Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Поняття світового господарства та етапи його розвитку
Для вивчення світового господарства спочатку потрібно з'ясувати його суть. У літературі вживаються терміни "світове господарство" і "світова економіка". В нашому посібнику ми будемо використовувати їх як синоніми. Світове господарство - це сукупність усіх національних економік світу та економічних взаємозв'язків між ними або сукупність економічних відносин, що функціонують на національному та міжнародному рівнях. У сучасному світі існують понад 200 суверенних держав. Саме сукупність економік цих держав у їх взаємозв'язку і взаємозалежності і утворює те, що називається світовою економікою.
Її формування відбувалося протягом тривалого періоду часу. Витоки світової економіки пов'язані з міжнародною торгівлею. Ще в стародавні часи жителі різних країн здійснювали обмін товарами та послугами. Особливо інтенсивно ці процеси відбувалися в районі Середземномор'я та Чорного моря, включаючи регіон сусідніх країн Західної Азії. Саме на цих територіях зародилося майбутнє світове господарство. Історичними передумовами його формування були великі географічні відкриття XV-XVII століть, утворення колоніальної системи імперіалізму та бурхливий розвиток засобів зв'язку в останній третині XIX ст.
Центром формування світового господарства стала Європа, де з XV ст. почався інтенсивний розвиток країн з товарним виробництвом і обміном. Саме з Європи були здійснені експедиції Колумба. Васко да Гама, Магеллана, що розширили межі торгових зв'язків європейців з країнами Азії, Африки та Америки. Цим було покладено початок формування світового ринку товарів.
Другою передумовою формування світового господарства було утворення колоніальної системи імперіалізму. Індустріально розвинуті країни Європи почали захоплювати території інших країн і встановлювати над ними політико-адміністративне панування. Почалась колонізація відсталих народів, яка завершилась створенням колоніальних імперій, що поділили весь світ територіально. На початку XX ст. західні держави захопили понад 25 млн кв. км території з чисельністю населення близько 570 млн осіб. Завдяки цьому економічні зв'язки метрополії з колоніальними територіями стали постійними і багатоманітними. Вони не обмежувались лише торгівлею товарами, а здійснювались у формі вивозу капіталу, міграції робочої сили, обміну науково-технічними досягненнями. Цим було зроблено вирішальний крок у формуванні світового господарства.
Важливою передумовою був і розвиток засобів зв'язку в останній третині XIX ст. Цей період характеризувався бурхливим розвитком науки і техніки, що привів до створення високоефективних транспортних засобів, телеграфу, телефону, поштових послуг, що стало важливою умовою розширення міжнародних економічних зв'язків.
Зазначені передумови сприяли переростанню світового ринку у світове господарство на межі XIX і XX ст. Матеріальною основою цього процесу був розвиток великого машинного виробництва, що зумовив неухильне зростання концентрації виробництва та капіталу, що і привело до інтернаціоналізацій господарських зв'язків між країнами світу.
За своєю суттю світове господарство є діалектичною єдністю, цілісністю взаємопов'язаних через міжнародні економічні взаємовідносини національних економік країн світу. Між державами складаються і розвиваються економічні зв'язки як на рівні окремих країн, так і їх об'єднань. Вони набувають різноманітних форм: від торгового обміну до спеціалізації та кооперування виробництва на основі прямих зв'язків підприємств та їх об'єднань, утворення спільних підприємств.
Структура світового господарства включає такі складові (див. схему 18.1).
Світове господарство включає національні економіки понад 200 держав світу, що розмежовані майже 260 сухопутними кордонами. Нації і народності, що проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, а в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей. Національні економіки, що утворюють світове гос-
Схема 18.1. Структура світового господарства за елементами
Схема 18.2. Структура світової економіки за рівнем економічного розвитку країни
подарство, перебувають на різних щаблях цивілізації. За рівнем економічного розвитку світова економіка включає три великі групи країн (див. схему 18.2):
Критерієм їх поділу є тип економічної системи та рівень соціально-економічного розвитку. Першу групу складають країни з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку. Це країни, в яких ВВП на душу населення становить не менше 12 тис. доларів США за паритетом купівельної спроможності. їх налічується близько 30. Вони займають провідне місце у світовій економіці. Ці держави виробляють понад половину світового ВВП, на них припадає переважна частина світового товарообороту і міжнародного руху капіталів. Серед них виділяють "велику сімку", до складу якої входять США, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія і Канада. Більшість країн цієї групи входять до різних інтеграційних об'єднань, найбільшими серед них яких є Європейський Союз (ЄС) і Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА).
Ця група країн вирізняється високим рівнем розвитку продуктивних сил, інформаційних технологій, інтенсивними типом відтворення економіки, сформованими відносинами підприємництва, високими стандартами життя. В них провідною залишається приватна власність, за рахунок науково-технічного прогресу забезпечується високий рівень продуктивності праці, а отже, і економічного розвитку. Зростає середній клас і його роль у суспільстві, підвищується якість людського капіталу. Для цієї групи країн характерна розвинута ринкова економіка, домінуюче становище в міжнародній економіці, поступовий перехід до постіндустріального суспільства.
До другої групи входять країни, що розвиваються. Це найчисленніша група, що охоплює 141 країну. Але їх частка у світовій економіці незначна і має тенденцію до зниження. Наприкінці XX ст. із 23 трильйонів ВВП на країни, що розвиваються, припадало 5 трильйонів, тоді як частка населення цих країн становить 4/5 населення світу. Якщо в 1960 р. ВВП на душу населення розвинутих країн перевищував такий показник країн, що розвиваються, у 16-18 разів, то наприкінці 1980-х - у 24 рази.
Країни, що розвиваються, неоднорідні за рівнем економічного розвитку. Серед них є група країн з сучасною структурою економіки і відносно високим рівнем ВВП на душу населення. Сюди належать так звані нові індустріальні держави, деякі країни Перської затоки і Латинської Америки, а також країни-експортери нафти. В той же час значна частина країн цієї групи належить до найбідніших країн світу. Тому серед країн, що розвиваються, виділяють групу тих, які умовно називаються "четвертим світом". Це країни, що через об'єктивні причини нездатні до сприйняття сучасного господарського прогресу.
Водночас для країн цієї групи характерні певні спільні риси. У них багатоукладна економіка з широким спектром форм господарювання і відповідною системою соціальних відносин. Для економіки цих країн характерною є залежність від країн-лідерів, що проявляється у відносинах підкорення економічними методами. В соціальній структурі цих країн важливе місце займають доринкові структури: класові, етнічні, релігійні, кастові та інші.
Третю групу утворюють країни перехідної економіки. Це держави, які в 1980-1990-х роках і на початку XXI ст. здійснюють перехід від командно-адміністративної економіки до ринкової. їх ще називають постсоціалістичними. До цієї групи входять 15 країн - колишніх союзних республік СРСР, 12 держав Центральної і Східної Європи та Китай, В'єтнам і Монголія. їх частка у світовому ВВП становить 17-18%. Склад цієї групи неоднорідний як за рівнем економічного розвитку, так і за темпами реформування економіки.
Другою складовою світового господарства є міжнародні економічні відносини. Це система зв'язків з виробництва, розподілу, обміну та споживання, що вийшли за межі національних економік. Міжнародні економічні відносини походять від національних економічних відносин і отримують від них головний імпульс свого розвитку. Однак вони також виступають активним фактором розвитку національних економік, що проявляється через спільні підприємства, міжнародні господарські організації, процеси міждержавної спеціалізації та кооперування виробництва.
Міжнародні економічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях. Залежно від ступеня, масштабів та регулярності взаємодії суб'єктів господарювання вони проявляються через економічні контакти, економічну взаємодію, економічне співробітництво і економічну інтеграцію.
Найпростішою формою міжнародних економічних відносин є міжнародні економічні зв'язки, що зазвичай мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Це міжнародні економічні контакти. Міжнародна економічна взаємодія охоплює сталі економічні зв'язки між суб'єктами світового господарства, що базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на тривалий період. Міцні і тривалі зв'язки кооперативного типу, що ґрунтуються на спільних, заздалегідь вироблених і узгоджених намірах і закріплені у довгострокових економічних договорах і угодах, утворюють міжнародне економічне співробітництво. Вищим рівнем розвитку міжнародних економічних відносин, що характеризуються взаємним зближенням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики як взаємних економічних відносинах, так і відносинах з третіми країнами, є міжнародна економічна інтеграція.
Міжнародні економічні відносини класифікують і за критерієм сфери діяльності, причому виділяють чотири рівні. Мікрорівень утворюють економічні зв'язки фізичних осіб, підприємств і фірм різних країн. Мезорівень охоплює економічні зв'язки між галузями та міжгалузевими компаніями окремих країн. Макрорівень проявляється у міжнародних економічних відносинах, які складаються між країнами, визначають і забезпечують загальні умови їх розвитку. Мегарівень складають економічні зв'язки між різними регіонами світової економіки.
Важливу і щоразу більшу роль у світовій економіці відіграють транснаціональні корпорації. Це національні великі підприємства, що мають штаб-квартиру в одній країні і повністю чи частково належні їм фінанси в інших країнах. Полем їх діяльності є весь світ. При цьому їх інтереси не завжди збігаються з інтересами національних економік, включаючи і країни їх походження.
Складовою світового господарства є також міжнародні економічні організації, серед яких найвідоміші - Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова організація торгівлі, Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО), Продовольча і сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй (ФАО), Між
Схема 18.3. Етапи розвитку світового господарства
народна організація праці. Вони все активніше беруть участь у регулюванні міжнародних економічних відносин, перетворившись у суттєву самостійну частину механізму світової економіки. Головною сферою їх діяльності стає розв'язання глобальних проблем, що впливають на розвиток багатьох країн світу, які вони поодинці розв'язати не можуть.
У процесі становлення і розвитку світова економіка пройшла ряд етапів. Це питання дискусійне. В літературі виділяють і чотири, і п'ять етапів. На наш погляд, таких етапів три (див. схему 18.3).
Першим був етап становлення світового господарства. Почався він з появою перших цивілізацій, які породили зовнішню торгівлю. З переходом до індустріальної стадії виробництва процес формування торгових зв'язків між різними країнами суттєво прискорився. Прагнення бізнесменів до збагачення і велике машинне виробництво перетворили зовнішню торгівлю у невіддільну складову практично кожної національної економіки. На цій основі завершилось формування світового ринку, що фактично означало завершення процесу становлення світової економіки. На межі XIX-XX століть було започатковано розвиток світового господарства на власній основі як цілісного механізму. Розпочалося і набирало все більшої сили вивезення капіталу. Виникли міжнародні монополії, що поділили між собою світові ринки збуту товарів, джерела сировини і галузі застосування капіталу. Водночас завершився процес територіального поділу світу, сформувалась колоніальна система імперіалізму.
Зміна співвідношення сил головних країн світу, зумовлена нерівномірністю їх розвитку, була однією з передумов Першої світової війни, що стала засобом переділу вже поділеного світу. Результатом було утворення нової економічної системи в ряді країн, що отримала назву командної. Почався другий етап розвитку світового господарства, найхарактернішою рисою якого була боротьба двох протилежних економічних систем - ринкової (капіталістичної) і командної (соціалістичної). Світове господарство розкололося на дві системи, що вели безкомпромісне економічне змагання. Завершився цей етап наприкінці 1980-х років із розпадом Радянського Союзу і так званої соціалістичної системи господарства.
З початку 1990-х років світове господарство вступило у третій етап розвитку, що характеризується посиленням цілісності світового господарства, його інтегрованістю, тобто зближенням між його структурними елементами. Це проявляється у становленні і розширенні прямих зв'язків між підприємствами і об'єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, у створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо. Посилення цілісності світової економіки зумовлено рядом факторів:
1) прагненням народів світу вижити за умов надмірного нарощування ядерного потенціалу і загрози ядерної війни;
2) розгортанням НТР;
3) інтернаціоналізацією господарського життя;
4) потребою об'єднання зусиль країн для розв'язання екологічних проблем.
Світова економіка на сучасному етапі характеризується і різноманітністю. Як уже зазначалось, до її складу входять понад двісті держав, кожна з яких має свої історичні, національні, культурні та інші властивості. Різноманітність проявляється і в наявності різних типів економічних систем, від традиційних, докапіталістичних до сучасних, постіндустріальних.
Характерною рисою нинішнього стану світової економіки є взаємодія двох тенденцій її розвитку. З одного боку, різноманітністю її складових визначається посилення національних особливостей економічного розвитку різних країн, що зумовлюються розбудовою національних політичних систем. З іншого боку, в сучасних умовах чітко проявилась тенденція поглиблення інтернаціоналізації господарського життя і процесів економічної глобалізації. Це і породжує суперечності на основі цих тенденцій, що нерідко проявляються у гострих формах, таких як міжнародний тероризм, антиглобалістський рух та ін.
Наріжним каменем світового господарства є міжнародний поділ праці. Це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певних видів товарів та послуг з метою реалізації їх на світовому ринку. Такий поділ є якісною диференціацією трудової діяльності на міжнародному рівні, яка лежить в основі різних форм обміну її результатами між країнами. Вона проявляється у взаємовигідній спеціалізації виробництва окремих країн на певних видах продукції, якою вони обмінюються.
Необхідність міжнародного поділу праці та його глибина визначаються ступенем розвитку продуктивних сил суспільства. Його факторами є природні, географічні та економіко-виробничі відмінності між національними економіками різних країн. До промислового перевороту кінця XVIII - початку XIX ст. міжнародний поділ праці базувався на наявності у країнах таких природних ресурсів, як клімат, грунти, корисні копалини, водні й лісові ресурси, наявність зручних шляхів сполучення. З переходом на велике машинне виробництво зростає роль соціально-економічних факторів міжнародного поділу праці. Це обсяг капіталу, рівень технічної оснащеності виробництва, кваліфікація робочої сили, ефективність виробництва, стан науки, і ступінь соціальної диференціації, особливості історичного розвитку та ін. Певний вплив на міжнародний поділ праці чинять і політичні фактори, насамперед форми політичної організації держави, рівень державного суверенітету, позиції країни на світовій арені, співвідношення політичних сил усередині країни, рівень впливу держави на економіку. Саме ці фактори визначають місце кожної країни у системі міжнародного поділу праці.
Теоретичною основою міжнародного поділу праці є обгрунтовані класиками політичної економії теорії абсолютних і відносних переваг. Вони базуються на ідеї про існування відмінностей між країнами в умовах виробництва. Відповідно, в кожній країні можна виробляти будь-які товари. Але затрати на виробництво одиниці кожного товару будуть різними. Тому економічно доцільно зосередитись на виробництві тих товарів, витрати виробництва яких найнижчі. А товари з високими витратами виробництва не виробляти, а завозити з тих країн, де ці затрати низькі. Щоб мати можливість їх придбати, країні потрібно виробляти і постачати на світовий ринок свої товари з низькими витратами виробництва.
Перевага такого поділу праці полягає у тому, що, по-перше, в результаті виробництва і поставки на зовнішній ринок товарів з низькими витратами виробництва одержується додатковий доход за рахунок різниці між цінами на світовому і внутрішньому ринках, а по-друге, в результаті економії внутрішніх витрат виробництва при відмові від виробництва товарів з високими затратами і використання дешевих імпортних товарів.
Міжнародний поділ праці проявляється у міжнародній спеціалізації та кооперуванні виробництва. Міжнародна спеціалізація виробництва здійснюється на всіх рівнях економіки. На мікрорівні вона проявляється як спеціалізація окремих підприємств та їх структурних підрозділів різних країн. На макрорівні - це спеціалізація окремих країн на виробництві певних видів продукції. Основними формами міжнародної спеціалізації є предметна, подетальна та технологічна. При предметній спеціалізації країни виготовляють завершений виріб, який і вивозиться на світовий ринок. Подетальна спеціалізація - це спеціалізація на виготовленні певних складових готових виробів (їх ще називають напівфабрикатами). Поділ єдиного технологічного процесу на окремі стадії між підприємствами різних країн є технологічною спеціалізацією. Найзагальнішим показником участі країн у міжнародному поділі праці є експортна квота, що визначається як відношення обсягу експорту країни до обсягу її ВВП.
На сучасному етапі стан продуктивних сил зумовлює такий поділ праці, що робить економічно неефективним, а часто просто неможливим забезпечення потреб кожної окремої країни за рахунок лише власного виробництва. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального розвитку економіки. Тому відбувається розширення міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва. Факторами, що його прискорюють, є НТР та зростання масштабів виробництва. Межі внутрішнього ринку стають усе тіснішими для великомасштабного спеціалізованого виробництва, що об'єктивно виходить за ці межі. Розвивається спеціалізація виробництва не за кінцевим продуктом, а за напівфабрикатами, деталями, вузлами, комплектуючими виробами.
У результаті відбувається зміна співвідношення між загальним поділом праці (між великими родовими сферами економіки - промисловість, сільське господарство і ін.), частковим (між галузями цих сфер) і одиничним (між кооперованими спеціалізованими підприємствами). Саме зростання ролі подетальної та поопераційної спеціалізації підприємств різних країн, що базується на принципах одиничного або технологічного поділу праці і поширюється не тільки за межі виробничих одиниць в рамках країни, а й за її кордоном, виступає однією з найхарактерніших особливостей міжнародного поділу праці в сучасних умовах"
Вихід технологічного поділу праці за межі фірм, галузей і національних економік наочно втілюється у появі велетенських міжнародних науково-виробничих збутових комплексів, що мають підприємства в різних країнах і на різних континентах. Прикладом може бути виробництво літаків серії "Боїнг", вузли та деталі для якого в сучасних умовах виробляються у понад 30 країнах світу. Організаційною формою таких міжнародних систем спеціалізації і кооперації виступають транснаціональні корпорації (ТНК). У результаті формується безпосередньо міжнародне виробництво з адекватними йому організаційними принципами, інститутами та системами життєдіяльності, з інтернаціональним за характером продуктом, на якому лише умовно можна поставити клеймо "Зроблено в такій-то країні". Окремі ланки таких комплексів створюються в країнах, де раніше не було промисловості. їм, як правило, залишаються "низові ланки" технологічних систем - видобуток і первинна переробка сировини, які характеризуються високою капіталомісткістю, відносною дешевизною продукції та великомасштабною екологічною школою. Часто в них розмішують також завершальні, збірні виробництва з високою питомою трудомісткістю продукції, але низьким вмістом складної або наукової праці.
Це і є найхарактернішою особливістю міжнародного поділу праці на сучасному етапі. Такий поділ не усуває експлуатацію розвинутими країнами слаборозвинутих, але створює умови для індустріального розвитку останніх. Це підтверджує досвід так званих нових індустріальних країн, що досягай суттєвих успіхів в економічному розвитку саме завдяки участі у такому міжнародному поділі праці.
Перетворення безпосередньо інтернаціонального виробництва у типову форму промислового бізнесу веде до істотних змін у сфері обігу - міжнародній торгівлі і валютно-фінансових відносинах. Стереотип міжнародного поділу праці з переважанням предметної спеціалізації, що реалізувався здебільшого через світову комерційну торгівлю, відходить у минуле. Йому на зміну приходить поділ праці, що забезпечує інтернаціоналізацію виробництва і капіталу, тобто поділ переважно технологічного типу. Становленню такого поділу праці активно сприяють міграції факторів виробництва - капіталу і робочої сили. Відповідно, всередині міжнародної торгівлі зростає частка, що утворюється за заздалегідь передбачуваними технологічно обумовленими і чітко організованими товарними потоками між ланками одних і тих самих ТНК (так званого внутрішньофірмового обороту). В сучасних умовах така частка у США становить 2/5, а в країнах Західної Європи - третину загального обсягу зовнішньоторговельних угод.
У своєму класичному варіанті спеціалізація і кооперація були генетично пов'язані з процесами вертикальної інтеграції, бо обслуговували функціональну ув'язку послідовних стадій технологічного процесу. Все це, як правило, проходило "під дахом" одного капіталу. Нині такі процеси характеризуються двома особливостями:
1) широким залученням у коопераційні системи незалежних фірм дрібного і середнього бізнесу;
2) переростанням вертикальної інтеграції у диверсифікацію, що передбачає виникнення набагато складніших виробничих структур, все більшу різноманітність випуску продукції і роботу на найскладніші ринки. Диверсифікація усуває жорстку централізацію структур, посилює тенденції децентралізацій, що приводить до комерціалізації обороту всередині багатогалузевих концернів.
Отже, у розвитку економічних відносин у міжнародному обороті існують і взаємодіють дві протилежні тенденції, що пов'язані з поглибленням міжнародного технологічного поділу праці на основі спеціалізації і кооперації. Це, з одного боку, зростання масштабів стійких довгострокових відносин, які обслуговують кооперацію і привносять у товарообмін усе більше елементів організованості, і функціональної регламентації, що посилює планове начало, надає ринковим відносинам більшої стрункості і упорядкованості. А з іншого боку, відбувається комерціалізація коопераційного обороту навіть у межах структур, підпорядкованих одному капіталу. Відповідно, сфера прямих зв'язків, розподільних відносин звужується, обсяг безкоштовної передачі ресурсів скорочується, а масштаби еквівалентних зв'язків збільшуються.
Отже, активний розвиток міжнародного поділу праці приводить до перебудови усього відтворювального процесу, примушує раціонально господарювати, досягати більшої конкурентноздатності. Під тиском іноземної конкуренції в кожній країні відбувається структурна перебудова, посилюється впровадження досягнень науково-технічного прогресу, удосконалюються методи господарювання.