Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ема 14. Соціальна спрямованість національної економіки
ТЕМА 14
СОЦІАЛЬНА СПРЯМОВАНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
1. Людський потенціал національної економіки
2. Економічна теорія добробуту. Функція суспільного добробуту.
3. Соціальна нерівність та перерозподіл доходів
1. Людський потенціал національної економіки
Для оцінки та характеристики людського потенціалу країни використовуються наступні показники:
Кожен із цих показників відображає певні кількісні та якісні сторони людського потенціалу країни.
Чисельність населення є динамічним показником, який постійно змінюється під впливом різноманітних чинників. Насамперед зміни чисельності населення відбуваються за рахунок його природного руху — народжуваності та смертності.
В Україні в XX ст. причинами демографічних криз були:
Трудовий потенціал - це сукупність працездатного насе лення з урахуванням інтелектуального розвитку, знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, звичаїв, традицій, переконань і па тріотизму.
Його обсяг і якість визначаються чисельністю активного працездатного населення та його освітнім і професійно-кваліфікаційним рівнем.
Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров’я, міграцією та ін.), потребами виробництва у робочій силі та можливостями задоволення потреби працездатного населення у праці.
В якісному аспекті трудовий потенціал — це можливість по вного використання набутих за рахунок інвестицій у людський капітал знань, умінь та професійних навичок відповідно до фаху працівників для підвищення ефективності економічної діяльнос ті особи, організації, суспільства. Якісний склад трудового по тенціалу визначається станом здоров’я, рівнем освіти та профе сіоналізму. Це, у свою чергу, залежить від стану розвитку закла дів охорони здоров’я, освіти, культури і фізичної культури та їх доступності для широкого загалу населення.
Мірою якості трудового потенціалу є ступінь збалансованості професійно-кваліфікаційних характеристик груп працівників з потребами національної економіки, яка в умовах ринкових відносин динамічно розвивається.
Трудовий потенціал можна класифікувати таким чином:
Сис тема показників, які характеризують рівень використання трудового потенціалу:
Поняття «трудовий потенціал» кореспондує з поняттям «люд ський потенціал». З метою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці та інтелектуальної діяльності для відтворення суспільного життя останнім часом в економічній думці активно використовуються поняття «людський капітал» та «інтелектуальний капітал» для характеристики інтелектуального потенціалу, застосованого в економіці.
На думку одного із фундаторів теорії людського капіталу Пітера Друкера, «найбільш цінним капіталом компанії ХХ століття було її виробниче обладнання, а в ХХІ столітті найбільш цінним капіталом компанії, як комерційної, так і некомерційної, стануть її працівники, які займаються інтелектуальною працею».
Людський капітал - це сума природжених здібностей, загальної і спеціальної освіти, набутого професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного і фізичного здоров'я, що забезпечують можливість приносити дохід.
Основні сфери діяльності, що формують людський капітал:
Рівень розвитку інтелектуальної компоненти країни значною мірою зумовлює його спроможність формувати інтелектуальну еліту як найактивніше «ядро» суспільства, що є головним носієм та генератором знань, передового науково-технічного, суспільного, політичного та іншого досвіду.
Складовою трудового потенціалу суспільства є трудові ресур си, зайняті у виробництві товарів та наданні послуг, веденні до машнього господарства, навчанні, на військовій службі, праце здатні пенсіонери та підлітки.
На відміну від трудового потенціа лу до трудових ресурсів належать ті, хто є не лише носієм робо чої сили, здатним працювати, а й реалізує цю здатність у су спільному виробництві згідно з чинним законодавством у певних вікових межах.
Трудові ресурси – це частина населення країни, яке за своїми фізичними та духовними здібностями, набутою освітою та професійно-кваліфікаційним рівнем здатна працювати у народному господарстві, займатися суспільно корисною діяльністю.
З позицій ринкової економіки, трудові ресурси це частина населення, що забезпечує пропозицію робочої сили на ринку праці для створен ня національного продукту.
Відповідно до методології Державної служби статистики України населення поділяється на:
Економічно активне населення згідно з концепцією робочої сили – це населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг.
Економічно активними вважаються особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить доход (зайняті), та безробітні.
Кількість зазначених категорій та їх характеристики розраховуються на підставі даних вибіркових обстежень населення (домогосподарств) відповідно до рекомендацій Міжнародної організації праці (МОП).
Зайнятими вважаються особи у віці 15-70 років, які:
Безробітні – особи (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам:
До категорії безробітних також відносяться особи, які:
Економічно неактивне населення (поза робочою силою) - особи, які не можуть бути класифіковані як «зайняті» або «безробітні». До скла ду ці єї ка те го рії на се лен ня на ле жать:
Загальні тенденції розвитку трудового потенціалу України в сучасних умовах характеризуються:
В Україні основні функції державного регулювання ринку праці виконує Міністерство соціальної політики.
Безпо середньо реалізує заходи, спрямовані на скорочення рівня безро біття та підвищення зайнятості, Державна служба зайнятості че рез мережу регіональних центрів зайнятості.
Джерелом фінансу вання основних урядових заходів є Державний фонд сприяння зайнятості населення.
Механізм державного регулювання зайнятості населення включає, зокрема:
Державне регулювання зайнятості здійснюється в межах ак тивної і пасивної політики зайнятості.
Активна політика спря мована на стимулювання попиту на робочу силу і передбачає на дання таких послуг:
Пасивна політика має на меті:
Основою для здійснення регулятивних заходів у сфері зайня тості є оцінка та прогнозування динаміки трудових ресурсів, а також стану і тенденцій на ринку праці. З цією метою складають такі трудові баланси:
а) загальнодержавний баланс трудових ре сурсів;
б) баланс ринку праці.
2. Економічна теорія добробуту. Функція суспільного добробуту.
Однією із важливих проблем економічної теорії є досягнення суспільного добробуту.
Основоположники класичної політичної економії вважали, що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання суспільного багатства, а основним показником суспільного добробуту є - обсяг національного доходу на одну особу.
Представник неокласичної економічної школи А. Маршалл звернув увагу на те, що людина відіграє більш важливу роль у економічному розвитку ніж більшість факторів виробництва.
Виробництво багатства - це лише засіб для підтримки життя людини, для задоволення її потреб і розвитку її сил фізичних, інтелектуальних і моральних. Але сама людина - головний засіб виробництва цього багатства, і вона ж служить кінцевою метою багатства. Основою добробуту індивіда є блага, які він має можливість споживати. В економічній теорії розрізняють блага економічні та неекономічні, матеріальні та нематеріальні, індивідуальні, колективні та суспільні.
Артур Пігу розрізняє економічний та неекономічний добробути. Економічний добробут - реалізоване за певний проміжок часу споживання товарів і послуг. Проте зміна економічного добробуту не завжди призводить до відповідних коливань неекономічного добробуту.
Англійський філософ Ієремія Бентам під індивідуальним добробутом розумів певну величину егоїстичної насолоди, задоволень і навіть щастя, яке може бути точно виміряне індивідом.
Мірилом індивідуального добробуту від споживання певного блага в економічній теорії є величина надлишку споживача.
Вільфредо Парето детально дослідив особливості формування загального добробуту суспільства і довів, що неможливо розглядати загальний добробут суспільства через суму добробутів усіх членів суспільства. В. Парето виводить власний оптимум - стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсів чи про дуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погіршивши тим самим становище іншого. Проте, даний оптимум при оптимальному розподілі ресур сів не гарантує соціального оптимуму і не має на меті досягнення соціальної справедливості. Ресурси у суспільстві можуть розподілені ефективно за Парето, навіть якщо одні голодують, а інші живуть у роскоші.
В умовах сьогодення під економічним добробутом часто розуміють реальний дохід індивіда, а показником економічного добробуту країни — обсяг ВВП на одну особу або рівень національного доходу на одну особу.
Добробут включає два основні критерії:
Ефективність і справедливість є конфліктуючими цілями державної політики, тобто досягнення вищої міри справедливості вимагає певних поступок в ефективності, і навпаки. Досягнення більшої міри справедливості у суспільстві потребує перерозподілу доходів через податки.
Намагання підвищення справедливості через перерозподіл призводить до зменшення ефективності економіки, що скорочує суспільний добробут як джерело для перерозподілу.
У межах економічної теорії добробуту агреговані індивідуальні уподобання аналізуються за допомогою побудови функції суспільного добробуту (ФСД) — моделі, що формулює цілі суспільства.
Функція суспільного добробуту є деякою функцією від індивідуальних функцій корисності і зростаючою функцією корисності кожного індивіда.
Функція суспільного добробуту має загальний вигляд:
, (13.1)
де – рівень суспільного добробуту;
– функції корисності окремих індивідів.
Графічно для випадку двох індивідів ФСД можна представити як сукупність кривих незмінного добробуту (або суспільних кривих байдужості) W1, W2, W3, — ліній рівня ФСД, кожна з яких поєднує множину точок, що відповідають сполученням індивідуальних рівнів корисності з однаковим рівнем суспільного добробуту.
Суміщення кривих рівного добробуту з межею можливих корисностей (UPC) дозволяє визначити точку максимізації добробуту (точка ), якій відповідають індивідуальні рівні корисності і . Якщо економіка досягне будь-якого іншого стану на межі можливих корисностей, то він не буде оптимальним щодо суспільного добробуту, хоча є Парето-оптимальним. Для максимізації добробуту і зміщення економіки до точки потрібне державне втручання.
Вибір конкретної форми ФСД залежить від прийнятого у суспільстві розуміння справедливості.
В економічній науці існує чотири підходи до категорії справедливості:
1) утилітаризм;
2) егалітаризм;
3) ролзіанський підхід;
4) ліберальний підхід (класичний лібералізм).
Утилітарний підхід, засновниками якого вважаються англійські вчені – філософ і соціолог І. Бентам та економіст С. Міль, розглядає суспільний добробут як суму добробуту всіх членів суспільства. Принцип перерозподілу доходів в цій концепції ґрунтується на припущенні про спадну граничну корисність. Додаткова одиниця доходу принесе бідному більше корисності, ніж багатому, тому що зі зростанням багатства гранична корисність приросту доходу спадає. Якщо за допомогою податкової системи вилучити частку доходу багатого і передати бідному, то для багатого корисність скорочується в меншій мірі, ніж приростає для бідного, і таким чином сукупна корисність в суспільстві максимізується. Досягається Парето – ефективність за реалізації більш рівноправного розподілу.
Але в той же час утилітаристи заперечують повну рівність доходів, тому що вона веде до втрати стимулів економічної діяльності. Отже, держава, яка керується принципами утилітаризму, при перерозподілі доходів повинна слідкувати за тим, щоб стимули не послаблювались, інакше суспільна корисність буде зменшуватись.
Егалітарний підхід вимагає рівномірного розподілу, за якого всі блага поділені порівну між усіма індивідами. З огляду на симетричність стану індивідів, досягається рівноправність у розподілі. Проте такого виду розподіл, як правило, не є Парето – ефективним. Одержані споживачами однакові набори благ за відмінностей їхніх уподобань будуть задовольняти не всіх, що стане мотивом прагнення до обміну, внаслідок якого рівномірність розподілу порушується, але може забезпечуватися Парето – оптимальність.
Сучасний американський філософ Джон Ролз сформулював два принципи, на яких, як вважав, ґрунтується соціальна справедливість:
Отже, функція розподілу Ролза (ролзівська або мінімаксна) функція добробуту визначає, що суспільний добробут вимірюється рівнем добробуту найменш забезпеченого члена суспільства.
Концепція Дж. Ролза допускає існування нерівності, щоб не позбавити найпродуктивніших виробників стимулу до праці, водночас найменш забезпечені члени суспільства також не повинні програвати. Висока винагорода більш продуктивних економічних суб’єктів спонукає їх працювати краще, що призводить до зростання виробництва товарів і послуг, частина яких може бути перерозподілена на користь найбідніших членів суспільства. Таким чином досягається більш справедливий розподіл.
Ліберальний (ринковий) підхід вважає найбільш справедливим той розподіл, який досягнуто на конкурентному ринку, коли добробут кожного досягається з урахуванням індивідуальних стартових можливостей і здібностей. Винагороджуються ті, хто здібніший і працьовитіший, навіть якщо при цьому має місце крайня нерівність. Згідно з цим підходом найкращими для суспільства є фактично досягнуті оптимальні за Парето варіанти, тоді як три попередні підходи вимагали державного втручання для досягнення найкращого, найбільш справедливого стану суспільства.
3. Соціальна нерівність та перерозподіл доходів
Добробут людини вимірюється її багатством та рівнем доходів, які вона отримує за певний період часу.
Соціальна нерівність проявляється у нерівності в розподілі багатства і доходів та існуванні бідності.
Існують три основні форми багатства і відповідні їм види доходів:
Слід розрізняти первинний і вторинний розподіл доходів.
Первинний розподіл — це розподіл, що відбувається в економіці пропорційно факторам виробництва.
Вторинний розподіл — це наслідок перерозподілу доходів між різними групами домогосподарств, який здійснює держава.
Існує кілька основних причин нерівності в розподілі доходів населення.
1. Відмінності у здібностях і вміннях людей. Люди мають різні розумові здібності, фізичні дані, різну схильність до ризику тощо.
2. Інтенсивність праці. Люди можуть працювати різну кількість годин на день, тиждень, а якщо необхідно — і у вихідні дні.
3. Відмінності у професійних перевагах, видах занять та праці. Різні види діяльності оплачують по-різному, серед причин цього явища й різна привабливість праці, й можливі ризики захворювань чи навіть загроз для життя. Так, щоб залучити робітника на непривабливу роботу, йому слід заплатити більше, ніж за аналогічну, але привабливішу роботу. Це може бути оплата праці металурга, шахтаря в порівнянні з іншою діяльністю.
4. Відмінності в освіті і навчанні. У сучасних умовах люди з вищим рівнем освіти (магістри, кандидати наук, доктори наук, доценти, професори) можуть заробляти більше грошей і здобути більш високооплачувану роботу.
5. Інші чинники: відмінності в готовності ризикувати; нерівність у володінні власністю; нерівність у доходах, спричинена нерівністю успадкованого і набутого майна; монополія на ринку; везіння, зв’язки, нещастя; дискримінацію за статтю, віком, етнічним походженням.
Основними показниками нерівності в розподілі доходів є квінтильний і децильний коефіцієнти та коефіцієнт Джині.
Квінтильний коефіцієнт дорівнює відношенню частки доходів вищої квінтильної групи (20% заможних домогосподарств) до частки доходів нижньої квінтильної групи (20 % найбідніших домогосподарств).
Децильний коефіцієнт дорівнює відношенню частки доходів вищої децильної групи (10 % найбагатших домогосподарств) до частки нижньої децильної групи (10 % найбідніших домогосподарств).
Коефіцієнт децильності можна розрахувати за такою формулою:
, (14.2)
Аналогічно можна розрахувати квінтильний коефіцієнт.
В докризовий період в країнах Євросоюзу середній показник співвідношення доходів становив 1:4,8; у Швеції - 1:3,5; у Португалії 1:7,3; у СРСР у 1985 році – 1:3,2. В Росії у 1997 р. – 1:12,5; у 1998 р. – 1:13,5; у 2003 р. – 1:14. Провідні західні фахівці вважають, що співвідношення 10 до 1-го є критичним. В разі його перевищення, країна уже не може повноцінно розвиватися, бо розвиток країни – це розвиток її громадян.
Коефіцієнт Джині - показник нерівності в розподілі доходів, який дорівнює відношенню площі фігури, що утворюється між кривою Лоренца і лінією абсолютної рівності, до площі трикутника, що утворюється лінією абсолютної рівності і координатними осями.
Нерівність графічно може бути проілюстрована за допомогою:
За допомогою кривої розподілу доходів можна проілюструвати кілька узагальнених характеристик доходів домогосподарств.
Середній дохід — дохід на одне домогосподарство.
Медіанний дохід — це дохід якогось домогосподарства, яке займає середню (медіанну) позицію при ранжуванні всіх домогосподарств за доходами від нижчих доходів до вищих. Тобто медіанний дохід розподіляє домогосподарства на дві однакові за чисельністю групи: ті, у кого дохід менший за медіанний, і ті, у кого він більший.
«Модний» дохід — найпоширеніший рівень доходу, точка максимуму кривої.
Рис. Крива розподілу доходів
Розподіл доходів, як це видно, нерівний і несиметричний.
Зазначимо закономірність: за нерівного розподілу доходів середній дохід завжди перевищує медіанний дохід.
Крива Лоренца наочно відображає фактичний розподіл населення за доходами (частку доходу, що припадає на різні групи населення). Графік цієї кривої ілюструє ступінь нерівності в розподілі доходів: по вертикалі показана кумулятивна частка доходів (від 0 до 100 %), по горизонталі — кумулятивна частка населення, яка отримує ці доходи, також від 0 до 100 %.
Рис. Крива Лоренца для України (2000 р.)
Повну рівність відображає бісектриса, тобто крива повної рівноваги. Якщо доходи розподіляються абсолютно нерівно, тоді крива складатиметься із двох секцій, які утворюють прямий кут.
Крайнім проявом нерівності в розподілі доходів є бідність.
Бідність визначається як неможливість через брак коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.
У світовій практиці існують різні погляди на причини бідності:
1. результат нерівних соціально-економічних умов: погане харчування, несприятливе оточення, низький рівень викладання в школах, які відвідують діти бідних, дискримінацією при працевлаштуванні та іншими чинниками.
2. суб’єктивний чинник: наслідок поганого пристосування індивідів до умов соціального життя, тобто поведінки, яка залежить від самої людини і яку вона сама ж може змінити.
Перший чинник є аргументом здійснення активної соціальної політики, що передбачає або підтримку доходів, або коригування умов, які породжують бідність. Проте підтримка людей, які не хочуть працювати, лише розбещує їх, що призводить до зменшення у них стимулів до ефективної праці. Такий погляд вимагає від влади згортати соціальні програми підтримки людей з низькими доходами.
Концепції визначення бідності:
1) абсолютна концепція – ґрунтується на чіткому встановленні мінімального рівня основних потреб, тобто фіксує межі бідності і встановлює систему індикаторів для аналізу рівня бідності. (США, Англія, Австралія (англо-саксонські країни) та в деяких країнах Східної Європи (Росія, Білорусь);
2) відносна концепція. Країни Західної Європи прийняли поняття відносної бідності: бідними вважаються люди або їх сім’ї, рівень життя яких значно нижче за рівень життя більшості населення, тобто нижче за певний поріг, деяке процентне відношення від визнаного нормальним рівня життя. Недолік - неможливо ідентифікувати поріг бідності;
3) суб’єктивна концепція – здійснюється на основі оцінок самих респондентів, який визначають межу бідності самостійно, стосовно своїх потреб.
Аналіз профілів бідності практично в усіх країнах колишнього СРСР за різними критеріями засвідчив, що серед соціальних категорій найбільш вразливими з погляду бідності є:
Наявність у складі домогосподарств осіб з вищою освітою значно зменшує ризик бідності.
Основними показниками масштабів бідності є межа, рівень і глибина бідності.
Межа бідності — це рівень доходів у середньому на члена родини, нижче якого неможливе задоволення основних потреб, або це частка прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць. За допомогою цієї межі визначаються сім’ї, які належать до категорії бідних.
Рівень бідності — це питома вага сімей (домогосподарств), чий рівень споживання (доходів) на одну особу є нижчим за визначену межу бідності.
Глибина бідності — це відхилення доходів або витрат бідних від визначеної межі бідності, або ті, хто опинився нижче межі бідності.
В Україні для вимірювання межі бідності використовуються такі показники: мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, прожитковий мінімум.
Мінімальний споживчий бюджет — це набір продовольчих і непродовольчих товарів і послуг у натуральному та вартісному вираженні, що забезпечує задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини.
Межа малозабезпеченості — це величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. При цьому вартість непродовольчих товарів не може становити менше 15 % вартості продуктового набору.
Прожитковий мінімум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
Прожитковий мінімум застосовується для загальної оцінки рівня життя в Україні. Він встановлюється на одну особу і в розрізі основних соціальних і демографічних груп населення, до яких належать такі категорії населення: діти до 6 років; діти від 6 до 18 років; працюючі дорослі; непрацюючі дорослі.
Одним із важливих показників рівня життя населення є вартісна величина прожиткового мінімуму для непрацездатних громадян (межа малозабезпеченості), яка розраховується за формулою
, (14.3)
де ПРmin - вартісна величина прожиткового мінімуму (межі малозабезпеченості), грн.;
- сума вартості споживання продуктів харчування, грн.;
Ц — фактична ціна купівлі продуктів харчування, грн.;
Nсп — споживання на душу населення продуктів харчування за тимчасовими нормами за рік, кг.;
— сума вартості непродовольчих товарів, грн.;
- вартість утримання житла, грн. (оплата житла, тепло-, водо- і газопостачання, водовідведення, електроенергія);
- побутові послуги, послуги зв’язку, послуги культури, грн.
Основною інформаційною базою для оцінки стану бідності в країні є обстеження умов життя домогосподарств, що здійснює Держкомстат України. Межа бідності за 10 місяців 2011 року відповідно до прийнятого відносного критерію (75% медіанного значення сукупних еквівалентних витрат населення країни) становила 1025 грн. на місяць (в 2010 – 921 грн., 2009 р. – 811 грн. на місяць). Рівень бідності в Україні станом на 10.2011 становила 25,4%
В деяких країнах, зокрема в Україні, для межі бідності використовується критерій, запропонований ООН: 4,3 дол. на день на 1 особу або 14,76 дол. в день на 1 особу за паритетом купівельної спроможності. Паритет купівельної спроможності станом на 2011 рік становить 1$ = 3,75 грн.
На основі даних комплексного обстеження умов життя домогосподарств, проведеного за методологією Держкомстату України, розраховано кількісні характеристики бідності.
Вперше у 2000 р. у щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України була сформульована як першочергова проблема економічної політики — проблема бідності в Україні. У 2001 р. Указом Президента України була затверджена Стратегія подолання бідності, згідно з якою були визначені стратегічні напрями подолання бідності:
Соціальна політика держави — це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малоза безпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспіль стві.
До складу системи цілей соціальної політики в Україні вхо дять цілі:
Соціальна політика згідно з чинним законодавством реалізу ється через такі інструменти:
Один з варіантів забезпечення соціальних стандартів — роз виток інституту соціального партнерства, який є комплексом процедур узгодження інтересів між найманими працівниками і роботодавцями за безпосередньої участі держави.
Ці процедури спрямовані на:
До основних форм соціального партнерства належать консультації, переговори, взаємне інфор мування сторін, укладання колективних договорів (угод) та контроль за їх виконанням, сприяння розв’язанню колективних трудових спорів (соціальні суди), розгляд і вирішення можливих претензій та розбіжностей.
Політика соціального захисту – це система заходів, які захищають населення від економічної та соціальної деградації. Витрати на соціальний захист залежать від можливостей економіки і пріоритетів у політиці уряду.
Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення.
Під рівнем життя населення (РЖН) слід розуміти ступінь задоволення матеріальних, духовних і со ціальних потреб людини, який забезпечує сукупність матеріаль них і соціальних умов життя. В зарубіжних країнах для визна чення РЖН використовують поняття індексу людського розви тку (ІЛР)
Узагальнюючим показником рівня життя населення є реаль ні доходи населення (Др), які за вартісним змістом відображають ту частину національного продукту, яка використовується на особисте споживання та нагромадження, а за матеріально-речо вим характером є сумою матеріальних благ, яку можна придбати на фактично отримані доходи з урахуванням зміни цін на спо живчі товари і послуги.
PAGE 1
Модель максимізації суспільного добробуту