РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук Хар

Работа добавлена на сайт samzan.net:

ХАРКІВСЬКИЙ  ДЕРЖАВНИЙ  ПЕДАГОГІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

імені  Г.С. СКОВОРОДИ

ЧЕПІЛЬ   Марія Миронівна

                                                               

                                                                      УДК  371 (09) (477.8)+371.0535.6

ТЕОРІЯ  І  ПРАКТИКА  ФОРМУВАННЯ  НАЦІОНАЛЬНОЇ

СВІДОМОСТІ  ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ ГАЛИЧИНИ

(друга половина ХІХ ст. – 1939 р.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

                                                 

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Харків – 2001

     Дисертацією є рукопис.

     Робота виконана  в Прикарпатському  університеті імені Василя Стефаника, Міністерство  освіти і науки України, м. Івано-Франківськ

 Науковий консультант:    доктор педагогічних наук, професор, член-

                                                 кореспондент АПН України Ступарик Богдан

                                                 Михайлович,  Прикарпатський  університет    

                                                 імені Василя Стефаника,  Міністерство освіти і            

                                                 науки України, м. Івано-Франківськ, завідувач

                                                 кафедри  історії педагогіки

Офіційні  опоненти:  -   доктор педагогічних наук, професор, дійсний                                                                                                                     

                                         член АПН України Євтух Микола Борисович,

                                         Президія АПН України, м. Київ, академік-секретар             

                                         Відділення педагогіки і психології вищої школи                                           

                                      -  доктор педагогічних наук, професор Вихрущ   

                                         Анатолій Володимирович, Тернопільський                   

                                         експериментальний інститут педагогічної освіти,         

                                         ректор

                                     -   доктор педагогічних наук, професор Зайченко

                                         Іван Васильович, Чернігівський державний                                                             

                                         педагогічний університет імені Тараса Шевченка,

                                         завідувач кафедри педагогіки, психології і

                                         методики викладання математики

             Провідна установа: Тернопільський державний педагогічний   університет імені Володимира Гнатюка,  Міністерство освіти і науки України, м. Тернопіль.

    

Захист відбудеться  31.01.2002 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 у Харківському державному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди за адресою: 61168, м. Харків,  вул. Блюхера, 2.                                 .

         З дисертацією можна ознайомитися  в науковій бібліотеці Харківського  державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди (61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2).

             Автореферат розісланий  29.12.2001 р.

           

          Вчений секретар

   спеціалізованої вченої ради                                             Золотухіна С.Т.

ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА  РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. В умовах ренесансу української державності  формування національної свідомості  набуває нового змісту в контексті української перспективи.  З одного боку, молода держава повинна створити всі умови для виховання свідомих громадян, з іншого – духовно й матеріально багату Українську державу збудують лише її патріоти, об'єднані національною ідеєю – ідеєю незалежності й державності.

Зміцнення і утвердження Української держави потребує вирішення надзвичайно важливого і невідкладного завдання – виховання свідомого громадянина й патріота рідної землі. У контексті творення національної системи освіти особливого значення набуває науково обґрунтоване розв'язання виховних завдань, а саме: формування особистості українця, його ментальності та національної свідомості. Важливим джерелом у вирішенні виховних завдань можуть стати теоретичні надбання та досвід педагогів і просвітніх діячів Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст., оскільки саме тут в означений період вдалося розробити теоретико-методологічні засади  формування національної свідомості дітей та  молоді і втілити основні їх положення у практику. Повернення в науковий обіг  незаслужено забутої спадщини діячів української науки, освіти і культури, усвідомлення історико-культурної тяглості буття українського  народу в нових культурно-історичних і політичних реаліях сприятиме піднесенню національної свідомості, створенню нової системи духовних цінностей.

Проблема формування національної свідомості знайшла відображення у дослідженнях філософів (М.Возняк, В.Жмир, В.Кремень, І.Кресіна, Ю.Римаренко, В.Сарбей та ін.), психологів (І.Бех, М.Боришевський, О.Киричук, І.Кон, В.Москалець та ін.), істориків (Я.Дашкевич, Я.Ісаєвич та ін.).

Важливі аспекти  національного виховання та формування національної свідомості й самосвідомості висвітлено у працях сучасних педагогів: В.Бондара, М.Євтуха, І.Підласого, Ю.Руденка, О.Савченко, Б.Ступарика, О.Сухомлинської, Г.Філіпчука та ін. Теоретичні засади формування національної самосвідомості обґрунтовують А.Алексюк, І.Бех, А.Бойко, В.Майборода, І.Мартинюк, О.Нікуленко та ін. Окремі психолого-педагогічні й методичні аспекти формування національної свідомості  дітей  і молоді  розкрито у дисертаційних дослідженнях Г.Гуменюк, У.Нетаврованої, В.Каюкова, Г.Кловак,  О.Ярмоленко та ін.

У контексті нашого дослідження  важливе значення мають  історико-педагогічні праці Т.Завгородньої,  І.Курляк, Б.Мітюрова,  М.Стельмаховича, в яких розкривається політика австро-угорської і польської влади  у Галичині щодо проблем національного виховання українських дітей. Окремі аспекти  формування національної свідомості української молоді  розкрито у  дослідженнях О.Вишневського, Д.Герцюка, С.Лаби, З.Нагачевської, Н.Сабат.

Найголовніші аспекти формування національної свідомості та самосвідомості передусім пов'язані із світоглядними орієнтаціями людей. Останні, як свідчать дослідження, є суперечливими, невизначеними, стереотипними, але звичними уявленнями про те, які цінності, ідеали є найважливішими у житті людини, суспільства. В Україні, на жаль, такі поняття, як “етнос”, “нація”, “національна свідомість, “національна самосвідомість”, з багатьох причин є надзвичайно суперечливими. З огляду на це, питання національної свідомості та самосвідомості громадян України відзначається виключною гостротою, актуальністю.

Однак глибокий аналіз літератури дозволяє стверджувати, що до цього часу не здійснено комплексного дослідження розвитку теорії і практики формування національної свідомості дітей та молоді в історико-педагогічній думці Галичини. Об'єктивно обставини склалися таким чином, що й досі немає  спеціальних монографічних досліджень, які б висвітлювали теоретичні та практичні аспекти  формування національної свідомості дітей і молоді Галичини протягом другої половини ХІХ  –  першої третини ХХ ст. Недостатня дослідженість та  актуальність означеної проблеми  спонукала нас до вибору теми “Теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді Галичини (друга половина ХІХ ст. - 1939 р.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень Прикарпатського університету імені Василя Стефаника і є складовою дослідницької проблеми “Історія освіти і виховання в Галичині” (протокол № 5 від 30 грудня 1998 р.).  

Об'єкт дослідження – процес розвитку освіти і педагогічної думки  на західноукраїнських землях у ХІХ – ХХ ст.

Предмет дослідження – теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді  Галичини  (друга половина ХІХ  ст. – 1939 р.).

Мета дослідження – вивчити та узагальнити теоретичні надбання і практичний досвід формування національної свідомості дітей та молоді краю у досліджуваний період.

Концепція дослідження. Дослідження ґрунтується на положенні про те, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в Галичині склались сприятливі суспільно-політичні та національно-освітні передумови для розвитку теорії і практики формування національної свідомості. Завдяки конституційним свободам і гарантіям Галичина ставала для всієї України  осередком політичного і культурного життя. На цей процес мали вплив концепція нації, яка зародилася  у Західній Європі, та передові ідеї Наддніпрянщини. Під впливом національно-культурного відродження у педагогічній  думці краю утверджується  ідея народності, яку розробляли  як наддніпрянські, так і галицькі педагоги. Спільність їх теоретичних пошуків, незважаючи на штучне розмежування України, на зламі століть переросла  в політичну проблему, а вироблені ними концептуальні положення стали теоретичним підґрунтям формування національної свідомості у міжвоєнний період. Ідея формування національної свідомості органічно постала з потреб українського народу. Говорячи про національну самобутність, про історичні потреби нації, ми не відмежовуємося  й від контактів з іншими народами, впливу їх досвіду і традицій, використання західноєвропейської  педагогічної теорії і практики виховання національно свідомої особистості.

Дослідження здійснювалося в європейському контексті формування національної свідомості із дотриманням ідеї соборності України, що давало можливість виявлення специфіки цього процесу та його особливостей в Галичині.

Стрижневою ідеєю дослідження було висвітлення еволюції української національної ідеї в процесі національно-культурного відродження та її впливу  на мету, завдання і методи формування національної свідомості у дітей та молоді краю.

Ще однією ідеєю дослідження була спроба виявити наступність у працях галицьких педагогів щодо формування національної свідомості в різних історичних періодах та інтерпретації одержаних результатів з метою творчого використання в сучасних умовах.

Формування національної свідомості  йшло у кількох напрямках, які нерозривно  взаємозв'язані. Всі вони розглянуті у дослідженні. Розмежування між ними дещо умовне і зроблено для того, щоб зручніше дослідити весь процес формування національної свідомості дітей та молоді. До того ж, треба мати на увазі, що йдеться про виховання певного типу громадського діяча. Зауважимо, що на території Галичини, крім українців, проживали  поляки, німці, євреї та інші національності, кожна з яких виробила  свою систему виховання з відповідним змістом, формами і методами. Часто  окремі елементи однієї системи ставали надбанням іншої. Процес виховання був динамічним. Загалом досліджувані проблеми  мали різний ступінь вивчення: найбільшу увагу вчені зосереджували  на окремих  аспектах формування національної свідомості.

Виховання учнівської молоді краю в дусі національної ідеї мало одну кардинальну особливість – протистояння так званій офіційній педагогіці, виборювання права на втілення в життя принципів національної педагогіки, кращих українських виховних  традицій. Не відокремлюємо національну ідею і від тих моментів, які характеризують участь української нації у світовому історичному процесі, у творенні загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

Системно-історичний підхід дав змогу всебічно дослідити формування національної свідомості дітей і молоді Галичини, особливості його становлення і розвитку, зробити прогностичні висновки щодо теоретичних і практичних аспектів формування національної свідомості.

Відповідно до об'єкта, предмета і  мети дослідження  були поставлені  такі завдання:

–  проаналізувати суспільно-політичні та культурно-освітні передумови розвитку національної свідомості в Галичині;

– розглянути вплив західноєвропейської педагогічної думки та українських діячів Наддніпрянщини на процес формування національної свідомості в краї;

– простежити еволюцію сутності поняття “національна свідомість” у вітчизняній та зарубіжній філософській і психолого-педагогічній літературі;

–  дослідити внесок галицьких педагогів і громадських діячів у розробку теоретичних засад    формування національної свідомості в означену добу, виявити тенденції та особливості цього процесу;

–   розкрити нормативно-правовий механізм і зміст діяльності школи щодо формування національної свідомості учнівської молоді;

– висвітлити роль сім'ї, школи, церкви, громадських організацій у формуванні національної свідомості української дитини;

–  визначити можливості використання історичного досвіду  формування національної свідомості у сучасних умовах.

Методологічною основою дослідження є теорія наукового пізнання, положення про єдність  історичного й логічного, про об'єктивний та історичний підхід до аналізу  теорії і практики формування національної свідомості, ідеології державотворення, зорієнтованої на загальнолюдські та національні цінності, основні положення якої викладені у працях  теоретиків і практиків  української державності, взаємозумовленість закономірностей і явищ  соціальної дійсності, необхідність їх вивчення у зв'язку з конкретно-історичними умовами. Науковий пошук, теоретико-методологічний аналіз, обґрунтування процесів і явищ здійснено на основі принципів історизму, наукової об'єктивності, системності.

Теоретичною основою роботи  є теорія і практика виховання як окрема наука зі своїм предметом, катеґоріями, методами дослідження, провідні постулати західноєвропейських (Й.Ф.Гербарта, Г.Кершенштайнера, Я.А.Коменського) та українських (М. Галущинського, М.Грушевського, О.Духновича,  О.Іванчука, С.Русової, С.Сірополка, С.Томашівського, І.Франка, К.Ушинського, Т.Шевченка, І.Ющишина) педагогів про ідею народності виховання, сприйняття навчально-виховного процесу як цілісної системи.

Вивчаючи теорію і практику формування національної свідомості дітей і молоді в Галичині, ми спиралися на наукові погляди Г.Ващенка, А.Волошина, П.Холодного, С.Чавдарова, Я.Чепіги, які відстоювали думку про те, що  головними чинниками  формування національної свідомості є сім'я, школа,  просвітницькі і молодіжні  організації.

