Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Зошит
Для робіт з страхування
Студентки групи 31 Оаз
Момотенко Катерини
Змістовий модуль 1. Теоретико-правові та методичні засади страхування
Тема 1.1. Сутність, принципи і роль страхування
Лекція 1.
Питання 1. Необхідність страхового захисту. Витоки страхування.
Протягом тривалого часу перед суспільством стоять проблеми відшкодування втрат, що виникають внаслідок природного стихійного лиха (землетрусу, пожежі, повені, засухи), або згубних дій, зумовлених людською діяльністю, суспільними протиріччами. Великої шкоди завдає людині хвороба, втрата працездатності. З подальшим розвитком суспільних відносин, ускладненням економічних зв’язків, посиленням взаємозалежності між різними видами господарювання зростає й необхідність забезпечення стабільності економічного і соціального розвитку.
Страхування, як економічне явище існує багато століть. З давніх давен у людей виникла потреба відшкодування збитків. Особливо гостро ця потреба виявлялась у торговців, адже їх діяльність була особливо ризиковою, об’єктивно зумовлювалась природними та соціально-етичними чинниками. Для відшкодування хоча б частини втрат від нещасного випадку чи розбійницького нападу учасники торгового каравану укладали разові угоди, якими передбачалася спільна відповідальність за збитки, яких зазнавав будь-хто з його часників. Це могли бути втрати товару, пов’язані з крадіжкою, знищенням чи псуванням його грабіжниками, або втрати, пов’язані з завданням шкоди, зникненням чи знищенням транспорту (на морі-кораблі, на суші-в`ючні тварини). Конкретні приклади таких угод відображені в законах вавилонського царя Хаммурапі.
У Стародавньому Римі великого значення надавали культу похорону й деякі історичні факти свідчать про те, що там було поширене взаємне страхування ритуальних витрат. Улаштування похоронних процесій і спорудження пам’ятників вимагало значних витрат. Незаможні римляни накопичували потрібні гроші у професійних колегіях і спілках. Цільове використання коштів забезпечувалося правовими гарантіями. Лише особа, зазначена в заповіті, могла отримати належні кошти і витратити їх на ритуальні заходи, пов’язані з похоронами заповідача.
Потреба у страховому захисті особливо стає відчутною під час здійсненні морської торгівлі. Небезпека мореплавства (стихія на морі, зіткнення кораблів, піратські набіги, екзотичні хвороби, епідемії) вимагала пошуку дієвих механізмів захисту. Тому вже у стародавньому світі укладалися угоди між судновласниками і купцями щодо розподілу доходів та втрат від торговельної діяльності.
Розвиток торгівлі об’єктивно зумовлює необхідність, з одного боку, нагромаджувати певний розмір капіталу, а з іншого – його надійного захисту. Потреба у великих коштах спонукала купців звертатись за позикою, що являла собою дещо середнє між позикою, для отримання якої необхідні були гарантії щодо вчасного її повернення. Отже, вимушені були страхувати свої капітали і той, хто надавав позику, і той, хто її отримував.
Зростання попиту на страховий захист зумовило перехід до продажу страхових полісів з подальшим відшкодуванням збитків. Спершу їх продавали, здебільшого, товариства взаємного страхування.
Маємо дані про те, що перший морський поліс був виданий страховому судновласникові в 1347 році. Через 121 рік після цього з’явився Венеціанський кодекс морського страхування. Далі ініціатива в морському страховому законодавстві переходить до Англії, страхове законодавство якої є відтоді взірцем для інших держав. Досить сказати, що прийнятий 1774 року закон про страхування життя й сьогодні лишається у складі чинного законодавства Англії. У 1779 році члени асоціації «Лондонський Ллойд» прийняли формуляр договору морського страхування — так званий підписний формуляр Ллойда, окремі положення якого донині застосовуються в міжнародній практиці.
Комерційне мореплавання особливо інтенсивно розвивалося після Великих географічних відкриттів. Одночасно у вельми ризиковане плавання виходили кілька кораблів, а нерідко й цілі флотилії. Загроз для мореплавців було багато: шторм, нестача харчів, інфекційні хвороби, пошкодження судна комахами, зіткнення суден, піратські напади тощо. Інвесторам, які вкладали в такі ризиковані заходи великі гроші, потрібно було розподілити між собою ризики, щоб у разі невдалого рейсу не втратити повністю свій капітал.
У ХVII столітті в багатьох європейських країнах виникли акціонерні страхові товариства (компанії). Першим серед них згадується створене в 1602 році Голландсько-Ост-Індське товариство. Воно, як і чимало інших невдовзі створених в Англії, Німеччині та Франції товариств, здійснювало морське страхування, а також страхування на випадок пожежі здебільшого в міських поселеннях.
Найдавнішим способом страхового захисту в Україні, як і в усьому світі, було взаємне страхування. Починаючи з ХІІІ століття і до появи залізниць в Україні значну роль у торгових зв’язках відігравали чумаки. Вони купували на Чорному і Азовському морях рибу і сіль і продавали їх у різних куточках країни, долаючи величезні відстані. Дуже важкою і небезпечною водночас була у них робота, великим був і ризик. Нерідко траплялись напади розбійників, ламалися вози, гинули воли. Такі умови діяльності чумаків спонукали їх до колективного захисту, спільного відшкодування збитків. Неписані, але беззастережні щодо виконання, закони чумацького життя передбачали відшкодування за кошти артілі втрату вола тому чумакові, у якого він загинув.
Як свідчить історичний досвід, саме страхування може значною мірою забезпечувати економічні можливості для безперервного відтворювального процесу в народногосподарської діяльності.
В наші дні страхування – це універсальний засіб захисту майнових інтересів як фізичних, так і юридичних осіб при настанні подій, які прийнято називати страховими за допомогою грошових фондів, що формуються за рахунок сплачених страхувальником страхових внесків.
Перехід до ринкової економіки об’єктивно обумовлює зростання потреби у страховому захисті усіх суб’єктів ринку, а таку потребу, у свою чергу може забезпечити ефективне функціонування страхового ринку.
Таким чином, необхідність страхового захисту виклик на прагненням обмежити к матеріальні, так і нематеріальні збитки, пов’язані з певними ризиками.
Страховий ризик – певна подія, у разі настання якої проводиться страхування. Вона має ознаки ймовірності та випадковості. Страхується той ризик, за яким можна оцінити ймовірність страхового випадку , визначити розмір збитку й обчислити ціну страхової послуги та можливу частку страхового відшкодування.
Не страхові ризики – події, які теж супроводжуються певними втратами для потерпілого, але не підлягають страхуванню, найчастіше через відсутність бажаючих взяти на себе зобов’язання щодо відшкодування збитків, спричинених цими подіями. Як правило, це ризики за якими неможливо оцінити ймовірність страхового випадку, визначити розмір збитку та ціну страхової послуги.
Сутність страхового захисту полягає в нагромадженні й витрачанні грошових та інших ресурсів для здійснення заходів щодо попередження, подолання або зменшення негативного впливу ризиків та відшкодування пов’язаних із ними витрат.
Питання 2. Сутність і функції страхування.
Офіційне тлумачення терміна страхування наведено в Законі України «Про страхування»: «Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів».
Мета страхування — захист майнових інтересів фізичних і юридичних осіб. Наголошується, що захист забезпечується на випадок конкретних подій, перелік яких зафіксовано в чинному законодавстві або страхових договорах.
Необхідні умови страхування:
Наявність ризику та його випадковий характер
Розуміння небезпечного характеру події
Можливість статистичного обліку небезпек
Наявність та реалізація страхового інтересу у всіх учасників страхових відносин
Наявність страхового фонду, створеного за рахунок внесків страхувальників
Існування страхових відносин
Зміст страхування розкривається в його функціях. Вони дають змогу виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Страхування виконує такі основні функції: ризикову, превентивну (попереджувальну), ощадну (заощаджувальну), контрольну .
Ризикова функція страхування є основною й полягає в переданні за певну плату страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або договором.
У разі реалізації ризику (настанні страхової події), страхова компанія мусить здійснити страхувальнику відшкодування збитків за його вимогою. За умови нереалізованого ризику страхові премії привласнює страховик. Рівень тарифів (страхових премій) прямо залежить від імовірного рівня ризику. Чим вищі ймовірність і розмір ризику, тим і плата за його утримання, обчислена на підставі тарифів, визначених за допомогою актуарних розрахунків, більша.
Превентивна (запобіжна, попереджувальна) функція полягає у створенні умов, що забезпечують зниження рівня ризику та збитків, зумовлених цими ризиками.
Ощадна (заощаджувальна) функція поширюється не на всі види страхування. Вона властива видам особового страхування, пов’язаним зі страхуванням життя, пенсій, дожиття до повноліття і т.д.
У більшості країн світу першість за обсягами страхових премій посідає особисте страхування (на дожиття, пенсій, ренти тощо). Проте виплати, пов’язані із втратою життя і здоров’я внаслідок нещасного випадку, становлять менш як 10 %. Решта припадає на заощадження. Вони виплачуються з урахуванням інвестиційного доходу в разі дожиття застрахованого до певного віку або події. Сприяючи розвитку заощаджувальних видів страхування, держава має змогу активно впливати на вирішення соціальних проблем, пожвавлювати грошовий обіг, підвищувати купівельну спроможність національної валюти, збільшувати інвестиційні можливості країни. Тому парламенти та уряди багатьох країн усіляко сприяють виявленню заощаджувальної функції страхування: створюються пільгові умови оподаткування страхових внесків і виплат, страхових вкладів, які переходять у спадщину, доходів компаній тощо. Вживаються й інші ефективні заходи.
Контрольна функція полягає у цільовому формуванні та використанні коштів страхового фонду. Відповідно до законодавчих документів здійснюється фінансовий страховий контроль за правильним проведенням страхових операцій.
Питання 3. Об’єкти та суб’єкти страхових правовідносин (страховик, страхувальник, бенефіцар, застр особа)
Об’єкт – це те, з приводу чого виникає і здійснюється діяльність суб’єктів договору. Законом України «Про страхування» визначено об’єкти страхування як майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані:
З життям, здоров’ям, працездатність та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);
З володіння, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);
З відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності).
Суб’єктами страхових відносин виступають страховик, страхувальник, застрахована особа, вигодонабувач (бенефіцар).
Страховики – юридичні особи (акціонерні, повні, командитні товариства або товариства з додатковою відповідальністю), що оержали у встановленому порядку ліцензія на здійснення страхової діяльності. Страховики виробляють умови страхування і пропонують страхові послуги своїм клієнтам. Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування іншими, ніж страхування життя, встановлюється в сумі еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, яким займається страхуванням життя 1,5 млн. євро.
Страхувальники – юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали зі страховиками договори щодо страхування свого власного інтересу або інтересу третьої особи, сплачують страхові премії і мають право (за договором або за законом) на отримання компенсації (відшкодування) при настанні страхового випадку.
Застрахована особа – фізична особа, про страхування якої страхувальником укладено договорів особистого страхування зі страховиком. У майновому страхуванні, якщо страхувальник і застрахована особа не збігаються, остання завжди вигодо набувачем, оскільки саме їй належить страховий інтерес.
Вигодонабувач – той, хто одержує страхове відшкодування. Згідно з чинним законодавством вигодо набувачем є або страхувальник, або застрахована особа, або потерпіла особа, або третя особа, визначена договором страхування.
Лекція 2.
Питання 4. Принципи страхування.
Страхування ґрунтується на певних специфічних принципах. До них, насамперед, належать:
конкурентність;
страховий ризик;
страховий інтерес;
максимальна сумлінність;
відшкодування в межах реально завданих збитків;
франшиза;
суброгація;
контрибуція;
співстрахування і перестрахування;
диверсифікація.
Розглянемо стисло зміст цих принципів.
Конкурентність — усім страхувальникам і страховикам держава гарантує вільний вибір видів страхування та рівні можливості у здійсненні діяльності, водночас створюються сприятливі умови для розвитку страхування, щоб забезпечити реалізацію права на ефективний страховий захист юридичних і фізич них осіб. Держава проводить активну антимонопольну політику, яка є важливим чинником у формуванні цивілізованого стра хового ринку. Цей принцип поки що повною мірою стосується лише добровільних видів страхування.
Страховий ризик — це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування.
Страховий інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим об’єктом. Кожний індивідуальний або асоційований власник будинку, автомашини, а тим більш складного вироб ничо-технічного комплексу, зацікавлений у тому, щоб вкладені в цей об’єкт кошти не були втрачені через стихійне лихо, нещасний випадок, пограбування тощо.
Ще більший страховий інтерес мають фізичні (а нерідко й юридичні) особи щодо організації захисту матеріальних інтересів на випадок втрати свого (або своїх працівників) життя чи здоров’я. Це гарантує отримання певних доходів у разі втрати годувальника, тривалої або постійної втрати працездатності застрахованого, а також на випадок настання інших, спеціально обумовлених подій.
Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов високої довіри між сторонами. Ні страхувальник, ні страховик не мають права приховувати один від одного інформацію, що стосується об’єкта страхування. На практиці особливо важливо, щоб цього принципу додержував страхувальник. Адже саме він володіє найповнішою інформацією про властивості, зокрема дефекти, майна, про стан здоров’я чи інші особливості об’єкта страхування.
Здебільшого страховик наполегливо вимагає таких істотних відомостей: вік особи, яку є намір застрахувати, її професія, перенесені чи наявні хвороби. У практиці багатьох страховиків як суттєвий чинник розглядається те, курить чи ні особа, яка має намір бути застрахованою.
Ще більше чинників потрібно враховувати, коли йдеться про страхування автомобіля. Багато страхових організацій, крім марки машини, року її випуску та вартості, цікавляться досвідом водія, безаварійністю роботи, метою використання транспортного засобу, організацією охорони об’єкта страхування і т. ін. Страховики збирають необхідні їм істотні відомості, пропонуючи страхувальникам заповнити спеціальні формуляри — заяви на страхування, де наведено багато запитань, які стосуються предмета страхування та його власника. Часто практикується й усне опитування бажаючих придбати страховий поліс. Страховик залишає за собою право відмовити в укладенні страхової угоди, якщо страхувальник не надасть усіх істотних відомостей.
Страхові відшкодування не повинні приносити страхувальникові прибутку. Щоб уникнути спроб скористатися страхуванням зі спекулятивною метою страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування. Особливо далекими від названого ідеалу були результати страхування в роки гіперінфляції. Проте й нині багато підприємств, економлячи на платежах, занижують страхову суму. До того ж вона частково знецінюється через інфляцію. За деякими видами обов’язкового страхування визначається ліміт виплат. Українським страховикам ще належить подолати досить помітну дистанцію на шляху до забезпечення повного відшкодування втрачених матеріальних цінностей чи доходів постраждалого страхувальника (застрахованого).
Цей принцип повною мірою поширюється тільки на ризикові види страхування. Накопичувальне страхування за своєю ідеєю передбачає можливість отримання застрахованим (вигодонабувачем), крім сплачених внесків, частини інвестиційного прибутку.
Франшиза — це визначена договором страхування частина збитків, яка в разі страхового випадку не підлягає від шкодуванню страховиком. Вона може бути визначена у вигляді певної грошової суми або у відсотках до всієї страхової суми. Завдяки застосуванню франшизи досягається поєднання самострахування зі страхуванням. Підприємства, щоб забезпечити самострахування дрібних (а іноді й середніх) ризиків, створюють власні фонди ризику (резервні фонди). З огляду на наявність такого фонду страхувальники можуть звертатися до страховиків із проханням узяти ризик на страхування частково. Застосовувати франшизу зацікавлені й страховики. Оскільки при цьому частина ризику утримується на відповідальності страхувальника, він стає більш заінтересованим вжити превентивних заходів, щоб зберегти здоров’я, майно або знизити ризик відповідальності перед третіми особами.
Розрізняють умовну та безумовну франшизу. Умовна франшиза означає, що страховик не несе відповідальності за збиток, якщо його розмір не перевищує розміру франшизи, але відшкодовує збиток повністю, якщо розмір збитку перевищує суму франшизи.
Безумовна франшиза означає, що страховик виплатить страхувальнику суму збитку за мінусом суми франшизи, тобто страхове відшкодування дорівнює збитку, зменшеному на франшизу. Такі поліси поширені при страхуванні автотранспорту та деяких інших об’єктів. Це дає змогу страховикам уникнути розрахунків з дрібних ризиків і тим самим значно зменшити витрати на ведення справи.
Суброгація. Не слід думати, що відшкодування страховиком страхувальникові (застрахованому) завданих збитків завжди означає уникнення відповідальності справжніх їх винуватців. Адже це перешкоджало б насамперед боротьбі зі злочинністю, тягло б за собою значне подорожчання страхових послуг.
Суброгація — це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми.
У тих випадках, коли страхувальник отримає кошти на відшкодування збитків з іншого джерела, він має повідомити про це страховика, який візьме їх до уваги, коли розраховуватиме страхове відшкодування й оформлятиме регрес.
Контрибуція — це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.
Цей принцип дуже важливий ще й ось чому: його застосування стримує нечесних страхувальників від бажання застрахувати одне й те саме майно або життя й здоров’я кілька разів з метою наживи. Проте застосовувати принцип контрибуції потрібно досить обережно. Слід переконатися, що існують не менш як два поліси на відшкодування збитків і стосуються вони однакових ризиків і одних і тих самих предметів страхування. Найпростіший метод розподілу відповідальності між страховиками ґрунтується на пропорційному підході.
Наприклад, у трьох страховиків застрахований один і той самий автомобіль на суми відповідно 16500, 18000 і 20200 грн, тобто загальна страхова сума становить 54700 грн. Частка першого страховика дорівнює 30,2, другого — 32,9 і третього — 36,9 %. Якщо доведеться покривати збитки у зв’язку з викраденням автомобіля, що мав реальну вартість 20200 грн, суми, призначені для відшкодування, будуть розподілені в таких самих пропорціях. Отже, перший страховик сплатить 6100, другий — 6645, а третій — 7455 грн.
Слід ще раз наголосити: наведений математичний метод розподілу відшкодування на практиці не завжди прийнятний, оскільки не враховує особливостей кожного полісу. Зменшенню випадків подвійного або кількаразового страхування позитивно сприяло би створення єдиного центру електронної реєстрації страхових полісів, проданих різними страховиками, як це вже зроблено в деяких країнах світу.
Співстрахування і перестрахування. Страховик може брати на своє утримання обмежені за розміром ризики. Ці межі визначаються наявністю в компанії страхових фондів. Згідно із Законом України «Про страхування» страховик може укласти страховий договір на суму, що не перевищує 10 % сплаченого статутного фонду і сформованих страхових резервів. Такі обмеження диктуються інтересами додержання достатньої платоспроможності страховика. Неважко уявити страхову компанію з мінімальним статутним фондом, еквівалентним 100 тис. євро. Такий страховик міг би надавати послуги лише за дрібними об’єктами. Наприклад, вартість нового автомобіля багатьох марок або три- чи чотирикімнатної квартири значно перевищує ліміт можливостей компанії. Це дуже незручно. Такий страховик мав би відносно більші витрати на ведення справи і менші перспективи на отримання прибутку, а отже, був би неконкурентоспроможним. Суперечність між розміром запропонованого страхувальником ризику і фінансовими можливостями страховика взяти його на страхування вирішується з допомогою співстрахування і перестрахування.
Співстрахування — це страхування об’єкта за одним спільним договором кількома страховиками. При цьому в договорі мають міститись умови, що визначають права й обов’язки кожного страховика. Одному зі співстраховиків за його згодою може бути доручено представництво всіх інших у взаємовідносинах зі страхувальником, але залишено відповідальність перед останнім лише в розмірі відповідної частки. Співстрахування має свої переваги і недоліки. Позитивним є те, що компанії мають змогу об’єднати свої зусилля зі страхування великих ризиків, не поступаючись ні перед ким страховою премією. Недоліки спів страхування полягають в ускладненні процедури оформлення страхування і виплати відшкодування.
Перестрахування — це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика або професіонального перестраховика. Страховик, який уклав договір на перестрахування, лишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно з договором страхування.
Отже, різниця між співстрахуванням і перестрахуванням полягає в тому, що в першому випадку поділяється відповідальність за ризик між страховиками, а при перестрахуванні вся відповідальність перед страхувальником зберігається за страховиком, так званим цедентом, який, у свою чергу, перестраховує частину цієї відповідальності в іншого страховика або професійного перестраховика. Страхувальник може й не знати про наявність договору на перестрахування.
Співстрахуванню і перестрахуванню належить велика роль у збалансуванні страхового портфеля, забезпеченні фінансової стабільності й рентабельності страхових операцій. Поділ відповідальності між страховиками і перестраховиками сприяє підвищенню місткості національного страхового ринку. Через пере страхування здійснюється вихід на міжнародні страхові ринки.
Диверсифікація. Законодавством багатьох країн світу можливості диверсифікації, тобто поширення активності страхових товариств за рамки основного бізнесу, обмежені. Закон України «Про страхування» передбачає, що предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов’язана з формуванням і розміщенням страхових резервів та управлінням ними.
Водночас принцип диверсифікації має істотне значення всередині окресленої щойно діяльності. Ідеться про територіальне та галузеве розосередження взятих на страхування ризиків. Чим воно відчутніше, тим імовірність одночасного настання страхових подій, що можуть мати критичні наслідки для страховика, менша.
Надзвичайно важливо додержувати принципу диверсифікації, розміщуючи страхові резерви. Прислів’я «розумний господар не кладе всі яйця в один кошик» безпосередньо стосується страхування. Тепер страховики мають право розміщувати свої кошти на депозитних рахунках у банках, у цінних паперах та нерухомості. Проте можливості маневрування розміщенням коштів з метою підвищення ступеня їх ліквідності й отримання інвестиційних доходів ще обмежені.
Питання 5. Способи здійснення страхування.
Розглянемо в хронологічному порядку способи здійснення страхування, вироблені в процесі розвитку людського суспільства.
Самострахуваня. Джерело формування страхового фонду – власні кошти суб’єкта. Система індивідуального накопичення страхового фонду передбачає, що страхувальник, який одночасно є і страховиком, здійснює внесок у фонд самострахування зі свого доходу або прибутку. Фонд може створюватися у грошовому або матеріальному вигляді. Це найдавніший вид страхування. Так, первісні люди сушили та заморожували харчі про запас.
Взаємне страхування. Цей спосіб здійснення страхування полягає в накопиченні страхового фонду особами, які об’єднані загальними економічними інтересами щодо спільного об’єкта страхування, або особами, які мають однотипні майнові інтереси щодо різноманітних, але подібних об’єктів страхування. Кожний з учасників товариства взаємного страхування сплачує індивідуальний внесок, пропорційний імовірності настання події, що може завдати матеріальних збитків його учасникам, а також ому обсягу сумарного збитку, що можуть зазнавати всі його учасники за встановлений з їхньої згоди період. За результатами фінансового року при надлишках фонду кошти повертаються учасникам, а при нестачі – здійснюється доплата учасниками. Перші угоди про страхову взаємодопомогу зафіксовано у сфері морської та сухопутної торгівлі.
Комерційне страхування виникло в системі взаємного страхування в епоху встановлення капіталістичних відносин через удосконалення і розвиток цієї системи. Страхова послуга набирала рис товару, який максимально наближений до потреб конкретного клієнта. Страхування переходило із товариського у товарну форму. Виник суб’єкт підприємництва, основною діяльністю якого є отримання прибутку від здійснення страхування. У цьому разі страховий фонд складається із страхових премій клієнтів, але перебуває у розпорядженні страховика. Дохід від результатів управління коштами цього фонду повністю належить страховикові. Перші акціонерні товариства виникли наприкінці ХVІІ ст. в Англії, Франції, Італії, тощо.
Державні страхові гарантії. До цього способу здійснення страхування належать соціальне страхування, державне пенсійне страхування і страхування на випадок безробіття, які здійснюються державою через систему оподаткування, обов’язкових відрахувань, зборів і внесків до бюджетних фондів, що перебувають у державному управлінні.
Прообразом сучасного державного страхування можна вважати систему соціального захисту, яка існувала в Московській Русі. Набіги на південні руські землі, захоплення полонених змусили державу з мтою збереження поселень та людей створити фінансову базу із царської казни на випадок викупу з полону.
Питання 6. Класифікація страхування. Форми страхового захисту.
Класифікація страхування – це наукова система розподілу страхування на галузі, види, форми та системи страхових відносин.
За спеціалізацією страховики поділяються на:
«Life insurance» – страхування життя
«Non-life» – загальні або ризикові види страхування
Основу поділу на галузі складає різниця в об’єктах страхування. Об’єктами страхування є 3 галузі: особисте страхування, майнове страхування, страхування відповідальності.
До особистого страхування відносяться такі види страхування:
страхування життя (- life)
страхування від нещасних випадків
медичне страхування
Майнове страхування включає:
страхування засобів транспорту ( наземного, повітряного, морського)
страхування вантажів та багажу
страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ
страхування кредитів
страхування фінансових ризиків і т.д.
Страхування відповідальності:
страхування цивільної відповідальності власників наземного (водного, повітряного) транспорту, включаючи відповідальність перевізника
страхування відповідальності перед третіми особами
Страхування професійної відповідальності і т.д.
Форми страхування – механізм взаємодії страхувальників та страхових компаній.
Добровільне – здійснюється на основі договору між страховиком і страхувальником.
Обов’язкове страхування – встановлюється законом і зумовлене ризиками, які не можуть бути відшкодовані окремою особою.
Державне (фінансується за рахунок бюджетних коштів)
Недержавне (фінансується особисто страхувальниками)
Добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.
Добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин.
Види добровільного страхування, на які видається ліцензія, визначаються згідно з прийнятими страховиком правилами (умовами) страхування, зареєстрованими Уповноваженим органом.
Страховики мають право займатися тільки тими видами добровільного страхування, які визначені в ліцензії.
Тема 1.2. Страховий ринок
Лекція 3.
Загальна характеристика страхового ринку.
Структура страхового ринку.
Поняття страхової послуги,її необхідність і сутність.
Страхові посередники.
Страховий ринок: сучасний стан та тенденції розвитку.
Питання 1. Загальна характеристика страхового ринку.
Страховий ринок – особливе соціально-економічне середовище, форма економічних відносин, де об’єктом купівлі-продажу є страховий захист, формуються попит та пропозиція на нього.
Об’єктивною передумовою виникнення страхового ринку є суспільна необхідність у страховому захисті і наявність специфічних суб’єктів господарювання (страховиків), що здатні задовольнити ці потреби шляхом реалізації страхових продуктів.
Основні принципи функціонування страхового ринку:
Вільний вибір страхувальником страховика та страховиком страхувальника
Ліквідація за допомогою законодавчих та економічних заходів монополізму у сфері реалізації страхових послуг і створення умов для розвитку конкуренції
Вільний обмін страхових продуктів на гроші
Залежність цін від співвідношення попиту та пропозиції
Наявність розвиненої інфраструктури надання страхових послуг
Наявність сукупності страхувальників, які мають грошові ресурси.
Із принципів існування страхового ринку випливають основні функції ринку:
Виявлення попиту та збалансування пропозиції
Формування товарної пропозиції – створення визначеного набору страхових послуг і можливості для клієнтів СК придбати їх
Пошук напрямів і способів реалізації страхових послуг
Питання 2. Структура страхового ринку.
Страховий ринок характеризується єдністю двох систем: внутрішньої системи, яка є повністю керованою страховиком, та зовнішнього оточення що має суттєвий вплив на внутрішню систему й обмежує її.
Елементи внутрішньої системи страхового ринку:
Страхові продукти
Система організації продажів страхових полісів та формування попиту на страхові продукти
Тарифна політика страховика
Власна інфраструктура страховика (агентства, філіали, представництва, канали комерційного зв’язку)
Матеріальні та фінансові ресурси, що визначають становище страховика
Людські ресурси страхової компанії
Страхові продукти – специфічні послуги, що пропонуються на страховому ринку. Ціна їх відображається в страховому тарифі. Формується вона на основі конкуренції при порівнянні попиту і пропозиції.
Канали продажу страхових послуг:
Прямий продаж (безпосередньо через офіс або представництва страхових компаній штатними працівниками.)
Продаж через посередників (агентів і брокерів)
Через альтернативну мережу розповсюдження (банки, туристичні фірми, автосалони, станції технічного обслуговування автомобілів, тощо)
Комбінований
Страхові послуги в Україні реалізуються здебільшого шляхом прямого продажу та продажу за допомогою страхових агентів.
Прямий продаж вважається недостатньо ефективним через його витратність. У разі використання методу прямого продажу для широкого територіального охоплення страховик має створити мережу філій, найняти постійних штатних працівників, а це додаткові витрати, які відображаються в ціні страхової послуги, а саме в тарифі. (записати визначення: філія, представництво)
Продаж через посередників є більш ефективним оскільки підвищується оперативність укладення договорів страхування без відчутних додаткових витрат. Посередники дають змогу забезпечити широку територіальне охоплення страхового поля, географічно наблизити страхувальника до страховика. Продаж через посередників обходиться дешевше, незважаючи на необхідність виплати їм комісійних.
Альтернативні канали продажу: використання таких каналів є доволі економним та вигідним для страховика, але тут існують певні обмеження, оскільки ці канали призначені лише для продажу стандартизованих страхових продуктів ( ГО, Виїжджаючі за кордон). Проте при страхуванні складних ризиків дані канали не підходять, оскільки там кожний договір є унікальним.
Зовнішнє середовище страхового ринку складається з елементів, якими страховик може управляти, та з тих, на які він впливати не може, але повинен враховувати їх у своїй діяльності.
Елементи, на які страховик може впливати:
Ринковий попит
Конкуренція
Ноу-хау страхових послуг
Інфраструктура страхового ринку (правове і нормативне забезпечення, інформаційна та аудиторська мережа, система підготовки кадрів, система врегулювання збитків, страхові й не страхові посередники.
Елементи на які страховик не може впливати:
Чисельність населення, його вікова та статева структура;
Сезонні міграції
Купівельна спроможність населення
Основні закони страхового ринку:
Закони попиту та пропозиції, які забезпечують виникнення необхідних споживачеві страхових послуг, формують адекватну ціну, забезпечуючи умови конкуренції для страховиків, створюючи умови для постійного пошуку, удосконалення форм і методів організації страхового захисту.
Закон вартості, який діє через ціну (розмір страхових тарифів) та сприяє збалансуванню економічних інтересів учасників страхових відносин, є індикатором якості страхового ринку.
Закон конкуренції, забезпечує підвищення якості страхових послуг, стимулює розвиток інфраструктури страхового ринку.
Питання 3. Поняття й сутність страхової послуги.
Страхова організація продає на ринку не матеріальний товар. Тож страховий товар, виходячи з цієї класифікації, можна кваліфікувати як послугу.
Страхова послуга – це фінансова послуга у вигляді продажу юридично оформлених зобов’язань з надання страхового захисту, яку пропонують на ринку страховики потенційним страхувальникам.
Послугам порівняно з товарами притаманні певні особливості, які потрібно враховувати з метою успішного просування послуги на ринку. Це так звані «чотири «Н» будь-якої послуги, в тому числі і страхової: невідчутність, невіддільність, непостійність, незбережність.
Невідчутність страхових послуг означає їх нематеріальний характер. Страхову послугу неможливо продемонструвати потенційному споживачу, її неможливо оцінити за допомогою органів відчуття, які властиві людині. Відсутність відчутних характеристик страхової послуги до початку її купівлі-продажу створює певні проблеми для страхової компанії як для продавця та для страхувальника як для покупця. Страховик зобов’язаний переконати страхувальника в необхідності придбання цієї послуги, пояснити, за що він платить гроші. Страхувальник має оцінити корисність послуги, хоча страхову послугу буває важко оцінити не лише до придбання, а й після нього – якщо страхова подія не трапиться і страхувальник не отримає від страхової компанії страхового відшкодування, йому буде здаватися, що гроші за поліс сплачено марно.
Невіддільність страхових послуг означає, що створення, продаж і споживання страхової послуги відбуваються одночасно, й усі ці стадії її життя як певного продукту є нерозривно пов’язаними. Послуга невіддільна від свого джерела. При цьому надати її можна лише за умови наявності страхувальника і об’єкта страхування. Крім того, дуже важливим є розуміння споживачем і продавцем того, що якість страхової послуги, яка, врешті-решт, зводиться до якості та швидкості врегулювання страхового випадку, є результатом взаємозв`язаних дій страхувальника та страховика.
Непостійність, мінливість страхових послуг означає, що страховик завжди намагається якнайкраще пристосувати певну послугу до потреб страхувальника. Толерантність до вимог потенційного споживача є запорукою успішної діяльності страховика на ринку. Задля цього страховики мають залучати найкращих фахівців, здійснювати постійний моніторинг задоволеності страхувальників якістю наданих послуг.
Незбережність страхових послуг означає, що їх неможливо виробляти наперед і зберігати з метою подальшої реалізації. Незбережність послуги випливає з її невіддільності: немає страхувальника – немає страхової послуги. Процес надання послуги та її споживання відбувається одночасно.
Крім перелічених специфічних характеристик, притаманним страховим послугам як послугам, є ще такі, які притаманні страховим послугам як страховим, а саме:
страхова послуга є фінансовою послугою;
страхові послуги мають право надавати лише спеціалізовані організації за наявності в них фінансових можливостей здійснювати страхову діяльність, а це підтверджується наявністю сплаченого статутного капіталу, власних коштів страховика у вигляді гарантійного фонду, страхових і вільних резервів, ліцензії на право проводити певні види страхування;
страхова послуга може мати обов’язковий та добровільний характер;
надання страхової послуги завжди юридично оформлюється, а саме: укладається договір страхування або видається страховий поліс, що посвідчує факт наявності страхового захисту;
страхова послуга має для сторін договору страхування яскраво виражений ризиковий характер, оскільки страхова подія може настати, а може й не настати, тож виплата може відбутися або не відбутися, в свою чергу при настанні страхової події страхова виплата, як правила, перевищує плату за страхування;
страхову премію сплачує велика кількість осіб, а страхову виплату отримують тільки ті, кого торкнеться страхова подія.
Разом з терміном «страхова послуга» використовується й термін «страховий продукт». Ці поняття близькі, але не тотожні.
Страховий продукт - це набір основних (страхових) і допоміжних (не завжди суто страхових) послуг, які надаються страхувальникові при укладенні договору страхування та його супроводженні.
Тема 1.2. Страховий ринок
Питання 4. Страхові посередники.
Страхові посередники – це посередники, які можуть робити послуги і виконувати роботи, котрі безпосередньо пов’язані з продажем страхових продуктів і обслуговуванням договорів страхування.
Прямі страхові посередники – страхові агенти і страхові брокери, які прямо беруть участь у продажі страхового продукту.
Непрямі (побічні) страхові посередники – актуарії, аджастери, диспашери, сюрвейєри, аварійні комісари ін., що беруть участь в організації страхової послуги та її виконанні, але не в її продажі.
В Україні регулювання діяльності страхових посередників та нагляд за нею здійснюється на основі ЗУ «Про страхування» від 7 березня 1996 року, № 85/96-ВР, ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» 12 липня 2001 року № 2664-III, Положення про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затверджене Постановою КМУ № 1523, від 18 грудня 1996 р. Згідно закону України «Про страхування» N 2745-III ( 2745-14) від 04.10.2001 Стаття Закону №15 «Посередницька діяльність у сфері страхування» визначається, що страхова діяльність в Україні може провадитися за участю страхових посередників.
Згідно з чинним законодавством, страхові брокери — це юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник. Або страхові брокери — громадяни, які зареєстровані в установленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності, які не мають права отримувати та перераховувати страхові платежі, страхові виплати та виплати страхового відшкодування.
Перестрахові брокери — юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди зі страховиком, який має потребу в перестрахуванні як перестрахувальник.
Страхові агенти — громадяни або юридичні особи, які діють від свого імені та за дорученням страховика й виконують частину його страхової діяльності, а саме: укладають договори страхування, одержують страхові платежі, виконують роботи, пов’язані із здійсненням страхових виплат та страхових відшкодувань.
У різних країнах світу співвідношення між кількістю агентів та брокерів, що діють на страховому ринку, помітно різні. На одних ринках переважають агенти, на інших – брокери. Наприклад, нідерландський страховий ринок називають брокерським. У Франції 42% страхових продуктів зі страхування життя продається через банки. Брокери Великої Британії забезпечують 70% страхування, відмінного від страхування життя, та 48% страхування життя. У Німеччині 50% ризиків у промисловості страхується за посередництвом кептивних брокерів, а 65% страхування життя та автомобільного транспорту провадять страхові агенти. В Італії частка брокерів у страховій галузі, не пов’язаній зі страхуванням життя, становить 76%, а в галузі страхування життя - 42%. Має значення те, як історично розвивався страховий ринок у тій чи іншій країні, особливості законодавчої системи, національні традиції та деякі інші фактори.
Про значення ролі посередників у дистрибуції страхових продуктів свідчить той факт, що в більшості країн Європейського союзу понад 50% усіх договорів страхування укладається за посередництвом брокерів та агентів.
Різниця між страховими брокерами та страховими агентами:
1.Брокер має бути зареєстрований як суб’єкт підприємницької діяльності, а агент не потребує реєстрації та ліцензування.
2.Брокер діє на страховому ринку від свого імені, виконуючи доручення страхувальника (шукає для страхувальника потрібну страхову компанію, виходячи з його потреб).
Агент діє не від свого імені, а від імені та за дорученням страхової компанії (переважно єдиної) – одномандатний агент. Є й багатомандатні агенти (поширені на страховому ринку Канади), втни діють на користь певного кола страховиків, спеціалізуючись на одному або декількох видах страхування.
3.Страхування для брокера є основним, єдиним заняттям.
Агент майже завжди має якусь іншу спеціальність або рід діяльності й здійснює страхову справу паралельно зі своєю основною справою (студент, пенсіонер; агентські функції виконують: тур фірми, СТО, банки і т.д.)
4. Страхування для брокера це його бізнес, отже він має бути фахівцем своєї справи, йому необхідні спеціальні професійні знання. Брокер роз’яснює страхувальнику умови договору страхування, його права та обов’язки, процедуру задоволення претензій і розслідування страхової події. Він володіє інформацією щодо стану ринків певних видів страхових послуг та орієнтує страхувальника на прийняття оптимальних рішень.
Для агента професійні знання в такому обсязі не є обов’язковими, потрібен їх «необхідний та достатній» мінімум відповідно до конкретних видів страхування, якими займається певний агент. Він так само може консультувати страхувальник, але з обмеженого кола питань і стосовно страхових продуктів «свого» страховика.
5. Брокер через свій особливий професійний статус здебільшого обслуговує страхові інтереси юридичних осіб. Агент обслуговує здебільшого громадян, укладаючи стандартні страхові угоди й продаючи страхові поліси з масових видів страхування.
Страхові посередники, як і будь-які посередники, отримують за свої послуги винагороду від страховика у вигляді комісійних. Комісійні встановлюються у певному відсотку від зібраних посередниками страхових премій. Брокерська комісія є зазвичай набагато вищою, ніж комісія агента. Для страхового брокера комісія – це його дохід як субота підприємницької діяльності, а для агента – форма заробітної плати.
Страхові агенти виконують частину діяльності страховика, а саме: укладають договори страхування; одержують страхові премії;виконують роботи, пов’язані із здійсненням страхових виплат.
Посередницька діяльність страхових брокерів включає: консультування; експертно-інформаційні послуги; роботу, пов’язану з підготовкою, укладанням та виконанням (супроводом) договорів страхуванням та перестрахуванням, в тому числі щодо врегулювання збитків; інші посередницькі послуги у страхуванні.
Самостійно: обмеження які застосовують до діяльності страхових брокерів.
Питання 5. Страховий ринок: сучасний стан та тенденції розвитку.
Для українського ринку характерний суттєвий дисбаланс між різними учасниками ринку. На жаль, доходи від страхування громадян є знано меншими за доходи від корпоративного сектору. Так, обсяги зібраних страхових премій з корпоративного сектору становлять близько 80% всіх зібраних премій на ринку.
Простежується й дисбаланс у галузевому розрізі. На частку страхування життя припадає приблизно 3,3% зібраних премій. Ця тенденція є тривожною для українського страхового ринку, адже свідчить про низьку платоспроможність населення. Зниження обсягів страхування життя провокує в СК зниження обсягів довгострокових інвестиційних ресурсів. Незначний рівень конкуренції на ринку страхування життя, майже 60% всіх зібраних премій належить 3 провідним страховим компаніям.
Страховому ринку України властиві такі тенденції:
Темпи зростання значно випереджають темпи збільшення макроекономічних показників;
Реально зростають обсяги страхових операцій з усіх видів страхування;
Відбуваються структурні зміни на користь видів добровільних видів страхування;
Зростає фінансова надійність страховиків;
Низький рівень збитковості страхових компаній свідчить про невиконання страховиками однієї з основних функції – покриття втрат страхувальників;
Низькі обсяги страхування життя, в структурі зібраних премій страхування життя становить лише 3,3%, наявна стійка тенденція до зниження цієї частки.
Обмежують можливості страхового ринку такі чинники:
Низька платоспроможність населення;
Низький рівень компенсації втрат;
Недовіра населення до страхування;
Відсутність цілеспрямованої державної політики у галузі страхування;
Слабкий розвиток інфраструктури страхового ринку;
Низький рівень кваліфікації кадрів;
Відсутність надійних довгострокових інструментів для розміщення страхових резервів.
Тема 1.3.Правові засади страхування
Об’єктивна необхідність та методи державного регулювання страхової діяльності.
Державний нагляд за страховою діяльністю.
Державне регулювання здійснення страхових операцій у сфері туризму. (самостійно, Охріменко)
Питання 1. Об’єктивна необхідність та методи державного регулювання страхової діяльності
Державне регулювання страхової діяльності (ДРСД) – це система засобів і методів, здійснюваних на правовій основі з метою визначення рамок і правил функціонування страхового ринку та діяльності страхових компаній на ньому.
Об’єктивна необхідність державного регулювання страхової діяльності зумовлена декількома причинами:
Неефективністю конкуренції в цій галузі.
Конкуренція в цій галузі неефективна у зв`язку з тим, що дрібним страховикам не під силу страхування великих ризиків, що потребують виплат досить значних обсягів відшкодування у разі настання страхових випадків. З цим завданням можуть впоратися тільки страховики з великим капіталом. Про це свідчить те, що в більшості країн світу 10 страхвих компаній, що займаються ризиковими видами страхування, отримують понад 90% страхових премій. Це означає, що страховий ринок тяжіє до олігопослістичного , а тому вимагає антимонопольного регулювання.
Наявністю серед страхових послуг не тільки приватних, а й суспільних благ, яких ринок пропонує недостатньо. (Наприклад страхування ядерних ризиків, депозитів)
Наявністью таких сегментів страхового ринку, де буде запропоновано обмаль страхових послуг навіть за умови, що ціна попиту перевищує ціну пропозиції.
Страхування від землетрусів, сходження селевих потоків, виверження вулканів та інших стихійних лих катастрофічного характеру невигідно для приватного страховика взяття на страхування таких ризиків.
Необхідністю врегулювання негативних ефектів, спричинених техногенними аваріями, ядерними інциденами, створенням унаслідок господарської діяльності ситуацій, що призводять до глобальних змін у довкіллі.
(запровадження державою обов’язкових видів страхування)
Асиметричністю інформації про учасників страхового ринку. Функціонування страхового ринку в межах законодавчого поля вимагає прозорості дій страховика та доступу його (страховика) до достовірної та повної інформації про страхувальника.
Страхування-прибутковий вид бізнесу, який має підлягати оподаткуванню.
Методи державного регулювання:
Адміністративні: ліцензування; нормування (розміру статутного фонду, рівня платоспроможності, обсягу відповідальності страховика тощо);доведення до відома учасників змін, що відбуваються в законодавстві, тощо.
Економічні: оподаткування; фінансування; стимулювання (пільги, стягнення, тощо)
Правові: закони, кодекси, нормативи, методичні документи, тощо.
Правове регулювання спрямоване на встановлення «правил гри» на страховому ринку для забезпечення певного порядку відносин суб’єктів – учасників цього ринку, які б відповідали світовим стандартам щодо надання страхових послуг. Правове регулювання страхової діяльності здійснюється всіма трьома гілками влади: виконавчою, законодавчою, судовою.
Центральним органом виконавчої влади, що здійснює правове регулювання страхової діяльності, є Кабінет Міністрів України. Наглядовим органом є Міністерство фінансів України в особі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.
Валютне регулювання здійснює НБУ. Податкове – Державна податкова адміністрація України, антимонопольне – Антимонопольний Комітет; проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг – Держфінпослуг. Розгляд та вирішення спірних питань у галузі страхової діяльності – Господарський суд.
Питання 2. Державний нагляд за страховою діяльністю.
Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків, захисту інтересів страхувальників.
Страховий ринок України з самого початку його становлення потребував опіки держави, хоча спеціального державного органу, який би здійснював цю функцію, до 1993 р. не було. На Міністерство фінансів України було покладено здійснення загальної функції нагляду. У жовтні 1993 р. було створено Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю, який проіснував до 2002 року.
Держфінпослуг було створено Указом Президента України у 2002 році, а у 2003 році було затвердження Положення про Комісію № 292, згідно з яким Комісія є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Основні завдання Комісії: проведення єдиної та ефективної політики у сфері надання фінансових послуг; розробка і реалізація стратегії розвитку ринку фінансових послуг; здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері; захист прав споживачів фінансових послуг; запровадження визнаних міжнародних правил розвитку ринків фінансових послуг; узагальнення досвіду застосування законодавства України з питань функціонування ринків фінансових послуг, розробка та внесення пропозицій щодо удосконалення законодавства; сприяння інтеграції до європейського та світового ринку фінансових послуг; здійснення функцій державного фінансового моніторингу на ринку фінансових послуг з метою забезпечення реалізації норм Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом».
В складі Держфінпослуг є Департамент страхового нагляду. Функції, структура та права Депертаменту страхового нагляду. (самостійно підготувати на семінар)
Окрім того є коло проблем, вирішення яких покладається на інститути, створені самими учасниками страхового рину для врегулювання відносин між самими страховиками, між страховиками, посередниками і страхувальниками, між учасниками страхового ринку і державою. Вирішення цих завдань покладається на Лігу страхових організацій України та інші об’єднання страховиків.
ЛСОУ – неприбуткове об’єднання учасників страхового ринку, засноване в 1992 році з метою захисту інтересів своїх членів та інших учасників ринку страхових послуг. ЛСОУ нараховує приблизно 100 організацій.
Основні завдання:
Сприяння розвитку страхового ринку;
Захист прав та інтересів учасників ринку страхових послуг, що є членами Ліги;
Сприяння формуванню та вдосконаленню правової бази;
сприяння підвищенню кваліфікації та професіоналізму керівників та спеціалістів – учасників ринку страхових послуг;
ознайомлення громадськості з діяльності учасників ринку страхових послуг та їх роллю в економічному житті України;
розробка рекомендацій з питань методологій страхової справи.
Ліцензування страхової діяльності – видача страховими організаціями ліцензій (дозволів) на право проведення тих чи інших видів страхування.
Самостійно перелік документів, які страховик повинен подати для отримання ліцензії.
Лекція 5
Тема 1.4. Методологія страхування
1. Зміст та порядок укладання договору страхування.
2. Врегулювання претензій страхувальника.
3. Припинення дії договору страхування.
4. Причини відмови у виплатах.
Питання 1. Зміст та порядок укладання договору страхування
Договір – це взаємне зобов’язання, письмова або усна угода про права та обов’язки між державами, установами, підприємствами та окремими угодами.
Відповідно до Ст. 16 ЗУ «Про страхування» страховий договір – письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування, а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Договір страхування укладається на основі усної або письмової заяви страхувальника та необхідних для укладання договору документів.
Етапи укладання страхової угоди:
1 етап - подання потенційним страхувальником заяви про бажання укласти договір страхування.
Заява про страхування відіграє у відносинах між сторонами страхової угоди особливу роль. Для страховика вона є документом, який: засвідчує волевиявлення заявника щодо укладання договору страхування; дає змогу отримати початкову інформацію щодо заявника та запропонованих на страхування ризиків; виконує якоюсь мірою рекламні функції, оскільки грамотно й красиво оформлений бланк заяви сприяє формуванню позитивного іміджу страховика в очах страхувальника; створює можливість проаналізувати подану інформацію та прийняти адекватне рішення щодо управління цим ризиком (згода або відмова); створює певну можливість убезпечити себе від шахрайства з боку страхувальника через відповідні застереження, які містить бланк заяви.
Отже, заява про страхування є найбільш поширеним засобом отримання першої інформації щодо ризиків, які потрібно застрахувати. Для кожного виду страхування зазвичай страховик заздалегідь розробляє бланк заяви з урахуванням специфіки цього виду страхування. Формат заяви, її структура залежить від виду страхування та обсягу інформації, яку потрібно мати страховику, щоб оцінити запропонований ризик.
Будь-яка форма заяви містить як загальні запитання (П.І.Б., адреса, паспортні дані, термін страхування, страхова сума, тощо), так і спеціальні, які описують безпосередньо даний ризик. Відповіді на ці запитання потрібні страховикові, щоб здійснити андерайтинг і визначитися щодо прийняття ризику на страхування.
Опрацювання страховиком заяви про страхування означає перехід до другого етапу страхової угоди – андерайтингу.
2 етап – андерайтинг, тобто розгляд страховиком запропонованого ризику з метою вирішення питання про прийняття його на страхування або відхилення пропозиції.
Андерайтинг – це процес прийняття ризику на страхування. Він є проміжною ланкою між поданням заяви та підписанням договору страхування (видачею страхувальнику поліса).
У процесі андерайтингу страховик стикається з двома групами небезпек. Перша група - це фізичні небезпеки, пов’язані зі специфічними властивостями об’єкта страхування, умовами його зберігання чи використання. Наприклад, при страхуванні майна від вогню рівень фізичної небезпеки залежатиме від наявності в будівлі засобів гасіння пожежі; від матеріалу з якого побудоване перекриття, стіни та дах цієї будівлі; від місця її розташування тощо. При страхуванні відповідальності автовласника рівень фізичної небезпеки залежатиме від типу й марки автомобіля, об’єму двигуна, стажу водія, місця експлуатації тощо. При страхуванні життя до складу фізичних небезпек належать характер діяльності, професія застрахованої особи, її вік, наявність хронічних захворювань. Ці характеристики стосуються виключно фізичної сутності об’єкта страхування й небезпек, що випливають саме з неї, а також пов’язані з навколишнім середовищем або особливостями експлуатації цього об’єкта. Вони не стосуються особи страхувальника.
Друга група небезпек пов’язана з особою страхувальника: психологічні небезпеки, які впливають на рішення страховика щодо укладення договору страхування. Вважається, що психологічні небезпеки мають три основні прояви.
По-перше, уклавши договір страхування, страхувальник може втратити обережність у поводженні із застрахованим об’єктом. Страховик прагне подолати цю небезпеку, включаючи до умов договору застереження про те, що страхувальник зобов’язаний поводитися із застрахованим майном так, як начебто воно не є застрахованим (наприклад встановлюючи безумовну франшизу).
По-друге, страхувальник може розцінювати страхування як засіб отримання додаткового доходу. Такі страхувальники регулярно подають заяви про відшкодування збитків, навіть не маючи для цього жодних підстав; намагаючись отримати страхове відшкодування у більших розмірах. Невдоволені, вони подають позови до судових органів, звертаються зі скаргами до органів державного нагляду за страховою діяльність, залучають ЗМІ. Такі страхувальники дуже шкодять іміджу страхової компанії й страхуванню взагалі. Страховик має уникати подібних ситуацій, відмовляючи таким особам в укладенні договору страхування (наприклад, непрямим шляхом, пропонуючи сплату надто високих страхових премій). А якщо все-таки інцидент вже має місце, західні страховики іноді вважають за краще вичерпати його на стадії виникнення, сплативши страхове відшкодування навіть без відповідних підстав.
По-третє, страхувальник є свідомим шахраєм. Укладаючи договір страхування він заздалегідь знає, що веде нечесну гру зі страховиком. Він надає перекручені відомості щодо об’єкта страхування, приховує інформацію, яка є важливою для визначення ступеня ризику, намагається завищити вартість об’єкта, може інсценувати страхову подію, приховує важкі (іноді смертельні) хронічні захворювання при укладенні договорів страхування життя.
Урахування психологічної небезпеки захищає страхову компанію в подальшому не лише від зайвих виплат, а й зайвого клопоту.
Андерайтинг відбувається по різному для різних видів страхування. Є відносно прості, масові види страхування, де функції андерайтера делегують особі, яка розповсюджує страхові поліси (наприклад, працівникові туристичної фірми). Існують і такі види страхування, де СК мусить отримати допомогу експерта (наприклад, при страхуванні життя, особливо тоді, коли страхувальник хоче застрахуватися на велику суму або коли існує висока вірогідність захворювання страхувальника на тяжкі спадкові хвороби).
3 етап – укладання (підписання) договору страхування на основі узгодження сторонами всіх істотних моментів договору; встановлення взаємних прав та обов’язків.
Не існує одного виду страхування, який би не посвідчувався укладеним договором. Навіть якщо на поверхні явищ це виглядає не як «укладення договору», а як «купівля страхового поліса».
Якщо факт страхування відбувається через придбання страхового поліса, то страховий захист «включається» одночасно. Якщо ж процес відбувається шляхом підписання договору, то він набуває чинності, згідно із ЗУ, з моменту внесення першого страхового платежу (страхової премії), якщо інше не передбачено договором страхування. Премія може сплачуватися одноразово, або у кілька строків, тоді страховий захист буде подовжуватися або припинятися залежно від дотримання страхувальником цих строків від моменту сплати першої страхової премії. Розстрочка можлива за умови, що договір страхування укладається на рік, практикується в загальних виах страхування у разі, якщо її одноразова сплата буде надто обтяжливою для страхувальника у фінансовому сенсі.
Договори страхування укладаються за правилами страхування. Факт укладення договору страхування може засвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.
Страховий поліс вважається спрощеною формою договору страхування. Поліс має оформлюватися на спеціальних бланках.
Правове значення страхового полісу (свідоцтва) полягає в тому, що він поєднує в собі функції документа, який згідно з вимогами законодавства надає договору письмової форми, засвідчує згоду страхувальника на пропозицію страховика укласти договір і є доказом укладення страхового договору.
Окремі види страхування можуть оформлюватися лише полісом (наприклад, поліс медичного страхування для осіб, які виїздять за кордон) або тільки договором (наприклад, договір страхування майна юридичних осіб. Іноді поліс і договір застосовують одночасно (наприклад, при корпоративному медичному страхуванні страхувальником виступає юридична особа, й вона підписує зі страховиком договір страхування; застрахованими ж є працівники й кожен з них отримує страховий поліс).
У Законі докладно висвітлюються реквізити, які мають подаватися у страховому свідоцтві (полісі), а саме: 1) назва документа; 2) назва та адреса страховика; 3) прізвище, ім’я, по батькові або назва страхувальника та застрахованої особи, їхні адреси та дати народження; 4) прізвище, ім’я, по батькові, дата народження або назва вигодонабувача та його адреса; 5) зазначення об’єкта страхування; 6) розмір страхової суми за договором страхування, відмінним від договору страхування життя; 7) розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя; 8) перелік страхових випадків; 9) розміри страхових внесків (платежів, премій) і строки їх сплати; 10) страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); 11) строк дії договору; 12) порядок зміни і припинення дії договору; 13) умови здійснення страхової виплати; 14) причини відмови у страховій виплаті; 15) права та обов’язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору; 16) інші умови за згодою сторін; 17) підписи сторін.
Уповноважений орган має право встановлювати додаткові вимоги до договорів страхування життя та договорів страхування майна громадян.
4 етап – врегулювання претензій страхувальника (або припинення дії договору у зв’язку з виконанням страховиком своїх страхових зобов’язань).
Четвертий етап можна розглядати просто як кінцевий етап угоди з погляду на дату закінчення договору страхування, в такому випадку він присутній завжди. Якщо ж розглядати його безпосередньо у вигляді врегулювання збитків, виплати страхового відшкодування, тоді він має місце лише у разі настання страхового випадку. Слід зауважити, що останній етап страхової угоди відіграє в страхуванні особливу роль. Подальша доля взаємовідносин між страховиком та страхувальником буде залежати від швидкості та справедливості врегулювання страховиком претензій страхувальника й здійснення страхової виплати. Завершальний етап страхової угоди має закінчитися пропозицією страховка до страхувальника переукласти договір страхування на новий термін.
Правила страхування згідно Ст. 17 ЗУ «Про страхування» розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо, реєструються та затверджуються Держфінпослуг при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.
У якщо страховик запроваджує нові правила страхування чи коли до правил страхування вносяться зміни та (або) доповнення, страховик повинен подати ці нові правила, зміни та (або) доповнення для реєстрації до Уповноваженого органу.
Уповноважений орган (Держфінпослуг) має право відмовити у видачі ліцензії та реєстрації правил чи змін та (або) доповнень до них, якщо подані правила страхування або зміни чи доповнення до них суперечать чинному законодавству, порушуючи чи обмежують права страхувальника або не відповідають вимогам.
Правила страхування повинні містити (самостійно)
Питання 2. Врегулювання претензій страхувальника
Врегулювання претензій страхувальника надзвичайно важливий етап з огляду на те, що саме тут страхова послуга набуває для страхувальника відчутності, стає матеріальною: обіцяння забезпечити страховий захист матеріалізується в страховій виплаті. Цей етап можна вважати вирішальним для подальших відносин страховика та страхувальника, бо в умовах стандартизації страхових послуг та практично однакових страхових тарифів більш вигідне конкуренте становище мають ті страховики, які швидко, якісно, та своєчасно здатні виконати свої зобов’язання перед клієнтом. При цьому страхова компанія зіштовхується з двома різноспрямованими проблемами: з одного боку, вона має врегулювати збитки й здійснити виплату якомога швидше, адже від цього залежить збереження та розширення кола клієнтів і, урешті-решт – зростання й стійкість її страхового портфеля, прибутки, фінансове становище; з другого механізм врегулювання збитків має включати необґрунтовані виплати й запобігати страховому шахрайству.
Страхове шахрайство призводить до щорічних втрат в Західній Європі страховиками до 2% страхових премій, що становить близько 8-9 млрд. грн.
Процес врегулювання претензій розпочинається з моменту отримання страховиком від страхувальника або будь-якої третьої особи усного чи письмового повідомлення про настання страхової події. Але виплата здійснюється не відразу. Страховик має розслідувати страховий випадок, і лише потім виплатити страхове відшкодування. Цим зазвичай займається окремий підрозділ страхової компанії, який наразі створюється більшістю вітчизняних страховиків.
Отже, процес врегулювання претензій страхувальника передбачає такі відносно самостійні складові: а) отримання від страхувальника повідомлення про страховий випадок; б) отримання від страхувальника заяви на виплату (претензії на відшкодування збитків); в) розслідування страхової події та визначення обсягів збитків і відшкодування (управління претензіями); г) виплата відшкодування або відмова у виплаті (задоволення претензій або відмова в задоволенні претензій).
Порядок та умови здійснення страхових виплат регулюються Ст. 25 ЗУ «Про страхування».
У разі необхідності,страховик і страхувальник можуть залучити до розслідування обставин страхового випадку (за свій рахунок) аварійного комісара. Страховик не може відмовити страхувальнику в проведенні розслідування і повинен ознайомити аварійного комісара з усіма обставинами страхового випадку, надати всі необхідні матеріали, докази, документи.
Сам процес виплат після розслідування причин та обставин страхової події зазвичай здійснюється швидко. Лише в разі великих за обсягами виплат вони можуть проводитися в декілька прийомів (наприклад, при страхуванні авіаційних та морських ризиків).
Розмір страхової виплати обмежується страховою сумою.
Питання 3. Припинення дії договору страхування
Згідно з чинним в Україні законодавством усі спори за договорами, у тому числі й за договорами страхування, підлягають вирішенню в суді.
Дія договору страхування припиняється за згодою сторін, а також у разі:
закінчення терміну дії;
виконання страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному обсязі;
несплати страхувальником страхових платежів у встановлені в договорі терміни. При цьому договір вважається достроково припиненим у разі, якщо перший (або черговий) страховий платіж не був сплачений за письмовою вимогою страховика протягом десяти робочих днів з дня висунення такої вимоги страхувальникові, якщо інше не передбачено умовами договору;
ліквідації страхувальника — юридичної особи або смерті страхувальника-громадянина чи втрати ним дієздатності за винят ком випадків, передбачених статтями 21—23 Закону «Про страхування»;
ліквідації страховика в порядку, установленому законодавством України;
прийняття судового рішення про визнання договору страхування недійсним;
в інших випадках, передбачених законодавством України.
Дія договору страхування може бути достроково припинена за вимогою страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору страхування.
Про намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов’язана повідомити іншу не пізніш як за 30 днів до дати припинення дії договору страхування, якщо інше ним не передбачено.
У разі дострокового припинення дії договору страхування за вимогою страхувальника (крім договору страхування життя) страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору за вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, здійснених за цим договором страхування. Якщо вимога страхувальника зумовлена порушенням страховиком положень договору страхування, то останній повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.
У разі дострокового припинення дії договору страхування за вимогою страховика страхувальникові повертаються повністю сплачені ним страхові платежі.
Якщо вимога страховика зумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, то страховик повертає страхувальникові страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, за вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування.
У разі дострокового припинення договору страхування не допускається повернення коштів готівкою, якщо платежі було здійснено в безготівковій формі.
Питання 4. Причини відмови у виплатах
При укладанні договорів страхування Законом України «Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про страхування” передбачено особливі умови врегулювання відмови у питаннях, пов’язаних з виплатою страхових сум (страхового відшкодування), причому підставою для відмови страховика у виплаті страхових сум (страхового відшкодування) може бути таке:
навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов’язані з виконанням ними громадянського чи службового обов’язку, у стані необхідної оборони (без перевищення її меж) або захисту майна, життя, здоров’я, честі, гідності та ділової репутації. Кваліфікація дій страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, встановлюється відповідно до чинного законодавства України;
вчинення страхувальником — громадянином або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;
подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування;
отримання страхувальником повного відшкодування збитків за майновим страхуванням від особи, винної у заподіянні;
несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у визначенні обставин, характеру та розміру збитків;
інші випадки, передбачені законодавством України.
Умовами договору страхування можуть бути передбачені інші підстави для відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України. Рішення про відмову у виплаті страхових сум приймається страховиком у термін, не більший від передбаченого правилами страхування, та повідомляється страхувальникові в письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови. Відмову страховика щодо виплати страхових сум може бути оскаржено страхувальником у судовому порядку. Негативний фінансовий стан страховика не є підставою для відмови у виплаті страхових сум або страхового відшкодування страхувальнику.
Договір страхування вважається недійсним з часу його укладання у випадках, передбачених цивільним законодавством України. Крім того, відповідно до цього Закону договір страхування визнається недійсним також у разі:
коли його укладено після страхового випадку;
коли об’єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили. Договір страхування визнається недійсним у судовому порядку.
Тема 1.5. Страхова організація
Питання 1. Види страхових компаній та порядок їх створення.
У багатьох країнах світу страхова справа розглядається як окрема галузь економічної діяльності. До неї входять різноманітні за формами власності, видами страхування організації-стра ховики, посередницькі та інформаційно-консультаційні структури. Головне місце у страховій галузі належить страховикам.
Страховик — це організація, котра згідно з отриманою ліцензією бере на себе за певну плату зобов’язання у разі настання страхового випадку відшкодувати страхувальникові чи особам, яких він назвав, завданий збиток або виплатити страхову суму.
Сукупність страховиків, що функціонують у певному економічному середовищі, утворює страхову систему. Її головне завдання — надання страхових послуг.
За формою власності страховики можуть бути державними і приватними.
за характером роботи страховики поділяються на три групи: 1) такі, що страхують життя; 2) здійснюють інші види страхування; 3) надають виключно перестрахувальні послуги.
Державні (публічні) страховики створюються, як правило, від імені уряду, який ними й керує.
Серед приватних страховиків у світовій практиці є індивідуальні особи, акціонерні та інші страхові товариства. Співвідношення між державними і приватними формами страховиків залежить від суспільного устрою країни та економічної політики держави.
У колишньому СРСР та інших на той час соціалістичних країнах Європи існувала монополія на страхову діяльність. Усі страхові операції здійснювались через державні організації. У Радянському Союзі це був Держстрах СРСР, який мав розгалужену систему республіканських і місцевих управлінь та відділень.
Монополія на страхування притаманна не тільки країнам соціалістичної орієнтації. Монополізованою була певний час страхова справа в царській Росії, Франції, деяких інших країнах. І нині можна назвати країни з ринковою економікою, де зберігається монополія на страхову справу. До них належать, скажімо, Ірландська Республіка (страхування здоров’я), Індонезія (усі види страхування). Системи страхування також можуть бути різними.
Специфічними є й індивідуальні страховики. До індивідуальних страховиків, зокрема, відносять фізичних осіб, об’єднаних у синдикати, що діють на страхових ринках типу Ллойд (Lloyds (до 1994 року — Lloyds of London)).
Лондонський Ллойд виник ще в ХVІІ столітті. Тепер Корпорація Ллойд налічує понад 30 тис. членів, об’єднаних у кілька сот синдикатів. Вона не несе відповідальності за страховими зобов’язаннями своїх членів. Діяльність корпорації Ллойд регулюється спеціальним законом.
Ллойд — це ринок страхових послуг світового значення. Тут переважає страхування морських, авіаційних, автомобільних, нафтогазодобувних ризиків. Корпорація створює неодмінні умови для успішної страхової діяльності своїх членів. Ллойд приваблює страхувальників з усього світу добре відпрацьованими й стабільними умовами страхування, високою кваліфікацією андерайтерів.
Синдикати формуються, як правило, за видами страхування. Очолює синдикат андерайтер, який бере на страхування ризики від імені своїх членів. Серед членів кожного із синдикатів багато відомих бізнесменів, діячів науки та культури. Участь цих осіб не лише зміцнює корпорацію Ллойд фінансово, а й піднімає авторитет її в суспільстві.
В Україні страховиками визнаються юридичні особи, утворені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Особливості кожного із цих видів товариств визначені Законом «Про господарські товариства» (1992). Закон «Про страхування» передбачає також можливість утворення державних страхових організацій.
У переліку дозволених в Україні форм страхових організацій немає товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Відомо, що такі підприємницькі структури дуже поширені в малому і середньому бізнесі. Власники в разі будь-якої небезпеки несуть відповідальність за борги фірми лише в межах зроблених внесків до статутного фонду. Умови створення зазначених товариств захищають від проникнення в їхню справу небажаних учасників. Поряд з позитивними існують і численні негативні особливості ТОВ, зокрема малі можливості збільшення статутного капіталу, труднощі контролю за діяльністю товариств, що особливо важливо у сфері страхових послуг. Інколи прихильники впровадження ТОВ у страхову справу посилаються на зарубіжний цілковито, мовляв, позитивний досвід. Але це хибна думка. Наприклад, у Великій Британії поняття товариства різко відрізняється від нашого. Англійські товариства можуть і не мати статусу юридичної особи. До страховиків тут відносять лише ті підприємницькі структури, що створені на підставі Акту про страхові компанії. Та й обмежена відповідальність тлумачиться ширше. До компаній з обмеженою відповідальністю відносять і акціонерні товариства.
В Україні поняття «товариство» та «компанія» нерідко ототожнюють, не розрізнюючи на практиці страхових товариств і страхових компаній. Проте насправді не кожного страховика можна вважати товариством. Не всі страховики набирають вигляду страхової компанії. Товариства, як правило, не створюються тоді, коли власником є виключно держава. Водночас у багатьох країнах до компаній не включають поширені там товариства взаємного страхування (ТВС). Так, у США ТВС становлять всього 6 % від загальної кількості страховиків, які здійснюють особисте страхування, але на них припадає понад 40 % продажу полісів особистого страхування. В Японії більш як половина страхових операцій з особистого страхування припадає на ТВС. Понад дві третини сільськогосподарських ризиків у Великій Британії, Нідерландах, Франції застраховано в ТВС.
Головна відмінність між ТВС і компанією полягає в тому, що компанія завжди має на меті отримання комерційного результату — прибутку. Це забезпечується через застосування тарифів, до складу яких здебільшого входить і частина прибутку. Для товариств взаємного страхування отримати прибуток не є першочерговим завданням. Вони створюються, щоб уможливити взаємодопомогу своїх членів. Тут учасник товариства одночасно є страховиком і страхувальником. Саме страхувальникам належать усі активи товариства. Якщо сума страхових премій перевищує виплати і витрати на ведення справи та відрахування до фондів, то різниця може бути повернена членам товариства.
В Україні ТВС також можуть із часом набути помітного розвитку. Найсприятливіші умови для їх поширення слід очікувати в сільському господарстві (захист фермерських господарств), у малому промисловому і торговельному бізнесі, страхуванні життя. Необхідну для цього правову базу частково вже створено. Проте на час завершення підготовки цього видання жодного ТВС ще не було.
Поширенням міжнародної ринкової термінології у нашій країні пояснюється те, що страховика часто називають компанією, а не страховою організацією.
Страхова компанія — це юридично оформлена одиниця підприємницької діяльності, яка бере на себе зобов’язання страховика і має на це відповідну ліцензію.
В Україні, як і в багатьох інших державах, основу страхової системи становлять компанії у вигляді акціонерних товариств.
Акціонерне страхове товариство (корпорація) — це тип компанії, яка створюється і діє зі статутним капіталом, поділеним на певну кількість часток — акцій. Оплачена акція дає право її власникові на участь в управлінні товариством і отримання частини прибутку у формі дивідендів.
У самій основі акціонерного товариства закладені переваги цього виду компанії. Акціонерна форма нагромадження статутного капіталу дає змогу залучати до страхової індустрії багатьох юридичних і фізичних осіб, зацікавлених вигідно розмістити свої інвестиції. Страхова індустрія за умови обґрунтованого державного регулювання має всі можливості для отримання прибутку на одиницю акціонерного капіталу на рівні, не нижчому від середнього за всіма галузями бізнесу. У разі несприятливих наслідків діяльності конкретного страховика втрата відносно невеликих внесків до компанії не потягне за собою банкрутства самих акціонерів.
Акціонерні товариства бувають закритого і відкритого типу.
В Україні у страховій індустрії переважають акціонерні товариства закритого типу. Це пояснюється кількома мотивами.
По-перше, створення відкритих акціонерних товариств тривалий час стримувалося низькими вимогами до розміру статутного фонду страховика і відсутністю розвиненого ринку цінних паперів.
По-друге, як уже зазначалося, українське законодавство не передбачає можливості створення страхової компанії у вигляді ТОВ.
По-третє, статус закритого товариства дає змогу контролювати поширення акцій серед певної категорії учасників страхової компанії, що може відповідати інтересам засновників.
По-четверте, процедура створення закритого акціонерного товариства істотно спрощена, що дає змогу економити час і кошти.
Перспективнішими для страхової індустрії є відкриті акціонерні товариства. Це компанії, що орієнтуються на великі обсяги страхових послуг. Вони вимагають пошуків коштів у багатьох власників, які здебільшого не схильні до активної участі в керівництві компанією. Залучати кошти таких осіб удається завдяки продажу компаніями акцій на фондовому ринку. Нині вживаються заходи щодо збільшення статутного фонду, стимулювання й прискорення організаційного оформлення продажу і купівлі акцій та інших цінних паперів. Тому є всі підстави очікувати, що акціонерні товариства відкритого типу незабаром посядуть і утримуватимуть провідне місце на страховому ринку.
За територією обслуговування компанії можна поділити на місцеві, регіональні, національні та транснаціональні. На жаль, нині практично відсутня статистика укладених договорів кожною компанією в межах області. Ліцензії майже всім компаніям видані з правом здійснення діяльності на території всієї країни. Тому важко виокремити страховиків, які діють лише в межах певного регіону.
Досвід країн Європейського союзу показує, що на вищому етапі свого розвитку страхування об’єктивно потребує виходу за межі країни. Це вигідно страховикові — ризики територіально розосереджуються, зростає обсяг продажу полісів, а отже, можливість одержати прибуток. Певні переваги очікують і на страхувальників: вони отримують страхові послуги нерідко вищої якості і за порівняно нижчу плату та в необхідному регіоні.
Відповідно до Угоди про співробітництво і партнерство України з країнами ЄС з червня 1999 року іноземні інвестори дістали право організовувати страхові компанії або їх філії на території нашої держави. Страхова діяльність дозволена виключно резидентам України. Ними можуть бути і компанії, створені і зареєстровані в Україні іноземними інвесторами.
Однією з головних умов підвищення конкурентоспроможності вітчизняних страховиків є нарощування фінансового і кадрового потенціалу компаній, створення механізму стимулювання попиту на страхові послуги, посилення боротьби з фінансовими махінаціями, а також створення клімату довір’я до страховиків, надання страховикам можливостей здійснювати ефективну інвестиційну діяльність. У попередніх розділах уже зазначалося, що страхування є об’єктивно необхідним атрибутом ринкової економіки. Від його розвитку виграють фізичні та юридичні особи, більше доходів отримує бюджет. Отже, тривале відставання в розвитку страхової індустрії може відчутно гальмувати розвиток ринкової економіки в цілому.
Порядок створення нових або реорганізації існуючих страхових компаній регулюється як загальними законами (про підприємницьку діяльність, реєстрацію та ліцензування юридичних осіб, виконання грошово-валютних операцій, рух цінних паперів і т. ін.), так і законодавством, що стосується особливостей страхової діяльності.
Процес створення страхової компанії можна поділити на два етапи: формування юридичної особи і надання їй статусу страховика. Безперечно, ці етапи тісно взаємозв’язані, що відбивається в установчих документах, розмірі статутного фонду, визначенні сфер діяльності тощо.
Юридичні особи (крім банків) мають бути зареєстровані в адміністраціях за місцем розташування. Компанія, котра отримала реєстраційне посвідчення як підприємницька структура, може виконувати певні фінансові операції, пов’язані з формуванням статутного фонду, підготовкою офісу, розміщенням тимчасово вільних грошових коштів. Але на цьому етапі компанія ще не є страховиком. Вона набуває такого статусу тільки після внесення її до Державного реєстру страховиків та видачі їй ліцензії на право здійснення певних видів страхування.
Питання 2. Організаційна структура страхової компанії.
Під структурою компанії розуміються насамперед зв’язки, що існують між різними частинами організації для досягнення її мети. Це поділ роботи на окремі завдання, що виконуються керівництвом, галузевими та функціональними управліннями (департаментами), відділами, секторами й іншими підрозділами центрального офісу та регіональної мережі компанії.
Організаційна структура набирає таких форм, як поділ праці, створення спеціалізованих підрозділів, ієрархія посад, внутрішньоорганізаційні процедури.
Структура управління компанією може будуватись за такими принципами.
принцип лінійного підпорядкування. Це означає, що вищі керівники наділяються правом давати розпорядження підлеглим співробітникам з усіх питань, що випливають з їхньої діяльності. Наприклад, указівки керівника страхової компанії є обов’язко вими для всього персоналу. Такий порядок, коли підлеглим структурам доводиться вирішувати справи виключно через «верхи», забезпечує відповідний рівень контролю за діями структурних підрозділів компанії. Проте в разі додержання лише функції лінійного підпорядкування центральний апарат, і особливо керівництво, перевантажується розглядом порівняно дрібних питань. Внаслідок цього управління втрачає оперативність, найкваліфікованіші працівники відволікаються від опрацювання перспективних, глобальних проблем розвитку компанії.
Принцип функціонального підпорядкування. право давати розпорядження надається щодо виконання конкретних функцій, незалежно від того, хто їх виконує. Наприклад, головний бухгалтер може дати вказівки з обліку матеріальних і грошових цінностей, що перебувають у розпорядженні будь-якого підрозділу компанії.
Носій функцій може отримувати вказівки від кількох керівників відділів чи інших функціональних підрозділів і має, у свою чергу, звітувати перед ними про виконання тих чи інших видів робіт. Це не поширюється на дисциплінарну відповідальність. Накласти стягнення або матеріально заохотити працівника може керівник компанії або та особа, якій делеговані ці права.
Принцип лінійно-штабного підпорядкування. Це, здебільшого, «мозкові» центри (штаби), які виконують консультаційні функції у процесі стратегічного планування, підготовки рішень з інших найважливіших питань роботи компанії. До них, крім штатних працівників, нерідко залучають консультантів і експертів з вузів, наукових лабораторій та інших установ. Такі фахівці опрацьовують ті чи інші питання та подають керівництву свої висновки і пропозиції. Консультанти не наділяються правом давати розпорядження працівникам компанії.
Страхові компанії, формуючи свої організаційні структури, використовують, зазвичай, усі три принципи.
Багато компаній (НАСК «Оранта», «Гарант-Авто», «АСКА», «ТАС», «Скайд-Вест», «Остра-Київ» та ін.) мають розгалужену мережу дирекцій, філій, відділень та представництв.
Філія страховика — це відокремлений підрозділ, що не є юридичною особою. Він може мати власну назву, яку дозволяється використовувати згідно з Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність за видами, на які страховик отримав ліцензії Міністерства фінансів України (або раніше Укрстрахнагляду) і право на здійснення яких було надано філії загальними зборами учасників страховика. Таке право може бути надане повністю або з обмеженнями. Нині на страховому ринку працює понад 1000 філій та відділень страхових компаній.
Зі світової практики відомі три системи організації роботи страхових компаній з філіями. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Вибір тієї чи іншої системи роботи з філіями залежить від конкретних обставин.
Централізована система. Вона передбачає прийняття всіх рішень, що стосуються андерайтингу та відшкодування збитків, на рівні центрального офісу (головної контори). Тут підписуються поліси, здійснюються розрахунки, пролонгуються поліси. На філії покладаються видача бланків, отримання і перевірка анкет на страхування та покриття збитків. Ці документи пересилаються до центрального офісу для прийняття рішень. Переваги цієї системи полягають у тому, що вона вимагає менше висококваліфікованих фахівців, скорочуються витрати на ведення справи. До недоліків слід віднести те, що працівники філій мають малі перспективи для кар’єри, на прийняття рішень витрачається багато часу, причому рішення не завжди враховують місцеві умови.
Децентралізована система. За цієї системи більшість рішень, що стосуються укладення договорів і відшкодування збитків, приймаються у філії. Остання самостійно поновлює договори і веде облік. Звичайно, що рішення філії мають узгоджуватися з політикою, що її проводить компанія в цілому. Перевагою є те, що у філії працює більш кваліфікований персонал, ніж при централізованій системі, клієнти мають можливість оперативно отримати більше послуг. До недоліків можна віднести недостатній обсяг роботи для кваліфікованих працівників, ускладнення щодо перестрахування ризиків.
Регіональна система. За такої системи серед філій виокремлюються головні для даного регіону. У них зосереджується група фахівців з андерайтингу, оцінювання та відшкодування збитків. Вони обслуговують потреби кількох філій, що працюють у даному регіоні. Це компромісний варіант, де враховуються переваги і недоліки централізованої і децентралізованої систем.
У філіях зосереджується великий обсяг інформації про поліси, страхові внески, відшкодування збитків, заробітну плату, комісійні винагороди. Для опрацювання цієї інформації використовуються комп’ютери. Існує тісний зв’язок між філіями і головним офісом. Завдяки високій швидкості роботи факсів, комп’ютерів, принтерів, ксероксів, електронної пошти прискорилося оформлення страхових послуг. Відпала потреба в рутинній ручній роботі, що її виконували різні службовці.
Представництво страховика — це відокремлений підрозділ останнього, який не є юридичною особою, діє згідно з Положенням про представництво, не маючи права безпосередньо продавати страхові поліси, а також здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність. Представництво виконує функції і завдання, які сприяють організації та здійсненню статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика і фінансується ним. Представництва можуть бути створені на території як України, так і іноземних держав. Вони мають такі завдання: збір інформації, реклама, пошук клієнтів страховика в даному регіоні або країні, виконання репрезентативної функції, надання консультацій.
У деяких країнах (наприклад, у Росії) існують також агентства страхових компаній, які надають представницькі послуги, виконуючи водночас деякі операції, пов’язані з підготовкою проектів страхових договорів, обстеженням наслідків страхових випадків.
Про створення чи ліквідацію філій і представництв страхова компанія в 10-денний термін інформує Міністерство фінансів України. Страховик несе повну відповідальність за діяльність його відокремлених підрозділів.
зауважимо, що створення регіональної мережі — справа вельми витратна. З певним розвитком посередницьких структур компаніям, можливо, стане вигідніше користуватися послугами страхових агентів і брокерів, щоб підтримувати необхідні зв’язки з віддаленими від центрального офісу страхувальниками.
Питання 3. Органи управління страховою компанією.
Органи управління страховою компанією визначаються залежно від того, на яких засадах створено організацію. Як зазначалося, на українському страховому ринку переважна більшість страхових компаній має статус акціонерного товариства.
Згідно із Законом України «Про господарські товариства» найвищим органом управління акціонерним товариством є загальні збори акціонерів. Їх скликають засновники компанії після фундаментальної підготовчої роботи.
До компетенції загальних зборів акціонерів належать:
затвердження статуту компанії і всіх змін до нього, включаючи розмір статутного фонду;
прийняття рішення щодо виду, кількості та вартості акцій, що підлягають продажу або викупу;
затвердження річного звіту, зокрема розподіл прибутків і порядок покриття збитків компанії;
обрання наглядової ради, ревізійної комісії, голови та членів правління товариства;
прийняття при потребі рішення про зміну статусу акціонерного товариства (із закритого на відкрите або навпаки);
прийняття рішення про ліквідацію товариства.
Наглядова рада обирається з числа акціонерів у кількості від трьох до дев’яти осіб. Цей орган контролює стан справ у компанії в період між загальними зборами акціонерів. За наявності певних повноважень, наданих загальними зборами акціонерів, наглядова рада може приймати рішення про призначення і відкликання голови та членів правління, затверджувати річний звіт, вирішувати ряд інших важливих питань, що не є виключною прерогативою загальних зборів.
У деяких компаніях за прикладом західноєвропейських страховиків створюється Рада директорів. До її складу входять керів ники, обрані загальними зборами акціонерів, що мають повноваження, визначені статутом. До складу Ради залучаються також директори з числа керівників компанії, окремих інфраструктур останньої і зовнішні директори — здебільшого радники або провідні акціонери (директори без портфеля). Вони часто мають незалежний і добре аргументований погляд з питань, що розглядаються Радою директорів. Завдяки цьому рішення зазначеного органу стають більш обґрунтованими та позитивно впливають на роботу компанії.
Правління страхової компанії є виконавчим органом, який керує роботою компанії згідно з повноваженнями, визначеними статутом компанії і положенням про правління. Робота правління має будуватися з додержанням принципу колегіальності. Спектр питань, які вирішуються правлінням, дуже широкий. Це планування діяльності, розставляння відповідальних кадрів, у тому числі затвердження генерального директора або головного менеджера компанії (у переважній більшості товариств ця посада окремо не вводиться, а її функції виконує голова правління), а також кошторису, інвестиційної політики компанії.
Голова правління може виконувати водночас функції і голови Ради директорів. Дозволяється також поєднувати в одній особі посади голови правління і головного менеджера. Якщо такого поєднання немає, то функції голови правління здебільшого обмежуються організацією міжнародних контактів і координацією взаємодії компанії з органами влади тощо.
Президент — це посада, що за ієрархією йде після голови правління. Важлива особливість: якщо президент є одночасно і головним менеджером, то за рангом він може бути вищим за голову правління.
залежно від того, на кого покладені функції управління оперативною діяльністю компанії — голову правління чи президента, — призначаються їхні заступники або віце-президенти. Їх кількість і розподіл обов’язків визначаються потребами кожної компанії.
У Західних країнах оперативне керівництво компанією, як правило, здійснює головний менеджер. На нього покладаються дуже важливі функції. Насамперед такі: організація виконання рішень загальних зборів акціонерів, наглядової ради, ради директорів та правління компанії, внесення пропозицій щодо планів діяльності компанії, затвердження функціональних обов’язків посадових осіб. Можна прогнозувати, що зі збільшенням обсягів роботи й українські страховики частіше вводитимуть цю посаду до штатного розкладу.
При керівних органах компанії є секретаріат, на який покладаються важливі функції з контролю за виконанням їхніх рішень. Секретар ради веде облік акціонерів, а також книгу протоколів засідань цього органу. У багатьох компаніях, які переймають повчальний зарубіжний досвід менеджменту, чергове засідання наглядової ради, Ради директорів або правління розпочинається з інформації про остаточну редакцію поперед ніх рішень і стан їх виконання. При секретаріаті є група працівників, які встановлюють зв’язки з громадськістю, інформуючи її про діяльність компанії.
Ревізійна комісія — контрольний орган страховика, що відстежує виконання статуту, рішень загальних зборів акціонерів, додержання чинного законодавства. Останніми роками ревізійні комісії контактують з аудиторами, що дає змогу підвищувати професійний рівень перевірок і висновків.
Ефективність діяльності компанії залежить, насамперед, від можливостей добору талановитих, чесних керівників, які знаються на страховій справі. Але такі особи повинні мати належно забезпечені мотиви до продуктивної праці. І в розвинених країнах відповідні мотиви створюються.
Таких працівників усіляко заохочують: крім достатньо високої заробітної плати вони мають ще й інші блага. Наприклад, у США, коли відповідальний працівник страховика звільняється, виходячи на пенсію, йому виплачують вихідну допомогу в розмірі трирічної заробітної плати. А оскільки середній річний заробіток відповідального працівника страхової галузі перевищує 40 тис. доларів, то зрозуміло, яку відчутну матеріальну підтримку одержує такий пенсіонер.
У Німеччині керівний склад компанії нагороджують найбільш престижними автомобілями. У Великій Британії увійшла в практику оплата за рахунок компанії сімейних турне.
Робити такі щедрі подарунки керівникам і відповідальним працівникам компаній українські страховики ще не мають матеріальної змоги. Зауважимо, що нині середня страхова компанія в ЄС збирає за рік понад 110 млн. євро страхових премій. Це близько 20 % загального обсягу страхових премій, зібраних в Україні.
Спільним у практиці багатьох країн є виділення для штатного керівного складу певної кількості (приблизно до 5 %) акцій своєї компанії. Вони можуть бути передані безплатно, зі знижкою до ціни або в борг. Це стимулює керівний персонал до ефективної роботи компанії. Такий спосіб заохочення працівників із додержанням чинного законодавства прийнятний і для України.
Майнове страхування
Питання 1. Зміст та класифікація майнового страхування
Майнове страхування (страхування майна) – це галузь страхування, предметом якого є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з володінням, користування та розпорядженням майном.
До майна відносяться:
1) матеріальні цінності, речі, що перебувають у володіння, користуванні чи розпорядженні юридичних та фізичних осіб. Речове майно поділяють на 2 групи: нерухоме (земля та прикріплені до неї об’єкти) та рухоме (транспортні засоби та інші речі, що можуть переміщуватися у просторі).
2) майнові права і зобов’язання фізичних і юридичних осіб щодо користування землею, водою, корисними копалинами, іншими природними ресурсами, товарними знаками, обладнанням, правами, торговельними марками.
Структура майнового страхування (класифікація)
Залежно від суб’єкта (страхувальника) майнове страхування поділяють на страхування майнових інтересів фізичних осіб та страхування майнових інтересів юридичних осіб.
Об’єкти майнового страхування фізичних осіб:
Житло;
Предмети домашнього вжитку;
Земельні ділянки;
тварини;
Транспортні засоби;
Об’єкти майнового страхування ризиків юридичних осіб:
Будівель (адмін., виробн. Признач), споруд (вежі, виробн-технолог установи);
Обладнання (верстати, апарати)
Приміщень (лабораторії, цехи)
Товарно-матеріальних цінностей (товари, сировина, матеріали)
ТЗ
Урожаю сільськогосподарських культур
Тварин
Вантажі
Незавершеного будівництва
Фінансово-кредитних ризиків тощо.
Форми майнового страхування: обов’язкове та добровільне.
Обов’язкове: страхування авіаційних суден, страхування врожаю зернових культур і цукрових буряків с/г підприємств всіх форм власності, страхування тварин на випадок загибелі, знищення, від хвороб, згідно з переліком, встановленим Кабміном, страхування об’єктів космічної діяльності, ліній електропередач,…
Питання 2. Страхування майна юридичних осіб
Як відомо, переважну частину національного багатства країни становить майно підприємств різних форм власності. Нерідко на діяльність підприємств впливають непередбачені обставини.
А такі явища, як стихійні лиха, пожежі й крадіжки, негативно впливають на відтворювальний процес, оскільки матеріальні носії основних і оборотних засобів істотно пошкоджуються. Щоб забезпечити відшкодування збитків, потрібні грошові резерви. Своїх коштів вистачає, як правило, лише на покриття незначних збитків. Що ж до великих збитків, то для їх відшкодування практично жодне підприємство не має коштів. Постає потреба у страхуванні. Світовий досвід довів, що най економнішою формою страхового захисту є страхування майна.
Страхування майна промислових підприємств від вогню є традиційним і найпоширенішим видом страхування. Сутність страхування від вогню — відшкодування збитку від раптових і непередбачених випадків пожежі або вибуху, а також деяких інших випадкових і непередбачених подій (ризиків), додаткових щодо ризиків пожежі та вибуху, що призвели до спалаху застрахованого майна (страхування «від вогню та інших випадків»). Під поняттям «пожежа» слід розуміти неконтрольоване горіння, яке спричинило матеріальний збиток. Страхові компанії відшкодовують також збитки, які виникли внаслідок безпосередньої дії вогню (пожежі), а також дії побічних явищ (тиск повітря або газу, тепло, дим).
Для того щоб підприємство змогло захистити себе від фінансових збитків у разі настання непередбачених обставин, укладаються договори добровільного страхування майна державних, кооперативних, громадських, акціонерних, орендних, приватних та інших форм власності підприємств і організацій незалежно від видів діяльності.
Страхування майна сільськогосподарських підприємств (урожаю сільськогосподарських культур, багаторічних насаджень, тварин) має певні особливості.
Державні підприємства, а також акціонерні товариства й корпорації, що виникли на їх основі, можуть укладати різного виду договори страхування.
За основним договором страхуванню підлягає все майно, що належить підприємству:
будівлі, споруди, передавальні пристрої, силові, робочі та інші машини, обладнання, транспортні засоби, риболовецькі судна, знаряддя лову, об’єкти незавершеного будівництва, інвентар, готова продукція, сировина, товари, матеріали та інше майно.
За додатковими договорами може бути застраховане:
майно, одержане підприємством згідно з договором майнового найму (якщо воно не застраховане у наймодавця), або прийняте від інших підприємств та населення для переробки, ремонту, перевезення, зберігання, на комісію тощо.
майно на час проведення експериментальних або дослідницьких робіт, експонування на виставках.
Підприємство має право страхувати будь-яку частину свого майна за повною вартістю (вибіркове страхування).
Окремо від власного майна можуть страхуватися основні фонди, що передані в оренду іншим підприємствам та організаціям.
Не приймаються на умовах добровільного страхування:
а) гроші готівкою;
б) акції, облігації та інші цінні папери ;
в) рукописи, креслення й інші документи, бухгалтерські та ділові книги;
г) дорогоцінні метали;
д) технічні носії інформації, комп’ютерних та аналогічних систем (магнітні плівки, касети, магнітні диски і т. ін.);
е) майно, яке знаходиться в застрахованому приміщенні, але не належить страхувальникові.
Не можуть бути застрахованими також будівлі, споруди, які перебувають в аварійному стані чи розташовані в зоні, якій загрожують обвали, зсуви, повені та інші стихійні явища.
Страхові випадки. У разі страхування майна підприємств вирізняють два типи договорів:
а) страхування від вогню, удару блискавки, вибуху;
б) комплексне або розширене страхування «від вогню та інших випадків», яке включає, крім ризиків пожежі і вибуху, додатково такі страхові події: землетрус; зсув; обвал; буря; ураган; повінь; град, злива; осідання ґрунту; затоплення; шторм; цунамі; туман; пошкодження майна водою з водопровідних, каналізаційних, опалювальних систем; крадіжки зі зломом (пограбування).
Майно береться під страховий захист також від ризиків, що виникають під час ведення експериментальних та дослідницьких робіт.
Будівлі, споруди та інше майно вважається застрахованим і на той випадок, коли у зв’язку з пожежею або раптовою загрозою стихійного лиха їх необхідно розібрати або перенести на нове місце.
Порядок укладання і припинення дії договору страхування.
Договір страхування укладається на підставі письмової заяви страхувальника. Страхувальник подає окремо заяву про добровільне страхування майна, що належить підприємству, і заяву про добровільне страхування майна згідно з договором майнового найму. Якщо договір страхування укладається щодо частини майна (вибіркове страхування), то до заяви додається опис відповідного майна.
Заява — це найпоширеніша форма отримання страховиком інформації про ризики, які необхідно застрахувати. У заяві страхувальник має дати вірогідний опис майна, охарактеризувати його, зазначити місцезнаходження і призначення, вказати на збитки, які сталися раніше, та їх причини. Такі відомості необхідні для правильного визначення ступеня ризику, розміру страхової премії, урегулювання спірних питань щодо розміру відшкодування збитку.
У разі навмисного спотворення відомостей страхувальником страхова компанія може визнати договір недійсним або (якщо це передбачено правилами страхування) зменшити розмір відшкодування збитку і навіть відмовитись від його виплати.
Якщо після укладання договору страхування зі застрахованим майном відбулися зміни, про них необхідно повідомити страхову компанію (наприклад, перепрофілювання виробництва, реконструкція, заміна обладнання і т. ін.).
Якщо страхувальник страхує майно, яке вже застраховане в інших страхових компаніях, він має повідомити нову страхову компанію про чинні договори та зазначити страхову суму, оскільки страхова сума не повинна перевищувати страхової вартості.
Договір страхування оформляється видачею страхувальникові страхового полісу і починає діяти наступного дня після сплати нарахованих платежів (усієї суми або визначеної договором першої її частини).
Договори страхування майна можуть укладатися на 1 рік або на невизначений термін зі щорічним перерахунком вартості майна і суми річних платежів.
За договором, укладеним на 1 рік і більше, страхові премії можуть бути сплачені одноразово в розмірі річної суми або у два строки. За першим платіж має становити не менш ніж 50 % річної суми. Платежі в повному обсязі або за першим строком сплати мають бути сплачені у встановлений договором термін, за другим — не пізніше, як за три місяці після нього.
У випадках, коли відповідальність за договорами не передається на перестрахування, страхові премії можуть бути сплачені у чотири строки. При цьому кожний платіж має становити не менше як 25 % їх річної суми. Платіж за першим строком сплачується у встановлений договором термін, а наступні — не пізніше відповідно трьох, шести, дев’яти місяців від дня сплати першого.
Договір набуває чинності з наступного дня після надходження на розрахунковий рахунок компанії не менш як 50 % річної суми платежів за умови їх сплати у два строки чи 25 % при сплаті платежів у чотири строки.
За договором, укладеним на термін понад 1 рік, не пізніше як за місяць до кінця року, за який повністю було сплачено страхові платежі, згідно з представленою довідкою із зазначенням уточненої вартості майна і страхової суми, на наступний рік повинні надійти перераховані платежі в обсязі річної суми або не менше 50 % вартості річної суми. Якщо за договором страхування до встановленого першого строку сплати платежі не надійдуть або надійдуть не повністю, то цей договір вважається не дійсним, а страхувальникові повертаються 90 % платежів. Майно, яке надійшло в період чинності договору страхування, вважається застрахованим у межах страхової суми без додаткової сплати страхових платежів. За майно, яке вибуло в період чинності договору, страхові платежі не повертаються.
У разі укладання договору страхування терміном до дев’яти місяців платежі обчислюються за кожний місяць у розмірі 10 відсотків річної ставки, а на 10 чи 11 місяців — у розмірі річної ставки з одноразовою їх сплатою.
У зв’язку із зміною вартості майна або додаткових матеріальних і трудових затрат по відновленню робіт на об’єктах незавершеного будівництва, страхова сума може бути збільшена. Страхові платежі перераховуються за термін, що залишився до закінчення дії договору, а саме за кожний місяць додатково нараховується 1/12 річного страхового платежу.
Якщо припиняється діяльність підприємства через його ліквідацію, договір втрачає силу з моменту виключення його із державного реєстру, а в разі реорганізації (об’єднання, поділ, відділення) — з моменту державної реєстрації новоствореного об’єд нання.
У разі дострокового припинення дії договору за вимогою страхувальника страхова компанія повертає страхові платежі повністю за період, що залишився до закінчення дії договору з відкиданням витрат на ведення справи, якщо вимога страхувальника зумовлена порушенням компанією умов договору страхування, то остання повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.
Протягом цього терміну майно новоствореної організації вважа ється застрахованим:
у разі злиття підприємств — на таку частку вартості майна новоствореного підприємства, яку становить страхова сума за чинними договорами страхування майна цих підприємств в усій вартості майна новоствореного підприємства;
у разі поділу підприємств — на таку частку (відсоток) вартості майна, яку вартість застрахованого майна за чинним договором становила в загальній вартості майна розділеного підприємства.
Платежі, що залишилися після припинення дії договору до кін цевих строків страхування, повертаються (лише за повні місяці).
У разі загибелі або пошкодження застрахованого майна в період роботи комісії з реорганізації діяльності або ліквідації підприємств страхове відшкодування виплачується підприємству чи організації-правонаступниці.
Питання 3. Страхування майна фізичних осіб
Будівлі за ступенем важливості належать до пріоритетного майна. Знищення або пошкодження будь-якої будівлі завдає її власникові величезних збитків. Тому кожний власник будівлі чи будівель повинен заздалегідь подбати про те, щоб у разі виникнення таких збитків мати змогу покрити їх. У пригоді тут можуть стати грошові заощадження та страхування. При цьому страхування має переваги, які полягають у тому, що зобов’язання за договором страхування починають виконуватися з моменту його укладення. А для нагромадження значних заощаджень потрібний тривалий час. Тому страхування будівель відіграє велику роль у захисті економічних інтересів громадян, які можуть зазнати матеріальних збитків унаслідок непередбачуваних подій.
У сучасних умовах фізичні особи, власники будівель або повнолітні члени їхніх родин, а також фізичні особи, які тимчасово користуються або розпоряджаються будівлями на законних підставах, можуть бути страхувальниками й укладати договори добровільного страхування.
До переліку об’єктів, що підлягають страховому захисту, належать різні споруди: житлові, садові й дачні будинки, господарські (сараї, погреби, гаражі) та зовнішні (тротуари, тераси, огорожі, ворота) будівлі, зведені на постійному місці, у тому числі й ті, під заставу яких страхувальник одержав кредит в установі банку. Одночасно з будівлями приймається на страхування додаткове обладнання до них (газопровід, водяні, газові лічильники, ґрати на вікнах тощо). Договором можна передбачити страхування цивільної відповідальності страхувальника та членів його родини за шкоду, яка може бути заподіяна при користуванні (розпоряджанні) будівлями. При цьому страхувальник має право вільно вибирати об’єкт страхування, а саме, він може застрахувати:
усі будівлі, які розташовані на його земельній ділянці;
окремі будівлі (лише житловий будинок або гараж);
окремі конструктивні елементи (тільки вікна, двері або дах);
будівлі, зведення яких не закінчено.
Винятком з переліку об’єктів страхування є будівлі, що підлягають знесенню, дуже старі, аварійні, а також ті, що містяться в зоні, якій загрожують обвали, зсуви, повені або інші стихійні лиха, якщо про це оголошено в установленому порядку. У рамках страхування будівель не підлягає страхуванню рухоме майно, що там перебуває (предмети домашньої обстановки, побуту та особистого споживання, будівельні матеріали).
Відповідальність страховика зі страхування будівель полягає у відшкодуванні збитків, що виникли внаслідок стихійного лиха (буря, ураган, блискавка, злива, град, обвал, зсув, сель, вихід підґрунтових вод, осідання ґрунту, повінь, землетрус); пожежі, вибуху, аварії опалювальної системи, водопровідної або каналізаційної мережі, проникнення води із сусіднього приміщення, викиду газу; неправомірних дій третіх осіб.
Страхування будівель не передбачає відшкодування збитків, що виникли через гниття, знос, ураження домовим грибком; ремонтні роботи, конструктивні недоліки будівель, які були відомі страхувальникові до настання страхового випадку; навмисні дії страхувальника; ведення воєнних дій, виникнення громадських заворушень, конфіскацію майна, екологічні катастрофи.
Договір страхування укладається на підставі усної або письмової заяви страхувальника терміном на 1 рік або на кілька місяців.
Укладати договір страхування починають з таких дій:
уточнюють факт належності будівель особі, з якою укладається договір;
з’ясовують, оголошено чи ні в даній місцевості про загрозу обвалу, повені або іншого стихійного лиха. Якщо про таку загрозу оголошено, договір не укладається (крім поновлення на ще один строк);
обов’язково оглядають будівлі у присутності страхувальника;
з’ясовують, чи забезпечені будівлі (особливо садові, дачні будинки) належним доглядом (постійне проживання, систематичне відвідування, нагляд родичів, сусідів і т. ін.);
дають страхову оцінку будівель, щоб правильно визначити страхову суму.
При укладанні договору страхування будівель насамперед важливо визначити їх вартість, тобто дати відповідну страхову оцінку. На підставі страхової оцінки визначають розмір страхової суми, страхового платежу, а в разі знищення або пошкодження будівель — розмір збитку та страхового відшкодування. Крім того, правильність визначення страхової оцінки впливає на загальні фінансові результати страховика.
Страхові платежі визначають за розміром страхової суми, терміном страхування та ступенем ризику з одночасним використанням граничних розмірів тарифних ставок: на будівлі в сільській місцевості — від 0,2 до 0,45 % страхової суми; на будівлі в міській місцевості — від 0,18 до 0,4 % страхової суми, які затверджено постановою Кабінету Міністрів від 17 вересня 1996 р. № 1122. Якщо страховий платіж становить значну суму, страхувальникові може бути надане право сплатити її як одноразово, так і частинами: у два або три строки. Сплата можлива готівкою — представникові страховика або безготівково — через бухгалтерію підприємства, де працює страхувальник. При сплаті платежу готівкою страхувальник одночасно одержує страхове свідоцтво певної форми.
Страхування домашнього майна. Для населення давно стали звичними такі складні та цінні побутові предмети, як телевізори, холодильники та інші предмети довгострокового користування. Тому природним є намагання власників домашнього майна захистити себе від будь-яких випадковостей. Вирішити ці проблеми можна за допомогою добровільного страхування домашнього майна.
Страхувальниками домашнього майна можуть бути фізичні особи — власники домашнього майна.
Страхуванням охоплюється різне майно, що належить на праві приватної власності страхувальникові і членам його родини, які разом з ним проживають і ведуть спільне господарство. Зокрема, це таке майно: меблі, радіо-, відео- і телеапаратура, електроприлади, килимові вироби, одяг, білизна, взуття, вироби з дорогоцінних металів, предмети домашнього господарства та вжитку, господарський та спортивний інвентар; книги, предмети образотворчого мистецтва тощо. На страхування приймаються не лише предмети домашньої обстановки, побуту та особистого споживання, а й будівельні матеріали, корми, паливо, сільськогосподарські культури, елементи оздоблення та обладнання житлових і господарських приміщень у будинках державного, громадського фонду, житлово-будівельних кооперативів, приватизова них квартир, а також цивільна відповідальність страхувальника за шкоду, яку він може завдати третій особі.
На страхування може прийматися все домашнє майно, яке є в господарстві, окремі групи предметів (наприклад, меблі, одяг, радіо-, теле-, відеоапаратура) або окремі предмети (скажімо, лише персональний комп’ютер або телевізор). Особливо цінне майно (вироби з дорогоцінних металів, коштовне, напівкоштовне каміння, картини, колекції, унікальні та антикварні речі тощо) може прийматися на страхування за спеціальним договором.
Численність об’єктів страхування зумовлює наявність великої кількості подій, у разі яких виплачується відшкодування. Страховик відповідає за збитки, що виникли внаслідок зазначених далі причин.
Стихійне лихо: повінь, буря, ураган, злива, град, обвал, зсув, вихід підґрунтових вод, осідання ґрунту, паводок, незвичні для даної місцевості тривалі дощі та великі снігопади, сель, блискавка, землетрус.
Пожежа, вибух, аварія опалювальної системи, водопровідної або каналізаційної мережі, проникнення води із сусіднього приміщення, викид газу, раптове зруйнування основних конструкцій житлових або підсобних приміщень.
Викрадення або неправомірні дії третіх осіб.
Страхування тварин. Страхування тварин — вид майнового страхування, який забезпечує страховий захист власникам на випадок загибелі, падежу або вимушеного забою тварин. Нині цей вид страхування не набув належного розвитку на вітчизняному страховому ринку. Але бажання власників тварин заручитися захистом на випадок можливих втрат відкриває широкі можливості для страхових компаній у розвитку такого виду страхування.
Договори добровільного страхування тварин укладаються з фізичними оcобами, які є власниками тварин.
Характер страхування тягне за собою ряд обов’язкових вимог до укладання договорів.
1. Визначається об’єкт страхування (це можуть бути здорові тварини з певними віковими обмеженнями):
велика рогата худоба, коні — віком від 1 місяця;
свині — від 6 місяців;
мули та невелика рогата худоба: вівці, кози, віслюки — від одного року;
хутрові звірі: нутрії, кролі — з 45-денного віку;
собаки — від 6 місяців до 10—12 років;
бджолосім’ї, коти, декоративні птахи: папуги;
екзотичні тварини: мавпи, змії і т. ін.
На страхування не приймаються тварини хворі, виснажені, а також ті, які перебувають у місцевості, де оголошений карантин (крім тварин тих видів, які до даного захворювання несприйнятливі).
2. Такі тварини, як собаки, приймаються на страхування, якщо вони зареєстровані у спілці собаководів-аматорів, Українському товаристві мисливців та рибалок або в Товаристві сприяння обороні України; а бджолосім’ї — після перевірки ветеринарно-санітарного паспорта пасіки (характеристики пасіки, ветеринарно-санітарного стану).
3. Власники тварин зобов’язані суворо додержувати установлених у даній місцевості рекомендацій щодо догляду за тваринами, їх годівлі й утримання, а також вжити всіх заходів, аби попередити їх захворювання та загибель. Тому до укладання договору страховик повинен перевірити, чи можна прийняти на страхування тварин у даному господарстві. Якщо в господарстві не додержують зазначених умов, договір страхування не укладається.
Ризики, пов’язані зі страхуванням тварин, можна поділити на чотири групи.
Страхування на випадок загибелі або падежу тварин від хвороб чи стихійного лиха (повінь, обвал, блискавка, буря, ураган, град, землетрус), дії електричного струму, замерзання, задушення, отруєння травами, укусу змій або отруйних комах, утоплення, попадання під засіб транспорту, попадання в ущелину та інші травматичні пошкодження.
Страхування на випадок вимушеного забою тварини, якщо вона травмована через нещасний випадок і це унеможливлює подальше її використання. Або якщо вимушений забій (за розпорядженням спеціаліста ветеринарної служби) пов’язаний із вжиттям заходів, спрямованих на боротьбу з епізоотією або невиліковною хворобою, що також виключає подальшу можливість використання тварини.
Страхування на випадок лікування тварини від хвороби чи травми, одержаної внаслідок нещасного випадку. У даному разі йдеться про непрямі збитки у вигляді додаткових витрат на утримання тварини.
Страхування на випадок викрадення або навмисних неправомірних дій третіх осіб.
У страховій практиці існують різні варіанти обсягу відповідальності, але вони різняться між собою кількістю ризиків, щодо яких укладається договір.
Договір страхування укладається на підставі усної або письмової заяви страхувальника, як правило строком на 1 рік, з обов’язковим оглядом тварин, за умови страхування всіх наявних у господарстві тварин даного виду. Коли в господарстві є тварини різних видів (наприклад, велика рогата худоба, свині, кролі), за бажанням страхувальника можуть бути застраховані тварини всіх видів або лише один вид (скажімо, велика рогата худоба).
Страховий захист тварин обмежується територією (житлові та допоміжні приміщення, присадибна ділянка страхувальника), обумовленою як місце страхування, тобто за адресою, зазначеною у страховому свідоцтві.
Якщо тварини не перебувають за місцем страхування, страховий захист припиняється.
Страхова сума встановлюється на кожну тварину окремо, причому її максимальний розмір не може перевищувати ринкової вартості тварини (страхова оцінка). Для всіх тварин одного виду та вікової групи страхова сума має бути однаковою.
Страхування тварин є досить небезпечним ризиком, адже кожний вид тварин потребує різного обсягу страхової відповідальності. Ці та інші фактори зумовлюють використання різних тарифних ставок, розмір яких може становити 1—10 % від страхової суми. Водночас страхування великої рогатої худоби здійснюється за граничними розмірами страхових тарифів — від 2 до 5 % від страхової суми; страхування коней — відповідно від 3 до 7 %.
Питання 4. Страхування транспортних засобів
До страхування транспортних засобів відносяться:
Автотранспортне страхування
Морське страхування (самостійно на семінар)
Авіаційне страхування (самостійно на семінар)
Наземний автомобільний транспорт — найбільш наближений до людей засіб пересування. Якщо спричинення шкоди громадянам через зіткнення з водним транспортом за звичайних умов малоймовірне (люди не пересуваються самотужки по воді), з повітряним транспортом зіткнення можливе тільки під час авіаційної катастрофи, із залізничним транспортом — лише в разі перетинання залізничної колії, то з автомобільним транспортом людина стикається постійно, причому віч-на-віч. З одного боку — це найдоступніший і найзручніший вид транспорту, а з іншого — настільки ж і небезпечний. Наземний транспорт, як об’єкт підвищеної небезпеки, несе ризик довкіллю, і особливо життю та здоров’ю людей, а водночас сам досить часто і легко стає об’єктом ушкодження.
Питання підвищення надійності, міцності, захищеності тощо постійно спонукають конструкторів та інженерів до створення дедалі надійніших транспортних засобів, адже природні сили, стихійні лиха, дорожньо-транспортні пригоди та протиправні дії завдають чималої шкоди власникам транспортних засобів, тому страхування засобів наземного транспорту користується найбільшим попитом порівняно зі страхуванням інших видів транспорту.
Головним ризиком знищення або пошкодження транспортного засобу є дорожньо-транспортна пригода (ДТП). За даними МВС в Україні скоюється щорічно приблизно 40 тис. ДТП з людськими жертвами, в яких гине до 5 тис. і травмується до 40 тис. осіб. Кількість ДТП без заподіяння шкоди життю і здоров’ю в загальнодержавному обсязі не обліковується, але за експертними оцінками таких ДТП скоюється до 150—200 тис. за рік.
Сама дорожньо-транспортна пригода має ряд характерних статистичних показників щодо місця, часу настання, стажу водія і т. ін.
Наприклад, понад 30 % усіх ДТП відбувається в обласних центрах, найбільша кількість ДТП припадає на жовтень, який за показниками аварійності майже вдвічі випереджає лютий та березень, а за часом доби левова частка ДТП припадає на вечірні години «пік».
Існує досить цікава залежність імовірності настання ДТП від стажу водія. Наприклад, водії зі стажем до одного року їздять обережно і скоюють менше за всіх аварій. Більш ніж удвічі частіше порівняно з новачками скоюють аварії водії зі стажем від 6 до 10 років, що пояснюється зниженням пильності та уваги. Решта водіїв посідають місце посередині між цими двома групами, але водії зі стажем 10 — 15 років їздять дещо краще.
При визначенні вірогідності настання ДТП враховують також і інші фактори. Так, помічено, що автомобілі яскравих кольорів — червоні, жовті — менше потряпляють у ДТП, ніж сірі та чорні.
Усі ці фактори слід ураховувати при визначенні тарифу в разі укладання договору страхування на випадок пошкодження транспортного засобу внаслідок ДТП. Велика вірогідність настання ДТП порівняно з протиправними діями компенсується невеликою збитковістю цього ризику, який становить у середньому 2—5 тис. грн, тому середній тариф за цим ризиком становить 1,5—3,5 %.
Інших значних збитків завдають протиправні дії третіх осіб, викрадення та пограбування транспортних засобів. Зауважимо, що при укладанні договору страхування повного каско тариф від викрадення становить більш як половину в частці страхового тарифу і досягає близько 4—6 %. Це пояснюється майже 100 %-ою збитковістю страхової суми. Тобто в разі настання страхового випадку необхідно виплачувати всю страхову суму. До того ж такий «страховий випадок» досить легко сфальсифікувати. Тому більшість страховиків узагалі не беруть на страхування транспортних засобів від крадіжки. У разі ж прийняття такого ризику застосовують великі розміри франшизи.
Цей ризик має свої особливості. Ризик пограбування залежить насамперед від престижності автомобіля, місця його зберігання, наявності охоронних пристроїв та сигналізації, терміну експлуатації транспортного засобу.
Ще одна група ризиків — стихійні лиха. Тут суб’єктивні фактори не впливають на вірогідність настання збитків. Значне місце в цьому питанні посідає регіон експлуатації транспортного засобу. Тариф від стихійних лих рідко перевищує 1 %.
Українські страховики пропонують різноманітні умови страхування засобів наземного транспорту. Але рідко можна знайти страхову компанію, яка взяла б на страхування автомобіль від усіх ризиків, незалежно від країни його виробництва і терміну експлуатації. І це зрозуміло: старі автомобілі і найбільш престижні моделі належать до категорії з підвищеним ризиком. Перші більше потерпають в ДТП, а другі частіше стають об’єктом для викрадення.
Серед умов страхування є ряд найбільш поширених обмежень, а саме:
не приймаються на страхування легкові автотранспортні засоби та причіпи до них, термін експлуатації яких з моменту випуску їх заводом-виготовлювачем перевищує 10 років;
не приймаються на страхування від угону легкові автотранспортні засоби всіх марок, не обладнані протиугонними пристроями;
не береться під страховий захист багаж;
не береться під страховий захист скло автотранспортних засобів, що має будь-які пошкодження і дефекти;
не відшкодовуються збитки в таких випадках:
пошкодження (знищення) шин автотранспортного засобу та шин, установлених на причіпах до нього, які завдані внаслідок руху й не спричинили ДТП;
крадіжки коліс, у тому числі запасних, установлених на автотранспортному засобі та причіпах до нього, якщо крадіжка коліс сталася окремо, без угону або викрадення автотранспортного засобу чи причепа.
З огляду на різноманітність ризиків, що діють на транспортний засіб, їх доцільно визначати окремо. Це дає змогу надати договору страхування найоптимальнішої форми, поєднавши набір ризиків з фінансовими можливостями страхувальника.
Розглянемо повний спектр страхового захисту, який у класичному варіанті можна подати такими умовами.
Страховик здійснює добровільне страхування автотранспортних засобів, що належать юридичним та фізичним особам, і причепів до них, відповідного приладдя та додаткового обладнання.
Як правило, на страхування приймається автотранспортний засіб та причіпи до нього в технічно справному стані.
До страхових ризиків більшість страховиків відносять:
а) пошкодження, знищення об’єкта страхування внаслідок аварії та інші пошкодження, що сталися у процесі руху;
б) пошкодження, знищення об’єкта страхування внаслідок протиправних дій третіх осіб при його знаходженні:
у будь-якому місці;
на стоянці, що охороняється, чи в гаражі;
в) пошкодження, знищення об’єкта страхування внаслідок стихійних лих (повінь, буря, ураган, смерч, цунамі, шторм, злива, град, обвал, лавина, зсув, вихід підґрунтових вод, паводок, повінь, сель, удар блискавки, просадка ґрунту, землетрус), падіння дерев, нападу тварин, а також пожежі чи вибуху в автотранспортному засобі;
г) угон або викрадення автотранспортного засобу й причепів до нього, а також крадіжка відповідного приладдя та додаткового обладнання в разі перебування:
у будь-якому місці;
на стоянці, що охороняється, чи в гаражі.
До переліку страхових випадків можна віднести одну, кілька або всі щойно перелічені події і конкретизувати їх у договорі страхування.
Разом з тим існують обмеження страхових випадків, при яких страховик не здійснює відшкодування.
До страхових випадків не належать (а отже, виплати страхового відшкодування не здійснюються) ситуації, при яких було зафіксовано:
а) використання автотранспортного засобу та причепів до нього у заздалегідь відомому страхувальникові аварійному стані;
б) управління автотранспортним засобом особою, котра не має посвідчення водія;
в) управління автотранспортним засобом водієм, що перебуває у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп’яніння;
г) непокору владі (втеча з місця події, переслідування працівниками ДАI), вчинення дій (крім тих, які кримінально караються), пов’язаних із порушенням Правил дорожнього руху;
д) порушення правил пожежної безпеки, перевезення та зберігання вогненебезпечних, вибухонебезпечних речовин і предметів, що легко займаються;
е) намір або грубу недбалість страхувальника чи його представника, а також порушення будь-ким із них установлених правил експлуатації автотранспортних засобів;
є) передання страхувальником керування автотранспортним за собом особі, що перебуває у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп’яніння, а також особі, що не має посвідчення водія з дозволеною категорією відповідного транспортного засобу.
До страхових випадків, як правило, не належать і виплати страхового відшкодування не передбачають у разі знищення або пошкодження автотранспортного засобу та причепів до нього внаслідок:
всякого роду воєнних дій чи воєнних заходів та їх наслідків, пошкодження чи знищення мінами, бомбами та іншими знаряддями війни, а також внаслідок громадянської війни, народних заворушень і страйків, конфіскації, арешту чи знищення за вимогою військових чи цивільних влад;
прямого чи непрямого впливу атомного вибуху, радіації чи радіоактивного ураження, пов’язаних з будь-яким застосуванням атомної енергії і використанням радіоактивних матеріалів;
перевезення автотранспортного засобу морським, залізничним та іншими видами транспорту;
збитків, що виникли внаслідок участі автотранспортного засобу у спортивних змаганнях (перегони);
гниття, корозії, зруйнування і (або) втрати природних властивостей матеріалів, що були використані в автотранспортному засобі, через зберігання в несприятливих умовах, природних хімічних процесів тощо;
обробки теплом, вогнем чи іншим термічним впливом на автотранспортний засіб та причепів до нього (сушіння, зварювання, гаряча обробка тощо);
збитків, завданих майну страхувальника, водія або пасажирів, що перебували у транспортному засобі під час страхового випадку;
природного зносу транспортного засобу в цілому, а також його окремих деталей та вузлів, втрати товарного вигляду, заводського браку;
пошкодження покришок, спричиненого поганим станом проїжджої частини, наїздом на гострі предмети, їх природним зносом (якщо таке пошкодження не призвело до збільшення збитків);
експлуатації автотранспортного засобу чи причепу до нього з використанням покришок (шин) зі зносом протектора понад допустиму норму.
Не відшкодовуються непрямі збитки та інші видатки, що можуть бути спричинені страховим випадком (штраф, використання орендованого транспортного засобу, проживання в готелі під час ремонту, видатки на відрядження, упущена вигода, втрата прибутку, простій, матеріальні збитки, пов’язані з закінченням гарантійного терміну, моральні збитки тощо).
Договір страхування укладається, як правило, на один рік. Можливе укладання договору страхування на коротші терміни, наприклад при виїзді за кордон або на час перегону транспортного засобу.
Страхова сума визначається на підставі поданих заяви на страхування і документів, що підтверджують вартість автотранспортного засобу, причепів до нього та додаткового обладнання.
Примітка. Документи, на підставі яких визначається страхова сума щодо автотранспортного засобу та додаткового обладнання: рахунок-фактура заводу-виробника; каталог офіційного дилера; експертна оцінка cтраховика.
Можливе укладання договору страхування з умовою урахування ступеня зносу автотранспортного засобу, а також з урахуванням втрати товарної вартості.
Іншим важливим застереженням є застосування франшизи. Договір страхування укладається, як правило, за умови власної участі страхувальника у відшкодуванні збитків з установленим розміром безумовної франшизи.
За бажанням страхувальника при укладанні договору страхування може бути заявлена також умовна франшиза, що дає змогу застосувати знижки зі страхової премії.
Страхова премія обчислюється страховиком залежно від страхової суми та обраних страхувальником страхових випадків — чинників, що впливають на рівень імовірності виникнення страхового випадку: марки автомобіля, року його випуску, стажу та віку водія (якщо водіїв кілька — то кожного з них), а також наявності охоронної сигналізації і протиугонного пристрою та розміру умовної франшизи.
При розрахунку розміру відшкодування розмір матеріального збитку*, якщо є сенс відновлювати пошкоджений ТЗ, визначається як сума вартості відновлювальних робіт з урахуванням експлуатацій ного зношення замінних деталей, а також втрати товарної вартості.
Втрата товарної вартості є умовною величиною, значення якої становить зниження дійсної вартості відновленого після пошкодження ТЗ (коли виконуються вимоги щодо якості ремонту) порівняно з аналогічним непошкодженим транспортним засобом.
Отже, втрата товарної вартості враховується, коли потрібно виконувати ремонтні роботи з відновленням пошкоджених деталей (вузлів, агрегатів) усіх типів ТЗ, незалежно від характеру та переліку пошкоджень.
Втрата товарної вартості не враховується, якщо:
а) строк експлуатації легкових ТЗ перевищує 5 років для ТЗ виробництва країн СНД і 7 років для іноземних ТЗ;
б) легкові ТЗ експлуатуються в інтенсивному режимі (фактичний пробіг щонайменше вдвічі більший за нормативний), а строк експлуатації перевищує 3,5 року для ТЗ виробництва країн СНД, 5 років для ТЗ виробництва країн далекого зарубіжжя;
в) строк експлуатації вантажних ТЗ та автобусів перевищує
3 роки для країн СНД, 4 роки — для ТЗ виробництва країн далекого зарубіжжя;
г) ТЗ раніше був перефарбований зовні (для автобуса і причепа-дачі — коли відбулося повне перефарбування ззовні та всередині салону);
д) ТЗ має сліди минулих аварій або корозійні руйнування;
е) здійснено заміну кузова;
є) заміна окремих деталей ТЗ (скло, фари, пластмасові бампери, декоративні накладки, шини, зовнішня та внутрішня фурнітура тощо) не зумовлює потреби фарбування та не погіршує зовнішнього вигляду. Але якщо, крім зазначених деталей, пошкоджено й інші деталі, то розрахунок втрати товарної вартості необхідно проводити з урахуванням усіх пошкоджених деталей у комплексі;
ж) якщо ТЗ був виданий громадянинові безкоштовно, через органи соціального захисту населення (крім випадків, коли нарахування втрати товарної вартості здійснюється за завданням особи або органу, які призначили експертизу).
При визначенні розміру прямої шкоди обов’язково враховується вартісне збільшення ціни досліджуваного автомобіля в результаті його додаткового переобладнання чи реконструкції до часу страхового випадку. Але ціна та строк експлуатації додатково встановленого обладнання (оснащення) та вартість ремонтних робіт, пов’язаних з реконструкцією даного ТЗ, обов’язково повинні бути документально підтверджені. Відсутність таких документів не дає права на врахування таких змін у розрахунку вартості транспортного засобу.
PAGE \* MERGEFORMAT 54