Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ВСТУП
Актуальність дослідження. Кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. є періодом національно-культурного відродження на українських землях. Головним його моментом було формування і пробудження національної самосвідомості, активного політичного життя і модерної української культури. Розуміння цих загальнотеоретичних проблем, зокрема передумов, наслідків та значення національного відродження в західноукраїнських землях є одним з основних напрямків дослідження.
Питання історії національного відродження має безумовно важливе значення для цілісного розуміння історичного розвитку України в ХІХ – початку ХХ ст., культурної свідомості та на історії національних традицій. Сьогодні українські землі, які на протязі багатьох століть знаходились в різних соціокультурних системах, об’єднані спільною державою і національними кордонами. Це ставить перед нами потребу більш ґрунтовного вивчення особливостей культурно-політичного розвитку кожного з регіонів, передусім для запобігання регіонального розколу україни, культурного нігілізму, денаціоналізації та ігнорування національних традицій. Потрібно розуміти, що національне відродження ХІХ століття стало міцним імпульсом для державного відродження.
Пошук шляхів подолання кризових яви в свідомості сучасного українства неминуче ставить питання про використання історичного досвіду національного пробудження. Не дивлячись на те, що тема національного відродження досить детально вивчена українською історіографією, потрібно ще раз звернутись до деяких як загальнотеоретичних проблем в Західній Україні – регіоні, з якого фактично починався український рух.
Об’єктом дослідження виступають соціально-політична та культурна діяльність української інтелігенції, західноукраїнський розвиток національної історії, мовознавства, літератури, науки, освіти, громадська робота перших політичних партій.
Предмет роботи – передумови, підготовка, джерела, хід, етапи і наслідки національно-культурного відродження в Західній Україні, його характерні риси і особливості.
Територіальні межі дослідження охоплюють історичні західноукраїнські регіони – Східна Галичина, Буковина і Закарпаття, що на протязі кінця ХVІІІ – на початку ХХ ст. входили до складу Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини).
Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ХVІІІ ст. до початку ХХ ст., тобто з періоду закінчення епохи просвітницького абсолютизму і реформ Марії Терезії та Йосипа ІІ до початку Першої світової війни.
Теоретико-методологічна основа складається з загальнонаукових методів пізнання, принципів історизму, об’єктивності і системності. Багатоаспектність теми зумовила використання проблемно-хронологічного і ретроспективного методу, що дозволило викласти матеріал послідовно і логічно.
Мета роботи – дослідити і системно викласти умови розвитку і характерні особливості національно-культурного відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Для досягнення поставленої мети передбачається вирішення наступних завдань:
визначити сукупність наукової розробки теми в українській історіографії;
охарактеризувати культурно-просвітницьку діяльність «Руської трійці» та її роль в пробудженні національної свідомості;
розкрити роль греко-католицької церкви в національному відродженні на західноукраїнських землях;
дослідити стан розвитку освіти, літератури, науки і мистецтва на Західній Україні в період національного відродження та порівняти його з процесами в Наддніпрянській Україні;
показати роль громадсько-політичної діяльності політичних партій для українського відродження в Західній Україні;
визначити соціальні, культурні і політичні особливості національного відродження на Західній Україні, його основні етапи, передумови і рушійні сили.
Наукова новизна дослідження полягає в намаганні привести в систему історичні події і факти, досліджені і описані раніше з сучасних теоретико-методологічних позицій. Проаналізовані основні надбання української історіографії, що торкаються проблем західноукраїнського національного відродження.
Історіографія та джерела дослідження. Слід підкреслити, що українською історіографією проведений глибокий аналіз і значна наукова розробка дослідженої проблеми. Кожна праця має свої особливості, що визначалися умовами розвитку суспільства в цілому та історичної науки зокрема.
Формування української нації, що є одним із ключових питань українського державотворення, на думку більшості дослідників, почалося кілька століть тому. Проте, одна з найяскравіших його фаз приходиться на кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. Тему національного відродження в історичній літературі активно обговорювали історики І.Крип’якевич, Я.Грицак, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко. Цілісна концепція національного відродження представлена в праці Я.Грицака «Нарис історії України».1 Аналізував процеси національного відродження і І.Крип’якевич, який розумів під ним природну потребу українства до самоствердження.2
Плідною була науково-дослідна робота М.Грушевського, який збагатив теорію становлення української нації і національно відродження своїми працями «Ілюстрована історія України»,3 «Очерк истории украинского народа». 4 У дослідженнх проблематики національного відродження вагому частку вніс І.Лисяк-Рудницький, зокрема своєю монографією «Історичне есе».5 На його думку, процеси національного відродження полягають, передусім, в пробудженні почуття солідарності та єдності між усіма громадянами.
Активно долучались до розробки означеної проблеми сучасні українські історики і культурологи, зокрема М.Попович в своєму «Нарисі історії культури України»,6 М.Романюк і М.Галушко «Українські часописи Львова»,7 В.Смолія і О.Гуржія «Як і коли почала формуватися українська нація».8 Всі вони відмічали особливості відродження на Західній україні, зокрема його порівняно ранній початок ніж на Наддніпрянській Україні, більш широку соціальну базу, значну роль духовенства.
У багатьох сучасних періодичних виданнях поміщені важливі теоретичні дослідження, які дають уявлення про передумови, хід і періодизацію національного відродження, його соціальні і рушійні сили. Передусім, це статті В.Сарбея «Становлення і консолідація нації та підйом національного руху в Україні у другій половині ХІХ століття»,9 його монографічне дослідження «Національне відродження України».10 Фактично цей твір сьогодні є головним методологічним орієнтиром при дослідженні цієї теми.
Заслуговують на увагу дослідження П.Магочія «Українське національне відродження, нова аналітична структура», в якій подана періодизація національного відродження»,11 в якій подана періодизація національного відродження; В.Філіпчука «Початки українського національного відродження на Буковині»,12 М.Коваля і В.Волковинського «Етапи формування української національної самосвідомості»,13 В.Колісника «Український рух в Австро-Угорщині».14 В них знайшло відображення питання українського націотворення з позиції нових поглядів і методів.
Дослідження проблеми самоствердження української нації набуває особливої ваги саме сьогодні. І це, закономірно, адже держава існує, а національна ідея українського державотворення ще не крізь і не всіма сприймається належним чином. А саме утвердження національної ідеї серед українства і є моральним рушієм у справі формування нових структур суспільної свідомості, оновленню ментальності української нації в її духовно-культурній, суверенній і політичній єдності.
Структура роботи обумовлена поставленою метою та завданнями. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку скорочень та списку використаних джерел і літератури.
В першому розділі – «Шляхетський або дворянській період національно-культурного відродження» - розглядається перший етап українського національно-культурного відродження, пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю освічених кіл суспільства, зокрема дворянства, інтелігенції, духовенства.
В другому розділі – «Народницький період національно-культурного відродження» - аналізується вплив народницької ідеології, що послужила передумовою культурного, а згодом і політичного об’єднання українства, процеси розвитку національної культури.
Третій розділ – «Модерністський період західноукраїнського національного відродження» присвячений розгортанню в Західній Україні політичного руху, формуванню політичних програм і гасел та впливу політичних партій на еволюцію національної ідеї.
Практичне значення роботи полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані при викладанні курсу історії України кінця ХVІІІ – початку ХХ століть, розробках курсу з історії культури, України, краєзнавчих дослідженнях.
Розділ І. Розвиток культури України в І половині ХІХ ст.
Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт.
"Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави" [319, с. 141].О. Салтовський – документ.
Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали – літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї
Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. В той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї – Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 р.), Київська духовна академія і 2 університети – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 р.), Львівська Технічна академія (1844 р.), Кременецький ліцей (1805 р.).
В розвитку освіти на на східноукраїнських землях І половини ХІХ ст.велику роль відіграє історія Харківського університету. Нові школи, які засновувалися були виключно з російською мовою навчання. Українська мова була категорично заборонена, і ці всі школи були чужими для українського народу не тільки мовою,але і програмою, бо у всіх читанках і підручниках говорилося про русский народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина в російській школі нічого не довідалася. Це було і причиною слабкого зацікавлення такого ж розумового рівня дітей, а часто і рецидиви неграмотності. Виняток становили школи Правобережжя, які до часів польського листопадового повстання (1831) були здебільшого в польських руках, з польською мовою і користувалися спеціальною опікою шкільної адміністрації.
Говорячи про вищу освіту, то на ті часи доволі добре був організований Харківський університет. Мав він 4 факультети (департаменти): словесний, етико-політичний, математичний і медичний. Другим університетським осередком на землях України став, заснований у 1834 р. Київський університет. В ньому було 3 факультети: філософський, юридичний і медичний. До вищих учбових закладів того часу треба зарахувати Ніжинський і Одеський, перетворений у 1885 р. в Новоросійський університет.
На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «Studium Ruthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами.
Щодо вищої освіти, то на західноукраїнських землях під владою Австрійської імперії вищу освіту давали найдавніший в Україні Львівський університет (з 1661 р.). Там же, у Львові, працювали з 1817 р. Реальна (торговельна) і з 1844 р. Технічна академії. Але українці становили меншість серед студентів. Більшість предметів викладалася польською, німецькою і латинською мовами. Так само було й у гімназіях. Серед їхніх учнів українці також становили меншість. На Закарпатті взагалі не було жодного вищого навчального закладу, а Чернівецький ліцей спеціалізувався лише на підготовці духівництва.
Поблажливіше російський царизм ставився до природничих наук, розуміючи, що від їхнього стану залежить розвиток продуктивних сил народного господарства, науково-технічний розвиток країни. Осередками науково- дослідної діяльності були вищі навчальні заклади, державні установи і громадські фахові товариства.
Зокрема, для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та в Миколаєві заснували метереологічні станції. Багаторічні спостереження на них дали змогу розробити прогнозну карту погоди у Слобідській та Південній Україні. Складена професором Харківського університету Никифором Борисяком гідрогеологічна карта Харківщини, прислужилася справі налагодження водопостачання міст.
Розвиткові агрономії, лісівництва, зооветеринарії сприяло Одеське | сільськогосподарське товариство. Визначну роль у розвитку ботаніки і садівництва в Криму відігравав Нікітський ботанічний сад поблизу Ялти. Науково-дослідну роботу вели також ботанічні сади у Києві, Харкові, Одесі, Кременці.
Дослідження в галузі медицини розгорнуло Товариство київських лікарів. Стан промисловості, сільського господарства, торгівлі вивчали й давали необхідні практичні рекомендації статистичні комітети, організовані; в усіх губернських центрах. Тритомні праці Дмитра Журавського "Статистичний опис Київської губернії" і Миколи Арандаренка "Записки про Полтавську губернію", двотомник Аполлона Скальковського "Спроба статистичного опису Новоросійського краю" дали матеріал щодо визначення напрямів практичного використання природних ресурсів і розвитку продуктивних сил народного господарства. Ці праці і для нащадків послужили джерелом вивчення соціально-економічного життя, побуту і звичаїв нашого народу середини XIX ст.
Українські вчені-математики уславилися на всю Російську імперію. Близький приятель Т.Шевченка Михайло Остроградський навіть був і обраний академіком Петербурзької академії наук, а тритомний "Курс математики" професора Харківського університету Тимофія Осиповського протягом кількох десятиріч був підручником для вищих навчальних закладів. 4 Посібником для студентів став також двотомник "Основи ботаніки" Михайла Максимовича, першого ректора Київського університету, різнобічного вченого народознавця й природознавця. Професор Харківського університету Н.Єллінський підготував і видав двотомний навчальний посібник з хірургії для студентів-медиків.
Важливою подією було відкриття 1828 р. у с. Пальчики на Чернігівщині першої в Україні та й в усій Російській імперії школи бджільництва.
Її випускники за три роки навчання ставали високопрофесійними пасічниками із загальною початковою освітою і з фаховими знаннями у галузях: городництва, садівництва, квітникарства, шовківництва. Засновник школи Петро Прокопович (Тарас Шевченко в повісті "Близнець назвав його "славним пчеловодом") ще 1814 р. сконструював перший у світі рамковий вулик, який дав змогу збирати мед без попереднього знищення бджіл, так це робили раніше.
1.2. Особливості літературного процесу
Українська література розвивалася в тісному зв'язку з російською літературою, і більшість українських авторів писали як на українській, так і на російських мовах. Це робилося не тільки через переслідування української мови царським урядом, але й для того, щоб познайомити російського читача з українською історією, культурою, традиціями й т.п.
До першої половини XIX ст. відноситься початок збирання і публікації творів народної поезії. Один з перших українських фольклорних збірників Михайла Цертелєва під назвою «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» (1819 р.) вийшов у Петербурзі і містив дев'ять дум та одну історичну пісню. У наступні роки увага до усної народної творчості все зростала. Михайло Максимович видав три збірники народних пісень: «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні»,« Збірка українських пісень». Багатий фольклор західних українців знайшов відбиття в альманасі «Русалка Дністрова».
Центром формування нової української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини. Саме цей факт ряд вчених, поділяючи думку висловлену О. Пріцаком, вважає одним з вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку XIX сторіччя виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини. В місті зросла кількість високоосвічених людей, захоплених національною ідеєю. Серед них був ініціатор створення університету Василь Каразин. Перебуваючи під наглядом поліції у своєму селі, він часто приїздив до університету, закликав вивчати й популяризувати національну культуру, побут народу. Помітними особами були декани університету Григорій Успенський, Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, а також письменник Григорій Квітка-Основ'яненко. Навколо них групувалися молоді вчені, студенти, вчителі. Багато з них їздили Слобожанщиною у пошуках народних дум, пісень, переказів, повір'їв. Статті про побут, звичаї, усну народну творчість та історій України регулярно друкувалися у харківських журналах. Активну збиральницьку народознавчу роботу здійснювали також у Полтаві, Прилуках, Одесі та в Києві (після відкриття там університету).
Усна народна творчість і фольклор справили значний вплив на становлення нової художньої літератури. У першій половині XIX ст. народна розмовна мова дедалі більше входила в літературу. «Батьком» нової української літератури вважається Іван Котляревський, який сміливо ввів у літературу народну мову й створив на її основі неперевершені на той час за художніми якостями твори. Першим з них стала поема «Енеїда» (частково надрукована1798р., повністю 1842 р.). Ця поема, а також «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» тривалий час залишалися зразком для наслідування іншими письменниками і поетами.
Поряд з Котляревським розкрився талант і інших літераторів. Байкарі Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) та Євген Гребінка (1812-1648) різко таврували такі вади, як самодурство, аморальність, свавілля та деспотизм не найкращих представників правлячої верстви. Езоповою мовою вони і критикували порядки в країні. Різкій сатирі піддав недоліки тогочасного суспільства Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843) у повістях «Пан Халявський», п'єсах «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці» та інших. У 40-х рр. з'явилися перші історичні повісті Пантелеймона Куліша. Прихильник культурно-національного відродження, він болісно шукав шляхи до нього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - до літературної діяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю - до надій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки “Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичної праці про національно-визвольну війну під керівництвом Б.Хмельницького “История отпадения Малороссии от Польши”.
Поетичний образ України змалював на сторінках своїх книг Микола Гоголь (1809—1852). По-новому постала Україна перед читачем у повісті «Тарас Бульба». Фактично це - опоетизована героїка українського козацтва, вірного сина і надійного захисника багатостраждальної України. У зображенні письменника запорожець постає у всій красі - мужнім, відважним до самопожертви й люблячим до самозабуття. Образ степової вольниці з її відчайдуш-ністю, лицарством і побратимством викликав у читача почуття симпатії й бажання наслідувати ці риси.
Формування нової української літератури завершилось у творчості Тараса Шевченка. Вже у першій поетичній збірці «Кобзар» (1840 р.) поет постав як неперевершений майстер поезії, здатний силою українського слова блискуче передати почуття думи, прагнення й сподівання свого народу. В його творчості знайшли відоб-раження найболючіші проблеми життя українців і України. Боротьба проти соціальної несправедливості тісно перепліталась у творчості Шевченка з протидією національному гнобленню українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасників.
Нелегким був і шлях українського мистецтва першої половини ХІХ ст. Воно дуже важко виділялося з чужих форм і шукало своєї самобутності. Поряд з розвитком літератури можна спостерігати позитивні прояви у становленні мистецтва. Той гніт, в якому жила Україна, в значній мірі відбився і на мистецькому житті.
На зміну класичності, з початком ХІХ ст. приходить стиль ампір (з французької – “стиль імперії”), з нахилом до монументальних форм римського взору. Але цей стиль мусів поступатися українським будівничим традиціям, зокрема в побудові малих будинків, провінційних палат, галерейок, що набирають своєрідних українських прикмет.[1000 років]
У Наддніпрянській Україні у великих містах споруджувалися театри за проектами талановитих архітекторів. Побудовані у класичному стилі, вони стали окрасою Києва (архітектор А.Меленський) та Одеси (архітектор Тома де Томон). Значні архітектурні споруди зводилися під навчальні заклади (університет та інститут шляхетних дівчат у Києві — за проектами академіка архітектури В.Беретті), культові приміщення (дзвіниця Успенського собору в Харкові — архітектори Є.Васильєв та О.Тон; Преображенський собор у Катеринославі — архітектор А.Захаров).
Кращих митців залучали й до будівництва поміщицьких палаців — Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон); Галагана в Сокиринцях (архітектор П.Дубровський). Працею кріпаків створювалися світові шедеври пейзажного архітектурного мистецтва, зокрема парки “Олександрія” у Білій Церкві, “Софїївка” в Умані.
Досить поширеним був теж тип зовсім округлих будов (ротунд) ампірових форм, яскравим прикладом цього може бути Аскольдова могила в Києві чи церква Гошівського монастиря (з 1842 р.) в Галичині.
Перевагу в цьому періоді має цивільне будівництво (швидка розбудова міст на запорозьких степах і на чорноморському побережжі), яка не вміщалася в жоден стиль.
Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви україн ського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом псевдовізантійський стиль.
Складнішим був розвиток української скульптури. Вона була підпорядкована завданням містового будівництва і декоративного оздоблення споруд. Воно виходить на вулиці і майдани міст, хоча здебільшого звеличує імперію. Так, до сторіччя перемоги Петра І у центрі Полтави за проектом Феодосія Щедріна виростає десятиметрова чавунна колона, увінчана бронзовим орлом, який символізує силу і непереможність Російської імперії. У Києві за проектом В. Демут-Малиновського було споруджено пам'ятник князеві Володимиру — ініціатору хрещення Київської Русі, яке російська православна Церква тлумачила як початок своєї історії.
Колонізаторській політиці царизму служили й твори видатного українського скульптора, уродженця Чернігівщини, академіка Петербурзької академії мистецтв, автора славнозвісного пам'ятника Мініну і Пожарському на Красній площі в Москві Івана Мартоса — надгробки гетьману Кирилові Розумовському (місто Батурин), генерал-губернатору Малоросії Петру Румянцеву (Київ), пам'ятник градоначальнику Одеси Емануїлу Рішельє. [крізь віки]
У галузі малярства провідним майстром в Україні став Тарас Шевченко. Вихованець видатного російського художника Карла Брюллова, він пішов самостійним шляхом і досяг вершин у гравіруванні, за що був удостоєний Петербурзькою Академією мистецтв звання академіка. Пензлю й олівцю Шевченка належить понад 130 портретів. Його твори пройняті демократизмом, високим гуманізмом, національно-визвольними ідеями. Соціальні мотиви виразно проглядаються у серіях "Притча про блудного сина", "Живописна Україна , а також у малюнках з життя казахського народу, серед якого поет жив на засланні.
Друзі Шевченка В.Штернберг, Я. де Бальмен, М.Башилов з любов'ю ілюстрували видання його "Кобзаря". Аполлон Мокрицький та Іван Сошенко відомі як автори реалістичних портретів людей з народу, діячів української і російської культури. Відомий майстер Василь Тропінін майже 30 років був кріпаком поміщика на Вінниччині. На його картинах — чудові краєвиди Поділля, на портретах — колоритні образи українських селян.[крізь віки]
У галузі музики широкої популярності набули пісні-романси: “Їхав козак за Дунай”, “Віють вітри”, “Сонце низенько”. На слова Т. Г. Шевченка створені пісні-романси “Думи мої”, “Ой одна я, одна”, “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, на слова М. Петренка – “Дивлюсь я на небо”, В. М. Забіли “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку”. У 1809 р. з нагоди відкриття театру в Одесі виступив М. Овсянико-Куликовський із своєю симфонією, яку створив на основі українських народних пісень.
Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.
Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.
На західноукраїнських землях значного поширення набуло хорове мистецтво. Самодіяльні та професійні колективи діяли в усіх найбільших культурних центрах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Най- популярнішим був перемишльський хор під керівництвом чеського музи-канта Алоїза Нанике. Учасник польського визвольного руху в Галичині Жегота Паулі на основі власних записів із народних вуст видав збірник українсько-галицьких пісень.(крізь віки)
На початку ХІХ ст., поряд з домашніми театрами поміщиків, у великих містах стали виникати театральні трупи і почали будуватися приміщення професійних театрів. У Полтаві 1819 р. було споруджено саме таке приміщення, на сцені якого поставлено п'єси “Наталка-Полтавка” і "Москаль - чарівник" І.Котляревського. Полтавський театр гастролював у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах.
Однак на той час театральне мистецтво розвивали переважно аматорські трупи, створені з кріпаків у поміщицьких маєтках. Серед них прославилися домашні театри у селах Качанівка та Спиридонова Буда на Чернігівщині, в с. Романівка на Волині. Вони давали балетні вистави, виїздили на гастролі у великі міста України. Та актори-кріпаки, навіть оволодівши високим мистецтвом, зазнавали брутальних знущань від поміщиків, тілесних покарань різками. Широку популярність здобув аматорський колектив у с.Кибинці на Полтавщині, керівником і режисером якого був батько видатного письменника М.Гоголя - Василь Гоголь-Яновський.
Великий російський актор, друг Т.Шевченка Михайло Щепкін теж починав театральну кар'єру кріпаком. І.Котляревський став ініціатором викупу з неволі цього иеперевершеного виконавця ролей Виборного в "Наталці-Полтавці" і Чупруна в "Москалі-чарівнику". Щепкін виступав у цих ролях і на сценах Москви та Петербурга.
Талановитий український актор Карпо Соленик починав свою творчу діяльність иа сцені професійного театру в Харкові, де директором і режисером був Г.Квітка-Основ'яненко.
Напередодні революції 1848 р. перші аматорські трупи створюються на західноукраїнських землях. У їхньому репертуарі були п'єси І.Котляревського і Г.Квітки-Основ'яненка, а також місцевих авторів — М.Устияновича, С.Петрушевича, О.Духновича. Вони доносили до глядачів правду про соціальну нерівність у суспільстві, засуджували здирства і насильства властей, висміювали тих, хто зневажав мову і звичаї свого народу. Австрійська адміністрація нерідко забороняла вистави українських театральних колективів.
Таким чином, всупереч антиукраїнській політиці царизму українська культура розвивалася, збагачуючись новими досягненнями.
Розділ ІІ. Культурницька діяльність української інтелігенції
Культурницька діяльність української інтелігенції відіграла визначну роль у піднесенні національної свідомості народу та вплинула на процес активації національного відродження.
Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів.
2.1 “Масонські ложі в Україні”
Початок ХІХ сторіччя - це період, за словами М.Бердяєва, “...розрихлення російської душі. Вона стала відчуттевою до всякого рода ідей, до духовних і соціальних рухів” .(57)
Розквіт масонства на початку ХІХ сторіччя пов`язаний не тільки з історичними умовами, але й з особистістю імператора Олександра І. Саме під час царювання Олександра Павловича масонські ложі пройши шляхом від небувалого розквіту до занепаду і офіційного закриття лож.
В першій чверті ХІХ сторіччя в Україні діяло біля 10 масонських лож. Більшість з них виникла вже після війни Росії з наполеонівською Францією.
За характером діяльності масонські майстерні не були однорідними. Так, харківська ложа не займалася політикою і діяла передусім у межах релігійно-етичного русла. її члени піклувалися переважно про самовдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щаблями службової кар´єри. На противагу харків´янам полтавська ложа «Любов до істини» намагалася залучити місцеве дворянство до активної громадсько-політичної діяльності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благоденства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, зокрема всі керівники змови, були масонами).
Загальний поміркований демократизм ідеалів масонства радикалізувався в Україні потребами невідступної визвольної боротьби проти національного гноблення. Серед запорук успіху вбачали і прилучення до визвольних змагань інших слов'янських народів, так само пригноблених Російською або Австрійською імперіями. На таких переконаннях 1818 р. в Києві організувалася масонська ложа "З'єднаних слов'ян". Це відбулось 12 березня 1818 року. Головний напрямок її діяльності виражав символічний знак цієї ложі — хрест із написом (щоправда, польською мовою) "Єдність слов'янська". В останній рік свого існування (1822) вона налічувала понад 80 членів: за національністю — українців, поляків, росіян; за фахом і родом занять — урядовців повітових і губернських установ, учителів, лікарів, військових.
30 квітня 1818 року було засновано Ложу ”Любові до істини” в Полтаві. Вона проіснувала біля одного року , доки її роботу не було заборонено наказом військового губернатора князя Репніна. Засновником полтавської ложі був М. Новіков . Про М.Новікова член ложі В. Лукашевич відгукується так :”...ні повагою, ні довірою в Малоросії не користувався”, і що саме із-за незгоди з Новіковим Лукашевич перейшов до Київської ложі. “Ложа ця ( ложа”Любові до істини” ) не встигла проявити своєї діяльності. Її незабаром було закрито” . Членом Полтавської ложі ”Любові до істини” був видатний український письменник, засновник сучасної української мови, автор славнозвісної “Енеїди” Іван Котляревський.
Майже одночасно були утворені дві масонські ложі в Одесі - 24 листопада 1818 року - ложу “ Евксинського Понту” і 27 листопада того ж року - ложу ”Трьох царств природи”. Ложі діяли за різними системами. Ложа “Евксинського Понту “ належала до німецької системи і входила до складу Великої Ложі ”Астреї”, Ложа “Трьох царств природи” - до шотландської системи і входила до складу Великої “Провінціальної “ Ложі.
Ці дві одеські ложі утворилися в двобої двох масонських систем : шотландської, навантаженої вищими ступенями, і німецької , яка працювала за рішеннями Вільгельмсбадского з"їзду 1782 року, про який буде нижче.
В ложі "Евксинського понту" , як і інших ложах, що належали до Великого Ложі "Астреї" , не було захоплення містикою. Членами ложі перебувало 73 особи. Ложа проіснувала до 1826 року. Саме ця Ложа єдина, яка зберегла виборність посад після прийняття рішення на спільних Зборах обох Великих Лож в квітні 1819 року. Можливо, до ложі входили брати Борисови - Петро та Андрій , які потім стали організаторами та керівниками декабристського Товариства Об"єднаних Слов"ян.
26 грудня 1818 року було засновано Ложу “Озіріса до пламеніючої зірки” в Каменці-Подільському. Ця Ложа увійшла до Союзу “Астреї” і працювала на польській і французькій мовах. В 1820 - 1821 рр. майстром стулу ложі був доктор Франц Дамер.
Дуже мало відомостей про існування ложі ”Увінчаної добродетелі”. Члени ложі збиралися у Нарциса Олізара в Рафалівці .
Таким чином, на початку сторіччя завдяки гнучкій позиції імператора Олександра ложі трохи зменшили свою конспірацію та розповсюдилися в великій кількості по всій території України.
Розквіт масонських організацій відбувся в 1815 - 1820 рр, тобто на період після повернення офіцерів із закордонних походів 1813-1815 рр. Ложі перебували під суворим контролем збоку імперської адміністрації, звітувалися їй про свою роботу, саме завдяки цьому збереглися до наших днів багато матеріалів щодо діяльності масонських лож на початку ХІХ сторіччя.
Характеризуючи масонський рух в Україні та його влив на політичні процеси, В. Міяковський підкреслював, що "Масонство відкидало церковність зовнішню, а стреміло до "духовного християнства", будувало "внутрішню церкву" і ставило перед людьми загальнолюдські ідеали правди, добра, любови, справедливости і братерства. Певні віллами масонства йшли далі морального поборювання зла і доходили до певних політичних ідеалів. В одному з масонських документів першого десятиріччя XIX віку "Сповідання віри франкмасонів" є вже ідеї, що їх спопуляризувала Велика французька революція і які були підняті декабристами і передані кирило-мефодіївцям" [178, с. 61].
Феномен масонства полягає в тому, що маючи своє коріння в сивому ХIV сторіччі, воно існує і понині, і його історія все також покрита легендою і чутками. Взагалі на питання, чи є масонство релігією або, як писали масонські автори “культурним віросповіданням”, чи наукою, чи образом життя, дуже складно відповісти. Масонство - це одночасно і перше, і друге , і третє. Масонство - це одночасно і філософія, і релігія, і початки наукового уявлення світу - загалом - це одна із багатьох спроб людства створити вдосконалу систему бачення людини в природі та суспільстві. Сучасні масони вважають саме так : “... масонство - це не зовсім релігія, це етична і навіть філософська течія. І мета наша - об”єднати людей на початках братерської любові, взаємодопомоги і вірності” .( Грушин С. Масонська ложа : дивні ігри людей, що обтяжені владою ? "ДЕЙЛІ".- 2.02.1995.-с.5)
Типовою особливістю українського масонства було переважання інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства.(Бокань)
2.2 Декабристські організації
Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором — війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значущості.
Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися. Створена П. Пестелем "Руська правда", як програмний документ, виражала чотири основні завдання революційної боротьби: звільнення селян від кріпосної залежності, ліквідацію самодержавної монархії, запровадження республіканського ладу, скасування станового поділу та привілеїв.(салтовський)
Декабризм як політичне і культурне явище склався під впливом взаємодоповнювальних факторів. Саме ним був зроблений великий внесок у процеси політичної перебудови імперії. З’явився новий, за мір-ками того часу, сенс у розумінні ідеології як засадничої системи політичного руху епохи капіталістичної трансформації. Відомо, що більшість національних міфів сформувалася у ХІХ ст. [7 Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. / Я. Грицак. – К., 2000. – С. 30.]. Національний міф є результатом символічного сприйняття подієвого перебігу історії, яке свідомо i несвідомо типологізує певну кількість i якість відповідних ситуацій, що відбулися в минулому [8 Реєнт О. П. Україна в імперську добу ХІХ – початок ХХ ст. / О. П. Реєнт. – К., 2003. – С. 75.]. У динаміці соціо-культурних процесів ХІХ ст. такі ситуації породжені, як правило, глобальними (Просвітництво, Велика французька буржуазна революція, масонство) або локальними (декабристський рух) процесами, що позбавляють однозначності колишню систему політичних цінностей.
У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та ін. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.
На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка налічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемістилися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Тульчині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об´єднання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз поклав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєнної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організації — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоплювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновництво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому організація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.
Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у широких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П´ємонті вказували на можливості та реальний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консерваторів, що остаточно позбавляло надії молодих революціонерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову поглиблюються протиріччя між поміркованими та радикалами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про саморозпуск організації.
Однак частина членів «Союзу благоденства» не погодилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Тульчинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Південне товариство», її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де восени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою якого було обрано М. Муравйова. Активними членами петербурзької організації стали С Трубецькой, Є. Оболенський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821—1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товариство» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам´янецьку), налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед розташованих в Україні військ.
Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зростанню товариств та їх консолідації активно відбувався процес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризи, створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Характерною ознакою цих проектів були спільна мета (повалення самодержавства, скасування кріпосного права, демократизація суспільного ладу) і спільний шлях її досягнення — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі столицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктатура Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв´язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за польським народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою державою».
Водночас із «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об´єднаних слов´ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об´єднаних слов´ян» та «Клятва об´єднаних слов´ян». У цих документах сформульовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму панівного режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов´янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов´янського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Далмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об´єднаних слов´ян» об´єдналося з «Південним товариством» і перетворилося на його філію. Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмерло. Приспана самодержавством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про вільнодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827—1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор панівного режиму, ідеї декабристів знайшли своїх прихильників і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.
Декабристський рух створив позитивний інтелектуальний ґрунт для генези потужного українського руху. Двома основним положеннями, які взяв український рух на озброєння, були нове розуміння ідеології та орієнтація на європейські ідеї, що проявилося в подальшій розробці української ідеї на засадах зіставлення козацької та слов’янської ідей. Розвиток декабристського руху ідейно залучив Україну до західноєвропейського контексту світового історичного процесу в ХІХ ст., футурологічно визначивши тенденції розвитку вітчизняної історії на все ХІХ ст.
2.3. Кирило-Мефодіївське братство.
Відзначаючи цю особливість синхронізації розвитку визначальних політичних тенденцій тогочасних Європи та України, В. Шевчук і М. Тараненко пишуть: "На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток "Київська молода", поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур’є, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли "щоб усі слов’яни стали добрими братами" і "брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки"" [319, с. 155-156 319. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій.-К., 1999.-480 с.].
Цей гурток став ідейним та організаційним предтечею найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. — Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого в літературі як Кирило-Мефодіївське товариство.
Товариство виникло в кінці 1845 — на початку 1846 року і проіснувало, за оцінками істориків, не більше п’ятнадцяти місяців. Його засновниками були, як прийнято вважати, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та студент цього ж університету М. Білозерський. До товариства також приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі П. Куліш і Д. Пильчиков, студенти університету О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький і О. Тулуб, поміщик М. Савич. За оцінками дослідників близько 100 осіб підтримували зв’язки і дружні відносини з членами товариства. Серед членів товариства, на відміну від масонів чи декабристів, не було представників великої родової аристократії, його основу складали вчені, письменники, діти середніх чи дрібних землевласників.
Кирило-Мефодіївське товариство, фактично, не встигло розпочати активної роботи, підготувавши лише ряд програмних документів і визначити основні цілі і завдання своєї діяльності, оскільки було викрите внаслідок доносу студента Київського університету Петрова. Його учасники були заарештовані і після слідства, що велось в Києві та Санкт-Петербурзі, засуджено на різні терміни ув’язнення і заслано до різних міст Росії. Найважчий вирок отримав Т. Шевченко — його було віддано в солдати і відправлено в оренбурзькі степи із суворою забороною писати і малювати.
Основні політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в його програмних документах, до яких належать "Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія", відозви "Брати українці" та "Братья великороссияне и поляки", "Книги буття українського народу", а також у ряді робіт, що мали своєрідний підготовчий щодо програмних документів характер, у наукових розвідках та літературних творах учасників організації -
Статут Слов’янського товариства св. Кирила та Мефодія (саме таку назву носило товариство) складається з двох частин. Перша — "Головні ідеї" — містить у концентрованому вигляді вихідні положення ідеології та основні цілі діяльності, а друга — "Головні правила товариства" — присвячена визначенню способів та засобів реалізації програмних засад товариства.
Першим пунктом "Головних ідей" зазначалося: "Приймаємо, що духовне і політичне поєднання слов’ян є їх призначенням до якого вони повинні прагнути" [114, с. 150 114. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.1. — 544c.]. Цей пункт є першим не лише за порядком, а й за ідеологічним значенням, оскільки ідея об’єднання слов’янських народів проходить "червоною ниткою" через всі програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства і є тим вихідним пунктом на якому ґрунтуються всі подальші теоретичні розробки.
Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.
Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: "... ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного" [114, с. 292-293114. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т.т. — К., 1990. — Т.1. — 544c. ].
Слов’янофільство учасників Кирило-Мефодіївського товариства корінним чином відрізнялось від російського слов’янофільства і було більш співзвучним до чеського, словацького чи польського. Як підкреслює П. Кузик, "... на противагу російському варіантові об’єднання — "слов’янські струмки зіллються в російське море" (О. Пушкін), кирило-мефодіївці висунули зовсім іншу форму слов’янського союзу. Ідеться, фактично, про ідею створення добровільної федерації рівних слов’янських націй (яку згодом удосконалив М. Драгоманов, а Ще пізніше спробувала втілити в життя Центральна Рада)" [137, с. 20 137. Кузик П. Слов’янофільство: двобій націоналістичної та шовіністичної ідеологій (український, російський і польський досвід) // Визвольний шлях. - 2000, кн. 6 (627). — С. 19-29.].
Розділ ІІІ. Зростання національної свідомості в Західній Україні. Діяльність “Руської трійці.”
Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляції українського населення.
Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.
Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.
Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі "Клерикальне товариство" з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І.Могильницький створив "Граматику" української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов. (2 2. Бойко О. Д. Історія України. – К.: 2006)
Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст. — значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів-українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також входили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелігенції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою, 40 належало перу священиків.( реферат)
Перша половина ХІХ ст. в житті галицьких українців мало в чому відрізнялася від попередніх трьох декад, зокрема в житті простолюддя, що було здане на ласку і неласку польського панства та австрійської адміністрації. Це саме спостерігаємо на Буковині і на Закарпатті, де теж ішов процес румунізації і мадяризації.(1000 років)
В культурному відношенні до значного поступу прийшло в ділянці шкільництва, яке, завдяки горстці українських культурних діячів з кіл греко-католицького духовенства, було першим кроком до національного зрушення і себе виявлення після століть історичній неволі.(1000 років)
Однак саме в середовищі українського греко-католицького (уніатського) духівництва з'явилися й перші пробудники національно-культурного відродження у Східній Галичині та на Закарпатті. 1861 р. єпископ греко- католицької Церкви у Перемишлі Михайло Левицький та його помічник у шкільних справах Іван Могильницький організували “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії”. Відразу ж було проголошено, що “з першими обов'язками товариства для поширення християнської просвіти тісно в'яжеться старання про вдосконалення української мови”. (україна крізь віки). “Письма просвіти і культури” мали друкуватися “простою мовою, уживаною по селах і в найпростішім стилі” у вигляді науково-популярних брошур на теми ведення сільського господарства, дотримання правил особистої гігієни та християнських моральних заповітів. 1817 р. М. Левицький, який на той час став уже митрополитом, видав для поширення у своїй єпархії меморіал (пам'ятну записку) “В обороні державного управління і самостійності української мови”.
А на самому Закарпатті національну самосвідомість активно формували місцеві патріоти. Вони усним і друкованим словом захищали рідну мову від асиміляції з угорською, видавали українські книжки і підручники для широких народних мас, публікували різними мовами наукові праці про українську мову. Так, 1830 р. вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови. Її написав латиною вкраїнський греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай. Його земляки, також священики, Іван Кутка і Василь Довгович українською мовою, щоправда, з багатьма церковнослов'янськими домішками, видали (перший — прозою, другий — віршами) головний збірник християнської моралі "Катехізис".
У 30–40-х рр. XIX століття центром національного життя на західноукраїнських землях (перебували в складі Австрійської імперії) став Львів. Тут створюється і починає діяти громадсько-культурне об`єднання романтиків “Руська трійця”. Її засновниками були Маркіян Шашкевич (1811–1843 рр.), Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.) – у той час студенти Львівського університету і вихованці католицької духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці” прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної мови.
«Руська трійця» згуртувала однодумців, які ставили метою пробудження національної свідомості й запровадження української мови та культури в усіх сферах громадського життя. М. Шашкевич, І. Вагилевич і Я. Головацький походили з родин сільських священиків, побут яких тоді мало чим відрізнявся від звичайного селянського. В умовах панщини маси селян перебували в темряві неуцтва. Обов’язкова на той час у державі початкова освіта не поширювалася на українське населення Галичини, де дітей навчали в школах, як правило, польською або німецькою мовою.( Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. / І. Войцехівська, В. Абліцов, О. Божко та ін. – К.: України, 1995. – С. 79 – 85.)
Культурно-просвітницька діяльність „Руської трійці” започаткувала справжнє , національно-культурне відродження в Галичині. Головним девізом їх творчості стало твердження: „народ руський – одне з головних поколінь слов’янських , русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру”.(33Грушевський М. С. Історія українського народу. – К.: Либідь, 1990. – 310с)
На відміну від старшого покоління, яке було тісно пов'язане з церковними традиціями, старослов'янською церковною мовою і відзначалося консервативними поглядами і лояльністю до влади, молоді будителі прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом упровадження в неї народної мови. На діяльності "Руської трійці" до певної міри позначився вплив таємних польських організацій, які після поразки повстання 1831 р. готували грунт для нового національного виступу. "Руська трійця" була вхожа у ці конспірації, що, з одного боку, надихало її патріотичними почуттями під впливом їхніх польських знайомих, з другого боку, показувало байдужість або навіть ворожість польських змовників до українських національних потреб. Але найбільший ідейний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною європейською літературою, передусім з творами чеського і словацького національного відродження. Свій політичний ідеал діячі "Руської трійці" вбачали у слов'янській федерації.
Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності „Руської трійці” були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, але й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, а також твори польських, чеських і сербських письменників, що відкрили слов’янський світ.
Великий інтерес проявляли діячі „Руської трійці” до народної творчості, вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник – „Син Русі”, до якого були включені вірші руською мовою. Цей збірник друку не призначався - М. Шашкевич розглядав його лише як пробу сил.
У 1834 р. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький підготували рукописний збірник „Зоря”. Однак вихід його був заборонений віденською і львівською цензурами. Австрійська влада баялася, що український рух, який зароджується у Галичині, може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку, львівська цензурна комісія, представлена верхівкою греко-католицької церкви, була проти видання збірки українською мовою, що, на її думку, могло підірвати авторитет церковнослов’янської мови.34
У 1837 р., користаючи з м’якості цензури в Угорщині, за допомогою своїх сербських знайомих Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький видали у Будапешті збірку „Русалка Дністрова”. Її вихід Іван Франко назвав пізніше „Явищем наскрізь революційним”.35 Увівши мову галицьких русинів у літературу, ця збірка довела, що меж їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.
Цей альманах був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. У вступному слові до „Русалки Дністрової”, яке написав Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літературного відродження „русинів”, духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України.
На сторінках „Русалки Дністрової” були опубліковані збірки народних дум і пісень з передмовою І. Вагилевича, оригінальні твори М. Шашкевича („Загадка”, „Погоня”, „Туга за милою”, „Сум рак вечірній”), Я. Головацького („Два віночки”), І. Вагилевича (поеми „Мадей”, „Жулін і Калін”), а також переклади сербських народних пісень, три історичні пісні „із старих рукописів” тощо.36
Важливим було й те що в альманасі застосовано фонетичний правопис, вперше використана не церковно-слов’янська суміш, а народна мова. Усі твори були надруковані не латинкою або кирилицею, а „гражданкою”.
Вихід у світ „Русалки Дністрової” з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів „Руської трійці”. Власті Галичини і вище духовенство зустріли появу альманаху вороже.
Видання "Русалки Дністрової" не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу "Русалки Дністрової" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.
„Русалка Дністровая” відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дністрової”, І. Франко зауважив, що „вона була на ті часи явищем наскрізь революційним”.37
Академік Олександр Білецький визначив діяльність „Руської трійці” як перший вияв „галицько-руського відродження”, а „Русалку Дністровую”- як перше провіщення „народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність”.38
База для національного самоусвідомлення, зародження і розвитку національного руху українців Буковини була дуже обмеженою. З початку ХІХ ст. серед інтелігенції проявляється інтерес до писемної культури, мови, з'являються паростки літературної діяльності .
Особливо яскравим свідченням етнонаціональної еволюції того часу є літературна творчість буковинських літераторів, яких розділяють на старше і молодше покоління. До першого відносять священиків Василя Ферлеєвича та Гаврила Продана. Вони показували буковинським українцям, що можна і рідною мовою „ виявляти письмово свої думки і почуття”. Їх твори важливі, як черговий крок на шлях національної само ідентифікації. В цьому їх цінність, хоча деякі автори вважають їх творчість лише „ однією з культурних підвалин реакційного старорусинства на Буковині”.
Вагомий вплив на буковинських українців мали галицькі інтелігенти. Які постійно прибували на Буковину. Через галичан на Буковині поширювались передові ідеї велико українських мислителів і політичних діячів. Однак якогось значного прогресу в розвитку процесів національного самоусвідомлення в той час не відбувалось.39
Після розправи над "Руською трійцею" поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816—1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшов двотомний альманах "Вінок русинам на обжинки", підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головацького "Становище русинів у Галичині" (1846). Всеєвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р.: несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не має серйозної підтримки у Галичині.40
До остаточного розмежування між польським й українським рухом дійшло під час революції 1848 р., так званої весни народів. Ці революційні події впливали на всю Австрійську імперію. Під їх впливом Австрійський уряд був змушений піти на деякі поступки. У 1848р. він прийняв нову конституцію. Згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту ( Рейхстагу ), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнлися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З проголошенням цих політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган — Центральну раду народову та приступили до формування Національної гвардії.
З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада, яка складалась з духовенства і міської інтелігенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави.41
Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову.42
У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галицькі русини є частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної руської ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Український національний рух швидко поширився по всьому краю; було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в історичному минулому, Головна руська рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.43
Українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку поляків. Щоб розколоти єдність національного руху, на противагу Головній руській раді вони створили так званий Руський собор та почали видавати газету "Днєвник руський" (редактор — Іван Вагилевич). Водночас Головна руська рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків. Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основні досягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з'їзд українських інтелігентів ("Собор руських учених" 19 жовтня 1848 р,.), участь у слов'янському з'їзді у Празі.