, ягоди, їстівне коріння, використовувала загінне полювання на мамонта, зубра, лося, оленя. Починає використовувати вогонь.

На зміну архантропу приходить неандерталець (150 тис. р. до Р.Х. – 50 тис. р. до Р.Х.). Він вже добре полює за допомогою кістякового гарпуна і примітивного луку. Активно використовує вогонь і вдосконалює знаряддя праці. Пізній палеоліт (40 тис. р. до Р.Х. – 10 тис. р. до Р.Х.) – час появи кроманьйонця (homo sapiens). Він перейняв досвід попередників і навчився гончарству, основам землеробства. Людина, завдячуючи жінці, навчилась ткати і одягатись не в звірячі шкури, а в шитий одяг. Мезоліт (10 тис. р. до Р.Х. – 6 тис. р. до Р.Х.) позначений закінченням останнього льодовикового періоду. Природні умови пом’якшуються, формується сучасний клімат. Разом із збиральництвом і полювання з’являється рибальство і приручаються тварини.

Протягом палеоліту і мезоліту відбувається поступовий перехід від людського стада (як першої форми соціального життя) до матріархальної родової общини. Примітивність знарядь праці і зброї (а саме вони обумовлювали статус чоловіка), залежність роду від господарської діяльності жінки (збиральництво, ткацтво, приручення тварин) обумовлювали високий статус жінки в суспільстві. Людина зберегла колективний спосіб господарювання, і перш за все в добуванні їжі. Існувала первісна рівність, колективне використання знарядь праці і матеріальних результатів праці. Можливо таким і був первинний, примітивний комунізм.

В період неоліту (6 тис. р. – 4 тис. р. до Р.Х.) відбувається перехід від привласнюючого до відтворюючого типу господарювання. Основними галузями господарювання, а значить і виживання стають землеробство і скотарство. Мисливство і рибальство, поступово, стають додатковими видами господарської діяльності. Саме з цього часу людина великою мірою перестала залежити від природи. І саме з цього часу, голод перестав бути вічним тягарем людини. Тому цей період називають неолітичною революцією.

Чергові кроки в розвитку господарювання, пов’язані з використанням металу: міді, бронзи, заліза. Це були часи енеоліту, бронзовий і залізний часи.

В епоху енеоліту (4-3 тис. р. до Р.Х.) відбувається перший великий суспільний поділ праці. Як основні галузі виокремлюються скотарство і землеробство. Збільшується продуктивність праці людини, завдяки спеціалізації, і оволодінням виробництва металів: міді і золота. В землеробстві почали використовувати тварин. Було винайдено колесо. Формується перша система обміну. Відтворююча система господарювання стала домінуючою. В Україні, це період існування трипільської культури. Люди того часу мали розвинуте орне землеробство і знали основні сільськогосподарські культури: ячмінь, пшеницю, просо. Зерно на борошно перетирали кам’яними зернотерками. Трипільці розводили велику і дрібну худобу, свиней, коней. Поряд з трипільцями, в степах від р. Дон до р. Дунай жили кочові та напівкочові скотарські племена. Так співіснували дві основні галузі господарювання.

На зміну енеолітові прийшла епоха бронзи (2-1 тис. до Р.Х.). Бронза – сплав міді, олова, свинцю, цинку, миш’яку значно розширила виробничі, культурні, побутові можливості людини. На території сучасного Донбасу, археологи знайшли прадавні шахти, в яких видобувались руди необхідні для виплавки бронзи. Епоха бронзи – це в принципі, світ уже розвинутих держав: Давнього Єгипту, Шумеру, Аккаду. В м. Миколаєві епоха бронзи представлена залишками міста, яке розташувалось на березі р. Інгул. Утворення складних, соціальних – державних форм життя стало наслідком нових форм господарювання. З’являються багаті і бідні, пануюча верхівка, яка хоче зберегти владу. Починаються перші війни між скотарями (кочовиками) і землеробами. Адже перші могли збагатитись дуже швидко за рахунок пограбування останніх. В Україні відбувається перехід від родової общини до сусідської общини. Формується патріархат. Але продовжує зберігатись племена форма соціального ладу.

На початку 1 тис. до Р.Х. людина освоює виготовлення знарядь праці з заліза. Починається епоха заліза (яка продовжується до цього часу). Виготовлення заліза, різноманітних виробів з нього вимагало великого професіоналізму. Крім того, на цей час існувало вже розвинуте гончарство, ткацтво, існували будівельні та інші професії. Тому, в цей час із сільського господарства виокремлюється ремесло, згодом формується розвинута торгівля. Вже на сер. V ст. до Р.Х. існує розгалужена система господарювання, яка включає в себе сільське господарство, скотарство, ремесло, торгівлю. Існує фінансова система з грошима і кредитом. Господарство перетворюється в економіку. В нових економічних умовах формується розвинуті державні форми життя.

В V ст. до Р.Х. в Україні вже співіснували всі ці типи господарювання. Сільське господарство з орним землеробством представлене прадавніми слов’янськими племенами. Кочове скотарство, представлене кіммерійцями, скіфами, сарматами та наступними кочовими народами, які проходили українськими землями до к. ХІІІ ст. по Р.Х. Розвинута торгівля, ремесло і сільське господарство представлене давньогрецькою цивілізацією.

Самою простою формою господарювання було кочове скотарство кіммерійців, скіфів, сарматів. Табуни коней, отари овець і іншої дрібної худоби переганялись з місця на місце. Рух цієї живої маси, на чолі з воїнами-кочовиками, ніщо не могло зупинити. Кочовики вміло обробляли залізо, виготовляли міцну зброю. Тому звичайним було збагачення за рахунок пограбування осідлих племен, або їх підкорення. Кочовики активно торгували людьми, продаючи грекам полонених. Підкорені слов’янські племена давали збіжжя, яке теж продавалось грекам. Пізніше, частина скіфів освоїли землеробство і ремесло, створила осідлу державу – Малу Скіфію, в північній частині Криму.

Найбільш розвинутим господарством володіли давні греки. У VIII-VI ст. до Р.Х. стародавні греки розпочали колонізацію північного узбережжя Чорного моря. На початку колонізації, землі причорномор’я становили великий інтерес як ринок збуту грецьких товарів. Саме тому  першими  на Чорному морі постали причальні стоянки – невеликі пункти для торгового обміну. Греки завозили кераміку, металевий посуд, зброю, коштовності, тканину. У місцевих племен вимінювали сушену та в’ялену рибу, шкіри, шерсть, зерно. Поступово місця для причалів перетворювались на постійні торговельні пункти із складами. Нерідко на цих місцях виникали невеликі поселення – емпорії. Згодом по шляхам греків-мореплавців, пішли греки-переселенці (колоністи). Обов’язковою умовою формування нових поселень була зручна гавань і родюча навколишня земля. Таким чином були створені давньогрецькі міста в Україні – Борисфеніда, Ольвія, Тірас, Херсонес, Пантікапей, Танаїс. Навколо міст-держав (полісів) існувала широка мережа сільськогосподарських поселень – хора. Міста-поліси були центрами торгівлі, ремесла, мореплавства. Хора – центром сільськогосподарського виробництва.

Основою сільськогосподарського виробництва давніх греків стало землеробство (рільництво) в основі якого – вирощування зерна (проса, ячменя, пшениці). Розвинутим землеробством відрізнялась Ольвія і її округа. А в Боспорі і Херсонесі з ІІІ ст. до Р.Х. починають вирощувати виноград, займаються садівництвом і городництвом. Без сумніву розвинутим було рибальство. Із свійських тварин розводили коней, корів, овець, кіз, свійську птицю. Працювали на землі, як дрібні землевласники так і великі латифундисти. У господарствах останніх використовувалась праця рабів.

Традиційними ремеслами в грецьких містах були гончарство, обробка металу, шкір. Розвинутим було будівництво. Особливе місце займало суднобудування. Існували як дрібні майстерні, так і великі, де працювали раби.

Причорноморські греки вели активну зовнішню торгівлю. В часи найвищого розвитку в Ольвію, Херсонес, Боспор завозилась кераміка, тканини, олія, вино, коштовності і коштовна зброя. З північного Причорномор’я вивозили рабів, збіжжя, в’ялену і сушену рибу. Розвиток торгівлі призвів до появи грошей і грошової торгівлі. Першу грецьку монету в Україні почали карбувати в Ольвії.

Занепад грецької цивілізації припадає на ІІ-ІV ст. по Р.Х. Останнього грецькою, а згодом Візантійською колонією залишався Херсонес. Саме він пов’язав давню грецьку цивілізацію з новонародженою цивілізацією східних слов’ян – українців.

В той час, коли Західна Європа покінчивши з давнім господарством і рабовласництвом переходила до феодалізму слов’янські племена продовжили свій розвиток в умовах общинного ладу який поступово розпадався, створюючи державні форми життя. Історія господарства прадавніх слов’ян ідентифікується приблизно з ІІ тис. до Р.Х. і пов’язана з племенами тшинецько-комарівської культури. Племена цієї культури проживали на території сучасної Східної Польщі, Північних схилах Карпат, Південної Білорусії та Північної України.

Згодом, єдина слов’янська спільнота розпалась на окремі частини, які стали основою майбутніх етносів. Для східних праслов’ян такою культурою стає білогрудівська (Х ст. до Р.Х.). Білогрудівці вже виліплювали посуд, знали прядіння і ткацтво. Плавили бронзові сокири, кинджали, браслети. Свого розквіту праслов’янська економіка набуває за часів Зарубинецької (ІІІ ст. до Р.Х. – ІІ ст. по Р.Х.) і Черняхівської (ІІ-V ст. по Р.Х.) археологічних культур. Основою давньослов’янського господарства залишалось перелогове землеробство. Використовувався плуг з залізним лемешем і череслом. Основними культурами були просо, пшениця, ячмінь, гречка. Вирощували технічні культури – коноплі і льон. Знали ткацький верстат і гончарне коло. Плавили залізо і знали процес цементації. Вже в ті часи давні слов’яни були втягнуті в міжнародну торгівлю з містами південно-західної Європи і античними містами північного Причорномор’я.

Черняхівську археологічну культуру співвідносять з першими протодержавними утвореннями східних слов’ян – державою антів. Держава антів розпалась під тиском готів, гунів і аварів. Це був час останнього великого переселення народів. Слов’яни теж включились в цей рух, зберігаючи ще майже на півтисячоліття свою систему господарювання.

Наступним кроком в розвитку господарства вже східних слов’ян – давніх українців, стало господарство перехідної (від общинного до феодального господарювання) Київської доби – ІХ-ХІ ст. по Р.Х.

Розділ ІІ. Феодальне господарство на землях України

(Х ст. по Р.Х. – 1861р.)

Епоха первісного господарства і перших цивілізацій охоплювала трохи менше ніж півтора мільйони років. Період феодального господарювання охоплює значно менший час – трохи більше тисячі років. В сучасній історичній та економічній науці під феодалізмом розуміється соціально-економічний лад в основі якого лежить приватна власність на землю владних, пануючих прошарків населення. Феодали (власники землі) мали право розпоряджатись, певним чином обмежено, залежними від них селенами. Селяни маючи у володінні невеликі земельні наділи, працювали на землевласника. Залежні селяни сплачували феодалу ренту у вигляді барщини, натурального або грошового оброку. Але з розвитком економічних відносин, поділу і спеціалізації праці зростало значення міст. В них зосереджується ремесло (а згодом виробництво), торгівля, особлива духовна культура, нові політичні елементи. Розвиток товарно-грошових відносин, відкриття нових морських торговельних шляхів і ринків, колонізація нових територій і їх грабунок привели до занепаду феодалізму і розвитку капіталізму.

Вперше феодальні відносини утверджуються в т.зв. варварських королівствах, які утворились в V ст. по Р.Х. на території Західної Римської імперії. Згодом, феодальні відносини формуються у Візантійській імперії. Крім того, слід пам’ятати, що поняттями "феодалізм", "феодальні відносини" характеризують суспільства, в основному Західної Європи. В суспільствах Східноєвропейського і Азіатського світу були свої особливості феодалізму. Формування феодальних відносин в Україні можна віднести до часів розквіту Київської Русі.

Утворення Київської Русі, першої української держави, частина дослідників, пов’язує безпосередньо з економічними факторами. В основі формування сильної централізованої влади лежала необхідність захисту торговельних шляхів, які йшли з Новгорода, до Києва, і далі до Константинополя. Адже лише централізована державна влада, могла сконцентрувати ресурси і перш за все військові, для захисту купців. Важливим, як для економіки так і політики, було географічне розташування самого Києва. На відміну від Новгорода, що стояв на початку торговельного шляху, Київ стояв на перехресті торговельних шляхів. Це забезпечувало транзитні переваги зовнішньої торгівлі. Суттєвою перевагою Києва і полянського князівства перед Новгородом було поєднання землеробства в лісостеповій зоні, ремесла і розвинутої торгівлі.

Економічний розвиток Київської держави пройшов кілька етапів. В VIII ст. – IX ст. відбувається перехід від розвинутої форми общинного господарства до основ феодального господарства. ХІ – ХІІІ ст. поширення і утвердження феодалізму. Друга половина ХІІІ – поч. ХІV ст. занепад господарства пов'язаний з татарською навалою і ліквідацією українських князівств-держав.

Основною формою господарювання давніх українців залишалось сільське господарство. Провідною галуззю – землеробство. Розвинутими і важливими були бортництво, мисливство, рибальство. Розвитку землеробства сприяли родючі ґрунти і гарні кліматичні умови. В обробці ґрунту слов’яни пройшли шлях від підсічно-вогневої і перелогової систем до класичної-двопільної, а згодом багатопільної сівозміни з парами. В Русі-Україні вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, горох, квасолю, часник, цибулю, буряк, ріпу. Із технічних культур вирощували льон, коноплі, хміль. Окреме селянське господарство щорічно збирало близько п’яти тонн збіжжя. Такий врожай забезпечував мінімальні потреби родини. Частину врожаю, у вигляді податку, в різні часи збирала держава, а згодом феодал. Крім врожаю, у вигляді натурального оброку збирали і іншу продукцію сільського господарства. Мисливство забезпечувало давніх українців цінним хутром, яке вивозилось за кордон. Бортництво давало мед і віск, які були експортними товарами. А самим дешевим м’ясом для українців залишалась риба.

Ремесла забезпечували всі необхідні внутрішні потреби селян і городян. Провідною галуззю ремесел була чорна металургія. Залізо добували з болотяної руди. З ІХ ст. залізо почали виплавляти в шахтоподібних домницях. Навчились виробляти сталь, хоч і невисокої якості. Та вона була набагато міцніша і довговічніша за сире залізо. Металообробка забезпечила виготовлення сільськогосподарських знарядь праці, зброї, побутових речей. Великого рівня досягло ювелірне виробництво. Самою поширеною галуззю ремесла була деревообробка. З дерева виготовляли ложки, відра, стільці, ліжка etc. Розповсюдженими були шкіряній промисли, ковальство, гончарство, ткацтво, прядіння. Загалом Київська Русь знала більш ніж півсотні ремесел. Поступово ремесла зосереджувались в городищах, які переростали в містечка і міста.

Високий рівень розвитку сільського господарства і ремесла, зручне транзитне становище сприяли активній зовнішній торгівлі. Київська Русь з’єднала Північну Європу і Середземномор’я, Західну Європу і Схід. Центрами торгівлі стали Новгород, Київ, Чернігів, Галич. По р. Дніпро стояли невеликі торговелі міста і містечка – Вишгород, Канів, Хортиця, Олешки, Березань. З слов’янських земель вивозили рабів, шкури, хутра, мед, віск. Завозили – коштовну зброю, прикраси, паволоки, вина прянощі, залізні вироби. На Південному сході основними торговими партнерами Київської держави були Візантія, Сирія, Персія. В Європі – Чехія, Моравія, Польща, німецькі князівства.

Зростання товарності господарства і ремесла, інтенсифікація обміну, формування феодального (вотчинного) володіння сприяли розвитку грошового обміну. Русичі зрозуміли значення і цінність грошей як міри вартості товару, засобу оббігу, і засібу накопичення. Першим грошовим еквівалентом на Русі виступали худоба і в’язки хутра куниці. Перші українські (руські) гроші з’явились наприкінці Х ст. Саме тоді князь Володимир Великий став карбувати монети із золота – золотники. Згодом Ярослав Мудрий карбував монету із срібла – срібляники. Існували дрібні гроші – ногати, резани, вевериці, куни. Паралельно із своїми грошима в оббігу активно використовувались арабські і європейські монети. З VIII ст. по Х ст. на Русь активно завозились арабські срібні монети – дирхеми. В невеликій кількості ходили золоті арабські монети – динари. Поглиблення економічно-торговельних відносин з Візантією призвело до ходіння Візантійської монети – золотого соліду, срібного міліарисія, мідного фолісу.

Але рідними грошима, Київської Русі-України були гривні – срібні злитки різної ваги і форми. Відомі київські, чернігівські, новгородські гривні. Київська гривня мала шестикутну форму і важила від ста шестидесяти до двохсот грам.

Київська держава трималась на збиранні податків із населення, і перш за все з вільних селян-общинників. Подать в VIII – Х ст. часто збиралась у натуральній формі – продовольством, хутром, воском, медом. Така форма податі називалась полюддям. Довгий час таке полюддя носило хижацький, стихійний (рекетирський) характер. Місце, час і обсяг полюддя не регламентувались. Першою спробувала його унормувати княгиня Ольга. Вона встановила норми - уроки і устави. І місця збору данини – погости. Згодом, Володимир і Ярослав продовжили процеси фінансово-економічної і юридичної регламентації. Поступово формується феодальна рента у вигляді грошових зборів, грошових мит, штрафів, оброків і відробіток.

Незважаючи на розпад Київської Русі на півтора десятка князівств в сер. ХІ ст., розвиток феодального господарства не загальмувався. Більше того, місцеві князі і бояри турбувались за економіку своїх земель. Поряд з відцентрованими тенденціями встановлювались нові економічні зв’язки. Саме так розвивалась економіка двох найбільших українських князівств: Галицько-Волинського і Чернігово-Сіверського. Інша справа, що Чернігово-Сіверське князівство постійно ділилось на окремі території. В той же час, Галицько-Волинська земля до 1340р. залишилась єдиною, з централізованою владою, а це сприяло економічному розвитку.

Структура господарства Галицько-Волинської Русі не відрізнялась від господарства давньої Київської Русі. Але це господарство було тісніше пов’язане з європейським господарством і його традиціями. В містах і містечках Західної України з’явились німецькі, чеські ремісники, єврейські і армянські купці. Західноукраїнські міста першими отримали Магдебурзьке право.

Феодальна економіка Х – ХІІІ ст. породжувала відповідну соціальну структуру і соціальну ієрархію суспільства. На верхівці соціальної структури стояв князь і його родина. Він був не тільки керівником держави, але і найбільшим землевласником. На користь князя, а не держави, збирались чисельні мита, вири, уроки. Поряд з князями стояла феодальна знать – землевласники – бояри, знатні військовики-дружинники, міські бояри. Вони володіли більшістю земель, намагаючись швидше прикріпити (закріпачити) до своїх земель вільних селян – общинників. Особливою групою населення було населення міст. Насправді, великих міст в Україні в той час було небагато. Головну роль там відіграли великі купці і знать. Середні і дрібні торговці і ремісники складали основну частину населення міст. Найбільшу частину населення давньої України – Русі складали селяни. Селянство ділилось на декілька груп. Основна група селян – смерди (вільні селяни, общинники). Поступово свобода селян обмежувалась, вони попадали в залежність від бояр-землевласників. Селянин який не міг віддати борг (купу) ставав закупом. Закупом він залишався поки не віддавав купу (борг). Частина селян працювала на феодалів за угодою (рядом) – їх називали рядовичі. На нижчому шаблі соціальної ієрархії стояли челядь, холопи, ізгої.

Таким чином, феодальне господарство Київської Русі і Галицько-Волинського князівства розвивалась в загальноєвропейському напрямі, було достатньо розвинутим і задовольняло всі потреби місцевого населення.

Суттєвою перешкодою поступовому економічному розвитку давньої Русі стала татарська навала. Агресія татар відкинула господарство українських земель не менш ніж на століття. Адже українці вимушені були залишити частину колонізованих лісостепових і степових земель. Татари зруйнували міста. Частково знищили, а частково переселили на схід ремісників перервавши таким чином ремісничі традиції і досвід. Занепали звичні торговельні шляхи і торговельні зв’язки. Таким чином, декілька наступних століть українське суспільство вимушено було не розвивати економіку, а відновлювати її.

Наступний етап господарського життя українців припадає на XIV – XVII ст. Економічний розвиток в цей час обумовлювався рядом факторів. По-перше, бездержавним статусом українських земель. Західні землі були під владою Польщі, північні і центральні – під владою Литви. Тому економічний розвиток цих земель визначався державними інтересами польської і литовської держав. По-друге, головним завданням українців, стало відновлення сільського господарства, ремесла і торгівлі після татарської навали. Третій, важливий фактор – нова татарська загроза з півдня, від Кримського ханства. Кримчаки і кочові татарські південні орди заважали поступовій колонізації українцями степових районів. Ці та ряд інших тенденцій визначали розвиток господарства наступних століть.

З XV – XVI ст. і до другої пол. ХІХ ст. сільське господарство стає провідною і основною галуззю української економіки. З XVI ст. продукція українського сільського господарства вивозиться в Європу. Активізація торгівлі з Європою пояснюється стрімким зростанням цін на худобу, а згодом на збіжжя в першій половині XVI ст. Так, в той час,  в Іспанії і Португалії ціни на хліб зросли у п’ять разів, у Франції і Британії більш ніж у два рази. В Європу почали переганяти волів, згодом вивозили збіжжя, льон, віск, мед, сіль. Українське господарство після занепаду знову втягується в європейську економічну систему, що надзвичайно стимулює формування великого магнатського і середнього шляхетського господарства. Такі господарства стали називатись фільварками. Це багатогалузеві господарства, продукція яких призначалась для ринку, а не місцевого споживання. Фільварки стали відповіддю на розширення товарообігу з Європою. Для роботи в цих господарствах потрібні були селянські руки, адже найбільші фільварки мали по 400-600 га, а середні – по 100-250 га землі. Фільварки поширились в основному на Волині і Поділлі.

Важливим явищем господарського розвитку XVI – XVII ст. стала магнатсько-селянська колонізація південної частини Брацлавщини, Київщини і Переяславщини (лівий берег Дніпра). Магнати захопивши землю оселяли на ній селян. Селянам надавалось від десяти до двадцяти років вільного землекористування без обтяжливих податків. Їхня свобода обмежувалась грошовим або натуральним оброком, а не панщиною, як це було на старихукраїнських землях. Нерідко заможній селян – колоніст мав до 50 га землі. Окремі селяни ризикуючи своїм життям йшли в степи самостійно, пробуючи без захисту магната обробляти землю. Такі землі називались займанщиною. З селянською колонізацією на південь просувались нові міста і містечка. В них зосереджувались адміністрація, військові залоги. Нові поселення ставали центрами ремесла і торгівлі.

Специфічну колонізаційну хвилю складали козаки, які на відміну від селян не сподівались на військовий захист магнатів і королівської влади. З кола козаків-січовиків поступово формувалась спільнота, яка стала господарювати на землях південніше загальноколонізаційної смуги. Окремі козацькі господарства розташовувались в причорноморських степах. Козацьке господарство поділялось на господарство – січовиків і господарство козаків-землеробів. Значна частина реєстрових козаків вела торгівлю. Господарство січовиків мало здобичницький характер. Запорожці ловили звіра, рибу, займались бджільництвом, скотарством (переймаючи досвід татар), добували сіль. Вели активну посередницьку торгівлю. Козаки-землероби, колишні січовики, осідали на землях війська-запорізького. Саме вони вирощували збіжжя, яке згодом продавали на Січ. Загалом до к. XVIII ст. запорожці втратили свої військові переваги, але набули великого досвіду господарювання.

Поступово, протягом XVI – XVII ст. відроджувалось ремесло. Але вже з того часу стало його помітне відставання від західноєвропейського. Звичайно ремесло задовольняло невибагливі потреби селянського господарства і аграрної території в цілому. В цей же час налагоджується внутрішня торгівля. З’являються постійні торги (торговища) які збирались кілька раз на тиждень. Формувалась традиція ярмаркування. Ярмарки збирались на великі свята – на Різдво, Водохрещу, зимового Миколая. Ярмарки тривали по кілька днів, а окремі по кілька тижнів.

Таким чином в XV – XVII ст. відбувається поступово відродження економіки. Та не встигло господарство досягти сталого високого рівня, як почалась Визвольна війна українського народу проти польської шляхти і магнатів. А згодом, ця війна переросла в першу громадянську війну – Руїну. Загалом бойові дії на території України йшли протягом 1648-1687 рр. Майже півстоліття. Війна вимагала великих ресурсів і стала руйнівного для господарства, знову відкинувши його назад. Але разом з тим, в цей непростий час, особливо в 1649-1657 рр. починає формуватись економіка молодої квазідержави.

В умовах війни змінюються форми землеволодіння і самі землевласники. Руйнується шляхетсько-магнатські латифундії, замість них створюються дрібні козацькі господарства. Багато землі роздається новій шляхті – козацькій верхівці і православній церкві. Для налагодження власної фінансової системи Б. Хмельницький створює систему митниць і встановлює ряд митних зборів і податків. Пробує налагодити міжнародну торгівлю з Туреччиною. Але основним наслідком війни і Руїни стало страшне спустошення українських земель. Селянство тікало із зруйнованих земель на кордон з Московщиною формуючи надалі Слобідську Україну. Колонізовані землі безлюднюють, занепадає торгівля і фінанси. Крім того, під час війни, Україною прокотились посухи і хвороби.

В XIV – XVII ст. змінюється фінансова система. В кінці ХІІІ ст. – поч. XIV ст. в Україні, т.зв. безмонетний період. Більшість істориків стверджують про повну відсутність монетного оббігу в цей час. Можливо це пов’язано з занепадом господарства за часів татарщини. В XIV – XV ст. у скарбах знаходять новгородські паличкоподібні гривні і рідко чернігівські гривні. З кінця XV ст. з’являються повноцінні гроші чеського і польського короля, а також золотоординські дирхеми. Тоді ж, київський князь Володимир Ольгердович, карбує дрібні срібні динарі. З поч. XV ст. на українських землях поширюються срібні монети з Угорщини, Венеції, Візантії. Самими дорогими і авторитетними монетами стають золоті дукати і флорини вагою близько 3,5 грамів. В XVI ст. зникає паралельне ходіння кількох валют, утверджуються фінансові системи Литовської і Польської держави. В к. XVI – поч. XVII ст. з’являються великі срібні монети – талери (вагою близько 30 гр.), переважно голандські. Під час Визвольної війни, з Московської держави почали надходити російські копійки, а згодом рубль, денга, полушки, алтини, п’ятаки.

Протягом XIV – XVII ст. суттєво змінюється і соціальна структура населення. Вона ускладнюється відповідно до змін які відбуваються в системі господарювання. Більша частина населення – селянство. Ще на початку XV ст. селянство складалось з тих же груп, що і за князівської доби: вільні селяни, напіввільні, невільники, челядь. Протягом наступних століть більша частина селянства втрачає і юридичну, і економічну свободу. Але все українське селянство ніколи не було повністю закріпаченим. Відомий український історик І. Крип’якевич писав, що до сер. XVII ст. селянство складалось з різних груп, з різним рівнем залежності. Серед селян виділялись: 1)тяглові селяни – працювали на пана своєю худобою, спочатку по 8-10 днів на рік, а згодом 2-4 дні на тиждень; 2)службові селяни (ремісники) – ковалі, пекарі, рибалки, бортники, конюхи; 3)чиншові (данники) – платили данину (чинш) із своєї землі натуральною продукцією – медом, збіжжям etc. Залишались невільники – холопи, челядь. До середини XVI ст. ці соціальні групи, на старих, північних, українських землях зникають. Формується одна соціальна група – залежне кріпосне селянство. Але, на нових, колонізованих землях сформувалось нова група селян – селянство на слободах. Для залюднення, освоєння нових земель магнати оголошували слободи – звільнення від обтяжливих податків на 15-20-40 років. Поступово, з сер. XVI ст., виростало покоління селян яке не знало неволі. Тому, саме з кінця XVI ст., в часи закінчення пільгових років починаються масові виступи селянства проти поневолення і панщини.

Другою великою частиною населення залишалось населення міст – міщанство. Відродження міст йшло складно. До поч. XVII ст. більша частина з них мали аграрний характер: населення мало свою землю і працювало на ній. Від звичайних сіл їх відрізняли лише ярмарки і торги. Лише до кін. XVII – поч. XVIII ст. міста стають центрами зосередження ремесла і торгівлі. Нові міста ставали ще й адміністративними центрами. Міста й містечка налічували по дві – три тисячі чоловік. Найбільші міста налічували вісім-десять тисяч чоловік. Це такі міста як Львів, Київ, Луцьк, Острог. Міста в Україні належали державі, церкві і магнатам. Міщанство, як і селянство зазнавало утисків з боку магнатів і церкви. Але частина населення міст мала обмежене самоврядування, або т.зв. Магдебурзьке право. Активною частиною населення міст були торгівці і ремісники. Вони об’єднувались в цехи – особливі професійні об’єднання.

Найвищу верству литовсько-польської держави  складали власники землі – шляхта і магнати. Шляхта – дрібні і середні землевласники. Їхні привілеї визначались військовою службою литовському князю і польському королю. В XIV-XV ст. шляхта. Головним джерелом формування шляхти стали збіднілі боярські і князівські роди, а також частина заможних селян і міщан, які отримували титули і землі за службу в кавалерії і прикордонну службу.

Шляхта була різна: і більш, і менш заможна, а іноді, подібна до заможного селянства. Така, стара, шляхта зосереджувалась в Галичині, на Волині і частково Поділлі. Нові землі на Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині, Полтавщині належали магнатам – найбільшим землевласникам. Магнати – потомки староруських і староукраїнських князів, що вели свою родословну від Рюриковичів і Гедиміновичів. Самі відомі нові українці першої хвилі князі Острозькі, Збаразькі, Ружинські, Корецькі, Вишневецькі. Загалом близько тридцяти князівських родів володіли більшістю українських земель. Наприклад, князь Острозький мав землі на Волині, Київщині, Брацлавщині: близько 14 тис. км2. Йому належали 59 міст і містечок, 857 сіл, більше 100 фільварків. Князь виставляв військо у шість тисяч чоловік. Князь Є. Вишневецький мав у володінні 50 міст і містечок, більше двохсот тисяч селян.

Особливою соціальною групою стало козацтво. Історія козацтва до цього часу викликає гарячі дискусії. Перші згадки про козаків відносять  до  ХІІІ – ХIV ст. Але це більшою мірою були тюркські (татарські) козаки. А вже в XVI – XVII ст. козацтво стало українським. До поч. XVII ст. сформувались основні групи козацтва. Самими відомими були січовики. Це були чоловіки, які постійно мешкали на території укріплень – січей, які будували в нижній течії Дніпра. Друга група – реєстрові козаки. Вони були внесені в спеціальний список – реєстр, який свідчив про службу польському королю. Зазвичай це була прикордонна служба в нових містечках. За першим наказом реєстровці виступали проти татар, турок, московітів, а нерідко і запорожців. Третя група козаків – козаки на волості, гніздюки. Вони заводили родину і займались сільським господарством на землях, які належали січовикам. З XVIII ст. коли участь запорожців у війнах поступово сходить нанівець, Січ більшою мірою перетворюється в господарську організацію, яка займається транзитною торгівлєю, промислами, винокурінням і т. ін.

В 1686-1687 рр. відбувається остаточний поділ України. Правобережжя відійшло до Польщі. Лівобережжя – до Московської держави (Росії). Південна Україна – до Туреччини. Землі між річками Дніпро і Південний Буг залишались незаселеними. Після Визвольної війни і Руїни др. пол. XVIІ ст. знову потрібно було відновлювати сільське господарство, ремесло, торгівлю. Як і в попередні часи, основою української економіки залишилось сільське господарство з землеробством. Разом з тим, на Право- і Лівобережній Україні були свої економічні особливості.

Лівобережжя очолюване гетьманом менше постраждало від війни і швидко відновило своє господарство. Основними тенденціями розвитку економіки в XVIII ст. стали: 1)поступове збільшення і концентрація земель в руках української старшини, обезземелення селян і козацтва, поступове закріпачення селян; 2)незначні, поступові зміни в технології обробки земель, екстенсивний спосіб розвитку землеробства за рахунок введення в оббіг нових земель; 3)збільшення товарності сільського господарства, поява нових сільськогосподарських культур, поява нових галузей сільського господарства; 4)спроба розвитку мануфактурного виробництва; 5)обмеження економічного життя з боку Московсько-Російської держави, втягнення економіки Лівобережжя в загальноросійську економіку. Розглянемо докладніше названі тенденції.

Протягом війни 1648-1657 рр. і Руїни було зруйновано велике магнатське землеволодіння. Більшість селян і козаків могли вільно займатись землеробством. Але вже на поч. XVIII ст. поширюється закріпачення і гетьман І. Мазепа вимушений був, всупереч бажаннями старшини обмежити панщину двома днями на тиждень. В 30-ті рр. XVIII ст. більше третини оброблюваних земель стали приватною власністю старшини. До кінця XVIII ст. вже всю землю поділили між старшиною і на ній працювало залежне селянство. В такому закріпаченні була зацікавлена як українська верхівка, так і російське дворянство, яке отримавши землі в Гетьманщині не уявляло своє господарство без кріпацтва. Таким чином, указ Катерини II від 1783 р., про заборону переходу селян від одного пана до іншого лише поставив крапку в процесі другого закріпачення селянства.

Технологія сільськогосподарського виробництва протягом XVIII ст. майже не змінилось. Землі ще було відносно багато, особливо після приєднання південних земель. Тому господарство залишалось екстенсивним, не вистачало тільки робочих рук які б працювали на землі. Основу землеробства складали традиційні культури – жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, горох. Поряд з традиційними технічними культурами – льоном, коноплями, з’являються нові – тютюн і шовковиця. Окремою галуззю стає садівництво, вирощування баштанних культур. З др. пол. XVIII ст. починають вирощувати картоплю, томати, на Закарпатті – кукурудзу.

Відновлення сільського господарства і збільшення обсягів продукції прискорило розвиток переробних галузей, перш за все млинарства і ґуральництва. Збільшення винокуріння обумовлювалось експортом горілки до Росії. Надзвичайна прибутковість ґуральництва призвела до монополізації цієї галузі в руках старшини і монастирів. Для потреб російської армії починає розвиватись вівчарство, яке дає вовну, і конярство. Традиційно високим рівнем розвитку відзначилось виробництво поташу і селітри.

В XVIII ст. на Лівобережжі створюються мануфактури. Під мануфактурою розуміється просте підприємство засноване на поділі праці і ремісничій техніці. Мануфактура розглядається як стадія розвитку нової, капіталістичної промисловості. В Західній Європі мануфактура виникла в XVI ст., а в останній третині XVIII ст. замінюється машинним виробництвом. В Україні мануфактура, в основному, формувалась під тиском держави і охоплювала такі виробництва як за залізоробне, скляне (гутництво), поташне, селітряне, суконне, парусне. Але така мануфактура була малоефективна через відсутність вільнонайманої праці в умовах аграрного господарства.

Загальне піднесення господарського життя призвело до пожвавлення торгівлі, посилення економічних зв’язків між регіоналами. Постійно збільшувалась кількість торгів і базарів які проводились раз або два на тиждень. Популярною формою торгівлі стали ярмарки. Торги і базари пов’язували місто і село, ярмарки пов’язували між собою різні регіони. Їхнє збільшення свідчило про формування національного ринку і єдиного господарського простору. Найбільші ярмарки отримували назви контрактових. Такими ярмарками стали Київська і Львівська. В ХІХ ст. на їх основі були створені біржі.

Якщо протягом XVIII ст. внутрішня торгівля Гетьманщини розвивалась, то зовнішня поступово занепадала. Причиною такого становища стало обмеження на ввезення і вивіз ряду товарів з України, і в Україну. Причому, ці обмеження стосувались більшою мірою українських купців. Такі обмеження вводились Петром I для захисту власного російського купецтва і власних виробників. Так, в 1701 р., Петро I видав указ про заборону українським купцям вивозити товари через балтійські порти, а вивозити через Азовське море. Війна з Швецією змінила ці плани, але не на найкраще. Торгівля дозволялась через м. Архангельськ на Білому морі. Така торгівля для українських купців, які вивозили свій товар через Правобережну Україну до польських портів на Балтійському морі ставала збитковою. Українці вимушено продавали свій товар російським купцям за меншими цінами. В 1714р. Петро I заборонив вивозити пряжу, шкіру, віск, сало, щетину. В 1719р. – збіжжя. До кін. XVIII ст. українці були витиснені з великої торгівлі, залишившись в дрібній і середній.

Правобережна Україна відроджувалась як аграрний регіон. Польські магнати, які наприкінці XVII ст. повернулись на свої землі, використовували старий спосіб відродження господарства – переселення селян та їх часткове звільнення від податків (слободи) на 10-30 років. Вже на поч. XVIII ст. господарство Правобережжя відродилось. Але безмежний егоїзм і жадібність польської шляхти призвели до чергового закріпачення селянства і посилення економічного тиску. Саме з цього часу починається гайдамаччина, яка закінчується кривавою Коліївщиною.

Західні землі України з XV ст. поступово перетворювались в аграрний придаток Польщі та інших держав що ними володіли. Активним економічним центром залишався Львів. Він був центром транзитної торгівлі і ремесла.

Важливі політичні і економічні зміни відбуваються в Україні наприкінці XVIII ст. Європейські країни ділять Польщу. До Росії відходить Правобережна Україна. Росія виганяє Туреччину з Північного Причорномор’я, знищує Кримське ханство і приєднує ці землі. Росія остаточне ліквідує автономію Гетьманщини. Гетьманщина політично, юридично, економічно інкорпорується у склад Російської імперії. Якщо Правобережна Україна в господарському відношенні була освоєна і мала тісні економічні зв’язки з Лівобережжям, то Південна Україна вимагала господарського освоєння.

Південна Україна – це великі неосвоєні земельні простори, вільний вихід до Чорного моря і південно-західної Європи, великі природні ресурси півдня і сходу. Освоєння південної України, а згодом і східної розтяглось на все ХІХ ст. і ХХ ст., а в окремих господарських галузях триває до сьогодні (створення нових портів, формування транзитних шляхів, використання земельних і рекреаційних ресурсів etc).

Освоєння південної України починалось з сільського господарства і торгівлі. Освоєнням вільних земель займались вільні переселенці. Катерина ІІ запропонувала іноземцям, зокрема німцям – протестантіам переселитись на Південь України. Перша хвиля селян-переселенців із Гесена, Пфальца, Вестфалена зявилась в Україні в 70-ті рр. ХVІІІ ст. Кожна родина отримувала не менше 50 га землі і податкові пільги. Друга хвиля переселенців, але вже з німецьких міст почалась в 1808 р. Крім німців сюди переселялись серби, болгари, волохи – молдовани. Паралельно, ці землі освоювали кріпаки-переселенці із центральних губерній Росії і Гетьманщини, а також селяни-втікачі і козаки. Завдяки невеликій частині кріпаків на півдні України формувалось капіталістичне сільське господарство. Основною господарською культурою стала пшениця. До 80-х рр. ХІХ ст. збіжжя з причорноморських степів вивозилось до Європи. Новий імпульс розвитку отримало вівчарство. Південь стає центром садівництва, виноградництва, виноробства.

Економічний розвиток першої пол. ХІХ ст. відзначався мінімальними темпами економічного зростання в умовах феодального господарства. Лівобережні українські губернії вже починають потерпати від малоземелля і поселання кріпацтва. Правобережна і Південна Україна втягувались в капіталістичні відносини.

Особливістю економічного життя 20-30 рр. ХІХ ст. став початок промислового перевороту. Промисловий переворот в Україні почався в цукроварінні. Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з ручною працею і ремісничого технікою до машинного фабрично-заводського виробництва. Під час промислового перевороту відбувається впровадження у виробництво і транспорт машин, парових двигунів, формується особлива –машинобудівна галузь промисловості. Промисловий переворот поступово переростає в індустріалізацію. Промисловий переворот почався в Британії (остання третина XVIII – перша чверть ХІХ ст.). До сер. ХІХ ст. Британія пройшла індустріалізацію. Протягом ХІХ ст. промисловий переворот і індустріалізація відбувались у Франції, Німеччині, а згодом США і Японії. Ці процеси – промисловий переворот і індустріалізація завершили перехід Західної цивілізації від аграрного до індустріального способу виробництва і розвитку. Промисловість (індустрія) почала виготовляти більше продукції чим сільське господарство, в промисловості була занята більша кількість населення країн, а міста, де зосереджувалась промисловість, стали центрами соціального, політичного, культурного життя.

Промисловий переворот в Росії починається пізніше ніж в Європі. Це пояснювалось збереженням феодального аграрного господарства, яке залишилось достатньо ефективним і повною мірою задовольняло потреби дворянства, як правлячої верхівки. На думку дворянства, Росія, мала залишатись аграрною (землеробською) країною, а невеликі осередки промисловості мали задовольняти лише військові потреби. Але зупинити тенденції загального розвитку було неможливо. Промисловий переворот в імперії починався в трьох центрах. Це Петербург – машинобудування і зовнішня торгівля; Москва і найближчі губернії – текстильна промисловість і харчова галузь; район Уралу – гірничорудна промисловість. В сер. ХІХ ст. з’являється Нижній Новгород, як центр машинобудування і торгівлі. На поч. 70-х рр. ХІХ ст. промисловий переворот в Росії переростає в індустріалізацію.

В Україні промисловий переворот починається в 20-30-ті рр. ХІХ ст. На відміну від російських губерній, він починається в харчовій галузі: в цукроварінні і ґуральництві. Самим відомим прикладом використання машин в цукроварінні стала діяльність колишніх селян-кріпаків Яхненків і Симиренків. Але це були поодинокі випадки серед українців. Україна середини ХІХ ст. залишалась аграрною територією, яка відставала в промисловому розвитку не лише від Європи, але і індустріальних регіонів Росії. Ситуація почала змінюватись з другої половини ХІХ ст. – після скасування кріпацтва, появи вільнонайманої робочої сили і великих іноземних капіталів.

Література

1.  Лановик Б.Д., Матисякевич З.Н., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ре. Б.Д. Плановика. – К.: Вікар, 2005. – 486с. – (Вища освіта ХХ століття).
   1.  Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період. Навч. пос. для студ. економ. спеціальностей вузів. – К.: Вища школа, 1970 – 298с. [Б].
   2.  Історія нароного господарства Української РСР. У 3-х т., 4-х кн.. Гол. редкол. І.І. Лукінов та ін. – К.: Наук. думка, 1983. – т.1 Економіка досоціалістичних формацій – 464с. [Б].
   3.  Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. – Одеса: Пролетар, 1931. – 128с.
   4.  Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи у сільському господарстві України першої половини ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1954 – ….с.
   5.  Гуржій І.О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця ХVІІІ ст. до 1861р.). – К.: Вища школа, 1962 – ….с.
   6.  Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині ХVІІ ст. – К.: Наукова думка, 1986 – .…с.
   7.  Довженюк В.Й. Землеробство Древньої Русі до середини ХІV ст. – К.: Наукова думка, 1961 – …с.
   8.  Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К.: Вища школа, 1988. – ….с.
   9.  Історія українського селянства [Текст]: Нариси: в 2 т. / НАН України, ін-т історії України ат. кол.: О.В. Андрощук та ін. – К.: Наукова думка, 2006. – т. 1 – 630с.; т. 2. – 652с. [Б].
   10.  Сидоренко О.Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (ХІ – середина ХVІІ ст.). – К.: Наукова думка, 1992. – 228с. [Б].
   11.  Лаверычев В.Я. Государство и монополии в дореволюционной России. – М.: Мысль, 1982. – …с. [Б].
   12.  Лаверычев В.Я. Крупная буржуазия в пореформенной России 1861-1900гг. – М.: Мысль, 1974. – …с. [Б].
   13.  Погребинский А.П. Государственно-монополистический капитализм в России. – М.: Госполитиздат, 1959. – …с. [Б].
   14.  Маслоу П. Условия развития сельского хозяйства в России. – М.: 1903, 493с. [Б].
   15.  Пругавин А.С. Голодающее крестьянство: Очерки голодовки 1891-1899гг. – М.: 1906, 210с. [Б].
   16.  Мельник Л.Г. Маєтності та скарби Полуботків // УІЖ. – 2000. – №5.
   17.  Присяжнюк Ю.П., Горенко Л.М., Ринкова еволюція аграрних відносин в Україні (друга половина ХІХ ст. – 1905р.) // УІЖ. – 2000. – №5.
   18.  Краснікова О.М. З історії становлення і функціонування банків в Україні (1861-1918рр.) // УІЖ. – 1999. – №6.
   19.  Притуляк П.П. Економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною 1918 // УІЖ. – 1997. – №1.
   20.  Якименко М.А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861-1918рр.) // УІЖ. – 1996. - №1.
   21.  Пилипенко С.М. Зовнішня торгівля Кримського ханства у 40-70-ті роки ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1996. – №6.
   22.  Кривонос В.П. Львівсько-левантійська торгівля наприкінці ХV – в середині ХVІІ ст. // УІЖ. – 1995. – №1.
   23.  Круглек Б.А. Торгівельна буржуазія в Україні (60-ті Оки ХІХ ст. – 1914р.) // УІЖ. – 1994 – №6.
   24.  Дубиняк Р., Цибаняк П. Грошова система в Україні за княжих часів // Київська Старовина. – 1992. –№4.
   25.  Виговський М., Вєтров І. Національні грошові знаки України 1917-1920рр. // Київська старовина. – 1993. – №1.
   26.  Горобець В. заборона Петра І на вивіз сала з України // Київська старовина. – 1999 – №6.
   27.  Борисик І. Історія розвитку найдавніших українських назв професій // Київська старовина. – 2000. –№4.

PAGE  26

1. Пресвятая Богородице спаси нас Самоизмышленная пагуба покрыла есть всю землю Твою и мрак велии воцарис
2. рытм які характарызуецца элементамі; якія паўтараюцца чаргаваннем націскных і ненаціскіных складоў у радк
3. Оказывается много чего вам может в этом помочь.
4. Понятие международного трудового права
5. Уснуло озеро; безмолвен черный лес; Русалка белая небрежно выплывает; Как лебед
6. а Фуэнте Овехуны
7. правовий факультет Навчальнометодичні матеріали з навчальної дисципліни ПРОКУРОРСЬКИЙ Н
8. торговый ассортимент означает- А перечень товаров формируемый транспортным предприятием Б перечень.
9. Влияние НТП на условия труда работников
10. тема управления персоналом
11. ТЕМА- Ідентифікація волокон МЕТА- Навчитися розпізнавати основні види текстильних волокон Матеріальне за
12. ОРГАНИЗАЦИЯ МАРКЕТИНГОВЫХ ИССЛЕДОВАНИЙ ТУРИСТСКОГО РЫНКА 1
13. Отчет по лабораторной работе Коллоквиум Комплексная оценка.1
14. Деятельность полиции по обеспечению экономической безопасности
15. ПСИХОЛОГИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА ЛИЧНОСТИ ПРЕСТУПНИКА Личность преступника характеризуется возникновени
16. Маркетинговые исследования и разработка плана маркетинга Clean And Clear
17. Судова реформа в Росії та Білорусії
18. пят;с 10 - 00 до 19 - 00 тип занятости-постоянная работа возможны командировки зарплата-в зависти от объём
19. Существует множество видов домашней учебной работы учащихся
20. Парламентские выборы 1995 года и финансовая стабилизация Роль Государственной Думы в формировании экон

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе