Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за формою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і занят-тями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії. Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.
На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей стан починається приблизно п'ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки по-в'язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери і до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини дедалі чіткіше пов'язується із самосвідомістю, пізніше — з особистістю.
Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували її з матерією. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Магія, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважалася також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.
Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв'язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття. Згодом відбувся перехід від анімізму до гілозоїзму (від грец. «hyle», що означає речовину, матерію і «zое» - життя), який розглядав увесь світ як універсум, де космос вважали живим. Межі між живим, неживим і психічним не робили. Усе це розглядали як породження єдиної первинної матерії (праматерії).
2. Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Першим варіантом психології як самостійної науки стала фізіологічна психологія В. Вундта (1832-1920). За Вундтом, предметом психології є безпосередній досвід суб'єкта (доступні самоспостереженню явища і факти свідомості), який може вивчатися лише шляхом самоспостереження, інтроспекції (спостереження суб'єкта за змістом і актами власної свідомості). Людина сама - не як вона з'являється назовні, а як вона дана безпосередньо самій собі - є власне проблемою психології. Експеримент тільки дає можливість зробити самоспостереження більш точним.В. Вундт
Ф. Брентано (1838-1917) висунув програму, що протистояла як традиційній, так і новій психології В. Вундта. Він виступає проти психології як науки про зміст свідомості. Істинною психологічною реальністю є не змісти, а акти нашої свідомості. Свідомість будується не зі змістів (відчуття, образ та ін.), а з актів (уявлень, суджень, емоційної оцінки), які передбачають "спрямованість на...", або інтенцію. Таким чином, предметом психології є психічні феномени як акти - бачення, слухання, міркування.
У психології кінця XIX - початку XX ст. формуються різні за науковою ідеологією психологічні школи, що починають використовувати поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки.
На початку XX ст. утворюється школа гештальтпсихології (М. Вертгаймер (1880-1944), В. Келлер (1887-1967), К. Коффка (1886-1941)), яка виступила з новим розумінням предмета і метода психології: важливо починати з наївної картини світу, вивчати реакції такими, як вони є, вивчати досвід, який не підлягає аналізу і зберігає свою цілісність. Гештальтпсихологи під час проведення експериментів просили піддослідних описати предмет сприйняття не таким, як вони його знають, а таким, яким бачать його в цей момент. В основі психіки, на думку представників психології цього напряму, лежать не окремі елементи свідомості, а цілісні фігури - гештальти, властивість яких не є сумою властивостей складових. І навпаки, властивості складових визначаються саме структурою гештальту (цілісного образу).
Наприкінці XIX ст. у зарубіжній психології поширився антиінтелектуалізм, який відобразився у філософських теоріях Сореля і Бергсона. Інстинкт та інтуїція стали розцінюватися як щось важливіше за розум. Ці напрями суттєво вплинули на психологію. Проголошені в той період нові підходи, порушені проблеми, отриманий емпіричний матеріал справили великий і плідний вплив на подальший розвиток психології, який триває дотепер.
Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці XIX - на початку XX ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Еволюція біхевіоризму зумовила в середині XX ст. виникнення оперантного біхевіоризму, засновником якого був Б.Ф. Скіннер.
3. Фактом сучасної психологічної науки є те, що у неї немає однозначної набору дослідницьких методів. Існуючі методи психології отримують свою інтерпретацію в рамках тієї чи іншої наукової школи. Саме тому психологія підрозділяється на безліч наукових напрямів:
Психологія свідомості (У. Джеймс) - одна з найбільших. З точки зору Джеймса, свідомість особистості полягає в усвідомленні потоку думки, в якому кожна частина як суб'єкта пам'ятає попередні, знає відомі цих частин об'єкти, зосереджує на деяких з них свої турботи як на своїй особистісної, і привласнює останньої всі інші елементи пізнання. Виконуючи функцію пристосування, свідомість долає труднощі адаптації, коли запасу реакцій (рефлексів, навичок і звичок) недостатньо: фільтрує стимули, відбирає з них значимі, зіставляє їх між собою і регулює поведінку індивіда. Будучи особисто відокремленим, індивідуальне, свідомість становить основу особистості як емпірично даного агрегату об'єктивно пізнаваних речей. Аналізуючи свідомість і співвідносячи його з особистістю, Джемі виділяє три структурні частини особистості: 1) її складові елементи; 2) почуття й емоції, викликані ними (самооцінка), 3) вчинки, викликані ними (піклування про самого себе і самозбереження).
Біхевіоризм - напрям у психології, що вивчає поведінку людини і способи впливу на поведінку людини. Біхевіоризм у вузькому розумінні, або класичний біхевіоризм - біхевіоризм Дж.Уотсона і його школи, який досліджує тільки зовні бачимо поведінку і не робить відмінності між поведінкою людини та інших тварин. Для класичного біхевіоризму всі психічні явища зводяться до реакцій організму, переважно руховим: мислення ототожнюється з мово рушійними актами, емоції - до змін всередині організму, свідомість принципово не вивчається, як що не має поведінкових показників. Основним механізмом поведінки приймається зв'язок стимулу і реакції (S - R). Представники: Едуард Торндайк, Іван Петрович Павлов, Джон Бродес Уотсон.
Фрейдізм - назву теорії і методу психоаналізу. Названа по імені 3. Фрейда (1856 - 1939), австр. лікаря - невропатолога і психіатра. Психіка розглядається ним як щось самостійне, що існує паралельно матеріальним процесам (Психофізичний паралелізм) і керовану особливими, вічними психічними силами, що лежать за межами свідомості (Несвідоме). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події та суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Одвічні конфлікти в глибинах психіки індивідів стають у Фрейда причиною і змістом (прихованим від безпосереднього усвідомлення) моралі, мистецтва, науки, релігії, держави, права, воєн і т. п. (Сублімація). Сучасні прихильники Ф. - неофрейдісти (Неофрейдізм), представники шкіл «культурного психоаналізу» (К. Хорні, Г. Кардінер; Ф. Александер, Г. Саллівен зберігають незайманою основну логіку міркувань Фрейда, відмовляючись від тенденції бачити у всіх явищах людського життя сексуальну підоснову і від деяких інших методологічних особливостей класичного Ф. фрейдистська концепція зробила і продовжує робити великий вплив на різні області буржуазної культури, і особливо помітне - на теорію і твори мистецтва. Менший вплив Ф. має зараз в неврології та психіатрії.
Гештальтпсихологія виникла на початку нашого століття в Німеччині. Її засновниками були Макс Вертгеймер (1880-1943), Курт Коффка (1886-1967), Вольфганг Келер (1887-1967). Назва цього напряму походить від слова «гештальт» (нім. Gestalt - форма, образ, структура). Психіка, вважали представники цього напряму, повинна вивчатися з точки зору цілісних структур (гештальтів).
Центральним для них стало уявлення про те, що основні властивості гештальта не можна зрозуміти шляхом підсумовування властивостей окремих його частин. Ціле принципово не зводиться до суми окремих його частин, більше того, ціле - це зовсім інше, ніж сума його частин. Саме властивості цілого визначають властивості окремих його частин. Так, музична мелодія не може бути зведена до послідовності різних музичних звуків. Курт Левін (1890-1947) німецький, а потім американський психолог розробляв ідеї гештальтпсихології стосовно психології особистості.
Гуманістична психологія виникла в 60-і роки нашого століття в американській психології. Цей напрямок проголосило в якості основної ідеї новий погляд на розвиток людини. Воно засноване на оптимістичному підході до розуміння природи людини: вірі у творчі можливості, творчі сили кожної людини, в те, що він здатний свідомо вибирати свою долю і будувати своє життя. Саме з цим пов'язана назва цього напряму, що походить від латинського слова humanus - людяний. У той же час, гуманістичні психологи вважають, що дослідження наукових понять і застосування об'єктивних методів веде до дегуманізації особистості і її дезінтеграції, перешкоджає її прагненню до саморозвитку, таким чином, цей напрямок приходить до відвертого ірраціоналізму. Найбільш відомими представниками цього напряму є Карл Ренсом Оджерс (1902-1987) і Абрахам Харольд Маслоу (1908-1970).
Когнітивна психологія (Дж. Келлі, Д. Міллер, У. Найссер) виникає у 60-ті роки 20-го століття в протистояння біхевіоризму. Вона повернула в предмет психології суб'єктивний аспект. Когнітивна психологія - психологія пізнання, де пізнання - основа свідомості. Назва цього напряму походить від латинського слова cognitio - знання, пізнання. Його виникнення і розвиток пов'язані з бурхливим становленням комп'ютерної техніки і розвитком кібернетики як науки про загальні закономірності процесу управління і передачі інформації. Когнітивна психологія розглядає залежність поведінки людини від наявних у нього пізнавальних схем (когнітивних карт), які дозволяють йому сприймати навколишній світ і вибирати способи правильного поведінки в ньому. Цей напрямок в даний час бурхливо розвивається, і у нього немає будь-якого визнаного лідера. Критика когнітивної психології пов'язана, перш за все, з тим, що проведені в ній дослідження ототожнюють мозок людини з машиною, істотно спрощуючи тим самим складний, багатогранний внутрішній світ людини, розглядаючи його як щодо спрощені схеми і моделі.
Радянська психологія - період 1920-30х рр. .- становлення радянської психології на основі філософії марксизму. У цей період закладаються дві основні взаємопов'язані теми в історії радянської психології, які будуть визначати її розвиток впродовж наступних десятиліть. Це, по-перше, пошук конкретно-емпіричного наповнення марксистської психології. По-друге, це тема пошуку самостійного, відмінного від фізіологічного, соціологічного, літературознавчого, антропологічного, медичного та ін. дослідження самостійного об'єкта і підстав психологічного дослідження, відмінного від фізіологічного, соціологічного, літературознавчого, антропологічного, медичного та ін. дослідження. І в той же час, психологія в цей період розвивається в тісній взаємодії і діалозі з різноманітними суміжними областями «людинознавства» і представлена різноманітними прикордонними школами та дослідницькими традиціями. Роком визнання радянської психології слід вважати 1929, коли перша представницька група радянських вчених була заявлена для участі у IX міжнародному психологічному конгресі. І в той же час, паралельно з процесами інтеграції радянської науки в міжнародну науку і становлення оригінальних наукових шкіл, проходять і протилежні процеси обмеження академічної свободи і введення ценури та державного контролю над науковими дослідженнями. Так, 1930-ті рр.. ознаменовані поруч інспірованих органами державного контролю дискусій у психоневрологічних науках, таких як «реактологічна» і «рефлексологічного» дискусії, в ході яких обговорюються наукові напрямки були незмінно засуджені і віддані анафемі, а їх представники і послідовники мали опублікувати публічні покаяння у визнанні помилковості своїх поглядів .