Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1
§ 1. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості
Галузь права — основний підрозділ у структурі права, його диференційована складова. Вона є сукупністю певних норм права, що регулюють якісно особливі суспільні відносини.
Разом узяті галузі права становлять систему права — його закономірно послідовний склад. До нього входять як основні (профільні, фундаментальні) галузі права, так і вторинні, зокрема комплексні. До перших належать цивільне, адміністративне, кримінальне право тощо. До других — господарське, аграрне, екологічне й багато інших галузей права. Слід зазначити, що нині у зв'язку із урізноманітненням суспільних відносин, а також форм їх правового врегулювання, кількість комплексних галузей збільшується. Аграрне право було однією з перших комплексних галузей.
Комплексні галузі права містять як норми основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізуючи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу. Усі разом вони формують цілісну правову галузеву сукупність норм.
Найхарактернішими рисами правової спільності комплексних спеціалізованих галузей права є не так методи правового регулювання, як особливі принципи (загальні вихідні положення). Саме ці принципи, як зазначає С. С. Алексеев, надають комплексним галузям права специфічного галузевого відтінку.
Починаючи з 30-х і до 90-х рр. минулого століття єдиною комплексною галуззю права, яка обслуговувала суспільні відносини в сільському господарстві колишнього СРСР, у тому числі й в УРСР, було колгоспне право. Ця галузь права стосувалася тільки одного суб'єкта суспільних відносин — колгоспів, що було зумовлено наявністю самостійної колгоспно-кооперативної форми власності та адміністративними методами керівництва господарськими процесами на селі.
У 70-х рр. закономірно виникла наукова ідея про потребу сукупного галузевого правового регулювання діяльності не лише колгоспів, а й інтегровано всіх сільськогосподарських (аграрних) підприємств. Вперше її сформулював М. І. Козир як потребу формування сільськогосподарського права, котре згодом почали називати аграрним. У дискусії, яка розгорнулася щодо цього, брали участь українські вчені — В. 3. Янчук, Н. І. Титова, В. С. Шелестов, В. К. Попов, Ц. В. Бичкова, 3. А. Павлович та ін. Уже тоді необхідність існування аграрного права обгрунтовано доводили не стільки особливостями суб'єктів аграрних відносин, скільки унікальною специфікою їх виробничо-сільськогосподарської діяльності як єдиного об'єкта цих правовідносин. Адже тільки у сфері сільського господарства існує унікальне органічне поєднання господарської діяльності (праці) із землекористуванням,, а самі землі виступають як основний засіб виробництва. Неповторні особливості процесу виробництва сільськогосподарської продукції дістають вияв у всіх сільськогосподарських структурах незалежно від форм власності та господарювання. Саме ця юридична специфіка суспільних аграрних відносин стала першоосновою вирішення їх як предмета правового регулювання окремою комплексною, інтегрованою і спеціалізованою галуззю аграрного права.
Аграрне право — порівняно нова галузь у системі права, яка об'єктивно сформувалась у 70-х рр. минулого століття внаслідок об'єднання в єдиний комплекс правових норм, які регулювали суспільні відносини в колгоспах, державних сільськогосподарських підприємствах, інших сільськогосподарських виробничих структурах, що існували у той час. Об'єктом аграрних відносин цих різних суб'єктів стала насамперед їх сільськогосподарська виробнича діяльність. Вона є розмаїта, а за змістом реалізується різними аграрними суб'єктами, проте має єдину спрямованість — на використання земель сільськогосподарського призначення для виробництва відповідної продукції. Ця діяльність може бути безпосередньо сільськогосподарською або тісно з нею пов'язаною.
З виникненням України як суверенної держави, радикальними змінами суспільних відносин на селі у зв'язку з реалізацією земельної та аграрної реформ істотно розширилося та набуло якісно нового змісту аграрне законодавство, що становить нормативно-правову базу аграрного права як галузі права. Проте, як і раніше, воно акумулює законодавчі акти, що регулюють земельні, трудові, майнові, організаційні, управлінські та інші відносини різних аграрних суб'єктів.
Аграрне право це, по-перше, комплексна галузь права, яка є сукупністю різних за юридичною природою норм, що регулюють органічний за змістом комплекс аграрних суспільних відносин, а саме: земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та ін.; по-друге — інтегрована галузь права, норми якої регулюють відносини багатьох аграрних суб'єктів: фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств, приватних і державних аграрних підприємств та ін. їхня діяльність може бути заснована на приватній, комунальній та державній формах власності; по-третє, — це спеціалізована галузь права, що зумовлено таким узагальнюючим для всіх аграрних суб'єктів принципом їх основної діяльності, як сільськогосподарська виробнича та пов'язана з нею діяльність. У свою чергу, ця діяльність має певну специфіку — пов'язаність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення.
Можна назвати ще одну специфічну рису аграрного права, яка полягає в тому, що воно відповідає окремій аналогічній галузі економіки. По суті, йдеться про адекватність галузі права й галузі економіки.
Норми сучасного аграрного права України не можуть не регулювати певною мірою й соціальні проблеми селян, кількість яких, за переписом 2001 р., становить 32,8% від усього населення країни.
Розширення предмета правового регулювання сучасного аграрного права України відбувається завдяки тому, що воно стосується не тільки відносин у сфері виробництва сільськогосподарської продукції (які залишаються основними), а й відносин у сфері переробки сільськогосподарської сировини, реалізації відповідної продукції та ін.
І Отже, аграрне право України — це комплексна, інтегрована і спеціалізована галузь права; вона охоплює різні правові норми, які регулюють аграрні відносини, що складаються у сфері виробничої та пов'язаної з нею сільськогосподарської діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення різними аграрними суб'єктами.
Ця галузь виникла у 70-х рр. минулого століття, пройшла дискусійний етап свого становлення, утвердилась у комплексну, інтегровану та спеціалізовану галузь права, яка істотно розширила й якісно збагатила свій зміст внаслідок здійснення в Україні земельної та аграрної реформ.
§ 2. Предмет аграрного права України; його зміст та особливості
Предмет аграрного права — це сукупність однорідних суспільних відносин, які регулюються нормами цієї галузі права.
Дискусія з питань існування сільськогосподарського (аграрного) права, яка відбувалася в 70-х рр., була зумовлена начебто відсутністю у нього власного предмета правового регулювання. Проте при цьому не бралося до уваги те, що для комплексних галузей права однорідність суспільних відносин як предмета правового регулювання є відносною. Це пояснюється тим, що комплексна галузь права охоплює первинні норми інших галузей права, спеціалізуючи їх відповідно до галузевого об'єкта правової регламентації та їх суб'єктного складу, і водночас має "власні" специфічні (здебільшого — інтегровані) норми. Незважаючи на такий поліструктурний склад норм комплексних, спеціалізованих та інтегрованих галузей права, яким є аграрне право, воно все ж складає системну цілісну сукупність правових норм. Остання здебільшого зумовлена специфікою єдиної сфери виробництва сільськогосподарської продукції. Саме цим чинником визначається єдина предметно-змістовна спрямованість норм аграрного права та їх спеціалізований характер. Тому, як зазначає С. С. Алексеев, комплексні утворення є досить міцною правовою спільністю, що складається із спеціальних норм.
Отже, предмет правового регулювання є основою виокремлення аграрного права в комплексну, спеціалізовану та інтегровану галузь у системі права.
Комплексність аграрного права означає, що частина його норм — похідні від норм основних профільних галузей права: цивільного, адміністративного, трудового та ін. Тому в системі аграрного права є норми, які регулюють майнові, трудові, управлінські й інші відносини.
Спеціалізованість аграрного права означає, що норми основних профільних галузей не механічно переходять до його складу, а зазнають глибокої аграрної спеціалізації. Внаслідок цього вони стають аграрно-майновими, аграрно-трудовими, аграрно-управлінськими та ін. Характер спеціалізації значною мірою зумовлений особливостями правового статусу суб'єктів аграрних відносин. Так, наприклад, для таких поширених суб'єктів, як фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи, ці норми регулюють відповідні членські відносини (майнові, трудові, управлінські та ін.).
Інтегрованість норм аграрного права означає узагальнене або єдине правове регулювання відносин різних аграрних суб'єктів. Підставою для інтегрованого правового регулювання аграрних відносин цих суб'єктів є те, що всі вони — користувачі земель сільськогосподарського призначення як основного й незамінного засобу виробництва в процесі здійснення ними виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.
До системи аграрного права належать і власні первинні норми, які регламентують суспільні відносини, комплексний характер котрих лише генетично походить від основних профільних галузей, а за своєю суттю вони є аграрно-правовими. До цієї профільної частини аграрно-правових норм належать норми, які регулюють відносини з використання земель сільськогосподарського призначення.
Йдеться про правову регламентацію специфічного виду землекористування — сільськогосподарську виробничу діяльність із використанням природних властивостей земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.
Під час переходу до ринкових відносин істотно розширилось і урізноманітнилося коло суб'єктів аграрних відносин. Виникли та набрали розвитку фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи (виробничі та обслуговуючі), особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства тощо.
Земельний кодекс (ЗК) закріпив в Україні приватну, комунальну та державну власність на землю (ст. 78). Він досить чітко врегулював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які є природною базою сільськогосподарської виробничої діяльності. Ці землі мають пріоритетне значення серед інших категорій земель України.
Отже, предмет правового регулювання аграрного права України на сучасному етапі переходу до ринкових аграрних відносин значно розширився і набув нового змісту порівняно з періодом становлення сільськогосподарського (аграрного) права та його функціонування до 90-х рр.
По-перше, якісно нового змісту набули відносини, які й раніше були предметом аграрного права. Йдеться насамперед про земельні відносини щодо земель сільськогосподарського призначення, які є базовими в системі аграрних відносин. Це сталося завдяки ліквідації монополії державної власності на ці землі та запровадженню приватної власності на них.
По-друге, приватна власність поширилась і на майнові аграрні відносини, що уможливило виникнення нових суб'єктів аграрних відносин, яких раніше взагалі не могло бути. Це — фермерські господарства, сільськогосподарські кооперативи різних видів, особисті селянські господарства, приватні аграрні підприємства, орендні організації тощо.
Отже, предмет аграрного права увібрав у себе систему якісно оновлених, і цілком нових суспільних відносин. Проте незмінним для їх юридичної природи є те, що об'єктом цих суспільних відносин була й лишається виробнича господарська діяльність на землях сільськогосподарського призначення. Можна лише стверджувати, що поняття й зміст цієї діяльності стали ширшими і вагомішими.
Виробнича сільськогосподарська діяльність — це не що інше, як процес землекористування, який породжує єдиний комплекс земельних і трудових відносин. Саме вирощування сільськогосподарських культур як процес праці на землі становить першооснову предмета аграрного права.
Отже, крім безпосередньо земельних відносин (в частині регламентації правового режиму земель сільськогосподарського призначення), до предмета аграрного права належать земельно-трудові відносини (їх часто називають просто трудовими).
Якщо земельне право регулює правовий режим усіх категорій земель, у тому числі — земель сільськогосподарського призначення, то аграрне право — лише правовий режим останніх. При цьому норми земельного права є загальними положеннями, вихідними засадами, які дістають специфічний вияв у нормах аграрного пра-; ва, що регулюють господарсько-виробничу діяльність, пов'язану з раціональним використанням сільськогосподарських земель різними аграрними суб'єктами. Земельно-трудові відносини складаються переважно під час використання земель як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Проте іноді це можуть бути й "відокремлені" земельні або трудові відносини. Що має місце тоді, коли йдеться про менш характерні, ніж рослинництво, галузі сільськогосподарської діяльності.
У процесі аграрно-правової спеціалізації норм земельного права для різних суб'єктів аграрних відносин (особливо — для сільськогосподарських кооперативів) у сучасних умовах важливу роль відіграють норми локальної правотворчості, зокрема статути цих аграрних суб'єктів.
Із земельно-трудовими щільно пов'язані й майнові аграрні відносини, в які вступають різні аграрні суб'єкти. Радикальні зміни відносин власності під час переходу до ринкової економіки, виникнення приватної власності не лише на землю, а й на майно (здебільшого через паювання майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств) істотно позначилися на характері сучасних аграрних майнових відносин.
Цивільний кодекс (ЦК) закріпив підприємницьку сутність таких аграрних суб'єктів, як виробничі кооперативи (ст. ст. 163-166).
Господарським кодексом (ГК) деталізовано майнові відносини у виробничих кооперативах та юридично зафіксовано існування приватних підприємств, селянських (фермерських) господарств і орендних підприємств як підприємницьких структур (ст. ст. 113-115).
Аграрне законодавство України визначає спеціалізацію майнового статусу сільськогосподарських виробничих та інших кооперативів, фермерських господарств, особистих селянських господарств.
Майнові аграрні відносини мають внутрішній і зовнішній характер. І навіть тоді, коли внутрішні виходять за межі аграрних структур і розглядаються судами, вони не втрачають своєї первісної юридичної аграрно-правової природи, оскільки органічно пов'язані з внутрішніми аграрними відносинами.
До предмета аграрного права належать також організаційні та управлінські відносини. Вони теж можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Слід зазначити, що суть таких відносин істотно змінилася під час переходу від адміністративних до ринкових методів господарювання в аграрному секторі України.
За умов ринкової економіки посилюється значення внутрішніх організаційно-управлінських відносин, які набирають самостійного характеру щодо вирішення проблем організації і управлінської діяльності в усіх структурних формах сільськогосподарського виробництва. При цьому значно зміцнюються демократичні засади управлінської діяльності, роль правових актів, особливо статутів фермерських господарств, сільськогосподарських виробничих і обслуговуючих кооперативів та ін.
Зовнішні організаційно-управлінські відносини у реформованому секторі аграрної економіки стосовно державного управління ними, переважно теж істотно змінюються. Проте це не означає цілковитого невтручання державних органів у зазначену сферу. Йдеться лише про заміну методів адміністрування методами всебічної підтримки аграрного підприємництва.
За сучасних умов розвитку соціальної правової держави, визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності найвищою соціальною цінністю, чомусь права селян захищено значно менше, ніж права міського населення. Зважаючи на це, аграрне право має містити також і комплекс соціальних аграрних відносин. На жаль, поки що цим відносинам як елементу змісту сучасного аграрного права приділяється мало уваги, законодавство у цій сфері перебуває не на належному рівні. Що істотно впливає на стан виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних структур.
Отже, предмет аграрного права України можна визначити як і сукупність комплексних, інтегрованих і спеціалізованих суспільних і аграрних відносин, які за своїм змістом є земельними, трудовими, і майновими, організаційно-управлінськими, а також соціальними; вони функціонують у процесі здійснення різними аграрними суб'єктами сільськогосподарської виробничої та пов'язаної з нею іншої діяльності.
Специфічної й органічної єдності предмету аграрного права надають норми, які регулюють пріоритетний вид землекористування — використання земель сільськогосподарського призначення (передусім — ґрунтів) як об'єкта аграрних відносин.
Галузь права традиційно визначається не тільки предметом, а й методами правового регулювання. Найбільш характерно це для основних профільних і однорідних за змістом галузей права. Для комплексних галузей цей фактор менш істотний, але його не можна й цілком відкинути.
Аграрне право як комплексна галузь, що увібрала в себе різні суспільні відносини, "зцементовані" характером сільськогосподарської виробничої діяльності під час використання земель сільськогосподарського призначення, не може мати якогось одного способу і засобу правового впливу на сферу своїх різноманітних відносин, тобто одного і єдиного методу правового регулювання. Має йтися про наявність в аграрному праві елементів методів тих галузей права, певні складові яких у спеціалізованій формі увійшли до змісту цієї комплексної галузі права. Але при цьому істотними є профілююче місце і значення аграрно-земельних відносин у системі аграрного права.
Сучасним аграрним земельним відносинам, що базуються переважно на засадах приватної земельної власності, і складаються в ході організації виробництва сільськогосподарської продукції різними аграрними суб'єктами, замість характерного раніше методу імперативного державного впливу найбільш відповідним є метод диспозитивного впливу на поведінку цих суб'єктів, тобто надання їм можливості вільно й самостійно регулювати свої взаємовідносини у встановлених межах.
Ринкові економічні засади в АПК істотно впливають на активізацію методу юридичної рівності сторін у майнових аграрних відносинах. Це не зменшує протекціоністської ролі держави в забезпеченні гарантованості прав аграрних суб'єктів і надання їм державної допомоги в складних природних умовах господарювання.
З економічними та демократичними засадами діяльності сучасних аграрних суб'єктів пов'язане поширення методу локальної правотворчості. Іноді це означає не так зменшення централізованого правового регулювання, як наявність прогалин в аграрному законодавстві (наприклад, стосовно регламентації земельних відносин у сільськогосподарських кооперативах).
Метод поєднання імперативних і рекомендаційних норм у сучасних аграрних відносинах має правомірну тенденцію до посилення елементів рекомендаційності в їх регламентації.
Отже, характерною ознакою сучасної методології аграрного права України є поєднання державного правового регулювання аграрного сектора економіки з господарською самостійністю аграрних суб'єктів (переважно як підприємницьких структур).
§ 3. Принципи аграрного права України
Принципи — це основні вихідні засади певного суспільного явища, що якнайактивніше виражають його зміст. Принципи права — це засади, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються системні особливості галузі права, які зумовлюють її галузеву суть. Проте принципи права можуть мати й ширший, міжгалузевий характер. Такі загальні принципи відображаються в галузевих правових принципах.
Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується такими загальними правовими принципами, які повинні відображатися в законодавстві (в тому числі — й в аграрному):
1) спрямованість на зміцнення юридичних засад правової демократичної держави;
2) спрямованість на гарантування прав людини;
3) відповідність об'єктивним закономірностям сучасного суспільного розвитку, його науковим засадам;
4) відповідність усіх нормативно-правових актів Конституції України;
5) врахування ієрархічної послідовності та внутрішньої гармонії нормативно-правових актів;
6) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи;
7) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку (для усунення існуючого спонтанного розвитку законодавства, численних фактів його доповнень та змін і формування стабільного законодавства).
Аграрне право як комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права має систему спеціальних принципів, наявність яких зумовлена особливостями мети та змісту аграрних відносин. При цьому слід враховувати 2 таких фактори:
1) селяни своєю працею створюють життєво необхідні й незамінні блага для всього суспільства: виробляючи сільськогосподарську продукцію, вони вирішують одну з найважливіших суспільних проблем — продовольчу;
2) аграрні відносини безпосередньо або опосередковано пов'язані з процесом сільськогосподарського землекористування.
У зв'язку із зазначеним, провідним спеціальним принципом аграрного права слід вважати пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. Основною складовою цього принципу є пріоритетність сільськогосподарського землекористування серед інших видів користування землею. Одним із прикладів юридичного закріплення цього спеціального принципу є Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.). Існує потреба в прийнятті спеціального, ширшого за змістом, Закону — "Про сільське господарство".
Другим важливим спеціальним принципом сучасного аграрного права є рівність суб'єктів аграрних відносин. Перехід України до І ринкових відносин, урізноманітнення форм власності на землю та майно, підприємницькі засади аграрного господарювання створили умови для виникнення нових суб'єктів аграрних відносин — фермерських господарств, особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств та ін. І для якісної зміни правового статусу суб'єктів аграрного господарювання, які існували раніше, зокрема сільськогосподарських виробничих та обслуговуючих кооперативів. Рівність цих та інших суб'єктів аграрних відносин, в тому числі великих аграрних державних підприємств, є закономірним відображенням демократичних засад у розвитку аграрного підприємництва.
Наступним принципом сучасного аграрного права є право добровільного вибору селянами організаційно-правових форм господарювання на землях сільськогосподарського призначення, а також характеру, напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльності, як і вільного розпорядження виробленою (виготовленою) сільськогосподарською та іншою продукцією. Цей принцип базується на засадах вільного демократичного вибору форм господарювання й конституційних гарантіях права приватної та інших форм власності.
Специфічним принципом аграрного права є тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин, за якого процес сільськогосподарського землекористування означає використання в процесі трудової діяльності об'єктивних природних властивостей ґрунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього поєднання людського і природного факторів — одержання сільськогосподарської продукції. Це — найхарактерніший принцип для основної галузі сільськогосподарського виробництва — рослинництва.
Ведення сільського господарства завжди пов'язане з природним виробничим ризиком, кліматичними умовами, тривалим проміжком часу між вкладенням праці й одержанням прибутків виробленої (виготовленої) продукції та з багатьма іншими факторами. Тому в усьому світі сільське господарство є дотаційним. І для України стабільна державна підтримка сільськогосподарського товаровиробника має стати постійним принципом державного керівництва сільським господарством, а отже — принципом аграрного права. Держава повинна забезпечувати охорону земель сільськогосподарського призначення, створювати соціально-економічні умови життя й праці селянина.
Надзвичайно важливе практичне значення має принцип реальної гарантованості суб'єктивних прав селян як громадян України й як суб'єктів аграрних відносин. Селянство — це та структурна детермінанта, від якої залежить продовольчий добробут суспільства. Водночас воно уособлює усталений спосіб життя, є носієм національних традицій та добропорядних звичаїв. Проте продовжує існувати великий розрив у реальному забезпеченні матеріальних, соціальних і культурних умов життя й праці жителів міст і сіл. Це зумовлює необхідність гуманізації статусу селянина на сучасних законодавчих засадах, забезпечення справедливого розподілу благ у демократичному правовому суспільстві.
Система аграрного права України
Система галузі права — це закономірно послідовна, повна і внутрішньо узгоджена сукупність складових, основу якої становить правовий інститут. Вона значною мірою зумовлена принципами права.
Можна стверджувати, що сьогодні аграрне право України — це комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь права, яка історично склалася і являє собою повноцінну систему аграрно-правових інститутів. Саме їх наявність як головної внутрішньогалузевої сукупності норм правової спільності є підтвердженням існування окремої самостійної галузі права.
Для аграрного права характерна наявність, насамперед, комплексних правових інститутів. Провідний серед них — інститут права власності на землю (переважно приватну). Він є наслідком здійснення радикальних реформ у сільському господарстві — земельної та аграрної, виникнення аграрних товаровиробників, підприємницьких засад їхньої діяльності.
Комплексна юридична природа інституту права власності пов'язана, передусім, з його генетичними зв'язками з цивільним правом та аграрно-правовою спеціалізацією норм земельного права. Останнє зробило можливим перерозподіл земель сільськогосподарського призначення між різними аграрними суб'єктами, сприяло виникненню нових суб'єктів аграрних відносин.
Комплексну земельно-аграрну правову природу має і новий правовий інститут — паювання земель. Він був законодавчо започаткований ЗК 1992 р. та широко задекларований кількома указами Президента України.
Право на земельну частку (пай) стосується переважно колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств і є похідним від права колективної власності на землі сільськогосподарського призначення. Воно є, по суті, основною формою набуття селянами права приватної власності на ці землі.
Похідним від інститутів права власності на землю та паювання земель є поширений у практиці інститут оренди земель сільськогосподарського призначення, який здебільшого використовується аграрними суб'єктами, що значною мірою зумовлює їх юридичну природу.
Одним із нових інститутів аграрного права є інститут фермерського господарства, який органічно поєднує норми права, що регламентують складний комплекс земельних, трудових, майнових, організаційних, управлінських та інших відносин.
Правове становище фермерських господарств регулюється переважно спеціальними законодавчими актами аграрного законодавства.
Найусталенішим правовим інститутом аграрного права є інститут сільськогосподарської кооперації. Ця традиційна організаційно-правова форма ведення сільського господарства пройшла багато різних етапів свого історичного розвитку: вона була значно спотворена в період колективізації і відроджена в 90-х рр. минулого століття, коли спочатку на основі Закону СРСР від 25 червня 1988 р. "Про кооперацію в СРСР", а згодом на засадах спеціалізованого Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" почали відновлюватися справжні кооперативні принципи аграрного виробництва.
Створення й функціонування в Україні виробничих і, особливо, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів потребує подальшого вдосконалення їх правового режиму.
Аграрним законодавством передбачено розвиток і деяких інших організаційно-правових форм ведення сільськогосподарського виробництва: особистих селянських господарств, приватних аграрних підприємств, сільськогосподарських товариств, а також державних сільськогосподарських підприємств та ін. Це сприятиме формуванню відповідних правових інститутів аграрного права.
Необхідність подальших соціальних перетворень на селі потребує законодавчого вдосконалення комплексного аграрно-правового інституту — пріоритетного соціального розвитку села. Він був започаткований ще 1990 р. прийняттям спеціального Закону УРСР "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", яким передбачались пріоритети в державних інвестиціях, принципи еквівалентності товарообміну між сільським господарством і промисловістю, в сфері соціального розвитку села, його наукового та кадрового забезпечення тощо.
18 січня 2001 р. було прийнято Закон України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", який визначив конкретні економічні, фінансові й соціальні важелі розвитку сільського господарства України.
Подальший розвиток нормативної бази цього правового інституту спрямований на законодавче врегулювання форм і методів державної підтримки сільського господарства, забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя та праці селянства.
Тенденцію до подальшого активного законодавчого розвитку має також інститут гарантування прав селянина як громадянина й як працівника сільського господарства, оскільки ці права не повною мірою закріплені в аграрному законодавстві й ще менше реалізуються на практиці.
Активно формується й новий правовий інститут аграрного права — приватизація та паювання майна в агропромисловому комплексі України. Особливості приватизації майна в АПК передбачені спеціальними актами аграрного законодавства: Законом України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", Указом Президента України від 27 серпня 2002 р. № 774/2002 "Про додаткові заходи щодо підвищення рівня захисту майнових прав сільського населення" тощо.
Науковці рекомендують конкретні правові умови вдосконалення цього складного процесу.
Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є:
1) загальна частина;
2) особлива частина;
3) спеціальна частина.
Можливість вирізнення загальної частини навчального курсу аграрного права України є показником, що засвідчує об'єктивне існування відповідної окремої галузі права.
До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоретичні теми, як: предмет аграрного права, його принципи й система, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); державне регулювання сільського господарства (зміст, форми, система державних органів тощо); правове становище різних аграрних суб'єктів (фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств); особливості реформування аграрних відносин тощо.
Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкриття особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб'єктів.
На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкриваються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України.
Вперше в підручнику з аграрного права України подається спеціальним розділ — про розвиток науки аграрного права України.
Спеціальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.
ТЕМА2
§ 1. Особливості джерел аграрного права
Під правом розуміють систему соціальних загальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких забезпечується державою. Однією з важливих комплексних галузей є аграрне право, — система правових норм, якими регулюються аграрні відносини у сфері господарської діяльності фермерських та особистих селянських господарств, інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій з виробництва сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення, а також її переробки, зберігання й реалізації. До галузі аграрного права належить система правових норм і правових інститутів, які стосуються аграрної сфери економіки. Правові норми відображаються, матеріалізуються в певній правовій формі, яка називається "джерелами" (витоками) права. П. М. Рабінович під формою права має на увазі спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх державну обов'язковість. Відповідно він розрізняє внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структури) і зовнішню — спосіб її об'єктивації, зовнішнього виявлення, матеріальної фіксації.
До видів зовнішніх форм (джерел) права П. М. Рабінович відносить: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт. У сучасних умовах в аграрному праві джерела аграрного права мають форму нормативно-правових актів і нормативно-правових договорів.
До нормативно-правових актів за юридичною силою належать закони й підзаконні акти. Закон — це такий нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів. Підзаконні нормативно-правові акти — це такі нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до нього і для його виконання. Характерною особливістю галузі права є наявність кодифікованих актів: законів і кодексів, в яких вміщено правові норми і інститути права, характерні для певної галузі права.
Джерела аграрного права як комплексної галузі права мають свої особливості. Так, у нормативних актах, що стосуються аграрного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відносини, так і відносини інших галузей права — земельного, господарського, адміністративного, трудового та ін.
Наприклад, ЗК регулює земельні відносини. Разом з тим глави і статті ЗК, якими регулюються відносини з правового режиму земель сільськогосподарського призначення, стосуються як земельного, так і аграрного права.
Професор Г. Ю. Бистров вважає, що в російській аграрно-правовій доктрині норми основних галузей права, якими регулюються аграрні відносини, розглядаються як норми з "подвійною пропискою". Наявність таких правових норм, що відносяться водночас і до основної, і до комплексної галузей права, і є однією з особливостей джерел аграрного права як комплексної галузі права. Акти основних галузей законодавства, якими регулюються аграрні відносини, входять до складу аграрного законодавства. До основних законів, що стосуються аграрного права, належать закони України від 14 лютого 1992 р.: "Про колективне сільськогосподарське підприємство", від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство". Аграрне право, до складу якого входять норми інших галузей права, за своїм змістом ширше, ніж аграрне законодавство, яке складається із нормативних актів, що мають одну галузеву прописку. Так, норми законів "Про фермерське господарство", "Про особисте селянське господарство", "Про сільськогосподарську кооперацію", в частині регулювання земельних відносин також належать до джерел аграрного права.
Проте джерела аграрного права як комплексної галузі права мають й інші особливості. Окремі норми аграрного законодавства належать до приватного, а деякі з них — до публічного права. В аграрному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, містяться норми публічного права. Серед них можна назвати Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", в якому поряд з цивільно-правовими нормами з питань приватизації є норми, що мають адміністративний (публічний) характер. Такими є, наприклад, статті Закону, якими визначаються пільгові умови виділення часток у державному майні для керівників і спеціалістів державних сільськогосподарських підприємств. У інших законах відчувається державний вплив на порядок державних закупівель зерна, на виділення й продаж для сільськогосподарських товаровиробників сільськогосподарської техніки, пального, енергоносіїв та ін.
Окрему групу законів і нормативно-правових актів, в яких містяться норми приватного і публічного права, становлять акти, якими встановлюються спеціальні правила щодо стабілізації агропромислового виробництва, формування ринку сільськогосподарської продукції і продовольства, заходи щодо державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників, вдосконалення організаційної структури державного управління й місцевого самоврядування в АПК.
Одним із таких актів є Закон України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зерна в Україні".
Важливе місце серед джерел аграрного права посідають закони України, що стосуються розвитку селекції, насінництва, племінного тваринництва, ветеринарії, меліорації земель. Нормами цих законів регулюються як приватні, так і публічні відносини в перелічених сферах аграрної діяльності.
До джерел аграрного права належать і закони, якими вирішуються питання розвитку сільськогосподарської кооперації і соціального розвитку села. Такими є, наприклад, Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", а також Закон України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.)
Особливе значення в аграрному праві має застосування актів санкціонованої і делегованої правотворчості повноважними органами законодавчої і виконавчої влади щодо окремих суб'єктів аграрного права. Завдяки цьому забезпечується реалізація аграрного законодавства на місцевому рівні, в тому числі застосуванням реєстраційного порядку створення сільськогосподарських юридичних осіб, а також договірним регулюванням аграрних відносин. Докладніше про це йтиметься наприкінці цього розділу.
§ 2. Конституція України — правова основа джерел аграрного права
Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно закріпила правовий статус держави України, визначила основні напрями розвитку політичної і правової систем, структуру органів державної влади й органів місцевого самоврядування, основні політичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конституційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції засвідчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, — юридичною основою для формування й розвитку правової системи України.
Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першоджерелом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають Конституції. Якщо закони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Конституції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.
§ 3. Закони — основні джерела аграрного права
Викладене засвідчує, що аграрне право як галузь у системі права України має право на існування, оскільки для цього Верховною Радою України прийнята низка уніфікованих законів, які є основними для регулювання аграрних відносин. їх можна назвати системою аграрних законів.
В аграрній сфері економіки внаслідок специфіки її існування має місце багатопрофільна система господарювання, неодмінно пов'язана з використанням землі, води та інших природних ресурсів, спеціальних матеріально-технічних та енергетичних ресурсів, капіталу й людської праці. Це зумовлює існування різних підходів до організації виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки, зберігання, реалізації і споживання людьми, тваринами й іншими живими істотами. Все це вимагає інтеграції усіх галузей господарської діяльності в аграрній сфері. В організаційному плані така інтеграція відбувається шляхом створення єдиного агропромислового комплексу України. Організаційно-правове об'єднання діяльності сільського господарства, виробництва сільськогосподарської продукції (рослинництва й тваринництва), переробки сільськогосподарської продукції, її зберігання і реалізації є основою АПК і спрямоване на створення єдиного механізму функціонування аграрної сфери.
У законодавчому плані виникла потреба у прийнятті ряду уніфікованих законів, спрямованих на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин з метою побудови цілісної органічної системи внутрішньокомплексних галузевих нормативно-правових актів, наділених єдиним правовим змістом. Уніфіковані акти аграрного законодавства є джерелом аграрного права і формою відтворення їх норм, підґрунтям яких є інтеграція регулювання аграрних відносин.
Виходячи з цих позицій, аграрні закони доцільно згрупувати за предметом регулювання окремих груп аграрних відносин, забезпечуючи при цьому їх загальну єдність і єдину спрямованість на забезпечення інтегрованої діяльності всіх елементів комплексу.
У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК:
1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову
структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаровиробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи належать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про особисте селянське господарство", а також закони України від 10 квітня 1992 р. "Про споживчу кооперацію" і від 20 грудня 2001 р. "Про кредитні спілки";
2) уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;
3) уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них", від 15 грудня 1993 р. "Про племінну справу в тваринництві"(в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.), від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.).
Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднанням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.
Диференційовані акти аграрного законодавства — це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.
Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні"; "Про насіння й садивний матеріал"; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" та інші.
. Підзаконyі акти в системі джерел аграрного права
а) постанови Верховної Ради України та укази Президента України
Постанови Верховної Ради України та укази Президента України в системі права посідають проміжне місце між законами України й актами вищих і центральних органів виконавчої влади.
Крім законів, Верховна Рада, відповідно до Конституції України, приймає постанови та інші акти (ст. 91 Конституції). До останніх належать, наприклад, резолюції (ст. 87), рішення (ст. 111 Конституції).
Президент України в межах повноважень, наданих йому ст. 106 Конституції, видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України, а також приймає відповідні рішення.
Особливість постанов Верховної Ради України полягає в тому, що, не будучи законами, вони є обов'язковими як для парламентських комітетів та інших органів Верховної Ради України, так і для органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування. Постанови Верховної Ради України, що стосуються аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права. До таких належить, зокрема, постанова Верховної Ради PCP від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу", якою всі землі України оголошені об'єктами реформи. Постанова визначила основне завдання земельної реформи: перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковуване володіння громадянам, у постійне володіння колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоуклданої економіки, раціонального використання й охорони земель.
До джерел аграрного права належить також постанова Верховної Ради України від 10 липня 1996 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі". Цією постановою було затверджено перелік підприємств в системі АПК, які підлягають приватизації за погодженням із Кабінетом Міністрів України.
Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами й організаціями, незалежно від форм власності, а також громадянами. Укази Президента видаються з питань, не врегульованих законами. Водночас із прийняттям Указу Президент України подає на розгляд Верховної Ради проект відповідного Закону. Так, 23 квітня 1997 р. видано Указ Президента України № 367/97 "Про оренду землі", яким були врегульовані відносини, що стосуються оренди земельних ділянок, зокрема із земель сільськогосподарського призначення. 6 жовтня 1998 р. Верховна Рада України ухвалила однойменний Закон. Із набуттям законом чинності Указ Президента України перестав діяти.
До указів Президента України з питань аграрної сфери належать: від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", від 18 січня 1995 р. № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин", від 29 квітня 1998 р. № 389/98 "Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України", від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", від 29 січня 2001 р. № 62/2001 "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки" та ін., які мають нормативний характер і регулюють широке коло аграрних відносин, є джерелами аграрного права, що відіграють важливу роль у реалізації аграрної політики України.
б) нормативні акти Кабінету Міністрів України й центральних органів виконавчої влади України як джерела аграрного права
Зауважимо, що за радянських часів постанови Уряду, міністерств і відомств були найпоширенішими джерелами аграрного (сільськогосподарського) права. Більшість відносин у сільському господарстві регулювались не законами, а підзаконними актами, до яких належали постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР, а також накази та інші нормативні акти міністерств і відомств. Незважаючи на те, що сільське господарство було найбільшою сферою суспільних відносин, наближеною до сільгоспвиробників — колгоспників і працівників радгоспів, нормативне регулювання аграрних відносин було найбільш централізованим. Такі відносини регулювались переважно постановами ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Постанови Уряду УРСР здебільшого дублювали, повторювали постанови союзного уряду.
Достатньо сказати, що Примірний статут сільськогосподарської артілі, схвалений II Всесоюзним з'їздом колгоспників-ударників 17 лютого 1935 p., був затверджений постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП (б). Примірний статут колгоспу, прийнятий III Всесоюзним з'їздом колгоспників, був затверджений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р. На союзному рівні було прийнято багато інших постанов Уряду.
Після проголошення незалежності України більшість аграрних як і інших суспільних відносин регулюється законами. Проте і в цих умовах не зменшується нормотворча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади, міністерств і відомств — як її центральних органів.
Постановами Кабінету Міністрів України вирішувались питання, спрямовані на реалізацію законів, якими регулюються аграрні відносини, зокрема з організації сільськогосподарського виробництва, приватизації державного майна в АПК і землі, ціноутворення, оцінювання майна й землі, ліцензування, використання сільськогосподарських земель, сприяння розвитку фермерських господарств, соціальної сфери на селі та ін. У цей період було прийнято такі постанови Кабінету Міністрів України: від 16 червня 1993 р. № 459 "Про заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур"; від 17 листопада 1995 р. № 916 "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку"; від 19 липня 1996 р. № 755 "Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі та спрощення процедури її проведення"; від 23 квітня 1999 р. № 658 "Про затвердження Положення про порядок справляння та обліку фіксованого сільськогосподарського податку"; від 10 грудня 2003 р. № 1904 "Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки та обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу".
Згідно зі ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає з питань агропромислового комплексу постанови й розпорядження, які є обов'язковими для виконання і належить до джерел аграрного права. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-Міністр України.
Нормативні акти міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади належать до відомчих актів. їх форма визначається положенням про відповідне міністерство чи відомство. Ними можуть бути: накази, розпорядження, постанови (рішення) колегіальних органів. Положенням про міністерство (відомство), затвердженим Кабінетом Міністрів України чи Президентом України, визначаються юридична сила і сфера застосування нормативних актів. Це можуть бути акти, що поширюються на внутрішньогалузеві і міжгалузеві (міжвідомчі) відносини, які стосуються різних сфер суспільного життя або в яких містяться норми, прийняття яких є компетенцією кількох центральних органів виконавчої влади. Галузевими (відомчими) й міжгалузевими (міжвідомчими) актами, зокрема наказами, можуть затверджуватись заходи щодо виконання відповідних законів, указів Президента України, Кабінету Міністрів України, положення, правила, інструкції тощо.
Міністерства й відомства прийняли такі нормативі акти, які належать до джерел аграрного права: наказ Мінсільпроду України від 10 жовтня 1995 р. № 269 "Про затвердження Порядку приймання, зберігання, переробки і розрахунків за молочну сировину на давальницьких умовах"; наказ Міністерства аграрної політики України від 14 липня 2003 р. № 236 "Про затвердження Положення про умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва".
До міжгалузевих (міжвідомчих) нормативних актів, що стосуються аграрної сфери, належать: положення про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затв. наказом Мінсільгоспроду, Мінекономіки, МЗЕЗторгу, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314, наказ Мінсільпроду України та Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 "Про затвердження Типового положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім"; Порядок проведення розрахунків із постачальниками насіння сільськогосподарських рослин до державного резервного насіннєвого фонду і користувачами, затв. наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 28 листопада 2003 р. № 423/645; Порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на програму розвитку виробництва біодизеля, затв. Наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 10 листопада 2003 р. № 398/620.
Локальні нормативні акти
До локальних нормативних актів як джерел аграрного права належать нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування місцевих державних адміністрацій, районних і обласних управлінь сільського господарства, місцевих органів ветеринарної служби, насіннєвої служби, земельних ресурсів, а також установчі документи з питань створення сільськогосподарського підприємства, господарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, зокрема статути, засновницькі договори, рішення зборів засновників господарського товариства, загальних зборів кооперативу, внутрішні акти сільськогосподарських організацій, колективні договори та інші акти.
Кожний із названих органів виконує відповідні функції з управління сільським господарством чи його окремими галузями на районному та обласному рівнях. Вони мають відповідні адміністративні повноваження щодо вирішення організаційних та інших спеціальних питань у галузі сільського господарства і правом приймати нормативні акти місцевого значення.
Повноваження територіальних громад, їх представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування визначені Законом/ України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні". Формою безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення, зокрема аграрних, є загальні збори громадян за місцем проживання (територіальної громади). Представницькими органами місцевого самоврядування, згідно зі ст. 10 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", є сільські, селищні, міські ради, які представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їхнього імені та в їхніх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами. Статтею 11 Закону встановлено, що виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у місті (у разі їх створення) рад є їхні виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами органи.
Головною посадовою особою територіальної громади відповідного села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду мешканців кількох сіл), селища, міста є сільський, селищний, міський голова. Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної ради, головує на її засіданнях.
Згідно зі ст. 59 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо рада не встановила пізніший термін введення цих рішень у дію.
Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.
Акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування доводяться до відома населення. Акти органів місцевого самоврядування, що мають нормативний характер, належать до джерел права місцевого самоврядування. Ті акти місцевого самоврядування, які регулюють аграрні відносини, належать до нормативних актів (джерел) аграрного права.
Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" не визначає прийняття місцевими радами та їх виконавчими органами актів, що безпосередньо стосуються сільського господарства й аграрного сектора економіки.
Згідно зі ст. 33 Закону, спеціально вирізняються повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з прийняття актів у сфері регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища. Цілком очевидно, що більшість таких актів приймається з метою забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення та інших природних об'єктів.
Перелік повноважень обласних, районних, міських, селищних, сільських рад у галузі земельних відносин, зокрема щодо прийняття відповідних рішень нормативного характеру, визначено ЗК (ст. ст. 8—12).
Локальним джерелам аграрного права притаманні методологічні підходи, характерні для комплексних актів законодавства, в яких містяться окремі норми, що регулюють аграрні відносини.
Так, у рішеннях сільських, селищних, міських рад, якими затверджуються програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративних одиниць, визначаються заходи щодо сприяння розвитку сільського господарства, раціонального використання земель, підвищення врожайності сільськогосподарської продукції та її реалізації, а також затверджуються цільові місцеві програми приватизації в АПК, містяться пункти, що стосуються аграрної сфери. Вони належать до джерел аграрного права і є аграрно-правовими нормами.
Окремим джерелом аграрного права є внутрішньогосподарські локальні акти. За порядком набуття юридичної сили В. В. Янчук розподіляє їх на 2 групи. До першої групи він відносить внутрішньогосподарські нормативні акти, які набирають юридичної сили з моменту їх державної реєстрації. До другої — акти, що набирають юридичної сили з моменту прийняття їх найвищими органами (самоврядування) господарств — загальними зборами членів підприємств, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства та ін. До таких належать установчі документи про створення юридичної особи, що є суб'єктом аграрного права.
З прийняттям 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу України (ЦК), який набув чинності з 1 січня 2004 р., види юридичних осіб, порядок їх створення, зміст установчих документів визначено відповідно до концепції цивільних правовідносин, що ґрунтуються на приватному праві.
Згідно зі ст. 81 ЦК, юридичною особою є організація, створена й зареєстрована в установленому законом порядку. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.
Юридична особа приватного права створюється на підставі затвердженого засновниками товариства статуту або письмового засновницького договору, підписаного всіма учасниками. Товариство може бути засноване однією особою, воно діє на підставі статуту, затвердженого цією особою. Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (засновниками), юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АР Крим або органу місцевого самоврядування. На юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються норми ЦК, якщо інше не встановлене законом.
Щоб визначити юридичну силу нормативних актів, прийнятих юридичною особою, треба брати до уваги форму власності на майно, на базі якого вона утворена. За нормами ЦК (ст. 318), суб'єктами права власності на майно є фізичні та юридичні особи, держава й територіальні громади села, селища, міста. Юридичні особи приватного права функціонують на майні, що передане їм у власність засновниками (учасниками), яким воно належало на праві приватної власності. Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність на підставах, не заборонених законом. Отже, юридичні особи публічного права створюються за розпорядженням конкретних органів державної влади й місцевого самоврядування, які затверджують статут юридичної особи і передають їй у власність майно державної або комунальної власності, потрібне для забезпечення здійснення статутної діяльності. Умови передавання майна юридичній особі публічного права визначаються в статуті, а також у розпорядчому акті відповідного органу державної влади й місцевого самоврядування.
Наведене засвідчує, що статути юридичних осіб та інші установчі документи містять і, згідно зі ст. 88 ЦК, мають містити норми права, якими регулюються внутрішні відносини у процесі діяльності юридичної особи (товариства, установи та інших форм). Саме тому статут юридичної особи, засновницький договір і розпорядчий акт органу державної влади чи органу місцевого самоврядування мають нормативний характер і щодо юридичних осіб, заснованих у сфері аграрного сектора економіки, є джерелами аграрного права.
До локальних джерел аграрного права належать також розпорядчі (управлінські, самоврядні) акти уповноважених органів управління (самоврядування) юридичних осіб приватного права й юридичних осіб публічного права, що діють в аграрній сфері й містять норми, якими регулюється господарська та інша діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку сільськогосподарського кооперативу, колективного сільськогосподарського підприємства, фермерського господарства (в якому працюють наймані працівники), державного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського акціонерного товариства тощо. Ними регулюються порядок та умови набуття і припинення членства, права та обов'язки членів товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня, режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата сільськогосподарського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінарної і статутної відповідальності тощо. Сільськогосподарські юридичні особи можуть приймати й інші внутрішньогосподарські нормативні акти, наприклад, положення про структурні підрозділи підприємства: бригаду, ферму, механізований загін, ланку, інструкції з правил техніки безпеки, поводження з худобою та іншими тваринами.
Перелічені розпорядчі акти вважаються джерелами аграрного права за умови, якщо вони прийняті компетентними органами юридичної особи (загальними зборами товариства, його правлінням, наказом або розпорядженням керівника юридичної особи публічного права, відповідають законам України, статуту й іншим установчим документам юридичної особи) і мають нормативний характер.
Статут чи інший установчий документ про створення юридичної особи належить до правових норм санкціонованих державою. Ця обставина підтверджується тим, що зміни й доповнення до установчих документів набирають чинності тільки з моменту їх державної реєстрації у відповідному органі.
До локальних внутрішньосистемних нормативних актів, санкціонованих державою, що належать до джерел аграрного права, можна віднести акти, прийняті повноважними органами у відповідних організаційно-правових недержавних системах, що створюються й функціонують в аграрній сфері. Такими органами є об'єднання сільськогосподарських кооперативів, районні, обласні спілки споживчих товариств (Кримспоживспілка), а також Центральна спілка споживчих товариств України (Укоопспілка). До них належить об'єднання кооперативів у відповідних галузях агропромислового комплексу України (АПК України).
Так, згідно зі ст. 26 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарські кооперативи за рішенням загальних зборів можуть на добровільних засадах об'єднуватися за галузевою або територіальною ознакою для будь-якої спільної діяльності, не забороненої законодавством. Об'єднання мають статус юридичної особи, формують органи управління, функції і компетенція яких встановлюються в межах повноважень, делегованих кооперативами на установчих конференціях, з'їздах і містяться в їхніх статутах. Юридична сила норм статутів сільськогосподарських кооперативів, інших об'єднань та організаційних систем аграрної сфери щодо прийняття нормативних актів має відповідати законам і обсягу повноважень делегованих об'єднанням кооперативів.
Оскільки об'єднання юридичних осіб в аграрній сфері створюються на добровільних засадах, затверджують статут об'єднання і підлягають державній реєстрації в такому самому порядку, як і юридичні особи — засновники, то слід вважати, що нормативні акти органів об'єднання є локальними актами, санкціонованими державою, і належать до джерел аграрного права.
Специфічними локальними актами можуть бути договори. Так, засновницький договір, як і статут, є одним із установчих документів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому містяться окремі положення правового статусу юридичної особи, основні функції і напрями її діяльності, права та обов'язки, інші положення нормативного характеру. Такі договори щодо заснування сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аграрного права. До них належать також колективні договори. Колективним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це використання передбачене статутом підприємства. Правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників визначені Законом України від 1 липня 1993 р. "Про колективні договори і угоди". Колективний договір на підприємствах аграрної сфери має враховувати специфіку праці в сільському господарстві й як такий належить до локальних джерел аграрного права.
Можна назвати й інші договори, які мають нормативний характер, і відповідно до законів укладаються між юридичними особами первинної ланки та об'єднаннями юридичних осіб в аграрній сфері. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про споживчу кооперацію", взаємовідносини між споживчими товариствами та їхніми спілками будуються на договірних засадах. Товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень і виконання окремих функцій.
Оскільки спілки в системі споживчої кооперації формуються на засадах членства, а делеговані їм повноваження відтворюються у статутах спілок споживчих товариств, які затверджуються рішенням конференцій, з'їздів уповноважених представників (делегатів) споживчих товариств, то правильно було б у законі визначити, що функції і повноваження спілок делегуються їм споживчими товариствами шляхом участі в роботі конференцій, з'їздів. А відтак можна підтвердити, що окремі додаткові функції і по
Тема3
Поняття і класифікація суб'єктів аграрного права
У теорії держави і права під суб'єктами права маються на увазі індивіди або організації, які на підставі юридичних норм можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб'єктивних прав та обов'язків.
Суб'єктами аграрного права є й державні органи, до компетенції яких належить регулювання сільського господарства в Україні, юридичні особи всіх форм власності, громадяни (іноземні громадяни) та особи без громадянства, що господарюють на землі, а також займаються виробництвом, переробкою, реалізацією сільськогосподарської продукції та обслуговуванням сільськогосподарських товаровиробників.
Суб'єктів аграрного права можна умовно поділити на суб'єктів організаційно-господарських повноважень у сфері управління господарською діяльністю та суб'єктів господарювання.
До першої групи належать органи державної влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо (наприклад, Міністерство аграрної політики України) або опосередковано (наприклад, Кабінет Міністрів України) здійснюють управлінські та організаційно-господарські функції в аграрному секторі економіки України.
Друга група представлена суб'єктами аграрного господарювання, тобто аграрними формуваннями всіх форм власності та громадянами-підприємцями, які безпосередньо вирощують і виробляють сільськогосподарську продукцію (сільськогосподарські товаровиробники), юридичними особами та підприємцями, що забезпечують діяльність сільськогосподарських товаровиробників, а також різними фінансово-кредитними, страховими та посередницькими структурами, які надають свої послуги сільськогосподарським товаровиробникам.
Окрему групу суб'єктів аграрного права становлять фізичні особи, які господарюють на землі для задоволення особистих потреб у сільськогосподарській продукції. Такі суб'єкти здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи і не ставлять за мету отримання прибутку (наприклад, особисті селянські господарства).
Суб'єктів аграрного господарювання можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за порядком створення, спеціальною правоздатністю та функціями, способом утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою та ін.
За порядком створення всі суб'єкти аграрного господарювання поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Відповідно до ст. 81 ЦК, юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Прикладом юридичної особи публічного права в аграрному секторі економіки є Державна акціонерна компанія "Хліб України", яка створена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 1 ООО "Про утворення Державної акціонерної компанії "Хліб України". Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК.
За особливостями правоздатності та виконуваними функціями, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на 3 групи. До першої належать засновані на приватній, державній та комунальній формах власності юридичні особи або інші підприємницькі структури, які не мають статусу юридичної особи, головним предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини. Ці аграрні формування називаються сільськогосподарськими товаровиробниками. Згідно зі ст. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" (в редакції Закону від 2 листопада 2000 р.) та ч. 1 ст. 44 Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.), головна особливість (кваліфікуюча ознака) сільськогосподарських товаровиробників полягає в тому, що валовий доход, отриманий від операцій з реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у власності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди за попередній звітний (податковий) рік, повинен перевищувати 50% загальної суми валового доходу.
Друга група представлена підприємницькими структурами, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, а правосуб'єктність і статутна діяльність спрямовані на забезпечення сучасної виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать суб'єкти господарювання, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідромеліоративного, технічного та іншого забезпечення діяльності виробників сільськогосподарської товарної продукції.
До третьої групи належать підприємницькі структури, право-суб'єктність і статутна діяльність яких спрямована на надання різноманітних фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення підприємницької діяльності сільськогосподарських товаровиробників. До цієї групи належать банки, кредитні спілки, біржі, страхові компанії, аграрні холдінги тощо.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду, суб'єкти аграрного господарювання поділяються на унітарні та корпоративні підприємства.
Згідно зі ст. 63 ГК, унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративне сільськогосподарське підприємство утворюється, як правило, 2 або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є сільськогосподарські кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, зокрема засновані на приватній власності 2 або більше осіб. Отже, унітарним є, наприклад, фермерське господарство, створене одним громадянином, а корпоративним — фермерське господарство, засноване кількома громадянами.
Найпоширенішою є також класифікація суб'єктів аграрного господарювання залежно від їх організаційно-правових форм. За цим критерієм їх поділяють на сільськогосподарські підприємства, кооперативи, господарські товариства та фермерські господарства. Слід зазначити, що відповідно до норм чинного законодавства, зокрема ст. 63 ГК, сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства та фермерські господарства охоплює загальне поняття "підприємство". Однак наявність в аграрному секторі економіки таких суб'єктів господарювання, як державні (комунальні) та приватні сільськогосподарські підприємства зумовлює потребу окремого визначення поняття "сільськогосподарське підприємство".
Отже, сільськогосподарські підприємства є самостійними суб'єктами господарювання, створеними компетентним органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, чи іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб систематичним здійсненням виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в аграрному секторі економіки в порядку, передбаченому чинним законодавством України.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", сільськогосподарським кооперативом є юридична особа, створена фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками, на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу.
Основними кваліфікуючими ознаками сільськогосподарських кооперативів є:
- недержавна форма власності;
- відносини членства;
- управлінські функції здійснюються членами кооперативу за принципом: "один член — один голос";
- особиста трудова участь членів у спільній виробничій або іншій господарській діяльності в аграрному секторі;
- об'єднання членами своїх майнових пайових внесків;
- наявність інституту кооперативних виплат і виплат на паї та ін.
До кооперативних форм виробництва сільськогосподарської продукції також належать: колективні сільськогосподарські підприємства (КСП)***, фермерські господарства (ФХ), їх об'єднання тощо.
Діяльність сільськогосподарських кооперативів регулюється ЦК, ГК, законами України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"1, від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію"1, "Про сільськогосподарську кооперацію", від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство"2 та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство"3, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, згідно із законом.
Порівняно із сільськогосподарськими кооперативами особливість фермерських господарств полягає у таких головних ознаках:
- членство засноване виключно на родинних та/або сімейних зв'язках;
- спільна сумісна власність членів господарства на його майно (якщо інше не обумовлено в договорі між ними);
- можливість створення господарства однією особою;
- право на створення такого господарства має виключно дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, має відповідну кваліфікацію та пройшов конкурсний відбір тощо.
Діяльність фермерських господарств регулюється ЦК, ГК та ЗК України, законами "Про власність"4, від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" та ін.
Господарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна та участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У сфері сільськогосподарського виробництва діють переважно акціонерні товариства закритого та відкритого типів (ЗАТ та ВАТ) і товариства з обмеженою відповідальністю (TOB).
Основними кваліфікуючими ознаками господарських товариств є:
- недержавна або державна форми власності;
- відносини участі (інвестування);
- обов'язкове об'єднання учасниками (акціонерами) своїх капіталів (майнових внесків);
- необов'язковість особистої трудової участі акціонерів (учасників) у діяльності господарського товариства;
- управління й контроль, який здійснюється учасниками (акціонерами), залежить від розміру їх частки у статутному фонді товариства;
- наявність інституту права на дивіденди та ін.
Діяльність господарських товариств в аграрному секторі економіки регулюється ЦК, ГК, законами "Про власність", від 19 вересня 1991 р. "Про господарські товариства" та ін.
ГК дає класифікацію підприємств за таким критерієм, як кількість працюючих та обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік. Відповідно до ч. 7 ст. 63 ГК, за цим критерієм сільськогосподарські підприємства можуть належати до малих, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) є сільськогосподарські підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Великими сільськогосподарськими підприємствами є підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн. євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства вважаються середніми.
Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарювання
Усі суб'єкти аграрного господарювання із статусом юридичної особи мають відокремлене майно, яке знаходиться на самостійному балансі, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентафікаційним кодом, відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, можуть від свого імені набувати та здійснювати майнові та особисті немайнові права, мати обов'язки, бути позивачами та відповідачами в суді. Засновники недержавних сільськогосподарських підприємств мають відповідні права та обов'язки щодо майна таких підприємств. На відміну від них, засновники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств є власниками їх майна.
Суб'єкти аграрного господарювання мають загальну цивільну правосуб'єктність. Тобто вони можуть мати цивільні права та нести цивільні обов'язки з метою здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом. Виняток становлять державні та комунальні унітарні сільськогосподарські підприємства, які, відповідно до гл. 8 ГК, мають не загальну, а спеціальну правосуб'єктність, встановлену чинним законодавством. Правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств виникає з моменту їх державної реєстрації, а припиняється з моменту їх ліквідації.
Провідні вчені-юристи зазначають, що всі суб'єкти аграрного господарювання, незалежно від їх організаційно-правової форми, є носіями комплексної правосуб'єктності, яка полягає в тому, що вони є учасниками цивільних, земельних, трудових, організаційно-управлінських (адміністративних), фінансових та інших правовідносин. Коло і характер таких відносин різноманітні, мають індивідуальну визначеність для кожної конкретної організації, яка зумовлюється не тільки її організаційно-правовою формою, але й спеціалізацією, іншими особливостями окремих видів сільськогосподарських юридичних осіб. Водночас зазначеній сукупності правовідносин (аграрних правовідносин) притаманні специфічні риси, які зумовлюються галузевим характером господарської діяльності сільськогосподарських товаровиробників, пов'язаної з використанням землі як основного засобу виробництва, а також рослин і тварин, тобто природного й біологічного чинників виробництва, які зазнають постійного впливу погодно-кліматичних умов.
Діяльність суб'єктів аграрного господарювання спрямована на задоволення матеріальних, духовних та інших соціальних потреб їхніх членів або учасників (акціонерів). Головна мета такої діяльності, як правило, — отримання прибутку. Звідси випливають і особливі завдання діяльності вищеназваних суб'єктів, якими є виробництво, переробка й реалізація сільськогосподарської товарної продукції (продуктів харчування та сировини).
Слід зауважити, що продовольча, а отже й економічна безпека держави безпосередньо залежить від ефективності та якості господарської діяльності сільськогосподарських підприємств. Тому існує потреба в особливому державному регулюванні сільського господарства, яке в сучасних умовах здійснюється переважно економічними методами. Серед них можна назвати ціноутворення, пільгове кредитування, оподаткування, страхування, державні закупівлі, державні заставні операції, економічні санкції, методи встановлення гарантованих фіксованих цін, заставних ставок, державних закупівельних цін та ін. Так, наприклад, державне регулювання ціноутворення на сільськогосподарську товарну продукцію передбачає застосування таких спеціальних методів регулювання цін, як товарні інтервенції на вільних товарних ринках (джерелом таких інтервенцій є державні продовольчі резерви), регулювання експортно-імпортних операцій з сільськогосподарською продукцією та ін.
Особливості правового статусу суб'єктів аграрного господарювання виявляються також і в договірних правовідносинах. Так договірні відносини між сільськогосподарськими товаровиробниками й державою у сфері реалізації сільськогосподарської продукції для державних потреб регулюються спеціальними нормативними актами та особливим видом договору — договором контрактації сільськогосподарської продукції. Відповідно до ст. 713 ЦК, цей договір має ознаки не властиві звичайним договорам купівлі-продажу або поставки. Крім того, чинний ЦК передбачає контрактацію лише сільськогосподарської продукції, що ставить суб'єктів аграрного господарювання в особливе становище порівняно з іншими товаровиробниками.
Усі суб'єкти аграрного господарювання використовують землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси. Тому їх статус формується також з урахуванням прав і обов'язків, притаманних виключно землевласникам та землекористувачам (користувачам природних ресурсів).
Правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств має певні особливості в сфері трудових відносин, а виробництво сільськогосподарської продукції — сезонний характер і безпосередньо залежить від природно-кліматичних умов, в яких здійснюється господарювання. Отже, з урахуванням цих об'єктивних виробничих умов, законодавство наділяє суб'єктів аграрного господарювання правами встановлювати на рівні локального регулювання режими праці й відпочинку, норми праці та оплати праці, преміальні та інші види заохочень працівників, правила дисципліни праці та внутрішнього трудового розпорядку, розподіл кінцевих результатів господарської діяльності залежно від особистого трудового внеску кожного працівника (наприклад, встановлення умов нарахування пайових виплат) та ін.
За змістом Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.), важливе місце у складі правосуб'єктності сільськогосподарських підприємств належать їх правам та обов'язкам щодо створення, розвитку й функціонування соціальної інфраструктури села, будівництва, оснащення та утримання різних об'єктів культурно-побутового та іншого соціального призначення. Зокрема, суб'єкти аграрного підприємництва залучаються до спорудження в сільській місцевості житла, об'єктів побуту, культури, торгівлі, охорони здоров'я, фізкультури і спорту, освіти, зв'язку, шляхів, енергетичних, газових і водорозподільних систем, тваринницьких приміщень, інженерно-технічних комплексів, машинно-тракторного парку та інших об'єктів, які сприяють поліпшенню соціального становища села.
§ 3. Загальні засади створення та ліквідації суб'єктів аграрного господарювання
Суб'єкт агарного господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання. Вони можуть утворюватися також шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України. ” Створення суб'єкта аграрного господарювання здійснюється на \ підставі установчих документів, які розробляються і підписуються (всіма його учасниками (засновниками), якщо чинним законодавством не встановлений інший порядок їх затвердження. Суб'єкт господарювання створений однією особою (наприклад, фермерське господарство), діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.
Відповідно до ст. ст. 87, 88 ЦК та ст. 57 ГК, установчими документами суб'єкта аграрного господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених чинним законодавством, статут (положення). В установчих документах мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачене законом.
У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації.
Статут суб'єкта господарювання має містити відомості про його найменування й місцезнаходження, мету та предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших капіталів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління й контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.
Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.
Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами.
Суб'єкт аграрного господарювання вважається створеним з дня його державної реєстрації. Виняток становлять лише особисті селянські господарства, які не є суб'єктами підприємницької діяльності й підлягають державному обліку тільки за місцем їх розташування. Момент створення особистого селянського господарства не визначений чинним законодавством. Державна реєстрація колективних сільськогосподарських підприємств і фермерських господарств здійснюється за правилами, встановленими Законом України "Про фермерське господарство" та Положенням про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства. Порядок державної реєстрації всіх інших суб'єктів аграрного господарювання визначається ЦК і ГК та Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію". Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
Порушення встановленого законодавством порядку створення сільськогосподарського підприємства або невідповідність його установчих документів закону є підставою для відмови в державній реєстрації. Важливою гарантією прав засновників сільськогосподарського підприємства є неприпустимість відмови в державній реєстрації такого підприємства з інших мотивів, зокрема, з приводу недоцільності. Відмова в державній реєстрації суб'єкта аграрного підприємництва, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.
Діяльність незареєстрованого суб'єкта аграрного господарювання, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету України у встановленому законом порядку.
Перереєстрація сільськогосподарського підприємства провадиться в разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або його найменування і здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.
Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта аграрного господарювання здійснюється за його особистою заявою, а також на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, або в інших випадках, передбачених чинним законодавством. Скасування державної реєстрації припиняє господарську діяльність сільськогосподарського підприємства і є підставою для здійснення заходів щодо його ліквідації. Підприємство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис робиться після затвердження ліквідаційного балансу.
Припинення діяльності сільськогосподарського підприємства здійснюється переданням всього майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або внаслідок ліквідації.
Після злиття суб'єктів аграрного господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що створений внаслідок злиття. У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання. Поділ суб'єкта господарювання зумовлює перехід усіх його майнових прав і обов'язків за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права та обов'язки реорганізованого суб'єкта. Наслідком перетворення одного суб'єкта господарювання в інший є перехід до новоутвореного суб'єкта господарювання всіх майнових прав і обов'язків попереднього суб'єкта господарювання.
Суб'єкт аграрного господарювання ліквідується:
- за рішенням його учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами юридичної особи, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;
- у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків передбачених чинним законодавством;
- за рішенням суду про визнання ним недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом.
Якщо вартість майна сільськогосподарського підприємства є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"1. Порядок припинення суб'єктів аграрного господарювання в процесі відновлення їх платоспроможності або банкрутства має низку особливостей.
По-перше, в разі продажу об'єктів нерухомості, які використовуються з метою сільськогосподарського виробництва та є у власності сільськогосподарського підприємства, що визнано банкрутом, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначених об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фермерським господарствам, розташованим у даній місцевості.
По-друге, в разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв'язку з визнанням його банкрутом звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у випадках, коли у цього підприємства (власника землі) відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником земельної ділянки (ст. 139 ЗК).
По-третє, при введенні процедури розпорядження майном боржника аналіз фінансового становища сільськогосподарського, підприємства повинен здійснюватися з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва та його залежності від природно-кліматичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт.
По-четверте, рішення про звернення з клопотанням до господарського суду про санацію сільськогосподарських підприємств приймається комітетом кредиторів за участю представника органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади.
По-п'яте, санація сільськогосподарського підприємства вводиться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт з урахуванням часу, потрібного для реалізації вирощеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Зазначений строк не може перевищувати 15 місяців. У разі якщо протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку із стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, зазначений строк санації може бути продовжений на рік.
Ліквідація суб'єкта аграрного господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується (наприклад, на голову фермерського господарства).
Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта аграрного господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж 2 місяці з дня оголошення про ліквідацію.
Ліквідаційна комісія або інший орган, який провадить ліквідацію суб'єкта господарювання, вміщує в офіційних друкованих органах повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціальним законодавством строки. Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.
Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.
ТЕМА 4
1. Поняття та загальна характеристика правового становища державних і комунальних сільськогосподарських підприємств
Державні та комунальні сільськогосподарські підприємства посідають особливе місце серед сільськогосподарських підприємств. Це зумовлено важливістю їхньої економічної ролі в агропромисловому комплексі та інших галузях народного господарства в цілому.
Державні сільськогосподарські підприємства залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду поділяються на унітарні (комерційні й казенні) та корпоративні. Всі комунальні підприємства є унітарними.
За ст. 63 ГК унітарне підприємство створюється одним засновником, який надає потрібне для цього майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який сам призначає, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їхнім спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їхнього спільного управління справами; на основі корпоративних прав, зокрема через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.
Державне (комунальне) унітарне сільськогосподарське підприємство — це заснований на державній (комунальній) власності самостійний статутний суб'єкт господарювання, який має статус юридичної особи публічного права і здійснює виробничу (виробляє продукти харчування, продовольство та сировину рослинного і тваринного походження) та підприємницьку діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Таке підприємство має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Воно створюється компетентним органом державної влади (органом місцевого самоврядування) в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної (комунальної) власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери управління цього органу. Воно також може бути створене внаслідок адміністративного поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Створення державного (комунального) унітарного сільськогосподарського підприємства шляхом відокремлення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договорів з іншими суб'єктами господарювання.
Важливе значення для визначення правосуб'єктності державного (комунального) унітарного сільськогосподарського підприємства має також його статут, на основі якого воно діє (гл. 8 ГК), який затверджується власником майна суб'єкта господарювання чи його представниками. У статуті містяться відомості про найменування й місцезнаходження підприємства, мету й предмет його діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління та контролю, їхню компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також про інші особливості організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Державне унітарне комерційне підприємство, згідно з ч. 7 ст. 74 ГК, може бути перетворено у випадках та порядку, передбачених чинним законодавством, у корпоратизоване підприємство (державне акціонерне товариство). Особливості діяльності державних акціонерних товариств визначаються ГК та іншими законами. Спеціального закону про державні підприємства на сьогодні не прийнято.
Головні ознаки державних і комунальних сільськогосподарських підприємств такі:
1) ці організації з правами юридичної особи не є власниками закріпленого за ними майна. їхнє майно перебуває в державній або комунальній власності;
2) вони створюються не лише задля виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції. їхня діяльність спрямована також на реалізацію національних і регіональних виробничих та науково-технічних програм і розвиток аграрного сектора економіки в цілому.
Обсяг прав та обов'язків державних і комунальних унітарних сільськогосподарських підприємств залежить передусім від правового режиму майна, закріплено за ними. Так, майно державного унітарного сільськогосподарського підприємства перебуває в державній власності й закріплюється за ним на праві господарського відання (державне комерційне підприємство) чи праві оперативного управління (казенне підприємство). Майно комунального унітарного сільськогосподарського підприємства перебуває в комунальній власності й закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).
Слід зазначити, що в зв'язку з проведенням аграрної і земельної реформ істотно зменшився державний сегмент сільськогосподарського товарного виробництва. Вчені вирізняють 2 категорії державних підприємств, представлених сьогодні в аграрному секторі економіки. Основну їх частину становлять державні підприємства, головним завданням яких є забезпечення науково-технічного прогресу в сільському господарстві та обслуговування всіх сільськогосподарських товаровиробників. До них належать: машино-випробувальні станції, дослідні заводи сільськогосподарського машинобудування, насінницькі та племінні заводи й підприємства, кінні заводи, іподроми, державні заводські конюшні, селекційно-гібридні центри, дослідно-селекційні станції, сортовипробувальні станції, звірорадгоспи, тваринницькі комплекси, птахофабрики, парниково-тепличні комбінати, підприємства з відтворення цінних та анадромних видів риб (рибокомбінати, рибоводно-меліоративні станції, нерестово-виросні господарства), підприємства, які вирощують ефіроолійні та лікарські рослини і культури, що містять наркотичні та отруйні речовини, а також підсобні сільські господарства несільськогосподарських державних (комунальних) підприємств, які мають відокремлене майно і наділені правами юридичної особи. До них належать також радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, радгоспи-коледжі, різноманітні навчально-дослідні або навчально-виробничі господарства, що здійснюють свою діяльність самостійно чи в органічному зв'язку з відповідними навчальними або навчально-дослідницькими закладами. Другу категорію державних підприємств уособлюють сільськогосподарські товаровиробники, які зберегли форму господарювання, тобто не були реорганізовані або приватизовані.
Відповідно до ст. 76 ГК казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання, не можлива вільна конкуренція товаровиробників або споживачів; переважаючим (понад 50%) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом. Казенні сільськогосподарські підприємства створюються здебільшого тоді, коли основним (понад 50%) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава.
Казенне сільськогосподарське підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, яке визначає обсяг і характер його (підприємства) основної діяльності, а також орган, до сфери управління якого воно входить. Реорганізація і ліквідація такого підприємства провадяться відповідно до вимог ГК за рішенням органу, до компетенції якого належить створення цього підприємства.
Порядок створення, реорганізації і ліквідації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств визначається гл. 6 ГК, Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та іншими законодавчими актами.
Правовий режим майна та особливості здійснення господарської діяльності державними й комунальними сільськогосподарськими підприємствами
За ст. 139 ГК майном є сукупність речей та інших цінностей (зокрема нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються суб'єктами господарювання та відображаються в їхньому балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Правовий режим майна державного (комунального) унітарного сільськогосподарського підприємства визначають встановлені правовими нормами структура цього майна, порядок його придбання, використання й вибуття, а також звернення на нього стягнень кредиторів.
Залежно від тієї економічної форми, якої набуває майно в процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Фонди — це однорідні за економічними ознаками групи матеріальних цінностей або грошових коштів, які мають загальне цільове призначення й підпорядковуються встановленому для кожної з цих груп особливому правовому режиму.
Головну й визначальну частину державного (комунального) сільськогосподарського підприємства становлять виробничі фонди — майно, призначене для безпосереднього використання у виробничому процесі. Залежно від ролі в цьому процесі й способу перенесення своєї вартості на продукцію виробничі фонди поділяють на основні та оборотні. Належність майна до основних і оборотних засобів визначається відповідно до Закону України від 16 липня 1999 р. "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Положення про бухгалтерський облік основних засобів (фондів) державних, кооперативних (крім колгоспів) і громадських підприємств та організацій, затвердженого листом Міністерства фінансів СРСР від 7 травня 1976 р. № 30.
До основних фондів сільськогосподарських підприємств виробничого і невиробничого призначення належать будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого застосування, віднесене законодавством до основних фондів. До основних засобів належать також капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшення земель і в орендовані будівлі, споруди, устаткування та інші об'єкти, що є основними засобами. Слід зауважити, що до основних засобів не належать предмети з терміном служби менше 1 року, незалежно від їх вартості, а також предмети вартістю до 15 неоподатковуваних мінімумів за одиницю за ціною придбання незалежно від терміну служби, за винятком сільськогосподарських машин і знарядь, будівельного механізованого інструменту, робочої і продуктивної худоби, які є основними засобами незалежно від їх вартості. Гранична вартість предметів, які не належать до основних засобів, може змінюватися Міністерством фінансів України.
Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, знаряддя лову, незалежно від вартості й терміну служби, спеціальні інструменти та спеціальні пристосування незалежно від вартості, спеціальний одяг, спеціальне взуття, молодняк тварин і тварини на відгодівлі, птахи, кролики, хутрові звірі, сім'ї бджіл, а також піддослідні тварини, багаторічні насадження, вирощувані в розсадниках як посадковий матеріал та інші малоцінні предмети, й ті, що швидко зношуються. Оборотні засоби (сировина, матеріали, пальне та інші предмети праці) кваліфікуються як матеріальні витрати (витрати на обслуговування виробничого процесу), які відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг). Вони споживаються впродовж одного виробничого циклу, трансформуючись у вироблену продукцію (роботи, послуги).
Коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства. Товарами в складі майна суб'єктів аграрного підприємництва визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги. Особливим видом майна цих суб'єктів, у тому числі державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, є цінні папери.
Крім основних фондів, оборотних засобів і коштів, до виробничих фондів сільськогосподарського підприємства належать нематеріальні активи, у складі яких відображаються здобуті підприємством права користування землею, водами, іншими природними ресурсами, промисловими зразками, товарними знаками, об'єктами промислової та інтелектуальної власності та інші аналогічні майнові права. Погашення вартості нематеріальних активів здійснюється щомісячно нарахуванням зносу, виходячи з їх первинної вартості й терміну корисного використання, але не більше 10 років, або терміну діяльності підприємства. Не нараховується знос на ноу-хау, знаки для товарів і послуг, вартість яких не зменшується в процесі їх використання.
Ще одну велику частку майна державного (комунального) сільськогосподарського підприємства становлять спеціальні фонди. Це — грошові кошти, які прямо і безпосередньо не беруть участі в процесі виробництва, а слугують іншим спеціальним цілям, передбаченим чинним законодавством або статутом підприємства. До спеціальних фондів належать:
- статутний фонд, що являє собою сукупність внесків (у грошовому вираженні учасників у майно при створенні підприємства для забезпечення його діяльності. Законодавство, яке регулює діяльність державних (комунальних) сільськогосподарських підприємств, не встановлює ні мінімального розміру статутного фонду для державного (комунального) сільськогосподарського підприємства, ні обов'язковості його формування для цього виду підприємств;
- резервний фонд, що створюється з прибутку підприємства для покриття непередбачених витрат і збитків;
- фонд охорони праці та ін.
Використання засобів одного фонду для цілей іншого фонду підприємства, як правило, не допускається.
Майно державних та комунальних сільськогосподарських підприємств формується з таких джерел: грошових та матеріальних внесків засновників; доходів від реалізації продукції (робіт, послуг); доходів від цінних паперів; капітальних вкладень і дотацій з бюджетів; надходжень від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб'єктів; кредитів банків та інших кредиторів; безоплатних і благодійних внесків, пожертвувань організацій і громадян; інших джерел, не заборонених законом.
До державного (комунального) майна у сфері сільськогосподарського товарного виробництва належать цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних (комунальних) підприємств, акції (частки, паї) держави (місцевих органів самоврядування) в майні суб'єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними (комунальними) установами й організаціями з метою здійснення відповідної господарської діяльності, і те, що його передано в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його в господарській діяльності.
Особливість правового режиму державного майна у сфері сільськогосподарського товарного виробництва полягає в тому, що держава через свої уповноважені органи здійснює права власника також щодо об'єктів права власності Українського народу. Згідно з чинним законодавством до таких об'єктів належать: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які розміщені в межах України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Управління об'єктами державної власності у сфері сільськогосподарського товарного виробництва здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також інші суб'єкти відповідно до вимог чинного законодавства (наприклад, Фонд держмайна, Мінагрополітики тощо). Кабінет Міністрів України також визначає перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність).
Оскільки діяльність державного (комунального) сільськогосподарського підприємства пов'язана з використанням земель сільськогосподарського призначення як головного засобу сільськогосподарського виробництва, то йому надаються ці землі відповідною радою на умовах постійного і строкового (за договором оренди) користування, оскільки власником цих земель (як і самого підприємства) є й лишається держава (органи місцевого самоврядування).
Державні сільськогосподарські підприємства, що здійснюють діяльність, провадження якої дозволено виключно державним підприємствам, установам і організаціям, не можуть передаватися у комунальну та приватну власність. Види майна, яке може перебувати виключно в державній власності й відчуження якого недержавним суб'єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, що належить до основних фондів державних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, визначаються чинним законодавством.
Відповідно до вищезазначеного, майно державного (комунального) комерційного сільськогосподарського підприємства закріплене за ним на праві господарського відання. Це — речове право, за яким суб'єкт аграрного підприємництва, котрий володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), має обмежені правомочності розпорядження щодо окремих видів цього майна. Такі обмеження зумовлені волею (згодою) власника майна (відповідних органів державної влади або місцевого самоврядування), який здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Так, державне (комунальне) комерційне сільськогосподарське підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Відчужувати, заставляти майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів державне (комунальне) комерційне сільськогосподарське підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного (комунального) комерційного сільськогосподарського підприємства, спрямовуються на інвестування його виробничої діяльності.
Державне (комунальне) комерційне сільськогосподарське підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні (органів місцевого самоврядування) замовлення і державні (органів місцевого самоврядування) завдання, а також враховувати їх у формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного й соціального розвитку та виборі контрагентів.
Для управління державним (комунальним) сільськогосподарським підприємством і його майном наймається керівник (директор), з яким укладається контракт. У контракті визначаються порядок і умови використання державного майна в процесі виробництва й реалізації продукції, а також повноваження директора в управлінні й розпорядженні майном і засобами виробництва.
Державне (комунальне) комерційне сільськогосподарське підприємство, яке здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав у разі їх порушення з боку будь-яких суб'єктів правовідносин у тому числі й від власника майна. Такий захист здійснюється відповідно до положень чинного законодавства.
Казенне (комунальне некомерційне) сільськогосподарське підприємство володіє, користується і розпоряджається закріпленим за ними майном на праві оперативного управління. Під цим правом визнається речове право суб'єкта аграрного підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для некомерційної господарської діяльності, в межах, встановлених власником майна, а також чинним законодавством. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за казенним (комунальним некомерційним) сільськогосподарським підприємством, контролює використання і збереження наданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у цього підприємства надлишкове майно, а також те, що не використовується, або використовується ним не за призначенням.
Особливості здійснення господарської діяльності на основі права оперативного управління полягають у тому, що казенне (комунальне некомерційне) сільськогосподарське підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, яке належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.
За ч. 4 ст. 77 ГК, джерелами формування майна казенного підприємства є: державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства; цільові кошти, виділені з Державного бюджету України; кредити банків; передбачена статутом частина доходів підприємства, одержаних ним за наслідками господарської діяльності; інші джерела, не заборонені законом.
Казенне (комунальне некомерційне) сільськогосподарське підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери управління якого воно належить. За своїми зобов'язаннями казенне (комунальне некомерційне) сільськогосподарське підприємство відповідає лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава (органи місцевого самоврядування) в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе цілковиту субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного (комунального некомерційного) сільськогосподарського підприємства. Порядок розподілу та використання прибутку казенного (комунального некомерційного) підприємства визначається його статутом відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України (органом місцевого самоврядування).
Захист прав підприємства, яке господарює на основі права оперативного управління, здійснюється відповідно до положень, встановлених щодо захисту права власності.
Майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) сільськогосподарського підприємства або його окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами й відокремлюються в самостійні підприємства, а також об'єкти незавершеного будівництва та акції (частини, паї), що належать державі в майні інших суб'єктів господарювання, можуть бути відчужені на користь громадян або недержавних юридичних осіб і приватизовані цими особами. Приватизація державних (комунальних) сільськогосподарських підприємств здійснюється не інакше, як на виконання державної програми приватизації, що визначає цілі, пріоритети та умови приватизації, і в порядку, встановленому чинним законодавством. Вирізняють такі шляхи приватизації державних (комунальних) сільськогосподарських підприємств або їх майна:
- купівля-продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом або іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців;
- викуп цілісного майнового комплексу державного (комунального) сільськогосподарського підприємства, зданого в оренду, у випадках та порядку, передбачених чинним законодавством;
- викуп майна державного (комунального) сільськогосподарського підприємства в інших випадках, передбачених чинним законодавством.
Тема 5
Поняття та види сільськогосподарських кооперативів
Розвиток ринкових відносин зумовлює необхідність широкого використання кооперативної форми організації праці в аграрному секторі економіки.
Історичний досвід розвитку сільськогосподарської кооперації в Україні, економічно розвинутих країнах, засвідчує, що саме кооператив, — основна мета якого — обслуговувати основну діяльність членів сільськогосподарських кооперативів, може забезпечити їм реальний доступ до фінансових і матеріальних засобів. Він може й повинен стати зв'язуючою ланкою між приватним товаровиробником і ринком, допомагаючи йому у сфері збуту продукції, в матеріально-технічному забезпеченні, кредитуванні, агрономічному та зоотехнічному обслуговуванні тощо.
Кооперативна форма організації праці в сільському господарстві є найефективнішою в зовнішніх відносинах виробників сільськогосподарської продукції — із збуту продукції, із придбання знарядь і засобів сільськогосподарського виробництва, використання складної техніки, організації взаємного кредитування селянських господарств тощо. Такі обслуговуючі кооперативи є досить дійовими за умови високого розвитку індивідуальних фермерських господарств, об'єднуючи їхні зусилля в окремій фазі виробничого процесу. Оскільки сільськогосподарське виробництво є сукупністю багатьох різноманітних процесів, то і фермер може бути членом одночасно кількох кооперативів, обслуговуючих його виробництво.
Правовою основою функціонування сільськогосподарських кооперативів в Україні є закони України від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію" та від 10 липня 2003 р. "Про кооперацію".
Закон "Про сільськогосподарську кооперацію", на відміну від загального кооперативного закону, регулює діяльність тільки одного виду кооперативів — сільськогосподарських. Він є комплексним нормативно-правовим актом, що регулює взаємозв'язані між собою земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські та інші відносини, які мають місце в сільськогосподарському кооперативі.
Надзвичайно важливим є повне і правильне визначення поняття кооперативу взагалі і сільськогосподарського зокрема, чітке з'ясування його ознак, що відрізняють кооператив від інших форм господарювання в сільському господарстві. Для цього потрібно розрізняти загальні (родові) ознаки кооперативу (характерні для всіх видів кооперативів) та специфічні (видові), які характеризують саме сільськогосподарські кооперативи.
Визначення кооперативу дається в кількох нормативних документах. Так, згідно із визначенням XXXI конгресу Міжнародного Кооперативного Альянсу, кооператив — це автономна асоціація осіб, які добровільно об'єдналися з метою задоволення своїх економічних, соціальних і культурних потреб за допомогою підприємства, що знаходиться у спільному володінні й управляється демократично.
Закон України "Про кооперацію" визначає кооператив як юридичну особу, утворену фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.
На основі запропонованих дефініцій поняття кооперативу, інших положень кооперативного законодавства можна назвати такі загальні ознаки кооперативу:
1. Кооператив — це, насамперед, добровільне об'єднання.
Лише шляхом об'єднання окремі особи можуть досягти поставленої спільної мети, отримати прибуток, належно організувати працю, захистити свої інтереси. Проте не будь-яке об'єднання, можна назвати кооперативом (громадське об'єднання є теж добровільним об'єднанням громадян): кооператив відрізняється від інших об'єднань своєю персоналізованістю. Це означає, що кооператив — об'єднання людей, осіб, а не капіталів, на відміну від акціонерних та деяких інших господарських товариств, якими визнаються "підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку". До кооперативу приймають осіб незалежно від їх матеріального становища. Крім того, успіх діяльності кооперативу дуже часто залежить від кількості його членів (чим їх більше, тим міцніший кооператив). В акціонерному товаристві не має значення, скільки є акціонерів. Важливо лише те, щоб був внесений потрібний капітал. У кооперативі капітал, на відміну від акціонерного товариства, відіграє другорядну роль.
2. Членський характер об'єднання.
Членами кооперативу можуть стати особи, котрі засновують його або ті, що вступають до нього вже після створення. Питання прийому в члени кооперативу вирішується загальними зборами. Акціонера не потрібно приймати товариства за тими вимогами, що стосуються членів кооперативу. Цією ознакою кооператив також відрізняється і від товариства з обмеженою відповідальністю, що має наперед визначений у договорі особовий склад. Зміна кількісного складу членів кооперативу ніяк не впливає на юридичне існування кооперативу (крім випадків, коли кількість членів стане меншою від встановленого законом мінімуму). Зміна ж особового складу товариства з обмеженою відповідальністю вимагає внесення відповідних змін до статуту”
3. Рівноправність членів, що означає не лише рівність прав, але й рівність обов'язків, однакову відповідальність, а головне — що кожен член кооперативу має лише один голос, незалежно від кількості внесених паїв. У акціонерному товаристві кожен акціонер має кількість голосів, відповідно до кількості акцій, які йому належать.
У кооперативі розмір паю не впливає на права члена кооперативу: всі мають однакові права і в управлінні кооперативом, і в користуванні тими вигодами, які він дає своїм членам.
4. Пайовий характер майна кооперативу; обмеження виплат часток доходу на пай.
Кожен член кооперативу має право на пай у майні кооперативу, який є його власністю. Право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд член кооперативу здобуває після припинення членства в кооперативі. У разі виходу з кооперативу громадянин має право на пай натурою, грішми або цінними паперами.
5. Розподіл прибутків кооперативу відбувається незалежно від паю, який вніс член кооперативу, а залежно від наслідків тих господарських операцій, які провів кооператив.
6. Головною метою діяльності кооперативу є не одержання високого прибутку на вкладений капітал, як у акціонерному товаристві, а збільшення доходів і добробуту своїх членів, зменшення їхніх витрат на споживання. Це означає, в основному, безприбутковий характер кооперативу, тобто, що "прибуток, створюваний внаслідок кооперативної діяльності, не акумулюватиметься на рахунку кооперативу безпосередньо, а розподілятиметься між його членами пропорційно ступеню використання своєї організації (обсягам реалізації, постачання, вартості отриманих послуг), що є принциповою ознакою будь-якої комерційної кооперативної організації".
Мета кооперативу в організації праці — її полегшення шляхом об'єднання узгоджених зусиль (здебільшого — трудових).
7. Досягнення мети кооперативу за допомогою ведення спільної діяльності.
8. Обов'язкова участь членів кооперативу в його діяльності (трудова участь — у виробничих кооперативах, участь в господарських операціях — в обслуговуючих кооперативах)
Встановивши родові ознаки кооперативу, можна визначити його як таке добровільне, засноване на членстві об'єднання осіб для організації спільної діяльності на основі їх власної трудової участі чи участі в господарських операціях кооперативу, на базі належного йому на праві власності майна, і створене об'єднанням пайових внесків, метою якого є задоволення матеріальних та інших потреб його членів.
Головними ознаками, які визначають належність кооперативу до сільськогосподарського, вважають, по-перше, розташування його в сільській місцевості; по-друге, ведення сільського господарства, обслуговування його потреб або потреб сільського населення.
Визначення поняття сільського господарства (сільськогосподарського виробництва) дається в Законі України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років"1 як такий вид господарської діяльності, що пов'язана з біологічними процесами вирощування продукції, призначеної для споживання в сирому й переробленому вигляді та для використання на нехарчові цілі.
Головним критерієм для відмежування сільськогосподарської діяльності від інших видів діяльності є використання земель сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва. Практично жодна галузь сільського господарства не може обходитися без землі. Всі біологічні процеси, які є основними в сільському господарстві, так чи інакше пов'язані з нею.
Використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення є головною, але недостатньою умовою для заняття сільськогосподарською діяльністю. Крім земельної ділянки, виробнику сільськогосподарської продукції потрібна певна техніка, приміщення, їх обслуговування, наявність певних можливостей для забезпечення господарства потрібними матеріалами, збуту продукції тощо. Отже, без багатьох видів діяльності з обслуговування, забезпечення основного виробництва ефективна сільськогосподарська діяльність є також неможливою. Тому сільськогосподарською діяльністю слід визнавати не лише виробництво продукції, пов'язаної з використанням земель сільськогосподарського призначення з метою біологічних перетворень під впливом кліматичних умов, а й обслуговування потреб цього виробництва: ремонт техніки, матеріально-технічне забезпечення, агрохімічне, зооветеринарне обслуговування тощо.
Дане в Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію" визначення поняття сільськогосподарського кооперативу як юридичної особи, утвореної фізичними та/або юридичними особами, що є сільськогосподарськими товаровиробниками на засадах добровільного членства та об'єднання майнових пайових внесків для спільної виробничої діяльності в сільському господарстві та обслуговування переважно членів кооперативу, не вповні вказує на специфіку саме сільськогосподарського кооперативу.
До специфічних ознак (критеріїв) сільськогосподарських кооперативів належать:
1) ведення сільськогосподарської діяльності (з використанням земельної ділянки сільськогосподарського призначення як основного засобу виробництва) або обслуговування її потреб;
2) розташування, як правило, у сільській місцевості.
Ці ознаки мають бути головними ознаками сільськогосподарських кооперативів.
Беручи до уваги з'ясоване нами родове поняття кооперативу і родові ознаки сільськогосподарського кооперативу, можна дати таке визначення: сільськогосподарський кооператив — це таке добровільне, засноване на членстві об'єднання осіб для спільної сільськогосподарської діяльності чи обслуговування її потреб на основі трудової участі цих осіб, або участі в господарських операціях на основі належного йому на праві власності майна на базі пайових внесків, метою якого є задоволення матеріальних та інших потреб його членів і яке розміщується, як правило, в сільській місцевості.
За мірою концентрації сільськогосподарського виробництва кооперативи можна поділити на універсальні й спеціалізовані. Універсальні кооперативи в сільському господарстві історично були першими і об'єднували як функції постачально-збутові, так і кредитні та виробничі, тобто весь спектр завдань щодо здійснення і обслуговування сільськогосподарського виробництва.
Дещо інакше сільськогосподарські кооперативи класифікує Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", поділяючи їх, залежно від цілей, завдань та характеру діяльності, на виробничі та обслуговуючі.
Визначення загальних понять виробничого та обслуговуючого кооперативів дає Закон України "Про кооперацію". Закон "Про сільськогосподарську кооперацію" визначає поняття сільськогосподарського виробничого та сільськогосподарського обслуговуючого кооперативів. На основі наведених дефініцій можна вирізнити основні правові ознаки названих видів сільськогосподарських кооперативів. До основних ознак виробничого сільськогосподарського кооперативу належать такі:
1) засновниками і членами виробничого сільськогосподарського кооперативу можуть бути тільки фізичні особи;
2) обов'язковою є трудова участь членів у діяльності виробничого кооперативу;
3) змістом його діяльності є спільне виробництво продукції сільського, а також рибного й лісового господарства;
4) це — одна із організаційних форм підприємництва, метою якого є отримання доходу.
Обслуговуючим сільськогосподарським кооперативам властиві такі ознаки:
1) їх членами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;
2) основним змістом їх діяльності є обслуговування потреб сільськогосподарського виробництва, переважно — членів кооперативу;
3) обов'язковою є участь членів у господарській діяльності кооперативу;
4) вони не ставлять за мету отримання прибутку.
Залежно від виду діяльності кооперативи поділяються на: переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та ін.
До переробних належать кооперативи, які займаються переробкою сільськогосподарської сировини (виробництво хлібобулочних, макаронних виробів, овочевих, плодово-ягідних, м'ясних, молочних, рибних продуктів, виробів і напівфабрикатів із льону, коноплі, лісо- й пиломатеріалів та ін.).
Заготівельно-збутові кооперативи здійснюють заготівлю, зберігання, передпродажну обробку, продаж продукції, надають маркетингові послуги тощо.
Постачальницькі кооперативи створюються з метою закупівлі та постачання засобів виробництва, матеріально-технічних ресурсів, потрібних для виготовлення сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки; підготовки сировини і матеріалів та постачання їх сільськогосподарським товаровиробникам.
Сервісні кооперативи здійснюють технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого-відновні роботи, ветеринарне обслуговування тварин і племінну роботу; займаються телефонізацією, газифікацією, електрифікацією в сільській місцевості; надають медичні, побутові, санаторно-курортні, науково-консультаційні послуги, послуги з ведення бухгалтерського обліку, аудиту та ін.
Запропонований в Законі перелік обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів не є вичерпним. Залежно від потреб сільськогосподарських товаровиробників можуть створюватися й інші види таких кооперативів.
Законодавство містить чіткі критерії співвідношення обсягів робіт і операцій кооперативу, які виконуються його членами і для його членів. Закон "Про сільськогосподарську кооперацію" встановлює, що обслуговуючі кооперативи надають послуги відповідно до статуту іншим особам в обсягах, що не перевищують 20% загального обороту кооперативу. Такі положення обов'язкові для того, щоб обслуговуючий кооператив не перетворився в підприємницьку структуру, котра використовує в основному найману працю.
2. Правові умови та порядок створення сільськогосподарських кооперативів
Сільськогосподарський кооператив є юридичною особою, користується правами та виконує обов'язки, пов'язані з його діяльністю, має самостійний баланс. Його функціонування потребує дотримання всіх правових вимог і порядку створення, які передбачено законодавством щодо юридичних осіб.
Процедурі створення сільськогосподарського кооперативу присвячено спеціальний розділ II Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", в якому зазначаються загальні умови створення сільськогосподарських кооперативів, порядок їх державної реєстрації, основний зміст статуту кооперативу, порядок його прийняття.
Загальними умовами створення сільськогосподарського кооперативу є такі:
1) створення його засновниками на добровільних засадах;
2) засновниками сільськогосподарського кооперативу можуть бути тільки громадяни України та юридичні особи, зареєстровані в Україні;
3) проведення установчих зборів та прийняття ними рішення про створення кооперативу;
4) державна реєстрація сільськогосподарського кооперативу.
Обмеження кола засновників лише громадянами України зумовлено тим, що, відповідно до ЗК, суб'єктами права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути тільки громадяни України та юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України. Тільки вони можуть об'єднувати належні їм земельні ділянки під час створення кооперативу.
Відповідно до Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" кількість членів кооперативу не може бути меншою 3. Якщо вона стане меншою, діяльність кооперативу припиняється внаслідок його ліквідації.
Процес утворення кооперативу поділяється на 2 основні етапи: 1) організаційний етап; 2) етап реєстрації кооперативу. Перший має такі основні стадії:
а) встановлення ініціатором (або ініціативною групою) на добровільній основі тих, хто бажає створити сільськогосподарський кооператив;
б) вивчення кооперативного та іншого законодавства, яке регулює діяльність кооперативів, підготовка проектів потрібних для реєстрації документів (зокрема, статуту);
в) проведення зборів тих, хто бажає створити кооператив (установчих зборів); на них слід прийняти статут кооперативу.
Кооператив як юридична особа повинен мати своє найменування, яке затверджується на установчих зборах кооперативу. Право кооперативу на найменування (фірму) належить до немайнових прав і означає можливість використовувати найменування на вивісках, рахунках, документах, на самому товарі. Найменування потрібне ще й тому, що кооператив як юридична особа виступає в цивільних та інших правовідносинах від свого імені. Воно є засобом його індивідуалізації як серед інших кооперативів, так і серед інших організацій. Найменування кооперативу обов'язково повинне мати додаток — "кооператив" або прикметник "кооперативний".
Другим етапом є державна реєстрація кооперативу, який після цього вважається створеним.
Громадяни, які є засновниками кооперативу, інколи можуть вчиняти певні дії від його імені ще до державної реєстрації кооперативу. У такому разі кооператив ще не є юридичною особою і не може нести самостійної відповідальності. За дії кооперативу, вчинені особами від його імені до моменту його державної реєстрації, вони солідарно відповідають своїм майном.
Кооператив підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченому для державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності (п. 1 ст. 6 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію"). Що ж до підприємницької діяльності, то цей порядок встановлено ГК і конкретизовано у Законі України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб—підприємців".
Державна реєстрація кооперативу має для нього важливі юридичні наслідки:
- по-перше, він отримує статус юридичної особи і стає повноправним суб'єктом цивільно-правових та інших відносин;
- по-друге, ця реєстрація дає змогу зробити перші кроки в організації його діяльності: відкрити рахунок в банку, взяти в разі потреби приміщення чи земельну ділянку в оренду, виробити за дозволом міліції печатку, штампи тощо.
На сучасному етапі сільськогосподарські кооперативи можуть створюватися внаслідок реформування сільськогосподарських підприємств, їх формування можливе на основі виходу з колективних сільськогосподарських підприємств окремих громадян або працівників цілого виробничого підрозділу з їхніми майновими та земельними паями. У такому порядку можуть створюватися в основному виробничі сільськогосподарські кооперативи, а іноді — споживчі. Можливість створення кооперативів таким шляхом виникла завдяки здійсненню паювання землі та майна колективних агроформувань та приватизації державних сільськогосподарських підприємств в ході проведення аграрної реформи.
Рішення про перетворення колективного сільськогосподарського підприємства в сільськогосподарський кооператив доцільно приймати після паювання землі та майна цього підприємства. У такому разі земельні та майнові паї членів підприємства можуть бути передані кооперативу як вступний пайовий внесок.
3. Статути сільськогосподарських кооперативів
З огляду на специфіку кооперативної організації праці та особливостей сільськогосподарського виробництва, локальні правові акти відіграють провідну роль у врегулюванні внутрішьокооперативних відносин у сільськогосподарських кооперативах. Виконуючи роль власника й господарюючого суб'єкта, кооператив самостійно розробляє правові акти, що регулюють внутриііньокооперативні відносини.
За допомогою таких актів локальної правотворчості є можливість враховувати певні специфічні особливості кожного конкретного сільськогосподарського кооперативу. Це викликано тим, що сільськогосподарська праця характеризується надзвичайною видовою різноманітністю, наявністю великої кількості професій та спеціальностей.
Відмінність статуту від інших локальних внутрішньокооперативних актів (правил внутрішнього розпорядку, положення про оплату праці тощо) полягає в тому, що він набирає чинності з моменту державної реєстрації кооперативу, а всі інші акти — з моменту їх прийняття.
Статут є основним правовим документом, який регулює діяльність сільськогосподарського кооперативу (і не тільки сільськогосподарського).
Статут сільськогосподарського кооперативу є специфічною формою правового регулювання суспільних відносин, що зумовлено особливостями таких кооперативів. Ця специфіка виявляється в тому, що, по-перше, статут є внутрішньокооперативним нормативним актом, тобто сфера його правового впливу поширюється, в основному, на внутрішні відносини у кооперативі (внутрішньокооперативні відносини).
Внутрішньокооперативні відносини виникають і вдосконалюються у зв'язку зі здійсненням кооперативом своєї виробничо-господарської та іншої діяльності. Внутрішньокооперативні відносини мають місце тільки між членами цього кооперативу. Зрозуміло, що ті відносини, в які вступають ті самі особи як громадяни, здійснюючи свої конституційні права і обов'язки, не підпадають під дію статуту кооперативу. Що ж до зовнішніх відносин, то статут встановлює лише можливість вступу кооперативу в такі відносини, визначає їх основні принципи (право вступати в договірні відносини, бути суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності тощо).
Статут приймається засновниками на установчих зборах. Зміни й доповнення до нього вносять загальні збори членів кооперативу як його найвищий орган управління. Факт його ухвалення є вираженням волі осіб, які бажають створити кооператив, і фіксується в протоколі зборів.
Статут сільськогосподарського кооперативу є не стільки право-утворюючим, скільки праворегулюючим актом. Саме в цьому виявляється така його специфічна ознака, як універсальність — регулювання ним не якогось певного виду відносин, а всього спектру внутрішньокооперативних відносин: земельних, трудових, майнових, організаційно-господарських, встановлення основних принципів зовнішніх відносин. У цьому полягає також істотна відмінність статуту від інших нормативних актів, як державних, так і кооперативних.
Будучи основним правовим документом, який регулює діяльність кооперативу, статут водночас не має на меті врегулювання всіх відносин, які є предметом його правової регламентації. Для цього можуть прийматися й інші внутрішньокооперативні акти, наприклад, Правила внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці тощо. Статут у цьому разі повинен служити правовою базою для прийняття зазначених локальних актів. Положення прийнятих внутрішньокооперативних актів повинні відповідати статуту і не суперечити йому. Таке явище можна назвати принципом "статутної правотворчості" кооперативу.
Усі зазначені специфічні ознаки статуту сільськогосподарського кооперативу характеризують його як основний нормативно-правовий акт, який регламентує діяльність кооперативу. Беручи це до уваги, можна зробити висновок, що статути конкретних кооперативів (зокрема й сільськогосподарських) є одним з основних джерел кооперативного та аграрного законодавства.
Основні вимоги щодо статутів сільськогосподарських кооперативів встановлює ст. 7 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", в якій вказано, що статут кооперативу є основним правовим документом, що регулює його діяльність, визначено перелік основних положень, які повинні мати місце в статуті, регламентовано (в досить загальних рисах) порядок прийняття статуту та внесення до нього змін і доповнень.
Згідно зі ст. 7 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" у статуті визначаються: найменування кооперативу та його місцезнаходження; предмет і мета діяльності; порядок вступу до кооперативу і виходу з нього; розміри та порядок внесення вступного внеску і паю; склад засновників кооперативу; права і обов'язки членів кооперативу; органи управління, порядок їх формування і компетенція; формування неподільного та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів кооперативу; розподіл доходів кооперативу; співвідношення між кооперативними виплатами й виплатами на паї; умови реорганізації та ліквідації кооперативу. До статуту можуть включатися й інші положення, пов'язані з особливостями діяльності кооперативу, що не суперечать законодавству України.
Норма закону, яка має перелік вищеназваних положень, обов'язкових для статуту кожного сільськогосподарського кооперативу, є імперативною за своїм характером, і її вимоги повинні виконуватися. Інші положення, які не суперечать чинному законодавству, можуть включатися до статуту на розсуд засновників.
До таких положень належать основні засади земельних відносин, принципи господарської діяльності, регулювання праці та її оплати, основи зовнішньоекономічної діяльності кооперативу тощо.
У процесі діяльності кооперативу до статуту можуть бути внесені зміни й доповнення, зумовлені як змінами в діяльності самого кооперативу (наприклад, включення додаткових видів діяльності, введення правління та ін.), так і змінами чинного законодавства, які впливають на діяльність кооперативу.
Зміни й доповнення до статуту вносять у порядку, встановленому для його прийняття, тобто більшістю голосів членів кооперативу, присутніх на загальних зборах.
4. Членство в сільськогосподарських кооперативах
Правові засади членства сільськогосподарських кооперативах встановлені Законом України "Про сільськогосподарську кооперацію". Підкреслюючи важливість правового інституту членства у кооперативі, законодавці присвятили йому окремий розділ — III.
Членом сільськогосподарського кооперативу може бути фізична або юридична особа, яка:
1) зробила вступний і пайовий внески в розмірах, визначених статутом кооперативу;
2) визнає принципи й цілі кооперативу;
3) визнає статут кооперативу і дотримується його вимог;
4) має право ухвального голосу;
5) користується послугами кооперативу.
Членами виробничого кооперативу можуть бути тільки фізичні особи, а членами обслуговуючого кооперативу — як фізичні, так і юридичні особи.
Новим у кооперативному законодавстві є запровадження інституту асоційованого членства в сільськогосподарському кооперативі, в який може вступати фізична чи юридична особа, що зробила пайовий внесок і користується правом дорадчого голосу.
Членство в сільськогосподарському кооперативі, особливо у виробничому, є тією відмітною ознакою, яка відрізняє його від інших форм господарювання в сільському господарстві. Воно організаційно пов'язує громадян, які добровільно об'єдналися в кооператив для виконання певних спільних завдань. Членство є характерною ознакою й фермерських господарств, однак членами останніх можуть бути тільки родичі, що вказує на сімейно-трудовий характер такого об'єднання.
Вступ у члени кооперативу ґрунтується на принципі добровільності, юридично закріпленому в п.1 ст. 9 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію": він означає відсутність будь-якого примусу під час вступу в члени кооперативу. Членом кооперативу може стати тільки той, хто має таке бажання і висловить його.
Законом встановлено вимоги, яким повинні відповідати особи, що бажають організувати або стати членами вже діючого кооперативу, їх можна поділити на об'єктивні (досягнення встановленого законом віку (для фізичних осіб), необхідного для вступу у члени кооперативу; здатність брати участь у здійсненні цілей і завдань кооперативу) і суб'єктивні (бажання брати особисту участь у діяльності кооперативу, користування його послугами, формування його фондів).
Волевиявлення громадянином бажання стати членом кооперативу оформляється письмово (подачею заяви). Має місце й волевиявлення кооперативу — на його загальних зборах ухвалюють письмове рішення про прийняття громадянина в члени кооперативу. Отже, членство в кооперативі виникає як наслідок волевиявлення двох сторін — кооперативу та громадянина. Причому прийняття громадянина в члени кооперативу як юридичний факт має для кооперативу не менш важливе значення, ніж для самого громадянина: адже так формується склад кооперативу.
Закон "Про сільськогосподарську кооперацію", визначаючи основні вимоги до фізичних осіб — членів сільськогосподарського кооперативу (досягнення 16-річного віку, бажання брати участь у діяльності кооперативу), разом з тим не встановлює жодних обмежень на вступ до сільськогосподарську кооперативу.
До статутів окремих сільськогосподарських кооперативів можуть бути внесені обмеження на вступ до кооперативу осіб лише певної професії. Якщо кооператив є фаховим (наприклад, з агрохімічного чи зооветеринарного обслуговування господарств), то цілком логічно, що до нього можуть вступати тільки особи певного фаху (агрономи чи ветеринари). Звичайно, членами фахових кооперативів можуть бути й представники інших професій (наприклад, бухгалтери), проте їх кількість має бути обмежена.
Фізичні або юридичні особи можуть бути членами кількох обслуговуючих кооперативів, різних за напрямами діяльності. Обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи можуть обслуговувати різні сфери діяльності товаровиробника. Жодного обмеження на членство в кількох кооперативах одночасно законодавство не має.
Щоб вступити до кооперативу, фізична чи юридична особа по-' винна подати заяву чи клопотання в його правління, рішення якого підлягає затвердженню загальними зборами. І лише з моменту позитивного вирішення цього питання загальними зборами кандидат у члени кооперативу вважається прийнятим. Порядок прийняття рішень загальними зборами в такому разі має бути закріплений у статуті кооперативу. Член кооперативу робить вступний і пайовий внески в порядку, визначеному статутом кооперативу.
Обов'язковою умовою членства у виробничому сільськогосподарському кооперативі є участь у його діяльності особистою працею, оскільки кооператив є насамперед об'єднанням осіб, а не капіталів. Членство в кооперативі не переходить до спадкоємців. Щоб стати членами кооперативу, особи повинні в установленому порядку бути прийнятими до його членів.
Членство в сільськогосподарському кооперативі є підставою для набуття статутних прав та обов'язків.
Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" значно розширив обсяг прав членів кооперативів: покладав на них додаткові обов'язки, які випливають із специфіки кооперативної організації праці.
Крім того, члени сільськогосподарських виробничих кооперативів мають додатково окремі права та обов'язки, пов'язані зі специфікою сільськогосподарського виробництва (право на земельну частку в разі виходу із сільськогосподарського кооперативу для створення фермерського господарства, обов'язок ефективно використовувати та охороняти землі тощо).
Права та обов'язки членів сільськогосподарських кооперативів поділяються на:
1) конституційні й інші загальні права та обов'язки, які поширюються на всіх громадян України;
2) ті, що зумовлені специфікою кооперативної організації праці;
3) ті, що зумовлені специфікою сільськогосподарського виробництва (в основному — використанням земель сільськогосподарського призначення).
Статутні права та обов'язки членів кооперативу також класифікують за об'єктом: земельні, трудові, майнові, управлінські.
Їх також поділяють на особисті та майнові права та обов'язки. Особистими є ті, які невіддільні від особи конкретного члена кооперативу, їх реалізація не може бути передана іншій особі. Особисті права та обов'язки випливають із самої природи кооперативу. До них слід віднести право брати участь у діяльності кооперативу та управлінні його справами, обирати й бути обраним до органів управління кооперативу, ревізійної комісії, вносити пропозиції щодо поліпшення діяльності кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів і службових осіб.
До майнових прав належить право одержувати частку доходу на пай (додатковий пай); одержувати кооперативні виплати; користуватися майном кооперативу, пільгами й перевагами, передбачених для його членів; право на одержання пайового внеску у випадках і порядку, передбаченими законодавством і статутом кооперативу тощо. Усі ці права випливають із кооперативної природи суспільних відносин.
У Законі України "Про сільськогосподарську кооперацію" права та обов'язки членів кооперативу поділяються на основні та додаткові. Основними є ті з них, які встановлені Законом. До них належать: право на участь в управлінні справами кооперативу; право голосу на загальних зборах кооперативу; право обирати та бути обраним до органів управління кооперативом; право користування послугами кооперативу; право на одержання кооперативних виплат; на одержання частки доходу на пай (додатковий пай); на одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і термін, визначені його статутом. Основними обов'язками членів кооперативу є дотримання статуту та виконання рішень загальних зборів і правління об'єднання.
Додаткові права та обов'язки можуть бути передбачені статутом кооперативу. До них належать передусім ті, що пов'язані з трудовою діяльністю в цій організації.
Крім уже згаданих прав, якими користуються члени всіх видів кооперативів, окремими специфічними правами наділені члени виробничих кооперативів. Вони пов'язані із трудовою діяльністю у виробничих кооперативах, і їх надання має на меті забезпечити членам кооперативів певний рівень соціального захисту. Це — право на одержання роботи в кооперативі, в тому числі право на вибір професії і роду занять відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуванням потреб кооперативу; право на відпочинок; на соціальне страхування й соціальне забезпечення; право на культурно-побутове обслуговування й задоволення інших потреб у порядку, встановленому загальними зборами членів кооперативу.
Рівність прав тягне за собою і рівність обов'язків членів кооперативу. Як і права, обов'язки є особисті й майнові. До особистих належать обов'язок брати участь в управлінні справами кооперативу, додержуватись статуту кооперативу й виконувати рішення загальних зборів і виборних органів управління й контролю кооперативу. Особисті обов'язки, як і особисті права, випливають із принципу самоуправління кооперативом і однакові для членів усіх видів сільськогосподарських кооперативів.
Однаковими є й майнові обов'язки членів кооперативу. Насамперед, член кооперативу зобов'язаний особистою працею брати участь у діяльності виробничого кооперативу, а члени обслуговуючих кооперативів — виконувати зобов'язання, пов'язані з участю в операціях кооперативу. Саме цим кооператив відрізняється від господарських товариств. Член кооперативу не має права передоручати будь-кому особисту участь у діяльності кооперативу. Членство не переходить у спадщину.
Члени кооперативу зобов'язані брати участь у господарській діяльності обслуговуючого кооперативу в обсязі, що становить більшу частину від річного обороту його діяльності.
До майнових належить також обов'язок виконувати свої зобов'язання перед кооперативом, пов'язані з трудовою і майновою участю в його діяльності, берегти і зміцнювати кооперативну власність.
Важливим нововведенням Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" є допущення у кооперативах усіх видів асоційованого членства. Відповідно до п. 1 ст. 12 цього Закону, асоційованими членами можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнають статут кооперативу та зробили пайовий внесок у його створення та розвиток. Вони мають право дорадчого голосу, а також на отримання частки доходу на свій пай.
Асоційоване членство дає змогу кооперативу збільшувати свої фонди, без зростання його кількісного складу. Особливо важливим є положення п. 5 ст. 12 Закону положення, згідно з яким у разі ліквідації кооперативу його асоційовані члени мають першочергове право на отримання свого майнового внеску та відповідних часток доходу і повернення своїх земельних ділянок у натурі (на місцевості).
Асоційоване членство в кооперативі є взаємовигідним: кооператив, не збільшуючись кількісно, має змогу залучати додаткові кошт ти; асоційовані члени можуть користуватися послугами кооперативу за невисокими цінами.
Членство в сільськогосподарському кооперативі може бути припинено внаслідок добровільного виходу з кооперативу або виключення з його членів. І в першому, і в другому випадках припиняються членські відносини особи з кооперативом. Крім того, такі відносини в кооперативах припиняються в разі припинення існування суб'єкта членських відносин. Це може бути смерть громадянина або ліквідація юридичної особи, яка була членом кооперативу, чи самого кооперативу.
Членські відносини можуть бути припинені з ініціативи кожного окремого члена кооперативу. Поряд із правом добровільного вступу до кооперативу закон гарантує і право добровільного виходу з кооперативу. Член кооперативу, який вирішив вийти з нього, не зобов'язаний мотивувати свого вчинку. Закон не регламентує процедури добровільного виходу з кооперативу. Водночас вона має бути докладно викладена в статуті кожного кооперативу: строк попередження про вихід, порядок розрахунків тощо. Особливо слід врегулювати порядок розрахунків, вирішення інших питань майнового характеру. Звичайно, провадити розрахунки треба відразу ж після припинення членських відносин. Проте в сільськогосподарських кооперативах, особливо у виробничих, не завжди є така можливість. Це пов'язано в основному із сезонним характером сільськогосподарського виробництва. Інколи вимога тієї чи іншої особи про негайний розрахунок може негативно позначитися на майновому стані кооперативу (наприклад, напередодні посівної кампанії). Тому визначення у статутах кооперативів строків розрахунків, зокрема повернення пайових внесків особам, які виходять з кооперативу, є обов'язковим.
Своє волевиявлення про вихід з кооперативу член кооперативу повинен засвідчити поданням заяви до.правління кооперативу (або його голові). Якщо заяви немає, а має місце фактичне припинення членських відносин, наприклад, переїзд в іншу місцевість без подачі заяви про вихід із членів кооперативу, то в статуті також потрібно зазначити строк, коли саме членські відносини з таким членом кооперативу, що фактично вибув, припиняються.
Членські відносини можуть бути припинені також виключенням із кооперативу. Таке виключення може бути лише крайнім заходом відповідно до умов та порядку, визначених статутом кооперативу. Прийняття такого рішення є виключно компетенцією загальних зборів (хоча очевидно, що готує його правління, а загальні збори, по суті, лише затверджують його чи ні). Закон "Про сільськогосподарську кооперацію", сучасне законодавство України не Містить переліку підстав, за якими члена кооперативу може бути виключено з нього. Такі підстави мають бути передбачені в статуті кожного конкретного кооперативу.
Виключення з членів кооперативу може бути оскаржене до суду. Членство в сільськогосподарському кооперативі припиняється також у разі припинення трудової участі в діяльності виробничого кооперативу, реорганізації та ліквідації кооперативу, втрати членом кооперативу — юридичною особою — свого статусу.
5. Правовий режим майна та землі сільськогосподарського кооперативу
За Законом України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" і ГК кооперативи є суб'єктами права колективної власності, що дає можливість розвиватися різним формам господарювання, основою яких є власність колективу на засоби виробництва, вироблену продукцію, одержані прибутки тощо.
Особливість колективної власності полягає в тому, що вона належить кожному кооперативу як окремому власнику. Суб'єктом права власності є не кожен член кооперативу зокрема, а кооператив в цілому як юридична особа. Сьогодні, коли в основному завершено паювання майна колективних агроформувань, колективна власність значною мірою набуває характеру спільної сумісної чи спільної часткової.
Кооперативна відзначається тим, що її об'єктом можуть бути грошові та майнові внески членів кооперативу.
Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", закономірно визнаючи майнові відносини одними з центральних у сільськогосподарському кооперативі, для їх регулювання відвів окремий розділ V.
Кооператив є власником будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, виготовленої ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.
Володіння, користування та розпорядження майном кооперативу здійснюють органи управління кооперативу відповідно до своєї компетенції, визначеної статутом кооперативу.
Кошти і майно кооперативу потрібні кооперативу для того, щоб:
1) покривати витрати щодо організації кооперативу;
2) забезпечувати основні фонди;
3) покривати поточні витрати;
4) створювати резервний фонд;
5) оплачувати працю, кооперативні виплати, виплати на паї;
6) задовольняти інші потреби.
Перша необхідність в коштах виникає ще до того, як кооператив почне реально функціонувати, тобто на організаційному етапі, наприклад, для оплати послуг економістів та юристів при розробленні техніко-економічного обґрунтування діяльності кооперативу, проектів юридичних документів.
Джерелами формування власних коштів кооперативу є:
1) пайові внески членів кооперативу (грошові та майнові);
2) доходи, які кооператив отримує від власної діяльності (реалізації продукції, надання послуг та ін.);
3) доходи, які кооператив отримує від розміщення своїх коштів у банках;
4) доходи від продажу акцій, інших цінних паперів.
5) кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств, організацій;
6) майно, добровільно передане кооперативу його членами;
7) інші надходження, не заборонені законом.
Названі джерела формування власних коштів, а також банківські кредити, які є основним і практично єдиним джерелом формування позичкових коштів, у сукупності становлять джерела формування майна кооперативу.
Важливим джерелом формування майна кооперативу є внески його членів; вони можуть бути як грошовими, так і майновими. Наявність пайових внесків членів кооперативу значною мірою визначає специфіку кооперативної власності загалом.
Закон України "Про кооперацію" поділяє всі внески членів кооперативу на поворотні і неповоротні. До перших належить пай і додатковий пай, до других — вступний та членський внески.
Як правило, певну частку обов'язкового внеску, яку член кооперативу зобов'язаний внести до моменту державної реєстрації кооперативу або в разі вступу до нього, називають вступним внеском. Розмір вступного внеску, як і пайового, визначається загальними зборами членів кооперативу і має бути зафіксований у статуті кооперативу.
Щоб забезпечувати поточну діяльність кооперативу, його члени періодично сплачують членські внески.
Основним видом внесків членів кооперативу у створення та розвиток кооперативу є пай, який здійснюється шляхом передачі кооперативу майна, в тому числі грошей, майнових прав, а також земельної ділянки.
Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах і/або пропорційно очікуваній участі члена кооперативу в його господарській діяльності.
У разі виходу з кооперативу фізична чи юридична особа має право на одержання своєї частки (паю) натурою, грішми або (за бажанням) цінними паперами відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної ділянки — в натурі. Термін та інші умови одержання членом кооперативу свого паю встановлюються статутом кооперативу, при цьому термін отримання паю не може перевищувати 2 років, а відлік його починається з 1 січня того року, що настає після моменту виходу (виключення) з кооперативу (ст. 25 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію").
Право власності членів кооперативу — фізичних осіб на пай може бути передане у спадщину.
Сплата відсотків на внесені членами кооперативу пайові внески в принципі можлива у вигляді дивідендів, хоча одержання прибутків не є основним завданням кооперативу. Якщо значна частина прибутку спрямовується на виплату дивідендів, то це може призвести до втрати кооперативом кооперативної природи.
Тому відсотки на пай повинні бути невисокими. У статуті кооперативу обов'язково треба визначати межі виплати на пай у відсотках. Закон "Про сільськогосподарську кооперацію" встановлює, що виплаті часток доходу на пай підлягає до 20%, визначених до розподілу.
Розмір обов'язкового пайового внеску кожного члена кооперативу встановлюють організаційні збори бажаючих створити кооператив (згодом його закріплять у статуті кооперативу).
Принципи встановлення розмірів обов'язкових паїв є різними, залежно від типу кооперативу: у виробничих кооперативах паї є однакового розміру, а в споживчому кооперативі — пропорційно передбачуваному обсягу участі члена кооперативу в його господарській діяльності.
Крім обов'язкових паїв, які можна назвати основними, члени кооперативу можуть вносити й додаткові, розмір і порядок внесення яких також закріплюються в статуті.
Обов'язковий пай може бути такий, який не в змозі внести відразу більшість членів кооперативу. Тому сплачувати його можна частинами протягом певного періоду (не враховуючи розмір вступного внеску, який сплачується до державної реєстрації кооперативу). Якщо термін внесення паю не встановлений законом, його слід визначити в статуті кооперативу. Це сприятиме швидшому розпочинанню кооперативом ефективної діяльності.
Важливим джерелом формування майна кооперативу є доходи від його господарської діяльності, які формуються з виручки від реалізації продукції (робіт, послуг), сум, отриманих від участі у спільних підприємствах, дивідендів по акціях та з інших надходжень.
Для здійснення своєї статутної діяльності кооператив формує відповідні майнові фонди:
1) пайовий, який формується із пайових внесків членів кооперативу;
2) неподільний — із вступних внесків і відрахувань доходу кооперативу. Цей фонд не може бути розподілений між членами кооперативу, крім випадків, зазначених у законі;
3) резервний — утворюється із різних джерел і призначений для покриття можливих втрат (збитків);
4) спеціальний — складається з цільових внесків членів кооперативу та інших надходжень.
Відповідно до свого статуту кооператив самостійно визначає основні напрями господарської діяльності, здійснює її планування й реалізацію. Він реалізує свою продукцію, майно, надає послуги за цінами і тарифами, які встановлюються ним самостійно або на договірній основі.
Відносини кооперативу з іншими підприємствами, установами та організаціями, а також з громадянами в усіх сферах господарської діяльності обумовлюються договором.
Однак у власність кооперативу переходить не весь отриманий ним дохід. Порядок використання отриманого кооперативом доходу визначено в Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 29). Доход використовується на: податки і збори (обов'язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення кредитів, покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; виплату часток доходу на паї.
У Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" врегульована й майнова відповідальність кооперативу. Згідно зі ст. 23 Закону, кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним йому майном. Члени кооперативу відповідають за зобов'язання кооперативу тільки в межах пайового майнового внеску.
Здійснення виробничої діяльності в сільському господарстві неможливе без використання земель як основного засобу виробництва, що є істотною особливістю сільськогосподарського виробництва. Йдеться про використання насамперед не будь-яких земель, а земель сільськогосподарського призначення. Це стосується передусім виробничих сільськогосподарських кооперативів, оскільки обслуговуючі кооперативи, як правило, не працюють на землі. Без отримання згідно із законом земельної ділянки кооператив не зможе розпочати своєї виробничо-господарської діяльності.
Чинне законодавство України передбачає кілька можливих способів отримання сільськогосподарським кооперативом землі для ведення виробничо-господарської діяльності, а саме, через:
1) передачу йому земельної ділянки у власність місцевими радами відповідно до їхньої компетенції;
2) придбання кооперативом земельних ділянок у власність;
3) оренду земельних ділянок.
Земельні ділянки передають у власність сільськогосподарським кооперативам відповідні місцеві ради, на території яких вони (ділянки) розташовані. Для цього потрібне рішення загальних зборів кооперативу. У власність названі кооперативи одержують лише ті ділянки, які знаходилися в їхньому користуванні.
Земельна ділянка сільськогосподарського кооперативу може також бути сформована внаслідок об'єднання в один масив приватних земельних ділянок громадян, які створюють кооператив. Особи, які вступатимуть до членів кооперативу після його створення, можуть вносити свою земельну ділянку чи передавати право користування нею як обов'язковий пайовий внесок.
Правовий режим земельних ділянок, які громадяни — засновники кооперативу передають до його пайового фонду, визначається в договорі між громадянином і кооперативом. У такому разі може бути встановлено спільну часткову чи сумісну власність. У разі виходу з кооперативу при частковій власності його член має право одержати "свою" земельну ділянку, за спільної сумісної власності при виході з кооперативу його член може претендувати на рівну з іншими частку.
Якщо громадянин передає право користування кооперативу як пайовий внесок, як це передбачено п. 2 ст. 20 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", відносини між ним і кооперативом оформляються договором, в якому може бути вказано відповідний розмір плати, визначений загальними зборами. Такий договір може бути укладений і на умовах оренди.
Сільськогосподарські кооперативи можуть повністю базуватися на орендованій землі, хоч на практиці оренда землі має допоміжний характер.
Оренда землі є доцільною, оскільки вона, по-перше, дає змогу сільськогосподарському кооперативу забезпечити себе земельною ділянкою, якщо кооператив (або його члени) не мають землі у власності чи не можуть придбати її; по-друге, якщо орендодавцем виступає держава в особі уповноважених органів (щодо земель сільськогосподарського призначення така ситуація є оптимальною), то вона може належним чином контролювати використання земель у сільському господарстві.
6. Органи управління та контролю сільськогосподарського кооперативу та їх компетенція
Основними правовими засадами, на яких здійснюється управління кооперативом, є самоврядування, гласність, участь його членів у вирішенні питань діяльності кооперативів.
Органами управління кооперативу є загальні збори та правління кооперативу. Крім того, в разі потреби кооператив може наймати виконавчого директора, утворювати спостережну раду.
Відповідно до ст. 13 Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію", вищим органом управління сільськогосподарського кооперативу є загальні збори його членів, які правомочні розглядати й вирішувати будь-які питання його діяльності. Крім того, Закон визначає цілий ряд питань, які становлять виключну компетенцію загальних зборів. Будь-який інший орган управління кооперативу не має права приймати рішення у цих питаннях. Зокрема, виключними повноваженнями загальних зборів сільськогосподарського кооперативу є:
- внесення змін і доповнень до статуту, прийняття нормативних документів кооперативу;
- обрання прямим таємним голосуванням голови кооперативу та членів його правління, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради та ін.;
- заслуховування звітів органів управління кооперативу про їх діяльність;
- визначення видів і розмірів фондів кооперативу, порядку їх формування та використання;
- затвердження правил внутрішнього розпорядку, річного звіту й балансу кооперативу, порядку формування й розподілу його доходів, рішень правління про прийняття нових членів;
- вирішення питань про входження кооперативу до об'єднання кооперативів, створення підприємств різних видів; про реорганізацію або ліквідацію кооперативу.
Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення, пов'язані зі статутною діяльністю кооперативу.
Передбачена Законом також процедура скликання загальних зборів та прийняття ними рішень. Загальні збори проводяться щорічно після закінчення фінансового року. Вони можуть скликатися позачергово за рішенням правління кооперативу або з ініціативи не менш як третини членів кооперативу. Правління кооперативу зобов'язане прийняти рішення про скликання загальних зборів і повідомити членів кооперативу про час і місце їх проведення та порядок денний не пізніше, ніж за 10 днів. Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо на них присутні більше половини членів кооперативу.
У здійсненні самоврядування кооперативу важливу роль відіграє правління — колегіальний виконавчо-розпорядчий орган, який у своїй діяльності відповідальний перед загальними зборами. Воно обирається загальними зборами членів кооперативу, до складу якого входить не менш як 10 членів на термін, що не перевищує 3 років. Якщо ж кількість членів сільськогосподарського кооперативу є меншою від зазначеної, то загальні збори обирають голову, який виконує функції правління.
Правління кооперативу:
- розробляє і вносить на затвердження загальних зборів напрями розвитку кооперативу;
- скликає загальні збори членів кооперативу і контролює виконання прийнятих ними рішень;
- вирішує найсуттєвіші питання господарської діяльності згідно зі статутом;
- вносить на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів і припинення членства;
- укладає трудові договори (контракти) у разі найму на роботу виконавчої дирекції та оцінює її діяльність;
- делегує виконавчій дирекції кооперативу право на прийняття поточних рішень;
- забезпечує збереження майна кооперативу;
- організовує в разі потреби незалежні аудиторські перевірки;
- вирішує питання навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними організаціями.
Члени правління кооперативу можуть обирати зі свого складу голову кооперативу, заступника голови та секретаря правління відповідно до статуту кооперативу.
Члени правління кооперативу працюють переважно на громадських засадах. У статуті кооперативу може передбачатися виплата винагороди за роботу членів правління.
Періодичність проведення засідань правління кооперативу визначається його статутом. Рішення приймається більшістю голосів за наявності не менш як 2/3 складу членів правління кооперативу.
Очолює правління голова кооперативу. Він обирається загальними зборами кооперативу або його правлінням на термін, що не перевищує 3 років. Функції голови кооперативу та порядок його обрання (відкликання) визначаються статутом кооперативу. Голова правління є керівною службовою особою, яка керує діяльністю сільськогосподарського кооперативу. У своїй роботі він підпорядковується загальним зборам.
Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" передбачає можливість найму правлінням кооперативу виконавчого директора, основною функцією якого є оперативне управління діяльністю кооперативу. Виконавчий директор не може бути членом кооперативу. За своїм юридичним статусом він є фактично найманим працівником і на нього поширюється дія законодавства України про працю.
З виконавчим директором правління кооперативу укладає контракт, яким визначаються його трудові права та обов'язки, режим його робочого часу та часу відпочинку, умови настання матеріальної відповідальності тощо. Правління кооперативу може делегувати виконавчому директору свої окремі функції.
Виконавчий директор наділений повноваженнями із формування виконавчої дирекції.
Для веденні контрольно-ревізійної роботи в кооперативі обирають спостережну раду та ревізійну комісію.
Для контролю за діяльністю виконавчого органу кооперативу обирають спостережну раду. Вона утворюється за умови, якщо кількість членів кооперативу становить не менш як 50 осіб.
Спостережну раду обирають із членів кооперативу на загальних зборах у кількості 3-5 чоловік, якщо інше не передбачено статутом кооперативу. Порядок обрання спостережної ради та її голови і прийняття рішень спостережною радою встановлюється статутом кооперативу.
Член спостережної ради не може бути членом правління чи ревізійної комісії.
Для контролю за фінансово-господарською діяльністю кооперативу обирається ревізійна комісія (ревізор). У кооперативі, до складу якого входить менш як 10 членів, функції ревізійної комісії виконує ревізор. Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам кооперативу. Ревізійна комісія (ревізор) обирається загальними зборами з числа членів кооперативу відповідно до порядку голосування, встановленого статутом кооперативу. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть бути члени правління чи спостережної ради.
7. Правові засади реорганізації та ліквідації сільськогосподарських кооперативів
З точки зору наслідків, викликаних припиненням юридичної особи, розрізняють дві форми цього припинення: 1) реорганізацію; 2) ліквідацію.
Реорганізація кооперативу — це форма його припинення як юридичної особи з переходом його справ (прав і обов'язків) та майна в порядку правонаступництва до інших осіб. Реорганізація кооперативу не означає припинення тієї діяльності, для здійснення якої він був створений. Не ліквідується і його майно. Але суб'єктом прав на майно і суб'єктом відповідної діяльності, а також пов'язаних з нею обов'язків стає правонаступник — інший кооператив як юридична особа.
Організаційними формами реорганізації можуть бути: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення. Останні можна поділити на 2 групи:
1) за яких кооператив припиняється як юридична особа (злиття, поділ, перетворення);
2) за яких кооператив як юридична особа зберігається (приєднання, виділення).
Реорганізація кооперативу здійснюється за рішенням загальних зборів його членів. Інколи реорганізація кооперативу у формі його поділу або виділення з його складу однієї або кількох юридичних осіб провадиться за рішенням суду.
Злиття як форма реорганізації має місце тоді, коли два або більше кооперативів об'єднуються в один новий, вони припиняють своє існування. При цьому до новоствореного кооперативу переходять усі права та обов'язки кооперативів, які злилися. Кооператив може бути утворений таким шляхом тільки тоді, коли зливаються 2 чи більше кооперативів. Не треба плутати злиття зі вступом у члени іншого кооперативу. Наприклад, виробничий кооператив стає членом обслуговуючого кооперативу. Але він продовжує існувати як самостійна юридична особа, користуючись певними правами та виконуючи обов'язки як член обслуговуючого кооперативу.
Злиття кооперативів провадиться на основі рішення загальних зборів кожного з кооперативів, які зливаються. На загальних зборах (або зборах уповноважених) треба затвердити правочин, на основі якого має відбутися злиття. Правочин повинен бути затверджений спочатку загальними зборами (зборами уповноважених) кооперативів, що зливаються.
Правочин про злиття кооперативів є підставою для розробки та затвердження статуту новоствореного кооперативу, в якому обов'язково повинно бути зазначено, що він є правонаступником кооперативів, що злилися, і вказано його нову назву.
Дуже близькою за змістом до злиття є така форма реорганізації, як приєднання, за якої один кооператив входить до складу іншого, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі. Права та обов'язки приєднуваного кооперативу переходять до того кооперативу, що припиняє своє існування. Кооператив, що приєднався, припиняє своє існування.
Злиття та приєднання — схожі форми реорганізації. Рішення про це має бути повідомлено в певний строк всім кредиторам кооперативів, що реорганізуються, щоб вони знали, до кого тепер мають право звертати вимоги щодо повернення боргу, а також кооперативним спілкам або тим об'єднанням, членами яких були ці кооперативи. Однак такі повідомлення доцільніше замінити публікацією в пресі, як це робиться в разі ліквідації юридичної особи.
З дня реєстрації статуту всі кооперативи, які злилися або увійшли до складу іншого кооперативу, вважаються такими, що припинили свою діяльність, і всі їх права та обов'язки переходять у разі злиття — до новоствореного внаслідок злиття кооперативу, а у разі приєднання — до існуючого кооперативу, до якого увійшли інші кооперативи.
Поділ означає, що на базі одного кооперативу виникає 2 або більше нових, а цей перший — припиняє своє існування. Майно поділеного і припиненого кооперативу розподіляється між новос-твореними.
3 дня реєстрації статутів новостворених кооперативів, які виникли внаслідок поділу певного кооперативу, до них переходять від розділеного кооперативу права та обов'язки згідно з постановою загальних зборів. Розподілений кооператив вважається припиненим з моменту державної реєстрації всіх новостворених кооперативів.
Виробничі кооперативи можуть перетворюватися на господарські товариства різних видів. Головна відмінність кооперативів від господарських товариств полягає в тому, що в перших обов'язковою є трудова участь (виробничі кооперативи) або участь у господарських операціях (обслуговуючі кооперативи) їхніх членів, а в господарських товариствах — ні. Виробничі кооперативи — це об'єднання осіб, а господарські товариства — коштів (капіталів) різних осіб. Проте, визначивши частку кожного члена кооперативу у вартісному вираженні його майна, можна перетворити його у товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство чи інший вид господарського товариства.
Надзвичайно важливе значення має документальне (юридичне) закріплення реорганізації. Обов'язково повинен бути правочин (якщо має місце злиття чи приєднання), рішення загальних зборів, статути новостворених внаслідок реорганізації кооперативів. Ці документи можна вважати установчими, які необхідно представити для державної реєстрації.
Питання ліквідації сільськогосподарського кооперативу врегульовано в Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" лише в загальних рисах.
Ліквідація кооперативу зачіпає інтереси не тільки самого кооперативу та його членів, але й його партнерів у господарських відносинах, їх кредиторів та ін., а сільськогосподарських кооперативах ще й інтереси багатьох приватних товаровиробників. Тому підстави й процедура припинення діяльності кооперативів мають особливе значення.
Ліквідація кооперативу спричинює припинення його діяльності без переходу прав та обов'язків до інших осіб у порядку правонаступництва. Оскільки кооператив є добровільним об'єднанням, то і діяльність його, за загальним правилом, може бути припинена в добровільному порядку за рішенням загальних зборів.
У випадках, передбачених законом, кооператив може бути ліквідовано за рішенням суду.
Єдиною підставою для ліквідації кооперативу за рішенням загальних зборів є воля більшості членів кооперативу. Жоден державний орган не має права примусити кооператив до самоліквідації або заборонити йому це зробити. Добровільний порядок створення кооперативу передбачає і добровільний порядок його ліквідації.
Можна вирізнити такі підстави ліквідації кооперативів:
1) за рішенням загальних зборів членів кооперативу, зокрема у зв'язку з досягненням мети, заради якої він був створений; за спливом строку, на який було створено кооператив, та ін.;
2) за рішенням суду, якщо діяльність здійснювалась без ліцензії, була заборонена законом або супроводжувалась іншими грубими чи неодноразовими порушеннями законодавства;
3) у разі визнання кооперативу банкрутом у судовому порядку;
4) якщо припинено право власності чи право користування земельною ділянкою (для виробничих кооперативів);
5) в інших випадках, встановлених чинним законодавством.
Важливе значення має також правова регламентація процедури ліквідації сільськогосподарських кооперативів та її наслідки. Сьогодні вона не достатньою мірою врегульована законодавством. Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" лише в досить загальних рисах визначає порядок проведення ліквідації кооперативу.
Рішення про ліквідацію можуть прийняти загальні збори членів кооперативу або суд.
Ліквідаційна комісія обирається загальними зборами членів кооперативу або призначається судом (якщо рішення про ліквідацію кооперативу ухвалив суд).
Обов'язками ліквідаційної комісії є: точне встановлення пасиву й активу кооперативу, розшук, оцінювання та реалізація майна, стягнення боргів, складання ліквідаційного балансу, вироблення плану ліквідації майна і задоволення вимог кредиторів, виконання цього плану й складання ліквідаційного звіту.
З моменту призначення ліквідаційної комісії вона одержує від правління правомочності з управління справами цього кооперативу. Комісія користується всіма правами правління відповідно до статуту і може укладати всі правочини, якщо вони потрібні для ліквідації кооперативу, представляти кооператив, що ліквідується, в інших випадках. Правління припиняє свою діяльність.
Ліквідаційна комісія, обрана загальними зборами членів кооперативу, підлягає контролю з боку ревізійної комісії кооперативу до завершення ліквідації.
Для вирішення окремих питань, що стосуються процесу ліквідації, затвердження звіту про проведену ліквідацію, ліквідаційна комісія має право скликати загальні збори. Від імені кооперативу ліквідаційна комісія виступає в суді.
Надзвичайно важливим у процесі ліквідації кооперативу є встановлення черговості задоволення претензій, яка повинна бути визначена в законодавстві. За ст. 38 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію", майно кооперативу, яке залишилося після розрахунків із бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу пропорційно вартості їх паю. Разом з тим, у зазначеному положенні не передбачено розрахунки із найманими працівниками та ін. Найперше треба розрахуватися з найманими працівниками, ліквідувати борги перед бюджетами, установами банку, компенсувати витрати на відновлення природного середовища, якому завдана шкода ліквідованим кооперативом.
Ліквідація вважається завершеною, а кооператив таким, що припинив свою діяльність, з моменту внесення органом державної реєстрації запису про це до державного реєстру.
Тема 6
§ 1. Поняття та загальна характеристика правового статусу фермерських господарств
Фермерське господарство — одна з перспективних організаційно-правових форм ведення сільського господарства, яка сприяє самостійності й зацікавленості виробника в кінцевих результатах роботи. Існування фермерства в Україні пов'язане передусім із виникненням інституту приватної власності на землю, а відповідно — зі зміною юридичної природи майнових відносин на селі. Тобто воно стосується найважливіших положень аграрної реформи в Україні й формує нового та перспективного суб'єкта аграрно-правових відносин.
За даними Державного комітету статистики України, загальна кількість зареєстрованих фермерських господарств на 1 липня 2003 р. становила 43042 юридичні особи (на 1 липня 2002 р. — 42774 юридичні особи).
Незважаючи на це практика засвідчує, що процес становлення й розвитку фермерських господарств в Україні здійснюється повільно. Більшість із них господарює неефективно, деякі — низькорентабельні. Приблизно 2 тис. фермерських господарств щороку припиняють свою діяльність. За даними Міністерства аграрної політики це, ймовірно, пов'язано також і з тим, що для ефективного товарного господарювання фермерам треба мати не менше 350-400 га земельних угідь. Але такі розміри площ потребують і належного комплексного технічного забезпечення, якого більшість фермерських господарств не має.
Закон України від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство" дає визначення поняття "фермерське господарство". Згідно зі ст. 1 цього закону, фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства. Фермерське господарство є юридичною особою. Воно може бути створене одним або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї.
Фермерське господарство має своє найменування, печатку та штамп і діє на основі Статуту. У Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не суперечать чинному законодавству.
Відповідно до ст. З Закону України "Про фермерське господарство" членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень Статуту фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). Якщо фермерське господарство створене одноособово, тобто одним із членів сім'ї, інші члени сім'ї, а також родичі можуть стати членами цього фермерського господарства після внесення змін до його Статуту. Склад членів фермерського господарства не має кількісних обмежень. Нові родичі можуть вступати до цього господарства за згодою всіх його членів. Кожний член господарства самостійно вирішує питання про вихід із нього. Дозволу інших членів для цього не потрібно. Зміст правового інституту членства у фермерському господарстві полягає в обов'язковості особистої трудової участі всіх його членів у процесі господарювання, в їхньому праві на участь в управлінні справами даного господарства, на оплату праці, укладання угоди про спільну діяльність всіх його членів тощо.
Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства репрезентує його у відносинах з органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями, а також укладає від імені господарства угоди та вчиняє інші юридично значимі дії. Він може письмово доручати виконання своїх обов'язків одному з членів господарства або особі, яка працює за контрактом.
Виробничо-економічні відносини фермерського господарства з підприємствами і організаціями всіх форм власності, господарськими товариствами та фізичними особами будуються на основі договорів.
Держава гарантує додержання і захист майнових та інших прав і законних інтересів фермерського господарства, забезпечує пільгові умови для кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного забезпечення останнього в період його становлення. Втручання в господарську або іншу діяльність господарства з боку державних або інших органів, а також посадових осіб не допускається. Збитки, завдані господарству неправомірним втручанням в його діяльність, підлягають відшкодування за рахунок винних. Спори про відшкодування збитків вирішуються судами загальної компетенції, господарськими та третейськими судами.
Фермерське господарство є рівноправним учасником аграрного ринку. Воно має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об'єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств та організацій, в тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні комерційних банків або бути їх членом.
На основі аналізу правового статусу фермерського господарства можна виокремити такі притаманні йому ознаки: фермерське господарство складається з трьох компонентів — майнового комплексу, земельної ділянки та громадян, які об'єдналися для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва; воно є юридичною особою з наявністю всіх притаманних юридичній особі ознак; воно є суб'єктом підприємницької діяльності у сфері товарного сільськогосподарського виробництва, тобто діє на аграрному ринку з метою отримання прибутку.
2. Умови і порядок створення фермерського господарства та припинення його діяльності
Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і витримав професійний відбір. Першочергове право на створення такого господарства надається громадянам, які проживають в сільській місцевості, мають відповідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.
Фермерське господарство створюється виключно на добровільних засадах. Конкурсний відбір осіб, які виявили бажання створити таке господарство, здійснює районна (міська) професійна комісія з питань створення фермерських господарств, склад якої формує і затверджує районна (міська). До складу професійної комісії входять представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування території, на якій передбачається відведення земельної ділянки для створення фермерських господарств, представники Асоціації фермерів та приватних землевласників і громадських організацій.
Висновок професійної комісії з питань створення фермерських господарств про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або потрібної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для державної реєстрації фермерського господарства і надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності відповідно до чинного ЗК.
Земельні ділянки для ведення фермерських господарств передаються в приватну власність і надаються в користування на умовах оренди із земель державної або комунальної власності, а також земель, вилучених (викуплених) в установленому порядку. Щоб одержати таку ділянку, громадяни подають заяву до відповідної районної державної адміністрації або місцевої ради. У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додається рішення професійної комісії з питань створення фермерських господарств про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або відповідної сільськогосподарської кваліфікації. Районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають заяву у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки розробляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.
У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування надати земельну ділянку для ведення фермерського господарства, а також у інших спірних випадках, відповідно до ст. 118 ЗК і ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство", справа розв'язується в судовому порядку. Оскільки рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що засвідчує право власності на землю, а також для укладення договору оренди земельної ділянки, в резолютивній частині рішення повинне бути вказано місце розташування ділянки, її розмір і межі1. Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) провадиться після збирання врожаю на цій ділянці попереднім землекористувачем.
Відповідно до ст. 121 ЗК, безоплатно у приватну власність фермерського господарства передаються земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній у цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району. Така передача здійснюється один раз, про що рада, котра передає земельну ділянку, робить відмітку в паспорті або документі, який його заміняє. Земельні ділянки, розмір яких перевищує розмір, встановлений у ч. 1 ст. 121 ЗК, передаються громадянам у приватну власність для ведення фермерського господарства на підставі цивільно-правових угод.
Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, якомога можливості наближеними до існуючих шляхів, електричних і радіотелефонних мереж, газових і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. Відповідно до ст. ст. 56, 59 ЗК та ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство", землі лісового і водного фондів, що належать до угідь фермерського господарства, не можуть передаватися в приватну власність, за винятком невеликих — до 5 га ділянок лісів і невеликих — до 3 га ділянок під замкненими природними водоймами. Фермерське господарство має право здійснювати залісення частини земель та будувати замкнену водойму на земельній ділянці, що належить цьому господарству чи його членові на праві приватної власності.
Фермерське господарство піддягає державній реєстрації у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки. Спеціальний порядок державної реєстрації фермерських господарств визначається ст. 8 Закону України "Про фермерське господарство".
Для реєстрації фермерського господарства до органу державної реєстрації подаються: установчі документи (засновницький договір про створення господарства та його Статут. Підписи громадян на установчих документах про створення фермерського господарства посвідчуються нотаріусом); реєстраційна картка встановленого зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського господарства; копія документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення; документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію фермерського господарства.
Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється за наявності всіх потрібних документів протягом не більше 5 робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані в межах цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати Свідоцтво про державну реєстрацію фермерського господарства. Це свідоцтво та копія документа, що підтверджує взяття господарства на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.
Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), отримання Державного акту на право власності на землю або укладення договору оренди земельної ділянки й державної реєстрації фермерське господарство одержує печатку зі своїм найменуванням і адресою, відкриває поточні та вкладні (депозитні) рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається органами державної влади та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник, плануючи економічний і соціальний розвиток регіону.
Відповідно до ст. 35 Закону України "Про фермерське господарство" діяльність фермерського господарства припиняється в разі: реорганізації; ліквідації; визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом); якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.
Рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається:
- власником — у разі реорганізації або ліквідації фермерського господарства;
- якщо не лишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства, — виконавчим комітетом міської, районної у місті ради або районною, районними міст Києва і Севастополя державними адміністраціями за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки;
- у разі банкрутства фермерського господарства — господарським судом.
Спори про припинення діяльності фермерського господарства та розподілу його майна вирішуються судом.
Процедура банкрутства фермерського господарства має певні особливості. Відповідно до ст. 50 Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"1 (в редакції Закону від 30 червня 1999 р.) підставою для визнання фермерського господарства банкрутом є його неспроможність задовольнити протягом шести місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт вимоги кредиторів за грошовими зобов'язаннями та (або) виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів.
Голова фермерського господарства, за наявності письмової згоди всіх його членів, подає до господарського суду заяву про порушення справи про банкрутство. Заява має містити: найменування господарського суду, до якого подається заява; найменування (прізвище, ім'я та по батькові голови господарства) господарства, його поштову адресу; найменування кредитора, його поштову адресу, якщо кредитором є юридична особа, якщо кредитор — фізична особа, в заяві зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, а також місце його проживання; номер (код), що ідентифікує кредитора як платника податків і зборів; виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність господарства, з зазначенням суми боргових вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неустойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку господарства та дату його прийняття банківською установою боржника до виконання; перелік документів, що додаються до заяви.
До заяви додаються документи, які містять відомості: про склад і вартість майна фермерського господарства; про склад і вартість майна, яке належить членам господарства на праві власності; про розмір доходів, які можуть бути одержані господарством по завершенню відповідного періоду сільськогосподарських робіт. Зазначені документи додаються також головою фермерського господарства до відзиву на заяву про порушення справи про банкрутство, подану кредитором.
Голова фермерського господарства у 2-місячний строк з дня прийняття господарським судом заяви про порушення справи про банкрутство господарства може подати до господарського суду план відновлення платоспроможності фермерського господарства. У разі, якщо здійснення заходів, передбачених цим планом, дасть змогу фермерському господарству, зокрема за рахунок доходів, які можуть бути ним одержані після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт, погасити вимоги за грошовими зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати податків і зборів, господарський суд затверджує процедуру розпорядження майном господарства.
Процедура розпорядження майном фермерського господарства запроваджується на строк закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт із врахуванням часу, потрібного для реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) сільськогосподарської продукції. Зазначений строк не може перевищувати 15 місяців. У разі, якщо після застосування процедури розпорядження майном погіршилося фінансове становище фермерського господарства у зв'язку зі стихійним лихом, епізоотіями та іншими несприятливими умовами, строк процедури розпорядження майном може бути продовжено на 1 рік.
Процедура розпорядження майном фермерського господарства може бути достроково припинена господарським судом за заявою розпорядника майна чи будь-кого з кредиторів у разі: невиконання заходів, передбачених планом відновлення платоспроможності господарства; наявності інших обставин, які засвідчують неможливість відновлення платоспроможності господарства. Після дострокового припинення процедури розпорядження його майном фермерське господарство визнається господарським судом банкрутом і відкривається ліквідаційна процедура.
Для здійснення процедури розпорядження майном фермерського господарства господарським судом призначається розпорядник майна. Його повноваження можуть здійснюватися і головою фермерського господарства за погодженням з призначеним розпорядником майна.
У разі визнання господарським судом фермерського господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу ліквідаційної маси господарства включаються: нерухоме майно, яке знаходиться у спільній власності членів господарства, в тому числі — насадження, господарські та інші будівлі, меліоративні та інші споруди, продуктивна й робоча худоба, птиця, сільськогосподарська та інша техніка і обладнання, транспортні засоби, інвентар та інше майно, придбані для фермерського господарства на спільні кошти його членів, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать господарству і мають грошову оцінку.
Звернення стягнення за вимогами кредиторів на земельні ділянки, надані у власність фермерському господарству, допускається тоді, коли у господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення.
Майно, що належить голові та членам фермерського господарства на праві приватної власності, а також інше майно, стосовно якого доведено, що воно було придбане на доходи, які не є в спільній власності членів фермерського господарства, не включаються до складу ліквідаційної маси. Нерухоме майно, а також майнові права щодо нерухомого майна, які належать до складу ліквідаційної маси фермерського господарства, можуть бути продані тільки за конкурсом, обов'язковими умовами якого є збереження цільового призначення сільськогосподарських об'єктів, що продаються.
З дня прийняття постанови про визнання фермерського господарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури його діяльність припиняється. Господарський суд направляє копію постанови про визнання фермерського господарства банкрутом до органу, який здійснив державну реєстрацію господарства, та органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням фермерського господарства.
Кошти, одержані від продажу майна фермерського господарства, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між членами фермерського господарства відповідно до його Статуту.
У разі припинення діяльності фермерського господарства до закінчення терміну надання господарству податкових пільг господарство сплачує до бюджету за весь період своєї діяльності суму податку, обчислену в розмірі, встановленому для фермерського господарства, крім випадків, коли не лишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства, а також у разі викупу земельної ділянки для суспільних потреб чи примусового відчуження її з мотивів суспільної необхідності.
3. Земельні правовідносини у фермерському господарстві
Відповідно до ст. 31 ЗК та ч. 1 ст. 12 Закону України "Про фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із:
- земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;
- земельних ділянок, що належать громадянам членам фермерського господарства на праві приватної власності;
- земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Права володіння та користування земельними ділянками, які перебувають у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.
Чинне законодавство не обмежує кількості земель, що їх може придбати фермерське господарство та його члени у власність та брати в користування на умовах оренди. Однак слід зауважити, що відповідно до частин 13 та 15 Перехідних положень ЗК було запроваджено мораторії на: відчуження земельних ділянок (крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні для суспільних потреб) для ведення фермерського господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва на термін до 1 січня 2005 р; набуття права власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 100 га — до 1 січня 2010 р.
Відповідно до ст. 92 ЗК в постійне користування для ведення фермерського господарства земельні ділянки передаватися не можуть. Фермерські господарства, які мають в постійному користуванні земельні ділянки, повинні до 1 січня 2005 р. переоформити в установленому порядку право власності або право на їх оренду. Якщо право на постійне користування земельними ділянками, наданими для ведення фермерського господарства переоформлюють на довгострокову оренду (не більше 50 років — ст. 93 ЗК), термін оренди визначається самим господарством відповідно до чинного законодавства. При цьому, згідно з ч. 6 Перехідних положень ЗК, розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищувати розміру земельного податку.
Фермерське господарство може користуватися земельними ділянками на умовах короткострокової або довгострокової оренди. Еродовані й дефляційно-небезпечні (від пізньолат. deflatio — здування, розвіювання, руйнування ґрунтів під дією вітру) землі можуть надаватися фермерському господарству без зміни їх цільового призначення і за умови дотримання вимог ґрунтозахисного землеробства.
Члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради, або в такому самому розмірі із земельних ділянок, раніше наданих їм у користування. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю).
Члени фермерських господарств, які до 1 січня 2002 р. (до моменту набрання чинності ЗК) отримали в постійне користування або в оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) цих земельних ділянок розміром до 100 га сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 га ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.
З метою забезпечення цілісності фермерського господарства встановлено: якщо фермерське господарство успадковується двома або більше спадкоємцями, то земельна ділянка поділу не підлягає, якщо внаслідок її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка, менша мінімального розміру, встановленого для даного регіону. Науково обґрунтовані регіональні мінімальні розміри земельних ділянок визначаються Міністерством аграрної політики України та Українською академією аграрних наук і затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Фермерське господарство та його члени мають право: продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; право власності на посіви й насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків; споруджувати житлові будинки, господарські будівлі та споруди; реалізовувати вироблену сільськогосподарську продукцію на вітчизняних ринках і поставляти на експорт; інші права.
Обов'язками фермерського господарства та його членів є: забезпечення використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону довкілля; сплата податків та зборів; непорушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; недопущення зниження родючості грунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; надання відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування інформації про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримання санітарних, екологічних та інших вимог щодо якості продукції; дотримання правил добро-сусідства та встановлених обмежень у використанні земель і земельних сервітутів; збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем.
Громадяни, що створили фермерське господарство, мають право облаштувати постійне місце проживання в тій частині наданої їм для ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний доступ до всіх виробничих об'єктів господарства. Якщо постійне місце проживання членів фермерського господарства розташоване за межами населених пунктів, ці громадяни мають право на створення відокремленої фермерської садиби, якій надається поштова адреса.
На землях фермерських господарств особи мають право вільно проходити, проїжджати всіма видами транспорту по дорогах, пересуватися на човнах, купатися у водоймах на належних фермерським господарствам на праві власності або на праві оренди земельних ділянках, розміщувати намети і проживати в них, розводити багаття та вчиняти інші дії, що дозволяються за згодою їх власників, крім випадків встановлення за рішенням суду земельних сервітутів, за умови збереження природних компонентів в екологічно чистому вигляді.
Юридичні особи — власники об'єктів (газо-, нафтопроводів, ліній електропередач, зв'язку та ін.), що проходять через земельні ділянки фермерських господарств, мають право доступу до таких об'єктів на підставі угоди, укладеної з відповідним фермерським господарством, відповідно до затвердженої документації із землеустрою або встановленого земельного сервітуту.
Фермерське господарство, відповідно до вимог чинного при-родноресурсового законодавства, має право використовувати для потреб господарства загальнопоширені корисні копалини (пісок, глина, гравій, торф тощо), лісові угіддя, водні об'єкти та прісні підземні води, що знаходяться на земельній ділянці.
4. Майнові правовідносини у фермерському господарстві
До майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть належати: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція* вироблена господарством внаслідок господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, право користуватися землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які члени господарства передають до його складеного капіталу.
Майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Водночас, як зауважує Н. І. Титова, це майно належить на праві спільної сумісної власності всім членам господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними. Спільна сумісна власність є переважним різновидом власності у таких господарствах. Майнові права, що входять до складеного капіталу фермерського господарства, передаються йому на визначений у Статуті термін.
У власності фермерського господарства може перебувати будь-яке майно, зокрема земельні ділянки, житлові будинки, господарські будівлі й споруди, засоби виробництва тощо, яке необхідне для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і набуття якого у власність не заборонене законом.
Фермерське господарство має право здійснювати відчуження та набуття майна на підставі цивільно-правових угод. Порядок володіння, користування і розпорядження майном фермерського господарства здійснюється відповідно до його Статуту, якщо інше не передбачене угодою між членами господарства та законом.
Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства в разі ліквідації або припинення членства в господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначається Статутом господарства.
Майнові спори між фермерським господарством та його членами вирішуються судом.
Фермерське господарство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах майна, яке є власністю фермерського господарства. Голова фермерського господарства відповідає за порушення господарством кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, санітарних і ветеринарних норм, правил, вимог щодо якості продукції та інших нормативно-правових актів, котрі регулюють здійснення господарської діяльності.
Фермерському господарству як цілісному майновому комплексу належать майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов'язання. За рішенням членів господарства відповідно до закону фермерське господарство як цілісний майновий комплекс може бути відчужене на підставі цивільно-правових угод громадянам України, які мають право на створення фермерського господарства, або юридичним особам України для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва. Громадяни, які придбали майно фермерського господарства як цілісного майнового комплексу на підставі цивільно-правової угоди, подають у встановленому порядку Статут фермерського господарства на державну реєстрацію.
Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до вимог Книги VI Цивільного кодексу України.
5. Правове регулювання господарської діяльності фермерського господарства
Фермерське господарство діє на умовах самоокупності. Всі витрати господарство покриває за рахунок власних доходів та інших джерел, не заборонених законодавством. Воно самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів, у тому числі іноземних. Господарство має право вступати в договірні відносини з будь-якими юридичними або фізичними особами, органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Фермерське господарство веде бухгалтерський облік результатів своєї роботи і подає відповідним органам фінансову звітність, статистичну інформацію та інші дані.
Господарство зобов'язане дотримуватися встановлених екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості виробленої продукції та інших вимог. Реалізація сільськогосподарської продукції, що виробляється фермерським господарством, на вітчизняному ринку та її поставки на експорт, а також розрахунки з українськими та іноземними партнерами здійснюються відповідно до чинного законодавства.
Разом з іншими сільськогосподарськими товаровиробниками фермерські господарства мають право створювати обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи, спілки, інші об'єднання, а також бути засновниками (учасниками) господарських товариств. Створені за участю фермерських господарств обслуговуючі сільськогосподарські кооперативи не мають на меті отримання прибутку.
Трудові відносини у фермерському господарстві базуються на основі праці його членів. У разі виробничої потреби таке господарство має право залучати до роботи в ньому інших громадян за трудовим договором. Трудові відносини його членів регулюються Статутом, а відносини осіб, залучених до роботи за трудовим договором, — законодавством про працю. Трудові спори у фермерському господарстві вирішуються судом. 3 особами, залученими до роботи у фермерському господарстві, укладається трудовий договір у письмовій формі. Видача трудових книжок членам фермерського господарства і громадянам, які працюють у ньому за трудовим договором, та їх ведення здійснюються відповідно до вимог законодавства про працю.
Розмір оплати праці й тривалість щорічної відпустки осіб, які працюють у фермерському господарстві за трудовим договором, не повинні бути меншими за встановлений державою розмір мінімальної заробітної плати і передбачену законом тривалість щорічної відпустки.
Обов'язком голови фермерського господарства є створення безпечних умови праці для членів господарства і громадян, які уклали трудовий договір. Він забезпечує дотримання вимог техніки безпеки, виробничої гігієни та санітарії, пожежної безпеки.
Члени фермерського господарства і особи, котрі працюють у ньому за трудовим договором, підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню й пенсійному забезпеченню в порядку, встановленому законами України від 5 листопада 1991 р. "Про пенсійне забезпечення", від 26 червня 1997 р. "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування", від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" та від 18 січня 2001 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням". Господарство реєструється як платник внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в органах Пенсійного фонду України і Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
Час роботи у фермерському господарстві членів господарства та осіб, які працюють у ньому за трудовим договором, зараховується до загального і безперервного стажу роботи на підставі записів у трудовій книжці і документів, що підтверджують сплату внесків на соціальне страхування. Крім того, призначені пенсії виплачуються їм у повному розмірі без урахування одержуваного заробітку (доходу).
Фермерське господарство несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну його членам і особам, які працюють у ньому за трудовим договором, каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ними своїх трудових обов'язків.
Держава гарантує дотримання і захист майнових та інших прав і законних інтересів фермерського господарства. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють контроль за діяльністю фермерського господарства відповідно до вимог чинного законодавства. Незаконне втручання в господарську діяльність фермерського господарства органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб забороняється. Збитки, заподіяні фермерському господарству неправомірним втручанням в його діяльність, підлягають відшкодуванню відповідно до чинного законодавства.
6. Відносини фермерського господарства з бюджетом, банківськими установами та страховими організаціями
Фермерське господарство має право відкривати на свій вибір у будь-якій установі банку поточні та вкладні (депозитні) рахунки, розпоряджатися власними коштами. Воно самостійно визначає розмір ліміту залишку готівки, що постійно знаходиться в його касі, на поточні витрати. Списання коштів із поточних та вкладних (депозитних) рахунків господарства, крім платежів до бюджету, може провадитися лише за його згодою або за рішенням суду та у випадках, зазначених чинним законодавством.
Фермерське господарство має право одержувати у фінансово-кредитних установах довгострокові та короткострокові кредити на підставі укладеного договору. Кредит може бути отриманий під заставу майна, зокрема земельних ділянок господарства (іпотека), поручительство (гарантію) та інші види забезпечення зобов'язань. Під заставу майна може прийматися саме фермерське господарство як цілісний майновий комплекс, окремі товарно-матеріальні цінності або інші речі, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки. Відсотки за використання кредитів, що надані фермерському господарству, можуть сплачуватися із коштів Українського державного фонду підтримки фермерських господарств, якщо на їх поповнення в Державному бюджеті України передбачено відповідні фінансові ресурси. Фермерське господарство несе повну відповідальність за дотримання умов кредитних договорів і розрахункової дисципліни.
Страхування майна фермерського господарства здійснюється відповідно до Закону України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" (в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р.
Оподаткування фермерського господарства має низку особливостей. Так, згідно з п. 7. 13 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 р. "Про оподаткування прибутку підприємств" (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) звільняється від оподаткування прибуток новостворених фермерських господарств, отриманий від їхньої господарської діяльності, строком на 3 роки, а у трудонедостатніх населених пунктах — 5 років.
Сплата земельного податку фермерським господарством здійснюється відповідно до положень Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" (в редакції Закону від 19 вересня 1996 р.). За ст. 12 цього закону, новостворені фермерські господарства звільняються від плати за землю протягом 3 років, а в трудонедостатніх населених пунктах — 5 років з часу передачі їм земельної ділянки у власність. Крім того, згідно з ч. 2 даної статті не справляється плата за землі фермерських господарств, зайнятих молодими садами, ягідниками та виноградниками, до вступу їх у пору плодоношення, а також гібридними насадженнями, генофондовими колекціями та розсадниками багаторічних плодових насаджень.
Відповідно до положень Закону України від 17 грудня 1998 р. "Про фіксований сільськогосподарський податок" фермерське господарство може бути платником фіксованого сільськогосподарського податку з моменту свого створення або перейти на сплату цього податку. Для цього сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, в такому господарстві має перевищувати 75% загальної суми валового доходу підприємства. Фіксований сільськогосподарський податок є незмінним до 31 грудня 2009 р. і справляється з одиниці земельної площі. Він сплачується за рахунок цілої низки податків і зборів, перелік яких закріплено у ст. 1 Закону України "Про фіксований сільськогосподарський податок".
Новоствореним фермерським господарствам у період становлення (перші 3 роки після його створення, а в трудонедостатніх населених пунктах — 5 років) та фермерським господарствам з відокремленими садибами надається допомога за рахунок державного і місцевого бюджетів, у тому числі через Український державний фонд підтримки фермерських господарств. Кабінет Міністрів України в проекті Державного бюджету України та органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування в проектах місцевих бюджетів щорічно передбачають кошти на підтримку фермерських господарств.
Кошти Державного бюджету України спрямовуються на меліорацію земель, у тому числі їх зрошення та осушення, а також на консервацію та рекультивацію малопродуктивних сільськогосподарських угідь, на придбання сільськогосподарської техніки (комбайнів, тракторів, автомашин, бульдозерів, сівалок та ін.). За рахунок місцевих бюджетів фермерським господарствам може надаватися допомога на будівництво об'єктів виробничого і невиробничого призначення, житла, здійснення заходів щодо землеустрою.
Порядок використання коштів Державного бюджету України для надання підтримки новоствореним фермерським господарствам та фермерським господарствам з відокремленими садибами встановлює Кабінет Міністрів України.
Український державний фонд підтримки фермерських господарств є державною бюджетною установою, яка виконує функції з реалізації державної політики щодо фінансової підтримки становлення й розвитку фермерських господарств.
Його кошти надаються фермерським господарствам на безповоротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі. На безповоротній основі кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства; відшкодування частини витрат, пов'язаних із сплатою відсотків за користування кредитами банків, та часткову компенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень, у тому числі вартість проектно-кошторисних документів, пільгові умови кредитування, страхування фермерських господарств тощо.
Поворотна допомога надається для виробництва, переробки і збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої діяльності та інші передбачені Статутом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств цілі під гарантію повернення строком від 3 до 5 років.
Для облаштування окремої садиби фермерському господарству надається за рахунок бюджету допомога на будівництво під'їзних шляхів до господарства, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем. Переселенці, які створюють фермерське господарство в трудонедостатніх населених пунктах, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, одержують одноразову грошову допомогу за рахунок державного бюджету у розмірі, що його встановлює Кабінет Міністрів України.
ТЕМА 7
§ 1. Поняття та основні ознаки особистого селянського господарства
У сучасних умовах реформування аграрного сектора економіки України існує й буде зростати потреба в загальних (у масштабах країни) нормах, якими забезпечуються формування середовища, сприятливого для створення та ефективного функціонування сільськогосподарських товаровиробників, системи сільського розселення, яка б відповідала новим виробничим відносинам, а також відновлення, розвиток та утримання на цій основі соціальної та інженерної інфраструктури села. Особисте селянське господарство як первинна форма організації виробництва сільськогосподарської продукції особистою працею членів сільської сім'ї і як форма її реалізації, є в цьому процесі джерелом додаткових (а подекуди й єдиних) доходів, котрі забезпечують повне задоволення матеріальних, житлових, культурно-побутових потреб громадян.
Згідно з інформацією Мінагрополітики наприкінці 2002 р. в Україні налічувалось 12,9 млн. сімей (дворів), які мали земельні ділянки загальною площею 4,9 млн. га, в тому числі 4,1 млн. га ріллі (12% загальної площі держави). Середній розмір особистого селянського господарства в країні становить 0,38 га. 2002 р. селянські господарства виробили 1835 тис. т м'яса, 10674 тис. т молока, 6326 млн. шт. яєць, 2362 т вовни, 16390 тис. т картоплі, 5120 тис. т овочів, 1035 тис. т фруктів і ягід, що становить відповідно 73, 75, 86, 70, 99, 88 і 72% від загальних обсягів виробництва цієї продукції в Україні. Валова сільськогосподарська продукція, вироблена в таких господарствах, становить на сьогодні 60% загального обсягу її виробництва в Україні, а в особистих селянських господарствах Чернігівської, Житомирської, Тернопільської, Рівненської, Волинської, Чернівецької, Львівської, Івано-Франківської та Закарпатської областей питома вага виробництва валової сільськогосподарської продукції становить від 63 до 94%.
Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство"1, особисте селянське господарство являє собою господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особами, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, перероблювання й споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використанням майна особистого селянського господарства, зокрема й у сфері сільського зеленого туризму.
Як зазначає професор В. В. Янчук, сучасному особистому селянському господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма виробництва, яка ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вартісне вираження, ціну й належить громадянам на праві спільної сумісної власності; по-третє, особисте селянське господарство доповнює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте, воно має, в основному, споживчий характер; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного походження.
Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селянського господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від розуміння певної форми ведення сільськогосподарського виробництва як діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і доходи від якої не є основними для членів певного господарства.
Цей висновок випливає зі змісту самої назви розглядуваного нами господарства. Нагадаємо, що відповідно до ст. 56 ЗК (в редакції від 13 березня 1992 р.) такі господарства мали назву "особисте підсобне господарство". До речі, Державний комітет України із земельних ресурсів висловив офіційну позицію щодо тотожності термінів "особисте підсобне господарство" та "особисте селянське господарство". Так, у листі Держкомзему від 5 квітня 2002 р. зазначається, що поняття "особисте підсобне господарство" та "особисте селянське господарство" за змістом тотожні. Земельна ділянка надається для ведення особистого селянського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції та забезпечення кормами власної худоби й птиці. Таке господарювання здійснюється без створення юридичної особи і спрямоване передусім на забезпечення власних потреб членів особистого селянського господарства в сільськогосподарській продукції. Тому розмір земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства має становити 2 га. Згідно із ч. 2 ст. 121 Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю", (в редакції Закону від 19 серпня 1996 р.) особисті селянські господарства, які мають у власності земельні ділянки не більше 2 га, звільняються від сплати земельного податку. Земельні ділянки придбані у власність громадянами, що провадять особисте селянське господарство понад норми безоплатної передачі, визначені ст. 121 ЗК, у тому числі і в порядку, зазначеному в ч. 2 цієї статті (у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю), мають оподатковуватися на загальних підставах згідно із Законом України "Про плату за землю".
Члени особистих селянських господарств можуть належати до категорії зайнятого населення в тому разі, якщо робота в господарстві є для його членів основною і розрахунковий місячний дохід на кожного із них дорівнює розміру мінімальної заробітної плати або перевищує його. Порядок визначення розрахункового місячного доходу на одного члена особистого селянського господарства встановлює Кабінет Міністрів України. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та облдержадміністрації один раз на 3 роки до 20 грудня встановлюють розрахунковий місячний дохід особистого селянського господарства в середньому по регіону й доводять до районних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, які в місячний строк встановлюють розрахунковий місячний дохід на одного члена особистого селянського господарства та не пізніше 1 лютого того року, що настає за звітним, доводять його до районних, міських та районних у містах центрів зайнятості, управлінь праці та соціального захисту населення районних держадміністрацій, структурних підрозділів з питань праці та соціального захисту населення виконавчих органів міських і районних у містах рад та органів державної статистики.
Члени особистого селянського господарства діють на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового господарського порядку. Діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності.
Особисті селянські господарства підлягають обліку, який здійснюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з питань статистики.
Відповідно до ст. 7 Закону України "Про особисте селянське господарство", члени особистого селянського господарства мають право: самостійно господарювати на землі; укладати особисто або через уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать законодавству; реалізовувати надлишки виробленої продукції на ринках, а також заготівельним, переробним підприємствам та організаціям, іншим юридичним і фізичним особам; самостійно забезпечувати власне виробництво матеріально-технічними засобами; відкривати рахунки в установах банків та отримувати кредити в установленому законодавством порядку; бути членами кредитної спілки та користуватися її послугами; отримувати трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та субсидії; надавати послуги з використанням майна особистого селянського господарства; використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; вільно розпоряджатися належним майном, виробленою сільськогосподарською продукцією та результатами її переробки; отримувати дорадчі послуги; брати участь у конкурсах сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки відповідно до загальнодержавних і регіональних програм; об'єднуватися на добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних інтересів тошр; провадити зовнішньоекономічну діяльність.
Вчені зазначають, що право членів особистого селянського господарства на зовнішньоекономічну діяльність, закріплене в ст. 7 Закону України "Про особисте селянське господарство", суперечить нормам Закону України від 16 квітня 1991 р. Про зовнішньоекономічну діяльність". Згідно зі ст. ст. З, 5 цього Закону, фізичні особи можуть бути суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності тільки за умов набуття ними цивільної дієздатності, відповідно до законів України, а також до умов реєстрації (якщо вони мають постійне місце проживання на території України) як суб'єктів підприємницької діяльності. Оскільки ведення особистого селянського господарства відбувається без створення юридичної особи, то громадяни, які ведуть таке господарство, не можуть виступати суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Отже, якщо член особистого селянського господарства зареєструється як суб'єкт підприємництва, він не зможе на законних підставах займатися зовнішньоекономічною діяльністю як член такого господарства.
Основними обов'язками членів особистого селянського господарства є: дотримання вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля; забезпечення використання земельної ділянки за цільовим призначенням; підвищення родючості ґрунтів та зберігання інших корисних властивостей землі; не порушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримання правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; своєчасна сплата земельного податку або орендної плати; дотримання чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та інших вимог законодавства; надання сільським, селищним, міським радам відповідних даних щодо його обліку. Закон не містить вичерпного переліку прав і обов'язків членів особистого селянського господарства.
Члени особистих селянських господарств підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення та сплата збору до Пенсійного фонду України, а також надання соціальної допомоги членам особистого селянського господарства здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством.
Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі:
- рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності;
- якщо не лишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення;
- припинення прав на земельну ділянку згідно із ЗК.
У разі припинення ведення особистого селянського господарства сільська, селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.
Спори щодо ведення особистого селянського господарства можуть вирішуватись судом або органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади в межах їхніх повноважень.
Правовий режим майна особистого селянського господарства
До майна, яке використовується для ведення особистого селянського господарства, належать житлові будинки, господарські будівлі та споруди, сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби, сільськогосподарські та свійські тварини й птиця, бджолосім'ї, багаторічні насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства.
Своєрідною основою майна особистого селянського господарства є садиба. Відповідно до ст. 381 ЦК вона являє собою земельну ділянку разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними й підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. Специфіка правового статусу садиби полягає в тому, що в разі відчуження житлового буднику відчужується і вся садиба, якщо інше не встановлено договором або чинним законодавством.
Можливість будівництва житлового буднику та необхідних господарських будівель є принциповим моментом у процесі створення і діяльності особистого селянського господарство. Тому чинне законодавство містить низку положень, якими закріплюються пільги у сфері житлового будівництва на селі. Так, відповідно до ст. 9 Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві"1 (в редакції Закону від 15 травня 1992 p.), особи, які переселяються в трудонедостатні сільські населені пункти, і місцеве населення віком до 40 років, зайняте в сільському господарстві, переробних та обслуговуючих галузях агропромислового комплексу або соціальній сфері цих сіл, забезпечуються житлом і господарськими будівлями за рахунок державного бюджету. Житло, збудоване в сільській місцевості за рахунок бюджетних коштів, через 10 років передається в приватну власність цим громадянам, якщо вони працюють у зазначених галузях. Крім того, цей Закон встановлює переваги села порівняно з містом (у розрахунку на душу населення) у спорудженні житла, об'єктів освіти, культури й спорту, охорони здоров'я, побуту, торгівлі, газифікації, водо- та електропостачання, телефонізації, зв'язку, комунальних об'єктів, у послугах радіо й телебачення, забезпечуються рівні з містом умови постачання промисловими та продовольчими товарами, а також рівень медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного й торговельного обслуговування за науково обґрунтованими нормативами. Однак на практиці всі ці положення виявились декларативними. У сільській місцевості не тільки не існує переваг порівняно з містом, а, скоріше, — навпаки.
Сільськогосподарські тварини та птиця використовуються для ведення особистого селянського господарства в межах правового режиму, встановленого для них ст. 180 ЦК. У ній передбачається, що тварини є особливим об'єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крім випадків, зазначених чинним законодавством.
Закон не дає вичерпного переліку майна, яке може використовуватись в особистому селянському господарстві. Тому, відповідно до ст. 325 ЦК, у власності такого господарства може бути будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які, за чинним законодавством, можуть йому належати. Крім того, особисте селянське господарство може мати будь-яке майно на праві користування, придбане шляхом укладання договорів оренди, прокату, позички тощо.
Майно особистого селянського господарства може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів господарства, які разом володіють і користуються ним. Розпорядження майном особистого селянського господарства здійснюється за згодою всіх співвласників.
Відповідно до положень ст. 346 ЦК право власності на майно для ведення особистого селянського господарства може припинятися в разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати певній особі; знищення майна; викупу земельної ділянки через суспільну потребу; викупу нерухомого майна у зв'язку із викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; смерті власника. Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених чинним законодавством.
Звернення стягнення на майно члена особистого селянського господарства допускається лише на підставі рішення суду. Тобто підставою для цього можуть бути рішення та постанови судів у цивільних справах, вироки та постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, постанови судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення, рішення третейських судів, а також рішення іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках.
3. Правовий режим земель особистого селянського господарства
Особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше 2 га, передані фізичним особам у власність або оренду чи придбані на підставі цивільно-правових угод. Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшено у разі виділення в натурі (на місцевості) земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть бути власністю однієї особи, спільною сумісною власністю подружжя та спільною частковою власністю членів господарства.
Правовий режим земель особистого селянського господарства не можна ототожнювати з правовим режимом земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва. Землі для сінокосіння й випасання худоби знаходяться тільки в державній або комунальній власності і використовуються виключно як сіножаті та пасовища. їх можуть орендувати громадяни або користуватися ними як громадськими сіножатями та пасовищами. Земельні ділянки для городництва також є об'єктами виключно державної або комунальної власності й надаються в користування громадян на умовах оренди. Господарська діяльність на цих землях обмежується можливістю зведення лише тимчасових споруд для зберігання інвентарю та захисту від непогоди. Цільове призначення земельних ділянок для садівництва полягає в закладанні багаторічних плодових насаджень, вирощуванні сільськогосподарських культур, а також зведенні відповідних будинків, господарських споруд тощо. Порівнюючи зміст правового режиму земель для сінокосіння й випасання худоби, для садівництва та городництва зі змістом правового режиму земель особистого селянського господарства можна зробити висновки:
1) правовий режим земель особистих селянських господарств є більш універсальним. Такі земельні ділянки можуть використовуватися для будь-якої сільськогосподарської діяльності, в тому числі для сінокосіння й випасання худоби, садівництва та городництва;
2) члени особистих селянських господарств мають більший обсяг повноважень щодо здійснення господарської діяльності на землях таких господарств, ніж власники (користувачі) земель для сінокосіння й випасання худоби, а також для садівництва та городництва.
Громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Іноземні громадяни та особи без громадянства також можуть мати такі ділянки, призначені для цієї мети, але, на відміну від громадян України, тільки на умовах оренди.
Особисте селянське господарство може набувати права власності на земельні ділянки на підставі: цивільно-правових угод; безоплатної передачі із земель державної або комунальної власності; приватизації земельних ділянок, які раніше були надані його членам у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належних членам господарства земельних часток (паїв).
Членам особистого селянського господарства земельні частки (паї) виділяються в натурі (на місцевості) єдиним масивом у спільну часткову та спільну сумісну власність (подружжя). Відповідно до ст. 12 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" право спільної часткової власності чи спільної сумісної власності на земельні ділянки, виділені в натурі (на місцевості) єдиним масивом, посвідчується одним державним актом на право власності на земельну ділянку. Власнику однієї чи кількох земельних часток (паю) в межах земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, видається один такий державний акт. Оформлення державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв) здійснює землевпорядна організація, яка виконала землевпорядні роботи щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості). У разі виходу з особистого селянського господарства кожен його член має право на виділення належної йому земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Громадяни України, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства розміром менше 2 га (на підставі положень ЗК.1992 p.), мають право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених ст. 121 ЗК для ведення особистого селянського господарства.
Особисте селянське господарство має право: продавати або іншим способом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на ній; бути власником посівів і насаджень сільськогосподарських та інших культур, виробленої сільськогосподарської продукції; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; відшкодовувати збитки у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди.
Обов'язками особистого селянського господарства щодо належних йому земель є: забезпечення використання їх за цільовим призначенням; додержання вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасна сплата земельного податку; непорушення прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищення родючості ґрунтів та збереження інших корисних властивостей землі; своєчасне надання відповідним органам виконавчої влади та місцевого самоврядування даних про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримання правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем.
4. Державна підтримка особистих селянських господарств
Державна підтримка особистих селянських господарств здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних програм за рахунок державного і місцевих бюджетів. Кабінет Міністрів України відповідно до загальнодержавних програм при підготовці проекту Державного бюджету України, а також органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, відповідно до регіональних програм, в проектах місцевих бюджетів щорічно передбачають відповідні кошти на підтримування таких господарств.
Органи виконавчої влади і місцевого самоврядування в межах своїх повноважень зобов'язані сприяти особистим селянським господарствам: в організації в сільській місцевості кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів для надання послуг із заготівлі, зберігання, переробки та збуту сільськогосподарської продукції, спільного використання технічних і транспортних засобів та соціально-побутового обслуговування, забезпечення кормами й молодняком худоби та птиці; в організації діяльності з надання інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг, а також послуг із забезпечення сортовим насінням, садивним матеріалом, племінною та продуктивною худобою, гібридами та кросами птиці, сільськогосподарською технікою та обладнанням; у виділенні земельних ділянок єдиним масивом; в отриманні кредитів для будівництва житла, господарських будівель і споруд, придбанні сільськогосподарської техніки та обладнання; в організації у сільській місцевості фахової підготовки та перепідготовки членів особистого селянського господарства.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України 31 травня 1995 р. № 38 "Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств" на особисті селянські господарства поширено дію п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 20 липня 1991 р. № 96 "Про розвиток селянських (фермерських) господарств і кооперативів по виробництву сільськогосподарської продукції" (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14 березня 1992 р. № 133) в частині забезпечення їх насінням та племінним молодняком худоби й птиці.
Чинним законодавством закріплюється принцип захисту державою сільської поселенської мережі незалежно від категорії, розміру та місця розташування сільських населених пунктів. Будь-які перетворення сільських поселень (об'єднання, роз'єднання, перейменування, переведення до іншої категорії тощо) можуть здійснюватись за рішенням сесій районних рад лише з волі жителів цих поселень. Запроваджується постійне обстеження та паспортизація сільської поселенської мережі (моніторинг). Порядок здійснення моніторингу встановлює Кабінет Міністрів України.