Тема 4. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ ДОГОВІР Мета заняття1

Работа добавлена на сайт samzan.net:

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

ЗАТВЕРДЖУЮ

Завідуючий кафедри

господарсько-правових дисциплін

_________________Т.О.Мацелик

«____»_________________2012 р.

РОБОЧИЙ ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної дисципліни

«Правове регулювання ЗЕД»

Тема 4. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ ДОГОВІР

Мета заняття:1. навчальна ознайомити студентів з поняттям та ознаками договору, його формами, правом, що застосовується до договору та умовами договору.

1.  виховна-виховувати почуття відповідальності за свою професійну підготовку

Місце проведення заняття: аудиторія №______________________________

Обсяг часу: 2 години________________________________________________

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри

господарсько-правових дисциплін

Протокол № 2 від « 14 » серпня 2011 року.

м. Ірпінь-2012

ІІІ. Розгорнутий план заняття

№№ з/п	Перелік основних і допоміжних питань	Час, хв	Методичне відпрацювання і матеріальне забезпечення навчального питання
1	2	3	4
1 2 3 4	Поняття та ознаки договору. Форма договору. Право, що застосовується до договорів. Умови договору	10 хв. 20 хв. 30 хв. 15 хв.	1. В.В. Поєдинок Правове регулювання зовнішньоекономіческої діяльності  - К.,Юрінком Інтер 2006

ІV. Прізвища студентів, яких необхідно запитати:

Завдання для самостійної роботи по підготовці до наступного заняття:

Вивчити матеріали лекції та додатково:

1.   Зовнішньоекономічний договір (контракт).

Кваліфікуючі та факультативні ознаки зовнішньоекономічного договору.

Вимоги, які висуваються до форми зовнішньоекономічного договору.

Наслідки недодержання форми зовнішньоекономічного договору.

Правила визначення права, що застосовується до зовнішньоекономічних договорів.

 Значення принципу найбільш, тісного зв'язку для вирішення колізійних питань зовнішньоекономічного договору.

Система умов зовнішньоекономічного договору.

Предмет зовнішньоекономічного договору.

Визначення кількості та якості у договорі.

Базисні умови поставки товарів у зовнішньоекономічному договорі.

Визначення ціни і умови платежів у зовнішньоекономічному договорі.

1.   Здійснюється здавання-приймання за зовнішньоекономічним договором?
2.  Вимоги до упаковки та маркування товарів за зовнішньоекономічним договором.
3.   Форс-мажорні обставини у зовнішньоекономічному договорі.
4.   Рекламації та санкції у зовнішньоекономічному договорі.
5.   Вимоги до арбітражного застереження.

Старший викладач кафедри _____________   А.О. Яфонкін

Лекція

План

1. Поняття та ознаки договору.

2. Форма договору.

3. Право, що застосовується до договорів.

4. Умови договору 

План

Семінар

1.  Поняття зовнішньоекономічного договору (контракту).
2.  Назвіть кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору.
3.  Назвіть факультативні ознаки зовнішньоекономічного договору.
4.  Вимоги, які ставляться до форми зовнішньоекономічного договору.
5.  Наслідки недодержання форми зовнішньоекономічного договору.
6.  Назвіть правила визначення права, що застосовується до зовнішньоекономічних договорів.
7.  Система умов зовнішньоекономічного договору.
8.  Предмет зовнішньоекономічного договору.
9.  Як визначається кількість та якість у договорі.

10. Базисні умови поставки товарів у зовнішньоекономічному договорі.

Самостійна робота

1.  Визначення ціни і умов платежів у зовнішньоекономічному договорі
2.   Здавання-приймання за зовнішньоекономічним   договором.
3.  Вимоги до упаковки та маркування товарів за зовнішньоекономічним договором.
4.  Форс-мажорні обставини у зовнішньоекономічному договорі.
5.   Рекламації та санкції у зовнішньоекономічному договорі.
6.  Вимоги, яким повинно відповідати арбітражне спостереження.

Індивідуально-консультативна робота

Написання і захист реферативних доповідей.

Література:

Основна [1,2,3,4,5,6,7,10,15,18,21,23,24,26,27,30,32,33,34,35,36,38,39,40,43,

44,46,47,49,50,51,52,53]

Тема 4. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИЙ ДОГОВІР

1. Поняття та ознаки зовнішньоекономічного договору

Основною правовою формою, що опосередковує господарські зв'язки суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та їх іноземних контрагентів, є зовнішньоекономічний договір.

Чинне українське законодавство оперує кількома близькими за змістом поняттями: зовнішньоекономічна угода, зовнішньоекономічний договір, зовнішньоекономічний контракт. Зовнішньоекономічна угода доктринально може бути визначена як угода, що опосередковує господарську діяльність у сфері міжнародного обміну товарами, роботами, послугами, інформацією, інтелектуальною власністю.

Зовнішньоекономічна угода, як і угода (правочин) загалом, може бути односторонньою, коли для її вчинення є необхідним і достатнім волевиявлення однієї сторони (наприклад, довіреність), та дво- або багатосторонньою, коли для її вчинення необхідним є узгоджене волевиявлення двох або більше сторін. Дво- або багатосторонні зовнішньоекономічні угоди є зовнішньоекономічними договорами.

Термін «контракт» вказує на матеріальну форму зовнішньоекономічного договору, існування його у вигляді правового документа, в якому зафіксований факт угоди та зміст зобов'язань сторін. У законодавстві України поняття «зовнішньоекономічний договір» та «зовнішньоекономічний контракт» вживаються як рівнозначні.

Легальне визначення зовнішньоекономічного договору (контракту) міститься в ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»: це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

З цього визначення випливають дві кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору:

1.   спрямованість на забезпечення господарської (зовнішньоекономічної) діяльності контрагентів (ця ознака визначає зовнішньоекономічний договір як різновид господарського договору);
2.   різна державна належність контрагентів (ця ознака пояснює, за яких умов господарський договір набуває міжнародного характеру, стає власне «зовнішньоекономічним»).

Оптимальність критерію різної державної належності (національності) контрагентів, який був притаманний доктрині й практиці Союзу РСР, для встановлення міжнародного характеру договору не є безспірною. Останнім часом міжнародно-правові документи, а також спеціальні закони України для цілей встановлення міжнародного характеру договору віддають перевагу іншому критерію – місцезнаходженню комерційного підприємства (place of business), під яким розуміють постійне місце регулярного здійснення ділових операцій. Така розмежувальна ознака використана, зокрема, в Нью-йоркській конвенції про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 p., Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 p., Гаазькій коyвенції про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р., Оттавських конвенціях 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг та міжнародний факторинг, Типовому законі ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж 1985р., а також у Законі України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж».

На користь використання цього критерію (на противагу критерію національності) свідчать такі аргументи: а) на практиці використання критерію національності може викликати певні складнощі, оскільки не завжди можливо встановити однозначно національну належність сторони договору, особливо юридичної особи; б) критерій національності має формальний характер, не обов'язково має зв'язок з договором та його виконанням. З огляду на це Віденська конвенція (ст.1 (3)) та інші договори, що уніфікують право міжнародної торгівлі, прямо підкреслюють, що національна належність сторін не повинна братися до уваги. Згідно з останнім підходом не буде визнаний міжнародним контракт, укладений між фірмами різної національної належності, комерційні підприємства яких знаходяться на території однієї держави. Водночас вважатиметься міжнародним контракт, укладений між фірмами однієї національної належності, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах.

Для випадків, коли сторона договору має декілька комерційних підприємств у різних країнах (зокрема, і у країні, де знаходиться контрагент за договором) Віденська конвенція (ст.10) передбачає, що до уваги береться те комерційне підприємство, яке, з урахуванням обставин, відомих сторонам або передбачуваних ними в будь-який час до чи в момент укладення договору, має найтісніший зв'язок з договором та його виконанням.

Інші ознаки, характерні для зовнішньоекономічних договорів (перетин предметом договору митного кордону, розрахунок у валюті, яка є іноземною хоча б для однієї сторони договору, підсудність спорів з договору міжнародному комерційному арбітражу тощо), є факультативними. Наявність цих ознак є наслідком міжнародного характеру відповідних договорів, а відтак вони (ознаки) на можуть розглядатися як кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору. Окрім того, ці ознаки присутні не у будь-якому зовнішньоекономічному договорі (не мають універсального характеру).

Суб'єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору, мають бути здатними до укладання договору відповідно до законів України та/або закону місця укладання договору.

Зовнішньоекономічний договір складається відповідно до законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб'єкти ЗЕД при складанні тексту зовнішньоекономічного договору мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законами України.

Статусу (характеру) торгових звичаїв, що широко застосовуються в міжнародному комерційному обороті, набувають Принципи міжнародних комерційних договорів, які розроблені Міжнародним інститутом з уніфікації приватного права (УНІДРУА) та опубліковані у 1994 р. Ці принципи встановлюють загальні норми для міжнародних комерційних договорів та:

підлягають застосуванню у разі якщо сторони погодилися, що їх договір буде регулюватися цими Принципами;

можуть застосовуватися, коли сторони погодилися, що їх договір буде регулюватися «загальними принципами права», «lexmercatoria» або аналогічними положеннями;

можуть застосовуватися для вирішення питання, що виникає у випадку, коли виявляється неможливим встановити відповідну норму права, яке підлягає застосуванню;

можуть застосовуватися для тлумачення та доповнення міжнародних уніфікованих правових документів;

можуть слугувати моделлю для національного та міжнародного законодавства.

У практиці міжнародного комерційного арбітражу поширюється тенденція до застосування Принципів УНІДРУА навіть за відсутності угоди сторін договору про це.

В силу принципу свободи зовнішньоекономічного підприємництва суб'єкти ЗЕД мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України (ч. 4 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

2. Форма зовнішньоекономічного договору

Правове регулювання форми зовнішньоекономічного договору виражається у встановленні вимог до неї та наслідків їх порушення. Мета вимог до форми договору полягає у тому, що вони дозволяють зробити відносини контрагентів більш визначеними, зняти підстави для суперечок у майбутньому з приводу самого факту укладення договору та його змісту.

Міжнародні акти про договори, що використовуються в зовнішній торгівлі, пішли шляхом повної відмови від висування будь-яких вимог до форми відповідних договорів. Так, ст.11 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. закріплює загальний принцип, згідно з яким не вимагається, щоб договір купівлі-продажу був укладений або підтверджений у письмовій формі або підпорядковувався іншій вимозі щодо форми. При цьому договір може доводитися будь-якими засобами, у т. ч. показаннями свідків. Аналогічні приписи містить ст.1.2 Принципів УНІДРУА.

Україна при ратифікації Віденської конвенції зробила застереження про незастосовність будь-якого її положення, яке допускає вчинення договору не у письмовій формі, якщо хоча б одна з сторін договору має комерційне підприємство в Україні. Загалом, український законодавець перебуває на позиції обов'язковості письмової форми зовнішньоекономічного договору (хоч ця позиція значно пом'якшилася порівняно з радянською традицією).

Згідно з ч. 2 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом (жоден чинний міжнародний договір України не скасовує вимогу для українських суб'єктів господарювання дотримуватися письмової форми зовнішньоекономічного договору; відтак мова може йти лише про обтяження форми, встановлені законами України, а саме: обов'язковість нотаріального посвідчення та/або державної реєстрації відповідного договору) . Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта ЗЕД суб'єктом ЗЕД України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта.

Для тлумачення поняття «письмова форма» згідно з українським законодавством слід звертатися до ст. 207 ЦК, відповідно до якої правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. При цьому правочин має бути підписаний його стороною (сторонами), для правочинів, вчинюваних юридичними особами, вимагається також скріплення печаткою. Використання ж при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законодавством, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їх власноручних підписів.

Відповідно до ст. 13 Віденської конвенції вимога про письмову форму визнається дотриманою також у разі, якщо відповідне повідомлення здійснене телеграфом або телетайпом. Стаття 1.10 Принципів УНІДРУА вказує, що «письмова форма» означає будь-який вид повідомлення, що зберігає запис інформації, яка міститься у ньому, і здатний бути відтворений у матеріальному вигляді. Враховуючи зростання інтересу до електронних засобів зв'язку, Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТ-РАЛ) прийнятий Типовий закон про електронну торгівлю, ст. 7 (2) якого оголошує дійсним використання будь-якого засобу електронного зв'язку, «що забезпечує фіксацію такої угоди ».

Важливим є питання про наслідки недодержання форми зовнішньоекономічного договору (особливо з огляду на те, що світова практика широко визнає договори, укладені в усній формі, та широко тлумачить поняття письмової форми). До набрання чинності ЦК України діяло імперативне положення ч. 2 ст. 45 ЦК УРСР, відповідно до якого недодержання форми зовнішньоторговельних угод і порядку їх підписання тягло за собою недійсність угоди. Наразі ч. 1 ст. 218 ЦК встановлює, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Чинний ЦК не містить приписів, які прямо передбачали б недійсність зовнішньоекономічного договору в разі недодержання його письмової форми.

Частина 5 ст. 6 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» встановлює, що зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України. Це положення означає можливість оспорювання зовнішньоекономічного договору в суді однією із сторін або іншою заінтересованою особою, зокрема з підстав недодержання форми (водночас зауважимо, що, якщо не обмежуватися буквальним тлумаченням, то воно стосується випадків невідповідності закону змісту зовнішньоекономічного договору, тобто його умов, оскільки на момент прийняття Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» питання наслідків недодержання форми зовнішньоекономічних (за радянською термінологією - зовнішньоторговельних) угод вже було імперативно врегульоване ЦК УРСР).

Таким чином, за законодавством України недодержання форми зовнішньоекономічного договору, угод про зміну чи розірвання договору тягне за собою загальні несприятливі наслідки порушення вимог щодо форми правочину - визнання договору (угоди) неукладеним (оскільки згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору). Вказівка закону на обов'язковість письмової форми договору означає презумпцію: немає письмової форми - немає і договору. Відтак особа, яка стверджує, що попри недодержання письмової форми угода сторін мала місце, повинна навести необхідні докази. Абзац 2 ч. 1 ст. 218 ЦК обмежує коло можливих доказів, не допускаючи свідчень свідків. Водночас використовувати будь-які докази, у тому числі й свідчення свідків, може інша сторона - та, яка стверджує, що угоди в цілому або спірної умови в ній у дійсності на було (звичайно, якщо використання свідчень свідків дозволяють процесуальні норми, на основі яких розглядається відповідний спір).

Статтею 2.13 Принципів У НІ ДРУ А передбачений випадок, коли одна з сторін вимагає дотримання особливої форми договору. Така вимога має такі ж наслідки, як і будь-яка інша вимога, заявлена при укладанні договору однією з сторін: при відсутності згоди сторін з відповідного питання, а також у разі, коли досягнута згода не буде реалізована, договір вважатиметься неукладеним.

3. Право, що застосовується до зовнішньоекономічних договорів

Договори, що укладаються з іноземними контрагентами, регулюються нормами права певної країни. Право, що підлягає застосуванню до них, визначається за згодою сторін контракту. За відсутності у контракті умови про право, що підлягає застосуванню (а це нерідко трапляється на практиці), сторони можуть погодити вибір права згодом. Якщо й така домовленість не досягнута, компетентне право договору визначається на підставі колізійних норм, передбачених Законом України «Про міжнародне приватне право».

Відповідно до ст. 43 зазначеного Закону, сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. Вибір права має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження (ч. 1 ст. 44, ч. 2, 3 ст. 32 Закону). При цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є:

1.   продавець - за договором купівлі-продажу;
2.   дарувальник - за договором дарування;
3.   одержувач ренти - за договором ренти;
4.   відчужувач - за договором довічного утримання (догляду);
5.   наймодавець - за договорами найму (оренди);
6.   позичкодавець - за договором позички;

 підрядник - за договором підряду;

 виконавець - за договорами про надання послуг;

 перевізник - за договором перевезення;

1.   експедитор - за договором транспортного експедирування;

 зберігач - за договором зберігання;

 страховик - за договором страхування;

 повірений - за договором доручення;

 комісіонер - за договором комісії;

 управитель - за договором управління майном;

 позикодавець - за договором позики;

 кредитодавець - за кредитним договором;

1.   банк - за договором банківського вкладу (депозиту), за договором банківського рахунку;

 фактор - за договором факторингу;

 ліцензіар - за ліцензійним договором;

1.   правоволоділець - за договором комерційної концесії;

 заставодавець - за договором застави;

 поручитель - за договором поруки.

Однак правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається:

1.  щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, - право держави, де здійснена реєстрація;
2.   щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт - право держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати;
3.   щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі, - право держави, у якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

До засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави, у якій буде створена юридична особа.

Відповідно до ст. 47 Закону право, що застосовується до договору згідно з вищенаведеними положеннями, охоплює:

1.   дійсність договору;
2.   тлумачення договору;
3.   права та обов'язки сторін;

 виконання договору;

 наслідки невиконання або неналежного виконання договору;

 припинення договору;

наслідки недійсності договору;

 відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором.

Якщо при визначенні способів та порядку виконання договору, а також заходів, які мають бути вжиті в разі невиконання або неналежного виконання договору, неможливе застосування права, визначеного згідно з правилами Закону «Про міжнародне приватне право», може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору.

Право, що застосовується до форми договору, визначається відповідно до ст. 31 Закону «Про міжнародне приватне право». Так, згідно з ч. З ст. 31 цього Закону зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною його є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України.

Розглянемо теоретичні засади застосування вищевикладених правил.

1.  Основним колізійним правилом визначено закон за вибором сторін (lex voluntatis), що є вираженням загальновизнаного у світовій практиці принципу «автономії волі», який означає можливість сторін на свій розсуд визначати зміст договору.
2.  У разі, коли відсутня угода сторін про право, що підлягає застосуванню (або якщо з договору чи супутніх обставин не зрозуміло, якому праву сторони намагалися підпорядкувати свої відносини) існує потреба у застосуванні додаткових (субсидіарних) колізійних правил.

У Законі України «Про міжнародне приватне право» знайшла відображення сучасна тенденція вибору компетентного правопорядку для договірних зобов'язань - звернення до права тієї держави, з яким конкретний договір найбільш тісно пов'язаний (proper law of the contract – закон найбільш тісного зв'язку), що походить з англійського права. Вважається, що в умовах ускладнення міжнародного економічного обороту, появи нових контрактів з нетрадиційним змістом використання «твердих» колізійних прив'язок, заснованих на формальних критеріях, не завжди приведе до вибору права, яке здатне адекватно регулювати відповідні відносини.

Як вказують А. С. Довгерт та О. О. Мережко, «суть модифікованої європейської доктрини міжнародного приватного права викладається формулою: «principle - presumption -back to principle». Це означає, що всі колізії в міжнародному приватному праві вирішуються за принципом найтіснішого зв'язку. Презумпціями такого «тісного» зв'язку виступають визначені колізійні правила: для договірних зобов'язань це - закон країни продавця (lex venditoris) у широкому розумінні. Якщо застосування цих визначених колізійних правил не дає потрібного результату (тобто з сукупності обставин випливає, що договір має більш тісний зв'язок з будь-якою іншою державою), суд у пошуках належного правопорядку повертається до самого принципу найтіснішого зв'язку. З цих позицій виходять Гаазька конвенція щодо права, яке застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу 1986 р. (Україна не є учасницею), Римська конвенція ЄС про право, що застосовується до договірних зобов'язань 1980 р.

3) Сучасна європейська доктрина міжнародного приватного права визнає, що, як правило, форма угоди має визначатися правом тієї держави, яке регулює сам зміст угоди, її сутність, зобов'язання з угоди (lex causae - закон сутності).

Саме такий підхід як загальне правило щодо форми право-чину закріплює ч. 1 ст. 31 Закону «Про міжнародне приватне право». Однак, у відступ від зазначеного загального правила, ч. З ст. 31 імперативно визначає право, що регулює форму зовнішньоекономічного договору - ним є українське право.

Президія Вищого господарського суду України у роз'ясненнях від 31 травня 2002 р. № 04-5/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств та організацій» вказала ще на такі особливості визначення права, якому підпорядковуються права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору:

а) вибір сторонами українського права як такого, що
регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін;

б) у разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена державами - учасницями СНД у м. Києві 20 березня 1992 p., статтею 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої держави - учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов'язки сторін за договором визначаються законодавством країни місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін;

в) якщо ж міжнародний договір не містить відповідної
колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства (на сьогодні - до Закону «Про міжнародне приватне право»).

4. Умови зовнішньоекономічного договору

Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору фіксуються в його умовах. Модель зовнішньоекономічного договору, що забезпечує належний захист його сторін, визначена Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201. Це Положення застосовується при укладанні договорів купівлі/продажу товарів (надання послуг, виконання робіт) та товарообмінних договорів між українськими та іноземними суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.

Пункт 1 Положення має таку редакцію: «До умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що не укладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України, відносяться:

назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення;

преамбула;

предмет договору (контракту);

кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг);

базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг);

ціна та загальна вартість договору (контракту);

умови платежів;

умови приймання-здавання товару (робіт, послуг);

упаковка та маркування;

форс-мажорні обставини;

санкції та рекламації;

урегулювання спорів у судовому порядку;

— місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін».

У свою чергу, пункт 2 Положення встановлює, що «за домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначатися додаткові умови: страхування, гарантії якості, умови залучення субвиконавців договору (контракту), агентів, перевізників, визначення норм навантаження (розвантаження), умови передачі технічної документації на товар, збереження торгових марок, порядок сплати податків, митних зборів, різного роду захисні застереження, з якого моменту договір (контракт) починає діяти, кількість підписаних примірників договору (контракту), можливість та порядок внесення змін до договору (контракту) та ін.

Такий поділ умов зовнішньоекономічного договору на умови, «які повинні бути передбачені» у ньому та «додаткові» викликає заперечення з точки зору його теоретичної обґрунтованості та практичного значення. Перелік умов першої групи не можна тлумачити як перелік істотних умов зовнішньоекономічного договору, тобто таких умов, які є необхідними і достатніми для того, щоб договір вважався укладеним і, відповідно, здатним породити права та обов'язки його сторін. Істотними умовами господарського договору є умови, визнані такими за законом (але не підзаконним актом) чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї з сторін повинна бути досягнута згода; у будь-якому разі сторони зобов'язані погодити предмет, ціну та строк дії договору (ч. 2-3 ст. 180ГК)2.

Авторитетною є точка зору, згідно з якою не можна встановлювати мету виділення істотних умов за межами загальновизнаного - того, що вони є необхідними й достатніми для досягнення угоди, і залежно від мети визначати значимість відповідних умов. Відтак закріплена Положенням диференціація за значимістю умов зовнішньоекономічного договору уявляється безпідставною. Відзначимо також некоректність віднесення до умов договору преамбули договору та його реквізитів, як-то: місця, дати його підписання тощо.

Міністерство економіки України вказувало на те, що Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) закріплює «рекомендації щодо форми контракту». Тобто сторони мають право відступати від приписів Положення в частині переліку і послідовності договірних умов (власне п. 1 Положення вказує на те, що сторони договору (контракту) можуть погодитися про інше щодо викладення умов договору, якщо така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов). Водночас вимоги Положення щодо змісту окремих умов зовнішньоекономічного договору є обов'язковими до виконання суб'єктами ЗЕД.

Розглянемо особливості змісту окремих розділів зовнішньоекономічного договору, що визначені Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), приділяючи при цьому увагу приписам українського законодавства (які застосовуватимуться до договору у разі підпорядкування його праву України, а щодо норм публічно-правового регулювання - незалежно від компетентного правопорядку договору) та актів міжнародного права (насамперед, Віденської конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.), а також підходам практики міжнародної торгівлі.

Зовнішньоекономічний договір має реквізити, до яких належать назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення.

У преамбулі договору зазначається повне найменування сторін — учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів («Продавець», «Покупець», «Замовник», «Постачальник» тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), та найменування документів, якими керуються контрагенти при укладенні договору (контракту) (установчі документи тощо).

У розділі «Предмет договору» визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов'язаний поставити (здійснити) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, що виконується. У разі бартерного (товарообмінного) договору (контракту) або контракту на переробку давальницької сировини визначається також точне найменування (марка, сорт) зустрічних поставок (або назва товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини).

Якщо товар (робота, послуга) потребує більш детальної характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, то відповідні дані зазначаються у додатку (специфікації), який має бути невід'ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна відмітка в тексті договору. У таких випадках у розділі «Предмет договору» наводиться тільки коротке визначення товару і робиться посилання на зазначений додаток (специфікацію).

Для бартерного (товарообмінного) договору (контракту) згаданий додаток (специфікація), крім того балансується іще за загальною вартістю експорту та імпорту товарів (робіт, послуг).

У додатку до договору (контракту) про переробку давальницької сировини зазначається відповідна технологічна схема такої переробки.

Технологічна схема переробки давальницької сировини повинна відображати:

усі основні етапи переробки сировини та процес перетворення сировини в готову продукцію;

кількісні показники сировини на кожному етапі переробки з обґрунтуванням технологічних втрат сировини;

втрати виконавця переробки на кожному етапі переробки.

Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг). У цьому розділі визначається, залежно від номенклатури, одиниця виміру товару, прийнята для товарів такого виду (у тоннах, кілограмах, штуках тощо), його загальна кількість та якісні характеристики. У тексті договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) визначаються конкретні обсяги робіт (послуг) та термін їх виконання.

Згідно з Віденською конвенцією (ст. 14) визначення кількості товару в договорі (оферті) є обов'язковим. Кількість може встановлюватися як прямо, так і непрямо або шляхом вказівки на порядок її визначення. ЦК (ч. 2 ст. 669) так само допускає можливість узгодження умови про кількість шляхом встановлення у договорі порядку визначення цієї кількості (наприклад, у відповідності з графіком відвантаження, що підлягає узгодженню між сторонами).

Щодо деяких товарів, особливо масових, точне дотримання умови про кількість практично виявляється неможливим з причин, пов'язаних з навантаженням та перевезенням, а в окремих випадках і не відповідає комерційним інтересам тієї чи іншої сторони договору (якщо на момент поставки не справдився прогноз кон'юнктури ринку, з якого виходили сторони, укладаючи контракт заздалегідь). У зв'язку з цим у контракт включається застереження, що має назву опціону по кількості, яке допускає відступ від кількості, обумовленої в контракті (наприклад, «100000 тонн +/- 5% », «близько 500000 фунтів»). Для визначення межі допустимого відхилення звертаються до практики, що склалася у відносинах між сторонами, або до звичаїв у відповідній сфері торгівлі.

У випадках, коли згідно з умовами договору розрахунки між сторонами проводяться в акредитивній формі, слід враховувати, що Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів 1993 р. (публікація МТП № 500) тлумачать застереження «близько» як таке, що допускає різницю в межах 10% більше або 10% менше, ніж кількість, передбачена в акредитиві (ст. 39). Якщо в акредитиві немає вказівок на те, що кількість товару може зменшуватися або збільшуватися, допускаються відхилення на 5%. Можливість відхилення виключається, якщо в акредитиві кількість вказується в певній кількості одиниць або штуках.

Договір також може містити вказівку на те, хто - продавець чи покупець - має право скористатися можливістю відступу від зазначеної у ньому кількості1.

Кількість товару вказується у характерних для нього одиницях вимірювання, прийнятих у міжнародній торгівлі для даного товару. Наприклад, у штуках визначається кількість машин, обладнання, приладів тощо, у вагових одиницях - масових товарів (як-от: руда, вугілля, нафта та ін.). Слід мати на увазі, що одні й ті ж за назвою неметричні одиниці вимірювання (наприклад, бутель, кіпа, пака, мішок, бочка (барель), ящик) у різних країнах містять різні кількості. Крім того, одні й ті ж самі одиниці вимірювання для різних товарів мають різне значення2. Тому при позначенні кількості в одиницях, які мають неоднакове значення у різних країнах, чи для різних товарів, зазвичай зазначається еквівалент цієї кількості у метричній системі мір.

Залежно від того, чи входить тара та упаковка у кількість товару, що поставляється, розрізняють масу брутто - масу товару разом з внутрішньою та зовнішньою упаковками та масу нетто - масу товару без будь-якої упаковки. У тих випадках, коли маса тари становить не більш як 1-2% від маси товару, і коли ціна тари незначна, сторони нехтують масою тари, і у контракті робиться застереження «маса брутто за нетто»3.

Визначити якість товару за договором - означає встановити сукупність властивостей, що визначають придатність товару для використання його за призначенням відповідно до потреб споживача. У міжнародній практиці склалися такі способи визначення якості:

за стандартом - передбачає, що якість товару точно відповідає певному стандарту - державному або розробленому недержавною організацією (спілкою підприємців, науково-технічною асоціацією або інститутом, страховою компанією тощо). Зазвичай у договорі досить зазначити номер та дату стандарту і організацію, яка його розробила. Однак в одному стандарті може передбачатися декілька сортів, марок або видів певного товару - у цьому разі необхідною є деталізація посилання на стандарт;

за технічними умовами - застосовується для встановлення спеціальних вимог до якості товарів, на які відсутні стандарти чи існують особливі умови їх виробництва та експлуатації (товари, що виготовлені на основі індивідуальних замовлень, складне обладнання та апаратура, судна). Технічні умови (ТУ) містять докладну технічну характеристику товару, опис матеріалів, з яких він має виготовлятися, правила та методи перевірки та випробувань. ТУ наводяться або у самому тексті договору, або у додатку, що є його невід'ємною частиною;

за специфікацією - застосовується для встановлення вимог до якості індивідуально визначених товарів. Специфікація, яка зазвичай містить необхідні технічні параметри товару, виступає додатком до договору;

за зразком - застосовується у торгівлі споживчими товарами, а також деякими видами машин та обладнання індивідуального виготовлення і часто використовується при укладанні контрактів на виставках та ярмарках. Цей спосіб передбачає надання продавцем покупцю зразків товару і підтвердження їх покупцем, після чого вони стають еталонами. У договорі зазначається, що якість товару повинна відповідати зразкам, визначається порядок звірки товарів із зразками, а також строки зберігання сторонами зразків (наприклад, протягом якогось строку з дати надходження останньої партії товару);

за описом — використовується для визначення якості товарів з індивідуальними ознаками, наприклад фруктів. У договорі докладно описуються всі властивості товару;

за попереднім оглядом - застосовується при продажу товарів на аукціонах та зі складів. У договорі цей спосіб позначається словами «оглянуто-схвалено». Покупцю надається право оглянути усю партію товару в обумовлений строк. Продавець повинен гарантувати якість товару такою, якою її схвалив покупець, і фактично не відповідає за якість поставленого товару, якщо у ньому не було прихованих недоліків;

за вмістом окремих речовин у товарі - передбачає встановлення у договорі у відсотках мінімально допустимого вмісту корисних речовин та максимально допустимого вмісту небажаних речовин та домішок. Наприклад, у контрактах на метали та руди показником якості є вміст основної речовини та окремих домішок, у торгівлі цукром - вміст сахарози, олійними - вміст олії;

за виходом готової продукції - у договорі встановлюється кількість (у відсотках до загальної маси або в абсолютних величинах) кінцевого продукту, який має бути одержаний із сировини (наприклад, цукру-рафінаду з цукру-сирцю, пряжі з вовни, олії з насіння);

за натурною вагою - застосовується для визначення якості зернових. Натурна вага - це вага одного гектолітра (одиниці об'єму) зерна. Натурна вага характеризує фізичні властивості зерна (форма, величина зерна, наповненість, питома вага), а також дає уявлення про вихід борошна та крупи з нього. Показники натурної ваги зазвичай застосовуються у поєднанні з іншими показниками (наприклад, вміст сторонніх домішок у зерні);

спосіб «телькель» (такий, який є) - застосовується, зокрема, при продажу врожаю зернових, цитрусових «на пні» (ще не зібраного), і означає поставку товару «яким він є». Покупець зобов'язаний прийняти товар незалежно від його якості, якщо він відповідає назві (виду, сорту), вказаній у договорі, та не має права подавати рекламацію. Цей спосіб застосовується також при морському перевезенні вантажів, коли продавець не відповідає за погіршення якості товару в дорозі1.

Якість товару в договорі часто визначається застосуванням двох або декількох перерахованих вище способів, крім того, можуть бути використані і деякі інші способи. За відсутності у договорі умов щодо якості продавець зобов'язаний передати покупцю товар, придатний для цілей, для яких товар такого ж опису звичайно використовується. Якщо продавець при укладенні договору був повідомлений покупцем про конкретні цілі придбання товару, він зобов'язаний передати товар, придатний для використання у відповідності з цими цілями (ст. 35 Віденської конвенції, ч. 2 ст. 673 ЦК). Стаття 5.6 Принципів УНІДРУА встановлює, що сторона зобов'язана здійснити виконання, що має розумну якість та не нижче середнього рівня, враховуючи конкретні обставини.

Якщо щодо конкретного товару законом передбачені обов'язкові вимоги до його якості, на продавця покладається обов'язок дотримувати цих вимог. Відступати від останніх сторони можуть, тільки передбачаючи вищий їх рівень (підвищені вимоги).

У практиці міжнародної торгівлі виходять з того, що до відвантаження товару продавець зобов'язаний здійснити перевірку якості товару на предмет її відповідності вимогам контракту, з оформленням результатів такої перевірки передбаченим контрактом документом, який підлягає передачі покупцю. Обов'язок продавця передати покупцеві документи, що стосуються товару, встановлений ст. 34 Віденської конвенції.

У визначенні рівня якості товару велике значення має умова про гарантію якості, яка являє собою поруку продавця за те, що переданий товар відповідає вимогам договору та має певні властивості, що відповідають призначенню товару. Таким чином продавець гарантує, що ці властивості зберігатимуться протягом визначеного періоду часу (гарантійного строку) при дотриманні покупцем встановлених правил експлуатації, використання і зберігання. Віденська конвенція прямо не встановлює гарантійних зобов'язань продавця, однак виходить з можливості встановлення таких зобов'язань у договорі та передбачає правові наслідки їх прийняття продавцем (п. 2 ст. 36, п. 2 ст. 39). За законодавством України відносини з гарантій якості товару регулюються ст. 675-676 ЦК, ст. 269 ГК.

Базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг). У цьому розділі зазначається вид транспорту та базисні умови поставки (відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів (Інкотермс) чинної редакції, які визначають обов'язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).

Інкотермс, офіційні правила Міжнародної торгової палати (МТП) для тлумачення торговельних термінів, є кодифікацією сучасних комерційних звичаїв. Метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі.

Сфера дії Інкотермс обмежується питаннями, пов'язаними з правами та обов'язками сторін договору купівлі-продажу стосовно поставки товарів (під терміном «товари» розуміються матеріальні речі, а «нематеріальні товари», такі, наприклад, як комп'ютерне програмне забезпечення, виключаються). Було виявлено два найпоширеніших напрями неправильного розуміння Інкотермс. По-перше, Інкотермс часто помилково сприймаються як правила, що мають більше відношення до договору перевезення, аніж договору купівлі-продажу. По-друге, іноді їм приписують охоплення усіх зобов'язань, які сторони могли б включити до контракту. Проте, як завжди підкреслювала МТП, Інкотермс поширюються виключно на відносини між продавцем і покупцем у договорі купівлі-продажу, більше того, тільки в деяких, чітко визначених аспектах.

З урахуванням періодичного внесення змін до Інкотермс з метою їх адаптації до сучасної комерційної практики, необхідно, щоб у кожному випадку, коли сторони мають намір інкорпорувати правила Інкотермс у свій договір купівлі-продажу, завжди робилося чітке посилання на чинну в даний час версію Інкотермс (остання версія - Інкотермс-2000 (видання МТП № 560) - чинна з 1 січня 2001 p.).

В Інкотермс-2000 терміни згруповані в чотири категорії, відмінні між собою по суті залежно від обсягу обов'язків продавця (див. таблицю):

Група Е	Відправлення
	EXW Франко завод (... назва місця)
Група F	Основне перевезення не оплачено
	ГСА Франко перевізник (... назва місця призначення) FAS Франко вздовж борту судна (... назва порту відвантаження) FOB Франко борт (... назва порту відвантаження)
Група С	Основне перевезення оплачено
	CFR Вартість і фрахт (... назва порту призначення) CIF Вартість, страхування та фрахт (... назва порту призначення) СРТ Фрахт/перевезення оплачені до (... назва місця призначення) СІР Фрахт/перевезення та страхування оплачені до (... назва місця призначення)
Група D	Прибуття
	DAF Поставка до кордону (... назва місця поставки) DES Поставка з судна (... назва порту призначення) DEQ Поставка з причалу (... назва порту призначення) DDU Поставка без сплати мита (... назва місця призначення) DDP Поставка зі сплатою мита (... назва місця призначення)

«Е»- термін покладає на покупця мінімальні зобов'язання: продавець повинен лише надати товар у розпорядження покупця в узгодженому місці - звичайно на власних площах продавця.

«F»- терміни вимагають від продавця доставки товару для перевезення відповідно до вказівок покупця.

«С»- терміни вимагають від продавця укласти договір перевезення на звичайних умовах за свій власний рахунок (пункт, до якого він повинен оплачувати транспортні витрати, обов'язково має бути зазначений після відповідного

« С »- терміну). За умовами термінів CIF і СІР продавець також повинен застрахувати товар і нести витрати щодо страхування.

Відповідно до «D»- термінів продавець відповідає за прибуття товару в узгоджене місце чи пункт призначення на кордоні чи то всередині країни імпорту. Продавець зобов'язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки товару до цього місця (пункту).

У рамках кожного терміна відповідні обов'язки сторін зведені в групи під 10 заголовками статей, де кожна стаття з боку продавця «віддзеркалює» статус покупця щодо цього ж питання. Сторони мають право самостійно модифікувати норми, запозичувані з Інкотермс, шляхом внесення у свій договір чітких спеціальних застережень, відмінних від стандартного тексту Інкотермс.

Особливості застосування Інкотермс в Україні визначені Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів», яким встановлено, що при укладанні суб'єктами підприємницької діяльності України договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 р. (Правила Інкотермс). Зазначеним Указом на Кабінет Міністрів України покладено обов'язок забезпечувати опублікування державною мовою України змін до Інкотермс з застереженням, що такі зміни застосовуються через десять днів після їх опублікування у газеті «Урядовий кур'єр» до відносин, що виникають у зв'язку з договорами, укладеними після опублікування відповідних змін2.

У випадку укладення договору про виконання робіт (надання послуг) у цьому розділі визначаються умови та строки виконаних робіт (послуг).

Ціна та загальна вартість договору (контракту). У цьому розділі визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою, та валюта контракту. Якщо згідно з договором поставляються товари різної якості та асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору зазначається його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути зазначені в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору.

При розрахунках ціни договору за формулою зазначається орієнтовна вартість договору на дату його укладення.

Відповідно до ст. 14 Віденської конвенції умовою визнання офертою пропозиції про укладення договору є пряме або опосередковане встановлення у ній ціни або порядку її визначення. Разом з тим в силу ст. 55 Конвенції, якщо договір був укладений юридично дійсним способом, але у ньому ані прямо, ані опосередковано не встановлена ціна або не передбачений порядок її визначення, діє за відсутності будь-якої вказівки на інше презумпція про наявність згоди сторін щодо ціни. Вважається, що сторони мали на увазі ціну, яка на момент укладення договору зазвичай стягувалася за такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у відповідній галузі торгівлі. На аналогічній позиції (щодо презюмованої ціни) перебувають Принципи УНІДРУА (ст. 5.7) та ЦК (ч. 4 ст. 632, ч. 1 ст. 691). Однак ГК, що є спеціальним законом відносно ЦК, однозначно відносить ціну до істотних умов господарського, а відтак і зовнішньоекономічного, договору(ч. Зет. 180, ч. 2ст. 189). Отже, якщо сторони у належній формі не досягли згоди щодо ціни договору, останній не вважається укладеним. Більше того, діючі в Україні правила валютного контролю (які мають бути дотримані українськими суб'єктами ЗЕД незалежно від того, якому праву підпорядковується договір) виходять з необхідності визначення у зовнішньоекономічному договорі ціни товару.

За загальним правилом, контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються суб'єктами ЗЕД України на договірних засадах в силу принципу свободи зовнішньоекономічного підприємництва. Виняток з цього правила встановлює Указ Президента України від 10 лютого 1996 р. № 124/96 «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності».

У випадках, визначених цим Указом, контрактні ціни у сфері ЗЕД визначаються суб'єктами ЗЕД України відповідно до індикативних цін, запроваджуваних Міністерством економіки України.

Під індикативними цінами розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.

Індикативні ціни є обов'язковими до використання суб'єктами ЗЕД всіх форм власності при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів.

Мінекономіки може запроваджувати індикативні ціни на товари:

щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;

щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;

щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

експорт яких здійснюється у порядку здійснення державної монополії;

в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Мінекономіки. Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Мінекономіки або уповноваженими ним організаціями в газеті «Урядовий кур'єр» не менш як раз на місяць.

Умови платежів. Цей розділ визначає: валюту платежу; спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків; гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов'язань.

Слід розрізняти валюту ціни та валюту платежу. Валютою ціни є грошова одиниця, у якій виражається ціна товару. При виборі валюти ціни до уваги беруться міжнародні звичаї (наприклад, ціна на метали та вугілля виражається у фунтах стерлінгів, на нафтопродукти - у доларах США). Валюта платежу - це валюта, у якій відбувається фактична оплата товару або погашення міжнародного кредиту. Зі зміною курсу валюти змінюється реальна вартість платежу.

Обмеження свободи вибору сторонами валюти платежу встановлює ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» — у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту використовується як засіб платежу іноземна валюта. Використання як засобу платежу валюти України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

При укладанні зовнішньоекономічних договорів, виконання яких розраховане на тривалий строк або пов'язане з використанням відстрочки платежу (кредиту), виникають валютні ризики, пов'язані зі зміною курсу валюти платежу, внаслідок чого змінюється реальна вартість платежу. Способом нейтралізації валютних ризиків є включення до договору валютних (валютно-цінових) застережень.

Залежно від способу формулювання розрізняють прямі та непрямі валютні застереження.

Пряме валютне застереження передбачає збіг валюти ціни та валюти платежу, однак ціна товару і вартість платежу ставляться у залежність від курсу іншої валюти.

Різновидом прямого застереження можна вважати мультивалютне застереження, коли ціна та сума платежу ставляться у залежність не від курсу однієї валюти, а від середньоарифметичного курсу декількох валют.

Непряме валютне застереження передбачає встановлення різних валют ціни та платежу та визначення курсу перерахунку валюти ціни у валюту платежу. При цьому експортер та імпортер мають протилежні інтереси, компромісу між якими можна досягти, встановивши ціну у більш стабільній валюті, ніж валюта платежу (вигідно експортерові), з застосуванням курсу, який склався на день, що передує дню платежу, в країні валюти платежу (вигідно імпортерові).

Типові форми валютних застережень (непрямого та прямого) наведені у додатку 2 до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті», що має рекомендаційний характер.

Публічно-правове регулювання щодо способів (форм) розрахунків за зовнішньоекономічними договорами здійснюється Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України», який встановлює, що розрахунки за зовнішньоекономічними договорами, укладеними суб'єктами підприємництва України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єктам підприємницької діяльності України при укладанні та виконанні зовнішньоекономічних договорів приписано забезпечувати додержання вимог, передбачених Уніфікованими правилами. Зовнішньоекономічні договори, укладені суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), можуть бути в установленому порядку визнані недійсними, якщо вони не відповідають вимогам Указу.

Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів діють в редакції 1993 р. (публікація МТП № 500). Широко застосовувані в міжнародній практиці, ці Правила мають факультативний характер, тобто застосовуються за наявності посилання на них в акредитиві. Уніфіковані правила з інкасо діють в редакції 1995 р. (публікація МТП № 522), за юридичним характером та порядком застосування є аналогічними. Однак у вітчизняній банківській практиці посилання на Уніфіковані правила визнається обов'язковим як для банківських установ, так і для українських суб'єктів ЗЕД, які використовують відповідні форми розрахунків. Саме цю практику і легалізує вищезгаданий Указ Президента України. Приписи Указу належить тлумачити як вимогу обов'язкового підпорядкування відповідним Уніфікованим правилам умов зовнішньоекономічного договору про акредитив або інкасо у разі обрання сторонами саме таких форм розрахунку, але не як безумовну заборону використання будь-яких інших форм розрахунку (як-от: банківський переказ, вексельна форма).

На виконання зазначеного Указу прийнята вже згадувана рекомендаційна постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті». Додаток № 1 до Постанови визначає пріоритети використання форм розрахунків за зовнішньоекономічними договорами зважаючи на їх вигідність для української сторони, диференціюючи такі пріоритети для ряду типових ситуацій, та наводить зразки тексту відповідних платіжних умов та деякі коментарі («примітки») щодо найбільш оптимального їх формулювання.

Коротко охарактеризуємо сутність акредитивної та інкасової форм розрахунків як найбільш поширених у міжнародній торгівлі.

Акредитив - це зобов'язання банку, що видається ним за дорученням клієнта (імпортера) на користь його контрагента - бенефіціара (експортера), згідно з яким банк, що відкриває акредитив (банк — емітент), повинен провести бенефіціару платіж при умові представлення бенефіціаром документів, передбачених в акредитиві, і при виконанні інших умов акредитиву.

Інструкція клієнта (покупця), у якій він просить банк виставити акредитив на користь продавця - це, практикно, умова, яку повинен виконати продавець, щоб одержати платіж. Як умова частіше за все висувається вимога надати до банку документи за певним переліком.

У ст. З Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів встановлений принцип «абстрактності» акредитиву, згідно з яким акредитив за своєю природою являє собою угоду, відокремлену від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, і банки жодною мірою не пов'язані й не зобов'язані займатися такими контрактами, навіть якщо в акредитиві є яке-небудь посилання на такий контракт. Оскільки переважна частина положень Уніфікованих правил має диспозитивний характер, для того, щоб умови розрахунків за акредитивом задовольняли вимоги сторін контракту, важливо чітко обумовлювати в ньому відповідні положення.

Акредитив є формою розрахунків, вигідною продавцю, оскільки забезпечує найвищий ступінь надійності платежу. Для одержання платежу продавець повинен тільки виконати акредитивну інструкцію (тобто всі документи повинні відповідати вимогам акредитиву). Перевагою акредитиву для продавця є і висока швидкість одержання платежу, оскільки розрахунки за акредитивом, як правило, відбуваються за місцем його знаходження. Відносна невигідність акредитиву для покупця полягає у необхідності заморожувати кошти для майбутнього платежу.

Інкасо - це банківська розрахункова операція, шляхом якої банк-емітент за дорученням свого клієнта (експортера) отримує на основі певних документів грошові кошти від платника (імпортера) за відвантажені на адресу імпортера товари і зараховує ці кошти на рахунок клієнта (експортера).

Інкасо є формою розрахунків, яка вигідна передусім покупцю. Він оплачує товар і майже одночасно одержує його у своє розпорядження (валюта заздалегідь не вилучається з обігу).

Для продавця інкасо є в принципі надійною формою розрахунків. Перехід права власності на товар до покупця здійснюється у момент одержання документів на нього, а документи при інкасо можуть бути одержані покупцем при неодмінному здійсненні платежу. Однак інкасо має і очевидні для продавця недоліки. Передусім, це ризик невикупу товарних документів після того, як товар вже відправлений імпортеру (при зміні кон'юнктури ринку, якщо товар купувався для перепродажу й імпортеру стає вигідніше оплатити витрати, або у разі настання неплатоспроможності імпортера). Тому більшість розрахунків по інкасо здійснюється з наданням банківських гарантій. Крім того, для продавця незручним є тривалий строк одержання платежу після поставки товару.

При здійсненні платежів за зовнішньоекономічними договорами виникає необхідність у використанні правових інструментів, які забезпечують зобов'язання по оплаті. Одним з таких інструментів є гарантія, що являє собою видане на прохання принципала (боржника за основним зобов'язанням) письмове зобов'язання гаранта (зазвичай, банку) у разі невиконання основного зобов'язання сплатити певну грошову суму на узгоджених у гарантії умовах на вимогу бенефіціара (кредитора принципала).

У міжнародній банківській практиці використовуються різні види гарантій. Найбільше поширення останніми роками отримала гарантія на вимогу, яка передбачає, що гарант зобов'язаний провести платіж на першу вимогу бенефіціара, не заглиблюючись у питання виконання принципалом своїх зобов'язань за основною угодою. Для отримання бенефіціаром платежу за такою гарантією достатнім є надання простої письмової вимоги про невиконання зобов'язання за основною угодою або інших зазначених у гарантії документів. Гарантію на вимогу, наприклад, придбаває продавець для захисту покупця від невиконання або неповернення сплачених сум у разі, якщо купівельна ціна або її частина була сплачена авансом, а товар не поставлений1.

Правовому регулюванню гарантії в Україні присвячена ст. 200 ГК, а також § 4 глави 49 ЦК України. Законодавство багатьох країн (наприклад, Франції, Німеччини, Швейцарії, Швеції) не містить спеціальних норм, що регулюють відносини з гарантії, не передбачене використання гарантії і в країнах системи загального права, зокрема у США, де своєрідною «гарантією виконання» слугує резервний акредитив. За таких умов великого значення набувають міжнародні банківські правила та звичаї, кодифіковані у публікаціях Міжнародної торгової палати (МТП). МТП підготовлені: Уніфіковані правила для договірних гарантій 1978 р. (публікація МТП № 325) (широкого застосування на практиці не отримали, хоча формально не втратили свого значення), Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу 1992 р. (публікація МТП № 458).

На відміну від Уніфікованих правил 1978р., що передбачають отримання суми платежу після складної процедури надання доказів про невиконання зобов'язань з основної угоди, Уніфіковані правила 1992 р. спрямовані на те, щоб забезпечити виплату платежу в найкоротші строки в межах обумовленої суми. Ці правила поширюються на «будь-яку гарантію, платіжне зобов'язання банку, страхової компанії чи будь-якої іншої юридичної або фізичної особи, що видана у письмовій формі і містить зобов'язання сплатити грошову суму в разі подання письмової платіжної вимоги, складеної у відповідності з її умовами, а також інших документів (наприклад, сертифікату архітектора або інженера, судового або арбітражного рішення)» (ст. 2а). Поряд з приписами матеріально-правового характеру (стосовно форми та змісту гарантії, процедури видачі гарантії за інструкцією принципала, вимог щодо перевірки гарантії, обсягу відповідальності гаранта перед бенефіціаром тощо), Уніфіковані правила 1992 р. містять колізійну прив'язку, згідно з якою за відсутності у самій гарантії вказівки на інше, вона підпорядковується праву місця комерційної діяльності гаранта, а якщо гарант має більше одного місця комерційної діяльності - праву місця комерційної діяльності відділення, яке видало гарантію (ст. 27). У разі підпорядкування гарантії українському праву питання про те, якими положеннями щодо цієї гарантії слід керуватися, має вирішуватися на основі ч. 2 ст. 7 ЦК, згідно з якою звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг). У цьому розділі визначаються строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів. Приймання-здавання проводиться за кількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю - згідно з документами, що засвідчують якість товару.

Здавання-приймання товару є єдиним актом, в результаті якого відбувається передача товару покупцю та перевірка відповідності фактичних кількості та якості товару тим, які передбачені в договорі. Закон України «Про міжнародне приватне право» не містить спеціальних приписів щодо права, яке підлягає застосуванню до відносин зі здавання-приймання товару. Лише ч. 2 ст. 47 Закону вказує, що у разі, якщо при визначенні способів та порядку виконання договору неможливе застосування права, визначеного згідно з колізійними правилами цього Закону, може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору. Однак законодавство багатьох країн, у тому числі українське, не встановлює спеціального порядку приймання виконання за зовнішньоекономічними договорами. Згідно з практикою, що склалася, Інструкції про порядок прийняття продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю і якістю (Інструкції П-6 та П-7), затверджені ще Держарбітражем СРСР, у зовнішньоекономічних відносинах не застосовуються, приписи ж ст. 68 7 ЦК (« Перевірка додержання продавцем умов договору купівлі-продажу») є надто загальними. У зв'язку з цим особливого значення набуває узгодження порядку здавання-приймання в самому договорі.

Доцільно передбачати у договорі принаймні такі умови:

щодо строків огляду товарів. Строки прийняття товару за кількістю та за якістю, як правило, не збігаються. Перевірку за кількістю покупець звичайно зобов'язаний зробити негайно після прийняття товару. Для прийняття за якістю встановлюються триваліші строки. Віденська конвенція (ст. 38) приписує покупцю оглядати товар у найкоротпіий строк, практично можливий за даних обставин;

щодо способів перевірки. Приймання-здавання за кількістю здійснюється згідно з товаросупровідними документами (як-от: накладна, коносамент, пакувальний лист, відвантажувальна специфікація).

Якщо кількість товару виражається у вагових чи об'ємних одиницях, існують два способи приймання товару за кількістю: за відвантаженою та за вивантаженою вагою. Під відвантаженою вагою чи кількістю розуміється вага або об'єм товару, встановлені у пункті відправлення та вказані перевізником у відповідному транспортному документі. Під вивантаженою вагою або кількістю розуміють вагу чи об'єм, встановлені в обумовленому пункті призначення у країні імпортера шляхом зважування товару, яке проводиться зазвичай з залученням незалежних експертів (результати зважування фіксуються у вагових сертифікатах, які видаються експертами та визнаються арбітражем безперечним доказом ваги).

Приймання товару за якістю здійснюється шляхом перевірки відповідності поставленого товару документам, що засвідчують якість товару (сертифікат якості, сертифікат відповідності), наданим продавцем, або раніше відібраним зразкам, технічним умовам, здійснюючи випробовування вантажу. Особливості приймання за якістю визначаються обраним сторонами способом визначення якості товару;

- щодо порядку оформлення виявленої невідповідності (складається комерційний акт, який підтверджує невідповідність і повинен містити відомості про: стан товару на момент надходження до покупця, застосовані методи перевірки, умови зберігання товару, характер дефектів, можливі причини їх виникнення, кількість забракованого товару);

- щодо порядку направлення повідомлення про невідповідність товару. Стаття 39 Віденської конвенції з цього приводу встановлює, що, якщо покупець не повідомить продавця про невідповідність протягом розумного строку після того, як невідповідність була виявлена або повинна була бути виявлена, він втрачає право посилатися на невідповідність товару.

Упаковка та маркування. Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на неї відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та інше), а за необхідності також умови її повернення .

ЦК України містить вимоги щодо тари та упаковки (ст. 685) та наслідки передання товару з порушенням вимоги про тару та/або упаковку (ст. 686). зазначені приписи співзвучні з положенням Віденської конвенції (п. 2 «d» ст. 35), згідно з яким за відсутності домовленості сторін про інше, товар не відповідає договору, якщо він не затарований або не упакований звичайним для таких товарів способом, а за відсутності такого — способом, який є належним для збереження та захисту цього товару.

Інкотермс-2000 передбачають обов'язок продавця упакувати товар відповідно до умов транспортування, але тільки тією мірою, якою йому до укладення договору купівлі-продажу були відомі обставини, пов'язані з транспортуванням.

Маркування товару являє собою умовне позначення, яке наноситься на упаковку кожного вантажного місця та включає необхідні для належного перевезення та здавання вантажу отримувачу відомості. Маркування відбувається згідно з вказівками покупця. Тому в договорі необхідно обумовлювати: текст маркування, якою мовою і де воно має бути нанесене. Якщо покупець не вимагає нанесення спеціального маркування, то воно має здійснюватися згідно з загальноприйнятими міжнародними нормами, а саме:

- давати товаросупровідну інформацію (назва отримувача вантажу, пункту призначення і країни призначення вантажу; номер контракту; маса брутто і нетто; розміри вантажного місця, його номер; назва відправника; назва країни походження товару);

давати вказівки транспортним організаціям щодо поводження з вантажем («обережно», «верх», «не кантувати» тощо);

попереджати про небезпеки, які може спричинити вантаж у випадку неналежного поводження з ним.

Віденська конвенція (п. 1ст. 32) відносить маркування до засобів, за допомогою яких відбувається чітка ідентифікація товару для цілей договору. За відсутності такої ідентифікації на покупця не переходить ризик за товар (п. 2 ст. 67). Інкотермс-2000 для всіх базисних умов (п. А.9) передбачають обов'язок продавця забезпечити належним чином маркування упаковки.

Форс-мажорні обставини. Цей розділ містить відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути не виконані сторонами. При цьому сторони звільняються від виконання зобов'язань на строк дії цих обставин, або можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності.

Законодавство України для позначення обставин, які звільняють від відповідальності, використовує два суміжні за змістом поняття - «непереборна сила» та «форс-мажор». Категорія непереборної сили розкривається в ч. 2 ст. 218 ГК, згідно з якою у разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника відповідних коштів.

Термін «форс-мажор» на законодавчому рівні визначений у ст. 1 Закону України « Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» (у редакції від 4 жовтня 2001 p.): форс-мажорні обставини -непередбачені та непереборні події, що відбуваються незалежно від волі і бажання замовника або виконавця (війна, блокада, страйк, пожежа, аварія, паводок, замерзання моря, закриття морських проток, які трапляються на звичайному морському шляху між портами відвантаження і вивантаження, інше стихійне лихо, заборона експорту (імпорту), валютні обмеження або інші обмеження прав власності на сировину чи готову продукцію, у тому числі на їх переміщення, прийняті державою або відповідним державним органом тощо) і призводять до порушення умов укладених контрактів, цього Закону та інших законодавчих актів.

Деякі вітчизняні вчені наполягають на необхідності розмежування понять непереборної сили та форс-мажору. Так, зазначається, що непереборна сила має свій прояв лише у вигляді стихійного лиха, що не залежить від волі людей, причиною ж настання форс-мажорних обставин є цілеспрямовані дії конкретних осіб; непереборна сила є загальною, універсальною обставиною, що звільняє від відповідальності як у договірних, так і у позадоговірних зобов'язаннях; форс-мажорна ж обставина звільняє лише від договірної відповідальності. Однак, коли мова йде виключно про договірну відповідальність, межа між зазначеними поняттями стирається2. Фактично, з таких самих позицій виходить ряд актів законодавства України (закони України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах», «Про торгово-промислові палати в Україні» та ін., Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), а так само і міжнародні акти (Принципи УНІДРУА, Форс-мажорне застереження (про звільнення) Міжнародної торговельної палати), де термін «форс-мажорні обставини» вживається як такий, що охоплює обставини, пов'язані і з природним, і з людським чинником. Термін «форс-мажор» вживається як всеохоплюючий і в цьому посібнику.

В Україні на нормативному рівні (ч. 2 ст. 218 ГК) закріплено дві ознаки форс-мажору:

1.   надзвичайність;
2.   невідворотність.

Різноманітність кваліфікаційних ознак форс-мажору та розбіжності у тлумаченні однойменних ознак у праві різних держав зумовлює необхідність уніфікації відповідних правових норм. Віденська конвенція (ст. 79), не вживаючи термінів «форс-мажор» чи «непереборна сила», оперує натомість поняттям «перешкоди за межами контролю сторін»: сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого зі своїх зобов'язань, якщо доведе, що воно були викликане перешкодою поза її контролем і що від неї не можна було розумно очікувати прийняття цієї перешкоди в розрахунок при укладенні договору або уникнення чи подолання цієї перешкоди або її наслідків.

Задля уніфікації норм щодо обставин, які звільняють від відповідальності, МТП підготовлене типове Форс-мажорне застереження (про звільнення) (Публікація МТП № 421 Е), що встановлює: підстави звільнення від відповідальності, правила повідомлення про настання таких підстав, наслідки настання підстав звільнення від відповідальності.

Форс-мажорне застереження охоплює невиконання усіх видів зобов'язань, включаючи грошові зобов'язання. Однак стосовно платежів обов'язок подолання перешкод є абсолютним та необхідним, а умови звільнення застосовуються лише у виключних випадках (це випливає з загальновизнаного цивілістичного принципу «гроші завжди є в обороті»).

Засвідчення форс-мажорних обставин в Україні віднесене до компетенції ТПП України (ч. З ст. 14 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).

Форс-мажорні обставини слід відрізняти від обставин, що ускладнюють виконання зовнішньоекономічного договору внаслідок суттєвої зміни обставин у період між укладенням договору та його виконанням у повному обсязі.

Відповідно до ст. 652 ЦК у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. При цьому вважається, що зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а у виняткових випадках (коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом) - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1.   в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;
2.   зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;
3.   виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;
4.   із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Ускладнюючим обставинам присвячений розділ 2 глави 6 Принципів УНІДРУА, згідно з якими, якщо виконання договору стає більш обтяжливим для однієї з сторін, ця сторона тим не менше зобов'язана виконати свої зобов'язання з урахуванням наступних положень про ускладнення. Ускладненнями вважається випадок, коли виникають події, що суттєво змінюють рівновагу договірних зобов'язань в силу або зростання для сторони вартості виконання, або зменшення цінності отримуваного стороною виконання, і, крім того,

а) події виникають або стають відомі потерпілій стороні
після укладення договору;

б) події не могли бути розумно враховані потерпілою стороною при укладенні договору;

в) події перебувають поза контролем потерпілої сторони; і

г) ризик виникнення цих подій не був прийнятий на себе потерпілою стороною (ст. 6.2.2.).

Головною кваліфікуючою ознакою ускладнень, відповідно до Принципів УНІДРУА, є суттєва зміна рівноваги договору. Вирішення питання про суттєвість зміни залежить від конкретних обставин. Однак, якщо виконання може бути точно виражене у грошовому вимірі, то зміна, яка складає 50% або більше від вартості виконання, з очевидністю складатиме «суттєву» зміну.

У Коментарі до Принципів УНІДРУА передбачена практична ситуація, яка одночасно може розглядатися і як випадок ускладнень, і як форс-мажор. У такому разі сторона, якої це стосується, повинна вирішити, який із правових засобів їй використати. Якщо вона звернеться до поняття форс-мажору, тоді вона має на меті звільнення від відповідальності за невиконання. З іншого боку, якщо сторона посилається на ускладнення, тоді вона передусім має на меті перегляд умов договору таким чином, щоб дозволити залишити діючим договір із зміненими умовами (п. 6 коментарю до ст. 6.2.2і).

Санкції та рекламації. Цей розділ встановлює порядок пред'явлення рекламацій, застосування штрафних санкцій та відшкодування збитків у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобов'язань.

Термін «рекламація» є синонімом терміна «претензія». Підставою для пред'явлення продавцеві претензії (рекламації) є комерційний акт, який складається покупцем у разі виявлення при прийманні поставленого товару невідповідності за кількістю та/або якістю. Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) вказує на необхідність врегулювання в договорі строків, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, прав та обов'язків сторін договору при цьому, способів врегулювання рекламацій. Варто детальніше зупинитися на окремих аспектах відповідного розділу договору:

якщо при здаванні-прийманні допускаються відхилення від кількості, вказаної в товаросупровідних документах, доцільно додатково вказати, що претензії покупця у розмірах, що не перевищують допустимих відхилень за кількістю, розгляду не підлягають;

договірний строк пред'явлення рекламацій залежить від характеру товару і, як правило, є тривалішим щодо якості товару та менш тривалим щодо кількості. У разі відсутності договірного строку строк пред'явлення рекламацій визначатиметься згідно з матеріальним правом, що підлягає застосуванню до договору.

Інтерес становить питання про наслідки порушення стороною встановленого строку пред'явлення рекламацій. Вочевидь, таке порушення не тягне за собою позбавлення сторони права звертатися з позовом до суду. Право сторони, права якої порушені, звертатися з позовом до суду передбачене у ст. 4 ГПК України як імперативна норма, яка не може змінюватися угодою сторін. Разом з тим право на позов має дві сторони: матеріально-правову та процесуально-правову. Процесуальна сторона права на позов визначається як право на подання позову, матеріально-правова сторона - як право на його задоволення. У праві на подання позову ніхто не може бути обмежений (відмова від такого права визнаватиметься недійсною згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК). Що стосується права на задоволення позовних вимог, то у випадках, коли перевірка якості товару здійснюється з порушенням порядку її проведення, визначеного в контракті, та претензія за якістю пред'являється з порушенням встановленого у контракті строку, це може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог;

важливо вказати в договорі спосіб передачі рекламації від продавця до покупця. Найнадійнішим способом є відправлення рекламації рекомендованим листом, оскільки поштова квитанція, яку отримує покупець, у разі необхідності може слугувати доказом відправлення рекламації продавцю. Доцільно також зазначити в договорі дату, яка вважатиметься датою пред'явлення рекламації;

слід узгодити та закріпити в договорі необхідний перелік документів, які додаються до рекламації та підтверджують її обґрунтованість;

для продавця важливо вказати в договорі, що пред'явлення покупцем рекламації не може бути використано як підстава для відмови від наступних партій товару, що поставляються за тим самим договором;

для обох контрагентів має суттєве значення умова про строк розгляду рекламацій. У разі відсутності відповіді продавця щодо пред'явленої рекламації в межах узгодженого строку рекламація вважатиметься визнаною продавцем.

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) приписує сторонам чітко визначати розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості недопоставленого товару (робіт, послуг) або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафів - від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють, або їх граничний розмір).

Погоджені сторонами умови про відповідальність за порушення договірних зобов'язань не повинні суперечити імперативним нормам права, яке підлягає застосуванню до договору, інакше їх неможливо буде реалізувати в судовому порядку. Так, англо-американське право виходить з того, що договірна умова про штраф в принципі не може бути реалізована судом, за винятком випадку, якщо суд визнає, що ця умова носить характер заздалегідь оцінених збитків, розмір яких міг бути реально передбачений на момент укладення договору.

У вітчизняному законодавстві загальні питання відповідальності за договірних зобов' язань регулюються главою 51 ЦК, главами 24-26 ГК.

Віденська конвенція до основних засобів правового захисту відносить відшкодування збитків та розірвання договору. Інститут неустойки (штрафу, пені) Конвенцією не передбачений, що тягне за собою використання норм національного права у питаннях як її застосування, так і співвідношення зі збитками (саме з цих питань існують принципові розбіжності в англо-американській та континентальній системах права).

З огляду на існування різних підходів щодо визначення збитків у законодавствах різних країн, сторони зовнішньоекономічного договору повинні обумовити, що вони розумітимуть під збитками. За Віденською конвенцією (ст. 74) поняття «збитки» охоплює як позитивну шкоду, так і упущену вигоду, яка понесена іншою стороною внаслідок порушення договору. Встановлена межа збитків, що підлягають відшкодуванню: вони не можуть перевищувати шкоди, яку сторона, що порушила, передбачала або повинна була передбачати на момент укладання договору, враховуючи обставини, про які вона знала або повинна була знати. Допускається можливість при розірванні договору вимагати відшкодування абстрактних збитків (ст. 76), тобто різниці між поточною ціною на товар на момент розірвання договору та договірною ціною. При цьому не виключаються вимоги і щодо будь-яких інших збитків.

Відповідно до ст. 77 Конвенції потерпіла сторона зобов'язана вжити необхідних заходів для зменшення шкоди, -під загрозою зменшення відшкодовуваних збитків. Окрім того, встановлено, що сторона не може посилатися на невиконання зобов'язань контрагентом тією мірою, якою це невиконання викликано її власними діями або упущеннями (ст. 80). У Принципах УНІДРУА збиткам присвячений розділ 4 глави 7, правила якого близькі до передбачених Віденською конвенцією.

Підставою розірвати договір згідно з Віденською конвенцією та Принципами УНІДРУА слугують порушення, які визнаються суттєвими. Порушення договору, допущене однією з сторін, вважається істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що вона значною мірою позбавляється того, на що була вправі розраховувати на підставі договору, за винятком випадків, коли сторона, що порушила договір, на передбачала такого результату, і розумна особа за аналогічних обставин не передбачала бйого(ст. 25 Конвенції, ст. 7.3.1 Принципів). Право на розірвання виникає у сторони і при інших порушеннях, якщо інша сторона не виконує своїх зобов'язань у наданий їй додатковий строк.

Урегулювання спорів у судовому порядку. У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та/або неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду або чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а також погоджений сторонами вибір права, яке буде застосовуватися цим судом, та правил процедури судового урегулювання.

Домовленість сторін про порядок вирішення спорів повинна бути відображена в арбітражній угоді, яка може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в самому договорі або у вигляді окремої угоди. З урахуванням зовнішньоторговельної практики арбітражне застереження повинно містити такі компоненти:

1) вказівку на те, що застереження стосується усіх спорів, які можуть виникнути в майбутньому з договору або у зв'язку з ним;

1.  чітке та недвозначне визначення виду арбітражу (арбітраж «ad hoc» чи постійно діючий арбітраж), а також повне його найменування з посиланням на існуючий регламент;
2.  вказівку на місце проведення арбітражу та мову арбітражного провадження;

4) вказівку на матеріальне право певної країни, яке застосовуватиметься при вирішенні спорів.

Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України рекомендований такий текст арбітражного застереження: «Будь-який спір, що виникає з цього договору або у зв'язку з ним, підлягає передачі на розгляд та остаточне вирішення до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України.

Сторони погоджуються з тим, що в процесі розгляду і вирішення спору буде застосовуватися Регламент Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України.

Правом, що регулює чинний договір, є матеріальне право (країни).

Арбітражний суд складається з одного (або трьох) арбітра (арбітрів).

Місце проведення засідань суду (місто).

Мова (мови) арбітражного розгляду (українська тощо).»

У світі визнаним є фундаментальний принцип, згідно з яким арбітражне рішення, винесене у зовнішньоторговельному спорі, вважається остаточним і не підлягає оскарженню у будь-які судовій інстанції. Україна є учасницею Нью-Йоркської конвенції про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р., згідно з якою кожна держава-учасник взяла на себе зобов'язання визнавати і приводити до виконання арбітражні рішення, винесені на території інших держав. Рішення арбітражу приводяться до виконання на підставі екзекватури - наказу місцевого суду про виконання.

PAGE  13

1. Оценка рыночной стоимости недвижимости
2. Более сильного я кажется с тех пор и не знала- умерла моя бабушка
3. по теме- Особенности карьерных планов старшекурсников ВУЗа- социологический анализ Анкета Уважаемый
4. Адам, Роберт
5. Андреевский Собо
6. Парадокс быстрорастущих компаний
7. Звездный Сергееву Вадиму Вячеславовичу от
8. НИЖНЕТАГИЛЬСКИЙ ТОРГОВОЭКОНОМИЧЕСКИЙ КОЛЛЕДЖ портфолио по дисциплине-
9.  Понятие и правовые основы валютных операций [0
10. Роль маркетинга в современной деятельности аптечной организации.html
11. Кровь и кость Маргарет Флауерс Mrgret Flowers пожилая дама лет семидесяти пенсионерка и почётный член клуба са
12. Курсовая работа- Организационное поведение работников организаций
13. тематичний аналіз А В Т О Р Е Ф Е Р А Т дисертації на здобуття наукового ступеня ка
14. СтандартКерамика [3] Список литературы [4] Приложения 1
15. вложенной по отношению к предыдущей т
16. Изобразительное искусство и компьютерная графика зимняя сессия 20132014 учебного года Предмет Перс
17. на тему- Государственный бюджет его социальноэкономическая сущность и структура.html
18. Сергеев-Ценский Сергей
19. Специфика деятельности социальных служб по защите безработных
20. Республиканские правила аудиторской деятельности и международные стандарты аудита- сравнение

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе