ся с поўним ясним сонцем; нам на долин~ в густій стденній мрац~ гиб~ти
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Русалка Днѣстровая
ПЕРЕДСЛІВЄ.
Судило нам ся послѣдним бути. Боколи другі Славяне вершка ся дохаплюют, и єстли не ўже то небавком побратают-ся с поўним, ясним сонцем; нам на долинѣ в густій стденній мрацѣ гибѣти. Мали и ми наших пѣвцѣв и наших учителів, али найщли тучи и бури, тамті занѣмѣли, а народови и словесности на доўго ся здрѣмало; однакож язик и хороша душа руска була серед Славлянщини, як чиста слеза дѣвоча в долони серафима. —
Зволила добра доля появити-ся и у нас збeркам народних наших пѣсень, и иншим хорошим и цѣловажним дѣлам [1]; є то нам як заранє по доўгих тмавих ночох, як радость на лицѣ нещасного, коли лутша надѣя перемчит скрізь сердце єго; сут то здорові поўно-сильні рістки, о которих нам цѣлою душею дбати, огрѣвати, плекати и зрощати док під крилом часу и добрих владнувателѣв хорошою и крѣпкою засияют величею.
Не журися Русалочко з над Днѣстра, що-сь не прибрана, в нарядѣ який від природи и простодушного и добросердного народа твойого приймила-сь, — стаєшь перед твоѣми сестрицями. Они добрі, видачятти, приймут тя и прикрасят. —
Сказати нам дащо о правописи сей книжочки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, якє теперѣшному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: „пиши як чуєшь, а читай як видишь.“ Из сего огляда приймилисмо сербскоє џ (виџу wydzu) и волоскоє ў (аў, αυ Erazm. Rotterd., au, еў, ευ: спѣваў, spiwαυ; душеў dušευ) а є завсѣда в силѣ је або ье употребляєм (моє, moje землє, zemlĕ, загородє, zahorodĕ, zahorodie.) —
Поклони-ся Русалко наша низко Всечестному Сподареви Николѣ Верещинскому, що тобє звелѣў родитися, и всѣм що тя пристроѣли пѣснями народними и Стариною; именно: Трудолюбивому Мирославови Илькєвичови, — потом Православови Каўкови, Йвану Бѣлѣньскому, Маркєллу Кульчицкому, Мѣнчакєвичу — и иншим; — честьим най буде и слава, а в руских дѣтех най усерднѣйша подяка! — —
- Вгору↑ Енеида на малороссійкій язык переложенная М. Котляревским; тричи виданая 1798, 1808 и 1809 в С. Петербурзѣ.
Князя Цертелева: Опыт собранія старинных малороссійских пѣсен. С. П. 1819.
Малороссійскія пѣсни, изданныя Михаилом Максимовичем. Москва 1827. тойже издаў:
Украинскія народныя пѣсни Моск. 1834.
Запорожска старина. — Харков 1833 — 1834. IV. части. —
Малороссійскія повѣсти изд. Основяненьком в Моск. 1834. Малороссійскія пословици — Харков 1833.
Приказки малороссійскія изд. Гребеньком. С. Петерб.
Войцеховича малороссійскій словарь помѣщенний в трудах моск. общества любителей Россійской словесности Ча.III.1818. — — В извѣстіях росс. Акад. в книжцѣ 7. читаєм що Академієў куплений словарь „Малороссійскій поручєн от Академіи Господину члену оной Николаю Ивановичу Гнѣдичу, и при нем двум любителям словесности, знающим малороссійскоє нарѣчіє и согласившим-ся из усєрдія к общей ползѣ содѣйствовать в сем предпріємлемом грудѣ а имено Господину Капнисту и Князю Цертелеву.“
Пѣют також хорошо руским язиком Че. Гуляка Артемовскій, Тома Падурра, — и инши.
Про маленько мѣстця лише набилиняєм о Грамматиках Павловского (Моск. 1818.) Лучкая (Slavo-Ruthena в Будимѣ 1830.) Левѣцкого (в Перемишли 1834) — о дѣлах (Wacława z Oleska Pieśni polskie i ruskie ludu Galicyjskiego (у Львовѣ 1833) и Лозѣньского: Ruskoje wesile (в Перемишли 1835.) —
- ПЕРЕДГОВОР.
-
-
-
- К народним руским пѣсням.
- Нарід Руский оден з головних поколѣнь Славяиньских, в серединѣ меж ними, роскладає-ся по хлѣбородних окрестностьох з ноза гір Бескидких за Дон. Він най щирше задержєў у своѣх поведѣнках, пѣсньох, обрядах, казках, прислівйох все, що єму передвѣцькі дѣди спадком лишили; а коли другіѣ племена Славлян тяглими загонами лютих чужоплеменників печалені бували, и чясто питетна власть рѣками крьви теряних чяд пересякала, коли на послѣдок схилили вязи під окови зелѣзні и лишили-ся самостоянства, Русь заступлена була Бескидами, що ся на низу ланцами повязали, и огорнена густими и великими рѣками, що як сестрицѣ почѣпляли-ся за руки. —
- Го́ри як ведити, рѣки як сяни[1], Славлянщина вколо Бѣлим-богом стерегли сѣдий передвѣк, злучали Русинів и серед нападів вражих були засѣком народа, не-чѣм ѣх так чясто в пѣсньох поминают и величяют. — Святая Русь була селом райских птиць и дивів; ясні небеса одѣвали ю чистою опанчею, мір віддихаў любовію — Рускій нарід буў великим и величаним, порозумѣў обняў природу, чтиў и до серця ю пригортаў, и буў мири гаразд и любовь взаѣмна. — Сюда належят небиличні и обрядні пѣснѣ. — Хрест на землю Руску невнесено напрасно, и хочь мѣсто храмів звелися торонкіѣ церкви, священники спѣвали службу божую бесѣдою власною народа, не гороѣжилися, не ставилися панами, лише перед сотнями лѣт, як ще й днеська жили з мірянами мов отец з дѣтьми, були ѣм другами, подѣляли смуток и радість під ѣх низкими стрѣхами. Не було, хтоби забераў давніѣ поведѣнки, и затираў з молоком виссані чувства; проповѣдачи витереблаючи боганьство, не перли чужоѣ души в нарід. Руский нарід правоє свѣтловняў в серца колокучі, а окрашаючи єго поверхноє лице влюбленими красотами, не запорчяў єго внутренноѣ чистоти цѣло. —
- Свѣт ясний всякими барвами буйно, буйно процвиваў. Доокола різні рукодѣла ставали, перемишль зрастаў широко и вступляў на вершок все зарімно обнявши; бариство великоє повязало Руский нарід межи собою и с чужими поколѣнями далеко и широко, нечѣм и Русь вся напоўнена була имѣнями безчисленними и неперебраними статками. А коли Руський нарід під верховодом Великого Князя в одно тѣло ізрѣо, гостинцѣ в ширъ и вздоўж покопано, и правду з простих серць и давних поведѣнків установлено, а Руска земля честь и славу мала. В той час на ловах Бояни пускали по десять соколов на стадо лебебей, а з уст виливали почесну славу витязѣв хоробрих и уми поострювали мужеством, а умцѣ черкали золотими буквами пѣснѣ и чудніѣ казки; зо сотних церквів Києва блищяли золотіѣ хрести по над облаки, а по майданах воўновали-сь тьми хоробрих молодцѣв; Киязѣ сидячи в золотих стільцьох велѣли отрубляти походи далекі, а зелѣзніѣ полки носадами орали море рускоє[2] — нечѣм в обрядових пѣсньах так много згадок о князях княгинях, о боярах о єдамашках, о ковальчиках що золото куют, и о инчих ремѣсничках, которих у великой почести мали. —
- Лиш скоро стали сварніѣ князѣ крамоли ковати и Русь дробила-ся и падала а тьми торонкіѣ дивих орд пабѣгали кровавими путями, и красні царини рускіѣ кіньскими орали копитами, а райскіѣ птицѣ сполошені улетѣли далеко — тай гараздиз ними. —
- А коли Татари сѣрими воўками на земли рускій загнѣздили-ся, зійшла на ню недоля. Густіѣ осади трупами устелили, а рѣки крьвою ударили. Недосѣченного, невиполоненого міру бѣдні послѣдки, лишивши курища давних городів утѣкали в гори и засѣкали-ся у печерьох, и були в поўній неўгодѣ без пристановища, принуџені з воўками сѣпати-ся о поживу и з бурянів варити страву. — Тут розродивши-ся сступали знова на долину, але сступали по новую недолю, бо були лукавіѣ гісиолюбцѣ, которі приставши до ворогів,чуженѣли, а здвигши-ся з ними ховали чѣпи своѣм братям. — Ночами отогували небеса луни горячих сел, а вѣтри заносили зойк стинаного и полоненого міру; а коли зоря розсвѣчала день бѣлий гонили гайдуки міран пиўсопних, на лань понужателѣв — із народа побратимого, томили гірш Татар, крьвавий піт обливаў буйний полон, а глумлених тяглими роботами дротяними нагайками наперано. Тим дѣлом Русин в навалѣ — горести спиниў-ся и в журбѣ стаў думати над своєў недолеў ужясноў; но тая щораз ся перепоўняла, потери учящали-ся, непевність була в имѣньох гірко придбаних, нещоби и у власним житю и стільки любимоѣ родини, жінок, дочок та синів, на которих люті остроємі нападали яструби. —
- Так много ужєсноѣ недолѣ відси — на протѣв буйні привиди руской души, и красна природа, зелені погаря, цвитущіѣ царини гноєні кістьома дѣів, ниви золотоколосі, поўні божого дару — а знова горблячіѣ-ся могили на рідних батьках, та братьох, тямка минулоѣ чести, гаразду, и великости Руси, — конче надѣляли руский нарід, вязали до любоѣ отчини и поперли го в вир житя, поўного дѣланія, и дикой бородьби с падею, и овін стераючий-ся, тягло дерся с крьвавими грудьми, та иськаў привернѣня перѣшних щастливших веремень. —
- Так нарід руский прославляў-ся, га раздуваў, бѣдиў-ся, бороў-ся, розбиваў тугу и надѣяў-ся, — таким конче и гадкам єго и пѣсням бути. — —
- В думах розцвиває лицарскими дѣлами буйність, звязана з перепоўненим внутреним призраком; они сут найчеснѣйшйм образом борючих-ся и загибаючих стратенцѣв. Із Запорожя лицарских дѣл гомін зашибаў-ся високими курганами по всей Руси, а з Бескидів и всяких сторон розбѣгали-ся мстиві молодцѣ за печальную неволю міран. Чистий воздух и красни окресности творили мір гарний и шпаркий, ум одѣвали буйними гадками, насадили в серця сильніѣ чувства и розцвиліѣ призраки, а Русин всьо що видѣў, що терпѣў и що дѣяў виливаў словами, а виливаў з поўноѣ души; — а в яким уклаў-ся состояню в закорѣнках свого викопованя-ся з під намету горести и насилія так строѣў и свій голос и своѣ спѣванки и роздѣлиў ѣх як зажегнене свѣтло, в різнобарвих цвѣтах горющеє; и се здвигло єго ще вишче. — Мужацькіѣ думи суть по найбільшій части биличними, и воўнюют буйною тай дикою силою. Муж закликаний падею, славою, або справою народа, лишає родину що га любила, виплекала, вилелѣяла солодкими словами, ѣде на крьвавий пир, сестри му коня виводят, сѣделце виносят, а родина цѣла виводит го слезними очами и журними чадками, благословлячи го, на широкі степи. — Мамка розговорує-ся с конем, випитує-ся птиць, в серце в копуют-ся тоски печальніѣ, чоло роз-орує жаль, а попертого в вир недолѣ дожџі дрібні полочут, густі терни росчѣсуют, а буйні вѣтри осушуют. — Зійшла блѣдая зоря; молодцѣ иа ворон коньох полетѣли на чорний шлях, и навязали не одну сотню Татар — и тогди буйна радість розлягла-ся пѣснею по степах. Або огорненіѣ тьмами Татар, з ростолоченими чашками в крьви постелили собѣ перестільницю... Ворон кінь вѣрненький вбиў-ся по колѣна в землю, припаў до ніжочок свого пана, а сизий жироѣдний орел осѣў на лоб, наступаў на кучерѣ и випиваў очи. Смерть на побійцѣ була у него жениханьом, лише журба родини сумує го, тѣшит ю медівними словами, пращає стару неньку, що-ся над ним роспукає. — Гетьман пращає війско, товаришів и отечину. —
- А коли вечером мѣсяць блѣдий серед звѣзд меркотючих мрѣє, дѣд сивобородий с кобзою сѣў при могилѣ, глянуў по костьох, що ся межи травою бѣлѣют, задумаў и заспѣваў сумную думку; або при ватрѣ обступлений молодцями прославляў досадними словами и сильнѣшчим нѣж на могилѣ голосом минуліѣ лѣта и минулих витязѣв. —
- Думки (пѣснѣ жіноцькі) провѣвают буйною гарностію, и зажегненими чувстьами, повязаними з журбою и тугою. Дѣвочѣ чувства стелят-ся в них крещачим барвѣнком, крутая рутка узеленяє терновіѣ вѣньцѣ страсти, дивная бородьба з невідмѣнним присудом проколює-ся з них. — Обмана Козаків, лихая падь що милого забрала, злиднищо го побили, або смерть що го загорнула, розсерџує дѣвицю, що ся цѣлою душею влюбила, обгортає роспукою, серце зайшлоє крьвлею ниє, сама розбиває-ся о камѣнь, під землю западає, під воду йде. Обманена-ли зрадливим Козаком (ледѣнем, молодцем) заметує го жаркими клятвами, або неўдаючи-ся в тугу и роспуку, надѣє-ся прикликати го назад, скаче в городец, копає зѣля, що під бѣлим каменем росте, чарує молодця, котрий наглум прилѣтає, и стає-ся добродушною посмѣшкою милоѣ, шчо ся єго наворотом радує. —
- Козак вѣрний пускає-ся на війну ити, мила відпустивши єго, хотячи й нехотячи, лишає-ся з журними гадками, тужна пѣсонька розлягає-ся сумними ярами — лишена виступає на високу могилу смотрити, чей милий не ѣде, висилає сиві соколи,та чорні ворони по вѣсти, котрі або вертают и тѣшат або мѣсто них сивенька зазуля сумно закує погибель милого. Тогди она попала-ся богатому лютому нелюбови, або якому пройдисвѣту, тогда з усихаючих грудей тосклі викопуют-ся вздохи, душа в горованю лѣтае по за гори и снит в піўявно о миленьким, згадка й туга сумною пѣснею о погиблим спливає. — Другий дочуўши-ся на чужинѣ, що мила присилувана вѣнчати-ся з инчим, найчастѣйше з богачем, невертає-ся у свійню, розбива-є тугу степами по за Днѣпр, або присѣвши у могили загомонит думку о щастю що сплило, а пѣсня, що нею молодец тужит по своѣй небозѣ, не відличає-ся від думки, що ю мила спѣває у тузѣ по милим[3]. — Любовніѣ пѣснѣ, де нема провини туги провѣвают гарною любостію, веселою буйностію, нетямливим веселієм, и сут поскочні до танка. —
- До жіноцьких пѣсень причѣсляются всѣ обрядовіѣ. В сих не той смуток и горость що в думках. Пѣвцѣ ними забувают зелѣзноє жите и проливают-ся поў ними чувствами. Там видит-ся инчий свѣт; на чудних, крилах летит гадка в передвѣк, любая слобідна нетямка огортає душу, в них являє-ся Русин истинним Славляном, не любуючим собѣ в борбѣ, лише в тихеньким домашним гараздѣ. На всякоє веремне года суть обряди, суть пѣснѣ: воскреслая весна, настаюче лѣто, обжинки, конець всѣм роботам и инчі, — скликуют молодих и старих всього села в по святні мѣстця, нинѣ коло церкви, на оболоню, також у гай, кладут огнѣ; молодцѣ грают своѣм способом, а дѣвицѣ йдут танком и спѣвают пѣснѣ безконечні, бо и танок безконечний. Лиш танок обрядовий, и голос до пѣсень обрядових нестроѣт-ся так, як танок и голос коршемний. В буйній радости россипає руса красавиця ясні бипди як дугу по небесах, тає чувствами, що ся мѣсйчиим мрѣньом в гарній бесѣдливости з еѣ медових проливают усточок; а чим душа воўнюссь, то й на лици и в танку и во всяким пометѣ тѣла являє-ся; так на примѣр в Гаѣвцѣ: „Ой Данчику Бѣлоданчику“ стояча серед круга подружочків дѣвиця, що проспѣвуюг тоє дѣє — росчѣсує косу руками, поглаџує брови, злегонька підскакує, и виберає одную з круга на своь мѣстце в середину.
- Пѣснѣ обрядові лишились чесним святим вѣном дѣдів передхристових; склад ѣх не теперѣшний, имена нечувані й незнакомі. В них встрѣчаєм много згадок о богах Славляньских, о раю, райских птицях, райским деревѣ о гаях — Самі имена: Ладканя, Купайла, Коляда (Колядки зовут також громадскими пѣснями) Гагілки, (гаѣвки, веснівки) Русалки (троѣцкіѣ пѣснѣ), Щедрівки свѣдчят тому. — Пѣснѣ тоті сут золотим поєлѣдком счаснѣйших веремень, коли ще сама лише природа промовляла до рускоѣ души, а він ю сильно нагортаў у своѣ нѣдра. Тогда дух вививаў-ся під небеса, під сонце, мѣсяць и зори, й братаў-ся з ними, прикликаў ѣх на землю, прикрасиў ними обряди Лади, и вплѣў ѣх до ладканя, — або злинувши бистрим соколом, лѣтаў поза граюшче-є море, набераў золота на крила золотити княгиню, и приносиў кудерне деревце, що ся в рай похилило и сильненько зацвило долею будучою; квѣтка тая сияла у коровайови як мѣсяць ясним, затиканим звѣздами — все тоє являє домасѣ гаразд будушчий. — У ладканьох проколює-ся також туга, лиш не такого зарубу як в думках. Жаль за родиною, за зѣльничком, за вѣнцем дѣвочим, лякаючи-ся лихого свекра, тулит надѣя счастя маючого настати за любимим. Із сего огляду передом идут сиротиньскіѣ пѣснѣ.
- Перед сотнями лѣт князѣ, княгинѣ, королѣ, бояри увеличали рускую землю, паволоки єдамашки, шоўкові свити, золотокуюшчіѣ ковальчики и инчі ремѣснички, которі народови многочесними були, посвѣдчяли о непослѣдніи славѣ дѣдів наших; — памятник тому великий стоѣт доси, и перестоѣт нас и наші дѣти у пѣсньох обрядових.
- (Виймено из ширшой росправи Далибора Вагилевича.)
- I. ДУМИ И ДУМКИ.
|
Co się stało!
Gdzie to naszych dum połowa?
Zaporožskich dziś tak mało!
A miłośna ta lubowa:
O trzech zorzach, trzech krynicach,
Siedmiu wodzach, studziewicach,
Rzekłbyś: že te dumy z laty
Przenuciwszy błogie chwile,
Przenuciwszy smutne straty
Z ludźmi głuchną gdzieś w mogile!
B o h d a n Z a l e s k i.
|
- 1.
|
Ой поѣхаў Романонько
До Сучави на ярмарок,
Там состротиў єго Турок:
Ой Романе, Романоньку,
Чи маєш ти родиноньку? —
Ой маю я родиноньку
Одну сестру Оленоньку, —
Ой Романе, Романочку,
Продай сестру Оленочку,
За коники вороніѣ,
Та за сѣдла золотіѣ,
За вуздела шоўковіѣ
И за станлѣ золотіѣ —
Дам ти коня вороного,
На другого срѣбла много. —
Прийшоў Роман до домочку
Склониў на стіл головочку,
Тай гадає си думочку:
Чи продати Оленочку?....
Встаў, зірваў-ся, пішоў з шумом,
Тілько вихорь за ним свиснуў,
Дошџ удариў з ясним громом —
Роман з очий на вѣк згинуў! —
Сестра бѣдна ся дивує,
Певна глядит конця тому,
Серце ѣй ся крає з жалю,
Що Романа не ма дома.
Ѣде Роман до домоньку,
Спустиў иа діл головоньку —
Вийшла сестра Оленочка,
Питає-ся вона єго:
Ой братчику, Романчику,
Де ти того коня узяў? —
Минѣ Турчин подароваў,
Даў ми коня вороного,
Даў другого злота много —
Ой сестричко, Оленочко,
Та свѣтлоньки повимѣтай?
И в покою позакаџай! —
Ой братчику, Романчику,
Таџе завтра не недѣля. —
Ой сестричко, Оленочко,
Помий двори мостовіѣ,
Застель столи кидровіѣ,
Помий и миски срібніѣ,
И лижечки золотіѣ! —
Ой братчику, Романчику,
Таџе завтра не різдво. —
Ой сестричко, Оленочко,
И свѣтлоньки повимащай,
Вікна красно повитирай! —
Ой братчику, Романчику,
Таџе завтра не великдень. —
Ой сестричко, Оленочко,
Русу косу собѣ измий,
Тай красно собѣ заплети,
Гостей завтра сподѣвай-ся. —
Ах, погляне вона в поле —
Ой братчику, Романчику,
Що то в поли за димове?
Чи то вірли крилма бют-ся,
Чи овчарѣ з турми гонят?
Так сестричко, Оленочко,
Вірли крилма землю збили,
Порохами скопотили. —
Ой Романе, Романоньку,
Що то в поли за димове?
Чи то вірли крилма бют-ся,
Чи овчарѣ з турми гонят?
Ой сестричко, Оленочко,
Скажу тобѣ правду щиру.
Тото в поли не димове;
Нѣ то вірли крилма бют-ся
Нѣ овчарѣ з турми гонят;
Лиш то Турки и Татари,
А всѣ твоѣ сут бояри. —
А Олена, як то вчула
На слугу вѣрну крикнула;
Ой кухарко, кухарочко,
Дай ми ножа остренького,
До завоя тоненького.
Тонкий завій укроѣла,
Ніж у серце си встромила.
Ой надбѣг брат Романонько:
Ой сестричко Оленочко,
Що-ж ти собѣ изробила!
На що-ж ти ся тай пробила?
Вона єму відповѣла:
Лучше тутки погибати,
Ниж з Турками пробувати. —
Приѣжџают Турків много
До Романа на подвірє:
Отвори нам Романоньку,
Ѣдем до тя у гостину;
Чи дасиш нам Романоньку,
Твою сестру Оленоньку? —
Ой невийшоў Романонько,
Вийшла тйлько кухаронька?
Ой де той ваш Романонько?
Питают-ся Турки єѣ. —
Ой поѣхаў Романонько,
Тай до лѣса по дрѣвонька. —
А деж тота єго сестра,
Єго сестра Оленочка?
Днесь завій собѣ кроѣла
Ніж у серце си ўстромила. —
Вбѣгли Турки до свѣтлоньки
Видят тѣло Оленоньки.
Взяли Турки Оленочку
Витягнули на повірє,
Тай взяли до ней стрѣляти;
А потім в штуки рубати,
Що аж калинові луги
З великоѣ дуже туги,
Зачали-ся розлѣгати. —
|
-
- 2.
|
Чому кури не пѣєте,
Чому люде не чуєте? —
Турки село зрабовали,
Громадами людий гнали. —
Ой вийду я на могилу
Подивлю-ся у долину;
Ѣдут Турки з Татарами,
И людьми ся подѣляют. —
Припала-ся зятю теща,
Він сам ѣде на коницѣ,
Тещу веде по тернинѣ,
Слѣди кровця заливає,
Чорний ворон залѣтає,
Тоту кровцю ізпиває. —
Ой привѣў ю до домоньку:
Вийди, вийди Туркинонько,
Привѣўем ти кухароньку;
Привѣўем ти невільницю,
Від Галича робітницю. —
А вона ѣ тай завела,
Три роботѣ загадала:
Оченьками стадо пасти,
Рученьками кужѣль прясти
А ногами колисати —
Вона дитя колисала
И дитинѣ приспѣвала:
Люлю, люлю Татарчатко!
А по дочцѣ та внучатко!
Бодай стадо виздихало,
Бодай кужѣль попелѣла,
Бодай дитя скаменѣло! —
Учуў тото вѣрний слуга:
Чи ви чули панєнонько?
Як вам кляла кухаронька:
Бодай стадо виздихало,
Бодай кужѣль попелѣла,
Бодай дитя скаменѣло! —
Вбѣгла хутко Туркинонька,
Бѣгла боса без пояса,
Та вдарнла по личеньку
Свою рідну матѣноньку! —
Доню моя прелюбезна!
Не тілько-м тя годовала,
По личеньку-м тя не била. —
Мамко-ж моя старенькая,
Ночом жесь мя изпізнала? —
Як тя баба в купѣль клала,
На груди ти искра пала,
И потому-м тя пізнала, —
Мати моя, мила мати!
Скидай з себе тіѣ лати
Возьми дорогіѣ шати
Будеш з нами пановати. —
Лѣпші моѣ ўбогі лати
Ниж дорогі твоѣ шати. —
Мамко-ж моя старенькая,
Чи будеш тут пановати,
Чи поѣдеш в рідні краѣ?
Я волѣю бѣдовати,
Ниж с тобою пановати. —
Слуги-ж моѣ тай вірніѣ,
Пряжѣт конѣ вороніѣ,
Везѣт мамку в єѣ краѣ. —
|
-
- 3.
|
Гей по під гай зелененькій
Ходит Добуш молоденькій,
На ноженьку палѣгає,
Топірцем сє підперає —
Тай на хлопцѣ покликає:
Ой ви хлопцѣ, ви молодцѣ,
Та сходѣт-ся разом д купцѣ,
Бѣгом хлопцѣ, рада бѣгом,
Западают стежки снѣгом —
Уставайте всѣ раненько,
Уберайте-сє борзенько,
У постоли скірєніѣ
И волоки шоўковіѣ;
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути. —
Ходѣт хлопцѣ тай за мною,
Тай у гору и скалою,
Бо підемо та до Звінки
До Стефановоѣ жінки.
Ой! Добушу, ти пане наш,
Там пригода буде на нас.
Бо куда ми лиш бували
А ми зради невидали. —
Тепер зрада тай над нами
Молодими козаками. —
Но на мене уважайте
По двѣ кулѣ набивайте.
Станьте хлопцѣ під ворота,
А я піду під віконце:
Чи спиш моє любе серце?
Чи спиш серце, та чи чуєш,
Чи Добуша заночуєш?
Чи спиш серце, та чи чуєш,
Ой чи сама ти ночуєш? —
Ой я не спю, та все чую,
Розбійника не зночую —
Ой я не спю но все чую
Бо вечереньку готую. —
Лиш нема Стефана дома
Ще вече́ра не готова
Буде вона дуже пильна
И всѣм людем буде дивна. —
Чи се кажеш добувати,
Чи будеш сама отвирати?
Не кажу сє добувати,
И не піду отвирати. —
Пусти суко враз до хати,
Щоб дверий не виваляти. —
В мене дверѣ тисовіѣ,
В мене замки стальовіѣ —
Не поможут замки твоѣ,
Як підложу плечѣ своѣ. —
Взяў се Добуш добувати,
Взяли замки відлѣтати —
Скоро Добуш дверѣ ўхилиў,
Зараз Стефан в серце стрѣлиў,
В праве плечє, в саме серце,
Добушови кровцє тече. —
Ой ти гицлю ти Звінчуку,
То тись мя зѣў через суку;
Треба було не гуляти.
Суцѣ правду не казати;
Ой бо в суки тілки вѣри
Як на бистрѣ водѣ пѣни. —
Ще ветаў Добуш, вийшоў с хати:
Треба хлопцѣ утѣкати!
Приближѣт-сє брижче д менѣ
Ой якже тєженько менѣ!
Ти Иване Салагірскій,
Бери мене по ледѣньски,
Возьмѣт мене на топори,
Занесѣт мнє в синѣ гори,
В синѣ гори занесѣт мнє,
На бѣл камѣнь положѣт мнє,
В чорнѣй горѣ положѣте
А сами сє розійдѣте,
Срѣбло, злото забирайте,
А сами сє розхаџайте —
И топірцѣ занехайте;
И крови не проливайте;
Люцка кровцє не водицє,
Проливати не годит-сє!
Ой Добушу, ти пане наш,
Велика пригода на нас.
Деж ми будем зимовати?
Пішли би ми в Угерщину,
В далекую Украѣну,
Но и там зле зробили
И там ми си пришкодили;
Бо хотѣли Цара вбити,
А Царицю з собоў взєти. —
Впали Ляхи, всѣх забрали,
Руки назад повєзали,
До коний поприпинали:
Ой Добушу, ти пане наш,
Велика пригода на нас!
Де-ж ми будем зимовати.
Тото лѣто лѢтовати? —
Ой в Чернѣвцьох на риночку,
В тяжких дибах, в зелѣзочку;
Там будете ночовати,
Там будете днѣ дньовати,
Там будете ночовати,
Будут птицѣ тѣло рвати. —
|
-
- 4.
|
В славнім мѣстѣ городѣ там була вдова,
Вдова Коновчиха красна, молода;
Мала вона сина одного Бвася,
Тай той ся син на війну наперає:
Гей, гей мати-ж моя, рідненькая мати!
Пусти мене с Козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати!
Мати го не пускає тай розраџає:
Ой, сину мій сину, сину Бвасю!
Чи ти, мій синоньку не маєшь де бути?
Чи ти, мій синоньку не маєшь що пити?
Чи ти, мій синоньку не маєшь що ѣсти? —
Гей, гей, матиж моя, рідненькая мати!
Таки пійду с козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати! —
Пійшла мати до церкви Богу ся молити,
А він зачєў отцевской зброѣ смотрити,
Знайшовши зачєў полою видтерати,
И чи скорѣй собѣ на герц поспѣшати. — —
Дали сусѣди мамѣ до церкви знати,
Покинула вона тай служби слухати;
Сама побѣгла свого сина доганяти:
Ей сину, мій сину верни-ся до дому!
Ой! не верну-ся я моя мила мати,
Таки пійду с Козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати! —
Мати ся вернула: Бодай же тя сину,
Бодай тя сину, три недолѣ спіткало:
Одна недоля, щоб тя пани не любили,
Та-й до свого Куриня та-й не приймили;
Друга недоля, би ясні мечи порубали
Трета недоля, щоб тя кулѣ пострѣляли! —
Як приѣхаў Коновченько до обозу —
Там з ним ся всѣ Пани зачєли витати,
Его пани дуже собѣ полюбили,
И до Куриня свого єго приймили. —
З самим Царом сѣў снѣдати, обѣдати. —
Его пани непускают-а він ся наперає:
Ой, пани моѣ, пани вельможніѣ!
Піду я на герц с Козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати!
Ей! Коновченьку не-йди на герц с Козаками,
Бо як зобачиш с Турків кров, то на кони зімлѣєш,
То на кони зімлѣеш и до дому неприѣдеш. —
Ой, таки я пійду с Козаками погуляти,
Щоби отцевскую славу не ўтирати! —
Ой рано, ранесенько и коника сѣдлає,
И коника сѣдлає, и на Бога не згадає,
И на Бога незгадає и на війну ся наперає.
Ой виѣхаў с Козаками — и Козаки ся розступают —
И Козаки ся розступают, и єму Біг допомагає,
Ему Біг допомагає, а він Турків рубає. —
Ой у вечір приѣздит він до домоньку:
Ой чи ѣў ти вечереньку? Єго Царь ся питає.
Ой наш Цару, я то тепер рицирства дістаў,
Бо я всѢм перед вѣў, жадного ся не страхаў! —
Ой рано, ранесенько и горѣўки ся напиває,
И ѣсти ся доправує, и на війну ся зберає —
Ой, сину Коновченьку треба ся вперед вмити,
И Богу ся помолити, вітак на війну ити. —
Ей, наш Цару! коли я ся вчера Богу не молиў,
И лиця-м не миў — а я тілько Турків порубаў
Ей сину Бвасю! треба ся сину перед умити,
И Богу ся помолити и горѣўки ся ненапивати;
Бо ти горѣўки ся напьєшь, сон головку похилит,
И зобачут тя Турки — то вони тя порубают. —
Ей, наш Цару! я ѣх са не страхаю,
Най ся они мене страхают, як я вийду на герц погуляти. —
Гей! поѣхаў на війноньку — сон головку похиляє —
Коникови ся по гривѣ постеляє. —
Ей! взрѣли немовільне Турки, прибѣгли, єго порубали. —
Слава тобѣ Боже! що ми єго дістали,
Тото він нас много людий збавиў! —
А він тогди собѣ припімнуў:
Тото мене моѣй мати слова споткали,
Гей, гей милий Боже! тото я ѣй не слухаў! —
Та не кажѣт моѣй мамѣ, щоя так марне загинуў
Але кажѣт моѣй мамѣ, що три барвѣ на рік бере,
На веснѣ зеленую, в осени чорненькую, а в зимѣ бѣленькую.
Ой йдут Козаки з війни — вийшла стара мати.
Свого сина виглядати,
Ей почєла-ся питати:
Всѣ пани з війни ѣдут,
Мого сина тілько коника ведут? —
Вона тому не звѣрила —
Ой! вийшла вона на могилу,
Подивит-ся у долину,
Всѣ пани з війни ѣдут,
Ей сина барву несут. —
Вона тому не вѣрила
Ище ся запитала:
Чи далеко мій син иде? —
То він дуже ба-й заслабаў
Що він свого коня не вѣў,
Що він свою барву не нѣс? —
Ой, вийшла вона на могилу,
Подивит-ся у долину,
Всѣ пани з війни ѣдут,
Ей сина голов несут,
Та-й єй показали: —
Ой, вдово Коновчихо
Нема твого сина Бвася!
Турки єго порубали,
И на смерть пострѣляли! —
|
II. ОБРЯДОВІ ПѢСНѢ.
А. КОЛЯДКИ.
(Від Калушѣ зібраў Д. Вагилевичь.)
1.
|
Ой! у садоньку павоньки ходят,
Павоньки ходят, пѣренько ронят.
Ходит за ними красна дѣвонька,
Пѣренько збират в рукавець кладе,
З рукавцє бере на столик кладе,
З столика бере вѣночок плете,
Все примѣрєє на головоньку;
Диви-сє ненько, чи оздібненько? —
Пійшла дѣвчина рано по воду.
Та сходили-сє буйні вѣтрове,
Буйні вѣтрове, шайні дожџове,
Шайнули вѣнком під крутий берег,
Під крутий берег в глубокій дунай.
Плине віночок крайом Дунайом
А вна за нею все берегою,
Та издибає три рибареве,
Три рибареве панскіѣ слуги:
Май-біг, помай-біг три рибареве,
Три рибареве, панскіѣ слуги!
Ци не стрѣчали, ци не спіймали
Павляний вѣнок чистий бервѣнок? —
Ой ми стрѣчали тай ми спіймали,
Та що нам буде за переємец? —
Одному буде золотий перстень,
Другому буде хустка від боку
Третому буде сама молода
Сама молода та як ягода. —
|
2.
|
А з гори, з долу вѣтер повѣваў
Дунай висихаў, зѣльом заростаў,
Зѣльом трепѣтьом вшеляким цвѣтом —
Дивноє звѣрє спасає зѣле,
Спасає зѣлє сивий оленець,
На тім оленци пядесять ріжків
Пядесять ріжків, єдин тарелець,
На тім тарелци золотий стільчик
На тім стільчику чемний молодець
На гусли грає, красно спѣває. —
Надійшоў д нему батенько єго:
Ти сину сидишь, а нич не видишь,
Турки, Татари Підгіря взяли,
Полон забрали долѣв пігнали.
Сѣдлай ми тату коня бистрого,
Злагодь ми тату меча острого;
Най я поѣду Турки догоню,
Моє Підгіря назад обороню,
Назад оберну красче осаџу,
Ой як догониў та-й ѣх розрониў,
Своє Підгіря назад обернуў,
Назад обернуў красче осадиў. —
Ой, осадиў він три села людьми:
Ой, та єдно село старими людьми
А друге село парубочками
А трете село дѣвчиноньками;
Старіѣ люди усѣм судили,
А парубочки в війську служили
А дѣвчиноньки шитоиьки шили.
|
3.
|
Та вжеж до тебе в рік Біг приходит,
В рік Біг приходит три товаришѣ.
Первий товариш ясне сонѣнько,
Другий товариш та бѣлий мѣсєць,
Третий товариш та дробен дожџик. —
А що-ж нам рече первий товариш?
Первий товариш ясне сонѣнько:
„Ой як я зійду разом з зорєми,
Та врадує-сє весь мір на земли,
А що-ж нам рече другий товариш?
Другий товариш та бѣлий мѣсець:
„Ой як а зійду темноѣ ночи,
Та врадує-сє весь мір на земли.
А що-ж нам рече третій товариш?
Третий товариш та дрібен дожџик:
„Ой як я зійду разом з зорєми,
Та врадує-сє жито, пшеницє,
Жито пшеницє, всєка пашницє;
А як я зійду мѣсєцє Мая,
Та врадує-сє весь мір на земли... —
|
4.
|
Ой в горѣ, в горѣ, в шоўковій травѣ,
Та в тій травици стоѣт наметєц,
На тѣм намѣтци золотий стільчик;
На тім стілчику можний панонько,
Двома орѣшки да цитаючи,
Трома яблучки підкидаючи;
Вицитаў коня та с під короля,
А в того коня золота грива,
Шоўковий хвостик срѣбні копита; —
Шоўковий хвостик слѣд замѣтає,
Срѣбні копита кремѣнь лупают,
Кремѣнь лупают церков муруют,
Муруют же ѣ с трома верхами,
С трома верхами, з двома віконци. —
В одно віконце изходит сонце,
В друге віконце мѣсєць заходит,
А в райскі дверѣ сам господь ходит,
Сам господь ходит, службоньку служит,
Службоньку служит, найперше Богу,
А по Богови божой матери,
А по матери господареви. —
|
5.
|
Ой рано, рано куроньки пѣли,
Ой а ще раньше наш панонько ўстаў
Ой устаў, устаў три свѣчи зсукаў. —
При однѣй свѣчи личенько ўмиваў,
При другій свѣчѣ шатоньки ўбераў,
При третій свѣчѣ коники сѣдлаў,
Ой сѣдлаў, сѣдлаў, в поле виѣжџаў,
В поле виѣжџаў, с коньом розмовляў:
Ти коню сивий будь ми щєсливий,
Будь ми щєсливий на три дорозѣ,
На три дорозѣ та-й у три землѣ;
Одна дорога та в Волоськую,
Друга дорога та в Нѣмецькую,
Трета дорога та в Турецькую.
З Волощини йде волики веде,
З Нѣмеччини йде коники веде,
З Туреччини йде грошики несе. —
Та воликами на хлѣб робити,
А грошиками війску платити,
А кониками з військом ся бити. —
|
6.
|
Ой из за гори, за зеленоѣ
Виходит же нам чорна хмаронька,
Але не єж то чорна хмаронька.
Але но єж то Напередовець,
Напередовець красний молодець,
Заперезаў-сє чорноў ожиноў,
За тоў ожиноў та три трубоньки;
Одна трубонька та роговая,
Друга трубонька та зубровая,
Трета трубонька та золотая.
Та як затрубит у роговую,
Урадує-ся вся звѣрь у поли;
Та як затрубит а в зубровую,
Та врадує-се ўся риба у водѣ;
Та як затрубит а в золотую
Та врадуе-сє ўвесь мір на земли. —
|
7.
|
Була в батенька нова свѣтлонька,
А коло неѣ садок саџений,
Садок саџений злотом ряшений,
А в тім садочку зелене вино. —
Стереглаж єго красна дѣвонька,
Та стерегучи шитѣнко шила,
Шитѣнко шила твердо уснула:
Та надлетѣли райскі пташеньки,
Сѣли унали на злоту рясу,
А злота ряса та зазвенѣла,
В тім сє дѣвонька з сну пробудила:
Ой, гушу! гушу! райскі пташечки,
Не вам то батько садочок садиў,
Садочок садиў, все злотом рясиў,
Зелене вино самѣй надобно;
Маю братѣнька на оженѣню,
Сама молода на відданѣню. — [1]
|
Б. ГАГІЛКИ.
(Від Золочева.)
1.
|
Воротаре, воротаре,
Вітвори воротонька! —
А хто воріт кличе? —
Князеві служеньки. —
А що за дар везут? —
Яріѣ пчолоньки. —
Ой щеж-бо нам мало. —
А ми вам додамо. —
А що-ж нам додасте? —
Молоду дѣвоньку
В рутянім вѣноньку. —
|
2.
|
Ой Данчику, Бѣлоданчику!
Поплинь поплинь по Дунайчику,
Росчеши коси росі,
И чорненькіѣ брови;
Возьми-ся за під боки
Покажи своѣ скоки
Возьми-ся за під вижки,
Шукай собѣ товаришки,
Вибери собѣ другу
З калинового лугу.
|
3.
|
Ой нѣхто там не буваў
Де се явір розвиваў,
Ой яворе явороньку зелененькій! —
Два мѣсяцѣ ясних,
Два парубки красних,
Ой яворе явороньку зелененькій! —
Ой, єдин ми красний
В селѣ Ивасенько! — Ой яворе — — —
А другий ми красний
В селѣ Миханенько! — Ой яворе явороньку — — —
∗ ∗
∗
Ой нѣхто там небуваў
Де сє явір розвиваў — ой яворе — — —
Двѣ зороньцѣ ясних
Двѣ дѣвоньцѣ красних. Ой яворе. — —
А єдна ми красна
В селѣ Оленонька — ой яворе — —
А друга ми красна
В селѣ Кулинонька — ой яворе
А на Ивасеви
Вишита сорочка — ой яворе — —
Ой хто-ж то му вишиваў?
Прокопова дочка. — Ой яворе — —
А на Оленоньцѣ
Трясущий вѣночок — ой яворе. — —
Ой хто-ж то ѣй куповаў
Степанів синочок — ой аворе — —
А на Миханеви
Вишита сорочка — ой яворе — —
Ой хто-ж то му вишиваў
Андрѣэва дочка — ой яворе — —
А на Кулиноньцѣ
Трясущий вѣночок — ой яворе — —
А хто-ж єго куповаў
Миронів синочок. Ой яворе. — — —
|
ЗГАДКА.
|
Заспѣваю що минуло,
Передвѣцкій згану чяс,
Як весело колись було
Як то сумно нинѣ в нас!
Святовида [1] лиця ясні
За Лабою [2] Славлян чтиў,
Купайловий [3] танок красний
Царинами вѣтром спѣў. —
Гай ся на честь гарной Лади [4]
Пѣньом дѣвиць розлягаў,
Мір в подяцѣ для Коляди [5]
Веселячись снопи клаў. —
Над ярою Волтавою [6]
Суд Любушин [7] мир даваў,
Над Дѣнпром славотицьою
Так Ярослав ся вславляу. [8]
По за бѣлими водами
Бѣлий гнѣздо орел виў;
А рускими сторонами
Звін вѣчовий гомотѣў. —
Новгорода сила й слава
Свѣтом цѣлим зголосла,
Києва золота глава
Під небеса ся звела.
Слави дочка величана
На свѣт цѣлий сияла
Красна Ретра з Арконою [9]
Пилом вѣчним припали,
Дѣти вѣрні з матерьою
Десь в безвѣстьох изчезли...
Де ворони ся злѣтают
Колись славний стояў тин [10]
Тяжкі мраки днесь лягают
Як на ногах татарин. [11]
Щастє гаразд з під могили
Гомонем лиш залѣтат;
Як Славляне колись жили
Журна думка лиш з гадат;
Из Русина щирой груди
В побратимий летит край,
Побратимі де сут люди
По за Вому за Дунай. —
Руслан Шашкєвичь.
|
ПОГОНЯ.[1]
|
Чи то сокіл пташку жене?
Чи то буря хмару несе?
Чи люта џума летит?
Нѣ!... то Козак конем садит!..
Гуляй вороненькій гуляй
Врага постигай!
Відобємо дѣвчиноньку
Пана твоєго сестроньку.
Як прилетишь поздоровит,
И поплеще и промовит,
Погодує тя рукою,
Рученькою бѣленькою,
И напоѣт тя водою
Водонькою студенною,
Гуляй, гуляй на всѣ сили!
Чрез болота, чрез могили,
Чрез дуброви, через луки!..
Потаньцюєм с Татарином!
Ненагрѣю-сь вражим сином
Як попаду в мои руки
Скоро блиену му шаблею
Розільецця бѣс мазею! —
На ту правду забожиў-ся...
А зогнувши-ся дугою
До коника приложиў-ся
Шпаркоў полетѣў стрѣлою.
Анѣ єго не спиняє
Рів анѣ могила
Вѣтром их перелѣтає
Якби мара го носила.
Куда гонишь бѣсноватий!..
Свѣт вже смерком почорнѣў,
Сумненько пугач запѣў
Нѣ там людей, нѣ там хати! —
Блуд ту свище, туман грає,
В густі лѣси заведе;
Козак на се не зважає
Гомонит си та й жене.
Стануў-к земли припадає,
Послухати де - дуднит,
Знов на верх ся вихопляє
Бистрим соколом летит.
И счез стрѣлоў в густій мрацѣ
Дудонь замоўчає,
Може лѣг вже де в байрацѣ
Тай воўк доѣдає.
Де-сь поѣхаў ти козаче?
Темно тихо и страшненько, —
Чясом лнш ворон закряче
Закряче сумненько. —
∗ ∗
∗
Чи то вірли крильми бют-я?
Чи зірки сияют?
Нѣ!.. то Козак з врагом трут-ся
Мечами блискают.
Та вже Татар утомиў-ся,
К земли сильно вдарен паў...
Ще раз двиг-ся роз-яриў-ся
И дѣвчинѣ необачній
Головоньку з плеча зняў
И кунуў-ся мов звѣрь лютий
Козак сильний на врага,
Грудь росколоў, щоб добути,
Серце диве Татара.
Завѣз сеятру до домоньку,
Поховаў ю у садочку,
Посадиў над неў руточку,
А в головках калиноньку.
Сам затужиў тай заплакаў
Тай стаў-ся сумненьким,
Тай затужиў тай заспѣваў
Голосом михеньким:..
„Якби я в сей сторононьцѣ
Якби я безрідний жиў
Батько ненька в могилоньцѣ
Тай сестрицю враг вмертвиў.
Ходѣм коню в чужиноньку
Думочку думати,
Ходѣм коню на Украйноньку
Степами блукати. —
Руслан Шашкєвичь.
|
ДѢВЧИНА А РИБА.
|
Дѣвчина край моря сидѣла,
Сама до себе так говорила:
„Ой! милий ти мій Боже!
Чи є що ширше над море?
Чи є що доўше над поле?
Чи є що швидче над коня?
Чи є що над мед солодше,
Чи є що над брата дорожче?
Риба д ней з води говорила:
„Дѣвчино! мало ти знаєшь! [1]
Ширшоє небо над море,
Доўшоє море над поле,
Швидші суть над коня очи
Від меда солодший цўкорь,
Над брата дорожчий милий!
|
ДѢВЧИНА ДО РОЖИ.
|
Ах! моя водо студенная!
И моя роже румяная!
Чого-сь ти так рано процвила?
Не маю, комуб тя вчяхнути.
Вчяхнулабим тя неньцѣ,
Та неньки не маю;
Вчяхнулабим тя сестрицѣ,
Сестра ся віддала;
Вчяхнулабим тя братови
Братчик у війско пійшоў;
Вчяхнулабим тя милому,
Та миленькій далеко
За трома горами зеленими
За трома водами студеними. —
Р. Ш.
|
|
Передговор к Старинѣ (Маркіян Шашкевич)
|
Пѣснѣ зо староѣ руѣописи→
|
СТАРИНА є то пѣснь хороша звеняча, що різним способом в нашѣ часи загомонює, що різним настройом озиває-ся з передвѣка до нас — и раз тихим миленьким голосом промовляє, обнимає солодким чувством сердця, а з нова піднимає величною силою душу, чудує казаў-бись надприродними дѣлами ум послѣдних, — то знова залебедит тужно, плачем голубиним дѣдів розплакує сини — то знова обвѣвує потѣхою и радощи в сердця нагортає, а в душах, зводит святую почесть покійним праотцям. — Старина є то великій образ, є то зерка. ло як вода чистоє в котрім незмущенноє являє-ся лице столѣтей. Там тобѣ внуче глянути, а взришь, як твоѣ отци, твоѣ дѣди жили, що дѣялн, що ѣх веселило, радувало, а що печалило, акоє сонце межи ними сияло, як думали, яким духом обнимали природу, охрестности, свѣт цѣлий, ским ся стирали, и як се на них дѣлало, який ѣх свѣт внутренний, а який зверхний, що ѣх надѣляло до сильного дѣяня, а що ѣм силу віднимало, який ѣх язик, яка бесѣда, яка ѣх душа, яке сердце — словом, якими хотѣли перед тобою явити-ся, и що по тобѣ ждали. —
Сесе всьо для нас не бридня. Чужина нас займає, чомужби нашина не прилягла до сердця, не промовила до душ наших сильним словом. — Окрухи, ба великі куснѣ сего образа, сего чудного зєркала придержали-сь до нинѣ, переховали-сь по церквах, по манастирьских книжницьох, по честних священниках, по пѣснолюбних дяках, нещоби и під низкими стрѣхами, по сановитих господарах, — которе вони честят, и переховуют мовь святині подарок з неба. — Сукромі голоси бринят по всей Руси (то пѣснеў, то казкоў, то небилицею, то поведѣнкою, то приповѣдкою, то заганкою, то обрядом и м.и) лишь ѣх скликати в одно, а стане пѣснь велика, доўга, безконечна, що цѣлим свѣтом загуде, що сильно розгремит славу перѣдних и нинѣшних лѣт всього нарада. —
Знайшли-сь многоучені мужеве, (лишь ѣх не годѣ на так великоє дѣло) що занимают-ся хотячи згорнути тату неувядаєму красоту передвѣцьку. — Честь, и поўна подяка не мине ѣх; коб лишь не далеко відсували радость нашу, и що скорше дали нам госновати-ся тим, що придбали своѣми трудами. —
Руслан Шашкєвичь.
|
Пѣснѣ зо староѣ руѣописи
|
Розмежє Острова и Дроховичь, з образцем→
|
|
|
|
Лѣтай, лѣтай сивий орле по глубокой долинѣ!
Засилают Ляхи листи по всей Украѣнѣ.
Живѣт, живѣт Украѣнцѣ не бійтесь ничого
Повѣшано в Пятигорах Козаченьків много!
Мрѣє мрѣє ясен мѣсяць, а в недѣлю рано
У сотника Авлевенчика Авлаврѣна Козаків
повязано. —
Отаман-же з Савулою пана Рейментара просят,
А до Бога жалібненько своѣ руки зносят:
Визволь-же нас, милий Боже, а с тоєй неволѣ!
А пан Рейментар ѣм отказу-є:
У мѣєте скурвисинове Поляків воєвати,
Да ўжеж-то вам потреба в Пятигорах погибати.
Щебетаў-же соловѣєнько різними голосами,
Да вмили-ся Козаченьки дрібними сльозами:
А не слухати було Заяця, миліѣ братя!
Бѣгаў, бѣгаў Заяць теперь у сѣть упаў,
Не єден-же Козак добрий через него пропаў!
А вдарено в Бѣлій-Церквѣ з грозноѣ гармати,
Та заплакала не єдная козацькая мати.
А вдарено у Києвѣ з грозноѣ рушницѣ,
Там заплакали за Козаченьком рідніѣ сестрицѣ;
А витягнен в Пятигорах из тугого лука
Да ўже-ж пане Рейментару е тобою розлука.
|
|
Кляла Цариця, вельможна Панѣ,
Чорноє море проклинала:
Бодай-же море не процвитало,
Вѣчними часи висихало!
Да що мого синка єдиничика,
Единичика у себе взяло! —
Циби я войску не заплатила
Червоними золотими,
Да бѣленькими талярами?
Ци би я войска неприодѣла
Червоною китайкою
За услугу козацкую? —
А в недѣленьку пораненьку
Збирали-ся громадоньки
До козацкоѣ порадоньки. —
Стали ради додавати,
Одколь Варни доставати,
И всѣх Турків в цей забрати?
Ой ци с поля, цили з моря
Цили с тоѣ рѣчки невелички? — —
Послали посла як під Варну. —
Поймаў-же посев турчанина,
Старенького ворожбита;
Стали єго випитовати:
Одколь Варни доставати? Ой ци с поля, ци из моря,
Ци из тоѣ рѣчки невелички? —
Анѣ с поля, анѣ з моря,
Ино с тоѣ рѣчки невелички! — —
А в недѣленьку пораненьку
Бѣгут, пливут човенцями,
Поблескуют весолцями, —
Вдарили разом с самопалов,
Седми пядес.... от запалов,
Як полсодкою из гармати. —
Стали усѣ Козаки до ней ся добувати,
Стали Турки нарѣкати, —
Стали Варни доставати,
Стали Турки утѣкати,
Тую рѣчку проклинати:
Бодай рѣчка не процвитала!
Вѣчними часи висихала,
Що нас Турків в себе взяла! — —
Була Варна здавна славна,
Славнѣишіѣ Козаченьки,
Що тоѣ Варни мѣста достали,
А в ней Турків забрали. —
|
|
Казаў ми батенько пігнати кози
В зелену дуброву в густіѣ лози,
Кричала лаяла дѣдчая мати
Збудила з свѣтаня не дала спати,
За снуў а так крѣпко спаў три годинѣ
А все-ж то матенько з дѣдчой причини,
Під веду голову продру очоньки
Обачу, що не маш моєй козоньки.
Бѣгаю по лѣсѣ сюда не туда,
Назад ся вертаю не знаю куда.
Оглянь-ся, и бѣгу прудко до лѣса
Ци єй не зѣли волки до бѣса?
Бѣгаю по лѣсѣ собою нуџу
Щось лежит под садом з далека вижу
Обачу и з близька дѣвчину спячу,
Не смѣю збудити тільки не плачу.
И стисну дѣвчинѣ бѣлѣ ручоньки,
Оглянет-ся отворит чорні очоньки,
Кричала лаяла я не лякаў-ся
Най-же оченка на цюльоваў-ся. —
|
РУСКОЄ ВЕСѢЛЄ описаноє через І. Лозѣньского в Перемишли — в типографіи владичній гр. кат. 1855.
Велика и всехвяльна була гадка писателя сего дѣла, згорнути ладканя, привести ѣх в лад, и приложити к ним опис обрядів весѣльних народа руского. Путрудиў-ся писатедь не мало, заким ѣх з помеж народа, з вѣчноѣ казаў-бись нетямки двиг, також з других писателѣв виняў и всякую пѣснь на єя питомим постановиў мѣстци. [1] Лишь жальковати-ся, що ще и половини всѣх обрядів и пѣсень по всей Руси сцѣваємих не зібраў — лишь доганочка, що не ветрѣчаєм в сей книжцѣ того, чогосмо ждали, и чого при зберцѣ народних пѣсень не льза забувати. — К чемуби нам придались зберки народних, перед всѣма обрядових пѣсень, з якого станища нам ся присмотрувати на них и самся присмотрюваў, як давні тиѣ пѣсни и обряди, и про що доси не зветочѣли и не перего монѣли, котрі передвѣцькі а котрі нинѣшні, яка в них всѣх разом мисль; що там дѣют князѣ, княхинѣ, бояри, хоругви, коровай, кудерне деревце в ним, золотокуючі ковальчики, що косу росковуют, єдамашки, паволока, посаг, хлѣб й сіль, козаки, скупини, и много єнчого; — на останок о папѣвѣ и складѣ пѣсень весѣльних, чим відличают-ся від думок, чабарашок, шумок, коломийок, и єнчих пѣсень руских? — о сем всѣм нѣ слѣду; писатель бѣля того тозлегонька незнакомо перемчяў, або моўчки цѣло мимолишиў. — Язик и правопись в сесѣм хорошім дѣлѣ, (не мовлю в пѣсньох) перший мало а вторая цѣло, не рускі. Велично красні дѣви (ладканя); прибраў влахматєне наськє переплѣў красні пахнющі цвѣти терниноў и бодлаками, нарядиў чужі мисли и слока нагинками рускими, и поставиў на ѣх причолку дивогляди Księdz, największy, seudzia łasno, starościny, choronży, żridło, и аще дуже много єнчих, що истинного Русина ужєсают.
Найбільшою обманою, ба неспрощенним грѣхом в сем дѣлѣ є, що писатель відвегши Азбуку питому рускую, приняў букви ляцькіѣ, котрі цѣло не пристают к нашому язикови. [2]Чи годит-ся безчестити святиню? чи годит-ся потручати ногою сивенького старця, що ся нами від молодости нашой опѣкувау, заступаў від бури, хорониў перед жегущим огнем, придаржуваў душу в тлѣннім тѣлѣ? Чи годит-ся відвергати Азбуку святого Кирилла любомудрця високоумного, многоученного, що ся так добре вдивиў в язик славлянскій, що бистрим соколовим оком проймиў го на вскрізь, що сильним думающим духом обняў всѣ голоси величного звенящого язика Славлян, а знаючи добре, що ѣх нѣ греческими нѣ римскими буквами не льза писати, яў-ся подати нам су кромі знаки, писменні сотворити Азбуку народно-славляньскую, и звѣў дѣло піднебесноє, с котрим кромѣ греческой и латиньской нѣ одна травопись з помеж тая многа язиків рімнѣ придержати нездужат? — Лишиў-ся тот подарок сего великого мужа святим найчестнѣйшим, найдорожчим спадком, котрого нам всѣ завидуют, котрий нас перед веським прославляє свѣтом, до которого наші дѣди цѣлим сердцьом прилѣгали, неугасимою милостію обнимали, вѣчно-дбаючим оком стерегли, и питомими грудьми заступали. — И чиж можно було инакше? Азбука святого кирила була нам небесною, незборимою твердею перед довершенним знидѣньом, була найкрѣплѣсчим стоўпом, несхолибимою скалою, на котрій Русь святая через тілько столѣтей люто печалена, крепко стояла. — Е то дѣва райская звѣздострійна озорена добродѣйною силою, що нас теплим солоденьким дохом овѣвує; єѣ то чудне дѣло, що ми доси СУСИМАМИ! —