Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності.
В найбільш широкому понятті інвестиції представляють собою вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення.
Джерелом приросту капіталу та рушійнім мотивом здійснення інвестицій для вкладника є отриманий прибуток від цих інвестицій. Ці два процеси – вкладення капіталу та отримання прибутку – можуть проходить в різній послідовності відносно часу.
1) При послідовному здійсненні цих процесів прибуток отримують зразу після завершення інвестицій в певному обсязі.
2) При паралельному здійсненні цих процесів прибуток можливо отримати ще до повного завершення інвестицій (наприклад, після якогось етапу).
3) При інтервальному протіканні цих процесів між періодом завершення інвестицій та отриманням прибутку проходить певний проміжок часу. (тривалість такого лагу в часі залежить від форм інвестування та особливостей конкретних інвестиційних проектів).
Інвестиції – всі види матеріальних та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
До таких інвестицій відносяться:
– грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
– рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання);
– майнові права, пов’язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей;
До суб’єктів інвестиційної діяльності (інвесторів та учасників) згідно Закону “Про інвестиційну діяльності” відносять громадян та юридичних осіб України та іноземних держав, а також держав в особі урядів.
Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позикових та залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.
Права у всіх інвесторів, незалежно від форми власності, рівні і розміщення інвестицій в любі об’єкти являється їх невід’ємним правом, яке охороняється законом.
Учасники інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або діють за дорученням інвестора.
Об’єктом інвестиційної діяльності може бути любе майно, в тому числі основні фонди і оборотні засоби в усіх сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково – технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.
Інвестиційна діяльність – це послідовна сукупність практичних дій її суб’єктів по здісненню інвестицій з метою отримання доходу або прибутку.
Інвестиційна діяльність може здійснюватись у формі інвестування, яке здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, асоціаціями, об’єднаннями та товариствами, а також товариськими та релігійними організаціями, іншими юридичними особами, які основані на:
– колективній власності;
– державного інвестування;
– іноземного інвестування;
– спільного інвестування громадян та юридичних осіб України та іноземних держав.
2.Поняття,сутність та класифікація інвестицій.
В загальноекономічному розумінні інвестиції пов’язують з балансом підприємства. В такому розумінні інвестиції – це стан активів підприємства і уречевлення капіталу в активах..
Інвестиції – всі види матеріальних та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
До таких інвестицій відносяться:
– грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
– рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання);
– майнові права, пов’язані з авторським правом, досвідом та іншими видами інтелектуальних цінностей;
Загальне визначення інвестицій можна деталізувати на виробничо-господарські (реальні) і фінансові інвестиції. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи – як матеріальні, так і нематеріальні (вкладення коштів у нематеріальні активи, пов’язані з науково-технічним прогресом, визначаються як інноваційні інвестиції). Фінансові інвестиції не мають матеріальних компонентів і поряд з матеріальними інвестиціями відіграють значну роль в житті підприємства.
За цілями застосування інвестицій їх поділяють на реінвестиції (заміна застарілих засобів) і нетто-інвестиції (придбання нових активів, розширення виробництва тощо).
За характером участі в інвестуванні виділяють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміють особисту участь інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладенні коштів. Непрямі інвестиції пов’язані з інвестуванням, що опосередковується інвестиційними або іншими фінансовими посередниками.
За терміном інвестування розрізняють короткострокові і довгострокові інвестиції. Перші – це вкладення капіталу на період не більше одного року (короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період понад один рік, хоча інвестиційні компанії довгострокові інвестиції деталізують в такий спосіб: до 2 років; від 2 до 3 років; від 3 до 5 років; більше 5 років.
Інвестиції за формою власності інвесторів поділяють на: приватні, державні, іноземні і спільні. В економічній теорії та практиці застосовується термін “приватні” інвестиції до вкладення коштів, що здійснюють фізичні особи, а також підприємства недержавної форми власності, насамперед – колективні. Під державними інвестиціями розуміють вкладення, що здійснюють центральні або місцеві органи влади за рахунок бюджетів, позабюджетних фондів і позикових коштів, а також державні підприємства й установи за рахунок власних і позикових коштів. Іноземні інвестиції пов’язані з вкладеннями, що здійснюють іноземні громадяни, юридичні особи і держава. Під спільними інвестиціями розуміють вкладення, що здійснюють резиденти та нерезиденти.
3.Суб’єкти інвестицій
Суб’єктами інвестиційної діяльності є інвестори, замовники, виконавці робіт, користувачі об’єктів інвестиційної діяльності, а також постачальники, будь-які суб’єкти підприємницької і фінансової діяльності – банківські, страхові і посередницькі установи. Також суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути фізичні та юридичні особи (в тому числі іноземні), а також держави та міжнародні організації. Крім того, суб’єкти інвестиційної діяльності можуть поєднувати функції двох і більше суб’єктів. Відносини між суб’єктами інвестиційної діяльності здійснюються на підставі договорів.
Інвестор є основним суб’єктом інвестиційної діяльності, який здійснює вкладення власних, позикових і/або залучених коштів у формі інвестицій. Інвесторами можуть бути: фізичні та юридичні особи; об’єднання юридичних осіб, які створюються на підставі договору про спільну діяльність і які не мають статусу юридичної особи; державні органи; органи місцевого самоврядування; іноземні суб’єкти підприємницької діяльності.
Всі інвестори мають рівні права на: здійснення інвестиційної діяльності в будь-якій формі; володіння, користування і розпорядження об’єктами інвестування; самостійне визначення обсягів і напрямів інвестицій; залучення на договірній, переважно на конкурсній, основі інших суб’єктів інвестиційної діяльності; здійснення контролю за цільовим використанням коштів, що інвестуються; об’єднання власних та залучених коштів із коштами інших інвесторів для здійснення спільного інвестування.
Інший суб’єкт інвестиційної діяльності – замовник. Замовниками можуть бути інвестори (уповноважені посередники), які здійснюють реалізацію інвестиційних проектів, не втручаючись при цьому в підприємницьку та іншу діяльність інших суб’єктів інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено договором між ними
4.Форми руху капіталу та інвестицій.
В межах світової економічної системи між національними ринками та їх субєктами складаються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні та інші відносини. Важливою складовою цих відносин виступає міжнародна інвестиційна діяльність, повязана з вивозом капіталу.
Капітал є одним із факторів виробництва - ресурсом, який необхідно затратити для виготовлення будь-якої продукції. Капітал представляє собою нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій чи товарній формах, необхідний для створення матеріальних і нематеріальних благ та послуг.
Міжнародний рух факторів виробництва (капіталу, ресурсів, робочої сили) регулюється тими ж законами, що і міжнародна торгівля товарами: фактори переміщуються в ті країни, де за них більше платять (вище процентна ставка, заробітна плата, ліцензійні платежі тощо).
Міжнародний рух капіталу - однобічне переміщення за кордон певної вартості у товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.
Етапи виникнення і розвитку процесу міжнародного руху капіталу:
I - етап зародження вивозу капіталу (з кінця XVII - початку XVIII ст. до кінця XIX ст.). Цей процес носив обмежений і випадковий характер, а також винятково однобічний (з метрополій у колонії).
II - етап вивозу капіталу (з кінця XIX - початку XX ст. до середини XX ст.). В міру твердження у світовому господарстві капіталістичних виробничих відносин процес вивозу капіталу став здійснюватися як між промислово розвитими країнами, так і між промислово розвитими і країнами, що розвиваються. Цей процес став типовим, повторюваним і характерним явищем.
III - етап міжнародної міграції капіталу ( із середини 50-60-х років XXст. по дійсний час). Вивіз капіталу здійснюють не тільки промислово розвинені країни, але і багато країн, що розвиваються та постсоціалістичні країни. Країни одночасно стають і експортерами й імпортерами капіталу. Експорт капіталів викликає значні по обсягах зворотні рухи капіталів у вигляді відсотків на кредити, підприємницького прибутку, дивідендів по акціях.
Передумови, що обумовлюють міжнародний рух капіталу:
1. Інтернаціоналізація господарського життя.
2. Поява можливості більш вигідного оподаткування капіталу за кордоном.
3. Відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання.
4. Прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни на сировину; на матеріали; на енергію; на транспорт; на напівфабрикати і т.д.
5. Економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщається капітал.
6. Можливість стабільного постачання національних підприємств імпортною сировиною.
7. Прагнення забезпечити схоронність і чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу.
8. Існування різних шляхів і форм міжнародного руху капіталу і його більш ефективного застосування за кордоном.
Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному поприщі не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки. В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу: відмінності у витратах виробництва, бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження, захистити свій капітал від інфляції, непередбачуваності економічної і політичної ситуації в країні, прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни тощо.
З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.
Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.
5.Інвестиційна стратегія та перспективна спрямованість інвестиційної діяльності.
Під інвестиційною стратегією розуміють формування системи довгострокових цілей інвестиційної діяльності і вибір найефективніших шляхів їх досягнення.
Згідно Закону України «Про інвестиційну діяльність» - «...інвестиціями є усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.»
Основною метою інвестиційної діяльності є забезпечення ефективного здійснення інвестиційної стратегії підприємства, яка досягається шляхом реалізації таких завдань:
1) досягнення високих темпів економічного розвитку підприємства;
2) максимізація доходів (прибутків) від інвестиційної діяльності;
3) мінімізація інвестиційних ризиків;
4) забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства.
Формування інвестиційної стратегії є доволі тривалим і творчим процесом. Воно базується на прогнозуванні окремих умов здійснення інвестиційної діяльності (інвестиційного клімату) і кон’юнктури інвестиційного ринку в цілому та в розрізі окремих його сегментів. Складність цього процесу полягає в тому, що здійснюється постійний пошук і оцінка альтернативних варіантів інвестиційних рішень, найповніше відповідаючи іміджу компанії. Певна складеність є і в тому, що стратегія не є незмінною, потребує постійного корегування з врахуванням зміни зовнішніх умов та нових можливостей росту компанії.
Передумовою формування інвестиційної стратегії є загальна стратегія економічного розвитку компанії. Відносно неї інвестиційна стратегія має підпорядкований характер і повинна узгоджуватися з нею по цілях та етапах реалізації. Інвестиційна стратегія в цьому випадку розглядається як головний фактор забезпечення ефективного розвитку компанії у відповідності із обраною нею загальною економічною стратегією.
Оцінка розробленої інвестиційної стратегії відбувається за наступними критеріями:
- узгодженість інвестиційної стратегії з загальною стратегією економічного розвитку компанії;
- внутрішня збалансованість інвестиційної стратегії – тобто узгодженість між собою окремих стратегічних цілей і напрямків діяльності, а також послідовність їх виконання;
- узгодженість інвестиційної стратегії із зовнішнім середовищем – відповідність прогнозованим змінам економічного розвитку і інвестиційного клімату країни та кон’юнктурі інвестиційного ринку;
- реалізуємість інвестиційної стратегії з врахуванням наявного ресурсного потенціалу – можливість формування інвестиційних ресурсів за рахунок власних джерел, кваліфікація персоналу та технічна озброєність підприємства;
- прийнятність рівню ризику, пов’язаного з реалізацією стратегії;
- результативність інвестиційної стратегії.
Інвестиційна діяльність будь-якої фірми (підприємства) являє собою тривалий процес і тому повинна здійснюватись з урахуванням певної перспективної спрямованості. Формування напрямків цієї діяльності, системи її довгострокових цілей та вибір найефективніших шляхів їх досягнення з урахуванням перспективи являє собою процес розробки інвестиційної стратегії.
Розробка інвестиційної стратегії підприємства (фірми) знаходить свою подальшу конкретизацію в процесі розробки тактики управління шляхом формування інвестиційного портфеля фірми. На відміну від інвестиційної стратегії формування інвестиційного портфеля є середньостроковим управлінським процесом, здійснюваним у межах стратегічних рішень та поточних фінансових можливостей підприємства (фірми). У свою чергу процес тактичного управління інвестиційною діяльністю знаходить своє найбільш детальне завершення в оперативному управлінні реалізацією окремих інвестиційних програм та проектів. Таким чином, розробка інвестиційної стратегії є тільки першим етапом процесу управління інвестиційною діяльністю підприємства (фірми).
Розробка інвестиційної стратегії підприємства (фірми), хоча в основному й орієнтована на довгострокові цілі (на перспективу 3-5 років), містить також окремі середньострокові (1-2 роки) та короткострокові (до 1 року) елементи, які зрештою ведуть до вироблення конкретних управлінських рішень при формуванні інвестиційного портфеля та реалізації інвестиційних програм і проектів.
Інвестиційна стратегія є одним з головних факторів забезпечення ефективного розвитку підприємства (фірми) згідно з обраною ним загальною економічною стратегією.
Початковим етапом розробки інвестиційної стратегії підприємства (фірми) є визначення загального періоду її формування. Цей період залежить від ряду умов.
Головною умовою визначення періоду формування інвестиційної стратегії є передбачуваність розвитку економіки в цілому та інвестиційного ринку, зокрема. В умовах теперішнього нестабільного (та - на окремих напрямках - не передбачуваного) розвитку економіки країни цей період не може бути надто тривалим та в середньому не може виходити за рамки 3-5 років (для порівняння слід відзначити, що інвестиційна стратегія найбільших компаній країн з розвиненою ринковою економікою розробляється на період 10-15 років).
Однією з умов визначення періоду формування інвестиційної стратегії фірми є її галузева приналежність. Результати обстеження окремих компаній США показують, що найбільший період (понад 10 років) характерний для розробки інвестиційної стратегії так званими інституційними інвесторами (інвестиційними фондами, інвестиційними компаніями і т. ін.); менший період (5-10 років) характерний для компаній та фірм, що здійснюють свою діяльність у сфері виробництва засобів виробництва та у видобувних галузях промисловості; ще більш короткий період (3-5 років) характерний для компаній та фірм, що здійснюють свою діяльність у сфері виробництва споживчих товарів, роздрібної торгівлі та послуг населенню.
6.Сутність інвестиційного фонду.
Інвестиці́йний фонд (англ. Investment Fund, англ. Collective Investment Scheme) — один з учасників фондового ринку. Інвестиційний фонд акумулює кошти інвесторів та передає їх в управління інвестиційному управляючому. Поряд із депозитами в банках, вклади в інвестиційних фондах є найпопулярнішими інструментами для збереження та примноження заощаджень приватних осіб[Джерело?].
Інвестиційний фонд — це спосіб інвестування грошей для групи інвесторів за якого вартість інвестування цільових об'єктів розподіляється поміж всіх них. Такий фонд може мати за мету набагато ширше коло об'єктів для інвестування, ніж можуть собі дозволити окремі інвестори.
Інвестиційний фонд через специфіку своєї діяльності може запропонувати інвесторові такий дохід, який не запропонує жоден з існуючих фінансових інститутів. Додатковий дохід виходить шляхом зниження витрат за рахунок ефекту масштабу, оскільки чим більше пакети цінних паперів, що набувають або продаються, тим нижче собівартість здійснення операцій. Інші способи і форми інвестицій пов’язані з вищими, а іноді прихованими зборами, що зменшують дохід інвестора.
Розкриття інформації фондами сприяє підвищенню інформованості вкладників і накопиченню ними досвіду, необхідного для інвестування в складних сучасних ринкових умовах. Ринок, де ціни відображають всю інформацію і де вони складаються під впливом знань і інформованості, називають ефективним ринком.
Інвестори мають можливість понизити ризик, володіючи різними акціями в різних країнах і галузях економіки. Приваблива якість інвестиційного фонду полягає в можливості для інвестора вийти на нові інвестиційні ринки.
Завдяки інвестиційним фондам інвестори/вкладники дістали можливість створювати диверсифікований інвестиційний портфель, що допомагає понизити ризик, що не компенсується, і збільшити ризик, що компенсується.
Керівники присвячують свій час і гроші дослідженням, аналізуючи, які акції і облігації купувати і продавати. Вони ведуть активну торгівлю з метою приросту вартості капіталу і збільшення загального доходу.
Діяльність фондів, що управляють, надає великий вплив на ринкову активність, сприяючи стабілізації ринку. Ринок, де професійні інвестори діють за дорученням клієнтів, стабільніший.
Уряди багатьох країн розглядають взаємні фонди як найважливіший чинник мобілізації інвестиційних ресурсів і створюють сприятливі податкові режими, сприяючи інвестиціям до цих фондів, які до того ж можуть бути звільнені від оподаткування. За кордоном набули популярності схеми податкових кредитів і податкових відстрочень, тобто працівник може частину своїх доходів вкласти до інвестиційного фонду і ця частина до виходу на пенсію звільняється від оподаткування.
У багатьох країнах введені жорсткі схеми контролю і регулювання цього бізнесу. Інвестиційні фонди підкоряються чітким законам і правилам, що дозволяє запобігти скандалам і шахрайству. За їх діяльністю здійснюється постійний контроль, як з боку державних регулюючих органів, так і з боку саморегульованих організацій.
7.Фактори міжнародного інвестування.
В системі факторів міжнародного інвестування виділяють такі групи факторів: глобально-економічні; політичні; ресурсно-економічні; загальноекономічні.
Глобально – економічні фактории. До них входять стан розвитку світової економіки і міжнародних ринків факторів виробництва; стабільність світової валютної системи; рівень транснаціоналізації і регіональної інтеграції економік країн, що беруть участь в інвестиційному процесі; розвиток міжнародної інвестиційної інфраструктури тощо.
Політичні фактори. До них входять такі фактори, як політична стабільність в країнах – учасницях інвестиційного процесу; ступінь втручання їх урядів в економіку; відношення до міжнародних інвестицій і законодавче їх регулювання .
Ресурсно-економічні фактори. Ці фактори визначають ресурсну базу для розвитку виробництва. До них належать наявність природних ресурсів; демографічна ситуація; географічне положення тощо.
Загальноекономічні фактори
До них належать:
темпи економічного зростання;
співвідношення споживання і заощадження;
ставки відсотку;
норма чистого прибутку;
рівень і динаміка інфляції;
конвертованість валюти;
стан платіжного балансу.
В залежності від того, чи здійснюватиметься пряме чи портфельне інвестування, важливість цих факторів є різною. Глобальні фактори визначають загальний стан міжнародного інвестування, його обсяги і географічний розподіл. Ресурсно-економічні фактори відіграють значну роль при прямому інвестуванні. Інші групи факторів однаково важливі як для прямого, так і для портфельного інвестування.
8. Міжнародна інвестиційна інфраструктура.
У сучасних умовах світове господарство являє собою глобальну систему, що поєднує національні економіки, здатні діяти як єдине ціле. Особливо складним механізмом світової економічної системи виступає міжнародний інвестиційний ринок, на якому відбувається формування та перерозподіл фінансових ресурсів між різними країнами.
Міжнародний інвестиційний ринок - це ринок довгострокового вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.
Міжнародний інвестиційний ринок - це регулятор сукупності економічних відносин, що виникають між продавцем інвестиційних ресурсів та їхнім покупцем, - резидентами різних країн. Він відрізняється від інших ринків специфічним характером свого товару, яким виступають міжнародні інвестиції. В економічній літературі міжнародні інвестиції визначаються як міжнародні потоки капіталів, що здійснюються у формі прямих та портфельних інвестицій. Відповідно, міжнародний інвестиційний ринок поділяється на ринок обєктів реального інвестування та фінансовий ринок .
На ринку обєктів реального інвестування реалізуються реальні інвестиції, тобто ті економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального капіталу суспільства, на розширення або модернізацію виробництва.
У світовій практиці обсяг таких інвестицій розглядається як один із найважливіших показників процвітання національної економіки, як фактор макроекономічної стабілізації країни.
В економічній літературі розрізняють чисті реальні інвестиції, спрямовані на збільшення основного капіталу та утворення нових основних та частини оборотних фондів виробничого та невиробничого призначення, та валові реальні інвестиції, які включають чисті реальні інвестиції та величину одноразових витрат, які забезпечують просте відтворення .
Ринок обєктів реального інвестування включає ринок прямих іноземних інвестицій, на якому реалізується, як правило, довгострокове капіталовкладення в іноземні підприємства з метою отримання прибутків та безпосереднього впливу на господарську діяльність підприємства. Прямі іноземні інвестиції забезпечують надходження до країни нових технологічних, економічних, управлінських та маркетингових знань, підвищуючи рівень зайнятості населення та сприяючи загальному економічному розвитку. До прямих інвестицій належать первинні вкладення та реінвестицій. Крім того, прямі інвестиції включають усі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями .
На грошовому ринку обертаються короткострокові, високоліквідні та низькоризиковані грошові інструменти, які називають грошовими еквівалентами, або просто грошима. Частиною грошового ринку є валютний ринок, який обслуговує боргові зобовязання в іноземній валюті. До інструментів грошового ринку належать депозитні сертифікати, комерційні векселі, банківські акцепти, євродолари, викупні угоди.
На ринку капіталів здійснюються довгострокові та ризиковані інвестиції фірм, урядів та домогосподарств. Ринок капіталу поділяється на кредитний та фондовий ринки, що характеризуються широкою різноманітністю фінансових інструментів.
9.Проблеми інвестування відтворення основних фондів на сучасному етапі.
Розвиток економічного потенціалу та суспільний розвиток у кожній країні, підвищення життєвого рівня населення, поліпшення якості продукції в основному залежать від активності інвестиційної політики.
Інвестиційна політика в кожен період розвитку суспільства визначається співвідношенням довгострокових вкладень капіталу в різні галузі економіки та у виробничу сферу всередині країни та за кордоном. Загалом інвестуються промисловість, транспорт, сільське господарство, житлове будівництво, наука, система підготовки кадрів та інші сфери життєдіяльності суспільства.
Капітальні вкладення являють собою складну економічну категорію вартісних та матеріально-речових факторів, перетворюваних у системі капітального будівництва в основні фонди, що безпосередньо впливають на темпи та характер розвитку суспільного виробництва. Вони виступають як матеріалізована форма технічного прогресу, найважливіший фактор інтенсифікації, підвищення темпів та ефективності розвитку суспільного виробництва.
Вплив капітальних вкладень на суспільне виробництво виражається у досягненні високого рівня продуктивності суспільної праці, неухильному рості національного прибутку та підвищенні життєвого рівня населення.
Обсяги та пропорції розподілу капітальних вкладень за зазначеними напрямками в кожній країні зумовлені в основному рівнем ЇЇ економічного розвитку, У країнах, де накопичено досить потужний виробничий потенціал та створено необхідні резервні потужності, існує можливість спрямовувати більшу частку інвестицій у невиробниче будівництво. І, навпаки, у країнах, що інтенсивно розвивають промислове виробництво, більша частина капітальних вкладень використовується у сфері виробничого будівництва.
Відповідно до досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, у різних країнах істотно відрізняється частка валового продукту, що спрямовується у капітальне будівництво. Так, у колишньому СРСР на капітальне будівництво використовувалось до 10% національного доходу та валового суспільного продукту, в Україні та країнах колишнього РЕВ - 8~12%, у США - 4,2, ФРГ - 7,3, у Франції - 6,8, в Японії - 7,8 валового внутрішнього продукту. Співвідношення інвестицій у виробничому та невиробничому будівництві значною мірою характеризується часткою вкладень у житлове будівництво.
Найважливішим напрямком у інвестиційній політиці стає здійснення екологічних заходів. Щорічні капітальні вкладення в охорону навколишнього середовища та раціональне використання природних ресурсів явно недостатні. Від інвестиційної політики залежить і ре-сурсомісткість матеріального виробництва.
На жаль, у наш час інвестиційна політика не відображає поки що у належній мірі капітальних заходів з охорони навколишнього середовища. Окрім посилення охорони сільськогосподарських угідь, лісових та водних ресурсів, потрібні великі кошти на очисні споруди для захисту водного та повітряного басейнів. Абсолютно ясно, що нарощування капітальних вкладень в екологічні заходи повинно у перспективі зростати.
У кінцевому підсумку у сфері економіки України будуть встановлені такі пропорції інвестицій у галузевому, відтворювальному, технологічному та інших аспектах, які забезпечать високий рівень продуктивності суспільної праці, неухильне зростання національного прибутку та найбільш повне задоволення матеріальних потреб суспільства.
10.інвестиційна політика
Інвестиційна політика — загальнодержавні принципові рішення і заходи, що визначають напрями використання капітальних вкладень у сферах і галузях економіки з метою забезпечення ефективності та пропорційності її розвитку, усунення міжгалузевих і внутрішньогалузевих диспропорцій, досягнення оптимальних співвідношень між розвитком матеріального виробництва і невиробничої сфери.
Мета інвестиційної політики – реалізація стратегічного плану економічного й соціального розвитку країни, пожвавлення інвестиційної діяльності, спрямованої на покращення сучасної економіки і підвищення ефективності виробництва
Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного регулювання. Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні обумовлений законом України “Про інвестиційну діяльність”.
Державне регулювання інвестиційної діяльності визначається показниками економічного і соціального розвитку України. Керують державними інвестиціями загальнодержавні та місцеві органи державної влади.
Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є:
· прогнози економічного і соціального розвитку України;
· схеми розвитку і розміщення продуктивних сил;
· цільові науково-технічні і комплексні програми;
· техніко-економічні обгрунтування доцільності таких інвестицій.
Державне регулювання інвестиційної діяльності забезпечують такі важелі:
· система податків, податкових ставок;
· проведення кредитної та амортизаційної політики;
· надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництва.
· політика ціноутворення;
· проведення експертизи інвестиційних проектів тощо.
Для України найближчими цілями інвестиційної політики є збільшення обсягу капіталовкладень для прискореного виходу з економічної кризи. В основі інвестиційної політики повинно бути здійснення структурних реформ, перерозподіл інвестицій на користь наукомістких галузей, машинобудування. Важливий напрям інвестиційної політики в Україні – зменшення питомої ваги державних капіталовкладень і збільшення інвестицій підприємствами за рахунок власних коштів, що залежатиме від ступеня роздержавлення і приватизації.
ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА
Інвестиційна політика підприємства, її принципи та механізми реалізації ґрунтуються на аналізі впливу факторів на його інвестиційний потенціал, оскільки згідно характеру та ступеню їх впливу розроблятимуться заходи та принципи адекватного реагування підприємства на ці фактори та використання їх впливу у власних інтересах. Серед основих факторів інвестиційної привабливості підприємств визначено виробничу потужність, структуру витрат, рівень конкуренції та монополії, імідж керівництва, результат раніше реалізованих інвестиційних проектів, економіко-географічне положення, галузева приналежність та багато інших.
Принципи інвестиційної політики підприємства
|
Фактори інвестиційного потенціалу |
Принцип політики, орієнтованої на внутрішнє середовище |
Принцип політики, орієнтованої на зовнішнє середовище |
|
Адміністративно-політична ситуація |
Законність здійснення інвестиційної діяльності |
Передбачуваність рівня політичної стабільності, прозорості, корупції, законодавчих обмежень |
|
Економіка |
Економічна доцільність та вигідність |
Конкурентоспроможність, наявність вільного ринку та ресурсної бази |
|
Соціум |
Підвищення стандартів праці людей, якісна професійна праця замість дешевої робочої сили |
Орієнтація на демографічний та етнічний склад населення, соціальна відповідальність, підвищення стандартів життя людей |
|
Екологія |
«Зелені» інвестиції |
Покращення екологічної ситуації у регіоні, країні |
|
Інновації |
«Інноваційні» інвестиції |
Створення унікальних інновацій відносно міста, регіону, країни, світу |
11. міжнародний рух капіталів та інвестицій
Міжнаро́дний рух капіта́лу — однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди. Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному ринку не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки.
В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами.
Форми міжнародного руху капіталу
За джерелами походження:
Офіційний капітал — засоби із державного бюджету, що переміщаються за кордон чи ті, що приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій
Приватний капітал — це засоби приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які переміщуються за кордон чи приймаються з-за кордону згідно з рішеннями їхніх керівних органів та їхніх об'єднань.
За характером використання коштів:
За термінами вивезення капіталу:
За типом фінансових зобов'язань:
За цілями використання:
Прямими інвестиціями називається підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль на підприємствами, в які він вкладений
Портфельні інвестиції — це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються в національну валюту
Іноземні портфельні інвестиції - це вкладений Капіталу в Іноземні Облігації , Акції зарубіжніх предприятий та Інші Цінні папери з метою одержании прибутку , а не встановлення контролю за господарсько діяльністю реціпієнта . На міжнародному прайси випускають та обертаються різни віді цінних паперів , які умовно можна поділіті на :
- Акціонерні Цінні папери { часткові цінні папери ) , до якіх відносяться Прості й прівілейовані Акції ;
- Боргові зобов'язання ( боргові цінні папери) , что охоплюють Облігації , Прості векселі , боргові розпіскі ;
- Інструменти грошового ринку ( інструменти грошового ринку) , а самє казначейські зобов'язання , інвестиційні , ощадні , Депозитні сертифікати , банківські Акцепти ;
- Похідні Цінні папери або , Як їх ще назівають , фінансові деривативи (похідні фінансові інструменти) , до складу якіх належати форвардні та ф'ючерсні контракти , опціоні , варанти , свопи.
12 форми міжнародного руху капіталів та інвестицій
Міжнародний рух капіталів - це розміщення та функціонування капіталу за кордоном, передусім з метою цього самозростання, хоч і не тільки для цього. У цьому значенні слово "капітал" вживається у множині, щоб підкреслити, що рух капіталу між сторонами не однобічний і що в цьому русі бере участь капітал найрізноманітніших форм та видів.
Класифікація форм міжнародного руху капіталів відображає різні боки цього процесу. Капітали вивозяться, ввозяться та функціонують за кордоном:
Схема основних форм вивозу капіталу:
13. Форми й методи регулювання міжнародного інвестування на національному і міжнародному рівнях
У своєму арсеналі країни-реципієнти мають безліч інструментів, за допомогою яких держава може відслідковувати й контролювати міжнародну інвестиційну діяльність на своїй території. Для цього використовуються як методи прямого адміністративного регулювання, так і важелі економічного стимулювання та обмеження. Перші регламентують правила припливу іноземного капіталу, галузеві сфери його застосування, умови й засоби просування на ринок. До других зазвичай відносяться заходи фінансового впливу (податкові, інвестиційні та інші пільги або обмеження). Будь-який з наявних у розпорядженні держави засобів впливу прямо або опосередковано спрямований на регулювання мікро- та макросередовища, у якому функціонують іноземні підприємства.У цілому ж, усі засоби й методи регулювання іноземних інвестицій умовно можна класифікувати наступним чином:
— за цілям регулювання: засоби стимулювання та обмежень;
- за об´єктами регулювання: засоби, що визначають умови первинного доступу іноземних інвестицій в економіку країни-реципієнта, і засоби, що регламентують діяльність вже створених підприємств з іноземними інвестиціями;
- за засобом впливу: безпосередня регламентація або методи загальноекономічного регулювання, які опосередковано впливають на процес іноземного інвестування;
- за характером регулювання: адміністративні та економічні;
- за тривалістю дії: тимчасові й постійні.
Як свідчить світовий досвід, на початковому етапі просування іноземної компанії на ринок країни-реципієнта держава застосовує переважно спеціальні заходи регламентації та регулювання діяльності іноземних інвесторів. Найпоширенішими з них є:
- процедура одержання інвестиційного дозволу, ліцензії на право здійснювати торгівлю цінними паперами та іншими інвестиційними інструментами;
- заборона та обмеження на капіталовкладення у певні галузі господарства, регіони, певні види цінних паперів й інвестиційні активи;
- обмеження на частку іноземної участі в місцевому капіталі (в останні роки обов´язкова більшість або меншість у капіталі втратила важливість), а також на обсяги цінних паперів, що купуються;
- виробничі та інші вимоги, що висуваються до прямих і портфельних інвесторів.
При наступній діяльності вже створених компаній з іноземними інвестиціями спеціальні заходи до них застосовуються рідко. Тут регулювання й контроль за діяльністю ТНК здійснюються за допомогою заходів загальногосподарського регулювання:
- встановлення порядку фінансування й репатріації капіталу;
- податкова політика;
- регламентація доступу до участі в приватизації;
- контроль за злиттям і поглинанням та антитрестовське законодавство в цілому;
- заходи спеціального стимулювання й контролю за діяльністю ТНК.
Незважаючи на широкий арсенал засобів, що мають держави для регулювання й контролю за інвестиційною та іншою діяльністю компаній з іноземними інвестиціями, в останні десятиліття уряди багатьох країн стали проводити ліберальнішу політику щодо ТНК, ніж у середині XX століття.
Для залучення іноземних інвестицій багато держав досить активно використовують такий механізм як вільні економічні зони. Крім цієї мети, створення вільних економічних зон переслідує й інші вигоди. Зокрема:
- забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як безпосередньо в економічній зоні, так і за її межами;
- сприяння розвитку відсталих в економічному відношенні районів;
- модернізація технологій і одержання нових ноу-хау;
- навчання власних спеціалістів і робітників новим методам праці;
- організація в економічних зонах таких виробництв, продукція яких йшла б на експорт, не обмежуючи при цьому вже існуючі можливості місцевих підприємств, які діють на внутрішньому ринку тощо.
Вільні економічні зони (ВЕЗ) - це обмежені території, у яких діють пільгові економічні умови для іноземних і національних виробників.
Перші задокументовані вільні зони з´явилися понад двох тисяч років тому. Ще в 166 р. до нашої ери торгова влада грецького держави-острову Делос з метою сприяння торгівлі проголосила свою державу вільною зоною. Купці, що приїжджали на острів, звільнялися від податків, митних зборів і виконання адміністративних формальностей.
У середньовіччі в портових містах стали з´являтися вільні зони типу «порто-франко», в яких продавці могли, наприклад, безмитно складувати товари на період пошуку покупця. Рух товарів між «порто-франко» і іноземними державами здійснювався без митних формальностей і сплати мита. При переміщенні ж товару усередину країни застосовувався звичайний митний режим. Такі зони існували в Генуї, Гамбурзі, Бремені, Марселі, Венеції, Ліверпулі, Росії тощо. В XIX та XX століттях на зміну «порто-франко» стали приходити вільні склади, вільні гавані, а також з´являтися інші типи вільних зон.
Протягом тривалого часу вільним економічним зонам була притаманна переважно комерційна діяльність. В економічних зонах товари складувалися й піддавалися лише тим операціям, які були спрямовані на забезпечення доброякісного збереження або ж на поліпшення загального виду чи зовнішнього оформлення, що дозволяло підвищити їх якість. І тільки на початку 60-х років XX століття була дозволена обробка товарів у вільних економічних зонах. Звичайно при цьому здійснювалися операції, які певним чином збільшували додану вартість товару.
Сьогодні існують різноманітні класифікації вільних економічних зон, серед яких найчастіше виділяють:
- вільні торгові зони;
- промислові зони;
- банківські і страхові зони;
- технологічні зони;
- комплексні зони.
До категорії вільних торгових зон входять безмитні зони, вільні порти, транзитні склади, безмитні склади, митні зони на окремих підприємствах тощо. Економічною основою таких зон є скасування або зниження мита, більш м´який експортно-імпортний контроль над товаром, що потрапляє в зону і реекспортується з неї. Зони даного типу націлені переважно на перевалку та збереження вантажів.
Промислові зони базуються не лише на застосуванні пільгового торгового й митного режимів, але й на пільгових режимах фінансування й оподаткування, у тому числі для іноземних компаній. Такі зони орієнтовані в основному на виробництво експортної або імпортозамінюючої продукції, тому їх часто ще підрозділяють на експортопромислові та імпортопромислові зони.
До банківських і страхових зон відносяться, насамперед, офшорні центри або, як їх ще називають, - податкові гавані, а також території, де існує пільговий режим здійснення банківських і страхових операцій (детальніше див. у Розділі 5).
Основу технологічних зон складають різноманітні технополіси і технопарки. Основна їх задача — забезпечувати на основі різноманітних пільг розробку та впровадження сучасних технологій за допомогою національних й іноземних компаній. Більше всього таких зон розташовано в Японії та США.
Комплексні зони створюються для рішення широкого кола завдань і частіше всього використовують елементи різних видів зон. До них, наприклад, можуть відноситься «відкриті» міста, райони з різними пільговими режимами.
Найбільшого поширення вільні економічні зони одержали в країнах, що розвиваються. За даними статистики в країнах, що розвиваються, існує майже 400 економічних зон, в яких працює понад 3 млн. чоловік. У країнах, що розвиваються, створюються переважно експортопромислові та імпортозамінюючі зони, які розраховані на залучення іноземного капіталу й технологій. Яскравим прикладом може служити велика промислова зона в Манаусі (Бразилія).
У країнах із розвинутою ринковою економікою переважно функціонують зони, які базуються на зниженні або скасуванні мит, лібералізації експортно-імпортного контролю, а також зони, що орієнтуються на пільгове переміщення капіталів і банківських операцій. Найбільша кількість вільних зон створена в США (близько 300). Крім найстарішої і найбільшої вільної економічної зони в Нью-Йорку, вони організовані в Бостоні, Чикаго, Клівленді, Сан-Франциско, Сиєтлі та інших великих містах країни.
У практиці економічних зон за сучасних умов застосовується широка гама пільг і стимулів для іноземних вкладників капіталу. Як правило, вони залежать від специфічних умов кожної економічної зони. Звичайно, крім скасування мита, передбачаються такі пільги:
— скасування будь-якого оподатковування за умови експортування товару, звільнення від інших податків, насамперед, на нерухоме майно, а також місцевих (обласних) податків, які існують у ряді країн (наприклад, у Південній Кореї компанії, які створені у вільній економічній зоні, у перші п´ять років цілком звільняються від податків, а в наступні три роки сплачують податки за ставкою на 50% нижчою, ніж основна);
— скасування або зменшення прибуткового податку для осіб, що працюють у вільній економічній зоні;
— повне або часткове скасування податків з прибутку зональних підприємств на певний строк і в залежності від ряду умов.
Провідні фондові біржі, об´єднуючи свої ресурси, теж прагнуть до уніфікації правил торгівлі на своїх площадках. Це, безумовно, робить певний внесок у розвиток міжнародної системи регулювання інвестиційної діяльності й розширює можливості учасників ринку щодо пошуку привабливих сфер застосування капіталу.
Плідна робота щодо регулювання міжнародного інвестування здійснюється в рамках Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Ще в 1976 р. були ухвалені два базових документи: Кодекси лібералізації руху капіталу і поточних невидимих операцій і Декларація про міжнародну інвестиційну діяльність і ТНК. В середині 90-х років до них додалася Багатостороння інвестиційна угода.
Досить ефективними є системи регіонального регулювання іноземних інвестицій і ТНК, які створюються в рамках інтеграційних угруповань чи регіональних організацій. Яскравим прикладом є діяльність Європейського союзу. Уже на початкових етапах інтеграції на порядок денний ставилося питання про необхідність контролю за операціями ТНК. З огляду на всю складність і масштабність завдань з регулювання іноземної підприємницької діяльності, ЄС пішов не шляхом розробки всеосяжного закону, а шляхом прийняття послідовних взаємодоповнюючих директив і регламентів.
Робота ЄС, спрямована на регулювання діяльності ТНК, продовжується. Нове обличчя Європи і всього світового господарства потребує додаткової розробки різноманітних документів як у вказаних напрямах, так і в нових сферах.
14.Контрактні та інвестиційні форми міжнародного бізнесу.
Міжнародна підприємницька інвестиційна діяльність розвивається у контексті поглиблення інтернаціоналізації економіки, посилення процесів усуспільнення капіталу, удосконалення форм та методів його концентрації і експорту, диверсифікації виробництва у динамічному конкурентному середовищі. Вона опосередковує інвестиційні форми бізнесу, які, перш за все, спрямовані на входження в зарубіжний ринок в процесі інтернаціоналізації господарської діяльності (рис. 2-10).
Інтернаціоналізація на мікрорівні як процес залучення фірми до міжнародних операцій має стадійний характер. Так, теорія міжнародного життєвого циклу продукту, яка запропонована Р.Верноном, ідентифікує етапи інтернаціоналізації залежно від характеру і масштабів реалізації (і виробництва) фірмою певного продукту за кордоном. Результати відомих багаторічних досліджень Л.Велша, Р.Луостаринена, Дж.Йохансена та інших учених також свідчать про поступовість входження фірми в міжнародний бізнес.
Здебільшого підприємство, що виходить на зарубіжний ринок, розглядає переваги та недоліки (табл. 1-3) таких варіантів діяльності: експорт; контрактні коопераційні угоди, в тому числі ліцензування та франчайзинг; створення за кордоном СП, власного виробництва чи філії.
Таблиця 2.3
Основні форми виходу на зарубіжні ринки
|
|
Переваги |
Недоліки |
|
Експорт |
Збереження контролю над виробництвом продукту Підтримка виробництва в країні |
Вразливість перед зарубіжними протекціоністськими бар’єрами Чутливість щодо коливань валютних курсів |
|
Контрактні коопераційні угоди ліцензування франчайзинг |
Невисока потреба в інвестиціях |
Мінімальний рівень реального контролю |
|
Спільні підприємства |
Мінімальність ризику Потреба в менших затратах, ніж у разі створення власної виробничої філії |
Необхідність високодеталізованої контрактної роботи Складність управління |
|
Створення за кордоном власної виробничої філії |
Забезпечення повного контролю Локалізування виробництва |
Необхідність значних інвестицій Можлива непопулярність з політичної точки зору |
15.Сутність та джерела венчурного фінансування.
Венчурний капітал утворюється в результаті специфічний симбіоз фінансового і людського капіталу. Тобто фінансовий капітал вбирає в себе елементи такого виду капіталу, як людський капітал, що виражається в наданні інвесторами не тільки грошових коштів, але й економічних, організаційно-управлінських здібностей (управлінських умінь, досвіду ведення бізнесу і так далі). Інвестиції людського капіталу мають на увазі під собою вкладення здоров'я, здібностей, знань, навичок, мотивації людиною (інвестором і / або найнятим ним фахівцем) в той чи інше суспільне виробництво. Таким чином, найважливішою характеристикою венчурного капіталу, котра визначила його сутність, є те, що він з'явився в результаті злиття двох видів капіталу - фінансового і людського.
Залежно від терміну, на який залучаються фінансові ресурси, фінансовий ринок прийнято ділити на ринок капіталів і грошовий ринок [88]. Загальну структуру фінансового ринку та місце в ньому ринку венчурного капіталу можна представити у вигляді схеми (рис. 2.).
Однією з головних об'єктивних причин функціонування ринку венчурного капіталу, а також інших ринків можна назвати закономірності кругообігу функціонуючого капіталу, коли на одних сегментах ринку вивільняються тимчасово вільні капітали, а на інших виникає попит на них.
Початковий сенс поняття «венчурний капітал» був тісно пов'язаний з етимологічним значенням слова «венчур» (англ. «venture»), яке, з одного боку, означає підприємство, а з іншого, - ризик.
Венчурний капітал розуміється як різновид прямого інвестування, і має європейське тлумачення, так як, в силу специфічного економічного і політичного становища, в Росії ризиковим є фінансування підприємств знаходяться не тільки на ранніх етапах розвитку, але й підприємств, що функціонують на стадіях розширення бізнесу, що знаходяться в процесі реструктуризації і так далі. Необхідно відзначити, що грань між венчурними і прямими інвестиціями є настільки умовною і розмитою, наскільки схематично саме поділ рівня розвитку компаній на стадії (рис. 3).
Будь-яка компанія, якщо вона не перебуває при смерті, так чи інакше замислюється про подальший розвиток. З цієї точки зору фірму будь-якого розміру можна віднести до категорії «знаходиться на стадії розширення»: або за рахунок збільшення частки ринку, або за рахунок диверсифікації шляхом придбання нового бізнесу, або за рахунок консолідації - у кожному з цих випадків ймовірно виникнення потреби в залученні додаткових фінансових ресурсів із зовнішнього джерела
16. Венчурні інвестори.
Венчурними інвесторами можуть бути фізичні та юридичні особи, які вирішили вкласти гроші у компанії, що швидко розвиваються, шляхом придбання акцій цього підприємства.
Джерелом доходу інвестора є зростання вартості його долі. Прибуток виникає приблизно через 3-7 років після внесення інвестицій, коли він вирішить продати належну йому частку, яка збільшилася порівняно з початковою вартістю.
По суті – це залучення капіталу на кілька років (зазвичай 4-6 років) в компанії, що мають шанси швидкого росту.
Форми венчурного інвестування достатньо різноманітні, але специфіка українського постприватизаційного акціонерного капіталу диктує переважання інвестиційного кредиту – від вкладень в спеціально випущені під проект облігації до прямого інвестиційного кредитування через венчурні фонди.
Найчастіше функцію венчурних капіталістів в Україні виконують компанії з управління активами.
Фонди не сплачують податок на прибуток, а отже, доки кошти інвестора знаходяться у фонді, вони дають приріст, який не оподатковується з боку держави. Податок інвестор сплачує тільки після отримання доходу шляхом продажу акцій / інвестиційних сертифікатів фонду. Інвестори фонду є його співвласниками, вони отримують весь дохід від інвестицій за винятком витрат, пов’язаних з управлінням інвестиційним фондом.
Основні сфери інвестування венчурних фондів: будівництво, торгівля, готельний і туристичний бізнес, переробка сільгосппродукції, страхування, інформатизація.
Венчурний інвестиційний фонд працює наступним чином:
1. Інвестиційний фонд випускає власні цінні папери – акції або інвестиційні сертифікати.
2. Інвестори купують цінні папери фонду за гроші, що перераховують на банківський рахунок фонду. Інвестори стають власниками інвестиційного фонду.
3. Компанія з управляння активами інвестує гроші інвесторів, акумульовані на рахунку фонду, у різні види фінансових інструментів: акції українських компаній, облігації підприємств та держави, депозити та інше, тим самим формуючи інвестиційний портфель фонду.
17. Підприємницькі структури венчурного капіталу в розвинутих країнах світу.
Традиційні джерела формування інвестиційних фондів у більшості країн світу – це кошти приватних інвесторів, інвестиційні інститути, пенсійні фонди, страхові компанії, різні урядові агентства і міжнародні організації.
Проте структура джерел венчурного капіталу відрізняється сильною специфікою країн, що є наслідком особливостей законодавчого регулювання і укоріненими у фінансовій сфері нормами.
За статистикою США це, перш за все, пенсійні фонди, що отримали у 1979 році право вкладати дуже обмежену частину своїх коштів в інвестиційні проекти з підвищеним ступенем ризику. З тих пір пенсійні фонди стали найстабільнішим американським джерелом ризикового капіталу, що забезпечує майже 50% усіх нових надходжень, чому неабиякою мірою сприяють наявні пільги при оподаткуванні прибутку.
Серед джерел венчурного капіталу стабільне місце також займають промислові і торгові корпорації, страхові компанії, різні фонди. Помітну роль у венчурному бізнесі США грають фізичні особи. Крім матеріального інтересу, нерідко спонукальним мотивом для них є бажання підтримати своїх близьких або просто знайомих підприємців, початківців нової справи. Умови допомоги можуть бути в останньому випадку менш жорсткими і більш вигідними, ніж в організованих професіоналів венчурного бізнесу.
Слід також відзначити, що чимала частка коштів до американських венчурних фондів надійшла в другій половині 80-х – початку 90-х років XX ст. від зарубіжних, зокрема, японських інвесторів (щорічно приблизно від 10% до 15%).
У країнах Західної Європи список учасників венчурних фондів дещо ширший. Його доповнюють державні установи, комерційні і клірингові банки, університети й інші джерела.
Найбільш характерна особливість країн Західної Європи в порівнянні зі США – вища питома вага у венчурному бізнесі банківських структур. Наприклад, в Німеччині на частку банків у середині 1990-х років припадало більше половини всього ризикового капіталу, що працював у країні. Цим частково пояснюється переважна орієнтація західноєвропейських інвесторів на більш традиційні і менш ризиковані підприємницькі проекти.
Своєю появою фонди зобов'язані США - країні з найбільш розвинутою інфраструктурою венчурного фінансування. У рамках американської моделі фонди створювалися в основному для фінансування перспективних ідей і починань.
За кордоном, в основному у США і країнах Західної Європи, ці інструменти повсюдно використовуються на практиці вже не одне десятиліття й одержують в останні роки усе більш широке поширення. Загальний світовий ринок венчурного капіталу перевершив у середині 90-х років рубіж у 100 млрд. дол. За один тільки 1996 рік нові інвестиції венчурного капіталу в США склали близько 10 млрд. дол., а на європейському континенті - майже 8 млрд. дол.
Досвід розвинутих економічних країн у періоди промислового спаду, що стикалися з проблемами, аналогічними нинішнім вітчизняним, свідчить, що венчурні фонди можуть служити одним з ефективних засобів подолання дефіциту і дорожнечі інвестиційних ресурсів.
Венчурні фонди Західної Європи інвестують в економіку регіону більше 6 млрд. доларів на рік. Але, на відміну від американських, європейські фонди ризикового фінансування воліють вкладати кошти не в початковий, а у вже зрілий, що добре зарекомендував себе, бізнес. Це пояснюється тим, що на початку 80-х багато фондів, зокрема, британських "обпеклися" на фінансуванні привабливих і дуже модних тоді ідей у сфері інформаційних технологій.
Пальма першості в області венчурного фінансування належить Великобританії. З 1984 по 1995 р. річний обсяг інвестицій, здійснених фондами цієї країни, зріс із 190 млн. до 2,5 млрд. ф. стерл. За даними Європейської асоціації венчурних фондів, майже половина усього західноєвропейського ризикового фінансування в 1995 р. припадала на Британію. Причому коло третини інвестицій - за межами країни.
Ряд країн створює сприятливі умови для розвитку венчурних фондів. Наприклад, уряд Голландії гарантує покриття половини можливих збитків, позв'язаних з інвестуванням у приватні компанії.
Венчурні фонди Голландії і Франції черпають інвестиційний капітал головним чином у найбільших банках і страхових компаніях, британські - у пенсійних фондах, на частку яких припадає біля третини усіх фінансових вливань. Останнє пояснюється тим, що в даній країні на пенсійні фонди, що інвестують у венчурний бізнес, поширюється пільговий режим оподатковування.
18. Роль міжнародних структур в інвестуванні національних венчурних фірм.
В умовах обмеженості інвестиційних ресурсів перспективи реалізації інноваційного розвитку значною мірою залежать від активної економічної політики держави. Максимальна концентрація зусиль суспільства на досягненні визначених цілей економічного розвитку можлива лише на такій основі. Про це, зокрема, свідчить повоєнний досвід країн Західної Європи та Японії. Йдеться про застосування так званої селективної політики — державної політики з активним залученням приватного, у тому числі й іноземного капіталів, цільових інноваційних програм, реалізація яких спроможна забезпечити не лише вихід із нинішньої економічної ситуації, а й прорив вітчизняних технологій на світові ринки.
Одним із важливих механізмів, що забезпечує інноваційні процеси ресурсами, є венчурне фінансування. Зарубіжний досвід господарювання показує, що в країнах з розвиненими ринковими відносинами венчурне підприємництво відіграє активну роль у задоволенні потреб основної маси населення в новій продукції, підвищенні науково-технічного рівня виробництва, створює конкурентне середовище у сфері науки і наукового обслуговування. Розвиток венчурного бізнесу впливає на динамічність усього господарського комплексу й сприяє оздоровленню економіки країни.
Зарубіжний досвід організації підприємницьких структур венчурного капіталу набуває особливої актуальності й може розглядатися як реальний шлях подолання кризи в національній економіці, а також є дуже важливим для розвитку інвестиційного ринку і структурної перебудови економіки України. Венчурний капітал з його розподілом ризику може стати одним із ефективних методів залучення капіталу для економічного розвитку країни.
Перехід на інноваційний тип розвитку є однією з основних передумов виходу країни з глибокої кризи. А тому існує лише одна можливість реалізації принципу ефективного фінансування — підвищення обсягів витрат на науку і перехід на інноваційний розвиток економіки, забезпечення кардинальної підтримки розвитку високих технологій, впровадження науково-технічних розробок у виробництво.
В Україні таких венчурних підприємств, які діють у високорозвинутих країнах, немає. У нашій економіці існують лише деякі форми діяльності, що наближаються за своїм характером до венчурних. До них можна віднести розробку та виробництво товарів і послуг для реалізації на світовому ринку, науково-технічну діяльність, пов’язану із створенням принципово нових видів продуктів і послуг. По областях України можна виділити такі чотири класифікаційні групи:
регіони з високим ступенем розвитку МП і приватної і колективної форм власності та великим науковим потенціалом — Донецька область, м.Київ, Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська, Харківська області;
регіони, у яких відбулося зростання кількості МП колективної і приватної форм власності — Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Тернопільська, Чернівецька області;
області, у яких відбулося зростання кількості МП тільки колективної форми власності — Волинська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Рівненська, Сумська, Херсонська, Черкаська;
області, у яких знизились темпи зростання кількості таких підприємств — Житомирська, Одеська, Чернігівська.
Особливо необхідно виділити Київський регіон, Харківський, Донецький та Дніпропетровський регіони, де зосереджено понад 50% наукового потенціалу України; питома вага наукових організацій м. Києва становить 21% усієї кількості наукових організацій. У цих регіонах є всі можливості для створення інноваційної інфраструктури і ефективного розвитку венчурного підприємництва, адже в них переважають наукомісткі й технічно складні галузі.
МП галузі “Наука і наукове обслуговування” отримали в 1999 р. прибуток у сумі 39,5 млн. грн., а це 30,1% загального балансового прибутку по усіх МП України .
21. Проблеми та перешкоди іноземного інвестування в Україні.
Активному інвестуванню в економіку України перешкоджає відсутність стабільного податкового законодавства. Протягом останніх трьох років було прийнято більше 200 змін і доповнень до Закону України "Про податок на додану вартість". Сьогодні державна податкова політика спрямована на максимальне наповнення дохідної частини бюджету, а тому не стимулює виробництво. Офіційне податкове навантаження в Україні в півтора рази вище, ніж у країнах з таким же рівнем ВВП.
Законодавча база України суперечлива, нестабільна і малозрозуміла для іноземних інвесторів. Так, іноземну підприємницьку діяльність в Україні регулюють понад 130 законодавчих актів. Умови ведення бізнесу ускладнює наявність близько 100 контролюючих державних органів. За даними Київського міжнародного інституту соціології, 80% підприємців вважають, що без "неформальних відношень" з місцевими чиновниками вони не змогли б вести свій бізнес в Україні.
Як же визначається інвестиційна діяльність по українському законодавству?
Відповідно до Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є усі види майнових цінностей, вкладені в об'єкти підприємницького й других видів діяльності. Відповідно, інвестиційна діяльність визначається як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави, спрямована на довгострокове вкладення капіталу в яке-небудь підприємство з метою одержання прибутку.
Основним законодавчим актом, що регулює інвестиційну діяльність в Україні, є Закон України "Про режим іноземних інвестицій". Відповідно до Закону іноземні інвестиції – це цінності, вкладені іноземними інвесторами в які-небудь об'єкти, інвестування в який не заборонено законами України.
Якщо підійти до розгляду цієї проблеми з погляду невідпрацьованості діючого законодавства, то слід зазначити, що за останні роки було прийнято декілька правових актів, що регулюють питання іноземного інвестування: 13 березня 1992 р. – Закон України "Про іноземні інвестиції"; 20 травня 1993р. – Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування"; 17 грудня 1993р. – Закон України "Про державну програму заохочення іноземних інвестицій у Україні"; 19 березня 1996 р. – Закон України "Про режим іноземного інвестування", після опублікування якого втратили силу усі раніше прийняті перераховані документи. І хоча відмітною рисою останнього Закону є посилення гарантії збереження іноземного капіталу, в умовах постійно мінливого середовища, завжди викликають визначені сумніви в іноземного інвестора
Незважаючи на багато труднощів, можна констатувати, що в Україні останнім часом дійсно багато робиться для створення сприятливого інвестиційного клімату. З 20 країнами укладені двосторонні угоди про залучення і взаємний захист інвестицій, а також попередженні подвійного оподатковування, зокрема, з Росією, Канадою, ФРН і іншими країнами.
Цим гарантується режим найбільшого сприяння інвестиційної діяльності. У той же час формується адекватний організаційний механізм залучення іноземних інвестицій. На сьогоднішній день Верховною Радою розглянуті зміни до закону "Про оподатковування прибутку підприємств". Вони передбачають відновлення податкових пільг для підприємств з іноземними інвестиціями, зареєстрованих до 1 січня 1995 року. [42]
Ще один напрямок законотворчої роботи – внесення змін і доповнень у Земельний кодекс України по наданню інвесторам права придбання в приватну власність земельних ділянок під забудову і рішенню питання передачі у власність іноземним інвесторам землі, на якій розташовані об'єкти приватизації.
Гармонізація законодавства України із системою ГАТТ / ВОТ (Генеральна угода про тарифи і торгівлю / Всесвітня організація торгівлі) є складовою частиною економічних реформ в Україні. Відповідні зміни вносяться в інвестиційне законодавство й у Закон України "Про спеціальні (вільних) економічного зонах" з метою поліпшення умов інвестування для іноземних інвесторів в Україні.
25.Сутність та характеристика інвестиційного клімату.
Інвестиційний клімат України. Інвестори з США вкладають свої капітали практично в усі галузі промисловості. Інвестиції з Нідерландів направляються головним чином у харчову промисловість (на 01.10. 99 р. їх обсяг склав 235,5 млн. дол.); з Росії - у паливну (133,7 млн. дол.); Великобританії - харчову промисловість (53,7 млн. дол.), а також у машинобудування і металообробку (43,4 млн. дол.); з Німеччини - у харчову промисловість (69,9 млн. дол.) і у внутрішню торгівлю (57,8 млн. дол.). [20]
За останні роки іноземні інвестиції вкладені в 7362 підприємства України, причому 27,3% усіх вкладень спрямовані в підприємства, що є власністю інших держав. [42]
Найбільш привабливим регіоном ПІІ є Київ (1031,3 млн. дол., або три чверті всіх інвестицій, велика частина яких спрямована у внутрішню торгівлю, фінанси, кредит, страхування і пенсійне забезпечення). Друге місце за обсягом інвестицій займає Київська область (266 млн. дол., причому 79,2% інвестицій припадає на харчову промисловість). Третє місце належить Донецькій області.
Подібна тенденція іноземної участі в українській економіці спостерігається й в інших регіонах України. Наприклад, у 1999 році між підприємствами України і Канади були підписані 18 комерційних договорів на загальну суму 163 млн. дол., серед яких можна виділити контракт між канадською компанією Aurora Pacific Consulting and Development Corporation (Ванкувер) і Іванівським спецкар‘єром (Вінницька область) про створення найбільшого в Європі заводу по виробництву абразивного граніту вартістю 6 млн. дол. (внесок канадської сторони - 3,2 млн. дол.), меморандум між фірмою Central Canadian Structures (Вінніпег) і Дарницьким фармацевтичним заводом (Київ) про модернізацію виробництва на заводі вартістю 7,5 млн. дол. (канадська інвестиція -5,3 млн. дол.) та інші проекти.
Незважаючи на те, що фінансові потоки продовжують іти в Україну, ці надходження поки що не сприяють істотному поліпшенню стану економіки. Однією з причин такої ситуації є той факт, що капітал направляється головним чином у високоприбуткові галузі (харчову промисловість, торгівлю, фінансово-банківську систему), а не у високотехнологічні виробництва (машинобудування і металообробка, хімія і нафтохімія, мікробіологія).
Прямі іноземні інвестиції в економіку України в 2000 році виросли до $583 мільйона з $437 мільйонів у 1999 році.
Обсяг іноземних інвестицій, вкладених в економіку країни з моменту здобуття незалежності в 1991 році, на 1 січня 2001 року склав $3,831 мільярди в порівнянні з $3,248 мільярди роком раніше.Західні експерти умови перебування в Україні оцінюють в основному доброзичливо, однак, по деяких позиціях досить критично: 81% експертів позитивно оцінили відношення до них місцевого населення, 70% - рівень культури в публічних місцях. Більше половини опитаних (53%) задоволені рівнем цін в Україні, а 40% - якістю товарів. У той же час негативно характеризується поводження чиновників (80% опитаних), рівень українського сервісу (75%), якість засобів масової інформації (71%), зовнішній вигляд вулиць, стан комунального господарства (64%), система транспортного забезпечення і зв'язку (63%). [42]
Західні експерти досить високо оцінюють ділові якості українських партнерів, з якими вони працюють в Україні (15% опитаних назвали їх фахівцями найвищого рівня, 35% - відзначили досвідченість і високу кваліфікацію, 29% - середній професійний рівень і лише 6% - низький). При цьому 28% респондентів вважають, що їх постійні українські партнери - високопорядні люди, яким можна цілком довіряти. Біля третини (31%) опитаних мали справу з партнерами, що можуть поводитися по-різному, в залежності від ситуації, що складається, а в 18% випадків їм довелося зіштовхнутися з людьми, яким довіряти не можна.
Серед групи чинників, що негативно вплинули на імідж України, насамперед, відзначили проблеми, які виникли в іноземних інвесторів (50%). На їхню думку, вплив України на міжнародних ринках кредитів і інвестицій мінімальний (так вважають 94% опитаних). [42]
Незважаючи на те, що протягом декількох останніх років спостерігався ріст зовнішніх інвестицій в Україну, обсяг прямих іноземних інвестицій не відповідає потребам відродження економіки України.
Відповідно до рейтингу журналу Central European Economic Review, Україна, займаючи 15 місце з 27 постсоціалістичних країн за рівнем політичної стабільності, знаходиться лише на 21 місці по показниках інвестиційного клімату й етиці бізнесу.
27. Зарубіжні інвестиційні інститути.
Пріоритетними зонами для іноземних інвестицій в Україні є:
Західний регіон (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Тернопільська, Волинська області), де ефективним може бути створення виробництва з використанням місцевих природних ресурсів - сірки, калійної та кухонної солі, вугілля, нафти та газу, а також розвиток мережі оздоровчих курортно-туристичних комплексів.
Донецько-Придніпровський регіон (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська області), де необхідно здійснити реконструкцію та технічне переобладнання шахт, металургійних, хімічних виробництв на базі безвідходних, маловідходних та екологічно чистих технологій; дати потужний імпульс розвитку малоенергомістких виробництв середнього та точного машинобудування, автомобіле- та літакобудування.
Південний регіон (Одеська, Миколаївська, Херсонська області), де найбільш вигідним є проведення реконструкції та технічного переоснащення портового господарства, розвиток виробництва обладнання для харчової та консервної промисловості, розширення мережі оздоровчих курортно-туристичних комплексів.
Регіони України, забруднені внаслідок аварії на Чорнобильській атомній електростанції, у яких, поряд із запровадженням унікальних наукових досліджень, необхідно впровадити найновітніші технології та здійснити комплекс заходів щодо екологічного, економічного та соціального відродження територій.
Одночасно з пріоритетними сферами та зонами для іноземного капіталу визначаються об'єкти з особливими умовами інвестування, куди іноземні інвестиції залучаються з дозволу уряду України. До таким об'єктів належать:
підприємства атомного машинобудування;
підприємства та об'єднання паливно-енергетичного комплексу, у тому числі вугільно-, нафто- та газопереробні підприємства;
об'єкти нафтопродуктозабезпечення, нафтосховища міжобласного та республіканського значення;
підприємства залізничного, морського, річкового, авіаційного та автомобільного транспорту загального користування;
підприємства та об'єкти електроенергетики, гідростанції, теплоелектростанції;
об'єкти освіти, науки, що фінансуються з державного бюджету;
автомобільні дороги загального користування;
метрополітени;
магістральні лінії електропередачі;
нафто- та газопроводи, трубопровідний транспорт;
соледобуванні підприємства та багато інших.
До числа пріоритетних напрямків іноземного інвестування слід віднести й створення в Україні сучасної інфраструктури, включаючи транспорт, технічно оснащене складське господарство, телекомунікації, ділову інфраструктуру (офіси, ділові центри, банки даних та інші об'єкти) та побутовий сервіс. Без цього практично неможливі перехід до повноцінного ринку та широкий розвиток міжнародної інвестиційної діяльності. Розвиток цієї сфери не тільки актуальний, але й досить привабливий для зарубіжних інвесторів, оскільки в ній, як правило, у відносно короткі строки окупаються початкові затрати й одночасно створюється сприятлива матеріальна основа для подальшої ділової активності іноземного капіталу. Акцент на коротких строках окупності початкових витрат при розгляді пріоритетів іноземного інвестування продиктований відомими причинами. Сьогодні, як ніколи, потрібна швидка віддача від вкладених коштів з тим, щоб максимально сприяти найшвидшому виходу економіки з кризового стану. У той же час це буде піднімати авторитет міжнародної інвестиційної співпраці на території СНД. Поруч із зазначеними сферами, зонами та об'єктами для пріоритетного залучення іноземного капіталу все більшого значення та актуальності набувають екологічні проблеми національного, регіонального та глобального характеру. Інвестиції формують виробничий потенціал на новій науково-технічній базі й зумовлюють конкурентні позиції на світових ринках. При цьому далеко не останню роль для багатьох держав, особливо тих, що вириваються з економічного та соціального неблагополуччя, відіграє залучення іноземного капіталу у вигляді прямих капіталовкладень, портфельних інвестицій та інших активів.
28. Кредитування України з боку міжнародних організацій і тех.. допомога.
Програма кредитування ММСП в Україні — Проект міжнародної технічної допомоги, ініційований Європейським банком реконструкції та розвитку, що орієнтований на сприяння розвитку нових кредитних продуктів, у тому числі для фінансування підприємств у сільській місцевості та агробізнесу і збільшення обсягів фінансування мікро-, малих та середніх підприємств в Україні. Програма має сприяти відновленню кредитування реального сектору економіки шляхом збільшення обсягів фінансування ММСП та розвитку нових кредитних продуктів, у тому числі для фінансування підприємств у сільській місцевості та агробізнесу.
Таким чином, цілі Програми мають потрійну складову: (1) підтримка відновлення кредитування ММСП, у тому числі підприємств у сільській місцевості та агробізнесу (2) розробка та/або покращення технології кредитування ММСП та управління ризиками в банках-партнерах, та (3) запровадження відновлювальних заходів, спрямованих на покращення якості активів банків-партнерів, зокрема, шляхом зменшення рівня простроченої заборгованості в кредитному портфелі банку.
Етапи розвитку
I етап (1997–2006 рр.) — Створення організаційних структур в банках-партнерах. На цьому етапі розвитку Програми основним завданням було впровадження технології і створення ефективно функціонуючих відділів мікрокредитування в банках-партнерах шляхом консультування та навчання персоналу.
II етап, 1 частина (2006–2008 рр.) — Розвиток агрокредитування та регіональна експансія. Основним завданням даного етапу було забезпечити доступ до кредитних ресурсів банків підприємцям та підприємствам, які працюють у віддалених районах, а також сприяння в посиленні конкуренції в їх залученні.
II етап, 2 частина (2009–2011 рр.) — Антикризові заходи. Важливою складовою даного етапу було створення сприятливих умов для сегменту мікро-, малого та середнього бізнесу, які дозволили б впевнено розрахуватися з банком, а також розвивати свій бізнес.
III етап (2011–2014 рр.) — Відновлення кредитування реального сектору економіки шляхом збільшення обсягів фінансування ММСП та розвитку нових кредитних продуктів, у тому числі для фінансування підприємств у сільській місцевості та агробізнесу.
На сьогоднішній день Програма працює майже в усіх регіонах України. Досягнення минулих років є міцною основою для подальшого розвитку діяльності з кредитування ММСП в регіонах України, що покликана забезпечити мікро-, малі та середні підприємства України тривалим і надійним джерелом фінансування. За весь час свого існування Програмою видано більш ніж 600 тисяч кредитів на суму близько 4,6 млрд доларів США. В тренінгах, проведених консультантами, взяло участь більше 4,5 тисяч банківських спеціалістів різних рівнів та напрямків професійної діяльності. Завдяки нашому амбіційному характеру, нашим умінням та наполегливості, Програма кредитування ММСП в Україні у кожному окремому проекті реалізує СТРАТЕГІЮ НА ДОСЯГНЕННЯ УСПІХІВ. За високий рівень професіоналізму і внесок в розвиток мікро-, малого і середнього бізнесу в Україні команду консультантів Програми неодноразово відзначали нагородами, дипломами і почесними званнями банківські структури, незалежні організації та клієнти бізнесу.
29. Методи регулювання міжнародної інвестиційної діяльності.
Зростаюча роль, яку сьогодні відіграє міжнародне інвестування і його основні суб´єкти у розвитку світового господарства, обумовлює необхідність державного регулювання інвестиційних процесів і діяльності іноземних компаній. Перед урядами країн-реципієнтів постають принаймні два питання: як ставитися до іноземного інвестування та іноземних інвесторів, і яким заходам (адміністративним або економічним) віддати перевагу, щоб максимізувати позитивний ефект від діяльності іноземних компаній.
У цілому ж, усі засоби й методи регулювання іноземних інвестицій умовно можна класифікувати наступним чином: — за цілям регулювання: засоби стимулювання та обмежень;
- за об´єктами регулювання: засоби, що визначають умови первинного доступу іноземних інвестицій в економіку країни-реципієнта, і засоби, що регламентують діяльність вже створених підприємств з іноземними інвестиціями;
- за засобом впливу: безпосередня регламентація або методи загальноекономічного регулювання, які опосередковано впливають на процес іноземного інвестування;
- за характером регулювання: адміністративні та економічні;
- за тривалістю дії: тимчасові й постійні.
Для залучення іноземних інвестицій багато держав досить активно використовують такий механізм як вільні економічні зони. Крім цієї мети, створення вільних економічних зон переслідує й інші вигоди. Зокрема:
- забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як безпосередньо в економічній зоні, так і за її межами;
- сприяння розвитку відсталих в економічному відношенні районів;
- модернізація технологій і одержання нових ноу-хау;
- навчання власних спеціалістів і робітників новим методам праці;
- організація в економічних зонах таких виробництв, продукція яких йшла б на експорт, не обмежуючи при цьому вже існуючі можливості місцевих підприємств, які діють на внутрішньому ринку тощо.
Вільні економічні зони (ВЕЗ) - це обмежені території, у яких діють пільгові економічні умови для іноземних і національних виробників.
Сьогодні існують різноманітні класифікації вільних економічних зон, серед яких найчастіше виділяють:
- вільні торгові зони;
- промислові зони;
- банківські і страхові зони;
- технологічні зони;
- комплексні зони.
В цілому, останнє десятиліття характеризується досить активними діями у сфері розробки єдиних підходів до регулювання різних аспектів міжнародної інвестиційної діяльності на дво- та багатосторонньому рівнях.
30. Міжнародні портфельні запозичення України.
Міжнародне кредитування та запозичення — це рух позичкового капіталу за національними кордонами держав між суб'єктами міжнародних економічних відносин, пов'язаний з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах повернення, терміновості та виплати відсотка. Кожна країна є експортером та імпортером капіталу. Міжнародний кредит бере участь у кругообігу капіталу на всіх його стадіях, опосередковуючи перехід його з однієї форми в іншу (грошову — у виробничу, виробничу — у товарну, а товарну — знову в грошову). Міжнародний кредит розглядають як особливий вид міжнародної торгівлі. Ця торгівля — не одномоментний обмін товару на товар, а надання чи одержання товару сьогодні в обмін одержання чи повернення товару у майбутньому. Такий обмін називають міжчасовою торгівлею.
Зовнішня заборгованість України
У 2012 р. до кредиторів України, перед якими вона мала найбільші боргові зобов'язання, належали: серед міжнародних організацій — Міжнародний валютний фонд (39,658 млрд грн), серед держав — Російська Федерація (8,768 млрд грн). Необхідно сказати про небезпеку подальшого зростання зовнішнього боргу. Зараз по відношенню до ВВП він становить 89,4%, тоді як критичним рівнем за версією Всесвітнього банку, є 60% ВВП.
31.Тенденції іноземного інвестування.
Одним з напрямів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є управління іноземними інвестиціями. Необхідність залучення зовнішніх інвестицій зумовлюється тим, що країна, маючи обмежені бюджетні фінансові ресурси, не може власними силами забезпечити ефективні структурні зміни в економіці. Це потребує пильної уваги до пошуку додаткових фінансових джерел, що з них найзначнішим є іноземне інвестування. Світовий досвід свідчить, що країни з перехідними економіками не можуть вийти з економічної кризи без залучення іноземних інвестицій. Використання таких інвестицій сприяє формуванню національних інвестиційних ринків, макроекономічній стабілізації економіки й уможливлює вирішення окремих соціальних проблем перехідного періоду. Тому іноземне інвестування посідає особливе місце в структурі зовнішньоекономічних пріоритетів української економіки.
Здійснюючи децентралізацію управління, наша країна значною мірою відмовилась від функції централізованого забезпечення інвестиціями, передавши її суб’єктам господарювання. Але при цьому держава встановила правовий режим регулювання інвестиційної діяльності, тобто визначила певні правила, норми й стандарти, якими мають керуватися іноземні інвестори на території країни.
Політика України щодо державного регулювання іноземних інвестицій визначається Законами «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про захист іноземних інвестицій» тощо, а також постановами Кабінету Міністрів України «Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій», «Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора» та ін. Цими документами визначаються загальні засади державного регулювання іноземних інвестицій, суб’єкти, види і форми інвестування, порядок контролю за здійсненням інвестицій та державні гарантії їхнього захисту.
Іноземними інвестиціями називають цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Це може бути іноземна чи національна валюта України, рухоме майно, акції, облігації та інші цінні папери, грошові вимоги, інтелектуальна власність тощо. Форми здійснення інвестицій також різноманітні: пайова участь у спільних підприємствах або придбання частки у діючих підприємствах, створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, або придбання в повну власність діючих підприємств; придбання рухомого чи нерухомого майна, прав на користування землею, концесій на використання природних ресурсів та ін.
Іноземні інвестиції після їх фактичного внесення підлягають обов’язковій реєстрації, яка здійснюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями. Для реєстрації іноземний інвестор подає органу реєстрації такі документи: інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції; документи, що підтверджують форму її здійснення (установчі документи, договори); документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції та внесення заявником плати за реєстрацію. Державна реєстрація відбувається наданням інформаційному повідомленню реєстраційного номеру і діє протягом усього періоду використання інвестиції. Незареєстровані іноземні інвестиції не дають права на пільги й гарантії, передбачені законодавством.
Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об’єкти інвестування, за винятком окремих видів діяльності, де інвестування може здійснюватись лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). З моменту зарахування інвестиції на баланс підприємства воно набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями. До таких відносять підприємства (організації) будь-якої організаційно-правової форми, у статутному фонді яких іноземна інвестиція становить не менше 10%.
Отже, іноземні інвестори можуть створювати на території України власні підприємства, філії, представництва та інші структури. Особливого поширення набуло пересування капіталу у формі створення спільних підприємств, діяльність яких перебуває під спільним контролем національних структур і кооперантів з інших країн.
Інвестування може здійснюватися також і без створення юридичної особи, коли спільна інвестиційна діяльність проводиться на основі концесійних договорів, контрактів про виробничу кооперацію, спільне виробництво та ін. Однак господарська діяльність на підставі інвестиційних договорів (контрактів) також регулюється законодавством України, а самі договори підлягають обов’язковій реєстрації. З метою розширення зовнішнього інвестування уряд країни розробляє механізм створення вільних економічних зон для спільної з іноземним капіталом підприємницької діяльності.
32. Порядок інвестування за кордон майнових і валютних цінностей.
Інвестиції можуть здійснюватися у вигляді майна або у вигляді валютних коштів.
Якщо інвестиції виражені у вигляді майнових цінностей, то порядок їх здійснення регулюється Указом Президента України “Про інвестування майнових цінностей резидентами за межами України” від 13.09.95 р. № 839/95.
Відповідно до цього Указу резиденти України мають право інвестувати майнові цінності за межами України з метою:
а) внесення до статутних фондів підприємств, створених за кордоном;
б) закріплення за філіями, представництвами та іншими окремими підрозділами для виконання покладених на них завдань.
Інвестування за межі України може здійснюватись у вигляді майнових цінностей та грошових коштів. Розглянемо кожен з цих видів інвестування окремо.
Резиденти можуть інвестувати майнові цінності за межами України з метою:
— внесення до статутних фондів підприємств, створених за кордоном;
— закріплення за філіалами, представництвами й іншими відокремленими підрозділами для виконання покладених на них завдань.
Інвестиції за кордон можуть здійснюватися у вигляді майнових прав та майна, крім сировини, комплектуючих виробів і запасних частин, товарів народного споживання, а також таких, які відповідно до чинного законодавства віднесено до високо-ліквідних і стосовно експорту яких передбачено ліцензування, квотування або спеціальний режим.
Будь-які майнові цінності оцінюються в іноземній конвертованій валюті за цінами на міжнародних ринках.
Інвестування майнових цінностей за межами України підлягає ліцензуванню.
Видання індивідуальних ліцензій на проведення такого інвестування здійснює Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України.
Продаж майнових цінностей, що були інвестовані, є експортом товарів. Виручка в іноземній валюті, одержана в результаті їх продажу, підлягає зарахуванню на рахунки резидентів в уповноважених банках у терміни виплати заборгованості, що зазначені в контрактах, але не пізніше як через 90 днів з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує продаж цінностей.
Постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1996 р. № 229 затверджено Положення про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межами України.
Видання індивідуальних ліцензій здійснює МЗЕЗторг.
Для отримання індивідуальної ліцензії резиденти подають до МЗЕЗторгу такі документи:
— лист-звернення з обґрунтуванням необхідності здійснення майнових інвестицій за межами України;
— нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності у разі, якщо юридична або фізична особа є такою;
— нотаріально засвідчену копію установчих документів юридичної особи (статуту, установчого договору, положення);
— згоду відповідних органів державної виконавчої влади чи іншого уповноваженого органу, якщо за межі України інвестується майно, що перебуває у державній власності;
— довідку банківської установи, в якій відкрито рахунок резидента;
— документ, що підтверджує вартість майнових цінностей в іноземній конвертованій валюті на основі цін міжнародних ринків;
— розрахунок термінів, необхідних для реалізації майнових інвестицій за межами України;
— документ, що підтверджує внесення плати за видачу індивідуальної ліцензії;
- документи, що свідчать про реєстрацію (створення) підприємства, філіалу, представництва, іншого відокремленого підрозділу в країні місцезнаходження (витяг з торговельного, банківського, судового реєстру тощо) та їх установчі документи (статут, установчий договір, положення тощо). Ці документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі, перекладені українською мовою та легалізовані у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначені документи можуть бути також завірені в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовані в МЗС.