Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. сутність фінансового менеджменту. 1
2. Мета і завдання та Функції фінансового менеджменту. 3
3. Стратегія фінансового менеджменту. 3
4. політика фінансового менеджменту. 3
6. етапи становлення та розвитку фінансового менеджменту 3
7. організаційне забезпечення фінансового менеджменту 3
8. інформаційне забезпечення фінансового менеджменту 3
9. системи і методи внутрішнього фінансового контролю 3
10. правове забезпечення фінансового менеджменту 3
11. поняття грошового потоку як категорії фінансового менеджменту. 3
12. об’єктивна необхідність управління грош потоками та принципи її здійснення 3
13. структурування грошових потоків суб’єкта господарювання. 3
14. Класифікація грошових потоків підприємства. 3
15. визначення чистого грошового потоку від операційної діяльності. 3
16. визначення чистого грошового потоку від інвестиційно діяльності. 3
17. визначення чистого грошового потоку від фінансової діяльності. 3
18. визначення чистого грошового потоку по підприємству в цілому. 3
19. аналіз грошових потоків підприємства. 3
20. визначення середнього залишку грошових активів підприємства. 3
21Оцінка ліквідності , достатності та ефективності грошових потоків підприємства 3
22 Оптимізація середнього залишку грошових активів підприємства 3
23 Визначення виробничого, операційного та фінансового циклів підприємства 3
24. Механізм розрахунку грошових потоків 3
25. звіт про рух грошових коштів 3
26. звіт про фінансові результати діяльності підприємства 3
27 Необхідність і сутність визначення вартості грошей у часі 3
28. майбутня вартість грошей та її визначення. 3
29. просте компаундирування. 3
30. теперішня вартість грошей та її визначення. 3
31. Просте дисконтування 3
32. Зміст, задачі і фактори управління прибутком 3
33. Визначення прибутку від операційної діяльності 3
34. Формування цінової політики підприємства 3
35. Ціна продукції підприємства та її структура. 3
36. Фінансові механізми стимулювання збуту 3
37. Вибір маркетингових цілей підприємства 3
38. Методи ціноутворення 3
39. Стратегії управління прибутком підприємства. 3
40. Дивідендна політика 3
41. Теоретичні моделі дивідендної політики підпр. 3
42.Критерії та методи формування грошових дивідендів підпр. 3
43. Грошові розрахунки та їх вплив на формування доходів. 3
44.Управління затратами підприємства. 3
45. Структура та класифікація затрат підпр. 3
46. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства 3
47. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування) 3
48. Точка беззбитковості як метод управління витратами підприємства 3
49. ABC-аналіз як метод оптимізації абсолютної величини затрат підприємства 3
50. XYZ-аналіз як метод оптимізації абсолютної величини затрат підприємства 3
51. . Вартісний аналіз як метод оптимізації абсолютної величини затрат підприємства 3
52. Склад і структура активів підприємства, оцінка активів 3
53. Зміст і задачі управління оборотними активами 3
54. Стратегія фінансування поточних активів 3
55. Управління дебіторською заборгованістю 3
56. Нормування оборотного капіталу на підприємстві. 3
57. Визначення нормативу оборотного капіталу у виробничих запасах підприємства. 3
58. Управління необоротними активами. 3
59. Види вартісної оцінки основних засобів. 3
61. Методи нарахування амортизації основних засобів 3
63. Показники стану основних засобів. 3
64. Капітал підприємства і його сутність. 3
65. Визначення власного капіталу і його складових. 3
66. Види капіталу підприємства 3
67. Поняття структури капіталу 3
68. Теорії структури капіталу 3
69. Сутність і форми інвестицій 3
70. Класифікація інвестицій підприємств 3
71. Управління фінансовими інвестиціями 3
72. Методи оцінки ефективності фінансових інвестицій 3
73. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій 3
74. Економічний зміст і причини виникнення фінансової кризи на підприємстві 3
75. Прогнозування імовірності банкрутства 3
76. Економічна санація підприємств 3
ФМ - це процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів господарського суб’єкта та оптимізації обороту його грошових коштів. Загальну схему дії ФМ можна представити в вигляді декількох етапів:
1) фінансове завдання, тобто визначення цілей використання капіталу;
2) вибір методів, важелів і прийомів використання фінансових ресурсів і капіталу;
3) прийняття рішення, складання програми заходів і фінансового плану;
4) організація виконання рішення;
5) контроль за виконанням рішення;
6) аналіз та оцінка результатів.
Необхідність ФМ випливає з його функцій та завдань, тобто ФМ направлений на управління активами, капіталом, інвестиціями, грошовими потоками, фінансовим ризиком. Важливе місце в системі ФМ займає розробка фінансової стратегії і тактики, здійснення планування, аналізу, контролю різних аспектів фінансової діяльності підприємства, , створення організаційних структур, що забезпечують прийняття та реалізацію управлінських рішень щодо всіх сторін фінансової діяльності. Основними завданнями ФМ є : а) формування достатнього обсягу фінансових ресурсів; б) найефективніше їх використання; в) вдосконалення управління грошовими потоками; г) максимізація прибутку при мінімізації фінансового ризику; д) забезпечення беззбиткової діяльності п-ва.
Основною метою ФМ є забезпечення максимізації добробуту власників п-ва в поточному та перспективному періодах, збільшення ринкової вартості п-ва (протиріччя з максимізацією прибутку). В процесі реалізації своєї головної цілі ФМ направлений на вирішення наступних задач: 1) формування достатнього обсягу фін. ресурсів відповідно до завдань розвитку підприємства в майбутньому періоді (визначення потреби, оптимальної структури власних і залучених фінансових ресурсів); 2) забезпечення найбільш ефективного використання сформованих фінансових ресурсів в розрізі основних напрямків діяльності п-ва ( пропорції з врахуванням виробничого, соціального розвитку , доходів на інвестований капітал власників, стратегічних цілей); 3) оптимізація грошового обороту (синхронізація об’ємів поступлення і витрачання фінансових ресурсів, підтримка певного рівня ліквідності); 4) максимізація прибутку при мінімізації фінансового ризику (прагнення до максимізації не балансового, а чистого прибутку через ефективну податкову, амортизаційну і дивідендну політику з мінімально допустимим ризиком); 5) мінімальний рівень ризику при очікуваному рівні прибутку (через диверсифікацію операційної і фінансової діяльності, через ефективні форми страхування); 6) забезпечення постійної фінансової рівноваги, беззбиткової діяльності (через високу фінансову стійкість, платоспроможність, оптимальну структуру капіталу, активів, ефективність формування і використання фінансових ресурсів).
Під фінансовою стратегією (ФС) розуміють формування системи довгострокових цілей фін. діяльності і вибір найефективніших шляхів їх досягнення. Осн. етапами формування ФС є: 1) визначення загального періоду формування ФС (умовами його визначення є тривалість періоду формування заг.стратегії, передбаченість розвитку ек-ки, фін. ринку, галузева належність п-ва, його розмір, стадія життєвого циклу); 2) дослідження факторів зовнішнього фін. середовища та кон’юнктури фін. ринку (вивчаються економіко-правові фактори, розробляється прогноз кон’юнктури фінринку); 3) формування стратегічних цілей фін. діяльності (основна - забезпечення добробуту власників п-ва і підвищення його ринкової вартості,); 4) конкретизація показників ФС за періодами її реалізації (забезпечення динамічності представлення стратегічних нормативів, їх зовнішня і внутрішня синхронізація в часі); 5) розробка фін. політики по окремих аспектах фін. діяльності; 6) розробка системи орг-екон. заходів по забезпеченню реалізації ФС (формування центрів відповідальності, визначення обов’язків їх керівників, розробка системи стимулювання); 7) оцінка розробленої ФС (узгодженість з заг. стратегією, з зовнішнім фін. середовищем, внутрішня збалансованість ФС, її реалізуємість, прийнятність ризиків, результативність ФС). Тактика ФМ – конкретні методи і прийоми для досягнення поставлених цілей - полягає в маркетинг. дослідженнях, прийнятті фін. менеджером цінових рішень, вірній орієнтації на ті чи інші сегменти ринку, інтенсивних зусиллях по просуванню товарів, контролі за реалізацією тощо.
5. механізм фінансового менеджменту.
Фін. механізм - це система управління фінансами п-в, призначена для організації фін. відносин і фондів грошових коштів з метою їх ефективного впливу на кінцеві результати роботи. Він складається з 5 взаємопов’язаних елементів: 1) фін. методів (планування, прогнозування, інвестування, кредитування, самокредитування, самофінансування, тощо); 2) фін. важелів (прибуток, доход, аморт. відрахування, фінансові санкції, ціна, орендна плата, дивіденди, відсоток, дисконт, цільові економічні фонди, вклади, пайові внески, інвестиції(прямі, венчурні, портфельні), котирування валютних курсів, форми розрахунків, види кредитів, франшиза, преференція, курси валют, ЦП; 3) правового забезпечення: закони, укази Президента, постанови ; 4) нормативного забезпечення (інструкції, нормативи, норми, методичні вказівки, інша нормативна документація. 5) інформаційного забезпечення: інформація різного роду і виду.
4. політика фінансового менеджменту.
Фінансова політика являє собою форму реалізації фінансової ідеології і фінансової стратегії підприємства в розрізі найбільш важливих аспектів фінансової діяльності на окремих етапах її здійснення. На відміну від фінансової стратегії в цілому, фінансова політика формується лише по конкретним напрямкам фінансової діяльності підприємства, які потребують забезпечення найбільш ефективного управління для досягнення головної стратегічної мети цієї діяльності.
Система формування фінансової політики по основним аспектам фінансової діяльності в рамках загальної фінансової стратегії підприємства представимо в такому вигляді:
Фінансова стратегія підприємства:
І. Політика управління активами:
1. Політика формування активів;
2. Політика управління оборотними активами:
а) політика управління запасами; б) політика управління дебіторської заборгованістю; в) політика управління грошовими активами; г) політика фінансування оборотних активів.
3. Політика управління необоротними активами:
а) політика управління основними засобами; б) політика управління нематеріальними активами; в) політика фінансування необоротних активів.
ІІ. Політика управління капіталом:
1. Політика формування структури капіталу.
2. Політика управління власним капіталом.
3. Політика управління позиковим капіталом.
ІІІ. Політика управління інвестиціями (інвестиційна політика):
1. Політика управління реальними інвестиціями:
а) політика управління капітальними інвестиціями;
б) політика управління інноваційними інвестиціями.
2. Політика управління фінансовими інвестиціями:
а) політика формування портфеля грошових інструментів інвестування;
б) політика формування портфеля фондових інструментів інвестування.
ІV. Політика управління грошовими потоками:
1. Політика управління операційними грошовими потоками.
2. Політика управління інвестиційними грошовими потоками.
3. Політика управління фінансовими грошовими потоками.
V. Політика управління фінансовими ризиками:
1. Політика уникнення фінансових ризиків.
2. Політика диверсифікації фінансових ризиків.
3. Політика хеджирування фінансових ризиків.
Фінансовий менеджмент як наука й навчальна дисципліна вперше заявив про себе наприкінці 90-х років XIX ст. В історії його розвитку можна виокремити кілька етапів.
■ Перший — кінець 90-х років XIX ст. — 30-ті роки XX ст.
На цьому етапі головними проблемами, які намагалися розв'язати за допомогою фін. менеджменту, стали: • розширення фірм шляхом створення відкритих акціонерних товариств з відповідним залученням додаткового капіталу за допомогою емісії цінних паперів; • правові аспекти злиття та подрібнення компаній.
■ Другий — 30-ті —40-ві роки XX ст.
Характерною ознакою цього періоду стала депресія, яка охопила економіку США та інших країн Заходу. Численні банкрутства змусили підприємців шукати засоби збереження капіталу, мінімізації втрат і підтримки платоспроможності фірми.
■ Третій — 40-ві—60-ті роки XX ст.
Цей етап характеризується виходом з депресії та початком швидкого екон. зростання. Головна увага у фін. менеджменті приділяється поліпшенню управління активами, підвищенню рентабельності підприємств.
■ Четвертий — 60— 70-ті роки XX ст.
В цей період на шляху пошуку джерел поповнення капіталу та оптимізації його структури найвизначнішими напрямами в розвитку теорії фінансового менеджменту стали створення "теорії портфеля цінних паперів" та оптимізація методів фінансування.
■ П'ятий — 70—90-ті роки XX ст.
Розширюється масштабність фін. аналізу з урахуванням інфляції та її наслідків під час прийняття ділових рішень. Значно зменшується вплив держави на фінансово-кредитні установи, що сприяє утворенню великих фін. корпорацій, діяльність яких спрямована на обслуговування галузей економіки. Значно зростає значущість світових фінансових ринків. У прийнятті фінансових рішень широко використовуються економіко-математичні методи, комп'ютерна техніка, що посилює їх обґрунтованість.
■ Шостий — сучасний етап.
Роль фін. менеджменту як системи знань і вмінь щодо вибору управлінських рішень, спрямованих на підвищення вартості бізнесу, значно зросла. Знання фінансового менеджменту тепер необхідні не лише фінансистам, але й керівникам служб маркетингу, виробничих підрозділів і т. п. Основну увагу менеджери тепер приділяють пошуку шляхів ефективного використання обмежених фінансових ресурсів та інвестуванню коштів у найменш ризиковані високодохідні проекти. Наголос робиться також на оптимізації структури капіталу та проведенні виваженої розподільчої політики.
Отже, фін. менеджмент є наукою, яка динамічно розвивається, досягнення якої досить швидко впроваджуються в практику, без знань фін. менеджменту діяльність менеджерів сучасних підприємств навряд чи буде вдалою.
7. організаційне забезпечення фінансового менеджменту
Фінансовий менеджмент є невід'ємною складовою частиною загальної системи управління підприємством. Тому його організаційне забезпечення має бути інтегроване з загальною структурою управління підприємством. Таке поєднання дозволяє забезпечити координацію дій системи фінансового менеджменту з іншими управлінськими системами підприємств і підвищити ефективність контролю за реалізацією прийнятих рішень по фінансових аспектах.
Система організаційного забезпечення фінансового менеджменту являє собою взаємопов'язану сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розробку і прийняття управлінських рішень щодо окремих напрямків його фінансової діяльності і несуть відповідальність за результати цих рішень.
Загальні принципи формування організаційної системи управління підприємством передбачає створення двох центрів управління за ієрархічною і функціональною ознаками.
Ієрархічна будова центрів управління підприємством передбачає виділення різних рівнів управління. На даний час найбільш поширеними є двох або три рівневі системи управління, де перший рівень представлений апаратом управління підприємством в цілому, а наступні – управлінськими службами його окремих структурних одиниць та підрозділів.
Функціональна будова центрів управління підприємством ґрунтується на диференціації за функціями управління або видами діяльності. При функціональній будові центрів управління підприємством обидва ці підходи можуть бути використані окремо або в комплексі. Але досвід показує, що найбільша ефективність організаційної системи фінансового менеджменту досягається за умови використання функціональної будови центрів управління.
Існує два основних підходи до функціонального розмежування центрів управління. Перший – принцип незалежної діяльності функціональних центрів управління; другий – принцип взаємопов'язаної діяльності функціональних центрів управління.
Функціональна будова центрів управління фінансовою діяльністю суттєво відрізняється на підприємствах різних масштабів (мале, середнє, велике, крупне).
На малих підприємствах функціональні центри управління, як правило, не створюються. Функції цього управління в зв”язку з незначним обсягом діяльності покладаються на власника малого підприємства, його директора чи бухгалтера.
На середніх підприємствах функції фінансового управління покладаються на спеціального фінансового менеджера, який знаходиться в складі функціонального економічного підрозділу, чи на спеціалізований фінансовий структурний відділ, який здійснює управління всіма основними аспектами фінансової діяльності.
На великих підприємствах функції фінансового управління покладаються на фінансового директора, якому підпорядковано два-три функціональних структурних підрозділи.
На крупних підприємствах створюється найбільш диверсифікована система функціональних фінансових структурних підрозділів, які підпорядковані фінансовій дирекції.
Система інформаційного забезпечення фін. менеджменту являє собою неперервний і цілеспрямований відбір відповідних інформаційних показників, які необхідні для здійснення аналізу, планування і підготовки ефективних управлінських рішень по всім напрямкам фінансової діяльності підприємства.
Інформаційна система фін. менеджменту призначена забезпечувати необхідною інформацією не тільки управлінський персонал та власників самого підприємства, але й задовольняти інтереси широкого кола зовнішніх її користувачів. Основними користувачами фін. інформації є внутрішні і зовнішні користувачі.
Зовнішні користувачі використовують лише ту частину інформації, яка характеризує результати фінансової діяльності підприємства і його фінансовий стан. Більша частина цієї інформації зосереджена в офіціальній фінансовій звітності, яка надається підприємством.
Внутрішні користувачі крім вищеназваної використовують значний обсяг інформації про фінансову діяльність підприємства, яка є комерційною таємницею.
Висока роль фінансової інформації в підготовці і прийнятті ефективних управлінських рішень зумовлює високі вимоги до її якості при формуванні інформаційної системи фінансового менеджменту, серед яких виділяють вимоги до її значимості, повноти, своєчасності, достовірності, зрозумілості, співставимості, ефективності.
1. Значимість, яка визначає, на скільки залучена інформація впливає на результати фінансових рішень, в першу чергу, в процесі формування фінансової стратегії підприємства, розробки цілеспрямованої політики по окремим аспектам фінансової діяльності, підготовки поточних і оперативних фінансових планів.
2. Повнота, яка характеризує завершеність кола інформативних показників, необхідних для проведення аналізу, планування і прийняття оперативних управлінських рішень по всім аспектам фінансової діяльності підприємства.
3. Достовірність, яка визначає, на скільки інформація, що формується, адекватно відображує реальний стан і результати фінансової діяльності, правдиво характеризує зовнішнє фінансове середовище.
4. Своєчасність, яка характеризує відповідність сформованої інформації в її потребі за період її використання.
5. Зрозумілість, яка визначається простотою її побудування, відповідністю визначеним стандартам представлення та доступністю розуміння тими категоріями користувачів, для яких вона призначена.
6. Співставність, яка визначає можливість порівняльної оцінки вартості окремих активів і результатів фінансової діяльності підприємства у часі, можливість проведення порівняльного фін. аналізу підприємства з аналогічними господарюючими суб’єктами.
7. Ефективність, яка означає, що витрати на залучення окремих інформативних показників не повинна перевищувати ефект, який буде отриманий в результаті їх використання при підготовці і реалізації відповідних управлінських рішень.
9. системи і методи внутрішнього фінансового контролю
Внутрішній фінансовий контроль являє собою організований самим підприємством процес перевірки виконання і забезпечення реалізації управлінських рішень в сфері управління фінансами підприємства з метою досягнення стратегічних цілей і попередження кризових ситуацій, які можуть призвести до банкрутства.
В практиці країн з розвиненою ринковою економікою широкого поширення набула нова прогресивна комплексна система внутрішнього контролю, що застосовується в великих компаніях з розгалуженою мережею або в холдінгових компаніях, яка називається “контролінг”.
Сьогодні система контролінга поступово починає впроваджуватися і на вітчизняних підприємствах. В загальній системі контролінгу виділяється один з основних його блоків – фінансовий контролінг.
Фінансовий контролінг являє собою контролюючу систему, яка забезпечує концентрацію контрольних дій за основними напрямками фінансової діяльності підприємства, своєчасне виявлення відхилень фактичних показників від прогнозних (планових) та чинників, що зумовили ці відхилення, і прийняття управлінських рішень по нормалізації процесу управління фінансами підприємства.
Побудова системи фінансового контролінгу базується на наступних основних принципах:
1) спрямованість системи фінансового контролінгу на досягнення фінансової стратегії підприємства;
2) багатофункціональність фінансового контролінгу;
3) орієнтованість фінансового контролінгу на кількісні показники;
4) відповідність методів фінансового контролінгу специфіці методів фінансового аналізу і фінансового планування;
5) своєчасність, простота і гнучкість побудови системи фінансового контролінгу;
6) економічна ефективність впровадження фінансового контролінгу на підприємстві.
Впровадження на підприємстві системи фінансового контролінгу дозволяє значно підвищити ефективність всього процесу управління його фінансовою діяльністю.
Правові основи фінансів суб’єктів господарювання перш за все базуються на конституційних нормах. Конституцією України регламентується право громадян на здійснення будь-якого виду підприємницької діяльності, не забороненої законом.
У систематизованому вигляді правове забезпечення фінансового менеджменту вітчизняних підприємств представлено в табл. 1 .
|
Основні напрямки державного регулювання фінансової діяльності підприємств |
Основні законодавчі акти |
|
Регулювання фінансових аспектів створення підприємства різних організаційно-правових форм |
Господарський кодекс України; Цивільний кодекс України; Закон України «Про власність»; Закон України «Про господарські товариства» |
|
Регулювання порядку формування інформаційної бази управління фінансової діяльності підприємства |
Закон України «Про державну статистику»; Закон України «Про аудиторську діяльність» |
|
Податкове регулювання |
Закон України «Про систему оподаткування»; Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва»; Закон України «Про ПДВ»; |
|
Регулювання порядку та норм амортизації основних засобів і нематеріальних активів |
Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»; П(С)БО 7 «Основні засоби»; П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» |
|
Регулювання кредитних операцій |
Закон України «Про банки і банківську діяльність»; Положення НБУ «Про кредитування» |
|
Регулювання інвестиційних операцій |
Закон України «Про інвестиційну діяльність»; Закон України «Про режим іноземного інвестування»; |
|
Регулювання операцій страхування |
Закон України «Про страхування» |
|
Регулювання грошового обігу та форм розрахунків |
Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами»; Інструкція НБУ «Про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті»; Інструкція НБУ «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» |
|
Валютне регулювання |
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» |
|
Регулювання ринку цінних паперів |
Закон України «Про цінні папери і фондову біржу»; Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»; Закон України «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу паперів в Україні»; Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» |
|
Регулювання порядку та форм санації, процедур банкрутства і ліквідації п/п |
Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» |
Процес систематизації законодавства про підприємництво має здійснюватись на основі глибокого пізнання соціально-економічної сутності та закономірностей розвитку підприємництва, а також на засадах єдиного розуміння стратегії державної політики розвитку підприємництва в Україні й ринкового формування господарського механізму. Саме такий підхід до формування законодавчої бази підприємницької діяльності сприятиме підвищенню ролі фінансових менеджерів в управлінні фінансовими процесами суб’єктів господарювання [4].
Фінансове забезпечення покриття потреби підприємства у капіталі, а також дотримання своєчасності виконання поточних зобов'язань суб'єкта господарювання залежить від його можливості та спроможності формувати у визначений момент часу необхідний фонд грошових коштів із заданою абсолютною величиною, кількісним вираженням такої характеристики підприємства є рівень його ліквідності (як можливість швидкого формування фонду грошових коштів без значних фінансових втрат) та платоспроможності (як можливість своєчасного та повного погашення зобов'язань). Із вище сказаного випливає, що підтримання належного рівня платоспроможності та ліквідності суб'єкта господарювання досягається шляхом відповідної організації руху грошових потоків у часі та просторі - управлінням грошовими потоками підприємства.
Сукупність методів та форм, що використовуються суб'єктом господарювання для організації руху грошових коштів у часі та просторі відповідно до визначених критеріїв та цілей, будемо називати модель управління грошовими потоками підприємства.
Організація моделі управління грошовими потоками здійснюється із дотриманням сукупності певних принципів, основними з яких є наступні: інформаційна достовірність, яка передбачає своєчасне та повне представлення фінансової інформації, структурованої відповідно до потреб моделі; збалансованість - обґрунтоване використання для потреб управління грошовими потоками критеріїв та методів групування, зведення та узагальнення грошових потоків суб'єкта господарювання; ефективність – визначення оптимального рівня розподілу грошових коштів у просторі та часі з метою мінімізації затрат на досягнення необхідного ефекту (наприклад, підтримання визначеного рівня ліквідності); та інші принципи, які визначаються специфікою умов господарювання конкретного підприємства.
Грошові потоки п-ва — це система розподілених в часі надходжень та видатків грошових коштів, що генеруються його господарською діяльністю і супроводжують рух вартості, виступаючи зовнішньою ознакою функціонування підприємства.
Сукупність грошових потоків під-ва можна класифікувати наступним чином:
За масштабами обслуговування господарського процесу:
- грошовий потік по підприємству в цілому (він акумулює всі види грошових потоків, що обслуговують господарський процес підприємства)
- грошовий потік по окремим видам господарської діяльності (характеризує результат диференціації сукупного грошового потоку підприємства у розрізі окремих видів його господарської діяльності)
- грошовий потік окремого структурного підрозділу;
- грошовий потік окремої господарської операції.
Види господарської діяльності:
- грошовий потік від виробничої(комерційної) діяльності;
- грошовий потік від інвестиційної діяльності;
- грошовий потік від фінансової діяльності.
Черговість та напрямки здійснення платежів:
- пріоритетний грошовий потік;
- поточний грошовий потік;
-дискреційний грошовий потік (надходження та витрачання грошових коштів на цілі, що не пов’язані безпосередньо з поточною господарською діяльністю);
- довгостроковий грошовий потік (формується як сукупність джерел та напрямків використання грошових коштів, що приводять до довгострокової зміни структури капіталу підприємства)
Напрямок руху потоку:
- вхідний грошовий потік;
- вихідний грошовий потік;
- сальдовий (результативний) грошовий потік.
Вхідний грошовий потік характеризує обсяг надходження грошових коштів в цілому та по окремих джерелах їх утворення, вихідний - обсяги витрачання грошових коштів в цілому та по окремих напрямках використання.
Сальдовий (результативний грошовий потік) формується як сума вхідного та вихідного потоку.
За стабільністю часових інтервалів формування:
- регулярний грошовий потік з рівномірними часовими інтервалами в межах періоду, що розглядається;
- регулярний грошовий потік з нерівномірними часовими інтервалами в межах періоду, що розглядається.
Спосіб визначення розмірів грошового потоку:
- чистий грошовий потік;
- розрахунковий грошовий потік (традиційний);
- загальний грошовий потік.
Ритмічність здійснення:
- регулярні грошові потоки;
- нерегулярні грошові потоки.
Сфера обігу:
- зовнішній грошовий потік;
- внутрішній грошовий потік;
- оптимальний грошовий потік.
Метод оцінки у часі:
- поточний грошовий потік;
- майбутній грошовий потік.
Обсяги надходжень та витрачань грошових коштів:
- надлишковий грошовий потік;
- дефіцитний грошовий потік;
- оптимальний грошовий потік.
Форма здійснення:
- готівковий грошовий потік;
- безготівковий грошовий потік.
За спрямованістю руху коштів виділяють:
- позитивний(вхідний) грошовий потік, що характеризує сукупність надходжень коштів на підприємство від усіх видів господарських операцій (як аналог цього терміна використовується термін "приплив коштів")
- негативний(вихідний) грошовий потік, що характеризує сукупність виплат коштів підприємством у процесі здійснення усіх видів його господарських операцій (як аналог цього терміна використовується термін "відплив коштів")
13. структурування грошових потоків суб’єкта господарювання.
Структурування грошових потоків відповідно до обраного критерію чи їх групи є об'єктивною необхідністю організації аналізу грошових потоків та забезпечення ефективності моделі управління останніми. Таке структурування дозволяє досягти наступних ефектів: (1) нівелювання впливу функціонально організаційних особливостей окремого грошового потоку за рахунок формування цільової вибірки із сукупності грошових потоків; (2) спрощення та зменшення обсягів інформаційної бази за рахунок використання зведених показників (як загальних, так і часткових).
Основним критерієм, відповідно до якого здійснюється структурування грошових потоків суб'єкта господарювання, є джерело формування таких грошових потоків, в основу даного критерію покладений принцип ідентифікації сукупності господарських операцій відповідно до їх функціонально-організаційного навантаження. Зважаючи, що джерело формування грошового потоку є ключовим у сукупності критеріїв, що використовуються при організації управління грошовими потоками, розглянемо його більш докладно.
Для потреб управління фінансами прийнято виділяти окремі види діяльності суб'єкта господарювання які формуються як класифікаційні сукупності господарських операцій із аналогічними функціонально - організаційними характеристиками, відповідно до П(С)БО, що враховує світову практику, господарську діяльність підприємств для потреб організації обліку, а також формування та представлення публічної фінансової звітності прийнято поділяти на три види:
основна діяльність Operatingactivit інвестиційна діяльність
фінансова діяльність financing activity.
Основні показники кількісної оцінки грошових потоків суб'єкта господарювання.
Для аналізу грошових потоків підприємства та їх складових елементів для цілей прогнозування, планування та контролю за останніми використовується сукупність фінансове - математичних моделей, основу яких складають фінансові показники та коефіцієнти. Окрім розрахунку сукупного грошового потоку суб'єкта господарювання у фінансовому менеджменті можуть бути використані наступні основні фінансові показники , у тому числі:
операційний грошовий потік (operating Cash Flow};
інвестиційний грошовий потік (investing Cash Flow);
фінансовий грошовий потік (finance Cash Flow);
грошовий потік до фінансування (Free Cash Flow):
FreeCF=operating CF+ invextingCF
нетто грошовий потік (netto Cash Flow):
neilDCF=GashFlow-грошові дивіденди
корпоративний грошовий потік (corporate Cash Flow):
CorporateCF=Financecashoutf1ows+interests, де:
CorporateCF - корпоративний грошовий потік суб'єкта господарювання;
Finance Cash Outflows - вихідний грошовий потік від фінансової діяльності суб'єкта господарювання;
interests - абсолютна величини сплачених суб'єктом господарювання відсотків по кредитам та іншим позикам.
Крім цього, для потреб моделі управління грошовими потоками, зокрема, оцінки її ефективності, можуть використовуватися синтетичні показники впливу грошових потоків суб'єкта господарювання на інші фінансові аспекти його господарської діяльності, а саме:
(1) тривалість погашення заборгованості (т) -
(debt-cash) - нетто заборгованість суб'єкта господарювання;
debt - абсолютна величини позикового капіталу підприємства;
cash - наявні грошові кошти та їх еквіваленти;
operating Cash Flow - абсолютна величини операційного грошового потоку.
(2) коефіцієнт самофінансування інвестицій (SF) –
operating Cash Flow - абсолютна величини операційного грошового потоку;
net investments - абсолютна величини чистих інвестицій (приросту абсолютної величини першого Розділу активу балансу суб'єкта господарювання).
(3) чиста Cash Flow маржа (CF - margin)
operating Cash Flow - абсолютна величини операційного грошового потоку;
total revenue - абсолютна величини доходів від операційної діяльності підприємства.
За інвестиційною діяльністю чистий грошовий потік визначається за формулою:
ЧГП, = РНА + РДЦП + РАВ + ДФІ - ВНА - ВАВ - Д НБ
РНА - сума реалізації необоротних активів, грн;
РДЦП - сума реалізації довгострокових фінансових інструментів, грн;
РАВ - сума реалізації викуплених власних акцій грн;
ДФІ - сума зроблених довгострокових фінансових інвестицій, грн;
ВНА - витрати на придбання необоротних активів, грн;
ВАВ - витрати на викуп власних акцій, грн;
а НБ - приріст незавершеного будівництва, грн.
По фінансовій діяльності сума чистого грошового потоку визначається як різниця між сумою фінансових ресурсів, притягнутих із зовнішніх джерел, і сумою основного боргу, а також дивідендів (відсотків), виплачених власникам підприємства.
ЧДПф = Пск + Пдк + Пкк + БЦФ - ВдК - Вкк -Ду ,
де ЧДПф - сума чистого грошового потоку підприємства по фінансовій діяльності в розглянутому періоді;
Пвк - сума додатково залученого з зовнішніх джерел власного акціонерного чи пайового капіталу;
Пдк - сума додатково притягнутих довгострокових кредитів і позик;
Пкк - сума додатково притягнутих короткострокових кредитів і позик;
БЦФ - сума засобів, що надійшли в порядку безоплатного цільового фінансування підприємства;
Вдк - сума виплат (погашення) основного боргу по довгострокових кредитах і позиках;
Вкк - сума виплат (погашення) основного боргу по короткострокових кредитах і позиках;
Ду - сума дивідендів (відсотків), сплачених власникам підприємства (акціонерам) на вкладений капітал (акції, паї і т.п.).
Грошовий потік підприємства (ГП) - це результат руху коштів унаслідок управлінських рішень з операційної, інвестиційної та фінансової діяльності.
ГП = ВГП-ВиГП, (11.1)
де ВГП - вхідні грошові потоки (надходження коштів), грн;
ВиГП - вихідні грошові потоки (виплати коштів), грн.
Відповідно до міжнародних стандартів обліку і сформованої практики для підготовки звітності про рух коштів використовуються два основних методи - непрямий і прямий.
Непрямий метод визначення чистого грошового потоку з операційної діяльності інформаційною основою методу має звітний баланс і звіт про фінансові результати.
ЧГП0 = ЧП + А ± АДЗ ± ДЗТМ ± АКЗ ± АР Ф,
де АДЗ - зміна суми дебіторської заборгованості, грн;
ДЗТМ - зміна суми товарно-матеріальних запасів в оборотних активах, грн;
АКЗ - зміна суми кредиторської заборгованості, грн;
АРФ - зміна суми резервних і страхових фондів, грн.
Формула розрахунку суми чистого грошового потоку з операційної діяльності підприємства прямим методом:
ЧГПо = РП + ІПо - Зтм - ЗПОП - ЗПау – ППб – ППпФ - ІВо, (3.6.)
де ЧГПо - сума чистого грошового потоку підприємства по операційній діяльності в розглянутому періоді;
РП - сума коштів, отриманих від реалізації продукції;
ІПо - сума інших надходжень коштів у процесі операційної діяльності;
3тм - сума коштів, виплачених за придбання сировини, матеріалів і напівфабрикатів у постачальників;
ЗПОП - сума заробітної плати, виплаченої оперативному персоналу;
ЗПау - сума заробітної плати, виплаченої адміністративно-управлінському персоналу;
ППб - сума податкових платежів, перерахована в бюджет;
ППвф - сума податкових платежів, перерахована в позабюджетні фонди;
ІВо - сума інших виплат коштів у процесі операційної діяльності.
18. визначення чистого грошового потоку по підприємству в цілому.
Результати розрахунку суми чистого грошового потоку по операційній, інвестиційній і фінансовій діяльності дозволяють визначити загальний його розмір по підприємству в звітному періоді. Цей показник розраховується за наступною формулою:
ЧГПП = ЧГПО + ЧГПІ + ЧГПФ ,
де ЧГПП - загальна сума чистого грошового потоку підприємства в розглянутому періоді;
ЧГПО - сума чистого грошового потоку підприємства по операційній діяльності;
ЧГПІ - сума чистого грошового потоку підприємства по інвестиційній діяльності;
ЧГПф - сума чистого грошового потоку підприємства по фінансовій діяльності.
Аналіз потоків грошових коштів повинен здійснюватись як на основі звітних, так і планових показників (платіжного календаря). При цьому останнівиступають одночасно інструментом управління грошовими потоками. Це досягається шляхом контролю за відповідністю їх реального руху до планових показників та прийняття необхідних коригуючи заходів.
Першим показником виникнення фінансових ускладнень є тенденція скорочення частки грошових коштів в складі оборотних активів підприємства при зростаючому обсязі його поточних зобов'язань і може надати точну інформацію про надлишок (недостачу) грошових коштів на підприємстві.
Іншим методом оцінки достатності грошових коштів є визначення тривалості періоду їх обороту. З цією метою використовується співвідношення:
Для розрахунку використовуються внутрішні облікові дані про величину залишків на початок і кінець періоду на рахунках грошових коштів. З цією метою використовується формула:
де СЗГК - середні залишки грошових коштів, тис. грн.;
ЗГn - залишки на початок n - го місяця, тис. грн.;
n - кількість місяців в періоді.
19. аналіз грошових потоків підприємства.
Основною метою цього аналізу є виявлення рівня достатності формування коштів, ефективності їхнього використання, а також збалансованості позитивного і негативного грошових потоків підприємства за обсягом і в часі. Аналіз грошових потоків проводиться по підприємству в цілому, у розрізі основних видів його господарської діяльності, по окремих структурних підрозділах.
На першому етапі аналізу розглядається динаміка обсягу формування позитивного грошового потоку підприємства в розрізі окремих джерел.
На другому етапі аналізу розглядається динаміка обсягу формування негативного грошового потоку п-ва, а також структури цього потоку по напрямках витрат коштів.
На третьому етапі аналізу розглядається збалансованість позитивного і негативного грошових потоків за загальним обсягом; вивчається динаміка показника чистого грошового потоку як найважливішого результативного показника фінансової діяльності підприємства й індикатора рівня збалансованості його грошових потоків у цілому.
На четвертому етапі аналізу досліджується синхронність формування позитивного і негативного грошових потоків у розрізі окремих інтервалів звітного періоду; розглядається динаміка залишків грошових активів підприємства, що відображає рівень цієї синхронності і забезпечує абсолютну платоспроможність. У процесі дослідження синхронності формування різних видів грошових потоків розраховується динаміка коефіцієнта ліквідності грошового потоку підприємства в розрізі окремих інтервалів розглянутого періоду. Розрахунок цього показника здійснюється за наступною формулою:
де
КЛгп - коефіцієнт ліквідності грошового потоку підприємства в розглянутому періоді;
ПГП - сума валового позитивного грошового потоку (надходження коштів);
НГП - сума валового негативного грошового потоку (витрати коштів).
На п'ятому етапі аналізу визначається ефективність грошових потоків підприємства. Узагальнюючим показником такої оцінки виступає коефіцієнт ефективності грошового потоку підприємства.
Визначене уявлення про рівень ефективності грошового потоку дозволяє одержати і коефіцієнт реінвестування чистого грошового потоку.
Результати аналізу використовуються для виявлення резервів оптимізації грошових потоків підприємства і їхнього планування на майбутній період.
До основних формалізованих методів аналізу грошових потоків включається і розрахунок відповідних коефіцієнтів, серед яких виділяють:
де КДчгп - коефіцієнт достатності чистого грошового потоку підприємства;
ЧГП – чистий грошовий потік;
ОБ - сума виплат основного боргу по довго - і короткострокових кредитах і позиках підприємства;
ΔЗтм - сума приросту запасів товарно-матеріальних цінностей у складі оборотних активів підприємства;
Ду - сума дивідендів (процентів), виплачених власникам підприємства (акціонерам) на вкладений капітал.
де КЛгп - коефіцієнт ліквідності грошового потоку підприємства;
ПГП -. сума валового позитивного грошового потоку (надходження грошових коштів);
ГАк- сума залишку грошових активів підприємства на кінець періоду, що розглядається;
ГАп – сума залишку грошових активів підприємства на початок періоду, що розглядається;
НГП – сума валового негативного грошового потоку (витрачення грошових коштів).
де КЕгп - коефіцієнт ефективності грошового потоку підприємства в періоді, що розглядається.
де КРчгп – коефіцієнт реінвестування чистого грошового потоку в періоді;
Ду – сума дивідендів (процентів), виплачених власникам підприємства (акціонерам) на вилучений капітал;
ΔРІ – сума приросту реальних інвестицій підприємства;
ΔФІ – сума приросту довгострокових фінансових інвестицій підприємства.
За результатами аналізу грошових потоків можна отримати наступні виводи на питання: звідки надходять грошові кошти, яке значення кожного джерела і на які цілі вони використовуються. Висновки потрібно робити як в цілому по підприємству, так по кожному виду діяльності: операційна, фінансова, інвестиційна. На цій підставі робляться висновки про джерела і про забезпечення кожного виду діяльності необхідними грошовими коштами. В результаті приймаються рішення по питанню перевищення надходження грошових коштів над платежами, джерел оплати поточних зобов’язань та інвестиційної діяльності, достатності отримуваного прибутку тощо.
В зарубіжній практиці найбільшого поширення набули дві моделі оптимізації середнього залишку грошових коштів на підприємстві:
1. Модель Баумоля – Baumol’s economic inventory ordering quantity (EOQ) model (W. Baumol,
розроблена в 1952 р.) – модель зміни залишку коштів на рахунку, при якій всі отримані кошти від реалізації товарів чи послуг підприємство вкладає в цінні папери, після того, як вичерпані запаси грошових коштів, підприємство реалізує частину цінних паперів і поповнює залишок грошових коштів до початкової величини.
2. Модель Міллера–Орра (M. Miller – D. Orr, розроблена в 1966 р.) – залишок грошових
коштів хаотично змінюється до того часу, доки не досягне деякої верхньої межі. Після цього
підприємство починає скуповувати достатню кількість ліквідних цінних паперів, щоб досягти нормального рівня грошових коштів. Якщо підприємство досягає нижнього рівня „безпеки”, то в цьому разі воно продає накопичені цінні папери і в такий спосіб поповнює запас грошових коштів до нормального рівня. Модель Міллера–Орра значно складніша, ніж модель Баумоля і максимально наближена до реальних процесів, що відбуваються на підприємстві. При побудові моделі М. Міллер та Д. Орр використовували процес Бернуллі стосовно руху грошових коштів, тобто зважали на те, що надходження і витрачання грошей від періоду до періоду є подіями випадковими.
Основні недоліки описаних в статті моделей оптимізації залишків грошових коштів:
• модель Баумоля – враховує лише постійні операційні витрати, не беручи до уваги змінних і
тимчасових витрат;
• модель Міллера–Орра – не враховує змінні і тимчасові витрати і, крім того, як характер-
ристики поступлення-вибуття грошових коштів використовує дисперсію грошових потоків, що неадекватно відображає реально існуючі процеси;
• модель Козиря – визначає, що вигідніше в кожному конкретному випадку, – зберігати
активи в грошовій формі чи у формі цінних паперів, проте не дає відповіді на питання про
оптимальний розподіл коштів між ліквідним портфелем та іншими активами.
Операційний цикл представляє собою період повного обороту всієї суми оборотних активів, в процесі якого відбувається зміна окремих їх видів. Він характеризує проміжок часу між придбанням виробничих запасів і отриманням грошових коштів від реалізації виробленої з них продукції. Він включає в себе: Отримання сировини і матеріалів. Зберігання їх на складі Процес виробництва Складування готової продукції Реалізація Важливою характеристикою операційного циклу, яка впливає на обсяг, структуру і ефективність використання оборотних активів, є його тривалість. Формула тривалості операційного циклу має вигляд: ТОЦ = ТОмз + ТОгп + ТОдз , де ТОЦ – тривалість операційного циклу підприємства, в днях, ТОмз – тривалість обороту запасів сировини, матеріалів та інших матеріальних факторів виробництва у складі оборотних активів, в днях, ТОгп – тривалість обороту запасів готової продукції, в днях, ТОдз – тривалість інкасації поточної дебіторської заборгованості, в днях. В процесі управління оборотними активами в межах операційного циклу виділяють такі основні складові: 1) виробничий цикл підприємства, 2) фінансовий цикл підприємства. Тривалість виробничого циклу визначається за формулою: ТВЦ = ПОсм + ПОнз + ПОгп , де ТВЦ – тривалість виробничого циклу, в днях, ПОсм – період обороту середнього запасу сировини, матеріалів та напівфабрикатів, в днях, ПОнз – період обороту середнього обсягу незавершеного виробництва, в днях, ПОгп – середній період обороту готової продукції, в днях. Фінансовий цикл (цикл грошового обороту) підприємства представляє собою період часу між початком оплати постачальникам отриманих від них сировини і матеріалів та початком надходження коштів від покупців за поставлену їм продукцію. Визначається за формулою: ТФЦ = ТВЦ + ПОдз – ПОкз +(-) Обороти авансів, де ТФЦ – тривалість фінансового циклу, в днях, ТВЦ – тривалість виробничого циклу, в днях, ПОдз – середній період обороту поточної ДЗ, ПОкз – середній період обороту поточної КЗ, в днях
МЕТОДИ РОЗРАХУНКУ ГРОШОВИХ ПОТОКІВ - це спосо-би визначення обсягу грошових коштів на кінець звітного періоду на основі грошового обігу в операційній, інвестиційній та фінансовій ді-яльності підприємства.
У практиці фінансового менеджменту використовують два мето-ди розрахунку обсягу грошових потоків: прямий і непрямий.
Прямий метод розрахунку грошових потоків
Прямий метод базується на русі грошових коштів за рахун-ками підприємства з використанням головної книги і регістрів бу
хгалтерського обліку. Вихідний елемент розрахунку - виручка від реалізації продукції (товарів, робіт і послуг) [табл. 3.1].
Переваги методу:
• наочно ілюструє основні джерела надходжень і витрат гро-шових коштів;
• дозволяє робити оперативні висновки щодо достатності кош-тів для платежів за поточними зобов'язаннями;
• встановлювати взаємозв'язок між обсягом продажу і грошо-вою виручкою за звітний період;
• виявити статті, що формують найбільші надходження і ви-трати грошових коштів;
• використати одержану інформацію для прогнозування гро-шових потоків;
• контролювати усі надходження і напрямки витрат грошових коштів, оскільки грошовий потік безпосередньо пов'язаний з регіст-рами бухгалтерського обліку.
Недоліки методу:
• не розкриває взаємозв'язку одержаного фінансового результату і абсолютної зміни грошових коштів.
Для подолання цього недоліку у фінансовому менеджменті вико-ристовують непрямий метод розрахунку грошових потоків підприєм-ства.
Непрямий метод розрахунку грошових потоків
Непрямий метод базується на аналізі статей Балансу і Звіту про фінансові результати. Він дозволяє показати взаємозв'язок між різними видами діяльності підприємства, чистим прибутком і зміна-ми в активах підприємства за звітний період.
П(С)БО 4 передбачає застосування непрямого методу складання Звіту про рух грошових коштів. Порядок розрахунку за цим методом наведено в табл. 3.2.
Переваги методу:
• дозволяє встановити відповідність між фінансовим результатом і чистим оборотним капіталом;
• за його допомогою можна виявити найбільш проблемні місця
у діяльності підприємства і розробити напрямки виходу з кризової
ситуації.
Недоліки методу:
• висока трудомісткість при складанні аналітичного звіту зовні-шнім користувачем;
• необхідність залучення внутрішніх даних бухгалтерського об-ліку (головна книга, журнали-ордери).
Рух грошових коштів — надходження і вибуття грошових коштів та їх еквівалентів. Інформація про надходження і видатки грошових коштів підприємства міститься у звіті про рух грошових коштів. Зміст і форма звіту про рух грошових коштів та загальні вимоги до розкриття його статей визначаються Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 4.
Грошові кошти включають кошти в касі та на рахунках у банках, які можуть бути використані для поточних операцій.
Еквівалентами грошових коштів є короткострокові фінансові інвестиції, які можуть бути вільно конвертовані у відому суму коштів і мають незначний ризик щодо зміни вартості.
Рух коштів відображається в звіті про рух грошових коштів в розрізі трьох видів діяльності: операційної, інвестиційної та фінансової.
Операційна діяльність – це основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, які не є інвестиційною та фінансовою. Це:
- надходження коштів від реалізації продукції (товарів, послуг);
- надходження коштів за надання права користування активами (оренда, ліцензії);
- платежі постачальникам;
- виплати працівникам тощо.
Інвестиційна діяльність – це сукупність операцій з придбання та продажу довгострокових (необоротних) активів, а також короткострокових (поточних) фінансових інвестицій, які не є еквівалентами грошових коштів. Це:
- платежі, пов’язані з придбанням основних засобів і нематеріальних активів;
- надходження коштів від продажу необоротних активів;
- надання позик іншим підприємствам;
- надходження коштів від фінансових інвестицій (дивіденди, відсотки).
Фінансова діяльність – це сукупність операцій, які призводять до зміни величини та (або) складу власного та позикового капіталу. Це:
- випуск власного капіталу (акцій);
- отримання позик та їх погашення;
- викуп акцій власної емісії;
- виплата дивідендів.
Для складання звіту про рух грошових коштів використовують показники балансу, звіту про фінансові результати та дані аналітичного бухгалтерського обліку.
Метою складання Звіту про фінансові результати є надання користувачам повної, правдивої і неупередженої інформації про доходи, витрати, прибутки та збитки від діяльності підприємства за звітний період.
Звіт про фінансові результати складається з трьох розділів:
І. Фінансові результати.
II. Елементи операційних витрат.
III. Розрахунок показників прибутковості акцій.
I. Фінансові результати
Формуються на підставі визначення фінансових результатів від усіх видів діяльності. Виділяють такі види діяльності: операційна, інша і надзвичайна.
Операційна діяльність — основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, що не є інвестиційною або фінансовою діяльністю.
Інша діяльність — доходи від інвестиційної або фінансової діяльності (дивіденди, відсотки та інші доходи; участь у дочірніх підприємствах тощо).
Надзвичайна діяльність — події та операції, які неможливо передбачити в межах звичайної діяльності; вони відбуваються без участі підприємства і нерегулярно (повені, зсуви, землетруси, пожежі, аварії).
Фінансовий результат розраховують поступово: дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) показують за методом брутто з наступним відніманням наданих знижок, повернення проданих товарів, податків (ПДВ, акциз).
II. Елементи операційних витрат
У цьому розділі відображають витрати операційної діяльності: матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизацію, інші операційні витрати. Ці дані необхідні для складання Звіту про рух грошових коштів (під час коригування суми нерозподіленого доходу на негрошові статті, зокрема на суму амортизації).
Ш. Розрахунок показників прибутковості акцій
Цей розділ заповнюють акціонерні товариства, акції яких відкрито продаються або купуються на фондових біржах.
Показники прибутку на акцію (ПНА) використовуються для оцінки минулих результатів операційної діяльності підприємства з метою формування висновку щодо його потенціалу і прийняття рішень про інвестиції. Його економічний зміст полягає в розкритті ефективності (прибутковості) використання підприємством ресурсів, наданих власниками його звичайних акцій.
Потенційні прості акції – це фінансовий інструмент або інший контракт, за яким в майбутньому його власнику надається право на прості акції. До них відносяться:
· облігації, які можна конвертувати у звичайні акції;
· варанти на акції;
· опціони на акції;
Концепція вар-ті грошей (ВГ) у часі полягає в тому, що ВГ з плином часу змін-ся з урах-ням норми прибутку на фін ринку, в якості якої звичайно виступає норма позичкового % (чи просто проценту). Процент – сума доходу від надання кап-лу у борг чи плата за викор-ня позичкового кап-лу у всіх його формах. Відповідно до цієї конц-ції одна і та ж сума грошей у різні періоди часу має різну вар-ть. Ця вар-ть тепер завжди вища, ніж у б-я майбут пер-ді.
Конц-ція ВГ у часі відіграє основну роль у практиці фін обчислень. Вона визначає необ-ть обліку фактора часу у процесі виконання б-я довгострок фін оп-цій шляхом оцінки і порівняння ВГ на початок фін-ня з ВГ при їх поверненні у виді майбут прибутку, амортиз відрах-нь, основної суми боргу тощо.
Розглядаючи реальну вартість грошей, підприємці повинні брати до уваги не тільки руйнівні дії інфляції, а також здатність інвестування, адже мета фін-ого менеджменту — це можливість з грошей робити додаткові гроші. Багато підпр-тв мають кілька варіантів вкладення грошей, їх мета на цей час - обрати з цих варіантів найприб-ший.
Основними причинами втрати вартості грошей є:
1) Рівень інфляції. Інфляція – тенденція до зростання цін протягом певного пер-ду часу.
2) Ризик – можл-ть того, що кредит не буде повернено, незважаючи на обіцянки це зробити.
3) Часова перевага споживачів – мати витрати на б-я блага у теперіш часі, ніж робити це в майб-му.
4) Можл-ть отримання прибутку – доходи, одер-ні в ек-ці та інвестиції, вкладені у вироб запаси.
Інфляція пов'язана із загальним підвищенням цін у країні. Коли зростають ціни, падає вартість грошової одиниці. Враховуючи те, що в майбутньому ціни зростатимуть, вартість грошової одиниці в наступні роки буде ще нижчою, ніж у попередні. Таким чином, купів-на спром-сть грош-ї одиниці сьогодні вища, ніж виявиться завтра.
Ризик, або невпевненість у майбутньому, також зменшують вартість грошей. Через невпевненість у майб-му ризик з часом зростає. Більшість підприємців прагне уникнути ризику, то- і му вище цінує гроші, які є сьогодні, ніж ті, що мають бути в майбутньому. Ті суб'єкти підприємницької діял-ті, які погоджуються віддати свої наявні гроші сьогодні в обмін на їх більшу кількість у далекому майб-му, жадають вищої компенсації у вигляді певної винаг-ди за цей ризик
В процесі порівняння вартості грошових коштів використовують два основні поняття:
– майбутня вартість;
– теперішня вартість.
Майбутня вартість – це сума інвестованих в теперішній час коштів, в яку вони перетворяться через певний проміжок часу з врахуванням ставки проценту.
Розрахунок майбутньої вартості грошей пов’язаний з процесом нарощування (компаундування) початкової суми.
Нарощування – це збільшення початкової суми грошей шляхом приєднання до неї суми процентних платежів.
Для розрахунку майбутньої вартості грошей використовується формула складних процентів:
FV = P(1+r)n ,
де: FV – майбутня вартість грошей ;
Р – початкова інвестована сума;
r- ставка %, або ставка дохідності;
n – кількість періодів, за якими нараховуються проценти;
(1+r)n - множник нарощування (компаундування).
Складний процент – це сума доходу, яку отримає інвестор в результаті інвестування певної суми грошей за умов, що простий процент не сплачується наприкінці кожного періоду, а додається до суми основного вкладу і в наступному періоді також приносить доход.
У довгострокових фінансово-кредитних операціях, якщо відсотки не сплачуються одразу після їх нарахування, а додаються до суми боргу, використовується метод складних відсотків. При використанні цього методу база нарахування складних відсотків не залишається постійною — вона збільшується з кожним відрізком часу і процес нагромадження відбувається з прискоренням.
На практиці складні відсотки нараховуються декілька разів протягом року (щомісяця, щоквартально). У цьому випадку використовується така формула:
FV = P((1+r)/m)nm ,
де m — число разів нарахування відсотків протягом року.
А сам процес збільшення початкової вартості за рахунок нарахованих складних відсотків називається компаундингом, або нарощуванням вартості.
Процентна ставка використовується не тільки як інструмент нарощування вартості грошових коштів, але і як норма дохідності інвестиційних операцій.
Множник нарощування (компаундування) - майбутня вартість однієї грошової одиниці на даний час, інвестованої на певний період під відсоткову ставку.
Під простим компаундуванням (нарощенням) (single compounding) розуміється фінансово-математична модель розрахунку вартості наявних грошових ресурсів, або теперішніх грошових потоків. Просте компаундування – це визначення майбутньої вартості грошей, вкладених одноразово на певний термін під певний процент.
Оцінка майбутньої вартості грошових потоків із використанням простого процента має вигляд: FV = PV . (1 + n . i),
де: FV – майбутня вартість грошових коштів;
PV – абсолютна величина наявних грошових коштів (теперішнього грошового потоку); n – кількість інтервалів у плановому періоді;
i – процентна ставка (виражена десятковим дробом).
Теперішня (сучасна) вартість грошей – це сума майбутніх грошових надходжень, приведених до сучасного моменту з врахуванням процентної ставки, або норми дохідності.. Теперішня вартість грошей розраховується за формулою:
PV = FV /(1+r)n
Розрахунок теперішньої вартості грошей називається процесом дисконтування майбутньої вартості грошей. Дисконтування – процес зворотній нарощуванню. Величина r називається ставкою дисконту, або просто дисконтом, а величина (1+r)n – множником дисконтування.
Дисконт – це процентна ставка, яка застосовується до грошових сум, які інвестор планує отримати в майбутньому для того, щоб визначити розмір інвестицій в теперішній час. При визначенні дисконтних ставок враховують такі принципи:
• з двох майбутніх надходжень вищу дисконтну ставку матиме те, що надійде пізніше;
• чим нижчий визначений рівень ризику, тим нижчою повинна бути ставка дисконту;
• якщо загальні процентні ставки на ринку ростуть, ростуть і дисконтні ставки.
Дисконт може зменшитись, якщо є перспектива ділового підйому, зниження інфляції та процентних ставок. Якщо зменшується дисконт, то зростає теперішня вартість майбутніх доходів.
Множник дисконтування – поточна вартість 1 грошової одиниці за період n, дисконтована на відсоток r за кожний період.
Процеси нарощування та дисконтування вартостей можуть здійснюватися як по простих, так і по складних процентах.
Прості проценти застосовуються, як правило, при короткостроковому інвестуванні, а складні проценти при довгостроковому.
Простим процентом називається сума, яка нараховується на початкову (теперішню) вартість вкладу в кінці одного періоду платежу (це може бути місяць, квартал, і т.д.).
Дисконтування — визначення поточної (теперішньої) вартості грошей (PV, від англ. present value — теперішня вартість):
1) отримуваних у майбутньому водночас (просте дисконтування);
2) отримуваних у майбутньому через рівні проміжки часу:
2.1) наприкінці кожного періоду — визначення теперішньої вартості звичайних ануїтетів, або PV звичайної (відстроченої) ренти;
2.2) на початку кожного періоду — визначення PV вексельної ренти.
Майбутня вартість інвестицій (FV) обчислюється на підставі складних відсотків (методом капіталізації відсотків або компаундируванням). Процес переходу від майбутньої вартості (FV) до теперішньої називають дисконтуванням. Саме показник теперішньої вартості є важливим критерієм оцінки для порівняння дохідності різних інвестицій за певний період.
Теперішня вартість — це вартість майбутніх надходжень (доходів) з поправкою на ставку дисконту (капіталізації). Дисконтна ставка — це відсоткова ставка, що коригує майбутні доходи з метою врахування ризику і непевності через чинник часу. За умов високого ризику інвестування на триваліший відрізок часу (довгий часовий горизонт) застосовують вищу ставку дисконту, за малого ризику (на малому часовому горизонті) — нижчу дисконтну ставку.При дисконтуванні базовими є такі принципові визначення: якщо можливі різні майбутні надходження, серед яких вищою є ставка капіталізації у віддаленішого; якщо визначений рівень ризику менший, то й ставка капіталізації нижча; якщо на ринку спостерігається зростання відсоткових ставок, зростають і ставки капіталізації.
Якщо за певним фінансовим інструментом сплачується на одиницю вкладень r відсотків доходу на рік, але не одноразово, а через певні відрізки часу (щомісячно, щоквартально), фактична дохідність такого інструменту буде більшою за r, оскільки передбачається реінвестування отриманих доходів.
Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реалізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере грошової форми.
Отже, об'єктивна основа існування прибутку пов'язана з необхідністю первинного розподілу додаткового продукту. Прибуток — це форма прояву вартості додаткового продукту. Прибуток підприємств сфери матеріального виробництва — це частина національного доходу.
Фактори, що безпосередньо впливають на обсяг реалізації і, в остаточному підсумку, прибуток підприємства, можна умовно підрозділити на три групи:
Виробничі фактори - пов'язані з обсягом виробництва, його ритмічністю, матеріальною, науково-технічною й організаційно-технічною оснащеністю, і відповідно з якістю продукції, її асортиментами й структурою й т.д.
Комерційні фактори - охоплюють у широкому смислі поняття маркетингу: укладання господарських договорів на основі вивчення діючої й перспективної кон'юнктури ринку, цінове регулювання збуту, його організаційно-економічне забезпечення.
Фінансові фактори, що охоплюють і виторг від реалізації продукції (послуг), і підприємницький доход від усіх видів діяльності, включають: форми розрахунків; цінове регулювання, у тому числі уцінку у випадку уповільнення реалізації; застосування штрафних санкцій; вивчення й стягнення дебіторської заборгованості, а також забезпечення ліквідності інших активів; залучення кредиту банку або коштів із централізованих резервів; стимулювання залучення грошових ресурсів на фінансових ринках - доходів від цінних паперів, внесків, депозитів, оренди й інших фінансових вкладень
Управління прибутком є важливою частиною економіки господарюючого суб'єкта. Розподіл прибутку є зворотнім боком процесу виробництва. Наскільки вдалим буде цей процес, настільки буде при незмінних умовах зростати ефективність виробництва. Найбільш складним є механізм розподілу прибутку на підприємствах колективної форми власності, оскільки він повинен будуватися з урахуванням багатьох факторів. Процес управління прибутком підприємств колективної форми власності, складовою частиною якого є дивідендна політика передбачає вибір оптимальної системи розподілу, яка б задовольняла загальновиробничі інтереси підприємства у поєднанні з інтересами співвласників, причому ці інтереси є специфічними в залежності від організаційно-правової форми колективної власності.
Операційний прибуток — це прибуток від основної діяльності підприємства, тобто від виробництва і реалізації продукції, послуг, робіт.
Управління операційним прибутком охоплює велику кількість трансакцій, які виконуються на різних етапах руху грошових коштів, що надійшли від реалізації продукції, послуг, робіт, і забезпечують отримання чистого прибутку. У зв'язку з цим ос повною метою управління прибутком є оптимізація грошових надходжень та витрат, виявлення резервів та їх мобілізація.
Прибуток (збиток) від операційної діяльності розраховується у декілька етапів.
На першому етапі визначається чистий дохід від реалізації продукції шляхом коригування доходів від реалізації на суму непрямих податків та інших вирахувань з доходу.
На другому етапі отриманий результат коригується на собівартість реалізованої продукції. В результаті розраховується валовий прибуток або збиток від реалізації продукції.
На третьому етапі валовий прибуток збільшується (зменшується) на суму іншого операційного прибутку (збитку), який отримується від реалізації інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій), операційної оренди активів, операційної курсової різниці, отримання штрафів, пені тощо.
На четвертому етапі визначається прибуток (збиток) від операційної діяльності як різниця між результатом, отриманим на третьому етапі, та величиною адміністративних витрат і витрат на збут.Формування прибутку від основної діяльності перебуває під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.
Основними шляхами збільшення операційного прибутку є нарощування обсягів виробництва, зниження собівартості реалізованої продукції, розумна асортиментна політика, підвищення якості продукції.
Цінова політика впливає на комерційні успіхи підприємства. Тому перш ніж розробити цінову політику, підприємству необхідно проаналізувати усі чинники, що впливають на вибір конкретної цінової політики. До таких чинників належать: попит; цінова політика держави; життєвий цикл товару; модель ринку; канали товарообігу; конкуренція; витрати; методи ціноутворення; маркетингова стратегія підприємства. Цінова політика являє собою інтегровану систему, куди входять: взаємозв’язок цін на товари в рамках асортименту, використання спеціальних знижок і змін цін, співвідношення своїх цін і цін конкурентів, методи формування цін на нові товари.
Для розроблення відповідної цінової політики підприємство повинно чітко визначити цілі ціноутворення. Вони випливають з аналізу становища підприємства на ринку і його загальних цілей на цьому ринку. Отже, цілі ціноутворення не повинні розглядатися як окремо взяті. Вони покликані сприяти успішному здійсненню маркетингової стратегії підприємства.тавлячи за мету своєї цінової політики максимізацію поточного прибутку, підприємства, як правило, не аналізують можливі стратегічні наслідки. Вони ж можуть виникнути внаслідок як продуманих відповідних дій конкурентів, так і впливу інших ринкових чинників. Мета максимізації поточного прибутку досить поширена в умовах, коли:
-підприємство пропонує унікальні товари, яких немає в конкурентів;
Обираючи цілі цінової політики, спрямовані на досягнення лідерства за якістю товарів, підприємства прагнуть перевершити конкурентів шляхом максимального підвищення якісних характеристик виробів. Поліпшення якості товарів означає і підвищення ціни на них. І якщо таке підвищення розглядається споживачами як цілком припустиме, то підприємство може з успіхом відійти від конкурентної боротьби.-попит на ті чи інші товари значно перевищує пропозицію.
Важливим елементом цінової політики підприємства в моделі управління прибутком являється визначення ціни продукції суб'єкта господарювання, її видів, а також структури. Для потреб управління прибутком як функціонально-організаційного блоку фінансового менеджменту прийнято виділяти сукупність фінансових показники, що характеризують та визначають абсолютну величину ціни продукції суб'єкта господарювання, у тому числі: (1) собівартість одиниці продукції (у тому числі, величина умовно-змінних витрат на одиницю продукції та величини умовно-постійних витрат на одиницю продукції); (2) прибуток на одиницю продукції; (3) оптова ціна одиниці продукції; (4) відпускна ціна одиниці продукції тощо.
Виокремлення ряду фінансових показників, що характеризують структуру ціни продукції підприємства здійснюється з метою інформаційного забезпечення фінансового менеджменту у частині аналізу та прийняття управлінських фінансових рішень. Оптова ціна продукції підприємства являється джерелом формування фінансових ресурсів підприємства, оскільки представляє собою грошовий потоків, що надходить у повне розпорядження суб'єкта господарювання на основі якого формується два основні фонди собівартість продукції та прибуток:
Цопт = собівартість + прибуток. [05.2.01]
відпускна ціна продукції суб'єкта господарювання відповідає величині грошових коштів, що їх сплачує покупець за визначену кількість товару при її купівлі. При цьому вона включає у себе сукупність платежів, щодо яких суб'єкт господарювання виступає у якості номінального платника, - непрямі податки (акциз та податок на додану вартість):
Цвід = Цопт + акциз + ПДВ. [05.2.02]
Під фінансовими механізмами стимулювання збуту продукції суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність методів та технологій формування фінансове сприятливих умов для отримання покупцем відповідної продукції, перш за все, строків відвантаження продукції та її оплати, відповідно, можна визначити сукупність фінансових умов реалізації продукції, що визначають прийнятність форми її реалізації суб'єктом господарювання для споживача з фінансової точки зору. Серед такої сукупності можна виділити наступні основні напрямки впливу на формування та реалізацію фінансових відносин між суб'єктом господарювання та його покупцем:
1. рівень базової ціни одиниці продукції;
2. форма грошових розрахунків;
3. термін передплати (післяплати) реалізованої продукції;
4. рівень знижки від базової ціни залежно від обсягів закупки продукції;
5. рівень знижки від базової ціни залежно від категорії покупця;
6. надання відстрочки оплати відвантаженої продукції із відповідною націнкою на базову ціну одиниці такої продукції;
7. рівень знижки від базової ціни при оплаті відвантаженої продукції раніше базового терміну оплати;
8. формування мережі реселлерів та дилерів із відповідним рівнем відпускної ціни для таких покупців;
9. диференціація націнок та знижок від базового рівня цін відповідно до регулярності ділових контактів із таким підприємством-партнером тощо. Формування прибутку суб'єкта господарювання як винагороди за підприємницький ризик не можливе без відповідної реалізації створеної доданої вартості на товарному ринку за грошові кошти, це, у свою чергу, визначає об'єктивну необхідність дослідження фінансових процесів, що пов'язані із реалізацією продукції суб'єкта господарювання на ринку. Визначаючи цінову політику підприємства як вираження функціонально організаційного блоку управління доходами суб'єкта господарювання від операційної діяльності, необхідно розуміти, що в її рамках, поряд із фінансовими проблемами визначення ціни, вирішується проблема стимулювання збуту, у тому числі і обґрунтування фінансових механізмів такого стимулювання.
Визначення цілей маркетингової діяльності - дуже відповідальний процес, тому що від цього залежить успіх усього підприємства та ступінь ризику його функціонування. Вони формуються на основі аналізу і обробки маркетингової інформації, отриманої при проведенні досліджень, про поточний стан цільових ринків та перспективи їх розвитку на конкретний період та власні виробничо-комерційні можливості підприємства. Усі маркетингові цілі групуються в залежності від періоду планування наступним чином:
1) стратегічні цілі - цілі, які направлені на зростання прибутку, обсягів збуту продукції та розширення займаної частки ринку у довгостроковому періоді, і передбачають розробку програми дій на перспективу у повній відповідності виробничих можливостей підприємства ринковій ситуації. У зв' язку з нестабільністю економічної та ринкової обстановки стратегічний період у маркетингу приблизно складає 3 - 5 років;
2) тактичні цілі формуються на середньострокову перспективу і припускають більш детальне планування, ніж стратегічне, з урахуванням поточної ситуації на кожному конкретному ринку збуту, на яких функціонує фірма, для кожного конкретного виду товару окремо. Тактичний строк у маркетингу складає приблизно рік;
3) оперативні цілі - це короткострокові цілі, які передбачають розробку покрокової маркетингової програми, враховуючи усі нюанси та особливості обставин на кожному окремому сегменті ринку у конкретний період часу.Що стосується основних цілей маркетингової діяльності окремого сучасного підприємства, то вони мають такий вигляд:
1) розширення обсягу продажів і ринків збуту, збільшення займаної частки на ринку;
2) зростання прибутку;
3) забезпечення обґрунтованості рішень, які приймаються в галузі виробничо-збутової діяльності;
4) підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства та окремих товарів;
5) зниження собівартості продукції та загального рівня цін, тобто забезпечення цінової конкурентоспроможності.
Методи ціноутворення:1. Витратний метод. Ціна розраховується, виходячи із суми постійних і змінних витрат на одиницю продукції й запланованого прибутку з урахуванням нижнього порогу ціни. При опосередкованому збуті ціна продажу кінцевому споживачу збільшується на розмір націнки, яка залежить від особливостей товару (сезонність, мода, новизна), а також еластичності попиту за цінами. Витратний метод не враховує ринкових факторів (характер попиту, рівень платоспроможності попиту, політику конкурентів), а ціна, визначена за таким методом, практично завжди завищена і в конкурентній ситуації чревата негативними наслідками для продавця. Однак є й позитивні оцінки цієї моделі: якщо в рамках однієї галузі всі виробники використовують витратний метод ціноутворення, цінова конкуренція мінімальна, а ціни більш реальні й виключають наживу за рахунок покупців. Згідно даного методу ціна визначається за залежністю:
2. Метод на основі цільової норми прибутку. Ціна встановлюється таким чином, щоб можна було досягти бажаної норми прибутку на вкладений капітал. Необхідно взяти до уваги, що розрахунки ціни в цьому випадку залежать від обсягу виробництва та реалізації, у зв'язку з чим необхідно визначити критичну точку обсягу виробництва. Критичний обсяг виробництва зменшується внаслідок зниження постійних і змінних витрат, які необхідно враховувати у виробничій фірмі. Крім того, на розраховані ціни впливатимуть ще й ринкові фактори (характер попиту й конкуренція). Ціна встановлюється за допомогою використання формули (за умов випуску одного виду продукції)
3. Метод встановлення ціни на основі відчутної цінності товару обумовлений специфічними підходами до роботи на ринку. Розрахунок робиться на певну категорію покупців, які погоджуються платити гроші не тільки за вартість товару, а й за комплекс інших послуг: доплати, пов'язані з доставкою, обслуговування тощо. Рівень послуг, що надаються, визначити безумовно важко. Тут доречно вести мову про престижні товари, про особливі послуги, за які за різних обставин і різних умов покупець погоджується платити будь-які гроші. Ось чому для фірми важливо бути надзвичайно чутливою до змін попиту на товар.
4. Вибір ціни на основі рівня поточних цін орієнтує діяльність фірм щодо ціноутворення передусім не на власні витрати, а на ситуацію на ринку, на цінову політику фірм-конкурентів. Поведінка фірм адекватна їхньому становищу на ринку. Фірма-лідер, як правило, диктує свої умови. Дрібніші фірми можуть собі дозволити орієнтуватися на лідера, змінювати ціну після того, як це зробив він. Метод ціноутворення, що орієнтується на рівень поточних цін, досить поширений. Він створює атмосферу справедливого підходу до встановлення ціни в цілому по галузі. А це дає змогу підприємствам отримувати певну норму в прибутку.
5. Установлення ціни на основі торгів. У процесі торгів кожна фірма конкурсант призначає ціну пропозиції, стежачи за тим, щоб вона була дещо нижчою, ніж у конкурентів, але й не опускалася нижче рівня собівартості. Остаточна ціна на товар встановлюється з урахуванням таких факторів: цінова політика фірми, психологія ціносприйняття, вплив ціни на інших учасників ринкової діяльності.
При цьому, використання тих чи інших форм управління визначається специфікою господарської діяльності підприємства та його фінансовою стратегією, відповідно, модель управління прибутком для різних підприємств однозначно буде відрізнятися, що дозволяє говорить про існування різних стратегій управління. Однак, усю сукупність таких моделей можна згрупувати та виділити наступну їх типологію:
агресивна (наступальна) стратегія - забезпечення максимізації рівня реалізації через стимулювання збуту з метою збільшення прибутку суб'єкта;
захисна стратегія - забезпечення контролю витрат з метою збільшення прибутку суб'єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною доходів та затрат, стратегія є ефективною у довгостроковій перспективі;
диверсифікована стратегія - поєднує у собі виважений компроміс між агресивною та захисною стратегіями, що дозволяє взаємоузгодити переваги та недоліки обох варіантів стратегій управління прибутком суб'єкта господарювання.
Одним з важливих завдань фінансового менеджменту є формування та реалізація політики підприємства в галузі виплати дивідендів. Дивіденди — частина чистого прибутку, розподілена між учасниками (власниками) відповідно до частки їх участі у статутному капіталі підприємства.
Дивідендна політика — це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики — це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.
Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів фінансово-господарської діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших. Найбільш чітко вираженим є зв’язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підпр-тва: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у під-ва для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу, а отже, змінюється загальна структура капіталу під-ва, що за певних обставин впливає на його вартість.
Зв’язок між дивідендною політикою і ринковим курсом корпоративних прав описується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду та обернено пропорційний процентній ставці за альтернативними вкладеннями капіталу на ринку.
Стабільний рівень дивідендних виплат може сигналізувати про те, що вкладений інвесторами в підприємство капітал працює ефективно. Отже, за інших рівних умов дивідендні виплати позитивно впливають на ринковий курс корпоративних прав. З іншого боку, відсутність дивідендів або їх різке коливання свідчить про нестабільність і ризиковість підприємства-емітента корпоративних прав. Як наслідок — ринковий курс падає. Щоправда, інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і без виплати дивідендів, якщо вони добре поінформовані про його програми розвитку, причини невиплати або скорочення виплати дивідендів і напрямки реінвестування прибутку.
До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:
-виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;
-визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;
-оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;
-визначення оптимальної для під-ства величини статутного і власного капіталу;
-узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;
-вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;
-оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.
Рівень та абсолютна величини затрат суб'єкта господарювання безпосередньо впливає на формування його прибутку як результату підприємницької діяльності. При цьому управління затратами являється невід'ємним функціонально - організаційним блок на тільки моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, а й фінансового менеджменту взагалі. А зважаючи на той факт, що формуванню прибутку суб'єкта господарювання об'єктивно передує фінансування та покриття усіх затрат за рахунок доходів такого суб'єкта господарювання від реалізації товарів (надання послуг чи виконання робіт), то логічним виглядає виділення у якості ключового завданням фінансового менеджменту на підприємстві являється саме контроль за рівнем формування затрат, у тому числі їх мінімізації та забезпечення стабільності розподілу у просторі та часі. При цьому, ефективність та результативність правління затратами як складової моделі управлінь його прибутком безпосередньо залежить від адекватності фінансового забезпечення наступних взаємопов'язаних фінансове управлінських ітерацій: (1) планування та прогнозування рівня затрат; (2) контроль за формування затрат; (3) виявлення відхилень від планових показників та ідентифікація причин таких відхилень, їх нейтралізація або врахування; (4) пошук та кількісна оцінка резервів зменшення затрат суб'єкта господарювання, визначення та обґрунтування механізмів їх мобілізації та деякі інші. Важливим елементом реалізації завдань та досягнення цілей моделі управління затратами, від якого залежить її загальна ефективність, являється методологічне забезпечення (перш за все, інструментарію) організації такої моделі. відповідно, під методологічним забезпеченням необхідно розуміти сукупність форм та методів фінансування та організаційного наповнення інформаційних каналів, первинного зведення, узагальнення та обробки фінансової інформації з метою обґрунтування та оптимізації параметрів формування затрат суб'єкта господарювання (наприклад, О/Р - аналіз, вартісний аналіз тощо).
41. Теоретичні моделі дивідендної політики підпр.
1. Залишкова політика дивідендних виплат. Фонд виплати дивідендів утвориться як залишок прибутку після фінансування запланованих інвестицій, тому така політика застосовується підприємством на стадії зростання. Перевагою політики цього виду є забезпечення високих темпів розвитку підприємства та підвищення його фінансової стійкості внаслідок зростання власного капіталу.
Недоліки цієї політики полягають у нестабільності і непередбачу-ваності розмірів дивідендів, можливому падінні ринкової ціни акцій та відтоку дрібних інвесторів, які розраховують на дивіденди.
2. Політика стабільного розміру дивідендних виплат. Сума дивідендного фонду зберігається тривалий період з коригуванням її на темпи інфляції. Для зниження фінансових ризиків політика стабільного розміру дивідендних виплат передбачає низький рівень дивідендів. Політика застосовується підприємствами зі стабільним положенням на ринку.
Перевагою цієї політики є передбачуваність доходів інвесторів, що стабілізує їхній склад і підвищує довіру кредиторів до п-ва та стабільність котирування акцій на фондовому ринку.
Недоліком політики цього виду є уразливість фінансування інвестиційної політики п-тва і нестабільність самофінансування при зниженні прибутку звітного періоду.
3. Політика мінімального стабільного розміру дивідендів із надбавкою в окремі періоди (політика "екстра - дивіденду"). Гнучка дивідендна політика, що є компромісом між інвестиційним розвитком підприємства і бажанням інвесторів одержати дохід. Перевагою політики є зв'язок дивідендів із фінансовими результатами роботи підприємства; привабливість для власників підприємств із нестабільним рівнем прибутковості; можливість підтримувати постійний рівень інвестиційної активності.
Недолік цієї політики полягає в тому, що при тривалій виплаті мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій компанії знижується і відповідно падає їх ринкова вартість.
4. Політика стабільного рівня дивідендів. Полягає у встановленні довгострокового коефіцієнта дивідендних виплат (коефіцієнта розподілу прибутку на дивіденди і рефінансування). Застосовується зрілими компаніями зі стабільним прибутком.
Перевагою цієї політики вважається зв'язок дивідендів із результатами роботи підприємства, привабливість для інвесторів стабільно прибуткових підприємств та простота формування дивідендного фонду.
Недоліками дивідендної політики із стабільним рівнем дивідендів є нестабільність суми дивідендних виплат на акцію, виходячи з невизначеності в розмірі дивідендного фонду, підвищений ризик для інвесторів, орієнтованих на одержання дивідендів і можливе зниження ринкової ціни акцій.
5. Політика постійного зростання розміру дивідендів. Передбачає стабільний приріст відсотків дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Як правило, це постійний приріст. Використовується активно зростаючими підприємствами, зацікавленими в нових інвесторах. До переваг такої політики належить забезпечення стійкої високої ринкової вартості акцій; полегшення додаткові емісії акцій привабливістю акцій для інвесторів при підвищенні довіри кредиторів до підприємства.
Недоліком цієї політики є ризик уповільнення інвестиційного зростання при зменшенні прибутку та можливе зниження фінансової стійкості при зростанні позикового капіталу.
використовують, як правило, такі методи нарахування грошових дивідендів:
• залишковий метод дивідендних виплат (residual dividends);
• метод стабільних дивідендів (regular dividends);
• метод гнучкої дивідендної політики;
• метод стійкого приросту дивідендів;
• метод стабільних дивідендів та екстра виплат (regular dividends with extra);
• метод компромісу (compromise dividend policy).
Залишкові дивіденди (residual dividends). Грошові дивіденди виплачуються підприємством лише за умови дотримання таких принципів визначення абсолютної величини грошових дивіденд-них виплат:
• дивіденди виплачуються після фінансування всіх інвести-ційних проектів із позитивною чистою приведеною вартістю;
• на реінвестування спрямовується та частина чистого прибу-тку підприємства, яка дає змогу профінансувати згадані інвести-ційні проекти із дотриманням цільового значення фінансового ліве-риджу (дотримання цільової структури капіталу).
Метод стабільних дивідендів. Абсолютна величина грошо-вих дивідендів не прив’язується до фактичних фінансових ре-зультатів за звітний період і відповідає встановленому рівню до-хідності корпоративних прав, що забезпечує найбільшу інформаційну впевненість акціонерів щодо очікуваного рівня своїх доходів.
Метод гнучкої дивідендної політики (метод стабільного дивідендного виходу). На відміну від попередніх підходів до ви-значення абсолютної величини грошових виплат підприємства цей метод прив’язує розмір грошових дивідендних виплат до аб-солютної величини фінансових результатів підприємства у звіт-ному фінансовому періоді, за який виплачуються дивіденди, шляхом затвердження незмінного коефіцієнта дивідендних ви-плат .
Метод стійкого приросту дивідендів. Як свідчить світова практика, новостворені суб’єкти підприємництва (особливо представники новітніх галузей економіки) у перші роки свого функціонування реалізують політику стабільного приросту диві-дендів, що дає змогу менеджерам названих суб’єктів підприєм-ництва досягти таких цілей: 1) формування позитивного іміджу на ринку капіталу; 2) спрощення доступу до фінансових ресурсів шляхом розміщення наступних емісій корпоративних прав
Компромісна дивідендна політика, яка виділяється в окре-мих джерелах, передбачає, що щорічні рішення щодо грошових дивідендних виплат розглядаються та приймаються, зважаючи на такі чинники:
• потреба у капіталі для фінансування інвестиційних проектів із позитивним NPV;
• уникнення рішення про скорочення абсолютної величини грош. дивідендних виплат;
• уникнення емісії нових корпоративних прав;
• підтримання цільового рівня фінансового лівериджу;
• забезпечення цільового рівня коефіцієнта дивідендних ви-плат (DPR).
Важливим елементом цінової політики являється обґрунтування параметрів грошових розрахунків, а також їх взаємоузгодження з іншими елементами фінансової політики підприємства, які безпосередньо впливають на порядок, строки та абсолютні величини формування доходів суб'єкта господарювання. Серед таких параметрів ми виділимо (1) фінансовий цикл, (2) ціноутворення; (3) управління дебіторською заборгованістю.
Фінансовий цикл.
Поняття фінансового циклу у фінансовому менеджменті при прийнятті управлінських рішень (перш за все, фінансових) визначає часові характеристики руху товарно-матеріальних цінностей, незавершеного виробництва та готової продукції із корегуванням на особливості грошових розрахунків із контрагентами-постачальниками та покупцями. При цьому, визначення тривалості фінансового цинку (як правило, у днях) дозволяє охарактеризувати порядок проходження грошових коштів від моменту їх вкладання у виробництво (оплата за сировину та матеріали, погашення кредиторської заборгованості) до вивільнення в результаті реалізації готової продукції (оплата рахунків покупцями, інкасація дебіторської заборгованості).
Абсолютний показник тривалості фінансового циклу (у днях) використовується для кількісної та якісної оцінки наступних основних параметрів фінансово-господарської діяльності суб'єкта господарювання: (1) визначення абсолютної величини оборотних коштів, (2) планування величини абсолютної дебіторської заборгованості, (3) планування величини абсолютної кредиторської заборгованості, (4) обґрунтування використання форм грошових розрахунків із контрагентами, (5) розрахунок абсолютної величини потреби підприємства у капіталі для фінансування оборотного капіталу, (6) обґрунтування оптимального варіанту структури фінансування потреби у капіталі виходячи із строків мобілізації фінансових ресурсів та їх обліку у межах фінансового циклу тощо. У свою чергу, усі ці елементи тісно пов'язані із цільовим планування величини прибутку суб'єкта господарювання та визначають сукупність функціонально - організаційних блоків фінансового менеджменту на підприємстві.
Формування та обґрунтування ціни на продукцію підприємства являється важливим етапом цільового планування прибутку суб'єкта господарювання, при цьому мають вирішуватися наступні проблемні питання, зокрема: (1) визначення абсолютного рівня ціни за одиницю виміру продукції (наприклад, за штуку, за тону і т.д.); (2) обґрунтування масштабів та абсолютних величини знижок для ріних категорій покупців залежно від їх категорії; (3) обґрунтування зміни базової ціни одиниці продукції залежно від зміни базових умов грошових розрахунків, у тому числі: (4) обґрунтування надбавки до базової ціни при надання відстрочки (від базового терміну) в оплаті відвантаженої продукції; (5) визначення рівня знижки від базової ціни при забезпечення покупцем оплати відвантаженої продукції у більш ранні строки (від базового терміну).
Метою формування такої системи цін є (1) прискорення оборотності вкладеного капіталу суб'єкта господарювання, (2) компенсація втрат за рахунок мобілізації додаткових фінансових ресурсів для покриття іммобілізації обігових коштів; (3) економія на витратах обігу за рахунок прискорення інкасації рахунків покупців та деякі інші. При цьому основними факторами, що визначають відхилення від базового рівня ціни являються (1) конкурентна позиція підприємства на цільовому ринку, (2) наявність мережі збуту продукції підприємства, (3) відсоток за короткостроковими кредитами банків, (4) можливості залучення суб'єктом господарювання додаткових фінансових ресурсів тощо.
Управління дебіторською заборгованістю суб'єкта господарювання.
Як вже визначалося, формування та обіг дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання безпосередньо визначається на тривалості фінансового циклу, а, отже, і на абсолютній потребі підприємства у капіталі та величині витрат обігу, що, у свою чергу, визначає формування прибутку суб'єкта господарювання. таким чином, цільове планування прибутку передбачає визначення основних параметрів дебіторської заборгованості як складового елемента його цінової політики. Зважаючи, що дебіторська заборгованість являється наслідком (продуктом) реалізації моделі грошових розрахунків (див. тема 3), управління дебіторською заборгованістю використовує сукупність принципів та технологій, що характерні як для цінової політики підприємства, так і для управління грошовими розрахунками суб'єкта господарювання, таке твердження дозволяє виокремити управління дебіторською заборгованістю як цілісний та завершений функціонально - організаційний блок, що передбачає використання сукупності фінансове математичних методів, інших методик, технологій, способів та прийомів обґрунтування управлінських фінансових рішень щодо зміни абсолютної величини або оптимізації структури дебіторської заборгованості, а також форм їх виконання.
45. Структура та класифікація затрат підпр.
За роллю в процесі виробництва і за цільовим призначенням витрати поділяються на основні й накладні.
До основних належать витрати, які беруть безпосередню участь у виробництві продукції й становлять її речову основу. Без них виробництво певного виду продукції неможливе взагалі (сировина, корми, насіння, комплектуючі вироби, пальне, заробітна плата і под.). Накладні - це витрати, пов'язані з організацією виробництва й управлінням підприємством взагалі, а саме:
- на оплату праці працівників апарату управління та спеціалістів; - на службові відрядження й утримання легкового транспорту; - конторські, друкарські, поштово-телеграфні й телефонні; - амортизацію та утримання і ремонт будівель, споруд, інвентарю загальногосподарського призначення; - на підготовку кадрів, охорону підприємства і под.
За способом введення до собівартості продукції всі витрати поділяються на прямі й непрямі.
Прямі витрати безпосередньо пов'язані з виробництвом певних видів продукції або наданням послуг, а тому до їх собівартості вводяться прямо на підставі даних первинних документів (заробітна плата, насіння, корми, мінеральні та органічні добрива, засоби захисту рослин і тварин та ін.).
Непрямі {або розподільні) витрати пов'язані з виробництвом кількох видів продукції і не можуть бути віднесені безпосередньо на певний об'єкт обліку. До них належать усі витрати на організацію виробництва й управління підприємством, амортизація, поточний ремонт тракторів і комбайнів, відрахування на соціальні виплати, їх розподіляють пропорційно до встановленого базису (прямих витрат, за винятком у рослинництві насіння, у тваринництві - кормів).
Витрати поділяються на постійні та змінні. Постійні витрати є функцією часу, їх обсяг не змінюється залежно від обсягу виробленої продукції. Загальний показник постійних витрат залишається незмінним за всіх рівнів виробництва. До них належать:
- амортизація техніки, приміщень і худоби; - орендна плата за землю, майно й інші ресурси; - земельний податок і податок на нерухомість; - страхові платежі за посіви, майно і худобу; - оплата праці постійних працівників, рівень якої безпосередньо не пов'язується з обсягом виробленої продукції; - витрати на організацію виробництва й управління підприємства, ремонт приміщень.
Змінні витрати - такі, сума яких безпосередньо залежить від виробництва продукції. Це витрати на:
- вартість насіння і продуктивного корму; - мінеральні й органічні добрива, отрутохімікати і засоби захисту тварин; - технічний догляд, ремонт техніки й обладнання, - електроенергію та воду; - вартість паливно-мастильних матеріалів;
- оплату праці найманих працівників та оплату праці постійних працівників, рівень якої безпосередньо пов'язується з обсягом виробленої продукції; - вартість молока на випоювання телят, ветеринарне обслуговування та племінну справу; - транспортні тощо.
46. Методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства
Управління затратами суб'єкта господарювання із використанням методів оптимізації передбачає реалізацію сукупності взаємоузгоджених ітерацій, що є спільними для усіх методів і можуть несуттєво відрізнятися у функціонально - організаційному наповненні.
серед методів оптимізації абсолютної величини затрат суб'єкта господарювання заслуговують на увагу наступні: (1) АВС-аналіз; (2) ХУ2-аналіз; (3) вартісний аналіз.
АВС-аналіз представляє собою технологію обґрунтування та прийняття управлінських рішень щодо цільової локалізації затрат суб'єкта господарювання для потреб моделі управління його прибутком. Основою АВС-аналізу є поняття „центру затрат" - відокремленого функціонально організаційного процесу або явища (технологічна операція, угода і т.д.), що пов'язаний із формування однорідної сукупності затрат підприємства.. Типова сукупність центрів затрат підприємства може включати (1) обслуговування обладнання, (2) поставка сировини та матеріалів, (3) доставка продукції покупцям, (4) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, (5) та інші.
Однак, ABC-аналіз має також певні недоліки, зокрема: суб'єктивність обґрунтування та вибору базових параметрів АВС-аналізу; трудомісткість та затратність інформаційного забезпечення, організації та проведення АВС-аналізу.
ХУZ-аналіз являє собою технологію обґрунтування управлінських рішень щодо оптимізації абсолютної величини затрат підприємства шляхом виявлення та ідентифікації резервів їх зменшення, а також визначення методів мобілізації таких резервів. при цьому формується наступні три укрупненні групи затрат підприємства:
х-затрати: перші найбільші статті затрат, частка яких складає не менше 50 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання; У-затрати: наступні статті затрат, частка яких складає не менше 25 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання; Z-затрати: решта статей затрат, частка яких, відповідно, складатиме не більше 25 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання.
Зрозуміло, що найбільша увага при виявленні резервів скорочення затрат суб'єкта господарювання або ж оптимізації їх структури зосереджується на групі х-затрат, які спроможні забезпечити максимальну віддачу.
Якщо попередні форми та методи оптимізації абсолютної величини затрат підприємства були зорієнтовані виключно на пошук та мобілізацію резервів скорочення затрат, то вартісний аналіз передбачає дослідження процесу формування затрат суб'єкта господарювання > співвідношенні із їх доцільністю - співставлення (визначення кореляції) абсолютної величини статті затрат на виготовлення продукції із її впливом на рівень якості такої продукції, відповідно, метою аналізу є (1) пошук резервів скорочення затрат суб'єкта господарювання, мобілізація яких не матиме негативного впливу на якість продукції (або інші цільові характеристики, визначені менеджментом підприємства у якості критеріїв оптимізації) або забезпечення напрямків покращення цільових характеристик виробничого процесу та продукції за наявного рівня затрат.
48. Точка беззбитковості як метод управління витратами підприємства
Точка беззбитковості (поріг рентабельності) характеризує досягнення такого обсягу виробництва, при якому досягається окупність постійних і змінних витрат; це можна визначити також як обсяг виручки від реалізації продукції, при якій величина валової маржі дорівнює загальній сумі постійних витрат. При такій реалізації підприємство не несе збитків, але й не має прибутку.
При аналітичному способі обчислення порогу рентабельності слід дотримуватися наступної формули:
Поріг рентабельності = Зпост/Коеф вал.маржі,
Де Зпост - постійний витрати,
Коеф вал. Маржі - коефіцієнт валової маржі.
Вал. Маржа = В - Зпер,
Де В - виручка,
Зпер - змінні витрати.
Коеф вал.маржі = Вал.маржа/В.
З усіх вищеперелічених формул можна отримати одну повну для знаходження порога рентабельності:
Поріг рентабельності = Зпост * В/(В-Зпер).
У структурі блоку управління затратами суб'єкта господарювання важливе місце відродиться оптимізації процесу формування затрат, що реалізується шляхом використання сукупності різноманітних фінансове математичних методів та моделей обґрунтування як абсолютної та відносної величини, так і структури затрат. Управління затратами суб'єкта господарювання із використанням методів оптимізації передбачає реалізацію сукупності взаємоузгоджених ітерацій, що є спільними для усіх методів і можуть несуттєво відрізнятися у функціонально - організаційному наповненні.
Оптимізація затрат підприємства спрямована на вирішення наступних питань: (1) оцінку обґрунтованості абсолютної величини затрат, (2) її відповідність плановим величинами, (3) оцінкою факторів формування величини та структури затрат, (4) своєчасне виявлення резервів зменшення витрат та (5) виявлення та обґрунтування механізмів мобілізації таких резервів, відповідно, оптимізація затрат суб'єкта господарювання є одним із сукупності технологій цільового планування прибутку, що визначає параметри моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, при цьому під методом оптимізації абсолютної величини затрат підприємства може розумітися органічна сукупність фінансових, математичних та статистичних прийомів цільового моделювання фінансових процесів та показників, що дозволяють із прийнятним рівнем статистичної достовірності обґрунтовувати управлінські рішення щодо визначення абсолютної величини чи структури затрат суб'єкта господарювання. Слід відмітити, що серед таких методів оптимізації абсолютної величини затрат суб'єкта господарювання заслуговують на увагу наступні: (1) АВС-аналіз; (2) ХУ2-аналіз; (3) вартісний аналіз.
АВС-аналіз представляє собою технологію обґрунтування та прийняття управлінських рішень щодо цільової локалізації затрат суб'єкта господарювання для потреб моделі управління його прибутком. Основою АВС-аналізу є поняття „центру затрат" - відокремленого функціонально організаційного процесу або явища (технологічна операція, угода і т.д.), що пов'язаний із формування однорідної сукупності затрат підприємства. Центр затрат може розглядатися як у масштабах усього підприємства, окремого структурного підрозділу, або ж іншого об'єкта аналізу. Типова сукупність центрів затрат підприємства може включати (1) обслуговування обладнання, (2) поставка сировини та матеріалів, (3) доставка продукції покупцям, (4) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, (5) та інші.
Виходячи з визначеного вище можна обґрунтувати безпосередньо порядок та процедуру реалізації ABC-аналізу, при цьому слід відмітити, що групування затрат суб'єкта господарювання у межах ABC-аналізу реалізується у два етапи - (1) ідентифікацію затрат із визначеними базовими показниками (критеріями ідентифікації) та (2) групування ідентифікованих затрат відповідно до центрів затрат, так, загальна структура реалізації ABC - аналізу включає наступні складові елементи:
аналіз техніко-організаційних та фінансових особливостей процесу виробництва продукції (надання послуг чи виконання робіт);
обґрунтування та визначення центрів затрат суб'єкта господарювання. при цьому рекомендується (на основі досвіду західних підприємств) використовувати 4-ри ступінчату модель аналізу центрів затрат - виготовлення одиниці продукції , виготовлення партії продукції, виготовлення окремого виду продукції, діяльність загального характеру;
відслідковування розподілу сукупності затрат відповідно до визначених вище центів затрат;
оцінка кількісних та структурних параметрів центрів затрат та обґрунтування відповідних управлінських рішень.
Однак, ABC-аналіз має також певні недоліки, зокрема: суб'єктивність обгрунтування та вибору базових параметрів АВС-аналізу;
трудомісткість та затратність інформаційного забезпечення, організації та проведення АВС-аналізу.
47. Фінансування підприємства за рахунок прибутку (самофінансування)
модель управління прибутком суб'єкта господарювання нерозривно пов'язана із іншими функціональне організаційними блоками фінансового менеджменту на підприємстві, забезпечуючи методологічну основу прийняття управлінських фінансових рішень, при цьому, основу таких рішень складають проблеми фінансування потреби підприємства у капіталі, що безпосередньо пов'язано із необхідністю ідентифікації джерела фінансових ресурсів для її покриття та забезпечення їх мобілізації. Зважаючи, що ефективно функціонуючий суб'єкт господарювання орієнтується на покриття потреби у капіталі на операційну діяльність за рахунок грошових потоків, які генеруються в результаті її здійснення, виникає об'єктивна необхідність узгодження абсолютної величини потреби підприємства у капіталі із параметрами та фінансовими показниками цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання як основного джерела її покриття.
При цьому, використання прибутку як джерела покриття потреби підприємства у капіталі (самофінансування суб'єкта господарювання) здійснюється за наступними основними напрямками (див. Рис. 05.05.01.), відповідно до яких і формуються основні елементи системи розподілу прибутку: (1) забезпечення погашення податкових зобов'язань суб'єкта господарювання з податку на прибуток підприємств, (2) обслуговування залученого у попередніх періодах власного капіталу суб'єкта господарювання і, нарешті. (3) формування фондів - коштів та резервів для використання у наступних періодах. При цьому, важливим завданням цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання на даному етапі є базове узгодження абсолютних величин фінансових ресурсів, необхідних для фінансування зазначених напрямків розподілу та перерозподілу прибутку, та цільової абсолютної величини прибутку підприємства у плановому період, досягнення такого узгодження, а також дотримання інших критеріїв та обмежень моделі цільового планування та прогнозування прибутку суб'єкта господарювання, що визначає її підсумкову ефективність, являється форма інтеграції та взаємоузгодження із іншими функціональними блоками моделі управління прибутком та методологічне забезпечення як сукупності фінансове - математичного інструментарію обґрунтування управлінських фінансових рішень (перш за все, див. бюджетування). Загалом, фінансову проблематику функціонально-організаційного наповнення системи самофінансування суб'єкта господарювання за рахунок прибутку можна розподілити за наступними напрямками (проблемними питаннями): (1) податкове планування; (2) формування резервного капіталу; (3) виплата грошових дивідендів; (4) тезаврація прибутку; (5) фінансовий ліверидж.
50. XYZ-аналіз як метод оптимізації абсолютної величини затрат підприємства
Оптимізація затрат підприємства спрямована на вирішення наступних питань: (1) оцінку обґрунтованості абсолютної величини затрат, (2) її відповідність плановим величинами, (3) оцінкою факторів формування величини та структури затрат, (4) своєчасне виявлення резервів зменшення витрат та (5) виявлення та обґрунтування механізмів мобілізації таких резервів, відповідно, оптимізація затрат суб'єкта господарювання є одним із сукупності технологій цільового планування прибутку, що визначає параметри моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, при цьому під методом оптимізації абсолютної величини затрат підприємства може розумітися органічна сукупність фінансових, математичних та статистичних прийомів цільового моделювання фінансових процесів та показників, що дозволяють із прийнятним рівнем статистичної достовірності обґрунтовувати управлінські рішення щодо визначення абсолютної величини чи структури затрат суб'єкта господарювання. Слід відмітити, що серед таких методів оптимізації абсолютної величини затрат суб'єкта господарювання заслуговують на увагу наступні: (1) АВС-аналіз; (2) ХУ2-аналіз; (3) вартісний аналіз.
ХУZ-аналіз являє собою технологію обґрунтування управлінських рішень щодо оптимізації абсолютної величини затрат підприємства шляхом виявлення та ідентифікації резервів їх зменшення, а також визначення методів мобілізації таких резервів. Організація та проведення ХУZаналізу ґрунтується на таких основних припущеннях як (1) величина економії затрат підприємства має корегувати із величиною зусиль на виявлення резервів економії та їх мобілізації; (2) співрозмірна економія підприємства на затратах може досягатися, перш за все, шляхом скорочення фінансування тих статей затрат, що складають суттєву частку у структурі сукупних затрат суб'єкта господарювання.
. при цьому формується наступні три укрупненні групи затрат підприємства:
х-затрати: перші найбільші статті затрат, частка яких складає не менше 50 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання;
У-затрати: наступні статті затрат, частка яких складає не менше 25 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання;
Z-затрати: решта статей затрат, частка яких, відповідно, складатиме не більше 25 відсотків сукупних затрат суб'єкта господарювання.
Зрозуміло, що найбільша увага при виявленні резервів скорочення затрат суб'єкта господарювання або ж оптимізації їх структури зосереджується на групі х-затрат, які спроможні забезпечити максимальну віддачу, у той час як навіть суттєве скорочення статті затрат, що включена до групі 7. - затрат, у масштабах підприємства забезпечить несуттєву (а, інколи, і невиправдану) економію, крім того, реалізація ХУ2-аналізу передбачає його інтеграцію із іншими фінансове - математичними методами, оскільки ХУZ-аналізу являється лише методологічною основною, що дозволяє прискорити прийняття обґрунтованих управлінських рішень, а також скоротити витрати (як фінансові витрати, так і витрати часу) на їх прийняття.
Метою аналізу є пошук резервів скорочення затрат суб'єкта господарювання, мобілізація яких не матиме негативного впливу на якість продукції (або інші цільові характеристики, визначені менеджментом підприємства у якості критеріїв оптимізації) або забезпечення напрямків покращення цільових характеристик виробничого процесу та продукції за наявного рівня затрат.
Реалізація моделі вартісного аналізу передбачає, як правило, співвідношення наступних послідовних ітерації –
(1) визначення об'єкта аналізу та формування цільової функції (як в масштабах підприємства в цілому, так і його окремих структурних підрозділів, виробництв чи технологічних процесів);
(2) формування інформаційної бази аналізу, у тому числі оцінка наявного рівня затрат (в абсолютних та відносних величинах) та функціональних характеристик виробничого процесу та/або продукції;
(3) співставлення рівня поточних затрат із відповідним результатом (якістю продукції) та оцінка їх обґрунтованості;
(4) формування альтернативних сценаріїв розвитку та обґрунтування оптимального управлінського фінансового рішення;
(5) прийняття, виконання та контроль за виконанням такого управлінського рішення.
52. Склад і структура активів підприємства, оцінка активів
Активи являють собою ресурси, контрольовані підприємтвом, використання яких призводять до збільшення економічних вигод у майбутньому. До них відносяться всі наявні матеріальні цінності, нематеріальні активи та кошти, що належать підприємству на певну, а також їх розміщення та використання.
Згідно ПБО 2 Баланс і активи п-ва поділяються на обортні та необоротні активи.
Оборотні активи- це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використаннї, а таклж інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу, чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.
Операційний цикл- це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення господарської діяльності та отримання коштів від реалізації вирообленої з них прдукції або товарів і послуг.
До необоротніх активів належать: нематеріальні активи; незавершене будівництво; основні засоби; довгострокові фінансові інвестиції; довгострокова дебіторська заборгованість; відстрочені податкові активи; інші необоротні активи.
До оборотних активів належать: запаси (виробничі запаси, тварининаи вирощуванні та відгодівлі, незавершене виробництво, готова продукція, товари); векселі одержані; дебіторська заборгованість за товари, роботи, поступи 9 чиста реалізацйна вартість, первісна вартість, резерв сумнівних боргів); дебіторська заборгованість за розрахунками ( з бюджетом, за виданими авансами, з нарахованих доходів, із внутрішніх розрахунків); інша поточна дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції; грошові кошти та їх еквіваленти ( в національній валюті, в іноземній валюті); інші оборотні активи.
В процесі формування і управління необоротними активами необхідно враховувати їх переваги і недоліки в порівнняні з оборотними активами. Основними перевагами оборотних активів в порівнянні з оборотними активами є: менший ризик інфляційного зменшення та можливе збільшення ринкових цін на нерухомість швидкими темпами, між темпи інфляції; здатність приносити стабільний прибуток в разі несприятливої господарської діяльності щодо орендних та лізінгових платежів. Можливість більш інтенсивного використання в періоди підйому инкової інфраструктури.
До недоліків слід віднести: можливість на реального зносу при гвидкій зміні техніки і технологічних процесів; низький рівень маневреності, неможливість швидко змінити структуру вкладених коштів; низький рівень ліквідності і неспроможність забеспечити потік платежів при погіршенні платоспроможності підприємства.
За планової економіки кожному підприємству вища організація встановлювала загальний норматив оборотних фондів. У цих умовах підприємства були змушені контролювати цю величину.
З переходом на ринкові умови норматив оборотних фондів підприємствам ніхто не встановлює і не контролює. Проте це не значить, що в умовах ринку підприємства не повинні самі встановлювати і контролювати норматив оборотних фондів.
В умовах ринкових відносин значення нормування оборотних фондів різко зростає, тому що врешті-решт це пов'язано зі платоспроможністю і фінансовим станом підприємства.
Нормування оборотних фондів відображає процес визначення мінімального розміру оборотних фондів, необхідного для забезпечення безперервного нормального функціонування виробництва. На сьогодні існує три найпоширеніших методи нормування оборотних фондів: аналітичний, коефіцієнтний і метод прямого розрахунку.
Аналітичний - застосовується в тому випадку, коли в плановому періоді не передбачено істотних змін в умовах роботи підприємства порівняно з попереднім. У цьому випадку норматив оборотних фондів визначається виходячи зі співвідношення між темпами росту обсягу виробництва та розміром нормованих оборотних фондів у попередньому періоді.
Коефіцієнтний - норматив визначається на базі нормативу попереднього періоду шляхом внесення в нього змін з урахуванням умов виробництва, постачання, реалізації продукції, розрахунків.
Прямого розрахунку - ґрунтується на розрахунках нормативів за кожним нормованим елементом оборотних фондів: виробничими запасами, незавершеним виробництвом, витратами майбутніх періодів і готової продукції на складі підприємства, що призначена для продажу. Цей метод є найпоширенішим, оскільки він дає змогу точніше нормувати використання оборотних фондів підприємства, враховуючи специфіку виробництва та умови його розвитку. Крім того, за допомогою цього методу можна проаналізувати, яку із складових частин пронормовано оптимально, а яку - не оптимально і через що. Цей метод нормування оборотних фондів є основним, інші - застосовуються як допоміжні.
У загальному вигляді порядок розрахунків при методі прямого розрахунку можна подати таким чином:
- розробка норм запасу з окремих важливих видів товарно- матеріальних цінностей усіх елементів нормованих оборотних фондів;
- визначення нормативів у натуральній і грошовій формі для кожного елемента оборотних фондів;
- визначення сукупної потреби підприємства в оборотних фондах.
Норми оборотних фондів розробляються на кожному підприємстві, конкретні умови роботи якого істотно впливають на розмір норм оборотних фондів. До таких умов можна віднести:
- тривалість виробничого циклу;
- періодичність відпуску матеріалів у виробництво;
- термін підготовки матеріалів до виробничого споживання;
- віддаленість постачальників від споживача.
В процесах господарської діяльності підприємству необхідне визначена сума грошових коштів для закупівлі сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів та інших матеріальних цінностей.
Основними задачами управління оборотними активами є: забеспечення бесперервності процесу виробництва, прискорення оборотності оборотних активів, підвищення рентабельності оборотних активів, мінімізація ризиків і витрат, пов”язаних з формуванням і використанням оборотних активів.
Для забезпечення безперервності процесу виробництва необхідно сформувати окремі види активів у відповідності з обсягами господарської діяльності підприємства і триалістю його операційного циклу.
Прискорення обертання загальної суми оборотних активів досягає шляхом збільшення частки оборотних активів з високою оборотністю і зниження частки активів, що обертаються повільно. До активів з високою оборотністю можна віднести: запаси сировини і матеріалів, по яких не створюються страхові резерви; запаси готової продукції, що користуються високим попитом; грошові кошти, які постійно знаходяться в постійному обороті.
Оборотні активи з низькою оборотністю включають: сезонні запаси сировини і матеріалів, запаси готової продукції, яка користується зниженим попитом;довгострокова та короткострокова дебіторська заборгованість; поточні фінансові інвестиції строком більше 6 місяців. Задача забезпечення ліквідності оборотних активів досягається за допомогою постійного контролю за розміром оборотних активів в грошовій ліквідній формі, а також шляхом забеспечення відповідної частини високоліквіднихт активів у вигляді поточних фінансових інвестицій та інших активів, які при необхідності можуть швидко трансформуватися у грошові кошти.
Задача забеспечення підвищення рентабельності оборотних активів досягається шляхом своєчасного використання тимчасових вільних залишків грошових активів для формування ефективного портфелю поточних фінансових інвестицій, що можуть принести підприємству прямий дохід у формі процентів або дивідендів, розміщення коштів на депозит. З метою оптимізації прибутковості оборотних активів необхідно оптимально поєднувати активи, що дають прямий дохід і ті активи, які такого доходу не приносять.
Задача мінімізації ризиків і витрат, пов”язаних з формуванням і використанням оборотних активів спрямованих на усунення негативних наслідків щодо формування оборотних коштів може призвести до перебоїв у виробничому процесі, невиконання зобов”язків, втрат можливого прибутку; недостатність виробничих запасів веде до перебоїв у виробництві, зайвих витрат, недоотриманого доходу; наявність зайвих оборотних активів спричиняє зайві витрати щодо фінансування,іммобілізації фінансових ресурсів, недотримання частини доходу і прибутку.
54. Стратегія фінансування поточних активів
Формування оптимальних виробничих матеріальних запасів є один із основних елементів комерційної діяльності підприємства.
При визначенні оптимальної потреби в оборотних активах використовуються два методи: прямий і аналітичний.
Прямий метод визначення оптимального рощзміру оборотних активів застосовується при створенні нового підприємства або при уточненні потреби в оборотних активах підприємства, якщо значно зміньється асортимент вироблюваної продукції. Аналітичний метод застосовують більше року, де в основному сформовані виробничі запаси і не змінюється асортимент продукції в плановому періоді. Аналітичний метод передбачає визначення потреби в оборотних активах шляхом коригування оптимального розміру оборотних активів, який розрахований методом прямого рахунку з урахуванням зміни обсягу виробництва та прискорення оборотності оборотних активів.
На розмір поточних фінансових потреб в оборотних активів впливають такі фактори:
1). Тривалість операційного та збуткового циклів, тобто чим швидше сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію, а готова продукція в гроші, тим менше треба мати запас сировини і матеріалів;
2). Темпи росту виробництва, тобто більший обсяг виробництва потребує більше матеріальних цінностей.
3). Сезонність виробництва та реалізації продукції, а також нестабільність поставок товарно- матеріальних цінностей.
4). Стан кон”юктури ринку, тобто нарощування дебіторської заборгованості, оскільки конкуренція пимушує залучити покупців на більш вигідних умовах ( відстрочка платежу, спонтанне фінансування і інші пільги).
5). Підвищення цін на товарно-матеріальні цінності, тобто чим вищий рівень інфляції, тим більші фактичні запаси у порівнянні з їх оптимальним розміром.
6). Швидкого фізичного або морального зносу товарно-матеріальних цінностей. В даному випадку фактичні розміри запасів можуть бути, навпаки, менші за їх оптимальний розмір, що потребує більш частих закупівель.
При цьому слід мати на увазі, що запаси товарно-матеріальних цінностей можна збільшувати лише до тих пір, доки отримана економія перевищує загальні витрати на утримання додаткових запасів.
Додаткова закупівля товарно-матеріальних цінностей можлива також за умови:
- злагодження системи виробництва:
- своєчасної і достовірної інформації про стан ринку сировини;
- надійних постачальників;
- ефективно оперативного маневрування запасами.
В умовах нестабільного попиту на ринку сировини та невизначеності річної потреби підприємства в запасах товарно-матеріальних цінностей фінансові менеджери зацікавлені у зменшенні запасів і відповідно зменшується загальний обсяг інвестицій.
Таким чином, основна задача раціонального управління оборотними активами підприємства полягає в скороченні періоду оборотності виробничих запасів: дебіторської заборгованості та збільшенні середнього строку сплати кредиторської заборгованості, що дозволяє знижувати поточні фінансові потреби в оборотних активах.
Фінансову основу підприємства складає власний капітал, проте ефективна фінансова діяльність підприємства неможолива без постійного залучення позикових коштів..Вони дозволяють суттєво розширити обсяг господарської діяльності підприємства, забезпечити більш ефективне використання власного капіталу, прискорити формування різних цільових фінансових фондів та підвищити ринкову вартість підприємства. Таким чином застосування комбінованих джерел фінансування підвищує результативність діяльності підприємства.
В економічній теорії та господарській практиці під “капіталом підприємства” розуміють різноманітні його види, що характеризуються декількома десятками термінів. З метою забезпечення ефективного управління капіталом доцільно систематизувати його види за відповідними ознаками:
- належність підприємству;
- джерело мобілізації фінансових ресурсів;
- національна належність власників капіталу;
- форма власності;
- організаційно-правова форма;
- строковість залучення капіталу;
- форми перебування в процесі кругообігу
- об’єкт інвестування;
- рівень ризику;
- правові норми використання;
- характер використання у виробничому процесі.
За належністю підприємству розрізняють власний і залучений капітал. Власний капітал визначається як підсумок першого розділу пасиву балансу. Позичковий капітал підприємства – це кошти, які залучаються для фінансування господарської діяльності підприємства на принципах строковості, поверненості та платності.
До складу залученого капіталу входять:
-короткострокові і довгострокові забов’язання
-кредиторська заборгованість.
Різновидом залученого капіталу виступають облігаційні позики (кошти, які одержані внаслідок проведення емісії облігацій). Вони можуть переходити з групи залученого до групи власного капіталу шляхом конвертації облігацій в акції. Таким змінюється співвідношення між власними і залученими коштами.
Співвідношення між власними і залученими коштами – один з важливих фінансових показників діяльності підприємств. Його вагомість в тому, що підприємство може досягти значних результатів при використанні різних складових капіталу. Застосування комбінованих джерел формування загального капіталу значно підвищує результативність діяльності підприємства.
Показник чистого капіталу є одним з найбільш поширених при аналізі діяльності підприємства. Він визначається як різниця між оборотними активами та короткостроковою заборгованістю. Використання різних джерел при формуванні капіталу підприємства пов’язано з певними витратами (виплати дивідендів акціонерам, процентів банкам тощо).
Загальна сума коштів, яку підприємство повинно сплатити за використання відповідного обсягу фінансових ресурсів, розрахована у процентах до цього обсягу, і має назву “ціна капіталу”.
55. Управління дебіторською заборгованістю
Формування ринкових відносин в Україні характеризується значним управлінням платіжного обігу, що спричиняє збільшення дебіторської заборгованості. У зв”язку з цим важливою задачею фінансового менеджменту є єфективне управління дебіторською заборгованістю, спрямованою на оптимізацію її розміру та забезпечення своєчасної інкасації боргу.
Дебіторська заборгованість поділяється на такі види: дебіторська заборгованість за товари, строк плати яких не настав; дебіторська заборгованість за товари, строк сплати яких минув; дебіторська заборгованість по векселям отриманих; дебіторська заборгованість по розрахункам з бюджетом; дебіторська заборгованість по розрахункам з персоналом та інші види дебіторської заборгованості.
Управління дебіторською заборгованістю включає такі етапи: на першому етапі здійснюється аналіз дебіторської заборгованості в минулому періоді. З цією митою розраховуються показники, які характеризують стан дебіторської заборгованості за минулий період. Такими показниками є: коефіцієнт відволікання оборотних активів, який розраховується за формулою:
Кво= Дз/ЗА , де Кво – коефіцієнт відволікання оборотних активів. Дз – дебіторська заборгованість по товарним операціям за минулий період. ЗА - загальна сума оборотних активів підприємства.
Коефіцієнт відволікання оборотних активів визначається в динаміці.
Розраховані коефіцієнти порівнюються і визначаються закономірністю зміни цих коефіцієнтів. Якщо із року в рік цей коефіцієнт скорочується то це є позитивним в роботі підприємства, якщо навпаки негативним.
Другий показник - це середній період інкасації дебіторської заборгованості який визначається за формулою:
Сп = Дз/Вд , де
Сп – середній період інкасації дебіторської заборгованості;
Дз – середній залишок дебіторської заборгованості в аналізуємому періоді;
Вд – одноденна виручка від реалізації продукції в аналізуємому періоді.
Середній період інкасації дебіторської заборгованості розраховується за декілька періодів і порівнюється між собою. Якщо в динаміці цей показник скорочується, то це є позитивним, а якщо навпаки негативним в роботі підприємства.
Третій показник – це кількість оборотів дебіторської заборгованості за визначений період і визначається за формулою:
Ко=Зр/Дз , де
Ко – кількість оборотів дебіторської заборгованості в аналізуємому періоді;
ЗР – загальна сума реалізації продукції за відповідний період;
Дз – середній залишок дебіторської заборгованості в аналізуємому періоді.
Зазначений показник також розраховується в динаміці і порівнюється між собою. Збільшення цього показника є позитивним в роботі цього підприємства, зменшення – негативним.
Результати проведеного аналізу використовуються в наступному етапі. Наступний етап передбачає визначення оптимальної дебіторської заборгованості в майбутньому періоді. Визначається оптимальна сума дебіторської заборгованості за формулою:
Одз = (ОР*Кс/ц*(СПо+СПП))/360 , де
Одз – оптимальна сума дебіторської заборгованості в майбутньому періоді;
ОР – плановий обсяг реалізації продукції з наданням комерційного кредиту;
Кс/ц – коефіцієнт співвідношення собівартості і ціни продукції;
СПо – середній період оборота дебіторської заборгованості по результатам аналізу минулого періоду;
СПП – середній період прострочки платежів по результатам аналізу минулого періоду.
В залежності від строку оборота дебіторської заборгованості може встановлюватися плата за комерційний кредит – за формулою:
ПСк=ЗН*360/СПо , де
ПСк – річна норма процентної ставки за комерційний кредит;
ЗН – знижка, що надається покупцям за дострокову сплату продукції;
СПо – середній період оборота дебіторської заборгованості по результатам аналізу минулого періоду.
57. Визначення нормативу оборотного капіталу у виробничих запасах підприємства.
Індивідуальний норматив оборотного капіталу — це мінімальна потреба в його окремому виді (елементі), яка забезпечує безперервну роботу підприємства. Сукупний норматив оборотного капіталу по підприємству визначається як сума індивідуальних нормативів, що відображає загальну потребу підприємства в цьому ресурсі.
При нормуванні виробничих запасів враховується обсяг виробничого споживання їх відповідного елемента (добрив, отрутохімікатів, пального тощо) і часу знаходження (завантаження) засобів в обороті. Норму запасів (Нр) на ці види матеріальних цінностей визначають за формулою:
Нр = М • К,
де М — час знаходження кожного виду виробничих запасів в обороті; К — коефіцієнт наростання споживання кожного виду запасів.
Час знаходження оборотних засобів (відповідного виду запасів) в обороті розраховується з виразу:
М = Д : Пф,
де Д — річна зважена завантаженість відповідного виду виробничих запасів в обороті. Щоб її визначити, потрібно спожитий у кожному кварталі ресурс помножити на дні його знаходження в обороті й одержані результати по всіх кварталах підсумувати; Пф — річна потреба оборотного засобу (вартість виробничо спожитого засобу за рік).
Коефіцієнт наростання споживання оборотного засобу (К) визначається так:
К =Д : Дк,
де Дк — календарна завантаженість оборотного засобу в обороті, яка дорівнює добутку вартості виробничо спожитого засобу за рік на 365.
Норматив на кожний вид виробничих запасів (Н) обчислюють за формулою:
Н = С • Нр,
де С — сума середньоденного споживання оборотного засобу, що визначається як частка від ділення вартості спожитого ресурсу за рік на 365.
За наведеними формулами нормативи розраховуються тільки на перший плановий рік, а на наступні роки їх можна встановити в процентах до річного обсягу виробничого споживання за формулою:
Нпр = (Н : Взс) • 100,
де Взс — вартість спожитого оборотного засобу за рік.
Ефективного використання оборотного капіталу досягають за умови збалансування джерел його формування — власних і позичкових.
58. Управління необоротними активами.
У процесі фінансово-господарської діяльності підприємства відбувається зміна величини його необоротних активів. Ця зміна пов'язана з підвищенням потенціалу підприємства, переходом на нові організаційні і виробничі структури і технології виготовлення продукції, вдосконаленням системи реалізації продукції і поставок сировини. Крім того, на зміну необоротних активів впливає зміна зовнішніх факторів, пов'язаних з податковою, інвестиційною, грошово-кредитною політикою, та інших макроекономічних факторів.
Основні етапи політики управління необоротними активами підприємства полягають у такому:
1. Аналіз операційних необоротних активів підприємства в попередньому періоді. Він проводиться з метою вивчення динаміки загального обсягу і структури необоротних активів, ступеня їх придатності, інтенсивності оновлення та ефективності використання.
2. Оптимізація загального обсягу і складу необоротних активів підприємства. Розрахунки здійснюються з урахуванням виявлених у процесі аналізу можливих резервів підвищення продуктивного використання необоротних активів у майбутньому періоді.
3. Забезпечення своєчасного оновлення необоротних активів підприємства. При цьому розраховується загальний обсяг активів, що підлягають оновленню в майбутньому періоді, встановлюються основні параметри і вартість оновлення різних груп активів.
4. Забезпечення ефективного використання необоротних активів підприємства. Процедура полягає у розробці системи заходів, спрямованих на підвищення рентабельності і фондовіддачі необоротних активів.
5. Формування принципів і оптимізація структури джерел фінансування необоротних активів. Оновлення і приріст необоротних активів підприємства може фінансуватися за рахунок власних і позикових коштів.
При розробці перспективних планів ефективного управління необоротними активами підприємства враховуються фактори, що призводять до змін їх величини й обсягів довгострокових фінансових вкладень.
Оцінку фінансових інвестицій здійснюють аналогічно капітальним, шляхом зіставлення обсягу інвестиційних витрат, з одного боку, із сумою грошового потоку від здійснення такого інвестування, з іншого. Особливість такого зіставлення полягає в тому, що при фінансових інвестиціях у сумі грошових потоків відсутні амортизаційні відрахування. Отже, необхідно розглянути основні методи оцінки ефективності фінансових інвестицій, зокрема оцінки вартості облігацій та акцій.
Оцінка привілейованих акцій. Власники привілейованих акцій регулярно одержують фіксовані дивіденди від компаній, які випускають акції. Вартість привілейованих акцій можна визначити дисконтуючи суму дивідендів за нескінчений період.
Щоб купити акції тієї чи іншої корпорації, необхідно мати інформацію про її фінансовий стан. Такий аналіз здійснюють на основі таких показників: розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію; коефіцієнт виплачуваності; коефіцієнт “ціна-дохід” (прибуток); коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу за чистим доходом.
Розмір чистого доходу, який припадає на одну акцію складає різницю між чистим доходом та виплатами по облігаціях, поділену на кількість акцій, випущених в обіг.
Коефіцієнт виплачуваності дорівнює відношенню суми дивіденду на розмір чистого доходу, який припадає на одну а акцію, помножений на 100%.
Коефіцієнт ”ціна – дохід” (прибуток) встановлює зв’язок між ціною акції та величиною чистого доходу (прибутку) корпорації, який припадає на одну акцію і розраховується як відношення ціни акції на дохід (прибуток) на одну акцію.
Коефіцієнт рентабельності - акціонерного капіталу по чистому доходу – це показник, зворотний коефіцієнту ”ціна – дохід” (прибуток).
Оцінка звичайних акцій з постійним приростом дивідендів. Дивіденди фірми можуть зростати щорічно постійними темпами. Ціну звичайних акцій з постійними темпами приросту дивідендів (особливо характерна така ситуація для країн з інфляційною економікою), причому щорічні темпи приросту розміру дивідендів однакові (що вважається нормальним явищем), можна визначити, якщо дисконтувати майбутні дивіденди за необхідною ставкою доходу.
Оцінка облігацій. До придбання тих чи інших облігацій, інвестору необхідно з’ясувати, яка прибутковість облігації? і чи не за завищену ціну пропонується купити цю облігацію?
Теперішня вартість облігації обчислюється за такою формулою:
Ро = І х PVIFA + Н х PVIF, (8.15)
де PVIFA – процентний фактор теперішньої вартості анюїтету;
PVIF – процентний фактор теперішньої вартості облігації.
61. Методи нарахування амортизації основних засобів
|
Суть методу |
Сума амортизації річна |
Додаткові показники |
Примітки |
|
1. Прямолінійний метод |
|||
|
Річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на строк корисного використання об'єкта основних засобів |
Аріч = АмВ : Т |
АмВ = ПВ - ЛВ |
Розмір амортизації залежить тільки від строку використання об'єкта ОЗ. |
|
2. Метод зменшення залишкової вартості |
|||
|
Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. |
Аріч = ЗАЛ (ПВ) х На |
На = 1 - (ЛВ : ПВ)1/Т |
Переваги: протягом перших років експлуатації об’єкта ОЗ накопичується значна сума коштів, необхідних для його відновлення. |
|
3. Метод прискореного зменшення залишкової вартості |
|||
|
Річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється відповідно до строку корисного використання об’єкта і подвоюється. |
Аріч = ЗАЛ (ПВ) х На |
На = (АмВ : Т) х 2 |
Переваги: протягом перших років експлуатації об’єкта ОЗ накопичується значна сума коштів, необхідних для його відновлення. |
|
4. Кумулятивний метод |
|||
|
Річна сума амортизації визначається як добуток вартості, яка амортизується, та кумулятивного коефіцієнта. Кумулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця строку корисного використання об'єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання |
Аріч = АмВ х ki |
ki = Кр : Ср |
Наприклад, для об’єкта основних засобів зі строком служби 5 років кумулятивне число становитиме: яка нараховується, у ці роки зменшується. |
|
5. Виробничий метод |
|||
|
Місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) з використанням об'єкта основних засобів |
Аміс = Nміс х На |
На = АмВ : Nзаг |
Застосовується для нарахування амортизації об'єктів ОЗ, технічний стан яких залежить від кількості виробленої продукції. |
59. Види вартісної оцінки основних засобів.
За функціональним призначенням розрізняють операційні та неопераційні основні засоби.
Операційними основними засобами є ті, що беруть безпосередню (повну чи часткову) участь у банківській діяльності або сприяють її виконанню.
До них належать:
- приміщення адміністративних і операційних служб, житлові приміщення банку (гуртожиток, готель, квартири, що належать банку і в яких проживають його працівники і т. ін.);
- обладнання, транспортні засоби, використовувані банком (скажімо, обладнання їдальні, що обслуговує працівників банку).
Неопераційними основними засобами є ті, що не беруть безпосередньої або побічної участі в банківській діяльності. Наприклад, основні засоби, придбані з метою здати їх до фінансового лізингу, або повернені лізингоодержувачем лізингодавцю до прийняття рішення про подальше їх використання, а також основні засоби, щодо яких прийнято рішення про їх реалізацію та не використання банком.
Основні засоби можуть бути придбані або виготовлені банком самостійно.
У вартість придбаних активів включаються всі витрати, пов’язані з придбанням (ціна придбання), доставкою, монтажем і введенням в експлуатацію. У разі придбання основних засобів, що були в експлуатації, до вартості придбання включається ціна купівлі, витрати, пов’язані з ремонтом, та інші витрати, необхідні для приведення таких засобів до робочого стану.
Адміністративні та інші витрати не є компонентом вартості основних засобів, якщо вони не відносяться безпосередньо до придбання об’єкта чи приведення його до робочого стану.
Первісна вартість об’єкта, виготовленого банком самостійно, складається з таких витрат: - вартість підготовки будівельного майданчика;
- транспортно-заготівельні витрати;
- витрати на встановлення;
- оплата фахівців (архітекторів, інженерів);
- капіталізовані проценти за придбаними ресурсами, використаними для виготовлення об’єкта (лише протягом періоду будівництва чи придбання);
- інші витрати.
Придбані (виготовлені) основні засоби оприбутковуються за первісною вартістю. Процес розподілу вартості, яка амортизується на витрати у процесі їх використання, називається амортизацією (зносом). Балансова (залишкова) вартість основних засобів визначається як різниця між первісною вартістю та сумою зносу.
Балансова вартість основних засобів збільшується на суму капітальних вкладень та суми переоцінювання (дооцінювання).
62. Показники економічної ефективності використання основних засобів та нематеріальних активів.
Показники ефективності використання основних фондів розподіляються на дві групи:
- узагальнюючі ;
- часткові.
Узагальнюючі показники характеризують ефективність використання всієї сукупності основних фондів підприємства. До них відносять фондовіддачу, фондомісткість та рентабельність основних виробничих фондів.
Фондовіддача (Фвід) – показник виробництва продукції (робіт, послуг) на 1 грн. вартості основних фондів – визначається як відношення обсягу випуску продукції (В) до вартості основних виробничих фондів (С) за порівнювальний термін часу (місяць, рік):
.
Фондомісткість (Фмістк) – показує частку основних виробничих фондів, яка приходиться на кожну гривню виробленої продукції:
.
Рентабельність основних виробничих фондів Р – визначає величину прибутку, який приходиться на 1 гривню фондів і розраховується як відношення суми прибутку П до вартості основних виробничих фондів С:
%.
Часткові показники ефективності використання основних виробничих фондів відображають рівень використання окремих видів (груп) основних фондів.
Часткові показники розподіляють на три групи: показники екстенсивного, інтенсивного та інтегрального використання.
Показники екстенсивного використання основних фондів відображають рівень їх використання з часу. До них відносяться коефіцієнт екстенсивного використання Кекст і коефіцієнт змінності робіт обладнання Кзм.
Коефіцієнт екстенсивного використання обладнання Кекст
визначаються як відношення фактичної кількості годин роботи обладнання Тф
до кількості годин його роботи згідно з нормами Тн:
.
Коефіцієнт змінності роботи обладнання Кзм
визначається як відношення загальної кількості відпрацьованих обладнанням станко-змін Дст.-зм, до кількості одиниць обладнання, яке робило найбільшу зміну n:
Коефіцієнт інтенсивного використання обладнання Кінтенс
визначається як відношення фактичної продуктивності обладнання Пф до нормативної його продуктивності Пн:
Показник інтегрального використання обладнання Кінтегр
визначається як добуток коефіцієнта екстенсивного і коефіцієнта інтенсивного використання обладнання і комплексно характеризує його експлуатацію за часом і продуктивністю
.
63. Показники стану основних засобів.
Основні виробничі фонди підприємств, які беруть участь у процесі виробництва, піддаються фізичному та моральному зносу, старіють, у результаті чого знижуються їх експлуатаційні можливості.
Для визначення стану основних виробничих фондів та ефективності їх використання можуть застосовуватися показники, які характеризують:
• рівень забезпечення підприємства основними виробничими фондами; • їх стан;
• ефективність їх використання.
До показників, що характеризують рівень забезпечення підприємства основними виробничими фондами, належать питома вага основних виробничих фондів у майні підприємства, фондоозброєність та фондомісткість.
Питома вага вартості основних виробничих фондів у майні підприємства визначається як відношення вартості цих фондів (за вирахуванням їх зносу) до вартості майна підприємства. Це співвідношення (коефіцієнт) має бути не меншим 0,5.
Фондоозброєність — показник, що характеризує рівень забезпеченості основними виробничими фондами промислово-виробничого персоналу підприємства.
Фондомісткість — показник, який характеризує рівень середньорічної вартості основних виробничих фондів на одиницю вартості виробленої валової продукції. Розраховується фондомісткість відношенням середньорічної вартості основних виробничих фондів до вартості виробленої валової продукції.
Стан основних виробничих фондів характеризується такими показниками: коефіцієнтом оновлення; коефіцієнтом вибуття; коефіцієнтом приросту; коефіцієнтом зносу; співвідношенням основних виробничих та невиробничих фондів.
Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів — показник, який відображає частку нововведених фондів у звітному році в загальній їх вартості на кінець звітного року.
Коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів — показник, що відображає частку фондів, що вибули у звітному році, у загальній їх вартості на початок цього самого року. Ефективність використання основних виробничих фондів визначається розрахунком таких показників: фондовіддачі, рентабельності, суми прибутку на одиницю середньої вартості основних фондів.
Фондовіддача основних виробничих фондів — показник, який відображає обсяг валової (товарної) продукції у вартісному вираженні на одиницю (1 грн) середньорічної вартості основних виробничих фондів, які беруть участь у виробництві цієї продукції. Цей показник є найбільш узагальнюючим і характеризує ефективність використання основних виробничих фондів.
Рентабельність основних виробничих фондів — це відносний показник, який характеризує рівень ефективності використання цих фондів. Розраховується він відношенням загального прибутку, отриманого за звітний рік, до середньорічної вартості основних виробничих фондів за цей самий рік.
64. Капітал підприємства і його сутність.
За трактування капіталу як категорії фінансів підприємств у науково-практичній літературі, як правило, розрізняють дві його форми:
конкретний капітал;
абстрактний капітал.
Конкретний капітал. Для здійснення господарської діяльності підприємству необхідні засоби праці (устаткування, будівлі, споруди тощо); предмети праці (сировина, матеріали) та праця. Окрім матеріальних, воно може мати у своєму розпорядженні нематеріальні ресурси (патенти, права, ноу-хау). Вартість майнових об’єктів, які відображені в активі балансу підприємства, називають конкретним капіталом. В активах заморожуються грошові кошти, інвестовані в підприємство. Ці кошти можуть бути вкладені в:
а) необоротні активи (основні засоби, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість тощо);
б) оборотні активи (запаси, поточна дебіторська заборгованість, поточні фінансові інвестиції тощо).
Абстрактний капітал. Заслуговує уваги концепція капіталу, обґрунтована патріархом німецької економічної науки, засновником Кельнської школи економіки підприємства проф. Е. Шмаленбахом. За цією версією, під капіталом слід розуміти абстрактну вартість, яка відображається в балансі підприємства[5]. При цьому під абстрактним капіталом розуміють сукупність усіх позицій пасиву балансу.
Серед вітчизняних економістів найвдаліше, на нашу думку, обґрунтування сутності капіталу підприємства дано проф. В. В. Сопком. Він вважає, що капітал — це власність відповідної фізичної або юридичної особи на активи: майно і об’єкти (ресурси), які є на підприємстві[6]. Пасивна сторона балансу містить інформацію про те, яку частину капіталу надано в розпорядження підприємства його власниками (власний капітал) і яку — кредиторами (позичковий капітал).
Позичковий капітал характеризує частину активів підприємства, що профінансована його кредиторами всіх видів. У балансі позичковий капітал відображається за такими розділами пасиву:
«ІІ. Забезпечення наступних витрат та платежів.
ІІІ. Довгострокові зобов’язання.
ІV. Поточні зобов’язання.
V. Доходи майбутніх періодів».
Власний капітал — це сальдо між загальною сумою активів та позичковим капіталом. Він характеризує частину майна, яка профінансована власниками корпоративних прав підприємства (завдяки безпосереднім внескам грошових коштів (майнових об’єктів) чи в результаті реінвестування прибутку). Власний капітал відображається в першому розділі пасиву.
У практичній діяльності суб’єктів господарювання (в контексті фінансового та управлінського обліку) під капіталом підприємства розуміють його пасиви, тобто капітал трактується саме як абстрактна вартість. Отже, капітал підприємства — це засвідчені в пасивній стороні балансу вимоги на майно, яке відображено в активах; він показує джерела фінансування придбання активів підприємства. Саме цим визначенням капіталу ми оперуватимемо, досліджуючи фінансову діяльність суб’єктів господарювання в наступних розділах посібника.
65. Визначення власного капіталу і його складових.
Власний капітал показує частку майна підприємства, яка фінансується за рахунок коштів власників і власних засобів підприємства.
Власний капітал підприємства — це підсумок першого розділу пасиву балансу, тобто перевищення балансової вартості активів підприємства над його зобов’язаннями. Основними складовими власного капіталу є статутний капітал, додатковий і резервний капітал, нерозподілений прибуток. Відомості про розміри статутного і резервного капіталу містяться у статуті підприємства. Показник власного капіталу є одним з головних індикаторів кредитоспроможності підприємства. Він — основа для визначення фінансової незалежності підприємства, його фінансової стійкості та стабільності.
Для більшості підприємств основним елементом власного капіталу є статутний (номінальний) капітал — сума вкладів власників підприємства в його активи за номінальною вартістю згідно із засновницькими документами. У відповідній статті балансу наводиться зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства. Сума статутного капіталу, а також рішення про його збільшення або зменшення мають бути зареєстровані у Державному реєстрі господарських одиниць i за вартістю відповідати даним фінансової звітності, зокрема балансу. Це та сума капіталу, в межах якої засновники підприємства (зокрема АТ, ТОВ) несуть матеріальну відповідальність перед його кредиторами. Саме тому зменшення статутного капіталу за наявності заперечень кредиторів не допускається.
В окремих підприємств складовою власного капіталу є пайовий капітал. Пайовий капітал — це сукупність коштів фізичних i юридичних осіб, добровільно розміщених у товаристві відповідно до установчих документів для здійснення його господарсько-фінансової діяльності.
Важливими складовими власного капіталу є резерви, які можуть бути сформовані у формі додаткового (капітальні резерви) та резервного капіталу (резерви, створені за рахунок чистого прибутку). Особливості їх формування та використання будуть розглянуті в наступному підрозділі.
Ще одним елементом власного капіталу є нерозподілений прибуток (непокритий збиток). За цією позицією балансу відображається або сума прибутку, яка реінвестована у підприємство, або сума непокритого збитку. Сума непокритого збитку наводиться в дужках та вираховується при визначенні підсумку власного капіталу. У цій статті показується прибуток (збиток), який залишається у підприємства після сплати всіх податків, виплати дивідендів і відрахувань до резервного капіталу. Нерозподілений прибуток (збиток) може включати реінвестований у підприємство прибуток звітного і минулих періодів. Порядок використання нерозподіленого прибутку як внутрішнього джерела фінансування підприємств наводиться у розд. 4.
Сума непокритого збитку звітного і минулих періодів наводиться в дужках та вираховується при визначенні величини власного капіталу, аналогічно до вилученого капіталу. Останній виникає, якщо підприємство викуповує у власників акції власної емісії (або частки) з метою подальшого їх анулювання чи перепродажу. За позицією «Вилучений капітал» відображається фактична собівартість відповідних корпоративних прав. Сума вилученого капіталу наводиться в дужках і підлягає вирахуванню при визначенні підсумку власного капіталу.
67. Поняття структури капіталу
Початково поняття “структура капіталу” розглядали як співвідношення статутного (акціонерного) та довгострокового позичкового капіталу, що використовує підприємство. Враховуючи це, практично всі класичні теорії структури капіталу ґрунтуються на визначенні співвідношення в його складі питомої ваги акцій (які представляють власний капітал) та облігацій ( які представляють позичковий капітал).
Такий підхід до визначення структури капіталу, заснований на виокремленні тільки довгострокових (перманентних) його видів, прийнятний більшістю сучасних економістів. За умови поширення практичного використання концепції структури капіталу ряд економістів запропонували поширити склад позичкового капіталу, додавши до нього різні види короткострокового банківського кредиту. Необхідність такого підходу до поняття “структура капіталу” вони пов’язують з підвіщенням ролі банківського кредиту в фінансуванні господарської діяльності підприємств та поширеною практикою реструктуризації короткострокових його видів у довгострокові.
На сучасному етапі значна кількість економістів дотримуються думки, що в понятті ”структура капіталу” необхідно розглядати всі види як власного, так і позичкового капіталу підприємства.
При цьому в складі власного капіталу слід розглядати не лише первинно інвестований обсяг (акціонерний, пайовий капітал, який бере участь у формуванні статутного фонду підприємства), а й частку у вигляді певних резервів та фондів, що створена в діяльності підприємства, та нерозподіленний прибуток. Виходячи з цього, позичковий капітал необхідно розглядати за формами використання з урахуванням фінансового лізингу, товарного кредиту, кредиторської заборгованості та ін. Таке трактування поняття “структура капіталу” дозволяє суттєво поширити сферу практичного застосування даної теоретичної концепції в фінансовій діяльності підприємства, оскільки:
- ефективністю дозволяє дослідити особливості і розробити відповідні рекомендації для підпрємств з обмеженними можливостями фінансування на ринку довгострокового капіталу;
- надає можливості пов’язати структуру капіталу з використання активів, які фінансуються за рахунок різних його складових.
З урахуванням розглянутих положень поняття “структура капіталу” має таке визначення: “структура капіталу- це співвідношення всіх форм власних і запозичених грошових коштів, що використовуються підприємством з метою фінансування активів.”
Структура капіталу відіграє провідну роль у формуванні ринкової вартості підприємства. Цей зв’язок опосередковується показником середньозваженої вартості капіталу. Тому концепцію структури капіталу доцільно досліджувати разом з концепцією вартості капіталу та концепцією ринкової вартості підприємства.
68. Теорії структури капіталу
В теорії структури капіталу виокремлюють такі теоретичні концепції:
- традиційна концепція;
- концепція індиферентності;
- компромісна концепція;
- концепція протиріччя інтересів.
Традиційна концепція структури капіталу ґрунтується на положенні про можливість оптимізації структури капіталу шляхом урахування різної вартості окремих його складових. Теоретичною базою цієї концепції є твердження, що вартість власного капіталу підприємства завжди вище, ніж вартість позичкового капіталу.
В основу концепції індиферентності покладено положення про неможливість оптимізації ні за критерієм мінімізації середньозваженої його вартості, ні за критерієм максимізації ринкової вартості підприємства, оскільки вона не впливає на ці показники. Ця концепція була вперше висунута американськими вченими, які розглядали механізм формування структури капіталу та ринкової вартості підприємства у зв’язку з функціонуванням ринку капіталу.
В основу компромісної концепції структури капіталу покладено положення про те, що вона форм. під впливом певних умов, які визначають відповідність рівня доходності ризику капіталу, що використовується п-вом. У процесі оптимізації структури ці показники необхідно враховувати шляхом знаходження компромісу щодо їх впливу.
Точка компромісу визначає оптимальну структуру капіталу підприємства за умов мінімального значення показника середньозваженої вартості капіталу. Разом з тим, рівень доходності та ризику в процесі формування структури капіталу кожне підприємство обирає самостійно.
Основу концепції протиріччя інтересів складає положення про різні інтереси та рівні інформованості власників, інвесторів, кредиторів та менеджерів в процесі управління капіталом. Автори даної концепції, не змінюючи принципової сутності компромісної концепції, суттєво розширили її практичне використання.
В основу концепції протиріччя інтересів формування капіталу п-ва покладено: теорю асиметричної інформації, сигнальна теорію, теорію моніторінгових витрат та інш.
Теорія асиметричної інформації базується на припущені недосконалості ринку капіталу. Асиметричність проявляється в тому, що менеджери підприємства володіють найбільш достовірною інформацією ніж інвестори та кредитори.
В основу сигнальної теорії покладено теорію асиметричної інформації. Вона базується на припущенні про те, що ринок капіталу посилає інвесторам та кредиторам видповідні сигнали відносно перспектив розвитку п-ва на підставі поведінки менеджерів.
Теорія моніторингових витрат (“теорія витрат на здійснення контроля”) базується на різних інтересах та рівні інформованості власників та кредиторів підприємства. Кредитори вимагають здійснення власного контролю за ефективність використання наданого капіталу, з метою забезпечення його повернення.
З урахуванням зазначених теорій основними критеріями оптимізації структури капіталу виступають:
- оптимальний рівень доходності та ризику;
- мінімізація середньозваженої вартості капіталу підприємства;
- максимізація ринкової вартості підприємства.
Пріоритетність критеріїв оптимізації структури капіталу підприємство визначає самостійно, що передбачає врахування цільової структури капіталу.
69. Сутність і форми інвестицій
Законом України ”Про інвестиційну діяльність” інвестиції визначено як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути:
· кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; · рухоме та нерухоме майно · майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; · сукупність технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але незапатентованих (“ноу-хау”); · права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; · інші цінності.
Основною ознакою, за якою інвестиції поділяються на окремі форми, є об’єкт вкладення капіталу. За цією ознакою, згідно зі світовою економічною теорією, інвестиції поділяються на реальні та фінансові.
. Під фінансовими інвестиціями розуміють активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку за рахунок %, дивідендів тощо, зростання вартості капіталу або отримання інших вигід для інвестора. До фін. інвестицій відносяться: акції, облігації, депозитні сертифікати, казначейські зобов’язання, інші цінні папери.
Під капітальними інвестиціями розуміють усі витрати підприємства на придбання або створення матеріальних і нематеріальних активів, що включаються до їх первісної вартості.
Головна мета інвестиційної діяльності – підвищення вартості підприємства. Досягнення головної мети інвестиційної діяльності забезпечується розробкою та реалізацією інвестиційної стратегії підприємства. Вона залежить від стадії життєвого циклу підприємства, яка визначає зміст інвестиційної стратегії.
Інвестиції представляють собою цілеспрямоване використання капіталу. Наявність різних форм вкладення капіталу потребує класифікації інвестицій. Їх можна класифікувати за певними ознаками.
1. За видами інвестицій:
· виробничі інвестиції – вкладення у виробничі ресурси: основні засоби і предмети праці;
· фінансові інвестиції – вкладення коштів у цінні папери, цільові банківські вклади депозити, придбання паїв тощо. Найбільшу частку серед яких складають цінні папери, включаючи кошти в банках;
· інтелектуальні інвестиції – вкладення коштів у об’єкти інтелектуальної власності. Якщо інвестиції здійснюються з метою створення новинок або їх впровадження у виробництво, то такі інвестиції називають інноваційними.
2. За цілями застосування інвестиції поділяють на – реінвестиції (зміна старих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва, тощо).
3. За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють безпосередньо участь інвестора у вкладенні коштів у вибраний ним об’єкт. Непрямі інвестиції – це інвестиції, які пов’язані з інвестуванням, що опосередковуються інвестиційними або іншими посередниками.
4. За терміном інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції. Короткострокові – вкладення капіталу на період до одного року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Довгострокові інвестиції – це вкладення коштів на період понад один рік.
5. За формою власності. Інвестиції поділяють на: приватні, державні, іноземні і спільні. До приватних інвестицій відносять вкладення коштів фізичними особами або недержавними підприємствами. Державні інвестиції – це вкладення коштів центральними або місцевими органами влади за рахунок бюджету, позабюджетних фондів і позикових коштів та вкладення державних підприємств. Іноземні інвестиції – це вкладення коштів іноземних громадян, юридичних осіб і держави. Спільні інвестиції – це вкладення коштів резидентів і нерезидентів.
73. Управління формуванням портфеля фінансових інвестицій
Основна мета формування інвестиційного портфеля полягає у забезпеченні реалізації найдохідніших фінансових інвестицій. До основних типів фінансових портфелів відносяться: портфель доходу, портфель росту, агресивний портфель, компромісний портфель, консервативний портфель.
Метою оптимізації портфеля цінних паперів є формування такого портфеля цінних паперів, який би відповідав вимогам підприємства як дохідністю, так і за ризикованістю, що досягається шляхом збільшення кількості цінних паперів в портфелі.
Розрізняють декілька типів портфелів:
· портфель зростання, що орієнтований на акції, а курсова вартістть швидко зростає. Мета – приріст капіталу інвесторів. Ось чому власникам портфеля дивіденди можуть виплачуватись в невеликому розмірі чи зовсім не виплачуватись;
· портфель доходу, метою якого є отримання високих поточних доходів. Відношення стабільно виплачуваного відсотка та курсової вартості цінних паперів, які входять в цей портфель, вище ринкового. Відповідно їх курсова вартість зростає повільніше;
· портфель ризикового капіталу – портфель, що складається переважно з цінних паперів молодих компаній агресивного типу, які обрали стратегію швидкого розширення;
· збалансований портфель, що складається частково із цінних з швидко-зростаючим курсом, частково з високодохідних цінних паперів. В цьому портфелі можуть знаходитися і високоризикові цінні папери, мета – приріст капіталу і отримання високого доходу, відповідно до чого і загальні ризику будуть збалансованими. Такий тип портфеля частіше обирають інвестиційні фонди, оскільки він точно відповідає меті їх діяльності;
· спеціалізований портфель, за яким цінні папери об’єднані не за загальним цільовим, а за більш особистими критеріями (вид ризики, вид цінних паперів, галузева чи регіональна належність), наприклад:
1) портфель стабільного капіталу і доходу (однорідні портфелі, коротко– і середньострокових депозитних сертифікатів);
2) портфель короткострокових фондів (такий портфель характерний для взаємних фондів грошового ринку);
3) портфель середньо– та довгострокових фондів з фіксованим доходом (сформований, як правило, з облігацій);
4) регіональний чи галузевий портфель;
5) портфель іноземних цінних паперів;
Одним з основних способів зменшення ризику портфельних інвестицій є диверсифікація портфеля – таке комбінування його елементів, при якому досягається мінімізація ризику при збереженні можливого доходу.
Диверсифікація заснована на розбіжностях в коливаннях доходів та цін на об’єкти інвестування. Очікувана норма доходу з портфеля інвестицій представляє собою середньозважену величину по кожній окремій групі інвестицій, які входять в цей портфель.
74. Економічний зміст і причини виникнення фінансової кризи на підприємстві
Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини. На практиці з кризою ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність потенціалу для успішного функціонування. З позицій фінансового менеджменту кризовий стан полягає в нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.
Основними причинами виникнення таких криз є:
раптове виникнення непередбачених подій у зовнішньому середовищі (зміна політичної ситуації, податкового законодавства і цін, коливання валютного курсу і тощо);зміна відносин суб’єкта з його контрагентами; зміни всередині суб’єкта; зміни в НТП, результатом чого є формування нових підходів, поглядів і орієнтирів.
Кризові явища на рівні підприємства можна класифікувати так:
стратегічна криза (зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);
криза прибутковості (збитки «з’їдають» власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);
криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує загроза втрати платоспроможності);
Виділяють і такі види криз:
локальна криза (як результат зриву досягнення окремої мети чи випадання одного елемента з системи управління, наприклад, втрата постачальника, джерела сировини, звільнення спеціаліста тощо);
криза занепаду (пов’язана з радикальними порушеннями нормальної виробничої діяльності на основі існуючого технічного потенціалу);
криза ліквідації або криза як банкрутство (повна страта можливості до виживання).
Остання класифікація тісно пов’язана з поняттям стадії кризи. Для ідентифікації її глибини застосовують такі фази фінансової кризи:
фаза, що безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його в режим антикризового управління);
фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;
Фінансові інвестиції є активною формою ефективного використання тимчасово вільного капіталу. До традиційних активів відносяться акції і облігації. Саме вони є основними інструментами формування капіталу одними підприємствами і напрямами його розміщення для інших.
Особливу увагу потрібно приділяти методам оцінки реальної вартості окремих видів фінансових вкладень. Вартість, що визначається сумою доходів, які цінні папери можуть принести їх власникові.
Вартість цінних паперів - вартість, як і будь-яких інших товарів в умовах ринку, визначається за попитом на них та їх пропозицією. Котирування цінних паперів на біржі дозволяє визначати їх ринкову ціну (курс акцій, курс облігацій).
Курс акцій – ціна, за якою акції котируються і продаються на фондовій біржі. Виражається в їх абсолютній грошовій вартості або відношенням вартості реалізації до номінальної вартості. Курс акцій прямо залежний від розмірів отримуваних за ними дивідендів і обернено – від норми позикового процента.
Однак перш ніж придбати ті чи інші папери, варто обчислити суму доходів, які вони можуть принести їх власникові, а після зіставлення доходів з ціною, за якою реалізуються цінні папери, приймати рішення про доцільність чи недоцільність їх придбання.
Вартість цінних паперів залежить від трьох чинників: доходів від цінних паперів, темпів зміни доходів, ризику або невпевненості щодо доходів. З них найбільш невизначеним чинником є оцінка ризику, особливо в умовах нестабільності економіки. Під час оцінювання вартості цінних паперів рівень ризику враховує дисконтна відсоткова ставка. Варто пам’ятати, що чим більший ризик, тим непевнішні доходи і тим більша відсоткова ставка.
Єдиним теоретичним підходом для оцінювання вартості цінних паперів є такий: вартість цінних паперів визначають як теперішню вартість усіх майбутніх надходжень від них.
Цінні папери з погляду фіксованості доходів поділяються на дві групи:
· цінні папери з фіксованим доходом (твердовідсоткові);
· цінні папери з нефіксованим доходом.
Оцінка ефективності того чи іншого фінансового інструменту інвестування зводиться до оцінки його реальної вартості, яка забезпечує отримання норми інвестиційного прибутку.
Такими нормами прибутку є:
· проценти за вкладами у статутний капітал;
· проценти на депозитні вклади в комерційних банках;
· проценти за облігаціями й іншими борговими цінними паперами;
· дивіденди за акціями та іншими пайовими цінними паперами.
75. Прогнозування імовірності банкрутства
Найбільш поширеним методом оцінки ймовірності банкрутства підприємства є запропонована американським економістом Е. Альтманом Z-модель на основі п’яти факторів:
Z = 1,2 Коб + 1,4 Кнп + 3,3 Кр + 0,6 Кп + 1,0 Кв ,
де Коб — частка оборотних засобів у активах, тобто відношення поточних активів до загальної суми активів підприємства;
Кнп — рентабельність активів, обчислена за нерозподіленим прибутком, тобто як відношення нерозподіленого прибутку звітного року й минулих років до загальної суми активів;
Кр — рентабельність активів, обчислена за прибутком від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);
Кп — коефіцієнт покриття за ринковою вартістю власного капіталу, тобто відношення ринкової вартості акціонерного капіталу (вся ринкова вартість акцій підприємства) до короткострокових зобов’язань (для підприємств, що не емітують акції, цей коефіцієнт розраховується, виходячи з величини статутного фонду і додаткового капіталу з урахуванням ставки дисконтування вартості акцій аналогічних підприємств);
Кв — віддача всіх активів, тобто відношення виручки від реалізації до загальної суми активів.
Коефіцієнти 1,2; 1,4; 3,3; 0,6; 1,0 — вибрано емпірично в результаті аналізу великої кількості підприємств.
Залежно від значення Z прогнозується можливість банкрутства:
до 1,8 — дуже висока;
від 1,81 до 2,7 — висока;
від 2,8 до 2,9 — можлива;
понад 3,0 — дуже низька.
Точність прогнозу в цій моделі протягом одного року становить 95 %, двох років — 83 %. Це досить висока точність, але недолік моделі полягає в тому, що її, по суті, доцільно використовувати тільки щодо великих компаній, які котирують свої акції на біржах.
Оцінювати фінансовий стан підприємства і можливість його банкрутства можна також через показники фінансової стійкості. При цьому принципове значення має те, які саме абсолютні показники відображають стійкість фінансового стану.
Найбільш загальним показником фінансової стійкості є надлишок або недостатність джерел засобів для формування запасів і витрат, тобто різниця між величиною запасів і величиною витрат.
Для характеристики джерел формування запасів і витрат використовуються кілька показників:
наявність власних оборотних засобів (Ооб);
наявність власних і довгострокових позичкових джерел формування запасів і витрат (Ззп);
загальна величина основних джерел формування запасів і витрат (ЗАГзп).
Цим показникам наявності джерел формування запасів і витрат відповідають три показники рівня забезпечення запасами і рівня витрат:
надлишки (+), або недостатність (–) власних оборотних засобів (±Ооб);
надлишки (+), або недостатність (–) власних і довгострокових позичкових джерел формування запасів і витрат (±Ззп);
надлишки (+), або недостатність (–) основних джерел формування запасів і витрат (±ЗАГзп).
Розрахунки цих трьох показників дають змогу класифікувати фінансові ситуації за рівнем їхньої стійкості.
Для визначення фінансової стійкості використовується тривимірний показник.
Абсолютна стійкість фінансового стану буде за таких умов:
Ооб >= 0,
Ззп >= 0,
ЗАГзп >= 0,
тобто тоді, коли тривимірний показник становитиме (1, 1, 1).
Нормальна стійкість фінансового стану підприємства, яка гарантує його платоспроможність, забезпечується за умови:
Ооб < 0,
Ззп >= 0,
ЗАГзп >= 0,
тобто тривимірним показником (0, 1, 1).
Нестійке фінансове становище, пов’язане з порушенням платоспроможності, коли, проте, ще існує можливість установлення рівноваги за рахунок поповнення джерел власних засобів і збільшення власних оборотних засобів, а також за рахунок додаткового залучення довгострокових кредитів і позичкових засобів, забезпечується за умови:
Ооб < 0,
Ззп < 0,
ЗАГзп >= 0,
тобто тривимірного показника (0, 0, 1).
Фінансова нестійкість вважається допустимою, коли величина вартості, що залучається для формування запасів і витрат короткострокових кредитів і позичкових засобів, не перевищує сумарної вартості виробничих запасів, готової продукції і товарів (найбільш ліквідної частини запасів і витрат), тобто коли виконуються такі умови:
1) виробничі запаси плюс готова продукція і товари (за собівартістю) дорівнюють короткостроковим кредитам і позичковим засобам, які беруть участь у формуванні запасів і витрат, або є більшими за них;
2) вартість незавершеного виробництва плюс витрати майбутніх періодів дорівнюють сумі позичкових і довгострокових засобів формування запасів і витрат або є меншими за них.
Кризовий фінансовий стан, за якого підприємство перебуває на межі банкрутства, настає тоді, коли грошові засоби, короткострокові фінансові вкладення і дебіторська заборгованість підприємства не покривають навіть його кредиторської заборгованості:
Ооб < 0,
Ззп < 0,
ЗАГзп < 0,
тобто за тривимірного показника (0, 0, 0).
76. Економічна санація підприємств
Санація - це система заходів, яка здійснюється під час провадження у справі про банкрутство, з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі, або частково вимог кредиторів.
За джерелами мобілізації фінансових ресурсів, розрізняють автономну та гетерономну санацію. Автономна санація передбачає фінансування оздоровлення підприємства за рахунок його власних ресурсів і коштів, наданих власниками та іншими особами (без залучення в санаційний процес сторонніх осіб). Гетерономна (зовнішня) санація характеризується участю в ній сторонніх осіб, зокрема банків та інших кредиторів, клієнтів, держави.
Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики або на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.
Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямовані на вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно правових форм бізнесу, підвищення якості менеджменту, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу тощо. У цьому контексті розрізняють два види санації.
1. Санація зі збереженням існуючого юридичного статусу підприємства-боржника.
2. Санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного статусу санованого підприємства (реорганізація).
Виробничо-технічні санаційні заходи пов'язані насамперед з модернізацією та оновленням виробничих фондів, зі зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшенням якості продукції та зниженням її собівартості, вдосконаленням асортименту продукції, що випускається, пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.
Оскільки санація підприємства пов'язана, як правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-гігантів або підприємств-міст. В такому разі звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв'язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик тощо.
На практиці досить часто із санацією ідентифікується поняття “реструктуризація”.Реструктуризація суб'єкта господарювання — це проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну його структури, системи управління, форм власності, організаційно-правових форм, які здатні відновити прибутковість, конкурентоспроможність та ефективність виробництва.
77. Управління фінансовою санацією підприємства
Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, покращення структури капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.
При організації фінансової санації підприємств розрізняють три основні функціональні блоки:
1. Розробка плану санації.
2. Проведення санаційного аудиту.
3. Менеджмент санації.
Як правило, розробкою санаційної концепції (плану), за дорученням власників чи керівництва підприємства займаються консалтингові фірми у тісному взаємозв’язку із внутрішніми службами контролінгу (якщо вони є на підприємстві). Якщо санація здійснюється в рамках провадження справи про банкрутство, то план санації за дорученням господарського суду розробляє керуючий санацією.
Санаційний аудит проводиться аудиторськими компаніями на замовлення власників підприємства, потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти участь у фінансуванні санації. Основна його мета полягає в оцінці санаційної спроможності підприємства на основі аналізу фінансового-господарського діяльності та наявної санаційної концепції та плану санації.
Санаційна спроможність - це наявність у підприємства, що знаходиться у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають його здатність до успішного проведення фінансової санації.
Основне завдання фінансового менеджменту в ході санації підприємства - правильне визначення потреби у капіталі для проведення санації та мобілізація фінансових джерел санації підприємств. При визначенні конкретних шляхів мобілізації фінансового капіталу слід вивчити порядок визначення потреби в коштах, форми фінансування, правила, якими слід керуватися при формуванні активів та пасивів, методи оптимізації розміру та структури капіталу.
ВАРТІСТЬ ГРОШЕЙ В ЧАСІ
Задача 1 (4.1) Початкова сума вкладу становить 1000 грн. На вклад нараховується проста відсоткова ставка щоквартально в розмірі 10 % Сума вкладу на кінець року становитиме:
Задача 2(4.3) Вексель, виданий на суму 100 тис. грн строком на 4 місяці, пред'явлено в банк для дострокового обліку за 3 місяці до настання строку погашення. Банк згодився здійснити облік з дисконтом 40 % річних. Сума, яку отримує векселедержатель, становитиме:
Задача 3(4.10) Вклад у банк зроблено в сумі 1000 грн строком на 2 роки під 20 % річних за умови, що відсотки нараховуються щоквартально. Яка сума коштів буде на рахунку через два роки?
Задача 4 (4.7) Підприємство взяло кредит у сумі 600 тис. грн строком на З роки під 32 % річних. Відсотки нараховуються раз на рік протягом трьох років. Погашення основної суми боргу і відсотків передбачається в кінці трирічного періоду. Скільки має заплатити підприємство?
Сума боргу визначається за формулою:
Задача 5 (4.12) Банк залучає вклади під 20 % річних при квартальній капіталізації відсотків. Величина ефективної відсоткової ставки становитиме:
Задача 6 (4.13) Підприємство придбало облігації номінальною вартістю 100 000 грн за 92 000 грн.
Фіксована ставка відсотка за облігаціями встановлена у розмірі 9 % річних. Дата погашення облігацій настане через 5 років. Виплата відсотків здійснюється щорічно в кінці року. Визначити ефективну ставку доходу.
Дохід за облігаціями за фіксованої відсоткової ставки:
Ефективна ставка доходу:
Задача 7 (4.14) Підприємство планує відраховувати в інвестиційний фонд для придбання облігацій 50 000 грн щорічно в кінці кожного року протягом трьох років. На ці кошти інвестиційний фонд нараховує 24 %. Визначити майбутню вартість вкладу підприємства за формулою (4.14).
Задача 8(4.15) Скористаємось даними попереднього прикладу, але за умови, що нарахування відсотків буде здійснюватись щорічно на початку року. Майбутня вартість вкладу підприємства становитиме:
Таким чином, майбутня вартість ренти, розрахована антиси пативним методом, перевищує вартість звичайної ренти на суму
234 236 - 188 910 - 45 336 грн.
Задача 9 (4.14) Згідно з оцінками експертів через 5 років компанії вигідно буде купити готель вартістю 20 млн грн. Щоб отримати необхідну суму, компанія вирішила інвестувати кошти в банківські цінні папери з доходом річних 24 %. Визначити, яку частину своїх доходів компанія має вкласти, щоб через 5 років отримати необхідну суму. Із формули (4.14) визначимо ануїтет:
Задача 10 (4.20)
Підприємство розраховує отримати через З роки 400 тис. гри і хоче визначити, яку суму необхідно вкладати сьогодні, якщо процентна ставка становить 20 %.
Задача 11 Визначити економічну доцільність інвестування проекту з технічного переозброєння виробництва. Початковий обсяг інвестицій становить З млн грн. Грошові надходження в перший рік складають 1 млн грн, 2-й рік — 1,5 млн грн, 3-й рік — 2 млн грн. За відсоток дисконту береться очікувана ставка банківського депозиту на рівні 30 % річних. Майбутні надходження слід привести до рівня поточного періоду методом дисконтування.
Величина чистого приведеного доходу від впровадження проекту становитиме:
2567 - 3000 = -433 тис. грн.
Таким чином, слід відмовитись від цього проекту.
Задача 12(4.21)табл. Визначити теперішню вартість ренти в 3000 грн протягом трьох років за умови, що відсотки становлять 10 % річних, й платежі здійснюються в кінці кожного року.
Задача 13 Підприємство взяло кредит у розмірі 500 тис. гри строком на 5 років під 12 % річних, які нараховуються раз нарік. Згідно з кредитною угодою виплата боргу здійснюватиметься рівними частинами в кінці кожного року. Визначити суму платежу згідно з договором.
За таких умов, погашення боргу е звичайною рентою і визначається з формули (4.21):
Задача 14(4.21) Визначити, яка акція А чи Б більш приваблива для інвестора, якщо відомо: протягом п'яти років акція А приносить дохід у 100 грн, акція Б — 110 грн. Згідно з експертною оцінкою акція А дисконтується під 10%, а акція Б — 15%.
Порівняємо сьогоднішню вартість ануїтетів за цими акціями.
Вигідніше купувати акції А.
Тема 2.1
Завдання№3 Визначте яким повинен бути обсяг реалізації продукції для того, щоби діяльність торгового підприємства «Trade company» була беззбитковою та поріг рентабельності і коефіцієнт безпеки, використовуючи наступні показники діяльності підприємства:
Знаходимо коефіцієнт валової маржі:
Квм = ВМ / Виручка = Виручка – VC – ПДВ / Виручка
Квм = 720 – 410 – 120 / 720 = 0,264
Визначаємо поріг рентабельності:
Прент = FC / Квм
Прент = 140 000 / 0,264 = 530 300 грн.
Обсяг реалізації продукції при беззбитковій діяльності = порогу рентабельності = 530 300 грн.
Завдання№5 Два підприємства А і Б мають однакові обсяги реалізації продукції, що зростають рівними темпами на протязі 2008-2010 років. ( від 100 тис.грн. до 300 тис.грн.)
Виходячи з наявних співвідношень постійних і змінних витрат на підприємствах визначте темпи приросту суми чистого прибутку та темпи приросту обсягу реалізованої продукції та розрахуйте ефект операційного левериджу для підприємств А і Б за 2009 та 2010 роки заповнивши наступну таблицю:
|
Показники |
Підприємство А |
Підприємство Б |
||||
|
2008р |
2009р |
2010р |
2008р |
2009р |
2010р |
|
|
1)Обсяг реалізованої продукції (без непрямих податків), тис.грн |
100 |
200 |
300 |
100 |
200 |
300 |
|
2) Постійні операційні витрати, тис.грн |
30 |
30 |
30 |
60 |
60 |
60 |
|
3) Частка змінних операційних витрат в обсязі реалізованої продукції, в % |
20 |
20 |
20 |
10 |
10 |
10 |
|
4) Змінні операційні витрати ((р.1 х р.3) / 100) , тис.грн |
20 |
40 |
60 |
10 |
20 |
30 |
|
5) Операційні витрати всього (р.2 + р.4) , тис.грн |
50 |
70 |
90 |
70 |
80 |
90 |
|
6)Коефіцієнт операційного левериджу (р.2 /р.5) |
0,6 |
0,43 |
0,33 |
0,86 |
0,75 |
0,67 |
|
7) Ставка податку на прибуток, % |
20 |
20 |
20 |
20 |
20 |
20 |
|
8) Сума податку на прибуток, тис.грн |
10 |
26 |
42 |
26 |
24 |
42 |
|
9) Чистий операційний прибуток, тис.грн |
40 |
104 |
168 |
24 |
96 |
168 |
|
10) Темп росту чистого операційного прибутку в % - до 2008р. - до 2009р. |
||||||
|
100% |
260% |
420% |
100% |
400% |
700% |
|
|
- |
100% |
161,5% |
- |
100% |
175% |
|
|
11) Темп росту обсягу реалізованої продукції в % - до 2008р. - до 2009р. |
||||||
|
100% |
200% |
300% |
100% |
200% |
300% |
|
|
- |
100% |
150% |
- |
100% |
150% |
Кол = FC /TC VC = Q (1 - Kвм)
Чистий операц. приб = TR – ПДВ – TC – ПнП
|
2008 |
2009 |
2010 |
2008 |
2009 |
2010 |
|
|
Приб. До оподаткування |
100-50=50 |
200-70=130 |
300-90=210 |
100-70=30 |
200-80=120 |
300-90=210 |
|
Податок на прибуток |
10 |
26 |
42 |
6 |
24 |
42 |
|
Чистий прибуток |
40 |
104 |
168 |
24 |
96 |
168 |
|
Сила дії опер. Левериджу = (приб до опод + FC) / приб до опод |
1,6 |
1,23 |
1,143 |
3 |
1,5 |
1,286 |
СДОЛ показує на ск.% зміниться прибуток при зміні виручки на 1%.
Завдання№6 Підприємство «Марс» за звітний 2010 рік отримало 450 тис.грн. чистого прибутку. На зборах акціонерів прийнято рішення 75% чистого прибутку розподілити серед акціонерів у вигляді дивідендів, решту 25% реінвестувати у виробництво, тобто коефіцієнт дивідендних виплат дорівнює 0,75.
Визначте яка сума дивідендів буде припадати на 1 просту акцію, коефіцієнт ціна/дохід, коефіцієнт дивідендної дохідності та ринкову капіталізацію підприємства.
Да = (0,75 * 450тис – 9*5 тис)/80 тис.= 3,656 грн
Кц/д=25 / 3,656 = 6,838
Кдд=3,656 / 25 = 0,146
(Рпра = дивіденд/ ставка приб = 9 /0,2 = 45 (якщо ставка приб 20%))
Якщо не враховувати ринкову капіталізацію за привілейованими акціями, то ринкова капіталізація = 25*80 = 2000
Тема 2.2
Завдання№1 У першому кварталі підприємство реалізувало продукції на 200 тис. гривень; середньоквартальні
залишки грошових коштів становили 15 тис. грн. Як передбачає маркетинговий відділ підприємства в другому кварталі обсяг реалізації продукції за рахунок ефективно проведених маркетингових заходів зросте на 14 %, а час одного обороту грошових коштів буде зменшено на один день.
Перед вами стоїть завдання розрахунку наступних показників:
1) коефіцієнт оборотності грошових коштів і час одного обороту в днях у першому кварталі;
2) коефіцієнт оборотності грошових коштів і їхню абсолютну величину в другому кварталі;
3) вивільнення грошових коштів у результаті зменшення тривалості одного обороту оборотних
коштів.
Коб.=200000/15000=13,33
ТО=(15000/200000)*90=6,75 днів
Абсолютна величина ГК=(200000*1,14)*(6,75-1) / 90=14567 грн.
Коб.=228000/14567=15,65
Абсолютне=15000-14567=433грн Відносне=(228000*6,75/90)-(228000*5,75/90)=2833грн
Завдання№2 Виходячи з наведених нижче даних, визначте одноденний обсяг реалізації продукції, час обороту
оборотних коштів, коефіцієнт оборотності, коефіцієнт завантаження, рентабельність оборотних коштів
у плановому періоді.
1.Обсяг реалізації плановий:
1500*1,03=1545грн
2.одноденний обсяг реалізації=1545/360=4,29грн.
3.тривалість обороту оборотних коштів=(500/1545)*360=116,5днів
4.коефіцієнт оборотності=1545/500=3,09
5. коеф.завантаження=500/1545=0,324
6.рентабельність ОК = 1100/500=2,2
Завдання№3 Визначте тривалість операційного, виробничого і фінансового циклів підприємства, виходячи з
наступних даних:
Завдання№4 Річна потреба в запасах сировини і матеріалів, що визначає середні обсяги поставки складає 1000 грн. Середня вартість розміщення одного замовлення складає 12 грн., а середня вартість зберігання одиниці товару – 6 грн. Визначте оптимальний розмір партії поставки сировини і матеріалів та оптимальний середній розмір виробничого запасу згідно моделі Уілсона.
ОРП = ((2*ПЗ*Врс1)/Взб1)1/2
ОРЗ = ОРП/2
ОРП = ((2*1000*12)/6)1/2=63,25
ОРЗ = 63,25/2=31,625
Завдання№5Визначте розмір інвестицій у дебіторську заборгованість, згідно наступних даних:
Ідз=(ОРк * Кс/ц *(Пк+Пп)) / 360
Ідз=(3200*0,75*(40+20))/360=400
Завдання№6 Перед фінансовими менеджерами підприємства стоїть завдання визначення стану необоротних активів підприємства за останні чотири роки, для цього доцільно заповнити наступну таблицю та простеживши динаміку по роках визначити чи відбулось за вказаний період покращення технічного стану основних засобів на підприємстві.
Сума зносу = ПВ ОЗ* К зносу
ПВ ОЗ = Сума зносу / К зносу
К зносу = Сума зносу / ПВ ОЗ
К придатн = 1- К зносу
|
Показники |
Значення за роками |
|||
|
2007 |
2008 |
2009 |
2010 |
|
|
Сума зносу |
610,27 |
1265,5 |
1358,9 |
1756,2 |
|
Первісна вартість ОЗ |
3589,8 |
4687,0 |
4568,3 |
6086,9 |
|
Коеф зносу ОЗ |
0,17 |
0,27 |
0,29 |
0,29 |
|
Коеф придатності |
0,83 |
0,73 |
0,71 |
0,71 |
Завдання№ 7 Фінансовим менеджерам підприємства потрібно провести аналіз руху основних засобів за 4 роки на основі коефіцієнтів оновлення і вибуття, для оформлення результатів необхідно заповнити таблицю, дати характеристику інвестиційній політиці підприємства (тобто чи відбулось зміцнення виробничих потужностей на підприємстві протягом періоду).
Розв’язок
|
Показник |
Значення коефіцієнта оновлення |
Значення коефіцієнта вибуття |
||||||
|
За 2006 |
За 2007 |
За 2008 |
За 2009 |
За 2006 |
За 2007 |
За 2008 |
За 2009 |
|
|
Значення коефіцієнта оновлення вибуття) |
0,18 |
0,17 |
0,05 |
0,52 |
0,03 |
0,045 |
0,023 |
0,047 |
|
Вартість основних засобів , що надійшли (вибули) за рік |
254 |
235 |
225 |
547,5 |
30 |
84 |
56,3 |
123,4 |
|
Первісна вартість основних засобів, наявних на початок року |
- |
- |
- |
- |
1000 |
1861 |
2447,8 |
2625,5 |
|
Первісна вартість основних засобів, наявних на кінець року |
1411,1 |
1386,5 |
4500 |
1052,9 |
- |
- |
- |
- |
Коефіцієнт вибуття, Кв=НАвб / НАп
Коефіцієнт оновлення, Ко= (НАвв - НАвб) / НАк
НАвб – вартість вибулих необоротних активів;
НАвв – вартість введених необоротних активів;
НАп – вартість необоротних активів на початок періоду.
НАк – вартість необоротних активів на кінець періоду
1)Ко за 2006 рік : 254/1411,1=0,18 2)За 2007 0,17= Х/1386,5; Х=235 і так по кожному….
Висновок: аналізуючи дані таблиці можна дійти висновку, що ситуація для підприємства є досить позитивною, оскільки вартість введених у дію основних засобів перевищує вартість вибулих основних засобів.
Завдання№8 Визначте необхідний обсяг операційних необоротних активів підприємства на наступний період,
виходячи з наступних даних
Пна= (НАк–НАну) х(1+ΔКВч)х(1+ΔКВп)х(1+ΔОРп)
НАк – вартість необоротних активів на кінець періоду;
НАну – вартість необоротних активів, що не беруть участь у виробничому процесі;
∆КВч – плановий приріст коефіцієнта використання необоротних активів в часі;
∆КВп– плановий приріст коефіцієнта використання необоротних активів за
потужністю;
∆ОРп - плановий темп приросту обсягу реалізованої продукції
Пна= (150-10)*(1+0,1)*(1+0,05)*(1+0,2)=140*1,1*1,05*1,2=194,05
Завдання№9
Визначте необхідний обсяг оновлення операційних необоротних активів підприємства в процесі простого і розширеного відновлення згідно наступних даних:
Просте відновлення необоротних активів (ВНАп.)=ВВф+ВВм
Розширене відновленнянеоборотних активів (ВНАр)= Пна - НАк+ВВф + ВВм
ВВф– відновна вартість активів, що вибувають при фізичному зносі;
ВВм- відновна вартість активів, що вибувають при моральному зносі.
Пна- планова потреба в операційних необоротних активах;
НАк– фактична наявність необоротних активів на кінець періоду.
Просте відновлення необоротних активів=30 тис.грн+10 тис.грн= 40тис.грн
Розширене відновленнянеоборотних активів=250 тис.грн+240 тис.грн+30 тис.грн+10 тис.грн=530 тис.грн
Завдання№10 Перед вами стоїть завдання вибору найбільш прийнятного методу нарахування амортизації, дляпідприємства, яке виробляє високотехнологічну продукцію. Є наступна інформація для розрахунків:
Чим менше термін експлуатації основних фондів (капіталу), тим більше норма амортизаційних відрахувань
1.Прямолінійний метод, річна сумаамортизаційних відрахуваньАВ
АВ=ВА / Т=ВА х На
На=1 / Т
ВА=ПВ-ЛВ
АВ=(101480-5000)/7=(101480-5000)*(1/7)
АВ=13782,86
2.Метод зменшення залишкової вартості, річна сума амортизаційних відрахуваньАВ
АВ=ПВ х На
На=1 - (ЛВ / ПВ)1/т
АВ=101480*(1-(5000/101480)1/7)=35470,333
3.Метод прискореного зменшеннязалишкової вартості, річна сумаамортизаційних відрахуваньАВ
(використовується до груп 4,5 машини та обладнання татранспортні засоби)
АВ = ВА х 2 На
На = 1 / Т
АВ=(101480-5000)*2(1/7)= 27565,71
ВА – вартість, що амортизується ПВ – первісна вартість; ЛВ – ліквідаційна вартість;
Т – строк корисноговикористання; На – річна норма амортизації
Тема 2.3
Завдання№1 Визначте вартість функціонуючого власного капіталу в звітному 2010 році та спрогнозуйте вартість
власного капіталу на 2011 рік, використовуючи наступні дані:
Вартість ВК середня за 2010 рік =(450+480)/2=465
Вартість функц. ВК за 2010 рік= 120/465*100%=26%
Вартість функц. ВК за 2011 рік= 26%*125%=32,5%
Завдання№2 Підприємство «Зірка» планує збільшити власний капітал на суму 1 млн грн шляхом емісії
привілейованих акцій з сумарними дивідендами в розмірі 150 тис.грн. При цьому витрати по організації емісії становили 40 тис.грн.
Визначте якою буде вартість джерела фінансових ресурсів привілейовані акції для підприємства.
ВВКпра= (Дпра х100)/КЗпр х(1-ЧВе)
ВВКпра=(150*100)/ 1000*(1-40/1000)=15000/960=15,625%
Завдання№3 Підприємство «Фортуна» планує збільшити власний капітал на суму 500 тис. грн. через емісію 25 тис. простих акцій. У звітному періоді дивіденд на одну акцію складав 4 грн., при цьому передбачається, що в наступному році дивідендні виплати по простим акціям зростуть на 5%, витрати на проведення емісії простих акцій становили 10 тис. грн.
Визначте якою буде вартість джерела фінансових ресурсів прості акції для підприємства
ВВКпа= (КахДпахТрх100)/КЗп х(1-ЧВе)
Дпра – дивіденди передбачені по привілейованим акціям;
Дпа – дивіденди по простим акціям у звітному періоді;
КЗпр – сума власного капіталу залученого за рахунок емісії привілейованих акцій;
КЗп - сума власного капіталу залученого за рахунок емісії простих акцій;
Ка – кількість додатково емітованих простих акцій;
Тр - плановий темп росту дивідендів по простим акціям;
ЧВе – частка емісійних витрат по відношенню до суми емісії (виражена десятковим дробом).
(25000*4*1,05*100) / 500000 (1-0,02) = 21,43
Завдання№4 Підприємство «Едельвейс» планує взяти банківський кредит на суму 250 тис.грн. під 18% річних терміном на 1 рік. Ставка податку на прибуток для даного підприємства 23%, витрати по залученнюкредиту складають 2000 грн. Визначте вартість банківського кредиту для підприємства.
ВПКбк=Пбк х (1-Спп) / (1- ЧВзк)
Пбк – проценти за банківський кредит, %;
Спп – ставка податку на прибуток (виражена десятковим дробом);
ЧВзк – частка витрат по залученню кредиту в сумі кредиту (виражена десятковим дробом).
18*(1-0,23) / (1-0,008) = 13,97
Завдання№5 Підприємство «Енергетик» планує купівлю нового автомобіля вартістю 160 тис.грн. на наступних умовах:
Визначте вартість фінансового лізингу для підприємства.
ВПКфл=(ЛС-НА)х(1- Спп) / (1-ЧВфл)
ЛС – річна лізингова ставка в %;
НА – річна норма амортизації активу, залученого на умовах фінансового лізингу;
Спп – ставка податку на прибуток (виражена десятковим дробом);
ЧВфл – частка витрат по залученню активу на умовах фінансового лізингу до вартості цього активу (виражена десятковим дробом).
(18%-8%) * (1-0,23) / (1 – 0,05) = 8,11
Завдання№6 Підприємство «Люкс» планує здійснити емісію облігацій на суму 100 тис.грн. При цьому емісійні
витрати складають 3 тис.грн. Перед фінансовими менеджерами поставлено завдання вибору між
дисконтними і купонними облігаціями, які може емітувати підприємство. Для вирішення поставленого
завдання є наступна інформація:
Вартість позикового капіталу при емісії купонних облігацій:
ВПКоек = Пк × (1 – Спп) / (1 - ЧВое)
ВПКоек = 0,16 × (1 – 0,19) / (1 – 0,03) = 16% ×0,81 / 0,97 = 0,1336 або 13,36%
Вартість позикового капіталу при емісії облігаційз дисконтом:
ВПКоед = (Дср × (1 – Спп)) / (Но – Дср) × (1 - ЧВое)
ВПКоед = (50 × (1 – 0,19)) / (220 – 50) × (1 – 0,03) = 50 × 0,81 / 170 ×0,97 = 0,2456 або 24,56%.
Отже, доцільнішим буде емісія купонних облігацій, адже їх вартість буде нижчою від дисконтних.
Завдання№7 Підприємтво «Антаріс» є оптовим покупцем підприємства «Букрек», яке пропонує надання
комерційного кредиту на суму 350 тис.грн. Ви фінансові менеджери підприємства «Антаріс» і вам
потрібно вибрати у якій формі відстрочки платежу, чи оформленні векселя вигідніше для вашого
підприємства отримати даний кредит.
Для прийняття рішень ви маєте наступну інформацію:
Вартість комерційного кредиту, що надається відстрочкою платежу:
ВПКкквп = ((ЦЗ × 360) × (1 – Спп)) / ПВ
ВПКкквп = ((2,86% × 360) × (1 – 0,23)) / 90 = 1029,6 × 0,77 / 90 = 8, 81%
Вартість комерційного кредиту, що оформляється векселем:
ВПКккв = (Пвк × (1 – Спп)) / (1 – ЦЗ)
ВПКккв = (20% × (1 – 0,23)) / (1 – 0,0286) = 15,4 / 0,9714 = 15,85%
Доцільнішим буде оформити відстрочку, оскільки % за неї буде нижчим від векселяу більше майже у 2 рази.
Тема 2.4
Завдання№1 На фондовому ринку пропонується до продажу облігація одного з підприємств за ціною 90 грн. за шт., яка була випущена терміном на 3 роки, до погашення залишилось 2 роки. Її номінал при випуску складав 100грн. Відсоткові платежі по облігації здійснюються один раз на рік за ставкою 30% до номіналу. Очікувана норма інвестиційного доходу складає 35% річних. Необхідно визначити реальну ринкову вартість облігації і її відповідність ціні продажу. Переоцінена чи недооцінена дана облігація і чи є доцільною її купівля?
Визначаємо реальну ринкову вартість за формулою:
ВОб = ∑nt=1 (Пt / (1+НД)n) + Но / (1+НД)t
ВОб = (30 / (1+ 0,35) + 30 / (1 + 0,35)2) + 100 / (1+ 0,35)2 = 22,22 + 16,46 + 54,86 = 93,54 грн.
Отже,купівля даної облігації є доцільною, адже окрім очікуваної норми інвестиційного прибутку, вона принесе ще додатковий дохід у розмірі приблизно 3,54 грн.
Реальна вартість облігації з виплатою всієї суми відсотків при її погашенні визначаємо наступним чином:
ВОбП = (Но + Пк) / (1 + НП)n
ВОбП = (100 + 30) / (1 + 35)2 = 71,33 грн.
Завдання №2 Облігація підприємства номіналом в 100 ум. од. реалізується на ринку за ціною 67,5 ум. од. Погашення облігації і разову виплату суми відсотка по ній за ставкою 20% передбачено через 3 роки. Очікувана норма інвестиційного доходу складає 35%. Необхідно визначити реальну ринкову вартість облігації і її відповідність ціні продажу. Переоцінена чи недооцінена дана облігація і чи є доцільною її купівля.
Завдання №3 Необхідно визначити поточну ринкову вартість облігації внутрішньої місцевої позики і зіставити її з ціною продажу, використовуючи наступні початкові дані: облігація номіналом в 100 ум одиниць реалізується за ціною 67,5 ум. од. Погашення облігації передбачено через 3 роки. Норма валового інвестиційного прибутку очікується в розмірі 16%. Переоцінена чи недооцінена дана облігація і чи є доцільною її купівля?
Завдання №4 Необхідно визначити коефіцієнт поточної дохідності облігації з періодичною виплатою відсотків (купонної облігації) при наступних даних: номінал облігації складає100грн., а її поточна вартість 67,5грн., купонна ставка складає 20%.
К = (100*0,2)/67,5 =0,296 = 29,6 %
Завдання №5 Визначте реальну вартість привілейованої акції при наступних даних: передбачені дивіденди по акції 20грн. в рік; очікувана норма інвестиційного доходу складає 10%.
Модель оцінки вартості привілейованої акції ВАпр
ВАпр=Дпр / НД
Дпр – сума дивідендних виплат по привілейованій акції;
НД – очікувана норма
ВА=20/0,1=200 грн
Завдання №6 Придбана акція видається інвестору перспективною і він планує її використовувати на протязі тривалого періоду. На найближчі 5 років складений прогноз дивідендів, згідно якого на перший рік сума дивідендів складатиме 100грн., а в наступні роки буде зростати на 20 грн щороку. Норма поточної дохідності акцій даного типу складає 15% в рік Необхідно визначити поточну ринкову вартість акції.
Модель оцінки вартості простої акції, що використовується на протязі нескінченного періоду
ВАпн= Да / (1+НД)n
Дивіденд 1рік =100грн
Дивіденд 2рік =120
3рік=140
4рік=160
5рік=180грн.
ВА=100/1.15+120/1.15^2+140/1.15^3+160/1.15^4+180/1.15^5=450,7
Завдання №7 По простій акції виплачується щорічний постійний дивіденд в сумі 20 грн. Очікувана норма поточної дохідності по акціях даного типу складає 25% річних. Визначте реальну ринкову вартість простої акції.
Модель оцінки вартості простих акцій зі стабільним рівнем дивідендів ВАпс
ВАпс=Да /НД
ВАпс=20/0.25=80грн
Завдання №8 Останній дивіденд, що виплачений по акції, становив 150 грн. Компанія постійно збільшує суму щорічно виплачуваних дивідендів на 10%. Очікувана норма поточної дохідності акцій даного типу складає 20% на рік. Тоді реальна ринкова вартість акції буде складати:
ВА3 =ВАпзр=(До х (1+Тд)) / (НД – Тд)= 150 • (1+0,1) / 0,2 - 0,1 = 1650 грн.
Завдання №9 Згідно з прийнятою дивідендною політикою компанія обмежила виплату дивідендів в наступні 3 роки сумою 80 грн. щороку. В наступні 5 років вона зобов’язалась виплачувати постійні дивіденди в розмірі 100 грн. кожного року. Очікувана норма поточної дохідності акції даного типу складає 25% в рік. Визначте поточну ринкову вартість акції.
ВАпр = ВАпв= (Да/(1+НД)n) + (Вк/(1+НД)t)= 80/((1+0,25) ^3) + 100 / ((1+0,25)^5) = 40,96 + 32,78 = 73,74.
Завдання№10 Виробничий проект потребує одноразових інвестицій в розмірі 2500 тис. грн. і дасть змогу отримати протягом п'яти років щорічний чистий прибуток 700 тис. грн. Ставка дисконтування по проекту – 10%. Визначити доцільність такого проекту та можливість його фінансування за рахунок банківського кредиту під 11% річних, на основі наступних показників: чистий приведений дохід, індекс дохідності, індекс рентабельності, період окупності (дисконтований та не дисконтований), внутрішня норма дохідності (длярозрахунку взяти дві ставки дисконтування 10% та 20%).
ЧПД= ЧГПt / (1+i)t – ІВо
ЧПД = 700/ (1+0,1) + 700 / (1+0,1)^2 + 700 / (1+0,1)^3 + 700/ (1+0,1)^4 + 700 / (1+0,1)^ 5 – 2500 = 636, 36 + 578,51 +525,92 + 478,11 + 434, 64 – 2500 = 2653, 54 – 2500 = 153,54 (тис. грн)
ІД= ЧГПt / (1+i)t / ІВо
ІД= 2653, 54 / 2500 = 1,06%
ІР=(ЧПс / ІВ) х 100
ІР= 700 /2500 *100 = 28%
а) недисконтований
ПО (недиск) =ІВо / ЧГПс
ПО (недиск) = 2500 / 700 = 3,57 року = 3 роки і 7 місяців
б) дисконтований
ПО (диск) = ІВо / ЧГПt / (1+i)n x t
По = 2500 / (2653,54 :5) = 2500 / 530,708 = 4,7 року = 4 роки і 8 місяців
ВНД= r1+(ЧПД1х( r2- r1)/( ЧПД1 - ЧПД2)
ЧПД 2 = 700/ (1+0,2) + 700 / (1+0,2)^2 + 700 / (1+0,2)^3 + 700/ (1+0,2)^4 + 700 / (1+0,2)^ 5 – 2500 = 583,33 + 486,11 + 405,09 + 338,16 + 281, 12 – 2500 = - 406,19
ВНД=( 0,1 +153,54 (0,2-0,1)) / (153,54 –(- 406,19)) = 15,454 / 502,73 = 0,027
91