Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 1
Ринкова модель економіки, а також усі без винятку інші моделі, не можуть існувати і розвиватися без втручання держави в процеси розподілу і перерозподілу новоствореної вартості в суспільстві. Для цього використовуються фінанси, а бюджет є конкретною формою реалізації функцій держави. З розвитком цивілізації бюджет стає інструментом здійснення економічної політики не лише за ринкових умов, а й у тоталітарних, монархічних та інших системах. У ньому сконцентровані інтереси держави, підприємців і населення. Об’єктом цих інтересів завжди є валовий внутрішній продукт, напрямки та методи його розподілу і перерозподілу.
Бюджет, в основному, відображає вторинний перерозподіл ВВП за допомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг.
Надання населенню суспільних благ стає однією з функцій держави в економіці вільної конкуренції, фінансування яких здійснюється з бюджету. Економічна природа бюджету якраз проявляється в тому, що за його допомогою держава надає суспільству унікальні блага і послуги, які істотно впливають на рівень добробуту та якість життя. До таких благ належать оборона країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, захист довкілля, освіта, охорона здоров’я, культура, наука, соціальний захист населення.
Бюджет – план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного року.
Розрізняють поточний бюджет та бюджет розвитку. Поточний бюджет – фінансування затрат на поточний рік, не пов’язаних з будівництвом. Бюджет розвитку – затрати на заходи, пов’язані з розвитком, тобто з майбутнім (будівництво, ноу-хау); при цьому держава претендує на часткове повернення виданої суми.
Значну роль у структурі ринкових відносин відіграє державний бюджет. Він – невід’ємна частина ринкових відносин і є важливим інструментом реалізації державної політики.
Державний бюджет як одна з ланок фінансової системи України є економічною категорією і відображає систему економічних відносин, які складаються у суспільстві в процесі утворення централізованого фонду грошових коштів держави і його використання на розширене відтворення, підвищення рівня життя і задоволення інших суспільних потреб.
Централізація коштів має важливе економічне і політичне значення, оскільки доходи, які мобілізуються до державного бюджету, є втіленням у життя державних заходів. Це дає можливість маневрувати коштами, зосереджувати їх у важливих галузях економічного та соціального розвитку, здійснювати єдину економічну і фінансову політику на території України.
У розвинених країнах державний бюджет не лише забезпечує акумулювання коштів, необхідних для фінансування держави, використовується не лише для часткового перерозподілу доходів з метою підтримання сприятливого соціального становища у державі, а й для впливу на економічні, соціальні, національні, регіональні процеси у суспільстві і провадження вищими органами влади відповідної національної стратегії розвитку, спрямованої на зміцнення державної безпеки.
В умовах переходу економіки України до ринкових відносин державний бюджет відіграє важливу роль, тому і використовується для міжгалузевого і територіального перерозподілу фінансових ресурсів з урахуванням рівня розвитку економіки та культури по всій території. Нині завдяки державному бюджету України між галузями і регіонами, а також серед населення порозподіляється майже 50% усього обсягу ВВП. Кошти державного бюджету повинні, насамперед, спрямовуватись на фінансування структурної перебудови економіки, комплексних цільових і науково-технічних програм, соціальний розвиток і соціальний захист населення.
На формування і використання бюджету впливають економічні, соціальні і політичні фактори.
Економічні фактори в значній мірі пов’язані з макроекономічними процесами, які виникають у сфері суспільного виробництва. Сюди відносяться ВВП, економічний ріст (спад) виробництва, інфляція, безробіття, структурні зміни у виробництві, продуктивність праці, податкова політика.
Соціальні фактори в значній мірі зумовлені особливостями відтворення робочої сили і населення країни в цілому. Сюди необхідно віднести фінансові ресурси, які йдуть на освіту, охорону здоров’я, соціально-культурні заходи, соціальний захист населення.
Політичні фактори безпосередньо пов’язані з забезпеченням обороноздатності країни і підтримкою внутрішнього правопорядку, раціональною організацією управління країною, укріпленням законодавчої і виконавчої влади.
Суть бюджету розкривається в його функціях. Бюджет виконує три головні функції – розподільну, контрольну і функцію забезпечення існування держави.
Розподільна функція зумовлена тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва. Основним об’єктом розподілу і перерозподілу виступає чистий дохід, отриманий в суспільстві. Завдяки цій функції проходить концентрація грошових коштів у руках держави і їх подальше використання з метою забезпечення суспільних потреб. Розподіл коштів проходить між окремими галузями, окремими верствами населення. У результаті такого розподілу і перерозподілу формуються різноманітні грошові фонди: державного і місцевого бюджетів, фонди соціального страхування, Пенсійний фонд, фонд зайнятості населення, фонд по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
Світовий досвід переконує, що з розвитком ринкових відносин роль держави в розподільчих процесах має зростати, і бюджет у цьому плані є найдосконалішим засобом для здійснення державою зазначеної функції. У більшості розвинутих країн світу через бюджет перерозподіляється від 30 до 50% ВВП. Проблема полягає в тому, як знайти виважені форми і методи цього перерозподілу, що в умовах економіки України є найважливішим.
Контрольна функція заключається в тому, що бюджет об’єктивно відображає економічні процеси, які протікають в структурних ланках економіки. При формуванні державних доходів фінансовий контроль здійснюється за правильністю утримання різноманітних видів податків, визначенням податкової бази, формами пільгового оподаткування, строками надходження податків, мобілізацією інших джерел доходів. При використанні бюджетних коштів контролюється ефективність їх використання і відповідність цільовому призначенню.
Функція забезпечення існування держави ставить своїм завданням утворення матеріально-фінансової бази функціонування держави, утримання апарату управління країною, президентської, виконавчої та законодавчої влади, правоохоронних і митних органів, податкової служби. Важливе значення має здійснення зовнішньо-економічної діяльності України – утримання за рахунок бюджету дипломатичних представництв України за кордоном та внески в міжнародні організації, членом яких є Україна.
Посилення функцій, які виконує бюджет, потребує вдосконалення управління його дохідною і видатковою частинами. Реформування державних видатків дасть змогу здійснити реформу податкової системи. До того часу, доки не буде виконана така робота, вдосконалення податкової системи залишиться лише намірами, оскільки бюджет - це фінансовий план держави і внесення в нього будь-яких змін має здійснюватися комплексно. Тут все взаємопов’язано – зменшення податків потребує скорочення певних витрат, якщо цього не відбувається, то виникає дефіцит бюджету, який теж є певною мірою податком, тільки несправедливішим.
Призначення бюджету в державі виявляється через систему відносин, структура яких така:
- між державою і населенням у процесі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту (ВВП);
- між ланками бюджетної системи при бюджетному регулюванні.
Дослідження і аналіз структури зазначених відносин дають можливість зрозуміти економічний зміст бюджету, глибше виявити його роль у розподільчих процесах та економіці держави. На цих засадах формується і проводиться цілеспрямована бюджетна політика. Посилення ролі бюджету у формуванні та використанні фінансових ресурсів завжди повязано з удосконаленням системи економічних відносин.
Роль ВВП на всіх стадіях від створення до споживання визначається за допомогою грошових фондів. Тому залежно від того, як відбувається процес мобілізації та використання бюджетних коштів, як це впливає в кінцевому підсумку на формування фондів споживання і нагромадження, визначається роль бюджету в економіці.
Бюджет завжди був важливим інструментом впливу на розвиток економіки і соціальної сфери. За його допомогою держава, здійснюючи розподіл і перерозподіл ВВП, могла змінювати структуру виробництва, впливати на результати господарювання, здійснювати соціальні перетворення.
В умовах переходу до ринку бюджет не втрачає своєї ролі, він є основним інструментом регулювання соціально-економічних процесів. Надходження до бюджету прямо залежать від стану виробництва. У свою чергу, можливість утримувати соціальну сферу, забезпечувати соціальні гарантії населенню залежить від стану надходжень до бюджету. Формування дохідної та видаткової частин бюджету пов’язано з основними макропоказниками економічного і соціального розвитку держави на відповідний рік.
В умовах перехідної економіки провідна роль бюджету в перерозподілі фінансових ресурсів, як і ВВП в цілому, є об’єктивною реальністю. Це зумовлено тим, що бюджет якраз і є тим інструментом, за допомогою якого здійснюється регулювання економічних процесів, чого не можна досягти іншими методами, в тому числі суто ринковими.
Бюджет в Україні переобтяжений великою кількістю видатків, які традиційно перейшли з бюджету колишнього СРСР, тобто тими з них, що були зумовлені політикою тоталітарної держави з надмірною централізацією, всеосяжним перенесенням фінансового забезпечення здійснення витрат на плечі держави. Насамперед, це видатки на розвиток економіки, що становили в 1990 році близько 50% усіх витрат.
В умовах функціонування ринку такі витрати не завжди раціональні, доцільні й постійно потребують зростання податкового тиску, передусім на виробничі структури. Тут має бути зрозуміло, що держава може витрачати лише ті кошти, які мобілізує за допомогою податків, які є основним джерелом бюджетних надходжень. Тому необхідно докорінно переглянути структуру державних витрат і залишити на утримання держави за рахунок бюджетних коштів лише ті з них, які неможливо або недоцільно здійснювати за рахунок інших джерел.
Останніми роками було здійснено деякі кроки в напрямку вдосконалення структури бюджетних витрат. Так, зменшено питому вагу бюджетних асигнувань на фінансування капітального будівництва за рахунок розширення практики використання інших інвестиційних джерел, у тому числі шляхом продажу об’єктів незавершеного будівництва, а також акцій, паїв і облігацій, залучення кредитних ресурсів.
Що стосується витрат на утримання соціально-культурних установ і закладів, то нині ще відчувається брак комплексних наукових обгрунтувань щодо кількості вищих освітніх закладів, потреби у спеціалістах, яких необхідно готувати для господарства країни, мережі культурно-освітніх установ, медичних закладів тощо.
За роки незалежності в Україні з’явився новий напрям витрат, який отримав назву “соціальний захист населення”. На його цілі витрачається близько 10% обсягу ВВП. Якщо взяти весь фонд споживання держави, то здебільшого він формується за рахунок виплат у вигляді надання соціальних благ і послуг. Очевидно, тут також повинна бути раціональна межа. В умовах ринку основним джерелом добробуту кожного громадянина має бути винагорода за працю. Порушення цього принципу веде до соціального жебрацтва, незацікавленості у продуктивній праці й неощадливому господарюванні.
Зараз внаслідок складного економічного стану, зниження прибутку у суб’єктів підприємницької діяльності стає важчим утримувати за рахунок коштів підприємств і організацій об’єкти соціальної сфери: дитячі установи, поліклініки, житло, об’єкти побутового і комунального господарства. Деякі з них через брак коштів на утримання закриваються або перепрофілюються. Така тенденція може призвести до погіршення обслуговування населення й значного скорочення мережі таких закладів.
З метою звільнення підприємств і організацій, заснованих на державній формі власності, від обов’язків утримання об’єктів соціальної сфери, збереження функціонального їх призначення й створення сприятливих умов для господарювання суб’єктів підприємницької діяльності слід забезпечити передачу таких об’єктів у власність місцевим органам влади й продаж комерційним структурам. Така передача має здійснюватися поступово, поетапно, в міру вишукування джерел фінансування.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Бюджет, державний бюджет як економічна категорія, поточний бюджет, бюджет розвитку.
Тести
а) бюджет розвитку;
б) поточний бюджет;
в) бюджет капіталу;
г) зведений бюджет.
а) поточний бюджет;
б) бюджет капіталу;
в) бюджету розвитку;
г) зведений бюджет.
а) політичні;
б) економічні;
в) суспільні;
г) соціальні.
а) соціальні;
б) суспільні;
в) економічні;
г) політичні.
а) контрольна функція бюджету;
б) розподільча функція бюджету;
в) фіскальна функція бюджету;
г) регулююча функція.
а) регулююча функція бюджету;
б) фіскальна функція бюджету;
в) контрольна функція бюджету;
г) жодна відповідь неправильна.
ТЕМА 2
БЮДЖЕТ ЯК ОСНОВНИЙ ФІНАНСОВИЙ ПЛАН ДЕРЖАВИ
2.1. Бюджет як фінансовий план держави
Бюджет як фінансовий план є розписом доходів і видатків держави, який затверджується органами законодавчої і представницької влади у вигляді закону. Він відображає економічну, соціальну, військову, міжнародну політику держави.
Видатки на економічну діяльність визначаються двома чинниками:
1) масштабами державного сектора економіки;
2) економічною політикою держави.
Рівень соціальних видатків визначається фінансовою моделлю суспільства.
Доходи бюджету характеризують податкову політику держави.
В Україні бюджет як фінансовий план має певні відмінності від бюджету як економічної категорії, оскільки до нього включаються фонди цільового призначення. Включення цих фондів до бюджету зумовлено двома причинами:
1) наданням їм законодавчої сили;
2) необхідністю здійснення державного контролю за коштами цих фондів.
Стан бюджету як фінансового плану характеризується трьома показниками:
1) рівновага доходів і видатків;
2) перевищення доходів над видатками;
3) бюджетний дефіцит – перевищення видатків над постійними доходами. За наявності бюджетного дефіциту встановлюються джерела його покриття.
Причиною бюджетного дефіциту є потреба держави витрачати більше, ніж це дозволяють фінансові можливості. Уникнути дефіциту теоретично досить просто – скоротити видатки або збільшити податки. Однак на практиці, як правило, це зробити досить важко, а іноді й неможливо.
Розрізняють такі типи бюджетів:
Лінійно-об’єктний або постатейно-витратний підхід є одним з найперших підходів до складання бюджету і користується популярністю у місцевих органах самоврядування. Як інструмент управління цей тип бюджету має певні межі щодо застосування.
У лінійно-об’єктному бюджеті кошти розподіляють за визначеними статтями або об’єктами витрат.
Лінійно-об’єктний підхід був уведений на початку ХІХст. для упорядкування неконтрольованих витрат місцевих органів. Він застосовується з метою посилення відповідальності урядових установ за здійснені ними витрати шляхом установлення послідовного постатейного переліку.
Цей метод дозволяє посилити контроль за діяльністю установ, що фінансують витрати.
Недоліки методу полягають у тому, що:
а) неможливо порівнювати напрямки витрат бюджету з цілями суспільства;
б) не передбачають порівняння затрат і результатів;
в) неможливі альтернативи у політиці, яку проводить уряд;
г) базується на плануванні від досягнутого.
2. Виконавчий бюджет - управлінський підхід (започаткований у 30-х роках ХХст. в Америці в рамках програми “Нового курсу” адміністрації президента Ф. Рузвельда).
Причини створення:
2.У відповідності з положеннями Кейнса суттєво зростали суспільні витрати держави, і, відповідно, необхідно було їх вимірювати по кожному напрямку використання коштів.
3. Необхідно було зорієнтувати структуру витрат бюджету на виконання функцій держави, а також на здійснення державних проектів.
Ідея виконавчого бюджету базується на принципі порівняння витрат з виконанням функцій держави. Розподіл коштів відбувається за видами діяльності, а не за статтями витрат.
Переваги управлінського підходу перед постатейно-витратним:
1. Зорієнтований на конкретні напрямки та завдання управління.
2. Дозволяє адміністрації оцінювати ефективність роботи організацій (на рівні місцевих органів і бюджетів).
3. Зростає ефективність використання коштів на основі визначення вартості робіт.
Недоліки застосування виконавчого бюджету на місцевому рівні:
1. Неможливо виявити переваги одного варіанта витрат порівняно з іншим.
2. Неможливо визначити якість роботи державних інститутів з розробки і реалізації бюджету.
3. Система виконавчих бюджетів не спрямована на розв’язання довгострокових програм.
Оцінюючи управлінський підхід до складання бюджету, необхідно зазначити, що він є еволюційним кроком у напрямку використання бюджету як способу порівняння кількісних результатів використання коштів з оцінкою всієї бюджетної програми.
3. Програмний бюджет зорієнтовано на планування бюджетних витрат за програмами або функціональними напрямками з метою досягнення загальних цілей.
Ключовими елементами цього методу є довгострокове планування, визначення мети, розробка програми, кількісний аналіз та аналіз діяльності.
Переваги програмного бюджету:
Програмний бюджет спрямовано на виконання поставлених цілей і досягнення кінцевих результатів, що створює основу для перспективної оцінки бюджетних витрат. Він вимагає аналізу наслідків реалізації програм і посилює роль планування при прийнятті бюджетних рішень.
Недоліки програмного бюджету:
2.2. Взаємозв’язок бюджету з іншими фінансовими планами
Державний бюджет як фінансовий план – це бюджетний план руху централізованої частини сукупного суспільного продукту.
Державний бюджет – це особлива форма державного плану, яка має силу закону і встановлює для народного господарства в цілому та для всіх структурних підрозділів суспільного виробництва бюджетні взаємовідносини по асигнуваннях із бюджету і платежах в бюджет на основі завдань і заходів державного плану економічного і соціального розвитку України.
Державний бюджет входить в загальну систему фінансових планів України, яка включає:
Визначальними принципами організації системи фінансових планів суспільного розвитку можна назвати:
Державний бюджет не лише входить в єдину систему фінансових планів України, але й займає серед них домінуюче місце, і є тією координуючою і ведучою ланкою, завдяки якій забезпечується утворення і функціонування єдиної системи фінансових планів країни.
Взаємозв’язок між державним бюджетом і системою фінансових планів України втілюється в фінансових планах підприємств, акціонерних товариств, об’єднань і галузей матеріального виробництва, які складаються у вигляді балансів доходів і видатків, де виділяється спеціальний розділ “Відносини з бюджетом”. У ньому відображаються суми платежів до бюджету і асигнувань із бюджету.
На підприємствах і організаціях місцевої промисловості, житлово-комунального господарства і деяких інших установах фінансовий план складається з двох розділів. У доходній частині цих планів відображаються надходження із бюджету, а у видатковій – відрахування до бюджету.
Фінансові плани підприємств агропромислового комплексу зовнішньо пов’язані з бюджетом через податкову систему. Потрібно також зазначити і зворотній процес – у державному бюджеті України передбачаються значні бюджетні асигнування, направлені на розвиток АПК (затрати по корінному покращенню земель, проведення заходів по водному господарству, охорона і відновлення рибних запасів, фінансова допомога фермерським господарствам).
Найбільш чітко проявляється зв’язок бюджету з фінансовими планами установ невиробничої сфери. Їхні видатки, розраховані на основі кошторисів, практично повністю покриваються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Тісний зв’язок між державним бюджетом і установами банківської системи полягає в тому, що банки вносять до бюджету частину свого прибутку відповідно до чинного законодавства про оподаткування в Україні. Крім того, у випадку перевищення доходів над видатками, отриманими в результаті виконання бюджету, вільні грошові кошти можуть бути використані в якості кредитних ресурсів.
Фінансові плани розробляються усіма учасниками суспільного виробництва – від первинних структур: підприємств, об’єднань, організацій, банків, страхових компаній до центральних органів господарського управління і державної виконавчої влади.
2.3. Призначення і роль державного бюджету
Наявність державного бюджету як економічної категорії об’єктивно зумовлена існуванням інституту держави та товарно-грошових відносин. Державний бюджет – це централізований фонд фінансових ресурсів держави, який використовується для виконання покладених на неї функцій. Він знаходиться в розпорядженні центральних органів влади і використовується для фінансування заходів загальнодержавного значення.
Це, так звані, чисті суспільні блага, до яких в економічній науці відносять державне управління, національну оборону, забезпечення охорони правопорядку тощо, і які повністю оплачуються з бюджету. Ринкова економіка неспроможна забезпечити суспільство такими благами взагалі. Адже до них неможливо застосувати принцип винятку, притаманний приватним благам. Чисті суспільні блага характеризуються неподільністю, безальтернативністю у їх використанні. Кожен без винятку громадянин користується цими благами незалежно від свого бажання або платоспроможності.
Існують також такі суспільні блага та послуги, які можуть вироблятися і використовуватися відповідно до ринкових умов. Якщо такі блага і послуги продавалися б за цінами, що покривають витрати на їх виробництво, це виключило б із числа споживачів значні верстви населення. До таких благ відносять, так звані, змішані суспільні блага або соціальні блага (послуги освіти, охорони здоров’я, культури, спорт, забезпечення житлом та комунальними послугами тощо). Їх постачає як приватний сектор, так і держава за рахунок коштів бюджету.
Важливу роль відіграє державний бюджет у забезпеченні перерозподілу доходів з метою підтримання сприятливого соціального клімату в державі, здійснення соціального захисту населення, соціального забезпечення найвразливіших верств населення.
Однак державний бюджет слід розглядати не лише як засіб акумулювання коштів, необхідних для фінансування державних заходів, як інструмент перерозподілу ВВП з метою забезпечення соціальної справедливості. Бюджет є також знаряддям впливу держави на економічні, соціальні, національні, регіональні процеси, економічним важелем здійснення державної влади.
За допомогою державного бюджету держава виконує свою регуляторну функцію. У ринкових умовах державне регулювання реальної економіки спрямовується насамперед на створення сприятливих умов для юридичних та фізичних осіб, в інтересах суспільства в цілому, але не у власних інтересах окремих верств населення та осіб, з використанням таких потужних важелів як податки та бюджетні витрати.
Державний бюджет є активним чинником господарських перетворень і дійовим інструментом регулювання економічних, соціальних, демографічних, екологічних процесів як на макро-, так і на мікрорівні.
Державний бюджет є основним знаряддям економічного планування, макроекономічної стабілізації і економічного зростання. Надходження до державного бюджету безпосередньо залежать від стану виробництва. У свою чергу, можливість утримувати соціальну сферу, забезпечувати соціальний захист населення залежить від стану надходжень до бюджету. Формування дохідної та видаткової частини державного бюджету пов’язане з основними макропоказниками економічного і соціального розвитку на відповідний рік.
Державний бюджет істотно впливає на економічний розвиток окремих регіонів. Вирівнювання бюджетної забезпеченості адміністративно-територіальних утворень в умовах ринкової економіки може здійснюватися тільки на основі перерозподілу бюджетних ресурсів через державний бюджет.
2.4. Доходи державного бюджету
Доходи державного бюджету є фінансовою базою діяльності держави. Їх склад, форми мобілізації залежать від системи і методів господарювання, а також від економічних завдань, які вирішує суспільство в той чи інший період.
Доходи державного бюджету – це економічні відносини, які складаються у держави з юридичними та фізичними особами в процесі формування централізованого фонду грошових коштів держави. Формою цих економічних відносин служать різноманітні види податків, зборів і обов’язкових платежів юридичних та фізичних осіб в бюджет.
Склад доходів державного бюджету визначається Бюджетним кодексом України та законами про державний бюджет на відповідний бюджетний рік. Починаючи з 2000 року, державний бюджет поділено на дві складові частини: загальний фонд та спеціальний фонд, що має забезпечити прозору та реальну систему оцінки усіх джерел доходів і визначених пріоритетів їх витрачання.
Доходи загального фонду державного бюджету призначені для забезпечення фінансовими ресурсами загальних видатків і не спрямовуються на конкретну мету.
Доходи спеціального фонду державного бюджету включають доходи, призначені на конкретну мету.
До доходів загального фонду державного бюджету зараховуються у повному обсязі:
До доходів спеціального фонду державного бюджету належать:
Найбільшим джерелом доходів державного бюджету є податок на додану вартість. Так, якщо в 1997 році його частка в доходах державного бюджету становила 51,6%, то у 1998 - 2002 роках вона знизилась і склала у 2002 році 32,5%.
Другим за величиною джерелом надходжень до державного бюджету є податок на прибуток підприємств. Його частка в доходах державного бюджету в 1999 році становила 7,8%, у 2002 році – 19,7%.
Третє за значенням дохідне джерело державного бюджету – акцизний збір. У 1997 році його частка в доходах державного бюджету склала 4,6%, у 2002 році – 9,4%.
Останніми роками підвищується роль неподаткових джерел формування державного бюджету, зокрема надходжень коштів від приватизації державного майна, рентної плати за нафту і природний газ, що видобуваються в Україні, та різниці в цінах за природний газ. В цілому частка неподаткових надходжень державного бюджету в 1998 році становила 13,2%, а в 2002 році – 27,9%.
Збільшення доходів державного бюджету має відбуватися не за рахунок посилення податкового навантаження на економіку, а шляхом глибокої лібералізації податкового законодавства, розширення бази оподаткування, створення сприятливих умов для розвитку виробництва, приватного підприємництва, скорочення нелегального тіньового обігу.
Необхідною умовою зміцнення дохідної бази бюджетів усіх рівнів є невідкладне прийняття Податкового кодексу, проведення на його основі радикальної податкової реформи.
У процесі здійснення податкової реформи передбачається скасування податкових пільг, які надаються за галузевим принципом, а також припинення економічних експериментів, пов’язаних з пільговим оподаткуванням.
Одночасно повинні бути передбачені можливості стимулювання інноваційної та інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання незалежно від того, до якої галузі вони належать, а також звільнення від оподаткування доходів громадян, що інвестуються у цінні папери.
Потребують подальшої фіскальної підтримки спеціальні (вільні) економічні зони, а також території пріоритетного розвитку та зі спеціальним режимом інвестування, які довели свою спроможність залучати та ефективно використовувати інвестиційні ресурси, в т.ч. й іноземні.
Реформування податкової системи має супроводжуватись ефективними структурними заходами, спрямованими на досягнення необхідної результативності політики доходів.
2.5. Видатки державного бюджету
Видатки державного бюджету за своєю економічною сутністю є інструментом досягнення вищого критерію справедливості і корисності для кожного члена суспільства. На досягнення цієї мети повинно бути зорієнтоване бюджетне законодавство. Мова насамперед йде про те, що видатки бюджету повинні бути спрямовані на вирівнювання доходів окремих верств населення. Однак вирівнювання доходів виправдане тільки тоді, коли поліпшується становище найбідніших верств населення. Досягти вказаної мети можливо тільки в умовах економічного зростання і розвинених демократичних сил. На сучасному етапі бюджетне закодавство відповідає розстановці політичних сил в Україні і стану трансформації економіки.
Видатки державного бюджету – це економічні відносини, які складаються у суспільстві у зв’язку з розподілом централізованого фонду грошових коштів держави і його використанням по галузевому, цільовому і регіональному призначенню.
Бюджетні видатки класифікуються за такими ознаками:
1. За роллю в суспільному відтворенні. Видатки бюджету поділяються на дві частини: одна частина пов’язана з розвитком матеріального виробництва, удосконаленням його галузевої структури, друга – використовується на утримання і подальший розвиток невиробничої сфери. За допомогою бюджетних видатків держава може регулювати розподіл коштів між матеріальним виробництвом і невиробничою сферою у відповідності з потребами в галузі економічного і соціального розвитку.
2. За суспільним призначенням. Видатки відображають виконувані державою функції: політичні, економічні, соціальні, оборонні та інші. У відповідності з суспільним призначенням усі видатки бюджету поділяються на групи: економічну діяльність, оборону, управління, зовнішньо-економічну діяльність, соціально-культурні заходи, соціальний захист та соціальне забезпечення.
В основу галузевого групування видатків бюджету покладено загальноприйнятий поділ економіки на основні галузі і сфери діяльності. Видатки у виробничій сфері підрозділяються на галузі (на розвиток промисловості, сільського господарства, транспорту, зв'язку і інші), в невиробничій сфері – за видами діяльності (на освіту, охорону здоров’я, науку, культуру, фізичну культуру і спорт, управління, соціальний захист населення). Галузевий поділ видатків дозволяє регулювати міжгалузеві пропорції в розподілі бюджетних асигнувань, коригувати їх.
У бюджетному процесі України зберігається цільове призначення виділених асигнувань, яке відображає конкретні види затрат, що фінансуються державою. У складі видатків на економічну діяльність виділяються затрати на капітальні вкладення, дотації та операційні видатки, на заклади невиробничої сфери – це видатки на заробітну плату, придбання матеріалів, продуктів харчування, медикаментів, обладнання, капітальний ремонт.
Всі видатки з бюджету поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.
Поточні видатки – це видатки на фінансування сітки установ, організацій, які функціонують на початок бюджетного року, а також фінансування заходів по соціальному захисту населення.
Видатки розвитку – це видатки на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, а саме: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарства, субсидії та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.
Бюджетним кодексом України передбачено, що з Державного бюджету України здійснюються видатки на:
Протягом останніх років законодавчі акти, програми та інші нормативні документи, що визначають обсяги видатків державного та місцевих бюджетів, у переважній більшості приймаються без належного врахування можливостей економіки та населення у сплаті податків для формування доходів бюджету. Це призвело до структурної розбалансованості фінансів держави, значних (прихованих та наявних) дефіцитів державного бюджету. Розрив між потребою у видатках і обсягом ресурсів бюджету може бути подоланий лише за умови призупинення Верховною Радою чинності окремих законодавчих актів, видатки на виконання яких у бюджеті не передбачені або передбачені не в повному обсязі. Це дасть змогу суттєво оздоровити бюджетну систему і водночас запобігти зростанню заборгованості держави за зобов’язаннями держави, які не можуть бути виконані.
Актуальним завданням уряду є раціоналізація мережі закладів та установ, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів, для підвищення рівня та якості послуг, що надаються громадянам, виконання у повному обсязі цільових програм соціально-економічного та гуманітарного розвитку, підвищення ефективності використання бюджетних коштів. Програми та заходи, що не належать до пріоритетних, мають бути призупинені або передані на фінансування за рахунок небюджетних ресурсів.
Ключовим завданням бюджетної політики має стати подальше посилення соціальної спрямованості бюджету. На реалізацію програм соціальної спрямованості має бути зосереджено не менше 50% видатків зведеного бюджету.
Необхідні принципово нові підходи до політики капітальних видатків держави. Вони повинні скласти основу бюджету розвитку. До бюджету розвитку повинні бути включені передбачені у бюджеті централізовані капітальні вкладення, видатки на науку, галузеві програми розвитку та інші капітальні видатки. Бюджет розвитку має складатись за програмно-цільовим підходом та подаватись разом з проектом державного бюджету як складова частина програми економічного і соціального розвитку.
2.6. Призначення і роль місцевих бюджетів в бюджетній системі
Місцеві бюджети включають бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.
Бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.
Місцеві бюджети – це фонди фінансових ресурсів, призначені для реалізації завдань і функцій, що покладаються на органи самоврядування. Як складова бюджетної системи держави і основа фінансової бази діяльності органів самоврядування місцеві бюджети забезпечують необхідними грошовими коштами фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що здійснюються органами влади і управління на відповідній території.
Через місцеві бюджети складаються певні фінансові взаємовідносини органів місцевого самоврядування практично з усіма підприємствами, установами, що розташовані на їх території, і населенням даної території у зв’язку з мобілізацією й витрачанням коштів цих бюджетів. Між бюджетами різних рівнів, а також між цими бюджетами і державним бюджетом виникають фінансові відносини з приводу перерозподілу фінансових ресурсів для забезпечення ефективного функціонування кожного бюджету.
Органам місцевого самоврядування надано широкі права здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. У статті 43 Конституції України зазначено: “Місцеві органи самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки та збори відповідно до закону; утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації, установи”.
Роль місцевих бюджетів певною мірою визначається величиною ВВП, що перерозподіляється через них. У 1998 році через видатки місцевих бюджетів перерозподілялося 14,0% ВВП, у 1999 році – 9,9%, у 2002 році – 11,2%.
У місцевих бюджетах зосереджувалося у 1998 році 47,7% обсягу витрат зведеного бюджету, у 1999 році – 28,9%, у 2002 році – 41,8%.
Частка місцевих бюджетів у перерозподілі ВВП, а також у зведеному бюджеті поряд з економічним і соціальним має важливе політичне значення. Вона свідчить про участь місцевого самоврядування у розв’язанні актуальних проблем розвитку держави, про певну обмеженість функцій центральних органів влади. У цьому зв’язку необхідно враховувати, що однією із важливих передумов побудови демократичної держави є самостійність і незалежність органів місцевого самоврядування. Європейська хартія місцевого самоврядування передбачає його відокремленість від державної влади, повну незалежність і самостійність покладених на нього функцій у межах своєї компетенції.
Нині до Європейської хартії місцевого самоврядування приєдналося понад 30 країн, у 1996 році – Україна.
Прийняття Бюджетного кодексу України є важливим кроком у напрямку наближення до загальноприйнятих стандартів. Однак ряд важливих питань реального забезпечення незалежності органів місцевого самоврядування ще чекають на своє вирішення. Насамперед це стосується фінансової бази місцевого самоврядування.
Визначальним є фінансовий бік економічної самостійності місцевих органів влади. Від фінансових можливостей залежать в кінцевому підсумку їхні реальні владні функції. Не можна бути насправді, а не формально самостійним, будучи залежним у фінансовому відношенні.
Ступінь фінансової самостійності органів місцевого самоврядування характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватись і процвітати, не даючи гарантій фінансової незалежності органам місцевого самоврядування.
Економічна сутність місцевих бюджетів виявляється у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих рад і місцевих державних адміністрацій, та використанні цих фондів на фінансування, утримання й розвиток соціальної інфраструктури, місцевого господарства тощо. Місцеві бюджети – це форма впливу місцевого самоврядування на економічні й соціальні процеси в державі.
Фінансовою основою місцевого самоврядування є доходи місцевих бюджетів. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних джерел та закріплених загальнодержавних податків, зборів та обов’язкових платежів.
До власних доходів місцевих бюджетів належать доходи, які визначаються законодавством, формуються і збираються на відповідній території, а саме:
Закріплені доходи – це ті, що повністю або частково (в %) зараховуються у певні види бюджетів безстроково або на довготерміновій основі і для їх включення не потрібне рішення органів влади вищої ради.
Міжбюджетні трансферти – це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. Основними формами надання міжбюджетних трансфертів є дотації вирівнювання та субвенції.
Дотації вирівнювання – міжбюджетний трансферт на вирівнювання доходної спроможності відповідного бюджету.
Субвенція – цільовий міжбюджетний трансферт призначений на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який її надав.
До власних доходів місцевих бюджетів належать доходи, які визначені ст.69 Бюджетного кодексу України, формуються і збираються на відповідній території, а саме:
- податок на прибуток підприємств комунальної власності;
Ці доходи формують кошик доходів №2 і не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів.
Місцеві податки і збори є головним атрибутом місцевого самоврядування і в розвинених країнах. Наприклад, у США за рахунок місцевих податків забезпечується 65% доходів місцевих бюджетів, у Франції – 60%, ФРН – 45%, у Англії – 36%, в Японії – 33%, в Україні – 1% (2001р).
У зарубіжних країнах склалася чисельна розгалужена система місцевих податків і зборів, наприклад, у Бельгії – 100, в Італії – 70, у Франції – понад 50 місцевих податків і зборів. Але є країни, де застосовується лише кілька або навіть один місцевий податок, наприклад, у Англії (подушний податок).
До закріплених законодавством загальнодержавних податків і зборів, що надходять до бюджету Автономної Республіки Крим та областей і враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів належать:
До закріплених доходів на рівні районних бюджетів, які використовуються для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад і враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів належать:
До закріплених доходів за бюджетами місцевого самоврядування, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, належать:
- податок на доходи громадян на основі відповідних нормативів відрахувань;
Перераховані податки і збори складають кошик доходів №1, що закріплюються на постійній основі за бюджетами місцевого самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.
Видатки місцевих бюджетів безпосередньо пов’язані з інтересами широких верств населення й суттєво впливають на загальні соціальні процеси в державі й насамперед на рівень добробуту населення, освіченості, забезпеченості медичними послугами, а також послугами в галузі культури, спорту, соціальної захищеності на випадок непередбачуваних обставин.
За умов високих темпів розвитку науково-технічного прогресу зростають вимоги до якості робочої сили. Виробництво не може розвиватися без високої загальної культури, спеціальних знань, професійної підготовки фахівців. Система освіти значно впливає на рівень продуктивності праці, й з огляду на це видатки місцевих бюджетів мають виробничий характер.
Піднесення культурного рівня населення потребує спрямування місцевих бюджетів на проведення культурно-освітньої роботи – утримання масових бібліотек, клубів, будинків і палаців культури, музеїв, надання фінансової підтримки театрально-видовищним закладам.
Важливе соціальне значення мають видатки місцевих бюджетів на фінансування заходів з охорони здоров’я, найбільшу частку у загальній сумі видатків місцевих бюджетів становить фінансування лікувально-профілактичних заходів. Крім того, за рахунок цих бюджетів утримується велика кількість інших лікувально-профілактичних і санітарно-епідеміологічних установ.
Значні кошти виділяються на фінансування місцевого господарства. Це насамперед житлове будівництво, водопостачання, каналізація, освітлення, благоустрій міст і селищ.
Видатки місцевих бюджетів – це економічні відносини, які виникають у зв’язку з фінансуванням власних і делегованих повноважень місцевих органів влади.
Бюджетним кодексом передбачено критерії розмежування видатків між місцевими бюджетами.
Розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв видатки поділяються на три групи.
До І групи належать видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які найближче розташовані до споживача. Ці видатки здійснюються із бюджетів сіл, селищ, міст і призначені для фінансування:
До ІІ групи належать видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг і здійснюються з бюджетів міст республіканського значення Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів. Це видатки на:
До ІІІ групи належать видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій населення, потреба в яких існує в усіх регіонах України, і здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. Це видатки на:
- державне управління;
- освіту;
З бюджетів міст Києва і Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.
Перелічені групи видатків враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.
До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:
Бюджетний процес – це регламентована нормами права діяльність, пов’язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів усіх рівнів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему України.
Бюджетний процес передбачає розробку нормативно-правових і організаційних основ, які дають уяву про конкретні форми організації цієї роботи в центрі і на місцях, про розподіл функцій по виконанню бюджету між органами державної влади, господарського управління, планово-фінансовими органами і установами банків, об’єднаннями, підприємствами, бюджетними установами по всій території країни.
Бюджетний процес має такі стадії:
Порядок затвердження державного бюджету встановлений Бюджетним кодексом України.
Учасниками бюджетного процесу є органи та посадові особи, наділені бюджетними повноваженнями. Бюджетними повноваженнями визначаються права і обов’язки учасників бюджетних правовідносин.
Для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
2.10. Порядок складання, розгляду і затвердження державного бюджету
Проект закону про Державний бюджет України розробляє Кабінет Міністрів України.
Міністр фінансів відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і розробки пропозицій проекту Державного бюджету України.
Міністр фінансів на основі прогнозованих макропоказників економічного та соціального розвитку на наступний бюджетний рік визначає загальний рівень доходів та видатків бюджету для складання пропозицій проекту Державного бюджету України.
Не пізніше 1 червня у Верховній Раді України відбувається слухання з питань бюджетної політики на наступний бюджетний період. З доповіддю про Основні напрямки бюджетної політики виступає прем’єр-міністр або за його дорученням міністр фінансів України.
За результатами парламентських слухань Верховна Рада України приймає постанову про схвалення або взяття до відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.
Для пропозиції проекту державного бюджету Міністерство фінансів України розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції щодо підготовки бюджетних запитів.
На основі аналізу бюджетних запитів, що подаються головними розпорядниками бюджетних коштів, Міністерство фінансів України готує проект закону про Державний бюджет України, який подається в Кабінет Міністрів України для розгляду.
Кабінет Міністрів України приймає постанову щодо схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає не пізніше 15 вересня року, що передує плановому, до Верховної Ради України.
Після прийняття до розгляду проекту закону про Державний бюджет не пізніше 1 жовтня, він розглядається народними депутатами України, а також у комітетах, депутатських фракціях та групах Верховної Ради України.
Комітети Верховної Ради України формують свої пропозиції до проекту закону про Державний бюджет і передають їх до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету .
Розгляд проекту закону про Державний бюджет України може пройти три читання.
