. Національний рух у Східній Україні друга пол

Работа добавлена на сайт samzan.net:

41. Національний рух у Східній Україні (друга пол. XIX ст.)

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XIX ст. в Україні організаційно чіткіше окреслився національний рух. Його особливість полягала в тому, що значна кількість української інтелігенції на той час була зосереджена в Петербурзі. Тут була заснована друкарня для видання творів українських літераторів. Духовне життя української громади Петербурга помітно пожвавилося після приїзду туди колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства (В. Білозерського, Т. Шевченка і М. Костомарова).

Новостворений громадсько-політичний й літературно-мистецький щомісячний журнал "Основа" зосередився на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, виданні навчальної та науково-популярної літератури. Під впливом звинувачень і штучних перепон журнал самоліквідувався у але за недовгий час свого існування він відіграв важливу роль у піднесенні національної свідомості українців, дав поштовх для розгортання масового національного руху в Україні.

Патріотично налаштована інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру. їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму.

Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості виявили студенти Київського університету, які навесні 1860 р. заснували гурток "Українська громада". До нього входили М. Лисенко, Ф. Вовк, О. Русов, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, О. Чужбинський. Очолив гурток Володимир Антонович.

Друкованим органом, що пропагував українську думку, була газета "Київський телеграф". Його програмні положення декларували, що український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, дружньо ставитися до всіх братія-слов'ян й допомагати їм у боротьбі з гнобителями. Проголошувалася солідарність з політичними й соціальними ідеями прогресивної російської інтелігенції.

Одну з течій громадівського руху становили так звані "хлопомани" на чолі з В. Антоновичем, які представляли частину української шляхти, яка зберегла пам'ять про славне минуле України, розмовляла тільки українською мовою, одягалась в національні костюми, дотримувалася народних звичаїв і обрядів. Спершу вона займалася переважно етнографічною діяльністю, але поступово переходила й до поширення серед селян думок про несправедливе вирішення земельної проблеми реформою 1861 р. Проте адміністративно-поліцейський апарат не дав розвинутися цій течії.

На рубежі 50—60-х років розгорнувся масовий громадівський рух, названий властями "українофільством". Активно працювала громада в Чернігові, видаючи щотижневу газету "Чернігівський листок" (1861—1863). Його літературна частина виходила українською мовою. Видавцем був відомий байкар Леонід Глібов.

Діяльність громад викликала серйозну тривогу в урядових колах. У 1862 р. було заарештовано й покарано багатьох її активних діячів, закрито недільні школи. Намагання громадівських лідерів відмежуватися від революційного руху й революційних прокламацій, їх заяви про лояльність до режиму не допомогли. Тривали переслідування громадівців, посилювалися напади на українську школу, літературу, спроби поширювати українське друковане слово. За повної відсутності політичних свобод боротьба за українську мову стала провідною сферою політичної боротьби українства.

Антиукраїнська кампанія завершилася циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва в липні 1863 р. Противники ставлення до української мови як до " південноруського наріччя" звинувачувалися в "сепаратистських задумах, ворожих Росії, згубних для Малоросії".

Цензура під різноманітними приводами обмежувала друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання книжок українською мовою в межах Російської імперії майже припинилося. Циркуляр супроводжувався закриттям недільних шкіл та адміністративним висланням кількох українських діячів: О. Кониського, П. Чубинського, П. Єфименка, В. Лободи та ін.

Після Валуєвського циркуляра громадівський рух почав згасати і в другій половині 60-х років припинив своє існування. Так завершився перший етап громадівського руху.

Другий його етап розпочався у 70-ті роки. На той час "старі" громадівці зберегли лише одну організацію — Київську, поряд з нею почали діяти молоді громади. Провідним ідеологом Київської громади був фундатор української політичної історії Микола Драгоманов.

В основі його політичних поглядів була ідея історичного поступу України до самостійного політичного існування на європейському терені. Особливе місце в них посідало питання про майбутній державний лад, стрижнем якого був принцип державного федералізму: автономні народи-держави, об'єднавшись у федерацію, повалять самодержавство і матимуть рівні права та обов'язки. Декларація київських громадівців 1873 p., яка вважалася "програмою мінімум" або "основою програми", висувала три провідні ідеї: "федералізм", "демократизм", "раціоналізм".

Принцип політичного федералізму поділяли ідейні лідери найбільших українських громад — Київської та Одеської. Так, В. Антонович вважав бажаним ідеалом "вільну федерацію народів", а Л. Смоленський виступав за федеративний республіканізм ("інтернаціональну федерацію народів").

Громадівський рух знову набрав загальноукраїнського звучання. Його діяльністю займалася спеціальна урядова комісія, результатом роботи якої стало видання Емського указу в травні 1876 р. Було зупинено видання прихильної до українства газети "Киевский телеграф", розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, звільнено кількох професорів з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера) тощо.

Про шкоду, завдану Емським указом українській культурі, свідчить хоча б те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книжки. Так закінчився другий етап громадівського руху.

Наприкінці 1870 р. в українському народолюбстві чіткішим ставав політичний напрям, посилювалися радикально-демократичні тенденції. Виявом цього була модернізація програмних настанов, в яких тісніше поєднувались соціально-економічні й політичні завдання.

На рубежі 70—90-х років XIX ст. відомі українські діячі М. Драгоманов, С. Подолинський та М. Павлик висловили принципові міркування щодо теоретичних засад вітчизняного "громадівського соціалізму", які ввібрали в себе ідеї широких економічних перетворень, соціальної та національної рівності на основі вільної автономії осіб, спілок і громад, народів, а також вільного товариства (федерації) громад і народів. Втілювати ці ідеї в життя передбачалося з допомогою різноманітних тактичних засобів. Не заперечувалась можливість того, що "простому народу на Україні не обійтись без збройного бою й повстання (революції)".

Радикально-демократичні ідеї українського народолюбства підтримувались молодим поколінням громадівців. Наприкінці XIX ст. політизувались багато діячів громадівського руху, що започаткувало третій етап його розвитку. Цей процес простежується вже на прикладі студентських громад "тарасівців". Діяльність "Братства тарасівців" є однією з яскравих сторінок національно-визвольних змагань українського народу. Це була перша загальноукраїнська політична організація.

Останньому десятиріччю XIX ст. судилося стати перехідним етапом у розвитку українського національного руху. Домінуюче в 60—70-ті роки українофільство вичерпало себе, продемонструвавши неспроможність лише культурницькими засобами поліпшити становище українського народу. Молодь обминала українофільські громади й вступала до народницьких гуртків, байдужих до національних змагань. Спроби М. Драгоманова та його послідовників — членів гуртків "українських соціалістів-федералістів" у Петербурзі, К. Арабажина в Києві, В. Мальованого в Харкові та ін. — у 80-ті роки поєднати культурно-національні гасла із завданнями політичного та соціального визволення не були підтримані. Пошук нових ідей, організаційних форм визвольного руху протягом 90-х років покликав до життя національні об'єднання з виразною політичною спрямованістю, котрі стали прообразом українських партій.

"Братство тарасівців" було першим серед них. Виникло воно влітку 1891 р. з невеликої групи однодумців-студентів Харківського університету М. Базькевича, М. Байздренка, І. Липи та дрібного урядовця В. Боровика. "Тарасівці" не збиралися наслідувати українофільські громади з притаманними їм аполітичністю й організаційною аморфністю. їх метою було створення розгалуженої таємної організації, вироблення її програми, передусім політичної.

"Братство Тарасівців" нерідко ототожнюють з харківською групою. Насправді його гуртки існували щонайменше в 10 містах: Києві, Полтаві, Лубнах, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Ічні й Срібному, що на Чернігівщині, Оргієві — у Бессарабії (сучасна Молдова).

До гуртків "тарасівців" належали селяни, студенти, дрібні службовці, інтелігенція (з середньою та вищою освітою), репрезентуючи усі регіони Східної України. Попри те, що членами братства не були міські робітники, поміщики, капіталісти-промисловці, його можна вважати загальноукраїнською організацією.

Організаційні засади братства були сформульовані в його статуті: політичне виховання членів гуртка; повна автономія і свобода в Україні; святкування днів, пов'язаних з видатними подіями в історії України; видання для народу творів Т. Шевченка й Г. Квітки-Основ'яненка; вивчення економічного становища України і турбота про його поліпшення; піклування про освіту народу, створення бібліотек.

Отже, українські громади відіграли помітну роль у вітчизняному русі другої половини XIX ст. За світоглядною орієнтацією вони об'єднували тодішню вітчизняну демократію від "культурників" ліберально-демократичного до "політиків" радикально-демократичного спрямування. Ідеологія громадівців поєднувала любов до рідного народу, прагнення до всебічного народовивчення, до зближення з простолюдом зі щирим українським патріотизмом — українолюбством. Ці фундаментальні особливості світогляду громадівців відбилися у практичній діяльності, головним змістом якої стало служіння національно-культурному відродженню України.

 42.Національний рух у Західній Україні (друга пол. XIX –поч. XX ст.)

Суспільно-політичний рух у західноукраїнських землях другої половини XIX ст. характеризувався надзвичайною активністю. Під впливом революції 1848 р. пожвавилася політична діяльність різних, часто протилежних за своїми переконаннями суспільних сил.

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок заборони української мови в Росії посилився наплив українського письменства у Галиччину, що активізувало тут процеси національного самовизначення. Галицьке українство розкололося на москвофільство й народовство, що суперничали між собою.

Засновниками й лідерами москвофільства були історик Д. Зубрицький, священики Б. Дідицький, М. Малиновський, поміщик А. Добрянський. Москвофільство було породжене складними умовами українського національного життя в Австро-Угорщині. Спочатку воно мало відносно прогресивний характер. У ньому поєдналися опір насильницькому ополяченню, втрата ілюзій та надій на австрійський уряд, який підтримував курс на придушення українства в Галичині силами польського шляхетства, аристократизм, що зневірився в можливостях власної нації і шукав опір в етнічно спорідненій державі. Головними засадами москвофілів були ідеї про етнічну тотожність росіян, українців і галицьких русинів, заперечення існування українців як нації, а звідси й права українського народу на державне життя, ствердження необхідності об'єднання всього слов'янського світу під патронатом російського самодержавства як нібито найкращого державного ладу для слов'янських народів.

У другій половині XIX ст. значно розвинулася періодика москвофілів. Вони мали свої організації й товариства: "Народный дом", "Ставропигийский институт во Львове", "Галицко-русская матица", "Общество им. Крачковского". Вони користувалися щедрою фінансовою підтримкою російського самодержавного уряду. У 1881 р. відбувся судовий процес у Галичині, на якому представників москвофільства звинувачували в державній зраді, зносинах з царським урядом на шкоду Австро-Угорщині. Однак вони були виправдані.

Різкої протидії в народі москвофільству спочатку не було, оскільки воно грало на ідеалах соборності України, основна частина якої перебувала у складі Росії. З часом чітко проявилась спрямованість москвофільства на зросійщення Західної України, заперечення політичної та культурної самостійності українського народу, посилилося його негативне сприйняття в масах. Проти москвофільства активно боролися М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик. До кінця XIX ст. воно сприймалося всіма здоровими силами українства як чуже, вороже явище. Зокрема, І. Франко назвав його духовним збоченням, патологічним проявом людського духу.

На противагу рухові москвофілів на початку 60-х років XIX ст. серед української інтелігенції Галичини виникла течія, яку назвали "народовством". Лідерами народовців були В. Барвінський, Ю. Романчук, В. Навроцький, О. Огоновський, А. Вахнянин та ін.

Народовці сповідували принципи національного відродження, пропагували народну мову в літературі та школі. Ними засновано перший український професійний театр у Львові (1864), культурно-освітню організацію "Руська бесіда" (1861), "Просвіту" (1868). Велике значення для розвитку української мови й літератури мало створене в 1873 р. у Львові Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Шевченка. Це був своєрідний прообраз академії наук з історично-філософською, філологічною та математично-природничо-медичною секціями і підсекціями, з виданням наукових "Записок", збірників, часописів, з дійсними і почесним членством. Тривалий час (з 1897 по 1913 рік) — посаду голови Товариства обіймав М. Грушевський.

У 70-ті роки у народництві виділилася радикальна течія (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.). У 1885 р. народовці заснували свою політичну організацію — Народну раду. У 90-ті роки на основі народовських організацій були створені чотири політичні партії: Русько-українська радикальна партія (1890), Українська соціал-демократична партія (1899), Національно-демократична партія (1899) та Християнсько-суспільна партія (після 1896 p.).

43.Зародження українських політичних партій на початку ХХ ст.

На початку XX ст. з протестами проти переслідувань української мови і культури виступили вчені Київського та Харківського університетів, інтелігенція Полтави, Чернігова, Одеси та інших міст. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. Більшу частину населення України складали найбідніші верстви. Тому їх партії були дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядовими. Крім того, в Російській імперії так ніколи і не була прийнята конституція.

Ці дві причини мали своїм наслідком те, що всі українські партії в межах Великої України були на нелегальному становищі або діяли в еміграції. Утворення ж більшості ліберальних партій було реакцією на формування революційно-демократичного партійного руху. Цей рух розділився на дві частини—соціал-демократичну (есдеки) та есерівську (есери). Есдеки і есери й продовжували в майбутньому змагатися між собою за вплив на пролетаріат міст і сіл України, який став рушійною силою в грядущих революціях.

В січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Д. Антонович, О. Русів, М. Порш та ін. заснували Революційну Українську Партію (РУП). Брошура адвоката М. Міхновського "Самостійна Україна" була її першим програмним документом. В газеті РУП "Праця", яка виходила в 1904-1905 pp. у Львові, пояснювалась причина виникнення партії: "Дві причини — брак літератури, присвяченої інтересам сільського пролетаріату і, крім того, брак якої-небудь соціалістичної літератури на українській мові — / викликали до життя РУП, котра поставила своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського пролетаріату на Україні".

Група радикалів на чолі з М. Міхновським в 1902 р. відкололась від РУП і заснувала Українську національну партію (УНП), яка виступала за побудову самостійної демократичної держави.

В 1904 р. розділилися думки щодо завдань партії і в національно-соціалістичних групах, що зосталися в РУП. Лівіша течія, що близько стояла до меншовиків, вийшла з РУП і утворила окрему Українську соціал-демократичну Спілку. В ній найбільш відомими були Карась, Антонович, Басок, Кавун, Кириченко.

Решта членів РУП під проводом М.Порша, Л.Юркевича, І. Мазепи, В. Винниченка в 1905 р. перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП).

Восени 1904 р. колишні громадівці створили Українську Демократичну Партію (УДП). На відміну від українських партій в Галичині наддніпрянські партії стояли не на самостійницьких, а на федеративних позиціях.

В жовтні 1905 р. в Києві була створена Партія народної свободи (конституційно-демократична — кадети). Це була партія ліберальної інтелігенції, яка прагнула відчутних перетворень країни парламентським шляхом на основі загальнолюдських цінностей і акумулювала у своїх лавах еліту вітчизняних інтелектуалів початку XX ст. Політичним ідеалом кадетів була парламентсько-конституційна монархія англійського зразка, де панує принцип: "Король царює, але не править". Кількісно кадети складалися з 2000 душ.

Проте переважаючим впливом в Подніпров'ї користувалися російські партії. Серед них найбільшим — РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія), яка в 1903 р. розкололась на більшовицьку і меншовицьку фракції.

44.Україна в період революції 1905 –1907 рр. у Російській імперії.

Революція 1905—1907 pp. суттєво змінила ситуацію в Україні. Розстріл мирної демонстрації робітників у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р. викликав страйки солідарності в Києві, Харкові, Катеринославі, інших губерніях. Але виступи січня-лютого 1905 р. не віщували глобальних змін. Поразки російських військ та флоту від Японії поглибили політичну кризу. Робітничий та селянський рухи, діяльність лібералів набули значних масштабів. В Україні, як і по всій Росії, сформувались численні союзи: інженерів, лікарів, адвокатів, учителів, залізничників, селян тощо, які об'єднались у Союз Союзів. Активізувався земський рух. Навесні та влітку наростала хвиля робітничих страйків. У жовтні Всеросійський загальний політичний страйк спонукав царя видати маніфест, яким було обіцяно демократичні свободи, створення законодавчої Думи.

У жовтні-грудні в 13 містах України, переважно в Донбасі, Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуці з'явились нові політичні організації — Ради робітничих депутатів. Не менше чверті професійних спілок Російської імперії, що виникли в 1905—1907 pp., діяли в містах України. Боротьба українських селян за землю була чи не найгострішою порівняно з іншими регіонами. У грудні 1905 р. відбулись збройні виступи робітників в Донбасі, Харкові, Олександрівську. В 1906—1907 pp. страйковий рух робітників почав згасати, але селянський не вщухав й охопив до 70% повітів українських губерній.

Під час революції було скасовано заборони на українське друковане слово. З'явилася українська періодична преса. У політичному вихованні українців виняткову роль відігравала перша на Наддніпрянщині українська щоденна газета "Рада". З Галичини до Києва у 1907 р. було перенесено видання часопису "Літературно-науковий вісник". Ефективним інструментом взаємодії української інтелігенції з селянством та робітництвом стали "Просвіти" в Катеринославі, Чернігові, Києві, Кам'янці-Подільському, Житомирі, Миколаєві, Мелітополі, на Кубані і навіть на Далекому Сході. Кооперативні організації порушували питання про відкриття бібліотек, видання літератури українською мовою.

Остаточно сформувались політичні обриси, теорія та тактика, масштаби впливу Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) та Партії соціалістів-революціонерів (ПСР), що виникли у 1898 та 1902 р. У 1905—1906 pp. розгорнули діяльність ліберальні партії: конституційно-демократична Партія народної свободи (ПНС), "Союз 17 Октября", монархічні, чорносотенні — "Союз Русского Народа", "Союз Русских людей". Вони мали різний вплив на населення, діяли в певних регіонах, мали відмінності у програмах і тактиці щодо національно-визвольних рухів пригноблених народів.

45.Україна в роки Першої світової війни (1914 –1918 рр.).

На межі XIX і XX ст. світ вступив в епоху імперіалізму. Загострилися протиріччя між основними капіталістичними державами Європи. Ще в кінці XIX ст. відбувся розподіл сфер впливу, ринків збуту товарів, монополізація виробництва. Кожна з країн, що хотіла брати участь в цих процесах, вважала за необхідне діяти воєнними засобами. Це було тим більше легко, що розвиток найбільших імперій Європи — Російської, Австро-Угорської, Германської і Оттоманської—відставав від розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Отже, світова війна призвела до порушення рівноваги між традиційними формами державного устрою і більш прогресивним і динамічним у своєму розвитку суспільством. Війна прискорила і загострила соціальні конфлікти. Найбільше це позначилось на Російській і Австро-Угорській імперіях. В Росії після революції 1905— 1907 pp. залишилися нерозв'язаними гострі соціальні суперечності, а у Австрії великого розмаху набрали національно-визвольні рухи.

. Більш ніж 3,5 млн. українців у російській армії і 250 тис. в австро-угорській опинилися по обидва боки фронту і змушені були воювати один проти одного за чужі інтереси. Земля України надовго стала театром воєнних дій, що катастрофічно позначилося на долі мільйонів українського населення.

В останні роки перед війною український політичний і культурний рух в Галичині і Буковині добивався чимраз більшого успіху. Українці тут мали більший досвід громадської і політичної діяльності. Було тільки питанням часу, коли вони добудуть собі усі права, забезпечені їм австрійською конституцією. Найгострішу боротьбу довелось витримати українцям Галичини за реформу виборчого закону для сейму, який вирішував усі справи внутрішнього життя краю. Після довгої і впертої боротьби прийшли до згоди вже на початку 1914 р.

Ще наприкінці 1912 р. на з'їзді провідних діячів галицьких партій і організацій було ухвалено, що у випадку війни між Австро-Угорщиною і Росією українці повинні підтримати австрійців, які допоможуть перетворити Галичину у "П'ємонт" — центр об'єднання усіх українських земель.

З метою втілення своїх планів у життя 2 серпня 1914 р. українські політичні партії об'єдналися у Головну Українську Раду. В ті ж дні була створена Центральна Бойова Управа, яка звернулась до уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців. Згода була отримана, бо цісареві потрібне було гарматне м'ясо. Більше 20 тис. добровольців записалося в Легіон, але завдяки і інтригам польських політиків, які зрозуміли, що легіон може стати зародком української регулярної армії, цісар обмежив чисельність його до 2,5 тис. стрільців. Легіон УСС був включений до складу австрійської армії.

2 травня 1915 р. січові стрільці здобули свою першу перемогу над російськими підрозділами при обороні гори Маківка. Бої на Маківці показали, що українці стають активним чинником світової історії, творцями свого майбутнього.

Українці з Наддніпрянщини — Д. Донцов, В. Дорошенко, М.Меленевський та інші, — емігрувавши в Галичину від переслідувань самодержавства, створили Союз Визволення України (СВУ). СВУ ставив за мету створення гетьманської держави, незалежної як від Австро-Угорщини, так і від Росії. Цісарська влада намірилась використати СВУ у підривних антиросійських діях. Українські політичні лідери з Наддніпрянщини різко осуджували такі наміри. Зокрема, ТУП на чолі з М. Грушевським негативно поставився до таких дій СВУ. А лідер УСДРП С. Петлюра виступив у Москві на захист Росії у війні. Однак це не врятувало український суспільний рух від переслідувань як в Росії, так і в Австро-Угорщині. До 1917 р. перебував у засланні в Симбірську, Казані і в Москві М. Грушевський.

Не уникли переслідувань і українці в Галичині. Окупаційну політику царизму в зайнятому росіянами м. Львові восени 1914 р. активно проводив генерал-губернатор граф О. Бобринськийу. Він заявив, що в цих землях "корінне населення все було російське, устрій їх повинен бути оснований на російських засадах. Я буду тут вводити російську мову, закон і устрій". Восени були закриті практично всі українські установи, бібліотеки, школи. Почалися обшуки і переслідування місцевої інтелігенції. Був арештований і вивезений до монастирської тюрми у Суздалі митрополит Андрей Шептицький, де він і відбував термін ув'язнення до 1917 p.

Греко-католиків почали насильно навертати до православ'я. Проводилася "інвентаризація", тобто грабунок галицьких банків, музеїв, книгарень. Демонтувалось обладнання друкарень, зокрема, Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.

Війна набувала дедалі більш кровопролитного характеру. В кінці 1915 р. російська армія втратила близько 3,5 млн. чол., в тому числі/ більш ніж півтора млн. полонених. А в тилу назріла криза промислового виробництва. Тільки в Україні до січня 1917 р. погасло 36 доменних печей. Майже на два мільйони десятин скоротилися посівні площі, почалися перебої з постачанням продуктів харчування, зростала [інфляція. Це привело до загострення соціально-політичної обстановки. Масові заворушення охопили населення промислових центрів України. У 1915 р. в Україні пройшло 113 страйків. В них брали участь майже 60 тис. робітників. А вже у 1916 р. відбулося 218 страйків, з кількістю учасників до 200 тис. чоловік. Страйки та заворушення йшли під гаслом "Геть з війною!" Піднялися перш за все робітники таких міст як Горлівка (Донбас), Бахмут, Катеринослав, Харків, Миколаїв. Найбільшою популярністю серед них користувались соціал-демократичні агітатори.

Довготривала окопна війна вкрай виснажила Україну. Були вбиті або покалічені мільйони молодих, сильних чоловіків. Різко впала продуктивність праці на заводах і фабриках, де чоловіків замінили жінки й діти. Стояли пусткою десятки тисяч десятин незасіяної землі. Частішими ставали випадки епідемій і пошесті. Все відчутнішим ставало наближення національної катастрофи.

Піднесення національно-визвольного руху не тільки в Україні, а й по всій Росії свідчило про наближення нової революції.

46.Українська культура другої пол. XIX – поч. ХХ ст.

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася віднаціональної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національнаінтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Освіта

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, змусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет.

Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, уГаличині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 році тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранніукраїнського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет в Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Наука

Ілля Мечников — викладач Новоросійського університету в Одесі. Заснував разом із мікробіологом Миколою Гамалією першу в країні й другу у світі бактеріологічну станцію. Творець учення про імунітет. Микола Бекетов — професор Харківського університету, який створив при фізико-математичному факультеті фізико-хімічне відділення та лабораторію фізичної хімії. Один із засновників нової науки — фізичної хімії.

У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. — «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю.

У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський — автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» — походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університету В. Б. Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалуджерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центром цієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. У 1874 р. у Києві мав великий успіх Археологічний з'їзд. По-друге, В. Антонович у власних наукових роботах поглиблює й ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з досліджень присвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр його інтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеяду україно-знавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. С. Грушевський.

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у Західній Україні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав до Києва. У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський отримав кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство імені Шевченка — першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Грушевський — один з організаторів Національно-демократичної партії Галичини, пізніше — «Товариства українських поступовців». Головні події політичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ столітті: арешт і заслання у Росії під час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 році, еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах. Величезна наукова спадщина М. С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» — фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX—XX століть в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Визначною подією в українському науковому житті XIX ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства — «Записки Наукового товариства імені Шевченка». З 1895 року Михайло Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. — головою Наукового товариства імені Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: Михайло Грушевський, Іван Франко, Іван Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки — Альберт Ейнштейн, Макс Планк, А. Мазон, Давид Гільберт.

Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч, просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 року під його керівництвом друкарня «Громада» у Женеві була єдиним центром видання літератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого — обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.

Література

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (найкраща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка. «Його творчість, — писав Михайло Грушевський, — це творчість народу, що досягає відразу, без наступних ступенів, високого інтелектуального розвитку й індивідуальної свідомості і поєднує в своїх творіннях безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості». Широко відомі основні віхи життєвого шляху Шевченка: народження у сім'ї кріпаків пана Енгельгарда, рання смерть батьків, робота «в наймах» і у пана козачком, переїзд до Петербурга, знайомство з земляком — художником Іваном Сошенком, викуп з неволі на гроші, виручені від продажу портрета В. Жуковського роботи Карла Брюллова, навчання в Академії мистецтв, участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, арешт і 10-літня рекрутчина з забороною писати і малювати, смерть незабаром після повернення з заслання. Перший «Кобзар» виходить у 1840 році у Петербурзі, через рік — «Гайдамаки». Геніальний поет, Шевченко вніс в українську літературу новий зміст: рішучий протест проти кріпацтва, захист свободи і гідності особистості, захоплення народними і національно-визвольними рухами, заклик до суспільної справедливості. Особистість і творчість Шевченка — символ всієї української культури.

Мистецтво

Театр

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки усадибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи —Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Музика

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло,дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

Образотворче мистецтво

Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було проблематичнішим. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.

В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення його, як митця та майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив уМоскві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).

Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст І. Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював у маєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз бував і Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник скористався рядом порад українського історика Д. Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самого листа, позував для фігури писаря. Рєпін писав:

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтелігенцією складалися непросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.

Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського. Випускник Петербурзької Академії, він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійним рівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову.

В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 - А.Рішельє в Одесі (автор Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у Києві (автори - В.Демут-Малиновский, П.Клодт, О.Тон)

Архітектура

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (високастеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ,квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав(Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітекторомА. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Береттіпобудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.

У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатуренацегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

Національні культурні організації і рухи

Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.

Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 році у Львові. Цебув нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали «Руською трійцею» (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 році альманаху «Русалка Дністровая». У нього увійшли «Передмова» Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою «гражданкою», простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ «Руської трійці» не знайшов продовження. Головний його ініціатор — М. Шашкевич — зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим.

У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Західній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 році виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство — не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, Т. Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою — слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації — рівність людей, необхідність знищення кріпацтва — пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 році важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Всю другу половину XIX століття активність національної інтелігенції розгортається майже виключно в сфері «культурництва». У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства таінтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В. Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати «хлопоманами», тобто «любителями народу». Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація «Громада». Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській «Громаді» брав участь М. Драгоманов — історик, політичний діяч, П. Чубинський — етнограф, поет, автор слів гімну «Ще не вмерла Україна». Подібні громади виникли в багатьох містах.

Ідейний центр «громадівського» руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В. Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал «Основа». У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники.

Ситуація кардинально змінюється в 1863 після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал «Основа» закрився. Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Після нетривалого «перепочинку» на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була продовжена. У 1876 р. в місті Емсі царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Однозначної заборони української художньої літератури на «малоросійській» мові не було, але цензура таких книг не пропускала, навіть з російських творів викреслювалися українські слова.

Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в «русинську» писемність. У таких умовах значна частина місцевої інтелігенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву «москвофільства».

«Москвофілам» у національному культурному русі протистояли «народовці» — однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал «Правда» з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство «Просвіта», що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює М. Грушевський. Часто буває тут П. Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М. Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І. Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище «Літературне товариство імені Шевченка», перетворене в 1892 році в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання — «Літературно-науковий вісник», що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.

Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати, як складалися долі українського відродження в XIX століття. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німецького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький етап став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні вимоги, аж до утвореннянезалежної держави.

47.Наукова та суспільно-політична діяльність М.С.Грушевського.

Як голова Наукового товариства ім. Шевченка він постійно піклувався про підготовку плеяди молодих, талановитих вчених, які зробили значний внесок у розвиток українознавчих досліджень. Серед своїх учнів і послідовників М.С. Грушевський називає О.Терлецького, Д.Корейця, М.Кордубу, С.Томашівського, С.Рудницького, О.Целевича, Ю.Кміта, З.Кузелю, О.Чайківського, В.Герасимчука, О.Сушка, Ф.Голійчука, І.Джиджору, І.Кревецького, І.Крип'якевича та ін. По-різному склалися їх долі, різних світоглядних засад дотримувалися вони наприкінці свого життя. Але важливе інше — творчість кожного з них становила помітне явище в українській науці та культурі кінця XIX — першої половини XX ст.   Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М.С. Грушевський зробив значний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродження діяльності „Товариства любителів українського мистецтва” (1905), створення національного театру у Львові та організацію видавничого товариства. 
    Перше десятиріччя нового, XX століття внесло корективи в творче життя М.С. Грушевського. Певна демократизація всіх сфер життя в країні під впливом буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр. відкрила вченому можливість відвідувати багато міст Лівобережної, Слобідської та Південної України і розширити науково-організаційну діяльність. еребуваючи в еміграції, М.С. Грушевський не поривав зв'язків з Україною.   Він підтримував  інтенсивне листування з діячами культури і науки, уважно стежив за подіями суспільно-політичного життя, що відбувалися на рідній землі. Поступово у нього визріли думки про можливість повернення на батьківщину. Після кількох років переговорів між представниками радянських властей та М.С. Грушевським йому нарешті дозволили в'їзд в країну (7 березня 1924 р. сім'я Грушевських була вже в Києві). 
    На Україну М. С. Грушевський повернувся уже як визнаний лідер в історичній науці. Він обирається академіком ВУАН (1924), очолює ряд комісій, секцій в системі академії, активно включається в її різнопланову діяльність. М.С. Грушевський працює багато і плідно: наукові інтереси зосереджуються на науковій спадщині, концепціях та поглядах М.І. Костомарова, В.Б. Антоновича, П.О. Куліша, М.П. Драгоманова. Як і в Львові, навколо М. С. Грушевського гуртуються молоді, талановиті вчені (С.Глушко, А.Глядківський, М.Карачківський, С.Шамрай, В.Юркевич, М.Ткаченко, В.Новицький), які зробили свій внесок у розвиток історичної науки України. Визнанням великих заслуг Грушевського-вченого стало обрання його в 1929 р. дійсним членом Академії наук СРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася. Лабети сталінщини не обминули і М. С. Грушевського. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі. Утворилася опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула проти нього систематичне цькування. В березні 1931 р. М.С. Грушевський змушений був залишити Київ і переїхати до Москви. Суспільно-політичні погляди та наукові праці М. С. Грушевського

Основні позиції суспільно-політичних поглядів Михайла Грушевського випливають із його концепції історіософії. Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом неминуче дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Щоб зрозуміти не лише історіософську концепцію М. Грушевського, а і його суспільно-політичну позицію, потрібно розглянути три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце. Це «народ», «держава і «герой в історії», які у М. Грушевського несуть змістове навантаження, почерпнуте з різних філософських систем.

Автор десятитомної "Історії України-Руси", найбільшої історіографічної праці про український народ, котра увійшла до скарбниці світової історіографії. Написана на великому документальному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреччини. Створення М. Грушевським фундаментальної історії України мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакційні кола яких узагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації й права на власну мову та культуру.

Творча спадщина М. Грушевського налічує більш як 2 тис. бібліографічних одиниць — книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він — академік Всеукраїнської академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема - національного самовизначення. Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку. По-перше прагнення до самостійності є об'єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення. По-друге самостійність і незалежність народу пов'язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними пріоритетами народу. По-третє незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності - незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу. По-четверте відсутність "політичної самостійності" можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. По-п’яте кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю. Багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається ображатися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику. По-шосте борючись за вихід із великих політико-територіальних об'єднань, прагнучи до власної державності й політичної незалежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у своєму середовищі розумних і далекоглядних "кермачів", які приведуть народ до процвітання. По-сьоме тільки вільна спілка вільних народів є ефективною і з морального, й з економічного погляду.

48.Початок Національно-демократичної революції в Україні. Утворення Центральної Ради (лютий –червень 1917 р.)

Національна революція 1917—1920 pp. тісно пов'язана з історією українського народу, випливає із закономірностей багатовікового розвитку українства, поєднавши національно визвольний і державницький аспекти. її трагічні наслідки зумовлені спробами тогочасних лідерів нації розірвати пов'язані між собою складові цілісного революційного процесу, серією тактичних прорахунків, провалом планів, накреслених на початках революційного руху. Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. (за старим стилем) династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Активісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле. З (16) березня 1917 р. на зборах представників Товариства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 (20) березня було обрано президію Української Центральної Ради (УЦР), а через два дні опубліковано звернення "До українського народу", в якому висловлювалося сподівання, що український народ сам творитиме свою долю. Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відродження державності. Головою Української Центральної Ради було обрано М. Грушевського (1866—1934) (кандидатура Д. Дорошенка не пройшла), його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича. До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією, що в основному діяла в Києві. Реальну владу в місті навесні 1917 р. мав губернський комісар Тимчасового уряду П. Суковкін. Перші телеграми з повідомленням про створення УЦР були відправлені до Берліна, Відня й Петрограда. Двадцятитисячна маніфестація українців у Петрограді, стотисячна в Києві відбулися під гаслами підтримки Тимчасового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської федеративної республіки. Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцнити свої позиції як представницького національного й територіального органу, передовсім у політико-організаційному й правовому аспектах. 6—8 (19—21) квітня 1917 р. в Києві на Всеукраїнському Національному Конгресі політичних, громадських, культурно-просвітницьких, профспілкових організацій обговорювалися проблеми національно-територіальної автономії України, було обрано новий, склад УЦР. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет (з 23 червня — Малу Раду). В УЦР було три різновиди представництва: територіально-етнографічне, партійне, соціально-корпоративне, що ускладнювало процес прийняття рішень. УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заявляючи про намір передати владу законно обраному парламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її головною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої автономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму. Значно активізувалася тоді діяльність українських політичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основні вимоги щодо націоналізації землі та автономії України. У ц середовищі побутували сумніви щодо реальності соціалістичної революції в Україні без підтримки пролетарів Заходу. Керівництво партії вважало Ради робітничих депутатів лише політичними центрами демократії, а не владними органами. У промові на IV з'їзді УСДРП В. Винниченко зазначив: революція знищила царизм, а значить і будь-який ґрунт для "самостійництва", тому українство повинно захищати ідею федеративно-демократичної республіки. У липні 1917 p. II з'їзд УПСР проголосив своєю метою встановлення диктатури революційної демократії, соціалізацію землі. Лідери партії, до якої належав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР повинна перебрати на себе владу. Партія обстоювала тезу добровільної федерації суверенних націй у демократичній Росії. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркована та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії. Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміцнення демократичних принципів в Росії (нерідко за демократичні завоювання приймали анархічну сваволю), проведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Цим була зумовлена постійна стриманість і схильність до компромісів українських політичних сил. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною незалежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки. Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. У квітні-травні 1917 р. в УЦР відбулися дебати щодо питання про те, чи може вона як коаліційний орган різних партій займатися господарськими проблемами чи тільки питаннями автономії, культури та освіти. Оскільки економічні програми мали лише УПСР і УСДРП, то до створеної у травні економічної комісії залучили тільки їх представників. Між тим зволікання з вирішенням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигідне становище було в більшовиків України. На той час це була малочисельна з нестійким авторитетом, незначною кількістю етнічних українців організація, але вже наприкінці того ж року більшовики України нараховували 42 тис. осіб. Вони генерували соціальне нетерпіння мас. Час працював саме на ліворадикальні ідеї, розширюючи соціальну базу більшовиків та їх союзників. Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмірну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи: 1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим урядом (березень — початок червня 1917 p.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демократизацію влади в колишній Російській імперії. 2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 p.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного принципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України. 3. Боротьба за федерацію національно-державницьких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 p.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різних поглядів. 4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.). Винятком був період воєнних дій з радянською Росією, втрати влади в січні-лютому 1918 р.

    49.Боротьба за українську державність. І та ІІ Універсали Центральної Ради.

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу.
Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.
10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.
В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.
3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів.

II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради.

Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада, погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми.

У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.
Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійти ся неможливо.
Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.  

50.III Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР

Політична та економічна кризи, які охопили всю країну, безсилля Тимчасового уряду дали змогу більшовикам здійснити революцію і захопити в кінці жовтня 1917 р. владу в Петрограді. II Всеросійський з'їзд Рад ухвалив рішення про перехід усієї влади до рук Рад, створив свій уряд — Раднарком на чолі з Леніним. З України в роботі з'їзду взяло участь 140 делегатів від 75 Рад, які голосували переважно за більшовицьку резолюцію.

Центральна Рада засудила збройне повстання в Петрограді і визнала неприпустимим перехід влади до Рад робітничих і солдатських депутатів. Таким чином, це означало, що ЦР пориває з робітничими Радами і вступає у" конфронтацію з російським Раднаркомом. За таких умов більшовики Києва вирішили підняти збройне повстання. Три дні в Києві тривали запеклі бої. Повсталим (6 тис. чол.) протистояло понад 10 тис. добре озброєних офіцерів, юнкерів, козаків. Більшовикам удалося вибити ці війська з Києва, але влада все ж опинилася не в їх руках.

Центральна Рада, опираючись на загони вірних їй частин «січових стрільців», «вільних козаків» захопила владу в Києві.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада приймає свій III Універсал, де Україна проголошувалася народною республікою (УНР) у складі федерації рівних і вільних народів. В Універсалі декларувалася обіцянка вирішити земельне питання, ввести 8-годинний робочий день, установити державний контроль над виробництвом, урегулювати проблеми війни і миру. III Універсал проголосив ліквідацію приватної власності, націоналізацію поміщицького, монастирського, казенного та церковного май на. Але втілення цих гасел відкладалося до Установчих зборів. Проголошувались політичні свободи: слова, друку, віри, зібрань, спілок, страйків, а також недоторканність особи й помешкання. Скасовувалась смертна кара, оголошувалась амністія.

Під владу ЦР переходило ще 4 губернії України: Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська. Але фактично в Дон басі влада належала робітничим Радам. Історичне значення III Універсалу в тому, що була проголошена українська державність у формі УНР і накреслювались нагальні соціально-економічні за ходи української влади на майбутнє. Проте ці заходи по-різному зустріли різні верстви населення. Залишення ідеї федеративного зв'язку з Росією, де влада переходила до більшовиків, було по милкою, відставанням від реалій історичного моменту.

Центральна Рада ігнорувала декрети і закони Раднаркому і звернулася до антибільшовицьких урядів, що виникли в ряді регіонів (Дон, Кубань, Крим) з пропозицією почати переговори про створення нового федеративного уряду Росії — на противагу Раднаркому.

На бік ЦР у листопаді 1917 р. перейшло близько 50% кораблів Чорноморського флоту, які підняли жовто-блакитні прапори. Згодом було утворено Українське морське міністерство, прийнято «Тимчасовий закон про флот УНР». Але Центральна Рада знову припустилася помилки, оголосивши службу на флоті добровільною.

Боротьба за владу ще більше загострилася під час виборів до Всеросійських Установчих зборів. Українські партії отримали в Україні 70 % голосів, тоді як більшовики — лише 10 %. Серед окремих партій більшість одержали українські есери. Це було пов'язано з тим, що вони відображали думку українського села з приводу соціалізації землі за принципом не менше споживчої, але не більше трудової норми. Лідери УЦР, серед яких переважали політики-романтики, не бачили деструктивізму, який несла революція і радикальні партії. До середини грудня 1917 р. конфлікт між Раднаркомом і УЦР сприймався як сутичка неантагоністичних політичних сил у межах однієї держави.

З розширенням масштабів протистояння воно все більше починає інтерпретуватися як боротьба радикальних і поміркованих соціалістів.

Восени 1917 р. Україна фактично стала незалежною, проте ні народ, ні українські соціалісти це не сприймали. До кінця грудня 1917 р. лідери УЦР не вважали Україну суб'єктом міжнародного права, і тільки 26 грудня був створений Генеральний секретаріат іноземних справ на чолі з А. Шульгіним. Центральна Рада закрила кордон з Радянською Росією, припинила вивіз хліба, не пропускала на Дон через територію України частини Червоної гвардії, направлені для придушення виступу отамана Каледіна. У грудні 1917 р. більшовицький уряд заборонив українізацію на фронтах і в тилових гарнізонах.

Щоб зміцнити свої позиції, більшовики вирішили провести Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому передбачалося проголошення Радянської влади. 3-4 грудня 1917 р. до Києва прибуло 124 де легати від 49 Рад (з 300). Центральна Рада перехитрила більшовиків, вживши не зовсім правомірних заходів. Вона направила на з'їзд 2000 своїх прибічників, які різко змінили співвідношення сил. Більшовики змушені були покинути з'їзд і переїхати до Харкова, де до них приєднались делегати III обласного з'їзду Рад Донецько-Криворізького басейну. Так відбулася організація І Всеукраїнського з'їзду Рад. У його роботі брали участь близько 200 делегатів від 82 Рад майже всіх губернських центрів і найбільших міст. Більшість мали більшовики.

Цей з'їзд проходив 11-12 грудня 1917 р. й проголосив Радянську владу на всій території України, висловився за федеративну форму зв'язків між Україною і Росією, обрав Централь ний виконавчий комітет (41 член, з них 35 більшовиків, голова ЦВК — Ю. Медведев). ЦВК доручалося негайно поширити на території України всі декрети і розпорядження Раднаркому про землю, робітничий контроль над виробництвом, демократизацію армії, оголосити недійсними всі розпорядження Центральної Ради, які вона «видавала і видасть». Таким чином, на Україну поширювалася дія основних законів Радянської Росії, а законодавство ЦР ігнорувалося.

17 грудня 1917 р. був створений радянський уряд України — Народний секретаріат у складі 12 колегіальних народних секретарів на чолі з М. Скрипником. Таким чином, в Україні стало два уряди, які знаходилися в антагонізмі один до одного. Радянський Раднарком підтримував Народний секретаріат. Ситуація в Україні в грудні 1917 р. вкрай загострилася. 26 листопада — 17 грудня 1917 р. курултай кримськотатарського народу спробував утворити кримськотатарську державу, але політична ситуація не сприяла цьому.

Ще 3 грудня 1917 р. Раднарком Росії проголосив «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради». У ньому визнавалася У HP і національні права українського народу. Сама ж Центральна Рада не визнавалась. Від неї ультимативно вимагалось пропустити радянські війська на Дон, припинити роззброєння радянських військ в Україні. У випадку не прийняття вимог Раднарком оголошував Централь ну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади». Це було втручання у внутрішні справи України, спроба поставити її в залежність від Раднаркому. Сама форма маніфесту (ультиматум) свідчила про бажання радянської влади в Росії загострити відносини з УЦР. 17 грудня ЦВК України опублікував маніфест про повалення УЦР. З Росії почали прибувати радянські війська, 25 грудня 1917 р. радянські війська почали наступ проти УНР.

11 січня 1918 р. Центральна Рада видала свій IV Універсал, де проголошувалася самостійність і незалежність України. Центральна Рада не йшла на відокремлення від Росії аж до початку громадянської війни, коли розрив з більшовиками став неминучим.

Уряду доручалося укласти мир з Четверним союзом; декларувалася передача землі без викупу всім селянам; ліси, води, надра мали перейти в підпорядкування уряду УНР; проголошувалося, що уряд бере під свій контроль найважливіші галузі торгівлі, банки, монополізує низку провідних галузей промисловості. IV Універсал став важливою віхою українського національно-визвольного руху, ознаменував відродження української національної держави.

В Універсалі зазначалося про мирні взаємовідносини УНР із сусідніми державами (Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною). Уряду доручалося завершити мирні переговори з Німеччиною та її союзниками та підписати з ними мир. Передбачалося демобілізувати армію і створити міліцію, навесні роздати землю селянам без викупу, узяти під суворий контроль банки, ввести монополію на виробництво і торгівлю залізом, тютюном. Генеральний секретаріат перейменували в Раду народних міністрів. Історичне значення IV Універсалу в тому, що Україна проголошувалася незалежною суверенною державою, а її керівники в цілому повинні відмовитися від автономістсько-федералістської позиції і перейти на самостійницькі у процесі українського державотворення, хоча залишали остаточне вирішення питання про федеративний зв'язок з республіками колишньої російської держави Українським установчим зборам.

На початку 1918 р. УЦР перейшла від концепції українізації армії до формування армії за принципом добровільності — як народної міліції. До кінця березня 1917 р. у ній нараховувалося 15 тис, чол. Планувалося відкрити Академію національної армії, інструкторську школу для підготовки старшин, робилися спроби сформувати 8 територіальних армійських корпусів, відповідні технічні частини. Був реорганізований Генеральний штаб.

Був прийнятий закон про грошову систему, відповідно до якого українська гривня повинна була ділитися на 100 шагів;

2 гривні дорівнювали 1 рублю 1917 p.; 20-гривнева монета повинна була карбуватися із золота, а 1-гривнева — зі срібла; шаги — з нікелю.

4 січня 1918 р. Народний секретаріат УНР віддав наказ своїм військам розпочати похід на Київ. У поході брали участь не лише сформовані в Україні війська, а й надіслані Раднаркомом з Росії. Загинуло близько 10 тис. чол. Голова Ради народних міністрів В. Винниченко пішов у відставку і новим прем'єром став В. Голубович. У самому Києві розпочалося повстання на заводі «Арсенал», придушене військами ЦР. Але все ж таки ЦР не змогла утримати Київ. Після цього туди вступили радянські війська, і під керівництвом лівого есера Муравйова були організовані масові репресії.

30 січня 1918 р. до Києва прибув Народний секретаріат і місто стало столицею радянської України. ЦР опинилася в Житомирі.

Зазнавши поразки в боротьбі з більшовиками, ЦР вирішила використати зовнішній фактор. Спочатку вона домагалася підтримки Антанти, особливо Франції, але не дочекавшись її, вступила в переговори з Четверним союзом. Це було зроблено ще й тому, щоб не дати більшовикам можливості представляти Україну.

9 лютого 1918 р. представники ЦР підписали у Брест-Литовську угоду з Четверним союзом. її суть зводилась до того, що цей Союз визнавав незалежність України, засвідчував припинення стану війни, не передбачав анексій і контрибуцій, кордони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах майбутньої Польщі їх мала визначити спеціальна комісія на підставі «етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення». Передбачалося встановлення дипломатичних відносин, обмін військовополоненими. Було встановлено курс української валюти по відношенню до німецької марки (1000 марок = 462 золоті карбованці УНР). Крім того, було підписано таємний договір між Австро-Угорщиною і УНР, який передбачав поділ Галичини на польську й українську та об'єднання Східної Галичини з Буковиною в один суцільний коронний край. УЦР обіцяла підтримку в постачанні центральних держав хлібом і сировиною. У квітні 1918 р. УЦР підписала договір про поставки центральним країнам 60 млн. пудів хліба, 400 млн. штук яєць, 2,75 млн. пудів м'яса, 3 млн. пудів цукру тощо.

Німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію 450-тисячну армію. Більшовики змушені були відступити, Україна опинилася під німецько-австрійською окупацією. Центральна Рада повернулася до Києва 9 березня 1918 р.

Центральна Рада провела календарну реформу: день 16 лютого 1918 р. було оголошено 1 березня. Тризуб, державний знак Володимира Великого, було визнано державним гербом України, жовто-блакитне полотнище — прапором держави. Схвалено адміністративний поділ України на 32 землі. Було прийнято рішення про вивчення всіма службовцями української мови в тримісячний термін, ліквідації всіх написів та оголошень російською мовою. Законом заборонялося застосування найманої правці на селі, приватної власності на землю, що викликало незадоволення заможних селян. Таку ж реакцію в заможних верств викликало рішення ЦР про реквізицію будинків та товарів у буржуазії.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію України, що називалася «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». Вона складалася з 8 розділів і 85 статей. Україна проголошувалась суверенною, самостійною, незалежною де ржавою. Передбачався розподіл влад. Верховним органом влади мали бути Всенародні збори, які формують органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада належить Раді народних міністрів, а вищим судовим органом є Генеральний суд УНР; місцеве самоврядування представлене виборними Радами й управа ми громад, волостей і земель. Одне з центральних місць посідали права людини і свобода слова, друку, совісті, рівність усіх громадян незалежно від походження, віри, національності, майнового стану. УНР повинна була стати парламентською республікою, але обрала першого президента України — М. С. Грушевського. 

1. Экологическое состояние Мурманской области и Карелии
2. Академия 2007. 3
3. Вариации при исчислении
4. Исследование товарной марки
5. Его глаза стали ярко зелеными этот свет смог озарить темноту окружающую нас
6. Учет операций по страхованию от несчастных случаев на производстве
7. 2003 N 15ФЗ от 2208
8. Шпаргалка
9. Лабораторна робота 12 Адміністрування безпеки операційної системи WINDOWS 2k
10. Властвующие политические элиты и массы
11.  Дані - 1 Інформація відомості показники необхідні для ознайомлення з ким чимнебудь для характеристики
12. 075.8 ББК 65.24я 73 Рецензенты- кафедра истории и теории социологии Уральского государственного универс
13. в семье нет больных детей но имеет место близкородственный брак; консультирование в связи с бесплодным бр
14. Глубокий снегЦель операции не допустить применение ядерного оружия Китайскими войсками
15. Понятие отрасли- Комплекс специализированных предприятий объединенных по при
16. Интерфейс Windows
17. Ни что иное как окружающая среда не откладывает в душе его отпечаток на всю последующую жизнь
18. во слов в мин
19. Курсовая работа- Графические редакторы (пакеты трехмерного моделирования)
20. Тема- Оператор присваивания в языке программирования1

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе