Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
РОЗДІЛ 3
МЕНЕДЖМЕНТ КРЕДИТНОГО
ПОРТФЕЛЯ БАНКУ
3.1. ОРГАНІЗАЦІЯ КРЕДИТНОЇ РОБОТИ В БАНКУ
Основною економічною функцією банків є кредитування їх клієнтів. Від того, наскільки добре банки реалізують свої кредитні функції, багато в чому залежить економічний стан регіонів, що ними обслуговуються. Банківські кредити сприяють появі нових підприємств, збільшенню кількості робочих місць, будівництву об’єктів соціального та культурного призначення, а також забезпечують економічну стабільність.
Кредити становлять близько 50% всіх активів банку і забезпечують 2/3 усіх доходів. Вони є найбільш прибутковою, але й найбільш ризиковою частиною банківських активів. Теорія портфеля пропонує розглядати не кожну окрему позику, а сукупність усіх кредитів з їх взаємовпливом та взаємозалежністю.
Кредитний портфель — це сукупність усіх позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Розмір кредитного портфеля оцінюється за балансовою вартістю всіх кредитів банку, у тому числі прострочених, пролонгованих, сумнівних. У структурі балансу банку кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова частина активів банку, котра має свій рівень дохідності і відповідний рівень ризику. Дохідність і ризик — основні параметри управління кредитним портфелем банку.
Якість та склад кредитного портфеля істотно залежить від організації кредитної роботи в банку. Організаційна структура кредитної функції в кожному конкретному банку має свої особливості, що визначаються розмірами, можливостями банку, а також потребами клієнтури. У великих банках організаційна структура може складатися з кількох департаментів, які включають розгалужену мережу відділів, секторів, комітетів, груп, економічних рад тощо. Ці структурні підрозділи спеціалізуються на виконанні певних функцій кредитної процедури, наприклад, відділ галузевого аналізу, відділ кредитної політики, відділ кредитних продуктів, відділ кредитної документації, відділ економічних прогнозів, відділення з розгляду кредитного процесу тощо. У невеликих банках виконання всіх функцій сконцентровано в кількох структурних підрозділах.
Але в будь-якому разі існують загальні принципи та правила, яких має додержувати менеджмент кожного банку, формуючи організаційну структуру процесу кредитування. Функцію надання кредитів необхідно відокремити від функції контролю за наданими кредитами. У кредитному відділенні доцільно функцію кредитного аналізу відокремити від власне процесу надання та оформлення позики. Це сприятиме підвищенню рівня об’єктивності оцінки кредиту та обережнішому затвердженню позики. Обов’язковою є організація роботи Кредитного комітету та Комітету кредитного нагляду. До складу Комітетів входять керівники та провідні спеціалісти банку, які періодично збираються на засідання і колегіально вирішують поставлені завдання, формують кредитну політику, виносять рішення про надання «великих» кредитів та списання безнадійних позик. Комітети не є структурними підрозділами банку.
Найзагальнішу організаційну структуру кредитної функції банку унаочнює рис. 3.1.
Рис. 3.1. Організаційна структура кредитної функції банку
Функції кредитного комітету
Формування кредитної стратегії та кредитної політики.
Затвердження організаційної структури процесу кредитування.
Встановлення напрямків диверсифікації кредитного портфеля та відповідних лімітів за країнами, галузями, кредитними інструментами, позичальниками.
Оцінка адекватності резервів на можливі втрати за кредитами.
Аналіз кредитного ризику портфеля та інших суттєвих ризиків, що пов’язані з кредитуванням.
Прийняття рішень про надання «великих» кредитів.
Періодичне списання безнадійних позик.
Функції Комітету кредитного нагляду
Ухвалення змін та доповнень до загальної кредитної політики.
Аналіз та оцінювання нових ринків, на які націлений банк.
Затвердження критеріїв прийнятності ризику.
Ухвалення введення нових кредитних інструментів, включаючи встановлення допустимого рівня ризику за такими інструментами.
Розгляд взаємостосунків банку з найважливішими новими клієнтами та збільшення обсягу кредитних операцій з постійними клієнтами.
Затвердження списку винятків із загальних правил кредитної політики банку.
Розгляд усіх звітів внутрішніх аудиторів.
Ухвалення кредитних процедур.
Функції відділу кредитного аналізу
Збір та обробка фінансової інформації про клієнтів та перспективних позичальників.
Аналіз фінансової звітності претендентів на одержання позики.
Підготовка звітів про затвердження кредитів та іншої інформації, необхідної для прийняття рішень про кредити.
Організація засідань Кредитного комітету і реєстрація рішень.
Ведення картотеки кредитної інформації (ККІ).
Підготовка відповідей на запити за кредитами з інших банків та інші небанківські законні запити.
Функції відділу кредитних операцій
Підготовка, реєстрація та перевірка основної документації, яка стосується кредитних операцій банку.
Зберігання кредитних справ, включаючи оригінали договорів, документів на заставу, гарантійних зобов’язань, повідомлень тощо.
Реєстрація позик у бухгалтерських книгах, підготовка документації для здійснення бухгалтерських проводок у головній книзі.
Підтримання юридичних прав банку на заставу шляхом реєстрації вимог до позичальника і передання права власності банку.
Виставлення клієнтам рахунків на відсоткові платежі за кредитами, комісійними та іншими зборами.
Звіт про банкрутство клієнта, а також підготовка документації, що попереджає про закінчення строку кредитної угоди.
Наведений перелік функцій Комітетів та відділів далеко не повний, але він дає уявлення про розподіл повноважень між різними структурними підрозділами. Функції та обов’язки відділу контролю за кредитами та відділу роботи з проблемними кредитами докладно розглянуто в підрозд. 3.4 і 3.6.
Одним з головних завдань, що постають перед менеджментом банку у сфері кредитування, є розробка кредитної політики банку. Кредитна політика має охоплювати найважливіші елементи та принципи організації кредитної роботи в банку, які необхідно зафіксувати в письмовому вигляді й затвердити на засіданнях Кредитного комітету та Комітету кредитного нагляду. Кредитна політика банку є основним документом, яким необхідно керуватися при формуванні кредитного портфеля. Цей документ має конфіденційний характер, а тому з ним можуть бути ознайомлені лише ті співробітники банку, які здійснюють кредитування. Кожному банку необхідно розробити власну кредитну політику, яка відбивала б напрямки та специфіку його діяльності, можливості цього банку та його клієнтів, рівень допустимого ризику, права та обов’язки кредитних працівників тощо (дод. 9).
У країнах, де відбуваються процеси дерегулювання банківської діяльності, документальне оформлення кредитної політики є обов’язковим. Під час перевірки банків органами нагляду перший крок полягає в тому, щоб з’ясувати, чи відповідає фактичний стан кредитування основним положенням кредитної політики. Саме цей документ регулює кредитну діяльність кожного банку і встановлює правила формування кредитного портфеля. Якщо банк має високоризиковий кредитний портфель, але це узгоджується з офіційною, документально зафіксованою кредитною політикою, то органи нагляду не мають права на будь-які санкції.
В Україні деякі банки мають документально оформлену кредитну політику, але розробка такого документа ще не стала обов’яз ковою для вітчизняних банків. Кредитну діяльність банків значною мірою централізовано регулює НБУ, обмежуючи можливості банків щодо формування власної кредитної політики (дод. 10). Нестабільність економічної ситуації також не сприяє відпрацюванню довгострокових планів і перспективних завдань. Тому розробка кредитної політики як офіційного документа є складним та проблематичним завданням для невеликих і новостворених банків.
Одним із обов’язкових елементів організації процесу кредитування є визначення систем затвердження кредиту. Система затверд ження кредиту може бути одноступеневою, коли кредитний пра цівник має індивідуальні повноваження щодо надання кредиту. З метою зменшення кредитного ризику та впливу суб’єктивних факторів банки звичайно обмежують індивідуальні повноваження, установлюючи ліміти кредитування. За такої системи кредитний працівник має право підписувати кредитний договір, а тому розглядуваний підхід називають іноді системою «одного підпису».
Найчастіше в банках у процесі кредитування застосовується система «подвійного підпису», яка передбачає узгодження остаточного рішення щодо позики зі старшою посадовою особою — керівником кредитного відділення (департаменту). За такої системи кредитний працівник розглядає та аналізує кредитну заяву, а також приймає і обрунтовує своє рішення щодо надання позики. Інформація в стислій стандартній формі подається керівникові кредитного відділення, й обговорюється, після чого приймається остаточне рішення (дод. 11). Система «подвійного підпису» також має обмеження щодо суми кредиту, яка може бути надана позичальнику.
Кредити, які перевищують ліміт кредитування для системи «подвійного підпису», необхідно затверджувати на засіданнях Кредитного комітету. Така система затвердження кредиту є багатоступеневою і передбачає розгляд кредитної заяви на різних рівнях: кредитний працівник, старший кредитний співробітник та Кредитний комітет. Недоліком цієї системи порівняно з двома щойно розглянутими є те, що рішення приймається довше і підвищуються витрати робочого часу досвідчених спеціалістів — членів Кредитного комітету. Система затвердження Кредитним комітетом сприяє зниженню ризиковості кредитних операцій банку.
3.2. УПРАВЛІННЯ ДОХІДНІСТЮ
КРЕДИТНОГО ПОРТФЕЛЯ ТА МЕТОДИ
ЦІНОУТВОРЕННЯ ЗА КРЕДИТАМИ
Головна мета процесу управління кредитним портфелем банку полягає в забезпеченні максимальної дохідності за певного рівня ризику. Рівень дохідності кредитного портфеля залежить від структури й обсягу портфеля, а також від рівня відсоткових ставок за кредитами. На формування структури кредитного портфеля банку істотно впливає специфіка сектора ринку, який обслуговується цим банком. Для спеціалізованих банків структура кредитного портфеля концентрується в певних галузях економіки. Для іпотечних банків характерним є довгострокове кредитування. У структурі кредитного портфеля ощадних банків переважають споживчі кредити та позики фізичним особам.
Обсяг і структура кредитного портфеля банку визначаються такими чинниками:
розмір банку (капіталу);
правила регулювання банківської діяльності;
офіційна кредитна політика банку;
досвід і кваліфікація менеджерів;
рівень дохідності різних напрямків розміщення коштів.
Величина капіталу банку значною мірою впливає на загальний обсяг залучених та запозичених коштів, а отже, і на розмір кредитних ресурсів. Максимальний розмір окремої позики теж визначається величиною капіталу. Капітал банку використовується при встановленні лімітів та обмежень у процесі регулювання кредитної діяльності банків.
Національним банком України встановлено ряд пов’язаних із кредитуванням нормативів, які розраховуються у відношенні до капіталу банку (дод. 10). Отже, розмір капіталу банку визначає обсяг та структуру його кредитного портфеля.
Якість кредитного портфеля суттєво впливає на рівень ризиковості та надійності банку, тому саме кредитна діяльність підлягає регулюванню з боку органів нагляду в багатьох країнах. Установлені обмеження та нормативи, а також правила регулювання банківської діяльності відіграють значну роль у процесі формування кредитного портфеля.
Кредитна політика банку визначає пріоритетні напрямки кредитування, а також перелік кредитів, які не повинні входити до кредитного портфеля. Один і той самий кредит може не відповідати основним вимогам кредитної політики одного банку, але бути цілком прийнятним для іншого.
Одне з правил кредитного менеджменту полягає в тому, що банк не повинен надавати кредити, які не можуть бути професійно оцінені фахівцями банку. Отже, досвід, кваліфікація та спеціалізація кредитних працівників також впливають на характеристики кредитного портфеля банку.
У формуванні структури активів банку вирішальним фактором є рівень дохідності кожного виду активів. Але висока дохідність, як правило, супроводжується високим рівнем ризику, тому менеджменту банку необхідно врахувати обидва фактори. Якщо рівень дохідності різних видів активів приблизно однаковий, то перевага надається найменш ризиковим напрямкам розміщення коштів. У такому разі розмір кредитного портфеля банку може зменшитися на користь портфеля цінних паперів або на користь проведення інших видів активних операцій.
В Україні із введенням в обіг ОВДП, які до фінансової кризи 1998 року мали низький ризик і середню дохідність (приблизно на рівні доходів за кредитними операціями), більшість банків перерозподілили свої активи, збільшивши розміри портфеля цінних паперів за рахунок зменшення обсягів кредитування. В період кризи ризиковість таких банків значно зросла, а фінансовий стан погіршився.
Формуючи кредитний портфель, менеджмент банку звичайно керується правилом — видавати ті кредити, які приносять максимальні доходи за інших однакових умов. Дохідність кредитної операції визначається рівнем відсоткової ставки за даним кредитом, тривалістю періоду надання кредиту та прийнятою системою нарахування відсоткових платежів.
Для оцінювання прибутковості кредитів банк повинен мати ефективну систему обліку не лише доходів, а й витрат за кожним видом кредитів. На прибутковість кредитних операцій банку впливають як доходи та витрати, так і можливі збитки, що визначаються рівнем кредитного ризику за кожною позикою. Вимірювання, мінімізація та контроль за рівнем кредитного ризику — одне з найскладніших завдань, що стоять перед менеджментом при формуванні кредитного портфеля.
Рівень кредитного ризику кожного позичальника безпосередньо впливає на рівень відсоткової ставки за кредитом. Високий рівень ризику пов’язується з високою кредитною ставкою, і навпаки. Але кредитна ставка залежить не тільки від ризику. Вона формується під впливом наведених далі зовнішніх і внутрішніх чинників, які необхідно враховувати, визначаючи її.
Попит і пропозиція на ринку кредитів;
рівень конкуренції;
рівень кредитного ризику, що пов’язується з конкретним клієнтом;
кредитна політика банку;
категорія клієнта, яка відображає, чи орієнтований банк на розвиток відносин з даним позичальником;
загальний рівень прибутковості всіх зв’язків з клієнтом;
вартість кредитних ресурсів для банку;
рівень базових ставок;
форма забезпечення кредиту та вартість контролю за його станом.
Усі ці чинники по-різному впливають на ставку конкретного кредиту. Наприклад, високий рівень кредитного ризику клієнта підвищує ставку, а надання забезпечення знижує кредитний ризик. Але з наданням забезпечення у формі застави матеріальних цінностей зростають витрати банку, пов’язані з необхідністю зберігання застави чи з контролем за її станом та ліквідністю. Ці видатки необхідно враховувати, установлюючи кредитну ставку.
За умов високої конкуренції банк змушений підтримувати кредитні ставки на певному рівні, який був би прийнятний для клієнтів і приносив би прибуток. Кредитна ставка повинна бути достатньо низькою, аби позичальник не звернувся до іншого банку. Тому на висококонкурентних ринках кредитор швидше приймає ставку, ніж встановлює її. У результаті банківська маржа має тенденцію до скорочення. З огляду на сказане значна увага приділяється вибору методу ціноутворення за кредитом. У світовій банківській практиці застосовується кілька основних методів установлення ставки за кредитом.
МЕТОД «ВАРТІСТЬ ПЛЮС»
Метод враховує вартість залучених коштів та всі витрати банку, пов’язані з наданням кредиту. Відсоткова ставка за кредитом охоплює:
вартість залучення кредитних ресурсів для банку;
операційні витрати, пов’язані з процесом кредитування (заро бітна плата кредитних працівників, вартість обслуговування кредиту, контролю за ним, вартість управління забезпеченням тощо);
премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом;
премію за ризик, пов’язаний зі строком кредитування;
бажаний рівень прибутковості кредиту, який забезпечує достатні виплати акціонерам банку.
Необхідною умовою застосування такого підходу до ціноутворення за кредитними операціями є наявність у банку ефективної системи обліку витрат за кожним кредитом, а також управлінської інформації.
Головний недолік методу — ігнорування ринкових чинників, таких як попит і пропозиція, стан кредитного ринку, конкуренція тощо, а також припущення, що банк точно може обчислити свої витрати в розрахунку на кожний кредит. Метод «вартість плюс» використовується на ринках із низьким рівнем конкуренції.
МЕТОД «БАЗОВА СТАВКА ПЛЮС»
Сутність методу полягає у визначенні кредитної ставки як суми базової ставки і кредитного спреду. За базову можна взяти ставку пропозиції міжбанківського регіонального ринку; ставку першокласного позичальника; ставки міжнародних ринків (LIBOR, FIBOR і т. ін.), інші ставки, що є загальноприйнятними на конкретних ринках.
Кредитний спред включає премію за ризик невиконання зобов’язань клієнтом та премію за строк надання кредиту, що відображає ризик тривалості періоду кредитування. Розмір кредитного спреду диференційований залежно від категорії клієнта та його кредитоспроможності. На міжнародних ринках для першокласних позичальників кредитний спред прирівнюється до нуля. При наданні кредиту позичальникам, які не належать до категорії першокласних, кредитний спред становить від 0,25 до 5% і вище (дод. 8). Прибуток банку, а також адміністративні витрати входять до складу базової ставки. Оскільки базова ставка складається як середньоринкова, то прибуток банку залежить від рівня його власних витрат.
Такий метод ціноутворення виник у часи великої депресії в 30-ті роки у США і відомий як модель цінового лідерства. 30 найбільших банків США встановили так звану ставку першокласного позичальника (прайм-ставка), тобто ставку, за якою надавались короткострокові кредити найбільш кредитоспроможним клієнтам. Тоді це була найнижча кредитна ставка. Час від часу прайм-ставка переглядалася банками з огляду на попит і пропозицію на ринку. Згодом прайм-ставка втратила своє пріоритетне значення насамперед через те, що виникла та набула популярності ставка LIBOR.
Інтернаціоналізація банківської справи, перехід провідних банків на розрахунки в євродоларах сприяли зростанню популярності LIBOR, яка стала загальноприйнятою базовою ставкою для більшості як міжнародних, так і національних ринків. Завдяки цьому клієнти можуть порівнювати умови кредитування на різних ринках. Крім того, ставка LIBOR нижча за прайм-ставку в середньому на 0,75 — 1% і є найнижчою кредитною ставкою (дод. 7).
Перевагами методу є простота, необов’язковість точного врахування витрат за кожним кредитом, зручність застосування в умовах установлення плаваючих ставок за кредитом, врахування впливу конкуренції.
МЕТОД «НАДБАВКИ»
Метод «надбавки» полягає у визначенні кредитної ставки як суми відсоткових витрат залучення коштів на грошовому ринку та надбавки. Надбавка включає премію за кредитний ризик та прибуток банку. Здебільшого такий метод ціноутворення використовується для надання кредитів великим фірмам на короткі строки (до 30 днів), включаючи кредити «овернайт». З розвитком ринку комерційних паперів великі компанії дістали змогу самостійно залучати кошти, не користуючись послугами банків. Це спонукало банки до зниження кредитних ставок з метою збереження вигідної клієнтури. У США багато банків пропонують кредити великим корпораціям на короткі терміни за низькими ставками, розрахованими за методом «надбавки». У такому разі маржа звичайно становить 0,35 — 0,75%, у результаті чого кредитна ставка стає нижчою за прайм-ставку. Досить значні суми таких кредитів дозволяють банкам одержувати прибутки навіть за мінімального рівня відсотків.
Практика встановлення незначних надбавок під час визначення кредитних ставок за цим методом сприяла його поширенню та популяризації. Дослідження показали, що близько 90% кредитних портфелів 48 найбільших банків США становлять кредити, надані за ставками, нижчими за прайм-рейт. Витрати залучення коштів визначаються ставками грошового ринку, які й слугують основою для розрахунків кредитних ставок.
МЕТОД «АНАЛІЗУ ДОХІДНОСТІ КЛІЄНТА»
Метод «аналізу дохідності клієнта» базується на врахуванні всіх взаємостосунків із конкретним клієнтом. Оцінюючи всі складові дохідності, особливу увагу приділяють розрахунку прибутковості тих видів операцій, які здійснюються клієнтом у цьому банку. Такий метод потребує точного обліку всіх доходів та витрат, пов’язаних із кожним клієнтом, і застосовується насамперед для кредитування великих компаній, які мають постійні та різноманітні зв’язки з банком. Визначення ціни кредиту за таким методом має на меті зниження кредитної ставки нижче від загальноприйнятого рівня для заохочення найвигідніших клієнтів.
Доходи банку від операцій з клієнтом включають відсотки та комісійні за проведення кредитних, валютних, факторингових, лізингових та інших операцій, за надання трастових, консультативних, інформаційних послуг. Витрати, пов’язані з клієнтом, складаються із заробітної плати банківських працівників, які його обслуговують, витрат на вивчення кредитної документації, на ведення, перевірку та обробку рахунків. Якщо різниця між доходами і витратами щодо суми кредиту перевищує середню норму прибутковості банку, то ставка за кредитом може бути знижена.
Метод аналізу дохідності клієнта має певні недоліки: складність, громіздкість, необхідність розробки докладної звітності за доходами та витратами з обслуговування кожного клієнта. Часто аналіз дохідності включає консолідовані дані не лише самого позичальника, а також і його дочірніх компаній, найбільших акціонерів та вищого керівництва. З розширенням спектра пропонованих банком послуг метод дедалі ускладнюється і потребує застосування автоматизованих систем обліку та аналізу. Але такий підхід до управління кредитними ставками може бути корисний для виявлення найприбутковіших клієнтів і видів банківських послуг та операцій.
Крім методів визначення кредитної ставки вартість кредиту залежить і від обраної системи встановлення та нарахування відсотків за позикою. Відсоткові ставки за кредитами можуть бути фіксовані, якщо вони визначаються в момент видачі кредиту і лишаються незмінними протягом всього періоду кредитування, або плаваючими, тобто такими, що переглядаються періодично зі зміною базової ставки. Коли відбувається загальне зниження ставок на ринку, для банку вигіднішою є фіксована ставка за кредитами, а в разі зростання ставок — плаваюча.
У банківській практиці використовують три основні системи нарахування відсотків:
американська — база 360 днів і 30 днів у кожному місяці;
англійська — база 365 (366) днів (фактична) і фактична кількість днів у кожному місяці;
європейська — база 360 днів та фактична кількість днів у кожному місяці.
У кредитному договорі обов’язково фіксується обрана система нарахування відсотків та правила встановлення ставок (фіксована чи плаваюча).
3.3. МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ
КРЕДИТНИМ РИЗИКОМ
Кредитний ризик визначається ймовірністю того, що позичальник не зможе або не захоче виконати свої зобов’язання згідно з кредитною угодою. Управління кредитним ризиком банку здійснюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення — на рівні кожної окремої позики та на рівні кредитного портфеля в цілому.
Основні причини виникнення кредитного ризику на рівні окремої позики:
нездатність позичальника до створення адекватного грошового потоку;
ризик ліквідності застави;
моральні та етичні характеристики позичальника.
До чинників, які збільшують ризик кредитного портфеля банку, належать:
надмірна концентрація — зосередження кредитів в одному із секторів економіки;
надмірна диверсифікація, яка призводить до погіршення якості управління за відсутності достатньої кількості висококваліфікованих фахівців зі знаннями особливостей багатьох галузей економіки;
валютний ризик кредитного портфеля;
структура портфеля, якщо він сформований лише з урахуванням потреб клієнтів, а не самого банку;
рівень кваліфікації персоналу банку.
Методи управління кредитним ризиком поділяються на дві групи: 1) методи управління кредитним ризиком на рівні окремої позики; 2) методи управління кредитним ризиком на рівні кредитного портфеля банку.
До першої групи методів належать:
1) аналіз кредитоспроможності позичальника;
2) аналіз та оцінка кредиту;
3) структурування позики;
4) документування кредитних операцій;
5) контроль за наданим кредитом та станом застави.
Особливістю перелічених методів є необхідність їх послідовного застосування, оскільки одночасно вони являють собою етапи процесу кредитування. Якщо на кожному етапі перед кредитним співробітником поставлено завдання мінімізації кредитного ризику, то правомірно розглядати етапи кредитування як методи управління ризиком окремої позики.
Методи управління ризиком кредитного портфеля банку:
1) диверсифікація;
2) лімітування;
3) створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків.
Схему класифікації методів управління кредитним ризиком унаочнює рис. 3.2.
Рис. 3.2. Схема класифікації методів управління кредитним ризиком
МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ РИЗИКОМ
КРЕДИТНОГО ПОРТФЕЛЯ БАНКУ
Диверсифікація
Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації — галузеву, географічну та портфельну.
Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієнтами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Для зниження загального ризику портфеля вирішальне значення має добір галузей, який повинен рунтуватися на результатах статистичних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галузях з протилежними фазами коливань ділового циклу. З допомогою кореляційного аналізу виявляються такі галузі, в яких результати діяльності різною мірою залежать від загального стану економіки. Якщо одна галузь перебуває на стадії економічного росту, то інша переживає стадію спаду, а з часом їх позиції змінюються на протилежні. Тоді зниження доходів від однієї групи клієнтів компенсується підвищенням доходів від іншої групи, що допомагає стабілізувати доходи банку і суттєво знизити ризик.
Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ресурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах із різними економічними умовами. Географічна диверсифікація як метод зниження кредитного ризику доступна лише великим банкам, які мають розгалужену мережу філій та відділень на значній території. Це допомагає нівелювати вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників. Невеликі банки застосовують метод географічної диверсифікації здебільшого у процесі формування портфеля цінних паперів, що дозволяє знизити загальний ризик банку.
Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників — великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарствами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, часто супроводжуються підвищеним рівнем ризику, хоча й мають вищий рівень дохідності. Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, то кредитний ризик оцінюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невелика.
Іноді банк надає кредит відомій у світі компанії за ставками, які не приносять йому прибутків. Але проведення подібних операцій сприяє зростанню популярності та рейтингу банку. Загалом невеликі провінційні банки не мають змоги широко застосовувати метод портфельної диверсифікації, що призводить до підвищення ризиковості їх кредитних портфелів. Такі портфелі, сформовані насамперед за рахунок надання кредитів підприємствам малого бізнесу, а також споживчих кредитів, характеризуються вищим рівнем дохідності порівняно із середніми та великими банками. Портфельна диверсифікація допомагає збалансувати ризик і дохідність кредитного портфеля банку.
Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.
Концентрація
Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов’язаних галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.
Формуючи кредитний портфель, слід додержувати певного рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Водночас надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енергетика, нафтова та газова промисловість, інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства ряду банків у розвинених країнах протягом 70 — 80-х років.
Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.
Установлення лімітів
Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необ думаної концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки.
Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов’язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.
Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показники. Наприклад, ліміт кредитування позичальників певної галузі може бути визначений як максимальний сукупний розмір грошових коштів або як відношення суми кредитів у галузь до загальної величини кредитного портфеля.
Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні сфери та фактори ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості керівництво банку встановлює ліміти кредитного портфеля.
Лімітування як метод зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому. Менеджмент банку має визначати обмеження згідно з обраною кредитною політикою та з урахуванням конкретної ситуації. Органи банківського нагляду в багатьох країнах лімітуванням регулюють діяльність банків, зокрема кредитну, установлюючи обов’язкові ліміти, які здебільшого виражені у відносних величинах. Прикладом може слугувати норматив НБУ «Максимальний розмір ризику на одного позичальника» (Н8) та інші обмеження щодо кредитної діяльності банків (дод. 10).
Резервування
Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.
Цей підхід базується на одному з принципів міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та звітності — принципі обережності, згідно з яким банки мають оцінювати якість своїх кредитних портфелів на звітну дату з погляду можливих втрат за кредитними операціями. Для покриття цих втрат передбачається створення спеціального резерву перерахунком частини коштів банку на окремий бухгалтерський рахунок, з якого в разі неповернення кредиту списується відповідна сума. Якщо такий резерв не сформований, то втрати за кредитними операціями відшкодовуються за рахунок капіталу банку. Значні розміри кредитних ризиків можуть призвести до повної втрати капіталу і банкрутства банку. Отже, створення спеціального резерву для покриття нерозпізнаних кредитних ризиків дає змогу уникнути негативного впливу на розмір основного капіталу і є одним зі способів самострахування банку.
Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (категорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та розмірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюються за встановленими для кожної групи нормами відрахувань, визначеними у відсотковому відношенні до суми кредитів даної групи. Критерії оцінки кредитів, кількість категорій та розміри відрахувань за кожною категорією на міжнародному рівні не стандартизовані, тому визначаються центральним банком кожної країни самостійно залежно від економічних умов та ситуації і можуть бути переглянуті з часом.
Після класифікації кредитів та визначення розміру спеціального резерву на покриття втрат за кредитними операціями необхідно сформувати цей резерв за рахунок певних джерел. Визначення джерел формування резерву — одна з найважливіших проблем у банківській практиці. Згідно з міжнародними стандартами резерв прийнято формувати за рахунок прибутку до оподаткування, що доз воляє зменшити розміри оподатковуваної бази на суму відрахувань до резерву і знижує величину податків. Завдяки такому підходу банки дістають стимул для проведення відрахувань та формування резерву в повному обсязі.
Але при цьому виникає загроза того, що банки намагатимуться ухилитися від виплати податків до бюджету, свідомо занижуючи якість кредитного портфеля і завищуючи відрахування до резерву. На практиці цей процес регулюється ринковими відносинами, оскільки завищення резерву зменшує не лише податки, а й прибуток, що залишається у розпорядженні банку. Це, у свою чергу, зменшує розмір дивідендних виплат, що негативно впливає на вартість акцій банку та призводить до відпливу капіталу.
Зауважимо, що таким шляхом уникнути виплат податків вдається лише протягом деякого періоду. Якщо ризик не виправдався і кредит було повернуто, то прибуток у майбутньому періоді збільшується на відповідну суму.
Крім спеціального резерву, який формується за рахунок прибутку до оподаткування, банки створюють загальний резерв, джерелом формування якого є чистий прибуток. Створення та використання загального резерву регулюється чинним законодавством кожної країни. Здебільшого кошти загального резерву спрямовуються на покриття втрат за кредитами, які виникли з вини банку, на відшкодування судових витрат, на покриття втрат у повному обсязі, якщо коштів спеціального резерву для цього виявилося недостатньо.
З переходом на міжнародні стандарти обліку та звітності в українській банківській системі з 01.01.98 порядок формування резерву максимально наближений до міжнародних правил. Спеціальний резерв створюється за рахунок витрат банку, а загальний — за рахунок чистого прибутку. Методику оцінювання якості кредитного портфеля та створення резервів, застосовувану у вітчизняній практиці, розглянуто в підрозд. 3.5.
3.4. УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМ
РИЗИКОМ ОКРЕМОЇ ПОЗИКИ
АНАЛІЗ КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ ПОЗИЧАЛЬНИКА
Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здатність юридичної чи фізичної особи повністю і в зазначені терміни виконати всі умови кредитної угоди. У світовій банківській практиці кредитоспроможність клієнта завжди була і лишається одним з основних критеріїв при визначенні доцільності встановлення кредитних відносин. Кредитоспроможність тлумачиться не лише як можливість повернути основну суму боргу і відсотки за ним, а й як бажання клієнта виконати свої зобов’язання. Тому здатність до повернення кредиту пов’язується з моральними якостями клієнта, його репутацією, майстерністю і сферою діяльності, ступенем вкладання капіталу в нерухоме майно, можливістю генерувати грошові потоки у процесі виробництва та обігу.
Процес аналізу та оцінювання кредитоспроможності клієнта складається з двох етапів: оцінювання моральних та етичних якостей позичальника, його репутації та намірів щодо повернення позики і прогнозування платоспроможності позичальника на перспективу. Оцінюючи кредитоспроможність клієнта, банківська установа фактично визначає рівень кредитного ризику, який вона прийме на себе, встановлюючи кредитні відносини з цим клієнтом. Кожен комерційний банк повинен сформулювати власну документально оформлену та затверджену правлінням банку методику оцінювання кредитоспроможності позичальника. Банки мають визначити рун товні та технічно виважені критерії економічної оцінки фінансової діяльності клієнтів-позичальників та методи проведення аналізу.
Банки у процесі аналізу можуть розробляти й застосовувати власні системи показників та групи методів, вибір яких залежить, насамперед, від специфіки того сегмента ринку, який обслуговує банк (галузеві особливості, категорія позичальників), а також від рівня спеціалізації банку (іпотечний, інвестиційний, торговельний), видів кредитів (короткострокові, довгострокові), стратегії та політики банку (надійність, ризиковість, агресивність), рівня кваліфікації кредитних працівників, рівня організації та технічного забезпечення аналітичної роботи в банку. Наприклад, критерії та методи оцінювання кредитоспроможності позичальника істотно відрізнятимуться в Ощадбанку, де основну категорію позичальників становлять фізичні особи, у комерційному банку, клієнти якого — великі промислові підприємства, та в банку «Україна», в якому позичальниками є здебільшого сільськогосподарські підприємства, що мають специфічні особливості обороту капіталу і тривалості ділового циклу.
У процесі аналізу банк може використати різноманітні джерела інформації, які в цілому складаються з трьох груп:
інформація, отримана безпосередньо від клієнта;
внутрішньобанківська інформація;
зовнішні джерела інформації.
До першої групи належать:
1) фінансова та бухгалтерська звітність;
2) документація, яка підтверджує правовий і юридичний статус клієнта: статут, договір засновників, свідоцтво про реєстрацію, дані про юридичну адресу і т. ін.;
3) документація, пов’язана з кредитним заходом — техніко-економічне обрунтування, розрахунки очікуваних надходжень від реалізації проекту, для середньо- і довгострокових кредитів — бізнес-план, копії контрактів, договорів та інших документів, які стосуються реалізації заходу, зобов’язання із забезпечення своєчасного повернення кредиту (договір застави, гарантійний листок, страхове свідоцтво і т. ін.);
4) інформація, одержана у процесі попередньої бесіди з майбутнім позичальником, під час якої кредитний працівник має оцінити моральні, етичні та професійні якості працівників підприємства (директора, заступників директора, головного бухгалтера), визначити перспективи розвитку та росту, виявити специфічні особливості та деталі, пов’язані з даним кредитом, сформувати думку про клієнта. Усі дані, одержані під час зустрічі з клієнтом, мають бути занотовані й зберігатися в кредитній справі. У багатьох банках розроблені спеціальні формуляри та анкети, які складаються зі стандарти зованих питань, на які повинен дати відповіді клієнт;
5) додаткова інформація, яка подається за вимогою банку — довідки про наявність рахунків в інших банках, виписки з рахунків в інших банках, довідки з податкової інспекції, довідки про юридичні права на заставу, технічна документація, пов’язана з деякими видами застави тощо.
Внутрішньобанківські джерела інформації складаються з відомостей про попередні контакти з клієнтом, у сфері як кредитних, так і некредитних відносин. Велике значення в цьому разі мають архіви банку, такі як картотека кредитної інформації (ККІ), де зберігаються дані про кредити, які раніше були видані клієнтові, про затримки та порушення при погашенні позики.
Створення та ведення ККІ має стати для банків одним з невідкладних завдань. У деяких розвинених країнах ця проблема вирішується на рівні держави, і банки зобов’язані вести такі картотеки, які стають складовими частинами загальнодержавної системи контролю за кредитами. Близько тридцяти років діє така державна інформаційна система в Канаді, і будь-який банк може одержати інформацію про кредитні відносини з будь-яким клієнтом, котрий протягом цього часу звертався за кредитом до різних установ, а це майже всі фірми та населення країни. Крім інформаційної, така загальна система виконує і контролюючу функцію, оскільки кожний клієнт знає, що інформація про порушення умов кредитної угоди зберігатиметься і можливо стане перепоною при одержанні нового кредиту.
В Україні завдання створення картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, про що й наголошують банківські працівники. Але складність цього завдання як організаційна, так і технічна, не дає можливості розраховувати на швидке її вирішення.
До третьої групи джерел інформації належать відомості, здобуті за межами банку, що надійшли: 1) від департаменту банківського нагляду; 2) інших банків, які обслуговували даного клієнта; 3) ділових партнерів, які мали контакти з позичальником; 4) засобів масової інформації (реклами, рейтинги, дані про участь у виставках, оголошення тощо); 5) статистичних агенцій та статистичних інформа ційних збірників, звідки можна взяти дані про загальний стан виробництва в галузі та перспективи розвитку, а також про місце підприємства та його продукції на ринку; 6) відвідування підприємства, у процесі якого важливо виявити рівень компетенції працівників, які очолюють бухгалтерську, фінансову та маркетингові служби, адміністративний апарат, скласти уявлення про склад та стан майна підприємства, оцінити якість і конкурентоспроможність продукції та послуг підприємства, можливості експорту, залежність від джерел сировини і т.ін.
Кожне інформаційне джерело служить для висвітлення конкретного боку діяльності клієнта, коли аналізується його кредитоспроможність, але найважливішою є інформація, здобута з ринкових джерел поза межами банку. По-перше, завдяки тому, що існує чимало різноманітних ринкових джерел одержання інформації, забезпечується об’єктивність та різнобічність аналізу. По-друге, ця інформація є найоперативнішою, оскільки саме ринок найпершим реагує на зміни в стані підприємства ще до того, як ці зміни знайдуть відображення у фінансовій звітності. Завдання кредитного працівника полягає насамперед у перевірці сигналів, які надходять з ринкових джерел інформації та виявленні причин їх виникнення.
Всебічний та рунтовний аналіз всієї інформації дозволяє оцінити кредитний ризик клієнта, який фокусується на п’яти основних аспектах:
фінансовий аспект, який визначає здатність позичальника генерувати грошовий потік, достатній для погашення кредиту;
галузевий аспект, який відображає процеси розвитку галузі та конкурентні позиції клієнта і є складовою частиною загального кредитного ризику позичальника;
управлінський аспект, який оцінює якість менеджменту та ефективність керівництва;
аспект якості забезпечення кредиту, що визначає рівень контролю за заставою з боку банку та можливості й умови реалізації;
морально-етичний аспект, який відображає готовність позичальника до повернення кредиту.
Оцінка фінансового стану позичальника — юридичної особи здійснюється за такими напрямками аналізу його виробничої діяльності:
обсяг реалізації;
прибутки та збитки;
рентабельність;
ліквідність;
грошові потоки (рух коштів на рахунках позичальника);
склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості;
собівартість продукції.
Мають бути враховані також фактори суб’єктивного характеру:
ефективність управління;
ринкова позиція позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в економіці та галузі;
наявність державних замовлень та державна підтримка позичальника тощо;
погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому.
У процесі аналізу кредитоспроможності клієнта використовуються такі методи аналізу: метод коефіцієнтів, метод групувань, метод порівнянь, рейтингові системи оцінки тощо. Вибір методу залежить від ряду чинників: типу економічної системи, ступеня розвиненості ринкових відносин, особливостей побудови балансу та інших форм звітності клієнта, галузевих особливостей, виду діяльності, характеру позичальника (підприємство, фізична особа), форми власності. Методи аналізу можуть використовуватись паралельно, а також частково, доповнюючи один одного. Так, кількісні методи аналізу не враховують такої характеристики клієнта як репутація, тоді як рейтингові системи оцінки орієнтовані на врахування факторів суб’єктивного характеру.
Широкого застосування як у вітчизняній, так і в зарубіжній практиці набув метод коефіцієнтів, який дає змогу діставати важливі показники діяльності клієнта.
Метод коефіцієнтів зводиться до розрахунку співвідношень між окремими показниками чи групами показників (статей балансу), які характеризують фінансовий стан підприємства, і порівняння результатів з нормативними чи середніми даними.
Наприклад, НБУ рекомендує комерційним банкам у процесі аналізу кредитоспроможності позичальника — юридичної особи використовувати такі коефіцієнти (теоретичні значення коефіцієнтів орієнтовні) [10].
1. Коефіцієнт загальної ліквідності КЛ1 характеризує наскільки обсяг поточних зобов’язань за кредитами можна погасити за рахунок усіх мобілізованих оборотних активів:
. (3.1)
Теоретичне значення КЛ1 не менше за 2,0 — 2,5%.
2. Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності КЛ2 показує, наскільки короткострокові зобов’язання можуть бути негайно погашені за рахунок грошових коштів та ліквідних цінних паперів:
. (3.2)
Теоретичне значення КЛ2 не менш як 0,2 — 0,25%.
Зауважимо, що дуже високі значення коефіцієнтів ліквідності оцінюються негативно, як і занадто низькі, оскільки це свідчить про нераціональне використання коштів або високий рівень дебіторської заборгованості, що в майбутньому може призвести до погіршення фінансових показників діяльності.
3. Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів К3 (коефіцієнт автономності), що характеризує розмір залучених коштів на 1 грн. власних коштів:
. (3.3)
Теоретичне значення — не більш як 1,0.
4. Коефіцієнт маневреності власних коштів КМ показує ступінь мобільності використання власних коштів:
. (3.4)
Теоретичне значення — не менш як 0,5.
Теоретичні значення показників розглядаються як середні для будь-яких підприємств, незалежно від розмірів, галузі та специфіки діяльності, і це знижує ефективність застосування методу коефіцієнтів. Зрозуміло, що коефіцієнт абсолютної ліквідності не може бути однаковим для підприємств торгівлі і сільського господарства.
Для отримання точнішої картини необхідно використовувати галузеві значення коефіцієнтів, які б ураховували особливості технологічних процесів та тривалість ділового циклу підприємств. Розрахунок середньогалузевих коефіцієнтів потребує обробки значної кількості статистичних даних, а тому для кожного окремого банку становить значні труднощі. У розвинених країнах такі розрахунки здійснюються централізовано на рівні держави або великих спеціалізованих статистичних агенцій. В Україні система сереньогалузевих коефіцієнтів відсутня, тому можна рекомендувати банкам порівнювати два чи більше підприємств, які працюють в одній і тій самій галузі. Навіть порівняльний аналіз двох клієнтів дасть змогу вибрати надійнішого позичальника.
Банкам було б доцільно працювати над створенням власної бази фінансових коефіцієнтів не лише реальних, а й потенційних клієнтів, котрі подали кредитну заявку. І навіть якщо вона була відхилена, такі особи можуть отримати позичку в майбутньому. Для створення відповідних масивів інформації за галузями та групами клієнтів у банків є об’єктивні передумови. Адже здебільшого банки займають визначені сегменти ринку і працюють з кількома клієнтами однієї галузі. Наприклад, банк «Україна» — сільськогосподарська галузь, «Укрнафтогазбанк» — газова та нафтова промисловість, «Промінвестбанк» — будівництво і т. ін. Отже, обслуговуючи клієнтів одної або декількох галузей, банк має можливість зібрати достатню кількість інформації для проведення порівняльного аналізу, що полегшить процес оцінювання кредитоспроможності конкретного позичальника і дасть змогу дістати об’єктивну характеристику.
Метод коефіцієнтів та порівняльний аналіз широко застосовується у процесі оцінювання фінансового стану позичальника — комерційного банку і здійснюється за такими напрямками:
перевірка додержання обов’язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами Національного банку України;
аналіз прибутків і збитків;
аналіз якості активів і пасивів;
створення резервів;
виконання зобов’язань комерційним банком у минулому;
оцінювання банківського менеджменту.
Перевагою методу фінансових коефіцієнтів є простота, але при його застосуванні слід пам’ятати про ряд обмежень та недоліків, у результаті недооцінювання яких можна отримати неадекватну картину і зробити хибні висновки.
1. Під впливом інфляції ціна активів, відображена у балансі, може значно відрізнятися від дійсної їх вартості, тому під час аналізу коефіцієнтів одного підприємства за тривалий період треба враховувати інфляційні зміни і проводити аналіз зважено та обережно.
2. Багато великих підприємств та фірм мають філії та дочірні компанії в різних галузях економіки, тому середні значення фінансових коефіцієнтів для них розробити важко. Це робить застосування методу коефіцієнтів зручнішим та ефективнішим для аналізу невеликих, вузькоспрямованих підприємств, а не багатогалузевих фірм.
3. Складно зробити правильні висновки щодо того, хороше чи погане значення коефіцієнта, оскільки одні й ті самі значення можуть бути наслідками різних причин. Наприклад, високе значення коефіцієнтів ліквідності може означати сильну позицію підприємства або надлишкову готівку, яка не приносить прибутку.
4. Визначення дійсного фінансового стану за методом коефіцієнтів ускладнюється через те, що під час аналізу використовуються численні показники. Деякі з них характеризують діяльність підприємства з позитивного боку, інші — з негативного. Різнобічність та різнорідність цих показників ускладнює виявлення загальних тенденцій у фінансовому стані підприємства. У такому разі необхідно використовувати статистичні прийоми аналізу, враховуючи динаміку коефіцієнтів.
5. Фінансові коефіцієнти розраховуються на основі даних звітності, яка надана банку клієнтом, але така інформація має ряд недоліків. По-перше, фінансова звітність складається на визначену дату, а отже, не відображає повністю процесів, які відбуваються за період між датами складання звітності. По-друге, у процесі підготовки звітності може застосовуватися «техніка декорації вітрин», тобто можуть виконуватися фінансові операції, які на короткий термін штучно поліпшують стан підприємства для того, щоб це знайшло відоб раження у звітах. По-третє, для одержання об’єктивних результатів слід аналізувати значну кількість фінансових звітів за ряд періодів, тобто аналізувати динаміку змін показників, яка виявляє тенденцію розвитку підприємства. Такий аналіз не завжди можна провести через відсутність даних, неможливість зіставлення результатів, а також нестабільність економічних умов, коли результати аналізу некоректно екстраполювати на майбутнє. По-четверте, у фінансовій звітності констатуються факти, які вже здійснилися, тобто погіршення фінансового стану підприємства знайде відображення у балансі вже після того, як це відбулося, але така ситуація для банку неприйнятна.
Крім того, до певних груп позичальників метод коефіцієнтів взагалі не може бути застосований, наприклад, до новостворених підприємств або позичальника-фізичної особи.
При аналізі кредитоспроможності позичальника-фізичної особи мають бути враховані:
соціальна стабільність клієнта — наявність власної нерухомості, цінних паперів тощо, постійної роботи, сімейний стан;
наявність реальної застави;
вік і стан здоров’я клієнта;
загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати;
інтенсивність користування банківськими позиками у минулому та своєчасність їх погашення, а також користування іншими банківськими послугами;
зв’язки клієнта в діловому світі тощо.
Одним з підходів до аналізу кредитоспроможності позичальника-фізичної особи є системи кредитного скорингу, які базуються на бальній оцінці факторів кредитного ризику. Кредитний скоринг є різновидом загальнішого методу — рейтингових систем оцінювання кредитоспроможності позичальника, які досить популярні в міжнародній банківській практиці та враховують і кількісні, і якісні характеристики клієнта. Такі системи дозволяють визначити кредитоспроможність клієнта за допомогою синтезованого показника — рей тингу, вираженого у балах, встановити межі інтервалу його коливань і, залежно від кількості балів, віднести позичальника до визначеного класу клієнтів за рівнем ризику.
Рейтингові системи оцінки передбачають насамперед вибір і обрунтування системи показників та їх класифікацію за групами. Ці групи ранжуються залежно від їх значущості в оцінці кредитоспроможності клієнта з позицій банку. Тобто одні й ті самі показники можуть мати різну вагомість в оцінці кредитного ризику з погляду різних банків, а також залежно від виду кредиту. Наприклад, у разі надання короткострокового кредиту найважливіше значення мають показники ліквідності та фінансової стійкості, при довгостроковому кредитуванні — ефективності виробництва, прибутковості та рентабельності.
Рейтингова система оцінювання кредитоспроможності позичальника має розроблятися кожним банком індивідуально залежно від кредитної політики банку, стратегічних планів, маркетингових досліджень та загальних вимог до якості кредитів, які пропонуються центральним банком. Отже, рейтингові системи відбивають підхід конкретного банку до оцінювання якості кредитів і можуть значно відрізнятися від банку до банку. Так, клієнт, кредитоспроможність якого є занадто низькою для одного банку, може стати бажаним клієнтом в іншому банку.
Фактично рівень ризику клієнта визначає ризикованість самого банку, оскільки ризики, на які наражається позичальник, стають банківськими ризиками при встановленні кредитних відносин. У міжнародній банківській практиці прийнято, що кожний великий банк розробляє власну рейтингову систему оцінки кредитоспроможності позичальника. Це дозволяє не лише прийняти обрунтоване рішення щодо надання позики, а й визначити такі умови кредитування, які обмежать кредитний ризик банку і стануть підставою для укладання угоди. У світовій практиці кредитний рейтинг визначають спеціалізовані компанії — рейтингові агенції, такі як Standard & Poor, Moody’s, Fitch, Duff and Phelps.
Загалом процес визначення кредитоспроможності позичальника значною мірою є творчим, а не механічним, і потребує від кредитних менеджерів глибокого знання економіки, специфіки галузей і підприємств, вимагає навичок збирання, систематизації та всебічного осмислення фактичного матеріалу. У процесі кредитування постає потреба нагромаджувати різнобічну і різнопрофільну інформацію про позичальника. Це завдання не з простих, адже часто у реальних господарських умовах не так багато часу відведено для прийняття рішень про можливість та умови кредитування. Аналіз процесу прийняття рішень про надання позичок, проведений у кредитних відділах комерційних банків України, показав, що у своїх судженнях про кредитоспроможність банківські працівники покладаються здебільшого на суб’єктивні оцінки, свою інтуїцію та особисті зв’язки з клієнтурою.
Кредитний менеджер повинен завжди пам’ятати, що головною метою процесу аналізу кредитоспроможності позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та відсотків за нею, а не аналіз фінансового стану клієнта, як такий.
ОЦІНКА КРЕДИТУ
Кредитний ризик являє собою функцію двох параметрів — ризику позичальника та ризиковості конкретного кредиту.
Оцінка кредиту полягає у визначенні його реалістичності з ділової та економічної точок зору, установленні ступеня відповідності суми та строків позики меті заходу, що кредитується, а також у виявленні величини ризику, пов’язаного з даною угодою. Адже одному й тому самому клієнтові можуть надаватися кредити, які відрізняються за обсягами, строками, формами забезпечення, методами надання та погашення, а значить супроводжуються різними за величиною кредитними ризиками. Наприклад, банк планує надати дві позики промисловому підприємству: перша — короткострокова позика (3 місяці) на поповнення оборотних коштів, друга — довгострокова позика (2 роки) на капітальне будівництво. Тоді, хоча позичальник один і той самий, але довгостроковий кредит оцінюється як більш ризиковий.
У процесі оцінювання ризиковості кредиту менеджер повинен проаналізувати кредитну заявку клієнта та визначити характер кредиту; економічне обрунтування потреби в кредитуванні; напрямки цільового використання; відповідність суми та строків меті заходу, який кредитується; рівень прийнятності для банку запропонованого забезпечення.
У разі, якщо подана кредитна заявка оцінюється як адекватна і обрунтована, менеджеру необхідно перевірити чи відповідає вона положенням кредитної політики банку: сума кредиту порівнюється з лімітами кредитування одного позичальника, групи взаємопов’я заних позичальників, а також лімітами кредитування окремих галузей; строки надання позики порівнюються з максимальними строками, прийнятними для банку; перевіряється, чи займається банк кредитуванням підприємств даної галузі тощо.
Отже, у процесі аналізу та оцінювання кредиту необхідно виявити ступінь обрунтованості поданої кредитної заявки та рівень прийнятності для банку відповідного кредиту. Якщо кредитний ризик оцінено як високий чи критичний, менеджер пропонує клієнтові змінити умови надання позики так, щоб мінімізувати ризик або знизити його до допустимого рівня. Цей етап називається структуруванням кредиту. Якщо ж заявка не відповідає визначеним критеріям і ризик знизити неможливо, то менеджер готує письмове повідомлення заявнику про відмову в наданні кредиту.
СТРУКТУРУВАННЯ КРЕДИТУ
Процес структурування кредиту полягає у відпрацюванні таких параметрів, які б відповідали потребам клієнта та мінімізували кредитний ризик банку, забезпечуючи умови своєчасного погашення позики.
Основні структурні параметри кредиту:
обсяг (сума позики);
строки;
умови видачі;
графік погашення;
забезпечення;
ціна (відсоткова ставка).
Співробітник кредитного відділу визначає структуру кредиту з урахуванням результатів проведеного аналізу кредитоспроможності клієнта та оцінки ризиковості кредиту. Завдання менеджера полягає в тому, щоб знайти такі параметри позики, які б максимально відповідали цільовому призначенню кредиту та можливостям позичальника щодо своєчасного його повернення.
У загальному випадку з меншою сумою позики пов’язується нижчий кредитний ризик, але недостатні обсяги кредитування призводять до недодержання очікуваних прибутків (або навіть збитків) та зменшення грошових потоків. Тому кредитний ризик банку буде мінімальним, якщо сума кредиту точно відповідає потребі в фінансуванні конкретного заходу. Те саме стосується й строків кредитування, при визначенні яких потрібно врахувати циклічність виробництва, сезонність, тривалість ділового циклу, об’єктивну потребу в певній тривалості кожного проекту. Необрунтоване скорочення термінів кредитування призводить до підвищення кредитного ризику, оскільки джерела погашення позики можуть бути ще не сформовані. Надмірне подовження термінів веде до аналогічних наслідків, коли протягом певного періоду часу після завершення господарської операції, що кредитувалася, кошти банку перебувають у неконтрольованому обігу.
Умови надання кредиту можуть передбачати видачу грошових коштів: однією сумою після укладення угоди; частинами; у формі оплати платіжних документів клієнта тощо. Наприклад, надання кредиту траншами (частинами) означає, що кожна наступна сума перераховується позичальнику лише після виконання ним певних умов. Такий прийом дозволяє банку контролювати цільове використання кредиту, оцінювати результати та знижує кредитний ризик.
За графіком погашення найбільш ризиковим для банку є одночасне повернення всієї суми боргу в кінці періоду кредитування. Найменш ризиковий графік — це рівномірне погашення боргу протягом всього періоду, але конкретний графік повинен бути розроблений з урахуванням можливостей позичальника і особливостей заходу, який кредитується.
Загалом забезпечення позики знижує кредитний ризик банку, але на практиці ситуація значно складніша. Якщо забезпечення надано у формі гарантій, поручительств, страхових полісів, векселів, дорожніх документів тощо, банківському менеджеру необхідно перевірити фінансовий стан та репутацію гаранта чи емітента. Приймаючи забезпечення у формі застави, банк оцінює її ліквідність як можливість швидкої реалізації за ринковою ціною. У цьому разі, знижуючи кредитний ризик, банк приймає на себе ризик ліквідності застави. Вже на момент оформлення прав на заставу менеджер повинен чітко уявляти, що саме буде робити банк з даною заставою і яким чином контролюватиме її ліквідність. Застава у формі матеріальних цінностей може зберігатися в банку, що потребує додаткових витрат на утримання складських приміщень, охорону, облік і т. ін. Якщо заставу надано у формі нерухомості, обладнання, виробничих фондів, якими користується позичальник, то банк несе витрати, пов’язані з постійним контролем за станом застави. У великих зарубіжних банках створені спеціальні відділи, які займаються лише контролем за станом застави. Отже, у будь-якому разі витрати банку збільшуються.
У разі неповернення кредиту застава переходить у власність банку, і перед менеджментом постає проблема її реалізації. Деякі види застави можуть мати високу вартість, але незначні можливості швидкої реалізації, наприклад, унікальне обладнання, великі споруди, об’єкти незавершеного будівництва тощо. Таке забезпечення тривалий час перебуває на балансі банку, збільшуючи частку непрацюючих активів і погіршуючи показники діяльності.
У міжнародній банківській практиці вважається, що кредит повинен надаватися тільки у випадках, коли банк впевнений у первинних джерелах погашення позики, якими є грошові потоки позичальника. І тільки в окремих виняткових випадках менеджер може звернутися до вторинних джерел погашення позики, тобто застави. Зарубіжні банкіри виходять з того, що банківська установа — це не ломбард, який реалізує заставу. Тому банк не повинен виконувати невластиві йому функції, які ж до того потребують фахівців з торгівлі рухомим та нерухомим майном. У випадках, коли відсутність забезпечення значно підвищує ризик, банк вимагає його надання у формі цінних паперів, депозитів та інших фінансових активів, управління якими можуть здійснити фахівці банку.
В умовах нерозвиненості фінансового ринку та кризових явищ в економіці вітчизняні банки змушені працювати з різними видами забезпечення, у тому числі застави у формі товарно-матеріальних цінностей. Занадто високий рівень кредитного ризику, який пов’язаний з більшістю позик, змушує банки використовувати будь-які методи його зниження.
Визначення відсоткових ставок за кредитами залишається чи не найважливішим питанням для обох учасників кредитної угоди. Значний вплив на рівень кредитної ставки мають попит та пропозиція на ринку кредитів. В умовах підвищеного попиту на кредитні ресурси та низького рівня конкуренції в банківському секторі кредитор має змогу диктувати умови й встановлювати ставки, які забезпечують високий рівень дохідності. Із загостренням конкурентної боротьби банки змушені підтримувати кредитні ставки на прийнятному для клієнтів рівні, достатньо низькому для того, щоб позичальник не звернувся в інший банк чи фінансову компанію. Водночас доходи за позикою мають компенсувати витрати на залучення кредитних ресурсів та адміністративні видатки, а також забезпечити банку певний рівень прибутковості.
Фундаментальна концепція співвідношення «ризик-прибуток» має враховуватися і в разі визначення ціни кредиту. Чим менший ризик пов’язується з конкретним позичальником, тим нижчою для нього буде плата за кредит за інших рівних умов, але й нижчими будуть доходи банку.
При визначенні премії за ризик необхідно враховувати всі компоненти ризику: кредитоспроможність клієнта, тривалість періоду кредитування, обсяг кредиту, якість забезпечення, спосіб надання та погашення позики, правила та обрану систему нарахування відсоткових платежів тощо. Так наприклад, в ціні кредиту, наданого під фіксовану ставку, необхідно врахувати ризик зміни відсоткової ставки протягом періоду кредитування. Крім того, при встановленні ціни кредиту, менеджмент повинен брати до уваги портфельний ризик, тобто те, наскільки позика підходить до кредитного портфеля банку. Кредит, який диверсифікує портфель, цінніший для банку і тому заслуговує знижки, а позика, яка цього не забезпечує, — додаткової премії.
Методи ціноутворення за кредитними операціями банків розглянуто в підрозд. 3.2. Питання про рівень відсоткової ставки за кредитом остаточно вирішується у процесі переговорів між банком та клієнтом.
Процес структурування позики має забезпечити виконання позичальником усіх умов кредитної угоди, мінімізувати кредитний ризик банку та завершитися підготовкою документації для підписання договору. Запропонована кредитним співробітником структура позики узгоджується з клієнтом та затверджується вищою посадовою особою чи колегіальним органом управління банку.
ДОКУМЕНТУВАННЯ
Процес документування позики полягає в підготовці та укладенні кредитного договору, умови якого задовольняють потреби як позичальника, так і банку. Правильно складена кредитна угода має захищати інтереси банку, насамперед його вкладників та акціонерів.
Стандартна форма кредитного договору складається з декількох обов’язкових розділів:
боргове зобов’язання, підписане позичальником, на основну суму боргу, де також вказані відсоткова ставка за кредитом, умови й графік його видачі та погашення;
забезпечення: опис, характеристика, оцінка вартості, умови і строки переходу права власності до банку для погашення заборгованості;
обмежувальні умови, які можуть стверджувати дії позичальника (періодичне надання звітності, підтримка ліквідності, страхування застави тощо), або забороняти певні дії без згоди банку (не продавати активи, не виплачувати високі дивіденди, не брати участі в злитті компаній тощо);
гарантії позичальника, які засвідчують, що вся надана ним інформація є достовірною;
відповідальність сторін за невиконання договірних зобов’язань, де міститься перелік випадків та опис юридичних дій і повноважень кожного учасника угоди.
До кредитного договору можуть бути внесені додаткові умови: можливість дострокового погашення, економічні санкції за нецільове використання кредиту, умови комісійної винагороди за додаткові послуги тощо.
На стадії документування кредитний договір, договір застави та інші документи (гарантії, підтвердження прав власності тощо) повинні ретельно перевірятися юридичними службами та представниками контролюючих підрозділів з метою недопущення помилок і зниження документарного ризику.
Неточності, неконкретний опис дій, непередбачення певних обставин, нечітке формулювання обов’язків та відповідальності — усе це може призвести до підвищення кредитного ризику та виникнення проблемних кредитів. Так, у практиці американських банків виявлення прорахунків в кредитній угоді після надання позики слугує підставою для переведення її в категорію «спеціально згаданих», тобто кредитів більш ризикових, порівняно зі стандартними, хоча інші умови можуть бути не порушені.
Якість документування кредитних операцій значною мірою впли ває на кредитний ризик кожної окремої позики та кредитного портфеля банку в цілому. Особливого значення ця процедура набуває за умов недосконалого законодавства, бюрократичних підходів до можливості застосування кардинальних дій (процедура банкрутства), високих судових витрат та значної вартості адвокатських послуг — умов, що характерні для вітчизняної економічної системи.
КОНТРОЛЬ
Перевірка кредитів — неодмінна умова успішного здійснення програми банківського кредитування. Постійний контроль допомагає менеджерам заздалегідь виявляти проблемні кредити, а також перевіряти відповідність дій кредитних працівників основним вимогам кредитної політики банку.
Основна мета контролю за кредитами полягає в тому, щоб не допускати підвищення кредитного ризику понад установлений рівень.
Як відомо, рівень кредитного ризику постійно змінюється, оскільки змінюються умови, за яких надається кожний конкретний кредит. Зміни загальної економічної ситуації послаблюють позиції деяких позичальників і водночас збільшують потреби в кредитуванні потенційних клієнтів. Фізичні особи та приватні підприємці можуть мати проблеми зі здоров’ям або втратити роботу, що негативно відіб’ється на їхніх можливостях погасити позику. Ринкова вартість та ліквідність застави також може змінюватись і потребує постійного контролю.
Отже, головна вимога до процедури контролю — це постійність перевірки та оцінювання рівня кредитного ризику. Згідно зі статистичними дослідженнями, 80% проблемних кредитів виникають через недостатній контроль за рівнем кредитного ризику. Інші причини, такі як неадекватна оцінка кредиту та кредитоспроможності позичальника, неправильно проведена структуризація, помилки у кредитному договорі, породжують близько 20% проблемних ситуацій у кредитуванні.
З огляду на важливість контролю як методу управління кредитними ризиками в банках створюються окремі структурні підрозділи з перевірки кредитів. Щоб забезпечити об’єктивність, такі підрозділи рекомендується організаційно відокремлювати від кредитних відділів та управлінь. Банки можуть використовувати різноманітні форми організації контролю, методи перевірки кредитів, структуру підрозділів залежно від специфіки діяльності самого банку та його клієнтів, потреб і можливостей, особливостей ринку та конкретної ситуації.
Проте основні функції структурних підрозділів з контролю за кредитами є спільними для всіх банків.
Розглянемо ці функції докладніше.
1. Періодична перевірка всіх кредитів, наданих банком (наприк лад, не рідше одного разу на рік).
2. Систематична перевірка найбільших кредитів (наприклад, кожні 30 або 90 днів).
3. Вибіркова перевірка кредитних справ та стану кредитної документації.
4. Докладна розробка процедур перевірки кредитів, що має на меті забезпечити контроль за найважливішими умовами кожної кредитної угоди.
5. Постійний контроль за проблемними кредитами. Збільшення частоти перевірок як реакція на загострення проблем.
6. Почастішання перевірок кредитів за умов економічного спаду або в разі появи проблем у тих галузях, де сконцентровані кредити банку (наприклад, одна перевірка за квартал).
7. Контроль за станом та ліквідністю застави, іншим забезпеченням кредитів.
8. Подання документації про наявність проблемних кредитів та розміру можливих втрат за кредитними операціями.
9. Оцінка розміру ризику кредитного портфеля банку в цілому та розробка рекомендацій щодо величини резервних фондів.
Процес перевірки кредитів складається з таких кроків:
а) перевірка повноти та правильності документації у кредитній справі;
б) перевірка відповідності реального графіка платежів плановому графіку;
в) перевірка якості та стану будь-якого забезпечення по кредиту;
г) оцінка можливостей одержання у своє розпорядження забезпечення даного кредиту та юридичних прав на судові дії щодо позичальника;
д) оцінка відповідності виданого кредиту кредитній політиці банку та нормативам, установленим регулюючими органами;
е) прогноз можливих змін у фінансовому стані позичальника.
Завдяки контролю за кредитами менеджмент банку має змогу оцінити сукупний ризик кредитного портфелю та визначити майбутню потребу в нарощуванні банківського капіталу.
3.5. МЕТОДИКА ОЦІНЮВАННЯ ЯКОСТІ
КРЕДИТНОГО ПОРТФЕЛЯ ТА ФОРМУВАННЯ
РЕЗЕРВІВ НА ВІДШКОДУВАННЯ ВТРАТ
ЗА КРЕДИТНИМИ ОПЕРАЦІЯМИ БАНКУ
Створення резервів за кредитними ризиками розглядається як один з найважливіших напрямків підвищення надійності комерційних банків. Оскільки кожна країна, вирішуючи цю проблему, шукає власні методи, критерії оцінювання кредитного ризику, а також джерела формування резервів, то доцільно розглянути зазначені питання на прикладі української банківської системи, порівнявши вітчизняний досвід із зарубіжним.
Діяльність по створенню резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків в Україні почалася в 1995 році. Існуюча до цього практика списання безнадійної кредитної заборгованості без визначення конкретних джерел покриття призводила до виникнення значних розбіжностей між реальним капіталом банків та розміром капіталу, відображеним у фінансовій звітності.
В Україні в 1994 і 1995 роках рівень неповернених кредитів становив відповідно 28,3% і 23,3% від суми наданих позик, що в грошовому еквіваленті перевищило сукупний розмір капіталу всіх вітчизняних банків. Безперечно, за таких умов саме існування банківської системи перебуває під загрозою, а іноземні інвестори не можуть довіряти фінансовій звітності банків і тому зменшують свій ризик, обмежуючи кредитування та висуваючи вимоги щодо готівкового забезпечення акредитивів.
Постановою Правління НБУ від 30.06.95 №167 було затверджено положення «Про порядок формування і розмір страхового фонду комерційних банків», в якому вперше у вітчизняній практиці визначався порядок класифікації кредитів та формування резерву (на той час страхового фонду). Передбачалося, що резерв створюватиметься за рахунок витрат банку, що за остаточним результатом відповідає формуванню резерву за рахунок прибутку до оподаткування, як це і прийнято в міжнародній практиці. Але така ініціатива НБУ на той час не знайшла законодавчої підтримки. Тому протягом 1996 — 1997 років комерційні банки мали формувати резерв за рахунок чистого прибутку (після виплати податків), що стало значною перешкодою на шляху створення резерву, адекватного за розмірами реальній величині кредитного ризику. Через значні втрати за кредитними операціями в попередні роки та повну відсутність стимулів до створення резервів в повному обсязі українські банки так і не змогли вирішити цю проблему.
У цей період удосконалювалась система класифікації кредитів. Критерії, за якими кредити відносилися до певної групи, були сформульовані чіткіше, поряд з якісними характеристиками вводились кількісні, такі як термін прострочки, кількість пролонгацій, вартість застави. Переглядались норми відрахувань за кожною групою кредитів і назви самих груп, а також методика визначення фінансового стану позичальника.
Нині оцінка якості кредитного портфеля в комерційних банках України регламентується Положенням про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків, затвердженим постановою Правління НБУ від 27.03.98 № 122 [10]. Згідно із цим Положенням кредитний портфель банків класифікується, тобто кожний кредит оцінюється за ступенем ризику і відноситься до однієї з п’яти груп: стандартні, кредити під контролем, субстандартні, сумнівні та безнадійні кредити.
Рівень кредитного ризику визначається за такими ознаками: оцінка фінансового стану позичальника; додержання ним графіка погашення основної суми кредитної заборгованості та відсотків за нею. Методику аналізу та оцінювання фінансового стану позичальника кожний банк розробляє самостійно з урахуванням вимог та рекомендацій НБУ, основних положень своєї кредитної політики та конкретних економічних умов. Критерії оцінювання фінансового стану позичальника та методика його визначення документально фіксуються банком в окремому положенні, яке затверджується його Правлінням.
Погашення позичальником кредитної заборгованості за основною сумою і відсотками визначається так:
добре — заборгованість за кредитом та відсотки сплачуються у встановлені строки та за кредитом, пролонгованим один раз на строк не більш як 90 днів;
слабке — термін простроченої заборгованості за кредитом та відсотками становить не більш як 90 днів або за кредитом, пролонгованим на строк понад 90 днів, вчасно сплачуються відсотки;
недостатнє — прострочена заборгованість за кредитом та відсотками за ним становить понад 90 днів чи заборгованість за пролонгованим кредитом понад 90 днів та відсотки не сплачуються.
Сума заборгованості за кожним кредитом при визначенні розміру резерву може бути зменшена на вартість гарантій Уряду України або іноземних банків деяких країн, а також на вартість застави — грошових вкладів і депозитів позичальника, розміщених у банку, майна та майнових прав позичальника. Застава оцінюється за ринковою вартістю, але до розрахунку розміру резерву включається не більш як 50% вартості, визначеної договором застави. Якщо заставою слугують державні цінні папери, то при розрахунках враховується їх ринкова вартість.
За зазначеними критеріями класифікації підлягають усі кредити у національній та іноземній валютах (без відсотків і комісій), які надані банком, у тому числі: за депозитами, що розміщені в інших банках; кредитами, наданими іншим банкам; кредитами, що надані суб’єктам господарської діяльності, включаючи овердрафти, враховані векселі, факторинг, фінансовий лізинг та надані гарантії. Резерв формується відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за групами ризику та встановлених норм відрахувань (у відсотках), які відображають ступінь кредитного ризику за кожною групою кредитів.
Порівняємо системи створення резерву в Україні і США, оскільки вони мають багато спільного (таблиця 3.1). Зазначимо, що хоча економічне становище цих країн істотно відрізняється, розміри відрахувань загалом ідентичні (за останніми трьома групами).
Таблиця 3.1.
НОРМАТИВИ ВІДРАХУВАНЬ ДО РЕЗЕРВІВ
ЗА КРЕДИТНИМИ РИЗИКАМИ В УКРАЇНІ ТА США
|
УКРАЇНА |
США |
|||
|
Група кредитів |
Норма відрахувань, % |
Група кредитів |
Норма відрахувань, % |
|
|
1 |
Стандартні |
2 |
Стандартні |
– |
|
2 |
Під контролем |
5 |
Спеціально згадані |
– |
|
3 |
Субстандартні |
20 |
Субстандартні |
20 |
|
4 |
Сумнівні |
50 |
Сумнівні |
50 |
|
5 |
Безнадійні |
100 |
Безнадійні (втрати) |
100 |
За групою стандартних кредитів формується загальний резерв за рахунок прибутків минулих років, відрахування до якого проводяться щоквартально. За кредитами, що віднесені до інших груп, — під контролем, субстандартними, сумнівними і безнадійними — створюється спеціальний резерв, відрахування до якого відносяться до витрат комерційного банку. Згідно діючого податкового законодавства 40% від обсягу нарахованого резерву включається до валових витрат і не оподатковується, а решта — підлягає оподаткуванню.
Оскільки розмір спеціального резерву з огляду на реальний стан кредитних портфелів українських банків досить значний (і це не дає змоги сформувати його в короткий період), НБУ передбачено спеціальний графік створення резерву. За безнадійними кредитами резерв формується до 01.01.98, а надалі — не пізніше наступного кварталу після віднесення кредиту до категорії безнадійних. За кредитами під контролем, субстандартними і сумнівними спеціальний резерв формується не пізніше як 01.07.99 рівними частками щоквартально в розмірі 12,5% від розрахункової величини резерву.
Отже, величина спеціального резерву, віднесена на витрати банку, зменшує прибуток і відповідно базу оподаткування. Це створює для банків стимул для адекватної оцінки якості кредитного портфеля та формування резерву в повному обсязі. У разі зменшення розрахункової величини спеціального резерву порівняно з попередньою звітною датою внаслідок поліпшення якості портфеля або в разі повернення попередньо списаного кредиту надлишкова сума резерву чи одержана компенсація спрямовується на збільшення доходів. Кредитну заборгованість за рахунок загального і спеціального резервів списують за рішенням Правління комерційного банку та згідно з чинним законодавством.
Створення системи резервування за кредитами в банківській практиці розглядається як важливий етап процесу стабілізації банківської системи в цілому, але для оцінки сукупного ризику банку абсолютних даних ще недостатньо. Якість кредитного портфеля визначають за допомогою відносних показників, таких як співвідношення величини резерву і загального обсягу виданих кредитів або працюючих активів банку.
У багатьох країнах якість кредитного портфеля, або кредитний ризик банку розглядається як показник якості всіх сукупних активів. Такий підхід виправданий, оскільки кредити є найбільш ризиковою частиною активів банку і саме кредитний портфель значною мірою визначає загальний рівень ризиковості активів. Це дає підстави за розмірами резерву судити про якість активів банку. Для оцінювання якості активів банку застосовується коефіцієнт k, обчислений як відношення середньозваженої суми класифікованих активів до капіталу банку і виражений у відсотках. Під середньозваженою сумою класифікованих активів розуміють сукупний розмір можливих втрат за активними операціями і, насамперед, за кредитами, який визначається розмірами спеціального резерву.
(3.5)
де ВКА — середньозважена сума класифікованих активів; К — капітал банку.
Наприклад, за методикою, прийнятою у США, чисельник цього показника дорівнює сумі 20% субстандартних, 50% сумнівних і 100% безнадійних кредитів, тобто фактично визначається за розміром резерву на відшкодування втрат за кредитними операціями банку. Вітчизняна методика оцінювання якості активів за аналогічними показниками ще остаточно не відпрацьована.
Рівень можливих втрат за кредитними операціями порівнюється з капіталом банку, а не з іншими показниками, тому що ці втрати мають компенсуватися за рахунок власних коштів банку. Банки, які володіють значним капіталом, мають і вищий ступінь захисту своїх вкладників.
Для коефіцієнта k запроваджено шкалу значень, за якою оцінюється якість активів. Саме такий підхід до оцінювання активів пропонується рейтинговою системою «CAMEL», яка прийнята в практиці банківського нагляду багатьох країн. Шкала значень коефіцієнта k, за якою банку присвоюється певний рейтинг якості активів, не є уніфікованою чи стандартною. Конкретні межі зміни коефіцієнта мають бути визначені для кожної країни з урахуванням існуючих економічних умов та стану банківської системи. У 1994 році система «CAMEL» була прийнята в Росії, причому на той час критерії оцінювання якості активів значно відрізнялись від прийнятих, наприклад, у США (табл. 3.2). З 1997 року система «CAMEL» використовується НБУ для оцінювання фінансового стану комерційних банків України.
Таблиця 3.2.
ОЦІНКА ЯКОСТІ АКТИВІВ БАНКУ
|
США |
РОСІЯ |
Оцінка |
||
|
Значення |
Ризикова частина капіталу |
Значення |
Ризикова |
активів |
|
0 k <5 |
До 1/20 |
0 k <25 |
До 1/4 |
1 — добре |
|
5 k <15 |
Від 1/20 до 1/7 |
25 k <50 |
Від 1/4 до 1/2 |
2 — задовільно |
|
15 k <30 |
Від 1/7 до 1/3 |
50 k <75 |
Від 1/2 до 3/4 |
3 — посередньо |
|
30 k <50 |
Від 1/3 до 1/2 |
75 k <100 |
Від 3/4 до 1 |
4 — гранично |
|
k 50 |
Більш 1/2 |
k 100 |
Увесь капітал |
5 — незадовільно |
Як бачимо з табл. 3.2, у підходах до оцінки якості активів у різних країнах існують значні відмінності, що закономірно. Порядок оцінювання, прийнятий у США, орієнтований на стабільну, розвинену і сильну у фінансовому плані банківську систему, де банки володіють значним капіталом. Автоматичне перенесення такого порядку у країни зі слабкими банківськими системами, що перебувають у стадії становлення, було б некоректним і призвело б до незадовільного рейтингу багатьох банків. Проте система оцінок, прийнята в Росії, не захищає вкладників та акціонерів банку, оскільки банк, в якому втрати за кредитами можуть поглинути весь капітал, одержує навіть не «незадовільний», а «граничний» рейтинг.
Науково обрунтована система оцінки якості активів визначається на базі статистичних досліджень. Для всіх банків, які діють у даній країні, розраховується коефіцієнт k. Залежно від значень коефіцієнта банки поділяються на 5 груп. Діапазон зміни коефіцієнта k для банків, що увійшли до групи найбільш надійних і стабільних, береться за основу при визначенні допустимих меж для оцінки активів з рейтингом «добре». Аналогічні розрахунки проводяться за кожною групою банків, у результаті чого і формується шкала оцінки якості активів.
Отже, якість кредитного портфеля банку оцінюється за розміром можливих втрат за кредитними операціями, який визначається у процесі формування спеціального резерву. Співвідношення резерву і капіталу банку розглядається як основний показник оцінки якості активів банку при визначенні рейтингу за системою «CAMEL».
3.6. МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ
ПРОБЛЕМНИМИ КРЕДИТАМИ
Незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються при управлінні кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою стикаються з проблемами неповернення кредитів.
Проблемними кредитами називають такі, за якими своєчасно не проведені один чи кілька платежів, значно знизилась ринкова вартість забезпечення, виникли обставини, які дозволяють банку мати сумнів щодо повернення позики.
Кожний банк має у своєму портфелі проблемні кредити і тому головне питання полягає у встановленні допустимого для банку рівня цих кредитів щодо загальної вартості виданих позик. Для зарубіжних банків прийнятними є такі значення показників: питома вага списаних позик у загальному обсязі виданих — 0,25 — 0,75%; питома вага прострочених позик (понад 90 днів) у загальному обсязі виданих — 0,5 — 3%. Якщо останній показник сягає рівня 7%, то становище банку визначається як кризове. Здебільшого це означає, що кредити були надані слаборозвиненим країнам або країнам, що розвиваються. Для вітчизняної банківської системи значення аналогічних показників мають досить широкий діапазон коливань: від 2% до 50% і вище. У середньому по банківській системі питома вага проблемних кредитів в обсязі сукупного кредитного портфеля (130 банків) в 1997 році становила 20 — 22%. Завдання менеджменту при управлінні проблемними кредитами полягає в мінімізації збитків за кредитними операціями банку з допомогою відповідних методів управління.
Оскільки повністю уникнути втрат за кредитами неможливо, інколи їх розглядають як вартість ведення банківського бізнесу. Але це не означає, що банк повинен змиритися з такими збитками, адже в цьому разі заподіяна банку шкода значно більша, ніж сума неповерненого кредиту. Велика кількість прострочених кредитів призводить до падіння довіри до банку з боку вкладників та акціонерів, виникнення проблем з платоспроможністю та ліквідністю, погіршення репутації банку. Крім того, банк повинен нести додаткові витрати, пов’язані з вимогами щодо повернення кредиту, частина активів банку заморожується в формі непродуктивних. Такі втрати за своїми розмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від непогашеної позики.
Тому вартість проведення ефективної кредитної політики та організації кредитної роботи в банку, включаючи досвідчену команду кредитного аналізу та контролю, безперечно, значно нижча за витрати по управлінню проблемними кредитами та збитки, яких можна було уникнути.
Проблемні кредити у більшості випадків не виникають раптово. На практиці існує багато сигналів, які свідчать про погіршення фінансового стану позичальника та про підвищення ймовірності неповернення кредиту. Завдання кредитного працівника полягає в виявленні таких сигналів якомога раніше, перш ніж ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть неминучими.
Попри те, що кожний проблемний кредит має свої особливості, про виникнення труднощів у позичальника свідчать однакові факти:
припинення контактів з працівниками банку;
подання фінансової звітності із затримками, які не пояснюються;
несприятливі зміни цін на акції позичальника;
наявність чистих збитків протягом одного, або декількох звітних періодів;
негативні зміни показників ліквідності, співвідношення власних та залучених коштів, ділової активності;
відхилення обсягу реалізації продукції та грошових потоків від тих, які планувались при видачі кредиту;
різкі зміни залишків на рахунках клієнта, які не очікувались та не пояснені.
Таку інформацію дістають з фінансових звітів, контактів з позичальником, внутрішніх та ринкових джерел інформації. Ринкові джерела інформації є найціннішими, оскільки дають змогу передбачити негативний розвиток подій і вжити заходів щодо їх упередження.
У процесі роботи з проблемними кредитами банк може застосувати два основні методи управління: реабілітацію чи ліквідацію. Метод реабілітації полягає в розробці спільного з позичальником плану заходів щодо повернення кредиту. Метод ліквідації означає повернення кредиту шляхом проведення процедури банкрутства та продажу активів позичальника.
РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРОБЛЕМНИХ КРЕДИТІВ
Рішення про те, який метод краще використати, приймається керівництвом банку залежно від конкретних обставин та результатів попереднього аналізу проблеми. Найприйнятнішим варіантом завжди вважається такий перегляд умов кредитної угоди, який дає і банку і його клієнту шанс на поновлення нормальної діяльності. Але при цьому необхідно завжди пам’ятати про мету, яка полягає в максимізації ймовірності повного повернення коштів банку. Якщо ймовірність становить менш як 90 — 95%, то реабілітацію краще не розпочинати.
Процес реабілітації складається з декількох етапів:
збір і підготовка інформації;
зустріч із позичальником;
розробка плану дій;
реструктуризація боргу;
постійний контроль за виконанням плану.
Реабілітація починається з швидкого виявлення будь-яких проблем, пов’язаних з кредитом, та причин їх виникнення. Для цього вивчаються: податкові декларації; судові позови для виявлення того, чи є у позичальника інші невиплачені боргові зобов’язання; документація на заставу клієнта, особливо у випадках, коли є претензії, відмінні від претензій з боку банку. Спеціалісти з розробки планів повернення кредитів мають якомога швидше зустрітися з проблемним позичальником та обговорити можливі варіанти рішення. У процесі бесіди необхідно виявити, чи готовий позичальник до подальшого співробітництва з банком та прийняття кардинальних, іноді болісних рішень, а також чи існує потенційна фінансова і матеріальна база для успішного їх впровадження. Співробітники банку мають оцінити якість, компетентність та чесність керівництва компанії-боржника, відвідати підприємство і на місці оцінити його майно та діяльність.
Після визначення ступеня ризику для банку розробляється попередній план заходів з поліпшення роботи позичальника. При підготовці плану увага концентрується на аналізі структури балансу та складі грошових потоків, детально перевіряються активи, вивчаються можливості їх ефективного використання. План реабілітації кредиту може включати такі конкретні дії:
введення системи контролю за запасами: скорочення або ліквідація надмірних запасів сировини, напівфабрикатів та готової продукції;
прискорення стягнення дебіторської заборгованості;
відкладення платежів за кредиторською заборгованістю за допомогою залучення до співробітництва інших кредиторів, включаючи державні організації;
продаж застарілого обладнання, а також виробничих ліній, цехів, які не приносять прибутку;
пошук нових можливостей на ринку, або нових ринків;
вирішення питання про збереження чи зміну структури та асортименту виробленої продукції;
пошук додаткового акціонерного капіталу від дійсних акціонерів або залучення нових партнерів;
пошук кандидатів для злиття з фінансово стійкою фірмою;
зміни у структурі заборгованості, наприклад подовження строків кредиту, отримання пільгових строків, обмін заборгованості на акціонерний капітал, коли банк стає співвласником компанії;
повна чи часткова зміна керівництва компанії-позичальника або інші форми організаційної перебудови.
Експертам банку потрібно оцінити суму коштів, яка необхідна для втілення плану реабілітації в реальність, оскільки банк часто повинен самостійно фінансувати ці заходи. Поставлені завдання вирішуються під керівництвом і контролем кредитного інспектора банку чи групи спеціалістів. Але іноді цього буває недостатньо, коли менеджмент компанії показує свою неспроможність керувати в екстремальних умовах. Якщо банк зацікавлений у порятунку кредиту та самого позичальника, то він може змінити керівництво і залучити спеціальну групу висококваліфікованих менеджерів, підготовлених до роботи в екстремальних умовах. У розвинених країнах існують спеціалісти по виходу з кризових ситуацій, але послуги їх коштують досить дорого.
Банківським фахівцям необхідно провести реструктуризацію боргу, установити нові строки платежів та повного повернення суми кредиту, укласти нову тимчасову угоду, якщо проблеми є за своєю природою короткостроковими. Протягом усього періоду реабілітації банк повинен ретельно контролювати дії боржника і бути готовим у будь-який момент до кардинальної зміни попередньо прийнятих рішень і планів.
У процесі реабілітації банк має враховувати не тільки фінансовий стан позичальника, а й загальну економічну та політичну ситуацію у країні. Важко сподіватися на успішне завершення роботи з повернення кредитів в умовах кризового стану економіки країни. У такому разі керівництво банку має розглянути всі розумні альтернативи повернення коштів, хоча б часткового. Інші можливості перед бачають пошук додаткового забезпечення, використання гарантійних прав, перепродаж кредиту з дисконтом третій стороні. За наявності достатнього забезпечення, реалізація права на заставу є єдиною реальною можливістю повернення боргу.
ЛІКВІДАЦІЯ ПРОБЛЕМНИХ КРЕДИТІВ
Якщо жоден з розглянутих заходів не дає реальної можливості повернення кредиту, банк може використати процедуру ліквідації компанії-боржника.
Ліквідація — це останній захід з боку банку, який означає приховане визнання того факту, що банк припустився помилки, надавши кредит, та вчасно не вжив виправних заходів. У будь-якому разі проведення ліквідації свого клієнта в цілому не поліпшує репутацію банку.
Ліквідація може бути спокійною або з ускладненнями, залежно від поведінки власників компанії та зовнішніх обставин. Компанію можливо ліквідувати шляхом її продажу як діючого підприємства або через розподіл та продаж частинами. Іноді процес ліквідації триває досить довго, оскільки потребує відповідного судового рішення, створення ліквідаційної комісії, розгляду претензій усіх кредиторів та організації процесу продажу активів компанії. У деяких випадках банки лише через 2 — 3 роки повертають свої кредити.
Ліквідація і реабілітація — досить дорогі методи управління проблемними кредитами з погляду часу, фінансових та трудових витрат, оплати юридичних послуг. Звичайно, найкраща політика з управління втратами полягає в їх уникненні, але, на жаль, у реальному житті досягнути цього не вдається.
У зарубіжних банках велика увага приділяється організації роботи з проблемними кредитами, створюються спеціалізовані підрозділи — департаменти, відділи, сектори. Відокремлення повноважень та відповідальності по роботі з проблемними кредитами від функції кредитування допомагає уникнути можливих зіткнень інтересів у конкретного кредитного працівника. Робота з проблемними кредитами потребує високої кваліфікації та спеціальної підготовки працівників банку, наприклад, володіння психологічними прийомами, практичного досвіду роботи в екстремальних умовах.
Запитання для самоконтролю
1. Місце та роль кредитного портфеля в сукупності активів банку.
2. Характеристика основних методів управління кредитним ризиком.
3. На які аспекти фінансової звітності позичальника необхідно звернути особливу увагу кредитному інспектору банку?
4. У чому полягає відмінність між різними методами ціноутворення за кредитами?
5. Обрунтувати важливість контролю як методу управління ризиками.
6. Основні етапи процесу формування резервів на відшкодування втрат за кредитними операціями банку.
7. Джерела формування загального та спеціального резервів в Україні.
8. Який показник використовується для оцінки активів у рейтинговій системі «CAMEL»?
9. Зміст та етапи проведення реабілітації проблемного кредиту.
10. Характеристика основних методів управління проблемними кредитами.