РЕФЕРАТ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНОВИЗВОЛЬНІ РУХИ В УКРАЇНІ У ХVIII СТ
Работа добавлена на сайт samzan.net:
13
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ
УКРАЇНКИ
РЕФЕРАТ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ РУХИ В
УКРАЇНІ У ХVIII СТ.
Виконала: студентка 1курсу 1групи
юридичного факультету Кравчук О.О.
Науковий керівник: Приймак В.О.
ЛУЦЬК 2013
План
Вступ
- Паліївщина.
- Розгортання гайдамацького руху.
- Коліївщина.
- Опришківський рух.
- Наступ російського самодержавства на українську автономію у першій половині XVIII ст.
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
У 30-60 роках XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків. Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і обезлюднили ці землі, що колись були колискою козацтва і основним осередком української держави – Гетьманщини, що постала в результаті визвольної війни Богдана Хмельницького. Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки зуміли відновити колишню владу лише на початку XVIII ст.(1713 p.).
Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких нараховувалося близько 40. Серед них виділялися родини Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Броницьких, Сангушків та Ревуцьких. Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей строком на 15-20 років. Завдяки цьому Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів і відроджуватися до життя. Із закінченням терміну слобод зростали вимоги панів до селян. Почалось відродження кріпацтва. Панщина сягала 5-6 днів на тиждень. Крім соціального гноблення,поляки, забувши уроки 1648 року, знову почали утиски православ’я. на 60-ті роки XVIII ст. православ’я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу католицької та греко-католицької церков.
Так, посилення соціального та національно-релігійного гноблення спричинили початок нової хвилі боротьби українського народу. Вона набувала різних форм: від подання скарг і відмови виконувати панщину до розгрому панських маєтків та вбивства членів понської родини. Основними виявами антифеодальної та національно-визвольної боротьби стали гайдамацький і опришивський рухи.
- Паліївщина
Сподівання повстанців на зміну ситуації справдилися. 1700 р. розпочалася Північна війна, в якій взяла участь і Польща. Щоб розрядити напруженість у відносинах з Польщею, Семен Палій на прохання польського уряду послав для участі у війні з Швецією загін кінноти й піхоти. Скориставшись деяким ослабленням Фастівського полку, коронний гетьман восени 1700 р. відрядив у похід на Фастів 4-тисячне військо. До Фастова зібралися козацькі сотні, а також населення з багатьох міст і сіл Волині та Київщини. Вони зміцнили фортецю й підготувалися до її оборони. Під Фастовом стався бій, в якому польсько-шляхетське військо зазнало поразки й змушене було відступити. Перомога сприяла активізації визвольного руху на Правобережжі. У квітні 1701 р. польський гетьман Ф. Потоцький в універсалі до шляхетських сеймиків з тривогою повідомляв, що «козацький полковник Палій намагається йти слідами Хмельницького, який запалив факел селянської війни».
Як і в попередні десятиріччя, у визвольному русі початку XVIII ст. на Правобережжі чітко позначилися класові інтереси селян, рядових козаків і міської бідноти, з одного боку, й козацької старшини, з другого. Повсталі народні маси боролися проти польсько-шляхетського панування, феодального та національного гноблення. Козацька старшина, спираючись на заможну верхівку козацтва, селянства й міщанства, намагалася використати визвольний рух для зміцнення свого панівного становища, здобути від царського уряду земельні багатства і феодальні привілеї, якими вже користувалася лівобережна старшина. Враховуючи загалом прихильне ставлення царського уряду до прагнення населення Правобережжя возз’єднатися з Росією, ватажки визвольного руху виношували плани повного визволення Київщини і Брацлавщини від влади Речі Посполитої. Взимку 1702 р. відбулася нарада у Фастові за участю полковників Палія, Самуся та Іскри, а також представників селян і міського населення. Там був присутній і Данило Братковський — відомий поет і громадський діяч. Нарада прийняла рішення про дальшу, рішучішу боротьбу проти шляхти й остаточне визволення Правобережжя з-під влади Речі Посполитої. Фастів, куди збиралися загони повсталих селян і козаків, перетворився у головний центр боротьби, яку фактично очолив один з найвидатніших організаторів визвольного руху Семен Палій.У першій половині 1702 р. визвольний рух охопив Брацлавщину, Поділля й Волинь. Заворушення почалось і на Київщині, куди прибули польсько-шляхетські загони з наміром витіснити козацькі полки та повернути шляхті відібрані мастки. Наприкінці липня 1702 р. вибухнуло повстання селян, міщан і козаків у Богуславі, Корсуні й Лисянці. Його очолили полковники Самусь та Іскра. Повстання набрало антифеодального і визвольного характеру. Повстанці склали присягу Російській державі. Виданий провідниками повстання універсал закликав населення до рішучої боротьби з загарбниками, вигнання їх з української землі. На їх заклик, відгукнулися не лише козаки, а й селяни. Бої розгорнулися насамперед у Брацлавськуму і Подільському воєводствах, а потім перекинулися на Волинь і решту Поділля, сягнувши й Галичини. Селянські загони з’явилися в околицях Золочева і Сокаля. За короткий час повстанське військо досягло 5 тис. чоловік і мало намір виступити на Білу Церкву, що була форпостом панування Речі Посполитої на Правобережжі. На Поділлі і Брацлавщині повстанські загони групувалися навколо козацького полку, очолюваного Андрієм Абазиним. Між Палієм, Самусем, Іскрою та Абазиним одразу встановився тісний контакт. Вони разом боролися за визволення Правобережної України з-під панування Речі Посполитої.
Повстання перекинулось на Лівобережжя у Переяславський полк. Старшині вдалося його придушити. Заворушення почались на Запоріжжі. Пригноблені маси виступали проти утисків старшини. Тому гетьман Мазепа і лівобережна старшина вороже ноставилися до нової хвилі антифеодального й визвольного руху на Правобережжі, відмовилися подати військову допомогу козацьким полкам і намагалися переконати царський уряд не приймати Правобережжя до складу Російської держави. Вони боялися, щоб від малої іскри повстання не спалахнув великий вогонь народної війни проти феодалів — гнобителів.
У жовтні 1702 року Самусь під Бердичевом розгромив кількатисячне польське військо на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Меджибожем розгромив півторатисячний загін польських військ київського воєводи. Палій після тривалої облоги здобув фортецю Білу Церкву і переніс туди свій осідок.
- Розгортання гайдамацького руху
Війни, що без упину точилися на Правобережжі протягом другої половини XVII ст.., спустошили ці землі. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися колоніальні порядки. Основою господарського життя знову ставала фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни, зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.
Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Сейми 1717 й 1733 років позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських – після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х роках у Київському й Подільському воєводствах залишалося 20 православних парафій. Зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.
Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки. Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерним були соціальні вимоги. Гайдамаки виступали проти соціальної кривди – зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості – панування одного народу над іншим. Повстання очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Проти повстанців було спрямовано каральні війська – як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдови. Нова хвиля гайдамацького руху припала на 50-ті роки XVIII ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Лави повстанців постійно поновлювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли. У 1768 спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні. То була Коліївщина.
- Коліївщина
Варшавський сейм 1766 року виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилися. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам: на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів. Той трактат залишився на папері, а частина польської шляхти й магнатів сприйняла польсько-російський трактат як зазіхання на їхні необмежені права. У лютому 1768 рю в містечку Бар було утворено конфедерацію – військово-політичне об’єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам не католикам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв шляхетського стану. Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики.
Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. Його ідейним натхненником став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, а керівником – колшній запорожець Максим Залізняк. Від березня в келіях Мотронинського монастиря відбувалися таємні наради. У травні 1768 р. в Холодному Яру неподалік Мотронинського монастиря біля Чигирина зібралося кілька сот осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк.
Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. Їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан. Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «…відбуватимуть саму лише козацьку службу». Максим Залізняк постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні – на початку липня визаолили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань – міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Гонтою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного лдня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Гонту – полковником.
Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, що знаходилися на Правобережжі, для воєнних дій проти конфедератів – противникі короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ дяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Гонту схопили. 27 червня було оточено гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим кривавого терору. Тисячі повстанців було страчено. Закатували й Івана Гонту. Максима Залізняка як підданого Російської держави засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили на каторжні роботи до Сибіру. Незважаючи на страту ватажка і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.
- Опришківський рух
Слово «опришок» походить від лат. оppressor – знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Опришківські гурти громадилися в гірському міжкордонні Польщі, Волощини та Угорщини, на розташованому між Дністром і Черемошем Покутті. Переховуючись у малодоступних лісових масивах Карпат, опришки здійснювали блискавичні напади на маєтності заможних шляхтичів чи орендарів. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, на Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків подають джерела XVI ст. на початку 30-х років XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська.
Найбільший розмах цього руху пов'язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738-1745 рр. своїми успіхами Олекса Довбуш завдячує передусім умілій організації загонів та міцному зв’язку з місцевим населенням. Основу загону складали найбідніші українці. Довбуш завжди проводив попередню розмову з новаком, якого докладно розпитував про колишнє життя, а також про причини, що спонукали людину податися в гори. Кількісний склад загону Довбуша часто змінювався, коливаючись у межах 10-50 осіб. Для боротьби проти опришків галицька шляхта організувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вділися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб’є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різниї місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після смерті Олекси.
- Наступ російського самодержавства на українську автономію у першій половині XVIII ст.
Посилення соціальної та національно-визвольної боротьби народних мас Правобережної України провокували політична дезінтеграція та громадянське протистояння, що раз по раз давали про себе знати в житті Речі Посполитої. Її послаблення дозволяло сусіднім державам - Росії, Австрії, Пруссії та навіть Франції - активно втручатися у польські внутрішні справи, впливати на їх розвиток як дипломатичними методами, так і військовими акціями. Особливо сприятливими умовами для такого втручання стали часи польського безкоролів'я, що настали після смерті Августа II Сильного на початку 1733 р. На землях Речі Посполитої розгорнулася гостра політична боротьба різних магнатсько-шляхетських угруповань. У цю ворожнечу були втягнуті міщанство та селянство Правобережжя, а також сформовані з них підрозділи надвірного козацтва.
У розпал цієї боротьби командування російських військ, не бажаючи бачити на польському престолі Станіслава Лєщинського, звернулося до надвірного козацтва із закликом виступити проти кандидатури останнього. На Правобережжі ж цей заклик було сприйнято як сигнал готовності російського уряду звільнити регіон від польського панування та приєднати до лівобережного Гетьманату. Ще до цього на правобережних землях почали стихійно гуртуватися загони невдоволених польським режимом українських селян і міщан. Залучення ж до антипольських виступів надвірного козацтва внесло в дії повсталих струмінь організованості та бойового настрою.
Найбільш енергійно роботу з формування загонів повсталих повів сотник шаргородської надвірної міліції Іван Верлан. Його загін було укомплектовано згідно з козацькими традиціями, він відзначався достатнім ступенем організованості та дисципліни. У полку існувала сувора ієрархічна система, поділ на сотні та десятки, козаки записувалися в спеціальні реєстри, що їх вела сотена старшина.
За короткий час на початку літа 1734 р. верланівцям вдалося розгромити шляхетські загони на Брацлавшині, захопити місто Умань. 9 червня Верлан проводить переформування свого полку та оголошує похід на Західну Україну. Прагнучи розширити соціальну базу повстання, повстанський полковник проголошує скасування переважної більшості податків і поборів, залишаючи в силі лише деякі з них, за рахунок яких мала утримуватися повстанська армія. Окремі історичні джерела вказують на те, що на звільнених землях Верлан намагався впровадити систему самоуправління, перебравши на себе широке коло владних повноважень - від господарських до військово-організаційних. Він намагається залучити до повстання подільську так звану чинову шляхту, запроваджує практику пожалування окремим шляхтичам, що перейшли на його бік, чинів ротмістрів і поручників. Ватажки повстанців проголошують, що вони діють за наказом російської імператриці Ліни Іоаннівни.
Все це сприяло масовому поповненню повстанських загонів за рахунок місцевого селянства та міщанства. Швидко просуваючись на захід, повстанці планували визволити від іноземного поневолення українські землі по Збруч і Случ. Їм вдалося оволодіти містом Броди у Руському воєводстві. Повстання охопило ціле Подністров'я, продовжувало поширюватися на Київщині та Волині. Провідники повстанських загонів запорожці Матвій Грива і Медвідь, колишній сотник надвірної міліції князів Четвергинських Сава Чалий, а також Моторний, Скорич та інші взяли під свій контроль Паволоч, Погребище, Тарашу та цілий ряд містечок і сіл. На Правобережжі активно розгортається процес створення органів повстанського самоврядування.
Однак розвинути успіх далі не пощастило. На Правобережжі активізуються каральні операції польських урядових і магнатських військ, допомогу яким надають війська російської імператриці. Спільними зусиллями полк Верлана було розбито. На кінець року частина повстанців була розсіяна в Україні, інша на чолі зі своїм ватажком перейшла на землі, підвладні турецькому султану та російській імператриці.
Щоправда, придушити повстання остаточно польській владі так і не пощастило. Упродовж зими 1734/35 рр. на Запорожжі, в Молдові та Лівобережній Україні триває активна підготовка повсталих до повернення на Правобережжя. Зважаючи на присутність на правобережних українських землях значних військових формувань Речі Посполитої та її союзників, з літа 1735 р. повсталі відмовляються від проведення багатолюдних рейдів, віддаючи перевагу тактиці партизанської боротьби чисельно невеликих загонів.
Нова хвиля активізації соціальної та національно-визвольної боротьби спостерігається з початком 1750 р. У цей час гайдамацький рух охоплює терени Київського. Браплавського та східної частини Подільського воєводств, масово поповнюється місцевим населенням, що дає підстави говорити про нього, як про нове народне повстання на Правобережжі.
Повстанцям вдалося оволодіти десятками правобережних міст, зокрема Уманню, Вінницею, Летичевом, Корсунем, Паволоччю та ін. Джерела знову вказують на намагання ватажків повсталих надати руху організованого характеру, зокрема, впорядкувати за козацьким взірцем збройні формування, закласти основи самоврядування. Російські інформатори доповідали в Петербург про наявність у повстанців корогв. Доволі відчутними є їх намагання надати своєму руху релігійного звучання - декларуються гасла захисту православ'я, частими стають напади на католицькі та греко-католицькі храми. Ватажки повсталих свідомо поширювали чутки про нібито існування спеціального дозволу Коша Війська Запорозького Низового "знищувати шляхту й представників уніатського духовенства". Отримує розповсюдження практика розправ над місцевими євреями-орендарями, з котрими у повсталих найперше асоціювався соціальний визиск та паразитування на їх долі.
Уже під час повстання 1750 р. досить виразними були релігійні мотиви. Ще більш помітною гострота міжконфесійного конфлікту на правобережних українських землях стала з другої половини 1750-х рр. Як уже відзначалося вище, на цей час польська влада, надаючи підтримку католицькій та греко-католицькій церквам, сприяла тому, що на Правобережжі всі православні парафії було обернуто на уніатські. Острівцями традиційної на Правобережжі православної віри залишалися лише декілька монастирів, що чим далі, тим усе більше занепадали.
Енергійну діяльність, спрямовану на захист православної церкви на українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої, з початку 1760-х рр. розгортає настоятель Троїцького Мотронинського монастиря Мелхиседек (Значко-Яворський). Запальні проповіді Мелхиседека, де говорилося про необхідність захисту споконвічної своєї віри, знаходять широкий резонанс серед вірних православної церкви Правобережжя. Тут лунають заклики про поставлення в церквах замість уніатів православних священиків.
Аби надати справі захисту конфесійних прав православних Правобережжя широкого політичного резонансу, настоятель добивається аудієнції в російської імператриці Катерини II, від якої нібито отримує схвалення своїй діяльності. Повернувшись в Україну, Мелхиседек ще з більшою енергією береться за справу оборони православ'я, чим налаштовує проти себе численних супротивників з числа католицького та уніатського духовенства й шляхти. Тим часом заклики духовного лідера призводять до того, що священики 150 парафій оголошують про своє навернення до православ'я.
Відповіддю уніатських церковних кіл і світських влад Речі Посполитої стали репресії над новосхизматиками, як називали вони тих, хто наважився знову повернутися до православ'я. У ході цих репресій 1766 р. уніати таємно захопили отця Мелхиседека та запроторили до в'язниці. Лише дивом вирвавшись з неї, настоятель продовжує своїми гнівними проповідями будити православний люд, щоправда, вже з Лівобережжя, куди він був змушений перебратися від переслідувань своїх опонентів.
Ще більше загострили ситуацію релігійної нетерпимості події, пов'язані із формуванням та діяльністю Барської конфедерації шляхти, проголошеної в лютому 1768 р. на оборону "золотих вольностей шляхетства", порушених втручанням російської влади в польські справи. Виступаючи під гаслами оборони не лише вольностей, а й віри, конфедерати силою зганяли людей до Канева, Чигирина та Сміли й примушували присягати на вірність їх ідеалам. З неприхованою ненавистю члени конфедерації ставилися до православних та особливо "новосхизматиків", погрожуючи їм нещадними розправами. Не обмежуючись лише одними погрозами, конфедерати впродовж весни 1768 р. нападають на православних, виганяють їх священиків з парафій, руйнують церкви та будинки.
Усе це викликає хвилі стихійного протесту. Навесні 1768 р. селяни Правобережжя почали громадитися в загони. Суттєвим поштовхом до організації збройної відсічі став прихід ватажка запорожців. Вони гуртувалися в Чорному лісі, а потім прямували до Лебединського та Мотронинського лісів. Недалеко від Мотронинського монастиря над Холодним Яром гайдамаки заклали Кіш. До кінця квітня тут зібралося до 700 запорожців і близько 300 мешканців Правобережжя. На чолі повстання став запорожець Максим Залізняк, який на козацькій раді був проголошений полковником. Один з ченців сусіднього Мотронинського монастиря відслужив молебен за Божу поміч православним, який пізніша народна традиція назвала обрядом "освячення ножів".
Шляхта та орендарі кинулись до міст, сподіваючися за їх мурами та під захистом магнатських надвірних військ порятуватися від збуреної народної стихії. Найбільше таких втікачів зібралося в Білій Церкві, Лисянці та особливо в Умані, що була головною резиденцією київського воєводи графа Потоцького та водночас центром уніатства на правобережному Подніпров'ї. Місто було оточене потужними валами та ровами і мало понад тридцять гармат. В'їзд до нього охороняв гарнізон надвірних козаків (2 тисячі осіб), що жили в ньому окремою слободою. Утім сотник надвірної міліції Потоцьких Іван Гонта, на якого покладалася його оборона, перейшов на бік повсталих. Уманська фортеця впала.
Протягом наступних трьох тижнів повстання охоплювало все нові й нові райони Правобережжя. Повстанські загони, керовані Микитою Швачкою, Іваном Бондаренком, Андрієм Журбою, Микитою Москаленком та іншими, поповнювалося новими силами. На звільнених від польської влади та магнатських урядників територіях запроваджували козацьке самоврядування. У сфері соціальних відносин найперше, що проголошували ватажки повстання, так це скасування кріпосницьких порядків. Загалом улітку 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 повстанських загонів. Один з них, очолюваний смілянським сотником Шилом, дізнавшись, що в турецькій частині містечка Балти зібралося багато польської шляхти та євреїв-орендарів, висунув перед начальником турецького гарнізону ультиматум про їх видачу. Коли ж той відмовився його виконувати - напав і захопив місто.
Інцидент міг мати неприємні для Росії міжнародні наслідки, адже запорозькі козаки на той час вважалися підданими російської монархії. Зважаючи на той факт, що російським військам уже вдалося в основному придушити виступ конфедератів, російська влада, боячись, можливо, не стільки міжнародних наслідків балтського інциденту, скільки перекидання гасел соціальної боротьби на Лівобережжя, ухвалила рішення про надання допомоги керівництву Речі Посполитої у придушенні виступу.
20 липня 1768 р. вийшов маніфест Катерини II до населення православної віри, котре проживало на українських землях у складі Польської держави. У ньому наголошувалося на тому, що повстанці "грішать проти законної влади", є "розбійниками, злочинцями та заколотниками спокою", а тому їх потрібно переслідувати та карати. У документі виразно було продемонстровано пріоритетність політичних інтересів Росії над етнічно-релігійними мотивами, і він став програмою дій російських військ і російських владних структур по відношенню до повсталих українців.
Але ще навіть перед тим, на початку липня 1768 р., царські війська під Уманню оточили табір повсталих. Керівництво останніх, наївно сприймаючи православних російських солдат за своїх союзників, не потурбувалося про хоч який би захист та не вчинило жодних спроб для того, аби організувати спротив, як виявилося згодом, зовсім не союзницьким намірам російського генералітету. Внаслідок цього російськими військами в Умані було захоплено понад тисячу гайдамак, у тому числі й Максима Залізняка та Івана Ґонту. Більшість з них як підданих польською короля було передано владі Речі Посполитої, а запорожців та вихілнів з Лівобережжя і Слобожанщини - відвезено до Києва.
Польська влада з розправи над "коліями" вирішила вчинити показову розправу. Особливою жорстокістю та масовістю відзначалися екзекуції, проведені в с. Колій поблизу Житомира та с. Сербах на Подністров'ї (поблизу Могилева, нині Вінницької обл.). У Колні лютою смертю (через четвертування) було страчено й Івана Ґонту.
Покарання царських підданих було значно м'якшим. За вироком військового суду їх нещадно били та розпеченим залізом ставили на обличчях тавро, виривали ніздрі. Усі ці екзекуції провадили прилюдно, причому місця їх показу було обрано таким чином, щоб надати їм найбільшого повчального змісту. Частину повстанців було покарано в прикордонній з Туреччиною Балті (захопленій перед тим гайдамаками Шила), частину у Василькові, на кордоні з Річчю Посполитою, а інших - під Чорним Лісом та на березі р. Самари, звідки чутки про екзекуції мали донестися на Запорожжя та Гетьманщину.
Після придушення головного вогнища повстання окремі його частини ще тривалий час жевріли на Правобережжі. Зокрема, у другій половині року виступи тривали на Смілянщині, в районі Білої Церкви, Гусятина, Корсуня, Жаботина, Богуслава, Лисинки. У наступні роки гайдамацькі загони діють у Галицькому та Полтавському полках Лівобережжя, на Слобожанщині та Правобережжі. Розділення України кордонами на декілька державних утворень гайдамаки використовують для того, аби в разі потреби шукати порятунку на землях іншої держави. Однак розгром російськими військами в Умані головних сил повстання прирекло його на поразку. Після цього знекровлене Правобережжя було вже не в силах підніматися на масову боротьбу.
Висновок
2. До недавнего времени эти острова были в принципе недоступны туристам а приезжали сюда редкие гости и прожи
3. Строковый тип данных в языке Pascal
4. 2 ~ В религиозном человеке есть одна индивидуальная слабость- он хочет сделать всех остальны
5. Тема 5. Одномерные массивы
6. Метеоролого-климатические особенности гор
7. 1 Содержание функции и задачи коммерческой деятельности
8. Short Overview of African Countries1
9. Вариант 1 Какой основной принцип изучения топографической анатомии 0 А
10. Контрольная работа должна быть результатом самостоятельного осмысления теоретических положений по избранн
11. СОЦИАЛЬНОЭКОНОМИЧЕСКАЯ РОЛЬ ТРУДА 1
12. 26 Вторник 21 Среда
13. Правовая сторона проблемы миграции в г
14. ии. Крпоративная культураорганизационнаяэто набор наиболее важных положенийпринимаемых членами орг
15. Конституционное право
16. Тема родин в различных жанрах НХТ Появление человека на свет во все времена расценивалось как событие ос
17. Организационные формы территориального управления
18. воспаление бронхов и легких сопровождающееся образованием катарального экссудата заполнением им просве
19. ЗАДАНИЕ ДЛЯ ВЫПОЛНЕНИЯ ДОМАШНЕЙ КОНТРОЛЬНОЙ РАБОТЫ ПО ДИСЦИПЛИНЕ БУХГАЛТЕРСКОЕ ДЕЛО Необходимо вы
20. Брагару-MnI-Тетрадь для лабораторных-практических работ Методические указания стр.html