Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Одним з перших патримоніальне розуміння влади описав німецький філософ Людвіг фон Галлер в роботі «Реставрація науки про державу». Визначення, яке Галлер дає владі наголошує на її «недемократичній природі» (в тому сенсі, що вона походить не від «demos») – влада розуміється не як делеговане народом повноваження, а як історичне здобуте правителем право [2, с. 152]. В такому разі не може бути різниці між державною казною та особистими доходами повелителя, функції держави виростають з власного господарства правителя і взагалі, вся держава розуміється як велике за масштабом, але приватне володіння повелителя. У цілях ефективного управління своєю державою суверен повинен спиратися на аристократію та духовенство, може вводити цензуру, підвищувати податки і все, що вважає за потрібне (Галлер розробляє цілу теорію «життя держави», яку називає «макробіотика»). Що стосується системи противаг проти надмірної експлуатації та свавілля правителя, то вона досить специфічна та докорінно відрізняється від демократичного принципу розділу гілок-функцій влади. На думку Галлера, є лише два стримуючих фактора – власний інтерес суверена «не дратувати надмірно» підданих та божі заповіді. Галлер залишає право на повстання для народу, за умови нехтування правителем божими заповідями, проте якщо винести за дужки етично-релігійний вимір і розвивати його теорію до крайньої точки, то можна дійти висновку, що окрім економічної вигоди суверена, його владу ніщо не може стримувати.
Посилаючись на Галлера, інший провідний німецький дослідник Макс Вебер пропонує більш детальний аналіз патримоніального панування, доповнюючи ним свою типологію легітимного панування (традиційний, харизматичний, раціонально-бюрократичний типи). Патримоніалізм – це різновид традиційного панування, в якому традиційність володарювання доповнюється виникненням особистого адміністративного та воєнного апарату управління (на відміну від інших видів, наприклад, патріархального та геронтократичного). Інші відмінності від патріархальних традиційних устроїв полягають в наступному: члени спільноти з «товаришів» перетворюються на «підданих», право – на власне право правителя, влада опирається не лише на святість традиції, а й на особисту охорону – патримоніальне військо. Специфіка будь-якого традиційного володарювання, на думку Вебера, в тому, що воно обмежується традицією, проте дозволяє свавілля правителя в тих сферах, які традиція оминула мовчанням. Там де ці традиційні обмеження мінімальні виникає крайня форма патримоніалізму – султанізм [3].
Інший полярний тип патримоніалізму – станове панування – описується Вебером так: «Сословным господством следует называть такие формы патримониального господства, при которых управленческий аппарат присваивает определенные властные господские полномочия вместе с соответствующими экономическими возможностями» [3, с. 154]. Станове панування скорочує можливості повелителя вільно обирати склад адміністративного апарату, та дозволяє присвоєння деякими членами апарату посадових позицій, матеріальних ресурсів, повноважень щодо розподілення благ. Це присвоєння може ґрунтуватися на оренді, залозі, продажу, привілеях від пана, присвоєнні організованою групою та переговорах з правителем, або «ленному жалуванні». Важливою ознакою патримоніалізму є правління як функція особистості володаря: тобто якщо в герантократичному чи патріархальному устрої правління здійснюється від імені групи, то при патримоніальному порядку володарювання постає як чисте приватне право правителя.
Вебер також аналізує положення патримоніального слуги, тобто члену управлінського апарату правителя. В будь-якому традиційному устрої члени апарату (на відміну від раціонально-бюрократичного панування) не отримують постійної платні за свою працю, тому задля свого забезпечення вони можуть шукати наступні варіанти: «годуватися» з хазяйського столу; отримувати матеріальне забезпечення (зазвичай натуральне) із запасів правителя; отримувати землю за свою службу; присвоювати будь-які можливості отримання доходів з певної території (у вигляді ренти, різноманітних податків і зборів); отримувати «ленне» (феодальне) жалування. При переході від першого варіанту (годування з хазяйського столу та фактичного членства у домогосподарстві володаря) до наступних можливе створення своєї сім'ї, яка за своєю структурою буде виглядати як проекція сім'ї правителя. Вебер наголошує на тому, що в чистому вигляді і патримоніальне, і станове-патримоніальне панування розглядає усі владні повноваження як присвоєні економічні можливості. Політичні (а, скоріше, юридичні) права постають лише інструментами для збільшення економічної вигоди правителя.
Власне, тема патримоніального панування не мала б такої актуальності, якби обмежувалась минулим етапом розвитку людських спільнот; навпаки – особливий інтерес викликають унікальні поєднання в кожному окремому суспільстві «традиційних» та «сучасних» елементів. Під нововведеним в 70-х роках ХХ сторіччя терміном «неопатримоніалізм» варто розуміти певну форму організації, в якій стосунки патримоніального типу співіснують з політико-адміністративною системою, що формально ґрунтується на раціонально-легальних засадах [4].
В 1968 році Гюнтер Рот фактично відкриває «друге дихання» концепту патримоніалізму, звертаючи увагу на занадто нерозбірливе використання терміну «харизма», яким пояснювалося все те, що не підлягало під категорії раціонально-бюрократичного панування. Рот пропонує звернутися до третього виділеного Максом Вебером типу панування – традиційного, а саме, до його патримоніального різновиду. Рот виділяє два типа патримоніалізму – «дореволюційний» (характерний для суто традиційних держав, де у підданих є віра в надприродність правителя) і режим «особистого правління» (притаманний деяким сучасним країнам). Автор зазначає, що багато з нинішніх держав не є державами в повному розумінні, і скоріше є приватними інструментами тих, хто в силах панувати. Складність процесу державотворення, конструювання єдиної політичної нації, політико-культурна гетерогенність – все це призводить до появи і укорінення режиму особистого правління. Цей режим намагається стабілізувати власне положення шляхом розбудови цілої мережі патримоніальних васалів на місцях, в результаті відтворюється традиційний патримоніальний тип володарювання, змішаний з суто формальними, декоративними сучасними демократичними інститутами [5]. Після опублікованої в журналі «World Politics» статті Гюнтера Рота на початку 70-х років ХХ сторіччя спостерігається справжній сплеск інтересу до феномену патримоніалізму, характерні елементи якого починають помічатися в сучасних режимах. К. Легг та Р. Лемаршан розвиваючи теорію Рота щодо патримоніальних режимів особистого правління, дійшли висновку, що патримоніальний режим не можна ототожнювати з феодальним, а також варто виокремлювати дві його форми – традиційну та модернізовану. Г. Бієнен підкреслює стан «замкнутого кола», в якому опинилися країни третього світу та наздогоняючої модернізації: через слабкий державний фіскальний апарат крупні власники знаходять можливості оминути оподаткування, а бюджет наповнюється лише завдяки аграрному сектору та малим власникам, що не дозволяє державі завершити модернізацію і стати сильнішою [6].
Шляхи та варіанти взаємодії неформальних та формальних інститутів стають головною дослідницькою проблемою, їхньому аналізу, починаючи з 70-х років і фактичного занепаду «класичних теорій модернізації», приділяється все більше уваги. Проте, саме задля запобігання втрати поняттям своєї аналітичної цінності й специфіки, варто чітко сформулювати, що саме розуміти під неформальними інститутами. Одне з найкращих визначень належить дослідницькому тандему Гретхен Хелмке та Стівена Левітські: «Неформальные институты – это принятые в обществе, обычно неписанные правила, создающиеся, становящиеся известными, и насаждающиеся вне официально санкционированных каналов» [7, с. 118]. Від формальних інститутів вони відрізняються саме неофіційним характером, який, в свою чергу, може бути наслідком міжнародного неприйняття та осудження певних унікальних практик. Неформальні інститути треба відрізняти від малоефективних інститутів, від неформальних організацій, традиційних елементів культури чи поведінкових закономірностей. Ключова відмінність, яка надає саме інституціональний характер, це можливість певних санкцій в разі неприйнятного варіанту поведінки (санкцій у вигляді суспільного засудження, а не державного примусу). Тобто неформальні інститути – це не лише спільні цінності, але й спільні очікування певної моделі поведінки та її можливих наслідків. Взагалі, причин виникнення неформальних інститутів може бути декілька: по-перше, неефективність формальних інститутів, по-друге, вони можуть слугувати певним «запасним варіантом» в разі неможливості здіснення завдання в рамках офіційних практик, по-третє, неформальні інститути виникають для досягнення певної мети, яка осуджується суспільством (або, як вже було зазначено, міжнародною спільнотою) і прийняття алгоритму досягнення на законодавчому рівні могло б негативно відобразитись на іміджі держави. Варто зазначити, що неформальні інститути виникають як «зверху-вниз», так і децентралізовано.
Як і інші структури, неформальні інститути можуть еволюціонувати, найчастіше через зміни в формальних інститутах, зміни в системі цінностей певної спільноти або ж зміни «status quo» у внутрішньому чи зовнішньому політичному контексті. Хелмке і Левитські виділяють класифікацію неформальних інститутів за їх характером взаємодії з формальними; до типології відносяться 4 варіанти – додаткові, аккомадаційні (які суперечать духу, але не букві закону), конкурентні та неформальні інститути, що заміщають малоефективні офіційні [7]. Приклади неформальних інститутів завжди унікальні і пов’язані з конкретним типом суспільства, проте подібні механізми часто відтворюються в різних країнах. Наприклад, тривалий час в другій половині ХХ століття в Мексиці, не дивлячись на наявність усіх демократичних процедур, функціонував принцип «dezado» («великого пальця»), який дозволяв діючому правителю обирати собі наступника. Власне, та ж сама традиція спостерігається і в ряді сучасних пострадянських режимів. А в прогресивній та розвинутій Японії існує неформальний інститут «амакударі» («небесне походження»), який передбачає отримання в якості нагороди вищими державними чиновниками посад у приватних корпораціях після виходу на пенсію. В Чилі, яка за конституцією вважається «супер-президентською» республікою з максимальною централізацією та концентрацією влади в руках президента, неформальні інститути навпаки обмежують офіційну одноосібну владу.
В пострадянських республіках вплив неформальних інститутів клієнталізму, патронажу, корупції на політичний та суспільний процес дозволяє говорити про неопатримоніальний характер режиму, розгляд специфіки якого вбачається вкрай актуальним дослідницьким завданням. Власне, почати треба з визначення проблеми, яка стоїть перед пострадянськими режимами: цю проблему краще за інших сформулював німецький соціолог та політичний філософ Клаус Оффе. На думку Оффе, перед пострадянськими країнами постає «дилема одночасності», яка полягає в необхідності проведення трьох ключових трансформацій не послідовно, як це було в Західній Європі, а синхронно, до того ж в значно коротші строки. Трансформації, про які йдеться, це перехід від імперської будови до національних держав, від планової економіки до ринкової, а також від однопартійності до багатопартійності [8].
Авторитетний вітчизняний дослідник Олександр Фісун саме в незавершеності розбудови національної держави та раціонально-бюрократичної системи вбачає причину розвитку пострадянських режимів в напряму неопатримоніалізму, а не демократії. Серед основних характеристик неопатримоніальної моделі в країнах колишнього Радянського Союзу можна виділити наступні:
формування класу орієнтованих на отримання ренти «політичних підприємців», котрі для вирішення своїх економічних задач використовують політичні можливості об’єднання влади та власності;
приватне використання державно-адміністративних ресурсів, в першу чергу силової та фіскальної функцій держави, з метою тиску на економічних і політичних конкурентів;
ключова роль патронажно-клієнтарних відносин та зв’язків в структуруванні політико-економічного процесу;
виникнення класу «неопатримоніальної бюрократії» на клановій основі [2].
На специфіку інституціонального дизайну пострадянських країн (щоправда, на прикладі Росії, проте це в рівній мірі стосується й сучасної України) звертає увагу Генрі Хейл. Роль демократичних інститутів нівелюється функціонуванням підконтрольних президенту субститутів, які створюються «для допомоги», але фактично перебирають на себе повноваження (приклади – адміністрація президента, РНБО тощо). Останні тенденції в діях української влади підкреслюють подібність процесу такої трансформації до російського аналогу. Функції парламенту як законодавчої ініціативи перебирає на себе кабмін, функції ЗМІ – масові закриті опитування та дослідження, функції уряду – адміністрація президента, місцевої влади і територіальних громад – обрані президентом губернатори, тощо.
Хейл підкреслює, що в Росії (а це стосується в повній мірі й України) немає політичних партій в західному розумінні, є лише «електоральні проекти». На «електоральному ринку» «квазіпартії» виступають в ролі продавця певних послуг, покупцем яких є кандидат [9]. Продовжуючи розгляд в рамках ринкової теорії варто зазначити, що в неопатримоніальних режимах на політичному ринку існують стосунки «партія»-«кандидат» (місце в системі розподілу ресурсів в обмін на фінансову підтримку), а не «партія»-«виборці» (програма й конкретні дії в обмін на голос).
Натомість роль партій виконують бізнес-структури (в російському варіанті це державні корпорації): вони мають власні ЗМІ, центри соціологічних досліджень, приймають участь в виборах, лобіюють власні інтереси у владних колах. Олександр Фісун, говорячи про партійність в неопатримоніальних режимах, зазначає: «Не партии контролируют формирование и функционирование правительства и других государственных органов, а напротив, правящая власть направляет и контролирует деятельность партий и других общественных организаций, превращая их в придаток государственного аппарата, политические агентства при неопатримониальной бюрократии. При этом партийные органы превращаются в некие разновидности государственной администрации, а партийная бюрократия как бы растворяется в бюрократии государственной» [2, с. 171]. Саме викривлена сутність представництва та лише номінальні функції парламенту не дозволяють більшості неопатримоніальних режимів зробити перший крок на зустріч демократії. Більше того, повернення до президентсько-парламентської республіки в Україні та фактичне скорочення важелів впливу законодавчої (власне, як і судової) влади на виконавчу спричиняє рух зовсім в протилежному напрямі.
Можна зробити висновок, що саме неопатримоніальна система координат є оптимальною теоретико-методологічною базою для дослідження «не-західних» політичних режимів. Помилково приписувати патримоніальні тенденції лише режимам «не-західного» світу – специфічні неформальні утворення та правила взаємодіють з формальними інститутами у всіх країнах, тому наголошуючи на неопатримоніальному характері політичного режиму, ми лише констатуємо відносно більший ступінь впливу традиційних і неформалізованих практик на політичний процес. З іншого боку, важко не погодитися з зауваженням сучасного дослідники цієї проблематики Робіна Теобальда, який застерігав від занадто розширеного розуміння неопатримоніалізму: «Патримониализм используется для объяснения политических взаимосвязей в практически любом типе общества; он становится в некотором роде всеохватывающим понятием, которому угрожает утрата собственной аналитической эффективности» [6, с. 175]. Необхідно знайти правильне співвідношення між категорією «неопатримоніального режиму» та наявністю певних традиційних механізмів впливу на політику в сучасності. Стосовно українського політичного режиму варто зазначити, що нав’язана дискурсом дихотомія «демократія»-«автократія» не є первинною та ключовою для розуміння трансформацій і реформ в державі. Видається, що набагато важливішим та першочерговим є загальносуспільний перехід від патримоніального до республіканського розуміння держави як «спільної справи», без якого демократія як така неможлива.
_______________
Дослідження будь-якого явища неможливе без з’ясування його змісту, до якого входять найсуттєвіші ознаки. Не є тут виключенням і поняття неопатримоніалізму. Та перш ніж дати йому визначення, потрібно спочатку дослідити таку категорію як “патримоніалізм”.
Узагалі поняття “патримоніалізм” походить від слова patrimonium, яке вперше зустрічається в римському праві й означає спадкоємне, родове майно. Німецькі історики та правники XIX століття, що вивчали добу раннього середньовіччя, розглядали патримоніалізм як форму беззастережного володіння й керування державою як своєю приватною власністю на взірець розпорядження землевласником своєю вотчиною [2].
Комплексну розробку даного поняття вперше здійснив М. Вебер у своїй праці “Господарство і суспільство” [3]. За його визначенням, “патримоніальне, а особливо станово-патримоніальне панування, у своєму чистому вигляді, розглядає всі владні повноваження та відповідні економічні права як приватно привласнені економічні можливості”. Тобто
політичне управління розглядається володарем як виключно персональне підприємство, а політичні повноваження існують як частина його особистої власності, що може приносити постійний прибуток у вигляді податків і данини.
Отже, як ми бачимо, специфічною особливістю патримоніалізму є насамперед апропріація (привласнення) сфери управління офіційними носіями політичної влади, а також відсутність розмежування між публічно-політичною й приватною сферами соціуму. Внаслідок цього держава управляється як приватне володіння правлячих груп, які приватизують різні суспільні функції й державні інститути.
Переходячи до розгляду поняття неопатримоніалізму, слід зазначити, що виникнення цього явища пов’язане з процесом політичної модернізації постколоніальних суспільств, а саме із загостренням кризи політики національно-державного будівництва. Це виражається насамперед у неможливості реальної інтеграції й функціонування політії на основі демократичних механізмів конкурентного політичного процесу та формально встановлених раціонально-бюрократичних правил політичної гри. Тобто, неопатримоніалізм стає продуктом суперечливої комбінації бюрократичних і патримоніальних норм: коли функціонування публічно-владної сфери здійснюється за логікою патримоніальних відносин, а її легітимація і формальний порядок створення – за логікою відносин раціонально-легальних [2]. Це проявляється в тому, що офіційні особи, які займають позиції в бюрократичних організаціях, мають формально встановлені повноваження, однак здійснюють їх, наскільки це можливо, не у вигляді державної служби, а скоріше як реалізацію прав на приватну власність. Взаємини водночас будуються за патримоніальною моделлю пана й васала, а не за моделлю раціонально-легальних відносин між начальником і підлеглим. Натомість поведінка скоріше орієнтована на демонстрацію персонального статусу чиновника, ніж на виконання суспільних функцій [4, с. 63].
Таким чином, неопатримоніалізм можна розглядати як сучасний варіант патримоніалізму – форму організації, у якій відносини патримоніального типу пронизують політико-адміністративну систему, що формально будується на раціонально-легальних відносинах. Це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави і внутрішньою логікою її функціонування. Тобто не дивлячись на те, що існує конституція, писане право, система виборів та інші демократичні інститути, все одно їх функціонування є цілком патримоніальним.
Отже, можна виділити такі основні принципи функціонування неопатримоніальної системи:
1) політичний центр відділений і незалежний від периферії. Він концентрує політичні, економічні та символічні ресурси влади і водночас закриває доступ до цих ресурсів для всіх інших груп і можливість контролю над ними;
2) державою керують як приватною власністю (патримоніумом) правлячі групи – носії державної влади. Вони “приватизують” громадські функції та інститути, перетворюючи їх на джерела власних приватних прибутків;
3) розвиненість клієнталізму, або патронажних відносин, що проявляються у поширенні етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу, зокрема розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями [5, с. 11–12].
Виходячи з цього, концепцію неопатримоніальної держави можна охарактеризувати наступним чином.
Лідер, який не має легітимності, використовує матеріальні заохочення та силу, щоб втримати владу. Сила використовується для придушення опозиційної активності, проте самотужки правитель не втримає владу і для створення кола лояльних йому осіб він роздає бонуси, які закріплюють систему “клієнт – патрон”.
Відданість витікає з контролю над каналом розподілу матеріальних благ. Чим більше благ надається лояльним лідеру людям, тим більшою стає їх залежність. Під благом також
розуміються керівні посади, які лідер роздає своїм людям. В результаті цього він задовольняє інтереси своїх людей та отримує абсолютний контроль над державним апаратом. Водночас у неопатримоніальній державі постійно виникають протиріччя між системою “патрон – клієнт” і кваліфікованими працівниками. Формально існує змагання за посади, проте пріоритет надається лояльним лідеру людям. Це призводить до зниження ефективності управлінського апарату, адже зазвичай ключові посади отримують люди, не підготовлені до них. Тому в результаті неформальних зв’язків бюрократичний апарат не працює так, як повинен, адже відсутні системи промоції та підзвітності членів неопатримоніальної мережі. Посадові особи відокремлюються від засобів здійснення влади (рішення приймаються та виконуються не згідно з прописаними нормами, а згідно з волею лідера), в результаті чого державний апарат стає фікцією.
Національне багатство стає джерелом ресурсів правителя. Оплачувати “послуги” членів мережі з власної кишені стає неможливо, і правитель, маючи безпосередній доступ до державної скарбниці, роздає матеріальні блага для посилення своєї мережі. Прибічники лідера знаходяться в привілейованому стані, в той час як опозиція піддається дискримінації. В результаті відбувається розшарування суспільства [6].
Виходячи з вищеназваних ознак неопатримоніалізму, можна простежити певні відповідності в українській політичній системі:
1. Основним суб’єктом політичного процесу в Україні є держава, що існує не поряд із суспільством, а над ним. Для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера.
2. Наявні неефективні політичні інститути, адже бюрократичний апарат співіснує з більш потужними патримоніальними відносинами. Без зв’язків чи ресурсів важко здобути керівну посаду. Характерним є розкрадання державного бюджету, асигнування в ті галузі, що належать членам мережі. Вивід коштів за кордон через офшорні зони, тіньова економіка (близько 40 %) – все це є результатами слабких формальних інститутів та неформальних відносин членів мережі [6].
3. Прихід до влади президента означає асиміляцію його команди в державному апараті.
4. Високий рівень корупції, що нині є одним із найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.
5. У політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд. Так, в Україні нараховується більше двохсот політичних партій, проте лише 6–7 партій мають реальний вплив на політичне життя. Характерною особливістю є відсутність ідеології в більшості партій та схожість програмних документів. Це свідчить про те, що популістичні лозунги досі широко використовуються в пропаганді.
6. Перехід до правлячої партії надає доступ до мережі і забезпечує ресурсами. Зокрема, яскравим прикладом є приєднання до правлячої партії “Сильної України” Сергія Тігіпка, якого на президентських виборах підтримували широкі верстви підприємців та молодих людей. Отже “продаж” електорату практикується в Україні на національному рівні, тому ні про яку репрезентацію інтересів громадян не йде мова.
Висновки. У підсумку доводиться констатувати, що політичній системі сучасної України притаманна значна кількість ознак неопатримоніалізму. При цьому сучасний український політичний режим можна розглядати як гібридний, як одну з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. У формально-юридичному вимірі йому притаманні певні ознаки демократії. Зокрема, на демократичних засадах сформовані вищі органи державної влади, здійснюється розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади, виробляються і законодавчо закріплюються механізми їх взаємного контролю, стримувань і противаг. Але зміст функціонування політичного режиму продовжує зберігати міцні патримоніальні риси, такі як персоналізація політики, домінування патронажно-клієнталістських зв’язків у політичних процесах,пріоритет держави над суспільством, безконтрольне панування бюрократії, корупція тощо.