Верховна Рада України приймає проект закону про Державний бюджет України у першому читанні не пізніше 20 жовтня року, що передує плановому.
Після цього Кабінет Міністрів України у двотижневий термін готує і не пізніше 3 листопада подає доопрацьований проект бюджету України.
Комітет Верховної Ради України з питань бюджету протягом трьох днів після внесення доопрацьованого проекту закону про Державний бюджет, підготовленого Кабінетом Міністрів України до другого читання, готує висновки щодо його розгляду у другому читанні.
Друге читання проекту закону про Державний бюджет України передбачає в першу чергу затвердження загального обсягу дефіциту, доходів і видатків державного бюджету з подальшим постатейним голосуванням проекту закону про Державний бюджет України.
Друге читання проекту закону про Державний бюджет України завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому. При цьому загальний обсяг дефіциту (профіциту), доходів та видатків бюджету на наступний бюджетний період, обсяг міжурядових трансфертів повинні бути прийняті у другому читанні в обов’язковому порядку і не підлягають розгляду у третьому читанні.
Статті проекту закону про Державний бюджет, не прийняті у другому читанні, переносяться на розгляд у третьому читанні, яке повинно відбутися не пізніше 25 листопада року, що передує плановому. У третьому читанні Верховна Рада України проводить голосування по пропозиціях Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо статей проекту закону про Державний бюджет України, які не були прийняті у другому читанні та по проекту закону в цілому.
Закон про Державний бюджет України приймається ВРУ до 1 грудня року, що передує плановому.
Державний бюджет повинен сприяти забезпеченню необхідними фінансовими ресурсами заходів економічного розвитку країни.
Державний бюджет України приймається Верховною Радою України.
Республіканський бюджет Автономної Республіки Крим затверджується рішенням її Верховної Ради.
Місцеві бюджети затверджуються відповідно обласною, міською, районною, районною в місті, селищною, сільською радами.
Міністерство фінансів України доводить Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад особливості складання розрахунків до проектів місцевих бюджетів на наступний бюджетний період.
Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад зобов’язані надати необхідну інформацію Міністерству фінансів України – для проведення розрахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників, Верховній Раді України – для перевірки достовірності цих розрахунків.
Відповідно до Бюджетного кодексу та з урахуванням особливостей складання проектів місцевих бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.
Головні розпорядники бюджетних коштів організовують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам в терміни та порядку, встановленими цими органами.
Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду проектів місцевих бюджетів проводять аналіз бюджетного запиту з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності використання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджетного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, районні державні адміністрації в містах Києві та Севастополі подають відповідно районним чи міським фінансовим органам пропозиції щодо показників проектів відповідних бюджетів.
Після схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Міністерство фінансів України доводить Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад розрахунки прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів.
Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної ради схвалюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної ради.
Рішенням про місцевий бюджет визначається:
Перелік захищених статей місцевого бюджету визначається відповідно до Бюджетного кодексу.
Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення) бюджети на наступний бюджетний період затверджуються рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної обласної, районної чи міської ради не пізніше ніж у двотижневий термін після офіційного опублікування закону про Державний бюджет України.
Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах, селищні та сільські бюджети на наступний бюджетний період затверджуються відповідно рішеннями міської, районної в місті, селищної або сільської рад не пізніше ніж у двотижневий термін після затвердження районного чи міського бюджету.
2.12. Організація виконання бюджетів
Кабінет Міністрів України забезпечує виконання державного бюджету. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням державного бюджету, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.
В Україні застосовується казначейська форма обслуговування державного бюджету.
Державний бюджет виконується за розписом, який затверджується Міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набрання чинності закону про Державний бюджет України. Примірник затвердженого бюджетного розпису передається до Комітету Верховної Ради України з питань бюджету з подальшим інформуванням про внесені до нього зміни.
Міністерство Фінансів України здійснює прогнозування та аналіз доходів бюджету і має виключне право надання відстрочок по сплаті податків, зборів на умовах податкового кредиту за поданням органів стягнення на термін до трьох місяців в межах поточного бюджетного року.
Державне казначейство України веде бухоблік всіх надходжень до державного бюджету та здійснює повернення коштів, що були помилково або надмірно зараховані до бюджету.
Стадіями виконання державного бюджету за видатками визнаються:
Відповідно до затвердженого бюджетного розпису розпорядники коштів державного бюджету одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів.
Державне казначейство здійснює контроль за відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів розпису Державного бюджету України.
Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України не пізніше 1 травня року, наступного за звітним.
Рахункова палата протягом двох тижнів з дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету України.
Верховна Рада України розглядає звіт про виконання закону про Державний бюджет України у двотижневий термін з дня отримання висновків Рахункової палати щодо використання коштів Державного бюджету України.
Звіт Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України про виконання закону про Державний бюджет України представляє міністр фінансів України. За результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо звіту про виконання закону про Державний бюджет України.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Доходи державного бюджету, видатки державного бюджету, доходи місцевого бюджету, видатки місцевого бюджету, власні доходи, закріплені доходи, міжбюджетні трансферти, дотація вирівнювання, субвенція, бюджетний процес.
Тести
а) Конституцією України;
б) Бюджетним кодексом України;
в) законом про Державний бюджет України на відповідний рік;
г) б) і в).
а) ПДВ;
б) податок на прибуток підприємств;
в) акцизний збір;
г) неподаткові надходження.
а) поточні видатки;
б) капітальні видатки;
в) соціальні видатки;
г) економічні видатки.
а) соціальні видатки;
б) економічні видатки;
в) капітальні видатки;
г) жодна відповідь неправильна.
а) координуючих доходів місцевих бюджетів;
б) регулюючих доходів місцевих бюджетів;
в) закріплення доходів місцевих бюджетів;
г) жодна відповідь неправильна.
а) власні доходи;
б) закріплені доходи;
в) міжбюджетні трансферти;
г) жодна відповідь неправильна.
а) міжбюджетний трансферт;
б) дотація вирівнювання;
в) субвенція;
г) субсидія.
а) 1 липня;
б) 1 червня;
в) 1 серпня;
г) жодна відповідь неправильна.
а) ВРУ;
б) КМУ;
в) Державне казначейство;
г) ДПАУ.
а) 20 вересня;
б) 20 жовтня;
в) 20 грудня;
г) 20 листопада.
а) ВРУ;
б) КМУ;
в) Державне казначейство;
г) попередні відповіді правильні.
3.1. Суть, види та причини виникнення бюджетного дефіциту
Центральне місце у фінансовій системі кожної країни посідає державний бюджет – основний загальнодержавний фонд централізованих коштів, що його використовує уряд для фінансування своєї діяльності. За допомогою бюджету держава концентрує певну частку валового внутрішнього продукту і централізовано розподіляє її, що робить державний бюджет одним із найважливіших і найдієвіших інструментів впровадження державної політики, невід’ємною частиною ринкових відносин.
Державний бюджет як фінансовий план може характеризуватися трьома станами:
При збалансованому бюджеті видатки бюджету дорівнюють доходам.
При дефіцитному бюджеті видатки перевищують постійні доходи бюджету, тобто податки і податкові надходження.
При профіцитному бюджеті доходи перевищують нормативні видатки бюджету. Профіцит бюджету затверджується виключно з метою погашення основної суми боргу .
Бюджетний дефіцит – це перевищення розміру державних витрат над розміром бюджетних надходжень.
За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкритий і прихований.
Відкритий бюджетний дефіцит – це офіційно визнаний дефіцит у законі про державний бюджет на відповідний рік.
Прихований бюджетний дефіцит виникає в результаті завищення обсягів планових доходів та включення у склад доходів джерел покриття бюджетного дефіциту.
За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і свідомим.
Вимушений бюджетний дефіцит є наслідком скорочення обсягів ВВП і відповідно обмеженості фінансових ресурсів країни. Прикладом вимушеного бюджетного дефіциту є циклічний бюджетний дефіцит.
Циклічний дефіцит бюджету є результатом циклічного падіння виробництва (скорочення національного доходу та обсягу виробництва) внаслідок кон’юнктурних коливань, що призводять до дії автоматичні фіскальні стабілізатори (скорочуються податкові надходження через зменшення ставок оподаткування при прогресивній системі оподаткування та збільшуються соціальні трансферти через зниження життєвого рівня населення).
Свідомий бюджетний дефіцит виникає внаслідок дискреційної фіскальної політики, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету.
Свідомий бюджетний дефіцит виникає за умов, коли для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано знижує ставки оподаткування і збільшує державні витрати. Відповідно, в період підйому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.
За напрямом дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний бюджетні дефіцити.
Активний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на інвестування економіки, що сприяє зростанню ВВП.
Пасивний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на покриття поточних видатків (соціальні трансферти, виплата зарплати у бюджетній сфері та інші).
Сам собою дефіцит бюджету не може бути надзвичайно негативним для розвитку економіки і динаміки життєвого рівня населення. Навіть економічно розвинуті країни, як правило, мають дефіцитний бюджет. Усе залежить від причин його виникнення і напрямів витрачання бюджетних коштів. Якщо фінансові ресурси становлять перевищення витрат над доходами, спрямовуються на розвиток економіки, використовуються для розвитку пріоритетних галузей, то в майбутньому зростання виробництва і прибутку в цих галузях відшкодують витрати. Якщо ж уряд не має чіткої програми економічного розвитку, а перевищення витрат над доходами допускає з метою латання “фінансових дір”, субсидування нерентабельного виробництва, то бюджетний дефіцит неминуче призведе до зростання негативних моментів у розвитку економіки.
У 1997 році дефіцит державного бюджету України становив 6,8% ВВП. Це означає, що значна частина надходжень до бюджету формувалася за рахунок зростання державного боргу та емісій, що, у свою чергу, руйнівно впливало на економіку країни, знецінюючи доходи громадян і вимиваючи обігові кошти підприємств, збільшувало заборгованість держави за всіма витратами бюджету.
Аналогічна картина спостерігалася і в 1998 році, але вже меншою мірою. Дефіцит державного бюджету становив 2113,7 млн. грн. (2,03% ВВП). У 1999 році показник становив 2965,3 млн. грн. (1,5% ВВП). У Звіті про виконання Державного бюджету України за 2000 рік відзначається, що доходи державного бюджету з урахуванням коштів, одержаних із місцевих бюджетів, становлять 36229,9 млн. грн., а видатки – 35532,6 млн. грн. Профіцит державного бюджету у 2000 році становив 697,3 млн.грн. (0,41% ВВП). За 2001 рік дефіцит державного бюджету становив 1035,9 млн. грн. (0,49% ВВП).
На 2002 рік доходи державного бюджету затверджені в сумі 45390,5 млн. грн., видатки в сумі 49573,5 млн. грн., дефіцит - 4183,0 млн.грн.
На 2003 рік доходи державного бюджету затверджені в сумі 47127,5 млн. грн., видатки в сумі 47943,2 млн. грн., дефіцит – 815,7 млн. грн.
Нині у світі немає держави, яка б не стикалася з бюджетним дефіцитом. За умов ідеального становища в економіці дефіцит відсутній. Адже держава може оптимально зіставляти обсяг своїх видатків відповідно до фінансових можливостей без будь-якої шкоди для суспільства. Однак насправді це буває рідко, особливо коли держави переживають кризу в економіці.
Причини виникнення бюджетного дефіциту обумовлюються:
- надзвичайними подіями (війни, епідемії, стихійні лиха тощо), що потребує використання великих обсягів коштів, а звичайних резервів для цього не вистачає;
- необхідністю здійснення великих державних вкладень у розвиток економіки з метою її структурної перебудови, що у майбутньому зможе забезпечити приріст валового внутрішнього продукту і національного доходу, зміцнити економічну могутність держави та підвищити матеріальний і культурний рівень життя населення. Це явище відображає не кризу в економічному житті суспільства, а державне регулювання економіки, спрямоване на забезпечення прогресивних зрушень у суспільстві;
- кризовими явищами в економіці, її розвалом;
- неефективністю фінансово-кредитних зв’язків;
- нездатністю влади тримати під контролем фінансову ситуацію у державі;
- недосконалістю фінансового законодавства.
Звісно, що за умов, коли економіка країни розвивається динамічно і стабільно, бюджетний дефіцит у кількісно допустимих межах не є загрозливим. Правда, при цьому кількість не повинна переходити в негативну якість, тобто сума отриманих державою в борг фінансових ресурсів не повинна перекладатись на економіку держави, на платників податків, супроводжуватись скороченням соціальних програм.
В Україні у 80-90 роках спостерігалось різке збільшення бюджетного дефіциту, що було зумовлено, зокрема:
- надмірним розміром державного сектора;
- неефективною структурою народного господарства;
- непослідовністю реформ фінансової системи;
- падінням доходів в умовах кризового стану економіки;
- зменшенням приросту національного доходу;
- надмірним збільшенням видаткової частини бюджету за рахунок дотацій, які надає держава певним галузям (енергетична, вугільна промисловість та нші);
- непослідовністю фінансової політики;
- інфляцією;
- зростанням внутрішнього і зовнішнього боргу.
Ці та інші причини сприяли дестабілізації економіки, зниженню доходів бюджету, значному збільшенню бюджетного дефіциту, що в свою чергу призвело до нарощування інфляційних процесів, зростання цін на товари та послуги, зниження матеріального добробуту населення.
Негативні наслідки великого бюджетного дефіциту потребують здійснення системи заходів для його подолання, провадження активної фінансової політики, загальноприйнятих методів боротьби з дефіцитом. Прагнення до рівноваги бюджетних доходів і видатків завдяки збалансованості державного бюджету є на сьогодні одним із головних завдань.
Проблема дефіциту бюджету є актуальною не тільки в нашій країні. Навіть бюджети країн із розвинутою ринковою економікою є дефіцитними. Сьогодні в більшості країн світу дефіцит бюджету складає від 2 до 15% валового національного продукту при середньосвітовій його величині 4,5%. Спостерігається тенденція до стабілізації бюджетного дефіциту в середньосвітовому вимірі в розмірі 3-5%. Слід зауважити, що розмір бюджетного дефіциту, який перевищує 3% валового національного продукту, призводить до зниження інвестиційної активності, розвитку інфляції.
За умов ідеального становища в економіці дефіцит відсутній. Адже держава може оптимально зіставляти обсяг своїх видатків відповідно до фінансових можливостей без будь-якої шкоди для суспільства. Однак насправді це буває рідко, особливо коли держави переживають кризу в економіці.
Для аналізу динаміки дефіциту бюджету України використаємо статистичні дані, які свідчать про те, що дефіцит державного бюджету у 1999 році зменшився на 145,5 млн.грн. порівняно з 1998 роком. За результатами виконання державного бюджету за 2000 рік мав місце профіцит у сумі 697,3 млн.грн. У 2002 році спостерігається різке збільшення дефіциту бюджету у порівнянні із 2001 роком (на 3147,1 млн.грн.). Прогнозом на наступні три роки передбачено зменшення дефіциту бюджету. Так, у 2003 році запланована сума бюджетного дефіциту становить 815,7 млн.грн., у 2004 – 904,7 млн.грн., у 2005 – 596,2 млн.грн.
3.2. Джерела фінансування дефіциту бюджету в Україні
Як свідчить світовий досвід, бюджетно-податкова політика більшості розвинутих країн та країн із перехідною економікою недостатньо орієнтована на перспективу. Практика прийняття завищеного для умов, що склалися, дефіциту бюджету згодом призводить до того, що державний борг та витрати на його обслуговування стають надто високими. Отже, виникає необхідність суттєво змінити параметри бюджетно-податкової політики.
Існує тісний зв’язок між бюджетно-податковою політикою і політикою економічного зростання, який часто не враховують при визначенні розмірів поточного бюджетного дефіциту та способів його фінансування. Проведення стабілізаційної політики потребує адекватного регулювання бюджету і, відповідно, визначення розмірів та способів покриття бюджетного дефіциту й погашення державного боргу. Хронічний бюджетний дефіцит неухильно веде до зростання розміру державного боргу, обмежуючи можливості уряду щодо проведення стабілізаційної політики. Обсяг виплат відсотків за державним боргом може становити значну частку загального дефіциту.
Повного розв’язання проблеми дефіциту бюджету швидше усього не існує взагалі. Можна лише розглядати основні напрями проведення заходів, направлених на скорочення величини бюджетного дефіциту в Україні. Держава потребує прийняття і проведення в життя пакету законів, направлених на стабілізацію економіки, фінансів і вихід з кризи. Раціональне планування, вдосконалення бюджетного процесу і ретельна розробка структури статей доходів і витрат повинні стати першочерговим завданням держави на сучасному етапі розвитку суспільства.
Актуальним є питання вибору способів і стратегій фінансування дефіциту державного бюджету та скорочення державного боргу.
Аналіз особливостей бюджетної політики в Україні дає можливість звернути увагу на важливу особливість останніх років: скорочення обсягів бюджету, здійснюваного двома шляхами – скороченням дохідної частини бюджету у відсотковому відношенні до ВВП і скороченням дефіциту бюджету. Якщо в 1997 році дефіцит державного бюджету становив 6,8% ВВП, то в 2001 році - 0,49% ВВП.
Теоретично можна виділити чотири основні напрямки подолання дефіциту бюджету:
Перший напрямок – збільшення дохідної частини бюджету – може бути пов’язаний з проведенням оптимальної податкової політики, яка б стимулювала виробників до розвитку виробництва і збільшення його обсягів. Це стане передумовою збільшення національного доходу як основного джерела поповнення бюджетних ресурсів. Сюди ж варто віднести проведення реформи заробітної плати, зростання доходів основної частини населення, що прямо пов’язано із зацікавленістю виробників у збільшенні випуску продукції, а також із підвищенням платоспроможного попиту населення і, як наслідок, зростанням обсягів виробництва і бюджетних засобів за рахунок бюджетних відрахувань.
Другий напрямок – скорочення витрат державного бюджету. Сюди варто насамперед віднести скорочення витрат на народне господарство, зменшення до мінімуму участі держави у виробничих інвестиціях. Винятком повинні стати лише окремі об’єкти інфраструктури, пріоритетні напрямки у структурі промислового виробництва, охорона навколишнього середовища, включаючи витрати, пов’язані з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Витрати ж, пов’язані з проведенням інноваційної політики та подальшим розвитком виробництва, повинні бути покладені переважно на самі підприємства, які для цього можуть використовувати частину амортизаційних відрахувань, частину прибутку, а також частину дивідендів і прибутку від операцій з цінними паперами, банківські кредити.
На сучасному етапі економічного розвитку скорочення видаткової частини бюджету може бути пов’язане зі скороченням військових витрат на оборону за рахунок встановлення оптимальної чисельності військовослужбовців і скорочення закупівель військової техніки, тимчасовим скороченням витрат на соціально-культурні заходи і, що особливо важливо, зі скороченням витрат на управління.
Скорочення видаткової частини бюджету може бути досягнуте за рахунок зменшення усіх видів дотацій, субвенцій. Мова йде про скорочення насамперед дотацій підприємствам-виробникам і передачу дотацій споживачам.
Слід зазначити, що проблема подолання дефіциту бюджету в Україні є однією з найважливіших і найсуперечливіших фінансових проблем. Під час її обговорення нерідко розглядають досвід зарубіжних країн, економіка яких функціонує нормально і за п’яти-, і за десяти відсоткових рівнів бюджетного дефіциту щодо валового внутрішнього продукту. Однак тут слід мати на увазі, які джерела фінансування дефіциту бюджету існують у цих країнах, оскільки саме вибір джерел фінансування дефіциту бюджету, а не його розмір сам собою має принципове значення для функціонування економіки.
Бюджетний дефіцит може фінансуватися за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик (беземісійний метод) та грошово-кредитної емісії (емісійний метод). Найефективніший беземісійний метод, за допомогою якого можна позбутися дефіциту без додаткового випуску грошей в обіг. Беземісійний метод покриття дефіциту бюджету полягає у залученні до цього процесу зовнішніх та внутрішніх джерел.
Згідно з Бюджетним кодексом України джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні та зовнішні запозичення, внутрішні запозичення органів влади Автономної Республіки Крим, внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів України може брати позики в межах, визначених законом про Держаний бюджет України. Запозичення не використовуються для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги. Міністр фінансів з метою економії коштів та ефективності їх використання має право вибрати кредитора, вид позики і валюту запозичення
У разі фінансування дефіциту бюджету за рахунок внутрішніх позик і випуску урядових цінних паперів кількість товарів і послуг у народному господарстві залишається незмінною; наслідки такої заборгованості залежать від економічної кон’юнктури, а також стану ринку праці і ринку капіталу. За наявності у населення вільних коштів і низького попиту на капітал з боку приватного сектора та високого рівня прихованого безробіття збільшення державних витрат, яке фінансується за рахунок внутрішніх позик, є чинником, що сприяє економічному розвитку країни. Якщо ж уряд України має можливість поширити серед населення і підприємств урядові цінні папери в розмірах, достатніх для покриття бюджетного дефіциту, це означає, що збільшення державних витрат відбувається за рахунок скорочення особистого споживання населення. Такий перерозподіл напрямків використання валового продукту є кращим і не становить небезпеки для економіки країни.
Проте результати досліджень учених свідчать, що в Україні триває низька еластичність заощаджень за відсотковими ставками, а отже, існує низька можливість збільшення добровільних заощаджень населення за бюджетного дефіциту.
Зовнішніми джерелами можуть бути кредити міжнародних фінансових об’єднань та іноземних держав, а також безоплатна та безповоротна фінансова допомога для здійснення цільових програм міжнародного значення.
Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх позик означає виникнення можливості здійснення додаткових державних витрат без обмеження поточного споживання і реальної інвестиційної діяльності приватного сектора. Водночас повернення боргу і його обслуговування будуть здійснюватися за рахунок майбутнього виробництва, а це потребує в подальшому відповідного збільшення імпортних товарів і послуг. Важливо при цьому мати на увазі, що за кредитного фінансування державних витрат відбувається перерозподіл у часі фінансових витрат, частину з яких доведеться відшкодовувати наступним поколінням.
Наявність зовнішніх і внутрішніх кредитних джерел зумовлює виникнення внутрішнього і зовнішнього боргу держави. З боку держави повинен здійснюватись контроль та управління державним боргом. Витрати на погашення зобов’язань із боргу здійснюються відповідно до кредитних угод, а також нормативно-правових актів, за якими виникають державні боргові зобов’язання та боргові зобов’язання Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, незалежно від обсягів коштів, передбачених на цю мету в законі про Держаний бюджет України або рішенні про місцевий бюджет. Емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту державного бюджету України.
Емісійний метод покриття бюджетного дефіциту полягає у використанні грошово-кредитної емісії. Такий метод є недоцільним, оскільки він негативно позначається на економічному та соціальному становищі країни.
Фінансування дефіциту бюджету здійснюється за рахунок централізованих (державних) та місцевих (регіональних, обласних, міських) джерел використання залучених коштів.
Структура централізованих джерел фінансування дефіциту бюджету складається з таких елементів:
- емісія державних облігацій внутрішньої державної позики;
- кредити уряду, що надаються недержавними фінансовими інститутами;
- доходи від приватизації (не враховані при формуванні доходної частини бюджету);
- відстрочка погашення боргу (державні валютні векселі);
- іноземні позики (міжнародні кредити);
- емісійні кредити.
Структура місцевих джерел фінансування дефіциту бюджету:
- випуск та розміщення муніципальних облігацій;
- доходи від приватизації.
Поряд із джерелами покриття дефіциту бюджету визначаються і напрями використання залучених коштів. Це потребує розробки відповідної програми розподілу коштів на покриття дефіциту зведеного і державного бюджетів на центральному та регіональному рівнях, чому має передувати грунтовний аналіз стану справ на макро- і мікрорівні.
В цілому держава зобов’язана формувати свою бюджетну політику так, аби домогтися скорочення бюджетного дефіциту. Заходи щодо цього сприяли б, з одного боку, збільшенню доходів, з іншого – скороченню державних видатків. З цією метою необхідно:
- удосконалити податкову систему, забезпечити оптимальний рівень податкових вилучень для формування бюджетів усіх рівнів і створення сприятливих умов для підприємницької діяльності;
- посилити відповідальність суб’єктів господарювання та їх керівників, зокрема особисту майнову і кримінальну, за дотримання вимог податкового законодавства, своєчасність і повноту розрахунків з бюджетом та державними позабюджетними фондами;
- удосконалити інструменти залучення до інвестиційної сфери особистих заощаджень населення;
- забезпечити фінансову підтримку малого та середнього бізнесу шляхом розробки і виконання цільових програм розвитку малого і середнього підприємництва;
- запровадити жорсткий режим економії бюджетних коштів;
- перейти від бюджетного фінансування до системи надання субсидій, субвенцій, інвестиційних позик суб’єктами господарювання;
- запровадити науково обгрунтовану систему прогнозування показників, що беруться за основу формування доходів і видатків бюджету, використовувати при бюджетному плануванні нормативи бюджетної забезпеченості.
Крім того, слід враховувати, що згідно зі світовим досвідом для зменшення бюджетного дефіциту в країну залучається іноземний капітал. За його допомогою вирішується одразу кілька завдань, причому не лише фіскальних, а й економічних.
Розробка та послідовне втілення цих заходів спрямовані на збільшення доходів бюджету і зменшення його видатків, регулювання бюджетного дефіциту, цілеспрямоване управління його обсягом. Це, в сукупності з економічними антикризовими заходами, сприяє стабілізації фінансового становища в країні.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Збалансований бюджет, дефіцитний бюджет, профіцитний бюджет, відкритий бюджетний дефіцит, прихований бюджетний дефіцит, активний бюджетний дефіцит, пасивний бюджетний дефіцит
Тести
а) збалансований;
б) дефіцитний;
в) профіцитний;
г) жодна відповідь неправильна.
а) дефіцитний;
б) профіцитний;
в) збалансований;
г) жодна відповідь неправильна.
а) профіцитний;
б) дефіцитний;
в) збалансований;
г) жодна відповідь неправильна.
а) прихований;
б) відкритий;
в) вимушений;
г) свідомий.
а) свідомий;
б) відкритий;
в) прихований;
г) пасивний.
а) свідомий;
б) відкритий;
в) активний;
г) прихований.
а) прихований;
б) активний;
в) пасивний;
г) вимушений.
ТЕМА 4
БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ І ПОБУДОВА БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
4.1. Суть та основи бюджетного устрою
Структура бюджету розглядається у горизонтальному і вертикальному розрізах. У горизонтальному вона характеризується складом доходів і видатків, а також їх питомою вагою. У вертикальному розрізі структура бюджету розглядається за рівнями державної влади та управління і характеризується взаємопов`язаними поняттями "бюджетний устрій" і "бюджетна система".
Бюджетний устрій визначає організацію і принципи побудови бюджетної системи, структуру бюджетної системи, взаємовідносини між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою й адміністративно-територіального поділу України.
Бюджетний устрій грунтується на таких засадах:
Теоретично можливі три варіанти виокремлення видів бюджетів:
Відповідно до такого підходу у бюджетній системі розрізняють:
До центральних належить централізований бюджет країни (в Україні державний бюджет) і центральні бюджети федеративних утворень (республіканський бюджет Автономної Республіки Крим).
Місцеві бюджети розрізняються за рівнями адміністративного поділу на:
4.2. Розмежування доходів і видатків між бюджетами
Розмежування доходів і видатків між окремими бюджетами починається з розподілу видатків. Оскільки бюджет є фінансовою базою держави, то в основі розмежування видатків лежить визначення меж функціональних повноважень між окремими рівнями державної влади й управління. При цьому функціональні повноваження поділяються на неделеговані державні повноваження, делеговані та власні повноваження. Розподіл делегованих державних повноважень здійснюється на основі функціональної класифікації видатків бюджету між різними рівнями місцевого самоврядування.
Розрізняють такі види видатків держави на здійснення функціональних повноважень:
Видатки на здійснення неделегованих державних повноважень це видатки на забезпечення конституційного ладу держави, державного суверенітету та інші видатки, які не можуть бути передані на виконання місцевому самоврядуванню. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів державного бюджету України. До видатків на виконання неделегованих державних повноважень належать видатки на державне управління, законодавчу і виконавчу владу, утримання Адміністрації Президента України, судову владу, міжнародну діяльність, національну оборону, правоохоронну діяльність, обслуговування державного боргу, проведення загальнодержавних виборів та референдумів.
Видатки на здійснення делегованих державних повноважень це видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконання місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найефективнішого їх використання. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Розподіл видатків може грунтуватися на двох принципах: відомчій підпорядкованості і територіальному розташуванню об’єктів фінансування.
Принцип відомчої підпорядкованості означає, що суб’єкт бюджетного фінансування отримує кошти з того бюджету, який відповідає рівню органу управління цим суб’єктом.
Принцип територіального розташування означає, що фінансування здійснюється з бюджету тієї адміністративної одиниці, на території якої знаходиться суб’єкт фінансування.
На даний час основним є принцип відомчої підпорядкованості.
Розподіл доходів є похідним від розподілу видатків і має в своїй основі такі принципи:
Розподіл доходів грунтується на встановленні загальнодержавних податків і платежів та місцевих податків і зборів.
Загальнодержавні податки та обов’язкові платежі поділяються на:
Нині в Україні переважають закріплені доходи. Бюджетне регулювання має досить обмежений характер.
Місцеві податки і збори закріплюються за місцевими бюджетами відповідно до того, який орган їх встановлює.
На даний час у розподілі видатків склались такі пропозиції:
4.3. Суть, етапи становлення, правові засади та структура бюджетної системи України
У державних утвореннях будь-якого типу обов’язковим елементом є бюджетна система. За формою бюджетні системи мало чим різняться одна від одної. Як правило, бюджетні системи є двох типів. В унітарних державах дворівнева система, яка включає державний та місцеві бюджети. У державах з федеральним устроєм бюджетні системи включають три й навіть чотири рівні федеральний бюджет, бюджети членів федерації та місцеві бюджети, а також бюджети земель.
Економічна природа та суть бюджетної системи проявляється не в її структурі, тобто не в тому, скільки в ній ланок, а в тому, які фінансові можливості законодавчо закріплені за кожною ланкою, який рівень фінансової незалежності мають ці ланки при здійсненні покладених на них конституцією держави та законодавством функцій.
У тоталітарних державах існує надмірна централізація в мобілізації та використанні фінансових ресурсів. Місцеві органи влади розпоряджаються фінансовими ресурсами, які, в основному, виділяє центральна влада, їхні фінансові можливості обмежені, відповідно й функції допоміжні.
Рівень фінансової незалежності місцевих органів влади це найхарактерніший показник рівня розвитку демократичних засад у державі. Без фінансово незалежних місцевих органів самоврядування розвиток демократії не можливий. Тому дуже важливо при побудові бюджетної системи України виробити правильні засади її демократичного становлення та розвитку.
Бюджетна система України сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.
Бюджетна система України пройшла такі етапи становлення:
Загальновійськова казна запорізького козацтва, до якої надходили доходи від промислів, скотарства, рибальства, полювання. Видатки здійснювалися на військове спорядження, будівництво монастирів та інше.
1918-1922 роки. Українська Центральна рада протягом 14 місяців, а потім більшовицький уряд намагалися оволодіти бюджетним процесом, але спроби виявилися марними.
1922-1992 роки. Україна виконувала у бюджетному процесі підпорядковану роль. (У ці роки приблизно 25% національного доходу, створеного в Україні, перерозподілялося через бюджет України, а понад 40% національного доходу через союзний бюджет).
1992 рік. Україна вперше склала державний бюджет як незалежна держава (через нього розподілялося більше ніж 60% національного доходу і 70% фінансових ресурсів Української держави. Дефіцит бюджету становив приблизно 3%).
У 1990 році було прийнято закон "Про бюджетну систему Української РСР" (5.12.1990), згідно з яким бюджетна система складається з двох самостійних ланок державного і місцевих бюджетів.
У 1995 році Верховна Рада України прийняла нову редакцію закону "Про бюджетну систему України" (29.06.1995).
У 1996 році Конституцією України було закріплено основні принципи побудови бюджетної системи України, визначені нові принципи побудови міжбюджетних відносин, встановлено право територіальних громад самостійно затверджувати бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролювати їхнє виконання, встановлювати місцеві податки і збори відповідно до законодавства.
У 1997 році прийнято закон "Про місцеве самоврядування" (27.05.1997), який розширив основні положення Конституції щодо організації бюджетної системи та міжбюджетних взаємовідносин в Україні.
2001 рік ознаменувався прийняттям Бюджетного кодексу України (21.06.2001).
Нормативно-правовими актами, що регулюють бюджетні відносини в Україні, є: Конституція України; Бюджетний кодекс; Закон України про Державний бюджет України на відповідний рік; інші закони, що регулюють бюджетні правові відносини; нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та центральних органів влади, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу; рішення органів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, прийняті відповідно до Бюджетного кодексу.
Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів (11785 самостійних місцевих бюджетів).
Місцевими бюджетами визначаються: бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.
До бюджетів місцевого самоврядування належать бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.
Зведений бюджет України це сукупність показників усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України та використовуються для аналізу і прогнозування соціально-економічного розвитку.
Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів областей та бюджетів міст Києва і Севастополя.
Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів і бюджетів міст республіканського значення.
До місцевих бюджетів належать: обласні бюджети, районні бюджети в містах, селищні та сільські бюджети.
Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.
Зведений бюджет району включає показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних і сільських бюджетів цього району.
Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу.
Усі бюджети зведеного бюджету України мають самостійний характер.
4.4. Принципи бюджетної системи України
Бюджетна система України грунтується на таких принципах:
1) принцип єдності бюджетної системи України єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості повноваження на здійснення видатків бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямків використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;
4) принципи повноти до складу бюджету підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;
5) принципи обгрунтованості бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету;
6) принцип ефективності при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) принцип субсидіарності розподіл видів видатків між державним та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначенні бюджетними призначеннями;
9) принцип справедливості й неупередженості бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
10) принцип публічності та прозорості Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;
11) принцип відповідальності учасників бюджетного процесу кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.
4.5. Управління бюджетною системою України
Державне управління бюджетом в Україні здійснюється з використанням юридичних законів, а також за допомогою інших нормативних актів і документів.
Бюджетна система України є самостійною, тобто об’єктом управління, що вміщує державний та місцеві бюджети. Відповідно до цих ланок держава утворила органи, які забезпечують процес управління бюджетом, а саме Міністерство фінансів України, Державне казначейство, Державну податкову адміністрацію, Державну контрольно-ревізійну службу та їхні органи на місцях. За допомогою цих органів держава здійснює реалізацію бюджетної політики. Кожен з органів управління забезпечує керівництво окремим напрямком бюджетної діяльності.
Залежно від ролі, місця, функцій та обсягів діяльності органи державного управління бюджетною системою поділяються на такі групи:
Робота цих органів взаємопов’язана і спрямована на реалізацію засад бюджетної політики України.
Загальне управління бюджетною системою України здійснюється органами державної влади та управління, а саме: Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України. На адміністративно-територіальних рівнях управління забезпечується Верховною Радою та Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, міськими, районними, сільськими і селищними радами, обласними, міськими, районними державними адміністраціями, виконкомами міських, селищних та сільських рад.
Верховна Рада України, як найвищий законодавчий орган, визначає основні напрямки внутрішньої та зовнішньої бюджетної політики держави, здійснює контроль за використанням коштів державного бюджету за допомогою Рахункової палати, систематично заслуховує звіти уряду про хід виконання державного бюджету, вживає заходи, спрямовані на зміцнення бюджетної системи.
Кабінет Міністрів України, як найвищий орган у системі виконавчої влади, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, розробляє проект Закону про Державний бюджет і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України державного бюджету.
Загальне державне управління бюджетною та податковою діяльністю на місцевому рівні здійснюють органи місцевого самоврядування обласні, районні, сільські, селищні, міські ради, виконкоми сільських, селищних та міських рад. Ці органи затверджують відповідні бюджети, вносять зміни до них, затверджують звіти про їх виконання, управляють майном, що є у комунальній власності, запроваджують місцеві податки і збори відповідно до чинного законодавства.
Держава реалізує свої функції оперативного управління бюджетом через відповідні органи.
Центральним органом державної виконавчої влади, який забезпечує оперативне керівництво державними фінансами в Україні, є Міністерство фінансів України. Через Міністерство фінансів України держава реалізує фінансову політику, здійснює загальне керівництво у сфері державних фінансів, у тому числі їх найважливішою центральною ланкою державним бюджетом.
Міністерство фінансів України реалізує державну фінансову політику, бере участь у розробці балансу фінансових ресурсів, платіжного балансу, організовує роботу, пов’язану із складанням проекту державного бюджету, розглядає проект Правил складання і виконання державного та проект Правил складання і виконання місцевих бюджетів і подає їх на затвердження Кабінету Міністрів України, розглядає пропозиції про удосконалення податкової політики, спрямованої на зміцнення державних фінансів, здійснює контроль за випуском та обігом цінних паперів, готує та подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вступу України до міжнародних фінансових організацій та членства в них, бере участь у розробці умов оплати праці працівників органів виконавчої та судової влади, правоохоронних органів, закладів освіти, охорони здоров’я, культури та інших бюджетних установ.
Основні завдання місцевих фінансових органів спрямованні на складання та виконання місцевих бюджетів, забезпечення контролю за цільовим, раціональним, економним і ефективним використання бюджетних коштів.
Для забезпечення виконання державного бюджету створено Державне казначейство, що є системою органів державної виконавчої влади при Міністерстві фінансів України. Головною метою Державного казначейства є вирішення комплексу питань, пов’язаних з виконанням державного бюджету, починаючи з забезпечення контролю за надходженням державних доходів до їхнього проходження через банки з наступним використанням у межах передбачених у бюджеті асигнувань розпорядникам коштів.
З метою організації контролю за правильністю складання і виконання бюджету, зведених фінансових планів галузей народного господарства, а також контролю за фінансовою діяльністю, станом забезпечення і використання матеріальних ресурсів, грошових коштів, достовірності обліку і звітності в міністерствах, відомствах, інших органах державної виконавчої влади, на підприємствах, в установах і організаціях в Україні функціонує Державна контрольно-ревізійна служба, яка діє при Міністерстві фінансів України і йому підпорядковується. Головним завданням Державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їхнім збереженням, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.
Управління податковою системою України здійснюється Державною податковою службою, яка є центральним органом виконавчої влади в Україні. Основними завданнями органів Державної податкової служби є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати податків до бюджетів; внесення у встановленому порядку пропозицій щодо удосконалення податкового законодавства, формування та ведення державного реєстру фізичних осіб, розміщення законодавства з питань оподаткування серед платників податків.
Податкова міліція складається зі спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів Державної податкової служби, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.
4.6. Суть та значення бюджетної класифікації
Обов’язковою умовою складання і виконання бюджетів різноманітних рівнів України є регламентація джерел доходів і напрямків використання коштів. Це досягається шляхом групування доходів і видатків бюджетних коштів, тобто об’єднанням доходів за формами і видами, а видатків за їх напрямками і цільовим призначенням. Таке групування доходів і видатків бюджету є бюджетною класифікацією.
Бюджетна класифікація єдине систематизоване згрупування доходів, видатків та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.
Як система фінансових показників при бюджетному плануванні бюджетна класифікація використовується для складання проектів бюджетів різноманітних рівнів, розробки кошторисів доходів і видатків бюджетних установ. Структура бюджетної класифікації забезпечує можливість взаємоув’язки державного плану економічного і соціального розвитку країни і фінансових планів міністерств, відомств з бюджетом.
У процесі виконання бюджету бюджетна класифікація сприяє роботі в кожному фінансовому органі, міністерстві, відомстві, об’єднанні і закладі із забезпечення доходів у бюджет і використання коштів в об’ємах, передбачених в розрізі її підрозділів.
Бюджетна класифікація дозволяє враховувати надходження доходів і використання коштів згідно із затвердженим бюджетним розписом, складати звіти про виконання бюджету, зведені звіти по областях, адміністративно-територіальних одиницях і по державному бюджету в цілому.
Бюджетна класифікація дозволяє здійснювати контроль в процесі виконання бюджету за ходом надходжень в бюджет за видами доходів і групами платників, а також за цільовим фінансуванням і використанням бюджетних коштів строго в межах асигнувань, передбачених в затвердженому бюджеті.
Бюджетна класифікація необхідна для проведення аналізу надходжень доходів по кожному виду і видатків за їх напрямками, для виявлення відхилень від планових показників, для зіставлення кошторисних призначень і видатків по однотипних бюджетних закладах.
Класифікація доходів і видатків бюджету важлива при статистичній обробці бюджетних показників, виявлення їх динаміки і тенденцій розвитку, розробки прогнозів по розвитку бюджетних відносин.
Бюджетна класифікація має як правове, так і організуюче значення. Правове визначається тим, що державний бюджет є для своїх органів державної влади й управління фінансовим планом, затвердженим в законодавчому порядку. Організуюче значення проявляється в тому, що бюджетна класифікація покладає на органи, що виконують бюджет, конкретні обов’язки із забезпечення своєчасного і повного надходження доходів у бюджет і фінансування видатків відповідно до їх цільових призначень.
Бюджетна класифікація не є незмінною. Вона уточнюється в процесі зміни доходів і видатків бюджету. Її уточнення проводиться відповідно до наказів Міністерства фінансів України, що створює єдність користування нею по всій території України.
4.7. Принципи побудови та складові частини бюджетної класифікації
Доходи і видатки бюджету групують за галузевим і відомчим принципом.
При галузевому групуванні показується галузь народного господарства, яка платить платежі до бюджету або отримує асигнування із бюджету. Тим самим досягається органічний зв’язок бюджету з державним планом економічного і соціального розвитку країни.
При грунтуванні за відомчим принципом доходи і видатки встановлюються по міністерствах і відомствах, що дозволяє чітко визначити обов’язки окремих міністерств і відомств перед бюджетом і розміри їх фінансування із бюджету.
Бюджетна класифікація України застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників.
Бюджетна класифікація має такі складові частини:
- класифікація доходів бюджету;
- класифікація видатків бюджету;
- класифікація фінансування бюджету;
- класифікація боргу.
Класифікація доходів бюджету
Доходи бюджету кодуються восьмизначним кодом і класифікуються за такими розділами:
Податковими надходженнями визначаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі. До них належать: податок на додану вартість, акцизний збір, податок на прибуток, прибутковий податок з громадян, плата за використання лісових, водних ресурсів, плата за землю, плата за торговий патент на деякі види діяльності, мито, митні збори, місцеві податки і збори.
Неподатковими надходженнями визначаються доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу, надходження від штрафів та фінансових санкцій, інші неподаткові надходження.
Доходами від операцій з капіталом визначаються доходи від реалізації основного капіталу, державних запасів товарів, землі та нематеріальних активів.
Трансферти це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування інших держав або міжнародних організацій на безплатній та безповоротній основі.
Класифікація видатків бюджету
Видатки бюджету кодуються чотиризначним кодом і класифікуються за:
Функціональна класифікація видатків має такі рівні деталізації, як розділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення функцій держави Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.
Функції, що виконуються державою, можна поділити на три категорії. До першої категорії видатків належать державні послуги державного призначення. Ці послуги містять у собі діяльність державних органів, не пов’язану з наданням послуг окремим особам чи господарським одиницям. До них належать: державне управління, судова влада, міжнародна діяльність, національна оборона, правоохоронна діяльність і забезпечення безпеки держави.
До другої категорії видатків належать державні послуги, пов’язані з економічною діяльністю, а саме: промисловість та енергетика, будівництво, сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство, транспорт, шляхове господарство, зв’язок, телекомунікації, інші послуги, пов’язані з економічною діяльністю, охорона навколишнього природного середовища.
До третьої категорії видатків належать суспільні й соціальні послуги, які містять в собі видатки на: освіту, охорону здоров’я, соцзахист і соціальне забезпечення житлово-комунальне господарство, культуру та мистецтво, засоби масової інформації, фізичну культуру і спорт.
За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки та капітальні видатки, які носять цільовий характер і згруповані в економічні категорії видатків.
Поточні видатки це видатки за такими категоріями економічної класифікації:
Ця категорія включає в себе заробітну плату за встановленими окладами ставками або розцінками всіх штатних працівників; оплату праці за трудовими угодами; надбавку за вислугу років; доплату за ранг, надбавки та доплати обов’язкового характеру; премії, матеріальну допомогу; грошове утримання військовослужбовців; виплати по тимчасовій непрацездатності.
Ця категорія включає в себе нарахування бюджетних установ на фонд оплати праці.
Ця категорія включає закупівлю предметів, матеріалів, обладнання та інвентаря, медикаментів та перев’язувальних матеріалів, продуктів харчування, м’якого інвентаря та обмундирування; оплату транспортних послуг та утримання транспортних засобів; орендну плату; поточний ремонт обладнання, меблів, техніки, інвентарю; послуги зв’язку; оплату інших послуг.
До цієї категорії відносяться видатки на оплату проїзду, добових, проживання під час службових відряджень, на курси, сесії, семінари, наради і конференції, тобто всі видатки на відрядження, що сплачуються за рахунок бюджетних коштів у випадках, передбачених законодавством України.
Ця категорія включає придбання товарів військового призначення, військової техніки, військове будівництво, капітальний ремонт будов і споруд військових частин, придбання, утримання та ремонт транспортних засобів, оплату транспортних послуг.
Ця категорія включає оплату теплопостачання, водопостачання і волдовідведення, електроенергії, природного газу, інших комунальних послуг та інших енергоносіїв.
До цієї категорії відносяться витрати, пов’язані з прийомом іноземних делегацій в Україні, проведенням навчально-тренувальних зборів і змагань, підготовкою і участю національних збірних команд України в Олімпійських та Параолімпійських іграх; оплата послуг з типового проектування; оплата науково-дослідних послуг; оплата підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів за договорами.
До цієї категорії належать субсидії та поточні трансферти підприємствам; поточні трансферти органам державного управління; поточні трансферти населенню (виплата пенсій і допомоги, стипендії).
Капітальні видатки це видатки за такими категоріями економічної класифікації:
Ця категорія включає придбання обладнання і предметів довгострокового користування, капітальне будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію та реставрацію.
Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.
Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.
Класифікація фінансування бюджету
Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету і напрямки витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками.
Фінансування бюджету надходження та витрати у зв’язку зі зміною обсягу боргу, а також зміною залишку готівкових коштів по бюджету, які використовуються для покриття різниці між доходами і видатками бюджету.
Класифікація боргу
Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування.
4.8. Бюджетне планування
Бюджетне планування це науково обгрунтований процес визначення джерел створення і напрямів використання бюджетних ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного і соціального розвитку.
Основними функціями фінансового планування є:
Об’єктом бюджетного планування завжди є бюджетна діяльність держави, державних установ і організацій; предметною галуззю бюджетного планування є бюджетні ресурси, їхній рух при здійсненні відтворювальних процесів в економіці. Сферою застосування бюджетного планування є розподіл бюджетних ресурсів на всіх стадіях відтворювального процесу.
Організація бюджетного планування може бути ефективною лише тоді, коли в неї закладатимуться науково обгрунтовані товарні принципи:
Важливе значення має наукова методологія бюджетного планування. Вона включає сукупність загальних принципів і методів планування, систему бюджетних планів. Метод бюджетного планування органічна частка методології, один із способів розробки бюджетних планів.
Головним питанням у розробці нової методології бюджетного планування є визначення його методів. Існують три методи планування показників бюджету: прямого розрахунку, нормативний і аналітичний.
Метод прямого розрахунку передбачає обчислення показників бюджету виходячи з реальних потреб і показників за окремими статтями доходів і видатків по кожному підприємству, організації, установі, громадянинові. Він досить громіздкий і трудомісткий, оскільки передбачає максимальну деталізацію розрахунків, але водночас він і найточніший.
Нормативний метод грунтується на використанні системи взаємоповязаних норм і нормативів, установлених як для детальних, так і узагальнених показників. Розрізняють нормативи двох типів: нормативи першого типу регламентують взаємовідносини між державою та субєктами господарювання з приводу розподілу отриманих результатів діяльності (ставки податків), нормативи другого типу характеризують вимоги, що висуваються суспільством до ефективності використання ресурсів.
Недоліком нормативного методу планування вважають відсутність узгодженості бюджетних зобовязань, що зумовлені нормативами, з реальними можливостями бюджетної системи щодо фінансування відповідних витрат.
Використання нормативів у бюджетному плануванні розглядається в аспектів формування міжбюджетних відносин.
Нормативний метод планування має застосовуватися на всіх рівнях державного управління - від центрального до рівня територіальних громад. Має існувати єдиний методологічний підхід до формування норм і нормативів незалежного від рівня управління та горизонтів планування. Лише на цій основі можливо становити оптимальне співвідношення між обсягами бюджетів усіх рівнів, недопущення бюджетної дискримінації.
Аналітичний метод, що передбачає обчислення планових показників на основі зясування впливу на них різних чинників, зводиться до моделювання бюджетних показників.
Всі методи бюджетного планування взаємопов’язані. Планування на основі нормативів має обов’язково доповнюватися балансовим методом планування, оскільки тільки він дає змогу узгодити потреби з ресурсами. Конкретне його призначення полягає в тому, щоб уникнути можливих диспозицій між доходами і витратами на всіх рівнях бюджетного планування, а також вибрати оптимальний варіант задоволення суспільних потреб.
4.9. Бюджетне прогнозування
Макроекономічна політика держави впливає на економічний розвиток через науково обгрунтовані методи регулювання, невід’ємною частиною яких є макромоделі прогнозування і правове поле для державного регулювання економіки та її ринкового саморегулювання. Прогнозування як елемент макроекономічної політики важлива передумова для формування бюджету держави.
Прогнозування має стати невід’ємною частиною процесу бюджетного планування, що дасть змогу проаналізувати тенденції формування ресурсів бюджету та їхнє використання, виявити чинники, які необхідно враховувати у розрахунках бюджетних показників, визначити їх взаємозв’язки, а також можливі способи впливу на ці показники.
Призначення бюджетного прогнозування полягає в оцінці різних і найвірогідніших варіантів формування ресурсів бюджету і напрямів використання цих ресурсів. Аналіз таких варіантів створює основу для вибору цілей, які є орієнтиром при розробці бюджету.
Головна функція прогнозу наукове передбачення. Як наукове передбачення, прогнозування дає змогу, по-перше, одержати картину майбутнього стану будь-якого явища і, по-друге, обгрунтувати шляхи переходу від сьогоднішнього стану явища до майбутнього. Наукове прогнозування аналізує сукупність тенденцій соціально-економічного розвитку суспільства та оцінює стан економіки, що склався.
Прогнозування бюджетних ресурсів може грунтуватися лише на узагальнюючих високоагрегованих макропоказниках економічного і соціального розвитку. Отже, визначальним щодо цього є характер економічного взаємозв’язку і кількісних залежностей між процесами формування й використання бюджетних ресурсів та обсягом валового внутрішнього продукту. Кількісне погоджування процесу формування ресурсів бюджету з напрямами їх використання до валового внутрішнього продукту є важливою умовою узгодження бюджетного і матеріального аспектів планування.
Воднораз таке погоджування має здійснюватися як із валовим внутрішнім продуктом у цілому, так і з його складовими залежно від виду джерел бюджетних ресурсів, тобто від їх економічного змісту і призначення. Звичайно, у прогнозуванні бюджетних показників повинні враховуватися також показники, які характеризують динаміку і пропорції розвитку економіки.
За умов нестабільності економічного розвитку в Україні важливе значення для прогнозування бюджетних показників матиме врахування показників інфляції, обмінного курсу національної валюти, державного боргу та їхні зміни у прогнозованому періоді. Точність прогнозних розрахунків бюджетних показників залежить здебільшого від таких факторів: значень бюджетних показників у базисному періоді, величини і динаміки заданих параметрів розвитку економіки у прогнозованому періоді, структури і внутрішньої характеристики моделі для розрахунку показника.
За допомогою бюджетного прогнозування можна розв’язувати такі основні завдання:
Бюджетне прогнозування має набути стратегічного характеру, включати варіанти обгрунтування заходів щодо вдосконалення бюджетного механізму і засобів бюджетного регулювання за умови динамічного підтримання фінансової збалансованості в економіці.
Ефективне вирішення завдань, пов’язаних із формуванням доходів і витрат бюджету, грунтується на основі економіко-математичних методів і моделей. Використання математичного апарату і сучасної комп’ютерної техніки дає змогу здійснити багатоваріантні розрахунки щодо обгрунтування доходів бюджету, вибору стратегії розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту з метою формування необхідного обсягу доходів бюджету, підвищення стимулюючої функції бюджетних важелів у механізмі реалізації критеріїв ефективності.
Довгострокова бюджетна політика, спрямована на досягнення й підтримання збалансованості бюджету, подолання інфляційних тенденцій і стійкого дефіциту, повинна розроблятися на основі варіантних прогнозів. До таких прогнозів, разом із традиційними макроекономічними показниками, мають входити також показники, що характеризують рівень бюджетної рівноваги в різних галузях, регіонах та у державі в цілому.
Для реалізації основного методологічного принципу бюджетного прогнозування, що полягає в досягненні й динамічному підтриманні збалансованості руху бюджетних потоків у процесі економічного розвитку, доцільно використовувати економіко-математичні моделі.
Найширшого використання серед методів бюджетного прогнозування набули регресійні багатофакторні моделі для розрахунку на перспективу окремих показників бюджету, а також бюджетних нормативів. Нині дедалі більше використовуються методи економетричного моделювання.
Переваги економетричного підходу полягають у тому, що:
Поширені недоліки економетричного моделювання пов’язані чи з вузьким трактуванням економічного моделювання як засобу короткострокового пасивного прогнозування, чи навпаки, з вільним застосуванням економетричних моделей для довгострокових прогнозів.
Важливим методом прогнозування доходів і видатків бюджету є застосування економіко-статистичних моделей. Термін "економіко-статистичні моделі" (ЕСМ) застосовується у контексті в тому значенні, що модель ідентифікується на основі обробки даних статистичної звітності. ЕСМ можна визначити, як одну із форм економіко-математичної моделі, що описує взаємозв’язки характеристик економічних систем.
Однією з найвідоміших моделей прогнозування доходів і витрат бюджету, побудованих в Україні, є розроблена багатофункціональна модельована система "Бюджет України" в Інституті кібернетики НАН України. Ця система (далі "Бюджет") призначена для розв’язання широкого кола завдань фінансового і бюджетного прогнозування та макроекономічного аналізу в умовах перехідної економіки з метою прийняття рішень щодо розробки економічної політики держави.
В основу системи "Бюджет" покладено системний підхід, який передбачає розробку низки математичних моделей, що відображають суттєві кількісні аспекти явищ, які вивчаються, і доповнюються якісним змістовним аналізом та економічною інтерпретацією результатів моделювання.
Система дає змогу:
Система "Бюджет" дає змогу отримувати сценарні прогнози за різними припущеннями щодо дії зовнішніх чинників і перебігу макроекономічних процесів.
Недоліками зазначеної системи є не досить висока точність прогнозу, що зумовлює необхідність використання імітаційних методів дослідження складних систем.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Закріплені доходи, регулюючі доходи, видатки на здійснення неделегованих державних повноважень, видатки на здійснення делегованих державних повноважень, бюджетна система України, бюджетна класифікація, класифікація фінансування бюджету, класифікація боргу, бюджетне планування, бюджетне прогнозування.
Тести
а) державного бюджету;
б) зведеного бюджету АРК, областей;
в) зведених бюджетів міст Києва та Севастополя;
г)державного бюджету, бюджету АРК, областей, міст Києва і Севастополя.
а) бюджету області;
б) обласного бюджету, бюджетів районів та міст обласного підпорядкування;
в) бюджетів районів;
г) бюджетів районів та міст обласного підпорядкування.
а) 9;
б) 10;
в) 11;
г) 12.
а) обласний, 1160;
б) міський, 1150;
в) державний, 1130;
г) державний, 1120.
а) міський, 1110;
б) державний, 1110;
в) обласний, 1120;
г) міський, 1130.
а) районний, 1120;
б) сільський, 1140;
в) обласний, 1140;
г) сільський, 1130.
а) районний, 1130;
б) міський, 1130;
в) обласний, 1160;
г) районний, 1150.
а) міський, 1130;
б) міський, 2100;
в) обласний, 1130;
г) міський, 1110.
а) міський, 1130;
б) державний, 1300;
в) обласний, 1130;
г) обласний, 1120.
а) сільський, 2100;
б) районний, 1130;
в) обласний, 2100;
г) обласний, 1130.
а) міський, 1160;
б) державний, 1150;
в) обласний, 1160;
г) обласний, 1130.
а) міський, 1120;
б) державний, 1150;
в) обласний, 2100;
г) міський, 2100.
а) міський, 1130;
б) обласний, 2100;
в) міський, 2100;
г) державний, 1160.
ТЕМА 5
МІЖБЮДЖЕТНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ І СИСТЕМА БЮДЖЕТНОГО ВИРІВНЮВАННЯ
5.1. Суть та мета міжбюджетних відносин
Міжбюджетні відносини – це відносини між державою, Автономною Республікою Крим і місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.
Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами й бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.
Видатки на здійснення повноважень, що виконуються за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, поділяються на:
Видатки на забезпечення конституційного ладу держави здійснюються за рахунок коштів державного бюджету, а інші видатки – за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів із Державного бюджету України.
Відповідальність за здійснення видатків за рахунок коштів державного бюджету покладається на відповідні органи державної влади, а за здійснення видатків за рахунок місцевих бюджетів і трансфертів – на Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад, міських, селищних, сільських голів.
Держава може передати Раді Міністрів Автономної Республіки Крим чи органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків лише за умови відповідної передачі бюджетних ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів або їх частки, а також трансфертів з державного бюджету.
Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад, міські, селищні, сільські голови зобов’язані забезпечити здійснення видатків, визначених із відповідних місцевих бюджетів, з додержанням розподілу цих видатків між бюджетами, визначеного Бюджетним кодексом, а також здійснювати впродовж бюджетного періоду видатки на фінансування бюджетних установ одночасно з різних бюджетів.
У міжбюджетних відносинах важливу роль відіграють міжбюджетні трансферти. Міжбюджетні трансферти – це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.
Міжбюджетні трансферти поділяються на:
Дотація вирівнювання та субвенції з Державного бюджету України місцевим бюджетам перераховуються з рахунків Державного бюджету України органами Державного казначейства України бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст Києва й Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення та районним бюджетам. Перерахування коштів, що передаються до Державного бюджету України з бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів міст Києва й Севастополя, бюджетів республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення, районних та обласних бюджетів, забезпечується відповідними органами Державного казначейства України.
Порядок перерахування дотації вирівнювання та субвенцій з Державного бюджету України місцевим бюджетам, коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів, а також порядок перерахування міжбюджетних трансфертів між місцевими бюджетами визначаються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати своєчасність, рівномірність, гарантованість і повноту перерахування трансфертів.
5.2. Порядок формування міжбюджетних трансфертів відповідно до положень Бюджетного кодексу
Концептуально новим у Бюджетному кодексі є встановлення механізму розподілу міжбюджетних трансфертів між державним бюджетом і місцевими бюджетами. В основу запровадженого механізму міжбюджетних відносин покладено послідовні, прозорі та єдині для всіх місцевих бюджетів правила.
Відповідно до положень Бюджетного кодексу обсяг трансфертів місцевим бюджетам має обраховуватись виключно на основі формульного порядку. Запровадження формульного розподілу міжбюджетних трансфертів сприяє поліпшенню процесу підготовки місцевих бюджетів, підвищенню прозорості бюджетних рішень, забезпеченню автономності місцевих видатків, справедливому розподілу бюджетних ресурсів і стимулюванню економії місцевих видатків та мобілізації доходів.
У Бюджетному кодексі міжбюджетні трансферти поділені на три групи.
До першої групи належать трансферти, що здійснюються в порядку вирівнювання бюджетної спроможності на безоплатній і безповоротній основі для покриття поточних видатків. Це дотація вирівнювання доходної спроможності бюджету та трансферти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів.
До другої групи належать трансферти, що надаються для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. Це субвенція на: здійснення програм соціального захисту; компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг; виконання інвестиційних проектів; утримання обєктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності обєктів спільного користування; виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їх обєднань; інші субвенції.
До третьої групи належать інші безумовні трансферти, що надаються на безоплатній і безповоротній основі у вигляді дотації.
За рахунок трансфертів формується значна частина доходів місцевих бюджетів іноземних країн: у Румунії – 79%, Болгарії – 78%, Угорщині – 66%, Латвії – 68%, Словенії – 67%, Великій Британії – 77%, Нідерландах – 60%. В окремих країнах трансферти формують незначну частину доходів місцевих бюджетів: у Швеції – 19%, Данії – 24%, Франції – 25%, Австрії – 35%.
Міжбюджетні трансферти, що належать до першої групи, розраховуються на формульній основі як різниця між середньодушовими видатковими потребами (обчислюються на основі єдиних фінансових нормативів бюджетної забезпеченості) та середньодушовою податкоспроможністю, помножена на кількість населення відповідної території.
Держава, визнавши, що видатки на соціальний захист є пріоритетом державної бюджетної політики, передбачає цільові субвенції на фінансування програм соціального захисту з державного бюджету бюджетам міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджетам міст обласного значення та районам.
Цільові субвенції на інвестиційні цілі надаватимуться бюджетам міст Києва та Севастополя, обласним бюджетам та республіканському бюджету Автономної Республіки Крим.
Вирівнювання бюджетної забезпеченості місцевих бюджетів.
Система нецільових міжбюджетних трансфертів з державного бюджету місцевим бюджетам спрямовується на вирівнювання бюджетної забезпеченості бюджетів місцевого самоврядування при одночасному створенні стимулів для проведення на місцевому рівні раціональної і відповідальної бюджетної політики і підвищення ефективності використання бюджетних ресурсів. Під вирівнюванням бюджетної забезпеченості місцевих бюджетів розуміється система перерозподілу фінансових ресурсів, що спрямовуються на зближення можливостей органів місцевого самоврядування надавати населенню бюджетні послуги.
Загальноприйнятим і справедливим є той погляд, що можливості здобуття освіти та доступ до програм охорони здоров’я та соціального захисту не повинні залежати від регіону проживання громадянина. Будь-яка країна, що ігнорує цей принцип, наражає себе на величезний ризик. Вона ризикує змарнувати свої людські ресурси та позбавити своїх громадян основних засобів, за допомогою яких вони можуть повністю реалізувати свій потенціал.
Хоч би які доходні джерела були надані в розпорядження місцевих бюджетів, окремі місцеві органи влади матимуть більшу податкоспроможність, ніж інші. Ця нерівність обумовлена міжрегіональною неоднаковістю обсягів баз оподаткування. Дотації вирівнювання мають на меті усунути наслідки цієї нерівності й забезпечити кожному місцевому самоврядуванню можливість надавати соціальні послуги на приблизно однаковому рівні за однакових ставок оподаткування.
Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості.
Бюджетний кодекс застосовує принципово новий підхід до визначення прогнозних видатків місцевих бюджетів. Якщо раніше в основі розрахунку потреб того чи іншого місцевого бюджету була кількість розташованих на території установ, незалежно від того, наскільки вони були завантажені та скількох мешканців обслуговували, то відтепер рівень бюджетної забезпеченості встановлюється залежно від реальної кількості кінцевих споживачів цих послуг.
Основна ідея застосування єдиних фінансових нормативів бюджетної забезпеченості полягає в тому, що обсяг видаткових потреб має віддзеркалювати потребу в соціальних послугах і бути обмеженим рамками наявних ресурсів для задоволення цих потреб. Принцип розподілу, яким керуються при застосуванні нормативів, полягає в тому, що органи місцевого самоврядування з більшими за середні потребами в соціальних послугах, повинні одержувати більший за середній обсяг ресурсів для задоволення цих потреб.
Нормативи, які відповідають цим вимогам і можуть застосовуватися на практиці, повинні відповідати певним критеріям. По-перше, потреби, що визначаються за нормативами, мають бути спільними для всіх органів місцевого самоврядування. По-друге, ці потреби мають бути такими, щоб можна було їх об’єктивно оцінити. По-третє, необхідно, щоб існував чіткий зв’язок між ними і відмінностями в рівні видатків. І, насамкінець, необхідно, щоб вони не залежали від рішення місцевих органів влади. Це означає, що визначення місцевих видаткових потреб повинно бути поза контролем місцевої влади і визначатися потребою в соціальних послугах, а не тим, наскільки місцеві органи влади прагнуть задовольнити ці потреби.
Згідно із статтею 94 Бюджетного кодексу, фінансові нормативи встановлюються в межах наявних бюджетних ресурсів у розрахунку на мешканця або споживача соціальних послуг. Видаткові нормативи коригують з урахуванням відмінностей у вартості надання бюджетних послуг залежно від соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших особливостей адміністративно-територіальних одиниць.
Індекс відносної податкоспроможності
Визначення об’єктивного рівня податкового потенціалу окремого бюджету відносно інших місцевих бюджетів здійснюється за допомогою індексу відносної податкоспроможності. Цей показник відображає рівень розвитку податкової бази та не створює в органів місцевого самоврядування негативних стимулів до нарощування податкових надходжень до місцевих бюджетів.
Індекс податкоспроможності бюджетів місцевого самоврядування визначається як відношення середньодушового кошика доходів, які враховуються при визначенні обсягу трансфертів бюджету, до аналогічного кошика в середньому по місцевих бюджетах України. Після того, як індекси відносної податкоспроможності визначено, їх не можна переглядати частіше ніж раз на три роки: це має стимулювати органи місцевого самоврядування до нарощування доходів.
Таким чином, запровадження індексу відносної податкоспроможності в розрахунку міжбюджетних трансфертів надає органам місцевого самоврядування низку переваг у формуванні доходної частини місцевих бюджетів, а саме:
Загальний порядок розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів
У статті 98 Бюджетного кодексу визначено, що розподіл обсягу міжбюджетних трансфертів між державним і місцевими бюджетами визначається на основі формули, яка затверджується Кабінетом Міністрів України. Окрім цього, у статті встановлено ключові параметри, що мають бути враховані у формулі, а саме:
Обсяг дотацій вирівнювання з державного бюджету, що надаються бюджету Автономної Республіки Крим, обласним бюджетам, бюджету міст Києва і Севастополя, бюджетам міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення та бюджетам районів, або коштів, що передаються з цих бюджетів до державного бюджету (Ті), визначається за загальним фондом бюджету адміністративно-територіальної одиниці як різниця між розрахунковим обсягом видатків (Vі) та прогнозним показником обсягу доходів (кошика доходів), що акумулюються на її території (Dі) із застосуванням коефіцієнта вирівнювання (aі) за єдиним типом формули:
Ті = аі (Vі - Dі)
Прогнозні показники видатків (Vі), що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, визначаються як добуток від множення кількості мешканців чи споживачів соціальних послуг на відповідний єдиний фінансовий норматив бюджетної забезпеченості зі застосуванням коригуючих коефіцієнтів по кожному окремому бюджету.
Розрахунок прогнозного показника обсягу доходів (Dі) здійснюється шляхом перемноження загального прогнозного обсягу доходів у цілому по місцевих бюджетах (кошик №1) у розрахунку на одного мешканця на затверджений індивідуальний індекс відносної податкоспроможності та кількість населення відповідного місцевого бюджету.
Коефіцієнт вирівнювання (аі), який застосовується до обчисленого за формулою обсягу дотації вирівнювання і коштів, що передаються до державного бюджету, визначається в межах від 0,60 до одиниці.
5.3. Суть бюджетного регулювання
У зв’язку з нестачею власних доходів у переважній більшості місцевих бюджетів при складанні та затвердженні цих бюджетів великого значення у їх збалансуванні надають бюджетному регулюванню.
Розмежування доходів кожної з ланок бюджетної системи здійснюється на основі статей 63-68 Бюджетного кодексу України, який регламентує здійснення бюджетного процесу.
Бюджетне регулювання – це щорічний перерозподіл загальнодержавних централізованих фінансових ресурсів між різними ланками бюджетної системи з метою збалансування бюджетів на рівні, необхідному для виконання місцевими органами їх функцій.
Бюджетне регулювання здійснюється відповідно кожним представницьким органом щодо бюджетів нижчого рівня.
Розмежування та перерозподіл доходів у процесі бюджетного регулювання здійснюється з урахуванням економічного, соціального, демографічного, природного стану відповідних адміністративних територій з метою подолання нерівностей між ними.
5.4. Методи бюджетного регулювання
У процесі бюджетного регулювання важливо правильно й оптимально обрати форми, визначити джерела та обсяги коштів, які спрямовуватимуться для збалансування кожного бюджету зокрема. Від цього залежать фінансові можливості відповідних органів місцевого самоврядування й органів виконавчої влади, зосередження їхньої уваги на збільшенні доходів бюджету, економному, раціональному, цільовому та ефективному використанні бюджетних коштів, якісному виконанню бюджетів.
Нині в практиці використовують такі форми бюджетного регулювання:
Регульовані доходи – це доходи, що на пайовій основі розподіляються між усіма ланками бюджетної системи України. Перелік регульованих доходів визначається законодавством України про бюджетну систему та про місцеві органи влади і уточнюється в процесі прийняття щорічних законів про Державний бюджет України. З інструментом регульованих доходів тісно пов’язаний ще один інструмент бюджетного регулювання нормативи відрахувань від регульованих доходів.
Основною та найефективнішою формою бюджетного регулювання є система процентних відрахувань нижчим бюджетам. Її суть полягає у тому, що частка коштів вищого бюджету надається нижчим для збалансування у вигляді частки доходів на кожне джерело, що підлягає регулюванню. При цьому процент і сума відрахувань встановлюються від регульованих доходів, що надходять на території певної адміністративної одиниці.
Бюджетне субсидіювання – передача коштів з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня з метою надання фінансової допомоги.
Існує три види бюджетного субсидіювання: бюджетні субсидії, бюджетні субвенції, бюджетні дотації.
Бюджетна субвенція – це сума грошових коштів, яка виділяється з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня і має цільове призначення для здійснення сумісного фінансування певного заходу і підлягає поверненню у випадку порушення її цільового призначення.
Бюджетна субсидія – сума грошей, яка виділяється з бюджету вищого рівня до бюджету нижчого рівня, може мати цільове призначення. Вона не пов’язується безпосередньо з фінансовим станом бюджету, який її отримує.
Бюджетна дотація – цільова фінансова допомога на покриття дефіциту відповідного бюджету. Залежно від можливостей бюджету, що її видає, покриття може бути повним або частковим.
Особливим видом субсидіювання є встановлена Бюджетним кодексом України дотація вирівнювання. Вона визначається за спеціальними формулами як різниця між обсягом видатків бюджету, визначених на основі встановлених державних стандартів соціальної забезпеченості, та наявними у даного бюджету доходами.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Міжбюджетні відносини, бюджетне регулювання, бюджетне субсидіювання, бюджетна субвенція, бюджетна субсидія, бюджетна дотація, дотація вирівнювання.
Тести
а) трансфертів;
б) державного бюджету;
в) місцевих бюджетів;
г) всі попередні відповіді правильні.
а) для використання на певну мету;
б) для покриття поточних витрат;
в) у вигляді дотації;
г) жодна відповідь неправильна.
а) для використання на певну мету;
б) для покриття поточних витрат;
в) у вигляді дотації;
г) жодна відповідь неправильна.
а) для використання на певну мету;
б) для покриття поточних витрат;
в) у вигляді дотації;
г) жодна відповідь неправильна.
а) бюджетне планування;
б) бюджетне регулювання;
в) бюджетне прогнозування;
г) бюджетне кредитування.
а) бюджетна субвенція;
б) бюджетна субсидія;
в) бюджетна дотація;
г) жодна відповідь неправильна.
а) бюджетна субвенція;
б) бюджетна субсидія;
в) бюджетна дотація;
г) жодна відповідь неправильна.
а) бюджетна субвенція;
б) бюджетна субсидія;
в) бюджетна дотація;
г) жодна відповідь неправильна.
ТЕМА 6
СИСТЕМА ДОХОДІВ БЮДЖЕТУ
6.1. Склад та характеристика доходів бюджетів
Доходи бюджетів відіграють важливу роль у соціально-еко номічному розвитку суспільства. Централізація значної части ни фінансових ресурсів держави у бюджетах різних рівнів дає можливість проводити єдину фінансову політику, забезпечува ти перерозподіл коштів на користь пріоритетних галузей еко номіки, задовольняти приблизно на однаковому рівні потреби соціальної сфери незалежно від того, на якій території функ ціонують її установи.
Доходи бюджетів, з одного боку, є результатом розподілу вартості валового внутрішнього продукту між різними учасни ками відтворювального процесу, а з другого - виступають об’єктом подальшого розподілу сконцентрованої в руках дер жави вартості, тому що остання використовується для форму вання бюджетів різних рівнів.
Склад доходів бюджетів, форми мобілізації грошових ре сурсів до бюджетів залежать від системи і методів господарю вання, а також від завдань, що вирішуються суспільством в той чи інший період.
Сукупність усіх видів доходів бюджетів, що формуються різними методами, їх взаємопов'язане застосування станов лять систему доходів бюджетів. Ця система покликана вирішу вати не тільки фіскальні, а й регулюючі завдання: стимулюва ти зростання виробництва і підвищення його ефективності, сприяти прискоренню науково-технічного прогресу, забезпе чувати соціальні гарантії населенню та розвиток соціальної
сфери.
В Україні доходи бюджетів складаються з п’яти груп:
1) податкові надходження;
2) неподаткові надходження;
3) доходи від операцій з капіталом;
4) цільові фонди;
5) офіційні трансферти.
Через систему доходів бюджетів в останні п’ять років пе рерозподіляється від 25,6 відсотка до 28,9 відсотка валового внутрішнього продукту. В умовах ринкової економіки основ ними методами мобілізації доходів бюджетів є податкові. По датки посідають центральне місце в системі доходів бюджетів. Вони є універсальною і водночас вихідною категорією, яка ви ражає основні риси фінансів, що функціонують у розвиненій економічній системі ринкового типу. Саме в умовах функціо нування ринкової економіки податкові методи .мобілізації до ходів бюджетів є превелюючими у загальній системі фінансо вих взаємозв’язків.
За рахунок податкових надходжень у 2002 році було мобі лізовано до бюджетів 45398,2 млн. грн., що становило 74,7 від сотка від загального обсягу доходів бюджетів та 20,6 відсотка від валового внутрішнього продукту. Частка податкових над ходжень коливається, але не суттєво. Так, у І 998 році їх част ка у ВВП становила 21,0 відсоток, у 1999 році — 19.8 відсот ка, у 2000 році — 18,4 відсотка, у 2001 році — 17,4 відсотка.
Останніми роками значно зросли неподаткові надходження до бюджетів: з 2596,8 млн. грн. (2,5% від ВВП) до 13542.9 млн. грн. (6,1% від ВВП). Вони збільшилися за рахунок зростання рентної плати за видобуток нафти і природного газу, рентної плати за транзитне транспортування нафти і природного газу, власних надходжень бюджетних установ, доходів від приватиза ції державного майна (з 2003 року доходи від приватизації відо бражаються як фінансування бюджету).
Доходи від операцій з капіталом також суттєво зростають: якщо у 1998 році вони становили 58,1 млн. грн. (0,06% від ВВП), то у 2002 році — 1101,2 млн. грн. (0,5% від ВВП), за рахунок збільшення доходів від реалізації державних запасів товарів.
Кількість державних цільових фондів у складі державного бюджету зменшується, відповідно зменшуються і суми їх до ходів. Так, у 1998 році доходи цільових фондів становили 4408,9 млн, грн. (4,2 відсотка від ВВП), а у 2002 році — 477,9 млн. грн. (0,2 відсотка ВВП). Нині до складу державного бюджету включаються: Фонд України соціального захисту інва лідів; Фонд охорони навколишнього природного середовища.
Для забезпечення ефективності системи доходів бюджету дедалі очевиднішою стає необхідність науково обгрунтованої концепції доходів. Ця концепція має враховува ти умови економіки перехідного періоду, особливості й наслідки системи державного регулювання економічних і соціальних про цесів, які були в минулому, та прогресивний зарубіжний досвід. Основним положенням, що має визначати структуру дохо дів бюджетів, є наявна система витрат держави на економічні й соціальні потреби, визначена законодавством. Без докорін ної зміни складу й структури витрат держави не можна вдос коналити систему доходів бюджетів.
Зміна бюджетних витрат держави в напрямі їх скорочення неможлива без значного збільшення фонду оплати праці, бо частина благ і послуг, що надаються за рахунок бюджету, ма ють задовольнятися за рахунок власних коштів населення. Тобто умовою зменшення податкового навантаження на ви робника є зростання заробітної плати працівників. Мається на увазі, що кошти, які вивільнятимуться на підприємствах у ре зультаті скорочення податків, мають значною мірою спрямо вуватися на забезпечення зростання оплати праці. Зростання оплати праці підвищуватиме суспільний добробут і суспільний попит, а попит, у свою чергу, стимулюватиме виробництво.
Імовірно помилковим є твердження, що вивільнення фінан сових ресурсів у результаті скорочення податків необхідне для інвестицій. Вивільнені кошти потрібні насамперед для збільшення фонду оплати праці, що завдяки підвищенню попиту стимулюватиме виробництво.
Слід ураховувати й те, що збільшення фонду оплати праці, з одного боку, зумовлює зростання надходжень до бюджету у формі податку на доходи громадян, а з другого — дає змогу скоротити бюджетні витрати на деякі соціальні потреби, які громадяни можуть оплачувати за рахунок власних коштів. Ви щезазначене є однією з основних засад податкової реформи, внаслідок якої податкова система може бути побудована на за гальновідомих, підтверджених світовою практикою принципах.
Для задоволення передбачених чинним законодавством соціальних потреб та потреб розвитку економіки за допомо гою системи доходів треба перерозподіляти 30 - 35 відсотків від валового внутрішнього продукту.
Удосконалення системи доходів має відбуватися поетапно, шляхом еволюційних перетворень. Основними відправними положеннями для цього мають бути:
- науково обгрунтована державна політика доходів, зако нодавче закріплення якої має бути відображене в Податково му кодексі;
- система оподаткування має бути складовою державного механізму регулювання розвитку певних галузей економіки. Необхідно посилити податкові методи регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки. Держава повинна мати змогу впливати на всі складові процесу виробництва - оплату праці, виробничі основні й оборотні фонди, рівень прибутковості;
- зміни в системі оподаткування мають здійснюватися од ночасно з реформуванням системи оплати праці, пенсійного забезпечення, вдосконаленням соціальної сфери.
Удосконалення системи доходів бюджетів має супроводжу ватися ефективними структурними заходами, спрямованими на досягнення необхідної результативності політики доходів. До них належать:
- вилучення негрошових розрахунків та будь-яких форм взаємозаліків з практики виконання бюджетів усіх рівнів;
- заборона реструктуризації або списання заборгованості (недоплати) суб'єктів господарювання за податками, зборами (обов’язковими платежами), а також встановлення мораторію на надання пільг в оподаткуванні;
- реструктуризація та списання зобов’язань держави у від шкодуванні податку на додану вартість з урахуванням обсягів уже проведеної реструктуризації та списання заборгованості відповідних платників перед бюджетом;
- зменшення обсягу простроченої заборгованості (недопла ти) з податкових платежів до бюджетів усіх рівнів за рахунок суттєвого поліпшення стану збирання податків і неподаткових надходжень на основі застосування сучасних технологій адмі ністрування;
- розширення неподаткових форм і методів мобілізації доходів бюджетів і збільшення цих доходів за рахунок оренди державного майна, дивідендів від частки державної власності в акціонерних підприємствах, продажу державного майна;
- чітке розмежування доходів, що зараховуються до держав ного і місцевих бюджетів, розширення прав органів місцевого самоврядування у сфері мобілізації доходів бюджетів.
6.2. Роль податкових надходжень в доходах бюджету
Податкові надходження є важливим інструментом пере розподілу валового внутрішнього продукту і забезпечують мо білізацію понад 2/3 усіх доходів бюджету.
Податкові надходження в Україні поділяються на шість груп:
1) податок на доходи, податки на прибуток, податки на збільшення ринкової вартості;
2) податки на власність;
3) внутрішні податки на товари та послуги;
4) збори за спеціальне використання природних ресурсів;
5) податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції;
6) інші податки.
До першої групи податкових надходжень входять: податок на доходи фізичних осіб; податок на прибуток підприємств.
Податок на доходи фізичних осіб є дуже дієвою формою взаємовідносин між державою та її громадянами, яка здійс нюється на основі обов’язкового вилучення частини їхнього доходу для створення централізованого грошового фонду дер жави з метою виконання її функцій. Рівень оподаткування до ходів фізичних осіб безпосередньо впливає на реальні особис ті доходи значної частини населення. За обсягами надходжень цей податок посідає друге місце серед усіх податків.
Податок на доходи фізичних осіб має чітку тенденцію до зростання: у 1998 році він становив 3,4 відсотка ВВП і 12,6 відсотка доходів зведеного бюджету, а в 2002 році - відповід но 4,9 відсотка і 17,8 відсотка.
Податок на прибуток підприємств - один із найважливіших податків, який є основою податкової системи (поряд з податком на доходи фізичних осіб та податком на додану вартість). Пода ток на прибуток - це той податок, який використовується в структурній економічній політиці, а також може застосовува тися для підтримки стабілізаційної політики, оскільки він є ефективним засобом автоматичної стабілізації у кейнсіанському значенні, тобто його можна розглядати як активний інструмент макроекономічної політики, що є однією із його важливих по зитивних ознак. До інших позитивних ознак можна віднести:
- податок є платою за користування певними суспільними послугами та інфраструктурою на тих територіях, де підприєм ства функціонують;
- податок справляється з прибутків, які в іншому випад ку уникли б оподаткування;
- податок забезпечує значну частку надходжень до бюджету
Податок на прибуток підприємств має тенденцію до зменшен ня (з 5,5 відсотка до ВВП у 1998 році до 4,3 відсотка у 2002 ро ці), що не узгоджується зі зростанням обсягу виробництва та доходів як бази оподаткування суб’єктів господарювання.
До другої групи податкових надходжень - податків на власність - належать: податок з власників транспортних засо бів та інших самохідних машин і механізмів й періодичні по датки на чисту вартість майна (податок на нерухоме майно підприємств та податок на нерухоме майно громадян).
Податок з власників транспортних засобів сплачують юри дичні особи, в тому числі нерезиденти, громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства, які мають за реєстровані в Україні власні транспортні засоби. Об’єктом оподаткування таким податком є транспортні засоби, самохід ні машини та механізми, згруповані за об'ємами циліндрів або потужністю двигунів. Ставки податку визначені для кожної відповідної групи.
Що стосується періодичних податків на чисту вартість майна, то нині в Україні вони не справляються, але передба чаються проектом Податкового кодексу.
Третя група податкових надходжень об’єднує збори за спе ціальне використання природних ресурсів: збір за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду; збір за спеціальне використання водних ресурсів та збір за користування водами для потреб гід роенергетики і водного транспорту; платежі за користування надрами; збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за ра хунок державного бюджету; плата за землю; плата за викорис тання інших природних ресурсів.
Значення вказаних зборів і платежів полягає в тому, що вони відіграють не лише фіскальну, а й стимулювальну роль, орієнтуючи суб’єктів господарювання на ефективніше вико ристання відповідних видів ресурсів. Необхідність раціональ нішого і ефективнішого використання природних ресурсів викликається зростаючими обсягами виробництва, що потре бує залучення до господарського обороту щоразу нових ресур сів. Але природні ресурси далеко не безмежні і через їх віднос не зменшення стають ще дорожчими.
Одним із найцінніших природних ресурсів є земля. Вико ристання землі в Україні платне. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визна чається залежно від грошової оцінки земель. Власники земель них ділянок, земельних часток (паїв) і землекористувачі, крім орендарів та інвесторів - учасників угоди про розподіл продук ції, сплачують земельний податок. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів. Об’єктом плати за землю є земель на ділянка, а також земельна частка (пай), яка перебуває у влас ності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, а суб’єктом плати за землю є власник земельної ділянки, земельної час тки (паю) і землекористувач, у тому числі орендар.
Збір за спеціальне використання лісових ресурсів за еконо мічним змістом виражає фінансові відносини держави з під приємствами, організаціями та населенням з приводу переда вання у їхнє користування лісових ресурсів. Його призначення - відшкодувати витрати держави на відтворення лісових угідь. До складу збору за використання лісових ресурсів включають ся збір від пня, який вносять лісозаготівельники за відпускан ня їм лісу на пні та інших лісових матеріалів. Крім того, збір за використання лісових ресурсів містить суми, виручені від про дажу сільськогосподарськими розсадниками лісокультурного, декоративного, плодового та ягідного посадкового матеріалу, а також суми від реалізації лісгоспами заготівельного насіння й від продажу вилученого у лісопорушників лісу, безгосподар ної деревини і лісопродукції. Збір визначається залежно від об сягів платного відпуску деревини на пні та встановлених такс.
Збір за спеціальне використання водних ресурсів встанов лено з метою зацікавлення суб’єктів підприємницької діяль ності в раціональному використанні водних ресурсів. До спеці ального використання водних ресурсів належить використання водних ресурсів для задоволення водою виробничих і сільсько господарських потреб за допомогою спеціальних пристроїв й установок, або використання води без їх застосування, що може істотно вплинути на якісні та кількісні показники стану водних ресурсів, а також користування водними об’єктами для потреб гідроенергетики і водного транспорту. Об’єктом обчис лення збору за спеціальне використання водних ресурсів є об сяг води, яку водоспоживачі використовують для власних пот реб, незалежно від того, надходить ця вода безпосередньо з водогосподарських систем (поверхневих чи підземних дже рел) чи від інших водокористувачів. Збір обчислюється залеж но від обсягів використання води та встановлених лімітів.
Платежі за користування надрами сплачують фізичні та юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності усіх форм власності, які здійснюють у межах території економічної зони видобування корисних копалин та використовують надра у цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин. Об’єктами плати за користування надрами є фактично видобуті (погашені) балансові та позабалансові запаси корисних копалин; розміри ділянки надр, що надається у користування або вико ристовується у цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин. Плата визначається залежно від обсягу погашення за пасів корисних копалин та встановлених нормативів.
Збір за геологорозвідувальні роботи запроваджено з метою компенсації витрат бюджету для здійснення робіт, пов’язаних з приростом запасів корисних копалин для забезпечення віт чизняних підприємств мінерально-сировинними ресурсами, а також відображення у собівартості та цінах на добувну про дукцію складу витрат на роботи з пошуку і розвідки родовищ корисних копалин. Сплачують цей збір підприємства і органі зації усіх видів господарської діяльності незалежно від форм власності, що видобувають корисні копалини, а також фізич ні особи, які займаються цією діяльністю як підприємці. Об числюється збір залежно від обсягу видобутих корисних копа лин (для нафти, конденсату, газу природного тощо) та обсягу погашених у надрах запасів корисних копалин (для інших ко рисних копалин) і нормативів збору.
До четвертої групи податкових надходжень належать внут рішні податки на товари та послуги: податок на додану вар тість; акцизний збір; плата за ліцензії на певні види господар ської діяльності; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.
Податок на додану вартість (ПДВ) є непрямим податком, який сплачується до бюджету на кожному етапі просування товару від виробництва до споживання. ПДВ - це найбіль ший за обсягом податок, який значною мірою впливає на формування дохідної частини зведеного бюджету.
Останніми роками частка ПДВ у ВВП і доходах зведеного бюджету дещо скоротилася, однак вона становить нині близько чверті доходів зведеного бюджету, що й зумовлює його значення для держави в цілому.
Податок на додану вартість має як переваги, так і недоліки. Найбільшими вадами податку на додану вартість є те, що цей податок потребує значних коштів на його адміністрування, а крім того, і з його запровадженням виникає небезпека зростання інфляції. Що стосується загрози зростання інфляції, то практика введення податку різними методами в різних країнах свідчить: вплив податку на інфляцію не такий уже й значний, хоча й існує.
Досвід країн з розвиненою ринковою економікою свідчить про доцільне застосування поряд з універсальними і специфічних акцизів. Головні відмінності акцизного збору від ПДВ такі:
- по-перше, незважаючи на те, що обидва податки є непрямими і долучаються до ціни товару у вигляді надбавки, суттєво впливаючи таким чином на процеси ціноутворення, акцизний збір завдяки досить обмеженому колу підакцизних товарів справляє набагато менший вплив на загальний рівень цін у країні;
- по-друге, ПДВ завдяки уніфікації ставок є нетральним щодо ринкового механізму ціноутворення, а акцизний збір за рахунок диференціації ставок справляє суттєвий вплив на структуру ринкових цін та рівень споживання;
- по-третє, на відмінно від стабільних і рівномірних доходів від ПДВ, надходження від акцизного збору менші за обсягом і найризикованіші за показником стабільності надходжень;
- по-четверте, акцизний збір порівняно з ПДВ є відносно соціально справедливішим, зважаючи на те, що споживається під акцизні товари переважно найзабезпечинішими верствами населення.
Акцизному збору належить четверте місце серед податкових надходжень зведеного бюджету. Так, якщо в 1998 році його частка у ВВП становила 1,2 відсотка, а у доходах зведеного бюджету - 4,5 відсотка, то у 2002 році - відповідно 1,9 та 6,7 відсотка.
До складу податкових надходжень четвертої групи належать також плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності та плата за ліцензії на певні види господарської діяльності.
П'ята група податкових надходжень обєднує податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції: ввізне мито; вивіз не мито; кошти, отримані за вчинення консульських дій; інші надходження від зовнішньоекономічної діяльності.
Мито - це податок на товари та інші предмети, які перети нають митний кордон України. Мито справляється на основі єдиного митного тарифу, що являє собою систематизоване зве дення ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за її межі. Ставки його єдині для всіх суб’єктів зовнішньоекономіч ної діяльності незалежно від форми власності, організації госпо дарської діяльності й територіального розташування. Установ лює пільги і змінює ставки мита Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів. За методами нарахування застосо вуються такі види мита: адвалерне — у відсотках до митної вар тості; специфічне — у грошовому розмірі на одиницю товарів; комбіноване, що поєднує ці види митного обкладання.
В Україні застосовуються такі види мита: ввізне, вивізне, сезонне, спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне. Мито на товари та інші предмети, що підлягають митному обкладанню, нараховуються на основі їхньої митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті на момент перети ну митного кордону України. При визначенні митної вартості до неї включають ціну товару, зазначену в рахунку-фактурі, а також такі фактичні витрати, якщо їх не включено до рахунка-фактури: на транспортування, навантаження, розвантажен ня, перевантаження та страхування до пункту перетину мит ного кордону; комісійні та брокерські; плату за використання об'єктів інтелектуальної власності.
Мито нараховується митним органом України відповідно до ставок єдиного митного тарифу і сплачується як у валюті України, так і в іноземній валюті. Мито зараховується до дер жавного бюджету.
Джерелом доходів державного бюджету є консульські збо ри. Вони справляються за оформлення ввізних документів для в'їзду в Україну, які надаються дипломатичними представниц твами та консульськими установами України за: автоматизова ну обробку візової анкети, оформлення візи, подовження тер міну дії візи, надання візової підтримки, інші візові операції.
Шоста група податкових надходжень об'єднує інші податки, зокрема групи місцевих податків і зборів; фіксований сільсько господарський податок; єдиний податок для суб'єктів малого підприємництва; збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.
Фіксований податок для сільськогосподарських товарови робників запроваджено з метою спрощення системи оподатку вання в галузі сільського господарства та спрощення механізму сплати сільськогосподарськими товаровиробниками податків. Фіксований сільськогосподарський податок застосовується за мість таких податків:
а) податку на прибуток підприємств (за винятком сплати податку з доходів у вигляді дивідендів, процентів, а також до ходів, що отримують нерезиденти з джерел їх походження з України);
б) податку на майно;
в) ринкового збору;
г) плати за спеціальне використання природних ресурсів. Об’єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, що у власності сільськогосподарського товаровиробника і використовується самим власником, та угідь, наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди. Ставки цього податку з одного гектара сільськогосподарських угідь установ люються у відсотках до їх грошової оцінки, яка проводиться відповідно до затвердженої Кабінетом Міністрів України ме тодики у таких розмірах:
- для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,25 відсотка;
- для багаторічних насаджень — 0,15 відсотка.
Платники податку перераховують фіксований сільськогос подарський податок до місцевого бюджету за місцем розташу вання земельної ділянки.
Спрощена система оподаткування, обліку та звітності су б'єктів малого підприємництва запроваджена для таких його суб'єктів:
Суб’єкти малого підприємництва - фізичні особи мають право самостійно обрати спосіб оподаткування доходів за єди ним податком шляхом отримання свідоцтва про сплату єдино го податку.
Ставка цього податку встановлюється місцевими радами за місцем їх державної реєстрації залежно від виду діяльності і не може становити менше 20 гривень та більше 2000 гривень на місяць. У разі, коли фізична особа – суб’єкт малого підприєм ництва - здійснює кілька видів підприємницької діяльності, для яких установлено різні ставки єдиного податку, вона має придбати одне свідоцтво і сплачувати єдиний податок, що не перевищує встановленої максимальної ставки. Коли платник єдиного податку здійснює підприємницьку діяльність з вико ристанням найманої праці або за участю у підприємницькій діяльності членів його сім’ї, ставка єдиного податку збіль шується на 50 відсотків за кожну особу. Суб’єкт підприєм ницької діяльності - фізична особа, яка сплачує єдиний по даток, звільняється від обов’язку нарахування, відрахування та перерахування до державних цільових фондів зборів, пов’яза них з виплатою заробітної плати працівникам, які перебува ють з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім'ї.
Збір на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярст ва сплачують суб’єкти підприємницької діяльності, які реалі зують в оптовій і роздрібній торгівлі та у сфері громадського харчування алкогольні напої та пиво, включаючи імпортовані. Базою оподаткування є виручка від реалізації алкогольних на поїв та пива, одержана на кожному етапі реалізації в оптовій і роздрібній торгівлі, у сфері громадського харчування. Ставка збору становить один відсоток від бази оподаткування.
6.3. Роль неподаткових надходжень в доходах бюджету
Важливим дохідним джерелом бюджету є неподаткові над ходження, які становлять близько третини від загальної суми доходів. Залежно від видів та методів їхньої мобілізації вони об’єднуються у п’ять груп:
1) доходи від власності та підприємницької діяльності;
2) адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
3) надходження від штрафів та фінансових санкцій;
4) інші неподаткові надходження;
5) власні надходження бюджетних установ.
Доходи від власності та підприємницької діяльності вклю чають доходи, що зумовлені виконанням економічних функцій державою як власника, а саме: надходження від перевищення валових доходів над видатками Національного банку України; надходження від грошово-речових лотерей; дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств, які є у державній власності; рентна плата; інші надходження.
Найпомітнішу суму серед таких доходів становить рентна плата, яка є однією з форм вилучення до бюджету частини прибутку суб’єктів підприємництва, одержання якої не зале жить від їхньої господарської діяльності.
Нафтогазодобувні підприємства вносять до державного бюджету, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів Ук раїни, рентну плату за нафту у встановленому грошовому роз мірі - гривнях за 1 тонну та за природний газ - у гривнях за 1000 куб. метрів.
Суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють транспортування трубопровідним транспортом територією Ук раїни природного газу, нафти та аміаку, вносять до державно го бюджету:
- рентну плату за транзитне транспортування природного газу у гривнях за 1000 куб. метрів газу на кожні 100 кілометрів відстані (середня довжина транзитних шляхів територією Ук раїни — 1040 кілометрів);
-рентну плату за транспортування нафти магістральними нафтопроводами в доларах США за 1 тонну нафти, що транс портується;
- рентну плату за транзитне транспортування аміаку в дола рах США за 1 тонну на кожні 100 кілометрів відстані (довжина транспортної магістралі аміакопроводу становить 804 кілометри).
Сплата зазначених платежів здійснюється щодекадно (15, 25 числа поточного місяця, 5 числа наступного місяця), виходячи з обсягів природного газу, нафти, аміаку, що транспор туються територією України.
Рента плата за транспортування нафти магістральними нафтопроводами та рентна плата за транзитне транспортуван ня аміаку сплачується у національній валюті України за офі ційним курсом гривні до долара, встановленим Національним банком України на день, що передує дню сплати платежу.
Наступним за обсягом надходженням першої групи є над ходження від перевищення власних доходів над видатками На ціонального банку України. Сума цього перевищення визна чається щорічно на основі кошторису доходів і видатків НБУ.
Дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) госпо дарських товариств, які є у державній власності, сплачують ак ціонерні та інші господарські товариства, створені у процесі приватизації й корпоратизації підприємств загальнодержавної власності, які мають акції (частки, паї), що є у державній влас ності. Джерелом сплати дивідендів є прибуток підприємниць ких структур, який залишається в їхньому розпорядженні піс ля відрахувань, встановлених законами податків, зборів, інших обов'язкових платежів.
Наступним видом доходів першої групи є надходження від грошово-речових лотерей. Державна грошова лотерея — це лотерея, умови якої передбачають наявність призового фонду в обсязі не менше як 50 відсотків від суми отриманих доходів, а також відрахувань до державного бюджету не менше як 30 відсотків під доходів, що залишаються у розпорядженні агента з проведення державної грошової лотереї після виплат призо вого фонду. Такі лотереї можуть випускати агенти, що мають відповідні свідоцтва, видані Міністерством фінансів України. Агент при здійсненні діяльності повинен виконувати податко ві та інші зобов’язання перед державою, вчасно перераховува ти до державного бюджету 30 відсотків від доходів, о зали шаються у розпорядженні після виплат призового фонду.
До інших надходжень належать платежі, пов’язані з перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на те риторії України відповідно до укладеної міжурядової угоди, а також надходження коштів, одержаних від продажу акцій відкритих акціонерних товариств, придбаних за компенсацій ні сертифікати.
Друга група неподаткових надходжень включає адміністра тивні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічно го продажу, а саме: плату за утримання дітей у школах-інтернатах; плату за утримання вихованців шкіл та профтехучилищ соціальної реабілітації; плату за надання послуг службою доз вільної системи органів внутрішніх справ; виконавчий збір; плату за оренду цілісних майнових комплексів; державне ми то; митні збори; єдиний збір, який справляється у пунктах про пуску через державний кордон України.
Найбільшим за обсягом надходженням є плата за оренду цілісних майнових комплексів та іншого майна, яка запровад жена у зв’язку з передачею майна, що перебуває у державній чи комунальній власності, в оренду юридичним та фізичним особам. Об’єктами оренди є цілісні майнові комплекси дер жавної і комунальної власності, майно бюджетних установ, ін ше індивідуально визначене майно державних і комунальних підприємств. Обсяги надходжень залежать від вартості майна, що передається в оренду, та розміру річної орендної плати, який переважно не може перевищувати 5 відсотків орендова ного майна.
Важливим джерелом неподаткових надходжень другої групи є державне мито. Державне мито - це плата, яка справляється за вчинення юридичних дій та видачу документів юридично го значення уповноваженими на те органами. Платниками державного мита на території України є фізичні та юридич ні особи, які звертаються у відповідні органи для вчинення в їхніх інтересах дій та для видачі їм відповідних юридич них документів.
Для справляння державного мита використовуються твер ді, пропорційні та прогресивні ставки.
Державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджету місцевого самовряду вання, крім мита, що справляється з позовних заяв, які надають ся до арбітражного суду; із заяв про перевірку рішень, ухвал та постанов арбітражного суду у порядку нагляду, а також за дії, пов'язані з одержанням охоронних документів на об’єкти про мислової власності, підтриманням їх чинності та передачею прав їх власниками. Це мито зараховується до державного бюджету.
До неподаткових надходжень першої групи належить також єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через дер жавний кордон України. Єдиний збір - це збір, який справ ляється у пунктах пропуску через державний кордон України і складається із зборів за здійснення, відповідно до законодав ства України, митного, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного, екологічного контролю, а також із плати за проїзд транспортних засобів та інших самохідних ма шин і механізмів автомобільними дорогами України.
Єдиний збір справляється одноразово під час транзиту, вве зення або вивезення вантажу за єдиним платіжним документом. Платниками єдиного збору є суб’єкти зовнішньоекономічної ді яльності, як резиденти, так і нерезиденти, під час транзиту, імпорту або експорту вантажів та в’їзду або виїзду транспортних засобів при перетині державного кордону України.
Єдиний збір справляється з платників незалежно від кіль кості та найменування вантажу, який провозиться ними через державний кордон України. Ставки збору встановлюються в євро. Єдиний збір сплачується платником у національній валю ті України за офіційним валютним (обмінним) курсом на день сплати цього збору. Збір перераховується в повному обсязі до державного бюджету, а плата за проїзд транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів автомобільними дорога ми України - до Державного дорожнього фонду України.
Плата за утримання дітей у школах-інтернатах та плата за утримання вихованців шкіл та профтехучилищ соціальної ре абілітації справляється з батьків, діти яких перебувають у цих закладах. Плата справляється щомісячно у відсотках від дохо дів, що припадає на одного члена сім’ї. Розміри й порядок об числення і справляння з батьків цієї плати визначається чинними на час сплати законодавчими та нормативними документами з цього питання.
Плата за послуги служби дозвільної системи Міністерства внутрішніх справ України здійснюється згідно з Єдиним тари фом, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Управління внутрішніх справ 70 відсотків від сум коштів, що надійшли на їхні рахунки за надані послуги, 10-го числа місяця, наступно го за звітним, перераховує до державного бюджету.
Третя група неподаткових надходжень включає надход ження від штрафів та фінансових санкцій: суми, стягнені з винних осіб за шкоду, заподіяну підприємству, установі, ор ганізації; перерахування підприємствами частки вартості виготовленої нестандартної продукції з дозволу на тимчасове відхи лення від вимог відповідних стандартів щодо якості продукції, виданого Державним комітетом України стандартизації, метро логії і сертифікації; адміністративні штрафи та інші санкції (за порушення законодавства про патентування, за порушен ня норм регулювання обміну готівки, за порушення правил по жежної безпеки та ін.).
Збитки, завдані підприємству, установі, організації, які ви конують операції, пов’язані з дорогоцінними металами і доро гоцінним камінням, ювелірними виробами та матеріалами або використовують такі цінності у процесі виробництва, а також валютні операції, та які є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), нестачі або наднормативних їхніх втратах визнача ються у подвійному або потрійному розмірі залежно від виду цінностей. Суми коштів, стягнені за такі збитки, спрямовують ся насамперед на відшкодування збитків, завданих їм, решта - перераховується до державного бюджету.
За порушення стандартів, норм і правил підприємницької діяльності суб'єкти господарювання сплачують штрафи, части на яких спрямовується до державного (60%) і місцевих бюдже тів (30%) та Комітету України з питань стандартизації, метро логії та сертифікації для розвитку його матеріально-технічної бази (10%).
Штрафи визначаються у розмірах 25—100 відсотків від вар тості реалізованої продукції, що не відповідає вимогам стандар тів, норм, правил, залежно від виду порушення. Якщо під приємець має дозвіл на тимчасове відхилення від вимог відповідних стандартів щодо якості продукції, виданого Держав ним комітетом України зі стандартизації, метрології і сертифікації, то він відраховує до державного бюджету 10 відсотків від вар тості реалізованої продукції упродовж терміну дії дозволу.
Адміністративні штрафи сплачують юридичні і фізичні осо би за порушення стандартів, прав споживачів, санітарних умов, правил пожежної безпеки та ін. Кошти від штрафів спрямову ються до Державного бюджету України.
Розмір штрафів та інших санкцій залежить від виду та характеру порушень і може встановлюватися як кратне чис ло стосовно неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або у відсотках до вартості продукції.
Четверта група неподаткових надходжень включає інші надходження, серед яких: надходження коштів від реалізації конфіскованого майна; надходження сум кредиторської та де понентської заборгованості підприємств, організацій, установ, щодо яких минув строк позовної давності; надходження кош тів від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеці альної техніки, іншого майна Збройних сил України та інших військових формувань, утворених згідно з законодавством; портовий (адміністративний) збір; додаткові збори на виплату пенсій та інші.
Виручку від реалізації товарів та інших предметів, конфіс кованих митними, правоохоронними й іншими уповноважени ми на це органами, а також суми, одержані від реалізації това рів та інших предметів, що зберігалися під митним контролем, власника яких не знайдено в установлений нормативними ак тами термін, за винятком витрат, пов’язаних із зберіганням, пересиланням, перевезенням і реалізацією зазначених товарів, а також конфісковану іноземну валюту перераховують до дер жавного бюджету.
Конфісковане безгосподарне майно, майно, що за правом успадкування перейшло у власність держави, реалізують дер жавні податкові адміністрації з дотриманням порядку, вста новленого чинним законодавством.
Суми кредиторської заборгованості між підприємствами не державної форми власності, щодо яких термін позовної давнос ті минув, підлягають віднесенню на результати фінансово-гос подарської діяльності у наступному місяці після закінчення терміну позовної давності. У всіх інших випадках суми креди торської заборгованості, а також суми депонентської заборгованості, за якими термін позовної давності минув, підлягають пе рерахуванню підприємствами та установами до відповідного бюджету не пізніше 10-го числа наступного місяця після закін чення терміну позовної давності.
Суб’єкти господарської діяльності Збройних сил України, уповноважені Кабінетом Міністрів України, мають право на реалізацію надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки, іншого майна ЗСУ. Кошти, одержані від реалізації за значеного майна, у 3-денний термін перераховуються до дер жавного бюджету.
Відповідно до Кодексу торговельного мореплавства та нор мативних документів КМУ у морських торговельних портах справляються портові збори: корабельний, канальний, маяко вий, причальний, якірний та санітарний, які є платою за на дані суднам умови для безпечного входу в порти, стоянки в портах і виходу їх із портів, а також за приймання з суден усіх видів забруднень та баластних вод. Накопичення коштів від портових зборів проводиться з метою подальшого використан ня їх за цільовим призначенням.
Кошти, які отримує порт від адміністративного збору, роз поділяються у такому співвідношенні: 10 відсотків спрямо вується до загального фонду державного бюджету, 90 відсотків - до спеціального фонду державного бюджету.
Додаткові збори з окремих видів господарських операцій на виплату пенсій запроваджено для поповнення доходів Пенсійного фонду України, а саме: з операцій купівлі-продажу валют; з продажу ювелірних виробів; з операцій відчужен ня легкових автомобілів; з операцій купівлі-продажу нерухомо го майна; вироблених в Україні або імпортованих в Україну тютюнових виробів; вартості послуг стільникового рухомого зв'язку.
До неподаткових надходжень п’ятої групи належать власні надходження бюджетних установ, які включаються до спеці ального фонду державного чи місцевих бюджетів залежно від того, з якого бюджету фінансується установа. Вони включають плату за послуги, що надаються бюджетними установами та інші власні надходження бюджетних установ. До доходів від платних послуг установ, організацій належать, зокрема: дохо ди, отримані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами; плата за надання додаткових освітніх послуг, плата за медичні послуги, плата за виконані науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані бюджетними установами на замовлення під приємств, організацій, громадян; доходи від реалізації продук ції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів; доходи від лекцій, вечорів, концертів; вхідна плата в музеї та виставки. За основу розрахунку доходів від платних послуг беруть показники, які характеризують обсяги наданих плат них послуг, а також інші розрахункові показники та розмір плати за одиницю показника. На підставі цих показників визначається сума доходів на плановий період з кожного джерела доходів.
До інших джерел власних надходжень бюджетних установ належать: плата за утримання дітей в дошкільних закладах; плата за навчання у державних школах естетичного виховання дітей; кошти, з яких утворено фонд загального обов’язкового навчання в загальноосвітніх школах для надання матеріальної допомоги учням, які її потребують; кошти які надходять на харчування дітей в інтернатах, при школах та в групах подов женого дня; плата студентів за користування гуртожитком при вищих і середніх спеціальних навчальних закладах; кошти, які залишаються навчальним закладам професійно-технічної осві ти з сум, що надійшли за роботи, виконані учнями; кошти пра цівників за харчування, отримане за місцем роботи; кошти за рахунками за формений одяг (однострії), який видають пра цівникам деяких міністерств, інших центральних органів вико навчої влади і підвідомчих їм бюджетних установ; збір за вико нання робіт, пов'язаних з наданням послуг під час здійснення екологічного контролю в пунктах пропуску через державний кордон.
Включення власних надходжень бюджетних установ до від повідних бюджетів із збереженням їх цільового спрямування зумовлене необхідністю встановлення належного обліку та контролю за доходами, якими володіє бюджетна установа, пот ребою дати оцінку ефективності управління цими коштами.
6.4. Доходи від операцій з капіталом як джерело доходів бюджету
Доходи від операцій з капіталом - це доходи бюджету, що мобілізуються неподатковим методом. Вони включають три групи надходжень.
1) надходження від продажу основного капіталу;
2) надходження від реалізації державних запасів товарів;
3) надходження від продажу землі і нематеріальних активів.
Надходження від продажу основного капіталу обєднують два їх види: надходження коштів від реалізації безгосподарного майна, що за правом спадкоємця перейшло у власність держави, та скарбів, знахідок, а також валютні цінності і кошти, власники яких невідомі; надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.
Сума доходів від першого виду надходжень залежить від кількості реалізованого майна та його оцінки. Важливим є дотримання вимог оцінки майна, умов реалізації, а також перерахувань отриманих від його реалізації коштів до державного бюджету. Слід зазначити, що перерахування коштів до державного бюджету здійснюється у термін не пізніше семи днів від дня продажу в обсяг одержаної виручки за мінусом комісійної винагороди.
Надходження коштів від Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння передбачають доходи від операцій з дорогоцінними металами, дорогоцінними каміннями.
Державний фонд дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України становить сукупність дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, які перебувають у державній власності та, відповідно до законодавства, зараховані до нього і призначені для забезпечення державних виробничих, наукових, соціально-культурних та інших потреб, що фінансуються з державного бюджету.
Формування цього фонду, контроль за станом обліку, охорони, збереженням і його використанням здійснює Міністерство фінансів.
До фонду зараховуються дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, органогенного утворення та напівдорогоцінне каміння, закуплені на території України та за її межами за рахунок коштів державного бюджету, відходи і брухт дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння у будь-якому вигляді та стані; дорогоцінні метали й дорогоцінне каміння, дорогоцінне каміння органогенного утворення та напівдорогоцінне каміння у виборах і брухті, скуплені у населення і юридичних осіб, конфісковані або реквізовані відповідними органами чи здані як скарб, безгосподарні, а також одержані за правом спадкоємства чи дарування, цінності історичного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, який є складовою частиною Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.
Фонд складається з таких частин:
- державного запасу дорогоцінних металів;
- державного запасу дорогоцінного каміння;
- оперативного резерву золота;
- історичного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння.
Державні запаси дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння призначені для забезпечення поточних потреб національної економіки.
Оперативний резерв золота - це резерв для забезпечення невідкладних потреб національної економіки. Обсяг зарахування дорогоцінних металів до цього резерву та їх відпустку визначаються Кабінетом Міністрів України.
Історичний фонд дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння - це зібрання дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, ювелірних, побутових виробів, предметів релігійного культу, виготовлених із застосуванням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, які мають історичну, музейну, наукову, художню або іншу культурну цінність, а також унікальних золотих та платинових самородків, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного походження та напівдорогоцінного каміння.
Цінності історичного фонду неподільні, вони є надбанням народу і можуть бути використані лише з метою експозиції та наукового дослідження на підставі рішень Кабінету Міністрів України.
Безпосереднє формування і зберігання цінностей фонду здійснюється державне сховище дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння. Афішовані дорогоцінні метали у стандартному вигляді, а також самородки дорогоцінних металів без відповідальної переробки на умовах форвардного контракту закуповуються до фонду у субєктів, які їх видобувають і виробляють.
Видобуте з надр або рекупероване дорогоцінне каміння, дорогоцінне каміння органогенного утворення та напівдорогоцінне каміння на умовах форвардного контракту закуповуються до фонду у суб'єктів, які його видобувають і виробляють, у розсортованому вигляді. Контроль за якістю сортування та експертна оцінка зазначених цінностей здійснюється Державним гемологічним центром при Міністерстві фінансів.
Цінності, визначені конфіскованими, безгосподарними і такими, що перейшли за правом спадкоємства чи дарування державі, і скарби в установленому порядку передаються до фонду без відповідної переробки.
Належний облік та контроль за операціями з дорогоцінними металами, дорогоцінними каміннями, дорогоцінними камінням органогенного утворення та напівдорогоцінним камінням здійснюється Міністерство фінансів.
Другою групою доходів від операцій з капіталом є надходження від реалізації державних запасів товарів, що включають надходження від реалізації матеріальних цінностей державного резерву; надходження від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.
Державний матеріальний резерв створюється переважно за рахунок коштів державного бюджету для надання державної підтримки окремими галузями економіки, підприємствам, установам, організаціям у разі тимчасових порушень у постачанні основних видів матеріальних ресурсів, виникнення диспропорцій між попитом і пропозицією на внутрішньому ринку, надання гуманітарної допомоги, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.
До його складу входять: мобілізаційний резерв - запаси матеріально-технічних і сировинних ресурсів, призначених для забезпечення розгортання виробництва військової та іншої промислової продукції; ремонту військової техніки та майна в надзвичайний період, розгортання у воєнний час робіт з відновлення інфраструктури народного господарства для організації безперебійної роботи підприємств, установ, організацій.
Механізм формування і використання державного матеріального резерву визначений Законом України "Про Державний матеріальний резерв".
Величина доходів цієї групи залежить від обсягів реалізації матеріальних цінностей державного резерву і мобілізаційного резерву та цін, які складаються на відповідних торгах.
Надходження від продажу землі і нематеріальних активів становлять третю групу доходів від операцій з капіталом.
Продаж земельних ділянок здійснюється відповідно до Земельного кодексу України. Зважаючи на те, що Закон України "про розмежування земель державної і комунальної власності" не прийнято, до розмежування земель державної і комунальної власності передбачається 10 відсотків коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення зараховувати до загального фонду державного бюджету, а 90 відсотків - до відповідних бюджетів АРК, областей, міст Києва і Севастополя. Величина зазначених доходів залежить від обсягів продажу і ціни.
6.5. Офіційні трансферти як джерело доходів бюджету
Офіційні трансферти можуть передбачатися від органів державного управління України та від урядів зарубіжних країн і міжнародних організацій.
Трансферти від органів державного управління поділяються на:
- кошти, що надходять з інших бюджетів;
- дотації;
- субвенції.
Кошти, що надходять з інших бюджетів, включають:
- кошти, що надходять до державного бюджету з інших бюджетів;
- кошти, що надходять за взаємними розрахунками із додаткової дотації до державного бюджету;
- кошти, що надходять за взаємними розрахунками із додаткової дотації з державного бюджету;
- кошти, що надходять за взаємними розрахунками із додаткової дотації з районних та міських (міст Києва і Севастополя, міст республіканського та обласного значення) до міських (міст районного значення), селищних та сільських бюджетів;
- кошти, що надходять за взаємними розрахунками із додаткової дотації з міських (міст районного значення), селищних та сільських бюджетів до районних та міських (міст Києва і Севастополя, міст республіканського та обласного значення) бюджетів;
- кошти, що надходять до районних та міських (міст Києва і Севастополя, міст республіканського і обласного значення) бюджетів з міських (міст районного значення), селищних, сільських та районних у містах бюджетів;
- кошти, що надходять за взаємними розрахунками до державного бюджету з місцевих бюджетів;
- кошти, що надходять за взаємними розрахунками до місцевих бюджетів з державного бюджету;
- кошти, що надходять за взаємними розрахунками між місцевими бюджетами.
Дотації як вид офіційних трансфертів включають:
- дотації вирівнювання, що одержуються з державного бюджету;
- дотації вирівнювання, що одержуються з районних та міських (міст Києва і Севастополя, міст республіканського та обласного значення) бюджетів;
- додаткові дотації, що одержуються з державного бюджету;
- додаткові дотації, що одержуються з районних та міських (міст Києва і Севастополя, міст республіканського та обласного значення) бюджетів;
- додаткові дотації з державного бюджету, бюджету АРК та обласним бюджетам на зменшення фактичних диспропорційних між місцевими бюджетами через нерівномірність мережі бюджетних установ;
- інші дотації.
Найбільшим за обсягом є дотації вирівнювання, які визначаються як перевищення обсягу видатків, перелік яких визначено Бюджетним кодексом для відповідного бюджету, і який обчислено із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів над визначними БК доходами.
Субвенції можуть передбачатись як у державному бюджеті, так і у складі місцевих бюджетів.
Найбільшим за обсягом субвенціями з державного бюджету є соціальні субвенції, до яких належать:
- субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на виплату допомог сімям з дітьми, малозабезпеченим сімям та інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам;
- субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на будівництво та придбання житла військовослужбовцям, учасникам бойових дій в Афганістані та воєнних конфліктів у зарубіжних країнах, членам сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання ними службових обовязків, а також військовослужбовцям, звільненим у запас або відставку за станом здоровя, віком, вислугою років та узвязку із скороченням штатів, які перебувають на квартирному обліку за місцем проживання;
- субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг ветеранам війни і праці, ветеранам військової служби, ветеранам органів внутрішніх справ та субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу, послуг тепло, водопостачання і водовідведення, квартирної плати;
- субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг ветеранам війни і праці, військової служби, органів внутрішніх справ з послуг звязку та інших, передбачених законодавством послуг, і компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян;
- субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг ветеранам війни і праці, ветеранам військової служби, ветеранам органів внутрішніх справ та субсидій населенню на придбання твердого та рідкого пічного побутового палива і скрапленого газу;
- субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг громадянам, які постраждали в наслідок Чорнобильської катастрофи.
Надання вказаних соціальних субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам забезпечить фінансування делегованих державою органам місцевого самоврядування повноважень з фінансування державних соціальних програм. Це сприятиме зростанню обсягів фінансових ресурсів на виконання власних функцій органами місцевого самоврядування.
Крім соціальних субвенцій, з державного бюджету надаються субвенції на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень в наслідок наданих державою податкових пільг. Надання державою податкових пільг, що зменшують доходи бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень, має супроводжуватися внесенням змін до закону про державний бюджет на поточний бюджетний період, що і передбачають надання субвенцій на компенсацію відповідних втрат.
Субвенції на утримання обєктів спільного користування чи ліквідацію негативних наслідків діяльності обєктів спільного користування надаються з одного місцевого бюджету іншому для компенсації цих видатків. Умови надання субвенції визначаються на договірних засадах між надавачем субвенції та її отримувачем.
Субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на виконання інвестиційних проектів надаються на засадах конкурентності між бюджетами місцевого самоврядування та передбачають фінансову участь бюджету отримувача субвенції у здійсненні програми чи проекту. Органи місцевого самоврядування, у яких середньорічний фактичний обсяг видатків на утримання бюджетних установ за три останні бюджетні періоди менший за обсяг, визначений згідно з фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості, мають пріоритетне право на отримання такої субвенції. Головні засади надання цих субвенцій визначаються окремим законом, порядок та умови їх надання визначаються Кабінетом Міністрів України.
Субвенції на виконання інвестиційних проектів з одного місцевого бюджету іншому надаються на підставі договору сторін.
Субвенції на виконання власних повноважень територіальних громад сіл, селищ, міст та їхніх обєднань можуть передбачатися у складі їхніх бюджетів у разі, якщо інший орган державної влади чи місцевого самоврядування може виконати цю функцію ефективніше. Умови та порядок надання таких субвенцій визначаються угодою сторін.
Офіційні трансферти від урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій включають надходження від секретаріату ООН за участь українського контингенту у миротворчих операціях; гранти (дарунки), що надійшли до бюджетів усіх рівнів.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Акцизи, мито, прямі податки, непрямі податки.
Тести
а) 25% ВВП;
б) 29% ВВП;
в) 15% ВВП;
г) 20% ВВП.
а) податкові надходження;
б) неподаткові надходження;
в) доходи від операцій з капіталом;
г) офіційні трансферти.
а) мито;
б) державне мито;
в) податок;
г) жодна відповідь неправильна.
а) доходи від операцій з капіталом;
б) податкові надходження;
в) цільові фонди;
г) офіційні трансферти.
а) перше місце;
б) третє місце;
в) друге місце;
г) жодна відповідь не вірна.
ТЕМА 7
СИСТЕМА ВИДАТКІВ БЮДЖЕТУ
7.1. Бюджетне фінансування, його форми та методи
Бюджетне фінансування це безповоротне, безвідплатне виділення коштів з бюджету. Основна суть бюджетного фінансування полягає в тому, що за його допомогою налагоджуються грошові відносини, які виникають між державою, з одного боку, і підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності та фізичними особами з іншого, з точки зору спрямування і використання грошових коштів централізованого фонду на розширене відтворення, підвищення рівня життя, задоволення суспільних потреб і забезпечення інших державних заходів. Обсяг, своєчасність і повнота фінансування залежать від рівня централізації фінансових ресурсів і мобілізації коштів до бюджету, а це, в свою чергу, залежить від дотримання фінансової дисципліни окремими платниками податків, від рівня виконання дохідної частини бюджету.
Механізм бюджетного фінансування тісно пов’язаний з доходами бюджету. Цей взаємозв’язок полягає у кількісній відповідності, коли при забезпеченій дохідній базі бюджет має змогу фінансувати своєчасно і повною мірою суми запланованих видатків.
Однією з проблем, пов’язаних з функціонуванням бюджетного фінансування, є необхідність чіткого визначення і розподілу сфери фінансування державного і місцевих бюджетів. На загальнодержавному рівні доцільно фінансувати видатки, які мають вирішальне значення для економіки України. На рівні місцевих органів влади слід залишити видатки, спрямовані на вирішення соціальних питань і підтримку економічного становища підприємств комунальної власності. Інакше кажучи, при здійсненні механізму бюджетного фінансування необхідно чітко розподілити компетенцію між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування і законодавчо закріпити їх за ними. Оскільки бюджетне фінансування є складовою частиною бюджетного механізму, то можна дійти до висновку, що саме за допомогою бюджетного фінансування відбувається надання коштів, які завдяки розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту спрямовуються державою на економічні і соціальні потреби країни.
Роль бюджетного фінансування визначається передусім тим, що є основним методом забезпечення прогресивних зрушень в економічній структурі. Тільки за допомогою бюджетного фінансування створюються умови і забезпечуються розвиток нових галузей виробництва.
Україна, як незалежна держава, має державний бюджет, завдяки якому здійснюється фінансування усіх загальнодержавних видатків, а згідно з адміністративно-територіальним поділом до складу бюджетної системи входять місцеві бюджети, за допомогою яких здійснюється фінансування видатків місцевого значення. Бюджетні кошти витрачаються лише за цільовим призначенням і в межах, затверджених відповідним правовим актом Законом про Державний бюджет України чи рішенням місцевої ради.
Нині використовуються такі форми бюджетного фінансування кошторисне, державне фінансування інвестицій, позики з бюджету державним підприємством, державні дотації.
Кошторисне фінансування – це забезпечення державними грошовими коштами установ, закладів соціально-культурної сфери, оборони, органів державного управління. Ці установи і заклади отримують кошти на своє утримання з бюджету на підставі фінансових планів кошторисів доходів і видатків. Тому таке фінансування називається кошторисним. Так фінансується майже вся невиробнича сфера.
Державне фінансування інвестицій. Відповідно до бюджетної класифікації видатків фінансування будівництва вміщує в собі державні інвестиції на основні об`єкти економічного і соціального розвитку України за ринкових умов.
Фінансування капітальних вкладень із бюджету за умов ринку, на відміну від планової системи, має свої особливості: воно не є сталим; держава також втручається в процес фінансово-кредитного забезпечення капітальних вкладень державних підприємств.
Поряд з державними, в основному бюджетними коштами, залучаються також іноземні джерела інвестиційного фінансування як з боку іноземних держав, так і з боку міжнародних і приватних вітчизняних комерційних банків і кредитних установ.
Позики з бюджету державним підприємствам це фінансова підтримка державних та інших підприємств, у яких понад 50% майна є державною власністю. Здійснюється вона з бюджетних асигнувань, як правило, на поворотній основі під затверджені проекти використання коштів, що надаються, як державна підтримка. Фінансову підтримку, як бюджетну позику, надає Міністерство фінансів України на договірних засадах. Умовами договору мають бути передбачені зобов’язання сторін щодо обсягів, строків надання позики, її своєчасного повернення, відповідальність сторін за порушення умов договору, а також обсяги і порядок сплати відсотків за користування бюджетною позикою.
Державні дотації це форма бюджетного фінансування, яка застосовується при фінансуванні планово-збиткових підприємств, організацій і установ, які надають послуги або виробляють необхідні товари, витрати на виробництво яких перевищують ціну продажу.
Форми бюджетного фінансування визначаються економічними умовами, із змінами яких міняються як форми бюджетного фінансування, так і їхнє застосування. Нині, при переході до ринкових відносин, визріла потреба в удосконаленні форм бюджетного фінансування.
В Україні застосовується два методи бюджетного фінансування.
Метод єдиного казначейського рахунка. Цей метод використовується для фінансування заходів з державного бюджету. Єдиний казначейський рахунок це система бюджетних рахунків органів Державного казначейства, відкритих в установах банків за відповідними балансовими рахунками, на які зараховуються доходи державного бюджету та з яких органами Державного казначейства здійснюється платежі безпосередньо суб’єктам господарювання, які надали послуги або виконали роботи розпорядникам бюджетних коштів.
Метод перерахування бюджетних коштів з поточних розрахунків місцевих бюджетів на рахунки головних розпорядників бюджетних коштів. Суть його полягає в тому, що відповідно до бюджетного розпису фінансові органи перераховують бюджетні кошти головним розпорядником у порядку фінансування на їхні рахунки згідно з кошторисом.
7.2. Зміст і основні принципи кошторисного фінансування
На відміну від підприємств і організацій, діяльність яких заснована на комерційних засадах, видатки на утримання установ і закладів невиробничої сфери фінансуються з бюджету. Тому такі заклади називаються бюджетними закладами. Як правило, ці заклади своїх доходів не мають або мають у незначних об`ємах.
До бюджетних відносяться заклади освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту. Бюджетний порядок фінансування поширюється також на органи державного управління, правоохоронні, податкові і митні органи, заходи по обороні, науково-дослідні заклади.
Фінансування бюджетних закладів і централізованих заходів, які здійснюються за рахунок коштів бюджету, проводиться по затверджених для них кошторисах доходів і видатків.
Розрізняють такі принципи кошторисного фінансування:
Особливістю фінансування соціально-культурних установ у сучасних умовах є розвиток госпрозрахункових принципів у діяльності закладів освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту. Новий тип взаємовідносин вузів з юридичними і фізичними особами базується на договірних засадах, які передбачають цільову підготовку кадрів при частковому відшкодуванні затрат на їх підготовку.
7.3. Кошторис доходів і видатків бюджетної установи. Види кошторисів
Кошторис доходів і видатків бюджетної установи є основним плановим документом, який підтверджує повноваження щодо отримання коштів для виконання нею своїх функцій.
Кошторис має дві складові:
а) загальний фонд, який містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою основних функцій;
б) спеціальний фонд, який містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення спеціальних видатків.
Кошторис складається з двох частин доходи і видатки.
Невід’ємною частиною кошторису є план асигнувань із загального фонду бюджету це помісячний розподіл видатків загального фонду за скороченою формою економічної класифікації.
Установам можуть виділятися бюджетні кошти тільки за наявності затверджених кошторисів і планів асигнувань.
Проекти кошторисів складаються усіма установами на наступний бюджетний рік, якщо ці установи функціонували до початку року, на який плануються видатки, або на решту періоду року з часу утворення установи.
У дохідній частині кошторису зазначаються планові обсяги асигнувань, які передбачається спрямувати на покриття видатків установи із загального та спеціального фондів.
Формування дохідної частини спеціального фонду кошторису здійснюється на підставі розрахунків доходів за кожним джерелом доходів.
За основу цих розрахунків беруться такі показники як обсяг надання тих чи інших платних послуг (площа приміщень, вартість обладнання, що здаються у оренду, кількість місць у гуртожитку, кількість відвідувань музеїв) та розмір плати в розрахунку на одиницю показника.
Формування кошторису здійснюється на підставі лімітної довідки, яку доводить до установи вищестоящий орган. Лімітна довідка про бюджетні асигнування містить затверджені бюджетні призначення та їх помісячний розподіл.
Кошториси, плани асигнувань і штатні розписи затверджуються керівником відповідної вищестоящої установи, а підписуються керівником та головним бухгалтером установи.
Кошторис затверджується за загальним і спеціальним фондами на рік без розподілу за періодами року в обсязі, що дорівнює сумі цих фондів.
Зміни до кошторису і плану асигнувань вносять у разі:
У кожному випадку внесення змін до кошторису і плану асигнувань складається відповідна довідка. При цьому перезатвердження кошторису, плану асигнувань необов’язкове.
Виконання кошторисів і планів асигнувань здійснюється наростаючим підсумком з початку року.
У бюджетному плануванні виділяють наступні види кошторисів: індивідуальні, кошториси на централізовані заходи та зведені кошториси.
Індивідуальні кошториси це кошториси конкретних бюджетних закладів, як складаються за відповідною формою по видах бюджетних установ (школа, дитяча дошкільна установа, лікарня, поліклініка, будинок культури, бібліотека, і.т.д.).
Кошториси на централізовані заходи складаються міністерствами, відомствами або управліннями виконкомів місцевих рад для фінансування видатків на підготовку кадрів, придбання спеціального, дорогостоячого інвентаря, медичного обладнання, проведення централізованих заходів і міроприємств.
Зведені галузеві кошториси це об’єднання в один індивідуальних кошторисів і кошторисів на централізовані міроприємства.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Бюджетне фінансування, кошторисне фінансування, кошторис доходів і видатків бюджетної установи, індивідуальні кошториси, зведені галузеві кошториси.
Тести
а) поворотне виділення коштів з бюджету;
б) платне виділення коштів з бюджету;
в) безповоротне, безвідплатне виділення коштів з бюджету;
г) жодна відповідь неправильна.
а) забезпечення бюджетними коштами на підставі плану фінансування;
б) забезпечення державними коштами на підставі кошторису доходів і видатків;
в) забезпечення бюджетними коштами на підставі бізнес-плану;
г) забезпечення бюджетними коштами на підставі стратегічного плану.
а) зведеного бюджету;
б) державного бюджету;
в) зведеного бюджету АРК;
г) зведеного бюджету області.
а) 20%;
б) 30%;
в) 50%;
г) 60%.
а) планово-збиткових підприємств, що виробляють необхідні товари;
б) бюджетних установ;
в) органів місцевого самоврядування;
г) оборони.
а) соціально-культурної сфери;
б) будівництва;
в) оборони;
г) державного управління.
а) плану фінансування;
б) бізнес-плану;
в) кошторису доходів і видатків;
г) жодна відповідь неправильна.
а) 4;
б) 5;
в) 6;
г) 3.
а) керівник;
б) головний бухгалтер;
в) керівник і головний бухгалтер вищестоячого органу;
г) керівник і головний бухгалтер установи.
а) керівник вищестоячого органу;
б) керівник установи;
в) головний бухгалтер вищестоячого органу;
г) керівник і головний бухгалтер вищестоячого органу.
а) річний план асигнувань загального фонду бюджету;
б) помісячний план асигнувань загального фонду бюджету;
в) помісячний план асигнувань спеціального фонду бюджету;
г) річний план асигнувань спеціального фонду бюджету.
а) місяць;
б) поточний рік;
в) квартал;
г) жодна відповідь неправильна.
а) 2;
б) 4;
в) 3;
г) 1.
а) кошторис на централізовані міроприємства;
б) загальний кошторис;
в) індивідуальний кошторис;
г) зведений кошторис.
а) лімітної довідки;
б) бізнес-плану;
в) плану фінансування;
г) жодна відповідь неправильна.
а) 20 календарних днів після затвердження річного розпису призначень;
б) 30 календарних днів після затвердження річного розпису призначень;
в) 15 календарних днів після затвердження річного розпису призначень;
г) 45 календарних днів після затвердження річного розпису призначень.
а) помісячно;
б) поквартально;
в) наростаючим підсумком з початку року;
г) щоденно.
ТЕМА 8
ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ НА ЕКОНОМІЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ ТА НАУКУ
8.1. Необхідність і склад видатків на розвиток економіки
За ринкових умов господарювання роль бюджету в економічному розвитку держави є досить важливою. Незважаючи на заходи, що провадяться урядом щодо роздержавлення та приватизації, у державній формі власності в Україні ще залишається значна кількість підприємств сфери матеріального виробництва, які потребують фінансової підтримки. Необхідність існування державного сектора економіки і бюджетного фінансування виробництва є незаперечною, про що свідчить досвід розвинутих країн. Однак обсяг державної власності в Україні повинен відповідати оптимальним межам, які визначаються специфікою певного історичного етапу розвитку суспільства, станом економіки, завданнями, які вирішує держава та її фінансовими можливостями.
Видатки бюджетів на розвиток економіки повинні спрямовуватись насамперед на стабілізацію економіки, створення необхідних умов для зростання економічного потенціалу держави, використання бюджетних коштів повинно бути максимально ефективним.
Однак за умов економічної кризи, обмеження фінансових ресурсів, уряд України не має змоги спрямувати необхідний обсяг бюджетних видатків на розвиток національної економіки. Тому загальна сума видатків на фінансування економіки поступово зменшується. Зменшення бюджетних асигнувань на розвиток національної економіки до оптимальних меж є об’єктивним процесом, оскільки на заміну адміністративних методів прийшли економічні, ринкові методи.
Фінансування видатків на економічну діяльність із зведеного бюджету Чернівецької області склало у 2001 році 25335,5 тис. грн., у 2002 році 27588,8 тис. грн., у 2003 році 48528,8 тис. грн.
Існування державного сектора економіки і необхідність його фінансування зумовлені такими основними причинами:
- наявністю галузей, певних видів товарів, послуг, робіт, які хоч і є комерційно привабливими, але мають високі споживчі цінності. Вони хоч і суспільно необхідні, однак без державної підтримки за умов ринку не мають достатніх фінансових можливостей для виробництва і розвитку. До цих галузей належать паливно-енергетична, металургійна інфраструктури, агро-промисловий комплекс, газо- водопостачання, транспорт, зв’язок тощо;
- функціонуванням і розвитком науковоємких і технологічноскладних виробництв, які можуть розвиватися за ринкових умов лише за допомогою державної підтримки.
Фінансові методи державного регулювання національної економіки передбачають два види її фінансування: пряме і непряме. При прямому фінансуванні держава виділяє кошти з бюджету та інших джерел суб’єктам господарювання у вигляді субсидій, дотацій, трансфертів, позик. При непрямому фінансуванні держава надає фінансову допомогу суб’єктам господарювання у вигляді податкових, кредитних і цінових пільг завдяки створенню сприятливих умов для національного виробника.
За сучасних умов господарювання видатки бюджету на розвиток економіки спрямовуються на фінансування галузей інфраструктури; пріоритетних галузей, які мають стратегічне значення; збиткових галузей; галузей, які потребують великих фінансових вкладень і мають великий термін окупності; сільського господарства.
За функціональним призначенням видатки на розвиток економіки поділяться на:
видатки на житлово-комунальне господарство, які включають фінансування житлового і комунального господарства, підприємств і організацій побутового обслуговування комунальної власності;
видатки на промисловість та енергетику, які включають видатки на паливно-енергетичний комплекс, конверсію та розвиток підприємств оборонного та машинобудівного комплексів, відтворення мінерально-сировинної бази, фінансування золотодобувної промисловості, реконструкцію гірничо-рудних підприємств;
видатки на будівництво;
видатки на сільське, лісове господарство, рибальство і мисливство, які включають фінансування земельних ресурсів, водне господарство, заготівлю і зберігання сільськогосподарської продукції, проведення пільгової політики в галузі цін у сільському господарстві;
видатки на транспорт, дорожнє господарство, зв’язок, які включають фінансування автомобільного, залізничного, повітряного, трубопровідного транспорту, будівництво та утримання доріг загального користування державного значення, експлуатацію дорожньої системи;
видатки на інші послуги, пов’язані з економічною діяльністю, які включають фінансування Державної космічної програми, Національної програми досліджень використання ресурсів Азово-Чорноморського басейну, Державної програми “Гідрографія”.
За цільовим призначенням видатки на розвиток економіки поділяються на конкретні види затрат, які включають дослідження, розробки та державні програми; субсидії сільськогосподарським підприємствам, збитковим підприємствам; придбання обладнання і предметів довгострокового користування, капітальне будівництво і капітальний ремонт, внутрішні капітальні трансферти та операційні видатки.
Така класифікація видатків бюджетів на розвиток економіки дає можливість забезпечити їхнє належне планування та фінансування на всіх рівнях управління, а також організувати контроль за раціональним, ефективним, економним і цільовим використанням бюджетних коштів.
8.2. Форми фінансової підтримки підприємств
Бюджетне фінансування економіки та фінансова підтримка підприємств державної власності здійснюється у різних формах, залежно від певних умов і фінансового становища суб’єктів господарювання.
Форми фінансової підтримки галузей економіки та окремих підприємницьких структур постійно розвиваються. Так, фінансова підтримка державних та інших підприємств, у майні яких частка державної власності перевищує 50%, здійснюється з бюджетних асигнувань, як правило, на поворотній основі під затверджені проекти використання коштів, що надаватимуться як державна підтримка, під бізнес-плани й проекти санації цих підприємств.
Порядок надання підтримки визначається Кабінетом Міністрів і Національним банком України, які затверджують Положення про надання підтримки з бюджету. У ньому визначається порядок підготовки, розгляду і затвердження проектів використання коштів, що надаватимуться як державна підтримка, бізнес-планів і проектів санації цих підприємств, відповідальність сторін та вичерпний перелік випадків, коли така підтримка надається на безповоротній основі.
Джерелами фінансової підтримки можуть бути кредити Національного банку України й кредитні ресурси, самостійно залучені комерційними банками.
Надання підтримки не поширюється на підприємства, яким згідно з планом економічного і соціального розвитку і Державним бюджетом України на відповідний рік передбачено асигнування на фінансування капітальних вкладень, заходів, пов’язаних із конверсією, тощо.
Фінансова підтримка підприємствам з бюджету надається відповідно до рішень Кабінету Міністрів України на поворотній або безповоротній основі з метою запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності, оздоровлення фінансового стану підприємств, забезпечення їхньої ефективної господарської діяльності й підвищення конкурентоспроможності продукції.
Фінансова підтримка за строками її надання може мати коротко- і довгостроковий характер.
Короткострокову фінансову підтримку надають підприємствам протягом одного року і з урахуванням можливостей її ефективного використання розподіляють на визначені розрахунками частини. Для цього складають план-графік надання коштів.
Довгострокову фінансову підтримку надають протягом 2-5 років окремим підприємствам, які забезпечують ефективне функціонування економіки.
Фінансова підтримка на безповоротній основі надається:
якщо збитки, завдані підприємству стихійним лихом, перевищують суми відшкодувань, передбачених чинним законодавством про обов’язкове страхування;
для відшкодування збитків конкретним підприємствам у випадках, коли чинним законодавством встановлено умови господарювання, при яких не забезпечується відшкодування витрат на виробництво товарів (робіт, послуг), що може призвести до їхнього банкрутства;
для фінансування витрат на відновлення платоспроможності окремих підприємств, діяльність яких пов’язана з надзвичайними суспільними інтересами.
У всіх інших випадках фінансова підтримка надається виключно на поворотній основі.
Органи, уповноважені управляти державним майном, на основі даних, одержаних у результаті аналізу фінансово-господарського стану підприємств, визначають підприємства, які потребують фінансової підтримки. Основні критерії відбору підприємств для надання фінансової підтримки такі:
потенційна прибутковість;
достатня підготовленість управлінського персоналу;
наявність ринків збуту продукції підприємства в Україні та за її межами;
конкурентоспроможність продукції;
фінансовий стан підприємства на момент розгляду та в перспективі;
відповідність продукції, що випускається підприємством, державним пріоритетам.
Підприємства, які потребують фінансової підтримки для запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності, оздоровлення фінансового стану, складають проекти використання коштів у вигляді проекту санації та бізнес-плану. В інших випадках проекти використання коштів складають у вигляді бізнес-плану.
Фінансова підтримка у вигляді пільгового оподаткування здійснюється за такими напрямами:
надання відстрочки зі сплати податків і обовязкових платежів;
реструктуризація та списання податкової заборгованості;
звільнення від оподаткування галузей економіки або окремих підприємств, використання спеціальних режимів оподаткування.
Особливе значення має надання пільг за окремими видами податків, зборів, обов’язкових платежів.
Пільгове оподаткування має низку негативних наслідків:
порушуються принципи нейтральності та справедливості оподаткування;
нерівномірний податковий тиск призводить до необгрунтованого перерозподілу фінансових ресурсів між суб’єктами господарювання;
зростає тіньовий сектор економіки через намагання економічних суб’єктів зменшити податковий тиск та необгрунтований перерозподіл фінансових ресурсів тощо.
З метою впорядкування надання пільг за окремими видами платежів насамперед необхідно ліквідувати пільги, які не мають достатнього економічного обгрунтування, особливо за прямими податками і, в першу чергу, за податком на прибуток, податком на землю і податком з доходів громадян.
Доцільно здійснювати надання пільг тільки у формі податкових знижок із чинних ставок оподаткування. Більшість пільг повинна мати обмеження у часі.
8.3. Фінансова підтримка малого підприємництва
Мале підприємництво є важливим фактором розвитку та ефективного функціонування економіки. Місце і роль малого підприємництва в національній економіці визначається тим, що воно як особливий сектор ринкової економіки є основою дрібного виробництва, забезпечує швидку окупність витрат, широку свободу ринкового вибору, визначає темпи економічного розвитку, структуру та якісну характеристику ВВП, забезпечує насичення ринку товарами, послугами й додатковими робочими місцями, сприяє послабленню монополізму в економіці.
Особливе значення малого підприємництва виявляється під час перехідного періоду до ринкової економіки у стимулюванні розвитку економічної конкуренції, структурної перебудови економіки. Про роль і можливості малого підприємництва переконує досвід промислово розвинутих країн, в економіці яких йому за деякими показниками належить значне, а часом і провідне місце. На мале підприємництво у цих країнах припадає до 80-90% усіх підприємств, до 40-60% виробництва ВВП.
Становлення і розвиток малого підприємництва в Україні відбувається в досить складних і суперечливих умовах трансформаційних змін. На сьогодні в Україні існує майже 200 тисяч малих підприємств, працює близько 1 мільйона підприємців без створення юридичної особи, майже 40 тисяч фермерських господарств.
Всього у малому підприємництві зайнято понад 2,7 мільйона чоловік, або 9% працевлаштованого населення України. Мале підприємництво виробляє 11% загального обсягу виробництва продукції (робіт, послуг) в цілому по Україні, що свідчить про ефективніше функціонування малого бізнесу порівняно з великим.
Темпи зростання малого підприємництва в Україні свідчать про його достатній внутрішній потенціал, а результати аналізу розвитку в умовах ринкових реформ – про необхідність формування й проведення державної політики щодо підтримки малого підприємництва.
Нині більшість підприємців відчуває дефіцит фінансових ресурсів, про що свідчать результати опитування початківців і вже діючих підприємців: 75% їх серед інших проблем ставлять дефіцит фінансових ресурсів на перше місце. Тому стає зрозумілим, що необхідна активна державна фінансова підтримка малого підприємництва. Її можна здійснювати у таких напрямках:
пряме державне фінансування та кредитування суб’єктів малого підприємництва, яке передбачає надання малим підприємствам коштів із бюджетів різних рівнів і державних цільових фондів у формі: субсидій, що передбачає надання коштів малому підприємництву для покриття своїх витрат; кредитування, яке передбачає надання кредитів на пільгових умовах тим малим підприємствам, які не в змозі отримати кошти на фінансовому ринку; пайового фінансування лише певної частини від потреби в коштах малого підприємництва за рахунок бюджетних ресурсів чи державних цільових фондів;
надання пільг в оподаткуванні передбачає: зменшення податку на прибуток малих підприємств за рахунок оподаткування за меншими ставками прибутку; введення прогресивного оподаткування прибутку підприємств, організацій; розширення для малих підприємств можливості використовувати метод прискореної амортизації, особливо в інноваційній діяльності; відстрочення сплати податків; введення спрощеної системи оподаткування;
державне гарантування кредитів для суб’єктів малого підприємництва. За Указом Президента, у 1999році було створено кредитно-гарантійну установу з підтримки малого та середнього підприємництва, яка є недержавною комерційною організацією, серед засновників якої 11 комерційних банків і понад 30 комерційних організацій, а також від імені держави Український фонд підтримки підприємництва. Основними завданнями діяльності цієї установи є: кредитування суб’єктів малого та середнього підприємництва, підприємців, видача гарантій за кредитами для малих і середніх підприємств, фінансовий лізинг.
стимулювання підтримки сектору малих підприємств із боку підприємницьких організацій: банків, страхових компаній, корпорацій.
Таким чином, в Україні закладено основи системи фінансової підтримки малого підприємництва. Але механізм такої системи має надто слабке практичне застосування, яке не спроможне змінити ситуацію у сфері малого підприємництва на краще. Для отримання суттєвого результату на практиці необхідно провести реальні реформи. Це одне із завдань держави, яка повинна змінити свій статус із кредитора та спонсора окремих одиниць суб’єктів малого підприємництва на роль стимулятора, регулятора та контролера у справі сприяння розвитку малого підприємництва.
Однією з головних функцій держави в ринковій економіці є сприяння стратегії економічного розвитку народного господарства.
Формуючи інститути розвитку, які стимулюють впровадження новітніх технологій та здійснення інноваційної діяльності, держава створює умови для інвестиційної активності та економічного підйому.
Функціонування підприємств усіх форм власності потребує проведення ефективної державної інвестиційної політики, яка повинна забезпечити:
Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій має назву інвестиційної діяльності.
До об’єктів інвестиційної діяльності відносять:
Відповідно до Закону України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.91р. № 1560-ХІІ (із змінами і доповненнями) інвестиційна діяльність здійснюється на основі:
Серед видів інвестиційної діяльності Закон України “Про інвестиційну діяльність” визначає наступні:
Інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок:
8.5. Суть та види інвестицій
Інвестиції – це вкладення капіталу в об’єкти підприємницької діяльності з метою забезпечення його зростання в майбутньому періоді.
Сутність інвестицій визначається тим, що – з одного боку, вони відображають величину акумульованого доходу з метою нагромадження, тобто потенційний інвестиційний попит, з іншого – інвестиції виступають у формі витрат, які визначають приріст вартості факторів виробництва, тобто реалізований інвестиційний попит.
Інвестиції – це складний економічний процес руху капіталу в різних формах (грошовій, реальній, прямій, непрямій). Процес інвестування можна представити у вигляді потоку витрат, які призначені для зростання або відновлення реального капіталу. Таким чином, інвестиції за економічним змістом – це форма реалізації процесу нагромадження, яка проявляється як закономірний процес вкладень у суспільне відтворення нагромадженої і невикористаної частки доходу за певний період господарської діяльності.
За об’єктом вкладення капіталу інвестиції поділяються на реальні і фінансові.
Реальні інвестиції – це вкладення коштів у основний капітал та у приріст виробничих запасів.
Фінансові інвестиції – це вкладення коштів у різні фінансові інструменти (цінні папери, депозити).
Прямі інвестиції – вкладення капіталу здійснює безпосередньо інвестор в об’єкт інвестування.
За ознакою мети інвестування фінансові інвестиції поділяються на стратегічні та портфельні.
Стратегічні фінансові інвестиції – це вкладення капіталу у контрольний пакет акцій з метою здійснення стратегічного управління компанією.
Портфельні фінансові інвестиції – це вкладення капіталу у частку паю об’єкта інвестування, яке має на меті приріст суми вкладеного капіталу або отримання поточного доходу.
За функціональною структурою інвестиції поділяються на валові і чисті.
Валові інвестиції – вкладення коштів у відтворення діючих виробничих фондів та у їх розширення.
Чисті інвестиції – вкладення коштів у створення нових виробничих фондів.
Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.
За джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
Централізовані капітальні вкладення мають такі джерела фінансування:
Децентралізовані капітальні вкладення фінансуються за рахунок:
За формами відтворення державні капітальні вкладення поділяються на:
Видатки на фінансування капітальних вкладень здійснюються із бюджету розвитку відповідних бюджетів у межах затверджених сум через розпорядників коштів у міру надходження доходів. За умов невиконання доходної частини відповідного бюджету видатки на капітальні вкладення фінансуються за залишковим принципом.
Приватні інвестиції направляються в ті галузі виробництва, які мають високий прибуток, або є гарантія, що впровадження в них новітніх технологій дасть змогу одержати високі прибутки.
Державні інвестиції направляються, як правило, на пріоритетні напрямки розвитку виробництва через бюджет чи довгострокові кредити.
Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної політики.
Суть державного регулювання інвестиційної діяльності полягає в наступному:
Управління державними інвестиціями здійснюють державні і місцеві органи влади й управління. Сюди включають планування, визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних і позабюджетних коштів.
Однією з форм державних інвестицій є державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві. Державне замовлення розміщується, як правило, на конкурсній основі з урахуванням економічної вигідності цих замовлень для підприємств та організацій. Прийняття в експлуатацію об’єктів державного замовлення провадиться в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Проекти державних комплексних інвестиційних програм розробляються в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України за участю зацікавлених державних органів і подаються на затвердження Верховній Раді України у складі основних напрямків економічного і соціального розвитку. ВРУ затверджує у складі основних напрямків економічного і соціального розвитку обсяги державних інвестицій, здійснюваних за рахунок коштів державного бюджету.
8.6. Видатки на науково-дослідні роботи
У сучасних умовах наука стає безпосередньо виробничою силою, головною умовою розвитку науково-технічного процесу та зростання на його основі ефективності суспільного виробництва. Розширення масштабів створення, освоєння і впровадження у виробництво нової високоефективної техніки й технологій забезпечує зростання продуктивності праці, зниження матеріало- і енергоємності, поліпшення якості продукції.
В Україні діє широка мережа наукових установ, її центром є Національна академія наук України (НАН України). Всі науково-дослідні організації мають загальнонауковий і галузевий профілі. Науково-дослідні організації загальнонаукового профілю знаходяться у віданні НАН України і займаються розробкою теоретичних проблем, що мають загальнодержавне значення. До галузевих належать науково-дослідні, конструкторські, проектно-конструкторські та технологічні організації, підпорядковані міністерствам і відомствам, які займаються розробкою проблем прикладного характеру.
Реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки здійснюється через систему державних наукових та науково-технічних програм, а також через державне замовлення на науково-технічну продукцію.
Формування переліку державних наукових та науково-технічних програм забезпечується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері наукової і науково-технічної діяльності.
Державні наукові та науково-технічні програми затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Обсяг коштів на фінансування державних наукових і науково-технічних програм за пріоритетними напрямками науки і техніки затверджуються у законі про Державний бюджет України на відповідний рік у розмірі не менше 30% загального обсягу фінансування видатків на науку з державного бюджету.
Самоврядними науковими організаціями, що мають державну підтримку, є Національна академія наук України та Українська академія аграрних наук, кошти на їхню діяльність щороку визначаються в бюджеті.
Фінансування виконання наукових і науково-технічних робіт здійснюється за рахунок як бюджетних, так і позабюджетних коштів. У загальному обсязі фінансування науки переважають небюджетні джерела, частка яких коливається від 60-70%. Серед небюджетних джерел фінансування науки основним є кошти замовників України та кошти замовників іноземних держав.
Фінансування науки за рахунок коштів державного бюджету у зв’язку із складним фінансовим становищем у державі є недостатнім і не відповідає нижній межі частки на фінансування науки.
За рахунок бюджетних коштів переважно фінансуються:
- фундаментальні дослідження і розробки, в тому числі в інтересах оборони країни;
- роботи, що виконуються в межах пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
- прикладні науково-технічні розробки, результати яких мають загальнодержавне значення;
- роботи, пов’язані з науково-технічним співробітництвом на основі міждержавних угод.
Науково-дослідні організації, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, складають кошторис доходів і видатків за встановленою формою. Доходи цих організацій формуються за рахунок бюджетних асигнувань і позабюджетних коштів. Обсяг бюджетних асигнувань визначається залежно від обсягів роботи, виробничих показників, бюджетних норм, нормативів, тарифів тощо. Обсяг позабюджетних коштів залежить від результатів неосновної діяльності і надання платних послуг.
Розмір витрат для кожного наукового закладу визначається згідно з планом науково-дослідних робіт і відображається в кошторисі за категоріями видатків економічної класифікації. Найбільшу частку за кошторисами більшості науково-дослідних організацій становлять витрати на оплату праці. Фонд заробітної плати розраховують виходячи із структури штату, затвердженої керівником, типових штатів для цієї категорії наукових установ та діючої схеми посадових окладів.
Витрати, безпосередньо пов’язані з виконанням робіт, створенням дослідних зразків приладів та машин, механізмів, придбанням предметів та обладнання, інвентаря, матеріалів для наукових цілей, плануються за категорією видатків. Ці видатки обчислюють виходячи із середніх витрат, що склалися за минулі роки, з урахуванням факторів, що можуть вплинути на їх величину у плановому періоді.
За іншими категоріями видатків кошторису витрати плануються у тому ж порядку, що і в інших бюджетних установах.
Запитання і завдання до самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Інвестиційна діяльність, капітальні вкладення, інноваційна діяльність, інвестиції, реальні інвестиції, фінансові інвестиції, прямі інвестиції, стратегічні фінансові інвестиції, портфельні фінансові інвестиції, валові інвестиції, чисті інвестиції.
Тести
а) субсидій та дотацій;
б) трансфертів та позик;
в) податкових, кредитних та цінових пільг;
г) а) і б).
а) субсидій та дотацій;
б) трансфертів та позик;
в) податкових, кредитних та цінових пільг;
г) жодна відповідь неправильна.
а) 30%;
б) 50%;
в) 40%;
г) 60%.
а) надання відстрочки зі сплати податків;
б) реструктуризації та списання податкової заборгованості;
в) звільнення від оподаткування окремих галузей економіки;
г) всі попередні відповіді правильні.
а) установам соціально-культурної сфери;
б) органам місцевого самоврядування;
в) підприємствам державної форми власності, у фінансових планах яких передбачені збитки від фінансово-господарської діяльності;
г) органам державної влади.
ТЕМА 9
ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ НА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ І СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ
Соціальний захист – це продукт розвитку ринкової економіки. В умовах державної власності йому немає місця у взаємовідносинах держави і населення, оскільки держава не може захищати громадян від самої себе.
Відповідно до статті 25 Декларації прав людини сучасна правова демократична держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробуту сім’ї; право на соціальне забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, старості та інших випадків втрати засобів до існування з незалежних від людини обставин.
Без встановлення соціальних гарантій та механізмів їх реалізації не можна досягти соціальної злагоди між населенням, державою і підприємцями, а отже, й економічної стабільності в країні. Проблема соціальних гарантій є дуже складною. Вона не відображає прямих інтересів приватних власників, підприємців. Соціальні гарантії забезпечує суспільство в особі спеціальних державних органів, профспілок, громадських організацій.
Соціально-економічні гарантії це методи забезпечення з боку держави задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціально визнаних норм. Соціально-економічні гарантії громадян – це об’єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування. Обсяг і рівні таких гарантій є мірилом її цивілізованості.
Перехід до ринкової економіки потребував зміни підходів до розв’язання соціальних проблем, які склалися в державі, регіоні. З’явилася зовсім нова галузь економічних відносин між населенням і державою, населенням і місцевими органами влади або суб’єктами господарювання.
В умовах незалежної держави створення системи соціальних гарантій має першочергове значення. Основні принципи такої системи закладені в Конституції України, де зазначено, що громадяни України мають право:
- на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло;
- на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом;
- на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у випадку повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством. Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законодавством;
- на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного й доступного всім громадянам медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безплатно, наявна мережа таких закладів не може бути зменшена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності;
- на освіту. Повна загальна середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; надає державні стипендії та пільги учням і студентам.
Здійснення перелічених заходів потребує чіткого визначення джерел їхнього фінансування. Очевидно, що бюджет не може бути єдиним джерелом коштів на цілі соціального забезпечення.
На соціальний захист та соціальне забезпечення із зведеного бюджету Чернівецької області були спрямовані кошти у 2001 році у сумі 59560,1 тис. грн., у 2002 році – 80815,0 тис. грн., у 2003 році – 95912,1 тис. грн.
Головною метою соціальної політики в Україні на нинішньому етапі є призупинення спаду життєвого рівня населення та зменшення тягаря кризи для найменш захищених його верств. Соціальна допомога повинна мати не всеохоплюючий, а вибірковий, адресний характер.
Під безпосередньою опікою держави перебувають найвразливіші з фінансової точки зору верстви населення – діти, пенсіонери, інваліди, малозабезпечені сім’ї, безробітні. Захист їх купівельної спроможності здійснюється шляхом періодичного перегляду пенсій, допомог з врахуванням змін споживчих цін.
Одним із найважливіших напрямів є допомога сім’ям з дітьми. Його правову основу визначає Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” через надання допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів, віку, стану здоров’я дітей тощо.
На сьогодні допомогу одержують понад 6 млн. сімей. Однак фінансові можливості держави є недостатніми для забезпечення допомоги всім сім’ям з дітьми, які мають на неї право згідно із законом.
Однією з форм соціальних гарантій населенню з боку держави є виплата пенсій. Нині в Україні пенсії одержують 14,5 млн. громадян, із них 2 млн. інвалідів, 110 тис. дітей-інвалідів, 650 тис. громадян, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи, 400 тис. одиноких престарілих громадян і 51 тис. підопічних у будинках-інтернатах.
Для забезпечення соціального захисту малозабезпечених сімей була запроваджена державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям. Особливістю цієї соціальної допомоги є те, що вона цільова, не конкретній особі, а сім’ї.
Законодавством України передбачена індексація грошових доходів громадян, які мають втрати від зростання цін на товари та послуги.
В Україні передбачені соціальні гарантії громадянам, які потерпіли від аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Розміри виплат і допомоги передбачені Законами України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” і “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”.
Соціальні гарантії на випадок безробіття надаються згідно із законом України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” шляхом створення Фонду сприяння зайнятості населення за рахунок страхових внесків підприємницьких структур, громадян, надходжень із державного та місцевих бюджетів та інших надходжень.
Кошти фонду використовуються для фінансування професійного навчання працівників, що звільняються, і безробітних, сприяння їхньому працевлаштуванню, на виплату допомоги у разі безробіття, організацію додаткових робочих місць, на інші витрати, пов’язані із соціальними гарантіями прав громадян на працю.
Важливим кроком у забезпеченні соціальних гарантій громадян, які тимчасово втратили працездатність, а також з настанням певних подій (народження, поховання) було прийняття Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” та Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”.
Значна увага приділяється наданню соціальних гарантій певним верствам населення. Так, було прийнято Закони України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” та “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні”, де передбачене надання значної кількості пільг і привілеїв, а також додаткове матеріальне забезпечення вказаних категорій громадян.
9.2. Державна допомога сім’ям з дітьми
В Україні держава встановлює гарантований рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім’ї, її доходів та віку дітей, який спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім’ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.
Громадяни України, в сім’ях яких виховуються та проживають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках і за умов, передбачених законом.
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, що набули статусу біженця, мають право на державну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених законом або міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми та перелік документів, необхідних для призначення допомоги, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до цього призначаються такі види державної допомоги сім’ям з дітьми:
- допомога у зв’язку з вагітністю і пологами;
- одноразова допомога при народженні дитини;
- допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
- допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням;
- допомога на дітей одиноким матерям.
Покриття витрат на виплату державної допомоги сім’ям з дітьми здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенції до місцевих бюджетів.
Такий порядок покриття витрат не стосується виплат допомоги у зв’язку з вагітністю і пологами жінкам із числа військовослужбовців Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Служби безпеки України, військ цивільної оборони, інших військових формувань та із числа осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ. Покриття витрат на виплату зазначеного виду державної допомоги цим категоріям жінок здійснюється за рахунок відповідних бюджетів.
Всі види державної допомоги сім’ям з дітьми, крім допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами жінкам, призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновителів, опікуна, піклувальника).
Допомога у зв’язку з вагітністю та пологами жінкам призначається і виплачується за місцем основної роботи (служби).
Право на державну допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами мають жінки, які не застраховані в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Підставою для призначення жінкам допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами є видана в установленому порядку довідка лікувального закладу встановленого зразка й довідка:
Особам, які усиновили або взяли під опіку дитину протягом двох місяців з дня її народження, допомога у зв’язку з вагітністю та пологами надається на підставі рішення про усиновлення або встановлення опіки.
Допомога у зв’язку з вагітністю і пологами призначається, якщо звернення за нею надійшло не пізніше шести місяців з дня закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами, і виплачується жінкам за весь період відпустки, тривалість якої становить 70 календарних днів до пологів і 56 (у випадку ускладнених пологів або народження двох чи більше дітей - 70) календарних днів після пологів. Жінкам, віднесеним до 1-4 категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, допомога по вагітності та пологах виплачується за 180 календарних днів зазначеної відпустки.
У разі народження мертвої дитини ця допомога виплачується на загальних підставах, а у разі викидня – не виплачується.
Допомога у зв’язку з вагітністю та пологами надається у розмірі 100 відсотків середньомісячного доходу (стипендії, грошового забезпечення, допомоги по безробіттю) жінки, але не менш як 25 відсотків від розміру встановленого законом прожиткового мінімуму для працездатної особи із розрахунку на місяць.
Одноразова допомога при народженні дитини надається одному з батьків дитини (усиновителю чи опікуну), не застрахованому в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.
Одноразова допомога батькам при народженні дитини призначається на підставі: заяви одного з батьків; свідоцтва про народження дитини; копії трудових книжок обох батьків; довідки з місця служби (навчання) заявника; довідки про склад сім’ї батьків. Усиновителям чи опікунам зазначена допомога призначається на підставі рішення про усиновлення або встановлення опіки та вищевказаних документів.
У разі народження двох і більше дітей допомога надається на кожну дитину.
Одноразова допомога при народженні дитини призначається за умови, якщо звернення за її призначенням надійшло не пізніше шести місяців з дня народження дитини.
У разі народження мертвої дитини допомога при народженні дитини не призначається.
Право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку має не застрахована в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування особа (один з батьків дитини, усиновитель, опікун, баба, дід або інший родич), яка фактично здійснює догляд за дитиною.
Допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку виплачується щомісяця з дня призначення допомоги по догляду за дитиною до дня досягнення дитиною вказаного віку включно. Усиновителям та опікунам допомога призначається не раніше, ніж з дня прийняття рішення про усиновлення або встановлення опіки.
Для призначення допомоги подаються такі документи: заява; виписка з наказу за місцем служби про надання відпустки; копія свідоцтва про народження дитини; довідка з місця прроживання заявника про те, що дитина проживає з ним; копія трудової книжки особи, яка здійснює догляд за дитиною; довідка з місця навчання – для осіб, які навчаються. Усиновителі та опікуни подають також копію рішення про усиновлення або встановлення опіки.
Призначення допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку особі, яка фактично доглядає за дитиною, здійснюється за письмовою заявою цієї особи та на підставі довідки з місця роботи (служби, навчання) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення строку відпустки з догляду за дитиною і виплату зазначеної допомоги їй припинено.
Матерям, які мають дітей віком до трьох років і одночасно продовжують навчання з відривом від виробництва, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років призначається у повному розмірі.
У разі народження (усиновлення, встановлення опіки) двох і більше дітей допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на кожну дитину.
Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, призначається особам, визначеним в установленому порядку опікунами чи піклувальниками дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування.
Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, призначається на підставі рішення про встановлення опіки чи піклування за умови, що середньомісячний розмір одержуваних на дитину аліментів, пенсії за попередні шість місяців не перевищує прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, призначається, якщо середньомісячний розмір одержуваних на дитину аліментів і пенсії за попередні шість календарних місяців не перевищує прожиткового мінімуму, встановленого для дитини відповідного віку.
Така допомога виплачується у розмірі, що дорівнює різниці між прожитковим мінімумом для дитини відповідного віку та середньомісячним розміром одержуваних на дитину аліментів і пенсій за попередні шість місяців.
Для призначення цієї допомоги необхідно подати такі документи: заяву опікуна чи піклувальника; копію рішення про встановлення опіки чи піклування; копію свідоцтва про народження дитини; довідку з місця проживання заявника про склад сім’ї; довідки про місячні розміри аліментів і пенсії, що одержує на дитину опікун чи піклувальник.
Допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням, призначається на шість місяців. Питання про продовження виплати допомоги вирішується на підставі заяви та довідки про місячні розміри аліментів і пенсії, що одержує опікун чи піклувальник на дитину.
Ця допомога призначається з місяця звернення, виплачується щомісяця до моменту досягнення дитиною 18-річного віку.
Підставою для припинення виплати допомоги є: звільнення від виконання обов’язків опікуна чи піклувальника; працевлаштування або взяття шлюбу дитиною до досягнення нею 18-річного віку; досягнення дитиною 18-річного віку.
Право на допомогу на дітей одиноким матерям мають одинокі матері, одинокі усиновителі (які не перебувають у шлюбі), якщо у свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька дитини або запис про батька проведено в установленому порядку за вказівкою матері.
Якщо одинока мати уклала шлюб, за нею зберігається право на одержання допомоги на дітей, які народилися до шлюбу, за умови, якщо ці діти не були усиновлені чоловіком
Ця допомога не призначається у разі перебування дитини на повному державному утриманні.
Допомога на дітей одиниким матерям призначається на кожну дитину незалежно від одержання на дітей інших видів допомоги.
Допомога надається у сумі, що дорівнює різниці між 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців.
Для призначення цієї допомоги необхідно подати: заяву; довідку державного органу реєстрації актів цивільного стану про підстави внесення до книги реєстрації народжень відомостей про батька дитини; копію свідоцтва про народження дитини; довідку про проживання дитини з матір’ю.
Допомога на дітей одиноким матерям призначається з місяця звернення, виплачується щомісячноі по місяць досягнення нею 18-річного віку.
Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям призначається і виплачується у грошовій формі сім’ям, які постійно проживають на території України, мають середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї.
Для призначення соціальної допомоги представник сім’ї подає такі документи: заяву; документ, що посвідчує особу уповноваженого представника сім’ї; довідку про склад сім’ї; декларацію про доходи та майно; довідку про наявність та розмір земельної частки.
У призначенні соціальної допомоги може бути відмовлено у разі, коли:
Розмір соціальної допомоги визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим ніж 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім’ї.
Розмір соціальної допомоги визначається з урахуванням рівня забезпечення прожиткового мінімуму.
Соціальна допомога призначається на шість місяців. Одиноким особам, які досягли 65-річного віку і не мають інших джерел існування, соціальна допомога може бути призначена довічно.
Виплата раніше призначеної соціальної допомоги припиняється:
Покриття витрат на виплату соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям здійснюється за рахунок субвенції з державного бюджету до місцевих бюджетів.
Одним із шляхів забезпечення адресної соціальної підтримки найменш захищених сімей і громадян в умовах поступового підвищення частки покриття населенням собівартості житлово-комунальних послуг і енергоносіїв є реалізація Програми житлових субсидій.
Програму житлових субсидій було започатковано на виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 04.02.1995р. №89. Субсидія є безповоротною і її отримання не пов’язане і не тягне за собою зміни форми власності житла.
Право на отримання адресної безготівкової субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, а також субсидії готівковою на придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива поширюється на громадян, які проживають в житлових приміщеннях державного та громадського житлоового фонду в тому числі гуртожитках, приватного житлового фонду та фонду житлово-будівельних оперативів, житлового фонду незалежно від форм власності.
Субсидія на придбання твердого та рідкого підчного побутового палива призначається у разі, коли житлове приміщеня не забезпечується електро-, тепло- або газопостачанням для опалення. Якщо для опалення житлового приміщення одночасно використовується тверде та рідке пічне побутове паливо і природний газ, субсидія надається лише на один вид палива.
Субсидії призначаються за наявності різниці між розміром плати за житлово-комунальні послуги, скраплений газ, тверде та рідке пічне побутове паливо у межах норм споживання і обсягом визначеного КМУ обов’язкового відсотка платежу. При цьому норма володіння чи користування загальною площею житла складає 21 кв. м. на наймача і кожного зареєстрованого у житловому приміщенні та додатково 10,5 кв. м. на всіх туту зареєстрованих, а для громадян, які проживають в однокімнатній квартирі – на загальну площу незалежно від розміру квартири. Норма використання електроенергії складає 75 квт. – для двох осіб, 90 квт. – для трьох осіб, 105 квт. – для чотирьох осіб, 120 квт. – для п’яти осіб і т.д., однак максимальна норма не повинна перевищувати 150 квт.
Родина, якій призначено житлову субсидію, сплачує за житлово-комунальні послуги 20 відсотків середньомісячного сукупного доходу, а за придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива – 20 відсотків її річного сукупного доходу. Якщо у житловому приміщенні (будинку) прописані і проживають тільки пенсіонери, які не працюють, та інші непрацездатні громадяни, джерелом існування яких є лише доходи від особистого підсобного господарства, пенсія та інші соціальні виплати, або якщо у складі прописаних є неповнолітні діти, інваліди першої та другої груп і середньомісячний сукупний дохід на одного прописаного у житловому приміщенні (будинку) не перевищує вартісної величини межі малозабезпеченості, розмір плати за житлово-комунальні послуги становить 15 відсотків їх середньомісячного сукупного доходу, а за придбання скрапленого газу – 15 відсотків їх річного сукупного доходу.
Субсидія не призначається, якщо:
Для призначення субсидій громадянин подає до відділу субсидій заяву, довідку про зареєстрованих у житловому приміщені осіб, довідки про доходи кожного із зареєстрованих та декларацію про їх доходи і майновий стан та відомості про забезпеченість житловою площею та комунальними послугами. Субсидії призначаються за умови пред’явлення розрахункових книжок, квитанцій про фактичну оплату житлово-комунальних послуг за попередній період.
Субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг призначається на 6 місяців, а на оплату природного газу, що споживається на індивідуальне опалення – на опалювальний період, починаючи з місяця звернення за її призначенням. Субсидії на придбання зкрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива призначається один раз на календарнирй рік за особистим зверненням громадян.
На кожного одержувача субсидії відділи субсидій заводять справу в якій зберігаються матеріали, необхідні для призначення субсидії, та розрахунки її розміру.
Індексація - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів громадян, що дає можливість частково або повністю відшкодувати їм подорожчання споживчих товарів і послуг. Індексація є частиною державної системи соціального захисту громадян, спрямованою на підтримання купівельної спроможності їх грошових доходів.
Для індексації грошових доходів населення використовується індекс споживчих цін і тарифів на товари та послуги. Такий індекс обчислюється на підставі статистичних спостережень за зміною цін у роздрібній торгівлі, на ринках тощо і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Індексації підлягають грошові доходи громадян, що одержуються ними в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії; соціальна допомога (сім`ям з дітьми, з безробіття, тимчасової непрацездатності тощо); стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі витрати годувальника тощо.
Індексація проводиться, якщо індекс споживчих цін перевищив 105 відсотків (величина порога індексації).
Індексації підлягають грошові доходи громадян у межах трикратної величини вартості межі малозабезпеченості. Повній індексації підлягають доходи в межах величини вартості межі малозабезпеченості. Якщо дохід перевищує величину вартості межі малозабезпеченості, то його частина у межах подвійної величини вартості межі малозабезпеченості індексується у розмірі 80 %, наступна частина доходу у межах величини вартості межі малозабезпеченості - у розмірі 70%. Частина грошового доходу, що перевищує трикратну величину вартості межі малозабезпеченості, індексації не підлягає.
Підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекси споживчих цін, при виконанні умов індексації.
Підприємства, установи та організації, що перебувають на господарському розрахунку, підвищують розміри оплати праці у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів із дотриманням діючих співвідношень в оплаті праці.
Підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок коштів відповідного бюджету. Громадські об`єднання підвищують розміри оплати праці працівників за рахунок і в межах власних коштів.
Індексація пенсії і соціальної допомоги проводиться за рахунок Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.
Індексація сум відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, провадиться за рахунок коштів підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності. Індексація стипендій особам, які навчаються, провадиться за рахунок коштів підприємств, установ, організацій, що направили їх на навчання, а також за рахунок бюджету. Фінансування інших об`єктів індексації провадиться за рахунок джерел, що визначаються Кабінетом Міністрів України.
Контроль за додержанням законодавства про індексацію грошових доходів громадян здійснюється відповідними державними органами, профспілками, їх об`єднаннями. За порушення законодавства про індексацію грошових доходів населення винні особи притягаються до відповідальності згідно з законодавством.
Держава надає допомогу на поховання всім громадянам. Порядок надання цієї допомоги такий:
Допомога на поховання виплачується сім`ї померлого або особі, яка здійснила поховання.
Ветеранами війни вважаються особи, які брали участь у захисті Батьківщини або в бойових діях у воєнний чи мирний час на території інших держав.
Учасникам бойових дій надаються такі пільги:
Соціальний захист інвалідів війни та прирівняних до них осіб забезпечуються, крім пільг закріплених за учасниками бойових дій, наданням додаткових, до яких належать:
Для учасників війни та прирівняних до них осіб перелік пільг дещо менший, ніж у попередніх категорій ветеранів війни. Такі пільги передбачають забезпечення учасників війни безплатними ліками і зубопротезуванням, 50-відсоткові знижку плати за житло і комунальні послуги, безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту (крім таксі) та автомобільним транспортом у сільській місцевості (крім таксі), а також інші пільги.
Для осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною (Героів України, Героїв Радянського Союзу, повних кавалерів ордена Слави та ордена Трудової слави, осіб, нагороджених чотирма і більше медалями "За відвагу" Героїв Соціалістичної Праці) встановлений особливий перелік пільг і допомог, до яких належать:
Механізм надання пільг та компенсацій встановлюється Кабінетом Міністрів України та діючим законодавством.
Ветеранами праці вважаються громадяни, які сумлінно працювали в народному господарстві, державних установах, організаціях та об`єднаннях громадян, мають трудовий стаж (жінки - 35 років, чоловіки - 40 років) і вийшли на пенсію.
Ветеранам праці надаються такі пільги:
- користування при виході на пенсію чи зміні місця роботи поліклініками, до яких вони були прикріплені за попереднім місцем роботи;
- першочергове безплатне зубопротезування (за винятком протезування з дорогоцінних металів);
- переважне право на забезпечення санаторно-курортним лікуванням;
- щорічне медичне обстеження і диспансеризація із залученням відповідних спеціалістів;
- першочергове обслуговування в лікувально- профілактичних закладах;
- звільнення від плати за землю;
- безплатний проїзд всіма видами міського і приміського пасажирського транспорту;
- інші пільги.
Для громадян, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною (Герої України, Герої Соціалістичної Праці, повні кавалери ордена Трудової Слави), в доповнення до пільг, що мають ветерани праці, передбачаються такі пільги:
Соціальний захист громадян похилого віку забезпечуються наданням трудових або соціальних пенсій, різних допомог.
Самотні громадяни похилого віку, які за висновком медичних установ потребують стороннього догляду, мають право на одержання у встановленому порядку щомісячної допомоги або на соціально-побутове обслуговування вдома чи у спеціальних установах, призначених для цієї категорії громадян (будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів).
Для надання соціальної допомоги громадянам похилого віку, які частково або повністю втратили здатність до самообслуговування, створенні територіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому.
На місцеві органи самоврядування покладені обов`язки забезпечення продажу товарів та здійснення побутового обслуговування громадян похилого віку у спеціальних магазинах і відділах за доступними цінами. Для цієї категорії громадян за рішенням органів місцевого самоврядування може організуватися безплатне харчування, надання інших видів соціальної допомоги як за рахунок коштів місцевих бюджетів, так і за рахунок позабюджетних джерел, що не заборонені законодавством.
Результатом діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.
Галузі соціальної сфери активно впливають на збільшення обсягу валового внутрішнього продукту, прискорення науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці, підвищення кваліфікації робочої сили і є одним із найважливіших факторів зростання ефективності виробництва.
Однак функціонування галузей соціальної сфери багато в чому залежить від удосконалення фінансових відносин в них, які складаються в процесі руху різноманітних за джерелами, призначенням, порядком формування та використання фондів фінансових ресурсів. Структура цих відносин досить різноманітна.
У галузях соціальної сфери використовуються значні фонди фінансових ресурсів. Вони становлять більше 30 відсотків валового внутрішнього продукту. Крім того, галузі соціальної сфери щороку отримують у своє розпорядження кошти за надані послуги та виконані роботи.
Зміна економічної системи зачіпає всі структури суспільства, в тому числі соціальну сферу. Насамперед тут необхідні зміни в системі бюджетного фінансування та широкий розвиток госпрозрахункових відносин.
Зростають вимоги до методів організації та планування доходів і витрат галузей соціальної сфери на всіх рівнях управління. При плануванні бюджетних асигнувань, власних доходів, витрат установ і організацій цієї сфери мають застосовуватися нові методологічні рішення.
Однією з найважливіших умов підвищення наукового обгрунтування планування витрат, що спрямовуються з бюджету на соціальний розвиток, є застосування довгострокових економічних нормативів та фінансових норм.
Економічні нормативи, що регулюють фінансові відносини в соціальній сфері, мають відображати можливості держави щодо задоволення потреб регіону чи установи у фінансових ресурсах для реалізації завдань поточних та перспективних планів соціального розвитку.
Зазначені нормативи встановлює Кабінет Міністрів України. Вони можуть визначатися на одного жителя, одного учня, одну установу тощо. Нормативи є вихідною величиною, яка відображає гарантію держави для задоволення потреб соціального розвитку. Витрати на зазначені цілі можуть збільшуватися за рахунок доходів, які отримує установа, або за рахунок додаткових джерел, вишуканих місцевими радами.
Важливою умовою поліпшення планування витрат на утримання установ соціальної сфери є розробка фінансових норм за категоріями видатків. За своїм змістом фінансова норма – це науково-обгрунтований розмір витрат фінансових ресурсів на різні види діяльності установ в розрахунку на відповідну одиницю.
В організаційному плані розрахунок фінансових норм для бюджетних установ має здійснюватися за такою моделлю: спочатку розраховують індивідуальні норми за категоріями видатків бюджетної установи, потім на основі індивідуальних норм розробляють укрупнені, потім на їх основі – зведені фінансові норми бюджетної установи. Індивідуальні норми використовують при плануванні на рівні бюджетної установи, укрупнені – міністерства чи відомства, зведені – держави чи області.
Важливість розробки науково обгрунтованих норм витрат установами соціальної сфери зумовлена також тим, що індивідуальні норми їхніх витрат є вихідною базою при зведеному бюджетному плануванні. Нині у зведеному плануванні використовуються укрупнені норми, які мають ліквідувати різницю в рівні витрат у територіальному розрізі. Однак такі норми у більшості випадків установлюються на основі звітних даних за минулий період. Це не дає змоги враховувати ступінь задоволення потреб залежно від сфери та специфіки діяльності установ соціальної сфери.
Одним з найважливіших завдань поліпшення використання ресурсів, що виділяються на утримання соціально-культурних установ, є послідовне впровадження госпрозрахункових форм фінансування їх, зокрема самофінансування. Для цього вже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення джерел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асигнувань в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.
Останніми роками спостерігається зростання інвестування підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров’я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.
Найзначніші фінансові ресурси, крім бюджетних коштів, мають у своєму розпорядженні вищі навчальні заклади. Вони становлять нині більше 40 відсотків загальної суми фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні вузів. Основними джерелами позабюджетних коштів є надходження за виконані госпрозрахункові, науково-дослідні роботи, від плати студентів за навчання, здавання в оренду на період літніх канікул гуртожитків тощо.
Освіта – це суспільне явище, яке впливає на всі сфери економічного життя суспільства та є вагомим елементом на шляху досягнення високих темпів економічного зростання та добробуту суспільства. Вона є специфічною галуззю сфери духовного виробництва, яка займається формуванням знань та вмінь підростаючого покоління, його вихованням, підготовкою кадрів.
Перехід до ринкових відносин в Україні ставить зростаючі вимоги перед сферою освіти, вимагає постійного підвищення якісного рівня загальноосвітньої та професійної підготовки кожного працівника. Освіта має значний вплив на відтворення робочої сили. Це насамперед вплив на підвищення якості робочої сили, її здатності вчасно пристосуватися до нових вимог, які ставить ринок. Розвиток творчого потенціалу працівника, який залежить від системи загальної та професійної освіти, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів є суттєвими факторами зростання продуктивності праці, а також й економічного зростання держави.
Саме завдяки постійному зростанню витрат на освіту розвинені країни зберігають провідне становище у світовій економіці.
При цьому досвід багатьох країн засвідчує той факт, що більшості з них у структурі вкладень в освіту переважає державна частка. Основною причиною цього є те, що освіта – це той фактор, котрий громадянин може використовувати для підвищення свого життєвого рівня. Гарантований рівний чи, у крайньому разі, мінімальний доступ до освіти слугує цілям забезпечення рівних прав та соціальних свобод населенню тієї чи іншої країни.
Іншою важливою причиною державної підтримки освіти є суспільно-корисна цінність витрат на освіту. Вигоду від наявності громадян з високим рівнем освіти отримує не лише окремо взята людина, але й суспільство в цілому.
Система освіти в нашій країні є єдиним комплексом послідовно пов’язаних між собою ланок виховання і навчання: дошкільне виховання, загальна середня освіта, позашкільне виховання, професійно-технічне навчання, середня спеціальна і вища освіта. Це закріплено в Законі України “Про освіту”, прийнятому 23 травня 1991 року, та у змінах і доповненнях до нього, де серед основних принципів державної політики в галузі освіти визначені такі:
Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, збагачення народного господарства кваліфікованими фахівцями.
Структура освіти в Україні включає:
Дошкільна освіта і виховання здійснюються у сім’ї, дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психо-логічного здоров’я дітей, їх всебічного розвитку, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання. До дошкільних закладів освіти належать: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсуючого (для дітей, які потребують корекції фізичного і психіч-ного розвитку) та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобо-вим перебуванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та інші. Прийом дітей проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють.
Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення. Основним видом середніх закладів освіти є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший – початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту, другий – основна школа, що забезпечує базову загальну середню освіту, третій – старша школа, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для здобуття середньої загальної освіти можуть створюватися вечірні школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах.
Для дітей, які не мають необхідних умов для виховання і навчання в сім’ї, створюються загальноосвітні школи-інтернати. Для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківського піклування, створюються школи-інтернати, дитячі будинки, в тому числі сімейного типу, з повним державним утриманням. Для дітей, які потребують тривалого лікування, створюються дошкільні заклади освіти, загальноосвітні санаторні школи-інтернати, дитячі будинки. Для осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових закладах освіти, створюються спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи, дитячі будинки, дошкільні та інші заклади освіти з утриманням за рахунок держави. Для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, створюються загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації.
Позашкільна освіта та виховання є частиною структури освіти, які спрямовуються на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів. До позашкільних закладів освіти належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі заклади освіти, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.
Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, перепідготовку, підвищення їх професійної кваліфікації. До професійно-технічних закладів освіти належать: професійно-технічне училище, професійно-художнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, інші типи закладів, що надають робітничу професію. Дані заклади освіти можуть мати денні, вечірні відділення, створювати і входити в різні комплекси, об’єднання.
Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та прак-тичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відпо-відно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та профе-сійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.
Післядипломна освіта забезпечує одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглиблення професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально- курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філіали, факультети, відділення та інші); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.
Для самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, уста-новами, організаціями, об’єднаннями громадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-радіонавчальні програми тощо.
Кінцевим результатом діяльності усіх видів освіти є всебічно освічена особистість, яка адекватно сприймає реальність, має системний світогляд і модельне мислення, може приймати правильні рішення відповідно до профілю своєї діяльності. Обмежувати вимоги до сучасного випускника вищого закладу освіти тільки рівнем професійної підготовки недоречно. При визначенні його рівня освіти, якості професійної підготовки потрібно враховувати також його особисті, пізнавальні й комунікативні якості. Рівень освіти характеризує накопичений освітній, трудовий, науковий, інтелектуальний і творчий потенціал, створюючи фонд сукупних знань і навичок. Підвищення рівня освіти як окремого індивіда, так і населення в цілому є фактором зростання націо-нального багатства і зумовлює зростання суспільної продуктивності праці.
Важливим елементом державної політики в галузі освіти має стати визначення державних вимог до змісту, рівня та обсягів освіти і на цій основі вжиття заходів для поліпшення якості навчально-виховного процесу, забезпечення рівня освіти, достатнього для технічного, економічного і соціального прогресу країни.
При збереженні орієнтації в основному на державне фінансування освіти навчальним закладам надано широкі права для того, щоб вони самостійно заробляли гроші на своє утримання, вишукуючи і використовуючи альтернативні, позабюджетні кошти.
Фінансування установ, закладів та заходів освіти здійснюється на нормативній основі за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, галузей економіки, підприємницьких структур, а також додаткових джерел фінансування. Одним з найважливіших факторів, що забезпечує не тільки гідне існування, а й стабільний розвиток галузі, є відповідний рівень її фінансування.
У 2000 році із 42,3 млрд. грн. видатків зведеного бюджету України 5,9 млрд. грн., або кожна сьома гривня була направлена на розвиток освіти. У 2001 році із 52,7 млрд. грн. видатків зведеного бюджету України 8,4 млрд. грн., або кожна шоста гривня була направлена на розвиток освіти. У 2003 році із 40,4 млрд. грн. видатків державного бюджету 3,9 млрд.грн., або кожна десята гривня була направлена на розвиток освіти. У 2004 році із 64,2 млрд.грн. видатків зведеного бюджету 4,6 млрд.грн., або кожна сьома гривня буде направлена на розвиток освіти.
На фінансування закладів освіти із зведеного бюджету Чернівецької області було направлено у 2001 році 102390,7 тис. грн., у 2002 році 129761,2 тис. грн., у 2003 році 177090,2 тис. грн.
Як свідчать дані, спостерігається тенденція до зниження видатків на освіту за рахунок зведеного бюджету України. Однак зростає обсяг позабюджетних коштів, що спрямовуються на розвиток освіти. Додатковими джерелами фінансування освіти є такі:
У разі одержання коштів з інших джерел бюджетні асигнування навчально-виховних закладів, установ та заходів системи освіти не зменшуються. Бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню.
Видатки на освіту мають цільовий характер і згруповані в категорії економічної класифікації, згідно з якою вони поділяються на поточні видатки і капітальні видатки.
Поточні видатки:
Ця категорія включає в себе заробітну плату за встановленими окладами ставками або розцінками всіх штатних працівників освіти; оплату праці за трудовими угодами; надбавку за вислугу років; доплати за класне керівництво, перевірку зошитів, за завідування присадибною ділянкою, за завідування кабінетами та кабінетами комп’ютерної техніки, за завідування виробничими майстернями; премії, матеріальну допомогу; виплати по тимчасовій непрацездатності.
Ця категорія включає в себе нарахування на фонд оплати праці закладів освіти.
Ця категорія включає закупівлю предметів, матеріалів, обладнання та інвентаря, медикаментів та перев’язувальних матеріалів, продуктів харчування, м’якого інвентаря та обмундирування; оплату транспортних послуг та утримання транспортних засобів; орендну плату; поточний ремонт обладнання, меблів, техніки, інвентарю; послуги зв’язку; оплату інших послуг.
До цієї категорії відносяться видатки на оплату проїзду, добових, проживання під час службових відряджень, на курси, сесії, семінари, наради і конференції, тобто всі видатки на відрядження, що сплачуються за рахунок бюджетних коштів у випадках, передбачених законодавством України.
Ця категорія включає оплату теплопостачання, водопостачання і водовідведення, електроенергії, природного газу, інших комунальних послуг та інших енергоносіїв.
До цієї категорії відноситься оплата послуг з типового проектування; оплата науково-дослідних послуг; оплата підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів за договорами.
До цієї категорії відносяться видатки на оплату стипендії учням, студентам, аспірантам, докторантам.
.Капітальні видатки:
Ця категорія включає придбання обладнання і предметів довгострокового користування (придбання меблів, комп’ютерної та розмножувальної техніки, транспортних засобів), капітальне будівництво, капітальний ремонт, реконструкцію та реставрацію закладів освіти.
Поточні видатки є захищеними статтями бюджету і фінансуються постійно як з державного, так і з місцевих бюджетів. Капітальні видатки фінансуються в межах наявних коштів у відповідному бюджеті.
9.9. Система оплати праці працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ
На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298 “Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери” наказом Міністерства освіти і науки України від 26.09.2005 року № 557 “Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ” затверджено розміри посадових окладів (ставок заробітної плати) та схеми тарифних розрядів керівних, науково-педагогічних, педагогічних, наукових працівників, професіоналів, фахівців та інших працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ.
Посадові оклади заступників керівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ, заступників керівників структурних підрозділів навчальних закладів, установ освіти та наукових установ встановлюються на 5-15 відсотків, головних бухгалтерів – на 10-30 відсотків, помічників керівників на 30-40 відсотків нижче, ніж посадовий оклад відповідного керівника.
Цим наказом також встановлено:
1) що працівникам навчальних закладів, установ освіти та наукових установ, що мають статус національних, може зберігатись при визначенні максимальних розмірів посадових окладів (ставок заробітної плати, тарифних ставок) та ставок погодинної оплати праці додатковий коефіцієнт підвищення посадових окладів, що застосовувався для зазначених працівників згідно з чинним законодавством;
2) надбавки працівникам:
а) у розмірі до 50 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати, тарифної ставки):
- за високі досягнення у праці;
- за виконання особливо важливої роботи (на строк її виконання);
- за складність, напруженість у роботі.
Граничний розмір зазначених надбавок для одного працівника не повинен перевищувати 50 відсотків посадового окладу. Таке обмеження не поширюється на працівників національних закладів (установ).
У разі несвоєчасного виконання завдань, погіршення якості роботи і порушення трудової дисципліни зазначені надбавки скасовуються або зменшуються;
б) за почесні звання України, СРСР, союзних республік СРСР «народний» - у розмірі 40 відсотків, "заслужений" - 20 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати);
в) за спортивні звання "заслужений тренер", "заслужений майстер спорту" - у розмірі 20 відсотків, "майстер спорту міжнародного класу" - 15 відсотків, "майстер спорту" - 10 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати).
Надбавки за почесні та спортивні звання встановлюються працівникам, якщо їхня діяльність за профілем збігається з наявним почесним або спортивним званням. За наявності двох або більше звань надбавки встановлюються за одним (вищим) званням.
Відповідність почесного або спортивного звання профілю діяльності працівника на займаній посаді визначається керівником навчального закладу, установи освіти та наукової установи;
г) за знання та використання в роботі іноземної мови: одніє європейської - 10, однієї східної, угро-фінської або африканської - 15, двох і більше мов - 25 відсотків посадового окладу (ставк заробітної плати).
Надбавка не встановлюється працівникам, для яких вимогами для зайняття посад передбачено знання іноземної мови, що підтверджені відповідним документом;
3) доплати працівникам:
а) у розмірі 50 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати, тарифної ставки):
- за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників;
- за суміщення професій (посад);
- за розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт.
Зазначені види доплат не встановлюються керівникам навчальни закладів, установ освіти та наукових установ, їх заступникам, керівникам структурних підрозділів навчальних закладів, устано освіти та наукових установ, їх заступникам;
б) у розмірі до 40 відсотків годинної тарифної ставки (посадового окладу) за роботу в нічний час за кожну годину роботи з 10-ї години вечора до 6-ї години ранку;
в) за вчене звання:
- професора - у граничному розмірі 33 відсотки посадового окладу (ставки заробітної плати);
- доцента, старшого наукового співробітника - у граничному розмірі 25 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати).
Зазначена доплата встановлюється працівникам, якщо їхн діяльність за профілем збігається з наявним ученим званням. За наявності у зазначених працівників двох або більше вчених звань доплата встановлюється за одним (вищим) званням;
г) за науковий ступінь:
- доктора наук - у граничному розмірі 25 відсотків посадового окладу (ставки заробітної плати);
- кандидата наук - у граничному розмірі 15 відсотків посадового кладу (ставки заробітної плати).
Зазначена доплата встановлюється працівникам, якщо їхня діяльність за профілем збігається з наявним науковим ступенем. За наявності у працівників двох наукових ступенів доплата встановлюється за одним (вищим) науковим ступенем.
Відповідність ученого звання та наукового ступеня профілю діяльності працівника на займаній посаді визначається керівником навчальних закладів, установ освіти та наукових установ.
Документи, що засвідчують наявність наукового ступеня та вченого звання повинні відповідати нормам і вимогам, передбаченим законодавством;
9.10. Оперативно-сітьові показники діяльності шкіл
Розмір витрат на утримання шкіл визначається кошторисом доходів і видатків. Вихідною базою для визначення розміру асигнувань за основними категоріями видатків кошторису школи є кількість учнів і кількість класів. Їх відображають у кошторисі на дві дати: на 1 січня і 1 вересня планового року. Кількість учнів та класів встановлюють по групах класів І-ІV, V-ІХ, Х-ХІ(ХІІ). Кількість учнів і класів на 1 січня беруть за фактичним станом на останню звітну дату. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначають відповідно до плану прийому і випуску учнів, а кількість дітей, що підуть до школи в наступному навчальному році, за даними спеціального обліку, який веде школа.
Прийом учнів у перші класи планується, виходячи із кількості дітей, яким до вересня або у вересні поточного року виповнилось 7 (6) років. Прийом у п’яті класи – за числом учнів, які закінчили четверті класи, прийом у десяті класи – у відсотках до числа учнів, які закінчили дев’яті класи.
Кількість класів залежить від кількості учнів і граничного наповнення класів, яке становить 30 чоловік.
Крім того, визначають середньорічну кількість учнів і класів за такою формулою:
К = ( Кп*8 + Кк*4) : 12;
де Кп – кількість на початок року, Кк – кількість на кінець року.
Крім кількості учнів і класів та їх середньорічних показників, важливим показником діяльності школи є кількість педагогічних ставок. Цей показник визначають шляхом ділення загальної кількості годин викладацької роботи на тиждень по групах класів на норму навантаження учителя на тиждень, яка становить для І-ХІ(ХІІ) класів – 18 годин.
Важливим показником є середня ставка заробітної плати вчителя в місяць, яку визначають шляхом ділення місячного фонду заробітної плати вчителів школи по групах класів на кількість педагогічних ставок.
Підставою для визначення цих двох показників служить тарифікаційний список вчителів школи. Кількість педагогічних ставок та середню ставку заробітної плати вчителя в місяць використовують при плануванні видатків за категорією “Оплата праці працівників бюджетних установ”.
Наприклад, згідно з тарифікаційним списком вчителів загальна кількість годин викладацької роботи в тиждень складає в І-ІV класах – 290 год., в V-ІХ класах – 774 год., в Х-ХІ(ХІІ) класах – 176 год.; місячний фонд заробітної плати складає в І-ІV класах – 3314,7 грн, в V-ІХ класах – 12001,3 грн., в Х-ХІ(ХІІ) класах – 2795,45 грн. Тоді кількість педагогічних ставок буде в І-ІV класах – 290 : 18 = 16,1, в V-ІХ класах – 774 : 18 = 43,0, в Х-ХІ(ХІІ) класах – 176 : 18 = 9,8, а середня ставка заробітної плати вчителя в місяць складатиме в І-ІV класах – 3314,7 : 16,1 = 205,88 грн., в V-ІХ класах – 12001,3 : 43,0 = 279,1 грн., в Х-ХІ(ХІІ) класах – 2795,45 : 9,8 = 285,25 грн.
Учні І-ІV класів із малозабезпечених сімей харчуються в школі безплатно. Тому при плануванні видатків на харчування по школі використовують показник дітодень, який розраховують шляхом множення середньорічної кількості учнів на кількість днів функціонування школи в рік.
Після визначення основних сітьових показників розраховують видатки за економічними категоріями.
Кількісним виміром праці вчителів школи є кількість годин роботи вчителя на тиждень, а критерієм якісної роботи є його кваліфікація, яка визначається освітою.
Важливим для системи ставок заробітної плати вчителів є кваліфікаційна категорія, яка присвоюється вчителю кваліфікаційною комісією при органах управління освітою.
Місячний посадовий оклад керівника школи залежить від кількості учнів, які навчаються у школі.
Педагогічним працівникам щомісячно здійснюється надбавка за вислугу років залежно від стажу педагогічної роботи у таких розмірах: понад 3 роки – 10 відсотків, понад 10 років – 20 відсотків, понад 20 років – 30 відсотків посадового кладу (ставки заробітної плати, тарифної ставки).
Працівникам надається допомога на оздоровлення у розмірі місячного посадового окладу (ставки заробітної плати, тарифної ставки) при наданні щорічної відпустки. Може здійснюватись преміювання працівників відповідно до їх особистого внеску у загальний результат роботи.
9.12. Норми педагогічного навантаження
Ставки зарплати педагогічних працівників встановлюються за таке педагогічне навантаження:
а) 18 годин роботи на тиждень – вчителям І-ХІ(ХІІ) класів класів шкіл, шкіл-інтернатів усіх типів, спецшкіл для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання, вчителям-логопедам, вчителям-дефектологам;
б) 25 годин роботи на тиждень – викладачам постійно діючих курсів по вивченню мов, стенографії, машинопису зі строком навчання менше року, вихователям спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків з вадами у фізичному чи розумовому розвитку;
в) 40 годин роботи на тиждень – майстрам виробничого навчання.
