Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.
Політика – суспільна діяльність, пов’язана перш за все з участю у здобутті, утриманні та реалізації влади у державі ( Греція )
Вперше термін «політика» застосовував Сократ у % ст. до н.е.
Зв’язок політики з економікою :
Обидві галузі є підсистемами єдиної суспільної системи, проте в той ж час кожній галузі властиві індивідуальні закони розвитку. Одночасно вони пов’язані, бо є предметом інтересів людей і соціальних груп. Реалізація даних інтересів відбувається шляхом взаємодії економічної та політичної влади. Взаємообумовленість політики і економіки на рівні систем є предметом соціології
Економічна і політична влади розрізняються за сферами дії і механізмом здійснення функцій :
Політична : примус людей до виконання певних норм суспільного і державного життя шляхом використання авторитету і сили.
Економічна : регулювання стосунків між людьми з приводу виробництва, обміну, розподілу матеріальних благ.
Суб’єкти економічної та політичної влади можуть як співпадати, так і існувати окремо.
Економіка є найважливішим об’єктом політичної діяльності – як основа політичної влади ( в розумінні економічної могутності), так і основа авторитету ( в розумінні успішності економічної політики) . Економічна політика є одним з предметів у програмах політичних партій.
Політична влада виступає засобом економічного збагачення. Використання політичної влади в особистих, чи групових матеріальних інтересах називається корупцією. Корупцією можна назвати не лише хабарництво, але й провадження економічної політики у власних інтересах, використання державних ресурсів у власних цілях, грабунок державного майна.
2.
ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika – державні й суспільні справи і logos – слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.
ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.
Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним:
– вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об’єкт;
– вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;
– головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.
– має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.
КАТЕГОРІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їх специфікою є те, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.
“Політична влада” – є базовою категорією політології. Влада – це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість нав'язувати свою волю іншим.
“Політика” – одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.
“Політична система суспільства” – центральна категорія політології. Це інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.
“Політичні інститути” та їх конкретні вияви – “держава”, “політичні партії”, “групи інтересів” тощо, а також“політичні відносини” належать до основних категорій політології.
Політична система містить також “політичну культуру” й такі її складові, як “політична свідомість”, “політична поведінка”, “політичні цінності”, “політичні норми”, “політична соціалізація” тощо, котрі також є категоріями політології.
“Політичний процес” – відносно однорідні серії політичних явищ, пов’язаних між собою причинними або структурно-функціональними залежностями. Це форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі, – одна з основних категорій політології.
“Політичне явище” – як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і явищ, пов’язаних із здійсненням політики.
Категорії – загальні поняття :
- Загальні ( політика, влада, демократія, свобода та інші )
- Структури ( політична система, політична організація, держава, партія та інші )
- Функціонування ( політична діяльність, процес, конфлікт та інші )
- Розвитку ( революція, контрреволюція, еволюція )
3.
ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ.
Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної діяльності, політичне мистецтво.
Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.
Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури.
Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо.
Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості.
Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм.
МЕТОДИ ПОЛІТОЛОГІЇ. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи дослідження, прийоми, підходи.
Діалектичний метод – для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.
Синергетичний метод (грец. sinergetikos – спільний, узгоджено діючий). Передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, його не лінійність та можливості самоорганізації.
Системний метод – розглядає суспільство та його складові як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв’язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати.
Системно-історичний метод – передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Дає змогу не лише пізнати
закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв’язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність політичних систем.
Структурно-функціональний метод – полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з’ясування особливостей їхнього функціонування та зв’язку між ними.
Порівняльний метод – орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох.
Біхевіористський метод – (англ. behaviour – “поведінка”) полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп, передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо.
Спеціальні методи дослідження – група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів – методи, запозичені політологією з інших наук. Це методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. Використовують аналіз статистичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об’єктом, соціально-політичний експеримент. Прикладні функції політології розширюють, застосовуючи сааме спеціальні методи.
4.
Політична влада Політична влада є найважливішим видом влади в суспільстві. Оскільки
основні види влади — економічна, соціальна, духовно-інформаційна, сімейна — розрізняються залежно від засобів їх здійснення і мають специфічні особливості, то й політична влада мусить мати притаманні лише їй особливості й засоби здійснення. В політологічній літературі немає визначеності щодо особливостей політичної влади.
«Поняття політичної влади, — зазначає Ф. М. Бурлацький, — значно ширше від поняття влади державної. Державна влада — це така форма суспільної влади, яка має класовий характер, спирається на спеціальний апарат примусу й наділена монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов'язкові для всього населення»
Специфіка державної влади, отже, полягає в тому, що вона: по-перше, здійснюється спеціальним апаратом; по-друге, поширюється на всю територію країни; по-третє, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.
Політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними інститутами — політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, органами місцевого самоврядування. Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади. На відміну від державної влади, яка має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада політичних партій і громадських організацій здійснюється лише в межах цих партій та організацій. Вона грунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов'язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.
Таким чином, політична влада — це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.
Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виокремити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів. Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів.
Публічність (від лат. publicus — суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені і в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.
Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами — підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади.
Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.
Нарешті, ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.
5. Ресурси
Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший — ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання єпотенціалом влади. Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.
Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно, — каральні органи, зброя тощо.
Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas — користь, вигода) ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у більшості країн світу особливий соціальний статус державних службовців, лояльність яких стосовно влади «купується» низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним правилом також є привілейований соціальний статус військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого, працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо, які слугують опорою політичного режиму.
Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться про юридичну відповідальність за адміністративне правопорушення — винну дію або бездіяльність, яка порушує громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов'язана відповідати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи, конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя.
Силові ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а також належні їм техніка, озброєння, в'язниці тощо. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й самого життя. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на суспільство за допомогою інших засобів значно послаблюється, зокрема в періоди економічних і політичних криз. Переважання силових ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі.
Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямованим на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили й насилля. Використання сили — це примус, орієнтація на страх, які передбачені й допускаються законом. Насилля — це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізо-ваним примусом, насилля стоїть поза законом.
Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо.
Розмежування утилітарних, примусових і нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.
Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при характеристиці основних видів влади.
Специфічним — демографічним — ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.
Джерела:
Джерела влади являють собою владний першопочаток. Джерелами влади можуть
виступати: авторитет, сила, закон, матеріальні ресурси (багатство), престиж, соціальний і
політичний статус, інтерес, таємниця та харизма. Американський футуролог, один з
авторів теорії постіндустріального суспільства, Алвін Тофлер твердив, що в залежності від
свого джерела влада набирає певної якості. Джерелами влади “нижчої якості” він називав
грубий примус, силу або загрозу її застосування. Матеріальні ресурси виступають
джерелом влади “середньої якості”. І тільки знання виступають джерелом влади “вищої
якості”, ознаками якої є мінімальні затрати ресурсів та здатність своїх противників
перетворювати на союзників.
6. Принципи і методи
Форми реалізації влади :
Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування нерозривно пов'язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно проявляється в економічній, політичній та ідеологічній формах. Економічне панування виступає як контроль над засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом його продуктів. Політичне панування полягає в контролі над використанням державної влади, а ідеологічне проявляється у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків.
Марксизм наголошує на класовому характері панування у класовому суспільстві, обумовленості його соціально-економічними відносинами, передусім відносинами власності на засоби виробництва. М. Вебер розумів панування дещо ширше. Воно, на його думку, означає ймовірність того, що накази викличуть підкорення у певної частини людей.
Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення службових завдань. Керівництво здійснюється на основі вертикальних зв'язків, відносин субординації і вимагає безумовного підкорення виконавця керівникові. Воно виступає передусім як відношення між різними статусами, рівнями адміністративної структури, що має під собою правову основу і проявляється у вигляді однобічної залежності одного працівника від інших. Політичне керівництво — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійснювати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманітні складові.
Управління — це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для забезпечення політичного управління відповідно до потреб суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти скористатися нею. Це вміння полягає, зокрема, в приведенні політичних відносин у відповідність до дії об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Держава має цілу систему органів, основною функцією яких є контроль за дотриманням правових норм. Це, зокрема, суди, прокуратура, органи внутрішніх справ тощо. Функцію контролю виконують також партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування. За допомогою контролю забезпечується певна організація суспільного життя, реалізується принцип зворотного зв'язку об'єктів і суб'єктів влади.
Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази, розпорядження тощо.
Процес здійснення влади у зазначених формах упорядковується й регулюється за допомогою спеціального механізму влади — системи організацій та норм їх влаштування й діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої і зовнішньої політики.
Методи :
Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:
переконання — метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:
визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб;
обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність;
рекомендації, поради, побажання, заклики та ін. поза-правові методи;
примус — психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі пануючого суб'єкта в інтересах держави.
Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах
7.
Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Започаткував цю ідею ще Аристотель, з його поділом влади між трьома органами управління (законодавчим, адміністративним і судовим). Продовжив її розробку давньогрецький історик Полібій, а в Середньовіччі цю ідею підтримував Марсилій Падуанський. Завершили розгляд теорії поділу влади англійський філософ Джон Локк і французький мислитель і правник Шарль Монтеск'є. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею, сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.
Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган — парламент (Верховна Рада, Сейм тощо); виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.
Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, комуністичні, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії).
8. Легітимність
Термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний». Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) династії монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення — визнання даної державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.
Вимога легітимності влади виникла як реакція проти насильницької зміни влади й насильницького перегляду державних кордонів. Але потреба в легітимності влади формувалася задовго до французької революції, в епоху монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово склалося розуміння легітимності політичної влади як переконання підвладних і світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами легітимності виступають органи державної влади, управлінські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в цілому, правові норми.
Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством у кожній країні та світовим співтовариством ЇЇ правомірності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти, що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.
Для характеристики політичної влади використовується також термін «легальний» (лат. legalis, від legis — закон), що означає «законний». Легальна влада — це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього.
Якщо легальність є формально-юридичною, то легітимність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає, що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися, наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом. Такий вид легітимності притаманний тоталітарному суспільству й досягається завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині», «Плани партії — плани народу» тощо.
Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні владних структур, політичної еліти за національною ознакою. Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб корінної національності, маніпуляції ідеєю національної держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде до утвердження етнократії — влади націоналістично налаштованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах та колишніх радянських республіках». Не уникла цього явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема, заклики й намагання деяких політичних сил призначати на державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.
Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо провідною тенденцією світового розвитку є утвердження раціонально-легального типу легітимності. На відміну від раціонально-легальної легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність грунтується на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість людей за допомогою методів переконання й навіювання. Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади на маси, який не передбачає зворотних зв'язків, активної участі мас у розробці тієї ж ідеології.
Структурна легітимність пов'язана з раціонально-легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.
Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплюється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам.
Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Перша грунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати. Технократична легітимність грунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.
9. Вебер :
Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний7.
Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.
Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.
Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним,на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.
Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності, М. Вебер використав розроблену ним методологію так званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому стала широко використовуватись у політології при класифікації різноманітних політичних явищ і процесів.
Ж. Бюрдо :
Теорія політичної влади Ж. Бюрдо містить класифікацію історичних форм влади: анонімна, індивідуалізована, інституціоналізована, з періодичним поверненням до індивідуалізованого типу влади. Таким чином, критерієм класифікації у Ж. Бюрдо виступає спосіб вираження влади
Непомітна в масі індивідів, анонімна влада виникає із сукупності вірувань, марновірств або звичаїв, які прямо диктують правила поведінки — підпорядкування цим правилам здійснюється без втручання якої-небудь особистої влади. Така влада властива деяким архаїчним суспільствам, хоча її можна спостерігати й у сучасних суспільствах у формі коливань суспільної думки, колективного опору та ін.
Індивідуалізована влада характеризується концентрацією всієї творчої енергії правової ідеї у правителів або в меншостях, що символізують цю владу. Особистісне начало виступає фактором ефективності влади. Ж. Бюрдо вважає, що ця влада (у формі тиранічної влади, у формі влади феодального сюзерена й т. п.) рідко зустрічається в «чистому вигляді», оскільки дуже часто до неї додаються «престиж функції» і «розуміння ідеї», що слугує індивідуалізованій владі.
Інституціоналізована влада — влада, що існує в юридичній формі держави. Ж. Бюрдо вважає, що ця влада є аналогом влади, оцінюваної М. Вебером як раціональна. Інституціоналізована влада — це результат штучного утворення юридичного зв´язку між інституцією, що містить правову ідею, і людиною, що є правителем лише з огляду на органічний статус цієї інституції. Під інституцією Ж. Бюрдо розуміє «підприємство на службі ідеї, організоване таким чином, що ідея, будучи включеною в підприємство, має в розпорядженні вищу міць і тривалість над міццю й тривалістю індивідів, через які вона діє».
10. Концепції влади
Телеологічна (від грец. telos, teleos — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.
Реляціоністська (від франц. relation — відношення, зв'язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб'єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об'єкт. Суб'єктом і об'єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка виявляється в тому, що суб'єкт контролює об'єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики.
Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу. Концепція спро-тиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб'єкт долає спротив об'єкта. Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб'єкт нав'язує свою волю об'єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів. Концепція розподілу сфер впливу має на меті пом'якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між суб'єктами і об'єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються місцями: суб'єкти стають об'єктами і навпаки. Якщо, наприклад, наймач робочої сили диктує умови праці найманому працівникові, то останній, у свою чергу, через профспілкову організацію може контролювати самого наймача. Правляча партія може перетворитися на опозиційну, а опозиційна — стати правлячою. Рядовий виборець може стати політиком, а той — рядовим виборцем тощо.
Реляціоністська концепція влади слушно наголошує на тому, що влада є вольовим відношенням між людьми, за якого суб'єкт тим чи іншим чином долає спротив об'єкта, що суб'єкти та об'єкти владних відносин можуть мінятися місцями. На базі цієї концепції визначаються шляхи, методи й засоби впливу на суспільство з метою досягнення соціальної злагоди і забезпечення політичної стабільності. До них належать, наприклад, стимулювання активності трудової діяльності, дотримання норм громадської поведінки тощо, проте реляціоністська концепція перебільшує можливості для об'єкта стати суб'єктом влади. Владні відносини є результатом об'єктивно зумовленого суспільного поділу праці, який не вирізняється динамізмом. Поділ на владарюючих і підвладних є одним з найбільш сталих у суспільстві. Зрештою, існує величезна різниця між, наприклад, державною владою, в розпорядженні якої є різноманітні ресурси, і владою тієї ж профспілки, основним засобом впливу якої виступає сама організація.
Системна концепція влади розглядає владу як системоутворююче відношення в політичній системі суспільства. Влада, шо в політичній системі виступає як політична влада, з'єднує всі елементи системи в єдине ціле. Основне призначення політичної влади полягає в тому, шоб забезпечувати стабільність у суспільстві, а для цього вона повинна регулювати відносини між людьми й суспільством у цілому, в тому числі й державно-політичними інститутами. Влада покликана вирішувати суперечність між необхідністю організованості й порядку в суспільстві та багатоманітністю інтересів членів суспільства, між якими виникають конфлікти. Влада з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому.
Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами.
Якщо системна концепція в поясненні феномену влади йде від політичної системи суспільства до індивіда, то біхевіористська (від англ. behaviour — поведінка) концепція зорієнтована у зворотному напрямі. Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З набуттям влади пов'язано отримання матеріальних благ, свободи, престижу, безпеки тощо.
У межах біхевіористської концепції влади виокремлюються три основні моделі трактування влади: силова, ринкова та ігрова. Силова модель виходить з того, що головним мотивом політичної поведінки людини є її прагнення до влади. Набута влада, у свою чергу, стає засобом досягнення інших благ. Оскільки владні прагнення людей є різноспрямованими, то головне завдання політичної влади полягає в тому, щоб забезпечити оптимальне співвідношення, баланс сил як владних вольових прагнень.
Ринкова модель біхевіористської концепції влади грунтується на тому, що за умов ринкової економіки влада також стає товаром. На цей товар, як і на будь-який інший, поширюються відносини попиту і пропозиції. В результаті виникає своєрідний ринок влади зі своїми покупцями і продавцями та менеджерами як посередниками між ними. Вони, зокрема, готують кандидатів на владу і забезпечують їх перемогу на виборах. Ігрова модель влади розглядає владні відносини, боротьбу за владу як своєрідну гру, що відбувається за певними правилами.
У частині мотивації політичної поведінки біхевіоризм є різновидом психологічної концепції влади. Головною особливістю цієї концепції є пояснення владних відносин психологічними мотивами. В одних випадках, наприклад у біхевіоризмі, постулюється воля до влади як її джерело, в інших — прагнення людини до влади, особливо володіння владою, пов'язуються з необхідністю суб'єктивної компенсації нею притаманних їй фізичних чи духовних вад. Деякі дослідники психологічні основи волі до влади шукають у підсвідомих мотивах, у тому числі сексуальних. Стверджується, зокрема, шо у психіці людини є структури, які сприяють тому, що вона підсвідомо віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності, власної захищеності й заспокоєння за допомогою любові до володаря. Ці та інші різновиди психологічної концепції влади допомагають з'ясувати механізми мотивації влади, як відносин панування і підкорення.
Існують також інші концепції влади — інструменталістська, структуралістська, функціональна, конфліктологічна тощо. Кожна з них розкриває якусь особливість чи сторону влади.
11. Політична система це цілісна, інтегрована сукупність політичних інститутів, суспільних структур і цінностей, а також їх взаємодій, в яких реалізується політична влада і здійснюється політичний вплив.
В політичну систему включаються не тільки політичні інститути, безпосередньо і що беруть активну участь в політиці (держава, партії, лідери), але і економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, що мають політичне значення і опосередковано впливаючи на політичний процес. Призначення всіх вказаних політичних і суспільних інститутів ( в їх політичному значенні) полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, матеріальні, технологічні і т.д.) і спонукати населення до ухвалення цього розподілу як обов'язкове для всіх.
В західній політології можна виділити два основні підходи при характеристиці політичної системи суспільства:
Типологія :
Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.
Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання.
Континентально-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст.
У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний типполітичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.
Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується високим ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство.
Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада грунтується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.
Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.
Тоталітарні політичні системи характеризуються одер-жавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зрошенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій> фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомислення тощо.
12. Структура :
Структура і функції політичної системи. Політична система, як вже наголошувалося, складається з підсистем, які взаємозв'язані один з одним і забезпечують функціонування політичної влади. Різні дослідники називають різну кількість таких підсистем. Проте за функціональною ознакою можна виділити певні підсистеми.
Основний елемент політичної системи - інституційна підсистема, в якій найважливішим інструментом реалізації загальнозначущих інтересів є держава. Максимально концентруючи в своїх руках владу і ресурси, воно розподіляє цінності і спонукає населення до обов'язкового виконання своїх рішень. Особливе значення мають церкву і засоби масової інформації, що володіють здатністю істотно впливати на процес формування громадської думки.
Нормативна підсистема включає правові, політичні, моральні норми і цінності, традиції, звичаї. Через них політична система надає регулятивну дію на діяльність інститутів, поведінка громадян.
Комунікативна підсистема включає всі форми політичної взаємодії як усередині системи (наприклад, між інститутами держави і політичними партіями), так і з політичними системами інших держав.
Культурна підсистема є сукупністю субкультур, конфесійною (релігійну) системою, визначаючих пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політичну ментальність.
Функціональна підсистема - це методи політичної діяльності, способи здійснення влади. Вона складає основу політичного режиму, діяльність якого направлена на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здійснення влади в суспільстві.
Функції політичної системи. Функції політичної системи багатоманітні, що викликане складністю політичного життя. Виділимо наступні з них:
керівництву, проведення демонстрацій на підтримку режиму і т.д. В результаті «входу» відбувається процес дії зовнішнього середовища на політичну систему. Слідством цього впливу служить реакція системи на вимоги або підтримку, тобто «вихід». На «виході» з'являються авторитарні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть виступати у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, політичні заяви тощо.
Отже, вважав Д.Істон, «системний аналіз політичного життя заснований на понятті «системи, зануреної в середу» і схильної діям з її сторони. Такий аналіз припускає, що система, щоб вижити, повинна мати здатність реагувати».
13. Концепція Істона
У США теорія політичної системи почала активно розвиватись від початку 50-х років.Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Системний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень.
Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовиша й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи — економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, шо вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві.
На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, шо є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.
Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і внутрі самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході — це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовиша, а на виході — рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи.
Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян.
Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки — вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні рішення шодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тошо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень.
Політична система, за Д. їстоном, це засоби, за допомогою яких вимоги за підтримки суб'єктів і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична система забезпечує мобілізацію суспільних ресурсів на досягнення цілей і координацію зусиль членів суспільства у вирішенні політичних, економічних, соціальних і культурних проблем. Механізм функціонування політичної системи має в собі й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але здійснити це можна лише за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи.
Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, шо забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, ЇЇ кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, динамічна система, що постійно змінюється.
14. Держава: сутність, ознаки, походження
Держава є багатоаспектним суспільним утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об'єктивно утруднюють з'ясування та визначення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення.
Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Територією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної держави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом.
Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж усієї історії викликали найжорстокіші конфлікти між ними. Територія держави може охоплювати величезні ділянки земної поверхні, наприклад територія Росії, Китаю, Канади, США, Бразилії, навіть окремі континенти (Австралія), а може складатися з одного-двох квадратних кілометрів (Ватикан, Монако), однак за будь-яких умов вона є необхідною для існування держави. Хоча могутність держави визначається не стільки розмірами її географічної території, скільки економічним потенціалом, відсутність владного контролю за якоюсь частиною території є виявом слабкості держави.
Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпорядковується державній владі. Населення держави може складатися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатонаціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин — представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб'єктами державотворення.
Соціальна, особливо етнічна, політична і культурна інтегрованість населення держави дозволяє визначати його як народ. Представники одного народу навіть за наявності етнічних відмінностей між ними мають почуття належності до однієї спільноти завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Як і територія, народ також є атрибутивною ознакою держави, оскільки не може бути держави без народу. Проте можуть існувати народи без власної держави, наприклад єврейський народ до утворення держави Ізраїль (1948), цигани, палестинський народ або курди, які й досі не мають своєї державності.
Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. Виокремлення та аналіз інших, крім території і населення, ознак держави пов'язане саме з цим її складовим елементом і є безпосереднім завданням політології.
Держава в політологічному розумінні — це політичний інститут, складова політичної системи суспільства. Як політичний інститут і головний носій політичної влади в суспільстві вона характеризується наявністю системи органів — парламенту, уряду, судів тощо, які реалізують функції державної влади і складають державний апарат, що є однією з основних політичних ознак держави.
Однією з найважливіших характеристик держави є її суверенітет.
Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Лише держава має право застосовувати примус,причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього у неї є певні правові, матеріальні та організаційні можливості, спеціальний апарат примусу.
Теорії походження держави :
Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завоювання, класова і психологічна.
15. Функції держави :
Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами, забезпечує цілісність, узгоджує багатоманітні соціальні інтереси. Це загальне призначення держави конкретизується в її багатоманітних функціях як основних напрямах діяльності держави, її впливу на суспільство всередині країни та на інші держави. Є різні підходи до розрізнення функцій держави. Найпоширеніший у науковій літературі поділ їх на внутрішні та зовнішні.
Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розрізняються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно-виховна, до яких додається ще правова. Економічна, або господарсько-організаторська, функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. Реалізується вона через визначення державою стратегії економічного розвитку, його планування чи програмування, видання законодавчих актів з регулювання економічної діяльності, вироблення і проведення податкової політики, виділення кредитів, використання економічних санкцій і стимулів тощо. Розпоряджаючись загальнонаціональною власністю, держава виступає і як підприємець. У різних суспільствах економічна функція держави здійснюється в неоднаковому обсязі, та вона є значною у будь-якому разі.
Соціальна функція держави полягає передусім в узгодженні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні на цій основі цілісності та єдності суспільства. Держава вирішує також низку важливих завдань щодо задоволення різноманітних потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку та ін.
Оскільки держава є політичним інститутом, то кожна з її функцій тією чи іншою мірою має політичний характер. Однак держава виконує й суто політичну функцію, пов'язану зі здійсненням політичної влади. Ця функція містить визначення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо.
Культурно-виховна функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. Реалізується вона через державне фінансування культурно-освітніх закладів, законодавче встановлення вимог до освітньої підготовки, підтримку розвитку мистецтва тощо.
Головним засобом здійснення державою її функцій є право. За допомогою права держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві. Дотримання правових норм контролюється і забезпечується спеціальною системою державних правоохоронних органів, до якої входять суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, податкової поліції, митного контролю, юстиції, безпеки тощо. Правова, а точніше, правотворча і правоохоронна, функція є однією з найважливіших функцій держави.
Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямовані на охорону національних інтересів на міжнародній арені. їхні різновиди можна виокремити залежно від характеру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва. Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й територіальної цілісності від зовнішніх посягань. Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організаціями. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях тощо. Зовнішні функції держави тісно пов'язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування має умовний характер. Залежно від цілей, засобів, характеру виконуваних класових завдань можливі й інші підходи до виокремлення функцій держави.
Апарат держави — юридично оформлена система всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу з Управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.
Можливе двояке розуміння апарату держави: у вузькому і Широкому розумінні.
Апарат держави (у вузькому розумінні) — власне управлінський апарат або апарат виконавчої влади, який складається з чиновників і очолюється вищими виконавчими органами.
Апарат держави (у широкому розумінні) — поряд із власне Управлінським апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління, збройні сили, дипломатичні представництва за кордоном та ін.
16. Правова держава
Правова держава - це держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах з індивідами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає.
Ідея правової держави спрямована на обмеження влади (чинності) держави правом; на встановлення правління законів, а не людей; на забезпечення безпеки людини в його взаємодіях з державою
Основні ознаки правової держави:
1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).
2. Наявність Конституційного Суду - гаранта стабільності конституційного ладу - органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.
3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон.Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.Самі закони, які можуть бути використані як форма легалізації сваволі (прямій протилежності права), повинні відповідати праву, принципам конституційного ладу. Юрисдикцією Конституційного Суду чинність неправового закону підлягає призупиненню, і він направляється в Парламент для перегляду.
4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.
5. Взаємна відповідальність держави й особистості:
особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.
6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.
7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.
8. Правова культура громадян - знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).
17. Типи і форми держави
Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, населення, політична влада, апарат, суверенітет тощо) держава існує в багатоманітних конкретних формах.
Форма держави — це сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними функціональними способами організації влади.
У політології є три основних категорії, які розкривають форму держави: «форма державного правління» (інституціо-нальні характеристики організації влади), «форма державного устрою» (територіальні характеристики організації влади) і «політичний режим» (функціональні характеристики організації влади). Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.
Типи :
Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на такі групи, які дадуть змогу розкрити їхню соціальну сутність. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали чи виражають держави, об'єднані в даний тип.
Тип держави — це сукупність держав, які мають спільні загальні ознаки і відображають відповідний рівень їхнього розвитку на певному історичному етапі.
Сучасна наука розглядає два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний.
1) цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифікації держав поняття "цивілізація", що включає соціальноекономічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступень гармонії природи і людини, рівень її свободи — економічної, політичної, соціальної і духовної. Прихильники цього підходу (Г. Кельзен, М. Коркунов, А. Дж. Тойнбі) співвідносять державу насамперед із духовноморальними та культурними факторами суспільного розвитку.
Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру, менталітету, географічного середовища, вони поділяють цивілізації на первинні та вторинні
До первинних цивілізацій, яким притаманна командноадміністративна організація державної влади, віднесені: давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон, Бірма), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна цивілізації.
До вторинних цивілізацій, які характеризуються передусім правовою організацією державної влади, віднесені: західноєвропейська, східноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська цивілізації (сучасні держави Західної та Східної Європи, Північної та Латинської Америки).
Цивілізаційний підхід безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн, дозволяє бачити в державі не лише інструмент політичного панування одних верст населення над іншими, але й найважливіший фактор духовнокультурного розвитку суспільства. Проте суттєвим недоліком такого підходу є недооцінка соціальноекономічних факторів, звеличування культурного елемента, відсутність визначення історичних закономірностей розвитку держав, зміни одного типу держави іншим.
2) формаційний підхід оснований на економічних факторах, таких, як стан розвитку виробничих відносин, спосіб виробництва, які зрештою визначають певний історичний тип держави. Відповідно до марксистських положень, що становлять теоретичну основу цього підходу, класова сутність держави, у кінцевому підсумку, визначається економічним фактором, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом, за формою і змістом зумовлена економічним ладом суспільства. За марксистською формаційною теорією підставою типології держави є суспільноекономічні формації.
Формація — це історичний тип суспільства, яке базується на певному способі виробництва матеріальних благ і його основі — формі власності.
В історії людства таких формацій було п'ять:
1) первіснообщинна;
2) рабовласницька;
3) феодальна;
4) буржуазна (капіталістична);
5) комуністична (перехідним етапом до якої була соціалістична). Перехід від однієї суспільноекономічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни типів виробничих відносин, що віджили, і заміни їх новим економічним ладом.
З кожною формацією, крім первіснообщинної та комуністичної, пов'язаний певний історичний тип держави.
Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак держави, що існують в межах однієї суспільноекономічної формації, які виражають її соціальну сутність і соціальне призначення в суспільстві.
Марксистськоленінська теорія виділяє чотири типи держави залежно від форм пануючої в них власності:
1) рабовласницька;
2) феодальна;
3) буржуазна (капіталістична);
4) соціалістична.
18. Парламентська форма правління
За визначенням українського правознавця В. М. Шаповала, парламентаризм — «це система взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або особливої і досить істотної ролі у здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального колегіального постійно діючого представницького органу»
Парламентаризм означає не просто наявність парламенту, а його верховенство у сфері законодавчої влади і провідне становище в системі вищих органів державної влади. Парламентаризм не може існувати без парламенту, його основою є саме сильний і повновладний парламент. Але парламентаризм водночас є такою властивістю парламенту, якої він може й не мати. Парламент може існувати без істотних елементів парламентаризму, що є характерним для авторитарних і тоталітарних політичних режимів.
Юридичними проявами парламентаризму є розмежування законодавчої і виконавчої влади, контроль парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, привілейований статус депутатів та їх юридична незалежність від виборців (вільний мандат). Парламентаризм передбачає наявність у країні впливових політичних партій, досконалого виборчого законодавства, чітку політичну структурованість парламенту, формування у ньому сталої більшості, жорстку партійну дисципліну. За відсутності необхідних умов становлення парламентаризму парламент може перетворитися на безплідну говорильню, а депутатський мандат використовуватиметься ніким не контрольованими депутатами для вирішення особистих справ.
Парламент (англ. parliament, франц. parlement, від parler — говорити) — це вищий колегіальний представницький законодавчий орган держави.
Парламенти є виборними й колегіальними органами держави, які функціонують за умов демократичного правління. В унітарних державах парламенти формуються на загальнонаціональному рівні, у федераціях — також і на рівні їх суб'єктів. Визначальними характеристиками парламентів є їхня структура, порядок формування та обсяг компетенції.
Основною ознакою структури парламентів багатьох країн є двопалатність, або бікамералізм. Історично сформувалися три основних причини бікамералізму. Другі, або верхні, палати вводились, по-перше, для представництва аристократії, по-друге, для стримування радикалізму нижніх палат, по-третє, для представництва на загальнодержавному рівні інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах. На кінець 1996 р. двопалатні парламенти діяли у 18 з 22 федеративних держав і в 40 із 150 держав унітарних.
Найважливішими елементами структури палат парламентів є парламентські фракції, керівні органи і комісії, або комітети.
Парламентська форма державного правління є традиційною длякраїн Західної Європи, в яких вона виникла історично природнимшляхом у ході загальнодемократичних перетворень, що завершилисянаприкінці XІХ — на початку XX ст. Східноєвропейські й азійськікраїни, де має місце парламентська форма державного правління, від-різняються від західноєвропейських парламентських монархій і рес-публік тим, що демократичні інститути в них менш стійкі, а демокра-тичні традиції менш розвинені; у цілому ж західноєвропейські парла-ментські монархії й республіки більшою мірою наближені до правовоїдержави в ідеальному смислі.
19. Президентське правління
М. Шугарт і Дж. Кері узагальнили сказане вище і сформулювали визначення
президентської системи, відповідно до якого, президентська система передбачає:
1) всенародне обрання носія верховної виконавчої влади (незалежно від того, є
цей носій одноособовим чи колегіальним);
2) терміни повноважень носія верховної виконавчої влади і законодавчого органа
фіксовані й не залежать від довіри сторін одне до одного, тобто президент не може
розпустити парламент, а парламент – скинути президента, а отже, нема механізму
дострокових виборів;
3) виборна виконавча влада призначає уряд і формує його склад
Отже, президентська форма правління – така форма врядування, за якої всенародно обраний президент виконує функцію глави держави і керівника уряду, а виконавча влада відділена від
законодавчої і не підзвітна їй.
Особливості :
1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження
збалансованої системи стримувань і противаг; чіткий поділ між двома
легітимізованими гілками влади: виконавчою – президентом, законодавчою –
парламентом;
2) обрання президента на загальних виборах;
3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;
4) президент формує уряд за обмеженої участі парламенту;
5) відсутність політичної відповідальності уряду (кабінету) перед парламентом;
6) глава держави не має права на розпуск парламенту;
7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента
підписами міністрів, які відповідали б за них;
8) сильна позиція президента в політичній системі (у парламентській республіці
сильна позиція в політичних партій, а за прямої демократії – у народу);
9) відсутність інституту дострокових виборів президента, але є механізм заміни
президента віце-президентом чи іншою уповноваженою особою;
10) парламент розглядає й ухвалює закони, а президент може їх блокувати через
право вето;
11) президента впродовж встановленого терміну правління неможливо позбавити
влади простим парламентським голосуванням.
20. Характеристика політичного режиму, типи
політичний режим визначається трьома основами: економічною, політичною та ідеологічною. Економічною основою виступає власність на основні засоби виробництва в різноманітних формах (в чиїх руках власність, в інтересах того класу, соціальної спільності і створюються сприятливі умови політичного і економічного життя). Політичною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний можновладцям. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устрою.
На основі структурних елементів політичного режиму виокремлюються його основні ознаки: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування; становище й роль громадських організацій і партій; правовий статус особи; встановлена законодавча система; зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності; рівень економічно-господарського розвитку; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних та каральних органів; історичні й культурні традиції, моральні звичаї народу в ставленні до влади. Найважливішими ознаками політичного режиму є вживані процедури та способи організації установ влади і врядуван-ня, стиль прийняття публічних, тобто загальних і обов'язкових для всіх, рішень, відносини між державою і громадянами3.
Важливою характеристикою політичного режиму є його легітимність (від лат. legitimus — законний). За прямого значення цього терміна легітимним є той політичний режим, який встановлений законним шляхом і спирається на закони. Проте на законах у їх формально-правовому значенні можуть грунтуватися й тиранічні, диктаторські режими, засновані на гнобленні мас. Тому існує інше розуміння легітимності політичного режиму — як визнання його масами, яке спирається на їхнє переконання в тому, що саме такий режим є найкращим з усіх можливих і найбільшою мірою відповідає їхнім інтересам.
Типологія за Г. Москою :
Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий — ліберальним.
Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто особи, котра персоніфікує інститут, від імені якого діють усі ті, хто наділяється частиною або часточкою публічної влади. У разі наслідування автократії наявна комбінація автократичного принципу з аристократичною тенденцією, а в разі виборної автократії — комбінація автократичного принципу з демократичною тенденцією.
Ліберальний режим характеризується більш-менш досконалою організацією виборчої системи. Для нього характерно те, шо закон грунтується на згоді більшості громадян, а функціонери, які прямо чи опосередковано призначаються підлеглими, є тимчасовими й відповідальними у своїх діях перед законом.
Г. Моска не довів до кінця свою типологію політичних режимів. Деякі західні дослідники, підбиваючи підсумки його міркуванням, наголошують, що виокремлені Г. Москою два принципи організації влади, комбіновані з двома тенденціями поповнення політичного класу, визначають чотири типи політичних режимів: 1) аристократично-автократичний (абсолютна монархія); 2) аристократично-ліберальний (парламентарна, конституційна монархія); 3) демократично-автократичний (президентська республіка); 4) демократично-ліберальний (парламентарна республіка).
Класифікуючи політичні режими можна використати підхід, запропонований французьким політологом Е. Шілзом, котрий розрізняє п'ять типів режиму: політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, котрі негативно ставляться до будьяких змін і схильні зберігати існуючий лад).
Ще один підхід до типологізації політичного режиму запропонував Аренд Лейпхарт, виходячи із співвідношення типу виборчої системи і форми правління, на основі якого він виділив чотири демократичні режими: президентськомажоритарний (США); парламентськомажоритарний (Великобританія, Нова Зеландія, Австралія, Канада); парламентськопропорційний (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія, Швеція); президентськопропорційний (країни Латинської Америки).
При аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі, Андронік Мігранян) використовують якісну шкалу, що включає шість об' єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократич-ний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим.
21. Демократичний політичний режим
Демократичний політичний режим. Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін «демократія» в перекладі з грецького (demos – народ, kratos - влада, владарювання) означає «владу народу».
Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади.
Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.
Найважливішими ознаками демократії є:
Основні способи (форми) реалізації демократії.
Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи реалізації демократії.
Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.
Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.
Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.
22. Тоталітарний режим
Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.
Диктатура ( від лат. dictatura – «необмежена влада») - режим правління однієї особи або групи осіб на чолі з лідером без якогось контролю з боку керованих виникла давно і мала безліч історичних форм свого прояву. Спочатку, в республіканському Римі (У-1 століття до н.е.) диктатором іменувався надзвичайний посадовець (магістрат), що призначався на термін не більше шести місяців для організації захисту від зовнішньої загрози або для придушення внутрішнього заколоту. Починаючи з Сулли і, особливо з Цезаря, який багато разів отримував диктаторські повноваження, характер диктатури істотно змінився. Диктатор став непідвладний праву, непідзвітний народу і змінював закони в своїх інтересах.
Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно режиму, що склався в Радянському Союзі.
Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Створення розгалуженої системи масових комунікацій дозволило забезпечити ідеологічний і політичний контроль над особою. Особа ж в умовах руйнування традиційних форм життя стала беззахисної перед світом ринковій стихії і конкуренції. Ускладнення соціальних відносин зажадало посилення ролі держави («етатизм») як універсального регулятора і організатора взаємодії індивідів, що мають не співпадаючі інтереси. Досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни.
В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і З.Бжезінській виділяють наступні:
1)централізоване керівництво і управління у сфері економічної;
2)система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;
3)визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;
4)панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;
5)зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);
6)культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації;
7)зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;
8)вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.
Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму: комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»).
Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї.
Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. До 80-м рокам ХХ в. в тоталітарних державах проживала приблизно третина людства.
Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.
Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.
Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.
23. Авторитарний режим
Авторитаризм звичайно розглядається як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.
Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи.
Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна, почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.
Істотними рисами авторитаризму є:
До витоків авторитаризму можна віднести:
Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних і інших чинників він, кінець кінцем, еволюціонує у напрямі демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер авторитарний політичний режим носив в останні десятиріччя ХХ в. Так, авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).
24. Соціальні спільності. Класифікація
Соціальна група — це найбільш загальне і специфічне поняття соціології, що означає певну сукупність людей, які мають загальні природні і соціальні ознаки і об'єднані спільними інтересами, цінностями, нормами і традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними і неформальними соціальними інститутами. Для виникнення групи необхідна внутрішня організація, мета, конкретні форми соціального контролю, зразки діяльності. При цьому організація групи може бути формальною або неформальною — в залежності від її цілей і завдань.
• Формальною (офіційною) групою є об'єднання людей, яке утворюється на основі офіційного документа юридичних норм, установ, правил, службових інструкцій, приписів тощо. Члени такої групи націлені на виконання якогось виду діяльності і знаходяться в ієрархічно структурованій підпорядкованості (наприклад, учнівський клас, студентська група, виробничий колектив, військовий підрозділ, футбольна команда і т. д.).
• Неформальна група складається стихійно і не мас особливих документів, які регламентують її функціонування, але вона також утворюється на основі загальних інтересів, прагнень, що об'єднують людей в більш або менш стійкі об'єднання (наприклад, сім'я, дружня компанія, злочинна зграя і т. д.). Поведінка членів такої групи регламентується особливими неписаними правилами, відносини між ними є тісними і залежними один від одного.
В залежності від кількості членів і умов внутрішньо-групової взаємодії соціальні групи діляться на малі, середні і великі.
До малих соціальних груп відносять такі об'єднання людей, в яких всі члени знаходяться в безпосередньому контакті один з одним і, як правило, вони нараховують від двох (діада) — трьох (тріада) до кількох десятків людей (сім'я, шкільний клас, виробнича бригада, рота, взвод і т. д.). Малу групу можна визначити як психологічно єдиний соціальний осередок. Ознака групи полягає, перш за все, в тому, що зміна однієї частини групи змінює стан всіх інших частин.
Американський соціолог Е. Шілз (1911 — 1988 рр.) виділяє три типи таких малих первинних груп: 1) первісні групи, які мають міцні, багаторічні зв'язки і традиції (наприклад, сім'я); 2) "особистісні групи" (групи друзів, наприклад); з) "ідеологічні групи", які об'єднують людей із спільними цінностями.