Для дослідження  важливе значення мали концептуальні положення, що містяться в Законі України “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), концепціях національного виховання. У дисертації використовувалися також ґрунтовні праці сучасних дослідників, які розробили і розробляють теоретичні основи українського виховання, зокрема формування національної свідомості дітей та молоді як в історичному аспекті, так і з позицій сьогодення (І.Бех, С.Гончаренко, С.Золотухіна, І.Зязюн, М.Євтух, В.Кремень, В.Майборода, Ю.Римаренко, Ю.Руденко, Б.Ступарик, О.Сухомлинська, М.Ярмаченко та ін.).

Методи дослідження: пошуково-бібліографічний метод вивчення архівних, бібліотечних  каталогів, фондів, описів, бібліографічних видань;  історико-педагогічний, порівняльний та статистичний аналіз фактів і явищ, їх синтез для дослідження еволюції української національної ідеї, встановлення основних тенденцій процесу формування національної свідомості; предметно-цільовий аналіз історичної, філософської, педагогічної літератури і преси, що виходила в Галичині у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст.;   класифікація та систематизація літературних джерел з метою виявлення  опорної  джерельної бази й об'єктивних даних,  що стосуються діяльності українських шкіл, молодіжних громадських організацій і  педагогічних товариств у Галичині; вивчення шкільної документації (навчальних планів, програм, підручників, документів та звітів) з метою виявлення особливостей  виховних систем та їх ролі у формуванні національної свідомості української молоді; інтерпретація, теоретичне узагальнення  та порівняння опрацьованих матеріалів для формулювання висновків і  визначення можливостей використання історичного досвіду виховання національної свідомості в сучасних умовах.

Основні джерела дослідження: фонди архівів України (Центрального державного архіву вищих органів влади та  управління України - фф. 3872, 3889, 4433, 4465; Центрального Державного історичного архіву України  у        м. Львові – фф. 146, 178, 179, 206, 309, 313, 348, 361, 362, 368, 378, 391, 401, 834; Державного архіву Львівської області – фф. 1, 290, 294, 296, 298, 725, 811; Державного архіву Тернопільської області – фф. 3, 231, 294, 317); рукописи, що зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім.  В.Стефаника НАН України – фф. 1, 2, 9, 11, 48, 57, 122, 160; монографії та брошури українських педагогів краю; філософська, історична, соціологічна та наукознавча література, педагогічна преса, що видавалася в Галичині протягом 1848 - 1939 рр. українською, польською та німецькою мовами, розміщена у відділах рідкісної книги та україніки Львівської наукової  бібліотеки ім. В.Стефаника  НАН України (м. Львів), фондах Центральної наукової бібліотеки НАН України ім. В.Вернадського (м. Київ); звіти, хроніки і статути діяльності  шкіл, громадських організацій, навчальні плани, програми, підручники та посібники; монографії, дисертації, автореферати, сучасна науково-педагогічна та історична періодика, діаспорні мемуарні видання, збірники наукових праць, довідково-бібліографічна література, статистичні дані тощо.

При підготовці дисертаційного дослідження широко використовувались опубліковані джерела: офіційні документи, статистичні матеріали, листування, спогади, тогочасна публіцистика тощо. Важливу інформацію взято з наукової і публіцистичної спадщини педагогів, науковців, культурно-громадських діячів. Загалом вона допомогла з'ясувати роль визначних особистостей того часу у  формуванні національної свідомості в досліджуваний період як важливого чинника  національно-культурного відродження українців краю, а також вплив на цей процес передових ідей із Наддніпрянщини та країн Західної  Європи.

На основі розгорнутого аналізу джерельної бази дослідження, основу якої становлять опубліковані документи та рукописні матеріали, відзначено, що збереглася велика кількість архівних та друкованих документів з проблеми.  Багаторічна пошукова робота дала змогу виявити велику кількість нових  документів, які введено в обіг уперше.  Використання їх у комплексі з широким колом інших архівних та друкованих джерел дало можливість відтворити історію розвитку теорії і практики формування національної свідомості української молоді, виявити тенденції та особливості цього процесу.

Хронологічні межі дослідження. За вихідний рубіж узято 1848 р. – час “весни народів”, що став початком реформування суспільного життя на демократичних засадах. Падіння абсолютизму і проголошення Австрії конституційною монархією (конституційна грамота від 25 квітня 1848 р.),  декларування демократичних свобод (особи, совісті і віровизнання, друку, зборів, організацій і т.ін.), гарантування усім народам монархії непорушності їх національності й мови, обговорення в рейхстазі проекту перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй  породили серед галицьких українців великі надії на майбутній культурно-освітній та економічний розвиток.

Верхня межа збігається із початком Другої світової війни, яка призвела до кардинальних суспільно-політичних перемін у Європі і в Галичині зокрема.

Дослідницька робота здійснювалась у три етапи.

На першому етапі  (1994 – 1995 рр.) визначено напрям майбутньої роботи, вивчалась історична, філософська, психолого-педагогічна література з обраної проблеми, укладалася бібліографія, проводився попередній аналіз ступеня дослідження проблеми, теоретично осмислювалась проблема, визначались і уточнювались предмет, об'єкт дослідження, його мета і завдання.

На другому  етапі (1996 – 1998 рр.) головна увага приділялася вивченню розвитку теорії і практики формування національної свідомості в Галичині впродовж 1848-1939 рр. у зіставленні з історією виховання в Наддніпрянській Україні та в країнах Заходу. На цьому етапі продовжувався відбір і систематизація  матеріалу відповідно  до теми дисертації. Були виявлені і вивчені архівні матеріали, опрацьовані підручники і посібники, видані в означений  період у Галичині,  аналізувалися та частково  узагальнювалися результати дослідження.

На третьому етапі (1999 – 2001 рр.) продовжено вивчення наукової літератури, архівних фондів, а також  аналізувалися та узагальнювалися результати дослідження, які публікувалися окремими статтями та доповідалися на  науково-теоретичних і науково-практичних   конференціях та лекційних виступах; вивчалися можливості й шляхи впровадження історичного досвіду формування національної свідомості дітей та молоді у сучасних умовах;  проводилося укладання одержаних результатів у монографію та дисертацію.

       Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в історико-педагогічній науці  проведено комплексне дослідження теорії і практики формування національної свідомості дітей та учнівської молоді Галичини упродовж другої половини ХІХ  ст. – 1939 р., що дало можливість розкрити тогочасну модель національної свідомості та обґрунтувати етапи у розвитку теорії і практики формування національної свідомості дітей та молоді краю; виявлено тенденції та особливості цього процесу; доповнено педагогічну теорію науковими знаннями про еволюцію поняття “національна свідомість”; уточнено зміст, форми і методи формування національної свідомості української молоді; подальшого розвитку набули положення і висновки щодо ефективності виховної діяльності сім'ї, школи, церкви, “Просвіти”, “Рідної школи”, молодіжних організацій у формуванні національної свідомості дітей.

У науковий обіг введено значну кількість наукових документів,  фактів, теоретичних ідей, що базуються на архівних  документах; здійснено наукову інтерпретацію процесу формування національної свідомості, що може стати важливим джерелом для розкриття нових науково-теоретичних напрямків педагогічних досліджень.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає у висвітленні теоретичних напрацювань галицьких педагогів і громадських діячів з питань виховання національно свідомої  української молоді у контексті новітньої педагогічної думки держав Західної Європи і суспільно-політичного та соціально-економічного становища  Галичини; у виявленні структурних компонентів національної свідомості; у визначенні нормативно-правового механізму  і змісту діяльності школи щодо формування національної свідомості учнівської молоді; у прогностичності одержаних результатів, зокрема щодо визначення можливостей використання історичного досвіду формування національної свідомості молоді у сучасних умовах.

Практичне значення  дослідження визначається тим, що його основні положення та результати  можуть використовуватися для подальшого  компаративного вивчення процесу формування національно свідомої особистості. Результати дослідження стануть у пригоді при підготовці підручників, навчальних посібників, довідників, спецкурсів  з історії педагогіки та теорії виховання, проведенні наукових та науково-методичних семінарів, а також можуть знайти подальше застосування при вирішенні актуальних питань формування національної свідомості. Крім того, дисертаційний матеріал є підґрунтям для подальших  історико-педагогічних досліджень і джерелом для теорії і практики сучасної освіти і виховання, розробки оптимальної моделі формування національної свідомості. Окремі фрагменти дисертації можуть бути використані науковцями, які досліджують питання розвитку педагогічної думки Галичини, проблеми національного виховання підростаючого покоління в дусі української ідеї.

Вірогідність  наукових положень і висновків дослідження забезпечується використанням широкої джерельної бази; методологічною обґрунтованістю концепції, використанням результатів новітніх наукових досягнень у галузі теорії та історії педагогіки і виховання; науковим підходом до аналізу педагогічних явищ і фактів; опорою на принципи історизму й об'єктивності; застосуванням методів, що відповідають меті, предмету  й завданням дослідження в їх органічному взаємозв'язку; співвідношенням одержаних висновків із потребами сучасної української системи виховання й освіти.

Апробація і впровадження результатів дослідження відбувалося через доповіді та обговорення на засіданнях кафедри історії педагогіки та українознавства Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника; виступів із науковими повідомленнями на науково-методичних семінарах і засіданнях кафедри педагогіки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка; на звітних наукових  конференціях  професорсько-викладацького складу Прикарпатського  університету імені Василя Стефаника (1999 – 2001) та Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (1998 – 2001); використання результатів дослідження у виступах на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях: “Перший Український Педагогічний Конґрес і сучасність” , “Модернізація системи освіти в Україні на засадах національних традицій та етнопедагогіки, гуманізації і демократизації, світового досвіду” (Івано-Франківськ, 1995), “Ідея національної школи у педагогічній спадщині  Софії Русової та Степана Сірополка” (Івано-Франківськ, 1996), “Українська система виховання: проблеми, перспективи” (Івано-Франківськ, 1998), “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 1998), “Іван Стешенко – відомий діяч освіти та культури України” (Київ, 1999), “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Остріг, 1999), “Вища педагогічна освіта: сучасний стан та перспективи розвитку” (Дрогобич, 1999), “Ідеї народної та наукової педагогіки у вихованні дітей і  молоді”, “Теоретико-методологічні проблеми виховання дітей та учнівської молоді”, “Україна: державність, історія, перспективи” (Івано-Франківськ, 1999), “Інновації в сучасному педагогічному процесі: теорія і практика” (Луганськ, 1999), “Рогатинська земля: історія і сучасність” (Рогатин, 1999), “Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти”, “Педагогічні ідеї С.Смаль-Стоцького в контексті розвитку  національної освіти й виховання” (Чернівці, 1999), “Історія та сучасність Українського Придунав'я” (Ізмаїл, 2000), “Фактори соціального формування особистості: школа, сім'я, громадськість” (Львів, 2000), “Християнські цінності. Історія і погляд у третє тисячоліття” (Острог, 2000), “Ступенева педагогічна освіта в умовах класичного університету: досвід, проблеми, перспективи” (Львів, 2000), “Софія Русова – визначна українська громадська діячка і педагог”, “Сучасна родина в системі самовідтворення української нації” (Івано-Франківськ, 2001) та інших, а також у виступах на обласних нарадах-семінарах педагогічних працівників, у загальноосвітніх школах, університетах, в обласному інституті післядипломної освіти педагогічних працівників.

Спецкурси і спецсемінари, побудовані на матеріалах дисертації, були запроваджені в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка (довідка від 22 червня 2001 р.), Львівському національному університеті імені Івана Франка (довідка від 14 червня 2001 р.), Прикарпатському  університеті  імені Василя Стефаника (довідка від 8 червня 2001 р.), Слов'янському державному педагогічному інституті (довідка від 15 червня 2001 р.).

Результати дисертаційного дослідження відображені у 48 одноосібних працях, у тому числі - 1 монографії (41,32 ум. друк. арк.), 27 статтях у фахових періодичних науково-педагогічних виданнях, 5 – у збірниках наукових праць, 15 – у матеріалах наукових конференцій. Загальний обсяг авторського доробку з теми дослідження  становить 57,3 друк. арк.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук “Клубна аматорська діяльність як фактор формування у підлітків потреби в читанні” захищена у березні 1993 року на засіданні спеціалізованої вченої ради К 068.18.15 у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Матеріали кандидатської дисертації у докторській дисертації не використовувалися.

Структура дисертації визначається змістом і суттю проблеми, метою та завданнями дослідження.  Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, 22 додатків на 35 сторінках. Загальний обсяг дисертації – 513 сторінок. Основний текст дисертації викладено на  400 сторінках. Список використаних джерел складає 1256 найменувань (із них 48 – іноземними мовами, 278 – архівні справи).

                                  

ОСНОВНИЙ   ЗМІСТ  ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, визначено  його об'єкт, предмет, мету, завдання, основні напрями та методи дослідження, джерельну базу, хронологічні межі,  викладено концептуальні ідеї, визначено наукову новизну, розкрито теоретичне і практичне значення, наведено дані про апробацію, впровадження та публікацію результатів дослідження, звернено увагу на зв'язок останньої з плановими науковими темами.

У першому розділі – “Формування національної свідомості української молоді як наукова проблема” – висвітлено стан розробки досліджуваної проблеми у науковій літературі ХІХ – ХХ ст., проаналізовано суспільно-політичні та культурно-освітні передумови розвитку теорії і практики формування національної свідомості в Галичині.

Встановлено, що у дослідженні національної свідомості сходяться різні концептуальні підходи, наукові напрями соціогуманітарного характеру. В сучасній українській національній свідомості поєднані явища і тенденції, що є відображенням етнічних, національних, державотворчих процесів. Теоретичні розробки в галузі філософії, політології, педагогіки, психології та інших гуманітарних наук потрапляють до сфери національної свідомості тоді, коли вони збагатилися загальнозначущими для нації теоріями, ідеями, підходами до розв'язання певних проблем, поповнили її інтелектуальний потенціал. Однак з часом певні ідеї поступаються місцем новим теоретичним підходам, що відповідають соціальному замовленню. Часто націотворчі процеси потребують наукового осмислення, узагальнення, що веде до появи нових наукових напрямків на дотику декількох наук, які згодом стають самостійними (етнополітологія, етнодержавознавство, етнопедагогіка тощо).

Доведено, що за більш ніж стоп'ятдесятилітній період вивчення  проблем національного виховання, формування національної свідомості української молоді нагромаджено чимало літератури, яка стосується різних аспектів цього процесу. Дослідження теорії і практики формування національної свідомості дітей та молоді Галичини вимагало опрацювання значного масиву  наукової літератури, яку  умовно розподілено на три групи: перша – загальнотеоретичні праці  з проблеми нації, національної свідомості, національних відносин, національних рухів; друга – праці українських педагогів, громадських, культурних діячів з проблем національного виховання дітей та молоді на українських землях; третя – дослідження, що безпосередньо стосуються процесу формування національної свідомості дітей та молоді Галичини у другій половині ХІХ ст. - 1939 р.

З'ясовано, що національна свідомість як унікальний феномен духовного життя українського суспільства розвивається за своєю внутрішньою логікою, демонструючи багатство виявів і форм, глибину думок і почуттів, життєздатність у самоствердженні, надзвичайну силу націотворення. Окремі аспекти розвитку української національної свідомості (філософські, політологічні, історичні, соціально-психологічні) знайшли відображення в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників, зокрема А.Бичко, М.Боришевського, С.Возняка, С.Грабовського, Я.Дашкевича, Я.Ісаєвича, В.Кременя, Ю.Римаренка, Е.Сміта, В.Смолія, В.Степанкова, Р.Шпорлюка та ін.

У психологічному аспекті свідомість розглядається як прояв людської психіки, як внутрішньостабілізуючий фактор людської життєдіяльності, її місце в структурі особистості, співвідношення з діяльністю тощо (І.Бех, Л.Божович, Л.Виготський, О.Киричук, К.Платонов, Л.Рубінштейн та ін.).  Розробкою так званої “Я-концепції”, яка є однією з центральних проблем свідомості, займалися вчені Р. Бернс, І.Кон та ін.

Аналіз дефініцій “нація”, “національна свідомість”, “національна самосвідомість” показав, що в українській історико-педагогічній науці вони не мають однозначного трактування.

Зазначено, що у з'ясуванні суспільно-політичних та соціально-економічних передумов розвитку національної свідомості у досліджуваний період вагоме місце належить працям відомих українських істориків - М.Грушевського, Д.Донцова, Д.Дорошенка, І.Крип'якевича та ін. Про національну свідомість майже не йшлося в узагальнювальних працях з історії Галичини у  60 – 70-х роках  ХХ ст. З об'єктивних причин у вітчизняній науці того часу формування громадянської позиції розглядалося без будь-якого врахування генези менталітету нації. Здебільшого мова йшла про виявлення якихось загальних параметрів і рис у розвитку націй та народів. Ця проблема знайшла відображення в історичній науці останніх років. Сучасні дослідники (Я.Грицак, Я.Ісаєвич, С. Макарчук, О.Реєнт, В.Сарбей та ін.) значну увагу приділяють термінологічним пошукам, визначенню критеріїв періодизації, теоретичному осмисленню історії українського національного руху загалом, утвердженню національної свідомості в період з кінця ХVIII до початку ХХ ст.

Важливі аспекти українського національного відродження, формування національної свідомості розкрито у працях українських дослідників діаспори (М.Гроха, А.Каппелєра, І.Лисяка-Рудницького, П.Маґочія, Дж.Химки, Р.Шпорлюка та ін.).

Основним джерелом для вивчення теоретичних і практичних аспектів формування національної свідомості української молоді Галичини досліджуваного періоду є історико-теоретичні напрацювання прогресивних діячів, педагогів краю другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. Їхні публікації, більшість з яких була підготовлена педагогами, висвітлювали зміст, принципи, форми, методи і засоби формування національної свідомості української молоді і стали живильним джерелом для формування передових педагогічних ідей.

Аналіз праць українських педагогів (М.Галущинського, М.Грушевського, Ю.Дзеровича, О.Іванчука, С.Томашівського, І.Франка, І.Ющишина та ін.) дає підстави стверджувати, що ідея національного виховання виросла з органічної потреби українського народу, розвивалася на рідному ґрунті з використанням народних звичаїв, традицій, народного досвіду. На їх думку, формування національної (історичної) свідомості у дітей слід розпочинати з виховання почуття любові до рідного краю. Педагоги виділяють три найвищі ідеї людської практики, які мають визначальний вплив на життєдіяльність людства: ідею правди, або теоретичну ідею, оскільки вона є керманичем наших думок, ідею добра, яку ще називають практичною, бо вона керує нашою волею, ідею краси, тобто естетичну ідею.

Показано, що у літературі мають місце чимало суперечностей і перекручень щодо діяльності окремих українських педагогів, громадських діячів, педагогічних товариств та молодіжних організацій. Важливі питання періодизації  формування національної свідомості української молоді, завдань і цілей  окремих українських товариств, організацій, церкви, досягнутих успіхів та втрачених можливостей залишаються дискусійними.

Історіографічний огляд містить загальну характеристику вивчення різних аспектів процесу формування національної свідомості. Проведений аналіз дав підстави стверджувати, що радянська історіографія із відомих причин (ідеологічних) не мала можливості об'єктивно досліджувати  історію українського шкільництва, проблему  формування національної свідомості української молоді в історичному ракурсі, часто спотворювала її. В узагальнювальних працях з історії української педагогіки  та з історії українського виховання ХІХ  – ХХ ст. цій проблемі відводиться неспівмірно мало місця. Загалом історіографія міжвоєнного періоду характеризувалася першими спробами дати цілісну картину історії виховання в Галичині протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Доведено, що розвиток теорії і практики формування національної свідомості дітей та молоді Галичини протягом другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. був зумовлений суспільно-політичним та культурно-освітніми передумовами краю, впливом західноєвропейської та наддніпрянської педагогічної думки. Процеси націотворення, консолідація етнічних груп на засадах національної ідеї, що набули поширення у Галичині у другій половині ХІХ  ст., були можливими завдяки демократизму законів Австро-Угорщини. З одного боку, Австро-Угорська монархія відкривала певні можливості для ведення легальної боротьби за розширення національних прав, а з іншого – в державі діяли політичні сили, які прагнули онімечення всього громадсько-політичного життя Галичини. Виникнення політичних течій, створення мережі просвітницьких, культурно-освітніх і молодіжних товариств, розвиток україномовної преси у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. посилило прагнення галичан здобути національну освіту, прискорило процес національно-культурного відродження, формування національної свідомості. У міжвоєнний період йшла гостра боротьба за подальше існування української нації, за рідну школу і освіту.

Активна боротьба за національну школу як головний чинник відродження української нації у кінці ХІХ  - на початку ХХ ст. велася на всіх українських землях. Результатом творчих пошуків українських педагогів Галичини і Наддніпрянщини стала розробка концептуальних основ національної освіти, яка б відповідала потребам національно-культурного відродження. Проблема формування національної свідомості спонукала українських педагогів Галичини й Наддніпрянщини до активної співпраці. Це – взаємообмін науково-педагогічною літературою і досвідом роботи, налагодження контактів і зв'язків між освітянами і громадськими діячами, висвітлення важливих подій українського шкільництва на сторінках педагогічних часописів, проведення Першого  всеукраїнського з'їзду народного вчительства (Львів, 1914 р.), участь у діяльності українських просвітницьких та педагогічних товариств.

Одночасна поява концепцій розбудови національної школи в Наддніпрянській Україні (Я.Чепіги) та Галичині (І.Ющишина) у 1913 р., що є свідченням внутрішньої єдності українців та підтвердженням єдності національно-культурного відродження на всіх українських землях, стала підсумком творчого пошуку  педагогів у царині українського шкільництва. Школа мала бути народною і виховувати дітей в національному дусі. Утвердження в свідомості молоді на початку ХХ ст. ідеї соборності українців, розуміння необхідності держави для успішного розвитку нації стає одним із найголовніших завдань національного виховання.

Встановлено, що у міжвоєнний період розвиток теорії і практики формування національної свідомості зумовлений зростанням національної свідомості галицьких українців, впливом європейської педагогічної думки, процесом українізації у Наддніпрянській Україні. Ці чинники висунули на перший план національні цінності, що було можливим лише за умови виховання молоді на основі національної ідеї. Основою українського виховання мала стати ідея будівництва незалежної Української держави.

Усе це уможливило спробу відтворити розвиток теорії і практики формування національної свідомості у контексті суспільного і політичного життя Галичини   другої половини ХІХ ст. –  1939 р., розкрити роль української школи  у боротьбі за консолідацію нації, за соборність України, у розвитку свідомої громадянської позиції молодого українця.

У другому розділі  – “Теоретичні основи формування національної свідомості дітей і молоді Галичини (1848 – 1939 рр.)” – висвітлено розвиток української національної ідеї та еволюцію  поняття “національна свідомість”  у працях українських педагогів краю ХІХ - ХХ ст.

Встановлено, що саме у  другій половині ХІХ ст. виникають перші форми національної рефлексії, ідеології націоналізму у вигляді активної національної свідомості. Це було свідченням усвідомлення українством себе як етнічної, мовної й територіальної спільноти. Вагоме значення для розвитку теорії і практики  українського виховання  мала тогочасна європейська думка про націю та мову як її головну ознаку. Для цієї доби характерна кристалізація ідеї державності в структурах масової і наукової свідомості.

Виникнення і поширення ідеї національної свідомості, що ґрунтується на етнічній ідентичності, стає головною проблемою української педагогічної науки другої половини ХІХ  ст. Під впливом цієї ідеї в теорії вагомого значення набуває проблема національного, ідея народності у вихованні. Першими цю ідею обґрунтували О.Духнович і К.Ушинський. Вони дійшли висновку, що навчально-виховний процес повинен здійснюватися в національному дусі, а  його основою має бути ідея народності. Поняття “національна свідомість” зустрічається в працях педагогів та громадських діячів ІІ половини ХІХ – першої третини ХХ ст. (М.Галущинський, М.Грушевський, О.Іванчук, І.Копач, О.Партицький, С.Русова, С.Томашівський, І.Франко, Я.Чепіга та ін.).

Доведено, що еволюція української національної ідеї та утвердження її у свідомості українців в означений період суттєво вплинули на визначення мети, змісту і завдань виховання. Сутність української національної ідеї на початку ХІХ ст. зводилась до автономії Галичини у складі Австрії, а на переломі ХІХ – ХХ ст.  – у прагненні державної самостійності України. Національна ідея  в українській педагогічній думці другої половини ХІХ ст. ототожнювалася з  питаннями  мови, географічної території, на початку ХХ ст. – з вимогою політичної незалежності, а в 20 – 30-ті роки ХХ ст. означала підготовку молоді до здобуття  незалежності, соціальної справедливості, побудови вільної, самостійної України. Українські педагоги теоретично  обґрунтували шляхи реалізації національної ідеї, визначивши, що метою національного виховання є всебічна підготовка молоді до здійснення найвищого ідеалу нації, до творчої участі у розбудові рідної духовної і матеріальної культури.

Аналіз джерельної бази дав можливість простежити еволюцію поняття “національна свідомість” в українській педагогіці  ХІХ – ХХ ст. та виділити три етапи у розвитку теорії і практики формування національної свідомості , які зумовлені об'єктивними закономірностями суспільно-політичного та національно-культурного розвитку, особливості розвитку шкільництва та української педагогічної думки: 1) мовно-етнографічний (з 1848  до 1890-х рр.);  2) національно-державницький (з 1900 до 1918 рр.); 3) територіально-державницький (з 1919 до 1939 рр.).

Упродовж першого етапу  українські педагоги Галичини  доходять висновку, що український народ потребує власної системи виховання, побудованої на українському  ґрунті, головною метою якої було б виховання дітей та молоді в українському дусі. Провідна роль у цьому процесі відводиться рідній мові, народним звичаям і традиціям. Педагоги краю (Г.Врецьона, В.Ільницький та ін.) доходять висновку, що виховати високосвідому ідейну молодь можна лише тоді, коли український народ буде мати власну систему виховання, побудовану на національному ґрунті.  Г.Врецьона закликав плекати національне самопізнання (свідомість), національний “змисл” (світогляд),  національні почуття.

Встановлено, що вперше в українській педагогіці поняття “національна свідомість”  вжито і обґрунтовано С.Томашівським (1905 р.). За його висновком, національна свідомість - “це ясне  і свідоме почуванє моєї тісної приналежности до всієї маси мого народа, тісної зв'язи всіх моїх потреб з вимогами загальнонародними, готовність зректися власної користи для загального добра, дальше – зрозумінє своєї окремішности племінної від інших народів, любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти щодо чужих), взагалі дбалість про  поступ цілої нації, підмога для неї й оборона від ворожих напастий”. Сформувати її можна лише шляхом виховання в національному дусі, на своєрідних основах, власних шкільних підручниках, у власній школі та відповідній атмосфері.

Формування національної свідомості у дітей необхідно розпочинати з виховання почуття любові до рідного краю. Однак ця любов не повинна переходити в ізольований егоїзм.

Доведено, що  в українській педагогіці досліджуваного періоду пройшли еволюцію і структурні компоненти національної свідомості. Так, у другій половині ХІХ  ст. педагоги під поняттям “патріотизм” розуміли плекання любові до рідного народу, на початку ХХ ст. – працю для добра і щастя свого народу, всіх одиниць суспільності. За діяльний патріотизм виступали М.Барановський, Б.Заклинський, О.Іванчук, П.Кирчів, І.Копач, І.Ющишин та ін. Національна ідея трактується українськими педагогами як прагнення до державної самостійності і стає основою виховання.

У міжвоєнний період  виховати патріота означало виховати свідомого українця, який брав би конструктивну участь у процесі державотворення (М.Галущинський, Ю.Дзерович, І.Ющишин та ін.). Показано, що метою українського  виховання, яке у міжвоєнний період  вважалося пріоритетним у навчально-виховному процесі, повинно  бути не лише виховання національно свідомого українця, що знає свою мову, літературу й історію, не лише українця, “зі всебічно оформленим умом, серцем, волею і тілом” (В.Кузьмович), але й українця, спеціально зорієнтованого на всі проблеми сучасного життя, а головне - зорієнтованого національно.

Встановлено, що українські педагоги Галичини (П.Біланюк, М.Галущинський, М.Євшан, Б.Заклинський, О.Іванчук, Я.Кузьмів, В.Пачовський, С.Томашівський та ін.) вважали школу головним органом державного будівництва, яка повинна “дати дитині національну свідомість, розбудити в ній національно-патріотичні чесноти” (І.Ющишин). Оскільки український народ не має своєї держави, то об'єднати всі сили і всі одиниці народу для справи виховання повинні українські товариства й громадські організації, які мають виховати українську молодь на державний народ. Педагоги стверджували, що в прагненні до збереження своєї національності та створення власної держави  українське виховання має ґрунтуватися на культі Нації і Батьківщини.

Аналіз праць українських педагогів Галичини другої половини ХІХ  –  першої третини ХХ ст. дозволив реконструювати  структурну модель національної свідомості як цілісного формування, що включає ряд взаємопов'язаних, взаємозалежних компонентів, системоутворюючим елементом якої є українська національна ідея (рис. 1).   

Засобами формування національної свідомості визнано рідну мову,  літературу, історію та географію України, народні звичаї, традиції, обряди, народне мистецтво. Наголошувалось, що лише тоді, коли у вивченні шкільних предметів  домінуватиме  українознавство,  культ  української  культури, школи

зможуть  повною мірою виконати своє завдання – виховувати молодь у національно-патріотичному дусі,  формувати її свідомість, національну гідність.  Українознавство  –  це  рідна  мова  і  література,  історія  та  географія

України, мистецтво, музика. Чинниками формування національної свідомості визначено сім'ю, школу, церкву, громадські  та молодіжні організації, громаду.  

Зроблено висновок, що для української педагогіки цього періоду характерним є поєднання у виховному процесі загальнолюдського і національного. Без виховання у молодої  людини любові до Бога і Нації неможливим буде гармонійне життя українців, нездійсненним - завдання побудови самостійної Української держави.

У третьому розділі – “Українська сім'я як провідний чинник формування національної свідомості дітей” – висвітлено погляди українських педагогів  Галичини щодо ролі і місця  сім'ї у формуванні національної свідомості,  народно-педагогічних засад цього процесу, розкрито зміст і форми спільної діяльності сім'ї і школи у формуванні  національної свідомості особистості.

З'ясовано, що у працях українських педагогів другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. (О.Барвінського, І.Бартошевського, П.Біланюка, Г.Врецьони, Ю.Дзеровича, Є.Згарського, О.Іванчука, К.Кахникевича, О.Партицького та ін.) наголошувалось, що головну роль у вихованні дитини відіграє сім'я, найближчі родичі, тобто родина, в якій дітям прищеплювалася любов до рідної мови, до рідного краю, до народних і релігійних традицій, звичаїв, обрядів, державотворчі прагнення.  Участь у національно-визвольній боротьбі, національно-культурні прагнення єднали батьків, родичів і дітей. Основою виховання була народна педагогіка з її перевіреними віками методами і засобами формування національної свідомості.

Вирішальну роль у родинному вихованні галицькі педагоги відводили матері. Наприклад, О.Барвінський стверджував, що вплив матері у дитинстві  є дуже важливим і часто вирішує подальший розвиток  дитини і майбутнє нації. Наголошувалось, що від матері – “найціннішої частини народу” (К.Малицька) –  найбільше залежало формування у дітей таких компонентів національної свідомості, як національні почування, патріотизм, історична пам'ять, національний характер, любов до народних звичаїв, традицій, мистецтва, любов до рідної мови. Використовуючи народно-педагогічні методи і прийоми виховання, мати плекала національно свідоме покоління.

Важливим висновком галицьких педагогів (О.Барвінського, Г.Врецьони, Г.Зарицького, В.Ільницького, О.Партицького та ін.) стало положення про те, що  опору наукової педагогіки треба шукати  в народній, у виховному досвіді  народу і на цій основі будувати теорію і практику формування національної свідомості. Практика народного виховання  передбачала формування  в кожної дитини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі. Виховання в сім'ї найкраще враховує вдачу, світогляд, психологію  нації, з якої походить дитина. Відповідно до цих вимог, переконували педагоги краю, потрібно розглядати   кожне педагогічне питання, історію і практику виховання дітей.

Головною умовою ефективності формування національної свідомості дітей визнавалася співпраця, взаємна підтримка сім'ї і школи, “сих двох наймогутніших виховуючих інституцій”. Якщо рідна хата і рідна школа взаємно доповнюють і допомагають одна одній, йдуть до однієї мети, дають підвалини національного усвідомлення і виховання,  їх праця овіяна національним духом і почуттям відповідальності  за долю мільйонів, тоді дитина, за висновком галицьких педагогів, закінчивши школу, стає національно свідомою одиницею.

Методологічною основою співпраці різних виховних інституцій вважалася орієнтація на те, щоб уже у початковому соціальному  досвіді національні та загальнолюдські цінності органічно поєднувалися.

Педагоги краю вимагали спільності та узгодженості дій сім'ї та школи у вихованні національно свідомого покоління, результатом яких повинна бути переміна  існуючої школи з навчаючої інституції у школу виховання, яка має “стати твердинею, в якій зберігатимуться найсвятіші ідеали нашого національного індивідуалізму!…в якій треба  розвивати національну свідомість, виховувати патріотизм” (І.Ющишин). Співпраця громадянства і школи, насамперед родини і школи, – одне з головних положень педагогічної теорії  другої половини ХІХ – початку ХХ ст. У міжвоєнний період українське вчительство почало на практиці  втілювати теоретичні  напрацювання  щодо співпраці родини, школи і громадянства.

Особливого значення для забезпечення ефективності виховання підростаючих поколінь надавалося організації всеобучу батьків, який здійснювався при поєднанні масових та індивідуальних форм роботи. Індивідуальна робота з батьками передбачала налагодження контактів з ними, з'ясування сутності педагогічної позиції сім'ї, родини, вивчення особливостей виховного впливу сім'ї на дитину. На практиці ця мета втілювалася за допомогою бесід, консультацій. Серед масових форм спільної діяльності цих інституцій поширеними були батьківські конференції, батьківські комітети, загальні і класні збори (“сходини”), консультаційний  відділ (“бюро”), прилюдні шкільні іспити, шкільні повідомлення, шкільні свята, “маївки” та ін. Всі ці форми були наповнені національним змістом, сприяли формуванню нової ґенерації  українських патріотів, для яких  ідея державності України стала сенсом  їхнього життя.   

У дисертації доведено, що співпраця школи і сім'ї передбачала єдність мети, змісту, форм, методів і засобів формування  національної свідомості учнівської молоді.

У  четвертому  розділі – “Діяльність школи щодо формування національної свідомості учнів” – висвітлено нормативно-правову базу  розробки змісту  освіти, можливості навчальних предметів, зокрема рідної мови та україномовних підручників, розкрито зміст, форми і методи діяльності шкільних педагогів щодо формування національної свідомості учнівської молоді.

На основі аналізу державних навчальних планів і програм доведено, що вони не враховували національних особливостей учнів, будувалися за чужими зразками, мали на меті виховати  в української молоді  відданість австрійській монархії і польській державі. З цих програм не можна було  почерпнути правдивих відомостей про героїчне минуле  українського народу, його нескорений дух та культуру.

З'ясовано, що зусилля українських педагогів краю були зосереджені на розробці нових навчальних планів та програм, такого змісту освіти української школи, який би забезпечував підготовку молоді до реалізації української національної ідеї. Школа, стверджували вони, може виконати свої завдання щодо формування національно свідомого покоління за наявності навчальних програм, підручників, національно свідомого вчителя-українця. Протягом досліджуваного періоду  першочерговим був той чи інший чинник.

Формування національного компоненту змісту освіти відбувалося за допомогою введення в навчальні програми предметів українознавчого  спрямування: історії України, рідної мови, географії краю,  насичення  підручників для всіх типів шкіл матеріалами національного характеру. Українське вчительство здійснювало  практичну роботу  з формування національної свідомості шляхом  боротьби  за національну школу, внесенням національних елементів у зміст  освіти державних шкіл.

Аналіз архівних матеріалів та джерельної бази засвідчив, що українські педагоги на свій страх і ризик вносили до навчальних програм зміни і доповнення  національного характеру, видавали шкільні підручники, проводили національні за змістом позакласні та позашкільні заходи, залучали школярів до роботи в молодіжних організаціях, гуртках, в учнівському самоврядуванні. Свідченням цьому є і той факт, що тисячі педагогів і чимало семінаристів УПТ “Рідна школа” виборювали незалежність Україні у рядах січового стрілецтва. Це – Григорій Коссак (народний учитель з с.Ясениці, що поблизу Дрогобича, курінний отаман), Іван Коссак (професор Чортківської вчительської гімназії, сотник), Володимир Сольчаник (професор Дрогобицької української приватної гімназії “Рідної школи”, поручник Української Галицької Армії), Михайло Галущинський (директор Рогатинської приватної гімназії, перший комендант Українських Січових Стрільців) та ін.

Проаналізовано оригінальні підручники з української мови, історії, географії, катехизму, читанки, підготовлені О.Барвінським, Г.Врецьоною, Б.Заклинським, А.Крушельницьким, К.Лучаківським,  О.Партицьким та ін. З'ясовано, що ці підручники добре проілюстровані українознавчим матеріалом, сповнені національними мотивами.  

Педагоги краю обґрунтували і намагалися реалізувати на практиці  положення про те, що рідна мова є найголовнішим чинником наших свідомих дій, теоретичних міркувань, необхідною умовою досягнення  вищого ступеня  духовного життя, виразником  народного духу, основою пізнання історії, культури, звичаїв і традицій народу, формування національного світогляду, незамінним інструментарієм творчості народу. На думку І.Ющишина, процес пізнання повинен проходити  не пасивно, а шляхом дослідницько-пізнавальної праці за допомогою і під керівництвом учителя, що сам вивчав рідну мову, опанував її і через неї з'єднався “з духом цілого народу”. Якщо школа є рідною  за національністю і визнає ті самі ідеали, що і молодь, яка в ній навчається, то школа пробуджує національну свідомість, національну гордість, готує молодь до служби та праці в ім'я свого народу.

У розділі доведено, що рідна мова як навчальна дисципліна пройшла шлях від  “вільного” предмета  до предмета, що становив національну основу змісту освіти. Цей предмет став “осереднім” предметом навчання і виховання (В.Пачовський). Педагоги довели, що ставлення до рідної мови є виявом національної самосвідомості, а відтак громадянської позиції. Рідне слово, стверджували педагоги, виховує національну психологію, національний характер, збуджує і зміцнює національну свідомість поколінь, що виявилася у високому патріотизмі українців. У процесі формування національної свідомості рідна мова була початковим і часто основним чинником.

Доведено, що протягом другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст.  педагоги вносили національний компонент не тільки в зміст освіти, а й надавали національної спрямованості  шкільному та позашкільному життю  учнів. Вони були активними учасниками громадського та політичного життя краю. Виховна робота з учнями проводилась шляхом формування національного компонента змісту освіти.

Встановлено, що в тогочасних публікаціях головна роль у формуванні національної свідомості учнів відводилась шкільному педагогові, який повинен би забезпечити реалізацію освітньої  політики держави і вирішувати  завдання, що випливали з сучасного становища українців  краю. В умовах відсутності власної держави вчитель мав удосконалювати навчальний процес, виховувати  підростаюче покоління на основі національної ідеї,  володіти мистецтвом виховання. Формуванню національної свідомості молоді сприяли виховна спрямованість уроків, різноманітна позаурочна і позашкільна робота вчителів і дітей. Часто вчителі  подавали значно ширший матеріал, ніж передбачалося програмою, ознайомлювали дітей із правдивими  сторінками історії рідного краю і духовними надбаннями народу. Завдяки зусиллям  свідомого вчительства учнівська молодь отримувала  друковані видання, що розширювали світогляд учнів,  формували національне світосприйняття, пробуджували національну гідність і гордість.

Аналіз виховної практики  дає підстави стверджувати, що у формуванні національної свідомості учнівської молоді педагоги краю вважали доречним гармонійно поєднувати індивідуальне і групове виховання дітей (“індивідуалізувати усуспільнюючи”), а всі найкращі індивідуальні чесноти й прикмети людини поставити на службу народові. Найбільш поширеними формами виховання були вечори вшанування українських патріотів, національні свята, академії, декламування віршів, виставки письмових праць учнів, прогулянки, забави, імпрези, театральні вистави, лекції, екскурсії тощо. Традиційним було святкування роковин Тараса Шевченка,  Маркіяна Шашкевича, заснування “Просвіти”, до програми яких входили  твори патріотичного характеру. Педагоги  підтримували  діяльність молодіжних гуртків тощо.

Зроблено висновок, що українське вчительство в умовах відсутності власної держави здійснювало виховання підростаючого покоління на основі національної ідеї.

У п'ятому розділі – “Роль церкви і громадських організацій  Галичини  у формуванні національної свідомості дітей і молоді” – висвітлено зміст, форми і методи діяльності церкви та релігійних об'єднань, “Просвіти”, “Рідної школи”, молодіжних організацій краю щодо формування національної свідомості української молоді протягом другої половини ХІХ ст. – 1939 р.

Виявлено, що українська греко-католицька церква у стосунках із державною владою відстоювала національні  права своїх вірних, українську національну ідею, прагнула утвердити усвідомлення приналежності галичанина до великої української спільноти. Церква гостро реагувала на неприйняття урядом та польським громадянством української ідеї загалом, на польську шкільну політику щодо українців, на дискримінацію української мови та культури, на  “пацифікацію” та політичні репресії. Церква відстоювала право українського народу на національну школу і рідну мову. Священики (Я.Головацький, І.Жуковський, М.Куземський, О.Лозинський, Р.Мох, О.Огоновський, В.Подолинський та ін.) виступили на захист української  мови.

Завдяки активній праці та патріотизму духовенства виник просвітницький рух у Галичині.  С.Качала, О.Лозинський, М.Устиянович, Й.Заячківський були ініціаторами заснування “Просвіти”, спричинилися до створення її філій і читалень, розповсюдження книжок, збирання й популяризації народного мистецтва тощо. О.Огоновський очолював “Просвіту” у роки її економічного зростання. Посли-священики І.Озаркевич, Д.Танячкевич, М.Січинський відстоювали право  українського народу на освіту в австрійському парламенті, а Т.Богачевський, Т.Войнаровський, С.Онишкевич – у галицькому. Духовенство плідно співпрацювало з українськими просвітницькими товариствам і як могло, сприяло їхній діяльності, підтримувало діячів культури, мистецтва, учнівську молодь, опікувалося сиротами, утримувало розгалужену  мережу навчально-виховних закладів, зміст роботи яких відповідав національним інтересам українського народу.  

Аналіз архівних документів і публікацій у тогочасній періодиці дав підстави зробити висновок, що духовенство у зазначений період  стало на захист української молоді, намагаючись зберегти провідну роль родини у питаннях виховання;  проповідувало українською мовою; гостро реагувало на прояви зневажливого ставлення до українців, їх обрядів; активно захищало рідну мову, утверджуючи її серед державних службовців. На початку ХХ ст. духовенство стало провідним носієм ідеї української державності, союзником у боротьбі за національні права. Священик П.Філяс брав участь в опрацюванні проекту Конституції ЗУНР. Біля 20 священиків було членами Української Національної Ради, 92 – польовими духівниками Української Галицької Армії. У міжвоєнний період церква стала захисником національних прав українців, намагалася зберегти у пам'яті народу традиції Визвольних змагань. Педагогічна  діяльність прогресивної частини кліру (А.Шептицький, І.Бартошевський, Ю.Дзерович та ін.) проходила паралельно у теоретичній і практичній площині.

Встановлено, що одним із ефективних засобів національного виховання в Галичині стали релігійні свята, які мали національний  колорит, були пронизані духом українства, глибокою моральною відповідальністю за долю покривдженого народу. Поширеними формами роботи за участю школи, батьків, церкви, громадських організацій були національні свята, вечорниці, маївки, вечори вшанування українських патріотів, походи на могили січових стрільців тощо. Характерною ознакою всіх урочистостей  було їхнє патріотичне спрямування.

Доведено, що у краї національно-виховну роботу проводили “Марійське товариство молоді”, сестри Василіянки, релігійні організації “Католицька Акція Української Молоді” (КАУМ), “Орли”, які ставили за мету формування національного світогляду молоді, її національної гідності, збагачення її інтелекту знаннями з історії, літератури, культури рідного народу, а також її духовний вишкіл.

Дослідження показало, що важливе місце у формуванні національної свідомості дітей та молоді займала діяльність товариства “Просвіта”, яке ставило завдання “зробити з етнографічної селянської маси націю, свідому своїх цілей і завдань” (В.Мудрий). Його діяльність була спрямована на виховання національно свідомого покоління української молоді. З цією метою товариство використовувало різноманітні форми роботи: курси українознавства, науково-популярні лекції, патріотичні свята, вечори, видання популярних книжок українською мовою, створення україномовних шкільних підручників та ін. Протягом досліджуваного періоду головними напрямами діяльності товариства було піднесення економічної освіти, організація фахових шкіл,  видавнича діяльність тощо. Просвітяни  розглядали книгу  як основний засіб формування національної свідомості, тому основні зусилля зосередили на підготовці  і виданні літератури  українською мовою, організації бібліотек для дітей і молоді,  використанні масових та індивідуальних форм поширення  української книги. Товариство проводило різноманітну культурно-освітню роботу серед українського населення, дало поштовх до створення Наукового товариства ім. Т.Шевченка, “Рідної школи”.

Встановлено, що саме завдяки діяльності читалень, “Просвіта” стає каталізатором культурно-політичного і соціально-економічного поступу пригнобленої української нації. Хоча ідея самостійної України була далекосяжною і потребувала подвижницької праці всієї української громади, вона була цільною, мала під собою тверде підґрунтя і відповідала загальним історико-політичним  тенденціям в Європі та світі.  

Для української громадськості  важливим  ідейним та організаційним центром  у розбудові  національної освіти і виховання було “Руське Товариство Педагогічне”. Незважаючи на численні перешкоди, створювані офіційними органами влади, товариство протягом багатьох десятиріч створювало мережу навчально-освітніх закладів: дитячі садки, захоронки, народні, фахові школи, ліцеї, учительські семінарії. Активісти товариства вважали національну школу найважливішим чинником національно-культурного відродження, а головним її завданням – формування національної свідомості дітей і молоді. Педагоги стверджували, що тільки рідний учитель у рідній школі схоче і зможе навчити молодь любити й шанувати історичну традицію, любити свій народ і для нього працювати; виховати лицарську непохитність і безстрашність у змаганнях свого народу аж до самопожертв за здійснення найвищих національних ідеалів.

З'ясовано, що протягом досліджуваного періоду діяльність  українських педагогів була спрямована на  розробку  теоретичних засад формування національної свідомості. “Рідна школа” відстоювала рідношкільну ідею, право  українців на навчання рідною мовою,  організовувала і утримувала бурси, видавництва, українську пресу тощо. Товариство чинило рішучий опір  польській владі, шкільним  плебісцитам (1925 і 1932 рр.),  створювало систему українського шкільництва, збагачувало навчально-виховний процес національними елементами, надавало пріоритетність у ньому вихованню. Логічним завершенням пошуків у теорії виховання став Перший український педагогічний конґрес (1935 р.), який чітко викристалізував  мету та ідеал  виховання української молоді, конкретизував практичні методи і засоби їх здійснення. Конґрес визначив мету національного виховання молоді як всебічну підготовку її до здійснення найвищого ідеалу нації, до чинної творчої участі у розбудові рідної духовної і матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі.

Дослідження показало, що найбільш поширеними формами формування національної свідомості  молоді у діяльності товариства “Рідна школа” були святкові концерти та академії, гуртки (фольклорний, історичний, краєзнавчий, літературний, етнографічний та ін.), курси (українознавства, бібліотечні, народних вишивок та ін.), реферати тощо.          

Початок ХХ ст. ознаменувався виникненням у Галичині громадських молодіжних організацій, метою яких було формування національно свідомого покоління. Серед їх засновників були активні громадські діячі – педагоги галицьких шкіл О.Тисовський, П.Франко, І.Чмола, О.Степанів. У процесі виховної діяльності, враховуючи специфіку і спрямованість організації, власний досвід, члени товариства на практиці реалізовували теоретичні положення українських педагогів щодо формування національної свідомості, доводили їх життєспроможність, ефективність форм і методів.

Доведено, що соціально-педагогічні функції цих українських інституцій (“Сокіл”, “Січ”, Пласт, “Луг”), національно змістовна їх діяльність суттєво вплинули на безперервний процес боротьби за національне відродження українців, боротьби в ім'я збереження в свідомості сучасних і майбутніх поколінь національної ідеї. Фізичний вишкіл молоді на національній основі та її духовний розвиток сприяли вихованню всебічно розвиненої особистості,  підготовці юнаків і дівчат  до праці й оборони рідного краю, залученню їх до загальноукраїнського національно-визвольного руху, згуртуванню навколо національної ідеї. Участь  дітей і молоді у діяльності молодіжних організацій і товариств стала одним із яскравих показників зростання їхньої національної свідомості та готовності  до боротьби за самостійну незалежну державу.

Зроблено висновок, що завдяки активній  діяльності греко-католицької церкви, “Просвіти”, “Рідної школи”, молодіжних організацій у Галичині  відбувався безперервний процес боротьби  за національне відродження українців, в ім'я збереження в пам'яті сучасних і майбутніх поколінь національної ідеї, прагнення боротися за державну незалежність.

Узагальнення  багаторічного історико-педагогічного наукового пошуку та широкої джерельної бази й архівних матеріалів дає підстави зробити такі висновки:

1. Розвиток теорії і практики формування національної свідомості дітей і молоді Галичини у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. був зумовлений  об'єктивними  суспільно-політичними, соціально-економічними, культурно-освітніми обставинами розвитку краю та впливом тих культурно-історичних процесів, які відбувалися у Наддніпрянській Україні та в західноєвропейських країнах. Етнонаціональне відродження в Галичині (30-ті роки ХІХ ст.), основним змістом якого було національне самоутвердження українців, етнокультурне усамостійнення народу, дало поштовх до політичного відродження. Розробка і поступова реалізація програми національної самоідентифікації в Галичині  призвели до конфронтації між поляками та українцями, що вперше проявилась під час “весни народів” 1848 р. Цьому значною мірою сприяло і те, що польські політичні кола вважали Галичину  своєю територією, яка мала стати  основою майбутньої відродженої Речі Посполитої і відмовлялися  визнати існування українців як нації, заперечували природні права корінного населення  на самобутність, здійснювали поступову полонізацію краю. У процесі оборони своїх загальнолюдських прав і свобод формувалася і міцніла національна свідомість української еліти і трудового народу.

У 70 – 80-х роках українське національне піднесення  поширюється і на світську інтелігенцію, виникає народовський рух, діячі якого  плідно працюють  на культурно-освітянській ниві,  створюється мережа політичних та освітніх установ,  розвивається україномовна  преса тощо. Наприкінці ХІХ ст. розгортається бурхлива діяльність культурно-освітніх, педагогічних і молодіжних товариств. Це посилило  прагнення галичан  здобути національну освіту, прискорило процес формування української національної свідомості. Галичина  для українців стає осердям українського націотворення, основою  державності.  

На початку ХХ ст. головним чинником національного виховання визнано національну школу, а її визначальними рисами – національний дух, народну філософію, національні ідеали. Розвал австрійської монархії і проголошення ЗУНР прискорили ріст національної свідомості галицьких українських педагогів, стали поштовхом  до розвитку теорії виховання.

Польська влада   мала монополію у справі виховання дітей та молоді, спершу орієнтуючись на польську національну, а згодом – на державницьку ідею. Оскільки метою державної політики було виховання громадянина Польщі, то проблема формування національної свідомості української молоді  стала справою сім'ї і громадських організацій. Тільки завдяки відданості педагогів  краю українській ідеї та одержимій праці в умовах польської держави з'явились  обґрунтовані теоретичні засади формування національної свідомості української молоді та  можливість їх  практичного втілення.

Державна система освіти в Галичині у другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. була спрямована  на денаціоналізацію  української молоді, оскільки зміст освіти не відповідав національним потребам українців.

2. Утвердження української національної ідеї суттєво вплинуло на мету, зміст і завдання виховання. Державницька ідея трактувалася галицькими педагогами як необхідність  підготовки української молоді до створення власної держави, подальшої участі у її збереженні та розбудові. Під національно-державним вихованням  українські педагоги розуміли виховання державотворчої молоді, спроможної  активно боротися за незалежність України і власною творчою працею приносити користь рідному народові.

3. Вперше поняття “національна свідомість” в українській педагогіці вжив С.Томашівський (1905 р.) у праці “З чого нам національно осьвідомляти ся?”, визначивши її сутність, форми і засоби формування. За його висновком, національна свідомість не вроджене почуття, а лише набуте у житті, тому важлива роль у її формуванні належить вихованню. Українські педагоги і громадські діячі краю (С.Томашівський, О.Іванчук, І.Ющишин та ін.) розглядали цю проблему на концептуальному рівні. Національна свідомість  формується тоді, коли має для цього міцний ґрунт – систему ідей, ідеалів, духовних цінностей, що виробилися упродовж віків народом. Національна свідомість визначає і зміст  діяльності дитини.

4. Виділено три етапи у розвитку теорії і практики формування національної свідомості протягом другої половини – 1939 р., кожен з яких відображає  сутність поняття “національна свідомість”.

Перший етап – мовно-етнографічний  (1848 – 1890-ті рр.) – українські педагоги теоретично обґрунтували основні компоненти національної свідомості: національний ідеал; національний світогляд;  патріотизм – любов до роду, до рідного народу; національний характер. Основними засобами формування національної свідомості дітей і молоді вважали рідну мову,  народні традиції, звичаї, культуру рідного народу.

Другий етап – національно-державницький (1900 – 1918 рр.) – активізація наукових пошуків українських педагогів Галичини, результатом яких стало обґрунтування  компонентів національної свідомості, чинників і засобів її формування. Складовими національної свідомості визначено національний ідеал, національне переконання, національну окремішність, національний характер, свідомий  діяльний патріотизм, ідею толерантності, історичну пам'ять. Мета національного виховання – формування патріота-державника. Чинниками формування національної свідомості є українська сім'я, національна школа,  національні  виховні інституції.  Національна школа є одним із найважливіших чинників формування національної свідомості учнівської молоді.  Засобами її формування є рідна мова, історія та географія України, народні звичаї і традиції.

Третій етап – територіально-державницький (1919 – 1939 рр.) – пошук шляхів удосконалення і розробки  теоретичних засад  формування національної свідомості дітей та   молоді, втілення їх у практику. Українське виховання має забезпечувати плекання національної свідомості, кращих національних та загальнолюдських чеснот, формування на цій основі особистості із почуттям національної гідності. Структурними компонентами національної свідомості  є національна ідея, національний ідеал, патріотизм,  національна самопошана,  національна окремішність, історична пам'ять, етнічна свідомість, готовність захищати державні та національні інтереси, свободу і незалежність свого народу, зберігати і примножувати національні багатства. Засобами формування національної свідомості є рідна мова,  література, історія та географія України, народні звичаї, традиції, обряди, народне мистецтво. Чинниками цього процесу визначено сім'ю, школу, церкву, просвітницькі та молодіжні організації, громаду.  

5. Провідним чинником формування національної свідомості  дітей і молоді  українські педагоги вважали сім'ю, яка виконувала роль найбільшої виховательки, святині людського духу, “спасительки нації”. Для українців  як недержавного народу  характерним було те, що сім'я, родина брала на себе більший обов'язок щодо виховання національно свідомих дітей і молоді. Із раннього віку  дитина прилучалася до духовного життя українців, виховувалася на народних традиціях і звичаях. Виховання в сім'ї орієнтувалося на формування сина свого народу, що шанує традиції  свого роду і народу,  його культуру. У сім'ї  зберігалися і прищеплювалися  дітям національно-культурні цінності: національна гідність, гордість, самопошана, державотворчі прагнення, історична пам'ять, усвідомлення приналежності до етнічної спільноти, національного загалу, оволодіння національною культурою  й духовною спадщиною свого народу тощо. Вирішальна роль у формуванні особистості українця, стверджували педагоги,  належить матері, яка любить свій народ, шанує  рідне слово і є берегинею звичаїв і християнської моралі. Галицькі матері виховували дітей у релігійному дусі, що сприяло формуванню високих патріотичних почувань, національних чеснот, патріотизму. Співпраця сім'ї і школи розглядалася  українськими педагогами як важливий засіб  збереження українських ідеалів. Провідними напрямками спільної діяльності сім'ї і школи у досліджуваний період були вивчення індивідуальності дитини, педагогічна просвіта батьків, проведення  виховних заходів національно-патріотичного змісту.

6. Виховати національно свідоме покоління, стверджували педагоги, може тільки національна школа, яка змістом і формами виховної роботи  відповідає національно-культурним потребам України, яка покликана зберегти  дух нації, її мову, культуру, сприяти їх відродженню, розвитку і розквіту.

Теоретико-методологічні  та практичні  розробки, більшість із яких була підготовлена педагогами-фахівцями, розкривали сутність, мету, завдання, закономірності, зміст та засоби  формування національної свідомості учнівської молоді. Національний зміст освіти мали б забезпечувати “пройняті національним духом науки українознавства” (рідна  мова, література, історія,  мистецтво, музика, географія). Велась безкомпромісна боротьба за навчання дітей рідною мовою, наповнення підручників національними мотивами, українознавчим матеріалом (з історії, географії, культури  України).  Учителі вносили на свій страх і ризик зміни та  доповнення національного характеру до навчальних програм, проводили національні за змістом заходи, залучали  школярів  до роботи в молодіжних  організаціях.

Педагоги  краю обґрунтували теоретично і реалізували на практиці положення про те, що рідна мова є основним чинником формування національної свідомості. Мова зберегла український народ як націю. Вивчення рідної мови, літератури, історії, географії та інших українознавчих предметів, твердили вони, має бути пов'язане з наукою про людину, суспільство. Учителі, наскільки це було  можливим, ознайомлювали учнів з історією рідного народу, українською культурою, природою рідного краю, народними звичаями тощо. Вони  прагнули донести до учнів  ідеї національних провідників – Т.Шевченка, І.Франка, Ю.Федьковича, Лесі Українки та ін.  Педагоги – носії  системи національних цінностей – вимагали перетворення школи із навчаючої  інституції у виховну, прагнули виховати людину, яка б поєднувала в собі риси бійця і працівника.

Педагоги брали  активну участь у громадському та політичному житті краю: працювали у читальнях, громадських організаціях, влаштовували вчительські збори, віча  тощо. Виховання громадянина-патріота своєї держави вчитель “мусить почати від себе і в собі передусім  виховати ідеал нової людини” (І.Ющишин). Для національного освідомлення української молоді вчитель може багато зробити тільки тоді, коли сам  добре пізнає і усвідомить потреби свого народу, буде свідомим національно, активним учасником громадського й політичного життя.

7. Вагому роль у формуванні національно свідомого підростаючого покоління відіграли греко-католицька церква,  просвітницькі, педагогічні та молодіжні організації. Їх об'єднувала спільна позиція щодо  виховання дітей та  молоді в національному дусі, хоча  різними були концептуальні підходи до визначення їх  мети, змісту та організаційних форм.  

Греко-католицька церква, підтримуючи  просвітницьку працю світських установ,  розвинула власну активну освітню, виховну,  культурну діяльність на доброчинній основі,  завданням якої було виховати українську молодь в національному дусі. Церква намагалася залучити українську молодь до рідного обряду, що означало  збереження найбільш діяльної та освіченої частини молодшого покоління для нації. Ієрархія церкви та клір створили цілісну систему, що була покликана ширити християнське виховання, забезпечувала збереження релігійних та національних почуттів українських дітей. У міжвоєнний період, коли галичани змушені були захищати власну національну ідентичність, церква для українців краю залишалася національною інституцією,  мала широкі права в школі, отримала великі можливості у вихованні державотворчої молоді. Є всі підстави  стверджувати,  що  греко-католицька церква відстоювала право українського народу на національну освіту, підтримувала діячів культури, мистецтва, науки, плідно співпрацювала з просвітницькими і педагогічними товариствами. Однією з найбільш поширених форм виховання молоді у релігійному та національному дусі була організація  та просвітницьке спрямування  різнопланової роботи молодіжних релігійних товариств та організацій (Марійське товариство, “Католицька Акція Української Молоді”), участь у національних святах та ін.

Особливі заслуги у вихованні молодого покоління  в національному дусі  належать “Просвіті”, яка сконцентрувала потужну діяльність навколо ідеї формування національної свідомості українського народу,  демонструючи тим самим, що українці є повноправною нацією. При читальнях “Просвіти” створювались  молодіжні організації, проводилась багатогранна змістовна освітня і культурно-просвітницька робота серед української молоді й української суспільності, яка впливала на формування і розвиток національної свідомості. Основними формами виховної роботи були національні свята, імпрези, академії, відчити, фестини, вистави, курси українознавства, драматичні гуртки, свято Матері, свято книжки, свято Просвіти та ін.  Одним з найголовніших засобів формування національної свідомості просвітяни  вважали  книгу.  Важливими напрямками діяльності “Просвіти” була також організація фахових шкіл, економічна діяльність,  видавництво української преси і літератури тощо. Багатогранна, добре організована  “Просвітою”  всебічна виховна діяльність серед дітей та молоді мала і ґрунтовний теоретичний доробок. Товариство координувало діяльність з іншими інституціями у  вихованні національно свідомих патріотів, розбудженні громадянських засад, зробило вагомий внесок у розвиток теорії і практики позашкільної освіти і виховання.

Діяльність товариства “Рідна Школа” (1881 – 1939 рр.) була спрямована на формування національної свідомості української молоді і мала різнобічний характер. Члени товариства вивчали й розробляли національний компонент змісту освіти, який би забезпечував підготовку молоді до реалізації  української національної ідеї,  найвищого ідеалу нації, сприяв вихованню покоління борців за українську державу. “Рідна школа” стала осередком культурно-просвітницького життя учнівської молоді, створила цілісну систему позашкільного виховання, співпрацювала з галицькою сім'єю, греко-католицькою церквою, громадськими установами.  Формування національної свідомості члени товариства розглядали як безперервний процес, який охоплює всі ланки національної системи виховання: дошкілля – українська школа – учительські семінарії – фахові школи.  У навчально-виховних установах “Рідної школи”  працювали  гуртки (фольклорний, історичний, краєзнавчий, літературний, філософський, географічний, етнографічний та інші), пластові курені,  танцювальні і драматичні колективи, проводилися  святкові концерти, академії, національні свята.

Важливим підсумком діяльності товариства “Рідна школа” було проведення Першого українського педагогічного конгресу (Львів, 1935 р.), який сформулював мету національного виховання, визначив засоби і чинники формування національної свідомості. Важливим висновком Конґресу є думка про те, що школа має вести  підготовку фахівців з міцною національно-громадянською позицією. Конґрес став поштовхом  для  пошуку напрямів і шляхів формування національної свідомості.

У формуванні національно свідомої молодої ґенерації українців Галичини важливе значення відіграли молодіжні організації (Пласт, спортивно-руханкові товариства “Сокіл”, “Січ”, “Луг”). Вони мали на меті формувати ідейну молодь, готову до боротьби за волю українського народу. Використовуючи різноманітні  форми, методи і засоби виховної роботи, товариства плекали національну свідомість української дитини. Соціально-педагогічні функції  молодіжних організацій, їх практична діяльність  є свідченням реалізації змісту національного виховання.   

8. Протягом другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. у Галичині теоретичний доробок українських педагогів і втілення його на практиці зусиллями української сім'ї, греко-католицької церкви, школи,  просвітницьких та молодіжних організацій дали змогу  сформувати  нову людину – Людину Визвольних Змагань, яка згодом  високодостойно проявила себе в боротьбі за незалежність  України.

У сучасних умовах можна творчо використати такі теоретичні  висновки й практичний доробок  науковців та вчителів Галичини  другої половини ХІХ –  першої третини ХХ  ст.:

–  визнати пріоритетним у вихованні  молоді  державницького світогляду, любові до України як життєвої домінанти;

– відродити  сім'ю як  головну ланку у формуванні національної свідомості дітей і молоді;

– покласти в основу педагогічного процесу українську національну ідею як інтегральний чинник  об'єднання суспільства для будівництва держави. Для цього головним засобом визнати  українознавство;

– утвердити в освітньо-виховній практиці принцип навчання рідною мовою, вважаючи двомовність “з наукового погляду недоречною, з педаґоґічного шкідливою”;

– посилити виховну функцію  школи, виокремити у ній ідею єдності  загальнолюдського і національного;

– об'єднати зусилля сім'ї, школи, церкви, просвітницьких, педагогічних і молодіжних організацій для піднесення національної свідомості дітей та молоді.

  Проведене дослідження  не вичерпує всіх проблем теорії і практики формування національної свідомості дітей і молоді Галичини. Детальнішого всебічного висвітлення потребують, зокрема, такі аспекти:

– українсько-німецькі взаємовпливи у розробці теоретичних основ формування національної свідомості (ХУ111 –  ХІХ ст.);

– дитяча книга як засіб утвердження національної ідеї  наприкінці  ХІХ – початку ХХ ст.; роль шкільного підручника  у формуванні національної свідомості української молоді;

– взаємодія  державних, громадських і молодіжних організацій  у національно-патріотичному вихованні на сучасному етапі;

–  порівняльний аналіз змісту виховного процесу в різних типах навчальних закладів.

Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях:

        І. Монографії:

         1. Чепіль М.М. Теорія і практика  формування національної свідомості дітей і молоді Галичини (друга половина ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Дрогобич: Відродження, 2001. –  503 с.                        

ІІ. Статті у фахових виданнях:

        2. Чепіль М.М. Г.Врецьона про зміст діяльності вчителя щодо формування національної  свідомості учнів // Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики: Зб. наук. праць /Міністерство освіти України, Національний  педагогічний    ун-т ім.  М.П.Драгоманова) . –  К., 1999. – Вип. 3. – С. 164 – 168.

        3. Чепіль М.М. Проблема формування національної свідомості дітей у педагогічній спадщині Івана Ющишина // Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. – Львів, 1999. – Вип. 14. – С. 121 –  129.

        4. Чепіль М.М. Рідна мова як засіб формування національної свідомості (історико-педагогічний аспект // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Педагогіка. – Івано-Франківськ, 1999. – Вип. 2. – С. 60 –  69.

        5. Чепіль М.М. Ціннісні орієнтири у формуванні національної свідомості учнівської молоді Галичини на початку ХХ ст.// Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: Зб. наук. праць. Кн. 2. / Міністерство освіти України, АПН України, Інститут проблем виховання. – К., 1999. – С. 54 – 61.

        6. Чепіль М.М. Провідні ідеї Першого українського педагогічного конгресу і завдання сучасного виховання // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2000. –  № 1.  – С. 309 – 318.

        7. Чепіль М.М. Роль українського духовенства  у формуванні  національної свідомості галичан // Наукові записки Острозької академії. – Т. 3. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження    України: Біблія на теренах України. – Острог, 2000. – С. 265 –  272.

        8. Чепіль М.М. Українська державницька ідея і проблеми національного виховання учнів //  Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. –  Тернопіль, 2000. –  № 1. – С. 3 – 6.

        9. Чепіль М.М. Формування національної свідомості як теоретико-педагогічна проблема // Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та психологія: Зб. наук. праць. – Чернівці: Рута, 2 000. – Вип. 78. –  С. 164 –  172.

        10. Чепіль М.М. Народне мистецтво як чинник формування національної свідомості: історія   і сучасність // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. – Ізмаїл, 2000. – Вип. 9. – С. 134 – 139.      

        11. Чепіль М.М. Українська сім'я як чинник формування національної свідомості (ІІ половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. –  Тернопіль,   2000. –  № 4. – С. 51 –  54.

        12. Чепіль М.М. Формування національної свідомості дітей та молоді Галичини у діяльності товариства “Рідна школа” // Соціалізація особистості: Зб. наук. праць. – Вип. 2. – К.: Логос, 2000. – С. 226 – 237.- ( Нац. пед. ун-т  ім. М.Драгоманова).

        13. Чепіль М.М. Використання виховних традицій народної педагогіки у формуванні національної свідомості дітей і молоді // Наукові записки Острозької Академії. Психологія і педагогіка. – Острог, 2000. – Вип. І. –  С. 49 – 59.

        14. Чепіль М.М. Форми виховання національної свідомості дітей і молоді в діяльності “Просвіти” (1868–1939) // Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та  психологія: Зб. наук. праць. – Чернівці: Рута, 2000. – Вип. 89. –  С. 123 –  133.

        15. Чепіль М.М. Еволюція української ідеї на сторінках педагогічної  періодики Галичини // Педагогіка і психологія професійної освіти. – 2000. –       № 2. – С. 289 – 298.

        16. Чепіль М.М. Формування національної свідомості учнів у педагогічній спадщині  Антона Крушельницького // Наука і сучасність: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. –  К.: Логос, 2000. –  Т. ХХІІ. (Вип. 2. Ч. 2). –  С. 181 – 190.  

        17. Чепіль М.М. Розвиток української педагогіки Галичини у контексті європейських концепцій (кінець ХІХ  – початок ХХ ст.) // Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д.Ушинського: Збірник наукових праць. Вип. 9–10. – Одеса: ПДПУ  ім. К.Д.Ушинського, 2000. – С. 48 – 54.

        18.  Чепіль М.М. Теоретичні засади українського виховання  учнівської молоді Галичини (ІІ пол. ХІХ – І пол. ХХ ст.) // Гуманізація навчально-виховного процесу /За  ред.  В.Г.Легенького, В.І.Сипченка. – Слов'янськ: ІЗМН –  СДПІ, 2000. –  С. 226 – 235.    

        19. Чепіль М.М. Українська ідея в педагогічній спадщині Михайла Галущинського // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. –  Тернопіль, 2000. - № 8. – С. 28 –  31.

        20. Чепіль М.М. Книга як засіб формування   національної свідомості дітей та молоді у діяльності “Просвіти”// Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. –  Вип. ІІІ. – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – С. 156 – 165.

        21. Чепіль М.М. Психолого-педагогічні аспекти формування національної свідомості учнів у процесі вивчення історії (ІІ половина ХІХ – перша третина ХХ ст.) // Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. – Вип. ІV. – Івано- Франківськ:  Плай, 2000. – С. 101 – 109.

        22. Чепіль М.М. С.Русова про роль  змісту  освіти у формуванні національної свідомості // Вісник  Прикарпатського університету: Педагогіка. – Вип. V. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – С. 150 – 154.

        23. Чепіль М.М. Українознавство як чинник формування національної свідомості молоді (1919 – 1939 роки)  // Джерела. – 2000. –  № 1-2. – С. 72 – 77.

        24. Чепіль М.М. Філософсько-соціологічний і педагогічний  аспекти формування національної свідомості майбутнього вчителя // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. –  Тернопіль, 2001. –  № 3. – С. 15 – 18.

        25. Чепіль М.М. Зміст виховної діяльності українського вчительства Галичини (друга пол. ХІХ – перша пол. ХХ ст.) // Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики: Збірник наук. праць  /Ред. кол. Н.В.Гузій та ін. – К: НПУ, 2001. –  Вип. І. –  С. 128 – 134.

        26. Чепіль М.М. Жінка-мати як носій національних цінностей української родини (друга половина ХІХ – перша третина ХХ ст. //Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. – Вип. VІ. –Івано-Франківськ: Плай, 2001. – С. 73 –  81.

        27. Чепіль М.М. Усвідомлення власної території як підґрунтя патріотизму // Рідна школа. – 2001. -№ 7 . – С. 37 – 40.

        28.  Чепіль М.М. Діяльність товариства  “Луг” у формуванні національної свідомості молоді Галичини (1929 – 1939) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. - Тернопіль, 2001. - № 8. – С. 45 – 48.

ІІІ.  Публікації в інших виданнях

Статті  у  збірниках наукових праць

        29. Чепіль М.М. Читальні “Просвіти” та формування духовних основ українського села на Дрогобиччині // Дрогобицький краєзнавчий збірник. - Дрогобич, 1997. – Вип. 2. – С. 38 – 43.

        30. Чепіль М.М. Іван Франко про літературу як чинник виховання //  Іван Франко і національне та духовне відродження України: Збірник наук. статей. – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – С. 140 – 144.         

        31. Чепіль М.М. Педагогіка Галичини про розвиток творчого потенціалу вчителя // Творча особистість вчителя: проблеми теорії і практики: Зб. наук. праць. – К., 1997. – С. 155 – 158.

       32. Чепіль М.М. М. Стельмахович про використання виховних традицій народної педагогіки // Сподвижник української етнопедагогіки (на пошану дійсного члена АПН України Мирослава Стельмаховича) . Серія “Педагогіка, етнопедагогіка”. – Івано-Франківськ, 1999. – Вип. 25. – С. 93 – 99.

        33. Чепіль М.М. Теоретико-методологічні засади українського виховання у Галичині (1919 – 1939 рр.) // Українська система виховання: проблеми, перспективи. Серія “Педагогіка, етнопедагогіка”. – Івано-Франківськ, 1999.- Вип. 27. – С. 320 – 323.   

Матеріали конференцій:

        34. Чепіль М.М.  Засади сімейного виховання в українській етнопедагогіці //Модернізація системи освіти в Україні на засадах національних традицій та етнопедагогіки, гуманізації та демократизації, світового досвіду: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конференції. – Івано-Франківськ, 1995.- С. 38 – 40.

        35. Чепіль М.М. Європеїзм української народної педагогіки // Традиції виховання у світовій народній педагогіці: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 6– 8 червня 1995 р. – Ч. 2. - Київ-Рівне, 1995. – С. 162 – 165.

        36. Чепіль М.М. Сутність національного виховання в матеріалах Першого українського педагогічного конгресу // Перший український педагогічний конгрес і сучасність: Матеріали науково-практичної  конференції. – Івано-Франківськ, 1995. –  С. 48 – 51.

        37. Чепіль М.М. Проблеми виховання українського характеру в матеріалах ПУПК та шляхи їх реалізації в сучасній школі // Сучасна початкова школа: проблеми, пошуки, знахідки: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Ч. 1. –  Тернопіль, 1996. – С. 13 – 14.

        38. Чепіль М.М. Проблеми національного виховання молоді: аналогії та перспективи // Національне виховання: формування світогляду і духовних цінностей у студентської молоді: Матеріали і тези міжвузівської науково-практичної конференції, 12-13 березня 1996 р. –  Рівне, 1996. – С. 89 – 91.

        39. Чепіль М.М. С.Русова про працю як невід'ємну частину національного виховання // Ідея національної школи у педагогічній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ, 1996. – С. 164 – 165.

        40. Чепіль М.М. Християнська мораль у родинному вихованні українців   // Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження України: Матеріали міжнарод. науково-практичної конференції. Кн. 2. – Статті, доповіді, виступи. – Острог, 1996. – С. 133 – 140.

        41. Чепіль М.М. Служіння Богові й Україні як головна засада галицької педагогіки міжвоєнної доби // Сучасне українське виховання: Матеріали науково-практичної конференції 7 листопада 1996 р. – Львів: Основа, 1997. – С. 92 – 98.

        42. Чепіль М.М. Роль змісту шкільної освіти у формуванні національної свідомості галичан (1919 – 1939 рр.) // Етнос. Культура. Нація: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 29 – 31 жовтня 1998 р. – Дрогобич, 1999. – С. 316 – 321.

        43. Чепіль М.М. Українські педагоги Галичини про сім'ю як чинник формування національної свідомості (ІІ половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти: Матеріали третьої міжнарод. конференції, 17 – 19 лист. 1999 р. – Чернівці, 1999. – С. 111–   115.

        44. Чепіль М.М. Проблема формування національної свідомості у науковій спадщині С.Смаль-Стоцького // Педагогічні ідеї С. Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти  й виховання: Матеріали Всеукр. науково-практ. конференції.  – Чернівці, 1999. – С. 122 – 124.

        45. Чепіль М.М. Народно-педагогічні засади формування виховного ідеалу українців // Ідеї народної та наукової педагогіки у вихованні дітей і  молоді : Матеріали Всеукраїнської  науково-практичної конференції, 4-5 лист. 1999 р.  /За заг. ред. чл.-кор. АПН України, проф. Р.П.Скульського. – Івано-Франківськ, 1999. – С. 29 – 33.

        46. Чепіль М.М. Взаємодія школи, сім'ї і громади щодо формування національної свідомості учнівської молоді (історико-теоретичний аспект)           // Фактори соціального  формування особистості: школа, сім'я, громадськість: Матеріали науково-практ. конференції. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,   2000. – С. 105 – 115.      

        47. Чепіль М.М. Українська історико-педагогічна спадщина як джерело формування національної свідомості // Інновації у сучасному педагогічному процесі: теорія та практика: Зб. статей за матеріалами  Всеукр. науково-практ.  конференції (Луганськ, 21-22 грудня   1999 р.). –  Луганськ, 2000. – С. 225 – 229.

        48. Чепіль М.М.Формування національної свідомості учнів Рогатинської гімназії // Рогатинська земля: історія та сучасність: Матеріали другої наукової конференції (Рогатин, 26 – 27 березня 1999 р.). – Львів: Видавничий  центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. –  С. 142 – 147.

Анотації

Чепіль М.М. Теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді Галичини (друга половина ХІХ ст. – 1939 р.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня  доктора педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. - Харківський державний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди,  Харків, 2001.

У дисертації на основі широкої джерельної бази здійснено комплексне дослідження розвитку теорії і практики  формування національної свідомості дітей та молоді  Галичини протягом другої половини ХІХ ст. – 1939 р. Особливості цього процесу показано через призму суспільно-політичного та культурно-освітнього розвитку краю. Педагогічну теорію і практику збагачено  науковими знаннями про еволюцію поняття “національна свідомість”, форми, методи і засоби  її формування. Виділено етапи у розвитку теорії і практики формування національної свідомості, розкрито зміст виховної діяльності школи, висвітлено роль сім'ї, церкви і громадських організацій у формуванні національної свідомості учнівської молоді, а також визначено можливості використання історичного досвіду в сучасних умовах.

Ключові слова: національна свідомість, національна ідея, форми, методи, засоби виховання, Галичина. 

Чепиль М.М.  Теория и практика  формирования национального сознания детей и молодежи Галичины (вторая половина ХІХ ст. – 1939 г.). – Рукопись.

     Диссертация на соискание научной степени доктора педагогических наук по специальности: 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики, Харьковский государственный педагогический университет имени Г.С.Сковороды. – Харьков, 2001.

     В диссертации впервые осуществлено комплексное исследование теории и практики   формирования национального сознания  детей и молодежи Галичины во второй половине ХІХ  века – 1939 г.

     В работе раскрываются общественно-политические, социально-экономические и культурно-просветительские предпосылки формирования национального сознания детей и молодежи. Освещена образовательная политика Австро-Венгрии и Польши, выявлены тенденции развития официальной педагогики и украинской системы воспитания. На основе анализа источников делается вывод, что в исследуемый период в Галичине сложились благоприятные предпосылки  для развития теории и практики формирования национального сознания. На этот процесс имели влияние концепция нации, зародившаяся в Западной Европе, и передовые идеи Надднепрянской Украины. Общность исследуемых вопросов в украинской и западноевропейской педагогике свидетельствует, что галицкие педагоги строили систему воспитания молодежи, основываясь на сформированных на протяжении столетий украинских национальных ценностях, используя  лучшие европейские традиции, сохраняя при этом национальную самобытность. Воспитание детей и молодежи в национальном духе украинские педагоги рассматривали как средство сохранения нации.

     В диссертации воспроизведено эволюцию  понятия “национальное сознание” в украинской педагогике исследуемого периода. Выделено три этапа  в развитии  теории и практики формирования национального сознания: языково-этнографический (1848 – 1890-е гг.), национально-государственный (1900 – 1918 гг.), территориально-государственный (1919 – 1939 гг.). Каждый из этапов отображает содержание понятия “национальное сознание”, а также формы, методы и средства формирования национального сознания детей и молодежи.

     Доказано, что структурными компонентами национального сознания в украинской педагогике исследуемого периода были национальная идея, национальный идеал,  национальное самоуважение, национальная особенность, историческая память, патриотизм, этническое сознание, готовность защищать государственные и национальные  интересы, свободу и независимость своего народа, сохранять и приумножать  национальные богатства. Средствами формирования национального сознания выступали родной язык, родная литература,  история и география Украины, народные традиции, обычаи, обряды, народное искусство. Факторами этого процесса определено семью, школу, церковь, общественные и молодежные организации.

     Сделано вывод о том, что украинские педагоги главным фактором формирования национального сознания   детей считали семью, в которой сохранялись и  прививались национально-культурные ценности: национальное достоинство, национальная гордость, национальное самоуважение,  историческая память,  государственные стремления и др. Ведущая роль в формировании национально сознательной личности принадлежит матери. Формирование национального сознания в семье основывалось на идеях народной педагогики.

     Установлено, что нормативная основа  и содержание деятельности государственной   школы не отвечало национальным потребностям украинцев, что и привело к созданию  частных национальных школ. Детально проанализирована нормативно-правовая основа содержания образования и раскрыта его роль в формировании национального сознания учащейся молодежи. Сформировать национально сознательное поколение, утверждали украинские педагоги, может только национальная школа, в которой содержание и формы воспитательной работы насыщены национальными мотивами, проникнуты идеей украинскости. “Наука украиноведения”, по итогам Первого украинского педагогического конгресса (Львов, 1935 г.), должна стать основой  содержания образования национальной школы. Родной язык педагоги рассматривали как главное средство формирования национального сознания украинских детей.

     Изучен и обобщён вклад галицких педагогов в разработку и внедрение в воспитательный процесс национальной идеи. Практическая деятельность украинских учителей была разносторонней (разработка  учебных программ, учебных планов, создание учебников, воспитательная работа и др.) и  нацелена на воспитание национально сознательной молодежи. Утверждается, что в исследуемый период в Галичине выработано различные формы  и методы формирования национального сознания  детей и молодежи.  Педагоги считали, что совместная  деятельность школы и семьи  благотворно влияет на формирование новой генерации  украинских патриотов, для которых идея Украины будет  смыслом их жизни.     

     Раскрыто деятельность греко-католической церкви, религиозных объединений (“Католическая Акция Украинской Молодежи”, Марийское общество), “Просвиты” и молодежных организаций (Пласт, “Сокил”, “Сич”, “Луг”) в формировании национального сознания молодежи. Доказано, что всех их объединяла мысль о воспитании  украинских детей на основе национальной идеи, при этом у каждого из них  были разные концептуальные подходы к определению цели, содержания, выбора форм, методов и средств. На конкретном материале обобщены теоретические  идеи и практический  опыт  галицких  педагогов,  просветителей,  духовенства.

       Основные результаты, положения и выводы  исследования могут быть использованы в процессе преподавания истории педагогики, теории и практики воспитания, а также учеными, педагогами-практиками при разработке концептуальных положений формирования национального сознания подрастающего поколения на современном этапе, будут способствовать сохранению и передаче педагогического опыта.

     Ключевые слова:  национальное сознание, национальная идея, формы, методы, средства воспитания, Галичина.

Chepil M.M. Theory and Practice of Formation of Children and Youth's National Consciousness in Halychyna  (the second half of the 19th century – 1939). – Manuscript.

     Dissertation for the Doctor's degree in pedagogical sciences, speciality 13.00.01 – general pedagogics and history of pedagogics. - Kharkiv H.S.Skovoroda State Pedagogical University. - Kharkiv, 2001.

In the dissertation a complex research of the development theory and practice of the formation of children and youth's national consciousness in Halychyna  (the second half of the 19th century - 1939) was carried  out on the basis of different sources. The peculiarities of this process are shown through the social-political and cultural-educational development of the region. The pedagogical theory and practice are enriched by the scientific knowledge of the evolution of the notion “national consciousness”, forms, methods and  means of its formation. The  stages  of  the  development  of  theory  and  practice  of  the  formation of national  consciousness ,  the content of  the school activity, the role of the family, church and public  organizations in the  formation  of  the  national  consciousness of  the Ukrainian child, as  well  as  the  opportunities  of  the  use  of  the  historical  experience  in  modern  conditions  are presented.              

Key words: national consciousness, national idea, forms, methods, educational means, Halychyna.               

Підписано до друку 20.12.2001 р Формат 60х90/16

Ум.друк.арк.       Обл.-вид.арк.

Тираж 100.

Видавництво “Відродження”

82100 Львівська обл., м. Дрогобич,

вул. Шевченка, 2

тел. 37359, 21794

1. Загар и молочная железа
2. і Сільбищна зона ~ територія яка призначається для житла
3.  Больной 32 лет позавчера ел маринованные грибы
4. Понятие и признаки государства
5. Понятие предмета кп РФ как отрасли права
6. Курсовая работа на тему- Административные правонарушения в области жилищнокомунального хозяйства и то
7. Развитие творческих способностей умственно отсталых детей в ходе кружковой работы
8. I Оргмомент Наши глазки внимательно слушают Наши ушки внимательно слушают
9. проблема рост товарзвезда зрелость товар дойная корова и спад товарсобака]]
10. ЮРГУЭС УТВЕРЖД
11. 1097 Зареєстровано в Міністерстві м
12. Что ты имеешь в виду
13. Численное дифференцирование Это ~ попытка угадать значение производной для функции заданной в виде таб
14. Производство комбикормов в Беларуси и в зарубежных странах
15. Введение Под аллергическими реакциями в клинической практике понимают проявления в основе возникновен
16. объявления- Эй которые тут с чубчиком Эй которые тут с бантиком Эй которые тут дети Позабу
17. ТЕМА СКЕЛЕТА СОЕДИНЕНИЯ; СИСТЕМА СОЕДИНЕНИЙ ЗАДАЧА 1 Посетители анатомического музея удивляются
18. Контрольная работа по концепции современного естествознания
19. сложная экономическая категория требующая тщательного детального изучения
20. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук Львів 20

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе