Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Художньо-стильові напрями і течії в літературі
Перед тим як розбиратись із конкретними літературними напрямами, методами, стилями, спочатку слід довідатися, як тлумачаться в теорії літератури ці поняття.
Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснованим на ньому.
Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).
Основні літературні напрями:
- бароко (XVII — XVIII ст.);
- класицизм (XVIII — початок XIX ст.);
- сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);
- романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.);
- реалізм (друга половина XIX ст.);
- модернізм (кінець XIX — XX ст.);
- імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо;
- постмодернізм (з 1980-х pp.).
Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами.
Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають:
- стиль доби; стиль напряму й течії;
- стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента.
Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу. Бароко
Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.
Визначальні риси бароко:
- посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;
- мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;
- тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;
- прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;
- трагічна напруженість і трагічне світосприймання;
- настрої песимізму, скепсису, розчарування.
Українське бароко виникло у першій чверті XVII ст. і розвивалося протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди та інших. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня, але й світська поезія також мала різноманітні жанрові форми: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Серед найоригінальніших творів українського бароко виділяють «віршові іграшки»: акростих (коли початкові літери кожного рядка утворювали ім'я автора) і мізостих (коли потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов'янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі серця, хреста, яйця тощо), «раки літеральні» І. Величковського — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо тощо. Класицизм
Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674).
Визначальні риси класицизму:
- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);
- наслідування зразків античного мистецтва;
- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);
- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);
- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;
- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.
Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін.
Реалізм
Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857).
Визначальні риси реалізму:
- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
- вільна побудова творів;
- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).
Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.
Модернізм
Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.
Визначальні риси модернізму:
- новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );
- у творах затверджується перевага форми над змістом;
- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;
- індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;
- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;
- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;
- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;
- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);
- естетизм.
Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.
Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс.
Декаданс
Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми.
Уперше декадентами стали називати у Франції символістів, які відійшли від існуючої літературної традиції. Пов'язано це було з тим, що в 80-х pp. XIX ст. французька молодь, незадоволена опортунізмом (пристосовництвом), що запанував у Франції, демонстративно відійшла від політики і повністю віддалась науці, філософії, естетиці.
Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилось у символізмі, який став найпотужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модернізму.
В українській літературі модернізмі набував специфічних рис. Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін). Постмодернізм
Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).
Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Визначальні риси постмодернізму:
- культ незалежної особистості;
- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
- іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших. 1. Поняття історії літератури
Літературознавство – наука, яка всебічно вивчає словесну художню творчість, її сутність, специфіку, природу, суспільне значення, естетичну функцію, розвиток у часі.
Структура літературознавства (основні галузі):
- теорія літератури;
- історія літератури;
- літературна критика.
Вони взаємопов’язані, але мають свою специфіку.
Історія літератури вивчає літературні факти, функціонування літературних явищ у просторі та часі. Вона тісно пов’язана з теорією літератури (аналіз).
Історія літератури досліджує процеси становлення і розвитку художньої літератури в різні епохи у різних народів, а також творчу еволюцію окремих письменників, визначає місце і значення кожного письменника та його творчості в літературному процесі.
2. Літературний процес
Літературний процес – 1) літературне життя та розвиток літератури певної країни або епохи у всій сукупності явищ та фактів; 2) багатовіковий розвиток літератури у глобальному, всесвітньому масштабі.
Література, як і кожне соціальне явище, має свою історію. Триває і збагачується вона і понині. Розвиток літератури не є прогресом. Твори минулих епох можуть давати естетичну насолоду, виступати як норма, зразок.
Взаємозв’язок елементів суспільно-історичного життя й естетичного досвіду суспільства дає можливість поділяти історію мистецтва (також і літератури) у відповідності з історичними епохами, які пройшло людство.
3. Етапи розвитку літератури
|
|
Літературна епоха |
Метод, напрям |
|
1 |
Література Стародавнього світу |
(Міфологічний реалізм Античності) |
|
2 |
Література Середньовіччя |
(Середньовічний символізм) |
|
3 |
Література Відродження |
Реалізм Відродження (або Ренесансний реалізм) |
|
4 |
Література Нового часу |
Бароко |
|
|
|
Класицизм |
|
|
|
Просвітницький класицизм. Реалізм Просвітництва (або Просвітницький реалізм). Сентименталізм |
|
|
|
Романтизм |
|
|
|
Реалізм ХІХ ст. (або Критичний реалізм). Натуралізм |
|
5 |
Література Новітнього часу |
Модернізм (течії: імпресіонізм, неоромантизм, символізм, акмеїзм, імажизм, імажинізм) |
|
|
|
Авангардизм (течії: футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм) |
|
|
|
Масова культура |
|
|
|
Соцреалізм |
|
(6) |
Доба постмодернізму |
|
* Закономірність: названі напрями спочатку змінюють один одного за часом, а починаючи з другої половини ХІХ ст. складається особлива ситуація, коли одночасно існує значна кількість напрямів і течій як споріднених між собою, так і принципово протилежних.
** Приклади з програми 5-8 класу:
Література Стародавнього світу: Гомер, Езоп, Тіртей, Архілох, Сапфо, Анакреонт, Есхіл, Софокл, Вергілій, Горацій, Овідій
Література Середньовіччя: Лі Бо, Ду Фу, Омар Хайям, Джауфре Рюдель, Бертран де Борн, Франсуа Війон, Данте Аліг’єрі
Література Відродження: Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо, Мігель Сервантес, Вільям Шекспір
Класицизм: Жан де Лафонтен
Доба Просвітництва: Роберт Бернс, Даніель Дефо, Джонатан Свіфт, Йоганн Вольфганг Гете, Фрідріх Шиллер
Романтизм: Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Шандор Петефі, Адам Міцкевич, Вальтер Скотт, Микола Гоголь
Реалізм ХІХ ст.: Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Микола Гоголь, Чарльз Діккенс, Антон Чехов
Неоромантизм: Редьярд Кіплінг, Роберт Льюїс Стівенсон, Джек Лондон, Олександр Грін
Символізм: Райнер Марія Рільке
4. Основні поняття історичної типології літератури
4.1. Літературна епоха
Літературна епоха – визначення конкретно-історичного етапу розвитку літератури, що збігається з культурно-історичною епохою, в основі якої лежить певний спосіб виробництва. (Також існує поняття «художня епоха»).
4.2. Два типи художнього пізнання світу. Літературний метод
«Реалістичний» (рос. «воспроизводящий») тип художнього пізнання світу наслідує дійсність, а «романтичний» (рос. «пересоздающий») викривляє її. Ці типи позаісторичні, але всередині них і розвиваються історичні тенденції, які називають методами.
* Історичне чергування типів художнього пізнання світу:
- «Реалістичний»: міфологічний реалізм Античності;
- «Романтичний»: середньовічний символізм;
- «Реалістичний»: реалізм Відродження;
- «Романтичний»: бароко, класицизм;
- «Реалістичний»: реалізм Просвітництва;
- «Романтичний»: романтизм;
- «Реалістичний»: реалізм ХІХ ст.
Літературний метод – історично обумовлений спосіб написання творів, побудований на певній системі принципів і прийомів відбору, узагальнення та оцінки життєвого матеріалу. Метод – певна форма творчого ставлення до дійсності, найважливіші принципи відображення її. (Також існує поняття «художній метод»).
Кожний метод народжується певною епохою, її ідейними, політичними, естетичними потребами. Літературний метод – стійке, органічно-цілісне коло основних принципів художнього пізнання світу, що виражається у відборі й оцінці фактів і явищ, які відображаються. Метод – тип історичного підходу до зображення дійсності.
** Іноді поняття «тип художнього пізнання» ототожнюється з поняттям «метод», а поняття «метод» – з поняттям «напрям».
4.3. Літературний напрям, літературна течія, школа
Літературний напрям – визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, пов’язаного з певним напрямом суспільного духовного руху, основу якого становить певна концепція світу і людини (визначення, близьке до визначення «методу»).
Літературний напрям – єдність ідейно-творчих настанов групи митців або всіх митців певного історичного періоду (бароко, класицизм, романтизм тощо). Для митців одного напряму часто характерні схожі підходи до явищ життя та оцінки їх, добору матеріалу для зображення, до розробки тем, жанрів, образів, побудови сюжету тощо.
Літературна течія – «мікронапрям», який не має всезагального характеру (акмеїзм, футуризм, концептуалізм тощо).
* Іноді поняття «напрям» і «течія» ототожнюються.
Школа – гурт митців зі своєю програмою (російська «натуральна школа», англійська «озерна школа»).
4.4. Поняття стилю в літературі
Термін багатозначний. Вживається для визначення характерних особливостей літератури певної епохи, певного напряму, а також для означення своєрідності манери кожного митця.
Літературний стиль 1 – стійка система художньо-образних засобів і прийомів творчості, характерна для певного історичного періоду, метода, напряму, течії (бароко, класицизм).
Літературний стиль 2 – індивідуально-творчий метод, тобто сукупність ідейно-художніх особливостей творчості певного митця (індивідуальний художній стиль). Це – ідейна спрямованість, тематика, характерні образи, найбільш розроблювані жанри, улюблені способи викладу, мовний стиль – творче обличчя митця.
Тобто стиль – діалектично складна єдність загального та індивідуального; він може характеризувати не тільки особистість, але і метод, жанр, напрям. Стиль – це спосіб художнього засвоєння світу, спосіб впевнювати і зацікавлювати сприймаючого.
Стиль конкретного твору – вираження авторської особистості та характерних особливостей чи рис епохи, методу, напряму, течії.