Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Пошукова робота з мовознавства
Окремі дослідники вважають, що після татаро-монгольського погрому (середина XIII ст.) у Києві, Чернігові, Переяславі зовсім заглухло культурне життя. Це не так, — воно, звичайно, втратило загальноруське значення, вплив на всі «україни» Київської держави, але все ж лишилося живим в Україні центральній, а згодом перейшло і в Волинь, де зберігалася сильна князівська влада (Острозькі, Черторийські, Сапіги та ін.) і де ширилися освіта й культура.
Нашестя Батия великою мірою приглушило, але не перервало остаточно традицію роботи над церковнослов’янськими книгами. Як зазначав М. Грушевський, «поки церковне життя України не було зломлене до решти, що в Східній Україні сталось тільки в другій половині XIII в., по тім, як митрополити закинули свою резиденцію, а в Західній Україні з другої половини XIV в., по польській окупації, ся тенденція до вищої освіти все мусила жити і по хвилях занепаду мабуть, поновлювалась з новою енергією при поліпшенні зовнішніх умов життя» 1. Є й свідчення археологів про те, що Київ і після золотоординської навали продовжував жити, у ньому не припинявся розвиток культури, будувалися нові кам’яні церкви 2. «Навіть в першій пол. XVI ст., яка вважається часом найбільшого занепаду українського церковного життя, — пише М. Грушевський, — навіть тоді ще Київ заховує стару репутацію культурного, літературного осередка» 3.
1 Грушевський М. Історія української літератури: В 6-ти т. — К., 1993. — Т. 2. — С. 26.
2 Див.: Ивакин Г.Ю. Киев в ХІІІ-XV веках. — К., 1982.
3 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 241.
Про це, зокрема, свідчить «Київський псалтир» — пам’ятка 1397 р., виготовлена в Києві. У ній наявні ті ж графічні особливості, які характеризували церковнослов’янську мову XII — першої половини XIII ст.: оу зам. Ж і ıа зам. А (соудитель, КП, 8; въ ıазыцЂхъ, 11), о<ъ і е<ь (забовєнъ, 11, песьıа моухы, 108), ж зам. жд (вижь, 113, насажени, 130) та ін. Є, правда, не досить певні свідчення про змішування е з и в ненаголошеній позиції (ω[т] нищиты, 121, в зимли єгипєтьстЂи, 109). Уживання ъ та ь слабо диференційоване: у позиції після задньоязикових, а також після м, в виступає переважно ь (кь цр̃кви, ихь, 6; гь̃, 132; вь ср̃ци моємь, 5; множьствомь, 6; вь оустЂхъ их, 6; левь, 8; лоукь свои, 8), але ця закономірність досить часто порушується (створихъ, 8; въ ıазыцЂхъ, 11; пло[д]ихъ, 109; в ровъ, 120).
Лексичний склад «Київського псалтиря» засвідчує синонімічні ряди переважно в межах церковнослов’янської лексики. Деякі з церковнослов’янізмів, можливо, з’явилися вже на південноруському Грунті. Це, зокрема обаче «однак», «проте» (обаче ωчима своима смотриши, 28), вселитисА «вселитися» (вселиласА бы въ адъ дш̃а моıа, 132), пєрвєнєць «первісток» (и поби всАкъ пєрвєнєць в зимли єгипєтьстЂи, 109) та ін. Названі слова досить широко представлені в давньоруських пам’ятках київського походження. Слово обаче фіксує Остромирове євангеліє, 13 слів Григорія Назіанзина XI ст., «Руська Правда» Володимира Мономаха (Ср., II, 499); вселитисА також представлене в Остромировому євангелії, в обох Святославових збірниках Григорія Назіанзина. XI ст.
Такі слова, як желаньє «бажання», сиръ «сирота», слана «іній» і подібні, наявні в пам’ятці, приходили на Русь, очевидно, зі слов’янського півдня, поповнюючи запас традиційних церковнослов’янських слів. Про це свідчить їх поширеність у давньоруських пам’ятках південного походження (Ср. І, 848; III, 360, 411) і наявність їx у сучасних південнослов’янських мовах (Ф., II, 40; III, 627, 666).
І все ж літератури конфесійного змісту у цей час стає значно менше. Можливо, це пояснюється й тим, що Київ і прилеглі землі втрачають безпосередні контакти з Північною Руссю, куди раніше часто потрапляли книжки (зокрема в Новгород) південноруського походження і де вони мали змогу ліпше зберігатися, ніж у пограбованій Київщині.
Після татаро-монгольського погрому руське культурне життя поступово переміщується на захід — у галицькі й волинські землі. Тут продовжувалась робота над літописами. Так, остаточна редакція Галицько-Волинського літопису припадає на 1292 р. 1 З мовного погляду частина літопису, написана до 1260 р. (галицька), відрізняється від тексту пізнішого походження (волинська частина). Якщо в першій частині переважають неповноголосні форми слів, то в другій частині вони є винятком 2; у першій частині поряд із руським ж в окремих лексемах уживається також церковнослов’янське жд (надежда поряд з надежа), у другій виступає тільки ж 3; галицька частина віддає майже повну перевагу лексемам з церковнослов’янським щ (нощь, немощь), волинська — лексемам з ч (ночь, помочь)» 4; лексичних церковнослов’янізмів у першій частині також значно більше, ніж у другій 5. У літопису, особливо в його галицькій частині, дуже багата синоніміка. Ось слова й вирази для поняття «втеча»: возбЂчи, наворотити конь на бЂгъ, навратитися на бЂгъ, направити конь на бЂгъ, побЂчи, поскочити, увратитися на бЂгъ, устремитися на бЂгъ 6. Деякі слова фіксуються у Галицько-Волинському літописі вперше. Це, наприклад, дЂлъ «перевал», лозина (збірне від лоза), отьчичь «спадкоємець», подЂлъ «поділ», пристанокь «пристановище», ровень «рівнина», численница «цифра», полохий «заляканий», слЂпоокий, гордЂти «пишатися», доволЂ «досить» та ін. 7 А.І. Генсьорський відзначає стилістичну відпрацьованість літопису, яка в окремих місцях «піднімається до висот поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль». Так, наприклад, описано «знамение» під 1249 р.: «Не дошедшимъ же воемъ рЂки Сяну, сосЂдшимъ же на поли воружиться, и бившу знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ криломы своими и воспромЂгающимъся на воздусЂ, яко же иногда и николи же не бЂ, и се знамение на добро бысть (c. 532)» 8.
1 Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). — К., 1961. — С. 6.
2 Там же. — С. 9—10.
3 Там же. — С. 42.
4 Там же. — С. 42—43.
5 Там же. — С. 48.
6 Там же. — С. 54.
7 Там же. — С. 86-94.
8 Там же. — С. 229.
У цьому ж, як про це пише М. Грушевський, «перед нами дійсно не літопис, а повість в повнім значенні слова, як ті... київські воїнські повісті XII в., тільки в небувалім — після «Повісті временних літ» — розмірі: цілого півстоліття. З сього боку вона становить дуже інтересне явище, унікат нашої літератури. Вона свідомо ставить собі літературні, навіть естетичні завдання: можливо живо і глибоко, емоціонально закріпити в уяві читачів постаті своїх головних героїв і найбільш чулі, героїчні, взагалі ефектовні ситуації — на протязі цілого півстоліття... Відповідно тому ціла манера повісті сильно імпресіоністична. У автора зовсім нема того любування в широкім, багатім, многословнім стилі, який нас чарує в повісті про Ізяслава, найкращій дружинній повісті XII в. В галицькій повісті більше нервового пафосу «Слова о полку Ігоревім», його нахилу до окремих яскравих імпресіоністично взятих образів» 1. Така творча настанова автора не могла не позначитись на синтаксисі галицької частини літопису. М. Грушевський відзначає «безконечне нагромадження дієприкметників» як спеціальну прикмету стилю цього твору 2, напр.: СтрЂльцем же стрЂляющим, оружником же не бывшимъ съ ними, прибЂгшимъ же у ворота, друзии же нарвернувшася, многим же летЂвшим друг на друга, бЂ бо ледъ ползокъ (ІЛ, 552). Цей же дослідник звертає увагу на певну ритмізацію тексту:
Князю бо же обличившю Жирослава, изгна и отъ себе,
якоже изгна Богъ Каина отъ лица своего,
рекы: проклять ты буди, стеня и трясыйся на земли,
якоже раздвиже земля уста своя
приняти кровь брата твоєго! (499) 3.
Чимало в цій повісті афористичних виразів типу: Соцкий Микула рече: «Господине! не погнетше пчелъ меду не Ђдать» (509); Данилови же рекшю: «Подобаеть воину устремившуся на брань или побЂду прияти или пасти ся оть ратныхъ» (515); РЂша Прузи Ятвяземь: «Можете ли древо поддержати сулицами и на сию рать дерзнути?» (540) та ін. 4
1 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 144.
2 Там же. — С. 145.
3 Там же. — С. 146.
4 Там же. — Т. 3. — С. 148.
У фразеології галицької частини літопису відчувається залежність від біблійних сталих виразів. Пор.: Предалъ Богь врагы наша в руку ваю! (ІЛ, 502) — І дав Господь, Бог Ізраїля, Сихона та ввесь народ його в Ізраїлеву руку, — вони побили їх (Книга суддів, 11, 21).
Стиль волинської частини літопису стоїть ближче до київських повістей XII ст. і до «Слова о полку Ігоревім». Подібні тут, зокрема, порівняння, напр.: на НемизЂ снопы стелють головами (СПІ, 35) — а друзии падахоу c мостка. в ровъ. акы сноповье (ІЛ, 853); и поидоша полци Половецьстии. аки борове (ІЛ, 254) — бАхоуть бо полчи видемиємь акы боро†велицЂи (ІЛ, 866).
У волинській частині представлене і ділове письмо: дві грамоти (заповіти) князя Володимира на ім’я брата свого Мстислава і своєї дружини Ольги, а також грамота князя Мстислава на ловче від жителів Берестя.
Отже, Галицько-Волинський літопис — пам’ятка унікальна. Можливо, від тих часів збереглися й інші літературні твори, оскільки Галичина й Волинь XIII—XIV ст. були осердям руської культури, але, на жаль, вони не виявлені. Як пише М. Грушевський, літературно освічених галичан та волиняків стрічаємо на різних ієрархічних позиціях Великоросії, але від тих книжних скарбів, які вони мусили приносити з собою до своїх нових столиць, не зосталося нічого, крім сеї дорогоцінності — Галицько-Волинського літопису» 1.
1 Грушевський М. Історія української літератури. — Т. 3. — С. 243.
На кінець XIV ст. українські землі входили до складу кількох держав. Більша частина території України, а саме: Київщина з Переяславщиною, Чернігівщина, Волинь і північно-східне Поділля — входили до складу Великого князівства Литовського, Галичина й південно-західне Поділля були захоплені Польщею, частина подільських і галицьких земель (Буковина) відійшла до Молдавського князівства, Закарпаття було під владою угорських королів.
Політична, економічна і культурна роз’єднаність українських земель не сприяла виробленню єдиної літературної мови: місцеві риси характеризували писемні тексти з Волині, Середньої Наддніпрянщини, Галичини і, звичайно ж, Молдавії.
Головним репрезентантом української мови XIV — першої половини XVI ст. стають юридичні документи: дарчі і купчі грамоти, заповіти і под. їхня мова — це колишній «низький» стиль літератури Київської Русі. Проте ця мова, як губка, вбирала в себе місцеві українські і засвоєні іншомовні елементи, все далі відходячи від церковнослов’янської традиції.
І все ж церковнослов’янська мова не здавала своїх позицій: точилася постійна боротьба між церковнослов’янськими і живомовними елементами. Це відображалося насамперед у графіці. Староукраїнська мова того часу не розлучалася з традицією уживання таких літер, як Ђ, ω, Ж, А, хоч могла б використати (і робила це) для передачі відповідних звуків літери и, о, у, ıа.
Графічна система грамот у різних регіонах варіювалася. Так, у грамотах XV ст. з Центральної України зовсім не вживалися юси (правда, до наших днів дійшли не оригінали документів, а їх копії), в галицьких і волинських грамотах Ж відсутній, а А виступає або на місці етимологічного ę* (кнА[з] 1, землА, зАть, мЂсАць, тисАча) або ж як /а/ з попереднім пом’якшенням приголосного (днА, досмотрАть, дАдА, жАловали); що ж до молдавських грамот, де найповніше виявляє себе церковнослов’янська традиція, обидва юси вживаються, але якщо Ж виступає переважно в своєму природному значенні (єдиносЖщнаа, бЖдет[ь], пЖтевех[ъ]), то А переважно позначає м’якість попереднього приголосного перед /а/ (хотарА), сполучення /йа/ (боАрин, хр̃[с]тїАнского) або навіть виступає замість Ђ (вАрному, прА[д], въсА[м]).
1 Усі приклади наводяться у тому написанні, в якому вони засвідчені у виданнях: Грамоти XIV ст./ Упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики М.М. Пещак. — К., 1974; Українські грамоти XV ст./ Підготовка тексту, вступна стаття і коментарі В.М. Русанівського. — К., 1965.
І хоч фонетична й морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала. До того ж такі традиційні церковнослов’янські риси, як щ замість східнослов’янського ч, жд замість ж та є замість о на початку слова, інколи виступають у тих самих словах паралельно: помочь — помощь, будучии — будущий, тисяча — тысАща, сущь, творясчыхъ; рожества — рождества; озера — єзера. Українські фонетичні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період. Цьому сприяла і та обставина, що тогочасна українська літературна мова була представлена переважно діловими документами, тобто «низьким», або іншими словами, «розкованим» стилем.
У мові грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемъ, городъ, володети, стороною — страна[мъ]), в на початку слова послідовно чергується з у /оу/ і навпаки (всякій — усАкии, вси — оуси, внучатомъ — оунучАтом; оучинила — вчинила, оужитки — вжитки, оударилъ — вдарилъ), на місці етимологічного Ђ уживається е (частіше) або и (вЂчные — вечные, всЂмъ — всемъ, всимъ, всЂхъ — всихъ, дЂтем — детемъ — дитемъ, свЂдци — свидци, рЂцЂ — рЂци); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехід /о/, /е/ в /і/ у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера Ђ нерідко виступає замість етимологічного и: наши — нашЂ, никоторою — нЂкоторою, послуси — послусЂ, привЂсили — привЂсЂли, судЂчь — суфікс -ичь і под.), етимологічні е та о найчастіше позначаються відповідними їм літерами, а проте непоодинокими прикладами засвідчуються випадки переходу їх у монофтонг — можливо, й не повністю переданий дифтонг, — що передається літерою у, часто з пом’якшенням попереднього приголосного (грошювъ, глинарюмъ, королювъ, нюмъ, своюи, торгувлА, чтюнъ); етимологічне е інколи передається літерою и (шисть, потрибно); /е/ після шиплячих досить послідовно переходить в /о/, особливо в суфіксах пасивних дієприкметників під наголосом (женою — жоною, нашею — нашою, прирожоный, уложона, чотыриста, ничого, жонъки, чоловєкъ), утверджується середнє /и/, що засвідчують такі приклади, як млына, могыла, памАтаты, пожиткы, прыдаємо, чынимъ, нашымъ, чтучы, початы, не далы); середнє /и/ було наближене до /е/ (чирвоный); трапляються випадки відпадіння початкового /і/ і, навпаки, поява протетичного /в/ перед голосним (вовса, Родивона, вотнıал, воны); сполучення ър, як і в сучасній українській мові, дає рефлекс ри: кривавої.
У консонантизмі слід насамперед відзначити появу нового звука /ґ/, який прийшов в українську мову разом зі словами іншомовного походження; передавався він у цей час буквосполукою кг: буркгомистру, кгвалть, кгды, кголдова[т] (і голдовати), кгрунть, довкговдъ; звук /ц/ переважно м’який: истцю, истця, околицю, о[ть]цю (і отцу), половицю, самодержець, дворець та ін.; між /з/ і /р/, як і в мові Київської Русі, з’являється вставне /д/: уздрАть.
У морфології більш-менш регулярно проглядаються ті риси, які в давньоруській мові були спорадичними або ж були відсутні в інших східнослов’янських мовах.
В іменнику це чергування /г/ з /ж/ у давальному відмінку однини сучасної першої відміни (дорозе, слузЂ), закінчення -ею в орудному відмінку однини цих же іменників, вживане після м’яких і шиплячих приголосних (душею, землею); у родовому відмінку однини іменники чоловічого роду, особливо односкладові (не тільки колишніх ŭ-основ) поряд з традиційним закінченням -а часто приймають закінчення -у: листу, меду, лану, року, скарбу, темьıану, хоч леса; у давальному відмінку цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви: господареви, жидови, зАтеви, кгвалтови, листови, львови, манастыреви, ивашкови, королеви; у називному множини назви осіб, належні до чоловічого роду, можуть виступати із закінченням -ове/-еве: жидове, панове, писареве, попове, поповичове, послове; цікаво, що поряд з формою люди тут уже свідчиться люде.
З особливостей відмінювання прикметників треба відзначити, що в родовому відмінку однини чоловічого роду інколи дає себе знати традиційне церковнослов’янське закінчення -аго (лоеваго, неумытнаго, хр[с]толюбиваго), хоч воно в цей час уже сприймається як глибока архаїка — переважає українське закінчення -ого (цЂлого, литовского, милого, милостивого, написаного, ночного); у родовому відмінку однини прикметників і прикметникових займенників, уживаних в жіночому роді, виступає закінчення -oЂ/-еЂ, -oi/-ei, що вірогідно позначають /і/ з попереднім /й/: кривавоЂ, мокроЂ, молдавскоЂ, нашеі, никакоЂ, освЂценоі, рускоЂ, вашеЂ.
З дієслівних форм найцікавішими є інфінітив, третя особа однини й множини теперішнього/майбутнього часу, перша особа множини теперішнього/майбутнього часу: всі вони є прямим продовженням мови давньокиївських часів. Форми інфінітива з дієслівною основою на /г/ або /к/ з приєднанням до них суфікса -ти змінюють цей останній на -чи: помочи, ω[т]веречи, насЂчи, рЂчи; у третій особі однини й множини теперішнього/майбутнього часу дієслова приймають здебільшого м’яку флексію -ть: имаеть, молвить, належить, пишеть, побЂгнеть, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть, дадуть, живуть, знають, мають, приЂдуть, проорють; у першій особі множини в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо поряд з традиційними -мъ та -мы: даємо, продаємо, слуб[о]уємо, хочемо, познаменуємо.
У наказовому способі використовується частка нехай: Нехай оть тыи вси вышеписаныи земли и сЂножати и гай и прудъ держить — П., 9, 25. Будівельним матеріалом для нинішнього майбутнього синтетичного часу послужили словосполучення, до складу яких входили дієслово ıати (имати) в особових формах теперішнього часу й інфінітив як носій основного значення: имаю дати, не имаю волочити, имаю заступати, имаеть платити, имаемъ давати, мають увезатисе. У грамотах була досить поширена форма давноминулого часу: послалъ был, были позычили. З’являються синтетичні форми майбутнього часу: иматиму, битиму 1.
Даниною минулому є вжита в одній із грамот (присяга на вірність луцького намісника Федора Даниловича польському королеві, бл. 1386 р.) форми двоїни: Се Азъ федоръ данильевичь. исъ братомъ своимъ михаиломъ дала єсва правду... мы два исъ братом моимъ цЂлуєва кр̃сть — П., 34, 65.
Серед синтаксичних форм українських грамот треба відзначити розширення кола сполучників (абы, абыхомъ, абыхмо, але, кгды, иж) і появу віддіеприкметникової безособової форми на -но: а то все куповано, твоıєми пЂнАзми — П., 38, 72.
Лексика українських грамот, звичайно, специфічна. Вона значно бідніша, ніж лексика літературних творів попереднього періоду, особливо високого стилю, на якому позначився візантійсько-болгарський вплив. Але в одному аспекті ця лексика все ж багатша — на власне українські і на запозичені із західних мов слова. На основі східнослов’янського кореневого й афіксального складу в мові українських грамот розвиваються і набувають поширення такі слова, як бачити 2, борзость «швидкість» (від д.-р. бързъ), братаникъ «син брата», буковина, бЂлиця «шкурка білки як товар», вага «прилад для зважування», важити, валило «млин-сукновальня», вбачити «зважити (на що)», великость, веснина «збіжжя, посіяне весною»,
1 Грунський М.К., Ковальов П.К. Нариси з історії української мови. — Львів, 1941. — С. 215.
2 До слів, які вживаються в сучасній українській мові в тій же фонетичній формі і з тим же значенням, тлумачення не подаються.
вжити «спожити що-небудь», вжитокь, виновати «звинувачувати», вольность «звільнення від певних повинностей», волАны «селяни, звільнені від повинностей» (опроче волАнъ што на воли сЂдАть — П., 38, 72), всказати «сповістити», «повідомити», вспытати «запитати», встАгати «вимагати сплати», втискь «утиск», входы «право вільного вступу в господарські ліси і води», выгонъ, вызнавати «офіційно повідомляти, заявляти», вымелокъ «оплата за помел зерна», выслуга «земельне володіння, одержане за службу», выходъ «оплата феодалові за право виходу із села або переходу до іншого господаря», глинарь «особа, що обмазує глиною хату», головное «штраф за вбивство», господарство «держава», грабити «описувати майно», гребля, гырло, данина «дарування, надання», дЂдизна (також дЂдичь, ДЂдичьство), дисный «нині діючий», добытокъ «худоба», «товар», добродЂйство, дозволити, допомагати, дорадитися, дорозумЂти «довідатися», достатокъ, дяковати, забороняти, завишенье (печаті), завЂдати «відати (чим)», загинути, займище «недавно освоєна ділянка землі, що знаходиться віддалік від інших земель», закопъ «рів з насипом», залежати, залежность, замежокъ «смуга землі за межею», зброя, землАнинъ «особа шляхетного стану, що посідає земельну власність», иншій, колода «міра місткості рідких і сипучих тіл», копецъ «межовий знак у вигляді насипного горба», корец «міра місткості», материзна «спадщина по матері», мочило «копанка, озерце, взагалі місце для мочіння конопель, льону», мЂрка «одиниця виміру сипких речовин», надЂя, належати, намолва «намова», нащадокъ, новина «вперше зорана земля», обора «огороджене місце для худоби», озимина, осадити «поселити», охаба «вічне володіння», повЂтъ «одиниця адміністративного поділу», податокъ «грошові й натуральні збори з тяглих людей», повинности, прорва, полЂпшивати та ін. З’являються нові слова для позначення абстрактних понять (личба, зарука, лагода, згода, пригода), виникають узагальнюючі слова в ономастичній лексиці (прузвище).
В українських документах поширюються слова, що виступають порівняно з давньоруськими у видозміненій фонетичній формі відповідно до звукових законів народнорозмовної мови: бчола (зам. пчела), вольшина «вільховий лісок» (зам. ольшина), вотнина (зам. отнина) і под. Набувають поширення два типово українські словотвірні типи із суфіксом -щина: на позначення земель за назвою власника або її адміністративного центру (василевщина: Игнат дє[р]жить землю василє[в]щину — 1471, ССУМ, І, 153) або на позначення податків (вєрховщина, воловщина, головщина). Назви лісів і гаїв за панівним деревом утворюються за допомогою суфікса -ина: вольшина «вільховий ліс», дубина «дубовий ліс» і под. Поширюються узвичаєні в Україні особові імена, похідні від спільнослов’янських: Ванько (від Іван), Васко, Васюта, Вахно (від Василий), Ганка (від Анна), ГлЂбько (від ГлЂбъ), Григоръ, Hrydko, Гринко, Гринь, Грицко, Гриць, Гришко (від Григорий), Данко, Дашко (від Данило), Дмитро (від Дмитрий) та ін.
У ділову мову проникають локальні назви, пов’язані з діалектними особливостями певних територій: верховина «верхня течія ріки» (А перешедши верховину Ровця, на другую сторону той верховины, засталисмо пана Максыма Тышковича, который повидилъ, же одъ той верховины на полудень у право грунтъ мой, а в лево лисъ Мыховъ — 1430, ССУМ, І, 166), грунь «пагорок» (Тамъ мы... дали и потвръдили єсми ємоу... млин на матки Малом БахлоуєцЂ, и пасикоу на конєц грунЂ от Шавковци, на потока КръницЂмъ — 1458, ССУМ, І, 267), дидка «мати батька або матері» (мы Стефан воєвода... знамєнито чиним... ожє прїидо(ша)... Тома и сестра єго... и продали сво[ю] правоую отнину, що била дидки их ИлЂни — 1489, ССУМ, І, 300), дЂлъ «гірський хребет» (ділить гору пополам), а також перевал (а хотарь... по краи буковины дЂломъ доловь до валу — 1392, ССУМ, І, 337), криничина «місцевість, багата джерелами (тог[д]Ђ єсмо выиха[л]и исъ зємлАны... оучинили єсмо имъ границю повыше манастырА свАто[г] михайла. прєзь криничину — 1404, Р., 37); полонина «гірське пасовище» (а тоє сєло... имЂють. на(м). давати. подлу[г]. пра[в]. волоско[г]. ты то доходы. што[ж]. c по[ло]нинъ аю[т] (?) — 1424, P., 54) та ін.
З часом кількість регіоналізмів у мові українських грамот зростає, поповнюючи собою засоби загальнонародної номінації. Ось кілька прикладів з актів місцевого самоврядування села Одрехови, що в Прикарпатті: живина «худоба» (живина тота теди то при ва[с]ку при дЂдоу оставає — серед. XVI ст., АО, 5), маца «міра сипких речовин» (а тєпє[р] да[л]ем на трє[х] нєдєлА[х] мацоу пшеницЂ на погроубь — 6), стрьткь «дядько по батьковій лінії» (єсли бы пришло на прода[и] тому то фєдорови ролА тота а дЂти бы иванови дужЂ суму таковую о[д]ложи[ти] стрыкови своє[му] — 1574, 14). Проте цей процес не був нескінченним: поступове формування мовного узусу обмежувало введення вузьколокальних слів у літературну мову.
Поширеним засобом розвитку лексики староукраїнської мови був семантичний зсув. Так, у грамотах слово боронити поряд із давнім значенням «заважати, чинити перепони» і «захищати» розвиває нове — «забороняти» (И тые Токаревскіе рекли: мы дей вамъ не боронимъ стада господарского паствити тамъ — 1495, ССУМ, І, 113); іменник братьство із сфери монастирського життя поширюється на розвиток ремісництва і входить до складу сполучень типу братьство мєстьскоє, тобто об’єднання ремісників однієї або близьких професій, цех (ССУМ, І, 121); розширює коло значень слово вина: якщо в давньоруський період воно означало провину, звинувачення, пеню (Ср., І, 258-259), то в мові українських грамот це слово набуває ще ряду термінологічних значень — «грошовий штраф», «судова справа», «оплата за суд», «позичені гроші, борг» (ССУМ, І, 173-174); слово воєвода, яке в старокиївській мові позначало воєначальника військ певного князя, в староукраїнських грамотах уживається як верховний титул правителів Молдавського князівства та їхніх синів, а також виступає в значенні «намісник польського короля або великого князя литовського». Багато нових значень одержують загальновживані слова у зв’язку з їх функціонуванням у мові ділових документів; так, вивести набуває значення «вилучити, звільнити з-під чого» (мы оуставляємь съ своими паны гдє боуде[т] знайдєны боудоуть в сєлє[х] алюбо в мєстє[х] нємєцькы[х] имають быти инАты и вывєдєни а имають быти по[л]скымъ правомъ осоу[же]н[и] — XV ст., ССУМ, І, 212), выправити «вимагаючи, дістати», «видобути» (а такъже коли быхомъ имъ жолъду нє поплатили и щькодъ тогды имъ поволєваємь (!) и тымъ што суть c ними насъ оупоминати намъ лаАти нашихъ купцехъ брати нашихъ людехъ доколи свои записъ о[т] нихъ выправимы — 1433-1443, ССУМ, І, 220), высветлити «з’ясувати, вияснити» (а... ижє мы доброую <з>авжды мЂли єсмо яко и ныне мамы волю тако яко коро[л] хрестья[н]<с>кии коу покоєви а коу єдності а справедливосте нашоу вьісвєтли[в]ши о[т] ровности нє хочє[м] cА выламавати вартуючисА розлиянья <к>рови хрєстьянскои — 1447-1492, ССУМ, І, 220), выстояти сА (про маєток) «перейти у власність кредитора за давністю користування» (ИмЂнїя дЂди[ч]но которыи [ж] то оу пєнАзА[х] запїсоують нєкоторы[х] оу наши[х] сторона[х] дЂржано до и̃і лЂ[т] а потомъ сА выстояло — XV ст., ССУМ, І, 222), завЂзовати сА «зобов’язуватися до чого-небудь» (оучинили є[с]ми... доброво[л]но сА завЂзоуючи... голдъ прЂ(д)реченныи... на кажды[и] ча[с] ховати — 1436, ССУМ, І, 373), завЂсити «відкласти, відстрочити» (О дЂтЂ[х] што[ж] нє маю[т] лЂ[т] розоумоу своєго а боудоуть на соуд позваны имаєть имь соу[д]я ро[к] завЂсить и запи[с] до лЂ[т] розоумоу ихъ — XV ст., ССУМ, І, 373), завЂзка (завіска) «грошове забезпечення на користь правителя або його урядників у випадку порушення однією із сторін укладеної угоди» (а кто сЂ покуси[т] тєгати бу[д] оу которы[х] днє[х] и часо[х] ...то[т] тогди да заплати[т] завЂзкоу ξ рубли срєбра чистого — 1474, ССУМ, І, 373), кмєть «незакріпачений оброчний селянин з правом виходу» (а и гдЂ коли слоужєбникъ бєрє[т] волы а па[н] свои[м] сєло[м] и зъ свои кмєти боронить а не хочє[т] выда[т] тогды на[м] маєть заплатить винЖ — XV ст., ССУМ, І, 478), ламати «порушувати, не дотримуватися угоди» (ВЂдомо то єть [!] всємъ присылалъ да (!) на[с] Бг̃омолєць нашь архима[н]дри[т] Пєчє[р]скїи c Кієва и вся братїя мн̃[с]тыря пєчє[р]ского... жалуючися на митрополита кїєвского и всєя роусїє што[ж] и[м] насилїє чини[т] и права имь давные и [з]вєчистыє ламати хоще[т] — 1481, ССУМ, І, 538), невЂста «доросла особа жіночої статі» (коли моужь жєнє оумрєть тогды жона всє именїє своє брала, а оу томъ дЂти шкодила мы оуставлАє[м] и[ж] такая нєвЂста имЂеть изостать прї жївотїнЂ и прї винЂ — XV ст., ССУМ, II, 33), объихати «об’їздивши якусь територію, визначити її межі» (прыйшовши передъ насъ... Карпъ Ивановичъ... покладалъ пєрєдъ нами лыстъ... дворанъ нашихъ... што єсмо имъ пєрвєй сего велилы именя єго Мыкулинскіє объихати — 1430, ССУМ, II, 71), позвати «подати позов, судову скаргу на кого-небудь» (а сє АЗЪ. па[н] .пєтрашь. староста, галицкыи ... свЂдчю то ... ижє пришєдь передъ ma. васко мошєнчичь. и позваль. коундрата борєничА. ω границю. ω вашичиньскоую — 1401, Р., 36), тАгатисА «брати участь у судовій розправі» (туть будеть судъ тАгатисА ис королемъ — 1352, II, 14) та ін.
У літературній мові нарощується запас характерних фразеологічних зворотів. Це, наприклад, бъчолы дєрти (ССУМ, І, 134), быти у вене «володіти майном, одержаним у віно» (139), быти оу соромотЂ «бути позбавленим честі» (140), на бЂгъ повернути са «кинутися тікати» (148), седити на вдовим столци «залишатися вдовою щонайменше протягом шести місяців після смерті чоловіка, щоб не втратити права на віно, яке залишив чоловік» (II, 332), вЂдати дати «повідомити» (І, 227), головою заплатити (248), горла избавити (251), дєржати оу пра†«поводитися з кимось згідно з законом» (297), оу ласцЂ держати «ласково, з прихильністю ставитися до кого-небудь» (539), дорости лЂтъ (320), мати за собою «бути одруженим» (435), имати над собою «підкорятися кому-небудь» (там же), мати твердость «мати законне право» (там же) та ін.
Українська й білоруська донаціональні мови постійно підтримували літературно-писемні контакти з чеською й польською мовами. Через західнослов’янське літературне джерело в українську мову (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і власне західнослов’янізмів, напр.: броваръ (ст.-п. browar, свн. brouwer), будованє (ст.-п. budowanić від budouwać, що розвинулося на базі buda, очевидно, від свн. boude «шалаш», «намет»), боургаръ (свн. burger «житель міста»), боуръмистръ (ст.-п. burmistrz, burgmistrz, свн. bürge-, burge-, byrgermeister), бытлєнє «репутація» (ст.-ч. bytelnost/bytedlnost, ст.-п. bydlenie), варовати сА «остерігатися» (ст.-ч. varovati se), власност (ст.-ч. vlasnost, ст.-п. włostność), воитъ (ст.-п. wójt, свн. voget, лат. vocatus, advocatus), вымЂнити «відмітити», «відзначити» (ст.-п. wymienić), габати «напастувати» (ст.-п. gabać), гетман (ст.-п. hetman, ст.-ч. hejtman, схсн. hetman, свн. häuptmann), глейтовати «гарантувати безпеку охоронною грамотою» (ст.-ч. glejtovati, ст.-п. gleitować, свн. geleiten), голдовати «присягати на вірність» (ст.-ч. holdovati, ст.-п. hołdować, свн. holden), грунтъ (ст.-ч. grunt, ст.-п. grunt, свн. grunt), доконати (ст.-ч. dokonali, ст.п. dokonać), домнивати сА «думати, припускати» (ст.-ч. domnivati se, ст.-п. domniewać się), досытьоучинєнїє «відшкодування» (ст.-ч. dosti učiněnie, ст.-п. dosyćuczynienie), єднати «погоджувати що з ким» (ст.-ч. jednati, ст.-п. jednać), єднота «єдність, згода» (ст.-ч., ст.-п. jednota), жолдъ «оплата найманим солдатам» (ст.-ч. žołd, ст.п. żołd, свн. solt), жолнер «солдат» (ст.-ч. žoldněř, ст.-п. żołnierz), завитє «остаточно» (ст.-п. zawicie), замєшкати (ст.-п. zamieszkać), зацний «належний до благородного стану, шляхетний» (ст.-п. zacny), зрада (ст.-ч. zrada, ст.-п. zdrada), каплица (ст.-ч. kaplice, ст.-п. kaplica, лат. capella), квитацыя і квитанція «письмове доручення про видачу з митного збору певної грошової суми» (ст.-п. kwitacja, лат. quitatio), кєліхъ (ст.-ч. kelich, ст.-п. kieliech, свн. kelch, лат. саііх), конати сА «відбуватися» (ст.-ч. konati se, ст.-п. konać się), коштъ «ціна», «зусилля» (ст.-ч. košt, ст.-п. koszt, свн. kost(e)), маршалок «службова особа» (ст.-ч. maršálek, ст.-п. marszałek, всн. marschalc), цмынтаръ «цвинтар» (ст.-п. cmentarz, лат. caemēntērium, caemeterium, гр. κοιμητήριον під впливом лат. caementum) та ін.
Досить помітними є запозичення, що означали звання, чини і сани службових осіб — світських і духовних, — належних до структури польського суспільства: маршалок, подкоморий та ін. Набуло поширення слово панъ (п., ч. слв. pan <* gьpanъ — давньоіранське запозичення).
Чужі слова проникали в літературну мову також із розмовних української та білоруської мов. Частина з них потрапляла в обидві мови з польської, а також через польську (або й безпосередньо) з німецької: баволна «бавовна» (ст.-п. bawełna, ст.-ч. bavlna, свн. baumwolle), быдло «худоба» (п. bydło), вшитокъ «увесь» (ст.-п. wsztytek), гандель «торгівля» (ст.-п. handel, свн. handel) і под. Польський вплив на українську ділову мову XIV-XVI ст. виявляє себе по-різному в галицьких, подільських і власне польських, але написаних по-українському грамотах, з одного боку, і у волинськокиївсько-литовських — з другого.
Так, для галицьких грамот характерний насамперед певний польський «фон» — деякі слова, запозичуючись, набували східнослов’янського фонетичного оформлення (у них з’являється повноголосся, носові звуки замінюються неносовими, замість сполучення dz виступає ж і под.), напр. вдоложь (Р., 1404, 33; 1400, П., 80), твєржа (1386-1418, 18; 1388, 44) і под. Проте слова нерідко запозичуються й у польському фонетичному і словотвірному оформленні, пор.: велЂ (1412, P., 44; 1414, 38), круль (1434, 71; 1435, 72); кторый (1394, П., 29; 1404, P., 37, 38 та ін.). Крім того, тут уживаються слова, характерні для польського правового і церковного устрою: арцибискупъ (1415, P., 47; 1433, 66), бискупъ (1398, П., 75), буркгмистръ (1339, П., 77), буръкрабъ (1434, P., 71), волАнє (Варш., VII, 686), гофмистръ (1394, П., 64), плебанъ (1411, P., 43) — з польського pleban, що від лат. plebanus, в основі якого лежить plebs, plebis (Br., 417, Mach., 378), оурАдникъ (1413, P., 45; 1421, 52; 1435, 72) — від urzędnik, що в свою чергу від ч. úřad. Значну частину запозичень становлять згадувані вже юридичні терміни типу доконати, нагабати, оуморити і подібні, що не набули поширення в документах із Київщини, Волині, Білорусі й Литви.
До східнослов’янської лексики, показової переважно для документів з північної України й Білорусі, можна віднести такі, як бочка в значенні «площа землі, міра якої визначалась бочкою засіяного на ній зерна» (ССУМ, І, 116), вкупе «разом» (вкупе зъ сынклитомъ нашимъ — 1322, 178), вЂлми (мы ислюбуємъ тоть миръ дєржати вЂлми твєрдо — 1352, P., 3), нАтство (ятьство), «стан позбавлення волі» (выбавили ma... ис того нАтства — 1435, Р., 72), обаполъ «з обох боків» ( у значенні прийменника) (ωбаполъ бугу — 1376, Р., 11; обаполъ немна — 1387, П., 40; обаполъ улицы — 1389, 49), пошлина «податок грішми або натурою» (1387, П., 40), оттуля «звідти» (1387, 40), пашнА «орна земля», «пашня» (ССУМ, II, 131), поуща «густий ліс», «лісові зарослі» (278), рожъ «жито» (297) та ін. Окремий шар становлять запозичення з польської мови, властиві тільки цим документам: заволаний «оголошений» (ст.-п. zawołany) (1445, Р., 80), мєновати «викликати поіменно, називати», «перераховувати» (ст.-п. mianować) (вєрхоу мєнованаıа мЂста — 1433, Р., 65); ласкаве склоняючисе ку менованому привилєю — 1389, П., 49), повЂть «одиниця адміністративного поділу» (п. powiat) (Радуньского повЂта земли поля и сЂножати и гаи — 1342 [?] II, 9; оу Подолской земли, оу Каменецком(ъ) повЂтЂ — 1383, 31; от мЂста до мЂста, от повЂта до повЂта, або от одное земли до другое земли — 1388, 45) та ін. Різні значення розвивають окремі слова, що позначали належність людини до певних соціальних станів, визначали її майнове становище і т. ін. Л.Л. Гумецька зауважувала, зокрема, що слово боярин у пам’ятках з території Великого князівства Литовського позначало дрібного землевласника — дворянина, згадуваного при переліку свідків юридичного акту після «князів» і «панів». І навпаки, в молдавських грамотах боярин — це великий феодал, вельможа. Такий же різний зміст у слова державца: у Польському королівстві — це помічник старости, що завідував королівським маєтком, у Литовсько-Руській державі — намісник, який управляв волостю 1.
1 Гумецкая Л.Л. K вопросу об определении значения слова в словаре староукраинского языка XIV—XV вв. // Вопросы исторической лексикологии и лексикографии восточнославянских языков. — M., 1974. — C. 56.
Українсько-білоруські грамоти засвідчують порівняно мало запозичень з мов інших народів — тюркських, балтійських, молдавської, угорської, південнослов’янських. Це лексеми, що потрапляли спершу в діалекти української і білоруської мов, а вже потім — у спільну літературну мову або в формовані літературні мови східнослов’янських народів. Серед тюркізмів слід відзначити кантарь «одиниця вимірювання ваги» (тюрк, kantar «вага» — ССУМ, І, 469), єсакь «податок натурою» (тур. jasaq — ССУМ, І, 349), орда «середньовічна феодальна держава у тюркських і монгольських народів, а також територія цієї держави» (тюрк, ordu «військо, воєнний табір» — ССУМ, II, 91), санжакъ «губернатор у давній Туреччині» (тур. sandżaq «невелика провінція» — 319), тебенка «шкіряна прикраса на кінському сідлі» (тюрк. tébéngii — 425). Литуанізми засвідчують грамоти з території північної України, Білорусі і Литви. Вони нечисленні. Це, зокрема, дякло «подать натурою від урожаю і загального прибутку в селянському господарстві, крім худоби» (лит. dúokle, dōkle — ССУМ, І, 342) і стиръта «скирта, стирта» (лит. stirta — II, 387). Запозичення з молдавської (румунської) мови можна розподілити на дві групи: 1) ті, що проникали в діалекти української мови; 2) ті, що використовувалися як терміни в мові грамот для позначення посадових осіб і згодом безслідно зникли. Серед першої групи слів можна для прикладу назвати такі, як орашанє «городяни» (рум. oras «місто» — ССУМ, II, 91), паровъ «потік, струмок» (рум. pfrau — 127), пискъ «вершина гори, верх» (рум. pisc — 148), оулмъ «берест», «в’яз» (рум. ulm — 475) і под. Через молдавську (румунську) мову в українські діалекти проникають окремі мадяризми і південнослов’янізми: оурикъ «спадкове феодальне володіння», «княжий привілей на спадкове землеволодіння» (рум. uric, мад. örök «спадщина» — ССУМ, II, 482), хотаръ «природна або умовна лінія, яка відмежовує одне володіння від другого» (рум. hotar, мад. határ — 513), градина «сад», «город» (рум. gradina, бл., серб. градина — І, 259), слатина «соляне джерело, солотвина» (рум. slatina, серб. слатина — II, 351) та ін.
Однією з ознак українського синтаксису стає вживання сполучника поки в складнопідрядних реченнях із значенням часової межі: и тая Ганка мешкала на той дЂльници мужа своєго... до тыхъ часовъ, поки пошла замужъ (1494, ССУМ, II, 177). Варіантами цього сполучника є наколи, поколЂ, поколА, поколє (ССУМ, II, 179).
В усіх східнослов’янських літературних мовах збереглися спільні для них і для більшості інших слов’янських мов первинні прийменники въ, для, до, изъ (исъ), за, къ, мєжи, мимо, на, надъ, о, отъ, пєрєдь, по, подъ, съ, оу; правда, відповідно до фонетичних і ритмікоінтонаційних особливостей української мови розвиваються і масово фіксуються варіанти цих прийменників: зу, исо, надо, одь (одо), поудъ (подо). Разом з тим помічається активне вживання вторинних прийменників, тобто прислівників у прийменниковій ролі: вниз, водле, въмЂсто, заради, звыше, зниже, напротиву, обаполъ, окромъ, пєрєжє, повєрхъ, подлє, понадь, попєрєкь, попоудь, посєрєдъ та ін. Активно проникають у прийменниково-сполучникову систему також запозичення з інших мов, переважно з церковнослов’янської і західнослов’янських: албо (альбо), але, ачьколи, водлуг, гдыжъ (кдыжь), гды, khdyby, дондєжє, идєжє, како, понєжє, пачє та ін. Активно розвивається категорія прислівника. Поряд з традиційними відприкметниковими прислівниками типу близько, вєрнє, вєньно, вирно, давно, далеко, добрє (добро), дївно, высоко, долго, должно, достаточнЂ, конєчно (конечнЂ) конно, криво, надобно, низко і под., уживаються нові, утворені від прикметників, що розвинулися на південноруському ґрунті або були запозичені з близькоспоріднених мов. Це такі, як безпечне, безправне, вдячно, велико, вЂчисто, доводливо, єдностайно, збройно, закладнЂ, заровно, знакомито, значне, зраднє, справно, непожиточне, непорухомо, непорушанно, нерухомо, нешкодно, потаємно та ін. Прислівники, утворені на базі сполучення імені з прийменником, мають рухливіший склад. Поряд з давніми в вЂкы, до вЂка, навЂкъ, вгору, влево, въ дроугоє, горою, горЂ «угору», дома, домовъ, замоужъ, наверхоу, навЂрхъ, навЂкъ, направо і подібними, уживаються українські новотвори вєрхомъ «горою», въ вєрхоу, въ готовє «напоготові», въ день, въ єдно «одностайно», кгвалтомь, додому, досыть, заєдно, за мЂсто «замість», нагору «вгору», на долЂ «внизу», напослиде, ниотколЂ і под.
Безпосередні традиції ділового стилю давньокиївської мови, трансформованого на українському (також білоруському) грунті, продовжувались і розвивалися у мові ділових документів Великого князівства Литовського, де ця мова в силу історичних умов стала офіційною в урядових канцеляріях. Навіть у XVI ст., коли з підкоренням Литовського князівства Польщею українська літературна мова уже не тільки в Галичині, але й на всьому просторі її поширення стала зазнавати польського впливу, Литовський статут 1588 р. вимагав: «Писар земский маеть по руску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иным языком и словы». З 1529 р. скрізь в Україні постають актові книги — гродські і земські. Сюди вписувалися різні акти — судові, мирові, тестаменти, договори, дарчі, закладні, купчі і под. Зразком для урядової української мови були чеські актові книги, звідки взято й саму форму цих актів 1. «Руська мова», як тоді називали офіційну мову Литовського князівства, була по суті спільною мовою українців і білорусів, становлячи в цілому факт історії літературних мов обох народів 2.
1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 126.
2 Див. про це також: Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956. Плющ П.П. Начальний этап формирования русского национального языка // Науч. зап. Ленинградского гос. ун-та. — 1961. — С. 220. Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV—XVII ст. // Дослідження з української та російської мов. — К., 1964. — С. 252—258.
Немає сумніву в тому, що протягом XIV—XV ст. в Україні тривала робота щодо збагачення церкви богослужбовими книгами: переписувалися євангелія, псалтирі, четьї-мінеї. Але відтоді до нашого часу дійшов тільки згадуваний уже Київський псалтир 1397 р. (церковнослов’янський з українськими рисами) та Четья 1486 р. (спроба перекладу з церковнослов’янської на літературну українську мову).
Ділова мова, звичайно, була позбавлена усяких «красивостей». Проте вона мала досить струнку структуру: початок кожної грамоти засвідчував, ким вона дається, далі йшов виклад подій, що спричинили появу грамоти, і насамкінець з’ясовувалися обставини, за яких постала грамота, називалися свідки її написання і под. Так, грамоти великого князя Вітовта характеризуються одним із варіантів поширеного тоді в Україні стандартного зачину: Мл[с̃]тью бж̃ью мы кн̃зь вєлики[и] витовтъ чинимъ знаменито и даєм вєдати симъ нашимъ листомъ каждому доброму нынєшнимъ и пото[м]ъ будучи[м], хто нань оузрить или чтучи єго вс[л]ышить коли кому будеть єго потребно». Стандартний початок є і в грамотах вел. князя Швидригайла Ольгердовича: «Мл[с̃]тью бж̃ьєю мы вєликий кнзь швитрикаила ωлкердови[ч] чыни[м] знамєнито симъ нашы[м] листо[м] и даємъ вЂдати каждому доброму хто нань оузрить или оуслыши[т] єго чтучи». Подібні стандартні зачини подекуди трапляються і в приватних грамотах, пор.: ıа хвє[д]ка пашкова до[ч]ка дохновича сознаваю си[м] мои[м] листо[м] хто на нє[г] посмотри[т] алибо чтучи є[г] услыши[т]». Грамоти польського короля Казимира написані у формі листів і починаються традиційним називанням скороченого королівського титулу, після чого йде звернення до особи: «Казими[р] божью мл̃стью. наместьнику вруцъкому пану го[р]ностаю романовичу...» Кожна грамота великого князя Олександра починається стандартною формулою, що становить титул великого князя: «са[м] алекса[н]дръ бω[ж]ю мл̃[с]тью вєлики[и] кнзь ли(т)[о]вскии рускии жомои[т]ски[и] и ины[х]». Подібні зачини характерні й для молдавських грамот: «Мл[с̃]тїю бж̃їєю. мы алеξандръ воєвода, господарь землі мо[л]давскои. чини[м] знамєнито, ис си[м] листомь нашимь. оусЂ[м] кто на[н] оузри[т]. или єго оуслыши[т] чтучи»; досить часто ця традиційна формула зачину розширюється у першій своїй частині: «Въ имЂ ωц̃а и сн̃а и ст̃го дх̃а. тр[о]ица ст̃аа и єдиносЖщнаа и нєраздЂлимаа. сє ıазъ ра[б] вл̃[д]кы моєго. іс̃у х̃а іω стєфа[н] воєвода бж̃їєю мл[с]тїю гп[д]рь зємли. мо[л]давскои. знамєнито чини[м] и[с] си[м] листо[м] наши[м] въсЂ[м] кто на[н] възри[т] или єго чтучи оуслыши[т]».
Стандартизовані були й фіналі грамот. У багатьох молдавських документах наявне закінчення-закляття, що стало своєрідним штампом: «А кто бы хотЂлъ тоє порушити, или радити на порушенїє: таковы да є[ст] проклА[т] ω[т] г̃а б̃а. и ω[т] прис̃ты[х] и връховны[х] ап[ст̃]лъ. и ω[т] тыі стыхъ и бг̃оносны[х] ωцъ, иже в никєи. и да є[ст] подобєнъ юдЂ: и проклАтому арїю. и оучастїє да имать съ ωними иже возъпишА на вл̃[д]ку х̃а. кръвь єго на ны[х], и на чАдЂхъ ихъ».
Таким був стиль українських грамот, що засвідчує літературну обробку їх мови.
Арій, який згадується недобрим словом у закінченні-проклятті, був засновником аріанства — течії в християнстві, що заперечувала церковний догмат про єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (Христа). Вселенські собори 325 і 381 років засудили аріанство як єресь. І все ж воно ще довго поширювалось і мало своїх прихильників. Зокрема, набуло визнання донесення Божого слова до віруючих їхньою рідною мовою. Уже в XIV ст. в Англії багато працює для поширення св. Письма народною мовою Дж. Віклеф. У Чехії на ідеях поширення Віклефа виріс Ян Гус 1. Навіть після спалення Яна Гуса його ідеї не були змарновані, їх сприйняли широкі маси чеського народу. Гусити в основу свого духовного життя поставили живу мову. Початок перекладів св. Письма на польську мову сягає XIII ст.: є свідчення, що дружина Болеслава Огидливого Кунегунда читала псалтиря польською мовою 2. Реформаційні рухи, що почалися в Європі наприкінці 20-х років XVI ст., були найтісніше пов’язані з тими релігійними вченнями, що йдуть від аріанства. «Лютер ніколи не запалив би такого сильного вогню протесту проти Риму, коли б не мав грунту, підготовленого наукою Віклефа і Гуса» 3. У XVI ст. продовження аріанства (социніанство) проникає й в Україну, причому у вищі соціальні антикатолицьки настроєні сфери, зокрема їх поділяв князь К. Острозький. Реформаційний рух сильно захопив був Польщу: у середині XVI ст. тут навіть поширювалась ідея створення народного костьола — церкви, незалежної від Риму з польською богослужбовою мовою. У Польщі і в Україні засновувалися социніанські школи, в яких велика увага приділялася богословській полеміці з католицизмом, викладанню філософії, математики, латини, риторики та ін. Прийшла в Україну і реформація: згідно з її вченням душа віруючого спілкується з Богом без посередництва церкви та її ієрархів. «Нововірство все зростало на українських землях з половини XVI віку і найдовше трималося власне на Волині» 4.
1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 10—11.
2 Там же. — С. 13.
3 Там же. — С. 19.
4 Там же. — С. 54.
Безпосередня розмова людини з Богом вимагала взаєморозуміння, а це можливо лише за послуговування рідною мовою. Отож «єресі» мають безпосередній стосунок до проникнення простої мови — а це була мова юридичних документів — у конфесійну літературу, а також у полемічну й художню. З розвитком багатостильової літератури пробуджувалася національна самосвідомість. В Україні розвивається панегірична література, в якій прославляються подвиги світських і духовних осіб у їхній боротьбі проти іноземних завойовників.
Традиційно в конфесійній, проповідницькій і художньо-панегіричній літературі використовувалась і церковнослов’янська мова.
Проте українські книжники користувалися нею досить довільно. Ю.Ф. Карський уважав навіть, що в XVI ст. у Західній Русі (в Україні й Білорусії) легше було знайти людину, яка знала латинську й грецьку мови, ніж церковнослов’янську 1. Занепад церковнослов’янської мови продовжувався до кінця XVI ст. Цю обставину стала активно використовувати єзуїтська пропаганда, що пильно дбала про поширення католицизму. Так, П. Скарга в книзі «О jedności Kościoła Bożego» (1-ше вид. 1577 p., 2-ге — 1590 p.) писав: «За допомогою слов’янської мови ніхто ніколи вченим бути не може, бо вже її нині ніхто не розуміє. Немає в світі народу, який би нею, так, як у книгах, розмовляв; мова та своїх правил, граматик і словників не має і мати не може. Тому-то руські попи, коли хочуть щось у слов’янській зрозуміти, мусять звертатися до польської за перекладом» 2.
1 Карский Е Ф. Белорусы. T. 3. Очерки словестности белорусского племени: Старая западнорусская письменность. — Пг., 1921. — С. 46.
2 Див.: Русская историческая библиотека. — СПб., 1882. — Т. 2. — Кн. 3.
Так, справді, церковнослов’янська мова була в XVI ст. досить занедбана. І. Вишенський наприкінці віку писав: «Сказую вамъ тайну великую, яко діяволъ толикую зависть имаеть на славянскій языкъ, же ледво живъ отъ гнЂва; радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть» (Виш., 23).
Ніби у відповідь (а можливо, й у відповідь) на цей закид П. Скарги наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Україні й Білорусі виходять друком словники («Леξісъ» Л. Зизанія, 1596 р.) і граматики церковнослов’янської мови з елементами української («Кграматыка словеньска языка», 1586 p., «Грамматіка доброглаголіваго єллинославянского языка», 1591 р., «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, 1596 р.). Отже, у мовно-функціональному відношенні на літературному рівні сімнадцяте століття відрізняється від шістнадцятого як подальшим розвитком староукраїнської літературної мови, так і великою увагою до священної церковнослов’янської мови. Але про це докладніше йтиметься в наступному розділі. У XVI ст. домінувала «руська» мова. 1517 р. у Празі було видано псалтир, а 1520 р. — біблію в перекладі Ф. Скорини з вульгати на білоруську (фактично на українсько-білоруську) мову. У 1556-1560 рр. архімандрит Григорій і писар Михайло Василевич, син протопопа із Санока, переклали на староукраїнську мову четвероєвангеліє, що за місцем написання (м. Пересопниця) дістало назву Пересопницького. Переклад було здійснено з церковнослов’янської мови, але перекладачі спиралися, крім того, й на польські переклади євангелія, зроблені С. Мужиловським-Сушинським (видання Яна Секлюціана) у 1551—1553 рр. і Н. Шарфенбергом у 1556 р. Переклад засвідчує значну кількість чехізмів, оскільки польські перекладачі користувалися і чеською версією перекладу євангелія 1, та полонізмів. Щоправда, місце полонізмів у мові Пересопницького євангелія інколи перебільшують, відносячи до польських запозичень звичайні українські слова типу аби, умирала, вечерови і под. 2
Крім Пересопницького євангелія від другої половини XVI ст. збереглися ще такі переклади євангельських текстів, як Волинське євангеліє 1571 р. 3, Хорошівське 1581 р., перекладене В. Негалевським 4, так зване Літківське (уривок українського перекладу в церковнослов’янському тексті, відшуканому в селі Літках 5, «Крехівський апостол», перекладений у 60-х роках XVI ст. з так званої Радзівіллівської польської біблії 1563 р. і знайдений у Василіанському монастирі в Крехові^, Нягівські повчання 7 та ін. Крім того, від XVI ст. дійшло до нашого часу декілька десятків учительних євангелій (рукописних і друкованих), написаних староукраїнською мовою 8.
1 Біблійні тексти перекладалися чеською мовою ще в останній чверті XIV ст. — В.Р.
2 Hrabec S., Lehr-Splawiński T., Zwoliński P. Rozwój języka ukraińskiego. — Kwart. Instytutu pol.-radzieckiego. — 1955. — 1/2. — S. 85.
3 Трипольский И. Волынское рукописное евангелие XVI в. // Волынский историко-археологический сборник. — Житомир, 1900. — Вып. 2.
4 Рукопис Хорошівського євангелія зберігається у відділі рукописів ЦНБ НАН України, інв. № 421 (1636).
5 Грузинский С. Из истории перевода евангелия в Южной России в XVI веке: Летковское евангелиє // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. — 1911. — Кн. 21. — Вып. 1-2. С. 42-79; 1912. — Кн. 22. — Вып. 3. — С. 68-69; 81-124; Кн. 23. Вып. 1. — С. 1-48.
6 Рукопис зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки НАН України, інв. № ВМ (1291).
7 Петров А. Отзвук реформации в русском Закарпатье XVI в. // Материалы для истории Закарпатской Руси. — Прага, 1923. — Т. 8. — С. 1 — 122.
8 Тиховский Ю.И. Малорусские и западнорусские учительные євангелия XVI—XVII вв. и их место среди южнорусских и западнорусских переводов священного писания // Труды XII археологического съезда в Харькове 1902 г. — М., 1905. — Т. 3. — С. 355.
Цікаво простежити за глосами (покрайніми написами-тлумаченнями), до яких часто вдаються в цій літературі. Як правило, важке для розуміння слово (давньоєврейське, грецьке, старослов’янське) пояснюється зрозумілішим, поширенішим, дуже часто взятим із народної мови. Ось кілька прикладів із Пересопницького євангелія: єдинъ ω[т] ар[ь]хисинагога — оучителя люду жидовьско[го] (ПЄ, 252); ассарій — пЂнезь (51); грецки слово дидрагма, а по нашему два гроша (78); б[ь]дЂти — не спати (112); съ оружїємъ и дрекол[ь]ми — з[ь] мечЂ и рогатинам[и] (113); жи[т]ницоу мою — клуню, або стодолу (273-284 зв.); имаете кустодїю — сторожу (121 зв.); ароматы и миро — пахоучии рЂчи и масти (329 зв.); коуръ запЂ[л], або пЂвень (323); на трапезЂ — або за столом (319); в[ь] скоуделници водоу понесе[т] — в збаноу, або в[ь] глекоу (318); но кро†— на дахоу, або на с[т]рЂсЂ (298); на брак, або на веселА (284)’.
До цього ж XVI ст. належить і така визначна пам’ятка української церковної літератури, як Крехівський апостол 1560 рр., всебічний опис якого дано в фундаментальній праці І. Огієнка 2. Як зазначає дослідник, «духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова; вона сильно зросла й літературно вигладилася на самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (рівночасно з польською мовою) вже на широку міру усталилася українська літературна мова, і в цім була величезна заслуга передусім реформації» 3.
1 Див.: Русанівський В.М. Слов’янські міжмовні зв’язки і формування функціональних стилів української літературної мови XVI—XVII ст. // VII міжнародний з’їзд славістів. — К., 1973. — С. 22—23. Чепіга І.П. Глоси Пересопницького євангелія і питання нормування староукраїнської літературної мови XVI ст. // Питання східнослов’янської лексикографії XI—XVI ст. — К., 1979. — С. 64—68.
2 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття.
3 Там же. — С. 58-59.
Поширенню української літературної мови сприяла діяльність церковних братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та інших містах.
З діяльністю братств, безперечно, пов’язана й історія «Крехівського апостола». Це переклад з польської біблії 1563 р. 1 Друге джерело для «Крехівського апостола» — церковнослов’янський текст. На думку І. Огієнка, «мова КА без порівняння живіша, більше народня, ніж мова Пересопницької євангелії, в котрій ще занадто багато церковнослов’янізмів 2. Все ж і в «Крехівському апостолі» використовувався старий болгарський правопис, а тому тут практикуються написання типу всякаа, дикаа, добраа і подібні, що для української мови було цілком неприродним. Повноголосся відбите в цій пам’ятці повною мірою: боронитися, оборона, оборочает, нагороды, дорога, здоровя, король, короткий і под. 3 Звук /е/ після шиплячих переходить в /о/: жона, вчора, учоный, чорт, чорный і под. 4 Звук /ц/ у більшості випадків за традицією передається як твердий, хоч є й написання чистець, отець, девицю і под. 5 Лексика цієї пам’ятки переважно народна. Зважмо на слушне зауваження І. Огієнка: «Не забудьмо, що в той час не було ще наших розумінь «панської» літературної мови й мови народної, ці розуміння повстали на Україні тільки з XVII віку, головно по приєднанні правобережної України до Росії, коли українська мова потроху зводилася до місцевого «діялекту», гідного хіба для вжитку селян» 6. Чимало слів, особливо з абстрактним значенням, запозичується з польської мови. Це, зокрема, іменники на -ость — модель давно узвичаєна в східнослов’янських мовах: вольность, добротливость, досконалость, зацность, непобожность, неповстяжливость, невстыдливость, неусътавичность, обличность, омылность і под.
У давальному відмінкові іменників чоловічого роду дуже поширене закінчення -ови: Авраамови, ангелови, антихрестови, апостолови, баранкови, волови, грекови, духови, жидови і под. 7 Регулярно вживається кличний відмінок: брате, гробе, доме, Павле, пане, Петре, Савле, жиде і под. 8
1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 160, 206—207.
2 Там же. — С. 206-207.
3 Там же. — С. 261.
4 Там же. — С. 263.
5 Там же. — С. 281.
6 Там же. — С. 302.
7 Там же. — С. 319.
8 Там же. — С. 321.
У називному відмінкові множини досить часто виступає закінчення -ове/-еве: ангелове, апостолове, арабове, богачове, грекове, духове, жидове, отцове, панове і т. ін. 1 У місцевому відмінку множини переважають давні форми із закінченнями -ох, -ex, -ix: о апостолех, о болванех, о волех, дарех, по домех, на конех, людех, в смуткох, греках і под. 2 Кінцеве -ть/-т у третій особі однини дієслів теперішньо-майбутнього часу інколи відсутнє: буде, дає, може, обецує, обманує, ознаймує, оказує, пише і под. 3 Характерною особливість КА як північноукраїнської пам’ятки є закінчення -ет у третій особі множини теперішнього/майбутнього часу: блудет, боронет, бурет, вчинет, говорет, грЂшет, губет, згладет, значется і под. 4 Перша особа множини наказового способу твориться, як це засвідчують й інші українські тексти, за допомогою закінчення -Ђмо або -мо (загрозЂмо, кленЂмо, єжмо, откинмо), а друга особа множини відповідно на -Ђте/-те (будьте, важте, очистЂте). У третій особі однини й множини використовується частка нехай: нехай бачит, нехай будет, нехай выкладает, нехай ся дЂет, нехай досвЂдчить, нехай згинут 5.
Багатий матеріал для пізнання всіх рівнів карпаторуського варіанту староукраїнської літературної мови дають «Нягівські повчання», або «Нягівська Постила» — пам’ятка середини XVI ст. невідомого автора. Докладний аналіз цього твору здійснено в праці Ласло Деже 6.
1 Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го століття. — С. 311.
2 Там же. — С. 330.
3 Там же. — С. 338-339.
4 Там же. — С. 360.
5 Там же. — С. 373.
6 Дэже Ласло. Украинская лексика середины XVI века: Няговские поучения (словарь и анализ). — Дебрецен, 1985.
У тексті «Нягівських повчань» регулярно засвідчується чергування /о/ з /у/ (б[у]къ — бік, булше — більше, гурше — гірше, думъ — дім) та /е/ з /у/ (у своюй, у нюм, людюмъ), м’яке /ц/ (пяниця, загодованець, издавця, королиця, лиця), повноголосся (голова, голодъ, голосъ, городъ, дерево, дорого, золото), перехід /л/ у /у/ (довгъ, довгый, довжны) та ін.
Є чимало цікавих явищ у словотворенні. Так, поряд із абстрактними іменниками, утвореними за церковнослов’янською моделлю (изогнаніє, имЂніє, искунчаніє), уживаються українські на -ня, -тя (переважна більшість) (измаганя, исповнЂня, истисканя, келтованя, крещеня, проклятя); дієслова з основою на /г/, /к/ послідовно приймають в інфінітиві суфікс -чи (измочи, изогнечи, изречи, испомочи, истечи, печи).
Серед найхарактерніших морфологічних рис можна зазначити такі. У першій особі множини іменників теперішньо-майбутнього часу виступає флексія -ме (береме, лишаєме, чиниме, не можеме); у чоловічому роді однини дієслів минулого часу кінцевий суфікс -л- регулярно переходить у -в- (натокмивъ, лишивъ, заказавъ), хоч інколи може зберігатися й традиційне -лъ (любилъ, миловалъ, ходилъ); у майбутньому синтетичному часі флексія -му, -меш часто виступає в препозиції (кулько мете што просити у о[т]ца моего у мое имя, дасть ся вамъ 1; а кто меть пити, што я ему дамь воды, будеть у нюмъ кырниця 2). Замість узвичаєної українською мовою частки нехай, за допомогою якої утворюється третя особа однини й множини наказового способу, в «Нягівських повчаннях» уживається її варіант нагай (Нагай не лестить ся никто на васъ; «Коли чинить милостиню, нагай не знаєть лЂвая твоя, што чинить правая твоя»,) 3.
1 Дэзке Ласло. Названа праця. — С. 163.
2 Там же. — С. 166.
3 Там же. — С. 169, 172.
Найцікавішим рівнем мови цієї пам’ятки є лексика. Поряд із спільноукраїнськими словами і церковнослов’янізмами (а таких більшість), уживаються місцеві слова типу вершинокъ «кінець», винниця «виноград», вогень (огень) «вогонь», выдказъ «відповідь», выдку «звідти», вырозумЂти «зрозуміти», добытокъ «худоба», доку «поки», дотудъ «доти», дЂтвакъ «дитина», житлусть «життя», заранокъ «ранок», идця «ненажера», извуръ «джерело», издавця «зрадник», изудну «назовні», ино «хіба», иства «їжа», казда «господар», калный «брудний», кмЂть «селянин», кортань «покарання, марга «маєтність», «домашні тварини», назадарь «даремно», найбулма «найбільше», натокмити «створити», «зробити», «набути», спасти та ін.
Чимало слів утворено від угорських коренів: будушловати «блудити», уг. bujdosik; бЂзентовати «свідчити», «доводити», уг. bizonýsit; бЂзоншакъ «свідок», уг. bizonyság; бЂнтетовати «карати», уг. büntet; бЂчелованя «повага», «честь», уг. becsül (becsöl); валость «відповідь», уг. válasz (váluszt); валтовати «викупити», уг. vált; варошь «місто», уг. város; гаталомъ «влада», «зловживання владою», уг. hatalom; ингедливый «слухняний», уг. engedl; кедведзовати «догоджати», уг. kedvez; келтованя «витрати», уг. költ «витрачати»; керешкедовати «скористатися», уг. kereskedik «торгувати»; мештершикь «ремесло», уг. mesterség та ін.
Трапляються тут і румунізми: дуката «м’ясо», рум. bucată; варе «справді», рум. oare (пор. також похідні варе де, варе котрый, варе кто, варе кулько, варе чій, варе што, варе якъ) та ін.
Отже, конфесійний стиль староукраїнської мови формується під впливом церковнослов’янської, на той час уже досить розхитаної з погляду норм. Значна частина церковнослов’янізмів, уже адаптованих на українському Грунті, лишається в мові конфесійної літератури, звідки проникає і в інші стилі староукраїнської літературної мови: художній, полемічний і, як про це вже йшлося, навіть діловий.
Художня література зароджується в останній чверті XVI ст. у вигляді панегіриків і полемічних віршів, спрямованих проти папи й католицизму. Символом кінця віку можна вважати рядки із одного з тогочасних віршів: Не въ школахъ латинськихъ розум купуйте и их трутизмами души не питайте (УП, 131). Українська поезія кінця XVI ст. бідна тропами, але для неї вже характерні ті ключові слова, що згодом визначатимуть особливості барокових творів. Це солнце (крест животворящий царєм и народом, яко солнце свЂтящий — 38), сердце (сердца вЂрных людей увеселить значне — 38; сладость в сердцу стане — 100), небо (коли его узрять на небеси — 38), вЂра (цвЂты прекрасныи вЂры — 38; вЂра бо єсть дар божій — 74); звЂзда (въсіяла звЂзда ясно от востока — 61), свЂтъ (сіяет бо солнце неприступнаго свЂта — 61; был бо аггел свЂта, нынЂ уже темность — 72; иже свЂтом и огнем так ся называет — 94; небесным свЂтом мир ся просвЂщает — 100), свЂтлость (иж востока свЂтлость нынЂ оставляють и до тьмы запада по прелесть отбЂгають — 72), церква (восточные церкве в русінском народЂ — 62). І звичайно ж, головною особою, до якої звернені очі поетів, є Ісус Христос: Сынове темности, Христу апостаты, от духа святого въвЂки прокляты (71); Не шукайте Христа на западЂ в РимЂ (72); Мы же съхранЂмо Христовы науки (73).
У тематичному, а частково й у художньому відношенні поезія XVI ст. пов’язана з проповідницькою і агіографічною літературою Київської Русі. У ній часто згадуються давні князі, які принесли в Русь християнство і спорудили величні храми, київські святі подвижники: Прежде бо Великій Владимер крещенієм просвЂтил всю землю рускую (62); Володымер Великій вас у ВЂру крестил (86); Єрослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси (65); Преподобный Антоній, иноком начальник, общого житія по БозЂ наставник, Блаженный Феодосій, ангелский сожитель, братіи игумен и Христу ревнитель (88). Давні князі порівнюються з нинішніми: Владимер бо свой народ крещенієм просвЂтил, Конъстаньтин (Острозький. — В.P.) же благоразумія писанієм освЂтил (64).
Автори віршів намагаються писати церковнослов’янською мовою, але оскільки в той час вона не була в усному ужитку, а граматик і словників ще не було, то вони раз у раз збивалися на староукраїнську мову. Пор.:
Аз єсмь всему миру свЂт,
Богъ єсмь прежде всЂх вЂк,
Вижу всю тайну человЂческую,
Глаголю же вам, сыном человЂческим:
«Добро єсть вЂрующим въ имя моє» (59);
З якою пильностью бчела мед збираєт,
Же у борти ледво ся затворяєт,
C такою ж въ тые книжки наношено
C писма римских докторов
Против фальшови отпоров (66).
Окремо слід виділити вірші (сатири) Яна Жоравницького, який писав тодішньою розмовною мовою:
Хто йдеш мимо, стань годину,
Прочитай сюю новину.
Чи єсть в Луцку бЂлоглова,
Як та пани ключникова?
Хоча й вЂк подойшлый має,
А розпусты не встыдає (60).
Передбарокова українська поезія небагата на художні засоби. Епітети здебільшого фольклорні, хоч їх і небагато: хищные волки, ясное солнце, ясная заря, марные лЂта, темъныи оболоки, студеная зима, вЂтръ быстрый. Але є й епітети, освячені книжною мовою: небесные уста, многоцЂнный бисер, святая вЂра. Порівняння теж переважно грунтуються на народному сприйнятті, напр.: якъ трава сухая, огнем испалени (39), ...Твоих людей, яко хлЂбъ, сънЂдають (71); и вЂтром, як порох, скоро розлетЂли (71); И на всЂ языки дали єпископы, их же обирали, як честныи снопы (74); СнЂдающе, яко лвы, отеческіи права (78); УтЂкает, яко звЂрь из горы и яко вода быстро минает воскори (80); Никогда же бЂсове тебе одолЂють и, якъ сЂно огня, скоро отпадають (94).
У віршах виявляється народна мудрість: A которым мняша роскош, ниж цнота — Предъ такими кажи замыкати ворота (65). Фразеологічні звороти скупо проникають у цю поезію, але все ж є чимало усталених словосполучень типу поки свет не минеш (69), приходять до згоды (71), вЂры не давати (87), мают ся явити (87) і под.
Оскільки сюжети віршів переважно спираються на євангельські оповіді, час від часу трапляються образи, запозичені із Святого Письма: Меч... острый обоюду (61); Ибо смоковницу усхнути сотвори, иже тобЂ плода сия не сотвори (90).
Незважаючи на те, що автори віршів намагалися дотримуватися церковнослов’янської мови, вони, як про це вже йшлося, не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних, — на поетів не могла не справляти впливу ділова староукраїнська мова. У віршах уживаються такі українські слова, як бачити, блищати, бридитися, буяти, богатЂти, вбогий, вельми, витати, глитати, згуба, зготовати, забути, застати, збагатЂти, згода, завжды, зопсовати, заживати, мова, мачуха, мусити, надЂя, невымовне, нищыть, око, ображати, оздоба, обЂцяти, почути, погамувати, панувати, памятати, помста, палати (про вогонь), прудко, праця, попувати, скарб, трывати, тын, товарыство, утЂкати, фарбованый, хмары, шукати, чоло та ін. Абстрактна лексика була переважно церковнослов’янського походження: смєлость, гордость, честность, добродЂтель, пагуба, немощ, чистота, доброта, блаженство і под. Але активно входила в староукраїнську поезію й власне українська абстрактна лексика: згода, незгода, невдячность, єдность, цнота, марность, покора, помста і под. Окремі абстрактні слова, утворені за церковнослов’янським зразком, не набули згодом поширення. Це, скажімо, проклятство, доброть, свЂдецтво, багатество та ін. Відчувається помітний вплив польської мови: коруна, фортуна, голдовати, члонки, кламати, кгды, офЂра, обфито, камыки, оброна, чистец (п. cryściec «чистилище») та ін.
Мова віршів пересипана лексико-фонетичними церковнослов’янізмами. Так, переважають слова з неповноголоссям (врата, глава, злато, древо), хоч наявні й повноголосні слова (голова, ворог), спільнослов’янським *tj i *dj майже регулярно відповідають щ і жд (нощь, немощ, хощет, в нощи, побЂждал), хоч надежа, одежа. Серед граматичних церковнослов’янізмів треба відзначити форми називного відмінка множини іменників чоловічого роду на -и, причому кінцеві к і г основи чергуються відповідно з ц і з (єретицы, отступници, врази), прикметникові форми без проміжного /j/ у закінченнях (чловєчаа, святаа), форми родового відмінка однини на -аго (славимаго); значно частіше, ніж у діловій і конфесійній мові, використовуються форми аориста (воста, прозябе, обрЂтохомъ, принесохомъ).
Незважаючи на явні намагання авторів віршів писати по-церковнослов’янському, фонетичних українських рис у їхній мові все ж було чимало. Виявленню цих рис допомагає й римована мова творів. Так, вимова Ђ як /і/ засвідчується поплутанням літер Ђ та и: винець, въ тЂли та ін. Але ще виразнішим доказом є особливості римування, напр.:
Убогій рубы и нагоє тЂло,
иже нужнЂйшои смеръти вокусило (82);
Началником вЂри зватися не хотЂл
и всю свою волю Христу поработил (82);
Раз єсте крещени, любимій друзи,
мужайтеся нынЂ о преблагом бозЂ (86).
Зрідка трапляється перехід /с/ в /з/ (живет з богом, возсіяв) і чергування /д/ з /ждж/ (въеждъжает); чітко простежується така фонетична українська риса, як чергування /у/ з /у/ і навпаки: устал «встав», повчишся, вмирають, вбивати, въбыйство та ін.
Усі ті морфологічні риси, які спорадично трапляються в мові часів Київської Русі, і багато репрезентовані в ділових документах XIV— XVI ст., системно представлені в художній літературі. Іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини приймають переважно закінчення -ови/-еви; це стосується як назв осіб, так і назв неживих предметів, переважно абстрактних понять: цареви, господарови, Петрови, господеви; слухови, раєви, дьневи, грєхови, мирови, костелови, духови, крестови; це не означає, що закінчення -у в цій формі уже зовсім не вживається, пор.: пану, отцу. Ці ж іменники в називному відмінку множини часто приймають закінчення -ове/-еве: жидове, поганове, патриархове, бЂсове, отцеве. Уживання кличного відмінка було тут нормою: пане, отче, боголюбче, рабе, посте, душе.
Закінчення -т у фомах третьої особи однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів, як правило, пом’якшується: блицить, ныщить, слынеть, измышляють, въбивають, любять; але чимало й таких випадків, коли в третій особі однини -т/-ть зовсім відпадає: поможе, коронує, може, каже, забуде, иде, не схоче, стане і навіть гряде (церковнослов’янське дієслово). Традиційно в чоловічому роді минулого часу виступає суфікс -л, проте й форми на -в уже не є рідкістю: научив, послав, заверещав, мЂв, указав, приняв, отдав, помышляв. З’являються й синтетичні форми майбутнього часу на -му, -меш, -ме: которого злыи матимуть якъ Бога (127). Перша особа множини наказового способу послідовно утворюється за допомогою флексії -Ђмо: любЂмо, служЂмо, стережЂмо, съхранЂмо, прийдЂмо, дадЂмо; виняток становлять дієслова з основами на -а-, -ова- і атематичне дати: увеселяймо, радуймо, празднуймо, подражаймо, даймо. У другій особі множини наказового способу виступає флексія -Ђте/-ите (крім дієслів з основами на -а-, -ова- і атематичного дати): почтите, хранЂте, шукайте, ожидайте, спЂвайте, минайте, заховайте, наслЂдуйте, приготуйте, познайте, дайте. Третя особа наказового способу однини й множини утворюється за допомогою формотворчої частки нехай: Нехай вам дарует благоденствовати (41), нехай тебе славят (90), нехай же заплаты сея ожидають (111), нехай же дружатся съ Каином римляне (129). Інколи в цій функції виступає і церковнослов’янська частка да: да святится (103). У віршовій мові досить послідовно зберігаються форми перфекта: єси сподобил, єсь ся почтила, єси нисходил, возлюбил єси, есте погордЂли і под. У формах першої і другої особи множини умовного способу виступають допоміжні дієслова бысмо і бысте: иж бысмо папежа головою звали (79), БерЂмо потЂху в души свои нынЂ, иж бысмо витали в том ЄрусалимЂ, У котором Христос вЂчно царствует (107); А чому ж до чистцу бЂсов не пошлете и милостивого лЂта не подаєте, Же бысте и ангельми могли учинити (127). Зворотна частка ся нерідко передує дієслівній формі: ся надЂєт, ся надносять, ся смирити, ся брыдили, ся почтила, ся похвалити, Бога ся не боять, ся кланяет.
Із синтаксичних рис варто звернути увагу на уживання сполучника бо в умовних реченнях: він не відкриває собою підрядного речення, а виступає після іменника-підмета: Слава бо и злато, яко тЂнь, мимо ходить (80), Любов бо Бога роскоши минает (97). Набуває певного поширення безособова віддієприкметникова форма на -но: въ тые книжки наношено C письма римських докторов (66), Із Єрусалима вЂрным даровано и всю вселенную Богови призвано (75).
Нарешті, кілька завваг з приводу словотвору. Як і в конфесійній літературі, тут поширені двокореневі складні слова типу душегубный, лъжехресты, многоценный, мужебойство, славолюбный, твердосердечній та ін.
Що українська поезія кінця XVI ст. була спадкоємницею давньокиївської літератури свідчить не лише згадувані в ній давні князі і святителі. Протиставлення творців старого й нового заповітів нагадують нам «Слово» Іларіона:
Они бо кровию прачи знаменали,
мы же знамение крестное приняли.
Они преходили от страны в страну,
a мы c невЂрия въ вЂру избранну.
Они через море сухо преведени,
а мы от идоловъ к Богу присвоени (90).
Такий же перегук зі «Словом» Іларіона відчувається в характеристиці Ісуса Христа як боголюдини:
Ибо яко чловєк на осля всЂдаєш,
А як Бог идолы сильно сокрушаєшь,
и ими прелщеных к собЂ призываєш,
Яко чловєк на земли труды въсприемлеш,
а на небесЂ ангелы на службу приємлеш (89).
На завершення розділу треба ще раз відзначити, що літературна мови післямонгольського часу, спершу дуже збіднена, поступово набирала сили, використовуючи в своєму розвиткові як церковнослов’янську основу, так і лексико-граматичні та фонетичні особливості ділового («зниженого») стилю. Вона проклала шлях для вдосконалення староукраїнської й церковнослов’янської мов у наступному столітті.
Використана література
Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956.
Ващенко В.С. Епітети поетичної мови Т.Г. Шевченка: Словник-покажчик. — Дніпропетровськ, 1982.
Возняк М.С. Галицькі граматики української мови. — Львів, 1911.
Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). — К., 1961.
Горецький П.Й. Історія української лексикографії. — К., 1963.
Горобець В. Й. Лексика історично-мемуарної прози першої пол. XVIII ст. — К., 1979.
Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. — К., 1993-1995.
Гудзій М.К. Українські інтермедії XVIІ-XVIІІ ст. // Українські інтермедії XVIІ-XVIII ст. — К., 1987.
Гумецька Л.Л. Уваги до українсько-білоруських мовних зв’язків періоду XIV-XVIІ ст. // Дослідження з української та російської мов. — К., 1964.
Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. — К., 1987.
Житецький П.И. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее. — К., 1900.
Житецкий П.И. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке c приложением словаря книжной малорусской речи по рукописи XVII века. — К., 1889.
Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (кінець XIX — поч. XX ст.). — К., 1970.
Кобилянський Б.В. Лекції з історії української літературної мови. — Львів, 1965.
Колете В.В. Древнерусский литературный язык. — Л., 1989.
Костомаров Н. Мысли южнорусса. О преподавании на южнорусском языке
(Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова). — К., 1928.
Курс історії української літературної мови / За ред. І.К. Білодіда. — Т. 1. — К. 1958; Т. 2. — К., 1961.
Левченко Г.А. Нариси з історії української літературної мови першої пол. XIX ст. — К., 1946.
Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підготував до видання В.А. Передрієнко. — К., 1984.
Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови. — К., 1977.
Молдован А.М. Слово о законе и благодати Илариона. — К., 1984.
Муромцева О.Г. Розвиток лексики української літературної мови в другій пол. XIX — на поч. XX ст. — Харків, 1985.
Німчук В. Мовознавство на Україні в XIV-XVIІ ст. — К., 1985.
Огієнко І. Нариси з історії української мови. Система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927.
Огієнко І. Історія української літературної мови. — К., 1995.
Плющ П.П. Історія української літературної мови. — К., 1971.
Русанівський В. M. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. — К., 1985.
Свенціцький І.С. Нариси про мову пам’яток староруського письменства XI віку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. — 1948. — Т. 7.
Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. Ч. 1. — К., 1959; Ч. 2. — К., 1961.
Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 3 кн. — К., 1994.