За години педагогічної роботи, виконані понад встановлену норму, проводиться додаткова оплата відповідно до отримуваної ставки в одинарному розмірі.
Ставки зарплати встановлюються, виходячи із затрат робочого часу в астрономічних годинах (60 хвилин). Короткі перерви, передбачені між уроками, є робочим часом педагогічного працівника. В навчальних планах шкіл усіх типів час на навчальні дисципліни визначається в академічних годинах (45 хвилин).
Заробітна плата керівника школи складається з двох частин – посадового окладу директора чи завуча та оплати педагогічної роботи. При цьому для них встановлені обмеження – максимальний обсяг їх педагогічного навантаження не повинен перевищувати 12 годин роботи на тиждень.
9.13. Порядок планування фонду заробітної плати педагогічного, управлінського та обслуговуючого персоналу школи
Основним напрямом витрат по школі є фонд заробітної плати, який складається з трьох елементів:
Фонд заробітної плати вчителів планується у розрізі трьох складових системи заробітної плати:
Планування фонду оплати педагогічного навантаження здійснюється в розрізі груп класів, виходячи із кількості педагогічних ставок та середньої ставки заробітної плати вчителя в місяць. Розрахунок річного фонду заробітної плати проводиться в розрізі двох періодів – за січень-серпень і вересень-грудень. Це пов’язано з тим, що з початком кожного навчального року, як правило, змінюється кількість класів у кожній навчальній групі. По міських школах планування річного фонду оплати педагогічного навантаження проводиться на 8,5 і 3,5, а по всіх інших школах – на 8 і 4 місяці.
Фонд заробітної плати за перевірку зошитів планується в розрізі груп класів шляхом множення кількості класів у даній групі на середні витрати за перевірку зошитів на один клас. По міських школах планування річного фонду доплати за перевірку зошитів проводиться на 8,5 і 3,5, а по всіх інших школах – на 8 і 4 місяці.
Планування річного фонду інших додаткових доплат вчителів здійснюється шляхом множення місячної суми додаткових доплат на 12 місяців.
Планування річного фонду заробітної плати адміністративно-управлінського персоналу школи здійснюється шляхом множення кількості посад на середню ставку заробітної плати згідно з штатним розписом і на 12 місяців.
Річний фонд заробітної плати обслуговуючого персоналу планується на підставі штатного розпису шляхом множення кількості посад на середню ставку заробітної плати і на 12 місяців.
Звичайно видатки по економічній категорії “Оплата праці працівників бюджетних установ” залежать від кількості посад у школі. Кількість посад визначається за встановленими нормативами і залежить від кількості класів і учнів.
9.14. Додаткові види заробітної плати та порядок тарифікації вчителів
Крім основної заробітної плати за педагогічне навантаження, існує додаткова оплата праці педагогічних працівників, яка включає доплату:
1) за класне керівництво:
2) за перевірку зошитів та письмових робіт:
Вказана доплата встановлюється в залежності від педагогічного навантаження вчителя чи викладача.
У І - ІV класах ця доплата проводиться основному вчителю незалежно від педагогічного навантаження. Якщо у цій групі класів уроки з мов проводить інший вчитель, доплата проводиться за фактичну кількість годин, виходячи з розмірів, передбачених для вчителів початкових класів з урахуванням кількості учнів.
Якщо у І - ХІ (ХІІ) класах шкіл кількість учнів менше 12 чоловік, а в групах професійно-технічних і вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації менше 15 студентів, то ця доплата проводиться у розмірі 50% відповідних доплат.
3) за завідування:
4) за керівництво предметними (цикловими) і методичними комісіями в загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах І-ІІ рівня акредитації - 10-15% ставки заробітної плати;
Перед початком кожного навчального року в закладах освіти проводиться тарифікація вчителів, в ході якої кожному вчителю згідно з його кваліфікаційною категорією встановлюється місячна заробітна плата з урахуванням надбавок і доплат.
Результати тарифікації оформляються тарифікаційним списком станом на 1 вересня поточного року, в якому приводиться кількість учнів і класів та загальна кількість годин викладацької роботи на тиждень по групах класів.
Крім того, в тарифікаційному списку вказується прізвище, ім’я та по батькові вчителя, його посада, освіта, педагогічний стаж, категорія, тарифний розряд, ставка заробітної плати, кількість годин роботи на тиждень, заробітна плата за педагогічне навантаження по групах класів та додаткові види оплати праці.
Кінцеві результати тарифікації керівник доводить до відома вчителів.
Ставки заробітної плати встановлюються вчителям на весь навчальний рік. Але протягом року в тарифікаційний список можуть вноситися зміни з таких причин:
Тому проводиться коригування фонду заробітної плати. Тарифікаційний список вчителів школи представляє собою місячний фонд заробітної плати вчителів з виділенням основної заробітної плати за педагогічне навантаження і різних додаткових її видів та служить підставою для нарахування заробітної плати в особових картках. Дані тарифікаційного списку використовують при плануванні видатків за категорією “Оплата праці працівників бюджетних установ”.
9.15. Особливості кошторисного фінансування шкіл-інтернатів
Школа-інтернат – це навчально-виховний заклад, який надає допомогу у навчанні і вихованні дітей сім’ям, які не мають для цього належних умов. Ці заклади сприяють реалізації потреб суспільства і держави у загальній середній освіті відповідно до інтересів, здібностей та нахилів особистостей.
Згідно із бюджетною класифікацією виділяють такі типи шкіл-інтернатів:
Фінансово-господарська діяльність загальноосвітньої школи-інтернату здійснюється на основі кошторису доходів і видатків. Доходи і витрати за більшістю статей кошторису школи-інтернату плануються так само, як і в загальноосвітній школі, але є і деякі особливості. Так, при плануванні заробітної плати додатково передбачається штат вихователів у розрахунку дві одиниці на кожну групу вихованців І – ІХ класів та одна одиниця на групу вихованців Х – ХІ(ХІІ) класів. Ставка заробітної плати вихователя встановлена за 5 годин роботи на день.
У штаті адміністративно-господарського і навчально-допоміжного персоналу додатково передбачаються посади лікаря, медсестри, працівників кухні та інші залежно від кількості учнів у школі-інтернаті.
Видатки на харчування розраховують виходячи з установлених норм харчування на одного учня, кількості днів харчування на рік та кількості учнів, що проживають в інтернаті. Навчальні видатки визначають за нормами на одного вихованця на рік.
На відміну від загальноосвітніх шкіл, у школах-інтернатах передбачаються значні видатки на придбання м’якого інвентаря та обладнання. Ці видатки розраховуються за нормами на одного вихованця, які диференціюються за роками перебування вихованців у школах-інтернатах. Після закінчення загальноосвітньої школи-інтернату вихованцям видається безкоштовно комплект літнього одягу та взуття, яке було в користуванні під час навчання в школі-інтернаті, а за бажанням батьків та осіб, які їх замінюють, із урахуванням матеріального стану сім’ї може безкоштовно видаватися також комплект зимового одягу і взуття, що було в їхньому користуванні під час навчання.
За утримання дітей у загальноосвітніх школах-інтернатах батьки вносять плату, розмір якої залежить від їхнього доходу та кількості дітей в сім’ї. Плата надходить до того бюджету, за рахунок якого фінансується школа-інтернат. За рахунок плати батьків покривається незначна частина витрат на утримання дітей. Місцеві державні адміністрації можуть звільняти батьків від плати за навчання дітей залежно від матеріальних умов сім’ї.
Плата за утримання дітей у санаторній школі-інтернаті з батьків не береться. Діти, що не мають батьків, утримуються в школі-інтернаті на повному державному забезпеченні. Знижується плата батьків за утримання вихованців, які проживають в сім’ях, але одержують харчування й одяг.
9.16. Суть, значення та джерела фінансування дитячих дошкільних закладів
Держава визначає пріоритетну роль дошкільної освіти та створює належні умови для її здобуття.
Державна політика у сфері дошкільної освіти визначається Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами і втілюється центральними органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.
Держава надає всебічну допомогу сім’ї у розвитку, вихованні та навчанні дитини; забезпечує доступність і безоплатність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкільних навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти; піклується про збереження та зміцнення здоров’я, психологічний і фізичний розвиток дітей; сприяє розвиткові та збереженню мережі дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.
Дошкільна освіта є обов’язковою первинною складовою частиною системи безперебійної освіти в Україні.
Дошкільна освіта – цілісний процес, спрямований на:
Дошкільний вік – базовий етап фізичного, психологічного та соціального становлення особистості дитини.
Систему дошкільної освіти становлять:
Завданнями дошкільної освіти є:
Дошкільний навчальний заклад – це заклад, що забезпечує реалізацію права дитини на здобуття дошкільної освіти, її фізичний, розумовий і духовний розвиток, соціальну адаптацію та готовність продовжувати освіту.
Режим роботи дошкільного навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності, тривалість перебування в ньому дітей встановлюється його засновником (власником) відповідно до законодавства України за погодженням із відповідними органами управління освітою та відповідними органами управління охорони здоров’я.
Відповідно до потреб громадян України створюються такі дошкільні навчальні заклади:
Для задоволення освітніх потреб громадян дошкільний навчальний заклад може входити до складу навчально-виховного комплексу “дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад”, “загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад” або до складу об’єднання з іншими навчальними закладами.
Для задоволення освітніх, соціальних потреб громадян можуть створюватися дошкільні навчальні заклади із сезонним перебуванням дітей.
Групи у дошкільному навчальному закладі комплектуються за віковими, сімейними, родинними ознаками.
Наповнюваність груп у дошкільних навчальних закладах становить:
У дошкільних навчальних закладах, розташованих у селах, селищах, кількість дітей у групах визначається засновником (власником) залежно від демографічної ситуації.
Фінансово-господарська діяльність дошкільних навчальних закладів здійснюється відповідно до Закону України “Про освіту”, законів про бюджет, власність, місцеве самоврядування та інших номативно-правових актів.
Джерелами фінансування дошкільного навчального закладу є кошти:
Обсяги фінансування видатків на дошкільну освіту із зведеного бюджету Чернівецької області щорічно зростають. Якщо у 2001 році асигнування на дошкільну освіту склали 13074,6 тис.грн., у 2002 році – 20676,8 тис.грн., то у 2003 році – 25623,5 тис. грн. Збільшення обсягів фінансування пов’язане із збільшенням кількості цих закладів і кількості дітей.
9.17. Планування видатків на утримання дитячих дошкільних закладів
При плануванні видатків на утримання дитячих дошкільних закладів використовують такі показники, як: кількість дітей, кількість груп та дітодень. Кількість груп залежить від кількості дітей та нормативної наповненості груп. Дітодень визначається шляхом множення середньорічної кількості дітей на кількість днів функціонування установи в рік. Середньорічну кількість дітей по дитячому дошкільному закладу визначають враховуючи зміни кількості протягом року.
У складі видатків дитячих дошкільних закладів значну питому вагу займають видатки за категорією “Оплата праці працівників бюджетних установ”. Фінансування видатків по даній категорії із зведеного бюджету Чернівецької області склало у 2001 році 6643,3 тис.грн. або 50,8%, у 2002 році – 9271,7 тис.грн. або 44,8% у 2003 році 11324,8 тис. грн. або 46,2% усіх видатків.
Ця категорія передбачає асигнування на виплату заробітної плати педагогічному, медичному та адміністративно-обслуговуючому персоналу. Підставою для планування видатків на оплату праці є штатний розпис.
Штатні розписи державних і комунальних дошкільних навчальних закладів незалежно від підпорядкування і типу встановлюються відповідним органом управління освітою на основі Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів, затверджених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі фінансів.
Штатні розписи приватних дошкільних навчальних закладів встановлюються власником (засновником) на основі Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів.
Штати педагогічного персоналу визначаються за встановленими нормативами в розрахунку на одну групу, а кількість штатних одиниць адміністративно-обслуговуючого персоналу залежить від кількості груп у дошкільному навчальному закладі.
Права та обов’язки педагогічних працівників у сфері дошкільної освіти визначаються Законами України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту” та іншими нормативно-правовими актами.
Педагогічний працівник дошкільного навчального закладу – особа з високими моральними якостями, яка має відповідну вищу освіту, забезпечує результативність та якість роботи, а також фізичний і психічний стан якої дає змогу виконувати професійні обовязки.
Педагогічне навантаження педагогічного працівника у сфері дошкільної освіти – час, призначений для здійснення навчально-виховного процесу.
Педагогічне навантаження педагогічного працівника дошкільного навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу і форми власності відповідно становить:
Оплата праці педагогічних працівників, спеціалістів, обслуговуючого персоналу та інших працівників дошкільних навчальних закладів здійснюється згідно з Кодексом законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.
Педагогічні працівники мають право на додаткову оплачувану відпустку.
Тривалість відпустки помічників вихователів дошкільних навчальних закладів становить 28 календарних днів. Окремим категоріям працівників дошкільних навчальних закладів (ясел-садків) компенсуючого типу, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним навантаженням, надається щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці тривалістю до 35 календарних днів.
Педагогічним працівникам щомісячно здійснюється надбавка за вислугу років залежно від стажу педагогічної роботи в таких розмірах: понад 3 роки – 10%, понад 10 років – 20%, понад 20 років – 30% посадового окладу.
Особливістю планування видатків по категорії “Оплата праці працівників бюджетних установ” є те, що по даній категорії плануються видатки на заміну працівників, які йдуть у відпустку (керівника, педагогічних працівників, медичного персоналу, працівників кухні).
У дошкільному навчальному закладі незалежно від підпорядкування, типу і форми власності діти забезпечуються постійним медичним обслуговуванням на безоплатній основі та харчуванням. Видатки на харчування частково відшкодовують батьки у вигляді батьківської плати за утримання дитини в дитячому навчальному закладі. Плануються також видатки на придбання мякого інвентаря (постільна білизна). Ці видатки плануються по категорії “Придбання предметів постачання і матеріалів, оплата послуг та інші видатки”.
По категорії “Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” плануються видатки по оплаті тепло-, водопостачання, природного газу, електроенергії, інших видів енергії, утримання в чистоті будівель, споруд.
Планування видатків на розвиток матеріально-технічної бази дошкільних навчальних закладів здійснюється по категорії “Придбання основного капіталу” у межах Типового переліку обов’язкового обладнання (навчально-наочних посібників, іграшок, навчально-методичної, художньої та іншої літератури, кухонного обладнання, дитячих меблів, компютерної техніки).
Фінансування видатків на утримання дошкільних навчальних закладів здійснюється на підставі затвердженого кошторису доходів і видатків за категоріями економічної класифікації.
9.18. Структура та джерела фінансування вищих навчальних закладів
У сучасних умовах господарювання рівень кваліфікації спеціалістів є одним із найважливіших факторів, які впливають на економічний і соціальний розвиток країни. Становлення в Україні ринкових відносин, тісніша інтеграція країни із світовою економічною системою повязані з необхідністю змін у професіональній структурі зайнятого населення, насамперед спеціалістів вищої та середньої кваліфікації.
До чинників, які впливають на рівень витрат на підготовку кадрів, можна віднести стан економічного розвитку країни, кількість спеціалістів, які потрібно підготувати у вищих і середніх навчальних закладах, тобто потребу галузей економіки у спеціалістах.
В Україні діють такі види вищих закладів освіти:
Вищеназвані заклади належать до вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації.
До вищих навчальних закладів освіти належать також заклади освіти І ІІ рівнів акредитації. Це:
За роки незалежності майже не відбулося зменшення кількісних показників розвитку вищих навчальних закладів освіти. Так, у порівнянні з 1985/1986 навчальним роком чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення збільшилася на 43,7 відсотка, а у порівнянні з 1991/1992 навчальним роком – на 42,9 відсотка. Однак чисельність студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації на 10 тис. населення дещо зменшилася, при цьому спостерігається значне збільшення чисельності студентів у вищих навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації.
Джерелами фінансування витрат на підготовку кадрів є кошти державного та місцевих бюджетів, галузевих міністерств, відомств, організацій, кошти фізичних та юридичних осіб. Основним джерелом фінансування є кошти державного та місцевих бюджетів. Додатковими джерелами фінансування вищих навчальних закладів є:
Бюджетні кошти та інші надходження на утримання вищих навчальних закладів повинні використовуватись насамперед на придбання предметів постачання і матеріалів, оплату комунальних послуг та енергоносіїв, виплату заробітної плати та стипендії, створення необхідної матеріально-технічної бази.
Вищий навчальний заклад самостійно використовує бюджетні та позабюджетні кошти згідно із затвердженим кошторисом доходів і видатків.
9.19. Планування видатків вищого навчального закладу
Для планування видатків на утримання вищого навчального закладу ІІІ-ІV рівнів акредитації розраховують контингент студентів, аспірантів за формами навчання. Крім того розраховують їх середньорічну величину за такою формулою:
(Чпкр 7) + [(Чпкр - В) 1 + [(Чпкр – В + П) 4] - відсів + поновлені]
Ч = ,
12
де Ч – середньорічний контингент студентів;
Ч пкр – чисельність студентів на початок календарного року;
В – чисельність випускників;
П – чисельність студентів, які прийняті на 1-й рік навчання на відповідні освітньо- кваліфікаційні рівні;
Відсів – чисельність студентів, які відраховані з різних причин протягом календарного року;
Присів – чисельність студентів, які прибули протягом календатного року.
Виходячи із розрахованих середньорічних контингентів визначають чисельність професорсько-викладацького складу за нормами студентів та аспірантів різних форм навчання на одного викладача.
Фонд заробітної плати по вищих навчальних закладах планується по професорсько-викладацькому, навчально-допоміжному, адміністративно-допоміжному, адміністративно-господарському персоналу. Фонд заробітної плати професорсько-викладацького складу розраховується, виходячи з кількості посад і середньої ставки заробітної плати. Розміри посадових окладів (ставки заробітної плати) залежить від Єдиної тарифної сітки розрядів. Фонд заробітної плати інших груп персоналу визначають згідно з типовими штатами і затвердженими посадовими окладами (ставками заробітньої плати). Видатки на оплату праці працівників вищих навчальних закладів плануються по категорії “Оплата праці працівників бюджетних установ”.
Значну частку у витратах вищих навчальних закладів становлять стипендії. Стипендії – це грошове забезпечення, що регулярно надається особам, які навчаються на денних відділеннях за рахунок бюджетних коштів, а також особам, які проходять підготовку в аспірантурі та докторантурі. Стипендія призначається студентам, які мають середній бал успішності 4 і вище. За особливі успіхи у навчанні та науково-технічній творчості можуть встановлюватися персональні стипендії в межах стипендіального фонду. Стипендії студентам виплачуються в межах доведених лімітів стипендіального фонду. Ці видатки плануються по категорії “Субсидії та поточні трансферти”.
За іншими категоріями видатків кошторису вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації видатки планують так само, як і по інших бюджетних установах.
Основними виробничими показниками вищих навчальних закладів освіти І-ІІ рівнів акредитації є кількість студентів і груп. Кількість груп визначають, виходячи з кількості студентів і норми наповнення груп, яка для денної форми навчання становить 20-30, а заочних відділень – 15-20 чоловік.
При плануванні фонду заробітної плати педагогічного персоналу важливими показниками є кількість педагогічних ставок та середня ставка заробітної плати викладача в місяць. Кількість педагогічних ставок визначають шляхом ділення загальної кількості педагогічних годин на рік на норму педагогічного навантаження, яка складає 720 годин на рік. Середню ставку заробітної плати викладача в місяць визначають шляхом ділення місячного фонду заробітної плати викладачів на кількість педагогічних ставок.
Найбільшими є видатки на заробітну плату, які включають заробітну плату педагогічного, навчально-допоміжного, адміністративно-господарського персоналу. Ставки заробітної плати педагогічного персоналу залежать від освіти та кваліфікації. Крім того, до фонду заробітної плати включають доплату за перевірку письмових робіт, керівництво предметними цикловими комісіями, завідування лабораторіями та кабінетами, кураторство. Інші види видатки плануються так само, як і в навчальних закладах ІІІ-ІV рівнів акредитації.
Професійно-технічний навчальний заклад – це заклад освіти, що забезпечує реалізацію прав громадян на професійно-технічну освіту, оволодіння робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їхніх інтересів, здібностей, стану здоров’я.
Фінансування професійно-технічних навчальних закладів у межах обсягів державного замовлення здійснюється за рахунок коштів державного бюджету. Професійно-технічні навчальні заклади недержавної форми власності утримуються за рахунок коштів відповідних замовників.
Чисельність навчальних груп у професійно-технічних навчальних закладах для теоретичного навчання становить 25-30 учнів, для виробничого навчання – 12-15 учнів.
Видатки на оплату праці працівників професійно-технічних закладів планують так само, як і по вищих навчальних закладах освіти І-ІІ рівнів акредитації.
У кошторисі доходів та видатків передбачаються витрати на харчування, обмундирування учнів, а також на виплату стипендій. Витрати на харчування розраховуються за кількістю учнів, які його отримують, денною нормою витрат на харчування та кількістю днів харчування на рік. Витрати на обмундирування визначають за встановленими нормами на одного учня.
9.20. Система закладів та фінансове забезпечення охорони здоров’я
Піклування про здоров’я людей – одна з найважливіших соціальних функцій держави. Право на медичну допомогу закріплено в Конституції України. Воно гарантоване безоплатною медичною допомогою, що надається громадянам, розширенням мережі закладів для лікування та зміцнення здоров’я, розвитком та удосконаленням техніки безпеки, виробничої санітарії, проведенням профілактичних заходів та заходів з оздоровлення навколишнього середовища.
У листопаді 1992 року прийнято Основи законодавства України про охорону здоров’я, де зазначено, що кожна людина має природне і непорушне право на охорону здоров’я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасними і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, удосконалення медичної допомоги і пропаганди здорового способу життя.
Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини в цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності та довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що погіршують їхнє здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.
Система закладів охорони здоров’я включає: лікарні, спеціалізовані медичні заклади, поліклініки і амбулаторії, фельдшерсько-акушерські пункти, санітарно-епідеміологічну службу.
Лікарні широкого профілю включають управління, контроль та матеріальне забезпечення роботи лікарень і клінік, які не спеціалізуються в будь-якій одній вузькій галузі. Під лікарнями розуміють заклади, де медична допомога стаціонарним хворим надається під безпосереднім наглядом кваліфікованого медичного персоналу.
Спеціалізовані медичні заклади відрізняються від лікарень і клінік широкого профілю тим, що їх послуги обмежуються лікуванням певних видів захворювання та обслуговування певних типів пацієнтів. До цієї ж категорії віднесені станції швидкої та невідкладної медичної допомоги.
Поліклініки і амбулаторії, спеціалізовані поліклініки включають в себе організацію роботи, управління, здійснення забезпечення медичних амбулаторних послуг, що надаються медичними поліклініками.
Фельдшерсько-акушерські пункти включають організацію та забезпечення роботи фельдшерсько-акушерських пунктів, у тому числі забезпечення медикаментами, обладнанням, інвентарем, а також капітальний ремонт та поточне утримання приміщень.
Санітарно-епідеміологічна служба включає організацію і ведення робіт, матеріальне забезпечення, капітальний ремонт та поточне утримання закладів санітарно-епідеміологічної служби. Сюди ж відносяться видатки на утримання лабораторій, що безпосередньо обслуговують ці заклади, а також видатки на підготовку і розповсюдження серед населення інформації з питань медицини та охорони здоров’я.
У державній системі охорони здоров’я в останні роки відчутний дефіцит коштів. Бюджетне фінансування лікувально-профілактичних заходів здійснюється у обмежених розмірах, що значно ускладнює їхнє функціонування. За багатьма напрямками лікувальної та профілактичної діяльності медична допомога є платною. Відбувається нерегульоване та неконтрольоване зростання цін на медичні послуги. Поширюється неофіційний ринок надання медичної допомоги. Внаслідок чого загострюються проблеми медичного обслуговування населення. Вони можуть перетворитися на джерело гострого соціального напруження і потребують великої уваги з боку держави. Медичне обслуговування населення має розвиватися, орієнтуючись на страхові принципи надання медичної допомоги.
Сьогодні фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.
Кошти державного та місцевого бюджетів, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я, фундаментальних наукових досліджень з цих питань. Фінансування закладів охорони здоров’я із зведеного бюджету Чернівецької області склало у 2001 році – 74944,7 тис. грн., у 2002 році – 87203,3 тис. грн., у 2003 році 124724,7 тис. грн. Спостерігається тенденція до збільшення видатків на охорону здоров’я.
За рахунок державного та місцевих бюджетів фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не провадиться.
Відомчі заклади охорони здоров’я, що обслуговують окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною зі станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення цієї місцевості.
Усі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу, встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я.
Важливим напрямом поліпшення фінансового забезпечення охорони здоров’я може стати створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок державного бюджету, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів вирішуються згідно із законодавством.
У розвинених країнах діють дві базові моделі фінансування охорони здоров’я. Перша – державна, за якої фінансування здійснюється з державного бюджету. Таку модель застосовують Великобританія, Канада, Італія, Австралія. Друга модель є змішаною бюджетно-страховою, яка передбачає фінансування цільових програм і оплату медичної допомоги малозабезпеченим, соціально незахищеним верствам населення за рахунок держави і органів місцевого самоврядування. За тих, хто працює, платять підприємства і установи. Ця модель характерна для Фінляндії, Швеції, Норвегії, де держава фінансує до 70 відсотків усіх витрат на охорону здоров’я, США – до 50 відсотків.
Обидві системи і насамперед змішана, націлені на досягнення повної рівноваги між джерелами коштів, що витрачаються на охорону здоров’я, і ефективністю діяльності медичних закладів.
З фінансової точки зору державна модель вимагає менших витрат коштів. Однак в нашій країні ця модель скомпрометована багаторічною економією на соціальній сфері та іншими бюрократичними атрибутами адміністративної системи.
9.21. Показники діяльності установ охорони здоров’я
Для визначення витрат на утримання установ охорони здоровя застосовують такі сітьові показники, як: кількість лікарняних ліжок, лікарських посад, лікарських відвідувань, ліжко-днів.
Кількість лікарняних ліжок – головний сітьовий показник для визначення витрат на утримання стаціонарних лікарень. Його розраховують згідно з прогнозом економічного і соціального розвитку. У територіальному розрізі цей показник планують виходячи з демографічних, соціально-економічних, культурно-побутових та інших умов. Зокрема, враховують віковий склад населення, розподіл за статтями, видами зайнятості тощо.
Для визначення потреби в лікарняних ліжках використовують показник процент госпіталізації та оборот ліжка.
Процент госпіталізації – це відношення кількості хворих, направлених на госпіталізацію до загальної чисельності населення.
Оборот ліжка – це відношення кількості днів функціонування ліжка в рік до середньої тривалості перебування хворого в лікарні.
Потреба в лікарняних ліжках це відношення чисельності населення помноженого на процент госпіталізації до обороту ліжка помноженого на 100 відсотків.
Наприклад, у місті обласного підпорядкування чисельність населення складає 110000 жителів. Кількість хворих, направлених впродовж року на госпіталізацію – 8800 чоловік. У міській лікарні одне ліжко функціонує протягом року 320 днів. Середня тривалість перебування хворого в лікарні 16 днів. Тоді процент госпіталізації П = (8800:110000)*100 = 8%., оборот ліжка О = 320 : 16 = 20, потреба в лікарняних ліжках П = (110000*8) : (20*100) = 440 ліжок.
Відповідно до кількості ліжок визначають штати лікарів, середнього і молодшого медичного персоналу. Кількість лікарів для стаціонарних лікарень визначають за такими нормативами:
|
Назва відділення |
Назва посади лікаря |
Кількість ліжок на одну посаду |
|
Терапевтичне |
Терапевт |
20-25 |
|
Хірургічне, травматологічне, ортопедичне |
Хірург |
20-25 |
|
Урологічне |
Уролог |
15-20 |
|
Акушерське, пологове |
Акушер-гінеколог |
15 |
|
Шкірно-венерологічне |
Дерматолог, венеролог |
30 |
Крім зазначених посад, у лікарнях залежно від кількості ліжок передбачаються додатково посади чергового лікаря, рентгенолога, фізіотерапевта, зубного лікаря тощо.
При визначенні чисельності середнього і молодшого медичного персоналу виходять із кількості ліжок за нормою та кількості посад на один цілодобовий пост.
Визначають також середньорічну кількість лікарських посад та лікарняних ліжок, враховуючи їх зміни протягом року.
Кількість лікарських посад – показник, що використовується для визначення витрат з амбулаторно-поліклінічного обслуговування населення. Згідно з діючими нормами на 10 тис. міського населення передбачено 11,8 посади лікаря, а для районних поліклінік сільських районів – 17,2.
Для дитячих поліклінік установлена норма: 1 лікар-педіатр на 1000 дітей до 14 років, а також 0,3 посади лікаря інших спеціальностей на 1000 дітей.
Кількість середнього і молодшого медичного персоналу встановлюють у поліклініках за нормами на одну лікарську посаду. Так, на одну посаду лікаря передбачається одна посада середнього медичного персоналу та дві посади на одну посаду хірурга. Кількість молодшого медичного персоналу обчислюють з розрахунку одна посада на кожну посаду лікаря-хірурга та одна посада на дві посади лікарів інших спеціальностей.
Лікарська посада є також розрахунковою одиницею для визначення витрат на утримання станцій швидкої медичної допомоги, лікарських здоровпунків тощо.
Кількість лікарських відвідувань – показник, що використовується для визначення витрат на придбання медикаментів і перев’язувальних засобів при амбулаторному обслуговуванні населення. Кількість відвідувань у поліклініці визначають виходячи з кількості лікарських посад, кількості годин роботи лікаря на день, норми прийому хворих на годину (в поліклініці – 5 чол. на годину, надання допомоги вдома – 2 чол. на годину) та кількості робочих днів на рік.
Наприклад, в поліклініці 10 посад дільничних терапевтів. Кількість годин роботи одного лікаря на день – 6 год. 30 хв., з них в поліклініці – 3 години, надання медичної допомоги вдома – 3,5 години. Кількість робочих днів на рік – 282. Тоді кількість лікарських відвідувань буде: К = 10*(3*5+3,5*2)*282 = 62040.
Кількість ліжко-днів – показник для визначення витрат на харчування хворих і придбання медикаментів. Його розраховують множенням середньорічної кількості ліжок на кількість днів функціонування ліжка протягом року. При цьому слід ураховувати, що кількість днів функціонування одного ліжка на рік по кожному профілю різна і визначається з урахуванням фактичних даних за минулі роки. Наприклад, середньорічна кількість ліжок складає 300, кількість днів функціонування одного ліжка протягом року – 310 днів, тоді кількість ліжко-днів буде 300*310 = 93000.
9.22. Система оплати праці медичних працівників
Найбільшу частину у видатках установ охорони здоров’я становлять видатки на оплату праці. Заробітна плата медичних працівників визначається виходячи із кількості цих працівників і посадових окладів з урахуванням доплат і надбавок згідно з “Умовами оплати праці працівників закладів охорони здоров’я та установ соціального захисту населення”, затвердженими наказом Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства охорони здоров’я України від 5 жовтня 2005 р. № 308/519.
Посадові оклади встановлюються з урахуванням кваліфікаційних вимог працівників на підставі штатного розпису і відображаються у тарифікаційному списку.
Оплата праці працівників здійснюється за фактично відпрацьований час, виходячи з посадового окладу, підвищень та надбавок, передбачених чинним законодавством. Заробітна плата працівника граничними розмірами не обмежується.
Лікарям-керівникам структурних підрозділів (відділень, кабінетів, лабораторій, відділів) схемні посадові оклади встановлюються із урахуванням кваліфікаційної категорії з підвищенням їхнього розміру на 10-25 відсотків у залежності від обсягу робіт, кількості лікарських посад згідно із штатним розписом у розмірах:
Старшим: медичним сестрам, фельдшерам, акушеркам, зубним технікам та іншим фахівцям з базовою та неповною вищою медичною освітою посадові оклади встановлюються з урахуванням відповідної кваліфікаційної категорії з підвищенням на 10 відсотків.
Керівникам закладів охорони здоров’я та їх структурних підрозділів (відділень, кабінетів, лабораторій, відділів) з числа середнього медичного персоналу схемні посадові оклади встановлюються із урахуванням кваліфікаційної категорії з підвищенням їхнього розміру на 10-20 відсотків у залежності від обсягу робіт, кількості посад згідно із штатним розписом у розмірах:
Крім того існують підвищення посадових окладів:
а) за наявність кваліфікаційної категорії:
б) за оперативне втручання:
в) за диплом з відзнакою:
г) у зв'язку зі шкідливими та важкими умовами праці:
- на 15 відсотків - відділення госпіталів для інвалідів війни, санаторії, санаторії-профілакторії для хворих із неактивними формами туберкульозу; інфекційні лікарні; кабінети інфекційних захворювань; заклади (відділення, палати) для хворих з ураженням спинного мозку, які супроводжуються паралічем нижніх (або верхніх та нижніх) кінцівок, відділення трансплантації кісткового мозку; санаторії для дітей з ураженням центральної-нервової системи з порушенням функції опорно-рухового апарату; відділення анестезіології, відділення (палати) інтенсивної терапії; відділення (палати): для опікових хворих, для хворих з гострими отруєннями, гнійної хірургії, хірургічні усіх профелей, для новонароджених та недоношених дітей; шкірно-венерологічні диспансери; рентгенівські, радіологічні та рентгенорадіологічні відділи, відділення, лабораторії; барокамери; відділення (кабінети) ультразвукової діагностики та ендоскопічні; заклади переливання крові; патологоанатомічні бюро; психотерапевтичні кабінети амбулаторно-поліклінічних закладів; лабораторії;
- на 25 відсотків - протичумні заклади, підрозділи; відділення, палати та кабінети для психічно-хворих, геріатричні пансіонати, відділення; групи для дітей з органічним ураженням нервової системи з порушенням психіки; будинки дитини, ясла, санаторії, відділення для дітей з органічним ураженням центральної нервової системи з порушенням психіки; психіатричні (психоневрологічні), наркологічні заклади, їх структурні підрозділи; станції (відділення) швидкої медичної допомоги; бароопераційні; бюро судово-медичної експертизи; психоневрологічні інтернати та геріатичні пансіонати, дитячі будинки інтернати для дітей з вадами фізичного або розумового розвитку; спеціалізовані медико-соціальні експертні комісії, центри медико-соціальної експертизи для психічно хворих; спеціалізовані: лікарняні заклади, диспансери, амблуаторнополіклінічні заклади, заклади швидкої медичної та невідкладної допомоги, санаторно-курортні заклади, медико-соціальні експертні комісії, що надають медичну допомогу тим, хто постраждав унаслідок аварії на ЧАЕС; санітарно-епідеміологічні станції, які працюють на забрудненій території.
- на 60 відсотків - центри з профілактики та боротьби зі СНІДом; заклади та спеціалізовані відділення (кабінети, палати) закладів охорони здоров’я, що призначені для лікування хворих на СНІД та ВІЛ-інфікованих; лабораторії та групи закладів охорони здоров’я, на які покладено органами охорони здоров’я обстеження населення на ВІЛ-інфекцію та дослідження крові, біологічних рідин, отриманих від хворих на СНІД та ВІЛ-інфікованих;
Крім того передбачаються працівникам закладів охорони здоров’я різні види надбавок:
а) за наявність почесного звання України, СРСР, союзних республік СРСР у розмірах:
- “заслужений” – на 20 відсотків посадового окладу,
- “народний” – на 40 відсотків посадового окладу.
За наявності двох або більше звань надбавка встановлюється за одним (вищем званням). Надбавка за почесні звання встановлюється працівникам, якщо їх діяльність за профілем збігається з наявним почесним званням;
б) за звання та використання в роботі іноземної мови:
- однієї європейської – 10 відсотків посадового окладу,
- однієї східної, угрофінської або африканської – 15 відсотків посадового окладу,
- двох і більше мов – 25 відсотків посадового окладу.
Ця надбавка не встановлюється працівникам, для яких вимогами для зайняття посади передбачено знання іноземної мови, що підверджено відповідним документом;
в) за високі досягнення у праці, виконання особливо важливої роботи, складність, напружність у роботі – у розмірі до 50 відсотків посадового окладу. Граничний розмір зазначених надбавок для одного працівника не повинен перевищувати 50 відсотків посадового окладу. У разі несвоєчасного виконання завдань, погіршення якості роботи і порушення трудової дисципліни зазначенні надбавки зменшуються або скасовуються. Працівникам закладу, установи надбавки установлюються керівником, а керівнику та його заступникам – органом вищого рівня, у межах фонду оплати праці.
Крім того передбачаються працівникам закладів охорони здоров’я різні доплати:
а) за науковий ступінь:
- “доктор наук” – на 25 відсотків посадового окладу;
- “кандидат наук” – на 15 відсотків посадового окладу;
б) вчене звання:
- "професор" - на 33 відсотки посадового окладу;
- "доцент, старший науковий співробітник" - на 25 відсотків посадового окладу. Зазначенні доплати проводяться, якщо діяльність працівників за профілем збігається з наявним науковим ступенем.
в) за роботу нічний час:
Перелік посад та підрозділів, за роботу в яких проводиться зазначена доплата, затверджується керівником закладу за погодженням з профспілковим комітетом. Цей перелік не підлягає щорічному перезатвердженню, але у разі потреби до нього можуть вноситися зміни і доповнення.
г) за суміщення професій (посад), виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника – до 50 відсотків посадового окладу за основною посадою; за розширення зони обслуговування або збільшення обсягу робіт – до 50 відсотків посадового окладу працівника.Зазначені види доплат встановлюються працівникам за умови виконання ними роботи меншою чисельність працівників, ніж за встановленими нормами. Керівникам закладів охорони здоров’я – лікарям та їх заступникам – лікарям дозволяється вести у закладах, у штаті яких вони є, роботу за спеціальністю у межах робочого часу за основною посадою з виплатою їм до 25 відсотків посадового окладу лікаря відповідної спеціальності.
Основним документом, згідно з яким установлюються посадові оклади медичних працівників, є тарифікаційний список, який складають одночасно з кошторисом.
Заробітну плату адміністративно-господарського персоналу розраховують згідно із затвердженими посадовими окладами на підставі штатного розпису.
Працівники установ охорони здоров’я можуть преміюватися за досягнення кращих результатів у роботі за встановленими показниками. На зазначені цілі керівник установи охорони здоров’я має право використовувати визначений за кошторисом фонд заробітної плати.
Вищевказані видатки по оплаті праці працівників установ охорони здоров’я плануються по категорії “Оплата праці працівників бюджетних установ”.
9.23. Планування видатків установ охорони здоров’я
Видатки установ охорони здоров’я згідно з економічною класифікацією включають поточні видатки, а саме: оплату праці працівників бюджетних установ, нарахування на заробітну плату, придбання предметів і матеріалів, видатки на відрядження, оплату послуг з утримання бюджетних установ, оплату комунальних послуг та енергоносіїв та інші; а також капітальні видатки: придбання капіталу, в тому числі придбання обладнання і предметів довгострокового користування, капітальне будівництво та капітальний ремонт.
Категорія витрат “Придбання предметів постачання і матеріалів, оплата послуг та інші видатки” включає закупівлю матеріалів, канцелярського обладнання, предметів для поточних господарських потреб, продуктів харчування, медикаментів та перев’язувальних матеріалів, довідкової, офіційної та періодичної літератури.
Видатки на харчування визначають за встановленими нормами. Їх розраховують із раціону харчування, що визначає добову норму набору продуктів у роздрібних цінах на ці продукти. Витрати обчислюють виходячи з середньорічної кількості ліжок, кількості днів функціонування ліжка на рік і грошової норми на харчування хворого в день.
Видатки на придбання обладнання та інвентарю включають придбання малоцінних та швидкозношуваних предметів з терміном служби менше року, реактиви, хімікалії, спеціальний посуд. Перелік інвентаря, обладнання для лікарень, поліклінік та інших установ охорони здоров’я визначають у межах табеля обладнання, що затверджується Міністерством охорони здоров’я.
Видатки на придбання м’якого інвентаря та обмундирування включають придбання постільної білизни, спецівки, захисного одягу, захисного та спеціального взуття, штор, занавісок та інші.
Оплата послуг з утримання установ охорони здоров’я включає оплату транспортних послуг та утримання транспорту, ремонт обладнання та інвентаря, поточний ремонт будівель та споруд, ремонт м’якого інвентаря і обмундирування, технічне обслуговування комп’ютерної, розмножувальної та медичної техніки
До категорії витрат “Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” належать платежі з оплати установами охорони здоров’я комунальних послуг та енергоносіїв: оплата теплопостачання, водопостачання і водовідведення, електроенергії, природного газу, оплата інших видів енергії (вугілля, дров, мазуту), оплата інших комунальних послуг (ліфт, сміттєпровід).
Категорія “Придбання основного капіталу” включає видатки на придбання обладнання і предметів довгострокового користування, в тому числі придбання спецавтомобілів, приладів, машин, іншого виробничого обладнання, а також невиробничого обладнання і предметів довгострокового користування: меблів, комп’ютерної та розмножувальної техніки, обладнання для їдалень. Ця категорія передбачає також видатки на капітальне будівництво та капітальний ремонт.
Спрямування коштів на придбання обладнання, капітальний ремонт та інші капітальні видатки в умовах обмеженості бюджетних ресурсів здійснюється за умови повного забезпечення фінансування поточних невідкладних витрат установи в цілому.
9.24. Видатки на заклади культури і мистецтва
В Україні заклади культури і мистецтва виконують велику роботу з культурного обслуговування населення, сприяють розвитку народної творчості.
У 1992 році Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про культуру, де визначені правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури та її спрямованість на такі цілі:
Фінансування культури здійснюється на нормативній основі за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів та додаткових джерел фінансування.
Держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України.
Фінансування видатків на культуру із зведеного бюджету Чернівецької області склало у 2001 році 11980,4 тис. грн., у 2002 році 14311,8 тис. грн., у 2003 році 19200,1 тис. грн.
З метою фінансової підтримки і захисту закладів, підприємств і організацій культури в умовах ринкової економіки, цільового використання коштів, що відраховуються на потреби культури, можуть створюватися республіканський та місцеві фонди розвитку культури.
Надання платних послуг закладами культури і мистецтв повинно забезпечувати максимально ефективні умови їх отримання, сприяти скороченню втрат робочого часу, більш повному задоволенню культурних потреб населення, створювати сприятливе середовище для максимального залучення позабюджетних джерел фінансування їх діяльності. У разі одержання коштів з інших джерел бюджетні асигнування установ культури не зменшуються. Заклади культури можуть надавати платні послуги, які є додатковими джерелами фінансування, це зокрема:
- проведення вистав, театральних і музичних постановок, концертів, оперних і балетних спектаклів, інших постановок, діяльність артистичних груп, труп, оркестрів; проведення концертів-презентацій, фестивалів, бенефісів, естрадних шоу, циркових вистав, демонстрація кіно-відеофільмів тощо;
- навчання у школах, студіях, заняття в літературно-музичних вітальнях, ігрових кімнатах для дітей, у гуртках гри на музичних інструментах, співу, акторської майстерності, класичного, народного, бального і сучасного естрадного танцю, кіно-, фото-, образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва;
- навчання на курсах іноземних мов, швидкого читання, крою і шиття, в’язання, вишивки, моделювання одягу, кулінарії, машинопису, стенографії, технічної творчості, комп’ютерної підготовки, фізкультурно-оздоровчих напрямів;
- проведення спектаклів і концертів художньої самодіяльності, театралізованих свят, фестивалів, конкурсів, обрядових заходів, виставок книг і творів образотворчого мистецтва, вечорів відпочинку, танцювальних вечорів, балів, дискотек;
- розробка сценаріїв, постановочна робота і проведення заходів за заявками підприємств, установ і організацій;
- користування атракціонами, ігровими автоматами, настільними і комп’ютерними іграми, більярдами, тирами;
- обслуговування екскурсійних груп і окремих відвідувачів на територіях та в приміщеннях музеїв, виставок;
- додаткові бібліотечні послуги (позачергове користування літературою підвищеного попиту під заставу, нічний абонемент, продовження терміну користування документами, користування каталогами і журналами мод, інформаційно-бібліотечне обслуговування підприємств, підготовка аналітичних довідок, надання послуг в оформленні реєстраційних документів користувачів бібліотек);
- роздрібна торгівля сувенірами, виробами народних промислів, декоративно-ужиткового мистецтва в неспеціалізованих магазинах;
- прокат музичних інструментів, культурно-спортивного інвентаря, сценічних костюмів, театрального реквізиту, платівок, магнітофонних і відеокасет із записами, експозиційного обладнання;
- фотокопіювання, репродукування, ксерокопіювання з книжок, брошур, газет, журналів, музейних експонатів, документів з фондів бібліотек, музеїв;
Доходи, одержані від надання платних послуг, спрямовуються насамперед на відшкодування витрат, пов’язаних із наданням цих послуг, сплату податків, обов’язкових згідно чинного законодавства внесків, відрахувань, зборів, платежів. У першу чергу, доходи від надання платних послуг мають спрямовуватися на покриття потреби в коштах на заробітну плату працівників і нарахувань на неї, оплату витрат, пов’язаних із господарським утриманням закладу, інші невідкладні витрати закладу в цілому. Прибуток, який залишається після виплат вищезазначених сум, може спрямовуватися на придбання обладнання, капітальний ремонт приміщень, матеріальне заохочення працівників.
Розмір витрат на утримання закладів культури визначається на підставі затвердженого кошторису доходів і видатків.
Згідно бюджетної класифікації до закладів культури і мистецтва належать:
- мистецтво: творчі спілки, театри, філармонії, музичні колективи і ансамблі та інші мистецькі заходи;
- культура: бібліотеки, музеї та виставки, заповідники, палаци і будинки культури, клуби, школи естетичного виховання дітей;
- кінематографія;
- архівна справа;
- інші заклади та заходи у галузі культури та мистецтва.
Планування видатків закладів культури здійснюється за категоріями економічної класифікації видатків бюджету, які передбачають цільове використання та розмежування коштів на поточні і капітальні видатки. Поточні видатки включають: оплату праці працівників бюджетних установ; нарахування на заробітну плату; придбання предметів постачання і матеріалів, оплату послуг та інші видатки; оплату комунальних послуг та енергоносіїв.
У складі поточних видатків значну питому вагу займають видатки по категорії “Оплата праці працівників бюджетних установ”, яка включає оплату праці працівників закладів культури за встановленими окладами, ставками всіх штатних працівників; оплату праці по трудових угодах; надбавки та доплати обов’язкового характеру; надбавки, що носять стимулюючий характер; премії; матеріальну допомогу.
Категорія “Нарахування на заробітну плату” включає в себе нарахування на фонд оплати праці установи.
Категорія “Придбання предметів постачання і матеріалів, оплата послуг та інші видатки” включає придбання канцелярського, креслярського, письмового приладдя і матеріалів; оплату транспортних послуг та утримання транспортних засобів; поточний ремонт обладнання, інвентаря та будівель, технічне обслуговування обладнання, видатки, пов’язані з технічним обслуго-вуванням обладнання, комп’ютерної, розмножувальної та іншої техніки; послуги зв’язку.
Категорія “Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” включає оплату теплопостачання, водопостачання і водовідведення, електроенергії, природного газу, інших комунальних послуг (утримання в чистоті будівель, дворів, вивіз сміття, дезинфекція приміщень, плата за радіоточки); інших енергоносіїв (дров, вугілля, торфу).
Капітальні видатки включають видатки на придбання основного капіталу.
Категорія “Придбання основного капіталу” передбачає видатки на поповнення музейних фондів, книг та періодичної літератури для бібліотечних фондів; видатки на випуск та придбання підручників для бібліотечних фондів; на придбання канцелярських меблів, комп’ютерної та розмножувальної техніки, спортивного обладнання, протипожежного приладдя, обладнання для буфетів, тощо, включаючи автомобілі, що використовуються на невиробничі цілі. Також до цієї категорії відносяться видатки на капітальний ремонт, реконструкцію та реставрацію будівель і споруд.
За основу фінансування музеїв береться норматив музейних фондів на одного працівника.
По деяких закладах культури і мистецтва, що знаходяться на госпрозрахунку, планується надання з бюджету дотацій на розмір витрат, що не покривається власними доходами. Дотації надаються на покриття збитків національних театрів, філармоній, музичних колективів і ансамблів та інших мистецьких закладів.
9.25. Видатки на фізичну культуру і спорт
Заходи з фізичної культури і спорту фінансуються за рахунок державного, місцевих бюджетів, коштів професійних союзів, добровільних спортивних товариств, благодійних внесків і пожертвувань.
Із зведеного бюджету Чернівецької області на фінансування фізичної культури і спорту у 2001 році було виділено 3400,3 тис. грн., у 2002 році – 4096,2 тис, грн., у 2003 році – 4689,7 тис. грн.
Згідно з бюджетною класифікацією до видатків на фізичну культуру і спорт належать:
Зведене планування витрат на фізичну культуру і спорт здійснюється на підставі показників, які характеризують спортивний захід. Так, видатки на утримання національних збірних команд України визначаються, виходячи із кількості штатних команд і середніх витрат у розрахунку на одну команду, що склалися в попередні роки, з урахуванням факторів, що можуть вплинути на їх величину в прогнозованому році. Окремо визначається фонд оплати праці працівників штатних збірних, враховуючи чисельність таких працівників і їх середньомісячну заробітну плату.
Видатки на проведення навчально-тренувальних зборів і спортивних змагань плануються на підставі кількості учасників змагань, кількості людино-днів участі у змаганнях і середніх витрат на один людино-день участі у змаганнях.
Видатки на навчально-тренувальну роботу спортивних шкіл визначаються, виходячи із середньої кількості учнів спортивних шкіл усіх типів і середнього розміру витрат на одного учня. Окремо планується оплата праці штатних працівників спортивних шкіл, виходячи з їх чисельності і середньомісячної заробітної плати.
Видатки на фінансову підтримку спортивних споруд розраховуються, виходячи із кількості споруд, що повністю утримуються за рахунок бюджетних коштів, кількості споруд, що отримують фінансову підтримку, і середнього розміру витрат на відповідну групу споруд. Фонд оплати праці розраховується згідно з чисельністю працівників за штатним розписом і їх середньомісячною заробітною платою.
Витрати на фінансову підтримку громадських організацій розраховуються у тому ж порядку, що і витрати на заходи з фізичної культури і спорту.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Соціальний захист, середньорічна кількість учнів, діто-день, кількість педагогічних ставок, середня ставка заробітної плати вчителя в місяць, процент госпіталізації, оборот ліжка, потреба в лікарняних ліжках, кількість лікарських відвідувань, ліжко-день.
Тести
а) річного доходу сім’ï;
б) середньомісячного доходу кожного члена сім'ї;
в) середньомісячного доходу сім’ï;
г) кількості членів сім’ї.
а) опікун звільнений від виконання обов’язків опікуна чи піклувальника дитини;
б) працевлаштування дитини;
в) взяття шлюбу дитиною до досягнення нею 18-річного віку;
г) всі попередні відповіді правильні.
3. Зарплата педпрацівника залежить від:
а) кількості учнів;
б) кількості класів;
в) педнавантаження, освіти;
г) закладу освіти.
4. Посадовий оклад директора школи залежить від:
а) кількості класів;
б) кількості учнів;
в) кількості педставок;
г) рівня школи.
5.При плануванні видатків на харчування по дошкільному виховному закладу враховують:
а) кількість дітей;
б) кількість груп;
в) діто-день;
г) кількість ліжок.
а) державного бюджету;
б) місцевих бюджетів, додаткових джерел;
в) додаткових джерел;
г) підприємницьких структур.
а) груп;
б) студентів;
в) педставок;
г) працюючих.
а) балу успішності;
б) кількості студентів;
в) кількості груп;
г) рівня закладу.
а) кількості студентів та нормативної наповненості груп;
б) кількості педставок;
в) кількості працівників;
г) виду закладу.
а) кількість ліжок;
б) ліжко-день;
в) кількість лікарських посад;
г) кількість хворих.
11. При плануванні видатків на медикаменти по поліклініці враховують:
а) кількість хворих;
б) кількість лікарів;
в) кількість лікарських відвідувань;
г) кількість ліжко-днів.
12. Кількість посад лікарів в лікарні залежить від:
а) кількості ліжок;
б) кількості хворих;
в) кількості лікарських відвідувань;
г) виду лікарні.
13. Кількість середнього і молодшого медперсоналу в поліклініці встановлюють:
а) на кількість хворих;
б) за нормами на лікарські відвідування;
в) за нормами на одну лікарську посаду;
г) на кількість ліжок.
14. Лікарям всіх спеціальностей, які отримали диплом з відзнакою після закінчення медінституту, протягом 5 років підвищується заробітна плата на:
а) 10%;
б) 12%;
в) 5%;
г) 15%.
15. Посадовий оклад керівника структурного підрозділу з числа лікарів закладу охорони здоров’я залежить від:
а) кількості ліжок;
б) кількості лікарських посад;
в) кількості хворих;
г) виду закладу.
ТЕМА 10
ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ НА ОБОРОНУ ТА УПРАВЛІННЯ
10.1 Система органів та склад видатків на державне управління
Управління є однією з основних функцій держави. Набуття Україною незалежності вимагало побудови власної ефективної системи державного управління, адекватної новим політичним і соціально-економічним умовам. Потрібно було створити багато нових служб, функції яких раніше здійснювали загальносоюзні органи управління. Переведення народного господарства на нові умови господарювання привело до виводу з системи жорсткого управління з боку держави великої кількості підприємств, також розпочалася передача багатьох функцій центральних органів органам місцевого самоврядування. Наслідком таких кардинальних змін в організації управління державою став перерозподіл функцій центральних і місцевих органів управління з одночасно стрімким і не завжди виправданим зростанням чисельності управлінського апарату і видатків на його утримання.
В Україні за нинішніх умов створення демократичної правової держави з соціально орієнтованою економікою постало завдання сформувати ефективну систему державного управління, оновити зміст діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Вирішенню цього завдання сприятиме проведення адміністративної реформи, яка надасть змогу державі ефективно виконувати свої функції з управління економікою.
Адміністративна реформа в Україні – це не короткочасна кампанія, а комплекс заходів, розрахованих на тривалу перспективу розвитку держави. Зміни у структурі центральних органів виконавчої влади передбачають перерозподіл функцій управління або уточнення функцій чи статусу решти з них. Зміни стосуються насамперед якісної сторони управління. Щодо визначення кількісних показників скорочення штатів, то для розрахунку чисельності апарату управління на державному рівні експертна оцінка є недостатньою.
Головна мета адміністративної реформи вдосконалення регулюючої, розпорядчої та контрольної функції органів виконавчої влади, підвищення їхньої відповідальності, чіткий розподіл повноважень, ефективна взаємодія з іншими гілками влади, запровадження дієвого механізму контролю за функціонуванням органів виконавчої влади.
До системи органів державної влади в Україні входять: законодавча, виконавча та судова влада.
Видатки на державне управління включають витрати:
До складу видатків на судову владу належать видатки на утримання: Конституційного Суду України, Верховного Суду України, обласних, районних (міських) судів, Вищого господарського суду, господарських і військових судів.
На державне управління спрямовуються кошти бюджетів усіх рівнів. З Державного бюджету України фінансуються видатки на функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади, утримання Президента України та його апарату, фінансових і фіскальних органів, загальне планування і статистичної служби. З республіканського бюджету Автономної Республіки Крим утримуються органи влади Автономної Республіки Крим. З обласних, районних та місцевих бюджетів здійснюються видатки на утримання відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування.
На фінансування видатків на державне управління із зведеного бюджету Чернівецької області було виділено у 2001 році 15396,6 тис. грн., у 2002 році – 19725,2 тис. грн., у 2003 році – 25545,5 тис. грн.
Планування видатків на утримання органів державної влади здійснюється у формі складання індивідуальних і зведених кошторисів. Індивідуальні кошториси складаються по конкретному органу державного управління. На рівні міністерств складаються зведені кошториси, які включають доходи і видатки інших індивідуальних кошторисів підпорядкованих установ.
Формування кошторису здійснюється на підставі лімітної довідки про асигнування із бюджету, яку надсилає вищестоящий орган усім підпорядкованим установам у двотижневий термін після затвердження бюджету, з якого проводиться фінансування. При визначенні витрат враховується об’єктивна потреба в коштах органів державної влади, виходячи із обсягів і характеру виконуваної роботи, штатної чисельності та намічених заходів щодо скорочення витрат.
Кошторис затверджується керівником відповідного вищестоящого органу не пізніше, ніж через місяць після затвердження бюджету, з якого проводиться фінансування. Разом з кошторисом затверджується штатний розпис органів державної влади, включаючи їхні структурні підрозділи, які утримуються за рахунок спеціальних чи інших позабюджетних коштів. У штатному розписі вказуються кількість штатних одиниць у розрізі структурних підрозділів, посадові оклади на кожну посаду і місячний фонд оплати праці у розрахунку на одну посаду.
У дохідній частині кошторису органів державної влади зазначаються планові обсяги бюджетних асигнувань, що надаються на їх утримання, а також надходження з інших джерел, одержання яких передбачено відповідними нормативно-правовими актами. У видатковій частині кошторису зазначається загальна сума витрат з розподілом їх за категоріями видатків економічної класифікації:
10.2 Оплата праці та соціальний захист працівників органів державного управління
Кошти на оплату праці займають найбільшу питому вагу у складі видатків органів влади і управління. Працівники цих органів мають статус державних службовців. Оплата їхньої праці здійснюється на основі закону України "Про державну службу" від 16.12.1993р.
Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.
Посадові оклади державних службовців установлюються залежно від складності та рівня відповідності виконуваних службових обов’язків. Постановою Кабінету Міністрів України від 09.03.2006р. №268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" встановлені схеми посадових окладів вище вказаних працівників. Заступникам керівників, заступникам керівників структурних підрозділів, посади яких не передбачені цією постановою, посадові оклади встановлюються на 3-7% нижче посадового окладу відповідного керівника.
Усі посади в органах державної служби поділяються на сім категорій. Критерії поділу посад за категоріями: організаційно-правовий рівень органу; обсяг і характер компетенції на конкретній посаді; роль і місце посади в структурі державного органу.
До посадових окладів в органах державної служби встановлені надбавки за ранги державних службовців. Відповідно до семи категорій посад встановлено 15 рангів. Кожній категорії відповідає по 3 ранги: І категорія посад - 1,2,3; ІІ категорія посад - 3,4,5; ІІІ категорія посад - 5,6,7; ІV категорія посад - 7,8,9; V категорія посад - 9,10,11; VІ категорія посад - 11,12,13; VІІ категорія посад - 13,14,15.
Ранг державному службовцю присвоюється відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Ранг присвоюється керівником державного органу, в межах якого працює державний службовець. Для присвоєння чергового рангу в межах категорії державний службовець повинен відпрацювати на займаній посаді 2 роки. За виконання особливо відповідальних завдань в межах категорії державному службовцю черговий ранг може бути присвоєний достроково.
Державний службовець може бути позбавлений рангу тим органом, який присвоїв йому цей ранг. У трудовій книжці обовязково робиться запис про присвоєння, зміну або позбавлення рангу.
На розмір оплати праці державних службовців впливає стаж їхньої роботи в державних органах. Щомісячні надбавки за вислугу років встановленні відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 20.12.1993р. №1049 "Про надбавки за вислугу років для працівників органів державної виконавчої влади" в таких розмірах залежно від стажу державної служби:
- понад 3 роки - 10% посадового окладу + ранг;
- понад 5 років - 15% посадового окладу + ранг;
- понад 10 років - 20% посадового окладу + ранг;
- понад 15 років - 25% посадового окладу + ранг;
- понад 20 років - 30% посадового окладу + ранг;
- понад 25 років - 40% посадового окладу + ранг.
Постановою встановлено надбавку за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи:
Спеціалістам і службовцям встановлюється доплата:
Щомісячно здійснюється преміювання працівників відповідно до їх особистого вкладу в загальні результати роботи у розмірі 25% середньомісячної зарплати.
Працівникам надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань та допомога на оздоровлення у розмірі, що не перевищує середньомісячної зарплати працівника.
Працівникам органів державної влади й управління виплачується:
а) надбавка за знання та використання в роботі іноземної мови:
б) доплата за науковий ступінь:
в) надбавка за почесне звання:
Доплата за науковий ступінь та надбавка за почесне звання виплачується працівникам, якщо їх діяльність збігається за профілем з науковим ступенем або почесним званням.
Державному службовцю надається відпустка на 30 календарних днів. Якщо державний службовець має стаж державної служби 10 років, то йому надається додаткова оплачувана відпустка на 5 календарних днів, а починаючи з 11 року роботи ця відпустка збільшується на 2 календарні дні за кожний наступний рік. Але тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.
Пенсія державному службовцю виплачується за рахунок держави. На одержання пенсії державного службовця мають право особи, які досягли: чоловіки 60 років (стаж 25 років), жінки 55 років (стаж 20 років), у тому числі стаж державної служби не менше 10 років і за умови виходу на пенсію з роботи державної служби. Зазначеним особам пенсія призначається у розмірі 80% середньомісячного заробітку. Але за кожний повний рік роботи на державній службі пенсія збільшується на 1% заробітку. Проте максимальний розмір пенсії не повинен перевищувати 90%.
Державному службовцю, який працював на державній службі не менше 10 років, при виході на пенсію надається грошова допомога у формі 10 посадових окладів і може бути присвоєний позачерговий ранг.
10.3 Планування видатків на державне управління
При визначенні розмірів видатків на утримання обласних, районних, міських, селищних і сільських рад та їх виконавчих органів їм рекомендується дотримуватись типових штатів, які встановлені постановами Кабінету Міністрів України. У кошторисі доходів і видатків плануються видатки в розрізі категорій економічної класифікації.
Так, по категорії ”Оплата праці працівників бюджетних установ” плануються видатки на підставі штатного розпису, який передбачає місячний фонд оплати праці кожного конкретного органу державної влади. Річний фонд оплати праці обчислюється шляхом множення місячного фонду оплати праці на 12 місяців.
Видатки по категорії “Нарахування на зарплату” залежать від видатків попередньої категорії і плануються у розмірі 36,5%.
Планування видатків по категорії “Видатки на відрядження” здійснюється, виходячи із кількості та тривалості відряджень, а також віддаленості населених пунктів призначення, до яких плануються відрядження.
Видатки по категорії “Оплата комунальних послуг та енергоносіїв” визначаються, виходячи з фактичних аналогічних видатків за попередній період, а також розміру заборгованості перед відповідними організаціями за перелічені види послуг (теплопостачання, водопостачання, енергією, природний газ).
Придбання предметів постачання та матеріалів для управлінсько-адміністративних цілей, обладнання та предметів довгострокового користування, капітальне будівництво та капітальний ремонт в органах влади та управління здійснюється в межах наявних коштів у відповідних бюджетах.
Фінансування і оплата рахунків органів влади й управління, які утримуються за рахунок державного бюджету, здійснюється органами Державного казначейства за наявності даних про територіальне розташування мережі установ на відповідній території та на підставі затверджених кошторисів доходів і видатків.
За умови економічної кризи і хронічної нестачі бюджетних коштів фінансування управлінських органів здійснюється в розмірах, необхідних лише для забезпечення поточної діяльності. Це кошти на оплату праці, в тому числі на покриття заборгованості за попередні роки, відрахування до державних цільових фондів та господарське утримання установ і організацій.
Уряд завжди опікується проблемами підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів, які надаються на потреби управління. Тому останнім часом було вжито низку заходів, спрямованих на виконання цього завдання. Так поставлено за мету скоротити штатну чисельність органів виконавчої влади, обмежити обсяги преміювання, надання допомог, встановлення надбавок до посадових окладів. Нині доводяться ліміти витрат на утримання легкового і спеціального автотранспорту, заборонено придбання мобільних телефонів і легкових автомобілів.
10.4. Видатки на національну оборону
Оборона України згідно із Законом України “Про оборону України”, прийнятим у 1992 році, з останніми змінами і доповненнями від 5.10.2000 року № 2020-ІІІ це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.
Оборонні видатки – це грошові витрати на підготовку оборони держави, що включають утримання Збройних Сил, розвиток оборонної промисловості, воєнні дослідження, а також видатки на ліквідацію їхніх наслідків.
Оборонні видатки розподіляються на три групи: прямі, побічні та приховані.
Прямі оборонні видатки охоплюють витрати оборонних міністерств та відомств і складають основну частку оборонних видатків. До них належать: витрати на утримання та навчання особового складу Збройних Сил, придбання, утримання та експлуатацію озброєння, воєнної техніки та майна, видатки на цивільну оборону, воєнну допомогу іноземним державам та деякі інші. Прямі оборонні видатки розподіляються на поточні та капітальні.
До поточних видатків належать витрати, пов’язані в основному з підтримкою бойової могутності Збройних Сил на досягнутому рівні (грошове утримання військовослужбовців та заробітна плата вільнонайманого персоналу, витрати на медичне обслуговування, витрати, пов’язані з експлуатацією та ремонтом воєнної техніки).
До капітальних належать видатки, які відображають процес матеріально-технічного переоснащення Збройних Сил та розвиток оборонної інфраструктури (купівля озброєння та воєнної техніки, військове будівництво).
Побічні оборонні видатки – це витрати, пов’язані з утриманням Збройних Сил, гонкою озброєнь, ліквідацією наслідків війн (відсотки та погашення державного боргу, пенсії та допомога ветеранам війни, інвалідам, сім’ям загиблих, витрати щодо відбудови руйнувань, спричинених війною, виплати репарацій тощо).
Приховані оборонні видатки за своїм характером та значенням належать до оборонних видатків, але проходять за кошторисами цивільних міністерств і відомств.
Згідно з функціональною класифікацією видатків з державного бюджету виділяються асигнування на:
Витрати на оборону об’єктивно зумовлені необхідністю захисту інтересів держави в міжнародному співтоваристві. Розмір витрат визначається передусім воєнною доктриною, яку затверджує Парламент, виходячи з співвідношення різних воєнних угруповань у світі, напрямків зовнішньої політики України.
Витрати на оборону в кожному бюджетному році визначається за встановленими нормами грошових видатків на різні потреби армії і флоту. Фінансування здійснюється за кошторисом Міністерства оборони України. У ньому визначаються видатки на оплату поставок озброєння, техніки, палива, продовольства, матеріальних засобів, виплату заробітної плати військовослужбовцям, грошового утримання рядовому і сержантському складу військ.
Крім того, в кошторисах передбачають витрати на забезпечення господарсько-побутового облаштування військ, фінансування капітального будівництва, ремонт зброї та побутової техніки.
Всі витрати здійснюються з державного бюджету. Міністерство оборони України складає зведений кошторис витрат і надає його Міністерству фінансів України для включення до бюджету. Міністерство фінансів України розглядає поданий кошторис щодо обгрунтування розрахунків, норм витрат. За необхідності в кошторис можуть вноситися корективи і уточнення.
У процесі виконання бюджету здійснюється контроль за витрачанням коштів з боку як Міністерства фінансів України, так і з боку фінансових служб у військових частинах під керівництвом Головного фінансового управління.
У сучасних умовах критерієм ефективності Збройних Сил є не кількісні показники, а якісні. Але якщо провести аналіз чисельності Збройних Сил на 1000 чоловік населення у порівнянні з постсоціалістичними країнами, враховуючи той фактор, що Україна є позаблоковою державою, можна зробити висновок, що наша армія не надто велика при існуванні реальних зовнішніх загроз. Так, кількість військовослужбовців Збройних Сил на 1000 чоловік населення у 1998 році в Україні була 6,8 чол., у Білорусії – 7,9 чол., Росії – 8,4 чол., Азербайджані – 8,6 чол., Румунії – 10 чол., Болгарії –12,2 чол., Хорватії – 12,3 чол., Вірменії – 15,9 чол.
Думка про те, що оборонні видатки в Україні надто великі, є хибною. Навіть якщо зовсім не передбачати коштів на оборону, то це не перекриє нестачі коштів державного бюджету, не зупинить падіння вітчизняного виробництва і життєвого рівня населення, а навпаки, призведе до погіршення економічного стану та розбалансування держави як системи. Крім того, держава не мала і немає на сьогодні ефективних механізмів запобігання спрямуванню асигнувань, передбачених для оборонних витрат на інші цілі. Не можна чітко визначити, як були використані дані ресурси, чи сприяли вони економічному зростанню, чи, навпаки, гальмували його. Отже, причина криється не у великих оборонних видатках, а в явищах і процесах.
Неадекватне скорочення оборонних видатків не дає можливості провести реформування Збройних Сил України, забезпечити соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей.
Подальше різке зменшення чисельності Збройних Сил України уже неможливе, оскільки тоді для забезпечення виконання завдань, поставлених перед Збройними Силами, необхідно буде замінити наявні види озброєння і воєнної техніки новітніми зразками, вирішити низку проблем щодо повного відновлення оперативної і бойової підготовки, заміни засобів звязку, системи управління тощо.
Оборона належить до складних систем, тому зменшення оборонного бюджету до критичної межі може призвести не тільки до неконтрольованих процесів в оборонній сфері, а й до розбалансування державної системи в цілому. Насамперед слід визначити частку оборонного бюджету від загальної суми видатків державного бюджету. В Україні у 1999 році ці витрати становили 4,5 відсотка і були найменшими серед сусідніх держав та інших країн світу (у США – близько 18 відсотків федерального бюджету, в більшості європейських держав ця частка перевищувала 10 відсотків, у Росії – 19 відсотків).
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Тести
1. Видатки на функціонування законодавчої, виконавчої, судової влади фінансуються з:
а) обласного бюджету;
б) консолідованого бюджету;
в) державного бюджету;
г) республіканського бюджету АРК.
2. Посадові оклади державних службовців залежать від:
а) освіти;
б) складності і рівня відповідальності виконуваних службових обов’язків;
в) стажу роботи;
г) рівня державного органу управління.
а) закладах освіти;
б) закладах охорони здоров’я;
в) вищих навчальних закладах;
г) органах державної влади і управління.
а) керівник державного органу, в межах якого він працює;
б) керівник вищестоячого органу;
в) МФУ;
г) жодна відповідь неправильна.
а) бюджету АРК;
б) державного бюджету;
в) обласного бюджету;
г) зведеного бюджету.
а) МФУ;
б) Державне казначейство України;
в) Міністерство оборони України;
г) заклад оборони.
ТЕМА 11
ВИДАТКИ БЮДЖЕТУ НА ОБСЛУГОВУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ
11.1 Суть та види державного боргу
Існування державного боргу на сьогодні є об’єктивно обумовленим явищем для країн з ринковою економікою. У період трансформації економіки питання державного боргу є актуальним і для України. Кожна держава, бажаючи найефективніше використати свої фінансові ресурси, активізувати підприємницьку діяльність, намагається залучити додатковий капітал, що є передумовою виникнення державного боргу. Невміння держави жити на власні кошти є основною причиною виникнення, а невміння використовувати залучені фінансові ресурси – зростання державного боргу.
Проблема державного боргу набула актуальності у другій половині ХХ століття, коли держави стали неспроможними акумулювати у бюджеті достатні фінансові ресурси для виконання своїх функцій і почали застосовувати боргову політику, позичаючи на внутрішньому та зовнішньому ринках.
Державний борг – це сума заборгованості держави перед кредиторами.
Головними причинами створення і збільшення державного боргу є:
Державний борг складається з:
За останні роки прослідковується тенденція до постійного збільшення обсягу державного боргу України (див. дані табл.). Так, із 40430 млн.грн. у 1998 році його сума збільшилася до 67720 млн.грн. у 2002 році. Згідно з розрахунками, здійсненими на виконання положень п.16 статті 2 Бюджетного кодексу України, граничний розмір державного боргу на кінець 2003 року прогнозується у сумі 65346 млн.грн., або на 2374 млн.грн. менше, ніж відповідний показник на кінець 2002 року. Такий стан справ повністю відповідає вимогам, викладеним у Постанові Верховної Ради України “Про основні напрямки бюджетної політики на 2003 рік” щодо недопущення збільшення порівняно з поточним роком обсягу державного боргу в абсолютній величині.
Структура державного боргу України за 1998-2003 роки
млн.грн.
Показники |
1998 |
1999 |
2000 |
2001 |
2002 |
2003 |
Державний борг України |
40431 |
63665 |
64253 |
67087 |
67720 |
65346 |
Державний внутрішній борг |
11360 |
14977 |
20781 |
20994 |
20561 |
19269 |
Державний зовнішній борг |
29071 |
48688 |
43472 |
46093 |
47159 |
46077 |
Частка внутрішнього боргу, % |
28 |
24 |
32 |
31 |
30 |
30 |
Частка зовнішнього боргу, % |
72 |
76 |
68 |
69 |
70 |
70 |
Протягом 1998-2003 років прослідковується також і зростання внутрішнього державного боргу, розміри якого постійно збільшуються, хоча на кінець 2003 року прогнозується незначне зменшення. Однак, значно більшу питому вагу в складі державного боргу займає зовнішній державний борг. Як видно, з вище наведених даних, найбільшу частку в обсязі державного боргу він займав у 1999 році – 76% або 48688 млн. грн. За результатами 2000 року вперше в історії незалежної України спостерігається суттєве скорочення зовнішнього боргу. У порівнянні з 1999 роком, обсяг боргу скоротився майже на 2,3 млрд. доларів США, або на 18,3 відсотка, і склав на початок 2001 року 10,2 млрд. доларів США. Основними факторами такого скорочення стали проведення у березні взаємозаліку заборгованості за поставлені енергоносії перед урядом Російської Федерації, погашення у квітні частини зобов’язань за зовнішними комерційними показниками, а також проведена наприкінці серпня довгострокова виплата урядом двох кредитних траншів Міжнародного Валютного Фонду в розмірі 94,6 млн. доларів США, отриманих Україною протягом 1977-1998 років.
Загальний обсяг внутрішньої заборгованості держави може бути поділений на дві частини:
Монетизований борг фіксується у балансах банків і тому аналіз його динаміки не викликає особливих ускладнень.
Значно складніше спостерігати динаміку немонетизованого боргу, особливо боргові стосунки держави та реального сектора економіки.
Сума монетизованого державного боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави (як внутрішніх, так і зовнішніх), включаючи і видані гарантії за кредитами, що надаються іноземним позичальникам, місцевим органам влади, державним підприємствам.
Державний внутрішній борг гарантується всім майном, що перебуває у загальнодержавній власності.
Державний внутрішній борг України складається із заборгованості, що виникає за борговими зобов’язаннями уряду України.
До боргових зобов’язань уряду України належать випущені ним цінні папери, інші зобов’язання у грошовій формі, гарантовані урядом України, а також одержані ним кредити.
Граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу визначається за ст. 18 Бюджетного кодексу України.
Величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП. У разі перевищення граничної величини боргу Кабінет Міністрів України зобов’язаний вжити термінових заходів для зменшення суми державного боргу до 60 відсотків і нижче.
Обсяги державного боргу є дуже важливим індикатором загального стану економіки. Існує декілька показників оцінки державного боргу. Загальна сума державного боргу – це найкращий серед них, оскільки на його величину впливає інфляція.
Зовнішній борг складається із зобов’язань перед нерезидентами, які виникають внаслідок міжнародних позик або продажу фінансових активів за кордон.
Приплив зовнішніх приватних та державних фінансових ресурсів створює боргові зобов’язання перед нерезидентами і призводить до зростання зовнішнього боргу країни. Зовнішні позики дозволяють країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє власна економіка. Можливість позичати зовнішні ресурси означає, що фірми, уряди країн, де існує дефіцит капіталу, можуть залучати заощадження тих країн, де є надлишок капіталу і ринкова процентна ставка нижча.
Коли країна залучає зовнішні позики, вона повинна сплачувати відсотки, як і у випадку із внутрішнім боргом. Зростання боргу супроводжується зростанням відсоткових платежів, які необхідні для обслуговування боргу. Тому зовнішні позики мають покривати не лише різницю між державними доходами та видатками, але й відсоток боргу.
11.2. Обслуговування та управління державним боргом
Обслуговування державного боргу – це комплекс заходів держави з розміщення облігацій та інших цінних паперів, погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик, визначення умов і порядку випуску нових державних цінних паперів.
Обслуговування державного боргу здійснюється МФУ через банківську систему. Для фінансування витрат по розміщенню, виплаті доходу і погашенню боргових зобов’язань уряду України у складі державного бюджету створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу.
Погашення позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів.
В умовах значного державного боргу держава вдається до рефінансування державного боргу, тобто погашення заборгованості шляхом випуску нових позик.
Рефінансування може використовуватися і при обслуговуванні зовнішнього боргу за умови, що репутація країни на міжнародному фінансовому ринку, а також економічна та політична стабільність не викликатимуть сумніву.
Джерелами погашення зовнішнього боргу є:
Світовий досвід показує, що погашення заборгованості здійснюється переважно за допомогою конвертації боргу в акції підприємств. В Україні при обслуговуванні державної заборгованості перевага надається новим запозиченням.
Методами управління державним боргом є: конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій, анулювання позики.
Конверсія – це зміна доходності позики (як правило у бік зниження процента).
Консолідація – збільшення строків випущеної раніше позики.
Уніфікація позик – це об’єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики.
Обмін облігацій – кілька раніше випущених облігацій прирівнюють до однієї нової облігації.
Відстрочення погашення позики, як правило, проводиться тоді, коли випуск нових позик використовують тільки на обслуговування випущених раніше позик. Щоб подолати таку фінансову ситуацію, Уряд оголошує про відстрочення погашення позики. Цей метод відрізняється від консолідації тим, що переносяться не тільки строки погашення, а й припиняється виплата доходів (при консолідації позик власники облігацій продовжують отримувати свій дохід).
Анулювання боргів – держава повністю відмовляється від зобов’язань по боргах, що може бути зумовлено її фінансовою неспроможністю (банкрутством або політичними мотивами).
Управління державним внутрішнім боргом України здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України.
Розміщення боргових зобов’язань Уряду України та надання гарантій від його імені провадить за його дорученням Міністерство фінансів України.
Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структуру, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.
Невідкладним завданням є дальше зменшення боргової залежності та удосконалення системи управління державним боргом. На кінець 2003 року цей борг не повинен перевищувати 30 відсотків ВВП. Необхідно вжити заходів щодо удосконалення управління борговими ризиками, поліпшення прогнозування боргової політики та її координації з бюджетною, податковою та грошово-кредитною політикою.
Запитання і завдання для самостійної роботи:
Дайте визначення таких понять:
Державний борг, внутрішній державний борг, зовнішній державний борг, монетизований борг, немонетизований борг, конверсія, консолідація, уніфікація позик, анулювання боргів.
Тести
а) призначення державного боргу;
б) визначення державного боргу;
в) роль державного боргу;
г) значення державного боргу.
а) управляння державним боргом;
б) значення державного боргу;
в) роль державного боргу;
г) призначення державного боргу.
а) конверсія;
б) рефінансування;
в) консолідація;
г) уніфікація.
а) відстрочення;
б) анулювання;
в) конверсія;
г) жодна відповідь неправильна.
Список літератури
141
PAGE 3