тема права та система законодавства

Работа добавлена на сайт samzan.net:

PAGE 1

1. Основні теорії походження держави та права.

2.Поняття та ознаки держави.

3.Форми державного устрою.

Форма державного устрою — це спосіб територіально-політичного устрою держави, порядок взаємин між державою і її

4.Форми державного режиму.

5.Форми правління сучасних держав.

6.Історичні типи держави.

7.Поняття та види соціальних норм. Ознаки права.

8.Джерела права. Закони та підзаконні акти.

9.Система права та система законодавства.

10.Поняття норм права, їх структура та класифікація.

11.Правовідносини: види та структура.

12.Правовідносини: поняття та ознаки.

13. Взаємозв’язок соціальних норм.

14. Єдність та відмінність права та моралі.

15.Функції права.

16.Поняття галузі права та правового інституту.

17.Юридичні факти: поняття, значення і класифікація.

18.Поняття, ознаки та види правопорушень.

19.Склад правопорушення.

20.Підстави та види юридичної відповідальності.

21.Ознаки та цілі юридичної відповідальності.

22.Поняття законності і правопорядку, їх гарантії.

23.Конституційні права особи.

24.Конституційні обов’язки.

25.Система органів державної влади в Україні.

26.Правовий статус та повноваження Верховної Ради України.

27. Правовий статус Кабінету Міністрів України

28. Правовий статус Президента України

29.Конституційний статус судової влади.

30.Виборча система України.

31.Підстави набуття громадянства.

32.Підстави припинення громадянства.

33.Гарантії прав та свобод людини і громадянина.

34.Законодавчий процес та його стадії.

35.Загальна характеристика Цивільного кодексу України.

36.Громадяни як суб’єкти цивільних правовідносин.

37.Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин.

38.Загальна характеристика акціонерного товариства.

39.Загальнахарактеристика товариства з обмеженою відповідальністю

40.Загальна характеристика повного товариства.

41. Загальна характеристика товариства з додатковою відповідальністю та командитного товариства.

42. Право власності: поняття та форми.

43.Порядок здійснення спільної часткової власності.

44.Право власності та його захист.

45.Позовна давність.

46.Цивільно-правова відповідальність.

47.Поняття моральної шкоди та порядок її відшкодування.

48.Об’єкти цивільних прав.

49.Поняття та види представництва.

50.Спадкування за законом .

51.Спадкування за заповітом.

52. Оформлення права на спадщину.

53. Спадковий договір.

54. Загальні положення про правочин.

55.Укладення договору

56.Умови дійсності правочинів

57. Поняття зобов’язання.

58. Окремі види зобов’язань.

59.Загальна характеристика договору купівлі-продажу.

60.Заг. хар-ка договіру поставки.

61.Заг. хар-ка договору найму

62.Заг. хар-ка договору підряду

63.Державна реєстрація юридичних осіб.

64.Забезпечення виконання зобов’язання: неустойка (штраф, пеня), завдаток.

65.Забезпечення виконання зобов’язання:порука та гарантія.

66.Забезпечення виконання зобов’язання: завдаток і застава.

67.Відповідальність за порушення зобов’язання.

68.Заг. хар-ка Сімейного кодексу України.

69. Поняття заручин. Умови вступу до шлюбу.

70. .Розірвання шлюбу в органах РАЦС.

71.Розірвання шлюбу у судовому порядку.

72.Особиста приватна власність дружини та чоловіка.

73.Поділ спільної сумісної власності подружжя.

74.Права подружжя на утримання.

75.Аліментні права та обов’язки батьків та дітей.

76.Шлюбний договір.

77. Позбавлення батьківських прав.

78.Поняття та зміст трудового договору.

79. Випробування при прийнятті на роботу.

80.Переведення на іншу роботу

81.Умови та порядок прийому на роботу.

82.Розірвання трудового договору за ініціативою працівника.

83.Розірвання трудового договору за ініціативою власника.

84.Трудова дисципліна.

85. Робочий час та відпочинок

86. Індивідуальні й колективні трудові спори

87. Поняття злочину та його склад.

88. Види злочинів.

89. Поняття , цілі і види покарання.

90.Стадії вчинення злочинів.

91.Поняття осудності, неосудності та обмеженої осудності.

92.Співучасть у злочині.

93.Обставини, що обтяжують покарання:

94.Обставини, що пом’якшують покарання:

95.Основи цивільного процесуального права.

96.Основи кримінального процесуального права.

97.Основи громадянского процесуального права

98.Зміст позовної заяви в цивільному процесі.

100. Досудовий порядок врегулювання господарських спорів.
1. Основні теорії походження держави та права.

У глибокій старовині виникла теологічна теорія, прихильники якої стверджували, що держава і право — результат божественної волі.

Патріархальна теорія бачить причину виникнення держави в розростанні сім'ї

Природно-правова теорія –(Гоббс, Руссо, Спіноза) окрім права, встановленого державою, існують вічні, розумні правила поведінки, витікаючі з самої природи людини.

Теорія насильства Держава і право виникають у зв’язку з зовнішнім або внутрішнім насильством.

Органічна теорія, основоположником якої був Г. Спенсер, розглядає державу як результат еволюції природи. Будучи часткою природи, людина вела боротьбу за виживання.

У XIX столітті зусиллями Карла Маркса і Фрідріха Енгельса була створена класова теорія походження держави і права. Із їхньої точки зору держава і право виникли одночасно через появу приватної власності і розколу суспільства на класи. Держава і право стали інструментом захисту інтересів економічно пануючих класів.

Психол. теорія, яку запропонував Петражицкий, пояснює виникнення д-ви властивостями людської психіки.

2.Поняття та ознаки держави.

Держава — це політична організація суспільства, яка володіє владними повноваженнями по управлінню територіально-організованим населенням з метою виконання загальносоціальних справ.

Ознаки держави. Їх можна розділити на дві групи. Перша група ознак відрізняє державу від первісної соціальної організації. До них відносяться:

1.Наявність публічної політичної влади – такої, що виділилася з суспільства, але не співпадає з ним, стоїть над ним.

2.Система збору фінансових коштів (податки, збори, різного роду повинності). Ці засоби необхідні для вирішення загальнозначущих проблем;

3.Розподіл населення по територіальній ознаці.

4.Наявність системи загальнообов'язкових правил поведінки — права.

Друга група ознак держави відрізняє його від інших соціальних інститутів (політичних партій і суспільних організацій). Такі ознаки інакше називають атрибутами держави:

1) Народ — сукупність індивідів, об'єднаних правовим зв'язком з державою.

2)Територія — матеріальна база держави. Територія держави — це простір, в межах якого здійснюється державна влада.

3) Державна влада — організаційно оформлена функція по керівництву, управлінню і координації життя суспільства.

Функції держави — це основні напрями і сторони діяльності держави. Класифікація:

1) залежно від тривалості дії – постійні і тимчасові.

2)Залежно від значення - основні і другорядні.

3)Залежно від сфери застосування – внутрішні і зовнішні. Види внутрішніх функцій: а)економічна;

б)функція захисту прав і свобод людини і громадянина; в)соціальна;

г)функція фінансового; д)функція охорони правопорядку; е)природоохоронна/екологічна; є)культурна/духовна; ж)інформаційна.

Види зовнішніх функцій:

а)забезпечення безпеки держави; б)міжнародної співпраці.

3.Форми державного устрою.

Форма державного устрою — це спосіб територіально-політичного устрою держави, порядок взаємин між державою і її окремими частинами. Її різновиди:

Унітарна держава — це єдина держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць (областей, провінцій, губерній). В ній існує єдина система органів влади і управління, єдина система права. Вони бувають централізовані, коли регіональні органи призначаються зверху(Нідерланди, Казахстан, Франція), і децентралізовані, коли регіональні органи обираються на місцях(Великобританія, Нова Зеландія, Італія). В даний час більшість держав миру — унітарні держави (Болгарія, Угорщина, Греція, Польща). У багатьох унітарних державах (Іспанія, Україна, Фінляндія) є автономні утворення.

Федерація — це добровільне об'єднання декількох самостійних держав (суб'єктів федерації) в єдину союзну державу. Ознаки:

1.Наявність декількох правових систем, з яких одна (система федерального права) володіє верховенством по відношенню до права суб'єкта федерації;

2.Наявність двох рівнів державної влади. Федеральна влада (влада держави в цілому) володіє всією повнотою зовнішнього суверенітету і значною частиною внутрішнього суверенітету. Влада суб'єкта федерації володіє внутрішнім суверенітетом.

Різновиди федерацій: територіальні (США, Німеччина, Бразилія); національні (Бельгія, Індія); змішані (Росія).

Конфедерація — це тимчасовий союз держав, створений для досягнення конкретної мети. В даному випадку держави об'єднують лише окремі напрями своєї діяльності (наприклад, оборону, зовнішню політику, зовнішню торгівлю).

4.Форми державного режиму.

Форма державного режиму — це сукупність прийомів і методів здійснення державної влади. Її різновиди:

1) демократичний режим, для якого характерні: реальність політичних прав і свобод громадян; політичний і ідеологічний плюралізм; формування органів влади шляхом вільних загальних виборів; розподіл влади; діяльність влади і опозиції в строго конституційних рамках. Такий різновид державного режиму типовий для держав Західної, Північної і Центральної Європи, Північної Америки. Окремі параметри демократичного режиму досягнуті постсоціалістичними країнами;

2) авторитарний режим. Його характерними ознаками є: обмеження об'єму політичних прав і свобод; обмежений політичний і ідеологічний плюралізм (наприклад, дозволене існування тільки двох партій); фактичне, а деколи і формальна відсутність розподілу властей; недемократичний характер виборів; вождізм. (напр., Індонезія, Ірак, Малайзія, Таїланд).

3) тоталітарний режим. Його характерні риси: принципова відмова від ідеї прав людини і громадянина; пріоритет правлячої партії над системою соціальних цінностей; однопартійна політична система і заборона на існування опозиції; наявність загальнообов'язкової державної ідеології; формальність і декоративний характер виборів; принципове відкидання розділення властей. (нацистська Німеччина, фашистська Італія, СРСР і країни соціалістичного табору, деякі сучасні африканські і азіатські держави). В більшості випадків тоталітарні і авторитарні режими співпадають (Ірак, КНДР, Куба).

5.Форми правління сучасних держав.

Форма правління — це організація, порядок створення і взаємодії найвищих органів державної влади. Розрізняють два різновиди форми правління — монархію і республіку.

Монархія — це така форма правління, при якій главою держави є особа, що отримує і передає свою посаду і титул, як правило, спадково і довічно. Її різновиди:

1. абсолютна монархія (Кувейт, Бахрейн, Оман) – у руках монарха зосереджена вся повнота влади, всі питання він вирішує одноособово;

2. дуалістична монархія (Бруней, Бутан, Тонга) – влада ділиться між парламентом і монархом. Парламент приймає закони, але у монарха є право абсолютного вето (відхилення законопроекту). Уряд призначається монархом, підкоряється йому і несе відповідальність тільки перед ним;

3.парламентарна монархія (Великобританія, Іспанія, Японія). Монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. Головна відмінна риса парламентарної монархії — формування уряду парламентом і відповідальність уряду перед ним.

Ряд монархій займає проміжне положення між дуалістичними і парламентарними (Йорданія, Марокко, Непал).

Республіка — це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється представницькими органами, які обираються населенням на певний строк. Її різновиди:

1) президентська

(США,Бразилія, Мексика). Президент, як правило, обирається прямими виборами (виняток становлять США, де президента вибирає колегія виборців, вибрана виборцями). Він очолює не тільки державу, але і уряд. Уряд призначається президентом і відповідальна тільки перед ним;

2) парламентарна республіка (Угорщина, Італія, Німеччина). Президент одержує свій мандат від парламента або особливих зборів. Президент не є главою уряду і не формує його. Уряд несе відповідальність перед парламентом;

3) змішана (президентсько-парламентарна) республіка (Україна, Росія, Франція) – поєднує риси парламентарної і президентської республік. Вибори президента проводяться всенародним голосуванням (як в президентській республіці), але президент не очолює уряд (як в парламентарній республіці). Уряд призначається президентом, але призначення прем'єр-міністра вимагає згоди парламенту. Уряд несе відповідальність перед президентом, але і парламент має право виразити йому недовір'я, що веде до відставки уряду. Для змішаної республіки характерне виведення посади президента за тріаду законодавчої, виконавчої і судової влади: президент має самостійний статус.

6.Історичні типи держави.

Історичний тип держави — це система вагомих рис, властивих всім державам, які відносяться до певної групи. Існує декілька основних підходів до визначення типології держави: формаційний, технократичний і цивілізаційний.

З погляду формаційного підходу головним, визначаючим історичний тип держави ознакою є тип соціально-економічних відносин, що склалися в суспільстві. Формація — це історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва. Автори формаційного підходу вважали спосіб виробництва базисом, а державу, право, релігію, мораль, мистецтво — надбудовними явищами. Маркс виділяв такі формаці: рабовласницька, феодальна, буржуазна.

Технократичний підхід заснований на пріоритеті рівня розвитку технології, який визначає тип держави. Автори цієї точки зору на еволюцію держави виділяють примітивне суспільство, якому відповідає деспотична держава, і промислове суспільство, якому відповідає ліберальна держава. Сучасне західне суспільство і державу Ростоу і Белл називають постіндустріальним, а Тоффлер — інформаційним.

З позицій цивілізаційного підходу історія людства – це історія народження, розвитку, згасання замкнутих, локальних цивілізацій. Цивілізація — це соціокультурна спільність, сформована на основі універсальних цінностей: світові релігії, системи права, моралі, досягнення мистецтва. Кожна з цивілізацій своєю основою має духовний початок: своєрідну релігію і культуру, національну психологію. Кожна з цивілізацій має характерний для неї тип держави.

Залежно від місцезнаходження розрізняють староєгипетську, старокитайську, західноєвропейську і інші цивілізації, що породили відповідний тільки їм Історичний тип держави. По релігійній ознаці виділяють, християнської, ісламської цивілізації і відповідні їм типи державності. У тимчасовому відношенні розрізняють стародавні, середньовічні, сучасні цивілізації, а звідси — стародавні, середньовічні і сучасні типи держав.

7.Поняття та види соціальних норм. Ознаки права.

Соціальні норми — це правила людського співжиття, що регулюють відносини людей між собою. Їх відмітні ознаки: 1.соціальні норми є типовою моделлю (зразком) поведінки людини. Вони направлені на регулювання суспільних відносин; 2.соціальні норми носять загальний характер, тобто розраховані на багатократне застосування; виконання соціальних норм забезпечується певними засобами дії (внутрішнє переконання людини, суспільне 3.засудження, державне примушення).

Види соціальних норм:

1.Норми моралі (етичні ) — відносно стійкі уявлення людей про добро і зло. Мораль оцінює поведінку людини за допомогою понять «хороший» і «поганий». Норми моралі, як правило, не зафіксовані документально, вони існують як етичні орієнтири в свідомості людей.

2.Норми права — загальнообов'язкові, формально визначені, встановлені або санкціоновані державою і забезпечені його примусовою силою правила поведінки.

3.Релігійні норми — уявлення людей про Бога і відношення людини до Бога. Ця група соціальних норм зафіксована в священних книгах християн, іудеїв, мусульман, буддистів, в усних переказах. Норми релігії регулюють відносини віруючих до Бога, церкви або інших релігійних організацій, порядок відправлення культових обрядів.

4.Норми об'єднань громадян (корпоративні) — норми, створені об'єднаннями громадян, зокрема трудовими колективами, підприємницькими союзами. В основному вони закріплюють порядок формування корпорацій, права і обов'язку їх членів.

5.Звичаї і традиції — стихійно сформовані, правила буденної поведінки.

6. Естетичні норми — відносно мінливі уявлення людей про прекрасне і потворне. Цим нормам люди слідують, найчастіше не цілком свідомо (вибір одягу, манера поведінки).

Ознаки права.

Право — це система загальнообов'язкових, формально-визначених, встановлених і охороняємих державою правил поведінки, що регулюють суспільні відносини і виражають міру свободи і справедливості.

Ознаки права:

1 Загальнообов'язковість. Правові розпорядження адресовані всім учасникам правових відносин і обов'язкові для них;

2 Нормативність. Право складається з правил загального характеру, розрахованих на неодноразове застосування.

3 Формальна визначеність. Правові норми, як правило, фіксуються письмово, вони мають чітку логічну структуру.

4 Системність. Право представляє собою цілісну систему взаємозв'язаних норм, в якій у кожної норми є своє, строго певне місце і взаємозв'язки з іншими нормами;

5 Зв'язок з державою. Право пов'язане з державою перш за все тим, що правові норми встановлюються або санкціонуються державою. Право охороняється державним примусом;

6 Регулятивна. Право виступає як регулятор суспільних відносин

7 Вираз міри свободи і справедливості. Право надає людині легальну можливість реалізувати свої інтереси, не порушуючи прав і свобод інших людей. Крім того, воно встановлює баланс між поведінкою людини і його Соціальним положенням (справедливість). У цьому полягає особова цінність права.

8.Джерела права. Закони та підзаконні акти.

Джерела права — це засіб вираження і закріплення норм права, що виходить від держави.

Види джерел права:

1.правовий звичай — стійке правило поведінки, що стихійно склалося, санкціоноване державою. В давнину правовий звичай був основне і єдине джерело права. Він історично і фактично передував закону. У сучасному світі правовий звичай використовується рідко: у цивільному праві (неписані звичаї ділового обороту), в міжнародному праві (дипломатичні звичаї);

2.юридичний (судовий або адміністративний) прецедент — рішення суду по конкретній справі, якому надана нормативна сила і яка служить зразком для вирішення аналогічних справ. Юридичний прецедент поширений в системі загального права Австралії, Великобританії, Канади і США, використовується міжнародною юстицією.

3.нормативно-правовий акт – письмовий документ, що прийнятий в установленому порядку компетентним органом держави і містить правові норми узагальненого характеру. Загальний характер розпоряджень відрізняє нормативно-правовий акт від юридичного прецеденту – основною і найдосконалішою формою сучасного права.

4.нормативний договір — це угода між двома і більш суб'єктами права, що містить обов'язкові для них розпорядження. Нормативні договори набувають все більш широке поширення в конституційному, трудовому, цивільному, міжнародному і інших галузях права. Вони бувають внутрідержавними і міжнародними, засновницькими і звичними, типовими і поточними. Нормативний договір не є персоніфікованим актом, його зміст складають правила поведінки загального характеру. Найпоширенішим прикладом нормативного договору є колективний договір в трудовому праві.

По юридичній силі всі нормативно-правові акти розділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Закон — нормативний акт, прийнятий органом законодавчої влади або всенародним референдумом, володіючий вищою юридичною силою і містить первинні правові норми.

Ознаки закону:

1) закон приймається тільки суб'єктами, які є носіями державного суверенітету (народ або його найвищий представницький орган);

2) закон володіє найвищим юридичним «рангом» — вся решта актів знаходиться «під» законом, повинні відповідати йому;

3) закон містить первинні, початкові норми, яких раніше не було в системі права;

законами регулюються найважливіші суспільні відносини.

Закони в сучасній демократичній правовій державі займають перше місце серед всіх джерел права і є основою законності і правопорядку.

Види законів:

А)конституційні - закріплюють основи суспільного і державного устрою, служать базою для поточного законодавства. До них відносяться Конституція і закони, що вносять в неї зміни і доповнення. Ці закони, як правило, приймаються в особливому порядку.

Б)звичні (поточні) - Всі інші закони відносяться до групи поточних (звичних) законів.

Підзаконні акти — це нормативні акти, видані на основі, у виконання і в цілях конкретизації законів. Підзаконні акти, подібно законам, обов'язкові для виконання і володіють необхідною юридичною силою. Але їх дія обмежена законом: вони не можуть виводити за межі законодавчого регулювання, їх норми носять вторинний по порівнянь із законом характер. Підзаконні акти не можуть змінювати або відміняти норми законів.

Підзаконні акти багатоманітні формою і джерелам походження. У нашій країні існують наступні види підзаконних актів: 1) укази Президента України; 2)ухвали і розпорядження Кабінету Міністрів України; 3) інструкції і нормативні накази міністерств і відомств; рішення органів місцевого самоврядування і їх виконавських органів; розпорядження глав місцевих державних адміністрацій; 6) нормативні накази адміністрацій підприємств, установ і організацій.

9.Система права та система законодавства.

Система права - це внутрішня структура діючого права, що складається з галузей, інститутів і норм права.

Центральною ланкою системи права є галузь - крупна впорядкована сукупність правових норм, регулюючих певну сферу суспільних відносин. У основі ділення права на галузі і інститути лежать два критерії: предмет і метод правового регулювання. Кожна галузь має свій набір принципів і загальних положень, специфічних засобів і прийомів правового регулювання.

Предмет правового регулювання - ця та сфера суспільних відносин, яку регулює дана галузь, це те, що підлягає регулюванню. Наприклад, галузь цивільного права України регулює майнові і особисті немайнові відносини громадян і юридичних осіб.

Предмет правового регулювання унікальний для кожної галузі права.

Метод правового регулювання - це прийоми і способи дії права на суспільні відносини, це те, як право впливає на них. Наприклад, для методу правового регулювання в цивільному праві характерні рівність учасників відносин, диспозитивність правових норм.

У кожній державі діє ряд нпа. Сис-ма всіх нпа певної д-ви і складає поняття законодавства.

Стр-ра законодавства включає в себе:

1)вертикальну стр-ру(обумовлюються різницею сили актів, що видаються різними нормотворчими органами).Розрізняють такі частини вертикальної структури законодавства України: КУ, конституційні з-ни, з-ни, укази Президента, постанови Кабміну, інструкції та нормативні акти міністерств і відомств, рішення виконавчих комітетів місцевих рад та ін.

2)горизонтальну стр-ру(викликана розподілом нормативних актів за предметом правового регулювання).В ній галузі законодавства збігаються з галузями права.

3)форму(унітарну чи федеративну). За цією стр-рою законодавство унітарної д-ви єдине, а федеративної – передбачає законодавство центру та суб’єктів з відповідним співвідношенням та субординацією(так законодавство України складається з нормативних актів України та Республіки Крим).

Головним принципом побудови сис-ми законодавства є верховенство закону. Це означає, що юр-чна сила актів парламенту вища інших локальних актів, а прийняття підзаконних актів має базуватись на основі закону.

Сис-ма законодавства відрізняється від системи права тим, що вона є зовнішнім проявом права, тоді як сис-ма права виражає зміст права і є його внутрішньою структурою; вирішальне значення у формуванні сис-ми законодавства належить суб’єктивному факторові(а не об’єктивному ), вона виступає втіленням правових норм, тоді як сис-ма права визначає ефективність законодавства.

10.Поняття норм права, їх структура та класифікація.

Норма права — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою і забезпечене його примусовою силою.

Ознаки норм права:

1) загальнообов'язковість. Норми права розповсюджуються на всіх людей, незалежно від того, чи знайомі вони з цими нормами чи ні. Норми права обов'язкові для виконання, незалежно від покликання або невизнанні їх людьми;

2) формальна визначеність. Норми права чітко сформульовані і зафіксовані в офіційному джерелі права (нормативно-правовому акті, міжнародно-правовому договорі і т.д.). Норма права недвозначно визначає лінію можливої або належної поведінки свого адресата.

3) зв'язок з державам. Норми права або встановлюються державою (наприклад, шляхом ухвалення закону, видання підзаконного акту), або санкціонуються (признаються) державою (наприклад, шляхом ратифікації міжнародного договору). Крім того, виконання норм права забезпечується силою державного примусу.

4) системність. Кожна норма нерозривно пов'язана з іншими, утворюючи цілісну систему національного або міжнародного права. Будучи первинним елементом системи права, норма права сама є системою в мініатюрі, тобто має певну внутрішню організацію. У цій мікросистемі кожний з елементів має своє призначення.

Норму права складають наступні взаємозв'язані структурні частини (елементи):

А) гіпотеза — частина норми права, яка указує на умови (життєві обставини), при яких дана норма права вступає в дію;

Б) диспозиція — частина норми права, яка містить саме правило поведінки;

В) санкція — частина норми права, яка передбачає негативні наслідки у разі її порушення.

Т. ч., всі елементи норми права логічно витікають один з одного, утворюючи цільну впорядковану систему. Її можна уявити у вигляді словосполучення «якщо — то — інакше». Якщо (гіпотеза) існують певні обставини, то (диспозиція) слід прийняти наказану лінію поведінки, інакше наступлять (санкція) вказані несприятливі наслідки.

Класифікація норм права залежно від:

1) предмету правового регулювання розрізняють конституційні, кримінально-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові норми і інші галузеві норми;

2) методу правового регулювання розрізняють імперативні норми (містять владні розпорядження, що не допускають ніяких відхилень, вони характерні для конституційного, адміністративного, кримінального права) і диспозитивні норми (їх розпорядження можуть варіюватися по розсуду учасників відношення, вони характерні для цивільного, сімейного, комерційного права).

3) характеру правового розпорядження, що міститься в нормі, розрізняють дозволяючі(надає адресату норми право зробити яку-небудь дію), зобов'язуючі(містить обов'язок адресата норми зробити якусь дію) і забороняючи(наказує утриматися від вказаної в нормі дії) норми.

4) часу дії розрізняють постійні і тимчасові правові норми. Наприклад, перші 14 розділів Конституції України містять постійні діючі норми, а XV розділ Конституції — норми тимчасової дії;

5) круга людей, на яких розповсюджується дія норми, розрізняють загальні і спеціальні правові норми. Наприклад, Конституція України містить загальні норми, що відносяться до всіх громадян, а Закон України «Про міліції» містить спеціальні норми, що стосуються тільки працівників міліції;

6) дії в просторі розрізняють загальні і локальні правові норми. Наприклад, Конституція України розповсюджується на всю територію країни (носить загальний характер), а Конституція Автономної Республіки Крим — тільки на один регіон нашої країни (носить локальний характер) — територію Криму;

7) по функціональній спрямованості розрізняють регулятивні(встановлюють права і обов'язки осіб) і охоронні(встановлюють вигляд і міру відповідальності за порушення прав і за невиконання обов'язків) норми.

11.Правовідносини: види та структура.

Правовідносини — це суспільне відношення, врегульоване нормою права, учасники якого володіють взаємними правами і обов'язками. У правовому відношенні реалізується норма права, утілюється в життя її правове розпорядження.

Види правовідносин:

1)по галузевій ознаці виділяють конституційні, адміністративні, цивільні, трудові, сімейні і т.д. правовідносини;

2)по функціях права розрізняють регулятивні в охоронні правовідносини. Перші з них виникають з правомірних, а другі — з неправомірних дій суб'єктів. Наприклад, правове відношення між орендодавцем і орендарем земельної ділянки виникло з правомірної дії — укладення договору оренди — і тому є регулятивним. Правове відношення між особою, підозрюваною в здійсненні крадіжки, і слідчим, що веде розслідування, є охоронним, оскільки поштовхом до його виникнення послужили неправомірні дії підозрюваного;

3)по характеру обов'язків розрізняють активні і пасивні правовідносини. У активному обов'язок суб'єкта полягає в необхідності зробити певні дії (передати річ, виконати роботу), в пасивному — обов'язок полягає в тому, щоб не скоювати ніяких дій.

Структура:

1)Суб’єкти (мін.2)

2)Об’єкт – реальне благо

3)Зміст правовідносин – це суб’єктивні права і юр. обов’язки

Суб’єкти права – це особи, що володіють правосуб’єктністю. Вона складається з 3-ох осн. ел-тів:

1.Правоздатність - це здатність мати права та обов’язки. Вона виникає з моменту народження і закінчується зі смертю особи.

2.Дієздатність – це здатність своїми діями набувати та здійснювати юридично значущі дії.

3.Деліктоздатність – це здатність нести відповідальність.

Види суб’єктів:

1.Фіз. особа – громадяни, іноземці, особи без громадянства, особи з певним статусом(біженці)

2.Юр. особа – підприємства, установи, орг-ції, тов-ва, господарства

3.Д-ва – в особі д-них органів і органів місцевого самоврядування

Будь-які правовідносини вин-ють, змін-ся або припиняються на підставі певних життєвих позицій

12.Правовідносини: поняття та ознаки.

Ознаки правовідносин:

1)правове відношення є різновидом суспільного відношення, тобто може виникнути тільки в людському суспільстві, між конкретними суб'єктами — володарями певних юридичних якостей (правоздатності і дієздатності);

2)правове відношення виникає виключно на основі норми права.

3)між учасниками правового відношення виникає специфічний юридичний зв'язок у вигляді суб'єктивного права однієї особи і відповідного йому обов'язку іншої особи;

4)правове відношення має вольовий характер, тобто для його виникнення необхідна воля (бажання) як мінімум одного з учасників. Люди вступають у правові відносини з певною метою — наприклад, одержати спадок, взяти участь у виборах, придбати товар;

5)правове відношення виникає з приводу реально існуючого блага;

6)правове відношення охороняється і забезпечується силою державного примусу.

13. Взаємозв'язок соціальних норм.

Попри всі свої відмінності соціальні норми щільно взаємопов'язані. Їх взаємозв'язок виявляється в такому:

регулятивність — усі соціальні норми регулюють суспільні відносини шляхом встановлення певних правил поведінки людини в суспільстві;

єдина мета — всі соціальні норми спрямовані на впо рядкування життя, на стабільність і спокій у суспільстві. Результатом реалізації (втілення в життя) соціальних норм є громадський порядок. Норми релігії, моралі, права мають також величезний виховний потенціал, вони впливають на

формування людської особистості;

3) єдність оцінки бажаної і небажаної для суспільства поведінки — нерідко і право, і релігія, і мораль забороняють чи дозволяють ту саму лінію поведінки. Наприклад, крадіжка розцінюється правом як злочин, релігія — як гріх, мораль — як поганий вчинок. Заподіяння шкоди нападнику під час самооборони виправдовується і правом, і

мораллю.

Взаємозв'язки соціальних норм носять парний або багатобічний характер. Наприклад, і мораль, і релігія вимагають поважного ставлення дітей до батьків. У той же час право не містить аналогічного наказу. Повага, любов, п рихильність — це глибоко внутрішні почуття людини, що не піддаються правовому регулюванню. Не містять будь-яких вимог щодо цього й інші соціальні норми. Таким чином, взаємозв'язок моралі та релігії в цьому випадку має

Варний характер.

Розглянемо з позицій соціального регулювання таке Пише, як власність. На її захисті стоять і право, і мораль, І релігія, і корпоративні норми. У цьому випадку можна КШати про багатобічний взаємозв'язок соціальних норм.

Взаємозв'язок соціальних норм виявляється й у тому, що пеправові норми можуть набути правового оформлення. І Іаириклад, образливе чіпляння до перехожих, нецензурна лайка в громадському місці (порушення норм моралі) розцінюються як адміністративне правопорушення (дрібне чулі ганство) і як таке карається .Деякі релігійні свята (наприклад, Різдво Христове, Великдень) в Україні закріплені трудовим законодавством.

14. Єдність та відмінність права та моралі.

Під час формування основ правової д-ви в регулюванні суспільних відносин зростає значення моральних вимог, у яких знаходять відображення загальнолюдські цінності. Саме тому посилення моральної обґрунтованості правових розпоряджень – необхідна умова подальшої активізації їх ролі та ефективності в регулюванні сусп-их відносин, зміцнення дисципліни.

Правова вимога зміцнення законності та правопорядку водночас є й важливою вимогою моралі, яка хар-зує моральну стр-ру особи, її чесність, совість, обов’язок. Тому законність може виступати і як один із моральних критеріїв поцінування поведінки особи та інших суб’єктів – адже в умовах беззаконня годі й казати про мораль.

Найбільшої ефективності право досягається в разі збільшення його вимог і вимог, що формулюються в моральних нормах. Під час формування правової д-ви співіснування цих двох видів соціальних норм загалом збігається або наближається до цієї умови.

Говорячи про зближення вимог права і моралі, не слід забувати, що між ними можуть існувати протиріччя і негативні явища.

Коли протиріччя своєчасно не виявляються і, отже, не усуваються, вони можуть призвести до порушень з-ну(за суспільного пріоритету вимог моралі над нормами права) або до моральних втрат(у протилежній ситуації). Однією з причин таких порушень є відносна стабільність моралі. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби конкретних життєвих ситуацій у процесі суспільного розвитку.

15.Функції права.

Функції права - це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Функції права діляться на загально спеціальні і спеціально-юридичні. До загально спеціальних функцій впливу права на суспільні відносини належать: 1. гуманістична - право охороняє і захищає права людства, народу, людини; 2. організаторсько-управлінська - право суб'єктів права на розв'язання певних соціальних проблем; 3. інформаційна (комунікативна)- право інформує людей про волю законодавця; 4. оціночно-орієнтаційна-поведінка людей оцінюється з позицій законів держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі шляхи і засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки; 5. ідеологічно-виховна - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки; 6. гносеологічна (пізнавальна) - право само виступає джерелом знань та інші функції. До спеціально юридичних функцій права відносять; 1. регулятивну (статичну й динамічну); 2. охоронну. Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносин шляхом закріплення бажаної поведінки в тих чи інших галузях чи інститутах права. Регулятивно-статична функція закріплює суспільний порядок в соціально неоднорідному суспільстві. Регулятивно-динамічна - забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їх недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх з повсякденного життя.

16.Поняття галузі права та правового інституту.

Галузь права – це сукупність правових норм та інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин.

Поділ усієї сукупності норм права на галузі здійснюється в залежності від правового регулювання. В сучасній правовій науці існує така класифікація галузей права:

1. Профілюючі (конституційне, цивільне, адміністративне, цивільно–процесуальне, кримінально-процесуальне, трудове право).

2. Спеціальні (фінансове, сімейне, виправно-трудове, право соціального забезпечення).

3. Комплексні (право прокурорського нагляду, сільськогосподарське, екологічне, банківське, залізничне, гірниче право).

Підгалузь права – це складова частина галузі права, яка об’єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду. Як приклад підгалузі цивільного права є авторське і спадкове право, фінансового права – банківське право.

Інститут права – це таке угрупування норм права певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин. Наприклад, у цивільному праві є інститут права власності, норми якого регулюють відносини власності.

17.Юридичні факти: поняття, значення і класифікація.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права зв'язують виникнення, зміна або припинення правовідносин. Юридичні факти відображені в гіпотезах правових норм. Юридичний факт – поштовх до виникнення правових відносин.

По вольовій ознаці юридичні факти ділять на:

1) події (не залежні від волі людини). До них відносяться дії сил природи, народження і природна смерть людини, закінчення термінів;

2) дії (залежні від волі людини). Дії, у свою чергу, підрозділяються на правомірні і неправомірні.

Правомірні дії ділять на дві групи: юридичні акти і юридичні вчинки. Юридичні акти — це правомірні дії, що мають на меті досягнення певного правового результату (договір» заповіт, присудження). Юридичні вчинки — це дії, що привели до юридичних наслідків» незалежно від волі людини, що зробила їх (знахідка кладу, створення літературного твору, наукове відкриття).

Неправомірні дії (правопорушення) по ступеню шкідливості для суспільства розділяються на провину і злочини. Вчинки діляться на цивільно-правові, адміністративні і дисциплінарні.

Залежно від характеру юридичних наслідків розрізняють:

1) правотвірні факти (наприклад, укладення договору оренди, прийом на роботу, обрання на державну посаду);

2) правозмінюючі факти (наприклад, зміна прізвища у зв'язку зі вступом до Шлюбу, привласнення чергового спеціального звання, зміни умов договору оренди);

3) правозупиняючі (наприклад, звільнення з роботи, розірвання Шлюбу, виконання зобов'язання).

18.Поняття, ознаки та види правопорушень.

Правопорушення — це протиправне, винне, завдаюче шкоди особи, суспільству або державі, діяння деліктоздатної особи.

Ознаки правопорушення:

1)суперечність конкретному правовому розпорядженню — невиконання обов'язку або порушення заборони;

2)винність — правопорушенням є лише діяння, досконале умисне або по необережності;

3)нанесення шкоди особи, суспільству або державі або, у ряді обумовлених законом випадків — реальна загроза нанесення такої шкоди;

4)правопорушення є вольовим, усвідомленим діянням, яке виражається у формі дії або бездіяльності. Образ думки, переконання, переконання, якими б антигуманними або зловмисними вони ні були — не карані;

5)відповідальним за правопорушення може бути тільки фізична або ЮО» здатна нести відповідальність за свої дії (деліктоздатна особа).

Залежно від ступеня небезпеки правопорушення і завданої їм шкоди правопорушення розділяють на злочини і провину.

Злочини — найбільш небезпечні для суспільства правопорушення, що роблять замах на найзначущіші соціальні цінності (життя, здоров'я індивіда, власність, безпеку держави, суспільну безпеку і т.д.). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Провина — менш небезпечні правопорушення (порушення трудової дисципліни, громадського порядку, невиконання цивільно-правового договору і т.д.).

Залежно від виду юридичної відповідальності правопорушення підрозділяються на:

1) кримінальні правопорушення (злочини);

цивільно-правова провина (наприклад, невиконання договірного зобов'язання, порушення авторського права);
адміністративна провина (наприклад, порушення громадського порядку, правил торгівлі, правил дорожнього руху, що не призвели тяжких наслідків);
дисциплінарна провина (наприклад, порушення трудової дисципліни).

19.Склад правопорушення.

Склад правопорушення — це система елементів правопорушення. Її повнота і цілісність є необхідною умовою для залучення особи до юридичної відповідальності. Норма права — правова підстава, а склад правопорушення — фактична підстава для юридичної відповідальності (юридичний факт). До складу правопорушення входять:

1) суб'єкт правопорушення — деліктоздатна фізична або ЮО. В основному правопорушення скоюють фізичні особи (а злочини — виключно фізичні особи), але суб'єктом цивільної провини може виступати і ЮО;

2)об'єкт правопорушення — суспільні відносини, соціальні блага, цінності, права і свободи особи, інтереси держави, на які робить замах правопорушник;

3)суб'єктивна сторона правопорушення — відношення особи до скоюваного їм діяння і його наслідків. Головний елемент суб'єктивної сторони — вина у формі наміру або необережності. Факультативними (необов'язковими) елементами суб'єктивної сторони є мотив і мета правопорушення. Відповідальність за цивільну провину може наступати і за відсутності вини (у випадках, спеціально обумовлених законом);

4)об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішня характеристика правопорушення, включаюча протиправне діяння (дія або бездіяльність), результат діяння і причинно-наслідковий зв'язок між діянням і результатом.

Відсутність хоча б одного з вказаних елементів означає, що даний акт поведінки не є правопорушенням.

20.Підстави та види юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність — це своєрідне правове відношення між державою і правопорушником, через яке держава має право вжити по відношенню до правопорушника певним заходам дії, а правопорушник зобов'язаний зазнати встановлені державою позбавлення особистого і майнового характеру.

Єдиною підставою юридичної відповідальності є здійснення правопорушення, тобто наявність в діянні правопорушника складу правопорушення. Юридична відповідальність тісно пов'язана з санкцією правової норми, виступає як її реалізація. Склад правопорушення — фактична підстава для юридичної відповідальності (юридичний факт), а норма права — правова підстава, без якого юридична відповідальність немислима.

Види юридичної відповідальності:

1)кримінальна — застосовується тільки за здійснення злочину. Це найсуворіший вид відповідальності, припускаючий найжорсткіші обмеження особистого і майнового характеру;

2)адміністративна — застосовується за здійснення адміністративної провини. Стягнення особистого і майнового характеру, що накладаються в даному випадку, носять набагато м'якший характер;

3)цивільно-правова — наступає за невиконання договору, спричинення майнової шкоди. Носить виключно майновий характер;

4)дисциплінарна — наступає за порушення трудової, службової, учбової дисципліни і носить, як правило, особистий характер (наприклад, догана). Якщо в результаті дисциплінарної провини завданий майнового збитку, то застосовується також матеріальна відповідальність, яка полягає в обов'язку відшкодувати завданого збитку.

5)конституційна, прикладами якої є імпічмент президента, відставка уряду.

У системі міжнародного права існують різні види міжнародної юридичної відповідальності. Такі, наприклад, економічні санкції (заборону на торгівлю, спільну економічну діяльність) проти держави — порушника норм міжнародного права.

21.Ознаки та цілі юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність характеризується наступними ознаками:

її підставою є тільки правопорушення;

вона завжди пов'язана з державним примушенням;

юридична відповідальність характеризується позбавленнями для особи, що зробила правопорушення.

Цілі юридичної відповідальності:

охоронна — полягає в захисті правопорядку. Юридична відповідальність представляє собою міру захисту особи, суспільства, держави від неправомірних соціально небезпечних діянь. Правопорушник зобов'язаний зазнати певні обмеження своїх прав як кара, покарання. У цьому виявляється справедливість юридичної відповідальності;
правовідновлююча — полягає у відновленні порушеного права. Ця мета особливо характерна для цивільно-правової відповідальності. Вона полягає в необхідності відшкодувати збитки, відшкодувати моральну шкоду, нанесену потерпілій особі;
профілактична — полягає в попередженні здійснення нових правопорушень (превенція). Юридична відповідальність покликана, з одного боку, обмежити можливості правопорушника зробити нове правопорушення, з іншою — утримати від правопорушень інших осіб;
виховна — виховує пошану до права. Застосування заходів юридичної відповідальності повинне сприяти виправленню і перевихованню правопорушника. У його свідомості і поведінці повинні сформуватися і закріпитися поважне відношення до права і закону, прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

22.Поняття законності і правопорядку, їх гарантії.

Законність – це строге і повне здійснення розпоряджень правових законів всіма суб'єктами правовідносин. Іншими словами законність можна визначити як правовий режим, при якому діяльність всіх державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюється відповідно до вимог закону.

Основними принципами законності є:

1) верховенство правового закону. Всі закони країни повинні відповідати Конституції, а підзаконні акти — законам. Рішення, що приймаються державними органами і посадовцями по конкретних справах, повинні строго відповідати законам і підзаконним актам;

загальність законності. Закони повинні бути єдиними для всієї держави і доступними для всіх громадян і посадовців;
рівність всіх суб'єктів права перед законом. Вимоги закону і міри відповідальності за його порушення однакові для всіх громадян і посадовців;
єдність законності і доцільності. Неприпустимо порушення закону під приводом доцільності. Передбачається, що закон відповідає цілям і задачам суспільства. В рамках закону слід обирати найбільш оптимальне рішення;
невідворотність відповідальності за правопорушення. З одного боку, усвідомлення неминучості покарання є головним стримуючим чинником для потенційних правопорушників. З іншою, неухильне залучення до відповідальності правопорушників підвищує роль закону в очах суспільства, виконує величезну виховну роль.

Правопорядок — це стан впорядкованості суспільних відносин, який складається в умовах законності.

Важливе значення в здійсненні законності і формуванні правопорядку мають їх гарантії.

Гарантії законності і правопорядку — це засоби, за допомогою яких забезпечується законність і правопорядок в суспільстві.

Гарантії діляться на загальні і спеціальні. До загальних відносяться:

економічні —дозволяє більшості громадян задовольняти свої потреби, не виходячи за рамки закону;
політичні —можливість участі в політичному житті і управлінні суспільними справами;
соціальні — наявність середнього класу, забезпечення соціального захисту населення;
духовні — високий рівень правової культури суспільства.

Спеціальні — це юридичні гарантії. Вони включають:

систему чинного законодавства — держава зобов'язана забезпечити якість законодавства. Закони повинні бути ясними, несуперечливими, відповідати загальноприйнятим міжнародним стандартам у області прав людини і діючої Конституції;
діяльність конституційної юстиції, забезпечує неухильне дотримання Конституції при ухваленні законів, виданні нормативно-правових актів;
діяльність судових органів. Суди зобов'язані визначити справедливу міру покарання правопорушнику, забезпечити ефективне відновлення порушених прав, відшкодування збитків, що виникли в результаті цивільно-правової провини;
діяльність правоохоронних і контрольно-наглядових органів—забезпечити профілактику, припинення і розкриття правопорушень.

23.Конституційні права особи.

Особисті права і свободи людини — це закріплені правом можливості фізичного існування і духовного розвитку людини, якими володіють всі проживаючі на території України індивіди

Конституція України містить наступний перелік особистих (цивільних) прав людини:

право на вільний розвиток особи. Кожна людина має право сам визначати свою долю, ставити перед собою певну їм самим мету, вибирати засоби для досягнення цих цілей.
право на життя. Конституція України закріплює право на життя за допомогою заборони довільного позбавлення життя. ВРУ відмінила смертну кару. Людина має право людини на самозахист від протиправних посягань на життя і здоров'я;
право на пошану людської гідності - встановленням заборон на протиправні дії, що роблять замах на людську гідність.
право на свободу і особисту недоторканність - в Укр заборонені будь-які форми особистій залежності. Недоторканність особи є важливою гарантією свободи людини. Згідно КУ ніхто не може бути арештований або знаходитися під вартою інакше як за рішенням суду (особливий випадок – утримання під вартою для попередження злочину до 72 год.);

5) недоторканність житла. Проникнення до житла, проведення в ньому огляду або обшуку можуть здійснюватися тільки за рішенням суду. Виключення з цього правила допускаються тільки для порятунку життя людей і майна, а також в цілях переслідування осіб, підозрюваних в здійсненні злочину;

таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції, Виключення можуть бути встановлені тільки судом з метою запобігти злочину або встановити істину при розслідуванні кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо;
невтручання в особисте і сімейне життя. КУ забороняє збір, зберігання, використовування і розповсюдження конфіденційної інформації про особу без його згоди, окрім випадків, визначених законом, і лише на користь національної безпеки, економічного добробуту і прав людини;
свобода пересуванні, вільний вибір місця проживання, право на вільний в'їзд до України і виїзду з України. Це особисте право розповсюджується тільки на особ, які знаходяться в Україні на законних підставах. Іноземний громадянин або підданий, порушуючий закони України, може бути депортований за межі України. Такій особі може бути відмовлено в дозволі на в'їзд до України. В той же час громадянин України не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися до України, не може бути депортований за межі України;
право на свободу думки і слова, на вільний вираз своїх поглядів і переконань.
свобода світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати релігійну діяльність.

Політичні права і свободи громадян України — це встановлені правом можливості особи брати участь в управлінні суспільними і державними справами.

Конституція України закріплює наступні політичні права і свободи:

право на свободу об'єднання в політичні партії і суспільні організації. Громадяни України мають право об'єднуватися в політичні партії і суспільні організації для здійснення і захисту своїх прав і задоволення різноманітних законних інтересів. Різновидом суспільних організацій признаються професійні союзи;
право громадян брати участь в управлінні державними справами. Це право включає можливість участі у всеукраїнському і місцевому референдумі, право обирати і бути вибраним до органів державної влади і органів місцевого самоврядування, права на доступ до державної служби і служби в органах місцевого самоврядування;
право громадян на проведення зборів, мітингів, ходів і демонстрацій. Суть цього права — вільне обговорення всіх питань державного і суспільного життя, вираз своєї позиції з цих питань;
право на обіг до органів власті або органи місцевого самоврядування. Кожна людина має право направляти індивідуальний або колективний письмовий обіг або особисто звертатися до органів державної влади, органи місцевого самоврядування і до посадових і службових осіб цих органів.

Економічні права людини і громадянина — це право бути учасником економічних, перш за все майнових відносин.

Конституція України закріплює наступні економічні права людини і громадянина:

1) право власності. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Таким чином, право приватної власності — це право, що належить кожній людині, безвідносно його правового стану. Крім того, громадяни України для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної і комунальної власності.

Конституція України встановила принцип непорушності (недоторканності) приватної власності. Суть цього принципу полягає у тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності;

2) право на підприємницьку діяльність. Кожна людина має право на свій риск здійснювати діяльність, направлену на систематичне отримання прибули. Конституція України містить ряд обмежень цього права: не можуть займатися підприємництвом посадові осіб держави і органів місцевого самоврядування; не допускаються зловживання монополією і несумлінна конкуренція; держава має право контролювати якість і безпеку вироблюваних продукції, послуг і робіт.

Соціальні права — це право на гідний людини рівень життя і соціальний захист з боку суспільства і держави.

Соціальні права, закріплені Конституцією України, включають:

1) право на працю. Кожен має право заробляти собі на життя працею, вид якого він вільно обирає або на який вільно погоджується. Використовування примусової праці в Україні заборонено. Кожен має право на належні умови праці, на захист від незаконного звільнення, на своєчасне отримання заробітної платні;

2) право на забастовку Цим правом володіють тільки працівники виключно для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Страйки з політичною метою в Україні заборонені.