Соціальні групи середніх масштабів — це порівняно сталі спільності людей, які працюють на одному підприємстві і є членами яких-небудь суспільних організацій або проживають на одній достатньо великій, але обмеженій території (мешканці міста, району, області).
Великі соціальні групи — це сталі сукупності значної кількості людей, які діють разом в соціально значимих ситуаціях і функціонують в масштабах країни або їх об'єднань (класи, соціальні верстви, професійні групи, етнічні спільності (нація, раса, народність) або демографічні об'єднання (групи молоді, жінок, чоловіків, пенсіонерів і т. д.).
За соціометричною теорією Як. Морено (1892 — 1974 рр.), найбільш значними соціальними групами є соціальні спільності, які розглядаються ученими як форми соціальної організації суспільного життя індивідів.
Соціальні спільності — це емпірично фіксовані, реально існуючі об'єднання індивідів, які є відносною цілісністю, що може виступати як об'єкт соціального впливу, володіє емерджентними властивостями, тобто знову виникає в результаті об'єднання за певними характеристиками, не завжди притаманними окремим індивідам. Наприклад, у високоосвітньому товаристві можуть бути люди з дуже низьким рівнем освіти або взагалі не освічені.
Польський соціолог Ян Щепанський (1913 — 1993 рр.), пропонує виділяти два великих типи спільностей: природні, які існують в реальності (територіальні, соціальні), і номінальні (наприклад, спільність українських підприємців , фермерів і т. д.). Вказані спільності він ділить на фіксовані в соціальній системі, до яких відносяться класи, професійні групи, і нефіксовані (наприклад, рух зелених).
25. Теорія соціальної стратифікації
Термін стратифікація (з лат. stratum - прошарок, верства, facere — робити) був введений П. Сорокіним для позначення соціальної нерівності.
Як уже було сказано, у марксизмі основою стратифікації є виключно економічний чинник, М. Вебер удосконалив дану систему і додав ще два чинники — соціальний престиж і владу (належність до політичних партій).
Однією з найбільш розроблених концепцій соціальної стратифікації є функціоналістська (Т. Парсонс, Е. Шилзта ін.), відповідно до якої стратифікаційна система суспільства являє собою диференціацію соціальних ролей і позицій і є об'єктивною потребою будь-якого розвиненого суспільства. З одного боку, вона обумовлена поділом праці й соціальною диференціацією різних груп, а з іншого боку — є результатом дії пануючої в суспільстві системи цінностей і культурних стандартів, що визначають значимість тієї або іншої діяльності й узаконюють складну соціальну нерівність.
Підсумовуючи аналіз основних концепцій соціальної нерівності можна зробити висновок, що:
Соціальна стратифікація — це соціальний процес, в ході якого соціальні верстви виявляються нерівними між собою і відрізняються за правами, пільгами, авторитетом, престижем.
Таким чином, соціальна стратифікація означає і процес розшарування суспільства на верстви, нерівні між собою і саме це розшарування. Соціально нерівні верстви прийнято називати стратами.
Страта — соціальний прошарок індивідів, що різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства.
Слід зазначити, що страти існують в будь-якому суспільстві, де є соціальна нерівність. Тому існування страт в колишньому СРСР свідчило про наявність в ньому соціальної нерівності. Щоправда, межі між стратам и визначити іноді буває дуже складно, і, як правило, тим складніше, чим більше страт в суспільстві існує.
За роки існування теорії соціальної стратифікації були зроблені спроби розробити загальну стратифікаційну модель суспільства.
Опираючись на наукові дослідження своїх попередників, сучасний американський соціолог Е. Гідденс, виділив такі системи стратифікації як рабство, касти, стани і класи[3, с. 117 - 119].
• рабство — найбільш виражена форма нерівності, коли деякі індивіди буквально належать іншим як їхня власність;
• касти пов'язують найчастіше з культурою індійського субконтиненту. Однак термін "каста" не індійського, а португальського походження й означає "рід" (або "чистий рід"). В індійців для опису кастової системи використовувалися інші слова, зокрема "варна" і "джаті". Варни включають чотири категорії, що ранжуються за соціальним престижем. Належать до цих груп і"недоторкувані", займаючи найнижчу позицію. Джаті визначають групи, усередині яких кастові ранги мають організований характер;
• стани були частиною європейського феодалізму, але існували й в багатьох інших традиційних цивілізаціях. Феодальні стани включали страти з різними обов'язками й правами: стан, який складався з аристократії й дворянства; стан, що складався з духівництва, котре, маючи більше низький статус, малобільші привілеї; "третій стан" — слуги, вільні селяни, торговці й художники;
• класи — більші групи людей, що розрізняються загальними економічними можливостям, які впливають на їхній стиль життя. Власне, багатство разом із заняттям складає головну передумову класових розходжень. Основні класи, що існують у західних суспільствах: вищий (володіє або прямо контролює виробничі ресурси: багатії, великі промисловці, верхівка керівництва), середній (більшість "білих комірців" і професіоналів), робітники ("сині комірці" або зайняті ручною працею); у деяких індустріальних країнах четвертий клас — селянство (люди, зайняті в традиційних типах сільськогосподарського виробництва).
26. Теорія середнього класу
У XX ст. теорія “середнього класу”, що обґрунтовує його стабілізуючу роль у суспільстві, посіла помітне місце в політичній та соціологічній думці. Він трактується як більшість населення, що має власність і достатні можливості для заможного життя; він працьовитий, наполегливий у досягненні мети, вміє розпорядитися доступними йому благами і цінує надані суспільством можливості для соціальної мобільності. Американський соціолог Е. Райт у праці “Класи” вказує на чотири типи тлумачення суті середнього класу:
класова поляризація не зникає, про що свідчить наявність середнього класу;
середній клас є спадкоємцем дрібної буржуазії;
середній клас це професійно-менеджеріальний, або “новий клас”;
середній клас складається з тих, хто відноситься до “середніх страт” з своєю соціальною позицією безвідносно до будь-якого класу (7;85).
Представники теорії “суспільства середнього класу”, як правило, розрізняють “старий середній клас” – ремісники, селяни, торговці та “новий середній клас” – службовці, інженери, техніки, вчителі, вчені. Згідно Серван-Шрейдеру, новий середній клас являє собою нове об’єднання людей і колективів, які володіють багатосторонньою технічною компетенцією, якої потребує сучасний процес технологічного обновлення. Р.Дарендорф стверджує, що в результаті соціальної мобільності створилася нова середня верства з службовців та чиновників, так званий “клас людей обслуговування”.
Особливої уваги в структурі суспільства заслуговує інтелігенція. Зараз західні соціологи визначають інтелігенцію як новий клас, за яким визначають майбутнє. Він складається з освічених, професійно навчених, дипломованих спеціалістів, які завдяки високому рівню професіоналізму володіють високим почуттям самосвідомості, значимості, автономії, що дозволяє розглядати їх як певну соціальну спільність. Спільним для них є також і те, що вони, як правило, не мають власності на засоби виробництва, а джерелом доходів є отримані знання і здібності
27. Бюрократія
Посередником між елітою і масами виступає бюрократія. У прямому значенні термін «бюрократія» (франц. bureaucratie, від франц. bureau — канцелярія, контора, бюро і грецьк. kratos — сила, влада, панування) означає «панування канцелярії», «влада контори». Як соціальна верства бюрократія виступає «групою осіб (у сучасному суспільстві — спеціалістів), які професійно виконують адміністративні функції в межах політичних структур та організацій»
Під бюрократією розуміють також систему управління, здійснюваного за допомогою апарату влади, що відокремлений від суспільства, стоїть над ним, наділений специфічними функціями і привілеями*. Бюрократами звичайно називають службовців середніх ланок державного апарату, чиновників. Іноді бюрократія тлумачиться дещо ширше: до неї залучають також працівників виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, апарату політичних партій і громадських організацій.
Похідним від бюрократії є бюрократизм, під яким розуміють вивищення державних службовців над суспільством і громадянами, абсолютизацію ними власних інтересів під виглядом державних, невиправдану заорганізованість у вирішенні в державних установах тих чи інших важливих для громадян питань.
Бюрократія утворює апарат політичних організацій, ядро державних структур. її роль у політиці полягає у виконанні функцій посередника між елітою і рештою суспільства: вона є виконавцем волі еліти й безпосереднім керівником населення. Верхній прошарок бюрократії — це адміністративна еліта. Оскільки феномен бюрократії, з одного боку, зумовлений об'єктивно, а з іншого — є джерелом бюрократизму, то в політології він оцінюється неоднозначно. Розглянемо два протилежні підходи до оцінки бюрократії.
М. Вебер вважав бюрократію елементом раціонального типу державного устрою, гадав, що вона втілює найефективніші й найраціональніші способи управління організаціями. її позитивними рисами є ієрархічність управління, компетентність і дисциплінованість чиновників, безособовий характер відносин між ними. Принцип ієрархії, розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню управління контролювати нижчий, а з іншого — чітко визначити права та обов'язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та інструкціями, виходити за які чиновник не має права. Звідси М. Вебер виводив характерну для бюрократії дисциплінованість та повагу до закону. Просування чиновника службовими сходинкам грунтується на його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті, його фіксований посадовий оклад, а також те, шо він не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера, звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства й держави, а не окремих привілейованих осіб.
Тривалий час концепція раціональної бюрократії М. Вебера не піддавалась сумнівам, тим більше, що вона була сконструйована в руслі методології «ідеального типу», яка не передбачає прямого перенесення теоретичної моделі на реальність. Але в 40-ві роки американський соціолог Роберт Мертон та його група піддали цю концепцію різкій критиці. Вони показали, що ті формальні зв'язки й відносини, принципи і функції, які відображені в концепції М. Вебера, насправді розмиті й дисфункціональні. Авторитарність та ієрархічність владних відносин породжують панування командних, адміністративних методів управління, тяганину й консерватизм, безініціативність і безвідповідальність. Насправді бюрократія слугує не державі й суспільству, а собі. Орієнтацію на загальні інтереси вона підмінює орієнтацією на власні корпоративні інтереси. Замість раціональності бюрократичного управління діє чинник її ірраціональної поведінки, замість доцільної ієрархії управління існує культ начальства, а замість деперсоніфікації відносин — неформальні зв'язки й корпоративізм.
28. Політичні еліти. Суть, роль, функції
В будь-якому суспільстві існує і повинне існувати меншина населення, яке ухвалює найважливіші рішення в суспільстві і править більшістю. Ця меншина, що здійснює функції управління, володіє специфічними особовими особливостями і професійними якостями, що допомагають перебувати при владі і утримувати її. Цей особливий прошарок людей називають правлячою або політичною елітою.
Під політичною елітою можуть розумітися, наприклад, правляча каста, середньовічна аристократія, правлячий клас Нового часу, елітні групи сучасного суспільства. Всі ці прошарки розрізняються за своїм походженням, способам і джерелам рекрутування, способу життя, проте мають і ряд фундаментальних загальних ознак - займають привілейоване положення в суспільстві, мають більш високий рівень життя, а головне - контролюють основні важелі влади.
Політична еліта - це привілейована група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь в ухваленні рішень, зв'язаних з використанням влади.
Еліти ( в перекладі з французького - «краще», «вибране»):
Функції :
Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.
Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і політичних сил аж до громадянської війни.
Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає ЇЇ регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.
Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.
Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв'язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою з'ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому.
29. Парето
В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:
= соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;
= еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;
= розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного:
- «леви», для яких характерні відвертість, рішучість в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання. Вони добрі для стабільних ситуацій, оскільки украй консервативні;
- «лисиці», що володарюють за допомогою використовування різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу, роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі і здібні до перетворень правителі;
= суспільство, в якому переважають «леви», приречено на застій; суспільство, в якому переважають «лисиці», відрізняється динамічністю розвитку;
= поступальність і стабільність в розвитку суспільства можуть бути забезпечений при пропорційній притоці в еліту першої і другої орієнтації.
30. Моска
Професор, депутат, сенатор Г.Моска (1854-1941) сформулював свою теорію еліти в роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин». Аналіз «політичного класу» Г.Моска здійснював за допомогою організаційного підходу. На його думку:
= розвиток будь-якого суспільства незалежно від способу соціальної і політичної організації здійснюється керівним класом;
= групова згуртованість і однодумність, властива суспільному класу, забезпечуються завдяки наявності у нього організації, структури, що дозволяє зберігати владу;
= сам правлячий клас неоднорідний; він складається з двох прошарків: дуже нечисленної групи «вищого начальства» (щось подібне до «наделіти» всередині еліти) і набагато більш численної групи «начальників середньої ланки»;
= входження в політичний клас припускає наявність у індивіда особливих якостей і здібностей. Доступ в політичний клас відкривають три якості: військова доблесть, багатство, церковний сан. З ними пов'язано три форми аристократії - військова, фінансова і церковна. У результаті розвитку цивілізації переважаючим стає багатство. Менше значення мають наукові знання, уміння застосовувати їх практично;
= домінуючим критерієм для відбору в політичний клас є здатність управляти, яка включає знання національного характеру, ментальність народу і власне досвід управління.
Г.Моска в роботі «Правлячий клас» писав, що у всіх суспільствах існують два класи людей - клас який править, і клас, яким правлять. Правлячий клас завжди є нечисленним. Меншина править більшістю, тому що вона, по-перше, зорганізована, а по-друге, має особливі якості, завдяки яким користується пошаною і великим впливом в суспільстві.
Влада, затверджував він, завжди знаходилася і повинна знаходитися в руках меншини. Коли вона переходить з одних рук до інших, то переходить від однієї меншини до іншої, але ніколи від меншини до більшості.
31. Міхєльс
Суть його концепції полягає в тому. що «демократія», щоб зберегти себе і досягти відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов'язано з виділенням еліти - активної меншини. Необхідність управління організацією (зокрема, політичною партією) вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами - має більший доступ до інформації, можливість чинити тиск на масу. Маси через «некомпетентність і апатію» не можуть і не хочуть брати участь в політичному процесі. У великих організаціях демократична структура неможлива - немає способу організації системи так, щоб голос простого її члена був почутий. Професійні функціонери профспілок, партій соціалістичної орієнтації, що особливо стали членами парламенту міняють свій соціальний статус, залучаються до правлячої еліти і починають захищати її інтереси, власне привілейоване положення.
В процесі функціонування партії її апарат відривається від рядових членів і підпорядковує політику власним інтересам, перетворюється на правлячу еліту. Отже на певному етапі демократія неминуче обертається олігархією. І чим крупніше організація, тим більше виразно виявляється цей закон. Демократія, отже, перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». У всіх партіях незалежно від їх типу «демократія веде до олігархізації». Це закономірність розвитку політичної організації, так званий «залізний закон олігархії».
32 – не знаю
33. Типологія політичного лідерства:
Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера, яка грунтується на трьох типах легітимності політичного панування. За цією ознакою виокремлюються відповідно три типи політичного лідерства — традиційне, харизматичне й раціонально-легальне. З огляду на важливість цієї типології звернемося до відповідних міркувань М. Вебера. «В принципі, — зазначає вчений, — є три види внутрішніх виправдань, тобто підстав легітимності... По-перше, це авторитет «вічно вчорашнього»: авторитет звичаїв, освячених споконвічною значущістю і звичною орієнтацією на їх дотримання, — «традиційне» панування, як його здійснювали патріарх і патримоніальний князь старого типу»5.
Традиційне лідерство, отже, грунтується на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів — це насамперед влада аристократичної знаті. У сучасних суспільствах традиційне лідерство виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з монархічною формою державного правління. Яскравим прикладом лідерства цього типу є членство у верхній палаті парламенту Великобританії довічних і спадкових лордів. Членство останніх, щоправда, нещодавно було припинено в законодавчому порядку.
Наступний тип легітимності політичного панування, за М. Вебером, це «авторитет небуденного особистого дару...(харизма), повна особиста відданість та особиста довіра, які викликаються наявністю якостей вождя у якоїсь людини: одкровень, героїзму та інших, — харизматичне лідерство, як його здійснюють пророк, або — у сфері політичного — вибраний князь-воєначальник, або плебісцитарний володар, видатний демагог і політичний партійний вождь»6.
Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес дослідників. Грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово «харизма» (charisma) означає «милість», «благодать», «божий дар». У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя.
За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці, пророки, видатні політики; харизматичними лідерами були засновники світових релігій — Будда, Христос, Магомет, великі завойовники — Олександр Македонський, Юлій Цезар, Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В. Сталін, А. Гітлер, Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Ф. Кастро та ін.
Раціонально-легальний тип політичного лідерства, за М. Вебером, — це «панування в силу «легальності», в силу віри в обов'язковість легального установлення... і ділової «компетентності», обгрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підпорядкування при виконанні встановлених правил — панування у тому вигляді, в якому його здійснюють сучасний «державний службовець» і всі ті носії влади, які схожі на нього у цьому відношенні»
Цезаристський тип політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві.
Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (звідси і його назва: грецьк. plutos означає «багатство»). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства.
Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін «популізм» (від лат. populus — народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому термінові негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. В сучасній політиці лідер-популіст — це діяч, який заграє з масами.
У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає як харизматичний лідер демагогічного толку. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які грунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярликів політичним противникам; загравання з масами, роздавання необгрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо.
Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду — професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства, повага й довіра до якого базуються на його компетентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.и
Сучасний американський політичний психолог М. Дж. Хер-манн залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв'язку між лідером і його констатуєнтами та ситуації, в якій здійснюється лідерство, виокремлює чотири збірних образи лідерства: «прапороносця» (або великої людини), «служителя», «торговця» і «пожежника».
Лідерів-«прапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть змінити політичну систему. Для розуміння цієї форми лідерства необхідно знати особисті якості людини, яка очолює своїх прихильників у русі до деякої мети. Такий лідер визначає характер того, що відбувається, його темп, формує політичну проблематику.
Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці формулюють ті завдання, які стають центральними для лідера.
Для лідера-«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. У цьому разі лідерство грунтується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.
Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх кон-ституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуацією події і проблеми. їхні дії визначають насущні вимоги моменту.
У політиці формальний, інституціональний аспект є головним. Тому дуже важливо, щоб формальний керівник був також авторитетною особою. Але так буває не завжди. Можливі три варіанти поєднання лідерства й керівництва. Перший: керівник не є лідером, тобто не користується авторитетом у підлеглих. Така ситуація може скластися не тільки в масштабі групи чи організації, а й країни в цілому, причому не лише коли неавторитетна особа посіла керівну посаду, а й у результаті втрати керівником колишнього авторитету.
Другий варіант: збіг керівництва й лідерства, за якого формальний керівник виступає одночасно й авторитетною особою. Це найкращий випадок.
Третій варіант: суто неформальне лідерство, за якого лідер не є керівником. У політиці неформальне лідерство, як правило, нетривале й незабаром доповнюється зайняттям якоїсь керівної посади в громадських політичних об'єднаннях чи органах державної влади. Зрештою, саме зайняття такої посади, особливо у вищих органах державної влади, є однією з основних цілей діяльності політичного лідера. Зайнята посада, своєю чергою, стає засобом досягнення інших цілей, далеко не завжди офіційно проголошуваних.
34. Концепції :
Найбільш ранньою та широко поширеною теорією є концепція рис лідерства: так, психолог К. Бірд склав список з 79 рис характеру, що різні дослідники визначили як ,,лідерські", однак більше половини з них згадувались лише одним дослідником і не повторювались у інших, а це вказує на великі розбіжності у трактуванні необхідного характеру (характерних рис) для лідера — компетентності, відкритості, гумору, ентузіазму, сміливості.
Соціологічна теорія лідерства базується на тому, що не тільки суспільство творить лідера, воно ще вимагає, формує та позитивно оцінює тільки ті якості, що мають не індивідуальне, асоціальне навантаження.
Ситуативна теорія лідерства вказує на роль історичного часу і конкретно-політичної ситуації та підкреслює відносність рис, які притаманні лідерові, бо ситуація може запросити принципово нових лідерів з зовсім іншими „потрібними" якостями.
Синтетична теорія лідерства стала спробою подолати обмеженість вищезгаданих підходів та представити феномен лідерства у сукупності факторів, що впливають на його появу, характер, роль у соціально-політичних перетвореннях:
- значення має як особистість лідера, його походження, риси характеру, так і умови соціалізації його якостей та способу висування;
- аналіз оточення лідера, його послідовників, опонентів та груп підтримки покаже рівень його дійсної самостійності;
- чималу роль відіграє „ лідерська поведінка"а
35. Суть політичних партій
Політична партія — це добровільне та організаційно оформлене об'єднання громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.
Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей. За цими ознаками політична партія відрізняється, по-перше, від суспільно-політичного руху, який не має характерних для партії організаційної структури та детально розробленої політичної програми, а по-друге, від групи інтересів, що не прагне до завоювання державної влади, а обмежується лише здійсненням впливу на неї.
Функції : Головне завдання політичних партій полягає в тому, щоб перетворити багатоманітність інтересів окремих індивідів, різноманітних соціальних спільностей у їх сукупний політичний інтерес шляхом зведення цих інтересів до єдиного знаменника. В ідеалі мета кожної партії полягає у представництві в політичній системі тих верств населення, інтереси яких вона відображає. Через представництво в політичній сфері різних соціальних спільностей за допомогою партій громадянське суспільство й держава об'єднуються в єдине ціле. Політичні партії, отже, є важливою ланкою, що поєднує громадянське суспільство й державу, сприяючи подоланню або пом'якшенню конфліктів між ними. Завдяки партіям суспільство здійснює контроль над державою, а держава — зворотний зв'язок із суспільством.
— з'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп, представлення цих інтересів на державному рівні;
— активізація та об'єднання великих суспільних груп;
— формування ідеології та політичних доктрин;
— участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів
— участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності;
— участь у здійсненні державної влади;
— організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;
— інституціоналізація політичних конфліктів;
— формування громадської думки;
— політичне виховання суспільства або його частини;
— формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок;
— рекрутування та соціалізація нових членів.
36. Виникнення і розвиток
Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.
Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій.
Політичні партії утворюються:
— внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;
— внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну;
— у надрах масових рухів;
— під виливом міжнародної партійної системи;
— як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;
— внаслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»;
— на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;
— з ініціативи профспілок.
Прийняті в сучасній політичній науці етапи розвитку політичних партій розроблені М.Вебером. М.Вебер виділяв три основні етапи розвитку політичних партій. Перший етап – аристократична група, другий – політичні клуби, третій – сучасні масові партії. Етапи ці відрізняються класовою суттю партій, їх організаційною будовою та інтересами, змістом ідеологічного конфлікту між ними. Щоправда при цьому слід мати на увазі, що ця класифікація стосується переважно країн Європи і може бути прийнята лише з певними застереженнями для США та для країн що розвиваються. Перших два етапи стосуються передісторії партій і лише останній - стосується сучасних політичних партій.
Однак лише деякі політичні партії Європи пройшли в своєму розвитку через всі три етапи виділені М.Вебером. Незначна кількість партій розвивалися з т.зв. аристократичного етапу, більшість європейських партій розпочали свою історію з політичних клубів, деякі з сучасних партій ще не дійшли до етапу масових партій в класичному значенні цього поняття. Відмінності в генезі партій впливають на відмінності в їх організаційній будові і методах діяльності.
37 : Типологія політичних партій
За класовою ознакою розрізняють: робітничі, дрібнобуржуазні, буржуазні, поміщицькі та інтеркласові політичні партії. Такий поділ притаманний в основному марксистській традиції в політології.
Існують і регіональні партії, тобто такі, що діють не в загальнонаціональному, а в регіональному масштабі й відбивають інтереси населення певного адміністративно-територіального утворення, автономії чи суб'єкта федерації. В діяльності таких партій часто проявляються націоналістичні й сепаратистські тенденції.
За ідеологічною ознакою політичні партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські.Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо. Прагматичні — це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це ті самі інтеркласові партії, або партії виборців.
Харизматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами.
Ідеологічна спрямованість політичних партій значною мірою визначає їх основні, загальні цілі й характер діяльності, за якими партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні. Революційні партії відкидають існуючий суспільний лад і прагнуть замінити його іншим. Реформістські орієнтуються на значні перетворення існуючого ладу, але зі збереженням його основ. Революційними проявили себе комуністичні партії, реформістськими — соціал-демократичні.Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, допускаючи лише найнеобхідніші його зміни.
Залежно від типу організаційної структури політичні партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Французький політолог М. Дюверже, який ще в 50-х роках запропонував таку (бінарну) класифікацію політичних партій, назвав кадрові партії «партіями нотаблів» (від франц. notable — видний, почесний, іменитий) — людей, чиє становище в суспільстві забезпечує їм авторитет у політичному житті.
Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій. Масовими можуть бути і фашистські партії.
Кадрові й масові партії розрізняють іще за кількісними показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у своїх лавах менш ніж 10 відсотків виборців, а масові — більш як 10 відсотків.
За місцем, яке партії посідають у політичній системі, вони поділяються на: неподільно пануючі в політичній системі, як це буває за тоталітарних та авторитарних режимів; правлячі, тобто такі, що самостійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу; опозиційні — такі, які не є правлячими в даний момент і перебувають в опозиції до здійснюваного правлячими партіями політичного курсу.
За парламентською основою розрізняють парламентські (парламентсько-електоральні) і непарламентські політичні партії. Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Як зазначає М. Дюверже, для таких партій завоювання місць у представницьких органах є сутністю життя, причиною існування й вищою метою, а парламентська фракція виступає головною ланкою, іноді — керівним та організаційним центром.
Характерними рисами непарламентських партій, за М. Дюверже, є доктринальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей. Фракції в парламенті організаційно і в ході здійснення політичної лінії для таких партій відіграють меншу роль, ніж для парламентських.
38. Місце і роль партії у політичній системі
Велику роль у здійсненні політики, Сформуванні та функціонуванні політичної системи відіграє партійна система. Від її типу значною мірою залежать стабільність та ефективність політичної системи, насамперед державних інститутів, тип політичного режиму, механізм і ступінь розвитку демократії.
38. Роль політичної партії у політичній системі
Серед недержавних організацій головну роль у політичній системі відіграють політичні партії (подумайте, чому становлення сучасних політичних партій учені відносять до XIX ст.). Вони відрізняються від суспільно-політичних рухів і груп тиску наявністю організації (професійного апарата, що відає питаннями партійної діяльності), політичної програми і ідеологічних основ групової діяльності (партія поєднує групу однодумців), метою своєї діяльності (завоювання, утримання і використання державної влади для реалізації інтересів визначених соціальних груп).
Партії контролюють механізм висування своїх кандидатів на виборах і забезпечують їм усебічну підтримку. Чітко окреслюючи коло соціальних проблем, вони роз'ясняють виборцям свої підходи до їхнього рішення, розкривають переваги перед альтернативними варіантами, відповідають на питання, ведуть дискусії. Тим самим партії впливають на політичні погляди и орієнтації людей, особливо молоді, поповнюють ряди своїх прихильників, прилучають їх до політики. Іншими словами, партії реалізують функцію політичної соціалізації громадян.
Вони виконують також посередницьку роль між суспільством і державою. Через партії різні соціальні групи мають можливість висловити своє ставлення до проведеної політики і навіть свій протест, що нерідко набуває форми партійних гасел і заяв.
39. Групи тиску, роль, специфіка
Групи тиску – це добровільні суспільні об'єднання людей, що формуються з метою вираження й відстоювання своїх інтересів за допомогою цілеспрямованого впливу на інститути публічної влади.
У сучасному світі групи тиску мають досить широке застосування й впливають на всі сторони суспільного життя. У політичній сфері найсильніше відчувається вплив груп тиску, що поєднують різні категорії й соціальні верстви населення: спілки підприємців, торговців, фермерів, молоді, національних меншостей, жінок, найманих робітників тощо.
Політична роль груп тиску визначає три основних способи взаємодії з політичними партіями: 1) підпорядкування політичним партіям; 2) підпорядкування партій групам тиску; 3) рівноправні співробітництва для досягнень спільних цілей.
Розглядаючи різні види й типи груп тиску, можна виділити три основних критерії, за якими вони відрізняються від інших об'єднань і спільностей громадянського суспільства.
Перший критерій – існування жорстких організаційних структур, тобто на основі спільності інтересів усередині групи встановлюються регулярні, стабільні інституціоналізовані відносини.
Другий критерій – вираження й захист спільних інтересів і прагнень, тобто групи тиску спеціально організовуються для того, щоб захищати особисті, особливі інтереси своїх членів.
Третій критерій – здійснення тиску. Будучи непрямим політичним суб'єктом, не ставлячи завдання завоювання, утримання й здійснення влади, групи тиску прагнуть змінити урядову політику, використовуючи різні форми впливів.
40. Суть, типи, характеристика партійних систем
Партійна система — це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.
Система взагалі — це сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність. За аналогією партійну систему можна розуміти як цілісну сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними. Однак таке розуміння надто абстрактне. Деякі дослідники вважають, що до складу партійної системи входять не всі наявні в країні політичні партії, а лише ті, які діють легально. Інші наголошують на тому, що партійну систему складають лише ті партії, що прагнуть до влади, беруть участь у боротьбі за неї, справляють на її здійснення відчутний вплив. Згідно з цією точкою зору, до партійної системи не входять дрібні, маловпливові партії, які не беруть участі у здійсненні влади. На такому розумінні, на нашу гадку, найбільш прийнятному, грунтується типологія партійних систем.
Типологія :
У країнах сучасного світу склались різніпартійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основних принципів їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками. Одними з найбільш деталізованих є типології партійних систем, запропоновані італійсько-американським політологом Дж. Сарторі та польським соціологом і політологом Є. Вятром. Дж. Сарторі розрізняє сім типів партійних систем:
1) однопартійна;
2) з партією-гегемоном;
3) з домінуючою партією;
4) двопартійна;
5) поміркованого плюралізму;
6) поляризованого плюралізму;
7) атомізована.
В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована — ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п'ять партійних систем.
Є. Вятр розділив партійні системи на альтернативні й неальтернативні. Альтернативною є така система, в якій хоча б один альтернативний колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що є правлячим у даний момент. У межах цієї системи можуть бути:
система багатопартійної роздрібненості, в якій жодна партія або група партій не має очевидного переважання, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом;
двоблокова система, в якій існують декілька політичних партій, що поділяються на два політичних блоки, між якими ведеться постійне суперництво за владу;
двопартійна система, де хоча й існують дрібніші партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільшими партіями системи.
В неальтернативній системі конституційні принципи або фактичне співвідношення сил приводять до того, що немає
справжнього суперництва між політичними партіями за владу. Різновидами цієї системи можуть бути:
система кооперації партій, яка характеризується блокуванням головних політичних партій і фактичним зникненням дієвої опозиції;
система партій національної згоди (або домінуючої партії), в якій існують численні політичні партії й ведеться боротьба за владу на виборах, але одна партія постійно домінує над усією політичною системою й неподільно здійснює владу, а інші партії діють або як критики уряду, або як представники окремих груп інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу;
обмежені партійні системи, в яких існують різні політичні партії і між ними здійснюється суперництво за політичний вплив, але влада перебуває в руках однієї політичної сили — найчастіше армії, котра заявляє, що вона незалежна від партій і стоїть над ними;
однопартійна система, яка виключає існування інших політичних партій, крім правлячої*.
В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем: двопартійна система (біпартизм), багатопартійна система й «система двох з половиною партій». Розглянемо докладніше окремі типи партійних систем.
41. Політичний процес структура і суть
Політичний процес – сукупність дій, що здійснюється суб’єктами, носіями та інститутами влади по реалізації своїх прав та прерогатив у політичній сфері.
Суть : \ характеризує механізм дії політичної системи, політичну свідомість, політичну культуру
\ виступає сукупністю результатів переплетіння різних видів політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств і т.п. .
\ не вносить обумовленостей, а лише показує, що одні елементи політичної системи відтворюють її, другі – руйнують, треті – творять, тобто розкриває рух, динаміку, еволюцію політичного життя.
Структура політичного процесу включає: систему політично-владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей, верств та індивідів.
Компонентами структури політичного процесу є: формування мети та завдань політичних структур, політичних інститутів (політична система суспільства, її елементи - держава, політичні партії та політичні рухи та ін.); конституювання й створення політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація рішень та нормативних актів управління; підтримка населенням держави функціонування політичних інститутів, організацій і владних структур; контроль за функціонуванням політичних інститутів і владних структур і спрямування їх розвитку.
42. Політична діяльність : суть, структура, детермінанти
Політична діяльність – вид суспільної діяльності суб’єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислення дій, що грунтується на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.
Структура :
1) Політичне керівництво державою і суспільством
- визначення цілей і завдань
- формування політичної стратегії і тактики
- прогнозування політичного розвитку
2) Політичне функціонування :
- діяльність політичних інститутів ( державних структур, політичних партій, громадських об’єднань )
3) Участь громадян у політичному житті суспільства
- належність до партії чи політичного об’єднання
- діяльність у виборчих органах державної влади
- участь у виборах, референдумах
4) Політичний маркетинг
- форма організації й управління політичною практикою
- формування і вивчення політичних потреб
- організація політичного бізнесу і використання політичної арени
Детермінанти:
На характер політичної діяльності впливають об'єктивні та суб'єктивні детермінанти, які змінюються під впливом політичних дій та процесів, що відбуваються у суспільстві.
До об'єктивних детермінант належать суспільні потреби, інтереси певних соціальних груп, інституцій, угруповань тощо. До суб'єктивних детермінант — політична свідомість, правова, політична, психологічна культура тощо. Зрозуміло, що об'єктивні та суб'єктивні детермінанти політичної діяльності перебувають у діалектичному взаємозв'язку, що визначає структуру, спрямованість і результативність політичної діяльності.
43. Режими протікання процесів :
1) Режим функціонування
Відбиває здатність структур та механізмів влади лише до простого відтворення рутинних стосунків між громадянином і державою, відносин між політичною елітою та електоратом.
2) Режим розвитку
На новий рівень виводять політику, структуру та механізми. Це означає, що правлячі кола знайшли мету і методи управління, що відповідають змінам та співвідношенням, інтенсивною взаємодією мікро- та макрофакторів влади.
Розвиток політичного процесу відбиває наростання складнощів та структурованості його змісту.
3) Режим занепаду
Динаміка політичного процесу набуває негативного характеру.
Вжиті режимом заходи втрачають управлінську здатність, а сам режим – законність.
Приклад - соціалістичні країни Європи та Азії
44. Суть, види, специфіка рішень
Суть:
Політичне рішення – здійснюваний в індивідуальній чи колективній формі процес визначення завдань політичних дій, етапів, способів її досягнення.
Рішення є засобом узгодження інтересів, розв'язання назрілих проблем суспільства.
Специфіка :
Рівень об’єктивності й реалістичності рішення залежить від ряду факторів:
1) Якість і обсяг інформації про проблему
2) Детальне врахування обставин, які взаємодіють між собою й утворюють відносну ситуативну цілісність
3) уникнення спрощення ситуації
4) за можливості, залучення до реалізації рішення широких мас, які зацікавлені в виконанні рішення
5) прогнозування впливу рішення
Види:
- фундаментальні ( приймаються відповідно до Конституції чи революційним шляхом )
- локальні рішення, які мають адміністративний характер
\ за значення для влади : значні, нейтральні
\ за часом прийняття : чергові, перспективні, своєчасні, запізнілі, прогностичні
\ за терміном дії : короткочасні, довгочасні, безперервно діючі
\ за інноваційності : новаторські, рутинні
\ за силою впливу : обов’язкові, рекомендаційні
45. Основні категорії аналізу політичних рішень
Залежно від характеру проблеми виділяють такі типи політичного аналізу: 1) дискриптивний, який зосереджує увагу на подіях минулого, котрі необхідні для вирішення сучасних проблем;
2) предикативний (прогнозуючий, передбачаючий), який виявляє можливі наслідки реалізації кожної моделі дій;
3) прескриптивний, який виключає рекомендації для отримання ефективніших результатів.
???
46. Політична соціалізація
Суть:
Політична соціалізація — це процес засвоєння індивідом і певної системи політичних знань, норм і цінностей, тобто політичної культури.
Політична соціалізація є процесом і результатом взаємодії між об'єктивними умовами життєдіяльності індивіда та його поведінкою. В сукупності цих умов важливу роль відіграють ті групи, які оточують індивіда. Залежно від характеру особистих контактів і ступеня формальної організованості ці групи поділяються на первинні і вторинні. Первинні — це безпосередньо контактні, як правило, неформальні групи. До них належать сім'я, об'єднання друзів, ділові, ігрові, релігійні та інші малі групи. Вторинні групи політичної соціалізації — це неперсоніфіковані групи з формалізованою структурою. До них належать школа, громадські організації, політичні партії, трудові колективи тощо.
Етапи :
У процесі соціалізації індивіда виокремлюють чотири основних стадії: 1) ранню (від народження до вступу до школи); 2) навчання (з моменту вступу до школи до закінчення навчання); 3) соціальну зрілість (від початку до закінчення трудової діяльності); 4) завершення життєвого циклу (від припинення постійної трудової діяльності в межах офіційної організації до смерті).
Форма:
Політична соціалізація відбувається у двох основних формах: прямій та опосередкованій. У першому разі політична соціалізація здійснюється шляхом поширення відповідних знань, пропаганди певної інформації, популяризації зразків бажаної поведінки. Зміст набутих індивідом таким чином знань та орієнтацій має яскраво виражений політичний характер. Такими є, наприклад, уявлення про державний лад тієї чи іншої країни, про діяльність політичних партій і політичних лідерів, про характер пануючої ідеології тощо. У другому разі процес політичної соціалізації відбувається шляхом створення таких умов життєдіяльності індивіда, які спонукають його діяти саме так, а не інакше.
47. Ідеологія суть, ознаки
Політична ідеологія виступає як система ідей і поглядів, які виражають інтереси суспільних класів стосовно політики, здійснення влади.
Сутнісними рисами політичної ідеології є систематизований, теоретичний характер і цілісне відображення інтересів суспільних класів. Суб'єктами основних політичних ідеологій сучасності — лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму й комунізму є саме суспільні класи.
Відмінності в інтересах суспільних класів породжують відмінності в їх ідеології. А оскільки в суспільстві завжди є класи з відмінними інтересами, то демократична держава, тобто така держава, яка стоїть над класовими інтересами, прагне виражати інтереси всього народу, а не передусім певного суспільного класу, не може ставати на позиції тієї чи іншої ідеології. Так звана державна ідеологія завжди є вираженням інтересів лише певного суспільного класу.
Політична ідеологія має трирівневу структуру свого функціонування:
1) теоретико-концептуальний, який включає розробку та обґрунтування цілей, принципів, цінностей, ідеалів. На цьому рівні формується образ дійсності, тобто узагальнене уявлення групи про свої інтереси та цілі;
2) програмно-політичний, на якому загальні соціально-філософські принципи перетворюються в конкретні програми, лозунги, гасла, документи, вимоги політичної еліти. На цьому рівні відбувається поєднання загальних політичних поглядів з повсякденними потребами, які громадяни та їх об'єднання висувають до влади. Означені принципи, лозунги, програми, документи складають ідейно-політичну основу для прийняття рішень, орієнтації та стимулювання поведінки громадян.
3) актуалізований (чи поведінковий), який свідчить про міру засвоєння громадянами цілей, вартостей, ідеалів, принципів політичної ідеології, наскільки вони втілені в діях громадян.
Структурними складниками політичної ідеології є:
1) політичні ідеї;
2) політичні теорії, концепції, доктрини;
3) політичні ідеали, цінності, мрії, утопії;
4) оцінка політичних процесів;
5) гіпотези, гасла, програми.
48. Основні політичні ідеології
У сучасному західному світі можна виділити п'ять основних політичних ідеологій: комуністичну, соціалдемократичну, ліберальну, консервативну, фашистську.
Комуністична ідеологія грунтується на утопічних ідеях Т. Кампанелли, Т. Мора, К. Маркса і Ф. Енгельса, В. Ленінапро такий суспільний лад, де не буде приватної власності, класової нерівності, держави, а люди будуть отримувати за свою працю за потребами. Комунізм відкидає ліберальнодемократичний лад як такий, що не дбає про соціальні права «трудящих» і закликає до революційного повалення цього ладу. Основою комуністичної ідеології є пролетарський інтернаціоналізм, об'єднання людей за класовими ознаками. Сучасний комунізм (неокомунізм) визнає конституційні засоби здобуття влади і національний ідеал держави (а в деяких випадках стає на позиції інтернаціоналізму), однак ідеї націоналізації, перерозподілу національного багатства для підтримки соціальної рівності залишаються провідними для цієї ідеології і на сучасному етапі.
Соціалдемократична ідеологія виникла на ідеях Е.Бернштейна про класову співпрацю і соціальні реформи як єдиний шлях покращення соціального становища для робітничого класу. Якщо до 60-х років соціалдемократія надавала перевагу державному регулюванню економіки, державній формі власності, як найбільш ефективним засобам соціального захисту найбідніших верств населення, то на сучасному етапі вона визнає економічну ефективність приватної власності, однак намагається підтримувати соціальну рівновагу за рахунок збільшення бюджетних видатків на соціальну сферу. Сучасна соціалдемократія важливо орієнтована не тільки на робітничий клас, а' й на широкі категорії представників найманої праці.
Ліберальна ідеологія пройшла складний шлях еволюції і набула інших рис порівняно з попередньою своєю парадигмою. Лібералізм умовно можна розділити на такі напрями: класичний лібералізм, соціальний лібералізм, неолібералізм, лібертаризм. Класичний лібералізм зародився в надрах ідеології просвітництва і відстоював такі ідеї: абсолютної цінності людини, її прав і свобод, правової держави і громадянського суспільства, невтручання держави в економічну і соціальну сфери, вільного ринку і космополітизму. Соціальний лібералізм виник у 20—30-х роках в Америці, грунтувався на економічних ідеях Дж. Кейнса і розумінні держави як інституту всезагального благоденства. Цей напрям близький до європейської соціалдемократії.
Неолібералізм грунтується на вченнях М. Фрідмана і Ф. Хайєка. Представники цього напряму критикують державне регламентування економіки як економічно неефективне, що породжує безладдя і корупцію, відстоює ідеї повної приватизації і ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання економічних і соціальнокультурних процесів як у комуністичній, так і соціалліберальній інтерпретації як дві форми «конструктивістської єресі».
Консервативна ідеологія спрямована на збереження вічних цінностей, таких як приватна власність, сім'я, релігія, мораль, нація, держава, і їх пристосування до сучасних модернізаційних процесів. Консерватизм на відміну від лібералізму, котрий акцентує увагу на цінностях індивідуалізму і прагматизму, намагається поєднати ці цінності з цінностями таких спільнот, як сім'я, церква, нація і держава. Консерватизм поділяють на такі напрями: традиціоналізм, елітарні теорії, неоконсерватизм.
Традиціоналісти (Ф. Шатобріан, Е. Берн, Ж. де Местр) заперечували ідеї революції і конституціоналізму як руйнівні для існуючого монархічного порядку, заснованого на християнській релігії і моралі.
Елітарні теорії (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Хосе ОртегаіГассет) протиставляли активну еліту як рушійну силу прогресу і інертну масу як об'єкт політичних маніпуляцій; вихід мас на історичну арену розглядався ними як небезпека породження фашизму і комунізму.
Сучасний неоконсерватизм є більш модернізаційним, ніж традиційним, його умовно можна розділити на англосаксонський, який більше змикається з неолібералізмом у соціальноекономічній політиці, і християнськодемократичний — близький у соціальноекономічній сфері з соціалдемократією. Однак у інших сферах суспільного життя ці два види неоконсерватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім'я збереження здорових начал національного буття, меритократичного (аристократичного) державного управління.
Ідеологія фашизму об'єднує всі праворадикальні течії, для яких характерні такі ознаки: расове розуміння нації як антропобіологічної спільноти, що має успадковану від природи нижчість або вищість, зміцнення нації за рахунок розширення території, визнання ієрархічної будови суспільства, його поділу на вищі і нижчі касти, відстоювання расової чистоти, пошук суспільного ідеалу в минулому, інтерпретація історичного зла як світової змови (жидівмасонів), розуміння нації, держави і вождя як органічної єдності, соціальний захист населення за етнічною ознакою.
Сучасний неофашизм дещо пом'якшив расові й імперські претензії своїх попередників, однак зберігає ворожість до всього чужоземного, намагається захищати національну самобутність усякими засобами.
49. Політична свідомість
Політична свідомість є однією з найважливіших форм суспільної свідомості.
Політична свідомість – це система політичних знань, цінностей і переконань на основі якої виробляється найбільш сталі політичні орієнтації та установки людей у відношенні до політичної системи та визначення свого місця у цій системі.
Рівні:
У політичній свідомості розрізняють також два рівні — буденну й теоретичну свідомість.
Буденна політична свідомість — це несистематизовані масові уявлення про політику.
Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи у їх суть. Але й на цьому рівні свідомість має пізнавальну цінність, є одним із джерел теоретичної свідомості. Більшість людей сприймає політику саме на рівні буденної свідомості.
- політична психологія ( «здоровий глузд» )
- настрої, політичні установки
Оскільки головним джерелом формування буденної політичної свідомості є повсякденна практична діяльність, то нерідко її називають ще емпіричною політичною свідомістю. Проте буденна свідомість не зводиться до емпіричної, бо, крім набутих у практичній діяльності знань, до її складу входять також елементи знань ідеологічних і теоретичних.
Теоретична політична свідомість — це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів.
Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не є тотожними. Систематизовані, теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретичне знання грунтується передусім на фактах, то ідеологія — на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу.
Алмонд і Верба визначають наступні види :
- когнітивний ( пізнання політичної системи, її правил, проблем )
- емоційний ( відображення політичної реальності у вигляді позитивних та негативних емоцій )
- оцінний ( судження і думки щодо цілей політичних дій, результатів та наслідків дій )
Мшвенієрадзе : - державний
- теоретичний
- буденний
Підходи до аналізу політичної свідомості :
- біхевіоральний
Політична свідомість як форма раціонального мислення людини; як сукупність уявлень, яку людина використовує при виконанні ролей і функцій у сфері влади
- аксіологічний
відносить політичну свідомість до певного рівня соціального мислення, включає і буденні уявлення, які не мають прямого відношення до політики.
50. Політична поведінка та її типи
Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.
Типологія:
Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер.Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією1.
Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо.
Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень.
Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.
Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або їм мобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:
1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;
2) громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;
3) громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;
4) громадський, особливо політичний, діяч;
5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;
6) політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.
Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:
1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;
2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;
3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;
4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.
Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.
51. Політична участь
Поняття «політична участь» використовується в політології для позначення тих форм політики, які не пов'язані з професійною політичною діяльністю.
Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінститу-ціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми.
За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомлено) — це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.
На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.
Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. plebs — простий народ і scitum — рішення, постанова) — опитування населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.
Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.
52. Сутність політичної культури та її функції
Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.
Різні визначення :
Верба – система переконань про модулі політичної поведінки і політичні інститути
Пай – система переконань, вірувань, почутті, які надають порядок політичному процесу та забезпечують прийняття основоположних правил, які спрямовують поведінку.
Розенбаум – модель орієнтації і поведінки в політиці
Є. Вйатр – сукупність позицій цінностей і зразків поведінки,, що визначає взаємовідносини влади і громадян.
Функції :
53. Структура політичної культури
Важливим теоретичним і прикладним питанням є структура політичної культури, яка характеризується:
- комплексом культурно-психологічних та ідейно-теоретичних детермінант, реалізованих у політичних діях;
- матеріалізованими, визнаними суспільством як реальність соціальними цінностями і нормами, на які орієнтовані суб´єкти політики, громадяни держави;
- наявними і потенційними політичними суб´єктами з властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності.
До компонентів політичної культури відносять:
- знання й орієнтації громадян щодо політики, різних гілок влади та їхніх лідерів;
- характер ставлення до політичних партій та інших суб´єктів;
- політичну самоідентифікацію тощо.
54. Типи
Типи політичної культури (чисті ) за Алмондом і Вербою :
3 змішаних типи ( між собою )
Типи політичної культури за Бебиком :
1) Геополітичний – західна, східна. Маргінальна
2) Рівень закритості : інтровертна, екстравертна
3) ідеологічний – капіталістична, соціалістична, націоналістична, змішана
4) ступінь інтегрування індивіда : індивідуалістична, колективна
5) характер політичної соціалізації : провінційна, діяльна, маргінальна
6) ступінь демократизму : демократична, авторитарна, тоталітарна
7) форми суспільного управління : парламентська, президентська, монархічна, диктаторська
8) розвинутість політичних структур : моно- , дво -, багатопартійна
9) тип поведінки в конфліктних ситуаціях : консенсусна, конфронтаційна, компромісна
На підставі ставлення до політичних цінностей :
55. Соціальна мобільність, її типи
Соціальна мобільність—це процес руху індивідів між ієрархічно організованими елементами соціальної структури.
П.Сорокін визначає соціальну мобільність як будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта, тобто всього того, що створено або модифіковано людською діяльністю, із однієї соціальної позиції в іншу.
Типи :
Горизонтальна мобільність
Під горизонтальною соціальною мобільністю, або переміщенням, розуміють перехід індивіда або соціального об'єкта із однієї соціальної групи в іншу, що знаходиться на тому ж рівні.
Переміщення деякого індивіда з баптистської в методистську релігійну групу, з одного громадянства в інше, із однієї сім'ї (як чоловіка, так і жінки) в іншу при розлученні або повторному шлюбі, з однієї фабрики на іншу, при збереженні при цьому свого професійного статусу,— все це приклади горизонтальної соціальної мобільності. Такими ж прикладами є переміщення соціальних об'єктів (радіо, автомобіля, моди, теорії Дарвіна) в межах одного соціального пласта, подібно переміщенню з Айови до Каліфорнії, У всіх цих випадках "переміщення" може відбуватися без будь-яких помітних змін соціального положення індивіда або соціального об'єкта у вертикальному напрямку.
Вертикальна мобільність
Під вертикальною соціальною мобільністю розуміють ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального пласта в інший. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальний підйом і соціальний спуск. Відповідно до природи стратифікації існують низхідні і висхідні течії економічної, політичної і професійної мобільності, не говорячи вже про інші менш важливі типи. Висхідні течії існують в двох основних формах: проникнення індивіда з нижчого пласта в існуючий більш високий пласт або створення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи у вищий пласт на рівень з уже існуючими групами цього пласта. Відповідно і низхідні течії також мають дві форми: перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не порушуючи при цьому вихідної групи, до якої він належав раніше; інша форма проявляється в деградації соціальної групи в цілому, в зниженні її рангу на фоні інших груп або в порушенні ЇЇ соціальної єдності.
56. Форми вияву демократії
Розрізняють пряму, або безпосередню, і представницьку демократію. Пряма демократія передбачає безпосереднє волевиявлення народу з тих чи інших питань життєдіяльності держави, наприклад на зборах, референдумі, виборах, мітингу, демонстрації тощо. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважними зборами обраних народом представників: парламентами, асамблеями, радами тощо. Найважливішим засобом безпосередньої демократії є вибори, а виборче право визнається основним політичним правом громадянина.
До проявів безпосередньої демократії відносять: вибори, референдуми, мітинги, походи, демонстрації, пікетування, народну ініціативу, діяльність політичних партій, плебісцити, народні обговорення та ін. Але тільки вибори та референдуми Конституція називає формами безпосередньго народовладдя.
57. Конфлікти. Суть, джерела
Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії».
Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації.
ПОЛІТИЧНИЙ КОНФЛІКТ – це протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані, насамперед, із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами подальшого розвитку суспільства.
Не всяке зіткнення інтересів породжує конфлікт їх носіїв. Конфлікт виникає тоді, коли дії сторін, що конфліктують, спрямовані на досягнення несумісних цілей або таких, що взаємовиключають одна одну. При цьому кожна зі сторін прагне контролювати і спрямовувати дії іншої сторони.
Джерела :
Будь-які конфлікти зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, а саме:
– нерівністю людей, соціальних і національних спільнот;
– несумісністю суспільних та індивідуальних цінностей;
– невідповідністю між сподіваннями та дійсністю;
– відмінністю у політичній культурі, типах лідерства;
– відсутністю достовірної інформації;
– прагненням завоювати та утримати владу.
На думку багатьох науковців, узагальнюючим фактором, що спричиняє конфлікти, є соціальний інтерес. У центрі конфліктів найчастіше лежать економічні, соціальні, зовнішньо- та внутрішньополітичні, територіальні, мовні, міжконфесійні, міжетнічні та інші проблеми.
СТРУКТУРА КОНФЛІКТУ:
– умови його виникнення і характер протікання;
– учасники, суб’єкти конфлікту;
– зміст дії учасників конфлікту щодо досягнення своїх цілей;
– засоби і способи, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації;
– уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося у її учасників, а також у третьої сторони (нейтральних, незацікавлених суб'єктів);
– характер і просторово-часові параметри конфлікту: етапи та інтенсивність протікання;
– наслідки і результати.
У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення та іншими параметрами. В політологічному аспекті найбільш значущими з них є ті, що одночасно охоплюють усі рівні соціальної і політичної структур, зачіпають максимально можливу в конкретних умовах кількість учасників, мають загальний характер. Такі конфлікти обов'язково пов'язуються з проблемами державної влади, її зміцнення або підриву, тобто мають політичний характер. До них належать, зокрема, міжкласові, міжетнічні, демографічні та міжрегіональні конфлікти.
58. Механізми розв’язання політичних конфліктів
Методи вирішення :
1) направлений на запобігання розвитку насильницької стадії
2) розв’язування протиріч, що викликали конфлікт
3) зниження рівня протистояння сторін, відмову кожного з учасників від односторонніх дій і перехід до пошуку спільного рішення
Форми розв’язування :
1) переговори ( створення органу, у якому конфліктуючі сторони зустрічатимуться з метою ведення переговорів і прийняття рішення шляхом голосування )
2) посередництво ( передбачає згоду сторін регулярно чи періодично заслуховувати незалежну сторону і розглядати пропозиції цієї сторони
3) арбітраж ( в конфліктній ситуації задіяна третя сторона, яка приймає рішення, обов’язкове до виконання )
59. Політична криза: суть, типи.
Політична криза – нездатність політичної системи в цілому та окремих частинах здійснювати зміни, приймати рішення у відповідних до соціально-політичних умов та нових форм політичної участі.
Ознаки :
ЕТАПИ ПРОХОДЖЕННЯ КРИЗИ:
а) передкризовий стан суспільства або його політичної системи, який полягає у розвитку конфліктних ситуацій до такого ступеню, коли вони вже не можуть бути розв'язанні шляхом досягнення політичного компромісу;
б) виникнення кризи, яке виражається у неспроможності владних структур вирішувати проблеми, які стоять перед суспільством політичними методами, що характерні для нормального функціонування політичної системи;
в) розвиток і загострення кризи, яке включає в себе повний розпад відповідних політичних структур, посилення їх недієздатності, що приводить до повного безвладдя.
ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ КРИЗ.
Конституційна криза – це припинення дії основного закону країни – Конституції.
Парламентська, урядова криза – визначається ситуацією, коли даний парламент (уряд) за різних причин надалі неспроможний вирішувати ті питання, які перед ним визначенні. В такому випадку шляхом вотуму недовіри з боку парламенту або за власною ініціативою (в залежності від конституційних норм країни) він подає у відставку.
Соціально-політична, загальнонаціональна криза – переломний момент у розвитку соціально-політичного процесу у країні, різкий перехід політичної ситуації з одного якісного стану в інший.
Зовнішньополітична криза – переломний стан у відносинах між певними країнами з приводу конкретних найважливіших політичних подій на основі розходження докорінних інтересів.
Криза політичної партії – ситуація, коли політична партія (як правляча, так і опозиційна) втрачає свої соціально-політичні ідеали, програмні цілі, орієнтири, авторитет і вплив серед мас. Вона настає при відриві партійних лідерів від реального життя та інтересів мас, при порушенні єдності членів партії з основних світоглядних питань, при відсутності партійної дисципліни, а також при компрометації партійних, моральних принципів окремими партійними лідерами.
Політичні кризи можуть набувати різних форм (відставка уряду, розпуск парламенту, запровадження надзвичайного стану).
— криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах яайтиповішим способом вирішення кризи ідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє;
— криза розподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення;
— криза легітимності породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримки політичної еліти, з якою асоціюються реформи;
— криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Нові політичні інститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявом кризи участі, навпаки, є політична пасивність населення;
— криза проникнення, яка проявляється в декількох аспектах:
• у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах;
• у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань;
• у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни.
60. Типологія політичних конфліктів
Найпоширенішим є поділ конфліктів на конфлікти цінностей, інтересів та ідентифікацій.
Конфлікт цінностей, зокрема, постає як зіткнення різних ідеологічних концепцій, розбіжності між якими виступають основними передумовами конфлікту (ліві – праві, ліберали – консерватори, комуністи – соціал-демократи).
Конфлікт інтересів пов’язаний, у першу чергу, з зіткненням політичних та соціально-економічних інтересів, які призводять до конфлікту між владною правлячою верхівкою та широкими верствами населення (як приклад, конфлікт через проведену в Україні номенклатурно-бюрократичну, а не народну приватизацію).
Конфлікт ідентифікації простежується тоді, коли вирішується питання щодо визначення громадянином тієї чи іншої країни своєї етнічної та громадянської належності. Сутність конфлікту полягає в тому, що частина населення не бажає визнавати себе громадянами тієї держави, на теренах якої вони в даний час проживають.
За своєю природою конфлікти бувають глобальними, регіональними, міждержавними, внутрідержавними, місцевими, міжпартійними та внутріпартійними, міжособистісними.
Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на антагоністичні (непримиренні) та неантагоністичні (примиренні).
Неантагоністичні конфлікти не носять діаметрально протилежного характеру: при обговоренні тієї чи іншої проблеми допускається різне її розуміння, простежуються різні способи її вирішення. Антагоністичні конфлікти характеризуються своєю непримиренністю: кожна із конфліктуючих сторін прагне здобути перевагу, що, як правило, заводить обидві сторони в глухий кут.
Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита – відверте, прозоре протистояння, з використанням різних форм та методів боротьби, та закрита, або латентна, коли має місце невидима, таємна боротьба задля досягнення бажаного результату.
61. Політична стабільність. Фактори стабільності
Сутність:
– характеристика стану політичної системи не лише всередині, а й на міжнародному рівні.
- не дозволяє розпастися системі під впливом «внутрішніх» та «зовнішніх» імпульсів
Теоретичні підходи опису : -з позиції концепції соціальної інтеграції
- соціальна теорія організації
- нераціональний підхід
Політична стабільність (визначення ) : – стан співвідношення соціальних груп і політичних сил, за якого жодна із сторін не може істотно змінити політичну систему у власних інтересах.
Визначні фактори : тип політичної системи, тип політичного режиму. Велике значення має для стабільності і політичної, і державної наявність сильного середнього класу.
62. Сутність та призначення виборів
У сучасному цивілізованому суспільстві вибори є одним із провідних інститутів демократії, тим реальним механізмом, що забезпечує її існування й функціонування. З виборами пов'язана реалізація політичних прав громадян. Розглядаючи соціальне призначення виборів, можна виділити такі функції в демократичних системах:
1. Вибори є головною формою прояву суверенітету народу, його політичної ролі як джерела влади. З допомогою виборів забезпечується участь громадян у формуванні представницьких, законодавчих, судових і виконавчих органів держави. Перелік посад і постів, що заміщаються через процедуру виборів, досить широкий і охоплює рівні державної влади від центрального до місцевого, від президентів країни до керівників місцевого (районного) самоврядування.
2. Вибори є найважливішим інститутом легітимізації існуючої політичної системи й політичного режиму. Факт участі громадян у виборах зазвичай означає прийняття ними цього типу політичної системи, політичного режиму.
3. Вибори обґрунтовують інтеграцію різноманітних думок і формування спільної політичної свободи. З допомогою виборів забезпечується об'єднання громадян навколо певної політичної платформи і лідерів, що її представляють.
4. Вибори служать також найважливішим каналом уявлення в органах влади інтересів різних соціальних груп. У процесі виборів здійснюються агрегація й артикуляція різноманітних інтересів населення. У період виборів створюються найбільш сприятливі можливості для усвідомлення громадянами своїх інтересів і включення їх у виборчі програми партій, рухів і окремих депутатів.
5. Вибори – спосіб зміни правлячих еліт, передачі влади від одних людей до інших мирним, демократичним шляхом, через волевиявлення народу.
6. Вибори в демократичному суспільстві служать однією з найефективніших форм контролю за інститутами влади. Інститут виборів дозволяє виборцям регулярно виносити свій вердикт уряду й опозиції, змінювати склад органів влади, коректувати політичний курс.
7. У процесі виборів відбуваються політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості й політичної участі. Під час виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності й норми, набувають політичних навичок і досвіду.
8. Вибори сприяють зміні й розвитку суспільства, тому що стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку суспільства, створюються сприятливі можливості для подолання неефективної політики й утвердження нового політичного курсу.
63. Основні процедури виборчого процесу
Організаційно-практична сторона виборчого процесу представлена виборчою процедурою - це заходи держави з організації і проведення виборів. Від виборчої процедури слід відрізняти виборчу (передвиборчу) кампанію, під якою розуміють дії безпосередніх учасників виборів: висування кандидатів, розробку передвиборних програм, агітацію та інші форми роботи з електоратом.
Виділяють кілька стадій виборчого процесу:
1. Призначення дати виборів. Дата виборів призначається уповноваженим органом (наприклад, президентом, прем'єр-міністром) у відповідності з законодавством країни. В деяких країнах дата виборів прямо вказується у Конституції або в законі.
2. Реєстрація виборців.
3. Установлення виборчих округів і виборчих дільниць.
4. Створення виборчих органів. Для організаційного керівництва виборчим процесом, як правило, створюють центральний виборчий орган, територіальні (окружні) виборчі органи, дільничні комісії.
5. Висування кандидатів, формування партійних списків. На даній стадії визначається коло осіб, з яких будуть вибрані президент, сенатори, депутати.
6. Реєстрація кандидатів і списки партій.
7. Передвиборна кампанія зареєстрованих кандидатів. Вона включає у себе роботу кандидатів (партій) і груп для переконання виборців у необхідності проголосувати за цього кандидата або активно підтримуючих їх партійний список.
Проведення сучасних виборчих кампаній особливо вимагає проведення спеціальних досліджень у сфері політичного маркетингу, що дозволяють визначитися з програмами кандидатів, орієнтованими на різні групи виборців, а також вибудувати певні імідж-стратегії. Для переконання виборців у достоїнствах кандидатів і перевагах їхніх програм використовуються різноманітні засоби:
Проведення процедури голосування. Сам термін "голосування" прийшов з античної Спарти, де вищий орган влади формувався у ході загальних зборів загальними криками, а вибраним вважався той спартанець, за якого кричали голосніше. Подібна практика прийняття рішень носить і іншу назву - "акламація". Таким чином, наприклад, приймалися рішення у Візантії в VII ст., у середньовічних республіках Новгороду і Пскова. З античних Афін прийшла й виборча урна. В урну кидали чорне та біле каміння (своєрідні бюлетені), голосуючи "за" чи "проти" рішення (подібним чином громадяни афінського полісу винесли вирок Сократу).
Сучасне голосування відбувається різними способами:
64. Принципи демократичних виборів
політична практика виробила принципи організації демократичних виборів:
1) Свобода виборів, що припускає відсутність політичного, адміністративного, соціально-економічного, психологічного й інформаційного тиску на виборців, кандидатів і організаторів виборів.
2) Наявність вибору, альтернативних кандидатів. Без альтернативності немає й вибору, а є тільки схвалення або несхвалення.
3) Змагальність, конкурентність виборів. Мають бути створені умови для боротьби всіх кандидатів і політичних сил за довіру виборців.
4) Періодичність і регулярність виборів. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, служити інструментом демократії за умови, що вони проводяться регулярно, у певний термін і якщо носії мандатів обираються на не занадто великий строк.
5) Рівність можливостей політичних партій і кандидатів. Вона припускає, насамперед, зразкову рівність їх матеріальних і інформаційних ресурсів.
Вибори мають демократичний характер в умовах системної забезпеченості, тобто дії всіх принципів. У протилежному випадку вибори можуть бути використані із прямо протилежними антидемократичними цілями.
65. Суть і типи виборчих систем
Суть:
Виборча система — це сукупність правил і прийомів, які І забезпечують участь громадян у формуванні представниць-I ких органів влади.
Ідея виборності покликана забезпечити народний суверенітет і представництво всіх заінтересованих соціальних спільностей і груп населення в системі влади через політичні партії. Вибори є одним з провідних інститутів легітимізації наявної політичної системи й політичного режиму. Успішне проведення виборів і визнання суспільством їх результатів є важливою ознакою здатності суспільства розв'язувати актуальні для нього проблеми мирними політичними засобами.
Результати виборів, які визначають переможців і переможених, значною мірою залежать від типу виборчої системи. Багатоманітність виборчих систем, за якими проводяться вибори до представницьких органів влади, може бути зведена до таких трьох типів:
Мажоритарна
Найпростішою і найпоширенішою є мажоритарна виборча система. За такої системи переможцем на виборах вважається той кандидат, який набрав більшість голосів (звідси походить і назва: франц. majorite, англ. majority — більшість). Ця більшість може бути абсолютною або відносною, залежно від чого розрізняють мажоритарні системи абсолютної і відносної більшості. За мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем вважається той кандидат, який набрав не менше, ніж 50 відсотків плюс один голос усіх голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. У тому разі, коли жоден кандидат не набирає абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур виборів, у якому беруть участь лише ті два кандидати, що зібрали у першому турі найбільшу кількість голосів. У другому турі переможцем вважається той кандидат, який набрав відносну більшість голосів, тобто більше, ніж його суперник. За мажоритарної системи відносної більшості перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж решта кандидатів, кожен окремо.
Ця система досить складна і на практиці використовується рідко. Той чи інший різновид мажоритарної виборчої системи діє у США, Канаді, Великобританії, Франції, Японії, Австралії, Новій Зеландії, Південно-Африканській Республіці, Індії, багатьох інших країнах.
Пропорційна
У багатьох країнах Європи застосовується пропорційна виборча система, за якої місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів. За цієї виборчої системи виборці голосують за політичні партії чи виборчі блоки і меншою мірою орієнтуються на конкретну особистість.
Пропорційна система має декілька варіантів голосування. Одного разу виборець обирає партію чи виборчий блок, які попередньо визначають список своїх кандидатів, іншого — не тільки партію чи виборчий блок, а й зазначає, кого саме із запропонованих ними кандидатів він обирає (преференційний принцип).
Після того як виборці виразили свою волю, а голоси підраховані, визначається виборчий метр, або виборча квота — найменше число голосів, яке необхідне для обрання одного депутата. Квота може визначатися як для кожного округу окремо, так і для всієї країни в цілому. Застосовуються різні способи визначення виборчого метра (квоти). Найпростіший спосіб полягає в тому, що квота визначається діленням загальної кількості поданих у даному окрузі голосів на кількість мандатів, які розподіляються. Розподіл мандатів між партіями проводиться діленням отриманих ними голосів на квоту. Скільки разів квота вкладається в кількість отриманих партією голосів, стільки мандатів вона отримує.
Пропорційна виборча система сприяє становленню багатопартійності. Вона поширена у країнах з давніми парламентськими традиціями, високим рівнем політичної культури населення — Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Люксембурзі, Норвегії, Швеції та ін.
Змішана
Поширеною є також змішана виборча система, яка поєднує елементи мажоритарної і пропорційної систем: одна частина парламенту обирається за мажоритарною системою, а друга частина — за пропорційною. При голосуванні виборець отримує два бюлетені, одним з яких він голосує за особу, а другим — за партію. Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за мажоритарною системою, а друга — за пропорційною згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями.
У деяких країнах із двопалатним парламентом одна палата обирається за мажоритарною системою, а друга — за пропорційною. В такому разі мажоритарна система найчастіше застосовується для формування тієї палати парламенту, яка складається з представників адміністративно-територіальних одиниць, а друга палата обирається за пропорційною системою.
З метою уникнення представництва в парламенті багатьох дрібних політичних партій, забезпечення стабільності діяльності парламенту та уряду в країнах з пропорційною та змішаною виборчими системами встановлюється загороджувальний бар'єр — мінімальна частка голосів виборців, яку партія має отримати для представництва в парламенті. Здебільшого цей мінімум складає 5 відсотків голосів виборців, хоча є відхилення від цієї цифри як в один, так і в інший бік: від 1 відсотка в Ізраїлі до 10 відсотків у Туреччині. Іншими словами, якщо партія чи виборчий блок не подолали встановленого бар'єру, тобто не набрали відповідного мінімуму голосів, вони не можуть бути представлені в парламенті ні самостійно, ні в коаліції з іншими партіями.