Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
В июне 1909 года активно участвовал в торжествах по случаю 200-летия победы в Полтавской битве, добившись по ходатайству от ККРН включения в программу торжеств политических речей. На празднованиях заявил: «Украинский вопрос (если может быть такой вопрос) решён самой историей, то есть решён бесповоротно, и что бы там ни говорили мазепинцы, украинцы никогда не пойдут за ними так же точно, как 200 лет назад наши предки не пошли за Мазепой»[1]:57.
Савенко, Анатолий Иванович
http://www.battle-poltava.org/files/battle_conf_part6.pdf
Натомість у протилежному таборі, на території українських земель, що перебували на той час під владою Австро-Угорської імперії (а згодом у країнах, де українці заснували діаспору), у колах національно свідомої української інтелігенції ситуація з формуванням історичної пам’яті українців розвивалася з точністю до навпаки. Тобто ці «мазепинці» досліджували якраз ті історичні документи, що їх не бажала оприлюднювати російська влада. Вони публікували кожне щойно знайдене джерело, яке стосувалося І.Мазепи та часу його гетьманства, проводили польові дослідження, спрямовані на пошук могили гетьмана, організовували церемонії вшанування пам’яті І.Мазепи й урочисто відзначали річниці виступу гетьмана проти Петра І, річниці з дня народження чи смерті гетьмана, вживали заходів, спрямованих на доведення неправомірності та нечинності накладеної на нього анафеми, формували новий візуальний образ цієї історичної постаті, а також відкрито виступали із засудженням дій офіційної російської (а згодом і радянської) влади, яка всіма доступними їй засобами намагалася сформувати «нову» історичну пам’ять українців.
Досить показовими в цьому сенсі є публікації в тогочасній українській пресі, що виходила за межами Російської імперії. Так, 14 липня 1909 року у львівській газеті «Діло» була опублікована редакційна стаття «Полтавське свято». У ній, зокрема, повідомлялося, що офіційна Росія відсвяткувала 200-ту
річницю Полтавського бою. Найбільш урочисто це святкування відбулося в самій Полтаві, «куди зволів і відважився приїхати навіть сам цар Микола ІІ». Описавши, як саме був обставлений приїзд імператора та які заходи на нього чекали, редакція далі зазначила: «А пополудні цар і великі князі і вся свита від’їхали на короткий час до Києва. Аж тоді почалася більша воля в Полтаві, почалися народні забави, гуляння, грали оркестри, ілюміновано місто, палено феєрверки, влаштовано каруселі, стовпи з нагородами…
Дивний характер мало те ціле «національне свято», — пише газета. — Тісна звязь всього населення «со своим Государєм» проявилась в той спосіб, що шпалери військ по всіх вулицях і дорогах добре пильнували, аби хто не наблизився до царя. «Союз русского народа» і козацькі полки обступили Полтаву і не пускали на свято нікого, хто не мав окремого дозволення. Поїзди з Полтави не від’їздили і не приїздили до Полтави. На вулиці, близькі до місць святкування, не пускано загалом нікого, багато місця обгороджено дротом».
Як зазначали далі автори цього повідомлення, цар дуже боявся заворушень, через що було вжито превентивних заходів. Цілком очевидно, що насаджування нової пам’яті відбувалося далеко не так однозначно і з явним спротивом населення. Це яскраво доводить хоч би й текст «Протесту українців Бельгії», опублікований у пресі того ж таки 1909 року. В ньому, зокрема, сказано: «Минуло двісті літ від останнього удару московського правительства, виміреного проти наших народних прав. Двісті літ стогне Україна під ярмом московського самодержавного уряду. (…) Сей момент, річницю нашого національного погрому московський уряд, вкупі з реакційною частиною московської суспільності освячує історично обходом цієї події. Відпадки московської суспільності радо йдуть йому назустріч, викладаючи величезні гроші, висмоктані з українського народу. Вони йдуть ще далі, вони втручаються з безличною нахабністю у саме серце України, і власне в Полтаві відбудеться це свято!.. Почуваючи наш великий і святий обов’язок супроти нашого народу, висловлюємо наше презирство і ганьбу тим, хто освячує наші національні кривди… Ми звертаємо увагу всіх несвідомих учасників свята, які втягнені туди урядом, що цей ювілей є ще однією наругою з наших національних почувань, бо святкування ювілею полтавського бою є санкціонуванням і узаконенням гніту над Україною з боку московського уряду».
Як відомо, ця боротьба за українське суспільство і пристрасті довкола того, як маємо відзначати історичні події в поточному та наступному році, тривають. Причому нині навіть більш завзято, ніж раніше. Залишаючись одним народом, який живе в ніби суверенній державі, котра сама повинна визначати й відстоювати свої інтереси та пріоритети, свої національні святині й важливі історичні події, українці уподібнюються безсловесній масі, яку продовжують годувати міфами, у тому числі й «полтавським». Отже, висновки щодо особливостей функціонування міфу та його застосування в сучасних умовах, можуть бути такими:
1. Хоч би якими насправді були історичні події, кожна держава і народ, причетні до них, будуть зацікавлені у власній версії подій.
2. Існування міфу є обов’язковим складником будь-якої ідеології, тому до нього має бути особливе ставлення й розуміння його справжньої суті.
3. Історичний міф відігравав і відіграватиме істотну роль у процесі формування та передачі історичної пам’яті народів, зокрема українського.
4. У сучасних умовах політичної нестабільності, відсутності чіткого бачення представниками українського політикуму — незалежно від партійної належності — національних інтересів українців, відсутності національної ідеології, в умовах численних міжнародних та глобальних інтеграційних процесів, українському суспільству важливо знати:
а) 1708 року гетьман Мазепа та його оточення здійснили військово-політичну акцію, спрямовану на звільнення від московського протекторату. Засобом досягнення мети мало стати використання іноземної військової сили — армії шведського короля Карла ХІІ. Акція зазнала поразки, але вона гідна вшанування, бо спричинила появу ідеології «мазепинства», без якої не було б спроб здобути незалежність у 1918 та 1919 роках, а також 1991 році;
б) Росія має право святкувати цю подію (перемогу Петра І над Карлом ХІІ під Полтавою), але не на нашій території. Україна має надати право всім країнам — учасницям тодішнього конфлікту відзначати цю подію шляхом ушанування пам’яті загиблих, але без військових парадів, феєрверків, гучних заходів (ярмарків, забав, концертів тощо). Ми маємо пам’ятати, що для українців ця перемога стала фатальною і її наслідки даються взнаки й дотепер;
в) ми маємо розуміти, як функціонує наша історична пам’ять і як її можуть скеровувати політичні сили та офіційна влада в тому чи іншому напрямку. Розуміючи це, можна убезпечити себе від численних політичних впливів, утриматися на власних позиціях і адекватно, зберігаючи власну гідність та з повагою до шведів, росіян, калмиків, латишів, фінів, поляків, відзначити ювілейні дати у 2008 та 2009 роках.