право на відпочинок. Таким правом володіє кожен працівник. Відпочинок включає: день або дні щотижневого відпочинку, святкові дні, щорічна відпустка;
право на соціальний захист. Громадяни України мають право на соціальний захист у випадках повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника; безробіття за незалежними від них обставинами; у старості; у деяких інших випадках, передбачених законом.
право на житло. Держава створює умови, при яких кожен громадянин матиме нагоду побудувати житло, придбати його у власність або узяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону і лише за рішенням суду;
право на достатній життєвий рівень: достатнє живлення, одяг, житло. В першу чергу досягнення цих життєвих благ пов'язане із зусиллями самої людини, його продуктивною діяльністю. Але особам, які з об'єктивних причин не можуть брати участь у виробництві матеріальних і духовних благ, на допомогу повинні прийти держава і суспільство;
право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Держава бере на себе обов'язок фінансувати відповідні соціально-економічні, медико-санітарні і оздоровчо-профілактичні програми. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Це значить, що ті, хто не в змозі сплатити медичні послуги, повинен одержувати безкоштовну медичну допомогу.

24.Конституційні обов'язки.

Конституційні обов'язки — це встановлені Конституцією України види необхідної поведінки осіб, що постійно або тимчасово перебувають на території України.

Конституційні обов'язки:

захист Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України - обов'язок нести військову службу. Особливим видом виконання даного конституційного обов'язку є альтернативна (невійськова) служба. Право на неї мають громадяни України, що належать до діючих релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю і служби в озброєних силах;
пошана державних символів України, а саме — Державних Прапора, Герба, Гімну;
охорона природи і культурної спадщини. Кожен (тобто, громадянин України, іноземний громадянин або підданий, особа без громадянства) зобов'язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні їм збитки;
сплата податків і зборів. Кожен зобов'язавши платити податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей обов'язок включає також щорічну подачу до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про своє майнове положення і доходи за минулий рік;
дотримання і виконання законодавства України. Кожен зобов'язавши неухильно дотримувати Конституцію України і закони України, не робити замах на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності;
отримання повної середньої загальної освіти. Цей обов'язок адресований кожній людині;

7) взаємні обов'язки батьків і дітей. Батьки зобов'язані містити дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

25.Система органів державної влади в Україні.

Орган державної влади — це юридично оформлена, організаційно і господарсько відособлена частина єдиного державного апарату України.

Ознаки:

державно-владний характер. Державний орган діє по волі держави і від імені держави. Орган держави має право видавати обов'язкові для виконання нормативні і індивідуальні правові акти, здійснювати контроль за їх виконанням, застосовувати, у разі потреби, заходи примушення;
компетенція — сукупність повноважень (прав і обов'язків), предмету ведення (сфери управління) і територіального масштабу діяльності. Компетенція кожного державного органу законодавчо визначена і обмежена. Державний орган має право ухвалювати рішення тільки в межах своєї компетенції.;
організаційна структура. Кожен державний орган представляє собою колектив, який складається із службовців. У цьому колективі є керівники і підлеглі, між якими існують особливі правові відносини.

Система органів державної влади України побудована за принципом розділення властей на законодавчу, виконавчу і судову.

Єдиним законодавчим органом Української держави є Верховна Рада України.

Виконавчі органи Української держави — Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві державні адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі.

Судові органи Української держави — Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції.

Особливе місце в системі органів влади займає Президент України, що є главою держави і має повноваження в різних областях державного управління. Так, Президент України є учасником законодавчого процесу і в той же час ухвалює важливі рішення у сфері виконавчої влади: призначає Прем'єр-міністра і міністрів України, створює, ліквідовує і реорганізує міністерства і інші центральні органи виконавчої влади.

Систему органів державної влади України також можна розділити по вертикалі — на центральні і місцеві органи влади. До центральних відносяться Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів і міністерства, суди. До місцевих — державні адміністрації в областях, районах, містах Києві і Севастополі.

26.Правовий статус та повноваження Верховної Ради України.

Верховна Рада України — представницький орган (парламент), який є єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Верховна Рада України формується за допомогою виборів. Конституційний склад Верховної Ради — 450 депутатів, які обираються строком на 4 роки. Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менше двох третин від її конституційного складу (300 депутатів).

Конституція України закріплює за Верховною Радою широкий круг повноважень в різних сферах управління. Найважливішими повноваженнями Верховної Ради України є:

у законодавчій сфері — внесення змін в Конституцію України, ухвалення законів, затвердження Державного бюджету України;
у зовнішньополітичній сфері — оголошення попредставленію Президента України стани війни і укладення миру, ратифікація і денонсація міжнародних договорів;
участь у формуванні органів виконавчої влади. Верховна Рада дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України і інших вищих посадовців;
участь у формуванні органів судової влади. Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду України, обирає суддів судів загальної юрисдикції;
здійснення парламентського контролю за діяльністю Кабінету Міністрів. Верховна Рада може прийняти резолюцію недовір'я Кабінету Міністрів. Формою парламентського контролю є також діяльність Уполномоченного Верховної Ради України по правах людини. Верховна Рада щорічно заслуховує його доповідь про стан дотримання і захисту прав і свобод людини в Україні;
зсув Президента, України з поста, у порядку особливої процедури (імпічменту). Повноваження Верховної Ради України цілком типові для парламентів сучасних держав. Перелік повноважень Верховної Ради України свідчить про те, що Україна розвивається в тому ж напрямі, що і демократичні країни Європи і Америки — по шляху парламентаризму і конституціоналізму. Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади.

27. Правовий статус Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Конкретно де виявляється в тому, що Верховна Рада приймає рішення про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, регулярно заслухо-вуе звіт про її виконання. Верховна Рада має право розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри йому.

До складу Кабінету Міністрів України входять: Прем'єр міністр України; Перший віце-прем'єр-міністр; віце-прем'єр-міністри; міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України.

Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

Прем'єр-міністр"України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.

Повноваження Кабінету Міністрів України:

забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
вжиття заходів із забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

розробка і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об'єктами державної власності;

6) розробка проекту закону про Державний бюджет
України і виконання затвердженого Верховною Радою
України Державного бюджету України;

7) здійснення заходів із забезпечення обороноздатно
~отстт,атгацібшшьн«ї4кші£шжУвдаїни^ поряд-

ку, боротьби зі злочинністю;

організація і здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
керівництво і координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади;
утворення,реорганізація та ліквідація міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;
призначення на посади та звільнення, з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України.

Юридичною формою рішень Кабінету Міністрів є обов'язкові для виконання постанови і розпорядження, які підписує Прем'єр-міністр України.

28. Правовий статус Президента України

Правовий статус Президента визначається розділом V Конституції України. Президент України є главою держави і виступає від імені держави. Він — гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України не належить до жодної із закріплених Конституцією гілок влади, що цілком узгоджується з принципом розподілу влади. Президент України виконує інтегруючу функцію, тобто забезпечує баланс і взаємодію між органами державної влади.

Президент України обирається громадянами строком на п'ять років. Повноваження Президента України починаються з моменту складання ним присяги на урочистому засіданні Верховної Ради. Президент України виконує свої повноваження до вступу на посаду новообраного Президента України. Повноваження Президента України припиняються достроково в разі: відставки; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті.

Діяльність Президента України, не пов'язана з виконанням ним своїх повноважень, обмежується. Він не має права мати інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади чи в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю.

Повноваження Президента України зачіпають всі галузі влади і функції держави, що пояснюється його інтегруючою роллю в державному апараті:

1)у сфері забезпечення державного суверенітету України. Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони України, вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України в разі збройної агресії проти України; 2) у сфері зовнішньої політики. Президент України представляє державу в міжнародних відносинах. Конкретний прояв цієї функції — керівництво зовнішньополітично:*

діяльністю держави, ведення переговорів, укладання між народних договорів, вирішення питання про визнання іноземних держав, призначення і звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, прийняття вірчих, і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;

у сфері внутрішньої політики. Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради;
Президент України мас повноваження щодо формування складу органів державної влади. Зокрема, за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України він вносить подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України; вносить до Вер -ховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, за поданням Кабінету Міністрів України призначає голів місцевих державних адміністрацій; за згодою Верховної Ради України призначає Генерального прокурора України і ряд інших керівників центральних органів державної влади; призначає третину складу Конституційного Суду; здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років;
у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина. Президент України приймає рішення про надання громадянства України і припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; здійснює помилування;
крім того, Президент України має низку повноважень, що традиційно належать до прерогатив глави держави, а саме: присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги й інші вищі спеціальні звання і класні чини; нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки і нагороджує ними.

Рішення, прийняті Президентом України, оформлюються підзаконними актами (указами і розпорядженнями).

29.Конституційний статус судової влади.

Основне призначення судової влади — захист права і законних інтересів індивіда від будь-яких проявів свавілля.

Судова влада в Україні — різновид і повноправна гілка державної влади.

Разом з тим судова влада має властиві тільки їй ознаки. Діяльність органів законодавчої і виконавчої влади нерідко перетинається: наприклад, Кабінет Міністрів України — найвищий орган виконавчої влади — має право законодавчої ініціативи. Правосуддя ж в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами або посадовцями не допускається.

Правосуддя — це особливий вид державної діяльності, суть якої полягає в розгляді і дозволі кримінальних, цивільних і інших справ. Правосуддя здійснюється в строго визначеній законом процесуальній формі.

Органи виконавчої влади і їх посадовці мають строгу ієрархію: нижчестоящі органи і посадовці підлеглі вищестоящим. На відміну від них посадовці судової влади незалежні і один від одного, і від будь-якого іншого, зовнішнього впливу. Судді підкоряються виключно закону.

Відмітною ознакою судової влади є також особливий статус її посадовців. Правосуддя в Україні здійснюють професійні судді і народні засідателі і присяжні.

Професійні судді посідають посади безстроково (окрім суддів Конституційного Суду України і суддів, що призначаються на посаду судді вперше). До кандидата на посаду професійного судді пред'являються особливі вимоги, незіставні з вимогами до кандидатів на інші державні посади. Суддя не має права суміщати свою професійну діяльність ні з якою іншою, окрім наукової, педагогічною, творчою діяльністю. Суддя не може бути членом політичної партії. Всі ці обмеження і вимоги покликані забезпечити справжню незалежність і безсторонність судді.

Діяльність судової влади контролюється особливим способом і здійснюється у вигляді касаційного і наглядового розгляду справи вищестоящим судом. У перспективі в судах України здійснюватиметься також апеляційний розгляд справ.

30.Виборча система України.

Виборча система — це спосіб розподілу депутатських мандатів залежно від результатів голосування. В світі існує декілька видів виборчих систем:

1) мажоритарна система. Відповідно до цієї системи створюються територіальні виборчі округи, в кожному з яких всі мандати одержує той (кандидат, партійний список), хто зібрав найбільшу кількість голосів виборців. Є три різновиди мажоритарної системи.

Згідно мажоритарній системі кваліфікованої більшості кандидат або партійний список для свого обрання повинні одержати дві третини голосів виборців.

Згідно мажоритарній системі абсолютної більшості вибраним вважається кандидат (партійний список), за якого проголосувало більше половини виборців, що брали участь у виборах (50 % + 1 голос).

Як правило, застосування мажоритарної системи кваліфікованої і абсолютної більшості відразу не дає результату. Тому проводиться другий тур голосування, в якому беруть участь двоє кандидатів (партійних списків), що набрали найбільшу кількість голосів. Для перемоги в другому турі голосування досить відносної більшості голосів.

Згідно мажоритарній системі відносної більшості вибраним вважається кандидат (партійний список), що набрав голосів більше, ніж інші кандидати;

пропорційна система. депутатські місця розподіляються пропорційно зібраним голосам виборців. У країні утворюється або єдиний загальнодержавний багатомандатний округ, або декілька багатомандатних округів. Політичні партії та їх блоки формують списки кандидатів в депутати. Виборці голосують за партійний список.

4) Обидві системи підрахунку голосів і розподілу мандатів мають свої достоїнства і недоліки. Тому в Україні встановлена змішана (мажоритарно-пропорційна) виборча система, яка покликана пом'якшити недоліки і використати переваги обох систем. Одна половина складу Верховної Ради (225 народних депутатів України) обирається на основі мажоритарної системи відносної більшості, а друга — на основі пропорційної виборчої системи.

31.Підстави набуття громадянства.

Закон України «Про громадянство України» встановив наступні підстави (юридичні факти) придбання українського громадянства:

1) по народженню. Під дію даної норми закону підпадає декілька категорій осіб. Громадянство України передбачає особу: - батьки або один з батьків якого на момент його народження були громадянами України; - що народився на території України від постійно проживаючих в Україні іноземців; - що народився не території України від батьків, одному з яких наданий статус біженця або надано притулок в Україні; - що народився на території України, батьки якого невідомі;

2) по територіальному походженню. Такий спосіб придбання громадянства України можуть вибрати декілька категорій осіб:—іноземець або апатрид, який сам або хоча б один з його батьків, дід або бабця, рідні брат або сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території сучасної Української; —дитина-апатрид, що народилася або постійно проживала на території УРСР;—дитина-іноземець, що народилася на території України, іноземне громадянство якого потім було припинено;

3) унаслідок прийняття в громадянство України. Таким шляхом придбати громадянство України можуть іноземні громадяни або піддані, апатриди. Прийом в громадянство здійснюється по клопотанню зацікавленої особи за наявності певних умов:

визнання і дотримання Конституції України і законів України;

зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві тощо;

Не приймається в українське громадянство особа:

що зробила злочини проти людства або здійснило геноцид;

осуджена в Україні до позбавлення волі за здійснення тяжкого Злочину;

Рішення про прийом в громадянство України ухвалює Президент України;

- унаслідок відновлення в громадянстві України;

- унаслідок усиновлення.;

- унаслідок встановлення над дитиною опіки, або опікування.;

- унаслідок встановлення над недієздатним обличчям опіки;

- у зв'язку з перебуванням в громадянстві України одного або обох батьків дитини;

- унаслідок встановлення батьківства;

Придбання громадянства України дітьми у віці від 15 до 18 років може відбуватися тільки з їх згоди.

32.Підстави припинення громадянства.

Закон України «Про громадянство України» встановив наступні підстави припинення українського громадянства:

унаслідок виходу з громадянства України. Він здійснюється по клопотанню особи, що виїхала на постійне мешкання за межу. Вихід з громадянства України допускається, якщо особа придбала іноземне громадянство або одержала гарантії про ухвалення в іноземне громадянство. Не допускається вихід з громадянства особи, привернутої як обвинуваченогопо кримінальній справі;
унаслідок втрати громадянства. Громадянство України втрачається якщо:

повнолітній громадянин України добровільно придбав громадянство іншої держави;

іноземець придбав громадянство України і не уявив до державних органів України документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

іноземець придбав громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає або покладає на нього іноземну державу;

обличчя придбало громадянство України унаслідок представлення явно помилкових відомостей або фальшивих документів;

громадянин України без згоди державних органів України поступив на державну службу або службу до органів місцевого самоврядування іншої держави;

3) на підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Рішення про припинення громадянства України ухвалюється Президентом України.

33.Гарантії прав та свобод людини і громадянина.

Гарантії права і свобод людини і громадянина — це система умов, засобів і способів, що забезпечують їх реалізацію і охорону. Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні і юридичні гарантії.

Економічні гарантії — це наявність розвиненої економіки, здатної задовольнити основні матеріальні потреби конкретної людини і суспільства в цілому. У сучасній демократичній державі економіка носить змішаний характер (є державний і приватний сектор).

Політичні гарантії — народовладдя, багатопартійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам і їх об'єднанням.

Ідеологічні гарантії — загальна, політична і правова культура суспільства, і особливо посадовців держави.

Юридичні гарантій:

1) право на судовий захист. Кожна людина має право оскаржити в суді рішення і дії органів державної влади,, місцевого самоврядування, їх посадовців. Індивід має право звернутися до міжнародних судових установ і інших міжнародних організацій, членом або учасників яких є Україна;

право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування завданого людині матеріального і морального збитку, якщо такий причинний незаконними рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування або їх посадовців. Зокрема, держава відшкодовує збиток, заподіяний безпідставним засудженням;
право знати свої права і обов'язки. Нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язку громадян, повинні у обов'язковому порядку доводитися до зведення населення. Інакше неможливо вимагати від громадян виконання закону. От чому Конституція України містить положення про те, що неопублікований нормативно-правовий акт недійсний;
право на правову допомогу. Правова допомога виявляється як державними органами, так і недержавними інститутами, серед яких перше місце належить адвокатурі. У визначених законом випадках надання такої допомоги здійснюється безкоштовно;
право не виконувати явно злочинні розпорядження або накази. Дана норма захищає розумну, вольову особу, здатну об'єктивно оцінити одержаний нею наказ або розпорядження і що має мужність відмовитися від його виконання; презумпція невинності. Обличчя вважається невинним і не може бути покараним, поки його вина не буде доведена. Осуджений не повинен доводити свою невинність. Всі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого;
право не свідчити проти себе і своїх близьких. Дана конституційна норма є своєрідним продовженням презумпції невинності. Вона покликана усунути моральний конфлікт між обов'язком особи говорити правду і боргом перед членами своєї сім'ї, рідними і близькими.

Важливе гарантуюче значення має положення Конституції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допускаються тільки, у разі військового або надзвичайного положення. Причому такі фундаментальні права як рівність перед законом, право на життя, на пошану людської гідності і інші не можуть бути обмежені у жодному випадку.

34.Законодавчий процес та його стадії.

Процес створення, зміни і відміни законів називають законодавчим процесом. У Україні він складається з наступних стадій:

законодавча ініціатива - внесення офіційної пропозиції про видання, зміну або відміну закону у Верховну Раду України. Таким правом володіє порівняно вузького коло осіб: народні депутати України, Президент України, Кабінет Міністрів України і Національний банк України;
розробка законопроекту. Вона може бути доручена парламентським комітетам, тимчасовій спеціальній комісії, міністерствам, колективам учених-фахівців. Найчастіше перша і друга стадії законодавчого процесу співпадають, і тоді на розгляд Верховної Ради України вноситься готовий законопроект;
попереднє обговорення законопроекту. Прийнятий до розгляду законопроект обговорюється в комітетах Верховної Ради. При цьому для підготовки висновків визначається головний комітет, якому інші подають свої результати обговорення законопроекту;
обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України (читання законопроекту, всього 3 читання);
ухвалення закону (в результаті другого або третього читання). Ухвалення закону здійснюється голосуванням. За загальним правилом, закон повинен дістати схвалення простої більшості членів парламенту (тобто 50 % + 1 голос) або 2/3 голосів парламентаріїв (кваліфікована більшість;

6) підписання закону Президентом України. (15 днів). Президент України має право повернути закон на повторний розгляд;

обнародування закону. Текст закону публікується в офіційних друкарських виданнях;
вступ закону у силу. Відповідно до Конституції України, закон набуває чинності через 10 днів з дня його офіційного обнародування, якщо інше не вказане самим законом.

35.Загальна характеристика Цивільного кодексу України.

Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, у якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається з Загальної та Особливої частин.

Загальна частина криє в собі таке: основні положення; особи (громадяни та юридичні особи); угоди; представництво й довіреність; позовна давність.

Особлива частина охоплює такі інститути: право власності (загальні положення; власність громадян; заповітне право; колективна власність; виникнення і припинення права власності; захист права власності); зобов'язальне право (загальні положення, окремі договори й зобов'язання); авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства, а також застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

Цивільний кодекс містить преамбулу, 8 розділів, що охоплюють 42 глави.

Розділ 1. Загальні положення. Розділ 2. Право власності. Розділ 3. Зобов'язальне право. Розділ 4. Авторське право. Розділ 5. Право на відкриття. Розділ 6. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію. Розділ 7. Спадкове право. Розділ 8. Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.

36.Громадяни як суб'єкти цивільних правовідносин.

Учасниками цивільних правовідносин можуть бути фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни або піддані, особи без громадянства), юридичні особи (організації, підприємства, установи), Українська держава, АРК, органи місцевого самоврядування.

Для участі в цивільному обороті фізичні особи повинні володіти певними юридичними характеристиками: правоздатністю і дієздатністю. Сукупність цивільної правоздатності і цивільної дієздатності називають цивільною правосуб'єктністю.

Цивільна правоздатність — можливість особи володіти суб'єктивними цивільними правами і громадянськими обов'язками без яких-небудь зусиль, вольових актів з його сторони. Проте для того, щоб самому придбати цивільні права і обов'язки, потрібно володіти не тільки правоздатністю, але і дієздатністю.

Цивільна дієздатність — здатність особи самостійно набувати цивільні права і обов'язки.

Правоздатність фізичної особи виникає у момент його народження і припиняється смертю. Громадяни України мають повну правоздатність. Правоздатність іноземних громадян і підданих, осіб без громадянства декілька звужена в порівнянні з правоздатністю українських громадян.

Цивільна дієздатність залежить від віку:

особи, що не досягли 15 років, є мінімально дієздатними;
обличчя у віці від 15 до 18 років є частково дієздатними. Вони мають право скоювати будь-які цивільно-правові акти з дозволу батьків, всиновлювачів або опікунів. Ряд дій вони можуть здійснювати самостійно: розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, речами, придбаними на ці засоби;
з досягненням повноліття (18 років) або вступом особи до шлюбу до повноліття наступає повна дієздатність.

Залежність особи від його психічного стану:

особа, що зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами і ставить себе і свою сім'ю у важке матеріальне положення, рішенням суду може бути визнано обмежено дієздатним. Обмежено дієздатна особа може самостійно скоювати тільки дрібні операції;
особа, страждаюча душевною хворобою або недоумством, і не розуміюча унаслідок цього значення своїх дій, рішенням суду може бути визнано недієздатним. Такій особі призначається опікун.

37.Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин.

ЮО — це організація, яка володіє відособленим майном, може від свого імені придбавати майнові і особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем в суді.

Ознаками юридичної особи є:

організаційна єдність. ЮО має певну структуру (відділи, управління, цехи, інші підрозділи), керівництво, певну мету і задачі (закріплені статутом або іншим засновницьким документом);
наявність відособленого майна. Організація повинна мати своє майно, відособлене від майна засновників або інших ЮО. ЮО володіє ним на праві власності, повного господарського ведення або оперативного управління. Крім того, ЮО повинна мати самостійні фінансові документи;
самостійна майнова відповідальність. ЮО сама відповідає за договорами, що укладаються нею, по боргах і інших зобов'язаннях;
здатність бути позивачем і відповідачем в суді. Від свого імені ЮО має право бути учасником судового або господарського процесу.

Правоздатність і дієздатність юридичної особи виникають одночасно — у момент державної реєстрації ц внесення його в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України.

Цивільна правосуб'єктність держави України, Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування визначається Конституцією і законами України. Наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України органи державної влади і місцевого самоврядування здійснюють права власника на землю, її надра, атмосферне повітря, водні і інші природні ресурси України.

38.Загальна характеристика акціонерного товариства.

1. Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості.

2. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.

Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Гарантії захисту майнових прав акціонерів встановлюються законом.

3. Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.

4. Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.

5. Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов’язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

39.Загальнахарактеристика товариства з обмеженою відповідальністю

1. Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.

2. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.

Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов’язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

3. Найменування товариства з обмеженою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова “товариство з обмеженою відповідальністю”.

40.Загальна характеристика повного товариства.

1. Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить.

2. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

3. Учасник повного товариства не має права без згоди інших учасників вчиняти від свого імені та у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб правочини, що є однорідними з тими, які становлять предмет діяльності товариства.

У разі порушення цього правила товариство має право за своїм вибором вимагати від такого учасника або відшкодування завданих товариству збитків, або передання товариству усієї вигоди, набутої за такими правочинами.

4. Найменування повного товариства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова “повне товариство” або містити ім’я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів “і компанія”, а також слова “повне товариство”.

41. Загальна характеристика товариства з додатковою відповідальністю та командитного товариства.

Товариством з додатковою відповідальністю

1. Товариством з додатковою відповідальністю є товариство, засноване однією або кількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом.

2. Учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу. У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов’язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками товариства пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

3. Найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова “товариство з додатковою відповідальністю”.

4. До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення цього Кодексу про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.

5. Акціонерне товариство

Командитне товариство

1. Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

2. Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова “командитне товариство” або містити ім’я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів “і компанія”, а також слова “командитне товариство”.

Якщо у найменування командитного товариства включене ім’я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства.

3. До командитного товариства застосовуються положення про повне товариство, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншим законом.

Товариством з додатковою відповідальністю

5. Акціонерне товариство

42. Право власності: поняття та форми.

Власність — економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин із приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності — сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та інші законодавчі й нормативні акти.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо.

Користування — право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження — право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Розглядають такі форми власності:

власність народу України — надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

колективна власність — майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

43.Порядок здійснення спільної часткової власності.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов’язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

44.Право власності та його захист.

Право власності — центральний інститут цивільного права. Його значення обумовлене тим, що право власності юридично закріплює економічні відносини, що склалися в суспільстві. Конституція України встановила принцип непорушності (недоторканності) приватної власності. Суть цього принципу полягає у тому, що ніхто не може бути протиправно позбавлений, права власності.

Конституція України встановлює також обмеження права власності. Використовування власності не повинне завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Цивільний кодекс України визначає право власності як врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном. Зміст права власності розкривається через правомочність, що належить власнику, — правові можливості скоювати певні дії: володіння (фактичне володіння річчю, сполучене з наміром вважати річ своєю), користування (витягання з речі корисних властивостей), розпорядження (можливість вирішити юридичну і фактичну долю речі: переробити річ, знищити, викинути, передати іншій особі)

Об'єктом права власності можуть виступати різноманітні речі, зокрема:

споживані (знищуються при першому використовуванні) і неспоживані (не втрачають своєї суті при Багатократному використовуванні;

родові і індивідуально-визначені;

— рухомі і нерухомі.

Суб'єктами права власності можуть бути фізичні і юридичні особи, Українська держава, територіальні громади. Право власності, крім конституційного права, охороняється нормами цивільного, кримінального, адміністративного і ряду інших галузей права.

Основний цивільно-правовий спосіб захисту права власності — пред'явлення позову. Позов — це обіг в суд за захистом порушеного права. Право власності захищається за допомогою таких позовів:

віндікаційний позов. Він направлений на витребування свого майна з чужого незаконного володіння;
негаторний позов. Він направлений на усунення перешкод в реалізації правомочності власника. Наприклад, власник не може в повну міру використовувати земельну ділянку, що належить йому, оскільки проїзд до нього загороджений сусідньою будовою. В даному випадку власник ділянки має право пред'явити негаторний позов.

45.Позовна давність.

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації

3)про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу).

Позовна давність у п'ять років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася-або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила

Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

5) вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

6) пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

46.Цивільно-правова відповідальність.

ЦПВ — один з видів юридичної відповідальності, суть якої полягає в покладанні на правопорушника несприятливих майнових наслідків.

ЦПВ носить компенсаційний характер: її мета — відновити порушені майнові права кредитора або відшкодувати заподіяну йому моральну або майнову шкоду.

Підставами ЦПВ виступають; невиконання або неналежне виконання зобов'язань; спричинення шкоди.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржник зобов'язаний відшкодувати кредитору нанесені йому збитки. У збитки кредитора включаються: витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна (прямі збитки), а також не одержані кредитором доходи, які одержав би при виконанні зобов'язання боржником (упущена вигода).

Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна юридичній особі, підлягає відшкодуванню винною особою в повному об'ємі. Відшкодування як моральної, так і майнової шкоди здійснюється в майновій, як правило, грошовій формі.

Однією з умов ЦПВ є вина правопорушника. Особа вважається винною, якщо не доведе зворотне. Відсутність вини, а значить — і підстав для ЦПВ, доводиться особою, що не виконала зобов'язання або заподіяла шкоду. Зокрема, особа звільняється від ЦПВ за шкоду, нанесену в умовах необхідної оборони або крайньої необхідності.

Виключенням із загального правила про необхідність вини як умови юридичної відповідальності є ЦПВ за шкоду, нанесену джерелом підвищеної небезпеки. ЮО і ФО, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих, зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла унаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

47.Поняття моральної шкоди та порядок її відшкодування.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

48.Об'єкти цивільних прав.

Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.

49.Поняття та види представництва.

Представництво - це правовідношення в якому одна сторона - представник - зобов’язана або має право вчиняти правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Підставами виникнення представництва можуть бути: договір, закон, акти органу юридичної особи та інші підстави. Різновиди представництва: 1. за законом. 2. комерційне прдставництво - особа постійно та самостійно виступає представником під-ва при укладанні ним договорів у сфері підприємницької діяльності. 3. обов’язкове, воно має такі ознаки: представник та його обов’язки визначені нормативними актами; особа, яку представляють, не приймає участі у призначенні представника. 4. добровільне - представництво, яке ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка особисто визначає повноваження представника шляхом укладення договору, доручення.

1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво за законом.

1. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

2. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

3. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Комерційне представництво

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом.

Представництво за довіреністю.

1. Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

2. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

3. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності: 1. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. 2. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті. 3. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. 4. Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Ознаки довіреності - це односторонній юридичний акт, в якому визначаються повноваження представника. Різновиди довіреності: 1. разові - видаються на вчинення певної юридичної дії або угоди. 2. спеціальна - видається на вчинення багатьох юридичних дій. 3. генеральна - видається на здійснення багатьох угод в необмеженій кількості. Довіреність видаються в письмовій формі, а в певних випадках нотаріально засвідчена.

Строк довіреності: 1. Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. 2. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана. 3. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення, є нікчемною.

Підстави припинення довіреності: припинення строку дії; припинення юридичної особи, від імені якої була видана довіреність; смерть громадянина, що видав довіреність, або визнання її безвісно відсутнім, або недієздатним; скасування довіреності особою, яка її видала; відмова представника від вчинення дій, що визначені довіреністю.

50.Спадкування за законом .

За відсутності заповіту, або коли особи, які є спадкоємцями за заповітом, відмовились від спадщини, відб. спадкування за законом. Всі спадкоємці поділ на дві черги: 1-ша черга – діти померлого, дружина, батьки. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їхніх батьків, хто був би спадкоємцем. За відсутності спадкоємців першої черги, або не прийнятті ними спадщини, успадковують спадкоємці другої черги – брати і сестри померлого, а також дід і баба померлого з боку батька, так і з боку матері. 3-тя: рідні дядько та тітка; 4-та: особи, які проживали зі спадкоємцем однією сім’єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; 5-та: інші родичі спадкодавця до 6-го ступеня споріднення включно, утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально. Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. Спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них. Не мають права на спадщину особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або кого-небудь із спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя. Не мають права стати спадкоємцями батьки після дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав, а також батьки і повнолітні діти, які не доглядали спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку. Для придбання спадщини треба в 6-ти місячний термін від дня відкриття спадщини вступити в володіння спадковим майном або подати в нотаріальну контору за місцем її відкриття заяву про прийняття спадщини.

51.Спадкування за заповітом.

Заповіт – це розпорядження особи, зроблене у визначеній законом формі, про долю належних їй цінностей на випадок смерті.

Право на заповіт має ФО з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. До нотаріально посвідчених прирівнюються заповіти, складені в екстремальних умовах, якщо вони посвідчені керівником установи, в якій знаходилась особа перед смертю (лікарні, на морському, річковому судні, у пошуковій або іншій експедиції, в будинку для осіб похилого віку та інвалідів, під вартою тощо). Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька ФО, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може змінити або скасувати заповіт і скласти новий. Заповідач може позбавити права на спадщину одного, кількох або всіх спадкоємців за законом. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

Неповнолітні та непрацездатні повнолітні діти спадкодавця, а також дружина, батьки і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

На бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках.

52. Оформлення права на спадщину.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім’я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення.

Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов’язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

53. Спадковий договір.

За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.

Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.

На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.

Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

54. Загальні положення про правочин.

Правочин - це юридичний факт, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб і спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.В залежності від того скільки осіб чинили дію правочини класифікуються на односторонні, двох сторонні, багатосторонні.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чибагатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка можебути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для особи, яка його вчинила.Односторонній правочин може створювати обов’язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов’язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Розрізняють три форми правочинів - це усна, проста письмова і письмова нотаріально посвідчена. Усна форма - це правочини, які виконуються у момент: їх чинення; коли юридичній особі, яка сплатила за товар чи послугу на основі усної домовленості, друга сторона видає документ, який підтверджує підставу сплати і суму грошових коштів; вкладання правочину на виконання договору, який укладений письмово. Письмова форма - фіксація змісту правочину в одному або кількох документах. Може бути єдиний документ або кілька документів. Проста письмова форма - документ, який завіряється державним нотаріусом. У простій письмовій формі вкладається договір між: юридичними особами; фізичними і юридичними особами; фізичними особами на суму, яка перевищує в 20 разів і більше неоподаткованих доходів громадян. Нотаріально посвідчена - договір про відчуження майна, договір про заставу нерухомого майна і транспортних засобів, про відчуження земельних ділянок, договір купівлі-продажу майна, державних ділянок, шлюбний договір, заповіт.

55.Укладення договору

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Такими вважаються умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір {оферта) і прийняття пропозиції (акцепта) другою. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Виняток складають договори, які потребують нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації. Вони вважаються укладеними з моменту такого посвідчення або реєстрації.

Договір вважається укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною. Право на односторонню зміну та розірвання договору може бути встановлене і самим догорором.

У разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

56.Умови дійсності правочинів

Правочин - це юридичний факт, який опосередковує домовленість двох чи більше осіб і спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. В залежності від того скільки осіб чинили дію правочини класифікуються на односторонні, двох сторонні, багатосторонні.

Умови чинності правочинів. 1. Зміст правочину не повинен суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а також моральним засадам громадянського суспільства. 2. Особи, що вчиняють правочин, повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчиняться у формі, передбаченій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочини, що вчинюються батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей.

57. Поняття зобов’язання.

Зобов'язання являє собою таке правовідношення, згідно з яким одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання складається з суб'єктів, об'єктів і змісту.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник-особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора.

Об'єкти зобов'язань — відповідні дії, на реалізацію яких спрямовано права та обов'язки суб'єктів (скажімо, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).

Зміст зобов'язання становлять права, вимоги кредитора та обов'язки боржника. При цьому зобов'язання спрямовані на: передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позики тощо); виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне будівництво, договорів про сумісну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову; сплату грошей на підставі договорів позики, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунку; покриття шкоди, заподіяної протиправними діями, а також шкоди, що її зазнав громадянин унаслідок рятування об'єктів державної та колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і передачу безпідставно збереженого майна.

Зобов'язання виникають із таких підстав:

за договорами, передбаченими законодавством;

за договорами, непередбаченими законом, але такими, що не протирічать йому;

за адміністративними актами;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а ще — придбання чи зберігання майна коштом іншої особи без достатніх підстав;

через інші дії громадян та організацій;

через події, з настанням яких закон пов'язує виникнення цивільно-правових наслідків.

58. Окремі види зобов'язань.

Зобов'язання — це правовідношення, в якому одна сто рона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утрима тися від певної дії, а кредитор має цраво вимагати від борж ника виконання його обов'язку. Таким чином, упов новаженою особою (носієм права, що випливає із зобов'я зання) в зобов'язанні є кредитор.

Види зобов'язань:

за розподілом прав і обов'язків розрізняють односто раннії двосторонні (взаємні) зобов'язання. В односторнп ньому зобов' язанні одна сторона є носієм прав, а інша є носієм обов'язків. У двосторонньому зобов'язанні права ти обов'язки покладені на обох сторін;

за підставами виникнення розрізняють договірні і позадоговірні зобов'язання (зобов'язання з правопору пи-лі., заподіяння шкоди й інших юридичних фактів); 3) за спрямованістю розрізняють регулятивні й охоронні зобов'язання. Регулятивні зобов'язання «обслуговують» цивільний обіг, тобто правомірний перехід прав і обовязків від одних осіб до інших. Охоронні зобов'язання націлені на відновлення порушених прав.

Підстави виникнення і припинення зобов'язань — це юридичні факти, у силу яких виникають і припиняються зобов'язання. До підстав виникнення зобов'язань відносять як дії, так і події. Дії можуть бути правомірними і неправомірними:

договори та інші правочини;
створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
безпосередньо з актів цивільного законодавства;
безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів влади місцевого самоврядування;
рішення суду;
настання або ненастання події. Події, як правило, породжують зобов'язання в сукупності з діями. Наприклад, загибель майна в результаті паводка тягне зобов'язання виплатити страхову суму тільки тоді, коли майно було попередньо застраховане.

Підстави припинення зобов'язань:

належне (тобто відповідне умовам) виконання зобов'язання. Це найбільш бажаний варіант припинення зобов'язання. При цьому права кредитора реалізовані, а обов'язки боржника — вичерпані;
передання боржником кредиторові відступного у вигляді грошей або іншого майна за згодою сторін;
зарахування, тобто погашення зустрічних, однорідних вимог, термін яких уже настав;
за домовленістю сторін. Різновидом такого припинення зобов'язання є новація, за якої старе зобов'язання замінюється новим;
прощення боргу;
поєднання в одній особі боржника і кредитора. Наприклад, боржник став спадкоємцем кредитора;

неможливість виконання з не залежних від боржника причин. Наприклад, індивідуально визначена (незамінна) річ, що була предметом зобов язання, загинула без вини боржника;

8) смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи. якщо зобовязання могло бути виконане тільки при особистій участі боржника, то його смерть припиняє зобо в'язання.

59.Загальна характеристика договору купівлі-продажу. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу. Товар продається в кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий в кредит, не є підставою для проведення перерахунку, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі невиконання продавцем обов’язку щодо передання товару, проданого в кредит, застосовуються положення статті 665 цього Кодексу. Якщо покупець прострочив оплату товару, проданого вкредит, продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару. Якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати. Договором купівлі-продажу може бути передбачений обов’язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем.

60.Заг. хар-ка договіру поставки.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

61.Заг. хар-ка договору найму

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права.

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Договір найму укладається на строк, встановлений договором. Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк. Законом можуть бути встановлені максимальні (граничні) строки договору найму окремих видів майна. Якщо до спливу встановленого законом максимального строку найму жодна із сторін не відмовилася від договору, укладеного на невизначений строк, він припиняється зі спливом максимального строку договору. Договір найму, строк якого перевищує встановлений законом максимальний строк, вважається укладеним на строк, що відповідає максимальному строку.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Договір найму припиняється у разі смерті фізичної особи - наймача, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір найму припиняється у разі ліквідації юридичної особи, яка була наймачем або наймодавцем.

62.Заг. хар-ка договору підряду

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов’язаний одержати спеціальний дозвіл.

Підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником — як замовник. Генеральний підрядник відповідає перед субпідрядником за невиконання або неналежне виконання замовником своїх обов’язків за договором підряду, а перед замовником — за порушення субпідрядником свого обов’язку. Замовник і субпідрядник не мають права пред’являти один одному вимоги, пов’язані з порушенням договорів, укладених кожним з них з генеральним підрядником, якщо інше не встановлено договором або законом.

Підрядник зобов’язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб.

Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов’язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок. Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків. Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу.

63.Державна реєстрація юридичних осіб.

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники)

розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками). Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований засновником (засновниками). Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, — з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

64.Забезпечення виконання зобов'язання: неустойка (штраф, пеня), завдаток.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума (розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства), рухоме і нерухоме майно. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду. Сплата неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі. Сплата неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

65.Забезпечення виконання зобов’язання:порука та гарантія.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов’язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем. Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки. Поняття гарантії: За гарантією банк, інша фінансова установа, страховаорганізація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить відосновного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку,встановленого у гарантії, на який її видано.Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Гарант повинен розглянути вимогу кредитора разом здоданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги. Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника. Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов’язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії. Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1) сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

66.Забезпечення виконання зобов'язання: завдаток і застава.

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, він зобов'язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості. Сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір завдатку, якщо інше не встановлено договором. У разі припинення зобов'язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

В силу застави кредитор має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі.

Види застав:

1. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

2. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Предмет застави:

І Предметом застави може бути 1. будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

2. майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави.

ІІ Права заставодержателя на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності.

ІІІ Предметом застави не можуть бути 1. національні, культурні та історичні цінності. 2. вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

ІV Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

V Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

67.Відповідальність за порушення зобов'язання.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

2) зміна умов зобов'язання;

3) сплата неустойки;

4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним. У разі порушення зобов'язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора

68.Заг. хар-ка Сімейного кодексу України.

Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім’ї, визначеними у ньому. Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням.

69. Поняття заручин. Умови вступу до шлюбу.

Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася — відшкодувати її вартість.

Шлюб — це сімейний союз чоловіка і жінки, зареєстрований в державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Умови укладення шлюбу:

1} взаємна згода осіб, вступаючих в брак;

2) досягнення вступаючими в брак шлюбного віку. Він складає 18 років для чоловіків, 17 років — для жінок. За заявою особи, що досягла 14 років, за рішенням суду йому може бути надане право на брак, якщо буде встановлено, що це відповідає його інтересам.

Навіть за наявності вказаних умов брак не може бути поміщений, якщо є до того юридичні перешкоди:

стан в іншому, нерозірваному браку. Законодавство України виходить з принципу одношлюбності» тобто чоловік і жінка можуть полягати тільки в одному браку;

споріднені відносини. Не допускається шлюб між прямими родичами (наприклад, між дідом і внучкою), між повнорідними і неповнорідними (що мають загальну матір або загального батька) братом і сестрою, двоюрідними братом і сестрою, рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею. За рішенням суду може бути надане право на брак між рідною дитиною усыновителя і усиновленою їм дитиною, а також між дітьми, їм усиновленими. Не можуть полягати в браку усыновитель і усиновлена їм дитина, за винятком випадку відміни усиновлення;

3) недієздатність одного зі вступаючих в брак, встановлена в судовому порядку.

70. .Розірвання шлюбу в органах РАЦС.

Шлюб припиняється унаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. За життя подружжя припинення Шлюбу можливе тільки шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або сумісною заявою. Розлучення здійснюється офіційним шляхом — в органах РАГС або судом.

Органи РАГС розривають Шлюб в наступних випадках:

за сумісною заявою подружжя, що не має дітей;
за заявою одного з подружжя, якщо інший чоловік визнаний безвісно відсутнім; визнаний недієздатним; осуджений за здійснення злочину до позбавлення волі на термін не менше трьох років.

71.Розірвання шлюбу у судовому порядку.

Суд розриває Шлюб в наступних випадках: 1) за заявою подружжя, що має дітей. До заяви повинен бути прикладений письмовий договір про те, з ким житимуть діти, і як в їх змісті і вихованні братиме участь батько, що живе окремо;

2) за позовом одного з подружжя. Не може бути пред'явлений позов про розірвань Шлюбу протягом вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини (крім випадків, коли один з подружжя зробив протиправне посягання, що має ознаки злочину, проти іншого чоловіка або дитини або коли батьківство майбутньої дитини визнане іншою особою).

При розгляді справи про розірвання Шлюбу суд повинен встановити дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фактичні взаємостосунки подружжя і зобов'язаний вжити заходи до їх примирення.. Шлюб розривається лише в тому випадку, якщо суд дійде висновку про неможливість подальшого сумісного життя подружжя. Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах РАГС. При цьому видається Свідоцтво про розірвання Шлюбу.

Жінка і чоловік, Шлюб між якими був розірваний, мають право подати до суду заяву про відновлення їх Шлюбу, якщо ніхто з них не полягав після цього в повторному Шлюбу.

72.Особиста приватна власність дружини та чоловіка.

Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим або добровільним особистим страхуванням. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

73.Поділ спільної сумісної власності подружжя.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку. Кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту.Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У разі поділу майна частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо між ними не був укладений письмовий договір.

74.Права подружжя на утримання.

Взаємне утримання подружжя — це обов'язок матеріально підтримувати один одного. Як правило, цей обов'язок виконується добровільно. У разі невиконання цього обов'язку чоловік, що потребує матеріальної допомоги, має право по суду вимагати надання аліментів від дружини (і навпаки), якщо він в змозі надати матеріальну допомогу. Сімейний кодекс визначає категорії осіб, що мають право вимагати аліментів:

1) непрацездатний чоловік;

2) чоловік, чиї доходи (заробітна платня, пенсія і інші доходи) нижче за прожитковий мінімум;

3) дружина в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини (якщо дитина має пороки фізичного або психічного розвитку —- до досягнення дитиною шести років);

4) чоловік, з яким проживає дитина, до досягнення дитиною трьох років (якщо дитина має пороки фізичного або психічного розвитку - до досягнення дитиною шести років);

5) чоловік, з яким проживає дитина-інвалід.

Не має права на отримання аліментів чоловік, чия поведінка у шлюбі була негідною або що став непрацездатним у зв'язку із здійсненням ним умисного злочину. Розмір аліментів визначається судом з урахуванням матеріального і сімейного стану обох сторін.

Право на отримання аліментів припиняється у разі відновлення працездатності одержувачем, а також у разі реєстрації їм повторного браку.

Подружжя має право укласти договір про припинення права на утримання в замін придбання права власності на житловий будинок, квартиру або інше нерухоме майно або отримання одноразової грошової виплати. Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.

75.Аліментні права та обов'язки батьків та дітей.

Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням.Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.

Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду аліменти присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі. У разі виїзду одного з батьків за кордон аліменти стягуються в порядку, встановленому КМУ. Якщо місце проживання батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога. При визначенні розміру аліментів суд враховує:

1) стан здоров’я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 4) інші обставини.

Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Частка заробітку матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі. Один з батьків може також брати участь у додаткових витратах на дитину.

Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. У разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

Повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін.

76.Шлюбний договір.

Шлюбний договір — угода осіб вступаючих в шлюб або состоящих у шлюбі, направлена на врегулювання їх майнових відносин.

Шлюбний договір може бути створений особами, що подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Сімейний кодекс містить ряд вимог до змісту і форми шлюбного договору. Зміст шлюбного договору включає тільки майнові права і обов'язки подружжя по відношенню один до одного і до їх дітей (правовий режим власності подружжя, користування житлом, право на зміст, можливий розділ майна і т.д.) - Особисті відносини подружжя, а також особисті відносини батьків і дітей не можуть включатися в зміст шлюбного договору. Не допускається обмеження прав дитини, а також постановка одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне положення. Шлюбний договір полягає у письмовій формі і упевняється нотаріально.

Якщо шлюбний договір поміщений до реєстрації браку, він вступає в силу в день реєстрації браку. Якщо шлюбний договір поміщений подружжям; він вступає в силу в день його нотаріального посвідчення. Подружжя має право зрадити умови шлюбного договору або взагалі відмовитися від договору. Ці рішення подружжя повинні бути нотаріально засвідчені. На вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути змінений, розірваний або визнаний недійсним в судовому порядку.

77. Позбавлення батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав — це міра юридичної відповідальності по відношенню до батьків, не виконуючих обов'язків по вихованню дітей.

Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони:

1) не забрали дитину з пологового будинку або іншої установи здоров'я без поважної причини і впродовж шести місяців не проявляли батьківською турботу по відношенню до дитини;

2) ухиляються від своїх обов'язків по вихованню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до експлуатації дитини, примушують його до жебрацтва;

6) засуджені за скоєння умисного злочину проти, дитини.

Позбавлення батьківських прав проводиться тільки в судовому порядку. Ініціатором справи про позбавлення батьківських прав може бути один з батьків, опікун дитини, орган опіки і опікування, учбовий заклад, прокурор, сама дитина, якщо він досяг 14 років.

Позбавлення батьківських прав — одне з серйозних обмежень особистих прав громадян. Тому таке, справа розглядається судом виключно за участю прокурора. Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають всі права, засновані на факті спорідненості з дитиною.

78.Поняття та зміст трудового договору.

У переважній більшості трудові відносини виникають на основі особливого юридичного факту — трудового договору.

Трудовий договір — це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації. Відповідно до нього працівник зобов'язується виконувати певну роботу з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник зобов'язується виплачувати працівнику заробітну платню і забезпечувати необхідні умови праці.

Зміст трудового договору складають умови, по яких досягнута угода між працівником і працедавцем. Умови розділяють на дві групи:

1 необхідні (обов'язкові) умови, без яких трудовий договір неможливий—місце роботи, трудова функція (тобто певна робота, яку виконуватиме працівник), дата початку роботи, оплата праці;

2 додаткові (факультативні) умови. Дана група умов стає обов'язковою тільки при включенні їх в трудовий договір. Інакше кажучи, трудовий договір може бути поміщений і без додаткових умов. Такі, наприклад, випробувальний термін при прийомі на роботу, робота на умовах неповного робочого часу, пільги і послуги з соціального забезпечення і т.д.

Умови трудового договору не повинні погіршувати положення працівника в порівнянні з чинним законодавством. Інакше такий договір визнається недійсним.

Трудовий договір може полягати на:

— невизначений термін (безстроковий договір);

—певний термін;

—на час виконання певної роботи

Трудовий договір, працедавцем в якому виступає ФО, повинен бути зареєстрований в державній службі зайнятості.

79. Випробування при прийнятті на роботу.

При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу.

В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу: осіб, які не досягли вісімнадцяти років; молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів; молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів; осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби; інвалідів, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи. Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством.

Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним виборним органом первинної профспілкової організації, — шести місяців.

Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця.

Якщо працівник в період випробування був відсутній на роботі у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або з інших поважних причин, строк випробування може бути продовжено на відповідну кількість днів, протягом яких він був відсутній.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.

Якщо протягом строку випробування встановлено невідповідність працівника роботі, на яку його прийнято, власник або уповноважений ним орган протягом цього строку вправі розірвати трудовий договір. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.

80.Переведення на іншу роботу

Переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров’я.

У зв’язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці — систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших — працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу.

Тимчасове переведення працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, допускається лише за його згодою.

Власник або уповноважений ним орган має право перевести працівника строком до одного місяця на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров’я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою.

У випадках, зазначених у частині другій цієї статті, забороняється тимчасове переведення на іншу роботу вагітних жінок, жінок, які мають дитину-інваліда або дитину віком до шести років, а також осіб віком до вісімнадцяти років без їх згоди.

Простій — це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

81.Умови та порядок прийому на роботу.

Прийом на роботу є результат укладення трудового договору. Як правило, трудовий договір полягає у письмовій формі, що служить додатковою гарантією захисту прав працівника і працедавця у разі виникнення трудової суперечки. Прийом на роботу оформляється наказом по підприємству, установі, організації згідно поданої особистої заяви із зазначенням посади, на яку він претендує + оклад згідно штатного розкладу.

При укладенні трудового договору працівник зобов'язаний представити паспорт (або інший документ, що засвідчує особу) і трудову книжку. Трудова книжка — основний документ про трудову діяльність працівника, в який вносяться відомості про виконувану їм роботу, прийомі на роботу і звільненні, про заохочення за успіхи в праці. Без трудової книжки приймаються на роботу тільки ті особи, які працевлаштуються вперше. Трудова книжка на такі обличчя заповнюється не пізніше за тижневий термін з дня ухвалення на роботу.

Якщо виконувана працівником трудова функція вимагає особливих знань, припускає особливі вимоги до стану здоров'я, то працівник зобов'язаний представити ряд інших документів (про освіту, спеціальність, кваліфікацію, про стан здоров'я). Перелік таких документів визначається законодавством і не може бути довільне, на свій розсуд розширений працедавцем.

При прийомі на роботу може бути встановлено випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі терміном, що доручається, не більш три місяці (за узгодженням з профспілковим органом — шести місяців). Якщо термін випробувань закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається тим, що витримав випробування. Якщо ж впродовж випробувального терміну встановлено невідповідність працівника роботі, працедавець має право розірвати з ним трудовий договір.

До початку роботи працедавець зобов'язаний проінструктувати працівника про умови праці і техніку безпеки, ознайомити працівника з правилами внутрішнього розпорядку і колективним договором (при його наявності), визначити працівнику робоче місце і забезпечити його засобами праці (матеріали, інструменти).

82.Розірвання трудового договору за ініціативою працівника.

Працівник має право розірвати безстроковий трудовий договір, письмово попередивши про це працедавця за два тижні. При цьому працівник не зобов'язаний давати які-небудь пояснення свого рішення.

У ряді випадків працедавець зобов'язаний розірвати трудовий договір в строк, про яке просить працівник(як правило, до закінчення двох тижнів). Ці випадки наступні:

*переїзд на нове місце проживання;

*переведення чоловіка працівника на роботу в іншу місцевість;

*вступ в учбовий заклад;

*неможливість мешкання в даній місцевості (за медичними показаннями, документально підтвердженими);

*вагітність;

*догляд за дитиною, за хворим членом, сім'ї або інвалідом 1 групи;

*вихід на пенсію;

*прийом на роботу за конкурсом;

*інші поважні причини.

Разом з тим, якщо працівник не залишив роботи після закінчення терміну попередження про звільнення і не вимагає розірвання трудового договору, працедавець не має права його звільнити. Виняток становить випадок, коли на це місце вже запрошений інший працівник.

Розірвання трудового договору за ініціативою працівника оформляється наказом по підприємству, установі, організації. У трудовій книжці робиться відповідний запис. З працівником повинен бути проведений повний розрахунок. .

83.Розірвання трудового договору за ініціативою власника.

При звільненні людини з роботи працедавець зобов'язаний обґрунтувати розірвання трудового договору. Підстави розірвання трудового договору за ініціативою працедавця встановлені ст. 40 Кодексу законів про працю України. На даних підставах можуть бути розірвані як безстрокові, так і термінові трудові договори. Працедавець не має права довільно розширювати перелік вказаних в законі підстав:

*ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

*невідповідність працівника посади, що виявилася, або виконуваній роботі унаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, що перешкоджає продовженню даної роботи;

*систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором (контрактом) або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного або суспільного стягнення;

*прогул (зокрема відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;

*нез'явлення на роботу протягом більше чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не враховуючи відпустки по вагітності і родам. За працівниками, що втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

*відновлення на роботі, працівника, що раніше виконував цю роботу;

*поява на роботі в нетверезому стані, в стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

*здійснення за місцем роботи розкрадання (зокрема дрібного) державного або суспільного майна.

У разі звільнення працівника по скороченню чисельності або штату працівників, невідповідності посади, що виявилася, або у зв'язку з відновленням на роботі працівника, що раніше виконував цю роботу розірвання трудового договору допускається лише тоді, коли неможливо перевести працівника, з його згоди, на іншу роботу.

84.Трудова дисципліна.

Трудова дисципліна — це інститут трудового права України, регулюючий внутрішній трудовий розпорядок, що встановлює трудові права і, обов'язки працівників і адміністрації, заходи заохочення і покарання за виконання або невиконання трудових обов'язків.

Норми даного інституту містяться в Кодексі законів про, праці України, спеціальних нормативно-правових актах (наприклад, в статутах і положеннях про дисципліну в різних галузях економіки, дисциплінарних статутах державних службовців), а також в локальних актах. До останніх належать правила внутрішнього трудового розпорядку.

Правила внутрішнього трудового розпорядку — локальний нормативно-правовий акт, що приймається і діє виключно в межах підприємства, установи, організації. ПВТР затверджуються трудовим колективом за представленням власника і профспілкового комітету на основі типових правил внутрішнього трудового розпорядку.

Трудова дисципліна забезпечується шляхом застосування двох основних методів дії на працівника — переконання і примушення.

Метод переконання заснований на вихованні у працівника свідомого відношення до своїх трудових обов'язків, на формуванні у нього стійкого бажання сумлінно трудитися. Юридичне втілення методу переконання — заходи дисциплінарного заохочення.

Метод примушення — спосіб дії на працівника, що забезпечує виконання їм трудових обов'язків всупереч його волі. Юридична форма даного методу — дисциплінарні стягнення (звільнення, догана).

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

1) догана;

2) звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

85. Робочий час та відпочинок

Законодавство передбачає такі види робочого часу:

нормальна і скорочена тривалість робочого часу;

неповний робочий час;

ненормований робочий день.

Тривалість робочого часу за нормального робочого тижня не може перевищувати 40 годин. Це є загальна норма, яка не залежить від кількості робочих днів на тиждень.

Деякі категорії працівників мають скорочені (неповні) обсяги робочого часу. До них, зокрема, належать неповнолітні: працівникам віком од 16 до 18 років установлюється 36 годин на тиждень; для осіб віком од 15 до 16 років (учні віком од 14 до 15 років, які працюють у період канікул) — 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості вказаного вище робочого часу (для осіб відповідного віку); працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, — не більш як 36 годин на тиждень; учителям у середньому встановлено шестигодинний робочий день; лікарям, наприклад, стоматологам, лікарям поліклінік, станцій, кабінетів установлено 5,5-годинний робочий день; лікарям лікарень, середньому медичному персоналові лікарень, інших стаціонарних лікарських закладів, спеціалізованих санаторіїв, лікарям ясел та деяким іншим установлено 6,5-годинний робочий день.

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за власні кошти на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда,

Можливість працювати неповний робочий час здебільшого використовується особами за певних життєвих обставин, скажімо, за необхідності догляду за дітьми, хворими членами сім'ї, у зв'язку з навчанням, станом здоров'я і т. ін. Неповний робочий час установлюється обов'язково на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку.

З огляду на специфіку й характер трудової діяльності певної частини населення законодавством передбачено можливість роботи понад установлену нормальну тривалість робочого часу.

Велике значення для відновлення здоров'я, фізичних, розумових здібностей працівників має час відпочинку — час, вільний од виконання трудових обов'язків, використовуваний працівником на власний розсуд. Як і робочий час, час відпочинку має декілька видів. Це — перерви в робочому дні для відпочинку і харчування, щоденний відпочинок після роботи, щотижневі дні відпочинку (переважно субота й неділя), святкові й неробочі дні, щорічні й додаткові відпустки.

За загальним правилом, перерви впродовж робочого дня надаються через 4 години після початку роботи і тривають від ЗО хвилин до 2 годин. Така перерва не включається в робочий час.

Працівники на час перерви можуть відлучатися з місця роботи. Законодавством передбачено й додаткові перерви, надавані через короткий відтинок часу.

Відносно святкових і неробочих днів чинне законодавство визначає святкові та неробочі дні (Різдво Христове одночасно є святковим і неробочим днем).

До святкових віднесено: 1 січня — Новий рік; 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня — День Перемоги; 28 червня — День Конституції України; 24 серпня — День незалежності України.

До неробочих днів належать дні релігійних свят: 7 січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Трійця.

Найтривалішим часом відпочинку є відпустка. Вона також має декілька видів:

Щорічні: основна; додаткова за роботу зі шкідливими й тяжкими умовами праці; за особливий характер роботи; інші, передбачені чинним законодавством.
Додаткові у зв'язку з навчанням (для тих, хто навчається без відриву від виробництва).
Творча (надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників тощо).
Соціальна: у зв'язку з вагітністю й пологами; з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; працівникам, які мають дітей.
Відпустки без збереження заробітної платні надаються на різні строки у випадках, передбачених Законом України "Про відпустки". Без згоди власника або уповноваженого ним органу: ветеранам війни; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; пенсіонерам за віком; інвалідам; особам, які одружуються; працівникам у разі смерті рідних — чоловіка (дружини), батьків (вітчима, мачухи), дитини (пасинка, падчерки), братів, сестер тощо. За згодою сторін трудового договору відпустка надається до 15 календарних днів на рік і може поділятися на частини, але загалом не більше ніж 15 календарних днів.

Відпустка без збереження заробітної платні (або з частковим її збереженням) може надаватись і в разі простою підприємства (строк і порядок надання визначається колективним договором).

Всі відпустки визначаються в календарних днях. При цьому святкові й неробочі дні під час визначення тривалості відпустки не враховуються і не оплачуються.

Найбільш поширеною є щорічна основна відпустка, її тривалість не повинна бути меншою ніж 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, визначення якого здійснюється від дня укладення трудового договору (контракту).

86. Індивідуальні й колективні трудові спори. Індивідуальні трудові спори — непорозуміння між працівником і власником (уповноваженим ним органом), що виникли в трудових правовідносинах. Чинне трудове законодавство передбачає два органи, які мають право розглядати трудові спори. Це —- комісії з трудових спорів (КТС) і районні (міські) суди.

КТС обираються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації з кількістю працюючих не менш як 15 осіб.

Порядок обрання, чисельність, склад і строк повноважень комісії визначаються загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства, установи, організації. Кількість робітників у складі комісії з трудових спорів підприємства не може бути меншою від половини її складу.

Чинним трудовим законодавством установлено перелік спорів, що можуть розглядатися в КТС і що розглядаються в судах. Наприклад, відповідно до ст, 224 Кодексу законів про працю КТС є обов'язковим первинним органом із розгляду трудових спорів, за винятком спорів, що безпосередньо розглядаються в судах, або спорів деякої категорії працівників.

Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного (міського) суду в тримісячний строк од дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а в справах про звільнення — в місячний строк од дня вручення копії наказу про звільнення або від дня видачі трудової книжки.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік од дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

87. Поняття злочину та його склад.

Злочином є суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що кваліфікують суспільно небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян.

Об'єктивна сторона — це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння (дія чи бездіяльність), спричинені ним суспільно небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Дія — це активна, суспільно небезпечна, передбачена кримінальним законом поведінка суб'єкта (наприклад, у разі хуліганства); бездіяльність — пасивна поведінка, яка проявилась у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, у певній ситуації, здійснити (ненадання лікарем допомоги хворому і т. ін.). Думки, переконання, хоч би як вони засуджувалися морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком).

Суб'єкт злочину — це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є осудною. Фізичні особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Суб'єктивна сторона - внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільно небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності.

Намір як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільно небезпечні та шкідливі її наслідки та бажає, або свідомо допускає, їх настання.

Необережність у вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає суспільно небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм або не передбачає можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Мотив — це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив близький до провини, але не збігається з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує скерованість волі, визначає зміст провини.

Мета — це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, скоюючи злочин. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, вчиняючи злочин, то мета визначає направленість діяння злочинця, найближчий результат, себто те, до чого він прагне, чого хоче досягти.

Мотив і мета — обов'язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті кримінального закону.

88. Види злочинів.

Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Класифікація злочинів проводиться залежно від ступеня їх тяжкості:

1) злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на термін не більше двох років або інше, м'якше покарання. Наприклад, до таких злочинів належить незаконне розголошування лікарської таємниці (ст.145), незаконне використання товарного знаку (ст.229), жорстоке поводження з тваринами (ст.209);

2) злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на термін не більше п'яти років. Прикладами таких злочинів можуть бути підміна дитину (ст. 148), виготовлення, збут і використання підроблених недержавних цінних паперів (ч.1 ст.224), свідомо незаконне затримання або незаконний привід (ч.1 ст.371);

3) тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на термін не більше десяти років. Приклади тяжких злочинів — умисне тяжке тілесне ушкодження (4.1 ст.121), розбій (ч.1-2 ст.137);

4) особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад десять років або довічне позбавлення волі. Наприклад, до особливо тяжких злочинів належать державна зрада (ст. 111), умисне вбивство з обтяжливими обставинами (ч,2ст.115).

89. Поняття , цілі і види покарання.

Покарання — міра примушення, вживана від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною в скоєнні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання є найбільш суворим видом кримінальної відповідальності.

Суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає певні позбавлення і страждання (наприклад, обмеження пересування, особистої недоторканності, таємниці листування — при позбавленні волі). Проте кара — не єдина і навіть не головна мета покарання. Покарання має на меті виправлення засуджених, попередження скоєння нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Кримінальний кодекс передбачає 12 видів покарань, які розділяють на: основні покарання; додаткові покарання; покарання, які можуть призначатися як основні і додаткові.

Види основних покарань:

1) суспільні роботи (на термін від 60 до 240 годин яровини відбуванні не більше ніж по 4 години в день). Це покарання полягає у виконанні у вільний від роботи або навчання час суспільно корисних робіт;

2) виправні роботи (від 6 місяців до 2 подітий). З суми заробітку засудженого проводиться утримання в дохід держави від 10 до 20 %;

3) службові обмеження для військовослужбовців (на термін від 6 місяців до 2 років). З суми грошового забезпечення засудженого проводиться утримання в дохід держави від 10 до 20 %. Під час відбування засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, термін покарання не зараховується в строк вислуги років для привласнення чергового звання;

4) арешт (на термін від 1 до 6 місяців);

5) обмеження свободи (на термін від 1 до 5 років). Покарання полягає у вмісті особи в кримінально-виконавчій установі відкритого типа без ізоляції від суспільства під наглядом і з обов'язковим, залученням до праці;

6) удержання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (на термін від 6 місяців до 2 років). Цей вид покарання застосовується тільки по відношенню до військовослужбовців термінової служби;

7) позбавлення волі на певний термін (від 1 до 15 років);

8) довічне позбавлення волі.

Види додаткових покарань:

1) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

2) конфіскація майна.

90.Стадії вчинення злочинів.

Стадії вчинення злочину — це етапи підготовки і здійснення умисного злочину. Злочин по необережності стадій не має.

Кримінальний кодекс розрізняє наступні стадії злочинної діяльності;

*приготування до злочину. Під приготуванням розуміється пошук або пристосування засобів або знарядь, підшукування співучасників або змова на скоєння злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для скоєння злочину;

*замахи на злочин. Замахом на злочин визнаються умисні дії (бездіяльність) особи, безпосередньо направлені на скоєння злочину, якщо при цьому злочин не був доведений до кінця з незалежних від нього причин;

*закінчений злочин. Закінченим злочином визнається діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу.

Кримінальна відповідальність за приготування до злочину і замах на злочин наступає по статті закону, що передбачає відповідальність за закінчений злочин. При цьому слід враховувати, що приготування до злочину невеликої тяжкості не несе кримінальної відповідальності. При призначенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпеки дій, здійснених винним, ступінь здійснення злочинного наміру і причини, через яких злочин не був доведений до кінця.

91.Поняття осудності, неосудності та обмеженої осудності.

Осудність — це здатність особи під час скоєння злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Осудна особа підлягає кримінальній відповідальності відповідно до розпоряджень Кримінального кодексу.

Неосудність — це обумовлена розладом психіки нездатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними у момент здійснення суспільно небезпечного діяння.

При рішенні питання про визнання особи неосудним використовують медичний і юридичний критерії.

Медичний критерій має місце за наявності однієї з наступних умов:

*хронічна душевна хвороба (наприклад, шизофренія, епілепсія); -

*тимчасовий розлад душевної діяльності, який наступає в період загострення деяких психічних хвороб і характеризується раптовістю настання (наприклад, гострий алкогольний психоз);

*недоумство — природжене або придбане в результаті травм, інфекцій порушення розумових здібностей;

*інший хворобливий стан - розлад психічної діяльності, що не підпадає під ознаки перших трьох категорій (важкі форми психопатій, пухлини мозку і ін.).

Юридичний критерій включає дві ознаки:

*інтелектуальний — нездатність особи усвідомлювати свої дії, включаючи їх юридичне значення;

*вольовий — нездатність особи керувати своїми діями при усвідомленні їх суспільної небезпеки.

Визнання особи, неосудним, можливо тільки за наявності одночасно медичного і юридичного критеріїв.

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності. До нього застосовуються тільки примусові заходи медичного характеру.

Обмежена осудність означає, що під час скоєння злочину особа унаслідок психічного розладу не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. Особа, визнана судом обмежено осудним, підлягає кримінальній відповідальності. Проте при призначенні покарання суд враховує обмежену осудність особи і може застосувати замість покарання примусові заходи медичного характеру.

92.Співучасть у злочині.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.

Скоєння злочину в співучасті підвищує його суспільну небезпеку і тому визнається кримінальним законом обставиною, обтяжливою відповідальність.

Співучасть має ряд ознак:

1) учасниками злочину є не менше двох деліктоздатних осіб. Не є співучастю скоєння злочину однією деліктоздатною особою за допомогою неосудної особи, або особи, що не досягла віку, з якого наступає кримінальна відповідальність

2) злочин скоюється загальними зусиллями всіх співучасників;

3) всі співучасники діють умисне.

По ролі, яку виконують співучасники злочину, розрізняють просту співучасть, коли дії всіх співучасників однотипні, і складна співучасть, коли всі співучасники виконують різні ролі. Види співучасників:

1) виконавець — особа, що безпосередньо скоїла злочин, або що зробило його шляхом використання осіб, що не підлягають кримінальній відповідальності (неосудних, таких, що не досягли віку кримінальної відповідальності);

2) організатор — особа, що організувала скоєння злочину або що керувала його здійсненням, що або створила організовану групу або злочинну організацію або керувала нею;

3) підбурювач — особа, яка домовленостями, підкупом, загрозою, примушенням або іншими способами схилила іншого співучасника до скоєння злочинів;

4) посібник – особа, яка радами, вказівками, наданням засобів або знарядь або усуненням перешкод сприяло скоєнню злочину іншими співучасниками.

93.Обставини, що обтяжують покарання:

1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:

1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28);

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

94.Обставини, що пом'якшують покарання:

1. При призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визнаються:

1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення злочину неповнолітнім;

4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.

2. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

3. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

95.Основи цивільного процесуального права.

Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України та Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 р.

Цивільне судочинство здійснюється державною мовою. Судові документи складаються державною мовою.

Загальна частина Цивільного процесуального кодексу (далі ЦПК) складається з основних положень, що регулюють право на звернення до суду, принципи змагальності та диспозитивності сторін, право на правову допомогу, обов’язковість рішень суду, поняття цивільної юрисдикції, склад суду , відводи, докази, процесуальні строки, учасники цивільного процесу,процесуальні строки, судові витрати,заходи процесуального примусу.

Особлива частина ЦПК складається з наступних розділів, що відповідно регулюють: наказне та позовне провадження, окреме провадження, перегляд судових рішень в апеляційній та касаційній інстанціях, судовий контроль за квиконанням судових рішень, відновлення втраченого судового провадження тощо.

Основним засобом захисту цивільних прав та інтересів є позов. Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості. Позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, які пов’язані між собою.

96.Основи кримінального процесуального права.

Завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Кримінальне судочинство здійснюється на підставі Конституції України та Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК України).

Основними питання , що регулюються КПКУ є:

*Особливості допиту неповнолітнього свідка. *Очна ставка як різновид слідчих дій. *Процесуальний порядок виклику і допиту свідків та потерпілих. Особливості виклику і допиту неповнолітніх свідків та потерпілих. *Процесуальний порядок зміни та доповнення обвинувачення. *Зміст та структура постанови про закриття кримінальної справи. *Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого. *Загальна характеристика стадій кримінального процесу. *Процесуальний статус підозрюваного в кримінальному процесі. *Поняття та значення обшуку та виїмки в кримінальному процесі. *Мета слідчого експерименту та порядок його проведення. *Випадки, при яких кримінальна справа не порушується. *Форми досудового слідства. *Види вироків. *Взяття під варту як запобіжний захід в кримінальному процесі. *Принцип презумпції невинуватості. *Участь захисника у досудовому слідстві. *Оперативно-розшукова діяльність, поняття та зміст. *Відтворення обстановки і обставин події. *Останнє слово підсудного. *Ексгумація та огляд трупа як різновид слідчих дій. *Підстави та порядок звільнення затриманих осіб. *Зміна обвинувачення в суді. *Процесуальний статус захисника в кримінальному процесі. Відмова від захисника тощо.

97.Основи громадянского процесуального права

Принципами господарського процесуального права є основоположні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені в процесуальному законодавстві і визначають характер господарського процесуального права та порядок його застосування.

Принципи знаходять свій прояв і реалізацію у всій діяльності господарських судів, на всіх етапах господарського процесу. Вони регулюють найбільш важливі сторони правозастосовчої діяльності господарських судів. Правильне уявлення про сутність і зміст кожного принципу, а також про всю їх систему в цілому допомагає зрозуміти сутність і значення багатьох правил господарського процесу і відповідно обґрунтованого застосування їх на практиці.

Принципи правосуддя, хоча й пов'язані між собою, але поділяються на дві підсистеми: функціональну (судочинство) та організаційну (судоустрій).

До функціональних належать такі принципи:

Принцип законності є конституційним принципом, оскільки в ч.2 ст.19 Конституції України зазначається, що органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Принцип законності як основну засаду судочинства встановлено також і п.1 ч.3 ст.129 Конституції України. Законність у судочинстві має свої специфічні риси, обумовлені завданнями й засобами правосуддя. Завдання полягає в гарантуванні незалежності суддів та судів (ст.126 Конституції України, ст.14, 15 Закону України «Про судоустрій України», ст.11 Закону України «Про статус суддів») і їх підкорення тільки закону, а також забезпечення умов, виключаючи сторонній вплив на суддів. Особливості дії принципу законності в господарському судочинстві зводиться передусім до зобов'язань розглядати всі спори, неухильно дотримуючись господарсько-процесуальних норм, вирішувати господарські спори в чіткій відповідності із законом. Господарський суд має право визнати недійсним повністю або у відповідній частині договір, який суперечить законодавству. Важливою гарантією забезпечення цього принципу є те, що рішення, постанови, ухвали господарського суду можуть бути перевірені в апеляційному та касаційному порядку за заявою сторони, за поданням прокурора, як це передбачено ГПК України. Вищий господарський суд України з метою забезпечення однакового вирішення спорів і суворого додержання законів дає керівні роз'яснення.

Процесуальна рівність усіх учасників судового процесу. Цей принцип закріплено у п.1 ч.3 ст.129 Конституції України, ст.7 Закону України «Про судоустрій України», ст.4-2 ГПК України, де зазначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Суд при вирішенні господарських спорів застосовує норми матеріального права щодо всіх учасників однаковою мірою, правовий статус учасників господарського процесу визначається лише процесуальними положеннями. Принцип рівності учасників є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що виключає будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип закріплено в п.4 ч.3 ст.129 Конституції України та в ст.4-3 ГПК України. Відповідно до даного принципу сторонам у господарському процесі забезпечуються широкі можливості у відстоюванні зайнятих ними в спорі позицій. Сторони мають право наводити юридичні факти, які обґрунтовують їх вимоги й заперечення, а також надавати докази на підтвердження цих фактів. Вони мають право знати аргументи, вимоги і заперечення іншого учасника спору, знайомитися з матеріалами справи, висловлювати з приводу їх свої аргументи, брати участь в обговоренні зібраних у справі доказів, їх перевірці, заявляти у зв'язку з цим різні клопотання, ставити одне одному та іншим учасникам процесу питання. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Засади змагальності передбачають залежність дій суду від вимог позивача й заперечень відповідача, можливість вільного використання засобів доказування, право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення, можливість надання сторонами додаткових доказів на пропозицію господарського суду. Принцип змагальності діє на всіх стадіях господарського процесу.

Принцип об'єктивної істини. Цей принцип означає вимогу повної відповідності рішення дійсним відносинам сторін. Відповідно до цього принципу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст.33 ГПК України). Спрямованою на запобігання можливій упередженості судді чи іншого недобросовісного ставлення до розгляду справи є норма щодо відводу судді, за якою суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості (ст.20 ГПК України). На реалізацію цього принципу спрямовані й інші правові інститути і норми ГПК України: перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами та перегляд їх в апеляційному та касаційному порядку та ін.

98.Зміст позовної заяви в цивільному процесі.

Позовна заява подається в письмовій формі. Позовна заява повинна містити:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо такий відомий;

3) зміст позовних вимог;

4) ціну позову щодо вимог майнового характеру;

5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

7) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. Позовна заява повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом. До позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. У разі пред’явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. Позовна заява, подана після забезпечення доказів або позову, повинна містити ще й відомості про забезпечення доказів або позову.

99.

100. Досудовий порядок врегулювання господарських спорів.

Сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою.

Порядок досудового врегулювання спорів визначається цим Кодексом, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин.

Порядок досудового врегулювання господарських спорів не поширюється на спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій (далі — акти), спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно.

Спори, що виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду.

Підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір надсилають пропозиції про це другій стороні за договором.

Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

1. Основні теорії походження держави та права.

2.Поняття та ознаки держави.

3.Форми державного устрою.

4.Форми державного режиму.

5.Форми правління сучасних держав.

6.Історичні типи держави.

7.Поняття та види соціальних норм. Ознаки права.

8.Джерела права. Закони та підзаконні акти.

9.Система права та система законодавства.

10.Поняття норм права, їх структура та класифікація.

11.Правовідносини: види та структура.

12.Правовідносини: поняття та ознаки.

13. Взаємозв'язок соціальних норм.

14. Єдність та відмінність права та моралі.

15.Функції права.

16.Поняття галузі права та правового інституту.

17.Юридичні факти: поняття, значення і класифікація.

18.Поняття, ознаки та види правопорушень.

19.Склад правопорушення.

20.Підстави та види юридичної відповідальності.

21.Ознаки та цілі юридичної відповідальності.

22.Поняття законності і правопорядку, їх гарантії.

23.Конституційні права особи.

24.Конституційні обов'язки.

25.Система органів державної влади в Україні.

26.Правовий статус та повноваження Верховної Ради України.

27. Правовий статус Кабінету Міністрів України

28. Правовий статус Президента України

29.Конституційний статус судової влади.

30.Виборча система України.

31.Підстави набуття громадянства.

32.Підстави припинення громадянства.

33.Гарантії прав та свобод людини і громадянина.

34.Законодавчий процес та його стадії.

35.Загальна характеристика Цивільного кодексу України.

36.Громадяни як суб'єкти цивільних правовідносин.

37.Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин.

38.Загальна характеристика акціонерного товариства.

39.Загальнахарактеристика товариства з обмеженою відповідальністю

40.Загальна характеристика повного товариства.

41. Загальна характеристика товариства з додатковою відповідальністю та командитного товариства.

42. Право власності: поняття та форми.

43.Порядок здійснення спільної часткової власності.

44.Право власності та його захист.

45.Позовна давність.

46.Цивільно-правова відповідальність.

47.Поняття моральної шкоди та порядок її відшкодування.

48.Об'єкти цивільних прав.

49.Поняття та види представництва.

50.Спадкування за законом .

51.Спадкування за заповітом.

52. Оформлення права на спадщину.

53. Спадковий договір.

54. Загальні положення про правочин.

55.Укладення договору

56.Умови дійсності правочинів

57. Поняття зобов’язання.

58. Окремі види зобов'язань.

59.Загальна характеристика договору купівлі-продажу.

60.Заг. хар-ка договіру поставки.

61.Заг. хар-ка договору найму

62.Заг. хар-ка договору підряду

63.Державна реєстрація юридичних осіб.

64.Забезпечення виконання зобов'язання: неустойка (штраф, пеня), завдаток.

65.Забезпечення виконання зобов’язання:порука та гарантія.

66.Забезпечення виконання зобов'язання: завдаток і застава.

67.Відповідальність за порушення зобов'язання.

68.Заг. хар-ка Сімейного кодексу України.

69. Поняття заручин. Умови вступу до шлюбу.

70. .Розірвання шлюбу в органах РАЦС.

71.Розірвання шлюбу у судовому порядку.

72.Особиста приватна власність дружини та чоловіка.

73.Поділ спільної сумісної власності подружжя.

74.Права подружжя на утримання.

75.Аліментні права та обов'язки батьків та дітей.

76.Шлюбний договір.

77. Позбавлення батьківських прав.

78.Поняття та зміст трудового договору.

79. Випробування при прийнятті на роботу.

80.Переведення на іншу роботу

81.Умови та порядок прийому на роботу.

82.Розірвання трудового договору за ініціативою працівника.

83.Розірвання трудового договору за ініціативою власника.

84.Трудова дисципліна.

85. Робочий час та відпочинок

86. Індивідуальні й колективні трудові спори

87. Поняття злочину та його склад.

88. Види злочинів.

89. Поняття , цілі і види покарання.

90.Стадії вчинення злочинів.

91.Поняття осудності, неосудності та обмеженої осудності.

92.Співучасть у злочині.

93.Обставини, що обтяжують покарання:

94.Обставини, що пом'якшують покарання:

95.Основи цивільного процесуального права.

96.Основи кримінального процесуального права.

97.Основи громадянского процесуального права

98.Зміст позовної заяви в цивільному процесі.

100. Досудовий порядок врегулювання господарських спорів.

1. на тему- СОВОКУПНОСТЬ ПРЕСТУПЛЕНИЙ МОСКВА 1.html
2. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук Київ ~ Дисертацією.html
3. Россия и мировой восточный вопрос
4. Дипломная работа- Роль и функции царя в раннеантичном обществе
5. тема налогов и сборов и особенности их учёта 3 Лекция 1.html
6. Реферат- Лекции по риторике
7. Реферат- Тоталитарный режим
8. на тему Берестейська церковна унія
9. Варіант 1 Створити базу даних ТОВ TV яке продає телевізори
10. Откуда есть пошла земля русская
11. Самарский государственный технический университет ФГБОУ ВПО СамГТУ Факультет пищевых прои
12. Теоретические основы исследовательской деятельности младших школьников 1
13. Державне регулювання відносин власності на природні ресурси.html
14. МЕлькин школа 5 г
15. Основные законы кредитования
16. системы мастер наносит на тело клиента лосьон в состав которого входит натуральный пигмент Dihydroxycetone DH Диги
17. а Различают первичную и вторичную хроническую надпочечниковую недостаточность
18. Yunn dengesini bozn KKTC~ni ortdn kld~rn hlk~n yr~s~n~ g~~men ypn bir pln EVET demeliymi~im O zmn ne olckt~ Rum B ~yesi olmyckm~~ Bunlr hyl g~rmektedirler g~r~~meler b~lr b~lm
19. Реферат- Математическое развитие младших школьников
20. закулисными секретами своего успеха в бизнесе

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе