Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Типи політичних змін. Політична реформа як еволюційний шлях політичного розвитку. Революція, заколот, путч, державний переворот – радикальні способи зміни влади.
Основні типи політичних змін:революція, структурна реформа, зміна політичних лідерів, зміна політики.
Найбільш радикальний тип політичних змін – революція –корінна трансформація всього політ. устрою суспільства. зміна трансформує політ. життя, соц-екон. порядок, моральні основи і цінності всього суспільства.
Прикладами корінних змін є великі революції: англ. революція сер. XVII в., амер. і франц.революції кін. XVIII в. і рос. революція 1917 р. -глибокий вплив на життя усього світу. Кожна з цих революцій викликала зміни в поглядах людей на політику і цілі політ. життя. В основі нац-визвольного руху в колоніальних імперіях після 2 світової лежали ті ж принципи індивідуальної волі і представницького уряду, що й в гаслах амер. і франц революціонерів. Марксистські революційні концепції, що зробили акцент на екон. прогресі і радикальній соц. зміні, визначили розвиток багатьох націй.
2 тип політ.змін – структурна реформа –зміну структури політичної системи. (не є фундамент-и в трансформації політ.системи). -зміну співвідношення ролі і функцій різних політ. інститутів, взаємин між ними, без зміни характеру і типу політ.системи, що існує в даній країні. Найбільш яскравий приклад структурних реформ у політиці – зміна форми правління або форми держ. устрою.
Італія і Греція після 2 світової перейшли від монархії до республіканської форми правління, а в Іспанії після смерті диктатора Франко була відновлена монархія, але в конституційній формі.
Структурні політ.реформи проводяться: прийняттям нових конституцій або виправлень до діючих конституцій, через законодавчі акти.
3 тип політ. змін – зміна лідерів. Політика завжди персоніфікована, вона здійснюється конкретними людьми з конкретними достоїнствами і недоліками. Переконання в тому, що зміна лідерів або особового складу уряду є ефективним способом зміни політики, спонукає до різного роду політ.дій: від виборів до політ.убивств і держ. переворотів. Ключовою проблемою всіх політ. порядків є правонаступництво влади, умови її переходу з одних рук в інші. 2 проблема – яким чином і ким діючий правитель може бути зміщений або позбавлений влади.
Виділяють 4 головних типи правонаступництва влади: 1) спадкоємство; 2) вибори; 3) правонаступництво влади відповідно до конституційного розпорядження; 4) насильницьке захоплення влади.
Правонаступництво влади за спадком. - характерний майже винятково для країн з монархічною формою правління- правонаступництво влади в порядку престолоспадщини, бо успадковується престол і титул монарха, а межі влади залежать від форми монархії (абсолютної/конституційної). Більшість сучасних монархій носять конституційний характер - влада монарха має в більш формальний і символічний характер. Крім монарха, інші вищі держ. посадові особи або обираються на виборах, або призначаються в порядку, визначеному конституцією і законами. Порядок престолоспадщини може бути видозмінений або підкріплений конституційним розпорядженням.
Прикладом Іноді влада передається не тільки монархами, але і диктаторами, що свої домагання на передачу влади в спадщину обґрунтовують своєю одноособовою силою й опорою на силу.
В демокр.системах основним способом зміни політ. лідерів і правонаступництва влади -вибори. - формування керівних органів держави на всіх його рівнях шляхом обрання населенням або членами організації своїх представників. Виборних представників в органах влади - депутатами (іноді делегатами). Вибори депутатів і керівників можуть бути прямими і непрямими (на сходах). Прямі- виборці самі обирають своїх керівників або представників в органи влади і керування. При непрямій системі виборці вибирають зі свого складу вибірників, що потім вже обирають керівників або представників в органи влади.
Обрання представників або керівників на виборах відбувається шляхом голосування. Голосування:таємним/відкритим. Таємне- виключення контролю за волевиявленням виборців, відкрите вираження своєї думки виборцями.
«виборча система». У сучасних демократіях використовуються: мажоритарна і пропорційна. В деяких країнах - змішана виборча система, сполучиння принципів мажоритарних і пропорційної виборчих систем. у ФРН одна половина депутатів бундестагу обирається по пропорційній системі, а інша – по мажоритарній системі. В Італії нижня палата парламенту обирається по пропорційній системі, а верхня – сенат – по мажоритарної кваліфікованої більшості.
Глава держави обирається парламентом, або громадянами країни, або особою колегією вибірників.
3 тип правонаступництва влади – відповідно до конституційного розпорядження. Найбільш характерним типом правонаступництва влади, у порядку конституцією, є США. Конституція США встановлює порядок наступності посади президента. У випадку відсторонення президента від посади, його смерті або відставки, а також тимчасової нездатності президента виконувати свої обов’язки президентом стає віце-президент. Якщо посада віце-президента вільна, президент призначає віце-президента, що затверджується більшістю голосів обох палат конгресу.
В історії США 8 разів віце-президенти приступали до виконання обов’язків президента. І зовсім рідкий випадок відбувся в 1974 р., коли 38-м президентом США став Дж. Форд. У грудні 1973 р. він був затверджений конгресом США на посаду віце-президента країни після відставки С. Агню, який займав цю посаду, а в серпні 1974 р. після відставки президента США Р. Никсона він став його спадкоємцем.
4 тип зміни лідерів – захоплення влади шляхом насильства. форму насильницького оволодіння владою, як революція, державний переворот, що відрізняється від революції, що в результаті перевороту не відбувається корінної зміни політ.порядку, скидається або уряд, або окремі керівники країни. Дуже часто рушійною силою державного перевороту виступає армія і до влади приходять військові. Криза політ.системи може викликати й інші форми насильницької політ.реакції: гром.війну і розкол держави, рух опору і повстання, партизанську війну і тероризм.
Наявність у політ.системі сталих і визнаних сусп. правил і засобів зміни політ.керівництва запобігає насильницьким типам політ. дії.
Найважливішим фактором політ.змін може бути зміна урядової політики. Приклад: різкому посиленню ролі держави в ек. сфері, використанню податків для перерозподілу багатства, збільшенню політ. впливу профспілок, здійсненню загальнонац.програм соц. добробуту. Основні політ. зміни часто є відповіддю на вимоги і тиск певних соц. сил, що, якщо система їх не задовольняє, можуть привести до різних форм політ насильства. В інших випадках зміна політики нав’язується урядом для досягнення певних державних цілей окремого класу, еліти або самого політичного керівництва, наприклад, у ряді країн СНД.
Революція — фундаментальна структурна зміна існуючої системи, яка зазвичай відбувається раптово або протягом відносно короткого часу. як насильницькою, так і мирною.
Путч (нім. Putsch) — заколот, збройний виступ групи змовників з метою вчинити державний переворот. путч звичайно мають на увазі заколот, де керівну та вирішальну роль відіграють військовики.
Негативна реакція соціальних сил на політ.ситуацію виявляється в різних акціях політ.протесту: форм повстання, бунту чи путчу.
Повстання —масовий відкритий збройний виступ певного класу або соц.групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, нац. і соц.поневолення, що спрямований на зміну існуючих відносин, є засобом завоювання політ. влади.
Бунт- форма стихійного протесту групи людей, доведених до відчаю нестерпними умовами свого існування, що виражає негативне ставлення до певних представників держ. чи уряд. структур, до існуючих відносин загалом.
Путч —держ. переворот (або його спроба) шляхом виступу противників існуючої влади із залученням армійських формувань, який здійснюється вузьким колом змовників і, як правило, призводить до встановлення військово-авторитарних режимів.
Усі форми політ. протесту свідчать про неефективність здійснюваної політики й організації влади, про потребу корекції чи зміни способів та методів здійснення влади.
Існують конвенційні (легальні) форми політ.протесту, неконвенційні (незаконні) -вияви негативної реакції соц. сил. До конвенційних форм: дозволені владою демонстрації, пікети, політ.резолюції та запити парламентерів, до неконвенційних — антиконституційні демонстрації, походи, діяльність підпільних політ. партій, революції, політ. Терроризм..
Зростаючу тривогу в різних країнах викликає політ. тероризм, який стає міжнародним.
Тероризм —політика залякування, подавляння супротивників силовими методами. є відповідною реакцією незадоволених і пригнічених на терор владних структур. проявляється в регіональних, етнічних, конфесійних і кланових стосунках і стає реальною загрозою для держ. Інститутів і для громадян, потребує від правлячих кіл об´єднання зусиль і координації дій на рівні міжнародних організацій.
Рефо́рма — перетворення, що вводиться законодавчим шляхом., 1) процес перетворення держави, розпочатий владою з певної необхідності; 2) Перебудова певної сторони суспільного життя, яке не знищує основ існуючої соціальної структури. З формальної точки зору, під Р. розуміють нововведення будь-якого змісту; 3) В політ. практиці Р. - прогресивне перетворення, перевлаштування, свідомий крок до кращого. Кінцева мета будь-якої реформи – зміцнення, оновлення держ. і екон.правил, що, однак, не завжди несе за собою покращення рівня життя, скорочення держ.витрат та навпаки – збільшення доходів та зборів.
Сутність політичної модернізації
ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ –соц. та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політ. системи до іншого.
В основу концепції політ. модернізації за М. Вебером покладено принцип, з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.
“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соц. мобільності.
“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.
Особливістю пол. модернізації- диференціація політ.структури, -формування розгалуженої мережі різних інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соц. порядку. що через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, що в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.
Процес політ. модернізації проявляється у 3 основних сферах:
– політичній системі;
– політичній культурі;
– політичній поведінці.
У сфері політ.культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політ. цінностей та норм, формування нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти.
Модернізація політ. системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу.
Зміни політ. поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політ. процесу.
Процес модернізації, на думку політолога С. Блека, поділяється на стадій:
а) усвідомлення мети;
б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;
в) період трансформації;
г) інтеграція суспільства на новій основі.
ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.
Політ. модернізацію розуміють як поєднання таких складових:
– зростання динамізму політ. системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політ. реалій;
– формування нової модернізованої політ.еліти;
– зниження ступеня відчуження громадян від політ.влади;
– забезпечення реальної участі народу в політ. житті;
– підвищення впливу інформації;
– постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політ.культури.
Перелічені складові тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, саме демократизація політ.системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов’язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв’язання суспільних конфліктів.
Теорія модернізації –складова “соціології розвитку”, за концепціями М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса.
Складається з ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:
1) оригінальна (або спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соці. структур через тривалий внутр. процес (Англія, США, Німеччина, Франція ...);
2) вторинна (або віддзеркалена) – притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації.
ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.
1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політ. модернізації.
На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:
– універсалізм- розуміння процесу модернізації як такого, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;
– технологічний детермінізм- визнання прогресу в екон-і, технології основою сусп. розвитку і модернізації (вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соц. проблем);
– вестернізація- запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політ. устрою і політ.культури зах.країн, насамперед США;
– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).
2-й етап (друга пол. 60-х – поч. 70-х р.) – критика теорії модернізації.
Р. Бендікс увагу на те, що модернізація в спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення критики на адресу ранніх теорій модернізації.
3-й етап (поч. 70-х – друга пол.80-х рр.) – відхід від євроцентризму.
Характерні риси етапу:
– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках розвитку (зокрема, на політ.культурі та її особливості);
– зосередження уваги на проблемі стабільності політ. розвитку як передумові соц. та екон. прогресу.
На цьому етапі виокремилися два головних напрямки теорії модернізації:
1. Ліберальний напрямок – Роберт Даль, Габріель Алмонд, Люсєн Пай.
Ключові ідеї:
– основна мета модернізації – формування відкритої соц. та політ.системи шляхом інтенсифікації соц. мобільності та інтеграції населення в політ.спільноту.
– екон. зростання є похідним від демократизації та формування відкритої політ.системи.
– політ.модернізація - значне збільшення кількості людей та груп, які мають реальне право та можливість брати участь у прийнятті політ.рішень.
Ліберальний напрямок тісно пов’язував модернізацію з демократизацією політ. режиму.
2. Консервативний напрямок – Семюель Хантінгтон, Дж. Нельсон, Хуан Лінц.
Ключові ідеї:
– основна мета модернізації – досягнення екон. росту та встановлення соц. порядку, заради яких можна пожертвувати демократизацією (концепція “диктатура розвитку” або “ідея порядку”);
– модернізація не є спонтанним процесом.– процес, ініціаторами якого виступають політ.еліти, які впроваджують політику модернізації. джерело модернізації – не зах.держави, а еліти, що існують всередині країни;
– характер модернізації (розвитку) залежить від характеру правлячої еліти, зацікавленої в збереженні свого панування.
4-й етап (триває з кінця 80-х років) – утвердження концепції “модернізація в обхід модерніті (сучасності)”. - обґрунтовує можливість модернізації на основі збереження традицій того чи іншого суспільства без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель-Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.
Дослідники виділяють також:
1) Органічну модернізацію - властива розвинутим країнам Зах.Європи й Півн.Америки (США, Канада), соц- політ. розвиток яких відбувався у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу.
2) Неорганічну модернізацію – характерну для відсталих і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Цей тип модернізації було втілено у країнах капіталіст. розвитку.
модернізація відбувалася там переважно під впливом іззовні. характер модернізації в цих країнах було спричинено:
– домінуванням відносин особистої залежності у виробництві;
– низьким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку;
– нерівномірністю соц. розвитку,
– зосередженням нац. потенціалу лише на одному з напрямів розвитку (створення військово-пром. комплексу).
Деякі країни 2го ешелону спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, індустріальні країни Азії та ін.).
У країнах 3 ешелону внутр. передумов капіталізму не існувало, а тому й модернізація виявилося в протиріччях:
– зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації;
– невідповідність форсованої вестернізації (наслідування зах.стандартів) прагненням традиційних верств населення .
Але деяким країнам завдяки модернізації вдалося досягти за показниками соціального й техніко-ек. зростання рівня країн другого ешелону капіталізму (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).
ЦІЛЬОВІ НАСТАНОВИ :
1. У політичній системі формується здатність до акумулювання претензій і вимог різних соціальних груп, і звідси – здатність до створення відповідних інститутів для регулювання соціальних процесів.
2. Зростання централізації урядових функцій.
3. Формування та швидке зростання раціональної політичної бюрократії.
4. Мобілізація соціальної периферії, активізація участі в політиці шляхом розширення виборчих прав і розвитку вільної преси, формування опозиційних партій і добровільних асоціацій.
5. Поява конкуруючих політичних організацій, котрі поширюють свій вплив на різні функціональні сфери. До них, у першу чергу, належать політичні партії, які, незалежно від суспільного ладу, сприяють “легітимній” презентації настроїв всіх шарів суспільства й підтримці в ньому “порядку”.
Неодмінною передумовою і провідним чинником політичної модернізації є забезпечення широкої участі громадян у політичному житті. Забезпечувати її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функціями.
Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя, завдяки якій суспільство постає як певна система організованих інтересів.
Важливе значення має також функція соціальної інтеграції, що дає змогу партіям та групам інтересів виконувати, з одного боку, роль посередників, єднальної ланки між громадянами і владою, а з іншого – сприяти спілкуванню представників різних верств населення.
ХАРАКТЕРИСТИКИ МОДЕРНОГО СУСПІЛЬСТВА.
На сьогодні в суспільних науках склався розлогий перелік типологічних характеристик модерного суспільства. Серед них:
– культурологічні характеристики (раціоналізація суспільної свідомості, лінійно-історичне мислення);
– соціально-демографічні (урбанізація);
– економічні (спеціалізація праці, масове товарне виробництво);
– комунікаційні (збільшення “зв’язності” суспільства за рахунок нових комунікацій – від засобів масової інформації, Інтернету до дорожної мережі);
– адміністративні (перехід функцій управління до рук раціональної бюрократії);
– етнонаціонільні (уніфікація суспільства на базі єдиного мовного і культурного стандарту);
– політичні (формування “арен публічності”, перетворення індивіда / громадянина, а не громади / страти / корпорації на базову одиницю суспільства);
– правові (монополізація законодавства, суду, легітимного насильства під егідою держави)
Модернізаційний досвід багатьох країн демонструє, що концепція модернізація насамперед спрямована на ті підсистеми сучасного суспільства, які можуть бути побудовані (створені) державою або реформовані нею. До їх переліку належать:
– система освіти;
– адміністративна система;
– система збройних сил (армія);
– судова система;
– система виконання покарань;
– наука;
– засоби масової комунікації.