Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 41
Міжнародний нуково-технічний обмін
Основні питання:
Сутність міжнародної передачі технологій.
Міжнародний обмін ліцензіями.
Види і зміст угод з міжнародного обміну ліцензіями.
Зміст поняття «Міжнародний інжиніринг». Види інженерно-технічних послуг.
Основні умови міжнародних договорів про надання інженерно-технічних послуг
Поняття франчайзингу. Основні переваги і недоліки франчайзингу.
Умови франчайзингових договорів.
Національне і міжнародне регулювання міжнародної передачі технологій. Міжнародне технічне сприяння.
1. СУТНІСТЬ МІЖНАРОДНОЇ ПЕРЕДАЧІ ТЕХНОЛОГІЇ
Міжнародний обмін технологіями як форма міжнародних економічних відносин НТП не тільки справив переворот в структурі міжнародного поділу праці, а й розширив сферу його розвитку, привів до появи нової форми економічних відносин – міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва. Кожні 7-10 років відбувається подвоєння витрат на наукові розробки, але найбільш дорогими є не стільки самі наукові дослідження, скільки доведення їх до безпосереднього промислового застосування. За розрахунками фахівців, витрати на наукові дослідження та розробки на різних етапах їх проведення співвідносяться наступним чином: 1:3:6:100, де 1 – витрати на чисто наукові фундаментальні дослідження; 3 – на фундаментальні дослідження, орієнтовані в практичні сфери застосування; 6 – наприкладні дослідження; 100 – на конкретні технологічні розробки виробничого рівня. Сьогодні жодна країна світу не може забезпечити собі передові позиції у всіх або в багатьох галузях науки і техніки. Це не тільки неможливо, але й економічно недоцільно. Розвиток міжнародного науково-технічного і виробничого співробітництва в цих умовах –єдиний і розумний вихід. Міжнародна передача технологій – цесукупність економічних відносин між фірмами різних країн у галузі використання зарубіжних науково-технічних досягнень.
Поняття «технологія» включає в себе: 1) власне технологію, розуміємо як набір конструкторських рішень, методів і процесів виробництва товарів і надання послуг; 2) матеріалізовану технологію, втілену в машинах, обладнанні і т.п.
За визначенням експертів ЮНКТАД, що працювали над Кодексом передачі технології, до міжнародного обміну технологіями відносяться угоди на основі угод між сторонами незалежно від їх правової форми, які переслідують в якості мети або однією зі своїх цілей поступку за ліцензією або передачу своїх прав на промислову власність, продаж або будь-який інший вид передачі технічних послуг. Міжнародний обмін технологіями відомий з початку XX ст., проте формування світового ринку технологій припадає на 50-60-ірр. Саме до цього часу обсяг міжнародних комерційних операцій з технологіями перевершив масштаби національного обміну. За відомостями Міжнародного валютного фонду, що займається обліком платежів і надходжень за ліцензії, число країн, що беруть участь в цьому обміні, з 1960 по 1985 р, зросла з 22 до 71, розширився національний склад як країн-продавців (з 18 до 37), так і покупців (з 49 до 71). Чим же пояснюється поява та інтенсивний розвиток міжнародного технологічного або, кажучи іншими словами (і це випливає із сутності обміну технологіями), міжнародного науково-технічного обміну в XX ст.? Відповідь на дане питання вимагає аналізу передумов та доцільності цієї нової форми міжнародних економічних відносин. Міжнародне виробниче і науково-технічне співробітництво має два рівні передумов:
- на рівні країни;
- на рівні фірм, підприємств і організацій.
Передумови на рівні країни визначаються тим, що об'єктивна диференціація інноваційного процесу в фірмах різних країн обумовлює відмінності технологічного рівня національних економік і, як наслідок, різні позиції держав на світовому ринку технологій. Міждержавні відмінності носять кількісний і якісний характер. Кількісні відмінності стосуються обсягів коштів, що виділяються на науково-технічний розвиток і імпорт технологій. Якісні ж відмінності стосуються напрямків досліджень, розробок, орієнтації експорту та імпорту науково-технічної продукції і т.д. Сформований в країні науково-технічний потенціал, що виражався через товарні або технологічні характеристики, і можливості міжнародної передачі технологій передбачають пошук оптимального поєднання власних НДДКР нововведень і запозичених науково-технічних результатів. Таке поєднання проявляється в селективному науково-технічному розвитку держави або окремої фірми. У тих областях науки і техніки, які не входять в сферу спеціалізації даної країни (фірми), підвищення технічного рівня досягається за рахунок закордонних технологій. Локальні передумови міжнародного науково-технічного обміну на рівні підприємств і організацій включають в себе:
- підвищення порога ресурсів, необхідних для вирішення конкретних науково-технічних проблем;
- вузькість матеріально-технічної бази окремого підприємства, інституту, лабораторії;
- непідготовленість наявних виробничих систем до використання нових технічних рішень;
- невідповідність отриманих науково-технічних результатів стратегії розвитку підприємства;
- нові стратегічні можливості, що відкриваються в результаті участі у міжнародній передачі технології.
Особливо значимими є міжнародний науково-технічний обмін та співробітництво для технологічно орієнтованих підприємств і організацій, які зробили ставку на високу конкурентоспроможність продукції, що випускається і послуг, що надаються. Вони часто дотримуються стратегії «випускати не те, що відносно дешевше або якісніше, а те, що більше ніхто (поки що) випускати не може». Аналіз доцільності міжнародної передачі технології передбачає відповіді на два питання: економічна доцільність експорту технології та її імпорту. Економічна доцільність експорту технології полягає в тому, що він є:
1) засобом збільшення доходу. Якщо немає умов для реалізації нової технології у формі виробництва і збуту тієї чи іншої продукції, слід хоча б реалізувати технологію в якості самостійного продукту. Це підвищить фінансові можливості для подальших НДДКР, освоєння виробництва на потужностях, що знову реконструюються або вводяться в стрій, проведення маркетингу на внутрішньому і зарубіжному ринках;
2) формою боротьби за товарний ринок. Спочатку через відсутність капіталу випуск продукту і його реалізацію за кордоном важко організувати в достатніх кількостях. У той же час покупці на закордонному ринку будуть вже знайомі з товаром, який раніше випускався за ліцензією;
3) способом обійти проблеми експорту товару в матеріальній формі – відсутні проблеми транспортування і збуту продукції, митні бар'єри;
4) засобом розширення товарного експорту, якщо укладається комплексна ліцензійна угода, що передбачає поставку обладнання, матеріалів, компонентів;
5) способом встановлення контролю над закордонною фірмою через такі умови ліцензійної угоди, як обсяг випуску товарів покупцем ліцензії, участь його в прибутках (роялті), контроль за технічними умовами виробництва, використання як ліцензійного винагороди цінних паперів та акцій ліцензіата;
6) способом забезпечення доступу до іншого нововведення через перехресне ліцензування фірм;
7) можливістю більш ефективного удосконалювання об'єкта ліцензії за участю партнера-покупця, що нерідко передбачається ліцензійною угодою. Економічна доцільність імпорту технологій у тому, що він є: 1) доступом до нововведень високого технічного рівня; 2) засобом економії витрат на НДДКР, в тому числі і в часі; 3) засобом зменшення витрат на товарний імпорт і одночасно засіб, залучення національного капіталу і робочої сили; 4) умовою розширення експорту продукції, що випускається по закордонних технологіях. Як показує досвід, у багатьох країнах частка виробів, що випускаються за ліцензіями, у валютному експорті перевищує частку національних виробів. Одна з причин цього – висока якість ліцензійних виробів. Все перераховане визначило виникнення та інтенсивний розвиток світового ринку технологій, що має своєрідну структуру і особливості. Світовий ринок технологій: структура та особливості Неоднорідність науково-технічного прогресу, наявність різноманітних форм науки і техніки, з одного боку, і різних каналів передачі технологій, з іншого боку, зумовили неоднорідність світового ринку технологій і привели до формування таких його сегментів, як ринки:
-патентів та ліцензій;
-наукоемної технологічної продукції;
-високотехнологічного капіталу;
-науково-технічних фахівців.
Уявлення про розміри сегментів технологічного ринку дають наступні цифри: світовий ринок ліцензій наблизився до $ 30 млрд. Та має тенденцію до швидкого зростання; світовий ринок наукоємної продукції становить $ 2,3 трлн. на рік; прямі зарубіжні інвестиції в 1997 р. перевищили $ 827 млрд., з них на високотехнологічний капітал можна віднести, за різними оцінками, 10-20% інвестицій. За прогнозами, до 2015 р. попит на техніку та обладнання високих технологій досягне $ 3,5-4 трлн. Галузева структура ринку технологій змінюється в залежності від цілей науково-технічного розвитку країн. У 40-50-ірр. головним було забезпечення військово-технічної переваги, в 60-80-ірр. ця мета доповнювалася завданнями забезпечення стабільних темпів економічного зростання та підвищення глобальної конкурентоспроможності окремих галузей. З 90-х рр. країни змістили пріоритети науково-технічної політики в сторону інформаційних послуг, медицини, екології та інших аспектів сталого зростання та підвищення якості життя. Тому сучасна структура світового ринку технологій представлена наукомісткими галузями промисловості, серед яких: електротехнічна, електронна, хімічна, авіакосмічна, автомобільна, фармацевтична, виробництво засобів зв'язку, приладобудування.
Світовий ринок технологій має ряд особливостей.
1. Це один з ринків, що найбільш інтенсивно розвивається в останні десятиліття світових ринків, оскільки за своїми динамічним параметрами технологічний обмін бере гору над традиційними світогосподарськими потоками як товарів, так і грошових капіталів. Світовий ринок технологій розвинутий краще, ніж національний, навіть якщо взяти до уваги внутрішній технологічний обмін будь-якої розвиненої країни світу. Головну роль у цьому процесі зіграли міжнародні корпорації, що створили спеціальний механізм спільного використання результатів НДДКР материнськими і дочірніми компаніями. Оцінюючи роль міжнародних корпорацій в світовому розвитку, автори четвертого огляду Центру ООН по ТНК приходять до висновку про те, що «найбільш вагомий вклад ці об'єднання внесли в область передачі технологій».
2. Світовий ринок високих технологій характеризується унікально високою концентрацією ресурсів в невеликому числі розвинених держав: 40% належить США, 30 – Японії, 13 – Німеччини (Україна всього лише 0,1%). Основними конкурентами на світовому ринку високих технологій є США та Японія. В 90-ірр. зміцнилося американське лідерство в сфері Інтернет-технологій (у науці та освіті, торгівлі і на транспорті, організації дозвілля та телекомунікаціях) та електронної міжфірмової торгівлі. Разом з тим дані патентної статистики відображають суттєві переваги японських компаній в отриманні американських патентів порівняно з компаніями США.
3. Ступінь монополізації світового ринку технологій значно вище, ніж світового ринку товарів. Про її надзвичайно високий рівень говорять наступні дані: в 90-х рр. ТНК контролювали більше 1/3 світового капіталістичного промислового виробництва, понад 1/2 зовнішньої торгівлі, у сфері ж технологій рівень монополістичного капіталу досягає 80%. Стратегія поведінки ТНК на світовому ринку технологій стосовно до незалежних фірм і країн, визначається «життєвим циклом» технології:
- на першому етапі перевага віддається продажу готової продукції, в якій реалізовані нові ідеї, принципи, процеси та яка здатна забезпечити покупцеві нову якість;
-на другому – технологічний обмін доповнюється (або здійснюється) прямими закордонними інвестиціями;
- на третьому – перевага віддається продажу чистих ліцензій. В останні роки даний етап супроводжується установою нових спільних підприємств, але технології, які надходять до них не є передовими. При передачі технологій незалежним іноземним фірмам ТНК нерідко використовують обмежувальну ділову практику, що включає в себе: - обмеження на використання технології або ноу-хау після закінчення терміну дії патенту або ліцензійної угоди; - умови, які зобов'язують покупця технології передавати продавцеві зроблені ним удосконалення та поліпшення технології; - встановлення цін на продукцію, вироблену на базі проданої технології; - обмеження обсягів виробництва та експорту, областей використання ліцензованого виробу; - супровід продажу технологій «пов'язаних» з експортом сировини, напівфабрикатів, обладнання тощо.
Світовий ринок технологій має специфічну нормативно-правову базу свого функціонування у вигляді Міжнародного кодексу поведінки в галузі передачі технологій (Женева, ЮНКТАД, 1979) і міжнародні органи (організації) регулювання: Комітет ЮНКТАД з передачі технологій, Нарада фахівців з безпеки і технології (СТЕМ).
Основні форми міжнародної передачі науково-технічних знань
Розрізняють такі основні шляхи передачі технологій:
1) на некомерційній основі:
- Інформаційні масиви спеціальної літератури, комп'ютерні банки даних, довідники, ділові ігри та ін.;
- Конференції, виставки, симпозіуми, семінари, клуби, в тому числі і постійно діючі;
- Зарубіжне навчання, стажування, практика студентів, вчених і фахівців, здійснювані на паритетних засадах вузами, підприємствами, організаціями;
- Перехресне ліцензування;
- Міжнародна міграція вчених і фахівців, у тому числі і «витік умів»;
2) на комерційній основі:
- Продаж втілених технологій;
- Прямі закордонні інвестиції та супроводжуюче їх будівництво, реконструкція, модернізація підприємств, фірм, виробництв;
- Продаж патентних і ноу-хау ліцензій;
- Спільне проведення НДДКР через створення спільних колективів, робота фахівців за кордоном;
- Координування і кооперування НДДКР;
- Лізинг;
- Інжиніринг;
- Консалтинг;
- Портфельні інвестиції, в тому числі створення спільних підприємств, якщо вони супроводжуються потоком інвестиційних товарів;
- Науково-технічне і виробниче кооперування.
Крім двох основних шляхів передачі технологій існує ще нелегальна передача технологій у формі промислового шпигунства і технічного піратства - масового випуску та продажу товарів-імітацій тіньовими структурами (наприклад, випуск Китаєм аудіотехніки, що імітує японську). Результатом міжнародного ліцензійного обміну є надання ліцензії – дозволу ліцензіара (власника технології або прав промислової власності) на використання ліцензіатом (особою чи організацією, що здобувають технологію або відповідні права) винаходу, науково-технічного досягнення, технічних знань і виробничого досвіду, секретів виробництва, комерційної або іншої інформації, необхідної для організації виробництва, а також торгової марки протягом певного терміну за обумовлену в ліцензійній угоді винагороду. Розрізняють патентні ліцензії, тобто надання права використання запатентованого винаходу, і безпатентні (ноу-хау), що дають право на використання науково-технічних досягнень. Надання ліцензії оформляється ліцензійною угодою, тобто договором, за яким ліцензіар видає ліцензіату дозвіл на використання власних винаходів або науково-технічних досягнень в певних межах. В угоді обумовлюють характер і обсяг переданих прав, виробничу область і географічні межі використання предмета ліцензії. Різновидом міжнародної торгівлі ліцензіями є франчайзинг. Термін «франчайзинг», що набув широкого поширення в останні три десятиліття, походить від французького «franchise» (пільга, привілей) і зазвичай означає, що одна, як правило, велика компанія («франчайзер») дозволяє іншій («франчайзіат») використовувати своє широко відоме фірмове найменування. Франчайзинг не став би настільки поширеною формою договірних відносин, якби він не був вигідний як дрібному, так і великому бізнесу. Малий бізнес зацікавлений у франчайзингу по ряду причин:
- Використання іміджу фірми, що вже завоювала авторитет у клієнтів, гарантує швидке визнання у споживачів;
- Зменшується обсяг капіталовкладень;
- З'являється можливість володіти і управляти власним підприємством навіть при дуже обмеженому попередньому досвіді;
- Гарантується постійна допомога в менеджменті, маркетингу, дослідженнях і розробках;
- Стає реальною можливість навчатися веденню справи за схемою, ефективність якої перевірена на практиці. Зацікавленість великих корпорацій у встановленні франчайзинг-партнерства з дрібним і середнім бізнесом ще більш очевидна.
По-перше, компанія розширює збут своєї продукції, проникаючи на малі і віддалені ринки, і значно швидше реагує на зміну попиту, при цьому не витрачаючи коштів на реалізацію товарів і послуг, будівництво та організацію власної збутової мережі. По-друге, розвиток системи франчайзингу супроводжується залученням додаткового капіталу за рахунок коштів дрібних і середніх підприємців. По-третє, велике підприємство має право встановити строгий контроль за якістю продукції та послуг, вироблених і реалізованих франчайзіату, з метою збереження свого іміджу. Крім того, від реалізації договорів франчайзингу виграють і споживачі, отримуючи в будь-якому регіоні високу якість обслуговування або те, до чого вони звикли. Будучи системою, що розвивається, франчайзинг має і недоліки: як франчайзіат, так і франчайзер схильні до певного ризику, небезпеки втрат. Франчайзіат не застрахований від низки проблем, зокрема:
- Реальні обсяги продажів можуть виявитися значно нижче тих, що передбачав франчайзер при укладенні договору;
- Допомога франчайзера в управлінні та маркетингу може виявитися меншою, ніж очікував оператор;
- Франчайзіат не має можливості впливати на політику франчайзера.
Потенційний франчайзер також може зіткнутися з серйозними проблемами:
- Можливі помилки при виборі точок розміщення франчайзингових підприємств;
- Витрати на підготовку пакета матеріалів для створення франчайзингової системи можуть значно перевищити плановані витрати;
- Можливі проблеми отримання з франчайзіата обумовленої договором роялті;
- Якщо оператор потерпить крах, то це кине тінь на репутацію всієї системи, навіть в разі невинності франчайзера.
Система франчайзингу, що отримала настільки широке поширення в усьому світі, поступово знаходить своє застосування в Україні. Найбільш далекоглядні іноземні компанії вже активно освоюють український ринок, який зараз досить насичений товарами та послугами зарубіжного виробництва. Великі західні франчайзери охоче йдуть на укладення контрактів з франчайзіату на території нашої країни, серед них такі відомі компанії, як «Макдоналдс», «Піца Хат», «Ренк Ксерокс», «Нефто Аджип» і ін. Свою продукцію на українському ринку з успіхом представляють найбільші західні компанії, що виробляють прохолодні напої і води: «Кока-Кола», «Нестле», «Данон». Таким чином, франчайзинг в Україні на сьогоднішній день в основному представлений у формі: зарубіжний франчайзер - український франчайзіат. Лізинг – це фінансово-комерційна операція з надання однією стороною (орендодавцем) іншій стороні (орендареві) у виключне користування на встановлений строк майна (машин, обладнання, приладів, цехів, заводів та ін.) За певну винагороду на основі орендного договору. На відміну від купівлі-продажу оренда зберігає за орендодавцем право власності на здане в найм обладнання, надаючи орендарю лише право на його тимчасове використання. Міжнародний лізинг характеризується тим, що його учасники: виробник, орендодавці в особі банку, універсальної або спеціалізованої лізингової компанії і орендар – можуть перебувати в різних країнах. Лізинг актуальний для країн з високим рівнем зовнішньої заборгованості і з обмеженими валютними коштами. За правилами МВФ зобов'язання, які з оренди, не включаються в обсяг зовнішньої заборгованості держави, тому міжнародний лізинг знаходить державну підтримку в багатьох країнах, як розвинених, і тих, що розвиваються. Основна частина світового ринку лізингових послуг сконцентрована в трьох розвинених центрах світу: США, Західній Європі, Японії. У Західній Європі в ролі орендодавців виступають, як правило, спеціалізовані лізингові компанії, які в 75-80% випадків контролюються банками або є їх дочірніми фірмами. Друга група лізингодавців представлена великими промисловими компаніями, що є відомими на світовому ринку постачальниками обладнання. В США, навпаки, основна маса орендодавців складається з найбільших промислових концернів та їх спеціалізованих компаній. Міжнародний інжиніринг як форма обміну науково-технічними знаннями являє собою надання однією стороною (консультантом) другій стороні (замовнику) комплексу або окремих видів інженерно-технічних послуг, пов'язаних з проектуванням, будівництвом і введенням об'єкта в експлуатацію, з розробкою нових і удосконаленням наявних технологічних процесів на підприємстві замовника, впровадженням виробу у виробництво, збутом продукції.
В умовах сучасного етапу науково-технічної революції обмін науково-технічними знаннями в світі все більше розширюється і стає необхідним як на рівні держав, так і на рівні підприємств.
Поглиблення міжнародного розподілу праці обов'язково веде до розвитку науково-технічного співробітництва, міжнаціональної спеціалізації і кооперації в цій галузі. В даний час річний об'єм міжнародної торгівлі науково-технічними знаннями складає приблизно 15 млрд. дол., а вартість продукції, випущеної з їх застосуванням - більше 330 млрд. дол.
В практиці міжнародної торгівлі використовуються різні терміни, що відносяться до обміну науково-технічними знаннями, такі як «міжнародний обмін результатами науково-технічної діяльності», «міжнародний технологічний обмін», «обмін промисловою технологією», «передача технологій» і т.д. Ці терміни за своїм змістом вважаються тотожними. Вони відносяться до науково-технічного обміну на комерційній основі між партнерами різних країн, хоч в кожному конкретному випадку їх зміст має свої особливості.
Науково-технічні знання являються результатом науково-технічної діяльності, яка передбачає проведення наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). Вони можуть відсторонюватися у власника або укладенням торгової угоди купівлі-продажу, або підписанням договору про їх використання на протязі певного періоду за певну винагороду.
Зміст операцій по торгівлі науково-технічними знаннями і полягає в передачі на комерційній основі іноземному партнеру результатів науково-технічної діяльності, що мають як наукову, так і практичну цінність. На практиці в даний час такі операції одержали назву міжнародного обміну технологією.
Розрізняють такі види переданої технології:
По-перше, знання й досвід, втілені в таких об'єктах промислової власності як винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки й інші об'єкти, захищені охоронними документами.
Для підприємців, що продають і купляють технології, захист винаходів та інших об'єктів промислової власності має велике значення. Він значно сильніший, ніж захист об'єктів, захищених авторськими правами. Як правило, забороняється несанкціонована імітація захисних ознак.
Критеріями охороноздатності винаходу являється новизна, винахідницький рівень і промислове використання. Ці критерії вводяться спеціальним законодавством і уточнюються в нормативних актах патентного відомства.
До корисних моделей відноситься конструктивне виконання засобів виробництва і предметів споживаних, а також їх складових частин. Інколи їх називають малим винаходом. Корисна модель, на відміну від винаходу, має два критерії охороноздатності: новизна і промислове використання.
До промислових зразків відносяться художньоконструкторське вирішення виробу, яке визначає його зовнішній вигляд. Промисловий зразок одержує правовий захист, якщо він являється новим, оригінальним і здатний до промислового використання (критерії охороноздатності в інших країнах аналогічні).
Під товарним знаком розуміють позначки, здатні відрізняти товари і послуги одних осіб (юридичних і фізичних) від однорідних товарів і послуг інших осіб. Правова охорона товарного знаку надається на основі його реєстрації на ім'я юридичної чи фізичної особи, що здійснює підприємницьку діяльність. В значенні товарних знаків можуть бути зареєстровані словесні, зображувальні, об'ємні та інші зображення чи їх комбінації.
По-друге, знання і досвід науково-технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового й іншого характеру, які використовуються в процесі науково-дослідних розробок, виробництва, реалізації й використання конкурентноздатної продукції, не захищені охоронними документами. Вони об'єднуються поняттям «ноу-хау».
Термін «ноу-хау» вперше був використаний в США в одній із судових справ в 1916 р. і означав уміння або майстерність що-небудь зробити з мінімальними зусиллями. В даний час законодавства багатьох розвинених країн світу визначають «ноу-хау» як організаційну і комерційну інформацію, що складає таємницю виробництва.
В залежності від змісту, «ноу-хау» може бути конструкторське, технологічне, виробниче, управлінське, комерційне, фінансове.
Характерними рисами «ноу-хау» являються:
- науково-технічна й економічна цінність;
- практичне використання;
- відсутність прямого захисту в ролі промислової власності;
- повна чи часткова конфіденційність.
«Ноу-хау» може передаватися в таких формах, як:
1) документація (креслення, схеми, керівництво, інструкції, специфікації, результати дослідів і їх протоколи, формули, рецепти і т.д.);
2) безпосередній досвід спеціалістів, які володіють ним і здатні його використати в певній галузі.
В сучасних умовах без знання «ноу-хау» в більшості випадків неможливо відтворити промислово освоєну нову техніку і тим більше неможливо її удосконалення, створення її наступних поколінь. Не маючи «ноу-хау» практично неможливо використовувати винаходи, права на які придбані в інших країнах у розробника (автора) цих винаходів. Тому «ноу-хау» сьогодні набуває значної цінності і може бути об'єктом купівлі-продажу.
В Україні законодавство про науково-технічну творчість перебуває в стані свого становлення. Нормативно-законодавча база України про промислову власність базується на Законах України:
Важливим джерелом патентного права України є міжнародні договори і конвенції. Кабінет Міністрів України своєю заявою від 26 серпня 1992 р. проголосив приєднання України до Паризької конвенції про охорону промислової власності, до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, до Договору про патентну кооперацію. Уряд України взяв на себе зобов’язання, що випливають із зазначених Конвенції, Угоди і Договору.
В залежності від характеру предмета і правової основи, міжнародні операції по торгівлі науково-технічними знаннями поділяються на два види:
1) операції по торгівлі патентами і ліцензіями;
2) операції по торгівлі технічними послугами.
Зовнішньоторгові операції по торгівлі патентами і ліцензіями передбачають реалізацію винаходів передової виробничої технології, технічних знань і досвіду. Основу цих операцій, як уже говорилося, складає захист винаходів при допомозі патентного законодавства. Останнє надає патентовласнику монопольне право на використання винаходу. Це означає, що на протязі періоду дії патенту тільки він має право на виготовлення, використання і продаж товарів, що втілюють даний винахід, чи використання певних способів виготовлення даної продукції.
Такі ж монопольні права патентне законодавство країни надає власникам й інших видів промислової власності (корисних моделей, промислових зразків, товарних знаків та ін.).
Основним охоронним документом на об'єкт промислової власності являється патент.
Патент на винахід – це свідоцтво, видане компетентним органом винахіднику і свідчить про його виняткове право на використання цього винаходу. Патент дає право власності на винахід.
Щоб придбати чи продати патент (інші охоронні документи), треба знати період їх дії. Період дії патенту визначається національним законодавством і складає в середньому 15-20 років, хоча реальний термін його дії значно менший, приблизно 6-9 років.
У відповідності до патентного законодавства патент діє тільки на території тої країни, де він виданий. Тому для того, щоб забезпечити патентний захист в інших країнах, треба запатентувати в них даний винахід. Сьогодні практично всі винаходи патентуються, тому всі нові товари, які поступають на світові товарні ринки, запатентовані. Якщо імпортні товари не запатентовані, то їх ввіз забороняється. Більшість власників патенту, особливо великі підприємства, самі використовують запатентовані винаходи шляхом виробництва і реалізації продукції, що втілює винахід. Однак в сучасних умовах жорсткої конкурентної боротьби на світовому ринку патент все частіше використовується не як засіб захисту господарської діяльності патентовласника, а як самостійний об'єкт торгових угод.
При здійсненні зовнішньоторгових угод купівлі-продажу патенту його власник передає свої права іншій особі (фірмі) повністю чи частково.
Якщо він передає свої права на винахід іншій особі повністю, це вважається продажем патенту. Така угода здійснюється на основі патентної угоди. Як правило до патентної угоди звертаються малі й середні фірми, винахідники-одинаки, що не мають достатніх коштів для самостійного освоєння свого винаходу. Скуповують патенти звичайно великі фірми.
Якщо ж патентовласник передає свої права на винахід частково, тобто залишаючись власником винаходу, дозволяє на певний період за винагороду використати винахід, який охороняється патентом, то це - купівля-продаж ліцензії на використання винаходу. Угода здійснюється на основі ліцензійного договору.
Під ліцензією (патентною) розуміють дозвіл, виданий або проданий патентовласником (названим ліцензіаром) іншій особі (названій ліцензіатом) на використання об'єкта промислової власності, який охороняється, на узгоджених між сторонами умовах.
Патентна ліцензія повинна обов'язково реєструватися в патентному відомстві країни ліцензіата, інакше ліцензія вважається недійсною. Надання за кордон ліцензій на використання винаходу, технічних знань і досвіду, а також товарних знаків називається міжнародним ліцензуванням.
Міжнародні ліцензійні операції відрізняються від операцій купівлі-продажу товарів. Ця різниця полягає в наступному:
1) об'єкти ліцензійних операцій (винаходи, передовий виробничий досвід і т.п.) з'являються без прямої орієнтації на ринок;
2) зацікавленість ліцензіара в наданні ліцензії часто викликана не чисто комерційними помислами, а прагненням зміцнити свої позиції на іноземному ринку шляхом встановлення довготривалих зв'язків з партнерами;
3) в ліцензійних операціях, на відміну від угод купівлі-продажу, не відбувається повного відчуження об'єкта угоди від свого власника;
4)в ліцензійних операціях має місце по суті передача прав ліцензіату на спосіб господарювання.
Міжнародний обмін ліцензіями в сучасних умовах широко розвивається. Сьогодні це головна форма науково-технічного-обміну між країнами.
Швидкий ріст міжнародної торгівлі ліцензіями обумовлений рядом факторів, таких як розвиток науки на сучасному етапі НТР, прагнення до швидкого вкорінення на ринок нової продукції, загостренням конкурентної боротьби на світових товарних ринках та ін. В зв'язку з ростом протекціонізму міжнародне ліцензування стало одним із перспективних способів, що забезпечують підприємствам проникнення на важкодоступні ринки. Міжнародне ліцензування використовується також з метою розширення прямого товарного експорту. Нерідко покупець ліцензії дає згоду придбати у ліцензіара обладнання, необхідного для налагодження виробництва за ліцензією, а також окремі деталі та вузли для збирання ліцензованої продукції чи сировину для її виробництва.
Переваги торгівлі ліцензіями для ліцензіара полягають в тому, що він має можливість:
в короткі строки окупити витрати на науково-дослідницькі роботи, використані на розробку винаходу;
одержати додатковий прибуток за рахунок швидкого освоєння винаходу і випуску на його основі нової продукції;
використати місцеву, більш дешеву, робочу силу;
забезпечити близькість до джерел сировини;
перебороти валютні й митні обмеження.
Переваги торгівлі ліцензіями для ліцензіата - це:
можливість економії на науково-дослідних роботах;
одночасно доступ до передових науково-технічних досягнень;
купівля ліцензій доповнює і розширює власні дослідження;
можливість здійснення процесу диверсифікації;
купівля ліцензії дозволяє виграти час, що особливо важливо в зв'язку із скороченням періоду морального старіння товару і приєднання до найновіших технологічних досягнень.
В той же час міжнародна торгівля ліцензіями має і деякі негативні наслідки. Насамперед відбувається посилення залежності ліцензіата від іноземної техніки і технології. Одночасно відбувається припинення деяких власних наукових досліджень, що в кінцевому результаті гальмуэ розвиток національної науки і техніки. Однак міжнародна торгівля ліцензіями являється вигідною як для ліцензіара, так і для ліцензіата. Відзначається, що кожен долар, витрачений на покупку іноземної ліцензії, за своїм ефектом еквівалентний (без урахування фактору часу) в США приблизно 6,2 дол., у Великобританії - 3,1, у Франції - 5,4, інвестованих в НДДКР. Ефективність закупки ліцензій і виробництва продукції на її базі досягається ' також за рахунок того, що ліцензія значно дешевше власних НДДКР для одержання подібного результату.
За ступенем автономності ліцензії можна класифікувати на самостійні ліцензії та залежні (субліцензії). Субліцензію надає ліцензіат, що є власником повноїчи виключноїліцензії, на основі прав, наданих йому у відповідності до ліцензійного договору.
За видом об'єктів промислової власності права, які передаються на підставі ліцензії, поділяються на: винаходи та корисні моделі, промислові зразки, «ноу-хау», товарні знаки та фірмові найменування (франчайзинг).
За способами охорони об'єктів промислової власності ліцензії бувають:
Безпатентні - ліцензії, предметом яких є розробки (технології), ЩО не мають правового захисту (наприклад, «ноу-хау»). Передача «ноу-хау» може здійснюватись за різними каналами, втому числі і без укладання ліцензійного договору, наприклад, при демонстрації прийомів роботи, навчанні технічного персоналу, встановленні та налагодженні обладнан ня, вирішенні задач організаційного, управлінського характеру, зміни технологічного процесу у відповідності до вимог ліцензіата, та інше;
патентні — ліцензії на використання технічних рішень, захищених патентами чи іншими аналогічними охоронними документами;
змішані — передача «ноу-хау» та прав, що охороняються патентами. Досить часто придбання «ноу-хау» здійснюється при укладанні ліцензій них договорів разом з патентними чи авторськими правами. Зазвичай ліцензії на патенти та «ноу-хау» додаються до договорів купівлі-продажу обладнання.
Враховуючи те, що згідно зі світовим досвідом у торгівлі інновацій ною продукцією, лише 20% відсотків її мають всі характеристики комер ційної, у покупця ліцензії на ще не випробуваний в ринкових та виробни чих умовах продукт, є високий ризик вкласти свої гроші «в життєво не придатну ідею». Тому, досить розповсюдженним способом запобігання цих ризиків є торгівля ліцензіями у вигляді опціону, який надає ліцензіару та ліцензіату певні пільги в процесі виконання контрактних зобов'язань.
Опціонна угода — це попередня угода, що укладається між потенцій ним покупцем та продавцем об'єкту ліцензійної угоди, згідно з якою по тенційному покупцю надається опціон, тобто правові можливості вирі шити в певний проміжок часу про доцільність придбання ліцензії на інно ваційну продукцію. Покупець ліцензії використовує цей спосіб придбання, коли існує невпевненість у доцільності покупки нового про дукту, є потреба в його ринковому та виробничому тестуванні, що вима гає певного часу та неабияких фінансових інвестицій. Опціонна торгівля використовується при покупці технологічно складного обладнання, при строїв, апаратури та технології. Досить розповсюдженим та часто необхі дним є цей спосіб в фармацевтичній та медичній галузі, оскільки згідно з законодавством багатьох країн, втому числі і України, нові медичні пре парати мають пройти апробацію певний проміжок часу, після чого на них може видаватись дозвіл на виробництво.
Однією з суттєвих умов опціонної угоди є дотримання покупцем не- розголошення отриманої від продавця інформації, навіть якщо їхні парт нерські відносини не були подовжені угодою про купівлю-продаж ліцензії наданий товар. Продавець, в свою чергу, згідно договору не має право в термін дії опціонної угоди продавати чи надавати право на використання іншим фірмам ліцензії на виробництво товару, на території країн, які вка зані в договорі.
Для продавця опціону є також багато переваг такого способу торгівлі нововведеннями:
отримання опціонних платежів за ще не випробувану на ринку про дукцію (ідея якої в свою чергу може бути і «провальною») виступає як свого роду кредит, що забезпечує зміцнення фінансової стійкості продавця;
продавець на період продажу опціону має право відмовитись від зобов'я зан ь щодо непродажу ліцензії на продукцію іншим потенційним по купцям;
— покупка опціону вимагає від покупця більш швидкого прийняття рішення щодо купівлі ліцензії на товар у разі його комерційної привабли вості.
Опціонна угода виступає як свого роду попередній етап в процесі купівлі-продажу ліцензій.
Якбуло зазначено вище, за сучасних умов найбільш поширеною пра вовою формою використання об'єктів інтелектуальної власності є ліцензійні договори.
За ліцензійним договором сторона, що має право власності (виключ не право) на об'єкт інтелектуальної власності (ліцензіар), надає іншій сто роні (ліцензіату) дозвіл на право використання відповідного об'єкта інте лектуальної власності.
Ліцензійний договір — це консенсуальна і двостороння угода, за якою ліцензіар зобов'язується передати право на використання об'єкта інте лектуальної власності іншій особі (ліцензіату), що приймає на себе обо в'язок вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені договором.
Практика зарубіжних країн має три види ліцензійних договорів: пов на ліцензія, виключна ліцензія, невиключна або проста ліцензія.
При повній ліцензії до ліцензіата переходять усі майнові права, що випливають із об'єкта інтелектуальної власності, на строк дії договору. Ліцензіар є лише номінальним власником об'єкта інтелектуальної влас ності, але тільки на строк чинності договору. По закінченні строку повної ліцензії майнові права власника об'єкта інтелектуальної власності віднов люються в повному обсязі. Повналіцензія подібнадодоговорукупівлі- продажу, але тільки на певний строк.
Договір повноїліцензії занадто обмежує права власника об'єкта інте лектуальної власності, що в умовах розвиненої ринкової економіки не є доцільним. Завдяки виключній або невиключній ліцензії власник може одержати кращий прибуток, ніж від продажу повноїліцензії. Це зумови ло значне витіснення з ринку міжнародної торгівлі ліцензіямитаку її форму як повна ліцензія. Зараз повналіцензія навіть не згадується в законо давствах про інтелектуальну власність.
Виключна ліцензія передбачає надання дозволу на право використан ня об'єкта інтелектуальної власності іншій особі (ліцензіату). При цьомуліцензіар зберігає за собою право на використання цього ж об'єкта, але не має права видавати ліцензію на право використання цьогож об'єктаіншим особам.
Проте виключна ліцензія може бути обмежена територією, строком або кількістю виробів. У такому разі ліцензіар має право видати ліцензію іншим особам за межами виданихліцензій.
За простою невиключноюліцензієюліцензіар передає ліцензіату право на використання об'єкта інтелектуальної власності і при цьому зберігає за собою право на використання цього ж об'єкта і видачу ліцензії на право використання цього ж об'єкта іншим особам.
Допускаються інші види ліцензійних договорів, що не суперечать чинному законодавству.
Досвіду використання об'єктів інтелектуальної власності в Україні ще не накопичено. Основні умови та реквізити договорів поки що не ти пізовані у відповідних зразкових чи примірних договорах. Тому дуже важливо визначити зміст та основні умови передусім ліцензійного договору, який стає єдиним і основним документом, що регулюватиме права і обо в'язки сторін у відносинах щодо використання об'єктів інтелектуальної власності, взаємні розрахунки і майнову відповідальність тощо.
Ліцензійний договір має передбачати способи використання об'єкта інтелектуальної власності (конкретні права, що передаються за таким до говором, строк дії і територію, на які передається право), розмір винаго роди і/або порядок визначення розміру винагороди за кожний спосіб ви користання об'єкта інтелектуальної власності, порядок і строки її випла ти, а також інші умови, які сторони визнають за доцільне включити до договору.
Важливе значення в ліцензійному договорі має строк його дії, який обумовлюється такими чинниками: строком дії права інтелектуальної власності, строком морального старіння об'єкта, часом, необхідним для освоєння ліцензії, ступенем зацікавленості сторін у тривалому співробіт ництві.
Форма ліцензійного договору. Ліцензійний договір має бути укладе ний у письмовій формі. Суттєвою умовою ліцензійного договору є плата за використання винаходу за ліцензією. Вона може бути двох видів у виг ляді:
Ціни ліцензії або ліцензійної винагороди. У договорі докладно визначаються строки і порядок платежів.
Поточних відрахувань (ліцензійні платежі) від прибутку ліцензіата в погодженій сторонами частці протягом строку дії ліцензійного договору.
Це можуть бути також комбіновані платежі, за якими ліцензіат випла чує певну суму одноразово або частинами, а потім здійснює поточні відра хування від прибутку.
Інжинірингові послуги в сучасному їх розумінні вперше виникли в Великобританії в середині XIX століття як консультування при будів ництві комунально-промислових об'єктів — мостів, аеропортів, доріг, ангарів, каналізаційної системи, системи водопостачання та ін.
Інжиніринг в зовнішньоекономічній діяльності представляє собою продукт інтелектуальної власності, що характеризується як сукупність інженерно-консультаційних послуг, відокремлених в самостійну сферу діяльності і пов'язаних з процесами створення та експлуатації промисло вих об'єктів, включаючи розробку технологій; комплекс інженерно-тех нічних робіт та послуг з підготовки до здійснення будівництва; виробни чо-технічне оснащення (збирання, пуск, гарантійно-сервісне обслугову вання) встановленого обладнання, що надаються на комерційній основі між контрагентами з різних країн.
Доцільно зазначити, що на міжнародному ринку інженернихта буді вельних послуг інжиніринг виступає як самостійний комплекс видів робіт комерційного характеру, які безпосередньо пов'язані зі створенням та зведенням промислово-виробничих об'єктів чи об'єктів інфраструктури. Сьогодні, в умовах стрімкого науково-технічного розвитку виробництва, інжинірингові послуги є одним з основних елементів в циклічному процесі розвитку «наука – техніка – виробництво».
Вперше регламентація поняття «інжиніринг» на міжнародному рівні була здійснена американською Асоціацією інженерів громадянського будування в 1981 році в вигляді «Керівництва щодо використання послуг інженерів», де розглянута практика інженерного консультування, дана класифікація інженерних послуг, визначена процедура вибору інженера консультаційних фірм та інші питання.
Згідно цього «керівництва щодо використання послуг інженерів», інжинірингові послуги, що надаються сучасними інженерно-консалтинговими фірмами, включають консультації, рекомендації та експертизи, а також виконання широкого діапазону інших робіт та діляться на дві за гальні категорії:
перша — це консультації, дослідження та доповіді, що здійснюються на стадії теоретичного етапу розробки продукції, підготовки техніко-економічного обґрунтування та реалізації нового проекту (допроектні, проектні, післяпроектні та спеціальні);
друга – послуги та роботи, що пов'язані з безпосереднім виконан ням технічного проекту та забезпеченням зведення промислово-технологічного об'єкту — оптимізацією процесів експлуатації, управління техно логічними процесами та реалізацією продукції.
В Керівництві з укладання міжнародних договорів на консультатив ний інжиніринг ООН були дані визначення різних видів інжинірингу, що супроводжує продаж готової продукції в міжнародній торгівлі.
Таким чином, інжинірингові послуги включають:
проектно-дослідницькі та технологічні послуги;
технічне та адміністративне керівництво будівництвом, монтажни ми та пусконалагоджувальними роботами;
консультації з технологічних та виробничих питань в промислових галузях.
До інжинірингових операцій належать і розробки технологічних про цесів, удосконалення організації виробництва та технології.
В міжнародній практиці, в залежності від переліку послуг, що нада ються, виділяють наступні інжинірингові фірми (рис. 4.1):
Рис. 4.1. Класифікація інжинірингових фірм
Консалтингові фірми, які здійснюють послуги, що носять характер організаційно-економічного забезпечення. Останнім часом консалтингвсе частіше відокремлюють від поняття інжинірингу, у зв'язку з досить великим переліком специфічних послуг. Головною ознакою саме кон салтингу можна назвати надання послуг консалтинговими фірмами підприємствам, що вже функціонують на певному ринку, а не тільки ство рюються. Хоч це твердження не є категоричним та однозначним. Основ ним переліком діяльності консалтингових фірм є надання послуг з питаньрізного роду маркетингових, ринкових, фінансових та статистичних досліджень та планування; аналіз кадрового складу підприємства та на прямків удосконалення кадрової політики; аналіз зовнішньоекономічної ситуації та перспектив роботи підприємств на зовнішньому ринку, а саме: вивчення міжнародних та регіональних ринків товарів та послуг, тенденції їх розвитку, рівень світових цін та біржових котирувань, особливостей торговельного та митного законодавства інших країн, та багато іншого.
В рамках консалтингових послуг останнім часом на світовому ринку з'явився такий вид послуг, як реінжиніринг.
Реінжиніринг— це комплекс організаційно-економічних, консульта ційних послуг, направлених на подолання кризового чи передкризового стану на підприємстві шляхом його реорганізації, коригування стратегіч ної, інвестиційної та кадрової політики.
В залежності від мети здійснення реінжиніринг поділяють на:
Інженерно-дослідницькі фірми здійснюють послуги, що надаються у вигляді розробки технологічних процесів та дослідницьких матеріалів, забезпечення консультаційного супроводження щодо промислового та комерційного освоєння інженерно-технічних та організаційно-технологічних нововведень на ринку.
Чистий інжиніринг (консультативний) —представляє собою базисне створення об'єкту, починаючи з проектування та розробки об'єкту, на дання планів щодо його будівництва та технічного супроводження, здійснення авторського надзору за його виконанням.
Інженерно-консультативні фірми займаються виконанням інжинірин гових робіт по наданню комплексних послугчи послуг, пов'язаних з мо дернізацією, налагодженням чи розширенням обладнання замовника, у вигляді доповідей і консультацій чи шляхом розробки, здійснення та впровадження проекту вдію.
Інженерно-будівельні фірми надають послуги щодо безпосереднього створення та будівництва промислових та іншихтехнічних об'єктів. Ці інженерно-будівельні фірми також називають контракторами. Особли вістю цих фірм є надання всього комплексу послуг, пов'язаних зі здійсненням повного циклу будівельного процесу, операції якого мають назву «під ключ».
Взаємовідносини між інжиніринговими фірмами (ІФ) та замовником здійснюються підписанням між ними угоди, а між ІФта підрядниками - основним контрактом, укладеним в свою чергу між підрядником та за мовником, де ІФ виступає як представник замовника зі всіма правовими наслідками. Досить часто ІФ самостійно надають різного роду інжині рингові послуги та виступають в ролі підрядників.
В залежності від форми надання та специфіки виконання інжинірин гових послуг існують декілька способів визначення вартості цих послуг, як представлено на рис.4.2.
Рис. 4.2. Способи визначення вартості інжинірингових послуг
А саме:
за витраченим часом на надання послуги — передбачає розрахунок витрат, понесених фірмою в вигляді затрат на оплату праці фахівцям фірми в процесі надання послуги, з урахуванням певного рівня прибутку ІФ. Формування рівня оплати праці та відсотку прибутку фірми залежить від кон'юнктури ринку інжинірингових послуг, кількості інжинірингових фірм-аналогів, рівня оплати праці за подібні послуги в цілому, а також тривалості та складності наданих послуг. Частіше за все подібний спосіб визначення вартості інжинірингових послуг використовується при здійсненні інженерно-консультативнихоперацій;
змінна ціна — передбачає між партнерами погодження на рівний розподіл можливих перевитрат чи економії в процесі виконання угоди, з встановленим граничним рівнем цих перевитрат чи економії, вихід заякий уразі перевитрат компенсується замовником.
з урахуванням попередніх та кінцевих витрат плюс зафіксована вина города. Цей спосіб визначення вартості інжинірингу використовується при здійсненні будівельних чи дослідницьких робіт, та передбачає визна чення винагороди ІФ в два етапи: попередні витрати (калькуляція на кладних витрат на матеріали та майбутні витрати, заробітна плата вико навцям), на основі яких визначається сума винагороди (як правило сума винагороди коливається від 10—25% від суми проекту); кінцеві витрати (розраховуються як сума попередніх витрат та винагороди з фактично понесеними в процесі виконання всього проекту витратами);
тверда ціна (у відсотках від вартості об'єкту). Залежно від суми об'єкту, винагорода інжиніринговоїфірми складає 3-10%, а іноді може сягнути 15%. Цей спосіб визначення вартості інжинірингових послуг ви користовується при наданні послугзбудівництватехнічнихоб'єктів, споруд, промислових комплексів, особливо, якщо це замовлення підвищеної складності та надаються при здійсненні повного циклу виробництва.
В цілому, практика з надання міжнародних інжинірингових послуг свідчить, що найбільш оптимальним способом розрахунку вартості послуг є комбінація цих способів та використання статистичних даних на аналогічні операції.
Інжинірингові послуги, в залежності від їх форми надання, оформля ються договором підряду або договором з надання консультаційних послуг.
При укладанні договору щодо надання консультаційних послуг, по винні бути чітко оговорені такі питання:
перелік робіт, консультацій, послуг, обсяг та термін їх надання кон сультантом;
повноваження консультанта, тобто перелік фінансово-економічноїта інженерно-технічної документації, яку повинен надати замовник для якісного та своєчасного виконання обов'язків виконавцем;
уразі потреби, умови подовження договору, якщо проект розбитий та виконується в декілька етапів;
умови винагороди виконавця-консультантата компенсації його витрат;
страхування виконавців, сировини, матеріалів, об'єкту угоди;
особливості регулювання питань інтелектуальної власності, умови їх захисту та передачі.
На міжнародному ринку пропозиція та надання інжинірингових по слуг на будівництво та експлуатацію промислових об'єктів, здійснюєть ся шляхом участі у міжнародних торгах чи тендерах. Тендерна документа ція, в разі виграшу торгів, виступає як матеріал для підготовки підрядної документації.
Результатом опрацювання підрядної документації є угода на умовах підряду, особливістю якої є те, що одна із сторін (підрядчик) на замовлен ня іншої сторони (замовника), зобов'язується виконати на свій ризик певний перелік робіт з використанням сировини та матеріалів замовника, а інша сторона зобов'язується прийняти та сплатити виконану роботу. Слід зазначити, що за цієї умови ризик випадкової шкоди чи втрати пред мету договору до моменту акту його здачі замовнику, лежить на підряд нику.
Підрядник виступає як самостійний учасник угоди по відношенню до замовника, виконуючи не лише умови підряду, ай вибір способів його організації та виконання, а також має право залучати чи використовувати послуги субпідрядників, і при цьому несе повну особисту відповідальність за якість та терміни виконання замовлення.
Підрядний контракт представляє собою комплексний документ з ба гатьма додатками та поясненнями, що визначають зобов'язання сторін щодо виконання проекту та комплексу інженерно-будівельних та кон сультаційно-технічних робіт та послуг. Слід зазначити, що специфікою цього договору є наявність комплексу самостійних угод, таких як проек тування, монтаж, встановлення та запуск обладнання, обслуговування та інших, які можуть виконуватись різни ми юридичними особами.
Суб'єкт, що виграв тендер є виконавцем умов контракту, які обґрун товуються в технічному завданні, що є найбільш важливим елементом угоди. Підрядниками в чотирьох екземплярах надається перелік обов'язкових та специфічних умов виконання угоди, а також пакет необхідних техніко-економічних супроводжувальних документів.
Як первиннідокументи можуть виступати:
«загальніумови» (проектування, поставки, вимоги, консультуван ня, обслуговування і т.ін.);
міжбанківська угода між підрядником та країною-імпортером;
техніко-економічне обґрунтування проекту;
будівельні норми, сертифікація та вимоги до проектів згідно з зако нодавством країни-імпортера;
попередні терміни проекту та пропозиції щодо його виконання, на дані виконавцем;
вимоги до замовника.
Предметом тендеру є технічне завдання, яке згодом оформляється в підрядну угоду. Технічне завдання представляє собою вимоги до проекту, основні характеристики об'єкту, що дозволяє підряднику якісно і точно ви готовляти продукцію та виконувати роботи, згідно з потребами замовника.
Договір підряду може вважатись виконаним в момент передачі підпи саного інжиніринговою фірмою гарантійного сертифікату, що представ ляє собою підтвердження виконання зазначеного в договорі підряду об сягу та якості виконаних робіт.
Особливістю підрядного договору є те, що він складається в залеж ності від умов виконання проекту, має складну структуру та враховує багато специфічних нюансів, тому не має стандартного, загальноприйня того зразку.
Франчайзинг - це комерційна концесія — передача або переуступка на комерційних умовахдозволу виробляти, продавати чи надавати товари та послуги за чужою технологією і під чужим товарним знаком. Франшизаякдозвіл чи право продажу деяких товарів або надання певних послугє однією з комерційних форм технологічного обміну, постійне зростання популярності якої обумовлено поступовою перебудовою в усьому світі структур управління виробництвом та значним збільшенням кількості малих підприємств.
Великі фірми також часто зацікавлені в передачі ліцензій на викори стання своїх товарних знаків, оскільки шляхом включення в ліцензійні договори додаткових умов (про передачу ліцензіатам обладнання, техно логії виробництва, науково-технічних досягнень та про встановлення відповідних обмежень) перетворюють інші підприємства в своєрідні філіа ли, які користуються товарним знаком основного власника та реалізують його продукцію. Тим самим ліцензіар отримує великі можливості збільши ти збут своїх виробів, не вкладаючи власних коштів в організацію роз дрібної торгівлі, і тому, можуть швидше проникати на нові ринки.
Франшиза — це практика передачі фірмі-франчайзі права використан ня створених фірмою-франчайзером певних прийомів та методів ведення бізнесу під товарним знаком франчайзера. Це можуть бути методи управ ління, планування фінансів, особливості виробництва товарів чи послуг та інші елементи ділових відносин фірми-франчайзера. В залежності від виду бізнесуліцензійнаугодатакоготипу може вимагати від фірми-франчайзі використання всіх елементів корпоративного іміджу франчайзера, включаючи особливу форму одягу персоналу, внутрішній та зовнішній дизайн будівлі підприємства, стандарт якості продукції. При цьому угода дає право франчайзі користуватись всією інтелектуальною власністю франчайзера, втому числі інструкціями, керівництвами для персоналу, діловими порадами, «ноу-хау», товарними знаками та іншими матеріала ми, що відносяться до методів управління справами фірми.
Зростання угод з франчайзингу є наслідком високої ринкової мобіль ності та гнучкості цієї форми комерційної діяльності та передачі технології:
для франчайзера (що надає франшизу) така угода дозволяє швидко проникнути на новий ринок без значних інвестицій;
франчайзі (отримувачу франшизи) контракт дає можливість роз почати новий вид ділової активності зменшим ризиком невдачі, завдяки підтримці з боку франчайзера, що включає передачу певних навичок, прийомівта послуг, а також надання допомоги та навчання персоналу;
для споживача франчайзинг розширює вибір товарів та послуг на місцевому ринку з відповідною (часто гарантованою) фірмовою якістю та конкурентними цінами.
Зазвичай виділяють три типи франшизи:
Виробнича франшиза — передбачає поставку франчайзером своїм франчайзі основних елементів чи комплектуючих, необхідних для виго товлення продукції, яка потім реалізується під ліцензійним фірмовим найменуванням (товарним знаком). Для того щоб якість товару зберіга лась на високому рівні, франчайзер також надає необхідну технологію та здійснює навчання франчайзі необхідним навичкам, здійснюючи в май бутньому контрольза дотриманням технологічноїдисципліни. Така фран шиза частіше за все представлена у виробництві електронної техніки, в харчовій промисловості та деяких інших галузях.
Торгова франшиза— це спосіб організації бізнесу, при якому фран чайзі купують у відомої компанії право на продаж її товарів з її товарним знаком. В минулому цей спосіб широко використовувався в США при продажу машин та бензину. В теперішній час згідно з американськими законами автомобільні компанії та виробники бензину не можуть бути франчайзерами. Тому цей вид франшизи частіше використовується в інших сферах, таких як виробництво автопокришок.
Ліцензійна франшиза—найбільш розповсюджена. Вона передбачає, що франчайзер, який зацікавлений в просуванні свого товарного знаку, видає франчайзі ліцензію на право відкриття магазинівта цілих груп магазинів для продажу покупцям набору товарів та послуг під іменем франчайзера. Така франшиза часто використовується при експлуатації ресторанів, підприємств харчування швидкого обслуговування, прокату автомобілівтощо.
Хоча франшиза є однією з форм передачі технологій «в чистому виг ляді», вона часто передує іншим угодам з передачі технології, наприклад продажу ліцензії на використання патентів, «ноу-хау» чи лізинг облад нання. Здійснюючи на основі франшизи попередній продаж товарів чи послуг, франчайзі має можливість при відносно невеликих витратах виз начити свою ємкість нового ринку та його потреби. За результатами проб ного маркетингу може бути ухвалено рішення щодо купівлі ліцензії на виробництво та збут аналогічного товару на місцевому та регіональному ринку. Придбання в лізинг технологічного обладнання, потрібного для початкучи розширення виробництва, може дозволити вирішити пробле му залучення необхідних грошових коштів.
Франчайзинг характеризується наступними особливостями:
отримувач франшизи діє на ринку, використовуючи товарний знак, знак обслуговування, фірмове найменування чи інший комерційний знак франчайзера;
Франчайзинг має як переваги, так і недоліки. Переваги для франчайзера полягають в наступному:
1) франчайзинг дозволяє франчайзеру збільшити кількість торгових точок (виробництв), що розповсюджують (чи надають) послуги. Для розширення справи не вимагається великих власних капіталів;
2) розширює джерела доходів (прибутків) за рахунок зусиль франчайзіата;
3) знижує рівень витрат виробництва і повернення на одиницю товару, так як франчайзіат сам покриває витрати на утримання свого підприємства;
4) право франчайзіата використати торгову марку згідно до франчайзу захищено методом патентування торгової марки.
Недоліки франчайзингу для франчайзера:
1) франчайзеру буває важко контролювати франчайзіатів, оскільки вони не являються його найманими робітниками і він не може безпосередньо керувати ними;
2) можливість згубити свою репутацію через погану роботу франчайзіата;
3) франчайзер не може бути певен, що всі франчазіати подадуть йому правдивий звіт про свою діяльність;
4) при виникненні протиріч між франчайзером і франчайзіатом франчайзер не може замінити його іншим, більш дисциплінованим.
Переваги франчайзингу для франчайзіата полягають в можливості:
1) стати самостійним підприємцем;
2) вести бізнес під визнаним торговим знаком;
3) продавати продукт і надавати послуги на ринках, які недоступні для даної фірми;
4) одержувати допомогу від франчайзера по благоустрою торгових точок, підготовці торгового персоналу до роботи;
5) спільної реклами та ін.
Недоліки для франчайзіата:
1) як і будь-який підприємець, франчайзіат підвладний ризику;
2) контроль з боку франчайзера може залишати мало можливості франчайзіату для самовираження;
3) небезпека для франчайзіата постраждати при погіршенні репутації фірми франчайзера;
4) великі витрати на послуги франчайзера;
5) небезпека, що фірма франчайзера збанкрутує та ін.
Франчайзинг доцільний насамперед для галузей, що мають велику кількість послуг з персональним обслуговуванням, таких, як харчоторг, готельне господарство, автопослуги, побутове і ремонтне обслуговування і т.д. Хоч франчайзинг використовується і в інших галузях.
Договір франчайзингу є самостійним інститутом договірного права, хоча законодавство України не виділяє цей договір як особливий вид договорів, таких, як, наприклад, договір купівлі-продажу, договір оренди, договір підряду. Цей договір носить комплексний характер і включає елементи, характерні для договорів що різняться за метою, предметом і правовою конструкцією. Порівнюючи договір франчайзінгу з ліцензійним договором можна дістатися висновку що правове положення ліцензіара і ліцензіата схоже з правовим положенням франчайзера і франчайзі, це стосується лише ліцензійної частини договору; в іншому договірні відносини між франчайзером і франчайзі значно ширше і різноманітніше.
Деякі вчені вважають договір франчайзингу специфічним видом ваучінгу (поручительства) чи формою поручительства за допомогою довіри свого товарного знака інший фірмі. Однак договір поручительства значно відрізняється від франчайзингу метою предметом та змістом. Подібність спостерігається лише в частині відповідальності франчайзера перед споживачем за невідповідність якості товарів та послуг, де споживача можна розглядати як кредитора а франчайзі - як боржника.
Поряд з такими умовами як предмет договору, ціна, терміни виконання в угоді про франчайзинг передбачається цілий ряд додаткових умов, що встановлюють і конкретизують форми співробітництва франчайзера і франчайзі.
Включення чи не включення в договір цих додаткових умов і їх зміст з юридичної точки зору цілком залежить від волі сторін, тобто потенційних франчайзера і франчайзі. Сам предмет договору вимагає, щоб цілий ряд аспектів не виявився упущеним, а одержав у ньому те чи інше відображення. Тому, приступаючи до складання угоди, сторони повинні чітко усвідомити собі, про що вони хочуть домовитися і що буде предметом їхнього договору. Цим будуть визначені всі інші положення, що будуть включені потім в остаточний текст угоди.
Договір франчайзингу є консенсуальним, вступаючи в силу з моменту підписання його обома сторонами, що досягли згоди з усіх істотним умов договору.
Предмет угоди
Якими б ні були різні сфери бізнесу, що ведеться на умовах франчайзингу, предметом угоди завжди є відчужуванні майнові права (право на використання імені, регулювання способів ведення бізнесу) ділову репутацію («гудвілл») складно віднести до вище згаданої категорії прав, але при узгодженні ціни договору враховується умовна вартість «ділової репутації».
Прикладом відчужуваних прав може бути право на обслуговування клієнтів з використанням реклами і торгової марки фірми-франчайзера (як, наприклад, у системі кафе Макдональдс чи в системі фірмових магазинів ADIDAS Sport, право на продаж товарів визначеного виду (як, наприклад, в автомобільній промисловості США, де дилери часто виступають у ролі франчайзі). Це, нарешті, може бути право на виробництво товарів особливої конструкції чи технології, розробленими фирмой-франчайзером.
В залежності від виду франчайзингу предметом договору також може бути продаж спеціального устаткування для виробництва продукції, передача на пільгових умовах товарів для подальшої їх реалізації франчайзі.
Може виникнути питання: чому ж франчайзі не запозичають ці можливості (технологію, рекламні вивіски, методи організації і керування), просто вивчивши їх методом спостереження і не удаючись до укладення договору? Чому сотні тисяч підприємців погоджуються платити за право користування системою франчайзера навіть у тих нерідких випадках, коли вони знають її у всіх деталях?
Відповідь на ці питання дає поняття ”промислова власність”. Воно охоплює широке коло об'єктів: винахід, товарні знаки і знаки обслуговування, промислові зразки, фірмові найменування і вказівки походження, найменування місця чи походження товарів. Саме тому, що вони захищені й у випадку неправомірного запозичення права власності на ці об'єкти його можна захистити в судовому порядку, потенційні франчайзі змушені укладати договір і діставати права користування відповідними об'єктами промислової власності за плату.
Таким чином, укладаючи договір про франшизу, потрібно насамперед визначити, який саме об'єкт промислової власності буде переданий від франчайзера до франчайзі і чи дійсно він захищений від несанкціонованого використання і може бути предметом продажу.
Це не просте питання, і тут, як правило, потрібно консультація юриста. Адже кожен об'єкт промислової власності має своє специфічне правове значення і свої способи захисту. Так наприклад, дуже надійно захищені права на винаходи, промислові моделі, промислові зразки. В законі України Про охорону прав на винахід та корисну модель та в законі Про охорону прав на промислові зразки детально визначені критерії охороноздатності винаходів корисних моделей промислових зразків, способи і процедури визнання їх охороноздатності Патентним відомством України, права й обов'язки авторів і патентовласників. Те ж можна сказати і про захист прав на товарні знаки, оскільки закон Про охорону прав на знаки для товарів та послуг містить докладну регламентацію відносин, що виникають у зв'язку з реєстрацією, правовою охороною і використанням товарних знаків, знаків обслуговування і найменування місць походження товарів. Навпроти, об'єкти промислової власності у виді секретів виробництва (так звані «ноу-хау») захищені дуже слабко. Правда, існують зразкові форми договорів на покупку-продаж патентних ліцензій, безпатентних ліцензій, якими можна скористатися як прототипами при складанні франшизної угоди, але інтереси кожної зі сторін будуть більш надійно захищені, якщо в підготовці угоди буде використана допомога досвідченого юриста. Варто звернути особливу увагу на такий аспект предмета угоди, як винятковість переданих франшизокористувачу прав. В угоді повинно бути чітко визначено, чи будуть передані франчайзером права винятковими і, якщо це передбачається, то в межах якої території. Тут можуть бути різні варіанти. Якщо одночасно з передачею права на товарний знак передбачається постачання товарів для їхньої наступної реалізації, то в угоді можуть бути визначені торгові квоти. Може бути також надана можливість не тільки користатися переданими виключними правами, але і продавати їх, у свою чергу, іншим особам. У цьому випадку будуть мати місце відносини субфранчайзингу. Це значить, що франчайзі, що купив ліцензію, буде виступати стосовно тих особам, яким він перепродує ліцензію, у якості франчайзера.
Специфіка предмета договору у відносинах франчайзингу обумовлює необхідність передачі франчайзі не тільки самого права у виді ліцензії, але і практичної можливості користатися ім. У більшості випадків для цього необхідна передача технічної документації, робочих інструкцій, постачання устаткування і матеріалів, навчання франчайзі методам роботи, наступне надання консультативної допомоги. Усі ці питання повинні бути відбиті в договорі. Якщо програма практичної допомоги франчайзі є досить об'ємною, вона може бути винесена з основного тексту договору в додаток (який, зрозуміло, повинен бути невід'ємною складовою частиною договору).
Права та обов’язки сторін
Обов‘язками франчайзера є:
Франчайзер має право здійснювати контроль за методами використання системи франшизи. В цьому смислі франчайзер є незалежним підприємцем.
Самостійний блок умов угоди про франшизу – зобов’язання, що бере на себе франчайзі.
До обов‘язків франчайзі належить:
І нарешті основним обов‘язком франчайзі є плата за користування ліцензією.
Визначення ціни договору
Щоб вирішити питання оплати договору, сторонам необхідно зробити спочатку попередній фінансовий аналіз потенційного підприємства франчайзі. Цей аналіз повинен показати, що франчайзі буде мати прийнятний прибуток на свої вкладення після оплати поточних витрат, боргів, виплат франчайзеру.
Аналіз можливого потенціалу успіху бізнесу на базі франчайзингу буде набагато простіше, якщо існує прототип аналогічної роботи, що дає гарні результати. Якщо цього нема, то здійснюючи аналіз, доведеться робити ряд припущень. Іншими словами, два-три роки реального досвіду роботи прототипу в сто разів цінніше для проведення аналізу, ніж десять сторінок припущень про те, що може зробити франчайзі. Звичайно, відсутність прототипу не виключає аналізу, але він стає більш важким, а його результати менш надійними.
Фінансовий аналіз повинен грунтуватися на знаннях організаційної і технічної сторін бізнесу в усіх аспектах.
У будь-якому випадку в аналізі бізнесу потенційного (теоретичного) франчайзі повинно бути враховано наступне:
Для підприємства торгівлі також доведеться довідатися, про типи товарів і ціни на них. Необхідно провести аналіз персоналу, реклами і витрат на неї, методів роботи існуючих конкурентів; пропоновані розміри виплат, що повинен буде робити франчайзі для підтримки системи франчайзингу в цілому.
На заключному етапі доведеться зробити розрахунок теоретичного балансу доходів і витрат, враховуючи як видаткові статі відзначені вище передбачувані виплати, а також інші, виходячи з реальних умов бізнесу і діяльності франчайзі. Наприклад, при цьому розрахунку потрібно знати заздалегідь, чи буде франчайзі працювати і керувати підрозділом сам чи буде наймати керуючого. В останньому випадку варто врахувати додаткові витрати, пов’язані з цим фактором.
Аналогічно обстоїть справа з роботою юриста, бухгалтерії, аудитора.
Таким чином, проведений аналіз буде краще відображати дійсну віддачу від вкладеного франчайзі капіталу.
Пропоновані розміри виплат, що повинний робити франчайзі для підтримки системи франчайзингу, необхідно зіставити також з можливостями франчайзера створити і розвивати свою систему.
Далі варто переключити увагу фінансового аналізу на франчайзера і здійснити аналіз, що вже проробили на першому етапі, маючи на увазі підприємства теоретичного франчайзі.
Для цього складається баланс доходів і витрат для власної системи франчайзингу з метою з'ясування розміру необхідного капіталу. Принциповий момент такого аналізу -- визначення розміру виплат за франчайзинг. Попередня оцінка системи франчайзингу буде, ймовірно, уточнена пізніше при підготовці бизнесплана. Але тому що очікувані результати засновані на приблизному плані, то необхідний «попередній перегляд», щоб виправдати рішення, чи здійснювати франчайзінговий розподіл товарів чи послуг.
Нижченаведений план — це тільки один зі шляхів аналізу первісних капіталовкладень у пропоновану систему франчайзингу. Як і при розрахунку передбачуваних доходів і витрат для франчайзі, провадиться аналогічний розрахунок для франчайзера.
До складу передбачуваних доходів необхідно включити:
Необхідно оцінити і передбачувані витрати франчайзера, що містять у собі:
Аналіз франчайзингу дозволить визначити, через який період часу (днів, місяців, років) буде досягнута крапка беззбитковості, самооплатності при різному співвідношенні проданих франшиз. Тільки після проведення попереднього аналізу передбачуваних доходів і витрат франчайзі і франчайзера може скластися оптимальний розмір плати за франшизу, що поставить у вигідні умови роботи обидві сторони, що співробітничають.
Далі необхідно визначити, у якому вигляді установити плату за франшизу.
Призначивши занадто високу ціну, франчайзер ризикує утратити свій бізнес через обмеження чи повну відсутність претендентів на місце франчайзі у своєму бізнесі. Призначивши занадто низьку ціну, франчайзер не залишає коштів для покриття витрат по франчайзингу й у результаті виявиться в передодні неминучого краху найближчим часом. Для України ця ситуація ускладнюється інфляційними процесами в економіці.
Тому ще раз варто нагадати про важливість одержання попередніх оцінок фінансових результатів передбачуваних підприємств у системі франчайзер - франчайзі.
Єдиних рецептів, що визначають вид франшизної плати, немає. Плата за право продавати продукцію чи послуги може стягуватися з франчайзі у формі вступному внеску, або регулярних виплат (роялті), або сполученням перших двох видів. Зустрічаються випадки, коли плата за франшизу включає не тільки зазначені вище витрати, але і плату за рекламу, оренду, навчання й ін.
При рішенні цього питання варто розібратися, які по економічному характеру витрати необхідно компенсувати в отриманій платі за франшизу.
Усі витрати по їхній ролі в економіці поділяються на:
Закупівлю первісного устаткування можна оформити як вступний внесок. В вступний внесок можна включити також одноразові витрати. Покриття поточних передбачуваних витрат потрібно передбачити у формі платежів (роялті), рівень яких може переглядатися щорічно. У такий спосіб вступний внесок можна визначити на основі попередніх оцінок. У той же час потрібно враховувати, що одним із критеріїв у визначенні величини вступного внеску є конкуренція. Не можна призначити плату за франшизу вище, ніж інші франчайзери в цій ж галузі. Не маючи ще свідчень своєї гарної роботи, франчайзеру надзвичайно ризиковано установлювати вступний внесок вище чи рівний тому, що установлюють фірми з сталою позитивною репутацією в цій галузі.
Багато починаючих франчайзерів недооцінюють себе в такій грі. Небагато пізніше в міру наростання інтересу і з приходом успіху можна збільшити вступні внески у відповідності з попитом. Така стратегія дуже ефективна і може привести до підвищення цінності франчайзінгової пропозиції.
Коли і як стягуються вступні внески? Досвід американських фірм показує, що деякі франчайзеры воліють стягувати вступні внески окремо: за навчання, маркетинг, рекламу, вибір місця.
У дійсності дроблення витрат породжує більше питань, ніж відповідей. У наших економічних умовах краще виділити в окремі види платежів - орендні зобов'язання по довгостроковій і (чи) поточній оренді. Оскільки при висновку відповідних договорів обидві сторони, погодивши вартість об'єктів оренди, її умови і терміни, можуть проаналізувати свої доходи і витрати, таке економічне взаєморозуміння партнерів буде гарною основою людських відносин.
Франчайзі хочуть і мають право на одержання послуг в обмін на єдиний вступний внесок. Вони не очікують, що їм доведеться платити окремо, наприклад, за маркетинг, консультування і т.д. Тому, коли франчайзі говорять, що йому мають намір надавати повну програму по забезпеченню успіху в бізнесі, а потім призначають окремий внесок за головний компонент -- навчання це недоречно.
Франчайзі повинні здобувати повний пакет прав при оформленні покупки у виді єдиного вступного внеску. Як франчайзеры стягують внески?
Як правило виплати вступного внеску стягуються відразу ж по підписанні угоди про франшизу. Однак для залучення великої кількості претендентів інші франчайзеры поділяють виплати на дві частини, наприклад, 50 % до, 50 % під час навчання.
Деякі франчайзінгові угоди залежать від вибору місця і положення підприємства франчайзі, тому додатковий внесок за консультування, наприклад, може бути приєднаний до вступного ліцензійного внеску. У цьому випадку франчайзер активно діє в пошуках локалізації конкретного франчайзі, покриваючи зроблені витрати включенням у суму вступного внеску. Така практика стає розповсюдженою в сфері франчайзингу.
Який би порядок стягування внеску ні був установлений, франчайзер повинний завжди дотримуватись одного правила: ніколи не дозволяти франчайзі відкривати заклад доти, поки вступні внески цілком не виплачені. Товарний знак франчайзера - надзвичайна цінність, яку потрібно охороняти.
Надання франчайзі волі користування франчайзінгом зменшує його цінність і може викликати незадоволення інших франчайзі, що дорого заплатили за право користатися їм.
Варто пам'ятати, що після відкриття франчайзі нелегко змусити франчайзі виплатити цей борг. Франчайзера можуть пограбувати, залишивши з порожнім гаманцем, у той час як власники франшиз будуть набивати свої кишені, використовуючи програму бізнесу франчайзера.
Вміло написана угода про франшизу захистить від невдач. Одним з пунктів такої угоди повинен бути пункт про вступний і інший внески. Тут потрібно декларування усіх внесків, що франчайзі виплатить до і протягом роботи в бізнесі по франчайзингу, включаючи вступні ліцензійні внески, періодичні чи разові внески за послуги, рекламу, навчання і т.д.
Більш того, необхідно викласти, як виплачувати внески, чи є вони що повертаються чи ні. Наприклад, у декларації говориться, що весь вступний внесок у 100000$ виплачується франчайзі в такий спосіб: 50000$ - при підписанні угоди про франшизу, 25000$ -за тиждень до початку навчання і 25000$ - після закінчення навчання.
Також специфичнім для угоди про франшизу є обов’язок франчайзі по збереженню репутації (доброго імені) франчайзінгової системи в цілому. Цей обов’язок предбачае строге дотримання стандартів, установлених франчайзером, інструкцій з організації і керування підприємством, обговореної політики цін, участь у маркетингу і рекламі, в удосконалюванні методів роботи.
Контроль та відповідальність сторін
Як правило, передбачається фінансовий контроль за діяльністю франчайзі з боку франчайзера, а також ряд стандартних умов, усіх видів, що включаються в господарські договори: про терміни дії договору, відповідальності сторін, правонаступництво, способи вирішення спорів.
Одна з найскладніших задач франчайзера при складанні ним стандартної угоди про франшизу і виконанні обговорених у ньому зобов'язань - підтримка коректного рівня контролю над діяльністю франчайзі так, щоб контроль цей не був надмірним. Франчайзеру зазвичай подаються вимоги працівників підприємства-франчайзі про компенсації або скарги, про нанесений збиток від третьої особи, що понесла збиток у франчайзированому підприємстві. Особи, що подають скарги, стверджують, що франчайзер повинен нести відповідальність за діяльність і помилки своїх франчайзі. У багатьох випадках підставою для нав'язування подібного роду відповідальності є право контролю франчайзера за діяльністю франчайзі.
У практиці американського франчайзингу такий рід відповідальності прийнятий називати субститутивною відповідальністю. Скарги, пов'язані із субститутивною відповідальністю, часто грунтуються на агентському праві. Іншими словами, позивач оскаржує, маючи на увазі, що франчайзі є “агентом” франчайзера. За цим законом сторона, що представляється “агентом”, називається “принципал”. Основне положення агентського права в тім, що принципал несе відповідальність за діяльність і недогляди своїх агентів. У такий ж спосіб, якщо франчайзі фактично є агентом свого франчайзера, те той зобов'язаний нести відповідальність за помилки і недогляди франчайзі. Агентські відносини характеризуються трьома елементами:
Звичайно факт, чи є франчайзі агентом франчайзера чи ні, визначається тим, чи має франчайзер право контролювати чи він уже фактично контролює діяльність франчайзі.
Як правило, там, де франшизна угода дає франчайзеру право на повний чи частковий контроль над франчайзі, існують агентські відносини і франчайзер може керувати «намірами і справами» у досягненні визначеної мети. Франчайзер має юридичний інтерес у захисті «репутації своєї системи», і цей інтерес дозволяє франчайзеру здійснювати контроль над підприємством франчайзі.
Крім скарг, що стосується дійсного агентства, третя сторона може переслідувати франчайзера в судовому порядку, маючи на увазі те, що франчайзі є «удаваним» агентом франчайзера.
Право діяти як агент, не будучи їм фактично, виникає там, де принципал словами або діями створює враження, що агент уповноважений діяти у визначених питаннях. Також це удаване володіння правами може бути віднесене до слів і справ удаваного принципала.
Хоч франчайзери звичайно успішно виграють справи про субститутивну відповідальності, спираючись на теорію про агентство, можуть бути випадки, коли франчайзер визнається відповідальним за дії, зроблені у франчайзованих підприємствах, якщо ці дії провадилися з відома франчайзера. Відповідальність може виникнути з нерозважно добровільного взяття на себе відповідальності.
Франчайзер повинний бути дуже завбачливим не тільки при складанні своєї угоди про франшизу, але і при проведенні франчайзінгової програми. Франчайзери у великій мірі зацікавлені в тім, щоб їх франчайзі дотримувались системи роботи, прийнятої у франчайзингу, і сприяли підтримці доброї слави торгової марки франчайзера. Так чи інакше, надмірний контроль може стати причиною росту відповідальності франчайзера за дії чи недбалість франчайзі. Таким чином, франчайзі повинний докладати зусиль по створенню і збереженню такого рівня контролю, що дозволить йому захистити свою франчайзінгову систему і торгову марку й у той же час не перетворить його в щоденне опікунство, що приведе франчайзера до відповідальності за дії і недбалість своїх франчайзі. Крім того, франчайзери, що беруть на себе спеціальні зобов'язання (на зразок поширення мір безпеки), повинні виконувати їх так щоб існувала впевненість, що зроблено все можливе для забезпечення цих мір.
З метою недопущення ситуації, у якій третя сторона вважає франчайзі агентом франчайзера чи самим франчайзером, франчайзер повинний вжити заходів для роз'яснення, що франчайзі і франчайзованний бізнес незалежні один від одного. Франчайзер може зажадати, щоб франчайзі поставив свій підпис у ділових паперах, підтверджуючи, що він володіє своїм бізнесом і діє незалежно. Крім того, франчайзер повинний створити окремі статути: для підрозділів, що знаходяться у володінні компанії, і інший - для франчайзованного бізнесу. Крім того, щоб уникнути виникнення відносин «удаваного агентства», франчайзер повинний включити у свою угоду про франчайзинг положення про те, що франчайзі незалежно працює відповідно до контракту і не є агентом. Більш того, у франчайзінгову угоду можуть бути включені аспекти, відповідальність за які несе винятково франчайзі. Наприклад, франчайзі повинний відповідати за відповідність своєї роботи чинному законодавству, указам і постановам.
Якщо франчайзер пропонує повний посібник з безпеки, то це керівництво повинне складатися з рекомендацій, а не з вимог. Франчайзер повинний роз'яснити, що франчайзі відповідальний за безпеку на своєму підприємстві. Франчайзер не повинний пропонувати своєї участі в цих заходах, він взагалі повинен виключити запобіжні заходи з своїх періодичних інспекцій по контролю якості і навіть не повинен коментувати прийняття чи неприйняття визначених мір. З іншого боку, якщо франчайзер хоче встановити диктат і натискати в дотриманні мір безпеки, то діяти в даному випадку франчайзер повинний більш напористо і послідовно.
Особливості угод про товарний та діловий франчайзинг
Слід враховувати, що конкретний зміст франчайзінгового договору може досить істотно різнитися в залежності від виду діяльності, що є предметом угоди. З цього погляду звичайно розрізняють два види франчайзингу: товарний франчайзинг і діловий франчайзинг.
Товарний франчайзинг використовується в сфері торгівлі. Він може застосовуватися й у відношенні товарів, виробником яких є сам франчайзер, і до товарів, виготовлених іншими фірмами і продаваним під торговою маркою франчайзера. Головне, що відрізняє товарний франчайзинг від звичайної оптової торгівлі, прив’язаність франчайзі до товарного знаку і торгової марки франчайзера. Франчайзер, як правило, поставляє обумовлений угодою товар для його продажу франчайзі, але головне це не сам товар, а використання визначеного асортименту і визначеної технології торгівлі. Найбільш часто торговий франчайзинг застосовується для збуту товарів, що мають значиму торгову марку чи потребуючих специфічних торгових послуг до чи після продажу. Характерними прикладами таких товарів є бензин, автомобілі, велосипеди. алкогольні і безалкогольні напої, дрібний роздріб.
Угода про торговий франчайзинг відрізняється від дилерських договорів докладним викладом вимог з технології торгівлі й умов використання цього знака. Велике місце в них займають умови про надання франчайзером ділових послуг: реклама, навчання, консультації.
Діловий франчайзинг відрізняється від торгового тім, що основним предметом франшизного угоди є передача технології (ноу-хау) і ліцензії на її використання. Франчайзер у цьому випадку поставляє франчайзі товари чи послуги для їхньої реалізації клієнтам. Однак він може брати за договором на себе функції забезпечення франчайзі визначеними матеріалами (устаткування, упакування, ділові бланки та інші аксесуари бізнесу). Але, також, як і в товарному франчайзингу, в угодах докладно обмовляються зобов'язання франчайзера по рекламі, організації справи і навчанню франчайзі.
Потрібно відзначити, що розмежування між товарним і діловим франчайзінгами часто виявляється умовним і в деяких франчайзінгових системах можна знайти елементи й одного й іншого видів. Франчайзінгове право не містить у цьому відношенні яких-небудь обмежень і дозволяє сторонам комбінувати умови угоди за їхнім розсудом з урахуванням особливостей їхньої діяльності. Типовим прикладом таких «комбінованих» угод є розповсюджені в США договори про виробництво безалкогольних напоїв. Відповідно до такого договору франчайзер поставляє секретний сироп і надає ексклюзивне право на виготовлення з нього напою, що потім продається з торговою маркою франчайзера.
На Україні аналогічні договори застосовуються в діяльності таких компаній як Кока-Кола, Пепсі.
Успішна робота цих фірм є підтвердженням великої гнучкості, властивої відносинам по франчайзингу, і ефективності нестандартного підходу до визначення змісту франшизних угод.
Припинення франчайзінгових відносин
Відносини франчайзингу перериваються при наявності одного з п'яти наступних подій: скасування угоди; припинення за взаємною згодою; відмова франчайзі від своїх зобов'язань; припинення франчайзером контракту; закінчення терміну дії угоди.
Сторони, що співробітничають, звичайно намагаються не думати про майбутнє припинення відносин, якщо вони зв'язані особистою зацікавленістю. Франчайзери і франчайзі тут не виключення, проте, франчайзер повинний мати стратегію “закінчення гри” для кожного типу відносин.
Припинення правовідносин між сторонами в наслідок закінчення строку дії угоди е самим прийнятним для сторін. В інших чотирьох випадках: коли термін договору не закінчився, а відносини приходиться переривати, між сторонами виникають взаємні претензії. В таких випадках не слід доводити справи до суду, тому що навіть виграні франчайзером процеси шкодять системі в цілому: відволікається багато сил, чутки негативно впливають на імідж компанії, дратують інших франчайзі. Нижче розглянемо кожен з цих випадків.
Скасування угоди. Цей термін застосовується, коли відносини франчайзингу перервані до відкриття підрозділу. Звичайно така необхідність виникає через невідповідність вимогам договору роботи франчайзі в період, що передує відкриттю підрозділу. Можливо, франчайзі не зібрав необхідних коштів, але які б ні були причини, права сторін обговорені в договорі, якого потрібно дотримуватись. Усі виплати франчайзеру, франчайзі зобов'язаний виплатити, що повинно бути чітко обговорене в договорі. Якщо франчайзер будує свою систему правильно, то в нього навряд чи будуть проблеми зі скасуванням угоди.
Припинення за взаємною згодою. У закордонній практиці франчайзингу це відбувається рідко і, як правило, з причин, не залежних ні від франчайзера, ні від франчайзі. У цьому випадку підписується угода про взаємне звільнення сторін від зобов’язань договору.
Відмова франчайзі від своїх зобов'язань. Франчайзі, що бажає вийти із системи франчайзингу, може повідомити про це заздалегідь, або не зробити цього. Сама драматична ситуація виникає тоді, коли у франчайзі кінчаються гроші, він закриває своє підприємство і зникає, надавши франчайзеру і кредиторам вирішувати всі проблеми.
“Тиха відмова” створює набагато більш проблем. Несвоєчасне надходження виплат є ознакою таких намірів франчайзі. Міри варто застосовувати не відкладаючи, щоб потім франчайзера не обвинуватили в тім, що він своїм нерішучим поводженням спровокував ситуацію. Настійно рекомендується при несвоєчасному надходженні виплат негайно здійснювати контроль якості. Фінансові проблеми франчайзі часто свідчать про те, що він намагається їх вирішити за рахунок якості. Якщо ситуація поправна, можливе закінчення конфлікту - укладення “договору про поновлення”, якщо ні, застосовуються пункти договору про припинення відносин.
Припинення франчайзером контракту. Коли справа доходить до припинення угоди з ініціативи франчайзера він повинен мати для цього вагомі об'єктивні підстави.
Франчайзі вкладає свої гроші в систему, він хоче одержати прибуток і тому може вважати, що франчайзер намагається захопити контроль над його регіоном, що плата роялті несправедлива, що йому заважають використовувати наявні можливості.
Франчайзеру варто ретельно підготуватися до прийняття такого рішення зокрема, потрібно мати усі види письмових доказів. У закордонній практиці суди звичайно відносяться з більшою симпатією до франчайзі через наявність багатьох випадків, коли франчайзери не могли виправдати свої дії.
Для ситуацій, у яких припинення договору неминуче, можна відзначити кілька рекомендацій:
Вказівка в повідомленні причин, з посиланням на відповідні пункти угоди.
Закінчення терміну дії угоди. Цікаво, що досить багато процвітаючих франчайзерів не передбачають у договорах ситуації, що настане через 10 і 20 років чи після закінчення терміну договору. Франчайзі, що особливо успішно працюють, це хвилює набагато більше, оскільки вони хочуть залишити франчайзинг за собою.
Продовження договору звичайно вимогаэ від франчайзі виконання їм поточних зобов'язань, крім того, у деяких системах вимагають сплати внеску за поновлення договору (який значно нижче первісного), а також за модернізацію приміщення.
Стратегія “закінчення гри” повинна бути хоча б з тієї причини, що всі бізнеси мають свої життєві цикли: вони зароджуються, ростуть, розвиваються і вмирають. Поряд з цим у період життєвого циклу системи можуть виникнути й інші ситуації, що вимагають припинення відносин франчайзингу: неправильне використання торгової марки, невідповідна якість, несплата виплат, неправильна робота, зміни на ринку та інші.
Законодавчо-правова база франчайзингу
Розглядаючи переваги франчайзингу, ми кажемо про те, що співробітництво франчайзерів і франчайзі сприяє залученню на ринок високоякісних товарів і послуг і в остаточному підсумку спрямоване на задоволення споживчого попиту. Однак, не слід думати, що широке поширення франчайзингу безумовно відповідає інтересам споживача. В певній мірі воно може привести до порушення його прав - адже сама ідея франчайзингу заснована на своєрідній підміні суб'єкта: франчайзі фактично виступає на ринку під чужим ім'ям, використовуючи фірмове найменування і товарний знак франчайзера. А з'ясувати, як вже говорилося на самому початку, чи є підприємство філією великої компанії чи працює за договором франчайзингу, можна тільки ознайомившись з установчими документами.
Найбільшу небезпеку в цьому зв'язку представляє виробничий франчайзинг. Якщо взяти, наприклад, ситуацію з товарами ліцензійного виробництва, то споживач обізнаний про їхнє походження усвідомлює, що купуючи продукцію, зроблену не власником товарного знаку, а сторонньою фірмою, він може і не одержати очікуваної якості. У випадку з продукцією франшизних підприємств у споживача нема підстав підозрювати, що товар зроблений не самим власником товарного знаку чи його дочірньою компанією. Правомірно виникає вимога реєстрації договорів франчайзингу, інформування споживачів і саме головне, забезпечення належної якості товарів і послуг, відповідальність за яку покладається як на франчайзера так і на франчайзі. Таким чином, законодавча регламентація франчайзингу необхідна насамперед для захисту споживачів.
Друга причина, через яку наявність правової бази більш ніж бажана, в необхідності захисту ринку франчайзингу від зловживань, можливих у зв'язку з несумлінною реалізацією франшиз і укладенням франшизних договорів, що можуть значно обмежити права франчайзі.
В законодавстві України договір франчайзингу поки ще не знайшов свого відображення. Однак правомочність укладення такого випливає з ст.42 Конституції України у відповідності з якою кожен має право на підприємницьку діяльність не заборонену законом, а також з ст. 4 ГК України (п.2), що передбачає можливість укладення угод які не передбачаються законом але й не суперечать йому.
В цілому, законодавчу базу України в сфері охорони прав на об'єкти промислової власності складають Закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про захист від несумлінної конкуренції». Сьогодні в державі діють 10 законодавчих, 11 підзаконних і безліч відомчих нормативно-правових актів, що регулюють різні сторони правового захисту прав інтелектуальної власності. У цілому вони забезпечують основні потреби правової охорони об'єктів інтелектуальної власності, однак така кількість нормативних актів ускладнює їхню практичну реалізацію.
Таким чином, розглядаючи проблему української законодавчої бази франчайзингу, можна зробити висновок, що остання містить чимало білих плям. Зокрема проблема оподаткування роялті. Так, термін “роялті”, відповідно до законодавства України:
«Роялті - платежі будь-якого виду, одержані у вигляді винагород (компенсацій) за використання або надання дозволу на використання прав інтелектуальної, в тому числі промислової, власності, а також інших аналогічних майнових прав, що визнаються об'єктом права власності суб'єкта підприємницької діяльності, включаючи використання авторських прав на будь-які твори науки, літератури, мистецтва, записи на носіях інформації, права на копіювання і розповсюдження будь-якого патенту або ліцензії, знака на товари та послуги, права та винаходи, на промислові або наукові зразки, креслення моделі, або схеми програмних засобів обчислювальної техніки, автоматизованих систем або систем обробки інформації, секретної формули або процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау)».
Потреба в систематизуванні діючої законодавчої бази в сфері франчайзінгу є наочною. Також, не слід забувати про необхідність привести її у відповідність с міжнародними угодами. Головну увагу необхідно приділити тут питанням захисту прав на об'єкти промислової власності. Договором про торгові аспекти прав на інтелектуальну власність (TRIPS) визначено стандарти захисту прав інтелектуальної власності і заходів для примуса дотримання цих прав у країнах учасницях Всесвітньої торгової організації (ВТО). Ця організація замінила ГАТТ як арбітра в міжнародній торгівлі. Приєднання України до цієї організації багато в чому сприяло б залученню іноземних інвесторів в нашу країну за допомогою франчайзінгових і субфранчайзингових угод. Необхідними умовами при цьому повинні бути відповідність Українського законодавства угоді ГАТТ, удосконалювання судового рішення спорів, що виникають при реалізації прав інтелектуальної власності.
8. НАЦІОНАЛЬНЕ І МІЖНАРОДНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ПЕРЕДАЧІ ТЕХНОЛОГІЙ. МІЖНАРОДНЕ ТЕХНІЧНЕ СПРИЯННЯ.
Головна мета створення нових технологій – прорив виробленої на їх основі продукції на світовий ринок і придушення конкурентів. Однак здатність до міжнародної мобільності ще не означає можливості такої мобільності. Причини обмеження передачі технології Кожна країна прагне утримати технологію в національних рамках, забороняючи або обмежуючи вивезення новітньої технології, розуміючи, що забезпеченість нею є головною опорою в конкурентній боротьбі на світовому ринку. Свою роль відіграють і міркування національної безпеки, політичні та ідеологічні мотиви. Багато країн обмежують імпорт технології з метою обмеження іноземної конкуренції і збереження робочих місць. Національні технічні стандарти також можуть бути несумісні з іноземною технологією. Запровадження державного регулювання або контролю за міжнародними передачами технології може бути викликане рядом причин, головні з яких пов'язані з конкурентною боротьбою на світовому ринку. Прагнення утримати технологічне лідерство. Політика обмеження методами державної політики вивозу передової технології традиційно виходить з концепції технологічного лідерства, відповідно до якої країна, що лідирує в тій чи іншій технологічній сфері, має відносну перевагу перед іншими країнами у виробництві технологічно ємної продукції. Однак, технологічний лідер приречений на високі витрати з підтримання свого лідерства, поки воно приносить бажаний дохід. Технологічне лідерство пов'язано з більш високим рівнем витрат на робочу силу, на підтримання патентів і ліцензій в силі, на патентування винаходів за кордоном. Країни, що не прагнуть до технологічного лідерства будь-яку ціну, можуть просто скопіювати або придбати готову технологію або вироблені на її основі товари. Розуміння національної безпеки. Державний контроль спрямований насамперед на запобігання потрапляння технології виробництва озброєнь і технології «подвійного призначення» в країни, уряди яких проводять ворожу політику або щодо яких існують дані про можливість переходу до такої політики в майбутньому. Найтиповішим прикладом накладання заборон на міжнародну передачу технології з політичних мотивів є функціонування аж до кінця 80-х років Координаційного комітету 15 країн НАТО, виключаючи Францію, з контролю над експортом в колишні соціалістичні країни (КОКОМ). У період холодної війни технологічні заборони по лінії КОКОМ досягали свого апогею. У ті часи в тодішні соцкраїни заборонялося поставляти навіть гудзики на тій підставі, що західна технологія їх виробництва може бути розгадана і використана для створення гудзиків, які пришиваються на мундири радянських солдат, що зміцнить радянську військову міць.
Умови міжнародних угод.
На виконання багатосторонніх угод країни-учасниці вводять державний контроль за продажем технології, яка потенційно може бути використана для створення хімічної, бактеріологічної, ракетної зброї. Ці види озброєнь вважаються особливо жорстокими, і їх виробництво підлягає забороні чи строгому міжнародному контролю. Відповідно до міжнародних угод підлягає особливому контролю вивезення технологій та науково-технічної інформації, які можуть бути застосовані при створенні матеріалів, обладнання, що мають мирне призначення, але можуть бути використані для створення зброї масового знищення. Охорона прав на винаходи, промислові зразки і товарні знаки – також предмет активного міжнародного регулювання. Основною міжнародною угодою в цій галузі є Паризька конвенція з охорони промислової власності. Перша редакція цієї конвенції була підписана 11 державами в Парижі в 1883 р. і надалі неодноразово переглядалася і доповнювалася. У країнах-учасницях Паризька конвенція діє в різних редакціях залежно від того, який з її текстів ратифікований країною. Учасники Конвенції утворюють так званий Міжнародний союз з охорони промислової власності (Паризький союз). Паризька конвенція ставить своєю метою надання більш пільгових умов для патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків іноземними громадянами і не передбачає створення міжнародного патенту, міжнародного промислового зразка і міжнародного товарного знака.
Основними положеннями Конвенції є:
• принцип національного режиму – передбачає надання громадянам і фірмам будь-якої країни-учасниці такої ж охорони промислової власності, яка надається громадянам цієї країни і фірмам законодавством даної держави.
• право конвенційного пріоритету – означає, що заявка, подана в країні-учасниці Конвенції, має пріоритет протягом року з моменту подачі заявки в першій країні.
Це положення найбільш часто застосовується на практиці і має особливе значення, оскільки при патентуванні винаходу за кордоном питання про його новизну ускладнюється тим, що винахід, запатентований в одній державі, вже не є новим і, отже, непатентоспособно в іншій країні. Країна, що володіє правом конвенційного пріоритету, може запатентувати винахід одночасно в ряді держав
• принцип запобігання зловживань, пов'язаних із здійсненням виключного права, наданого патентом. Якщо власник патенту, отримавши патент на винахід в якій-небудь країні, сам не використовує і не дозволяє іншим застосовувати цей винахід, Паризька конвенція передбачає видачу примусових ліцензій на умовах, передбачених Конвенцією. Якщо видача таких ліцензій виявиться недостатньою мірою для запобігання зловживань, може бути поставлене питання про позбавлення прав на патент. Ряд країн-учасниць Паризької конвенції підписали в 1891 р. Мадридську конвенцію про міжнародну реєстрацію товарних знаків, відповідно до якої в Міжнародне бюро в Женеві повинна подаватися заявка на товарний знак, що направляється у відповідні відомства країн-учасниць. Якщо відмови не послідувало, то міжнародна реєстрація забезпечує охорону товарного знака у всіх країнах-учасницях. У 1973 р. у Відні був підписаний більш широкий Договір про реєстрацію товарних знаків. У 1970 р. в Вашингтоні був укладений Договір про патентну кооперацію, що передбачає можливість складання і подачі в національне відомство міжнародної заявки в тих випадках, коли заявник бажає забезпечити охорону винаходу в декількох країнах. Існують також і регіональні угоди, що регулюють охорону промислової власності. У 1973 р. на конференції в Мюнхені була підписана Конвенція, що передбачає видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на основі уніфікованих правил. У кожній країні учасниці Конвенції, за винятком країн ЄС, цей патент діє як національний, а на території ЄС (відповідно до Люксембурзькій конвенції 1975 р.) – як патент Співтовариства. Європейська патентна організація (ЄПО). ЄПО була створена на основі Конвенції про видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на основі уніфікованих правил (прийнята на мюнхенській конференції в 1973 р., ратифікована в 1977). Місцезнаходження – Мюнхен (Німеччина); відділення – в Гаазі (Нідерланди); бюро – у Відні (Австрія) та Берліні (Німеччина). Європейський патент діє 20 років, також як і національний патент в деяких або у всіх договірних державах. Може видаватися відповідно до міжнародної заявки, поданої відповідно до Договору про патентну кооперацію. (Підписана в 1989 р. 12 державами-членами ЄС угоду про патенти Співтовариства дотепер не ратифікована). ЄПО з 1993 р. укладає з державами - нечленами ЄПО договори про поширення дії європейських патентів на їх території якщо ці країни мають власне патентне відомство і прийняли закон про охорону інтелектуальної власності.
Основні цілі ЄПО:
• видача європейських патентів;
• розширення співробітництва між європейськими державами в галузі охорони винаходів;
• посилення патентного захисту завдяки єдиній процедурі видачі патентів.
Структура ЄПО:
• Європейське патентне відомство;
• адміністративна рада.
Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІС). Заснована в 1970 р. в ході реалізації Конвенції про створення ВОІС, підписаної в Стокгольмі в 1967 р. Входить в систему ООН як спеціалізована установа. Місцезнаходження – Женева (Швейцарія). ВОІС управляє об'єднаннями (союзами) держав і договорами в області охорони промислової власності (винаходи, товарні знаки, промислові зразки та моделі): • Паризький союз (Паризька конвенція з охорони промислової власності), 1883; • Мадридський союз (міжнародна реєстрація товарних знаків), 1891; • Гаазький союз (міжнародне депонування промислових зразків і моделей), 1925; • Ніццький союз (міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрації товарних знаків), 1957; • Лісабонський союз (охорона даних про походження товару та їх міжнародна реєстрація), 1958; • Договір про патентну кооперацію (міжнародна подача й експертиза заявок на винаходи), 1970; • Союз міжнародної патентної класифікації, 1971; • Віденський союз (міжнародна реєстрація товарних знаків), 1973.
Основні цілі ВОІС:
• охорона інтелектуальної власності в усьому світі за допомогою співпраці між державами та міжнародними організаціями;
• розширення адміністративного співробітництва між союзами в області інтелектуальної власності; ВОІС виконує такі функції: • укладення нових міжнародних договорів і робота з удосконалення національного законодавства в області заохочення охорони інтелектуальної власності в усьому світі; • надання технічної допомоги країнам, що розвиваються; • збір і поширення інформації; • підтримка при одночасному отриманні прав на винаходи, товарні знаки, промислові зразки або моделі в декількох країнах. Членом ВОІС може стати будь-яка держава, що є членом Паризького або Бернського союзів, або членом ООН або одного зі спеціалізованих установ ООН або запрошене Генеральною асамблеєю ВОІС приєднатися до конвенції про створення ВОІС.
Структура ВОІС:
• Три адміністративних ради: Генеральна асамблея; конференція; Комітет з координації.
• Постійний комітет з інформації про промислову власність
• Міжнародне бюро.
Різновидом міжнародної передачі технології є міжнародне технічне сприяння або технічна допомога, яка отримала великий розвиток із середини 70-х років.
Програми технічного сприяння.
Міжнародні програми технічного сприяння здійснюються як по лінії міжнародних організацій, так і на двосторонній основі. Вони спрямовані насамперед на надання технічного сприяння країнам, що розвиваються і країнам, що знаходяться в перехідному періоді, з метою прискорення створення основ розвинутої ринкової економіки. Технічне сприяння (яке іноді називають технічною допомогою) спрямовано на підвищення технологічного рівня країн, що отримують технології. Його треба відрізняти від інших форм міжнародної допомоги розвитку, які є в більшості своїй прямим бюджетним фінансуванням з боку розвинених держав найбідніших африканських і азіатських країн і спрямовані на задоволення потреб жителів цих країн у їжі, воді, паливі та ін. Технічне сприяння (ТС) (technical assistance) – надання країнам сприяння на оплатній або безоплатній основі в сферах технології процесів, продуктів та управління. Таке сприяння може виявлятися практично в будь-яких галузях виробництва. В економічній сфері найбільш часто технічне сприяння надається в області розробки програм економічного розвитку, статистики, грошової та бюджетної політики, розвитку регіонів, технікоекономічного обгрунтування окремих проектів. З точки зору ступеня залученості одержувача технічної допомоги в процес її розподілу можна виділити кілька організаційних видів технічної допомоги.
• Технологічні гранти (technological cooperation grants) – безоплатна передача розвиненими країнами технології, технологічно ємних товарів або фінансових засобів на покупку технології, навчання і перепідготовку персоналу. Гранти передбачають надання донором у рамках проекту ТС технології та обладнання, відряджання фахівців і здійснення навчання кадрів без якої б то не було фінансової участі одержувача допомоги у фінансуванні проекту. В цьому випадку одержувач виконує чисто організаційні функції по прийому і розміщенню технічної допомоги. Донор звичайно має право брати участь через своїх представників у розподілі допомоги і нагляді за ефективністю її використання. Зі фінансування ТС (cofinancing) передбачає більш серйозну участь і відповідальність її одержувача, який відповідно до угоди про надання технічної допомоги повинен не тільки організаційно забезпечити її одержання, але і нести деякий тягар її фінансування. Зазвичай фінансову участь одержувача, хоча і складає меншу частку вартості проекту, розглядається як свідчення зацікавленості уряду в ефективному використанні наданої його країні технічної допомоги.
Механізми технічної допомоги
Залежно від кількості країн, що беруть участь в проекті, виділяється двостороннє та багатостороннє технічне сприяння.
• Двостороннє ТС здійснюється за угодами між урядами країни-донора і країни-одержувача допомоги. В бюджетах більшості розвинених країн передбачаються спеціальні засоби на надання технічного сприяння країнам, що розвиваються. Зазвичай це не дуже значні суми, яких вистачає на консультації у вузьких областях, у розвитку яких можуть бути зацікавлені самі країни-донори. У більшості випадків технічне сприяння на двосторонній основі передбачає деяку участь країни-отримувача у фінансуванні проектів. Однак у багатьох випадках така технічна допомога надається абсолютно безкоштовно для одержуючої країни або за дуже пільговими, субсидованими цінами. В економічній та фінансовій сферах найбільш типовими формами технічної допомоги на двосторонній основі є підготовка і перепідготовка кадрів, надання комп'ютерної техніки, електронних систем обліку та управління, засобів банківських комунікацій, напрямок експертоврезідентов.
• Багатостороннє ТС включає здійснення спільних проектів ТС декількома країнами щодо однієї країни-одержувача. В цьому випадку країни - постачальники ТС на основі багатостороннього договору надають окремі компоненти технології або технологічного устаткування. До розряду багатобічного відноситься і ТС по лінії міжнародних організацій, фінансоване за рахунок внесків країн-членів програми надання технічної допомоги іншим членам, які її потребують. Технічна допомога від особи міжнародних організацій зазвичай виражається або в відрядженні експертів в конкретних областях в нужденні країни, або в запрошенні фахівців із країн в штаб-квартири міжнародних організацій або в їхні навчальні центри та проведення там консультацій і семінарів. Міжнародні організації можуть відряджати своїх штатних співробітників, які володіють експертними знаннями в певних областях, або попросити уряд своїх країн-членів підшукати фахівця з числа національних кадрів, що міг би бути відряджений на певний строк за рахунок міжнародної організації в країну, що розвивається. Однією з перших міжнародних організацій, яка стала надавати технічну допомогу країнам, що розвиваються, стала Програма розвитку ООН (United Nations Development Program – UNDP). Великі програми технічної допомоги здійснюють МВФ, Світовий банк, ОЕСР і практично всі інші міжнародні організації. Отже, міжнародне технічне сприяння передбачає надання розвиненими країнами країнам, що розвиваються сприяння в сферах технології процесів, продуктів та управління. Воно включає передачу знань, досвіду, технології, технологічно ємної продукції, навчання кадрів. Технічне сприяння надається у вигляді безоплатних технологічних грантів чи проектів фінансування розвитку технології спільно зі странойполучателем на двосторонній або багатосторонній основі, включаючи сприяння через міжнародні організації.
Головна мета створення нових технологій – прорив виробленої на їх основі продукції на світовий ринок і придушення конкурентів. Однак здатність до міжнародної мобільності ще не означає можливості такої мобільності. Дані з надання технічної допомоги Україні (на 01.01.2014) 249 проектів МТД загальною контрактною вартістю понад 3 млрд. Дол. США Очікуваний обсяг ресурсів МТП, які будуть залучені в 2014 році становить 539, 56 млн. Дол. США Співпраця з 15 країнами, ЄС і більш 20 міжнародними організаціями. НАЙБІЛЬШІ ДОНОРИ - США і ЄС. Так само Канада, Німеччина, Нідерланди, Швеція, Швейцарія, Японія, Данія, організації ПРОООН, Світовий банк, ЄБРР, ОЕСР. З 1996 року здійснено державну реєстрацію 2830 проектів ТП. За всі роки співробітництва донорами виділено понад 8 млрд. дол. США.
Тематика реферативних та презентаційних виступів:
Поняття і види інтелектуальної власності.
Порядок підготовки і підписання ліцензійного договору.
Організація міжнародної торгівлі ліцензіями.
Значення розвитку міжнародного обміну інженерно-технічними послугами у сучасних умовах.
Сутність і правова регламентація франчайзингу.
Розвиток франчайзингових послуг в Україні.