Медіум 2003. 251с. Навчальний посібник підготовлений відповідно до навчальної програми з теорії держави і пр

Работа добавлена на сайт samzan.net:

УДК 340.12(075)

ББКХ01я73

Л44

Ужгород,

Лемак В.В. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. ПП "Медіум", 2003. - 251с.

Навчальний посібник підготовлений відповідно до навчальної програми з теорії держави і права для юридичних факультетів і вузів України. Враховані останні здобутки вітчизняної теоретико-юридичної науки.

Розрахований на студентів, аспірантів за спеціальністю "Правознавство , всіх, хто цікавиться теоретичними проблемами держави і права

Автор - Лемак Василь Васильович, кандидат юридичних наук, доцент,

заступник декана юридичного факультету УжНУ

Рецензенти: - Семерак Олександр Созонович, кандидат юридичних наук, доцент, Заслужений юрист України;

Палінчак Микола Михайлович, доцент, директор Інституту державного управління і місцевого розвитку УжНУ

І8ВІЧ 966-7400-26-9

Глава 1. Теорія держави і права як

наука і навчальна дисципліна

1. Поняття теорії держави і права

Що розуміти під "теорією держави і права"? Щоб відповісти на таке запитання, спочатку з'ясуємо поняття наукової теорії взагалі. Ще в радянські часи В. Афа-насьєв дав таке визначення наукової теорії - це система знань, які дозволяють пояснити виникнення і функціонування,, а також передбачити розвиток прелметів^і явиш дійсності, причому ці предмети і явища можуть бути матеріальним^ чи 'пра-льними. Ним же з ясовано, що кожна наукова теорія у своєму становленні проходить два етапи: 1) відкриття емпіричних законів, які відображають поверхову характеристику досліджуваної системи (спостереження, експеримент тощо); 2) відкриття теоретичних законів шляхом абстрагування, узагальнення.

Зазвичай для будь-якої наукової теорії характерними є такі ознаки:

а) предметність. Ця ознака означає, що у теорії наявним є певний специфіч
ний предмет - та чи інша сукупність об'єктивних закономірностей природи, сус
пільства чи мислення, знання про які й становлять зміст даної теорії.

б) системність. Теорія виступає не просто механічним поєднанням окремих,
розрізнених відомостей про її предмет, а такою сукупністю знань, яка є внутрі
шньо організованою певним способом, системою взаємозв'язаних понять, катего
рій, суджень.

в) повнота. Теорія - це така система знань, яка достатньо повно описує і по
яснює її предмет, тобто не яку-небудь його частину, а весь предмет у його систем
ній цілісності та різноманітних проявах.

г) логічна обгрунтованість на несуперечливий характер. Природно, що окремі
положення теорії мають базуватися на її висхідних (базових) установках та не су
перечити одна одній.

д) істинність і достовірність, що означає вірність відображення теорією свого
предмету, внаслідок чого вона може виступати засобом подальшого наукового пі
знання і практичної дії. Саме в практиці, тобто у предметній діяльності щодо пе
ретворення природи і суспільства, можна переконатися в істинності чи невірності
даної теорії.

Будь-яка наукова теорія складається з таких компонентів: 1) висхідна емпірична основа; 2) понятійний апарат; 3) засоби, які дозволяють від емпіричної бази перейти до законів, аксіом; 4) сукупність принципів, правил, іншими словами -логіка виведення із законів і аксіом певних теоретичних і практичних наслідків, рекомендацій, засобів, звернених до дійсності з метою її перетворення.

Звідси зробимо висновок, що теорія держави і права - система об'єктивно-істинних знань, яка найбільш повно і послідовно відображає загальні закономірності становлення і функціонування держави і права у формі понять, категорій,

Глава 1. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна З

У //

наукових закономірностей, принципів і теоретичних конструкцій та інших теоретичних знань.

Як і інші наукові теорії, теорія держави і права відзначається такими функціями.,

інформаційна - теорія держави і права містить узагальнюючу, систематизовану інформацію, відомості про реальну державно-правову практику, її опис;
пояснююча функція - теорія держави і права не просто описує державно-правові інститути, а й пояснює: а) чому вони виникли? б) чому вони розвиваються так, а не інакше? в) які фактори впливають на їх розвиток?
евристична функція - теорія держави і права не просто описує і пояснює, вона створює нове знання, нову інформацію, таку, котра ще невідома для науки;
практична функція - теорія держави і права створена не заради теорії і не для тренування людського інтелекту, а для тощо, щоби виробити пропозиції щодо перетворення дійсності, тобто заради практики;
прогностична функція - теорія держави і права з'ясовує тенденції розвитку державно-правових процесів, '"передбачає широке коло нових державно-правових явищ, їх майбутнє.

Необхідно також мати на увазі, що теорія держави і права не може зовсім абстрагуватися від конкретної державно-правової дійсності, бо саме в ній вона черпає енергію для свого подальшого розвитку. Як писав Р. Декарт, перше правило наукового дослідження - "починати з простого і очевидного". Його ж повторює й Ф. Бекон, для якого "шлях бджоли" (оптимальний варіант наукового пізнання) означає "поєднання здібностей досвіду і розсудку".

З іншого боку, теорія держави і права відображає сучасний (постнеокласич-ний) тип наукової раціональності, для якого характерним виступає "врахування співвідношення отримуваних знань про об'єкт не лише з особливостями засобів і операцій діяльності, але й також із ціннісно-цільовими структурами" (Н. Даніе-лян). Сьогодні техногенна цивілізація вступає в смугу особливого типу прогресу, коли гуманістичні орієнтири стають висхідними у визначенні стратегій наукового пошуку.

2. Предмет науки теорії держави і права

Предметом будь-якого наукового пізнання є, як правило, не випадкові явища і процеси, а певні об'єктивні закономірності, істотні й постійні зв'язки загального характеру між тими чи іншими явищами. Від предмету науки слід відрізняти її об'єкт, під яким звичайно розуміють сукупність явищ і процесів об'єктивної реальності, які вивчаються даною наукою в процесі пізнання свого предмету.

Після цього вже можемо відзначити, що предметом науки теорії держави і права виступають основні державно-правові закономірності, в тому числі:

виникнення держави і права, основні теорії цього процесу;
зміна їх історичних типів;
розвиток сутності (соціального призначення) держави;
форми держави та характер її взаємодії з суспільством (режим);

4 Загальна теорія держави і права

структура (будова) системи органів держави і системи права;
функції держави і права;
правова держава, пов'язаність держави правом, межі правового регулювання; ,
форми (джерела) права, способи їх систематизації;
реалізація і застосування норм права;
розширення прав людини, підвищення ступеня їх юридичного захисту;
взаємозв'язок демократії, законності і правопорядку;
розвиток правосвідомості та правової культури;
правомірна й неправомірна поведінка людей;
розвиток самої теоретико-юридичної науки;
соціально-економічні, політичні, моральні й інші закономірності, котрі детермінують розвиток і функціонування держави і права та деякі інші.

Комплексний аналіз державно-правових закономірностей, котрі становлять предмет теорії держави і права, зробив відомий львівський вчений П. М. Рабино-вич ще у 1975 р., класифікувавши їх на види на підставі п'яти критеріїв: 1) за системним розташуванням у соціальному просторі (зовнішні і внутрішні); 2) за історичними межами дії (всезагальні, загальні та особливі); 3) за ступенем охоплення державно-правової сфери (загальні та особливі); 4) за типом зв'язків державно-правових явищ (генетичні і структурно-функціональні); 5) за формою здійснення (статичні та динамічні).

Через кілька років інший відомий вчений-правознавець С. С. Алексєєв поділив правові закономірності на чотири види: а) загальні закономірності виникнення і розвитку права; б) загальні структурно-функціональні закономірності права; в) спеціальні закономірності виникнення і розвитку права; г) спеціальні структурно-функціональні закономірності права.

Підсумовуючи вищесказане, визначимо, що предметом науки теорії держави і права є загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права як самостійних соціальних інститутів.

Зрозуміло, предмет нашої науки не є незмінним і за останнє десятиліття зазнав особливих змін. Такі зміни диктуються і соціальною практикою (становленням незалежної Української держави та демократизацією політичного режиму), і потребами розвитку галузевих юридичних наук. В чому ж полягають ці зміни?

По-перше, до предмету теорії держави і права, зрозуміло, вже не входить процес "відмирання держави" як такої, положення про який містилося в комуністичній доктрині. По-друге, предметом ґрунтовного дослідження нашою наукою став процес конституювання України як незалежної держави та її правової системи. По-третє, до предмету теорії держави і права включено цілий блок проблем, пов'язаних із теоретичним осмисленням прав людини, демократичного і правового характеру держави, розвитком інститутів громадянського суспільства.

Глава 1. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна

3. Методологія теорії держави і права

І Особливість теорії держави і права як науки проявляється також у методах дослідження, які використовуються нею. Якщо предмет теорії показує, що вивчає ця наука, то її метод показує, як саме вивчаються (і досліджуються) держава і право^

Що розуміти під методом дослідження? Під методом науки розуміється спе
цифічна система пізнання, по суті типовий для даної науки спосіб отримання но
вого знання, що передбачає виділення і,використання певних пізнавальних кроків,
певну послідовність їх застосуваннях Теоретичне вчення про сукупність методів
наукового пізнання прийнято називати методологіє^)
л ^Методологію теорії держави і права як систему методів нашої науки можна

у викласти за такою схемою: а) універсальні методи; б) загальнонаукові методи; в) - •' спецшльно-юридичні методи^

./універсальні методи наукового пізнання характеризують мислення людини в цілому і можуть бути застосовані у всіх сферах пізнавальної діяльності людини/їх об'єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння оточуючого нас світу, самої людини, її мислення і процесу пізнання та перетворення світу людиною^Цо таких світоглядних підходів належать матеріалізм (матеріальне визначає ідеальне) та ідеалізм (первинною є ідея, котра визначає матеріальне)/1

Ч^агальнонаукові методи використовуються не лише в юридичних, а й у інших науках. До них належать такі:/*

1) аналіз і синтез. Аналіз і синтез належать до найбільш широко використовуваних у тіроцесі пізнавальної діяльності способів мисленняГА'наліз - це прийом мислення, пов'язаний з розкладом об'єкта, що вивчається на складові частини, сторони, тенденції розвитку і способи функціонування з метою їх відносно самостійного вивчення. Синтез - це прямо протилежна операція в мисленні, котра полягає в об'єднанні раніше виділених частин в єдине ціле і з метою отримання знання про ціле шляхом з'ясування тих істотних зв'язків і відносин, які об'єднують раніше виділені в аналізі частини в єдине ціле.;

2)1 абстрагування^ Абстрагування - це процес виділення, вичленення нашим мисленням окремих ознак, властивостей і відносин конкретного предмету чи явища, котрі цікавлять нас у контексті дослідження і, одночасно, відокремлення їх від інших ознак, властивостей і відносин, які в даному контексті не є суттєвими. Тимчасове відволікання дослідника від ряду ознак і властивостей об'єкту допоможе глибше зрозуміти його сутнісну природу.

3) Щндукція, дедукція, аналогія. Під час застосуванні індукції думка дослідника рухається від знання окремого, знання фактів до знання загального, знання закономірностей. Дедукція, навпаки, передбачає рух думки від загального знання до знання окремого. Аналогія як прийом дослідження передбачає, що на основі схожості об'єктів за деякими ознаками, властивостями і відносинами висувається гіпотеза про їх схожість і в інших параметрах^!

4) модепюван/ія. Умовивід'за аналогією лежить в основі нині такого поширеного методу дослідження як|моделювання - суть його полягає в тому, що об'єкт, який цікавить дослідника заміщується іншим об'єктом, який знаходиться у відносинах подібності до першого об'єкту^Перший об'єкт називають оригіналом, а другий - моделлю. Під моделлю розуміється об'єктивована в реальності чи в мисленні уявна система, що заміщає об'єкт пізнання.

ІСпеціально-юридичні методи застосовують лише в юридичних науках. До них належать^

формально-юридичний метод дослідження полягає у знаходженні місця певного явища чи процесу в правовій системі даного суспільства, тобто визначення їх правового статусу. ^Під останнім розуміється становище чого-небудь, яке врегульоване нормами права. При цьому необхідно вміло здійснити тлумачення права, а також співвіднести правовий статус предмету з його фактичним статусом;
парікияпиип-г)ррапаий метод ПОЛЯГаЄ В ДОСЛІДЖЄННІ ПрирОДИ (суТНОСТІ)

предмета через порівняння його статусу в даній правовій системі і статусу однорідних предметів у правових системах інших країн. іНаприклад, модель правового регулювання тої чи іншої проблеми в Україні оптимальніше можна створити після порівняльного аналізу зарубіжного законодавства з відповідних проблем. Американський компаративіст К. Осакве виділяє такі стадії проведення академічного порівняльно-правового аналізу: 1) виявлення існуючих правил (інститутів) у порівнюваних системах А і Б; 2) співставлення встановлених правил (інститутів) з метою пізнання їх спільних і (або) відмінних властивостей; 3) з'ясування життєздатності або ефективності існуючого правила (інституту) у власній системі. В цьому плані слід відрізняти закон "на папері" від закону в житті; 4) визначення історичних причин існування даного правила (інституту) в кожній із порівнюваних систем. •

Крім того, цей же учений сформулював ряд "аксіом порівняльного правознавства", наведемо одну з них - "Право, як мова чи музика, є нормативним вираженням історії, психіки, психології, традицій і культури кожного народу (не може бути двох ідентичних національних правових систем у світі)";

3) історико-правовий метод полягає в тому, що явище (наприклад, держава, право чи їх компоненти) пізнається через призму умов його виникнення і основних етапів розвитку. Історична ситуація завжди суттєво впливала на форму і зміст держави і права, тому не враховувати її було би упущенням. Коли говоримо про історико-правовий метод, то не слід асоціювати його лише з кількастолітньою історією. По суті, кожна правова норма, кожен правовий інститут, те чи інше правове явище мають власну "історію" - умови виникнення, етапи розвитку, зміну кількісних і якісних ознак. Наприклад, інститут президентства в Україні виник у 1991 р., кілька разів істотно змінювався, ряд факторів впливали на процес його еволюції.

Загальна теорія держави і права

ТлввИТ. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна ' 7

4. Понятійна система теорії держави і права

Для теорії держави і права, як і для іншої науки, характерним є особливе коло понять, які в структурному плані виступають первинними елементами теоре-тико-правових знань. У змістовному плані поняття - це теоретичні узагальнення відповідного рівня. Наявність розробленої понятійної системи - критерій зрілості

наукової теорії.

Для понять характерними виступають такі ознаки як: а) об'єктивність; б) постійний розвиток; в) стійкий характер; г) системний характер.

Поняття здійснюють три функції: гносеологічну, методологічну і функцію інструмента юридичної техніки. Розглянемо їх.

Гносеологічна функція поняття полягає у відображенні й фіксуванні ним найбільш загальних, істотних властивостей, найважливіших зв'язків і відносин державно-правових явищ і процесів. Методологічна функція поняття проявляється в систематизації теоретико-правового знання. Поняття в теорії держави і права відіграють свого роду системоутворюючих логічних вузлів. Функція інструмента юридичної техніки полягає в тому, що поняття сприяють точному розпізнанню ознак і властивостей досліджуваних явищ, визначенню їх юридичної природи, з'ясуванню їх співвідношення, класифікації.

Подамо, отже, визначення поняття - це логічні узагальнення, які відображають найбільш значимі, стійкі властивості і ознаки, разом становлять якісну визначеність явищ і предметів державно-правової дійсності, котрі належать до предмету даної науки.

Категорії - це логічні побудови, що об'єднують знання про державно-правові явища і процеси на більш високому, "надпонятійному" рівні.

Основними категоріями теорії держави і права виступають категорії сутності держави і сутності права. Можна сказати, що теорія держави і права є кінцевим наслідком розгортання цих двох правових категорій.

Радянський вчений А. Васильєв визначив, що категорії одного логічного рівня становлять один понятійний ряд, який знаходиться у відносинах субординації до категорії більш високого рівня, конкретизує її шляхом визначення включених до нього правових категорій.

5. Місце теорії держави і права серед інших юридичних наук

Юридично наука - це система повних і усесторонніх знань про державу і пра-в# в основі якої - сукупність понять, категорій і законів, які відображають закономірності виникнення і розвитку даних явищ.|Близько однієї тисячі чоловік професійно займаються в галузі правознавчої науки в Україні, ^сі юридичні науки належать до гуманітарних наук, тобто таких, які вивчають суспільство, бо держава і право - це соціальні явищау

Вирвою чергу, юридичні науки можна розподілити на шість груп: 1. Загальна теорія держави і права.

Загальна теорія держави і права

Історико-юридичні науки, до яких належать: вітчизняна історія держави і права, зарубіжна історія держави і права, історія вчень про державу і право
Галузеві юридичні науки, які вивчають окремі правові галузі: наука конституціййЬ1го~права, наука кримінального права, наука цивільного права тощо.

4- Міжгалузеві юридичні науки досліджують правовідносини, що регулюються кількома галузями права: наприклад, екологічне право, житлове право тощо.

5. Спеціальні прикладні юридичні науки, які виникли і розвиваються на стику юридичних Гнеюридичних наук: наприклад, судова медицина, судова психіатрія, криміналістика, кримінологія тощо.

6- Науки міжнародного і зарубіжного правгц до яких належать: міжнародне публічне право, міжнародне приватне право, конституційне право зарубіжних країн, порівняльне правознавство.

Ща відміну від інших юридичних наук, загальна теорія держави і права ставить своїм завданням вивчення права як родового явища, тобто його найбільш загальних родових ознак, котрі властиві всім або більшості правовим галузям^

Яке ж місце займає загальна теорія держави і права серед інших юридичних наук?

Місце і значення теорії держави і права серед інших юридичних наук виражається в її теоретичній, методологічній і виховній функціях у правознавстві.

Теоретична функція_2§орїі держави і права полягає в її здатності здійснювати опис і пояснення існуючої державно-правової системи, передбачати напрямки її розвитку. Результати теоретичних досліджень використовуються в різних галузях науки і юридичної практики^На думку російського вченого В. М. Сирих, "завдяки понятійному апарату теорії держави і права створюється універсальна юридична мова, яка забезпечує взаєморозуміння між представниками різних галузей правознавства із загальних юридичних і державознавчих питань, подібність в оцінках юристами явищ, властивих декільком або всім галузям". Методологічна^ функція, теорії держави і права виражається в тому, що представники галузевих юридичних наук широко користуються в своїх дослідженнях основними методами положення теорії держави і права з питань застосування в правознавстві загально філософського методу, порівняльно-правового і конкретно-соціологічних методів пізнання правових ящт.^Виховна функиія нашої науки полягає в тому, що вона надає студентам спеціальнГ знання, котрі дозволяють їм засвоїти висхідні поняття правознавства, вірно сприймати правові явища в суспільстві, відмовлятися від застарілих поглядів про державу і право.|

Література

Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. - М., 1991.
Ганьба Б. Системний підхід та його застосування в дослідженні державно-правових явищ // Право України, 2000, № 3.
Зиманов С. Общая теория права и ее место в системе правоведения : (Теорет.-метод. аспекти) / С. Зиманов. - Алма^Ата : Наука, 1982. — 25 с.

и.

Глава 1. Теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна 9

4. Керимов Д.А. Философские основания политико-правовьіх исследований. М,

1987

Керимов Д.А. Философские проблеми права. - М., 1972
Козлов В.А. Проблеми предмета и общей методологии права. - Л., 1989
Лапаева В.В. Конкретно-социологические исследования в праве. - М., 1987 8 Сьірьіх В.М. Метод правовой науки. - М., 1980

9. Тилле А.А., Швеков Г.В. Сравнительньш метод в юридических дисциплинах. -

М, 1978 10 Токарев Б. Я. Логический и исторический методи в теоретическом исследований права / Б. Я. Токарев. Отв. ред. М. Н. Кулажников. - Ростов н/Д, 1986. -'128с.

Глава 2. Виникнення держави

Походження держави і права - одна з ключових проблем науки теорії держави і права. Тривалий час вона трактувалася так, як її описав Ф. Енгельс у відомій праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави". В радянські часи вчені не сміли виходити за межі схем, викладених цим класиком марксизму. В останні роки найбільш відомою працею на цю тему став посібник Т.В Кашаніної "Проис-хождение государства и права. Современньїе трактовки и новьіе подходьі" (М., 1999).

1. Загальна характеристика первісного суспільства

•Почнемо з того, що людиноподібні істоти з'явилися на землі близько двох мільйонів років тому назад. Цих представників людського роду ми називаємо Ьото ЬаЬіІіз - Ьото егесшз (людина вміла - людина прямоходяча), тоді як сучасна людина (Ьото заріепз - людина розумна) з'явилася близько 200 тисяч років назад.

•Первісний лад був найтривалішим за часом етапом історії людства. Ця епоха закінчилася близько п'яти тисяч років назад. Вважається, що перші державні утворення виникли в Азії та Африці на рубежі четвертого і третього тисячоліть до народження Христового, в Америці - в першому тисячолітті, а в інших регіонах земної кулі - ще пізніше]

Насамперед відзначимо, що первіснообщинний лад пройшов у своєму розвитку кілька етапів. Перший етап - стадія становлення, епоха праобщини, другий етап - епоха родової общини і, нарешті, третій етап - епоха класоутворення і розпаду первісного суспільства. Лише в період третього етапу поступово, в силу удосконалення знарядь праці і розвитку кваліфікації самої людини, людство переходить від присвоюючої економіки до економіки, що виробляє. Саме перехід до виробництва привело до розкладу первісного і становлення соціально неоднорідного суспільства. Цей поворотний момент відбувся в період неоліту (нового кам'яного віку) і отримав назву "неолітичної революції".

Змінювалися й шлюбні відносини. Спочатку вони характеризувалися як ендогамні, тобто такі, що передбачали шлюб всередині певної спільноти. Потім поступово став установлюватися звичай екзогамії, тобто заборони шлюбних відносин всередині роду і припис до здійснення таких відносин за його межами.

Якщо говорити про структуру первісного суспільства, то відзначимо, що первісні люди жили одинокими сім'ями або родами чисельністю 20-30 чоловік. Роди групувалися у фратрії. В свою чергу, фратрії об'єднуються в племена. Укрупнення суспільних структур було вигідним для усіх: воно дозволяє успішніше протистояти силам природи, використовувати досконаліші знаряддя і способи праці, відбивати напади сусідів, вести боротьбу за захоплення території. Плем'я виступало верховним власником території, носієм певних культів. Крім того, з метою захисту чи нападу племена об'єднувалися в союзи племен.

Загальна теорія держави / права

Глава 2. Виникнення держави 11

2. Влада і органи управління в первісному суспільстві

Первісна спільнота людей в своїй основі мала чоловічу ієрархію, котра була побудована на вікових і особистісних якостях. На базі біологічної основи поступово виникають і соціальні корені первісної влади. В першу чергу це стало проявлятися в тому, що стали формуватися спеціальні органи управління - в такий спосіб зароджується прототип перших ранніх державних утворень.

У первісному суспільстві на думку російського вченого Кашаніної Т. М. можна виділити шість типових органів соціального управління:

Старійшини. Під ними розуміються керівники, глави сімей або родів. Старійшиною могла стати зріла людина з такими особистісними якостями як життєвий досвід, мудрість, організаційні здібності, велика сила волі. Старійшину, як правило, не обирали, ними ставали фактично, тобто всі родичі мовчазно визнавали особисту перевагу цієї людини, за що її боялися і поважали. Старійшина організовував повсякденне життя первісних людей, вирішував спори між ними. Необхідно підкреслити при цьому, що старійшина все ж не переставав брати участь у суспільному виробництві.

Рада старійшин. На дещо пізнішій стадії розвитку первісного суспільства, коли людська популяція стала розростатися, а роди об'єднуватися у фратрії, почало виникати коло питань, спільних для усіх сусідніх общин (сімей, родів). Коли такі питання необхідно було вирішити, збирали керівників усіх сімей (родів). Серед них виділявся головний. Рада старійшин вирішувала спори між родами, узгоджувала дії сімей общини у проведенні сільськогосподарських робіт тощо.

Військові шчальники. Військовоначальники - це глави племен. Об'єднання родів, фратрій в племена частіше всього мало місце для захисту території або для нападу на інше плем'я. Тому військовоначальниками ставали особи, котрі відрізнялися особливими фізичними якостями: силою, вмінням, хоробрістю, задатками організації нападу чи оборони.

Ради військовоначальнцкщ. Ці органи збиралися для того, щоб вирішити такі питання як продовження наступу на ворога чи повернення, вироблення тактики бою тощо.

Збори дорослих членів (воїнів}. У різних регіонах земної кулі порядок скликання цього органу і його склад були різними. У Середземномор'ї збиралися саме всі дорослі. У північних племенах практикували скликання воїнів. Разом з тим, збори важко представляти як основний орган управління і, тим більше, як основу так званої первісної демократії, на чому акцентував увагу Ф. Енгельс у своїй відомій праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави".

Жреці (шамани, священики, знахарі). Цей орган управління займався організацією духовного життя первісних людей. В той час, не розуміючи навколишній світ і пересвідчуючись щодня в силі природи, люди приписували надприроднім силам багато явищ. Жреці в таких умовах ставали зв'язуючою ланкою між людьми і різними богами. Вони допомагали "задобрити" богів шляхом вчинення культових обрядів і жертвоприношень. Це надавало первісним людям силу, так як відво-

лі кала їх свідомість від можливої боротьби з небезпекою, дозволяла їм спокійно зосередитися на творчій роботі.

Слід відзначити, що в первісному суспільстві не було розподілу влади на господарську, військову й культову. Складна організація влади - атрибут лише зрілого первісного суспільства. Загальним правилом для первісного суспільства є наявність "універсального керівника", який організовував всі напрямки його функціонування.

3. Соціальні норми первісного суспільства

Якщо тварини підкоряються лише біологічним законам, то людина стала людиною тому, що у доповнення до біологічних законів навчилася ще й самостійно регулювати свою поведінку. Вона "винайшла" суспільні регулятори, які, хоча й не Замінили біологічні закони, все ж істотно їх потіснили. Величезне значення в цьому плані мали такі найперші суспільні регулятори як магія, культові ритуали, обряди. Вони здійснили просто революційні зміни нервово-психічній діяльності людини й дозволили їй зробити стрибок у своєму розвитку.

Соціальні регулятори у первісному суспільстві виконували дві функції. Перша з них полягала в тому, що соціальні норми дозволили людям звільнити свою Психічну енергію від страху перед оточуючим світом, тривоги й спрямувати її на Шробничу діяльність. Друга функція соціального регулювання полягала у встановленні в суспільстві стабільних відносин, оскільки саме такі відносини ВИКЛЮЧа-ЙТЬ ВПЛИВ ВИПаДКОВИХ, ЧИСТО Суб'єКТИВНИХ МОТИВІВ І Обставин, ЯКІ МОЖУТЬ ВИХОДИТИ від кожного з родичів і співплемінників. Обмежуючи непомірні претензії кожної окремої людини, соціальні норми дають можливість встановити суспільний Порядок, захистити слабого від утисків сильного і привчити людей до витриманої поведінки.

Людське суспільство поступово вводило до свого арсеналу один вид соціальних норм за іншим і робило це, звичайно же, по мірі необхідності. Тут прослідко-вується така закономірність: з розвитком суспільства соціальні норми все більше й більше ускладнюються.

Отже, в первісному суспільстві діють такі соціальні норми (викладемо їх у порядку їх послідовного виникнення):

Ритуали - це правила поведінки, в яких робиться акцент на зовнішній формі ЇХ виконання, причому ця форма є суворо канонізованою. Ритуал можемо назвати *- також церемонією, демонстративною дією з її ознаками театралізованості та масо-^ вості. Метою будь-якого ритуалу виступає привнесення певних почуттів, досягнення певного психічного настрою людей.

Обряди - це правила поведінки, котрі полягають у символічних діях, але, на
ВІДОІну від ритуалів, глибше проникають в психіку людини і переслідують ідеоло
гічні (виховні) цілі. *

Міфи- це розповіді про богів, духів, прирівняних до богів героїв, першопре-дках, які виникають у первісному суспільстві. У міфах переплетені ранні елементи

Загальна теорія держави і права

Глава 2. Виникнення держави

релігії, філософії, науки і мистецтва. В них у наглядно-образній формі подаються явища природи і суспільного життя.

Звичаї - це правила поведінки, котрі склалися історично протягом життя кі-лькох"поколінь, яке стало загальним внаслідок багаторазового повторення. З допомогою звичаю в первісному суспільстві розподілялася повсякденна робота, врегульовувалися ситуації пов'язані, наприклад, зі смертю глави сім'ї тощо.

Р&цгійні норми — це правила поведінки, котрі регулюють відносини між людьми виходячи з їх віри в існування надприродних сил. У первісному суспільстві люди вірили одночасно в багатьох богів , очевидно в стількох, скільки невідомих для них сил існувало в природі. Багатобожжя - перша стадія релігійної свідомості, поява ж монорелігії свідчить про процес утворення держави. Перші єдині релігії виникли в Стародавньому Єгипті в XV ст. до народження Христа.

Моральні норми^- це правила поведінки, які засвідчують розуміння людьми таких категорій як добро і зло. Треба мати на увазі, що моральні норми в первісному суспільстві були засновані на розподілі всіх людей на "своїх" (родичів і співплемінників) і "чужих".

4. Передумови виникнення держави

Економічні передумови. Перші держави виникли близько 5-6 тисяч років назад і, як правило, в долинах річок (Ніл, Тігр, Євфрат, Янцзи, Інд). Саме в цих місцевостях склалися найбільш сприятливі умови для землеробства. Згодом процес створення держав став поширюватися в середземноморському басейні й далі.

Виникнення держави стало закономірним наслідком процесу переходу суспільства від збиральництва, зайняття мисливством і рибальством, тобто від присвоюючого господарства до господарства виробляючого - скотарства і плужного землеробства. Ця трансформація відбувалася поступово і Ф. Енгельс пов'язує її з трьома великими суспільними поділами праці. Виникнення кочового скотарства стало першим, відокремлення ремесла від інших видів занять - другим, а поява професійних торговців - третім суспільним поділом праці.

Три великі суспільні поділи праці, а також поступове удосконалення знарядь праці і накопичення досвіду призвели до такого рівня продуктивності праці, коли почав створюватися додатковий продукт, тобто понад те, що необхідно виробникам для свого споживання. З цього часу заявилася об'єктивна можливість забезпечити утримання великої групи людей, яка спеціалізується на виконанні яких-небудь суспільно значимих функцій (управлінських, до прикладу), групи, яка не бере безпосередньої участі в матеріальному виробництві.

Політичні передумови. Людина - істота суспільна і тому їй, займаючись виробничою діяльністю, приходиться мати справу не лише з засобами виробництва, а й вступати у стосунки з членами свого плем'я. Можна передбачити, що до землероба, скотаря, ремісника або торговця прийшло розуміння того, що їм вигідно мати безпечні умови праці. Оскільки органи управління первісного суспільства з цим не справлялися, поступово на заміну їм стали формуватися органи державної

Загальна теорія держави і права

влади, які взяли на себе забезпечення безпеки людей всередині людського суспільства і, зокрема, врегулювання спірних взаємостосунків із співплемінниками.

Крім вирішення спорів між людьми, виникає необхідність в існуванні стабільного порядку для гарантованого і стійкого здійснення виробництва. Але оскільки суспільно необхідної поведінки від усіх членів спільноти чекати не доводилося, виникає потреба силою заставляти тих, хто діє врозріз з інтересами більшості, підкоритися встановленому порядку. Словом, мова йде про легалізований примус, застосування насилля на благо суспільства. Цю роль, знову таки, старі органи ї управління виконати не могли.

І До регулювання внутрішніх відносин загонів людської популяції додається

4 необхідність регулювання відносин із сусідніми спільнотами людей. В ті далекі

часи спори між племенами, союзами племен вирішувалися переважно у формі вій-

Ц ськового протистояння. Разом з тим, військові вожді, оточені невеликою групою

1$ соратників, були нездатними організувати широкомасштабні військові напади або

щ оборону на рівні племені і ширше. їх мали замінити інші структури. Військові за-

1* ходи сприяли об'єднанню родинні племена в єдиний народ. Вже у ті часи було

А підмічено, що зовнішня загроза сприяє консолідації суспільства й зміцненню вла-

щ ди як засобу ефективної боротьби із цією самою зовнішньою загрозою. Війни, от-

Щ же, стали одним із факторів, які ініціювали процес утворення держави.

|р Ідеологічні передумови. Панівною формою ідеології у первісну епоху була

и, язичеська релігія, тобто поклоніння багатьом богам (богу вогню, вітру, сонця то-

Ш що). Поступово стала проводитися своєрідна ієрархія богів, тобто серед багатьох і

щ різних богів став виділятися який-Небудь один на роль головного. Згодом у різних

щ' регіонах земної кулі і в різний час виникає єдинобожжя. Справедливо вважається,

Ж що виникнення єдинобожжя в тих чи інших народностей є лакмусовим папірцем

її формування в них державності.

* Психологічні передумови. Трансформація економічних умов призвели й до

нового типу самосвідомості людини. На початковому етапі розвитку суспільства поступово і допоки що в невеликій мірі людьми починають усвідомлюватися спільні інтереси. Одночасно виникає розуміння, що спільні інтереси не можуть бути реалізовані інакше як через діяльність централізованої структури, котра би координувала різні аспекти життя суспільства.

Як бачимо, для виникнення держави необхідно цілий ряд передумов, причому їх роль не є однаковою у різних народів.

Які ж ознаки державної влади можна шадшита^хшс^ш,ушчлЛ.£ІД^інність від

органівуправління первісного суспільства?

|м Т)Піави суспільних спільнот (вожді, -старійшини) поступово відходять від

0 безпосередньої участі в матеріальному виробництві, зосереджуючись на вико-

ф нанні суспільних функцій. Необхідно відзначити, що зростає й кількість людей,

які здійснюють владу. Прототип державного апарату набирається в першу чергу з

Ч * родичів.

2) Відбувається диференціація політичної еліти за рівнями і поступово розмежовується компетенція між рівнями органів управління. В межах кожного рівня управління прослідковується також функціональна диференціація влади. Виділя-

Глава 2. Виникнення держави 15

ються окремі напрямки владної діяльності. Кожен член публічної влади вже відповідає за свою ділянку роботи.

Влада набуває інституційного характеру, тобто починає здійснюватися не лише через окремих осіб, а через систему спеціально створених для цього органів і установ. Виділяється в першу чергу інститут верховного правителя (царя, фараона, імператора тощо), канцелярія, прикази, казначейство, відомство громадських робіт та інші адміністративно-господарські та контрольні органи.
Виділяються як самостійні органи примусу. Право застосовувати примус повністю монополізується владою і здійснюється спеціальними органами (судами, поліцією, дружиною, військом тощо).
Розширяється сфера діяльності публічної влади, її компетенція. Поряд з старими виникають принципово нові функції держави: організація будівельних робіт, управління землеробством, водокористуванням, підтримання іригаційних споруд, надання населенню інформації тощо.
Нарешті, відзначимо, що влада змінюється і в просторовому плані. Вже у перших державних утвореннях, влада стала концентруватися в містах, навколо яких і стали зростати інші населені пункти.

Література

Алексеев В. В., Першиц А. И. История первобьітного общества. - М., 1990.
Андреев И. Л. Происхождение человека и общества. - М., 1988.
Бутовская М.Л., Файнберг Л.А. У истоков человеческого общества: Поведенче-ские аспектьі зволюции человека. - М., 1993.
Дробьішевский С.А. Политическая организация общества и право: Историчес-кое место и начало зволюции. - Красноярск, 1991.
Кашанина Т. В. Происхождение государства и права. Современньїе трактовки и новьіе подходьі. Учебное пособие. - М., Юрист, 1999.
Поршнев Б.Ф. О начале человеческой истории: (Проблеми палеопсихологии). -М., 1974.
Фоули Р. Еще один неповторимий вид: Зкологические аспекти зволюции человека. - М., 1990.

Глава 3. Теорії походження держави

На сьогодні в середовищі вчених-правознавців відсутні не лише єдині, а й навіть схожі погляди на проблему походження держави. Протягом свого розвитку людство нагромадило значний масив теоретичних уявлень у цьому напрямку. Сформувалися цілі наукові та світоглядні школи, кожна з яких акцентує увагу на тих чи інших факторах походження держави. Справедливо буде відзначити, що визнаним авторитетом у дослідженні різноманітних теорій походження держави і права вважається російський дослідник Кашаніна Т. В., котра виділяє 15 таких теорій. Розглянемо деякі з них, котрі найчастіше згадуються в дослідженнях цієї проблеми іншими вченими.

1. Іригаційна теорія

Автором цієї теорії виступає сучасний німецький учений К. Віттфогель (праця "Східний деспотизм").

Почнемо з того, під час аналізу процесу виникнення перших державних утворень не можна не помітити очевидної закономірності - всі вони пройшли формування в долинах річок. До прикладу, в Стародавньому Єгипті, в якому спочатку на берегах Нілу проживали кочові племена, люди поступово переходили до осілого життя. Вони набували трудових навичок, навчалися враховувати в своїй діяльності щорічні паводки, розподіляти води Нілу на більш обширні території через будівництво каналів і водопідйомних споруд. Іригаційні роботи, виступаючи досить складними і трудоємкими, вимагали вмілої організації. їх стали здійснювати спеціально для цього підготовлені люди, здатні своїм розумом охопити весь хід іригаційного будівництва, організувати виконання робіт, усунути можливі перешкоди в ході будівництва. Вважають, що саме ці організатори й стали згодом основою державного апарату. Отже, робився з цього висновок, - іригаційний фактор є найважливішим у процесі державотворення. Якщо додати до цього, що іригаційна система була основою життєдіяльності суспільства того часу, то слід визнати сенс у такому твердженні.

Схожий клімат існував і в Передній Азії, де виникло Вавілонське царство. Рівнина вздовж двох великих річок - Тігру і Євфрату - лише під кінець весни зволожується^ а протягом багатьох місяців має місце дуже висока температура. Тому в цій місцевості також необхідною була величезна праця, щоб обернути болота і висохлий степ у цвітучі сади і ниви. Організувати все це могли лише фахівці, управлінці-чиновники, котрі, звичайно же, не брали безпосередньої участі у матеріальному виробництві.

Відзначимо, що основним недоліком цієї теорії є її локальний характер. Вона пояснює процес походження держави в регіонах з жарким кліматом, але не пояснює ходу цього процесу пізніше і в інших регіонах.

Загальна теорія держави і права

Глава 3. Теорії походження держави

2. Патріархальна теорія

Дану теорію заснували Платон (праця "Держава") і Аристотель (праця "Політика"). Автори орієнтувалися на досвід країни, де вони проживали. Процес створення держави у Стародавній Греції істотно відрізнявся від державотворення в стародавньосхідних деспотіях. На кам'янистій землі Греції хліб виростав погано, легше було займатися скотарством. Коли населення збільшилося необхідно було подумати про нове джерело харчування і люди повернули свій погляд на море. Море не лише давали продукти, через нього встановилися контакти з Єгиптом і Передньою Азією, з якими можна було здійснювати обмін продуктами. Важливо було вміло організувати власне виробництво і торгівлю з сусідніми народами. Займалися цим, як уже відзначалося, старійшини, глави рад старійшин, згодом вожді, які по мірі зростання населення ставали царями. Тому, на думку авторів теорії, в цьому регіоні Землі процес утворення держави пішов нібито за патріархальним типом, тобто розростання кровноспорідненої сім'ї, а вже цар ставав "батьком" (патріархом) всього народу.

У латинян (римлян) природні умови були ще суворішими і тому з самого початку в них роль старійшини була дуже великою. Із зростанням кількості населення і нестачею продуктів, коли необхідними стали захоплення і освоєння нових територій, вождів стали обирати. У Стародавньому Римі і пізніше зберігався високий соціальний статус "батьків" великих сімей.

Словом, відповідно до цієї теорії, держава - це продукт сім'ї, яка розрослася. Виступаючи первинною формою організованого суспільства, сім'я згодом ділиться, природнім шляхом розмножується. Але оскільки в людях закладена потреба в спілкуванні, а також під впливом економічних умов сім'ї, об'єднані віруваннями у спільне походження, об'єднуються в племена, союзи племен, народності, об'єднані вже й спільністю історичного минулого. В цьому ряді соціальних перетворень момент переходу до державного утворення буде тоді, коли втрачається почуття кровної родинності і створюється влада, позбавлена сімейної основи. Державна влада сама по собі є поступовим перетворенням влади батька, котра переходить у владу правителя, монарха.

Ця теорія можливо й не враховує багатовекторного характеру процесу утворення держави, але її виникнення - великий крок вперед, особливо якщо врахувати, що вона була створена в III ст. до народження Христа.

3. Теологічна теорія

Теологічна теорія стала однією з перших теорій, які намагалися пояснити походження держави. її представниками були багато релігійних діячів Стародавнього Сходу, середньовічної Європи (Фома Аквінський, праця "Про правління володарів"), ідеологи ісламу та сучасної католицької і православної церкви. Особливо поширеною ця теорія була в середні віки.

Загальна теорія держави і права

Зміст даної теорії полягає в такому: держава - це результат "божого промислу"; вона вічна, як і сам Бог; государ наділяється Церквою правом правиги людьми і покликаний реалізувати Божу волю на землі; люди повинні безумовно підкорятися волі государя.

Католицький богослов Ф. Аквінський, зокрема, писав, що правитель у державі займає таке ж становище як Бог у Всесвіті, як душа в тілі. Воля правителя є основою, котра об'єднує навколо себе державу як таку, без неї вона розпалася би.

Оцінюючи теологічну теорію, створену в закінченому вигляді в УІ-ХШ ст.ст., необхідно відзначити, що вона була обумовлена впливом релігійної свідомості людей, а також рівнем розвитку знань про суспільство і закономірності його розвитку того часу. Нею справедливо відображається той незаперечний факт, що держава виникає одночасно з появою монорелігії. Вона мала велике позитивне значення: дозволяла встановити в суспільстві порядок. Крім того, вона відображала об'єктивні реалії того часу, а саме те, що перші держави були теократичними, вступ правителя на посаду освячувався, що надавала його владі особливого авторитету і безумовну обов'язковість. Пізніше, правда, цю теорію, стали відверто використовувати для виправдання необмеженої влади монарха.

Нинішні богослови вже не такі категоричні й у своїх твердженнях на цю тему враховують також нові знання про закономірності розвитку суспільства і держави.

Відзначимо на завершення, що ця теорія носить більше світоглядний характер, бо її неможливо ні довести з допомогою доказів, ні заперечити.

4. Теорія насилля

Ця теорія складається власне з двох теорій: теорії зовнішнього насилля і теорії внутрішнього насилля.

Авторами теорії зовнішнього насилля вважаються австрійці К. Каутський і Л. Гумплович. Зміст теорії: держава виникає внаслідок завоювання одного племені (народу) іншим. Вона обумовлена необхідністю застосування сили не лише в ході завоювання, а й після з метою недопущення постійної війни між ними. Так, наприклад, К. Каутський писав: "Плем'я переможців підкоряє собі плем'я переможених, присвоює собі і всю їх землю, а потім примушує переможене плем'я систематично працювати на переможців, сплачувати їм данину або податки. У будь-якому випадку такого завоювання виникає поділ на класи, але не внаслідок поділу общини на різні підрозділи, а внаслідок об'єднання в одне ціле двох общин, одна з яких стає" панівним, а інша гнобленим і експлуатованим класом, апарат примусу, який створюють переможці для управління переможеними, перетворюється в державу".

Автори цієї теорії твердять, що при подальшому розвитку суспільства держа
ва перетворюється в інструмент загальної гармонії, в орган захисту і забезпечення
загального блага як сильних, так і слабих. Зокрема, вони вказують, що в своєму
розвитку держава проходить такі етапи: 1) підкорення одного народу іншим; 2)
виникнення каст (класів); 3) поступове пом'якшення їх нерівності; 4) заміна війсь
кового панування пануванням права; 5) виникнення держави, де всі люди маю 11.
Глава 3. Теорії походження держави 19

права і обов'язки; 6) об'єднання людей в однорідний народ; 7) народження і розвиток почуття патріотизму і утворення нації.

Відзначимо, що справді з допомогою насилля були утворені держави лонго-бардів, вестготів, нове англійське королівство тощо.

Автором теорії внутрішнього насилля вважається німецький вчений Є. Дю-рінг (праця "Цінність життя"). Він вважав, що основою суспільного розвитку виступають форми політичних відносин, а економічні відносини - це наслідок політичних актів. Щоб пояснити цю тезу, Дюрінг пропонував уявити суспільство у вигляді двох людей. Дві людські волі сповна виступають рівними одна перед одною, жодна з них не може пред'явити іншій жодних позитивних вимог. За такого стану справ, коли суспільство складається з двох рівних осіб, нерівність і рабство є неможливими. Але рівні люди можуть дискутувати з певних питань. Як тоді бути? Дюрінг у такому випадку пропонує залучити третю людину, так як без неї неможливо прийняти рішення більшістю голосів і вирішити спір не є можливим. Без подібних же рішень, тобто без панування більшості над меншістю, не може виникнути держава. На його думку, власність, класи і держава виникають внаслідок насилля однієї частини суспільства над іншою.

5. Расова теорія

Засновниками цієї теорії вважають француза Ж. Габіно (праця "Досвід про нерівність людських рас") та німця Ф. Ніцше (праця "Воля до влади").

Головним у теорії є постулат про те, що людські раси зовсім не рівні і розрізняються в фізичному, психологічному, розумовому та інших відношеннях. їх можна розділити на вищі і нижчі. Вищі раси мають перевагу над нижчими з тої причини, що вигідно відрізняються від них. Саме тому представники вищої раси мають право панувати, нав'язувати свою волю іншим групам людей, які не належать до вищої раси. Держава, на їх думку, необхідна для підтримання постійного панування одних рас над іншими. При цьому автори нагадували, який великий вклад у створення цивілізації зробили представники білої раси і її роль у розвитку цивілізації взагалі неможливо переоцінити.

На думку Ніцше, представники нижчої раси виступають людьми, не здатними до створення цивілізації, тому вони можуть бути об'єктом панування. Цей учений всіх людей ділить на три типи: 1) геніальні люди - їх зовсім небагато; 2) виконавці ідей геніїв, їх права рука і кращі учні - стражі порядку, права і безпеки; 3) інша маса посередніх людей. Справедливо буде при цьому відзначити, що Ніцше, користуючись поняттям раса, розумів його насамперед як національно-політичну, а не як національно-етнічну характеристику. Сильна раса - це, по суті, особлива порода владних, аристократичних панів, слабка раса - життєво слабкі, гноблені підневільні. Відкидаючи різні концепції походження держави, Ніцше вважав, що держава є засобом виникнення і продовження того насильницького соціального процесу, в ході якого відбувається народження привілейованої культурної людини, пануючої над іншою масою.

Загальна теорія держави і права

Оцінюючи расову теорію, відзначимо, що люди справді біологічно різні, в тому числі щодо готовності до участі в реалізації влади, в них різна воля, різне бажання досягти життєвого успіху. Це біологічні закони, вплинути на які ми не можемо. Слід також визнати, що різні країни і різні підрозділи людської популяції розвиваються нерівномірно. Різними є народи і з точки зору психології: якщо порівняти, наприклад, північні народи з південними.

Разом з тим, все це зовсім не свідчить про "вищість" одних рас над іншими і, тим більше, про те, що саме цей фактор став вирішальним у процесі виникнення держави. Не можна також не відзначити, що німецькі нацисти в ЗО- 40-х роках XX ст. використовували свою інтерпретацію наведеної теорії в політичній практиці, хоча, поза сумнівом, назвати їх "послідовниками" Ніцше було би перебільшенням.

в. Органічна теорія

Творцем цієї теорії вважається англієць Г. Спенсер (праця "Позитивна політика").

Вона виникла в XIX ст. і її поява була пов'язана з успіхами природничих наук. Треба сказати, що уявлення про державу як своєрідну подобу людському організму можна зустріти ще у старогрецьких мислителів. Так, наприклад, Платон порівнював структуру і функції держави з можливостями і окремими сторонами людської душі. За ним Аристотель повторював, що держава в багато чому нагадує людський організм і тому, мовляв, людина сама по собі ізольовано існувати не може.

Г.Спенсер розвинув цю ідею і створив цілу теорію в завершеному і аргументованому вигляді. У зв'язку з цим він писав: "Еволюція є переходом від невизна-ченої, пов'язаної однорідності, що супроводжується розсіюванням руху і інтеграцією матерії*". Виникнення суспільства, а згодом держави - наслідок такої еволюції.

Порівнюючи суспільство з біологічним організмом, Спенсер прийшов до висновку, що в розвитку суспільства мають місце деякі закономірності, властиві організмам - наприклад, перехід від простого до складного (інтеграція), від однорідного до різнорідного (диференціація). Такі життєві процеси як зростання і ускладнення структури і функцій організму, пов'язаності його окремих частин, їх диференціації він представляв як процес поступово об'єднання різних дрібних утворень людського суспільства в більш крупні і складні і дав їм найменування "агрегати". Цією назвою охоплювалися такі утворення як плем'я, союз племен, міста держави, імперії. Якщо організм здоровий, то його клітинки функціонують нормально. Хвороба організму піддає небезпеці його складові частини, і, навпаки, хворі клітинки і цЛйш більше цілі системи знижують ефективність функціонування всього організ-

Т У державі - "живому тілі" всі частини спеціалізуються на виконанні певних 1? функцій: уряд виконує функції мозку, використовуючи, зокрема, право як імпуль-*СИ, що передаються мозком. Нижчі класи, що займаються в основному землеробством, ремеслами, реалізують внутрішні функції організму, забезпечують його

Глава 3. Теорії походження держави

життєдіяльність (це - система органів травлення). Є в організмі й спеціалізована "розподільча система" або свого роду кровоносна система (торгівля, транспорт і інші засоби комунікації). Панівні класи відповідають за зовнішні функції, тобто забезпечують оборону.

Оцінюючи органічну теорію, відзначимо, що між біологічними та соціальними системами, закономірностями їх розвитку, все ж існують суттєві відмінності і в неврахуванні цього - головний її недолік.

7. Класова теорія

Творцями цієї теорії вважають К. Маркса і Ф. Енгельса. Пізніше своїми теоретичними працями її розвинув В. Ульянов (Ленін) та Й. Джугашвілі (Сталін). Тому часто цю теорію називають марксистсько-ленінською. І все ж найповніше вона викладена в праці Ф. Енгельса "Походження сім'ї, приватної власності і держави".

Перш ніж розкриємо положення марксизму щодо процесу виникнення держави, скажемо кілька слів про загальну марксистську концепцію суспільства і держави. Одним із основних положень марксизму є вчення про соціально-економічну формацію, тобто історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва. Спосіб виробництва матеріальних цінностей обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя людей. Якщо економічні відносини - це базові відносини, то держава і право належать до надбудовних явищ, а тому внаслідок цього залежать від економічної структури суспільства, повністю нею визначаються і їй відповідають, хоч і володіють певною самостійністю. Викладена відповідність має форму своєрідного повторення в надбудові певної суми ознак, властивих базису.

Отже, відповідно до цієї теорії держава виникла передусім в силу економічних причин: суспільного поділу праці, появи додаткового продукту і приватної власності, а згодом розколу суспільства на класи з протилежними економічними інтересами. Саме цими змінами було розкладено родовий лад і на його заміну прийшла держава.

Ф.Енгельс підкреслював, що держава в жодній мірі не привнесена до суспільства ззовні: "Держава є продукт суспільства на певному етапі його розвитку; держава є визнанням того, що це суспільство заплуталося в невирішуване протиріччя з самим собою, розкололося на непримиримі протилежності, позбавитися яких воно не в силі. А щоби ці протилежності, класи з протилежними економічними інтересами, не зжерли один одного і суспільство в безплідній боротьбі, для цього стала необхідною сила, котра би перешкоджала зіткненню, тримала його в рамках "порядку". І ця сила, котра вийшла з суспільства, але котра ставить себе над ним, все більше й більше відчужує себе від нього, є державою...Так як держава виникла із потреби тримати в узді протилежність класів; так як вона виникла в той же час із самих зіткнень цих класів, то вона за загальним правилом є державою найбільш могутнього, економічно панівного класу, котрий за допомогою держави стає також політично панівним класом і набуває в такий спосіб нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу".

Характеризуючи державу як "машину для придушення гнобленого, експлуатованого класу", Енгельс, тим не менш, вважає позитивним в історичному процесі факт виникнення держави. Однак, на його думку, виконавши свою позитивну роль, держава існуватиме не вічно, а поступово відмиратиме.

Оцінюючи марксистську теорію, відзначимо, що все таки економічний детермінізм у гіпертрофованому вигляді позбавлений належної ґрунтовності. Економічний розвиток, поза сумнівом, є важливим фактором у розвитку суспільства, але далеко не єдиним. Крім того, важко погодитися з тезою, що держава, котра виникає, виражає інтереси лише панівного класу. Так само викликає сумнів сама термінологія цієї теорії: "панівний клас", "експлуатований клас" тощо.

8. Договірна теорія

Авторами договірної теорії вважаються Г. Гроцій (праця "Про право війни і миру"), Т. Гоббс ("Левіафан"), Дж. Локк ("Два трактати про правління"), Ж. Ж. Руссо ("Суспільний договір"), П. Гольбах ("Природна політика").

В основі теорії - положення про те, що в період до існування держави має місце природній стан людини. Ж. Ж. Руссо, наприклад, описував минуле як "золотий вік". На його думку, спочатку люди жили як звірі й жодних ознак суспільного (мови, моралі, власності тощо) у них не було. Вони були рівні між собою. По мірі удосконалення навичок і знань людини, знарядь її праці формувалися суспільні відносини. Період виходу із стану дикості, коли людина стає суспільною істотою, залишаючись при цьому вільною, представлявся цим мислителем "найщасливі-шою епохою".

Після цього, відзначають у своїх праці всі вищеназвані вчені, люди змушені були укласти договір всіх з усіма заради дотримання права і загального блага. Люди відмовлялися від частини своїх прав задля спокою і стабільності. Обмеживши себе в правах, вони ввели заборону робити те, що є згубним для життя. Отже, було укладено договір всіх з усіма, котрий дозволив встановити суспільний мир. Д. Ді-дро так викладає суть такого суспільного договору: "Люди швидко здогадалися, що якщо вони будуть продовжувати користуватися своєю свободою, своєю незалежністю і нестримно піддаватися своїй пристрасті, то становище кожної окремої людини стане більш нещасливим, ніж якби кожен жив окремо; вони усвідомили, що кожній людині треба поступитися частиною свої власної незалежності і підкоритися волі, котра представляла би волю всього суспільства і була би, так би мовити, спільним центром і пунктом єднання всіх воль і всіх їх сил".

Відмовившись бути єдиним гарантом своїх природних прав і законів, люди •^ередали цю частину своїх прав державі, котра відповідно набула право видавати Уркони, в тому числі з санкціями, і застосовувати засоби примусу для реалізації 'Лих законів, а також відати стосунками з іншими державами. Це означало, що лю-*іЬ уклали суспільний договір з публічною владою. Ж. Ж. Руссо, до речі, передба-. рв, що народ має право на повстання і збройний опір владі, котра порушує умови ІЩЬого договору.

Загальна теорія держави і права

аЗ. Теорії походження держави 23

Необхідно відзначити, що творцями цієї теорії суспільний договір розуміється не як історичний факт підписання ким-небудь якогось конкретного документу, котрий би став основою виникнення держави, а як стан суспільства, коли люди добровільно об'єдналися в державно-організаційну форму шляхом мовчазного визнання необхідності заснування певного об'єднуючого всіх центру.

Теорія суспільного договору має немало позитивних аргументів, які відрізняють її від інших теорій. Досить сказати, що чим як не суспільними договорами стали конституції (правда, вже юридично оформленими договорами між народами і владами), характерні для сучасних держав.

Література

Алексеев В. В., Першиц А. И. История первобьттного общества. - М, 1990.
Бутенко А. П. Государство: его вчерашние и сегодняшние трактов-ки//Государство и право. 1993, №7.
Гайдар Е. Государство и зволюция. - М.,1997.
Знгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства // Маркс К., Знгельс Ф. Сочинения. - т. 20.
История политических и правових учений / Под ред. В.С. Нерсесянца. -М.,1997
Кашанина Т. В. Происхождение государства и права Современньїе трактовки и новьіе подходм Учебное пособие. - М., Юрист, 1999.
Косарев А. И Происхождение и сущность государства. - М., 1969.
Ленин В. И. Государство и революция // Полное собрание сочинений, т. 33.
Манов Г. И. Признаки государства: Новьіе прочтения. - М., 1993.

Мухаев Р. Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, исто-рии политических и правових учений. - М., 2000.
Толочко О. Н. Психологическая теория права Л.И. Петражицкого : Автореф. дис. на соиск. учен. степ, кандидата наук (12.00.01) / Белорус. гос. ун-т. — Минск, 1992.— 22 с.
Платон. Государство // Соч.. Т. 3. Ч. 1. - М., 1972.

Загальна теорія держави і права

Глава 4. Поняття держави та її характеристики

1. Плюралізм у розумінні держави

* Санкт-Петербурзький учений XIX ст. П. Лодій (виходець із Закарпаття), який

у 1828 р. став автором чи не першого навчального посібника з теорії держави і права у Російській імперії (з назвою "Теория общих прав, содержащая в себе фи-лософское учение о естественном всеобщем государственном праве") державу розумів у такий спосіб: "Держава - це нерівне суспільство вільних людей, що об'єдналися під однією верховною владою, для досягнення загальної безпеки й благополуччя. Члени, об'єднані в одну Державу, називаються Громадянами; ті ж, ^ які не входять до об'єднання, називаються Іноземцями".

Відомий російський державознавець П. Сорокін (автор "Злементарного учеб-
ника обТцеи ТйОрии праТйНГсвязи с теорией государства") у 1919 р. писав, що дер
жава "виступає організованим союзом людей^ об'єднаних єдиною верховною вла
дою". З його точки зору "відмінною отакою держави^^я^<^фо^жи_суспіль"ства",~є те,
ию_туг_об'єдн^ючим зв'язко_м виступає підлеглість всіх його членів одній держав
ній владі, обов'язковій для всіх^ленів суспільства, незалежно вцГїх~віру5ань І ро
дової приналежності".
{"*        На думку~основоположників марксизму і, зокрема, Ф. Енгельса "держава є
нічилГ"Тїїшим, як   машиною для придушення одного   класу іншим".   Пізніше
б?Ульянов-Ленін (праця "Держава і революція") уточнив: "Держава - це машина
/   для підтримання панування одного класу над іншим". Такий підхід, хоч і поясню-
ється умовами західного суспільства XIX - поч. XX ст. з його соціальним розша
руванням і протистоянням, все ж, на нашу думку, не зовсім адекватно відображає
сутність держави початку XXI ст.
1 Нині найвідоміший Фішеровський словник права дає поняття держави як спі-

і льність, в основі структури якої лежить територія, народ і державна влада.

Серед сучасних юристів, і це природно, продовжує залишатися різноманіт-НІсть підходів до розуміння й визначення поняття держави та її ознак. У 1982 р., наприклад, іспанський дослідник, професор юридичного факультету Мадридсько-Г^унів'ет?сШету~ТТПерес-Барба Мартінес писав, що термін "держава" означає не 'всяку фс^мУгішїітІїчІної організації, а лише таку, яка виникає у новий час. На його" Ж думку, характерними ознаками держави виступають: суверенна влада, раціональність адміністрації, державна власність, постійна армія, релігійний нейтралітет.

І ?_5ІЦшщузькі вчені Р. Пенто і М. Гравітц вважають, що будь-яка держава характеризується такими ознаками:

а) новим типом колективної спільноти;

^територією в^р'амках національних кордонів;

в)1щділенням"в оргШгз1щїї~держави форми правління і державної служби;

Глава 4. Поняття держави та її характеристики

г) виникненням власне правотворчої функції держави;

д) глобальністю (ідеєю суверенітету);
і є) інституйрваною формою влади.

Інший французький вчений П. Бірнбаум дає таке визначення держави: "Держава - це інституційна політико-правова машина, що обслуговується функціонерами, котрі ідентифікуються з своєю роллю, відокремлена від громадянського суспільства, над яким вона намагається здійснити повну опіку, контролюючи його через свої адміністративні органи і через своє власне право, домінуючи в ньому через свою поліцію, приводячи його в рух шляхом економічних інтервенцій, підкоряючи його врешті через оволодіння думками і їх пов'язування з своїми власними цінностями."

Разом з своїм колегою Б. Баді цей учений виділяє такі елементи сучасної держави:

система інституйованих ролей, яка постійно функціонує;
єдиний легітимний тримач, який використовує силу для контролю території, на якій він здійснює свій суверенітет, реалізуючи охоронну владу над територією найбільш віддаленої з провінцій, захищаючи також кордони;
політико-адміністративна машина, котра діє через функціонерів, які рекрутуються на без особистій основі за меритократичними критеріями.

Американський вчений Р. Даль, відомий своїми теоретичними дослідження-ми демократії, державу розуміє в^такий спосіб - це асоціація, що характеризується ступенем забезпеч^ення~згоди з установленими в ній нормами і правилами з боку тих людей^а яких методами примусу гюінирюється їїюрисдикщя,

Як відзначає російський фахівецТ-державознавець В.А.Четвернін, західна теорія держави розглядає останню як "правову форму організації і функціонування політичної влади - з точки зору міжнародного права" і важко з ним не погодитися, бо справді сучасні держави настільки повноцінно функціонують, наскільки вони визнані міжнародним співтовариством. ^"*" Інший російський дослідник В.Е. Чіркін відслідковує в сучасній науковій літературі п'ять основних підходів до поняття держави:

теологічний (мусульманські вчення);
класичний (держава - це сукупність влади, території, населення);
юридичний (держава - юридична персоніфікація нації);
соціологічний (велика кількість вчень про суть держави: органічне, природньо-правове, марксистське тощо);
кібернетичний (держава - особлива інформаційна система з прямими і

зворотними зв'язками).

Відомий український вчений зі Львова ПМЛРабірпвич к ппному ч останніх
досліджень цієї проблеми подає таке визначення: "Держава - це організація полі-
тичної!шади~д"омінуючої частини на~селення у соціально неоднорідному суспільс-
тві, яка, забезпечуючи" його цШсність і безпеку, організовує задоволення загально
соїіїшйних^ютреб та здійснює 1се^вниц1:в^~с^пТль^твом. насамперед в інтересах
цієї його частини"? Цим же вченимПвизІїачається соціальна сутність держави: у
здатності держави забезпечувати -у процесі свого функціонувашш_і_розвитку -
1 задоволення- основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для
26 Загальна теорія держави і права

можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб й інтересів окремих груп індивідів та їх спільнот.

Узагальнюючи вищесказане й спробуємо сформулювати поняття держави та
її основних параметрів^ "~"~

і Отже, держава - це політико-територіальна суверенна організація публічної

влади, яка має спеціальний апарат з метою управління суспільством і здатна зробити свою волю обов'язковою для всього населення даної країни. ■"* Погоджуємося із відомим вітчизняним вченим-теоретиком права М. Цвіком, який вказує, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією, бо діє в межах права, котре має пріоритет над нею.

Кожна сучасна держава характеризується, принаймні, такими ознаками як: а) визначена кордонами територія; б) належність осіб до держави (громадянство); в) державна влада; г) суверенітет; д) спеціальний апарат; є) правотворча діяльність; є) економічна і фінансова система.

2. Територія держави

У державно-організованому суспільстві принцип кровноспорідненої організації населення втратив своє значення. На зміну йому прийшов інший принцип -його територіальної організації. Тому й варто з'ясувати поняття "територіГ'.ГТе-ритощя тої чи іншої держави - це чітко визначена кордоном частина земної кулі, на яку поширюється її юрисдикція, а населення, що на ній мешкає, перетворюється у підданих або громадян держави^

\ІЦе в XIX ст. вченими-юристами (А.Дюгі, М.Коркунов) були визначені властивості державної території: а) неподільність (її належність багатьом недержавним власникам не розділяє її); б) недоторканість, що зокрема знаходить відображення в принципі невтручання публічної влади в справи іншої держави; в) винятковість -на даній території відсутні всякі прояви влади іншої держави; г) невіднущвашсгиі (держава, позбавлена території, перестає функціонувати)!

(Територія сучасної держави визначена кордонами, встановленими внутрішнім законодавством та міжнародними договорами з сусідніми країнами^ Що розуміти під "державним кордоном" ?ЇЧинне законодавство України встановлює, що державний кордон України - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій ЛінГСякі визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного прос-

,'Договірне погодження лінії кордону називають його делімітацією^ Встанов-Щння державного кордону, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, здійснюється в такі способи :

, ц 1) на суші - по характерних точках і лініях рельєфу або ясно видимих орієнтирах;

2) на морі - по зовнішній межі територіального моря України; ^ 3) на судноплавних річках - по середині головного фарватери або тальвегу річки; на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або посередині голо-

івого рукава річки; на озерах та інших водоймах - по прямій лінії, що з'єднує ви-

■—— ■

14. Поняття держави та її характеристики 27

ходи державного кордону України до берегів озера або іншої водойми. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру чи іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік;

$4) на водосховищах гідровузлів та інших штучних водоймах - відповідно до лінії державного кордону України, яка проходила на місцевості до їх заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спорудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних річок (ручаїв), - по середині цих споруд або по їх технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України на воді^

На основі делімітації державний кордон поводять на місцевості з допомогою спеціальних знаків - цей процес називають демаркацією.

\ДЬ складу державної території відповідно до норм міжнародного права включають такі елементи:

суша в межах державних кордонів;
водяний простір у межах кордонів, а саме:

- внутрішні води (до внутрішніх вод України належать: а) морські води, роз
ташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини
територіального моря України; б) води портів України, обмежені лінією, яка про
ходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря; в)
води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать
Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря
вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не пе
ревищує 24 морських миль; г) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і проток, що
історично належать Україні; д) обмежена лінією державного кордону частина вод
річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні);

територіальні води (до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки);
континентальний шельф (прилягаюче до територіальних вод морське дно до глибини 200 м від поверхні моря або за цими межами до місця, де глибина дозволяє розробляти природні багатства цих районів);
прикордонні судоходні річки до середини головного фарватеру;

повітряний простір над сушею і водним простором;
надра під сушею і водним простором;
приписані до портів^аної держави військові кораблі чи шлюпки, які плавають під прапором цієї країни, а також військові літаки,^де б вони не перебували, в тому числі в межах території іншої держави з її дозволу:
приписані до портів даної держави невійськові когза_б^і^такиі.я.кі не_ перебувають в межах території інших держав;

~ "Тї території приміщень дипломатичних і консульських представництв даної державІГніГтериторії іншої держави.

Досвід формування територій сучасних держав протягом останніх кількох

сторіч дозволяє визначити основні способи набування території:

28 "~~"""~ ~~—-—~~ -—— ЗзгаЯБїїа теорія держави і права

1) ^кцесія - це набуття території внаслідок прояву природних сил, незалежно
від волі людини (наприклад, з'являється новий острів);

2) первинна окупація - це зайняття території, яка не має державної принале
жності;

3) ^анексія - це здобуття території з використанням насилля (наприклад, вій
ськовими діями);

тривале утримання - означає, якщо певна держава тривалий час безперервно утримує певну територію, вона отримує на неї переважне право;
територіальна цесія - це перехід частини території від однієї держави до іншої на договірних засадах^}

3. Населення і громадянство

\До поняття "населення" включають, як правило, всіх осіб, які постійно проживають на території даної країни. Сюди належать громадяни цієї держави, іноземні громадяни, особи без громадянства та особи з подвійним громадянствомК В юриспруденції нерідко вживають ще один термін - "народ'/Марксисти вважали "народом" ту частину населення, котра має низький рівень життя і за своїми інтересами об'єктивно протиставляється "правлячим колам" або "експлуататорам". Очевидно, що такий підхід занадто спрощений.

Зараз не існує загальноприйнятого визначення поняття "народ".\Під "народом" розуміється співтовариство з єдиною історією, мовою, однаковими культурними характеристиками, члени якого розділяють ідею, що вони зв'язані один з одним і що вони відрізняються від інших груп своєю своєрідністю7

\Нині коли говорять про народ як потенційного учасника правовідносин у державі, то мають на увазі усіх дієздатних громадян, наділених правами і свободами, тобто, по суті, "виборчий корпус" країни/4іаприклад, розхоже конституційне формулювання "Президент обирається "народом" означає, що глава держави насправді обирається громадянами, котрі володіють виборчим правом.

^Громадянство або підданство осіб виражає їх постійний правовий зв'язок з тою чи іншою державою, який проявляється у взаємних правах і обов'язках.

Набувається громадянство у країнах по різному, але все ж можна виділити основні способи^

за походженням - коли громадянство отримують особи, батьки яких мали громадянство даної держави (принцип крові);
за народженням - коли громадянство отримати вправі ті, хто народився на території даної держави (принцип території);
через натуралізацію - коли іноземний громадянин або особа без грома-дянстваЗаІвстановленою процедурою отримують громадянство даної державиіІВ Україні, до прикладу, до осіб, які бажають натуралізуватися ставиться кілька вимог: 1) визнання і дотримання Конституції України та законів України; 2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві; 3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років; 4) отримання дозволу на постійне проживання в Глава 4. Поняття держави та її характеристики 29

Україні; 5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування; 6) наявність законних джерел існування' У нас питання натуралізації вирішується указом Президента України, а в США~- рішенням федерального районного суду;

Г4) через повернення громадянства, котре від натуралізації відрізняється одним - спрощеною процедурою^У такий спосіб отримати громадянство можуть, звичайно, лише особи, котрі його раніше вже мали;

\ 5) через оптацію, за якої населенням території, котра переходить від однієї держави до іншої, робиться вибір між громадянствами цих двох держав.]

Припиняється громадянство також по різному. Демократичні держави не знають такого способу як позбавлення громадянства. Колишній Радянський Союз та інші комуністичні держави таку практику мали. В СРСР Указом Президії Верховної Ради позбавили громадянства не одного дисидента.

^РКрім добровільного виходу з громадянства, в Україні та деяких інших країнах є можливою втрата громадянства в певних випадках (невстановлення за кордоном протягом певного строку зв'язку з консульською установою, здобуття громадянства неправомірним шляхом, вступ громадянина до державної чи військової служби

іншої держави)!

[Статус іноземців і осіб без громадянства у всіх країнах відрізняється від статусу громадян даної держави. Як правило, вони позбавлені лише деяких політичних прав і обов'язків (виборчого права, служби в збройних силах, права на державну службу). В Україні, правда, іноземцям також заборонено бути суб'єктом права власності на земельні ділянкиї Відзначимо також, в розвинутих демократичних країнах має місце тенденція до розширення політичних прав іноземців - в деяких із них іноземці вже наділені виборчим правом у ході місцевих виборів.

4. Економічна і фінансова система держави

Очевидно, що \сучасна держава не може функціонувати без фінансово-економічної системи. Під останньою розуміється організаційно-правовий механізм створення матеріальних цінностей у суспільстві, а також акумуляції фінансових ресурсів з метою утримання державних інституцій та вирішення загальносуспільних проблемУТЇодаткова система, поряд з першими джерелами права, стали атрибутами найбільш ранніх державних утворень.

^"Еко^ішічні і фінансові системи держав XX століття можна класифікувати на

два основні види:

а) командна економіка - держава монополізує економічне життя країни,
управляє ним за допомогою директивних методів, приватна власність заборонена і
всяка господарська ініціатива переслідується.

б) ринкова економіка - економічне життя функціонує на основі ринкових
відносин і множинності форм власності]^

\ Один із наведених різновидів економіки залежить від державного режиму далеко чне прямо. Якщо демократії завжди базуються на ринкових економічних від-

Загальна теорія держави і права

носинах, то недемократичні режими можуть функціонувати в умовах і ринку (фашистська Німеччина, до прикладу), і директивного плану (СРСР). /

і Загалом економічна система сучасної демократичної держави характеризу-єтьсяТгакими ознаками:

головна рушійна сила економіки - це підприємницька ініціатива (іншими словами бажання людей заробити);
ринкові закони (закон попиту і пропозиції тощо) - основа самоврегульо-ваності економіки;

г 3) держава втручається в економічне життя лише опосередковано і виключ-

\ но з допомогою правових методів;

1 4) держава забезпечує розвиток і правовий захист усіх форм власності;

держава обмежує монополізм і стимулює конкуренцію;
економіка має соціально спрямований характер. |

Фінансова система сучасної держави забезпечує державні доходи і видатки і складається з двох елементів: бюджетної та податкової систем.

\"* Серед основних принципів фінансової системи можна виділити такі: Т) державІнЖ"" бюджет "затверджується" парламентом через прийняття ! спеціального закону, а розробляється і виконується урядом;

податки і збори можуть встановлюватися лише законом;
податки здійснюють не лише фіскальну (наповнюють казну), а й стимулюючу функцію;
податкове законодавство виступає стабільним і зрозумілим населенню.*

' .У перехідних державах, до яких належить і Україна, економічна система ха-Цмистеризується як ринковими ознаками, так і ознаками колишньої командної еко-Тіоміки (високий ступінь монополізації, можливість неправового втручання з боку державних органів, висока частка крупних підприємств тощо).

в. Способи виникнення, реорганізації і припинення сучасних

держав

\іірактика двох останніх століть засвідчує високу динаміку державних утворень і навіть минуле десятиліття - тому підтвердження. У 1900 р. в світі було ■сього 55 незалежних держав, в тому числі 13 імперій. Проте вже в 1950 р. кількість держав збільшилася до 80. Станом на 2000 р. на земній кулі існувало 192 держави, тобто за півстоліття їх кількість збільшилася майже у два з половиною ;]рзиУ Найвищий ступінь динаміки державотворчих (та державоприпиняючих) Процесів спостерігався у 60-і роки, коли мав місце пік процесу деколонізації, та в №-і роки минулого століття, коли розпалися всі колишні соціалістичні федерації ИСРСР? Югославія, Чехословаччина).

Нг (Узагальнюючи всю різноманітність такого досвіду, можна виділити основні ЩШрсоби виникнення де^жав^о ню^алежать такі:

Г 1) об'єднання двох чи кількох держав і виникнення на їх спільній території ШНІєї нової держави. Саме в такий спосіб утворилися Ащщю-Угорщина (1867р.),

ЩШа4. Поняття держави та її характеристики ЗІ

СРСР (1922 р.), Союзна Республіка Югославія (1992 р.), Боснія та Герцеговина

?1995 р.);

розділення (дезінтеграція) однієї держави й утворення на її території кількох нових держав. У 1991 р. після розпаду СРСР на його колишній території утворилося 15 нових держав;
відокремлення (сепарація) від функціонуючої держави частини її території й утворення на ній нової держави. На наших очах у такий спосіб намагаються ствердитись як держави: Чечня в Росії, Абхазія в Грузії, Квебек у Канаді тощо.
внаслідок процесу деколонізації, ліквідації колоніальних імдерій (британської, португальської, французької, Австро-Угорської тощо). Суть цього способу виникнення полягає в тому, що колоніальне адміністративне утворення імперії внаслідок національно-визвольного руху перетворюється в суверенну державу -наприклад, Ангола, Мозамбік, Алжир, Зімбабве тощо. Всього 123 держави отримали незалежність у такий спосіб, але різними методами - мирними чи насильницькими.

Реорганізація держави означає таке кардинальне її перетворення, зокрема структурна зміна державного механізму, його функцій, яке дозволяє говорити про фактичне створення в ході цього процесу нової держави з переходом до неї прав і обов'язків зруйнованої держави. Очевидно, що такі перетворення порушують режим законності старої держави. У цьому смислі будь-яка революція є незаконною зміною державного ладу, тобто "державним переворотом". Проте не всякий державний переворот є революцією. Думається, різниця, між цими двома формами реорганізації держави полягає зовсім не в ступені участі в них народних мас, про що неодноразово стверджувалось у спеціальній літературі радянських часів.

V 3 правової точки зору кожна революція мала наслідком відновлення чи повернення суверенних прав народу, утвердження прав людини і громадянина, права як соціальної цінності, що конкретно проявлялося в проведенні в найкоротші терміни виборів до парламенту.\Це характерно для всіх революцій (крім комуністичних) - Англійської XVII ст., Французької XVIII ст., Лютневої 1917 р. в Росії, врешті - для революцій 1989-1990 рр. у Східній Європі. З огляду на такий підхід народ має невід'ємне право на опір тиранії, тобто на революцію в разі, коли його суверенні права узурповані державоюДДержавний переворот нерідко започатковує зворотній процес. Достатньо прикладу більшовицького перевороту жовтня 1917 р. у Росії. Відзначимо, що державний переворот (узурпація влади) може проявлятися у різних формах: непроведення виборів, передбачених законом, інше перевищення владних повноважень, визначених законом, або ж насильницьке захоплення влади в країні у випадку, коли його суб'єктом перевороту виступає не сама влада!

ТСпособи припинення сучасних держав, і це природно, випливають із способів їх утворення:

держава припиняє функціонування через приєднання її до іншої держави. Саме в такий спосіб перестала існувати НДР у 1990 р.;
держава припиняє функціонування через її розпад на окремі державні утворення (СРСР у 1991 р. розпався на 15 незалежних держав, Чехословаччина у 1993 р. розпалася на Чехію та Словаччину);

32 Загальна теорія держави і права

дві або кілька держав перестають існувати через їх об'єднання в одну нову державу (у 1992 р. це сталося з Сербією і Чорногорією).
внаслідок тривалої окупації з боку іншої держави. }

Література

1. Бабурин С.Н. Территория государства. Правовьіе и геополитические проблеми.
-М., 1997.

2. Бачило И.Л. Факторьі, влияющие на государственность //Государство и право.
-1993,-№7.

3. Знгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства
//Маркс К., Знгельс Ф. Соч., т.21.

4. Ковлер А.И. Переходное постсоциалистическое государство //Государство и
право.- 1997.-№1.

5. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування
: Навч. посібник / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Юрі-
нком Інтер, 2000. - 304с. 9

Лазарев В.В. Общая теория права и государства. - М: Юрист, 1994
Ленин В.И. О государстве // Полн. собр. соч. Т.ЗЗ. Гл. І
Манов ПН. Признаки государства: новьіе прочтения. - М.: 1993.
Медведчук С. В. Фінансово- господарські відносини держава - підприємництво (етапи становлення і перспективи розвитку) : Автореф. дис... д-ра екон. наук (08.06.02) / НАН України; Інститут регіональних досліджень. - Л., 2001. - 37с.
Нечай А. Фінансова діяльність держави та фінансове право в сучасний період: їх поняття// Право України, 2000, № 1.
Паламарчук В. Право і перехідна економіка України: взаємодія чи супереч-ність?(Роздуми небайдужої людини)// Право України, 1997, № 5.
Сидброва Н. В. Теоретичні основи бюджетного права : Дис... канд. юрид. наук (12.00.07) / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1998. - 186с.
Таненбаум Р.О. Государство: система категорий. - Саратов, 1971.
Тихомиров Ю.А. Государство на рубеже столетий // Государство и право. *-1997.-№2.
Толстик В.А. Основи теории государства. Н.Новгород, 1995.
Четверний В.А. Размьішления по поводу теоретических представлений о государстве // Советское государство и право. 1992. №5
Четверний В.А. Демократическое конституционное государство. - М.: 1993.
Чиркин В.Е. Три ипостаси государства // Государство и право. 1993. - №8.

Тшш4. Поняття держави та її характеристики 3~3

Глава 5. Держава і особа

1. Правовий статус особи: основні категорії

Взаємостосунки держави і особи засвідчують про характер і сутність самої держави. Ці самі стосунки характеризують суспільство, ступінь його зрілості. Поза сумнівом, що в основі взаємовідносин держави і особи лежить правовий статус останньої. Що мають на увазі, коли говорять про правовий статус особи?

Відповідь на таке ^питання передбачає розгляд цілого ряду категорій. Почнемо з того, що саме|поняття "правовий статус особи''' означає нормативне вираження основних принципів відносин між державою і особощ|іншими словами, означає закріплення цих відносин в правових нормах. Сам термін "відносини" можна визначити як взаємні права і обов'язки названих двох суб'єктів. Тому^їра-вовий статус особи можна також охарактеризувати як передбачені законодавством права і обов'язки індивіда^

Розглянемо окремМглементи структури правовош статусу .особи. Права особи - це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, визначена державою міра можливої поведінки людини. Поряд з наведеним завжди міститься інше поняття - поняття свободи особи, по суті, це ті ж права людини, котрі проте мають певні особливості. Надаючи свободи, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному визначенні людини своєї поведінки в деяких сферах суспільного життяі Вона намагається до мінімальної регламентації поведінки громадян, забезпечуючи їх свободи невтручанням, як своїм власним, так і інших соціальних суб'єктів.

З поняттям і змістом прав і свобод тісно пов'язані законні інтереси особи.Законні інтереси особи - це юридично значимі і юридично виправдані претензії людини на соціальні блага, котрі не охоплені безпосереднім змістом прав і свобод громадянч

\Юрид ичні тобов 'язки особи — це встановлені державою через правові норми вимоги до поведінки людини. Зайве говорити, що юридичні обов'язки особи тісно пов'язані з її правами і свободами^

В юридичній # літературі відзначається, яким вимогам повинен відповідати правовий статус особи у сучасній демократичній державі, а саме: 1) відповідати міжнародно-правовим стандартам про права і свободи; 2) характеризуватися широтою і повнотою (в правовому статусі мають бути представлені політичні, соціально-економічні, культурні та особисті права і свободи); 3) передбачати рівність прав, свобод і обов'язків. - за рівності прав і нерівності обов'язків юридична рівність стає ілюзорною; 4) встановлювати гарантії прав і свобод для забезпечення їх реальності, фактичної реалізації; 5) не допускати, виключати використання прав і свобод на шкоду суспільству, державі та іншим особам.

Поряд із поняттям загального правового статусу виділяють також "спеціаль
ний правовий статус''' для окремих категорій осіб, який передбачає набір додатко-
34 Загальна теорія держави і права

вих прав і обов'язків, заснованих на нормах спеціального законодавства, котрі передбачають правове становище осіб, які входять до цих категорій (наприклад, судді, військовослужбовці, студенти тощо).

2. Поняття прав людини

У сучасному світі збереглися різні підходи до взаємодії людини і держави, права і держави. Основними такими підходами зазвичай вважаються два: позитивістський та природноправовий. Вони не замикаються в сфері наукових інтересів і Знаходять своє відображення в конституціях сучасних держав. Так, у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії втілена природноправова концепція прав людини, в конституціях Австрії та ФРН - позитивістська.

В чому різниця між цими двома основними підходами? Спробуємо відповісти

на таке запитання. Передусім, завважимо, що обмеження влади держави правами людини не повинно призвести до зменшення її ролі, котра важлива не лише в охороні цих прав і свобод, а й у наданні їм законодавчої, тобто загальнообов'язкової і З вищою юридичною силою, форми.

Мета природноправової доктрини - обмежити претензії держави на свій роз-„ суд визначати обсяг прав і свобод людини, не рахуючись з необхідним для норма-к, льної життєдіяльності індивіда набором прав, які об'єктивно властиві йому від на-I родження, невідчужуваними, незалежними від волі держави. Держава не може не І ПИЗнавати права людини на життя, гідність, недоторканість особи, житла. І хоча ці *- Права належать людині від народження, але "захищеність" їм надає юридична форма, тобто закон. Тому такі права не можуть бути протиставлені державі, котра І Повинна брати на себе їх формулювання, функцію їх захисту та забезпечення. * Практика держав, які визнають природноправову доктрину походження прав людини, зовсім не відкидає їх позитивного оформлення. Ще у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. визначалося: "Мета будь-якого політичного Союзу - збереження природних і невідчужуваних прав людини. Ці права передбачують: свободу, власність, безпеку і опір гніту".

Тепер поговоримо про позитивістське розуміння прав людини. Позитивізм як ТСЧІя в юриспруденції виник у другій половині XIX ст. і з самого початку виступав Проти доктрини позитивного права (А. Меркель, К. Бергбом, Д. Остін). Своїм головним завданням він вважав систематизацію права. Джерелом права (і прав людини) визнавалася держава, котра стоїть над суспільством і формує загальнообов'язкові закони. Позитивістські уявлення були розвинуті в нормативістській теорії Г. Кельзена, який вважав, що держава не може бути вторинною щодо права, \, ^СТОяти позаду права", так як вона виступає втіленням правопорядку.

Наслідком позитивістського підходу щодо права і держави, трактування пра-
I ік продукту суверенної державної влади став розгляд прав людини не як її при-
Ідних невід'ємних властивостей, а як "дарунку" з боку держави. Такий підхід
)ЖЄ призвести (і протягом XX ст. призводив) до підкорення людини державі,
ІОбливо якщо позитивістське формулювання державою прав і свобод не враховує
І лише природні права, а й норми моралі та інші загальнолюдські цінності.
>5. Держава і особа 35

Конституційна практика розвинутих країн до певної міри ліквідувала протистояння названих двох підходів шляхом закріплення основних прав і свобод, яке виключає тиск і насилля держави щодо особи, відстоюючи її автономію і пріоритет прав людини щодо держави. Цікаво про це сказав колишній голова Федерального конституційного суду ФРН Р. Герцог: "Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження і захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому обсязі, в якому вони гарантуються державно-правовими нормами (нормативістська теорія Кельзена). Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, котрі не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати чи звертатися до надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС користувався таким поняттям. Основний закон виключає конфлікт між діючою конституцією і надпозитивними правами. До-державні права - це ті ж самі права людини, санкціоновані державою".

І Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній смисл вони набувають лише на основі принципів демократії, свободи, справедливості, визнання самоцінності людини^]

Уже в наші дні права людини були науково систематизовано. З огляду на їх еволюцію можна виділити три покоління прав людини.

\Перше_пдкоління^- це невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права, сформульовані в перших актах національного законодавства щодо прав людини. До таких документів належать: Хабеас корпус акт 1679 р. і Білль про права 1689 р. у Англії, Декларація незалежності 1776 р. і Білль про права 1791 р. в США, Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у Франції. Відзначимо, що перше покоління прав людини кваліфікується як система негативних прав, які зобов'язують державу утриматися від втручання до сфер, які регулюються цими правами. (Перелік прав людини цього покоління невеликий: право громадянина на свободу думки, совісті і безпеку особи, право на свободу від свавільного арешту, затримання і вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупере-дженим судомХ

^ Друге покоління прав людини - це розширення обсягу особистих (громадянських} прав та~розвиток соціально-економічних і культурних прав і свобод. До них належать такі як право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, вільний доступ до культурних цінностей тощо. Вони вперше були сформульовані після першої світової війни,] а стали поширеними в конституціях європейських держав після другої світової війни.

Чому саме в цей час цілий ряд демократичних країн визнали соціальні права?
Справа в тому, що саме в першій половині XX ст. виникли тоталітарні режими з їх
системою державної опіки людини "від народження до смерті". І хоча для народів
СРСР та тих, які потрапили в окупаційну зону гітлерівської Німеччини, це держа
вне піклування дорого коштувало, пропаганда цих ідей мала наслідки. Держава
змушена була ширше втручатися до соціальної сфери, гарантувати людині мініма-
36 Загальна теорія держави і права

льні стандарти життя на шкоду, звичайно же, свободі підприємництва та ефективності економіки загаломл-У цей же час, відзначимо, виборче право насправді стало "загальним", без різного роду обмежень, зокрема виборчі пргва отримали жінки.

Права людини другого покоління, і в цьому їх одна з врзначальних ознак, буди закріплені не лише в національному законодавстві країн, а й на міжнародно-правовому рівні: в Загальній декларації прав людини 1948 р. (перший документ універсального, всесвітнього характеру з цього питання), Мікнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та інших документах.

УТретє покоління прав людини - це права людини, котр мають за своїм зміс-
, ТОМ колективнии™Хсолїдарний) характер. Такі права людини безпосередньо не
* пов'язані з особистим статусом індивіду, а виходять з його гриналежності до пев
ної соціальної спільноти: народу, соціальної групи чи вужчо' асоціації. До них на-
| лежать такі як право на мир, безпеку, здорове навколишнє середовище, право на
І людський розвиток, на інформацію тощо. Всі ці права знайшли своє відображення
$ В конституціях посткомуністичних країн Східної Європи,\я<і приймалися протя-
К ГОМ 90-х років минулого століття, в тому числі в Конституції України 1996 р.
Р Не можна не завважити ще кілька факторів, котрі впливатимуть на четверте

І покоління прав людини. По-перше, терористичні акти 11 вережя 2001 р. в США іс-€ тотно вплинуть на розвиток уявлень про права людини не лише на буденному, а й \ На науковому рівні. Право на безпеку, котре зараз закріплене (окремо від права на ІГ Життя) лише в деяких країнах на конституційному рівні, поза сумнівом, займе V Вровідні позиції в переліку прав людини. Головне, щоб цей природний процес не ШЇризводив до звуження інших, "традиційних" прав і свобод. А такі тенденції в за-^Яонотворенні розвинутих країн вже мають місце.

£*' По-друге, формулювання прав і свобод в актах внутрішьього права чи міжна-

, іодних документах суттєво відстають від розвитку новітнії технологій початку

'XXI ст. Розвиток аерокосмічних технологій призвело до можливості здійснення з

" юсмічних апаратів, до прикладу, контролю за пересуванням людей, їх приватним

Життям, без огляду на процесуальне законодавство в тій чи іншій країні. Розвиток

Комунікаційних технологій деяких розвинутих країн робить можливим для них

утворення глобальної системи телефонного прослуховуванія не лише власних

Іромадян, а й цілих континентів. Людина (або ж навіть держава) стає беззахисною

Щред такими технологіями. Тому, очевидно, технологічний прогрес знайде своє

■ідображення в нових редакціях основоположних міжнародних документів з прав

'« ДЮДИни, в тому числі Загальної декларації прав людини.

3. Міжнародно-правові стандарти прав людини

Лише в другій половині XX ст. становлення і зміцнення принципу поваги до ВМІВ людини стає провідною тенденцією розвитку сучасного міжнародного права. Коча, відзначимо, перші спроби закріпити і гарантувати права людини на міжна-

дно-правОвому рівні мало місце після першої світової війни з утворенням Ліги
щій. Однак, широкомасштабно ця робота була проведена лише після другої сві-
•90ВОЇ війни із перемогою союзників над гітлерівською Німеччиною і заснуванням
цщ£а~5. Держава і особа ', 37

00Н. Це пояснюється, в перщу чергу, тим, що світова громадськість дізналася (й була шокована) про масові, безпрецедентні за масштабами вбивства мирного населення і військовополонених, вчинені нацистами на території окупованих країн. В той час, правда, людство не знало про ще масштабніші злочини комуністичної системи в СРСР - тоді ця дерева була серед переможців. Поступово зріло розуміння, що взаємостосунки держави з власними громадянами не може повністю охоплюватися суверенітетом даної держави. Світова спільнота поступово почала формулювати" мінімальні правила (стандарти) поводження держав з своїми громадянами - так з'явилося поняття міжнародно-правових стандартів прав людини, обов'язкових для усіх країн.

Положення, про права люДИни відображені вже в Статуті ООН 1945 р., котрий, по суті, став першим документом у цій галузі міжнародного права. У грудні І.948 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила Загальну декларацію, прав людини^ Цей документ, а також Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний паїсГпрЬ громадянські" і політичні права, прийняті ООН в ^.-^ £:'_.' ФакУльтативний протокол до останнього складають нині так званий Міжнародний білль пр^ав людини. ця група документів виступає нині основною нормативною базою для міжнародно-правових стандартів людини та їх захисту.

Інша, друга група таких Документів включає міжнародні конвенції про захист прав людини в період збройних конфліктів. Сюди належать окремі положення Гаазьких конвенцій 1899 р. і 1907 р. про закони і звичаї війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них, прийняті в 1977 р.

Нарешті, третя група міжнародних документів стосується відповідальності за злочинне порушення прав людини як у мирний час, так і період збройних конфліктів. Цю групу складають Нюрнберзький статут і вироки Міжнародних військових трибуналів в Нюрнберзі і Токіо, Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за них, Конвенція про незаст осування строків давності до військових злочинів і злочинів проти людЯНості, Конвенція про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього, Статут Міжнародного Кримінального Суду.

В кожному регіоні земної кулі, крім того, діють регіональні міжнародні документи з питань захисту прав людини. Так, у Європі основним документом у цьому ряді виступає Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод, прийнята 4 листопада 1950 р. в Римі членами Ради Європи. Цінністю цієї Конвенції с не лише те, що вона зафіксувала права і свободи, а , в першу чергу, в створенні нею механізму реального їх застосування. На основі цього документу були створені два органи - Європейська комісія з прав людини і Європейський суд 3ЛШО-*1 юДпни, які наділися повноваженнями з розгляду скарг як держав, так і окремиГосТа У травні 1994 р. члени ради Європи схвалили протокол №11 до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, який надав індивіду, неурядовим організація^ і групам осіб можливість направляти петиції безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Цей протокол вступив у дію у жовтні 1997 р., коли всі держави-учасники підписали і ратифікували його. Згідно протоколу Європейська комісія з прав людини була ліквідована і єдиним органом

38 Загальна теорія держави і права

залишився Суд. Рішення Суду обов'язкові для держав-учасників, і за їх здійсненням наглядає Комітет міністрів Ради Європи.

Окремо варто зупинитися на проблемі допустимості втручання міжнародного співтовариства, в тому числі військовими засобами, до тих країн, де порушуються основні права людини. Ця проблема активно дискутується юристами-міжнародниками. Радянські вчені неодмінно вважали такі кроки недопустимими, кваліфікували їх як "акт збройної агресії". Події останнього десятиліття вивели проблему в практичну площину - застосування збройної сили західними державами в Боснії та Герцеговині, а пізніше в Югославії, крім іншого, довели ефективність цього міжнародного засобу захисту прав людини.

Російський вчений В.А.Карташкін наводить критерії правомірності гумані-- тарної інтервенції: 1) грубі порушення прав людини мають бути неминучими або *? такими, що вже відбуваються; 2) всі можливі мирні засоби повинні бути вичерпаними; 3) державі треба пред'явити ультиматум з вимогою припинити грубі порушення прав людини; 4) якщо дозволяє час, держава повинна повідомити Раду Безпеки ООН про намічені цілі, котрі мають бути досягнуті в ході гуманітарної інтервенції; 5) гуманітарна інтервенція може бути здійснена, якщо Рада Безпеки не діє; 5 6) у тих випадках, коли це можливо, бажано отримати запрошення від держави на введення на її територію військ; 7) мета застосування сили повинна полягати тіль-І ки в припиненні грубих порушень прав й не використовуватися у будь-яких інших ** інтересах держави; 8) застосування сили не повинно бути спрямованим на зміну Політичного або соціально-економічного устрою держави, повалення уряду; 9) в Коді гуманітарної інтервенції має застосовуватися обмежений контингент військ, і іше в масштабах, необхідних для досягнення мети; 10) збройні сили повинні ви-^ІЮристовуватися тільки обмежений час і, як тільки мета гуманітарної інтервенції досягнута, повинні бути терміново виведені з іноземної території.

Зрозуміло, що реалізація принципу прав людини не повинно заперечувати Інший принцип міжнародного права - принцип невтручання. їх співвідношення Відомий вчений-міжнародник Р. Мюллерсон формулює в такий спосіб: "Цей принцип...(принцип невтручання - В.Л.) не є абсолютним. Це означає, що він не Забороняє інтервенцію за будь-яких обставин...З огляду на розвиток міжнародного права, прав людини й, особливо, беручи до уваги той факт, що масові порушення прав і свобод у будь-якій країні не тільки шокують свідомість людства, а й посягають на досить практичні інтереси інших, особливо держав-сусідів (проблеми біженців, прикордонні питання, необхідність для недемократичної країни мати зовнішніх ворогів боротьби з незадоволенням в самій країні тощо), гуманітарна ін-ТврвенцГя не суперечить принципові невтручання. Законність конкретної інтервенції залежить від різноманітних умов інтервенції...Політичні міркування тісно пов'язані з юридичною оцінкою інтервенції".

4. Національний механізм захисту прав людини

Національний, тобто на рівні окремої держави, механізм захисту прав людини
сьогодні має складну структуру й продовжує розвиватися.
Глава 5. Держава і особа 39

Глава 5. Держава і особа

Передусім, відзначимо, права людини захищаються вже тим, що, по перше, основні з них закріплюються в нормах конституцій, які мають найвищу юридичну силу в ієрархії правових норм, по друге, конституційні положення про них є змінюваними за складною процедурою або ж незмінюваними зовсім. Це означає, що вони характеризуються такою ознакою як стабільність, бо є незалежними від політичної та соціально-економічної ситуації в країні та розкладки політичних сил в парламенті. Юридичний механізм захисту прав людини, зокрема ступінь його досконалості, залежить також від рівня його урегульованості поточним законодавством. Нерідко поточне (звичайне) законодавство, котре повинно детально регламентувати те чи інше питання цієї сфери, або ж відсутнє взагалі, або прямо протирі-чить конституційним положенням.

Інституційний механізм захисту прав людини передбачає функціонування спеціальних органів, установ і організацій, діяльність яких спрямована на сприяння забезпеченню і захисту прав людини. У структурі інституціиного механізму можна виділити державні та недержавні органи та установи. Серед недержавних назвемо такі як адвокатура, нотаріат, правозахисні громадські організації, політичні партії тощо.

Державний інституційний механізм складається з судових та позасудових органів. До судових органів належать, в першу чергу, суди загальної юрисдикції. Суди, особливо якщо вони незалежні й ефективні, - основна інституція сучасної демократичної держави, звернувшись до якої громадяни можуть захистити свої права і законні інтереси, а в разі їх порушення - домогтися відновлення. Особливе місце в системі судової влади займають конституційні суди, котрі виникли лише в XX ст. З їх утворенням громадяни отримали змогу оскаржити не лише дію, котра порушує їх права, а й навіть нормативний акт, в тому числі закон, якщо він своїми положеннями протирічить конституційним нормам про права людини. Поза сумнівом, це сприяло піднесенню справи захисту прав людини на якісно новий рівень.

До позасудових інституцій у цій сфері належать такі органи як прокуратура (незалежно від наявності в неї загальнонаглядової функції), поліція та інші правоохоронні структури. Сюди ж належать і органи державної влади, які уповноважені здійснювати державну політику з питань захисту прав людини. Наприклад, парламент покликаний законодавчо забезпечити діяльність всіх ланок вказаного механізму.

Державно-правовий захист прав у сучасних державах також здійснюється через заснування і функціонування омбудсмана - спеціально уповноваженої посадової особи з питань захисту прав людини. В Україні, наприклад, через таку посадову особу (Уповноваженого Верховної Ради з питань прав людини) здійснюється парламентський контроль у цій сфері.

Відзначимо, що на стан захисту прав людини в тій чи іншій країні насамперед впливають загальнодемократичні умови розвитку суспільства, ефективна дія всіх демократичних інститутів.

На думку автора дисертаційного дослідження з проблеми К. Волинки, механізм забезпечення прав і свобод особи виступає комплексом взаємодіючих складових, які створюють належні юридичні і фактичні можливості для повноцінного

здійснення кожним своїх прав і свобод.

40 Загальна теорія держави і права

Його структурними елементами, продовжує вказана дослідниця, є:

юридичні передумови забезпечення прав і свобод (правовий статус особи);
нормативно-правові засоби забезпечення прав і свобод (юридичні гарантії);
загальносоціальні умови реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи (фактичне соціальне макросередовище, в якому здійснюється забезпечення прав і Свобод). Внутрішні взаємозв'язки цих складових елементів обумовлюють узгоджену роботу механізму забезпечення прав і свобод в цілому.

Література

Аргановская Е.В Правовая культура и обеспечение прав личности. - М., 1988.
Бережнов А.Г. Права личности: некоторьіе вопросьі теории. - М., 1991
Благож И. Формьі правлення и права человека в буржуазних государствах -М., 1985
Буткевич В.Г. Соотношение внутригосударственного и международного права -К., 1991.
Василенко В.А. Ответственность государств за международньїе правонаруше-ния.-К., 1976.
Волинка К. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина: теоретичні і практичні аспекти// Право України. - 2000. -№11.
Гіда Є. О. Загальнолюдські стандарти прав людини і забезпечення їх реалізації в діяльності міліції : Дис... канд. юрид. наук (12.00.01) / Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2000. - 220л.
Горова О. Б. Конституційні громадянські права людини в Україні і їх забезпечення міліцією (роль міжнародно- правових норм в цьому процесі) : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Національна академія внутрішніх справ України -К., 2000.-170л.
Закоморна К. О. Інститут Омбудсмана як засіб забезпечення прав і свобод людини та громадянина (порівняльно- правовий аналіз) : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Університет внутрішніх справ МВС України. - X., 2000. - 215л. Климович О. Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини) // Право України.-2001.-№1

Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод личности. Пер. с фр - М 1993
Музика А. Права людини в площині правозахисної діяльності // Право України 1995, №9-10
Общая теория прав человека / Рук. авт. коллектива и отв. ред. Е. А. Лукашева; Ин-т государства и права Рос. акад. наук / Н. С. Колесова , А. М. Ларин , Е. А. Лукашева . - М.: Норма, 1996. - 509 с.
Панкевич І. М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти) : Дис... канд. юрид. наук (12.00.01) /Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Л., 2000. - 170 арк.

!5 Права людини і громадянина: проблеми реалізації в Україні : Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України / АПН України / П.М. Рабшович (ред.). - К. : Ін Юре, 1998. - 119с.

іб Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали III регіональної наук. конф. (лютий 1997 року) / Львівський держ. ун-т їм. І.Франка. Юридичний факультет / Петро Рабінович (ред.). - Львів, 1997. -

17 ЕЙвшович П. М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень) / Академія правових наук України. - X. : Право, 1997. - 63 с.

!8. Речицький В. Громадянські права як юридичний засіб противаги державній владі //Українське право. - 1995. - № 2.

Глава 6. Держава в політичній системі суспільства

1. Політична система суспільства: поняття і структура

У^ср_аїнський дослідник цієї проблеми В. Журавський (у 2000 р. захистив кандидатську дисертацію на тему "Політична система України: проблеми становленої ня і розвитку (правові аспекти)") поняття "політичної системи суспільства" фор-^іулюе в такий спосіб - це сукупність певних державжГправТЗВИх та громадських ^Інститутів суспільства та їх відносин на основі відповідної нормативної бази, лега_-

|—і * : ■=— — Г~~ Г~ -г у—-*~г~~~-тг— - -д—

|Лізовании механізм боротьби за політичну владу^_п здобуття і здійснення^ певна Шодель політичного облаштування суспільства у формі вілповілнолегалізованої [законодавчо оформленої) інституціональної системи.

Серед основнй1Пїазв"е'мо'та"кТ ^^ШШЮЩтЦ^ноі^Ц^]^ми-1) вона жорстко детермінована економічним розвитком.суспільства, зокрема [через відносини власності та виробництва, проте й сама здійснює вплив на еконо-"ику через відносини розподілу і управління; ___

2) політична система формується і розвивається під впливом організова-
[ших. форм суспільни;Оїгере~сїв"Хпрлг^ соціальних тощо);

3) політична система визначає рамки легальних форм гіолТгичної^оро-
\и„ тобто бороть&и.за владу..

Структура політдчноХдистеми. незважаючи на її тип, має такий вигляд:
1) /н<-?ш7т^ш^ таких інг.титуупй як

держава, політичні партії, суспільно-політичні організації та рухи. Відзначимо, що ІФюди ж належать інші суспільні органпадії, які опосередковано, але все ж беруть

* участь у політичному житті - церква, профспілки, трудові колективи;

# 2) нормативний компонентно якого належить сукупність правил пове
дінки (норм), які регламентують функщон^вііння„ суб'єктів лодітячдо^исхеми,
ІІдносин між ними, а також встановлюють заборони на здійснення певної поведі-
|ЦСИ (наприклад, дії, які спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу).
"Відзначимо, що функціонування політичної системи врегульоване передовсім но-

*рмами конституції та законів, а крім того, політичними нормами, сформульованими! в програмах партій, між партійних угодах тощо;

3) відносини між суб'єктами політичної системи з приводу політичної вла-
(мирнТ чи насильницькі, легальні чи нелегальні);

політична свідомість, яка характеризує духовний аспект функціонування *1І(№тичТТоТсйстеми й відображає ставлення до політичної влади; .
політичні традиції країни.

__-— Загальна теорія держави і права

Ливбб. Держава в політичній системі суспільства 43

2. Види політичних систем

Політичні системи класифікуються за різними критеріями.

Передовсім, в залежності від виду політичного режиму можна виділити такі види політичної системи як демократичні, авторитарні та тоталітарні.

В залежності від типу соціально-економічної формації (в марксистській інтерпретації) політичні системи поділяються на рабовласницькі, феодальні, буржуазні та соціалістичні.

З огляду на географічне розташування вчені виділяють європейську політичну систему, американську, азіатську тощо політичні системи.

Ще в 60-роки XX ст. відомі дослідники цієї проблеми Г. Алмонд і Д. Пауел на основі критеріїв "диференціація ролей" (мається на увазі ступінь автономності інститутів політичної системи) та "секуляризованість культури" (ступінь переваги світських елементів над релігійними в управлінні) запропонували власну типоло-гізацію політичних систем. Вони виділили три класи політичних систем:

примітивні, які характеризуються мінімальною диференціацією органів і патріархальною культурою, котра зорієнтована на примітивні структури: клан, рід, плем'я;
традиційні з невисокою урядовою диференціацією і пасивною управлінською культурою;
сучасні, які позначаються диференційованою інфраструктурою державних і недержавних інститутів і високою культурою участі в політичному житті.

Правда, в 90-і роки XX ст. названі американські дослідники на основі комплексного критерію "стратегія управління" (інтегрально включає в себе економічні, культурні, політичні характеристики, що обумовлюють певні результати функціонування тої чи іншої політичної системи) запропонували вже інший поділ політичних систем: на індустріальні та доіндустріальні. Індустріальні системи, в свою чергу, поділяються на демократичні (консервативні і соціал-ліберальні) та авторитарні (радикальні та консервативні). Доіндустріальні системи поділяються на не-отрадиційні (країни Тропічної Африки), популістські (нові визвольні рухи в Азії і Латинській Америці) і авторитарні (режими з технократичною стратегією мобілізації населення типу Тайваню, Південної Кореї, Бразилії).

З огляду на характер взаємодії політичних систем із навколишнім міжнародним середовищем їх також можна класифікувати на закриті (сталінський СРСР) та відкриті (демократичні країни).

3. Держава як суб'єкт політичної системи

Держава виступає одною з складових політичної системи. Але, очевидно,
роль і місце держави в ній не йде в жодне порівняння з іншими суб'єктами. Прові
дні позиції держави в політичній системі надає останній ц^шс^ю^с^ітастійкого
розвитку. "*" ~

~" " "Отже, особливе місце держави у політичній системі проявляється в такому:

Загальна теорія держави і права

І 1_ лсржацм '• гойним офіційним представником всього „народу, що проживає Ні лиши ісриіорп. Іншими словами, держава виступає не лише наймасовішою організацією в суспільстві, до якої на основі правового зв'язку входять усі громадяни Незалежно від соціальної, вікової, національної, професійної та іншої приналежності, а й вправі офіційно представляти їх спільні інтереси; *сЛ 2) держава у своїй діяльності узгоджує інте^ре£и^ізциx^оц^аль^ндx^гругI; „ ^ 3) держава виступає єдиним носієм суверенітету, а її юрисдикція охоплює *ИНР Територію даної країни;

\ 4) лише вона володіє спеціальним апаратом управління;

5) держава володіє "силовими структурами" та можливістю монопольно
Дснювати п&шьшш. дшш ус;

6) як правило, держава володіє монополією на правотворчість. В цьому плані
кава визначає правові одзови^алшдь^^

7) вона володіє широкими матеріальними г^у£сами^котрі дозволяють здій-
)вати вплив на інших су^єІсгшТ Відзначимо також, що держава виступає влас-

)М основних засобів виробництва у суспільстві;

- 8) держава визначає основні напрямки розвитку суспільства.

Відзначаючи ще раз особливу роль держави у політичній системі, підкресли-ІПІ Цього не можна робити висновок про те, що "держава є основою політичної ~~8Ми" в сучасному суспільстві.

4. Держава і політичні партії: моделі взаємостосунків

Під політичною партією розуміється такий тип недержавного інституту по-ИЧНОЇ системи, котрий полягає в груповому об'єднанні з такими ознаками як: а) ""кальна, організаційна структура; б) здійснення спеціалізованої функції боро-I за офіційний контроль за владою; в) об'єднане характерною ідеологічною до- -1НОЮ, що претендує на вираз загальнонаціональних інтересів; г) наділене правій статусом; д) включене до виборчого процесу.

Чинним законодавством України поняття політичної партії шшіачасться-іак

і зареєстроване згідно з законом об'єднання громадян-прихильників певної за-

Ьнонаціональної програми суспільного розвитку, яісе має своєю м"етою3^асть У

"бленнГ державної політики, формування оргднів державної влади і місцевого

рядування та пгзедставніицтю_^іх складі.

Перші політичні партії виникли в умовах античної демократії у Стародавній

0ЦІЇ. У сучасному вигляді вони пройшли становлення одночасно з парламента-

кмом у ХШ-ХІХ ст. Моделі взаємостосунків між державою та партіями за

ІЬнні століття у різних країнах формувалася по-різному, причому цей процес за-

Кав від таких факторів як політичний режим, демократичні традиції, рівень пра-

|влдомості тощо.відзначимо, що характер відносин між державою-і партіяшив-

і чи іншій країні виражається у врегульованому самою ж державою типі партій-

[уистеми.

Класична типологія партійних систем була запропонована італійським вче-

Дж. Сарторі в праці "Партії і партійні системи" (1976). Ним на основі крите-

1 б. Держава в політичній системі суспільства 45

рію ступеня політичної плюралізації суспільства виділяються сім основних^па^ тійних систем, а саме:

1) од^партійні^истеми^омуністич^шй_^РСР, нацистська Німеччина,
сучасні Куба, КЬІДР)] " <г^"^

_системи парто-гегсмона (соціалістичні НДР, Болгарія, Чехословаччи-на, сучасний Китай), які передбачають одночасне існування і партій-гегемонів, і партій-сателітів, котрГне впливають на прийняття рішень. Умовою легального іс-^ нування таких квазіпартій виступала їх "повна підтримка" керівної партії - в країнах соціалізму такими виступають комуністичні партії;
.іШСДЩи доміну]очої_партії (Індія, Японія), за яких тривалий час формує уряд певна політична^іартія, незважаючи на присутність у країні реального політичного плюралізму^ * с

4) ^двопартійна, біполярна система, за якої дві партії змінюють одна одну
в контролі за урядами та складом парламенту. Така система має місце в США, Ве-

"лйкій Кританії;

5) ^системи помірного плюралізму (від 3 до 5 партій), де партії відзнача
ються певним рівнем фрагментарностГ(Франція, Бельгія);

системи крайнього плюралізму (від 6 до 8 партій), в яких має місце іюлягзизаціяпартійного^пе^ру (Нідерланди^Фінляндія) і утворення складних коаліцій; " *" "~~"~
ахомізш£н^^стемиХп_ш^ в яких відбувається розпилення впливу та дисперсія ролей (Малайзія). "**""

ПІдс^с^уючй^'ВІдзначимо, що модель взаємостосунків демократичної держави і політичних партій характеризується такими отакдлш:

~~~а) держава забезпечує партіям рівні можливості_ддя, політичної бороть-би, зокрема в ході виборчШ^п^оТіесЗ'Т""""

б) держава сприяє зміцне^^ню^п^^тшIчниx^Iа^^т^

порційної виборчої системи, коли голосування провадиться за партійними списками, та введення на парламентських виБорах так званоГ"виборчоТ~перешкоди" (від 3 до 5 відсотків голосів виборців) для політичного структурування депутатського складу парламенту, недопущення дискредитації партій перед суспільством;

в) держава надає фінансову допомогу політичним партіям, які в хр^ццці-
борів здобули встановлену мінімальну кількість голосів виборців. Така допомога
спрямована на компенсацію виборчих затрат партій;

г) __^ держава^Шброняє™?а^у^їялрпстьпол ітичних партій, яка спрямована

на незаконну зміну конституційного ладу, порушення прав ї св~обод і]дюмадян, £ІІЇШ^ШІЖЗЖ0Щих збройних формувань та за іншими подібними підставами. Підстави і процедура прийняття такого рішення, як правило, визначаються в положеннях конституцій. Як правило повноваженнями схвалювати-рішення з таких " питань наділені суди.

Література

Базів В. А. Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід : Автореф. дис... канд. політ, наук (23.00.02) / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. - Л, 1999. - 18с.
Журавський В. С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект) : Дис... канд. юрид. наук (12.00.01) / Університет внутрішніх справ. - X., 2000. - 169 л.
Малярчук В. Партії й електорат в Україні і в західних демократіях // Нова політика, 1996, № 6
Острогорский М. Демократия и политические партии. - М., 1997
Парламентська діяльність політичних партій України і Росії у пострадянський період: Автореф. дис... канд. політ, наук: 23.00.02 / Л.С. Скочиляс / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. - Л., 1999.
Парсонс Т. Система современньїх обществ. - М., 1997.
Примуш М. В. Політико- правове регулювання діяльності політичних партій. -Донецьк, 2001.-338 с.

Загальна теорія держави і права

Глава 7. Державна влада: основні характеристики

1. Поняття державної влади

Державна влада як вид публічної влади є саме тою суспільною силою, котра здатна з допомогою правових і організаційних засобів здійснювати волю держави в рамках конституції і законів Державна влада є особливим видом публічної влади ' Маючи всі ознаки публічної влади, державна влада, разом з тим, має ознаки, притаманні лише їй

Що розуміти під владою загалом1? Відомий російський вчений А Ф Чердан-цев відстежив дослідження цієї проблеми У радянській літературі одні автори розглядають владу як певну функцію, властиву будь-якому колективу, суспільству, інші - як вольові відносини володаря (управляючого) і підвладного суб'єкта, треті - як здатність володаря (управляючого) нав'язувати свою волю іншим особам, четверті - як організовану силу, здатну підпорядковувати волі певної соціальної спільноти інших людей Влада розуміється також як управління, пов'язане з примусом І, врешті, часто під владою розуміється держава або п органи, що здійснюють владу

Польський вчений Є Вятр виділяє шість підходів немарксистської соціологи до розуміння феномену влади

влада як певний тип поведінки, що заснована на можливості модифікації поведінки інших людей (біхевюральний підхід),
влада як здійснення певних цілей (теологічний підхід),
влада як можливість застосування певних засобів примусу (інструментальний підхід),
влада як відносини між управляючими і тими, ким управляють (структурний підхід),
влада як вплив, що здійснюється одними на інших,
влада як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях (конфліктна дефініція)

Поставимо наступне запитання чим відрізняється державна влада від інших видів публічної влади?

У просторі державної території функціонують різні форми (прояви) публічної влади, носіями яких є регіональні чи місцеві публічно правові корпорації - органи самоврядування, політичні парти, інші корпорації громадян Державна влада відрізняється, насамперед, такими ознаками

вона охоплює всю територію держави і все населення, а не певну їх частину,
державна влада є пріоритетною і вправі наділити інші види публічної влади владними повноваженнями,

саме державна влада здійснює контроль за станом законності в країні і функціонуванням інших видів публічної влади, в т ч їх фінансових систем,
лише державна влада опирається в своїй діяльності на потужний державний апарат,
державна влада серед методів своєї діяльності має державний примус, чо-і о позбавлені інші суб скги публічної влади,

Крім вищенаведених особливостей, державна влада характеризується рядом специфічних властивостей а) має суверенітет, б) є легітимною, в) є легальною, г) як наслідок є ефективною

На кожній з цих властивостей зупинимося детальніше, бо їх з ясування допоможе розкрити юридичну природу державної влади

2. Суверенітет державної влади

\ Класична дефініція визначає суверенітет держави як незалежність державної нллди від будь-якої влади всередині держави і за п межами, у внуїрішніх і зовнішніх функціях держави, в п внутрішній і зовнішній політиці У всякому разі в такий посіб визначався суверенітет у радянській правовій науці Суверенітет слово французького походження (зоиуегаїп) і означає "носій верховної влади"

Разом із тим, сьогодні треба розуміти, що незалежність держави на міжнаро-шіи арені має сприяіи потребі співпрацювати з іншими державами Право співпраці з іншими державами якраз і доводить наявність суверенітету в даної держанії. Приклад - система колективної безпеки в Європі Повну зовнішню незалеж-інсіь, яка означає не що інше як ізоляцію від міжнародного співтовариства, нама-і аються впровадити недемократичні держави

Незалежність державної влади всередині країни, якщо це демократична дер-/к і на, знову таки не є необмеженою, навпаки - влада опирається на закон У пра-иовій державі внутрішній суверенітет держави підпорядкований владі права, пра-жшої системи, котрі і є найпершим проявом внутрішнього суверенітету держави

Основні засади сучасної теорії суверенітету створив французький вчений А.ін Боден своєю працею "Шість книг про республіку" (1576 р ) На його думку, і уисрештет це найвища влада віддавати розпорядження, невід'ємна умова будь-ммн держави Державна влада є абсолютною і безперервною і суверен, котрим є монарх, не є обмеженим ні власними правовими актами, ні правом, яке виникло до моменту отримання ним владних повноважень

На сьогодні, звичайно, уявлення про суверенітет інші У чому проявляється унсренпет сучасної держави7

Незалежність і верховенство державної влади проявляється у таких еластичні тях останньої

а) в універсальності - лише рішення державної влади поширюються на всю
н риюрію,

б) в прерогативі - можливості скасування і визнання недійсним будь-якою
прояву іншої публічної влади,

\в) в наявності спеціальних засобів впливу, якими не володіє жодна інша публічна організація

В сучасній юридичній літературі теоретичне вчення про суверенітет й надалі розвивається Російські вчені Т Мансуров і М Джунусов у спеціальному монографічному дослідженні з цього питання виділяють такі основні ознаки суверенітету

невідчужуваність, в смислі, що жодна сила (внутрішня чи зовнішня) не може позбавити державну владу суверенних прав,
необмеженість суверенітету означає, що жодна сила не вправі визначити межі суверенітету, диктувати свої умови,
верховенство влади над усіма іншими владними проявами,
неподільність (єдність) суверенітету - означає він не може бути розділений між двома суб єктами,
неабсолю шість суверенітету держави означає його пов язашсть насампе ред правом даної держави га нормами міжнародного права, визнаними цією державою,
пріоритет народного суверенітету означає, що вище державної влади є лише влада самого народу як верховного суверенітету У сучасній демократичній державі конституційно закріплюється принцип, за яким народ - єдине джерело державної влади

Підводячи підсумок, завважимо, що суть доктринальних змін в сучасній теорії суверенітету визначає загальновизнана ідея про те, що суверенітет держави у сфері прав людини є обмеженим Вдалим, на нашу думку, є визначення суверенітету держави російським вченим Б С Криловим це "властивість і здатність держави самостійно, без втручання ззовні, визначати свою внутрішню і зовнішню політику за умови додержання прав людини та громадянина, захисту прав національних меншин, додержання норм міжнародного права"

3. Народний суверенітет

Концепція народного суверенітету, яка виникла в часи європейських антифеодальних революцій в Англії та Франції, виступає сьогодні провідною ідеєю (поряд з правами людини) конституціоналізму й чи не основним принципом функціонування демократичних держав

Завважимо, суверенітет народу може розумітися в співвідношенні лише з одною силою - державною владою Саме тому концепція народного суверенітету якраз і означає верховенство і первинність влади народу порівняно з владою держави

Г До ознак народного суверенітету належать

а) народ формує державну владу, виключно йому належить установча влада,

б) народ здійснює контроль за функціонуванням державної влади,

в) народ визначає межі діяльності державної влади,

г) народ в окремих випадках безпосередньо здійснює державну владу В
цьому плані народ виступає, на думку згадуваної Л Т Кривенко, "не тільки дже-
сл Загальна теорія держави і права

ріло влади, а й її суб'єкт,

д) право народу на суверенітет є невід'ємним (природним) і не може бути уіурпованим державою У протилежному випадку народ має право боротися з тирани ю У багатьох західних країнах таке право народу закріплено на конституційному рівні

Механізм народного суверенітету включає дві складові пряме і представни-іі кс народовладдя

Пряме або безпосереднє народовладдя охоплює сукупність способів безпосе-і. днього волевияву народу на загальнодержавному або місцевому рівнях

референдум прийняття рішення, котре має юридичні наслідки, шляхом олосування громадян,
плебісцит - прийняття рішення через голосування громадян, яке, хоч і не і к юридичних наслідків, виражає позицію народу з певного питання і вже тому, і ^умовно, враховується державною владою,
участь у виборах,
народна ініціатива - збір підписів за внесення законопроекту до парламе-11 у чи за проведення референдуму з певного питання,
відкликання члену парламенту лише в країнах, де зберігається імперати-иий мандат депутатів, наприклад в Україні,
проведення зборів жителів за місцем проживання

Конституцією України, наприклад, передбачені такі форми безпосереднього нолевияву народу як вибори, референдуми, мирні збори, мітинги, походи і демон-і рації, референтні ініціативи, звернення Одночасно завважимо, що Закон Україні 'Про місцеве самоврядування в Україні" передбачає форми безпосередньої де-юкраїп на місцевому рівні місцеві референдуми (ст 7), загальні збори громадян і і 8), місцеві ініціативи (ст 9), громадські слухання (ст 13)

Представницьке народовладдя охоплює сукупність способів здійснення нари юм владних повноважень через своїх обраних представників в органах держав-н п влади та місцевого самоврядування

У жодному разі не слід протиставляти пряму демократію й представницькій |>ормі

4. Суверенітет Української держави

Юридичне закріплення статусу України як суверенної держави відбувалося і >сгупово і знайшло своє відображення в таких основних документах як Деклара-пя про державний суверенітет УРСР від 16 липня 1990 р , Акті проголошення не-і іежності України від 24 серпня 1991 р , Конституції України 1996 р

Конституція України підтверджує державний суверенітет України на всій й і ритори Відповідно до положень й ст 1 Україна є суверенна і незалежна демок-Р иична, соціальна, правова держава

Розглянемо основні елементи правового статусу України як суверенної держави

1 Установчий характер державної влади України проявляється в такому

Глава 7 Державна влада основні характеристики

в установленні назви держави, основ и конституційного ладу;
визначенні характеру взаємовідносин по лінії особа - суспільство - держава;
встановленні меж відповідальності перед громадянами і навпаки;
прийнятті конституції, можливості її зміни, доповнення, тлумачення; забезпечення верховенства закону;
визначенні форми державного устрою України, гарантій її цілісності; захисті прав національних меншин;
у виборі форми правління, встановленні системи законодавчої, виконавчої і судової влад;
у праві вступати до міждержавних союзів (СНД, Рада Європи).

Територіальна цілісність. Кожна держава має свою територію, в межах якої поширюється її суверенітет. Відповідно до ч.З ст.З Конституції територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Державний суверенітет проявляється у праві встановлювати статус, режим і здійснювати захист державного кордону, територіальних вод, повітряного простору, економічної зони і континентального шельфу.
Єдиний конституційний просщщ, В його рамках функціонує система законодавства, вся нормативно правова база держави. Конституція виступає юридичною базою для нормотворчої діяльності державних органів, на її основі розвивається галузеве законодавство.
Легітимність системи державних органів України, котра підтверджується вільними виборами, котрі регулярно проводяться в порядку і в строк, визначені законом. Конституція України встановлює рамки повноважень органів державної влади, за межі яких вони не вправі виходити, характер їх взаємовідносин з органами місцевого самоврядування.
Єдине громадянство.^ Встановлюється єдине громадянство для всіх громадян України, визначається їх правовий статус, а також статус іноземців, осіб без громадянства, біженців і вимушених переселенців.
Державна власність, єдина кредитно-грошова система. Українська держава визначає правовий режим усіх форм власності, умови і порядок її виникнення та захисту, встановлює межі державної власності, на основі якої вона здійснює свою діяльність.
Збройні Сили України, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості.
Міжнародна правосуб^єктність, що означає включення України до системи світового співтовариства.
Офіційний статус державної мови, що означає забезпечення державою всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Держава визначає також правові основи розвитку мов національних меншин.
Державні символи є однією з найважливіших ознак суверенної держави -Державний прапор", Державний гімн, Державний герб, столиця.

5. Легальність державної влади.

^^егжі^'легальний" походить від латинського "1е§а1із" і означає "законний". \У сучасних умовах юридичне поняття легальності державної влади означає Встановлення, визнання, підтримку даної влади законом, передусім конституцією. Словом, влада має опиратися на закон/Але при цьому необхідно врахувати два 'моменти. По-перше, конституції можуть бути прийняті, змінені й скасовані різними способами. У багатьох країнах створені внаслідок військових переворотів військові чи революційні ради декретом відміняли конституції й нерідко без яких-небудь особливих процедур проголошували нові тимчасові конституції. По-друге, інколи конституції і закони, прийняті відповідно до встановлених процедур, за своїм змістом легалізували відверто тоталітарну владу. Такими були радянські конституції, конституційні закони гітлерівської Німеччини, расистське законодавство ПАР (до 1994 р., коли була прийнята тимчасова конституція).

[Спробуємо визначити основні умови легальності сучасної державної влади: 1. Органи державної влади формуються за процедурою, чітко визначеною законом;

"~ 2. Процедура формування владних структур має відповідати вимогам демократії, котрі є загальновизнаними й закріпленими в нормах міжнародного права. Наприклад, якщо це вибори, то вони мають бути вільними з таємним голосуванням, якщо це призначення судді, то має бути спрямованим на досягнення незалежності суддів, їх неупередженості.

Влада реально має належати саме тим державним органам, які вказані в ^законі.
Конституція та закони мають схвалюватися лише легальними органами ^відповідно до їх правотворчих функцій, визначених законом, або безпосередньо

народом (виборчим корпусом).

Зміст самих законів не має суперечити загальногуманним цінностям людства, тобто закон повинен бути правовим, (наприклад, закон не може порушувати міжнародно-правових стандартів з прав людини).
Державна влада та її органи не вправі ухилятися від виконання обов'язків, покладених на них законом. Це може виражатися, наприклад, у відмові в призначенні виборів в строк, визначений законом, або в невиплаті заробітної плати працівникам держбюджетної сфери.
Органи державної влади не можуть перевищувати своїх повноважень, визначених законом.

Б. Діяльність владних органів має провадитися виключно за процедурою, визначеною законом. Будь-яке рішення, прийняте владою з порушенням процедури^ повинно визнаватися недійсним.

.Антиподом легальної державної влади є злочинна влада, котра опирається на їй відомі цінності, а не на закони/Класичним прикладом такої влади є більшовицька влада в роки "воєнного комунізму" в Росії.

Загальна теорія держави і права

Глава 7. Державна влада: основні характеристики

6. Легітимація державної влади.

Легітимація державної влади відіграє ще більш важливу роль, ніж легалізація, бо жодна державна влада не може опиратися лише на існування законів, які її проголошують, або на насилля. Щоби бути стійкою й міцною, вона повинна знайти підтримку суспільства, певних груп, впливових осіб/Така підтримка можлива передусім певними діями (в тому числі голосуванням), а також думками, настроями, почуттями. У певних випадках підтримка можлива й бездіяльністю (наприклад, відмова від акцій протесту) і навіть нейтральним ставленням до представників державної влади. Державна влада завжди намагається поставити себе в таке становище, щоби виключити недовіру до себе і тим більше різкий прояв незадоволення.

ГТчасів німецького юриста Макса Вебера (1864-1920 рр.) прийнято розрізняти три "чисті" типи легітимації державної влади: традиційний, харизматичний і раціонально-правовий. У сучасному суспільстві переплітаються різні типи легітимації? "Розглянемо кожен із них більш детальної

^ Традиційна легітимація полягає в пануванні на основі традиційного автори
тету, заснована на повазі до традицій, вірі в їх правильність, у те, що влада вира
жає "дух народу", відповідає звичаям і традиціям, які вже стали стереотипами сві
домості і поведінки! Такий тип легітимації опирається також на тривалу практику
її дотримання. >

Традиційні способи легітимації пов'язані з особливою роллю релігії. Не тільки в мусульманських країнах, але і в деяких європейських державах існує державна релігія: англіканська церква у Великобританії, євангелічна лютеранська церква в Данії тощо| Глава держави - монарх повинен належати до державної церкви;, у Великобританії він за посадою є її главою і призначає вищих священнослужителів. Таке становище монарха придає йому додаткову легітимацію в уявленнях віруючих, особливо прихильників державної релігії.

І Х^из^тичн^^ - це панування, засноване на вірі в унікальні осо-

бистГздібності вождя, його виняткову місіїоДВона не пов'язана з розумом, розумними судженнями, а нерідко просто відкидає їх. Харизматична легітимність опирається на гамму почуттів, тобто має сенсорну природу. \ На відміну від традиційної влади, носієм якої може бути і колектив, і індивід, харизматична влада завжди є індивідуальною, але, як і перша, вона бере свої корені в далекому минулому"^ Віра в надприродну силу боголюдини єгипетського фараона, харизма "доброго царя", переконання в непереможності імператора Наполеона зміцнювали їх владу. Харизма влади, заснована на відсталих настроях людей, була властива комуністичним лідерам Сталіну в СРСР, Кім Ір Сену в КНДР, Мао Цзедуну в Китаї, фашистським вождям Гітлеру в Німеччині, Муссоліні в Італії.

уРаціонально-правова легітимація державної влади заснована на сприйнятті інтелектом переконання в розумності існуючого порядку, законів, правил, прийнятих у даному суспільстві для управління ним. Цей вид легітимності є основним у сучасному суспільстві в умовах демократичної правової державиД

Що способів раціонально-правової легітимації належать "вибори найважливіших державних органів населенням (виборчим корпусом), загальнодержавний ре-

Загальна теорія держави і права

фсрендум, опитування населення, вибори органів місцевого самоврядування)

На міжнародній арені способом легітимації державної влади може 'бути між-Иародно-правове визнання держави. Таке визнання сприяє легітимації нової влади •середині країни, і, головне, у відносинах з іншими державами. Разом з тим, деякі Иходи державної влади в сфері міжнародних відносин можуть істотно підірвати її легітимацію, хоча внутрішні заходи влади можуть оцінюватися населенням позитивно (США під час війни в Іраці, наприклад).

7. Лімітація державної влади.

(пі

Принцип лімітації (обмеженості) державної влади логічно випливає з принципу верховенства права - основоположної засади правової держави. \Це поясню-Сться передусім тим, що саме право, правова система "пов'язує" державну владу, Ставить її в певні рамки. За словами французького вченого Жан Люка Шабо мова Іде про встановлення кордону влади управляючих над тими, ким вони управля-юту?

Уже Аристотель, а після нього Макіавеллі, аналізуючи історичний досвід, Вказували на випадки деградації демократії як влади народу в тиранію більшості.

Творці американської конституції також вважали, що найбільшим ризиком Демократії є можливість її перетворення у владу нелімітованої більшості. Але вперше концепцію самообмеження влади сформулював німецький вчений Гумбольт. У середині XIX ст. французький вчений Алексіє де Токвіль визначив, які, на його думку, засоби можуть обмежити державну владу: а) релігія і норми моралі; б) Проміжкові територіальні організми і утворення патріотичної орієнтації (нації, що •ходять до держави; провінції і регіони; місцеві громади); в) проміжкові групи інтересів і соціальної солідарності (політичні партії, асоціації, лобістські групи).

Із врахуванням вищесказаного спробуємо визначити основні правові та інсти-туційні засоби, котрі прямо чи опосередковано обмежують владу сучасної держа-

\1. Легальний характер _самої державної влади, тобто забезпечення нею режиму законності й верховенства праваІ^ЧЦе означає, що влада визнає свою зв'язаність правом. Для того, щоб право могло виконувати цю роль ("пов'язувати" державу) необхідною є наявність трьох умов:

а) відповідність писаної норми права цінностям і співвідношенню сил у сус
пільстві (екзогенна відповідність норми);

б) визнання в правовій системі вищої сили норм, закріплених у деклараціях
Прав і в конституціях (ендогенна ієрархія правових норм);

в) наявність механізмів і органів, які мають завдання ефективно забезпечити
•казану ієрархічну первинність (контроль конституційності)./

рез

2. Відокремлення установчої влади від законодавчд^Це означає, що право
Здійснювати установчу~владу від імені народу повинен не лише парламент/ Право
приймати конституцію, вносити до неї зміни й доповнення, перерозподіляти пов
новаження між органами - все це має належати до виключного права народу (че-
референдум) або здійснюватись від його імені спеціальним органом, більш
«7. Державна влада: основні характеристики 55

прєдсіавницьким за парламент, або кількома владними суб'єктами (наприклад, президент ініціює законопроект, парламент схвалює; в США конституційну поправку схвалює Конгрес, а затверджують не менше 38 законодавчих органів штатів).

Збереження народного'суверенітету, про який вже було вище сказано.
Поділ державної вл^и^д_.2щ&шйаж створення механізму "стримувань і противаг" між гілками влади.
Правовий захист прав людини^ індивідуальних і колективних ( в т.ч. прав національних, релігійних та інших меншин, особливо - політичної меншини і виступаючої від її імені опозиції).

бУ^озвмнушаміщевемрегіональне£амоврядувапняі котре має власну фінансову базу (муніципальна власність і місцевий бюджет) і охоронювані законом по-вноваження./£ішення органу самоврядування скасовуються лише в судовому порядку і лише з мотивів їх невідповідності закону.

Література

Вебер М. Избранньїе произведения. - М., 1990.
Дмитриев Ю. Соотношение понятий политической и государственной власти в условиях формирования гражданского общества // Государство и право, 1994, №7.
Волянська Г. М. Народний суверенітет та форми його реалізації в Україні: конституційно-правові аспекти: Авторефер. дис. ... канд... юрид. наук. - К., 1995.
Джунусов М. С. Суверенитет как социальньїй феномен. - М., 1994.
Козюбра М. Державна влада: межі здійснення та форми організації (політико-правові аспекти) // Українське право. 1995, № 2.
Колодій А., Копейчиков В., Цвік М. Народовладдя як основа представницької демократії. //Українське право. 1995, № 2
Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні. Проблеми теорії і практики / За ред.В.Ф. Погорілка. - К., 2001.
Крьілов Б. С. Понятие суверенитета. Суверенитет государства и суверенитет народа // Проблеми суверенитета в Российской Федерации. - М., 1994.
Ледяев В. Власть: концептуальний анализ // ПОЛИС, 2000, №1.
Мамут Л. С. Народ в правовом государстве. - М., 1999.
Силенко Л. М. Конституційні о.снови системи стримувань і противаг як засіб організації та функціонування державної влади в Україні : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Національна академія внутрішніх справ України. - К., 2000. — 199 л.
Федоренко В.Л. Конституційно- правові основи всеукраїнського референдуму: проблеми теорії та практики : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1999. - 195л.
Федущак-Паславська Г. М. Політико- правова ідея суверенітету державної влади та її реалізація в державотворенні України : Автореф. дис... канд. юрид. наук (12.00.01) /Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Л., 2000. - 18с.
Черданцев А. Ф. Государственная власть и ее обоснование // Правоведение, 1992, № 2.

56 Загальна теорія держави і права

Чиркин В.Е. Легализация и легитимация государственной власти.// Государство и право, 1995,№ 8
Чиркин В.Е. Основи государственной власти. — М, 1996
Чиркин В.Е. Злементьі сравнительного государствоведения. - М., 1994
Шабо Ж.Л. Государственная власть: конституциоиньїе предельї и порядок осу-ществления // Полис, 1993, № З

Глава 7. Державна влада: основні характеристики

Глава 8. Механізм держави

1. Поняття, ознаки і структура механізму держави

Публічна влада, котра є одною з найважливіших характеристик держави,, са-. мостійно здійснюватися не може. Влада потребує людей, котрі й здійснюють її через державні інституції та інші органи публічної влади, насамперед, регіонального і місцевого самоврядування. До поняття "державні інституції" слід включити органи державної влади (державний апарат) і позавладні державні установи і організації, наприклад, заклади освіти, культури, охорони здоров'я.

* ОтжеТмеханізм держави^- це цілісна система державних органів, установ і
організацій, з допомогою яких держава здатна реалізувати свою владу та здійсни
ти інші функції і завдання перед суспільством. Тобто це той інституційний меха
нізм, діяльність якого спрямована на виконання державою свого соціального при
значення.

Поняття і структура механізму держави дозволяють виділити такі його харак-

* терні\ознак1иГі

це цілісна система державних органів і установ. Системний характер механізму держави забезпечують єдині принципи організації і діяльності його елементів;
елементами деджадногсммеханізду є державні органи і установи, в дких працюють державні службовці;
структура державного механізму, повноваження чи функціональне призначення кожного його елементу визначаються конституцією і законами даної країни;
державний механізм з метою забезпечення державно-владних приписів володіє спеціальними установами (поліція, в' язниці);
механізм держави є інституційною системою, котра практично забезпечує здійснення державної влади й функцій державц.^Саме з функціями держави механізм пов'язаний досить тісно. Залежно від того, які пріоритети виділяє у своїй діяльності держава, до цього пристосовується й структура її механізму.

Ф ^т^о^ими^частиналш державного механізму виступаютьґ

Органи державної влади і державні посадові особи -законодавчі, виконавчі та судові органи та їх апарат, котрі наділені державно-владними повноваженнями. Вони укомплектовані державними службовцями - особами, які наділені спеціальними повноваженнями щодо здійснення державно-владних повноважень.
Позавлавдні державні установи і організації, котрі здійснюють інші функції держави, зокрема:

а) державні організації - це такі складові механізму держави, до функцій яких входить здійснення охоронної діяльності щодо даної держави (збройні сили, поліція, служба безпеки тощо);

Загальна теорія держави і права

б) державні^сщновії - це такі складові державного механізму, котрі здійс
нюють діяльність щодо здійснення функцій держави в соціальній, культурній,
освітній, науковій сферах (державні лікарні, навчальні заклади, науково-дослідні
Інститути, бібліотеки);

в) державні підприємства - це такі підрозділи державного механізму, котрі
здійснюють господарську діяльність (виробництво товарів, надання послуг, торгі-
іля, посередницька діяльність), спрямовану на отримання прибутку та задоволен
ії* різноманітних потреб суспільства.

2. Державний орган: поняття і ознаки

шЩєР-Жавний оргад - це організований колектив громадян (або одна посадова особа), котрий наділений державно-владними повноваженнями і уповноважений 'державою на здійснення її завдань і функцій, що діє на основі визначеної законом Л2сщедури.

Із визначення видно, що найпершою ознакою, властивою державному органу, £ наявність у нього державно-владних повноважень. Що це означає?

. Державно-владні повноваження є складнимявищем, у якому можна виділити _три елементи:

а) прийняття рішень, обов'язкових для виконання всіма громадянами, поса
довими особами і організаціями, на яких поширюється компетенція даного держа
вного органу;

~~ б) організація виконання прийнятих рішень^ка опирається на матеріальну основу (відповідні кошти державного бюджету, наприклад);

в) "охорона прийнятих рішень від порушень шляхом застосування різних методів і заходів: переконання, громадського впливу і державного примусу.

Державний орган характеризується й іншими Ознаками:

орган держави - це певна організація, організований колектив державних службовців, об'єднаних спільністю цілей і родом діяльності. Разом з тим, державший орган може бути представлений і окремим громадянином (наприклад, глава держави - Президент України);
державний орган утворюється способом, визначеним державою у правових приписах (в Конституції і законах);
державний орган уповноважений здійснювати функції і завдання держави (наприклад, глава держави представляє її, а законодавчий орган приймає закони);
з допомогою правових норм державний орган наділяється певною компетенцією, котра включає до себе сукупність предметів його відання і повноважень щодо цих предметів відання;

5)__державний орган функціонує відповідно до процедури, визначеної державою в спеціальних документах - законах, положеннях , регламентах тощо;

б) державний орган є складовою частиною цілісної системи органів держав
ної влади тої чи іншої країни;

7) органдержави та його службовці не виробляють матеріальних благ, тому
їх утримання здійснюється за рахунок коштів державного бюджету;
Глава 8. Механізм держави 59

8) державний орган наділений відповідною матеріальною базою і фінансовими ресурсами. У процесі реалізації майнових прав державний орган виступає як юридична особа, тобто він від свого імені вправі набувати майнових і особистих немайнових прав і обов'язків, відповідати за своїми зобов'язаннями майном, бути позивачем і відповідачем у суді.

3. Класифікація державних органів

Державні органи розподіляються на види за різними критеріями, описаними в юридичній літературі.

За способом утворення ьощ поділяються на первинні й похідні. Первинні органи формуються безпосередньо виборчим корпусом через вибори або отримують повноваження за спадковістю (представницькі органи, монархи). Похідними державними органами є такі, котрі через вибори або призначення формуються первинними органами. Наприклад, у парламентських республіках нерідко президент обирається кваліфікованою більшістю депутатів парламенту.

За обсягом їх компетенції^4і£ржаан.іізргани поділяються на три групиі. вищі, центральні, і місцеві. Вищі органи представляють усю державну владу, що поширюється на всю територію країни. До вищих органів належать глави держав та їх уряди, парламенти та вищі судові інстанції. До центральних органів належать міністерства і відомства, котрі мають юрисдикцію в окремих галузях суспільних відносин, але також у масштабах усієї держави. Нарешті, місцевими є органи, які функціонують в адміністративно-територіальних одиницях (наприклад, обласні і районні державні адміністрації в Україні). Від них слід відрізняти інші місцеві органи, які не є державними - органи самоврядування.

За^своїм складом державні органи поділяються на колегіальні та одноособові. Колегіальним є орган, який складається із встановленої законом кількості посадових осіб. Наприклад, парламент України складається з 450 народних депутатів України. У колегіальних органах, природно, колегіальним є й спосіб прийняття рішень та несення відповідальності за них. Одноособові ж органи представлені одною посадовою особою, наділеною відповідними повноваженнями, котра й рішення цриймає одноособово.

За часом функціонування державні органи класифікуються на безстрокові. строкові та дінічі на час виконання, д&вних завдань. Для більшості державних органів законом не визначається термін їх дії. Проте у зв'язку з надзвичайними обставинами тимчасово можуть утворюватися й відповідні органи. У зв'язку з цим не слід плутати строк дії державного органу і строк повноважень персоналій, які займають посади в ньому. Наприклад, термін дії Верховної Ради України не є визначений законом, проте визначений строк повноважень обраних до неї народних депутатів України - 4 роки.

Особливе місце у класифікації державних органів займає їх розподіл за характером виконуваних ними функцій державної влади. За цією точкою зору вони поділяються на_лрихрупи: законодавчі, виконавчі та судові. У комуністичних державах інколи виділяли й четверту групу - органи контрольної влади, серед яких до-

бо

Загальна теорія держави і права

цінуюче становище займала прокуратура з належною їй функцією загального на-іляду. У парламентських і "змішаних" республіках, відзначимо, дискутується місце глави держави у цій класифікації державних органів.

4. Поняття й типи державної служби

Персональний субстрат держави має диференційований характер. У минулому, наприклад, населення держави поділялося на дві частини: вільних індивідів, ЯКІ утворювали політичний народ і мали політичні права, і невільних людей. Якщо Перші були носіями державної влади, то другі виступали лише їх утримувачами.

У демократичній державі, природно, відсутня диференціація осіб,, яка би мала Наслідкомїх нерівноправність. Проте залежно від ставлення людей до державної ІЛади, місця і ролі у державно-владних відносинах їх можна розділити на такі ка-Дргорії:

а) особи, які є представниками державної влади (депутати, судді, мери, члени
Ііісцевих представницьких органів тощо).

б) особи, які професійно займаються владною діяльністю на постійній основі,
тобто безпосередньо проводять у життя рішення представників державної влади

^'шштиків"). Ця особлива група населення називається "державні службовці" (у іузькому смислі), "чиновники" або "бюрократія";

в) особи, які є громадянами даної держави - вони виступають джерелом вла
ди, хоч самі здійснюють її безпосередньо рідко (вибори^референдум);

г) особи, які не є громадянами держави і не володіють політичними правами,
^окрема^правом обирати і бути обраним.

і іїерші дві категорії об'єднаємо спільним поняттям "державні функціонери". Вони є в кожній державі. Якщо перші приходять до владних повноважень, як правило, внаслідок перемоги окремої особи або партії в ході виборів, то другі призначаються на посади за конкурсом. Другу категорію - професійних чиновників - в їх сукупності називають "публічною службою", або дещо вужче - "державною службою". ^У_кожііій сучасній державі паралельно функціонують ієрархія "політиків" та ієрархія державних службовців. Якщб персональний склад перших від виборів до виборів змінюється, то другі не залежать від їх наслідків. Система державної служби покликана зробити державний апарат стабільним, кваліфікованим і більш Менш незалежним від наслідків політичної боротьби.

Особливості статусу публічних державних службовців або державних поса-тддвих осіб полягають, на думку українського дослідника О. Петришина, в такому:

а) вони виконують функції публічного характеру;

б) наділені юридичними державно-владними повноваженнями;

в) мають право видавати юридичні акти, обов'язкові для інших осіб;
г)виступають носіями та представниками державної влади;
д)~можуть бути притягнутими до підвищеної юридичної відповідальності.

V більшості країн прийняті закони про державну службу, в яких визначаються кваліфікаційні умови зайняття посад, порядок службового зростання, права і обов'язки службовців, їх дисциплінарну відповідальність тощо.

Глава 8. Механізм держави

* На сьогоднішній день відомі три типи систем державної служби: кар'єрна,

споліальна та мерітна, відмінності між якими мають все жумовиий-характер.

~Кар срна ^система (від фр. "сіє 1а саггіеге") сформувалася на європейському

континенті й полягає в бездоганній протягом усього життя службі, коли службове

зростання здійснюється на основі кваліфікаційних умов і тривалості служби. У

.рамках кар'єрної системи сформувалися певні принципи влконання державної

_£лужби:

а) службове зростання на основі наперед визначених умов;

б) вимога мовчазності (щодо службових таємниць);

в) несумісність державної служби з іншою оплачуваною працею;
г)_забарона працювати родичам;

д) заборона членства у політичних партіях і участі в політичних акціях, а також у страйках;

є) лояльність.

Споліальна система (лат. "зроііа" - користь) сформулювалася й діяла в США на ранніх стадіях рбзТзйтку саме як "корислива система'\^]і_сут^^юлягає_^ому, що посади державної служби роздаються особам, котрі допомагали політику^ вибор-чій компанії.

Мерітна система (лат. "тегіїі" - заслужений) прийшла на зміну споліальній ^системі в США. іТосади в державній службі цього типу займають особи, котрі, відзначаються особливим рівнем кваліфікації (пройшли конкурсний відбір, тестові випробування, закінчили заклади післядипломної освіти), мають здібності або особливу, потрібну для посади, освіту, є бездоганними в моральному плані. За деякими показниками ця система подібна до кар'єрної.

5. Види державних службовців

В Україні, відзначимо, державні посадові особи, на думку вітчизняного дослідника цієї проблеми О. Петришина, поділяються на такі категорії!

особи, що безпосередньо здійснюють прерогативи державної влади (вищі посадові особи, статус яких регулюється Конституцією та окремими законами України, судді, прокурори);
особи, що перебувають на службі в державних органах та їх апараті відповідно до Закону України "Про державну службу" та інших законодавчих актів про організацію і діяльність окремих державних органів;

3) ,особи, що займають керівні посади в органах управління державних уста
нов і організацій;

4)^ особи, які мають виборчий мандат.

Цивільна державна служба залежно від особливостей конкретної державної організації поділяється також на: а) службу в державних органах та їх апараті (законодавчої, виконавчої та судової влади) і б) службу в державних установах та органах управління державними підприємствами.

Той же О. Петришин далі відзначає, що служба в апараті органів державної влади і перш за все державної виконавчої влади кваліфікується як державна служ-

би у вузькому її розумінні - як адміністративна служба. Тому коли розглядаю! ься питання державної служби в будь-якому, в тому числі загальнотеоретичному сенсі, іо перш за все предметом дослідження виступає даний різновид державно-службової діяльності, яку можна назвати службою в юридичному розумінні, оскільки з приводу організації саме адміністративної служби діють окремі закони про службу, які є найбільш повним втіленням принципів організації державно-службових відносин."

Служба в органах судової влади кваліфікується як найбільш юридизований різновид державної служби як в плані відношення до самої природи та змісту права, так і в тому аспекті, що підлягає найбільш докладній законодавчій регламентації. Тому в найбільш повному розумінні вона може бути кваліфікована як служба закону і праву.

Г~На окрему увагу заслуговує характеристика здійснення депутатами законодавчих повноважень як різновиду державно-службової діяльності, яку О. Петришин •важає за доцільне називати політичною державною службою. Політичною, оскільки дана категорія службовців займає посади та покидає їх залежно від політичних чинників. Але, з іншого боку, депутати знаходяться на державній в широкому розумінні службі, оскільки займають посади в державному органі, наділені державно-владними повноваженнями, працюють на професійних засадах, одержують Грошову винагороду з державних коштів. З урахуванням аналогічних аргументів політичними державними службовцями, або державними діячами, слід вважати таких вищих посадових осіб, як президент, прем'єр-міністр, міністри.\Особливості Такого різновиду державної служби, як патронатна служба, вбачаються в тому, що діяльність цих службовців - помічників, радників, консультантів, прес-секретарів - безпосередньо спрямована на забезпечення повноважень президента, прем'єр-міністра, міністрів, голів обласних державних адміністрацій та інших Осіб, які мають право на таку службу.,

1 Крім того, залежно від характеру виконуваної роботи державних службовців .можна розділити на керівників, фахівців, обслуговуючий персоналі

Загальна теорія держави і права

Глава 9. Функції держави

1. Функції держави: поняття і ознаки

Теорія держави і права для з'ясування і прогнозування діяльного боку держави використовує поняття функції держави - характеристики власне того, що і як держава "вчиняє". У нашій науці поняття "функції" означає напрямок, предмет діяльності того чи іншого політико-правового інституту, зміст цієї діяльності, її забезпечення. Саме в цьому смислі мова йде про функцію держави, уряду, міністерства, інших державних органів.

З якою метою використовується це поняття? Справа в тому, що функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалий історичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнації, виникнення держав різних типів, видів, форм у різних народів. З еволюцією держави змінюється й характер її діяльності, з'являються нові напрямки цієї діяльності, виникають нові структури держави, інші засоби і способи, котрі забезпечують функції держави.

В юридичній літературі можна нарахувати до двох десятків визначень функцій держави. Найбільш поширеним є розуміння функцій держави як сукупності основних напрямків діяльності держави, в яких виражаються її сутність, соціальне призначення, а також цілі і завдання держави щодо управління суспільством. Кожна окрема функція, з цього випливає, - це необхідний, однорідний, постійний напрямок (бік) діяльності держави, обумовлений об'єктивними потребами суспільного розвитку з точки зору внутрішніх і зовнішніх завдань.

Теоретичне узагальнення здійснюваних функцій різними державами дозволяє виділити ознаки цих функцій, тобто ті постійні характеристики, які допомагають віднести різні боки діяльності держави саме до функції. До таких ознак належать:

і 1) предметна діяльність держави у найважтт"«іших сферах суспільного життя: економічній, політичній, соціальній, духовній >авовій.

у них проявляється безпосередній зв'яз» ліж сутнісними, формальними характеристиками держави та її соціальним приз енням, яке й реалізується в діяльності держави;
функції держави виступають напрямком льності держави на вирішення значних соціально-економічних, політичних і інших завдань, досягнення соціально-значимих цілей, які постають на кожному історичному етапі розвитку суспільства;
діяльність держави здійснюється в певних формах (частіше правових) і з застосуванням особливих, в тому числі владно-примусових методів;
структура функцій держави тісно пов'язана з тими ділянками суспільних відносин, на які держава намагається впливати відповідно своїх потреб;
функції держави мають об'єктивний характер і зумовлейі моделлю взаємовідносин суспільства і держави. Вибір засобів їх досягнення є більш менш усві-

Глава 9. Функції держави

домленим і залежить від того, наскільки правильно зрозумілі суспільні потреби і наскільки вірно оцінені наявні засоби їх задоволення.

* Крім того, кожна функція держави має свій об'єкт впливу і свій зміст. Об'єкт - це певна сфера суспільних відносин, на яку спрямовано вплив держави. Зміст функцій показує, що робить держава, які управлінські дії у даній сфері вона вчиняє.

2. Класифікація функцій держави

У загальнотеоретичній юридичній науці виділяють чимало підстав (критеріїв) розподілу функцій держави на певні види.

З огляду на тривалість їх існування вони поділяються на постійні, які властиві державі на всіх етапах її розвитку, і тимчасові.
За територіальним масштабом, в межах якого вони здійснюються, функції у федеративній державі, до прикладу, поділяються на функції федерації загалом і функції суб'єктів федерації.
Залежно від належності функцій до того чи іншого типу держави чимало вчених-теоретиків (наприклад, М. Марченко) дотепер виділяють функції експлуататорських держав, функції держави демократичного типу і функції, що випливають із природи будь-якого суспільства.
За соціальною значимістю функції держави поділяються на основні та похідні. До основних функцій належать такі, які забезпечують об'єктивні передумови людського існування, в тому числі:

природні умови, забезпечення життя, здоров'я людини і нормального середовища його проживання;
загальна свобода, доступ до культурних цінностей, освіти, свобода творчості;
економічні умови (приватна власність, свобода вибору заняття тощо);
політичні умови (доступ до управління справами суспільства).

Похідні функції виступають складовими елементами основних функцій держави. Наприклад, у складі такої основної функції як соціальна функція можна виділити такі похідні, як пенсійне забезпечення, підтримка материнства і дитинства, розвиток охорони здоров'я, освіти, культури тощо.

5. За сферою діяльності основні функції держави поділяються на внутрішні
і зовнішні. Така класифікація є найбільш поширеною в юридичній літературі. Вну
трішні функції спрямовані на вирішення внутрішніх завдань, які стоять перед сус
пільством і державою, характеризують взаємодію останніх. Свого часу в теорії
соціалістичної держави виділяли, наприклад, такі основні внутрішні функції як го
сподарсько-організаційна, культурно-виховна, регулювання міри праці та міри
споживання, охорона соціалістичного правопорядку, соціалістичної власності,
прав і свобод громадян, природи, а також функція надання соціальних послуг-ї До
внутрішніх функцій сучасної держави належать: ~*

а) економічна функція, котра проявляється у втручанні держави в економічне
життя з допомогою різноманітних способів і засобів;
66 Загальна теорія держави і права

б) соціальна функція, що має призначення вирівнювання соціального сіано-
вища людей шляхом допомоги бідним, розвиток і впровадження соціальних про
грам (охорони здоров'я, освіти, культури тощо);

в) правоохоронна функція - спрямована на забезпечення законності й право
порядку в суспільстві;

г) екологічна функція, котра має метою підтримання сприятливого для люди
ни навколишнього середовища;

д) функція фінансового контролю, спрямована на облік доходів, інших ре
зультатів господарської діяльності, стягнення податків та інших обов'язкових пла
тежів для формування доходної частини державного бюджету, а також контроль за
використанням коштів державного бюджету.

^До зовнішніх функцій^традиційно відносять оборону країни, підтримання системи колективної безпеки, взаємовигідне економічне співробітництво, участь у спільних заходах щодо вирішення глобальних проблем людства. ^

3>. Основні внутрішні функції Української держави

Основні напрямки діяльності Української держави нині визначаються не лише переходом від тоталітаризму до демократії та від командної до ринкової економіки, а й процесом становлення і зміцнення держави як такої. Ці два фактори, а також міжнародна ситуація й визначають специфіку функцій нашої держави на сучасному етапі.

В Україні функції держави (в конституційних положеннях вони називаються "основними напрямками внутрішньої і зовнішньої політики") визначає парламент - Верховна Рада (в Російській Федерації, до прикладу, це робитьіїрезйдент).

У перші роки після здобуття незалежності найважливішою функцією Української держави була діяльність, спрямована на конституювання суверенної державної влади - вона завершилася юридичним і фактичним перетворенням України з суб'єкта радянської федерації у незалежну державу з усіма її атрибутами.

__ Серед внутрішніх функцій України, насамперед, визначимо її економічну фу-''нкцію. Вона спрямована (згідно положень Конституції) на створення ринкової, соціально орієнтованої економіки на основі різних, але однаково захищених законом ^форм власності (державної, приватної, комунальної). Розглянемо основні підфун-кції держави в економічній сфері:

зміна відносин власності, співвідношення їх форм через приватизацію;
структурна перебудова економіки;
залучення іноземних інвестицій;
проведення антимонопольної політики;
підтримка підприємництва, особливо малого бізнесу тощо.

У реальній політиці, звичайно все набагато складніше. В основному на кінець
1997 р. завершено приватизацію лише малих підприємств, грошова приватизація
великих підприємств - ще попереду. Приватизаційні закони 1992-1993 рр. з їх ме
тодикою приватизації (з участю трудових колективів) і особливістю майнового
сертифікату (який не продається) усунули більшість населення держави від цього
Глава 9. Функції держави 67

процесу. Законодавство про іноземні інвестиції за кілька років три рази докорінно змінювалося і це, поза сумнівом, не сприяло залученню інвестицій.

^економічною безпосередньо пов'язана соціальна функція Української держави. Суть її полягає в державній підтримці непрацездатних і бідних осіб, багатодітних і малозабезпечених сімей. Саме в цій функції полягає реалізація конституційно закріпленого для України ідеалу "соціальної держави".

24 травня 2000 р. указом Президента України були затверджені "Ошовнмна-прями соціальної політики України до 2004 р.!\ Відповідно до цього документу "пріоритетами соціальної політики є створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня населення, розвитку трудового потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної -диференціації населення за рівнем доходів, проведення пенсійної реформи, надання адресної підтримки неза-хищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення. До основних напрямів діяльності Української держави у цій сфері належать: а) забезпечення розвитку народонаселення; б) удосконалення трудових відносин; в) реформування системи соціального страхування; г) захист громадян як споживачів; д) розвиток гуманітарної сфери (освіти, науки, охорони здоров'я); є) диференціація регіональної соціальної політики; є) удосконалення механізму соціальної політики.

Політична функція Української держави спрямована на реформування самої державної влади, її органів, інших інституцій демократичної політичної системи. Наскільки є незавершеною політична реформа в Україні станом на початок 2002 р. свідчить таке:

-. статус цілого ряду органів державної влади вищого рівня законодавчо не є визначеним (це стосується Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, Адміністрації Президента України тощо) і регулюється кількома нормами Конституції України та підзаконними актами;

становлення багатопартійної системи, котра би ефективно сприяла зміцненню демократичної системи, відбувається вкрай повільно. Державна влада та її носії продовжують залишатися переважно "позапартійними". Навіть Уряд України, котрий відповідно до Конституції України забезпечує здійснення "внутрішньої і зовнішньої політики держави" епізодично демонструє "аполітичність", що, звичайно же, протирічить досвіду всіх конституційних демократій. Такий підхід знижує роль партійної системи в суспільстві і державі, деформує основоположні демократичні цінності;
Конституція України 1996 р. заклала цілий ряд системних недоліків до владної моделі й ініційована в 2000 р. конституційна реформа, незважаючи навіть на проведення всеукраїнського референдуму, залишилася нереалізованою;

-адміністративна реформа і, зокрема, перетворення в системі місцевого самоврядування на сьогодні залишаються на концептуальному рівні;

- в Україні зберігаються державні електронні й друковані засоби масової ін
формації.

Функція охорони прав людини нині проголошена пріоритетною в діяльності Української держави, особливо після вступу в 1995 р. до Ради Європи і прийняття

Загальна теорія держави і права

в 1996 р. нової демократичної Конституції. Ця діяльність здійснюється у таких площинах:

- наближення внутрішнього законодавства з цих питань до міжнародно-
правових стандартів шляхом приєднання до відповідних міжнародних договорів і
Приведення власної нормативної бази у відповідність із ними;

""" - закріплення прав людини у правових нормах найвищої юридичної сили й щдання їм підвищеної стабільності;

- створення й налагодження ефективної діяльності інституційного механізму
Захисту прав людини (судів, інших державних органів, адвокатури);

' Правоохоронна функція Української держави проявляється в діяльності всіх її Державних органів. До прикладу, саме Верховною Радою України законодавчо встановлюються діяння котрі є забороненими, встановлюються санкції за їх вчинення. Проте функціонують спеціальні органи, котрі займаються лише правоохоронною діяльністю: міліція, прокуратура тощо. В рамках цієї функції здійснюється судово^правіша реформа, важливі кроки щодо впровадження якої були зроблені в Іервні 2001 р. Крім того, держава створює правові основи та умови для діяльності Іромадських правозахисних організацій.

| Екологічна функція Української держави полягає в створенні правового ре-юшу охорони навколишнього середовища, раціонального використання природ-Еих ресурсів. У зв'язку з цим в Україні схвалені закони "Про охорону нав-ІСдишнього природного середовища", "Про охорону атмосферного повітря", "Про ириродньо-заповідний фонд", "Про тваринний світ".

Р" Ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС - функція, котра в таких обсягах властива пише Україні. Діяльність у цьому напрямку має за мету допомогти людям, відсе-П£рим із зони обов'язкового відселення, яка зазнала радіоактивного забруднення, надати допомогу тим, які працювали в цій зоні, провести комплекс заходів щодо дезактивації"забруднених територій. Після закриття ЧАЕС в грудні 2000 р. до цьо-ї» додається пошук додаткових джерел електроенергії, пов'язаних з цією обставиною.

4. Зовнішні функції Української держави

На міжнародній арені Україна веде активну політику, спрямовану на забезпечення таких завдань: а) утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; б) забезпечення стабільності міжнародного становища України; в) збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; г) включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; д) захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з міжнародним правом; є) поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Хоча формально Україна є одним із засновників ООН у 1945 р., незалежну зовнішню політику вона здійснює лише з 1991 р.

Глава 9 Функції держави

Сучасна Українська держава здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав, розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.

Україна, що важливо підкреслити, зараз не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосу-вання сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами.

Відзначимо, що ще в 1993 р. постановою Верховної Ради України було затверджено "Основні засади зовнішньої політики України". Л цьому документі головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів та завдань визнавалися:

1. Забезпечення національної безпеки. Одночасно з пошуками міжнародних гарантій своєї безпеки, Україна дбає про розбудову власних Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності.

В цьому контексті Україна сприятиме здійсненню заходів, спрямованих на повне знищення всіма державами хімічної і біологічної зброї га повне припинення будь-яких випробовувань ядерної зброї.

Створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки. Повномасштабні торговельні, виробничі та фінансові відносини з іншими державами та активне співробітництво з міжнародними організаціями є важливим фактором внутрішнього економічного розвитку України та інтегрування її національної економіки у світову. Для нас є дуже важливим взаємовигідне економічне співробітництво з іншими країнами та міжнародними фінансовими структурами (Міжнародним валютним фондом, Всесвітнім банком реконструкції і розвитку).
Сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку ії національної культури і освіти. Україна здійснює широке науково-технічне співробітниц- _ тво із розвинутими країнами світу з метою піднесення якості національних наукових досліджень та створюваних на їхній основі технологій, включення українського науково-технічного потенціалу до системи європейських і світних обмінів.
Участь у вирішенні глобальних проблем сучасності. Україна активно співпрацює із світовим співтовариством на універсальному, реї юналі.ному та двосторонньому рівнях у вирішенні глобальних проблем сучасносп, які є спільною турботою людства: охорона навколишнього середовища, розібропшя, ліквідація неписьменності та недорозвиненості, охорона здоров'я, сіихііїнс лихо, допомога біженцям, регулювання міграційних процесів, боротьба з наркомапню, злочинністю, тероризмом тощо.

Одна з пріоритетних функцій української зовнішньої полиннії на цьому напрямі полягає в залученні міжнародної допомоги для подолання и.шіі/іків Чорнобильської катастрофи.

Україна, крім того, бере участь у заходах міжнародної о і ппіюнарисгва щодо
підтримання колективної безпеки. Військові підрозділи Укр.нпи іч-руи. участь у
70 Загппмі.і тінцт держави і права

підтриманні миру в Боснії та Герцеговині, в ряді інших країн. Проте, що сими і о-матично, наша держава невчасно засудила політику Югославії щодо косовських албанців, котра полягала в геноциді та "етнічних чистках". Відзначимо також, що Україна взяла посильну участь в антитерористичній операції міжнародного співтовариства восени 2001 р. Батальйон спецхімзахисту був відправлений до Кувейту в березні 2003 р., проте офіційно Україна заперечувала свою участь в антиіраксь-кій коаліції держав на чолі з США.

_5._ Контакти з українською діаспорою. Україна має постійно і систематично піклуватись про забезпечення і задоволення національно-культурних, духовних, мовних та_ інших потреб і запитів етнічних українців, що проживають поза державним кордоном. Важливою функцією зовнішньої політики України в цьому контексті є захист прав українців в державах, що утворились на геополітичному просторі колишнього Союзу РСР.

6. Інформаційна функція^тобто створення ефективної системи інформаційного захисту своїх національних інтересівьщо_передбачає проведення активної інформаційно-аналітичної роботи, спрямованої на роз'яснення своєї внутрішньої і

.^іаввшшьої політики, формування прихильного ставлення до України в парламентських,^ урядових і неурядових колах, збирання інформації про наміри або акції, що_плануються щодо України з метою своєчасного і адекватного на них реагування, прогнозування перспективних напрямів міжнародної активності. _Серед інших зовнішніх функцій України слід назвати такі: 1} інтеграція з європейськими структурами і Північноатлантичним альянсом

^НАТО). Україна, правда, станом на початок XXI ст. не ставить перед собою безпосереднього завдання вступу ні до НАТО, ні до Європейського союзу. У цьому плані зараз нашій країні необхідно виробити власну стратегію зовнішньої політики у новій геополітичній ситуації, за якої її найближчі сусіди, - Польща та Угорщина, - вже стали членами НАТО;

2) підтримання стабільних і рівних стосунків з Російською Федерацією, котру проголошено "стратегічним партнером".

5. Забезпечення державою національної безпеки

У сучасний період особливої гостроти набула проблема забезпечення безпеки для будь-якої сучасної держави, в тому числі України. Вирішення цієї проблеми передбачає високі вимоги до самої держави, її організації та діяльності. На жаль, послаблення влади і зниження рівня управління державними справами викликають серйозну стурбованість у суспільстві. Послаблюється захист національних інтересів у різних сферах, а кризові явища і зовнішній тиск нерідко загострюють цю проблему.

Тому окремо варто зупинитися на такій функції сучасної Української держави як забезпечення нею національної безпеки. Таке завдання вона здійснює як заходами внутрішньої, так і зовнішньої політики. З огляду на терористичні акти 11 вересня 2001 р., їх масштабність, стає зрозумілим, що забезпечення безпеки влас-

Глава9. Функції держави

них громадян є однією найважливіших функцій України. Що розуміти під терміном "національна безпека"? Як розуміють її в нашій країні?

[раціональна безпека України - стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, котрий є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей. Головними об'єктами національної безпеки є:

а) громадянин - його права і свободи;

б) суспільство - його духовні та матеріальні цінності;

в) держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і не
доторканність кордонів. Інтереси громадянина, суспільства і держави позначають
сукупним терміном "національні інтереси"^7Гацюнальні інтереси України відо
бражають фундаментальні цінності та прагнення Українського народу] його по
треби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення і
способи задоволення. Національні інтереси України та їх пріоритетність обумов
люються конкретною ситуацією, що складається в країні та за її межами.

Пріоритетними національними інтересами України на сьогодні є:

створення громадянського суспільства, підвищення ефективності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвиток демократичних інститутів для забезпечення прав і свобод людини;
досягнення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав української нації та національних меншин України;
забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів;
створення самодостатньої соціально орієнтованої ринкової економіки;
забезпечення екологічно та технологічно безпечних умов життєдіяльності суспільства;
збереження та підвищення науково-технологічного потенціалу;
зміцнення генофонду Українського народу, його фізичного і морального здоров'я та інтелектуального потенціалу;
розвиток української нації, історичної свідомості та національної гідності українців; розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності громадян усіх національностей, що складають Український народ;
налагодження рівноправних та взаємовигідних відносин з усіма державами, інтегрування в європейську та світову спільноту.

\"~На сучасному етапі основні можливі загрози національній безпеці України в найбільш важливих сферах життєдіяльності полягають у такому:

а) у політичній сфері: посягання на конституційний лад і державний сувере
нітет України; втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; наяв
ність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах та у певних політичних сил в
Україні; .масові порушення прав громадян в Україні та за її межами; загострення
міжетнічних і міжконфесійних відносин; порушення принципу розподілу влади;
невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної влади та
місцевого самоврядування; відсутність ефективних механізмів забезпечення за
конності, правопорядку, боротьби із злочинністю, особливо її організованими фо-
рмами, та тероризмом;

Загальна теорія держави і права

б)^економічній сфері: неефективність системи державного реіулювання економічних відносин; наявність структурних диспропорцій, монополізму виробників, перешкод становленню ринкових відносин; невирішеність проблеми ресурсної, фінансової та технологічної залежності національної економіки від інших країн; економічна ізоляція України від світової економічної системи; неконтро-льований відплив за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів; криміналізація суспільства, діяльність тіньових структур;

в] у соціальній сфері: низький рівень життя та соціальної захищеності знач
них верств населення, наявність великої кількості громадян працездатного віку, не
зайнятих у суспільно корисній діяльності; суспільно-політичне протисюяння
окремих соціальних верств населення та регіонів України; падіння рівня здоров'я
населення, незадовільний стан системи його охорони; тенденції моральної та ду
ховної деградації в суспільстві; неконтрольовані міграційні процеси в країні;

г) у воєнній сфері: посягання на державний суверенітет України та її теритр-
ріальну цілісність; нарощування поблизу кордонів України угруповань військ та
озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося; воєнно-політична не
стабільність та конфлікти в сусідніх країнах; можливість застосування ядерної
зброї та інших видів зброї масового знищення проти України; зниження рівня боє
здатності Воєнної організації держави; політизація силових структур держави;
створення та функціонування незаконних збройних формувань;

д)у екологічній сфері: значне антропогенне порушення та техногенна перевантаженість території України, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи; неефективне використання природних ресурсів, широкомасштабне застосування екологічно шкідливих та недосконалих технологій; неконтрольованс ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів;_нсгаі и-вні екологічні наслідки оборонної та військової діяльності;

~~е)" в" науково-технологічнш ' сфері: невизначеність державної науково-технологічної політики; відплив інтелектуального та наукового потенціалу за межі України; науково-технологГчне відставання України від розвинених країн; зниження рівня підготовки висококваліфікованих наукових та інженерно-технічних кадрів;

є) в інформаційній сфері: невиваженість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері; повільність входження України у світовий інформаційний простір, брак у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення про Україну; інформаційна експансія з боку інших держав; витік інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави; запровадження цензури.

Державна політика національної безпеки визначається виходячи з пріоритетності національних інтересів та загроз національній безпеці України і здійснюється шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм у різних сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства.

Глава 9. Функції держави

6. Форми здійснення функцій держави

Під формами здійснення функцій держави слід розуміти такі способи діяльності держави, з допомогою яких держава здійснює свої функції.

В юридичній науці найчастіше розрізняють дві такі форми - правову та орга-нізаційну. Правова форма здійснення функцій держави полягає в діяльності, "пов'язаній з правотворчістю та юридичними наслідками. Вона проявляєтьс£^^га-_ких видах діяльності:

1) правотворча діяльність, тобто процес підготовки, прийняття та введення в діюіюрмативно-правових актів;

' 2) правозастосовна діяльність, тобто процес прийняття компетентним органом чи'посадовою особою акту застосування права за умови, що реалізація правової норми не може відбутися у "вільному" режиму. Наприклад, рішення суду про застосування норми закону, якою було передбачено призначення особі пенсії підвищеного розміру, якщо таке відмовляється вчинити самостійно відповідний державний орган.

3) правоохоронна діяльність, тобто діяльність спеціальних державних органів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, профілактики правопорушень, притягнення осіб, винних у вчиненні правопорушень до юридичної відповідальності.

Організаційна форма передбачає такі види діяльності:

організаційно-регламентаційна діяльність, тобто поточна робота певних структур щодо забезпечення функціонування державних органів (підготовка проектів документів, організація проведення засідання колегіальних органів тощо);
організаційно-господарська діяльність, пов'язана із забезпеченням державних органів приміщеннями, іншими матеріальними ресурсами, розпоряджання грошовими коштами тощо;
організаційно-ідеологічна діяльність, .тобто діяльність, пов'язана з ідеологічним та інформаційним забезпеченням функціонування державних органів (організація прес-конференцій, роз'яснення того чи іншого рішення державного органу, вплив на формування і розвиток у потрібному напрямку громадської думки).

Література

Байтин М. И. Сущность и основньїе функции социалистического юсударства. -Саратов, 1972.
Владимиров В. А. Основньїе функции посткоммунистического государствй в области внутренней политики. - Тверь, 1992.
Клепцова Т. Н. Функции и аппарат Российского государства в рьшочной зко-номике. - М., 1992.
Медведчук В. В. Україна: Актуальні питання розвитку суспільства, держави і права. - К. : Інтерпрес ЛТД, 1999. - 236 с.
Морозова Л. А. Функции российского государства на современном зтапе // Государство и право, 1993, № 6.

Нижник Н. Р., Ситник Г. П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку). - К., 2000.
Черноголовкин Н. В. Теория функции социалистического государства. - М.,

1970.

Загальна теорія держави і права

Глава 10. Типологізація держав

1. Поняття типу держави й проблеми класифікації

Поняття "тип держави" в сучасній юридичній літературі до останнього часу розглядається переважно в рамках формаційного підходу й визначалося як сукупність найважливіших ознак держави, що відповідають однаковому економічному базису й мають схожу класову природу. У такий спосіб визначався по суті "історичний тип держави", котрий відповідав певному історичному типу суспільства (рабовласницькому, феодальному, капіталістичному, соціалістичному та перехідному, під яким розумілися суспільства капіталістичної чи соціалістичної орієнтації).

Такий підхід заслуговує на увагу, проте обмежитися ним сучасна юридична наука не може. Київський вчений В. Якушик розробив власну концепцію класифікації типологій держав: #

На підставі тих чи інших відмінностей у загальносистемних характеристиках держав'можна протиставляти один одному такі типи держав: а) стабільні і нестабільні; б) сприйнятливі до соціальних новацій та несприйнятливі; в) з пришвидшеним темпом суспільного життя чи уповільненим; г) які діють у нормальній та у надзвичайній обстановці; д) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються; є) молоді та такі, що мають давні традиції існування незалежної державності.
Виходячи із специфіки соціальної бази є підстави для розрізнення таких типів держав: а) поліетнічних та етнічно однорідних; б) з політизованим та неполі-тизованим населенням; в) з нормальною та деформованою соціальною структурою; г) з відсутністю панівних соціальних прошарків та з пануванням певного класу, етнічної чи вікової групи.
З урахуванням відмінностей в організації та функціонуванні держави можуть бути запропоновані такі типології: а) держави неправові та правові; б) легітимні та нелегітимні; в) забюрократизовані та незбюрократизовані; г) з корумпованим та відносно чесним адміністративним апаратом; д) стабілізаційні (які гарантують незмінність типу суспільного розвитку) та перехідні (такі, що забезпечують зміну типу суспільного розвитку); є) які забезпечують насамперед національні інтереси та які обстоюють інтереси інших держав; є) відкриті і закриті щодо зовнішнього світу; ж) миролюбні та агресивні.
Залежно від особливостей найважливішої національної ідеї або доктрини, доцільно розрізняти такі типи держав: а) світські, атеїстичні та релігійні; б) які керуються месіанською ідеєю та які не мають такої; в) які здійснюють програму пришвидшеного розвитку та які зорієнтовані та помірний розвиток.

Крім наведеної вище класифікації, відзначимо також, що у другій половині
XX ст. набула поширення типологізація держав на основі "цивітшційного підхо
ду", котра має в своїй основі поняття "цивілізації" (соціокультурної системи, що
76 Загальна теорія держави і права

включає соціально-економічні умови життя суспільства, етнічні і релігійні основи, ступінь гармонії людини і природи, рівень свободи людини). Прихильники цього підходу (Єллінек, Кельзен, Коркунов, Гелбрейт, Тойнбі) відкидали формаційний (марксистський) підхід як одномірний. Вони поділяють цивілізації на дві групи:

первинні, до яких належать держави давньосхідні (Єгипет, Персія, Шумери, Вавилон тощо), еллінські (Афіни, Спарта), римська, середньовічна. Для них характерна командно-адміністративна організація державної влади. Держава визначає як політичний, так і господарсько-соціальний розвиток суспільства, а не визначається ними;
вторинні (держави нового й новітнього часу, сучасні держави), для яких характерне обмеженість державної влади ринковою економікою, релігійно-культурними відносинами, тобто тим, що отримало назву "громадянське суспільство".

Всього англійський історик А. Тойнбі нарахував 21 цивілізацію, кожна з яких надає можливість функціонуванню держави, що існує в її межах.

З великої множинності сучасних типів держав розглянемо чотири окремі, на нашу думку, типи держав: світські держави, теократичні (релігійні) держави, державу апартеїду та перехідну (постсоціалістичну) державу.

2. Світська держава

Світською вважається така держава, в якій не існує офіційної, "державної" релігії і жодне з віровчень не визнається обов'язковим чи переважним. В такій державі релігія, її канони і догми, а також релігійні об'єднання, котрі діють у ній, не вправі здійснювати вплив на державний лад, діяльність державних органів і їх посадових осіб, на систему державної освіти та інші сфери діяльності держави.

Світський характер держави забезпечується такими засобами:

відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави;
відокремлення державної освіти від церкви;
законодавче забезпечення рівноправності всіх релігійних конфесій;
законодавче забезпечення права кожного на свободу світогляду та віросповідання.

В Україні право на свободу світогляду і віросповідання закріплене в ст.35 Конституції й включає "свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".

Що означає відокремленість церкви від держави? Передовсім така модель державно-церковних відносин означає, що держава не втручається у визначення громадянином свого ставлення до релігії та релігійної приналежності, до виховання дітей батьками чи особами, котрі їх замінюють, відповідно до своїх переконань та із врахуванням права дитини на свободу совісті і свободу віросповідання. Врешті держава не покладає на релігійні об'єднання виконання функцій органів державної влади, державних установ і органів місцевого самоврядування та не втру-

Глава 10 Типологізація держав

чається в діяльність релігійних об'єднань, якщо вона не протирічить діючому законодавству.

У той же час держава регулює надання релігійним організаціям податкових та інших пільг, надає їм іншу фінансову, матеріальну та іншу допомогу.

Релігійна організація в світській державі створюється і здійснює свою діяльність згідно з власною ієрархічною структурою, призначає свій персонал, не здійснює функцій органів державної влади, інших державних установ, органів місцевого самоврядування, не бере участі у виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування та не бере участі в діяльності політичних партій і рухів та не надає їм матеріальної допомоги.

Варто також завважити, що в деяких демократичних світських державах узаконено офіційну (державну, національну) релігію. Наприклад, у Англії такою релігією виступає англіканська , в Греції та Болгарії - православна.

3. Теократична держава

В минулому та сучасному світі немало держав відзначаються тим, що характеризуються особливим ставленням до релігії, що накладає відбиток на державний лад країни загалом. Причому можна говорити не про окрему форму держави (форму правління, територіальний устрій), а саме про особливий її тип - релігійну або теократичну державу.

Сучасна теократична держава найчастіше має ісламське забарвлення. Цілий ряд країн Близького Сходу і Передньої Азії виступають ісламськими державами: Іран, Саудівська Аравія, Йорданія. Хоча, очевидно, до релігійних держав належать також Ізраїль (іудаїзм) та Ватикан (християнство).

Ознаками такого типу держави виступають наступні:

1 .Одна релігія (чи навіть один її напрямок) виступає єдиною офіційною релігією держави і суспільства. Такий підхід закріплюється конституційно та є можливим в умовах, коли переважна більшість населення сповідує дану релігію. В Ірані, до прикладу, такою релігією є іслам шиїтського напрямку. Релігійна консолідація суспільства має більше значення як національний склад населення.

Державна влада не є чітко відокремленою від релігії, в свою чергу остання -від системи освіти.

Висока роль Корану як релігійного джерела в правовій і політичній системі суспільства. По-суті, Коран виступає основним джерелом права, на його положеннях розвиваються окремі галузі права. Одночасно це релігійне джерело є основною ідеологічною та морально-етичною системою суспільства.
Проголошується "суверенітет бога" (не народу і не монарха), причому цей принцип закріплюється на найвищому юридичному рівні. Наприклад, в Конституції Ірану відзначається, що управління справами держави та всієї мусульманської громади знаходиться в руках дванадцятого імама.
Главою держави виступає, як правило, монарх, котрий є одночасно й релігійним лідером суспільства, тобто займає вищий пост у церковній ієрархії. В ісламських державах з республіканською формою правління ці дві посади можуть

Загальна теорія держави і права

бути зайняті двома особами. Наприклад, в Ісламській Республіці Іран релігійний лідер (аятола) наділений функціями верховного керівника держави, але поряд з цим існує пост президента як світського глави держави та парламент (меджліс).

5. Як правило, теократичний тип держави поєднується з недемократичним політичним режимом. В цьому плані крайньо радикальним режимом відрізнялася держава Афганістан на території, контрольованій талібами. Для всіх ісламських держав, хоч і в різній мірі, властивим є несприйняття європейських і американських цінностей, зокрема таких як парламентаризм, індивідуальні права людини, політичний плюралізм. Як правило, легально здійснюють діяльність лише ісламські політичні партії (Іран, Йорданія) або ж політичні партії взагалі заборонені (Саудівська Аравія).

Проте модернізація кінця XX ст. все ж торкнулася й цього типу держав. В останні роки демократичні перетворення, в тому числі становлення парламентаризму та часткове відновлення свободи слова, провадяться навіть в Ірані. На думку дослідників ісламської держави Коран не заперечує народовладдя, тому тенденція до демократизації цих держав продовжуватиметься.

Відзначимо також, що в таких країнах як Ізраїль і Ліван релігійний характер держави поєднується з демократичними інститутами європейського зразка.

4. Держава апартеїду

Вперше термін "апартеїд" з'явився в періодиці Південної Африки в 1929 р. і означав "роздільний розвиток двох рас". Ініціатором створення держави "апартеїду" стала Націоналістична партія, котра прийшла до влади в Південно-Африканській Республіці (ПАР) після другої світової війни. Ця політична сила, маючи владні важелі, створила з 1949 до 1953 р. законодавство, котре заклало правові основи режиму "апартеїду" - всього було схвалено 9 основних "расових законів".

По-перше, Закон про південноафриканське громадянство скасував автоматичне надання громадянства іммігрантам із держав Британської співдружності після п'яти років проживання в країні.

По-друге, Закон про заборону змішаних шлюбів між європейцями та неєвро-пейцями визнавав недійсними такі шлюби. Поправка до Закону про аморальність заборонила статеві стосунки між вихідцями з Європи та "кольоровим населенням".

По-третє, Закон про реєстрацію населення вимагав обов'язкової реєстрації
всім населенням своєї приналежності до однієї з груп: білих, кольорових чи афри
канців. Після цього Законом про райони проживання було встановлено механізм
створення ізольованих зон, в яких дозволяється проживання однієї з расових груп,
введено з цією метою так звані "довідкові книжки", котрі постійно мали знаходи
тися при дорослих африканцях. У 1952 р. африканцям було законодавчо забороне
но залишатися в межах будь-якого міста більше 72 годин, якщо вони не прожива
ють там останні 15 років або не працюють постійно на одному з підприємств цьо
го міста протягом останніх 10 років. Закон про резервації з роздільними системами
Глава 10 Типологізація держав ^ 79

життєзабезпечення 1953 р. примусив людей різних рас користуватися різними наборами благ у багатьох галузях життя. У 1954 р. Закон про переселення корінного населення надав уряду повноваження для знищення поселень корінного населення.

По-четверте, Закон про придушення комуністичного руху надав міністру юстиції надзвичайні повноваження для переслідування де-факто будь-якої опозиційної діяльності.

По-п'яте, Закон про працю корінного населення 1953 р. заборонив африканцям захищати свої трудові права за допомогою страйку й організовувати з цією метою профспілки.

По-шосте, в 1951 р. було ліквідовано Раду представників корінного населення (дорадчий орган при уряді, створений ще в 1936 р.). Того ж року обидві палати парламенту схвалюють Закон про роздільне представництво виборців, мета якого -виключити "кольорових" виборців із загального списку. Закон про управління ба-ндустанами вимагав від африканських вождів та посадових осіб, призначуваних урядом, забезпечувати законність на території, де розташоване плем'я. Остаточно позбавити "кольорове" населення виборчих прав вдалося в 1956 р., після реформування судової системи, котра опиралася створенню системи "апартеїду" (зокрема Верховний суд скасував ряд расових законів). У 1959 р. схвалений Закон про заохочення самоврядування корінного населення передбачив створення восьми банту станів, в яких африканці вправі отримати громадянство, але позбавлені пасивного виборчого права на виборах до парламенту.

Відзначимо також, що головна опозиційна сила в ПАР - "Африканський національний конгрес" - перебувала на нелегальному становищі від часу свого створення в 1956 р. Тим не менш боротьба за права темношкірого населення всередині країни та тиск міжнародної спільноти поступово давали результати. Уже на початку 80-х років найбільш одіозні закони (зокрема про заборону темношкірим з'являтися без дозволу в містах) були скасовані. Справжні реформи системи апартеїду у напрямку до демократії європейського зразка розпочалися в 1989 р., коли президентом ПАР було обрано Фредерика де Клерка, котрий скасував усі расові закони та звільнив політичних в'язнів.

5. Перехідна (постсоціалістична) держава

Поняття "постсоціалістичної держави". Постсоціалістична держава, її сутність і теоретико-юридичні характеристики протягом періоду незалежності України стали, на жаль, предметом дослідження лише кількох дослідників, котрі представляють здебільшого не юридичну, а політичну науку. Тому іакий аналіз є справою потрібною і своєчасною. Завважимо на доцільність вживання терміну "постсоціалістична держава", а не "посткомуністична", виходячи з розуміння попереднього режиму, котрий функціонував у цих країнах - режиму тоталітарного соціалізму.

Визначення поняття постсоціалістичної держави досі не з'ясовано у вітчизняній юридичній науці. На нашу думку, постсоціалістична держава - це держава,

Загальна теорія держави і права

котра здійснює модернізацію своєї сутності у напрямі від тоталітарного соціалізму до державно-правової організації суспільства, заснованого на принципах демократії та ринкової економіки. Хоча інтенсивність перетворень і реальні здобутки є різними в таких державах, але їх вектор - єдиний. Наприклад, в КНР і СРВ політичну систему реформовано лише частково і правлячі партії зберігають монополію на владу, проте перетворення економічної системи виступають глибшими порівняно з цілим рядом пострадянських країн.

Вітчизняний вчений Ю. Тодика сформулював ознаки перехідного етапу державності, котрі притаманні постсоціалістичній державі, а саме: тимчасове послаблення її соціально-політичної основи, падіння моральності, домінування в системі поділу влад виконавчої влади, конфронтація між владними структурами, посилення суб'єктивного фактора в розвитку держави і права, органічне поєднання в державно-правовому механізмі перехідного періоду елементів старого і нового, періодична зміна політичних режимів.

На сьогодні, за нашими підрахунками, постсоціалістичним є тип держав у ЗО країнах світу, в тому числі в Азії - 3 (Монголія, Китай, В'єтнам), в Центральній Європі ("Вишеградська четвірка") - 4, у Південно-Східній Європі - 8, на території

колишнього СРСР - 15.

Класифікація постсоціалістичних країн здійснюється за різними критеріями. З огляду на тип постсоціалістичної модернізації, їх можна умовно розділити на дві групи: 1) країни, в яких провадиться азіатська модель модернізації; 2) східноєвропейські країни. Останні, в свою чергу, також поділяються на дві групи: а) центральноєвропейські; б) пострадянські.

Проте англійські вчені Д. Копстейн і Д. Рейлі запропонували свою власну систему типологізації 27 "посткомуністичних держав" (до них вони не зарахували, природно, Китай і В'єтнам, в котрих владну монополію зберігають комуністичні партії, та Югославію). Ця система базується на критерії "віддаленості від Заходу" тої чи іншої країни, причому "межею Заходу" вважаються східні кордони ФРН та

Австрії.

Отже, за цим критерієм посткомуністичні держави поділяються на 4 групи: 1) 35-500 миль (Словаччина, Угорщина, Чехія, Хорватія, Словенія, Боснія та Герцеговина, Польща, Македонія); 2) 501-1000 миль (Албанія, Болгарія, Литва, Латвія, Румунія, Молдова, Білорусь, Естонія, Україна); 3) 1001-1500 миль (Росія, Грузія, Вірменія); 4) 1501-4080 миль (Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргистан, Казахстан, Монголія). Відзначимо також, що вказані автори доводять певну закономірність між ступенем віддаленості від Заходу тої чи іншої посткомуністичної країни і ступенем її модернізації.

Хоча такий методологічний підхід має право на існування, його не можна вважати оптимальним, оскільки навряд чи можна припустити однаковий чи навіть приблизно однаковий стан реформування суспільства в Білорусі та Естонії, котрі стоять в одному "географічному ряді".

Становлення постсоціалістичних держав. Сучасні постсоціалістичні держави стали наслідком різних форм відходу від тоталітарного соціалізму. Більшість із них стали продуктом демократичної антитоталітарної революції, котра загалом (за

винятком Румунії) відзначалася мирним характером.

Глава 10. Типологаація держав 8Ї

Не змінюючи своєї державної ідентичності провели постсоціалістичні перетворення такі країни як Албанія, Болгарія, Румунія, Польща, Угорщина, Монголія. Разом із тим, особливістю постсоціалістичних держав виступає той факт, що переважна більшість із них виникли внаслідок реорганізації державно-правового простору на євразійському континенті, суть якої полягає в припиненні існування трьох колишніх соціалістичних федерацій та конституюванні на їх основі нових незалежних держав. СРСР припинив функціонування в 1991 р. і на його колишній території було створено 15 нових держав. Із них лише три - Литва, Латвія та Естонія -можуть вважатися такими, що "вийшли" зі складу федерації, інші 12 утворилися внаслідок фактичного розпаду СРСР. 1 січня 1993 р. припинила своє існування чехословацька федерація, на території якої конституювалися незалежні Чехія і Словаччина. В 1991 р. розпалася Югославія, а на її колишній території були створені такі держави як Хорватія, Македонія, Словенія, Союзна Республіка Югославія (в 1992 р. об'єднала в федерацію Сербію та Чорногорію), а в 1995 р. - також Боснія та Герцеговина. Отже, за період до 1991 р. із ЗО постсоціалістичних країн 22 з них мали статус суб'єкта однієї з соціалістичних квазіфедерацій. Тому можна однозначно стверджувати, що саме постсоціалістична модернізація призвела до інтенсивних державотворчих процесів. Констатуємо також і такий важливий висновок, що жодна з постсоціалістичних держав не постала внаслідок військової поразки переднього режиму.

Сутність постсоціалістичної держави. Сутність будь-якої держави проявляється в характері здійснюваних нею функцій щодо суспільства. Деякі відомі вчені (наприклад, П. Рабінович) розглядають соціальну сутність держави в її "здатності забезпечувати - у процесі свого функціонування і розвитку - задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб і інтересів окремих груп індивідів та їхніх спільнот".

Розглянемо сутність постсоціалістичної держави через здійснювані нею функції. Почнемо з того, що питання ролі постсоціалістичної держави в процесі суспільних перетворень залишається дискусійним. Так, наприклад, М. Фрідман припускає, що в постсоціалістичному суспільстві державне управління має бути суворо обмежене його основними функціями: 1) охороною законності й порядку, включаючи й нагляд за виконанням приватних контрактів; 2) підтриманням судової системи; 3) встановленням "правил гри" на економічному просторі, включаючи визначення приватної власності.

Більшість інших дослідників дотримуються протилежної позиції - держава повинна відігравати активну роль у процесі суспільної модернізації, тобто "радіус функцій" держави (термін Ю. Тихомирова) й надалі повинен збільшуватися

Російський вчений Н. Пахоленко, один із небагатьох дослідників цього питання, називає такі внутрішні функції постсоціалістичної держави (на його думку, виступають, по суті, трансформованою формою функцій соціалістичної держави): 1) економічна функція - "готувати ґрунт, передумови і умови, сприятливі для функціонування ринкової економіки". Тому основні завдання економічної функції зводяться до "подолання тоталітарної спадщини в економіці, поступового зміцнення приватного сектора, стимулювання багатоукладності в економіці, реформу-

Загальна теорія держави і права

вання сільського господарства, до залучення іноземного приватного капіталу"; 2) "конституювання демократичної влади"; 3) "місце ідеологічної функції займає функція сприяння розвитку науки, культури і освіти"; 4) правоохоронна функція -зберігається, але повністю змінюються її форми і зміст, яким "необхідно надати чітку спрямованість на становлення громадянського суспільства, на захист прав і законних інтересів громадян"; 5) екологічна функція - "зберегти природу і людину, тобто забезпечити відтворення індивідів у природному середовищі проживання". Серед зовнішніх функцій вказаний вчений називає, крім традиційних, оборонної та співробітництва з іншими державами, ще одну, специфічну для молодих держав, - "оформлення власної державності".

Інший російський правознавець-теоретик В. Чиркін вбачає функції постсоціалістичної держави дещо в іншому. На його думку, постсоціалістична державна влада намагається зруйнувати економічний, політичний та ідеологічний тоталітаризм. В економіці такими є заходи щодо роздержавлення власності, створення самостійних господарів-підприємців, максимальне обмеження державного регулювання економіки, введення свободи підприємницької діяльності, рівноправності форм власності і її гарантій тощо. У політичній сфері постсоціалістична державна влада скасувала керівництво суспільством з боку однієї партії, забезпечила умови для створення багатопартійності і вільної опозиції, змагальності різних політичних сил, вільної преси, надала виборам, які виступали бутафорією за тоталітарного соціалізму, належне їм значення. В ідеологічній галузі на заміну офіційної, державної ідеології, котра була панівною, а то і єдиною, створені умови для ідеологічного плюралізму. Вказані функції постсоціалістичної держави можна вважати властивими всім ЗО країнам, за винятком Китаю і В'єтнаму, в яких політична система зазнала лише "раціоналізації", а не демократизації зразка країн Східної Європи.

Аналіз діяльності державної влади призводить до висновку про наявність ще кількох функцій у постсоціалістичних держав, зокрема: а) соціальної функції, зміст якої полягає в становленні інститутів соціальної державності; б) інтеграції національної правової системи до європейського правового і організаційного простору, що виражається в наближенні та вступі до Європейського союзу та НАТО -така функція властива всім східноєвропейським країнам; в) забезпечення територіальної цілісності.

Література

Бехруз Хашматулла. Идеи правового государства и проблеми исламской госу-дарственности: история и современность : Дис... канд. юрид. наук (12.00.01) / Одесский гос. ун-т им. И.И.Мечникова. — Одесса., 1994. — 130с.
Губин В. Ф. Расовая дискриминация: реакционная сущность и международная противоправность. - М., 1976.
Данільян О.Г. Особливості державного управління в економічній сфері в перехідний період розвитку суспільства // Державне будівництво і місцеве самоврядування. - Харків, 2002. Випуск 3. - С.ЗЗ- 40.
Нижник Н., Лемак В. Постсоціалістична держава: теоретико-правові проблеми. -Ужгород, 2003.

Глава 10. Типологізація держав

Петров В. С. Тип и форма государства. - Л., 1967.
Рожкова Л. П. Принципи и методьі типологии государства и права. - Саратов, 1984.
Сальїгин Е. Н. Теократическое государство. - М., 1999. - 128 с.
Таненбаум Р. О. Государство: система категорий. - Саратов, 1971.
Теория государства и права. 4.1. Теория государства. Под ред. А. Б. Венгерова. -М., 1995.
Тодьїка Ю. Н. Конституция Украиньї - основной закон государства и общества. -X., 2001.-382 с.
Тойнби А. Д. Постижение истории. - М., 1991.
Чиркин В. Е. Переходное постсоциалистическое государство: содержавние и форма // Государство и право, 1997, № 1.

Глава 11. Форма державного правління

1. Поняття форми державного правління

Форма правління є першим із двох понять (поряд і3 державним устроєм), які характеризують правову форму держави. Розхожа в юридичній науці думка,' що державний режим є третім поняттям у цьому ряді видається не зовсім обґрунтованою, бо режим як теоретична категорія стосується змісту держави, реалізації влади, а не правової форми її вираження. Проте, звичайно, важко стверджувати й те, що ці поняття зовсім не пов'язані між собою.

Отже, форма державного правління - це поняття, що визначає організацію вищих органів влади у тій чи іншій державі. Слід одразу зауважити, що для сучасної демократичної держави форма правління прямо залежить від характеру розподілу державної влади.

Форма правління у будь-якій країні засвідчує про:

а) правову форму глави держави (монарха чи президента), включно спосіб
отримання ним повноважень, початок і припинення повноважень, компетенцію-

б) порядок формування вищих органів державної влади;

в) структуру і компетенцію інших вищих органів державної влади, зокрема
парламенту;

г) порядок формування і відповідальність уряду;

д) ту чи іншу модель розподілу державної влади або відсутність такого роз
поділу;

» є) обмеженість (чи необмеженість) державної влади і зокрема її вищих органів з допомогою права, передовсім конституцією.

За формою правління сучасні держави класифікуються на монархії (абсолютні й конституційні) та республіки (президентські, парламентські, змішані, радянські). Більшість із сучасних держав мають республіканську форму правління у світі нараховується не більше трьох десятків монархій.

2. Поняття монархії

Монархія стала історично першою формою правління - практично всі сучасні народи знають ту чи іншу модифікацію.

Монархією називають таку форму правління, за якої вища державна влада належить одноособовому главі держави - монарху і передається на засадах спадковості. Як уже вище було зазначено, нині в світі нараховується до трьох десятків країн з цією формою правління. При всій різноманітності їх державно-правових систем, все ж можливо виділити кілька ознак, які притаманні всім монархіям незалежно від їх модифікації:

Загальна теорія держави і права

Глава 11 Форма державного правління

Вища влада (суверенітет) належить, як правило, одноособовому главі держави-монарху. Назва монарха може бути різною: цар, король, імператор, шах. султан, емір. У деяких країнах, правда, функціонує колективний монарх. Наприклад, в Об'єднаних Арабських Еміратах "колективним монархом" є вища рада емірів, до якої входять еміри всіх 7 суб'єктів у цієї федерації.
Влада передається відповідно до передбаченої процедури спадкування. В юридичній літературі виділяють такі системи престолоспадкування:

нарівні з чоловіками жінки також претендують на престол за принципом старшинства (Швеція);
спадкування престолу здійснюється виключно за чоловічою лінією (Японія, Бельгія, Норвегія):
спадкування престолу здійснюється переважно за чоловічою лінією, тобто молодший брат виключає старшу сестру (Великобританія, Іспанія, Бельгія);
жінка успадковує лише за повної відсутності чоловічих ліній.

У деяких випадках монарх отримує повноваження не через успадкування. Йдеться, в першу чергу, про момент заснування монаршої династії. Крім того, в окремих монархіях главу держави обирають, про що нижче ще буде сказано.

Відомий дослідник цієї проблеми І. А. Ільїн у праці "Про монархію та республіку" (Нью-Йорк, 1979) відзначав, що Росія, до прикладу, знала такі способи набуття престолу: 1) обрання князя на віче; 2) завоювання князівства силою; 3) захоплення князівства через убивство суперника; 4) спадкування уділа; 5) покупка уді-ла; 6) призначення ханським ярликом.

Строк повноважень монарха не є визначеним законом у часових параметрах - глава держави, як правило, здійснює їх довічно. Одночасно відзначимо, монарх вправі добровільно припинити свої повноваження і передати їх спадкоємцям в силу похилого віку, стану здоров'я та інших обставин.
Монарх є фігурою, котра не несе юридичної чи політичної відповідальності за свою діяльність перед народом або будь-яким іншим інститутом політичної системи.

Необхідно відзначити й дуже своєрідну форму монархії в деяких країнах-членах Британської Співдружності. Наприклад, такі великі країни як Австралія чи Канада дотепер визнають главою своєї держави англійського монарха (нині - королеву Єлизавету II), яка представлена в цих країнах генералом-губернатором. Генерал-губернатор призначається королевою на 5 років, але насправді англійський монарх лише затверджує кандидатуру, запропоновану місцевим урядом.

Традиційна класифікація монархій передбачає їх поділ на абсолютні та конституційні (обмежені). Деякі вчені додають до цих двох видів ще один - станову монархію, за якої влада монарха обмежена станово-представницьким органом.

3. Абсолютна монархія

Абсолютна (необмежена) монархія - це такий різновид монархії, за якого влада глави держави - монарха не визначається й не обмежується законом, переду-

Загальна теорія держави і права

сім конституцією. Це ключова юридична ознака абсолютної монархії. Серед інших ознак цієї форми правління можна назвати такі:

єдиним законотворчим центром є глава держави-монарх. Парламент в європейському розумінні як представницький орган, що вільно обирається і акти якого мають вищу юридичну силу, - відсутній;
відсутня конституція як основний закон, котрий би визначав (і обмежував) повноваження вищих органів державної влади, поділяв функціонально їх юрисдикцію та закріплював недоторканість прав людини;
монарх є також главою виконавчої і судової влад, має установчу владу, тобто право зміни державного ладу;
органи державної влади складають централізовану ієрархічну систему;
абсолютна монархія опирається на недемократичний політичний режим (у Саудівській Аравії, до прикладу, лише спроба створення політичної партії передбачає кримінальне покарання у вигляді смертної кари).

Практично всі європейські монархії пройшли період абсолютизму. Абсолютна монархія характерна загалом для останнього етапу розвитку феодалізму, коли завершується процес формування сучасних централізованих держав (наприклад Франція з 1614 до 1789 року). Російська монархія може вважатися абсолютною до початку XX століття (1905 р.), коли вперше в її історії були юридично сформульовані права людини і вперше був обраний і став функціонувати законодавчий орган - Державна дума.

Зараз до абсолютних належать в першу чергу монархії Близького Сходу. У деяких з них, до слова, в 90-роках розпочалися конституційні перетворення. Наприклад, у 1992 р. в Саудівській Аравії королем було схвалено три документи, які модифікували державний лад цієї країни: Основоположна система правил, Декрет про утворення Консультативної ради та Декрет про утворення регіональних рад. Основоположні правила змінюють функціонуючу систему престолоспадкування. Зараз кандидатура спадкоємця престолу має бути підтримана своєрідною "виборчою колегією", котра складається з представників правлячої династії, які мають титул принца (всього близько 500 чоловік). За королем, однак, зберігається право змістити в будь-який час спадкоємного принца і висунути на його місце іншу кандидатуру. Створена іншим декретом Консультативна рада в деякій мірі обмежила нормотворчі можливості Уряду. Вона складається з 61 члена, котрі призначаються королем із числа представників ділової, наукової і релігійної еліти країни, і наділена правом обговорювати урядову політику та пропонувати монарху проекти нормативних актів.

Проте, відзначимо, й наведені конституційні перетворення в цій країні не змінили абсолютного характеру монархічного правління.

4. Конституційна монархія

Поняття "конституційна монархія" означає обмеженість владної компетенції монарха юридично (конституцією) та інституційно (парламентом).

Ця форма правління характеризується такими юридичними ознаками:
Глава 11. Форма державного правління 87

а) владні повноваження монарха визначаються законом (конституцією) й об
межуються ним;

б) повноцінно функціонує парламент, який схвалює закони - правові акти
вищої юридичної сили.

Конституційна монархія має два різновиди: парламентську та дуалістичну монархії.

Парламентська монархія зараз є поширеною формою правління, в тому числі в Західній Європі (Великобританія, Іспанія, Бельгія, Данія, Швеція тощо). Основними юридичними ознаками парламентських монархій є такі:

а) монарх є главою держави з переважно представницькими повноваженнями;

б) правові акти монарха не є дискреційними (здійснюються за ініціативою
уряду) і для набуття чинності потребують контрасигнації (скріплення підписом) з
боку глави уряду або відповідного міністра; уряд відповідальний за правові акти
монарха, проте останній не відповідає за діяльність уряду;

в) уряд формується депутатською більшістю парламенту з його складу; склад
уряду відображає розкладку політичних сил у законодавчому органі після виборів;

г) уряд за свою діяльність відповідальний перед парламентом, що проявля
ється в такому:

уряд цілком і кожний міністр роблять регулярні звіти про свою діяльність перед депутатами парламенту;

діяльність уряду є об'єктом парламентського контролю (депутатські запити, слідчі комісії),

парламент може застосувати крайній засіб за наслідками незадовільної оцінки ним діяльності уряду - вираження вотуму недовіри, що має наслідком відставку уряду загалом або конкретного міністра;

д) уряд може стати ініціатором розпуску парламенту та призначення монархом дострокових виборів.

Дуалістична монархія як різновид конституційної монархії має свої особливості:

а) уряд формується монархом і не обов'язково виражає парламентську біль
шість;

б) уряд політично відповідальний перед монархом, який очолює систему ор
ганів виконавчої влади;

в) монарх бере активну участь у законодавчому процесі, що проявляється
перш за все у праві абсолютного вето.

Дуалістичні монархії були поширеними в XIX ст.: Австро-Угорщина за конституцією 1867 р., Німеччина за конституцією 1871 р.

5. Поняття республіки

Сучасна юридична наука розуміє під республікою таку форму правління, в якій вища влада належить виборним органам, які обираються на певний строк. З наведеного визначення можна вивести основні юридичні ознаки кожної республіки:

Загальна теорія держави і права

а) вища державна влада належить органам, які формуються виключно шля
хом виборів (вільних чи невільних - залежить від характеру державного режиму в
країні);

б) правова форма глави держави у республіках виражається в одноосібному
президенті, проте мають місце й винятки - в колишньому СРСР функції глави
держави здійснював колегіальний орган у вигляді Президії Верховної Ради;

в) термін повноважень усіх вищих державних органів визначений законом.
Закон же передбачає умови й процедуру дострокового припинення їх повнова
жень, а також строк, протягом якого мають бути проведені вибори цих органів чи
призначення їх складу. Цей строк може бути визначений законом у різний спосіб:
а) календарно (до певної дати); б) до настання певного юридичного факту (дії чи
події), наприклад, "до закінчення військового стану", "до досягнення 65-річного
віку"; в) у часовому відрізку, наприклад, "парламент обирається строком на 4 ро-

ки

Республіканська форма правління сформувалася ще в античних осередках цивілізації - в Афінській і Римській державах. У феодальні часи вона зустрічається рідко - в італійських містах-державах, в Новгороді тощо. У новий час ця форма правління стала масовою. Кінець II світової війни прискорив цей процес: від монархічного правління відмовились Італія, Болгарія, Угорщина, Румунія та інші європейські країни.

Сучасні республіки традиційно поділяються на президентські, парламентські та змішані залежно від моделі розподілу державної влади між парламентом, урядом і президентом. Провідний словацький вчений-теоретик права А. Брустл від-стежує більше модифікацій республіканського правління: 1) "чиста " президентська модель: 2) модель прем'єр-президент; 3) президентсько-парламентська модель; 4) парламентська модель з "президентом"; 5) "чиста" парламентська модель. Разом з тим цей дослідник справедливо завважує, що кожна з наведених моделей в принципі "вписується" в один із традиційних видів республіки.

Окремим різновидом цієї форми правління є так звана "радянська республіка", де розподіл влади зовсім відсутній.

6. Президентська республіка

Президентська республіка як форма правління вперше була закріплена в конституції США 1787 р. З того часу й дотепер вона не знайшла поширення в розвинутих демократичних країнах. Так, зокрема, жодна з демократичних держав Західної Європи не має такої форми правління. Зате президентська республіка "прижилася" протягом XX століття в багатьох авторитарних країнах Латинської Америки, а останнім часом також у деяких посткомуністичних країнах (наприклад, у Російській Федерації).

Юридичними ознаками класичної форми президентської республіки є:
1. Президент виступає не лише главою держави, а й головою виконавчої
влади,; у США, наприклад, президент є одночасно і главою уряду, проте в Росії є
окрема посада прем'єр-міністра;
Глава 11 Форма державного правління 89

Президент відіграє домінуючу роль у процесі формування уряду порівняно з парламентом. Проте це не означає, що законодавчий орган зовсім не бере участі у процесі формування уряду. В США, до прикладу, члени уряду призначаються президентом "за згодою" Сенату - верхньої палати парламенту. Проте політична традиція цієї країни передбачає погодження Сенатом практично всіх кандидатур, запропонованих президентом на призначення на посади в уряді.
Уряд є відповідальним перед президентом за свою діяльність. Проте в США така "однобічність" уряду компенсується ефективним парламентським контролем за його діяльністю.
Президент обирається без участі парламенту - прямими виборами або колегією виборців. Такий спосіб отримання ним повноважень повинен підкреслити його "незалежний характер" від парламенту. В США, до прикладу, вибори Президента мають так званий "комбінований" характер, главу держави обирають вибо-рщики, котрі, в свою чергу, обираються шляхом прямих виборів за списками кандидатів від однієї з двох політичних партій.
Модель влади не передбачає можливості для парламенту припинити свої повноваження достроково за рішенням президента чи уряду. У такий спосіб "врівноважуються" сильні позиції виконавчої влади у цій формі правління.

Сучасні президентські республіки посткомуністичних країн (Російської Федерації, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Туркменістану тощо) істотно відрізняються від американської моделі, виявляючи, поряд з цим, схожість із латиноамериканськими військовими режимами середини XX ст. Особливості таких "су-перпрезидентських республік''' порівняно з класичними зводяться до такого: 1) президент вправі у передбачених законом випадках прийняти рішення про дострокове припинення повноважень парламенту; 2) укази президента не мають ознак підзаконного нормативного акту, діють паралельно з законами, а не на їх основі та для їх виконання; 3) інститут парламентаризму та суди не функціонують повноцінно в європейському смислі.

7. Змішана (напівпрезидентська) республіка

У другій половині XX ст. в конституційній практиці набула поширення змішана форма республіки. Вона стала наслідком намагання поєднати переваги президентської республіки (ефективна діяльність уряду, незалежного від впливу боротьби парламентських фракцій) з конституційною необхідністю вираження парламентом довіри уряди. Після кардинальних державно-правових змін кінця 80-х років у Східній Європі і розпаду СРСР цей різновид форми правління був встановлений у таких країнах як Польща, Румунія, Хорватія, Литва, тощо. Класичною напівпрезидентською або "парламентсько-президентською" республікою вважається Франція, котра у 1958 р. одною з перших серед великих держав обрала цю модель організації вищої державної влади.

Парламентсько-президентська республіка характеризується такими ознаками:

а) президент обирається шляхом прямих виборів;

Загальна теорія держави і права

б) президент є главою держави, проте не він, а уряд г вищим органом у сис
темі виконавчої влади;

в) уряд формується шляхом досягнення політичного компромісу між главою
держави і парламентом, проте після сформування обов'язково мас отримати вотум
довіри з боку законодавчого органу;

г) уряд відповідальний за свою діяльність перед парламентом, проте органі
заційно підпорядкований президенту;

д) президент вправі розпустити парламент у випадках, визначених основним
законом;

є) президент не несе відповідальності за діяльність уряду, проте останній несе відповідальність за правові акти глави держави, що виражається в інституті контрасигнації (прем'єр-міністр і (або) відповідний міністр скріплюють своїм підписом правові акти президента).

Відзначимо, що змішана республіка ефективно функціонує лише за умови, що і президент, і більшість депутатів парламенту належать до однієї політичної сили. В противному разі, про це свідчи і ь досвід Франції, конфлікти між главою держави і парламентською більшістю можуть призвести до конституційної кризи.

8. Парламентська республіка

Цей різновид республіканської форми правління характеризується, в першу чергу, тим, що головну роль в організації та функціонуванні вищої влади в країні відіграє парламент. Класичними парламентськими республіками зараз вважаються ФРН за Основним законом 1949 р. та Італійська республіка за Конституцією 1947 р. Серед нових держав цю форму правління в останнє десятиліття обрали Латвія, Естонія, Чеська республіка, Угорщина та деякі інші держави Східної Європи.

При усіх варіаціях можна визначити такі загальні ознаки парламентської республіки:

а) президент є лише главою держави, а систему виконавчих органів влади
очолює уряд;

б) президент обирається завжди шляхом непрямих виборів у наступних фор
мах:

абсолютною чи кваліфікованою більшістю депутатів парламенту (наприклад, в Угорщині, Чехії);
спеціальним органом, що складається з членів парламенту і обраних окремими територіями для цього делегатів (у Німеччині такий орган називається Федеральні збори);

в) уряд формується законодавчим органом із складу його депутатів, політич
но виражаючи при цьому парламентську більшість (одної партії чи партійної коа
ліції). Проте в державі Ізраїль прем'єр-міністр обирається шляхом прямих виборів;

г) уряд несе політичну відповідальність перед парламентом за свою діяль
ність. Це означає право парламенту виразити вотум недовіри уряду, що мас нас
лідком його відставку. Рішення законодавчого органу про недовіру уряду буває
двох видів:

Глава 11. Форма державного правління 91

простий вотум недовіри, за якого процедура відставки діючого складу уряду чи прем'єр міністра не пов'язана з процедурою формування нового складу уряду чи призначення прем'єр-міністра (Італія);
конструктивний вотум недовіри полягає в тому, що парламентське рішення про недовіру діючому прем'єр-міністру та уряду є одночасно рішенням про вираження довіри новому прем'єр-міністру і складу уряду. Це призводить до стабільної роботи уряду, про що засвідчує досвід ФРН.

Підкреслимо, що у парламентській республіці виключно законодавчий орган може прийняти рішення про політичну оцінку діяльності уряду та його відставку;

д) уряд несе колективну відповідальність також за правові акти глави держави, що проявляється у недискреційному характері повноважень президента (можуть здійснюватися лише за ініціативою уряду) та необхідності контрасигнації (скріплення підписом прем'єр-міністра чи відповідного міністра) його правових актів;

є) глава держави вправі за ініціативою уряду у випадках, передбачених законом, розпустити парламент і призначити дострокові вибори. Як правило, ці випадки бувають такими: 1) парламент невчасно схвалює закон про держбюджет; 2) парламент неспроможний у встановлені строки сформувати уряд; 3) він є неспроможним провести пленарні засіданні у встановлені строки; 4) парламент відхиляє законопроект, з яким уряд пов'язує питання довіри до себе.

Не можна не помітити цікавої закономірності - усі країни-члени СНД відмовилися від такої форми правління, що пояснюється незрілістю демократичних традицій та недооцінкою інституту парламентаризму.

9. Радянська республіка

Виклад основних модифікацій республіканської форми правління був би неповним у сучасній теорії держави і права без виділення особливого її виду - так званої "радянської республіки". Йдеться не про однойменні суб'єкти радянської федерації, а про окрему форму правління, що закріпилася в країнах, де влада належить одній правлячій комуністичній партії. На рубежі 80-90-х років кількість таких країн кардинально зменшилася. Оминути такий спосіб організації вищої державної влади неможливо й з тої причини, що і зараз значна кількість населення планети живе за ним - у Китаї, КНДР, на Кубі.

Радянська форма республіки характеризується такими ознаками:

а) розподіл державної влади відсутній фактично і не закріплений навіть нор
мативно; один із державних органів офіційно проголошується "вищим" порівняно
з усіма іншими, тобто таким, який може розглянути "будь-яке" питання державно
го життя;

б) основою державного механізму виступає система квазіпредставницьких
органів (ради, асамблеї), які становлять жорстку ієрархію, очолювану колегіаль
ним органом, рішення котрого вважаються законами; кожна така рада володіє не
обмеженою юрисдикцією у відповідній адміністративно-територіальній одиниці,
за винятком юрисдикції вищестоящої ради;

Загальна теорія держави і права

в) законодавчі акти видаються не лише самим законодавчим органом, а й ву
жчим його робочим органом (з наступним затвердженням) - наприклад, Президі
єю Верховної Ради СРСР. Підміна парламенту вузьким колом посадових осіб вва
жається нормальною практикою й також нормативно закріплена;

г) реальна вища влада в країні належить не тим державним органам, які ви
значені конституцією і законами, а вищим органам правлячих комуністичних пар
тій (в СРСР - Політбюро ЦК КПРС). Усі найважливіші рішення державного і сус
пільного життя приймаються саме в таких органах або партійними вождями осо
бисто.

Слід додати до цього, що радянська республіка функціонує виключно в умовах недемократичного режиму.

10. Нетипові форми правління

Необхідність розгляду проблеми форми правління в такому ракурсі очевидна -функціонують держави, котрі не можуть зайняти своє місце в "класичній" класифікації. Більше того, все менше країн мають форму правління в "чистому" вигляді. Цей процес розпочався у другій половині XX століття і продовжується в наші дні. Коли говоримо про нетипові (гібридні) форми правління, відзначаємо той факт, що втрачається жорсткість існуючих класифікацій, в тому числі й за юридичними ознаками: поєднуються риси республіки і монархії (наприклад, у Малайзії), абсолютної і конституційної монархії (Кувейт), президентської і парламентської республік (Україна, Франція).

На думку російського вченого В.Є.Чиркіна, такі модифікації форм правління обумовлені кількома причинами. По-перше, практика останніх десятиліть доводить, що для управління державою, важливим є не тільки і, може, не стільки поділ влад і система взаємних стримувань і противаг, наскільки встановлення необхідних взаємозв'язків, взаємодії, узгодженості в роботі вищих органів державної влади. Відсутність цього призводить до кризи всієї політичної системи. Створення змішаних форм покращує взаємодію органів держави. По-друге, "чисті" форми правління мають недоліки притаманні формі як такій. Наприклад, президентська республіка має тенденцію до авторитаризму. Про це яскраво свідчить виникнення суперпрезидентських республік в Латинській Америці. Парламентській же республіці іманентно властива нестабільність уряду, часті урядові кризи і відставки. Оскільки в таких республіках уряд залежить від парламентської більшості (а вона нерідко досягається шляхом коаліцій різних політичних партій), то втрата такої підтримки призводить до вотумів недовіри. Включення елементів президентської республіки в парламентську, а парламентаризму - до президентської, застосування інших методів, дозволяє подолати недоліки "чистих" форм.

По-третє, виникнення "гібридних" форм пов'язано з поширенням і сприйняттям у все більшій кількості країн світу загальнолюдських цінностей, вплив гуманістичних ідей та інститутів. Під впливом таких ідей в еміратах Персидської затоки (Кувейті, Катарі, Бахрейні, ОАЕ, а в 1992 р. - і в Саудівській Аравії) вже прийняті

Глава 11. Форма державного правління

конституції, які, правда, виступають лише зовнішньою оболонкою абсолютистських по суті держав.

Враховуючи те, що змішані (парламентсько-президентські) республіки є сьогодні достатньо поширеними і внаслідок цього вони становлять окремий вид республіки (про який ми вже вище говорили) у всіх сучасних класифікаціях, розглянемо інші "гібридні" форми правління, і в першу чергу монархічну республіку і республіканську монархію.

Республіканська монархія. Зараз функціонують такі монархії, в яких глава держави не є довічним і не одержує повноваження на спадкових засадах, а переобирається через визначений законом термін. Така система існує в Малайзії і Об'єднаних Арабських Еміратах, своєрідних федеративних виборних монархіях. В кожній із цих країн глава держави перебирається один раз у 5 років. Це наближає главу держави-монарха з президентом, а монархічну форму правління - з республіканською. Однак обидві названі держави залишаються монархіями, бо главою держави може бути обраний не будь-який громадянин, який задовольняє виборчим вимогам до президента, а лише один із "місцевих монархів" - правителів складових частин федерації.

Справа в тому, що до прикладу, в Малайзії 9 із 13 суб'єктів федерації очолюються спадковими султанами (форма правління в чотирьох інших відрізняється), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, яка раз у 5 років обирає главу держави. На цей пост султани обираються за чергою, для чого в Раді правителів ведеться особливий список.

Монархічна республіка відрізняється від традиційної республіки, в першу чергу, незмінюваністю глави держави президента (тому їх також називають президентсько-моністичними). На відміну навіть від суперпрезидентських республік, президентсько-моністичні республіки функціонують в умовах однопартійної системи, а їх конституції передбачають довічних президентів. Наприклад, згідно ст. 220 конституції соціалістичної Югославії 1963 р. переобрання не поширювалося на першого президента И. Броз Тіто, який займав цю посаду до своєї смерті в 1980 р. У 60-80-х роках довічними президентами проголосили себе глави держав у Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальній Гвінеї і деяких інших країнах. У КНДР син довічного президента Кім Ер Сена ще за життя того був проголошений його наступником.

Крім того, в юридичній науці виділяють ще кілька особливих форм державного правління:

а) правління політичної організації. В країні з такою нестандартною формою
правління вища влада належить партії чи іншій політичній організації. Приклад
такої країни - західноафриканська держава Буркіна-Фасо, де вся влада була при
своєна Народним фронтом, голова якого став і главою держави і головою уряду. У
подібних випадках структура правлячої партії збігається з структурою державного
апарату;

б) правління колегіального органу, який утворюється, як правило, військовим
керівництвом здійсненого державного перевороту. Така форма правління склалася
в Нігері (Вища військова рада), Нігерії (Федеральний військовий уряд), Гвінеї
(Військовий комітет національного відродження), Бурунді (Військовий комітет

Загальна теорія держави і права

національного порятунку). Керівник колегіального органу в таких країнах зазвичай і виступає главою держави;

в) правління політичного лідера. До прикладу, в Республіці Чад (офіційна на
зва країни), окрім інституту президентства, взагалі відсутні інші вищі органи дер
жавної влади, а тому вся влада, зрозуміло, належить президенту.

г) джамахирія. Наприклад, у Лівії офіційно скасовані уряд, парламент, полі
тичні партії, словом держава загалом в її класичному розумінні. Первинні народні
збори (ПНС), котрі об'єднують все доросле населення країни за територіальним
принципом, наділені правом законодавчої ініціативи, вирішення питань господар
ського і культурного життя місцевого значення, а також правом внесення рекоме
ндацій з питань внутрішньої і зовнішньої політики країни загалом Остаточне фор
мулювання законів є прерогативою Всезагального народного конгресу (ВНК), до
складу якого за посадою входять секретарі ПНС і представники громадських орга
нізацій. Постійно діючий орган ВНК - Генеральний секретаріат, очолюваний сек
ретарем. Функції уряду виконує Вищий народний комітет.

11. Особливості форми правління в Україні

За роки своєї незалежності Україна кілька разів змінювала модифікацію республіканського правління і в цьому процесі можна виділити кілька етапів.

Перший етап. У перші місяці після серпня 1991 р. у нашій країні все ще домінували такі основоположні ознаки радянської республіки як відсутність розподілу державної влади та ієрархічна система всевладних рад. Верховна Рада була не законодавчим, а "вищим державним органом України", як було сформульовано в Законі "Про правонаступництво" від 12 вересня 1991 р. Функції глави держави до грудня 1991 р. колегіально здійснювала Президія Верховної Ради, правові акти якої - укази - прирівнювалися до законів. Конституційного Суду (третьої влади) як такого не було зовсім аж до початку 1997 р. Разом з тим, від "класичної" форми радянської республіки форма правління в Україні відрізнялася суттєвою ознакою -відсутністю правлячої партії (в цей час діяльність компартії на території України була тимчасово забороненою).

Другий етап. Від грудня 1991 р. до червня 1995 р. в Україні мала місце парламентсько-президентська республіка з деякими елементами радянської форми правління. На початку грудня 1991 р. розпочав реально функціонувати інститут президента в нашій країні і сам по собі цей факт означав початок розподілу влади на вищому рівні, правда лише в одній площині - між Верховною Радою і главою держави. Прем'єр-міністр, призначався Верховною Радою за поданням Президента.

Третій етап. Після політичної кризи навесні 1995 р. державний лад України було кардинально змінено з укладенням 8 червня того ж року Конституційного Договору між Президентом і Верховною Радою - форма правління стала жорсткою президентською республікою. Глава держави одноосібно і без участі парламенту призначав Прем'єр-міністра і весь склад відповідального лише перед ним

Глава 11. Форма державного правління

уряду. Форма правління й надалі не характеризувалася ознаками жодної із західних моделей розподілу влади.

Четвертий етап. Після введення в дію нової Конституції України 1996 р. форма правління набувала виражених ознак змішаної республіки. Назвемо ці ознаки:

президент є "главою держави і виступає від її імені" (ч.І ст. 102 Конституції), водночас уряд виступає "вищим органом у системі органів виконавчої влади" (ч.І ст. 113);
президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (п.1 ст.103).
уряд формується (зокрема прем'єр-міністр призначається) з участю глави держави і парламенту. В Україні цей процес виражається в такій конституційній формулі: Прем'єр-міністр призначається Президентом за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради, а вже персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра (ч. 2,3 ст.114);
Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (ч.2 ст. 113). Практично це означає відповідальність уряду і перед главою держави, і перед парламентом, бо обидва ці органи можуть прийняти рішення про припинення його повноважень;
правові акти Президента України щодо реалізації цілого ряду його конституційних повноважень скріплюються підписами Прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання;
Президент вправі розпустити парламент, але лише в одному випадку: якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися.

Разом з тим, не можна не завважити, що змішана форма правління в Україні суттєво відрізняється від класичних "змішаних" республік. Назвемо ці відмінності:

а) в Україні практично відсутній інститут парламентської відповідальності, тобто глава держави позбавлений можливості розпустити Верховну Раду України з мотивів оцінки її діяльності. Наведена вище єдина підстава для такої дії Президента не є вірогідною. До прикладу, такими підставами могли би стати неспроможність парламенту вчасно схвалити закон про держбюджет чи несхвалення ним законопроекту, з яким уряд пов'язує питання довіри до себе. Врегулювання на конституційному рівні цієї проблеми сприяло би стимулюванню депутатського корпусу до формування парламентської більшості та ефективної діяльності, а також виступало би механізмом виходу з конституційної кризи, за якої уряд і парламентська більшість не можуть дійти співпраці. Важливо також відзначити, що, на нашу думку, Президент України за наявності підстав повинен приймати рішення про розпуск парламенту виключно за ініціативою уряду. Тільки в цьому випадку інститут парламентської відповідальності перетворюється одночасно в механізм взаємодії між законодавчим органом і урядом.

Розуміння цієї проблеми призвело до ініціювання Президентом України ще в 2002 р. політичної реформи, котра спрямована на удосконалення владної моделі;

б) в Україні уряд не відіграє тої ролі, котра йому відведена в класичних на-півпрезидентських республіках. По-перше, він не наділений правом подавати до Верховної Ради невідкладні законопроекти, так як воно закріплене за главою держави. По-друге, Конституцією України передбачено, що Президент вправі скасувати будь-яке рішення уряду без визначених підстав. Це означає, що політично уряд спрямовується главою держави, хоча формально програма діяльності Кабінету міністрів затверджується постановою парламенту, котрому й подається звіт про урядову діяльність.

Література

Дуда А. В. Удосконалення функцій і структури Кабінету Міністрів України в період адміністративної реформи : Автореф. дис... канд. наук з державного управління (25.00.01) / Українська академія державного управління при Президентові України. — К., 2001. — 19с.
Витченко А.М. Теоретические проблеми исследования государственной влас-ти. - Саратов, 1982
Знтин Л.М. Разделение властей. Опьіт современньїх государств. - М., 1995.
Ильин И.А. О монархии и республике. - Нью-Йорк, 1979
Плахотнюк Н. Г. Інститут президентства в Україні: конституційно- правовий аспект : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Українська академія держ. управління при Президентові України. - К., 1999. - 222 л.
Нижник Н. Р., Машков О. А. Системний підхід в організації державного управління : Навч. посіб. / Українська академія держ. управління при Президентові України. - К. : Вид-во УАДУ, 1998.
Тихомиров Л., Монархическая государственность. - Спб., 1992
Чиркин В. Е. Нетипичньїе формьі правлення в современном государстве // Го-сударство и право, 1994, № 1.
Чиркин В.Е. Злементьі сравнительного государствоведения. - М., 1994

Загальна теорія держави і права

Глава 11. Форма державного правління

Глава 12. Форма державного устрою

1. Поняття державного устрою

Державний (територіальний) устрій - це поняття, що виражає, якщо коротко, поділ держави на складові частини та взаємостосунки між державою в цілому та її складовими частинами.

Проблему удосконалення державного устрою мають сьогодні не лише нестабільні Росія чи Грузія, а й розвинуті та економічно благополучні Великобританія, Канада, Іспанія. У деяких таких країнах (як Бельгія) за останнє десятиліття кардинально змінився спосіб територіальної організації державної влади - з унітарної ця держава перетворилася у федеративну. Тому поняття державного устрою є актуальним і одним із ключових у науці теорії держави і права.

На думку українського дослідника проблем державного устрою С. Телешуна, слід розмежувати поняття "адміністративно-територіального устрою" як його складової і "державного устрою" як більш широкого поняття, що включає також інші аспекти державного будівництва, зокрема організацію вертикальної системи влади і місцевого самоврядування, а також національно-державну організацію населення.

Отже, С. Телешун визначає, що державний устрій - це організація території і населення, визнання за ними або надання їм певного статусу в здійсненні державної влади. Саме державний устрій визначає межі централізації та децентралізації державної влади.

Основною метою поділу будь-якої держави, зокрема України, на складові частини є організація оптимального управління державою і суспільством.

До елементів поняття форми державного устрою належать такі:

адміністративно-територіальний чи політико-територіальний поділ країни, що виражається у поділі єдиної держави на певну кількість територіальних одиниць визначеного рівня (області, райони, округи, комуни тощо):
взаємовідносини між центральними та місцевими органами державної влади, котрі уособлюють відповідно державу загалом і її складові частини;
спосіб регулювання центральною владою правового статусу складових частин держави та їх владних органів;
правові стосунки між територіальними одиницями держави;
правові відносини між органами державної влади (центральними і місцевими) та органами місцевого самоврядування, ступінь розвитку та правового захисту самоврядування;
спосіб участі складових частин держави у вирішенні загальнодержавних справ;
характер фінансової системи держави (централізований чи децентралізований), роль складових частин держави у формуванні бюджету та його здійсненні.

Враховуючи наведене можна визначити державний (територіальний) устрій у будь-якій країні за існуючими нині науковими класифікаціями - він може бути унітарним, федеративним чи конфедеративним. Серед конфедеративних утворень, які формуються на наших очах, слід назвати Союз Росії і Білорусі, укладений в 1997 р. і особливо Європейський союз.

Крім наведеного класичного підходу в класифікації держав за їх територіальним устроєм, існують й альтернативні класифікації "складних держав". Так наприклад, російський вчений Ю. А. Тихомиров виділяє серед них такі види: а) співдружність націй (типу Британської співдружності); б) співтовариства конфедеративного типу (двох- чи чотирьохсторонні об'єднання Росії з іншими державами); в) співдружність незалежних держав (СНД і Європейський союз з конфедеративними елементами); г) конфедерації (в минулому США, Швейцарія, в останні десятиліття - Сенегамбія); д) універсальні об'єднання держав (типу ООН); є) інститу-ційні міжнародні об'єднання (типу Міжпарламентського союзу); є) функціонально-цільові об'єднання держав (типу Ради Європи); ж) федерації - національні, національно-територіальні, етнічні. Відзначимо, що такий розширений підхід відображає дискусію вчених про відмінність "складних" держав від міжнародних організацій.

Які фактори впливають на характер державного устрою в тій чи іншій країні?

По-перше, спосіб утворення держави. Ті з них, які утворилися на базі кількох держав, як правило, мають складну форму (наприклад, Німеччина). Навпаки, ті, котрі утворилися шляхом відокремлення частини з іншої держави частіше мають унітарний устрій (наприклад, республіки колишнього СРСР).

По-друге, національний склад населення держави. Якщо в одній державі кілька етнічних груп є корінними і не виступають діаспорою державотворчих націй - такі держави, як правило, будуть мати складну форму.

По-третє, державний режим, існуючий в країні. В умовах недемократичних режимів державна влада завжди монополізована центральними органами і тому устрій має централізований характер (колишні СРСР, ЧССР, СФРЮ).

2. Унітарна держава

Унітарною (фр. ипііаге - єдина) є така держава, складові частини якої виступають адміністративно-територіальними одиницями, котрі не мають жодних ознак суверенітету і правовий статус котрих визначається законодавчими актами центральної влади.

Сучасна унітарна держава характеризується такими юридичними ознаками;

єдине законодавство, в тому числі єдина конституція;
єдина централізована система органів державної виконавчої влади;
єдина судова система;
єдина цілісна територія, котра складається з адміністративно-територіальних одиниць;

Загальна теорія держави і права

Глава 12 Форма державного устрою

статус органів державної влади адміністративно-територіальних одиниць, а також органів місцевого самоврядування визначається нормами загальнодержавного права, причому як конституцією так і звичайними законами;
у країні має місце єдине громадянство;
фінансова система функціонує на основі єдиного централізованого державного бюджету.

Більшість держав сучасного світу мають саме унітарний територіальний устрій. Така форма держави дає змогу центральним органам влади сконцентрувати ресурси, оперативно вирішувати назрілі проблеми.

Деякі маленькі унітарні країни (Мальта, Бахрейн тощо) взагалі не мають адміністративно-територіального поділу. В інших унітарних державах цей поділ включає дві-три і навіть чотири ланки. Повоєнного часу в цілому ряді країн проявляється тенденція до укрупнення низових одиниць адміністративно-територіального поділу.

В унітарних державах з асиметричним територіальним устроєм складові частини держави мають різний правовий статус. Поряд з адміністративно-територіальними одиницями є регіони, котрі мають більше прав і виступають територіальною автономією. Поняття автономії (від гр. аигопотіа - сам + закон) зводиться до права певної частини держави самостійно вирішувати свої внутрішні питання. Ступінь самостійності таких автономій різна. У багатьох країнах автономії мають власні законодавчі органи, котрі видають місцеві закони з питань, які передані до відання автономії. Такі автономні утворення існують в Данії (Гренландія), Франції (Корсика), Португалії (Азорські острови), Україні (Крим) тощо.

З точки зору територіальної організації публічної влади унітарні держави поділяються на дві групи: децентралізовані та централізовані. Децентралізовані унітарні держави мають такі ознаки:

а) компетенція місцевих органів самоврядування виникає на основі делегу
вання повноважень центральною владою відповідно до конституції і законів;

б) в межах делегованих повноважень між місцевими і центральними владни
ми органами відсутні відносини субординації і підпорядкування; місцеві органи в
межах "делегованої" галузі пов'язані лише конституцією і законами;

в) місцеві органи влади функціонують дискреційно, незалежно від централь
них органів (дискреційна незалежність);

г) центральні органи влади регулюють правовий статус місцевих органів пуб
лічної влади через конституцію і закони;

д) центральна влада здійснює контроль за відповідністю місцевих-
нормативно-правових актів нормативно-правовим актам центральної влади, а та
кож за їх відповідністю конституції і законам;

є) центральна влада у встановленому порядку здійснює фінансовий контроль за діяльністю місцевих органів.

До децентралізованих унітарних держав належать такі як Італія, Іспанія, Великобританія тощо.

100

Централізованими унітарними державами є такі, в яких відсутні виборні органи на рівні адміністративно-територіальних одиниць, котрі би мали самостійно вирішувати місцеві питання. У таких державах вертикальний розподіл влади про-

Загальна теорія держави і права

ведений слабко, що проявляється насамперед в компетенції центральних органів, а

саме:

а) вони призначають керівників місцевих органів виконавчої влади;

б) мають право втручатися до діяльності місцевих органів чи припиняти їх
повноваження, скасовувати чи змінювати правові акти місцевих органів;

в) вправі регулювати діяльність місцевих органів як загальнообов'язковими
приписами, так і організаційними актами.

3. Федеративна держава

Федерація (від лат. гоесіиз - зв'язок) - це єдина союзна держава, котра складається з кількох державних утворень, об'єднаних для вирішення центральною владою спільних для всіх суб'єктів федерації завдань.

У кожній федеративній державі функціонують два рівня влади: федеральний рівень (центральна або союзна влада) і рівень учасника федерації (штату, провінції, землі тощо). До складу сучасних федерацій входить різна кількість суб'єктів: в США - 50, Австралії - 6, Австрії - 9, ФРН - 16, Індії - 25, Югославії - 2, Росії - 89

тощо.

Становлення федералізму в новітній історії бере початок з 1787 р., коли була прийнята Конституція США. У 1867 р. на основі британського Закону про Північну Америку виникла федеративна Канада, котра складалася тоді з трьох провінцій. У федерацію в 1874 р. перетворилася Швейцарія, що виникла, нагадаємо, в 1291 р. як Союз кантонів. Деякі ознаки федералізму мали вже перші конституції єдиної Німеччини (1871, 1919 рр.). Основний Закон ФРН 1949 р. створив механізм одної з класичних сучасних федерацій.

Федеративний устрій сучасних держав характеризується такими ознаками:

держава поділяється на складові частини (штати, наприклад), котрі мають деякі атрибути суверенітету: символіку, вищі державні органи, конституції тощо. Проте верховенство влади повністю залишається за єдиною федеративною державою, котра й володіє суверенітетом;
територія федерації складається з територій її суб'єктів. У цьому аспекті існує поняття "федеральний кордон" і поняття "кордону штату" (наприклад, в

США);

3) федеральне законодавство (передовсім конституція) визначає межі зако
нодавчої компетенції суб'єктів федерації. Федеральний устрій передбачає існу
вання двох рівнів законодавства: на рівні федерації та на рівні суб'єктів за безумо
вного пріоритету норм федерального законодавства;

4) суб'єкти федерації позбавлені права виходу з складу федеративної держа
ви, хоча такі спроби мають місце час від часу. У 1980 і 1995 роках, наприклад, у
Канаді провінція Квебек через проведення референдуму двічі пробувала вийти з
складу цієї федерації. Набагато більше подібних намагань не були настільки мир
ними й придушувалися військовим шляхом. У 1861-1865 рр. центральна влада в
США ледве здолала спробу 10 південних штатів здійснити сецесію - розвалити
федерацію через утворення своєї союзної держави. В 1994-1996 роках таку ж

101

Глава 12 Форма державного устрою

спробу вчинив один із суб'єктів Російської Федерації - Чеченська Республіка Іч-керія;

суб'єкти федерації позбавлені права самостійно виступати на міжнародній арені. Це означає, що вони не є суб'єктами міжнародних правовідносин;
фінансова і бюджетна системи федерацій мають централізований характер. Бюджетні доходи суб'єктів федерацій незначні й не йдуть у ніяке порівняння з федеральними;
збройні сили у всіх федераціях підпорядковані федеральному центру;
структура федеральних органів влади передбачає представництво в їх складі суб'єктів федерації. Верхня палата парламенту нерідко виконує саме таку роль. Наприклад, Сенат Конгресу США складається з 100 сенаторів, які з розрахунку по два від штату обираються шляхом прямих виборів. В Росії, до прикладу, верхню палату федерального парламенту формують за посадою керівники представницьких і виконавчих органів суб'єктів федерації (по два від суб'єкту);
установча влада в федераціях здійснюється, як правило, за участю суб'єктів федерації. Зокрема, це стосується внесення змін і доповнень до федеральної конституції.

Важливе значення для розуміння юридичної природи федерації має розмежування предметів відання між федерацією та її суб'єктами. У законодавстві федеративних держав можна знайти розмежування такого порядку: по-перше, предмети відання, котрі знаходяться у виключному віданні федерації; по-друге, предмети відання, котрі знаходяться у виключному віданні суб'єктів федерації; по-третє, предмети відання, котрі знаходяться у спільному віданні федерації та її суб'єктів.

Федеративні держави класифікуються за різними критеріями. За способом утворення вони поділяються на : 1) договірні (Боснія та Герцеговина); 2) такі, що утворилися через централізацію конфедерації (США, Швейцарія); 3) такі, що утворилися через децентралізацію унітарної держави тощо.

З точки зору рівноправності суб'єктів федерації вони поділяються на симетричні (де суб'єкти мають однаковий правовий статус) і асиметричні (де суб'єкти нерівноправні).

З огляду на врахування національного складу країни в її федеративній будові виділяють територіальні та національно-територіальні федерації. До першої групи належать США, Німеччина, до другої - Російська Федерація, Союзна Республіка Югославія, суб'єкти яких будуються на основі компактного проживання певних етнічних груп.

4. Конфедерація

102

В юридичній науці присутні два підходи вчених до розуміння природи конфедеративних утворень: один із них передбачає її розуміння як міжнародної організації, до якої входять кілька незалежних держав, а інший виходить з того, що конфедерація - хоч і занадто слабко централізоване, але все ж окреме державне утворення. Думається, знайти чітку межу між "сильними" міжнародними організаціями і децентралізованими державами "аморфного" типу справді нелегко.

Загальна теорія держави і права

Конфедеративна форма державного устрою, отже, характеризується такими ознаками:

конфедерація утворюється на основі договору між її суб'єктами;
суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу із складу державного утворення;
суверенітет в конфедерації належить суб'єктам, які входять до її складу;
до предмету відання конфедерації входить вузьке коло питань (питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, єдиної системи комунікації тощо);
у конфедераціях утворюються лише ті державні органи, які необхідні для здійснення завдань, спеціально визначених договором;
суб'єктам конфедерації належить право мулліфікації, тобто відмови у визнанні або відмови у застосуванні актів конфедеративних органів влади;
бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів;
військові формування комплектуються суб'єктами конфедерації, причому нерідко зберігається їх подвійне підпорядкування державним органам конфедерації та її суб'єктів;
у конфедераціях відсутнє єдине громадянство;
як правило, в конфедераціях відсутня єдина система грошового обігу.

Як форма союзу держав конфедерація порівняно рідко зустрічається в історії. Конфедераціями були Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1789 р. Спроби створення конфедерацій мали місце і в XX ст. У 1958 р. Єгипет і Сирія створили Об'єднану Арабську Республіку, яка проте вже в 1961 р. розпалася. Така ж доля спіткала і Сенегамбію, що об'єднала в 1982 р. дві держави - Гамбію і Сенегал.

Досвід конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною: або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою. Характерним є те, що до федеративного устрою перейшли тільки конфедерації з мононаціональним складом населення (США, Німеччина, Швейцарія), а багатонаціональні конфедерації (Австро-Угорщина, Швеція і Норвегія тощо) розпалися.

Треба мати на увазі, що конфедерація була закладена й у тексті нового Союзного договору (вперше опублікований в газеті "Московские новости" за 15 серпня 1991 р.), який мав бути підписаний керівниками республік Союзу РСР 20 серпня 1991 р. у Москві. Новий союз держав передбачалося назвати "Союз Радянських Суверенних Республік". Проте він так і не відбувся внаслідок путчу 19-21 серпня 1991 р. в Москві.

Союз держав конфедеративного типу проходить становлення на основі Маастрихтських угод у Західній Європі - це Європейській союз. У лютому 2003 р. Югославія з федерації була конституційно реорганізована в конфедеративне утворення назвою "Сербія і Чорногорія".

103

Глаеа 12. Форма державного устрою

5. Особливості державного устрою в Україні

Державний (територіальний) устрій в нашій країні визначений на конституційному рівні - це унітарна держава (ст.2 Конституції України). Така характеристика підтверджується іншими нормами Основного закону, всією правовою системою та державним механізмом України. В чому ж проявляється "унітаризм" Української держави?

адміністративно-територіальні одиниці (всього крупних їх в Україні є двадцять сім: 24 області, міста Київ і Севастополь, Автономна республіка Крим) не мають жодних ознак суверенітету. Місцеві органи державної виконавчої влади є підпорядкованими центральним владним органам та формуються ними;
територія України є єдиною, цілісною і недоторканою;
діє єдина Конституція і єдина система законодавства на всій території України;
в Україні має місце єдине громадянство, єдина державна символіка, державна мова;
функціонує єдина система органів державної влади.

Разом з тим, Україна є такою унітарною державою, котра мас в своєму складі гериторіальну автономію - Автономну Республіку Крим, про державно-правову специфіку якої вже вище згадувалося. Слід відзначити, що автономії в унітарних державах - не рідкість у світовій практиці (Італія, Іспанія, Данія, Фінляндія, Молдова, Грузія тощо). Від цього унітарний характер держави (тобто юридична природа її територіального устрою) не змінюється.

Коли ж спробувати визначити вид унітаризму в Україні (централізована чи децентралізована), то все ж слід визнати нашу державу унітарно-централізованою. За таку характеристику свідчать такі її особливості:

а) "вертикаль" державної виконавчої влади простягається до найдрібніших
населених пунктів - формально до районного рівня, а фактично у ній працюють і
виконавчі органи самоврядування - міські, селищні й сільські голови та відповідні
виконавчі комітети місцевих рад. Після схвалення нової Конституції ця "верти
каль" стала ще міцнішою - керівники регіональних органів державної виконавчої
влади вже не обираються, а призначаються Президентом за поданням Кабінету
Міністрів;

б) місцеве самоврядування є недостатньо розвинутим. Закон про місцеве са
моврядування, зокрема, передбачає "автоматичне" делегування повноважень міс
цевого самоврядування державним адміністраціям. У багатьох країнах функціонує
модель, колидделегування повноважень можливе, але навпаки - від місцевих орга
нів державної влади до органів самоврядування. Крім того, на рівні областей і ра
йонів місцеве самоврядування представлене лише представницькими органами.
Така модель самоврядування не має аналогів серед європейських країн.

Тим не менш, погоджуємось із позицією вже вище згадуваного дослідника С. Телешуна, що конституційно закріплена унітарність державного устрою України потребує збереження та подальшого вдосконалення існуючого державного устрою і конкретизації перспектив його розвитку з метою подолання проявів сепаратизму

в ряді регіонів України, зокрема Закарпатті, Криму і Донбасі. Це також сприятиме формуванню в Україні єдиної політичної нації, що складається з титульного етносу та інших етнічних груп, які проживають на території Української держави, оп-тимізації відносин між центром і регіонами, розвитку місцевого самоврядування, вдосконаленню функціонування різних видів автономій, зрештою становленню інститутів громадянського суспільства.

Література

Абдулатипов Р.Г., Болтенкова Л.Ф. Опьітьі федерализма. - М., 1994.
Заяц І. Я. Правовий статус області в Україні : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. Юридичний факультет. - Л., 1999.-205 л.
Крусян А. Р. Взаимодействие местньїх органов исполнительной власти и орга-нов местного самоуправления в Украине : Дис... канд. юрид. наук (12.00.02) / Одесская гос. юридическая академия. - Одесса., 1999.
Телешун О.С. Державний устрій України. Проблеми політики, теорії і практики. - Івано-Франківськ, Лілея, 2000. - 344 с.
Телешун О.С. Поняття державного устрою України. Проблеми теорії і практики // Право України. - 2000. - № 6.
Телешун О.С. Деякі аспекти процесу імплементації результатів референдуму в Україні // Право України. - 2000. - № 10.

104

Загальна теорія держави і права

Глава 12. Форма державного устрою

105

Глава 13. Державний режим

1. Поняття державного режиму

Поняття "державного режиму", котре ввійшло в науковий обіг в 60-х роках минулого століття, виражає сукупність методів, способів і засобів здійснення державної влади в суспільстві. У дещо ширшому розумінні воно позначається як "політичний режим", який характеризує методи функціонування всіх ланок політичної системи. Нерідко ці поняття в юридичній літературі вживаються як синоніми.

Які елементи поняття "державного режиму" можна виділити? Іншими словами, які обставини слід врахувати для визначення характеру державного режиму в тій чи іншій країні?

правовий статус людини і громадянина, правові та інституційні гарантії їх прав і свобод;
ступінь участі народу в здійсненні публічної влади на загальнодержавному та місцевому рівні;
співвідношення влади народу і влади держави, іншими словами - народного та державного суверенітетів;
ступінь відокремлення суспільства від держави, встановлення межі втручання держави до суспільних відносин;
характер взаємодії суспільства і держави: або суспільство визначає і контролює державу, або навпаки;
співвідношення правових і неправових методів регулювання суспільних відносин з боку державної влади;
ступінь плюралізації політичної системи суспільства.

Традиційно державні режими поділяють на демократичні та недемократичні (останні також - на авторитарні чи тоталітарні).

За підсумками 2000 р. американська правозахисна неурядова організація "Фрідом хаус" проаналізувала державні режими в 192 країнах світу й зробила висновок - демократія поступово й неухильно зміцнює свої позиції. її розкладка видів державних режимів має такий вигляд:

"демократичні" - 120 країн з населенням 3, 439 млрд. чол.;

"частково вільні" - 16 країн;

"авторитарні" - 39 країн;

"тоталітарні" - 5 країн.

Україна протягом 1996-1999 рр. визнавалася "частково вільною" країною, незважаючи на прийняття в 1996 р. демократичної конституції. Проте за підсумками 2000 р. Україна визнана цією авторитетною організацією демократичною державою.

106

До речі, наведена вище класифікація державних режимів, побудова на протиставленні демократії недемократичних режимів, не є єдиною в юридичній науці. Київський вчений В.Якушик пропонує різні координати їх класифікації:

Загальна теорія держави і права

з точки зору часу їх функціонування - постійні й тимчасові режими;
з точки зору їх відповідності конституції - режими конституційні й неконституційні;
з точки зору їх законності - режими правової держави, режими революційної законності та режими свавілля;
з точки зору їх ставлення до релігії - світські, релігійні та атеїстичні режими;
з точки зору їх соціальних носіїв - військові та цивільні режими тощо.

2. Тоталітарний режим

Термін "тоталітаризм" був вперше вжитий у 20-х роках XX ст. критиками фашистського режиму Б. Муссоліні Д. Амендолою та П. Гобетті і настільки сподобався офіційним колам в Італії, а пізніше в Німеччині, що був запозичений ними для формулювання їх власної мети - вибудови тоталітарної держави.

Перші спроби наукового аналізу феномену тоталітаризму були здійснені в 1952 р. у Вашингтоні (США) на міжнародному політологічному симпозіумі. На цьому форумі вчені визначили тоталітаризм як "закриту й нерухливу соціокуль-турну та політичну структуру, в якій будь-яка дія - від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів - спрямовується й контролюється з єдиного центру".

Вже невдовзі після цього розуміння тоталітаризму було сформульоване в законах США "Про еміграцію і громадянство" (1952 р.) і "Про боротьбу з комунізмом" (1954 р.). Згідно цих законодавчих актів до характерних ознак тоталітарної диктатури відносяться: наявність єдиної панівної політичної партії, котра, по суті, зрослася з урядом; придушення будь-якої опозиції; невизнання основних прав і свобод, які властиві представницькій формі правління; підпорядкування проголошуваних прав інтересам держави.

Наведені положення законів відомі американські вчені 3. Бжезинський і К.Фрідріх взяли за основу у визначенні тоталітаризму і в дослідженні "Тоталітарна диктатура і автократія" дали ще більш обґрунтовану характеристику тоталітаризму. Цими авторами виділено такі ознаки тоталітарного режиму:

єдина масова партія, котра очолюється харизматичне лідером;
одна, єдино можлива ідеологія, котра повинна визнаватися всіма. Поділ всього світу згідно з ідеологією на "друзів" і "ворогів";
монополія на засоби масової інформації;
монополія на всі засоби збройної боротьби;
легалізація терору і система терористичного поліцейського контролю;
централізована система контролю і управління економікою.

107

В 70-ті роки американський політолог Дж. Лінц описує ознаки тоталітаризму дещо по-інакшому: а) сильно централізована, моністична структура влади, в якій правляча група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; б) монопольна деталізована ідеологія, котра легітимує режим і надає йому певної величі історичної місії; в) активна мо-

Глава 13 Державний режим

білізація населення на виконання політичних і соціальних завдань з допомогою всіх інститутів.

До цих ознак слід додати такі основоположні характеристики тоталітарного режиму як:

порушення державою межі, котра відрізняє її саму від суспільства: внаслідок цього стирається грань між публічним і приватним життям;

тоталітарна влада здійснює всеохоплюючий контроль за суспільством і людиною;

тоталітарна влада є абсолютною і не обмеженою ні правом, ні інституційни-ми засобами;

держава широко використовує неправові методи впливу на суспільство.

Тоталітаризм в розумінні політичної реальності виникає спочатку як євразійське (СРСР), згодом як європейське (Німеччина, Італія), врешті, азіатське явище (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Кампучія). Протягом XX ст. тоталітарні держави виступали в кількох моделях: комунізм, нацизм фашизм та ісламський фундамен-талізм.

Кількість тоталітарних держав невпинно зменшується. У 1950 р. в світі нараховувалося 12 держав з тоталітарним режимом, в яких проживало 34 % населення земної кулі. Станом на 2000 р. тоталітаризм у класичному вигляді, за оцінкою організації "Фрідом Хаус", присутній лише в п'яти країнах: Афганістан (режим талі-бів), Куба, КНДР, Лаос, В'єтнам. Якщо зважити на військову ліквідацію терористичного режиму талібів у Афганістані у 2001 р., ринкові перетворення у В'єтнамі, то впевнено можна сподіватися, що кількість тоталітарних режимів й надалі буде зменшуватися.

3. Авторитарний режим

Авторитарним можна назвати такий державний режим, за якого джерелом державної влади виступає лише частина населення, правляча група, партія, рух або армія. Поряд з цим, відсутність демократичних механізмів не поєднується з крайніми проявами тоталітаризму. Авторитарний режим завжди характеризує ту країну, в котрій перетворення ведуть від тоталітаризму до демократії чи навпаки. Про це свідчать і його ознаки:

розподіл державної влади проведено лише умовно, а юридично і фактично домінує виконавча влада на чолі з сильним президентом чи надзвичайним органом;
роль парламенту, як і інших представницьких органів, зведено нанівець, хоча вони й функціонують; вибори цих органів не є регулярними і повністю контролюються владою;
значну роль, в тому числі політичну, в суспільстві відіграють багаточисе-льні "силові структури" - армія і правоохоронні органи;
формально існує багатопартійна система, але державна влада відверто опирається і підтримує одну або декілька політичних партій;

мають місце порушення прав і свобод людини, ускладнений порядок їх реалізації та застосування, проте відсутні масові репресії;
держава здійснює контроль за інформаційним простором (наприклад, будучи власником більшості засобів масової інформації);
обмежується діяльність опозиції;
органи державної влади при прийнятті рішень більше зважають на політичну доцільність, ніж на закон;
при прийнятті та реалізації політичних рішень рідко застосовується принцип знаходження компромісу інтересів;
державний апарат функціонує в режимі напівтаємності, в умовах, за яких контроль за ним з боку громадськості виключається.

виконавчо-розпорядчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;
в центрі і на місцях мас місце концентрація і централізація реальної влади в руках одного або кількох тісно взаємозв'язаних органів, рішення яких безумовно виконуються, нерідко такі органи володіють дискреційними повноваженнями, тобто правом, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, в тому числі з порушенням норм закону.

В юридичній науці виділяють й цілий ряд інших ознак авторитаризму. Київський вчений В. Якушик у праці "Проблеми теорії революційно-демократичної держави" відзначає, зокрема, що авторитаризм у найширшому розумінні - це метод управління, котрий характеризується: 1) наявністю центру управління, що володіє владними повноваженнями; 2) субординацією суб'єктів суспільних відносин; 3) нав'язуванням чиєї-небудь волі іншим особам тощо.

Авторитарний режим, відзначимо, істотно відрізняється від тоталітаризму. По-перше, за авторитаризму держава і громадянське суспільство все таки відокремлені, держава не дуже інтенсивно втручається в життя громадянського суспільства, хоч і здійснює за ним жорсткий контроль. Громадянське суспільство у певній мірі залишається автономним, хоч і не здатним здійснювати серйозний вплив на державу. По-друге, за авторитаризму нерідко самостійну політичну роль відіграє армія, що є неможливим у тоталітарних режимах. Авторитарні режими, які опираються на армію, у ХІХ-ХХ ст. мали місце в Європі (Іспанія, Португалія), а в Латинській Америці стали закономірністю.

Можна виділити два різновиди авторитарного режиму: авторитарно-лібералізований та авторитарно-радикальний. Перший із них позначається тим, що намагається використовувати переважно ненасильницькі методи управління та зберігаючи при цьому видимість законності. Другий же, навпаки, опирається на силу й намагається поставити громадянське суспільство під жорсткий контроль.

Авторитарний режим залишається поширеним і на початку XXI ст. Більше того, кількість держав з таким режимом збільшується. Якщо в 1950 р. їх нараховувалося всього 10 (проживало 5,1% населення світу), то станом на 2000 р. - вже 39 країн, що становить п'яту частину всіх держав світу. У них сьогодні проживає третина населення планети. До таких держав, зокрема, належать КНР, Іран, Ірак (до військової операції коаліційних сил на чолі з США навесні 2003 р.), Сирія, Су-

108

Загальна теорія держави і права

Глава 13. Державний режим

109

дан, Пакистан, Перу. Із країн-членів СНД авторитарними залишаються Азербайджан, Бєларусь, Казахстан та Туркменютан.

4. Демократичний режим

Демократія, що етимологічно означає "народовладдя", виступає таким видом державного режиму, за якого вся повнота державної влади належить народу, котрий здійснює її безпосередньо або через обраних представників. Необхідно одразу відзначити, що "народ" - це поняття, котре пройшло тривалу еволюцію й сьогодні в цивілізованих державах позначає "виборців" - громадян даної країни, котрі згідно з законом наділені активним виборчим правом. Наприклад, в Україні до них належать усі громадяни, котрі досягли 18-річного віку й не визнані в судовому порядку недієздатними.

Сучасна демократична держава характеризується такими ознаками:

1) Народний суверенітет. Принцип суверенітету (верховенства влади) народу порівняно з владою держави як основа демократії бере свій початок з учень просвітителів ХУІІ-ХУІІІ ст. (Жан-Жак Руссо, Джон Локк, Вольтер). Народ є єдиним джерелом влади і, як уже було сказано вище, здійснює її безпосередньо (пряма демократія) і через обраних представників.

Сучасна демократія виступає переважно представницькою демократією, за якої народ-суверен здійснює публічну владу через обраних представників у органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Механізм прямої демократії включає такі засоби волевиявлення виборців як референдум, плебісцит, народна ініціатива про відкликання депутата чи іншої посадової особи, народна ініціатива законопроекту, збори жителів за місцем проживання тощо.

Регулярні, вільні та справедливі вибори. Вибори, через які в представницькій демократії громадяни обирають своїх представників до владних органів, можна назвати головним інститутом кожної демократичної держави. У такій країні державна влада постійно повинна узгоджувати свою діяльність з волею громадян і право останніх на вільні й справедливі вибори якраз і є тим механізмом, з допомогою якого це узгодження й можливо здійснити. Демократичні вибори мають характер вільного змагання. Це означає, що всі суб'єкти, котрі беруть участь у цьому змаганні (правлячі і опозиційні партії, незалежні кандидати) мають рівні умови на пропаганду своїх програм і цілей. Необхідно також відзначити, що вибори повинні проводитися в наперед визначені законом строки.
Влада більшості і охорона прав меншин. Демократію можна охарактеризувати як систему, в якій громадяни приймають політичні рішення, на основі во-левияву більшості. Кожне з таких рішень є тим більше демократичним, чим більша частина населення погоджується з ним. Але такий підхід є однобоким, бо влада більшості в такий спосіб може перетворитися в тиранію більшості. Підтримка рішення більшістю в сучасній демократії має бути коригована необхідністю врахування прав і законних інтересів яких-небудь меншин і окремого індивідууму. По-няття "меншина" різноаспектна: меншини бувають мовними, расовими, етнічни-

110

Загальна теорія держави і права

ми, релігійними тощо. Але в першу чергу слід відзначити політичну меншину (політичні сили, котрі програли останні вибори та знаходяться в меншині серед депутатського складу парламенту або ж взагалі не потрапили до нього) та виступаючу від її імені опозицію. Ступінь правових гарантій діяльності опозиції є критерієм демократичності держави.

Правове закріплення основних прав і свобод людини і громадянина в конституції і законах і наявність механізму їх реального впровадження в життя;
Державна влада організує своє діяльність за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову;
Соціальний, економічний і політичний плюралізм. Державу як соціальне утворення можна охарактеризувати не лише з боку державних органів, а й з точки зору різних інституцій, політичних партій, громадських організацій, спілок, товариств, які в ній діють.

Така різноманітність є передумовою того, що в демократичному суспільстві різні організації груп громадян не є обмежені в своїй діяльності державою, а своєю легалізацією - від державних органів. У демократичній державі функціонує бага-топартійна система, а також різні суб'єкти права власності і господарської ініціативи (економічний плюралізм);

7) Демократичний режим характерний для соціальної і правової держави
(держави благополуччя).

Важливо також відзначити, що влада в демократичній державі завжди має легальний характер, а її легітимація забезпечується раціонально-правовими засобами. Сучасний демократичний режим у цьому розумінні функціонує лише в умовах правової держави.

У своєму розвитку демократії пройшли два етапи розвитку:

а) ліберальна демократична держава, котра характеризується певними об
меженнями народного суверенітету (цілий ряд цензів у виборчому праві), а також
відсутністю у громадян (юридично і фактично) соціальних прав: права на працю,
відпочинок, на допомогу у зв'язку з втратою працездатності тощо. Держава майже
не регулювала трудові відносини, діяльність монополій.

б) сучасна соціальна демократична держава, котра, крім вищенаведених
ознак, характеризується загальним виборчим правом і гарантіями кожному рівня
життя, гідного людини, незалежно від її здатності заробляти.

Кілька слів про процес поширення демократії на земній кулі. Станом на 1900 р. жодну з існуючих тоді 55 держав не можна назвати демократичною в сучасному розумінні. Досить відзначити лише той факт, що в жодній із країн не було загального виборчого права, зокрема його цілковито були позбавлені жінки. Проте станом на 1950 р. вже 22 країни можна назвати демократичними (в них проживало 31% населення планети) та ще 21 "частково демократичну" країну (12% населення). Основною "хвилею демократії" стали глобальні зміни на рубежі 80-90 років минулого століття. В умовах повної або часткової демократії нині функціонує 136 держав світу із усіх 192. У них проживає 63, 2% населення земної кулі. Суцільною смугою демократії, разом з тим, виступають нині лише Західна і Центральна Європа та Північна Америка.

111

Глава 13. Державний режим

5. Особливості державного режиму в Україні

Конституція 1996 р. закріпила статус України саме як "демократичної" держави (ст.1). Основний Закон визначає механізм народовладдя, формулює основні права і свободи людини і громадянина, гарантії їх захисту. Проте поняття "державний режим", нагадаємо, означає не правову форму держави, закріплену в законах, а її зміст, тобто способи реалізації влади, взаємодії з суспільством, іншими суб'єктами політичної системи. А тому для з'ясування державного режиму в Україні (як і в інших країнах) недостатньо знати законодавчі положення з цих питань - чи не кожна держава проголошує себе "демократичною". Необхідно також з'ясувати, підкреслимо, безпосередню суспільну практику: чи діють і наскільки ефективно діють основні демократичні інститути? У такій площині й спробуємо відповісти на запитання про характер державного режиму в Україні.

Спочатку вдамося в короткий екскурс у недавнє минуле. Демократизація політичної системи розпочалася реально в 1989 р. і в її розвитку можна виділити кілька етапів.

Перший етап (1989-1991 рр.). З прийняттям у жовтні 1989 р. нових виборчих законів, які вже дозволяли висування і голосування по кількох кандидатах на одну виборчу посаду, розпочалося реальне реформування тоталітарної системи в тодішній Українській РСР. Одночасно йшла організаційна розбудова перших опозиційних сил, зокрема Народного Руху, ДемПУ, УРП. У березні 1990 р. відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради. З тодішнім статусом КПУ, її зрощенням із державним апаратом, її матеріальними можливостями і контролем за засобами масової інформації, говорити про те, що це були "вільні вибори" у загальновизнаному розумінні просто недоречно. Ці вибори, на нашу думку, загальмували поступ демократії в Україні принаймні на півдесятиліття. Тим більше про це можна говорити зважаючи й на те, що в Україні парламентські вибори не були проведені негайно після здобуття незалежності та призупинення діяльності КПУ, коли були наявними можливості до обрання некомуністичного складу парламенту.

Після невдалого путчу в Москві і проголошення незалежності України дещо прискорився процес формування багатопартійної системи. Нетривале прлзупи-нення діяльності КПУ та націоналізація її власності урівняли цю політичну силу з іншими. Але її колишнім керівникам різного рівня не було законодавчо заборонено працювати у державній службі, як це вчинили у країнах Центральної Європи і Балтії. Не було також законодавчо заборонена комуністична пропаганда. Ці два фактори, як на мене, зіграли надзвичайно негативну роль у процесі становлення в Україні демократії європейського зразка.

1 грудня 1991 р. одночасно з всенародними виборами першого Президента України вперше було апробовано інститут безпосередньої демократії — проведено всеукраїнський референдум.

112

Другий етап (1991-1996 рр.). Цей період характеризується початком економічних реформ, зниженням життєвого рівня більшості населення. Але одночасно зростав ступінь захисту особистих прав громадян - з прийняттям, до прикладу, в 1992 р. Закону "Про адвокатуру". Але головні події цього етапу - проведення в

Загальна теорія держави і права

1994 р. парламентських (відносну більшість здобула Компартія) і особливо президентських виборів. У червні того року з обранням нового Президента України відбувся перехід влади: мирний, законний і демократичний. Для становлення демократії у нашій державі це мало вирішальне значення. Хоча під час виборів влада й далі контролювала засоби масової інформації, допомагаючи "своїм" кандидатам, на президентських виборах це дало зворотній ефект. З іншого боку, виборчі закони 1993-1994 рр. зберегли мажоритарну систему виборів. Це гальмувало розвиток ефективної партійної системи, давало можливість виконавчій владі висувати й підтримувати потрібних кандидатів до парламенту і місцевих органів. Кандидат, не підтримуваний владою, мав набагато менше шансів на обрання ще з однієї причини - збереження імперативного характеру мандата депутата.

Події весни і літа 1995 р. поставили молоду українську демократію на грань виживання. Різні бачення конституційної будови держави у лівої більшості Верховної Ради і Президента, котрий розпочав реальні суспільні перетворення, призвели до протистояння між ними і можливої конфронтації. Вихід із політичної кризи був знайдений, але він знаходився за межами конституційного поля України. Конституційним договором між собою 8 червня 1995 р. Верховна Рада і Президент домовилися з порушенням чинного тоді законодавства про припинення більшої частини діючої в той час Конституції 1978 р. і перерозподіл владних повноважень між собою. Два вищі органи державної влади, крім того, що незаконно змінили конституційний лад, перебрали на себе установчу владу в державі, тобто своїми діями заперечили основний принцип демократії- принцип народного суверенітету.

Третій етап (розпочався в 1996 р.) знаменував собою три події, котрі ще тривалий час впливатимуть на становлення демократії. По-перше, 28 червня 1996 р. парламентом була прийнята нова Конституція України, котра крім традиційних (вибори, референдум) заснувала нові для нашої держави демократичні інститути: Уповноважений Верховної Ради з прав людини, Конституційний Суд України (у січні 1997 р. провів перше засідання), спеціалізовані суди, суди присяжних, можливість розгляду безпосередньо в суді будь-якого спору, що випливає з правовідносин у державі тощо.

По-друге, в 1997 р. Верховною Радою України було ратифіковано Європейську конвенцію з прав людини, що, крім іншого, означало для громадян України можливість звернення до Європейського суду з прав людини в разі порушень їх прав державою.

По-третє, законом про вибори народних депутатів України 1997 р. вперше введено змішану (мажоритарно-пропорційну) систему парламентських виборів. Вперше політичні партії безпосередньо взяли участь у виборах, що сприяло і їх розвитку, і формуванню дієвої і відповідальної влади.

113

Четвертий етап, на нашу думку, розпочався у листопаді 2000 р. після виголошення політичною опозицією звинувачень на адресу глави держави ("касетний скандал"). Хоча звинувачення не були підтверджені жодними доказами громадська думка була сфокусована на реально існуючих проблемах демократії: свободі слова, захисту журналістів від протиправних посягань, удосконалення діяльності правоохоронних структур тощо. Після початку цього етапу демократія зусиллями вищого державного керівництва зробила значний крок вперед, котрий за своїм об-

ГлаваІЗ. Державний режим

сягом порівнянний із демократизацією початку 90-х років. Що було зроблено всього протягом двох років?

По-перше, здійснено ряд заходів щодо зміцнення свободи слова, недопущення закриття засобів масової інформації контролюючими органами. По-друге, в червні 2001 р. проведено так звану "малу судову реформу", котра сприяла підвищенню ролі судів у захисті прав людини. У лютому 2002 р. було схвалено нове законодавство про судоустрій, яким систему правосуддя було приведено у відповідність з вимогами Конституції України. По-третє, починаючи з квітня 2001 р. було схвалено до десятка кодифікованих актів, котрі від 1995 р. виступали об'єктом зобов'язань України перед Радою Європи у сфері правової реформи. Особливо велике значення для підтримки демократичного режиму має новий Кримінальний кодекс України, котрий набув чинності з 1 вересня 2001 р. По-четверте, в жовтні 2001 р. було схвалено новий закон про вибори народних депутатів України, котрий розширив права суб'єктів виборчого процесу, зокрема політичних партій, зробив виборчу кампанію більш "прозорою", ускладнив використання "адміністративного ресурсу". Нарешті, по-п'яте, у серпні 2002 р. Президент України Л. Кучма ініціював проведення в країні політичної реформи, котра би передбачала розширення прав парламенту щодо формування уряду, а також введення пропорційної виборчої системи в "чистому" вигляді. Крім іншого, це означатиме зростання ролі політичних партій.

Спробуємо з'ясувати основні показники демократії в Україні на сучасному етапі.

Права людини. У цій галузі, якщо брати до уваги 12-річний строк незалежності, спостерігається очевидний прогрес. Як уже відзначалося, вони закріплені в Конституції України, причому не можуть бути обмеженими чи відміненими конституційною поправкою. Разом з тим:

найбільш актуальною проблемою України в цій сфері закордонними аналітиками (зокрема експертами Держдепартаменту США, як це видно із щорічних доповідей цього відомства про стан дотримання прав людини в інших країнах) називається проблема масового застосування співробітниками правоохоронних органів тортур та інших незаконних методів роботи;
загальмованість процесу законотворення блокує можливість реалізації цілого ряду конституційних прав і свобод, які містяться в бланкетних нормах Основного Закону, тобто таких, що відсилають до інших законів;
незавершеність судово-правової реформи не сприяє зміцненню судової влади як гаранта прав і свобод громадян;
масово порушуються соціальні й економічні права громадян: працівникам держбюджетних підприємств і установ протягом кількох місяців не виплачують заробітку, змушують йти у тривалі неоплачувані відпустки, постійно скорочується мережа державних закладів освіти і охорони здоров'я;

5) мають місце випадки політичної цензури, інші обмеження свободи слова.
Вільні вибори. Перерахуємо фактори, котрі все ще будуть перешкоджати

проведенню чесних виборів:

а) підкуп виборців є поширеним явищем в Україні. Завважимо, що подібні
порушення протягом виборчих кампаній 1998-2002 рр. носили масовий характер,
114 Загальна теорія держави і права

проте не мали наслідком жодного реагування з боку правоохоронної системи країни. За цих умов вибори відображають не політичну розкладку, а розкладку фінансових і іншого роду угрупувань в українському суспільстві;

б) використання "адміністративного ресурсу" в ході виборчої кампанії та під
час підрахунку голосів;

в) державні органи і посадові особи через державне телебачення, радіо й пре
су й надалі мають можливість маніпулювати громадською думкою. Україна зали
шається чи не єдиною (крім Білорусі) державою посткомуністичного світу, де сто
відсотково державними (комунальними) є, наприклад, в кожній області телерадіо-
центри, в кожному районі, місті та області по одній газеті.

Партійна система України продовжує своє формування і вже зараз зареєстровано більше 120 політичних партій (в Польщі, до речі, близько 200 партій). Справа не в кількості. Нерозвиненість партійної системи проявляється більшою мірою в обмеженій кількості сильних і авторитетних партій, кожна з яких була би спроможною сформувати уряд, взяти на себе відповідальність за ситуацію в державі в разі приходу до влади або ж протистояти проявам авторитаризму, будучи в опозиції. Такі партії в Україні є, але їх одиниці. Що, на нашу думку, перешкоджає цьому процесу?

а) цілий ряд політичних партій створено не на добровільних засадах, не ініці
ативними групами, а державними посадовими особами різного рівня, їх підлегли
ми, словом особами, котрі перебувають між собою у відносинах субординації,
службової залежності. Створює, до прикладу, державний керівник партію (або
вступає до вже створеної) і до неї одразу ж вступають у повному складі підлеглі
йому працівники установ й організацій - така "партія" не є партією у прийнятному
для демократичного суспільства розумінні;

б) в Україні відсутня заборона на діяльність політичних партій, створених за
соціальною, національною чи релігійною ознакою їх членів. У розвинутих демок
ратіях такі заборони мають місце. У нас же, наприклад, вже зареєстровані релігій
ні партії однієї конфесії чи цілий ряд партій захисту пільг окремих категорій насе
лення;

в) досвід посткомуністичних країн Центральної і Південно-Східної Європи
засвідчує, що політичні партії займають належні позиції в демократичному суспі
льстві через безпосередню участь у виборах до парламенту на засадах виборчої
системи пропорційного представництва. В Україні така участь вперше стала мож
ливою лише в 1998 р.

г) навіть новий Закон про політичні партії, прийнятий у 2001 р., не визначає
моделі взаємовідносин між державою і політичними партіями, характерної для
демократичних країн. По-перше, він не передбачає компенсації виборчих затрат
політичних партій. По-друге, не встановлює механізму державної підтримки тих
політичних партій, котрі за наслідками голосування у багатомандатному виборчо
му окрузі беруть участь у розподілі депутатських мандатів. По-третє, Закон не
встановлює мінімальної кількості членів політичної партії чи мінімальної кількос
ті її осередків, що сприяло би перешкоджанню надмірній фрагментації партійної
системи.

Глава 13 Державний режим 115

117

Контроль суспільства за збройними силами і правоохоронними органами Найвідоміший сучасний дослідник демократії із США Р. Даль серед п'яти умов, які "сприяють демократії" на перше місце поставив "контроль за армією та поліцією, що здійснюється виборними посадовими особами". Політико-правова ситуація в Україні протягом останніх років засвідчила, що неконтрольовані суспільством "силові структури" своєю діяльністю можуть стати джерелом соціальної напруги та гострої політичної кризи. Практично всі основні порушення прав людини, котрі дискредитують Україну в очах міжнародної спільноти, пов'язані з названими інституціями. Головними причинами такої ситуації, на нашу думку, виступає стан нереформованості збройних сил та правоохоронної діяльності. Механізм цивільного контролю за "силовими структурами" давно функціонує в західних країнах і полягає, принаймні, в керівництві ними з боку політиків (цивільних осіб).

Щодо інших характеристик демократії (економічний плюралізм, поділ влад тощо), то вони у незавершеному вигляді, безумовно, мають місце і вище вже були охарактеризовані.

Підсумовуючи наведене, висловимо думку, що за деякими ознаками українська демократія нині є схожою на європейські демократії кінця XIX ст. Це ліберальна демократична модель, за якої хоч і конституційно передбачаються виборчі права, інші гарантовані законом права і свободи, але внаслідок відсутності забезпеченого соціального мінімуму значна частина населення не може користуватися цими правами і свободами.

Отже, на початку XXI ст. Україна непослідовно й занадто повільно, але все ж рухається у напрямку до демократії. Правда, враховуючи економічну ситуацію, відсутність демократичних традицій й рівень правосвідомості суспільства та його політичної еліти, напрям розвитку України може бути й іншим.

Література

1. Адорно Т. Тоталитарная власть // Социс, 1995, №5.

2. Даль Р. О демократии. - М., 2000.

Дарендорф Р. После 1989. Размьішления о революции в Европе. - М., 1998.
Джилас М. Лицо тоталитаризма. - М., 19 92.
Кайтуков В. Зволюция диктата. - М, 1991.

6. Ковлер А. И. Исторические формьі демократии: проблеми политико-правовой
теории. - М, 1990.

Красицька Л.В. Право громадян України на життя, здоров'я, свободу і особисту недоторканність : Дис... канд. юрид. наук (12.00.03) / Університет внутрішніх справ МВС України. - X., 1999. - 197 арк.
Лейпхарт А. Демократия в многосоставньїх обществах. - М., 1997.
Линецький С. Методологічні засади осмислення місця і ролі державного режиму в структурі державного ладу // Право України, 2000, № 6.
Пайпс Р. Россия при старом режиме. - М., 1993.
Письменицкий А. А. Взаимодействие государства и средств массовой инфор-мации : Дис... канд. юрид. наук (12.00.01) / Университет внутренних дел. - X., 1997.-200 с.
Поппер К. Открьітое общество и его враги. - М., 1993.

116

Загальна теорія держави і права

Распопов Н. Политические режимьі современности. - Н. Новгород, 1995.
Россия регионов: трансформация политических режимов. (под ред. Гельмана В.).-М., 2000.
Салмин А. Современная демократия: очерки становлення. - М., 1997.
Согрин В. Президенти и демократия. Американский опьіт. - М., 1998.
Токвиль А. Демократия в Америке. - М., 1992.
Тоталитаризм: что такое? (Исследование зарубежньїх политологов). 4.1,2. - М.,

1993.

19. Цьіганков А. Современньїе политические режимьі: структура, типология,

динамика. - М., 1995.

Шевцова Л. Режим Бориса Ельцина. - М., 1999.
Янов А. Происхождение автократии. - М., 1991.

Глава 13. Державний режим

Глава 14. Громадянське суспільство і правова держава

1. Громадянське суспільство: поняття і ознаки

Вже на рубежі ХУІ-ХУІІ століть розвиток суспільства в європейських країнах настільки впливав на погляди вчених, що вони не ототожнювали громадянське суспільство і державу. Зокрема, Джон Локк вважав, що "абсолютна монархія несумісна з громадянським суспільством і тому взагалі не може бути формою громадянського правління".

У 1792 р. у своїй праці "Досвід встановлення меж діяльності держави" німецький вчений Вільгельм фон Гумбольдт проводить різницю між громадянським суспільством і державою. На його думку, гранями такої диференціації виступають відмінності між: а) системою національних установ (організацій, союзів, всяких інших об'єднань, які формуються знизу, самими індивідами) і державними інститутами та службами; б) "природним і загальним правом" і правом позитивним, створеним безпосередньо державою; в) "людиною" і "громадянином". Провівши межу, котра розділяє суспільство і державу, Гумбольдт не вважає їх рівноцінними величинами. З його точки зору, суспільство принципово значиміше держави, а людина є дещо набагато більше, ніж громадянин-член державного союзу.

Найбільш радикальну концепцію громадянського суспільства сформулював один із провідних ідеологів американської революції Т. Пейн. У нього тема протистояння громадянського суспільства державі є провідною. Держава, на його думку, - необхідне зло; чим його менше, тим краще. В подальшому ця традиція розроблялась А. Токвілем, Дж. Мілем та іншими. Для них поділ між державою і громадянським суспільством є постійною характеристикою справжньої демократичної соціально-політичної системи.

Німецький філософ Г. Гегель, який зробив чи не найбільший внесок до теорії громадянського суспільства, у праці "Філософія права" визначив поняття громадянського суспільства як сферу дії приватного інтересу. До такої сфери він включив сім'ю, станові відносини, релігію, право, мораль, освіту, закони і випливаючі з них взаємні юридичні зв'язки суб'єктів.

Ідея громадянського суспільства розроблялася й українськими дослідниками. Так зокрема, С. Ю. Десницький ще в середині XVIII ст. у праці "Юридичні міркування про різні поняття, які мають народи стосовно власності майна у різних станах співжиття" сформулював основні позиції інституту речового права - правової основи громадянського суспільства.

{""Вважається, що повністю громадянське суспільство в сучасному розумінні сформувалося в західноєвропейських країнах у другій половині XVIII століття.

Сучасні уявлення про громадянське суспільство, базуючись, без сумніву, на розробках вчених минулих століть, збагачуються соціальною практикою. Пробле-

ма громадянського суспільства як одна з найактуальніших тем наукового дослідження юристів і політологів років двадцять тому пережила "друге народження". В першу чергу, заслуга в цьому неоконсерваторів, які протиставляли західне суспільство авторитарному суспільству соціалістичних країн.

Відзначимо також, що останнім часом вслід за англійським вченим К. Поппе-ром ( у 1945 р. вийшла друком його відома праця "Відкрите суспільство та його вороги") громадянське суспільство розглядають як "відкрите суспільство". Прихильники такого підходу вважають, що відкритому суспільству притаманна віра в людину, егалітарну справедливість, у людський розум, воно гарантує людям безпеку і свободу, панування демократичного гуманного закону. На думку Карла По-ппера, хоча в наш час ці суспільства ще далекі від досконалості, в них існують злочинність, зловживання свободою ринку, проте, незважаючи на ці недоліки, вони значно кращі, більш вільні, чесніші і справедливіші порівняно з усіма так званими "закритими суспільствами".

Більшість дослідників сходяться на тому, що (громадянське суспільство є неодмінною умовою функціонування правової держави. В юридичній літературі називаються (правда, по різному) основш.шщки громадянського суспільства,лСеред останніх відзначимо такі:

економічна свобода, багатоманітність форм власності, ринкові відносини. З цього боку громадянське суспільство - це спільність вільних індивідів-власників;
визнання і захист державою основних прав і свобод людини;
плюралізм у політичному та ідеологічному плані;
невтручання держави до приватного життя громадян;
громадянське суспільство є самоврегульованою системою;
нарешті, громадянське суспільство є відкритим соціальним утворенням з точки зору вільного переміщення інформаційних потоків, вільного в'їзду і виїзду людей;

7) громадянське суспільство є правовим, демократичним суспільстводіД
Підсумовуючи наведене, спробуємо сформулювати загальне поняття, гролш-,

дянського суспільства як сукупності суспільних відносин, які розвиваються на засадах плюралізму й саморегулювання і знаходяться за межами директивного втручання публічної влади.!

Відрадно, щоперші дослідження юристів з проблеми громадянського суспільства, в тому числі дисертаційні, з'являються в останні роки й у нашій країні. Так, у 1995 р. в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України Т.І. Ковальчук захищено кандидатську дисертацію на тему "Громадянське суспільство: сутність і тенденції розвитку (порівняльно-правові аспекти)". Автор справедливо підкреслює, що по суті антиподом громадянського суспільства є закрите суспільство, характерне для замкнутих тоталітарних режимів. Вона ж з'ясовує критерії віднесення суспільних відносин та інститутів до сфери громадянського суспільства, які полягають насамперед у задоволенні потреб та реалізації інтересів особистості.

ми

Загальна теорія держави і права

Глава 14. Громадянське суспільство і правова держава

119

Політичні характеристики сучасного громадянського суспільства найкраще концентруються сьогодні в понятті правової держави. Далі ми поговоримо саме про цей феномен, його сутність, ознаки, моделі.

2. Поняття і ознаки правової держави

Основні постулати правової державності на початок XXI ст. мають загальновизнаний характер. Більшість держав світу в своїх конституціях проголошують себе "правовими". Більше того, названі постулати закріплені в нормах міжнародного права.

Так, сучасними документами Ради Європи встановлюються такі принципи правової держави:

ТТ) принцип законності; * 2) право на справедливе судове слідство; ^3) доступ до судів;

; 4) гарантії справедливого і відкритого судового розгляду; > 5) неупередженість суддів і відповідність покарання скоєному. ч Наведені принципи виступають орієнтиром для держав-членів Ради Європи, в тому числі України.

Розглянемо, які характеристики правової держави виділяє, насамперед, юридична література Німеччини, бо саме ця країна вважається батьківщиною такого поняття. У 1829 р. німецький вчений Р. Моль вперше ввів поняття правової держави до державознавчої науки та полїтіїчтїої практики.

У наші дні професор Гейдельберзького інституту зарубіжного публічного і міжнародного права (ФРН) Т. Швайсфурт визначає правову державу як ".дацщаду міжнар^адаодр права". Професор К. Хессе відзначив такі характерні ознаки правової держави: 1) право - організуючий фактор держави; 2) примат (верховенство) права; 3) гарантії прав і свобод; 4) встановлення справедливих юридичних інститутів, які визначають відповідну форми держави; 5) правова держава повинна бути соціальною.

Інший німецький вчений Е. Шмідт-Асман акцентує увагу на інших аспектах цього ж поняття: "Правовою у формальному смислі є така держава, яка визнає як свої неодмінні особливості поділ влад, незалежність суду, законність управління, правовий захист громадян від порушень їх прав державною владою і відшкодування шкоди, завданої їм публічними установами".

Ще один вчений із Німеччини К. Дегенхарт виділяє такі ознаки правової держави як поділ влад, ієрархічна будова законодавства, первинність закону, державна законність, правова безпека, заборона зловживань законом.

120

В 1994 р. в Коментарі до Основного закону ФРН Т. Маунз підвів підсумки розуміння правової держави "німецькою традицією та управлінням". Доознак такої державд_цей учений відносить такі^І) поділ влади; 2) гарантії індивідуальних основних прав; 3) поняття формального закону; 4) законність судочинства і управління; 5) обмеження влади; 6) повага до конституції як найвищої норми держави.

Загальна теорія держави і права

У вітчизняній юридичній науці проблема правової державності стала розроблятися лише в "перебудовні" часи. До того понад 70 років вона вважалася чисто "буржуазною" теорією.

Російський дослідник В.А. Четверній у своїй фундаментальній праці ("Демо-кратическое конституционное государство: Введение в тєорию".- М., 1993) вказує на три основні ознаки правової державності:

верховенство правових законів і серед них конституції як основного закону;
формально-юридичні гарантії свободи, самостійності і власності, гарантії

не лише для індивідів, а й для об'єднань;

3) система інституційних гарантій свободи, самостійності і власності.
Американський вчений К. Осакве виділяє такі об'єктивні критерії правової

держави в західному праві: політична демократія і економічна демократія, котрі перебувають у нерозривному взаємозв'язку між собою, перша є неможливою без другої.

Економічна демократія характеризується такими ознаками: 1) мінімальне втручання держави в ринкові відносини; 2) свобода договору; 3) свобода підприємництва; 4) недоторканість приватної власності.

Політична демократія, в свою чергу, відзначається такими ознаками як: 1) політичний плюралізм; 2) рівність громадян перед законом; 3) республіканське правління або конституційна монархія; 4) поділ влад; 5) не відчужуваність прав людини; 6) свобода громадян (свобода слова, свобода вибору місця проживання, недоторканість особи громадянина і його житла, свобода пересування, свобода віросповідання); 7) виборність основних державних органів на основі альтернативних виборів; 8) конституціоналізм (механізм конституційного нагляду над законами парламенту і указами президента); 9) незалежність судової влади від політичних влад; 10) верховенство закону парламенту над указом президента; 11) верховенство закону.

В Україні серед фахівців цієї проблеми, насамперед, слід назвати професора А. Соколова, котрий у 1992 р. захистив докторську дисертацію на тему "Ідея правової держави в Німеччині й механізм її реалізації". Цей учений відзначає: "Сенс правової держави полягає передовсім і здебільшого у забезпеченні панування права, а не тільки й не просто верховенства закону. Річ у тім, і це для нас сьогодні дуже важливо, що йтися має про верховенство саме правового закону, а не будь-якого, нехай навіть ухваленого з дотриманням усіх законодавчих процедур. Головний сенс такого розрізнення - у визнанні специфіки права як системи втілення у ньому загальноприйнятих принципів і демократичних цінностей".

У докторському дисертаційному дослідженні А.П. Зайця "Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації" (Київ, 1999) поняття правової держави визначається як публічно-правовий союз народу, заснований на праві, як легітимованих суспільством нормах, та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада в якому здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини і громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади,

їх посадових та службових осіб.

Глава 14 Громадянське суспільство і правова держава 121

За іншим українським вченим П М Рабиновичем правова держава це "держава, в якій юридичними засобами реально забезпечені максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини"

Бачимо, що при всій різноманітності поглядів вчених на ідею правової держави, їх вектор спільний і така держава немислима без верховенства права, захисту прав людини, поділу влад і незалежного правосуддя

3. Моделі правової держави

У новітній юридичній літературі, особливо серед теоретиків права і держави, триває дискусія про моделі чи варіанти ідеї правової держави Виділяють чотири такі моделі а) ліберальна правова держава, б) матеріальна правова держава, в) соціальна правова держава, г) демократична пр*авова держава

Модель ліберальної правової держави тісно пов язана з періодом капіталізму вільного змагання Вона полягає, передовсім, у відокремлені приватної сфери від сфери публічної влади, тобто від повноважень держави Приватна сфера організується комерційними структурами на основі вільної конкуренції вона с недержавною і позбавленою владних відносин 3 юридичної точки зору така ситуація потребує закріплення основних прав, які визначають простір індивідуальної автономії і, так само, межі пов язаності державної влади правом Закони держави повинні, - як і економічні закони ринку, - за своїм змістом бути загальними и виконувати вимогу щодо рівності, закладеної вільним господарським змаганням

Матеріальна правова держава як концепція випливає з того твердження, що в кожному випадку слід відрізняти матеріальну правову державу від формальної Під формальною правовою державою, в свою чергу, розуміють сукупність закріплених певних принципів чи ознак, які характеризують державу ззовні як правову державу Якби поняття права обмежувалося лише позитивним правом, то поняття правової держави могло би бути лише формальним

Вимогою матеріальної правової держави є те, що держава повинна намагатися здійснювати справедливе регулювання, яке здатне викликати порозуміння в суспільстві Тобто, лише коли формальні ознаки підкріплені положеннями матеріального державного (конституційного) права, котрі не лише реіулюють організаційні й процесуально-технічні відносини, а й обмежують державу в й можливості здійснювати свою владу, тоді можливо говорити про матеріальну правову державу У Німеччині під останньою розуміють таку правову державу, яка забезпечена відповідним шституційним механізмом

Польський теоретик права Лех Моравський виділяє такі ознаки матеріальної (він називає її "непозитивістською") правової держави 1) за джерела права визнаються не лише правила, сформульовані в текстах, а й правореалізацшш правила, 2) норми, сформульовані в правових текстах, можуть втратити обов язковість внаслідок їх конфлікту з правореалізаційними правилами, 3) акції громадянської непокори толеруються

Про соціальну правову державу почали говорити лише в XX ст у зв язку з
"державою загального благополуччя" За цією концепцією держава повинна ство-
122 Загальна теорія держави і права

рити таку соціальну структуру, щоби кожна особа мала шанс на розвиток своєї особистості в умовах, гідних людини

Демократична правова держава характеризується в першу чергу прийнятою конституцією, заснованою на принципах народовладдя і прав людини Крім того, вона відрізняється від ліберальної держави розумінням права, котре може мати не лише загальний характер Такий підхід означає, що держава вправі регулювати не лише суспільство загалом, а й його окремі сфері, в тому числі визначати статус окремих категорій людей Але особлива відмінність полягає в тому, що принцип народного суверенітету доповнився принципом незалежного і активного, плюралістичного громадянського суспільства, котре здійснює вплив і контроль за державою

4. Верховенство права

Розглянемо основні підходи до розуміння принципу "верховенства права" в різних типах правових систем

Англо-американській правовій традиції властива концепція "панування права", котра бере початок у XIII ст як антипод "владі людини"

Видатний британський правник Альберт Дісей виділяє такі, на його думку, основні принципи концепції "панування права"

абсолютне верховенство адміністративного права, котре визначає межі діяльності виконавчих органів,
рівність перед законом,
конституційне право є не джерелом, а наслідком прав людини

На думку іншого британського вченого Иозефа Раза ідея "панування права" має два аспекти а) люди мали би керуватися правом і слідувати йому і б) право би мало бути таким, що можна було би ним керуватися

Між принципами "верховенства права" цей вчений виділяє такі

усі закони мають бути опубліковані, доступні й зрозумілі,
закони мають бути відносно стабільними,
процес творення законів має визначатися опублікованими, стабільними і зрозумілими загальними правилами,
має бути забезпечена незалежність правосуддя,
мають бути захищені принципи природної справедливості,
суди повинні мати повноваження контролю над втіленням інших принципів,
суди мають бути легко доступними

Як уже вище відзначалося в Україні одним із останніх спеціально досліджу
вав природу правової держави, зокрема принципу верховенства права доктор
юридичних наук А П Заєць Підтримуючи в цілому запропоноване львівським
вченим П М Рабиновичем визначення принципу верховенства права як пануван
ня права у суспільстві, визначальну роль у відносинах між усіма учасниками сус
пільного життя, він підкреслює, що принцип верховенства права має сенс лише у
разі, коли право розуміється не просто як сукупність норм, встановлених держа-
Глава 14 Громадянське суспільство і правова держава 123

вою, а як правил, які легітимовані суспільством базуються на історично досягнутому рівні соціальної етики

Верховенство права поляї ає в тому, вважає Заєць А П, що право має найбільший соціальний регулятивний потенціал і значимість в системі регуляторів людської поведінки, в результаті чого правовими актами регулюються найбільш важливі сфери суспільного життя При цьому особливо шдкреслюєіься, що мова йде лише про принципове визнання верховенства права над іншими регуляторами, тому що Конституція надає дуже важливого значення й усім іншим регулятивним категоріям моралі в цілому, традиціям, визнаючи їх основою для нації та особи, важливою детермінантою прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Принцип верховенства права, на думку названого вченого, знаходить свій прояв і у власних регулятивних властивостях права, у тому числі 1) мінімальній достатності правового регулювання суспільних відносин та всезагальності права, 2) позапартійності права, йоі о відносній самостійності щодо політичних сил та де ідеолопзованості, 3) відносній самостійності щодо судової та виконавчої влади, 4) верховенстві Конституції та законів України

Інший український вчений А М Колодій у теоретичному дослідженні правових принципів відзначає, що принцип верховенства права у правовій державі визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто порядок створення, існування і функціонування державних органів і громадських організацій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих гро мадян, а тому є базовим, найбільш значущим Завдяки цьому він модифікується у різних сферах функціонування держави і права, наприклад, у право утворенні правореалізацп, правоохороні Він також означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і жипедіяльності держави в особі й органів і посадових осіб, інших організацій А звідси, на думку А М Колодія, випливає і твердження про те, що не держава надас права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним державну владу

5. Незалежність судових органів: основні принципи

Незалежні суди, котрі ефективно здійснюють правосуддя, виступають однією з основних гарантій захисту і забезпечення прав і свобод людини їх присутність одна з підвалин правової держави, в цьому сходяться всі, без винятку, дослідники правової держави Однак, що розуміти під незалежними судами? Якими критерія ми користуватися при цьому?

Наскільки важливими виступають відповіді на такі запитання засвідчує, хоча б той факт, що у листопаді-лютому 1985 р вони стали предметом розгляду Генеральної Асамблеї ООН Внаслідок дискусії цим авторитетним органом були схва лені "Основні принципи незалежності судових органів'", документ, який, по суті відображає позицію міжнародної спільноти з цього питання

124

Отже, загальновизнаними критеріями незалежності судів виступають такі по ложення

Загальна теорія держави і права

Незалежнісіь судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни Усі державні та інші установи зобов'язані шанувати незалежність судових оріанів і дотримуватися й
Судові органи вирішують передані їм справи безсторонньо, на основі фактів і відповідно до закону, без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або віручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких би то не було причин
Судові органи володіють компетенцією стосовно всіх питань судового характеру і мають виняткове право вирішувати, чи входить передана їм справа до їхньої встановленої законом компетенції
Не повинно маїи місця неправомірне чи несанкціоноване втручання в процес правосуддя, і судові рішення, винесені суддями, не підлягають перегляду Цей принцип не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону судовому перегляду чи пом'якшенню вироків, винесених судовими органами
Кожна людина має право на судовий розгляд у звичайних судах або трибуналах, які застосовують встановлені юридичні процедури Не повинні утворюватися трибунали, що не застосовують встановлені належним чином юридичні процедури, з метою підміни компетенції звичайних судів або судових оріанів
Принцип незалежності судових органів дає судовим органам право і вимагає від них забезпечення справедливого ведення судовою розгляду і дотримання прав сторін
Кожна держава-член повинна надавати відповідні засоби, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції
Відповідно до Загальної декларації прав людини члени судових оріанів, як і інші громадяни, користуються свободою слова, віровизнання, асоціацій та зборів, однак, керуючись іакими правами, судді повинні поводитись завжди таким чином, щоб забезпечши поваїу до своєї посади і зберегти неупередженість і незалежність судових орі анів
Судді володію і ь свободою організовувати асоціації суддів чи інші організації та вступати до них для оборони своїх інтересів, удосконалення професійної підготовки і збереження своєї судової незалежності
Особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні якості і здібності, а також відповідну підбору і кваліфікацію в галузі права Будь-який метод підбирання суддів мусить гарантувати від призначення суддів за неправомірними мотивами При підборі суддів не повинно бути дискримінації щодо даної особи за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану та ш , однак вимога про те, щоб кандидат на юридичну посаду був громадянином відповідної країни, не повинна рол лядаїися як дискримінаційна
Термін повноважень суддів, їх незалежність, безпеку, відповідну винагороду, умови служби, пенси і вік виходу на пенсію повинні належним чином гарантуватися законом
Судді, яких ирн шачаюіь чи обирають, мають гарантований термін повноважень до обов'язкової о виходу на пенсію чи завершення строку повноважень

там, де це встановлено

Глава 14 Громадянське суспільство і правова держава 125

13 Підвищення суддів на посаді там, де є така система, слід здійснювати на
основі об'єктивних факторів, зокрема здібносіей, моральних якостей і досвіду

14 Розподіл справ між суддями в судах, до яких вони належать, є внутрі
шньою справою судової адміністрації

Судді зобов'язані зберігати професійну таємницю щодо своєї роботи та конфіденційної інформації, отриманої в ході виконання ними своїх обов'язків, за винятком відкритих судових розглядів, і їх не можна примушувати давати свідчення з таких питань
Без шкоди для якоїсь дисциплінарної процедури чи якогось права на апеляцію або компенсацію з боку держави відповідно до національних законів суддям слід користуватися особистим імунітетом від судового переслідування за фінансову шкоду, спричинену в результаті хибних дій чи упущень, які мали місце при здійсненні ними своїх судових функцій
Звинувачення або скарга, що надійшли на суддю в ході виконання ним своїх судових і професійних обов'язків, повинні бути невідкладно і безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою Суддя мас право на відповідь і справедливий розгляд На початковому етапі розглядання скарги має проводитись конфіденційно, якщо суддя не звернеться з проханням про інше
Судді можуть бути тимчасово усунуті від посади або звільнені тільки з причин їх нездатності виконувати свої обов'язки чи поведінки, невідповідної до посади, яку вони займають
Усі процедури покарання, усунення від посади і звільнення мусять визначатися відповідно до встановлених правил судової поведінки
Рішення про дисциплінарне покарання, усунення від посади чи звільнення повинні бути предметом незалежної перевірки Цей принцип може не застосовуватися до рішень Верховного суду або до рішень законодавчих органів, прийнятих при розі ляді справ у порядку імпічменту або при дотриманні аналогічної процедури

Відзначимо також, що правовий і фактичний статус судді в Україні, зважаючи на наведені загальновизнані принципи незалежності, не може бути визнаним таким, що забезпечує їх незалежність та ефективність здійснення правосуддя хоча би із-за таких його ознак а) судді позбавлені імунітету від кримінального переслідування, б) низький рівень матеріального і технічного забезпечення

Література

Ассанов Е В Демократическое правовое государство и его становление в Рос-сийской Федерации Автореф дис на соиск учеп степ кандидата наук (12 00 01) / Юрид ин-т МВД России - М , 1995 - 20 с
Бехруз Хашматулла Идеи правового государства и проблеми исламской госу-дарственности история и современность Дис канд юрид наук (12 00 01) / Одесский гос ун-т им И И Мечникова -0,1994 - 130с
Геллнер 3 Условия свободи Гражданское общество и его исторические сопе рники - М , 1995

126

Городинец Ф М Правовое государство и милиция (Теоретико-правовой аспект) Автореф дис на соиск учен степ кандидата наук (12 00 01) / [Санкт-Петербург юрид ин-т, Дис советД 052 10 01] - СПб , 1995 -14 с
Дашковская Е Р Теоретические аспектьі разделения властей в Украине Дис канд юрид наук (12 00 01) / Национальная юридическая академия им Яросла ва Мудрого - X , 1997 - 177л
Заєць А П Правова держава в контексті новітнього українського досвіду — К

Парламентське вид во, 1999 - 247с

Исаев М А Теория правовою государства и практика ее претворения в скан-динавских странах Автореф дис на соиск учен степ кандидата наук (12 00 02) / Моск гос ин-т междунар отношений -М, 1994 -20 с
Кириченко С О Громадянське суспільство і правова держава поняття та зміст

— К Логос, 1999 -47с

Ковалев Л М Закон в гражданском обществе (Вопр реализации) Автореф дис на соиск учен степ кандидата наук (12 00 01) / Свердлов юрид ин-т -Екатеринбург, 1992 -21 с
Козлихии И Ю Право и политика историко-теоретическии анализ концепции правления права Автореф дис на соиск учен степ кандидата наук (12 00 01) /Санкт-Петербург гос ун т -СПб , 1994 - 33 с
Колодій А М Принципи права України / Національна академія внутрішніх справ України -К, 1998 -208с
Ладиченко В В Теоретико правові засади поділу влади Дис канд юрид наук (12 00 01) / Національний педагогічний ун-т їм М П Драгоманова - К, 1998 - 173л

Нгуен Ван Ниен Формирование правового государства во Вьетнаме (Вопр теории и практики) Автореф дис на соиск учен степ кандидата наук (12 00 01) / Рос акад управлення, Центр юсударства и права - М , 1993 - 20 с
Омельченко О Я Идея правової о і осударства исгоки, перспектива, причини -М, 1994
Притика Д Судова незалежність етика і проблеми корупції // Право України -2000, № 6
Руссо Ж Ж Об общественном договоре или принципи политического права -М,1969
Рябко А И Социальньїй контроль и его правовьіе формьі (Вопр теории) Автореф дис на соиск учен степ кандидата наук (12 00 01) / Ин-т законодатель-ства и сравнит правоведения при Правительстве Рос Федерации - М , 1995 -20 с
Скрипнюк О В Теоретико методологічні засади формування та розвитку громадянського суспільства і держави в України - К , 1995
Соколов А Н Правовое государство Идея, теория, практика - Курск, 1994
Тимошенко В И Развитие доктрини "правового государства" в политико-правовой мисли России и Украйни конца XIX - начала XX в Автореф дис на соиск учен степ кандидата наук (12 00 01) / АН Украйни, Ин-т государства и права им В М Корецкого - Киев, 1991 -18 с
Тимощук А В Правовое государство в Украине теория, история, перспективи

- Симф Таврия, 1997 - 64 с

Г27

Глава 15. Соціальна держава.

1. Розвиток ідеї соціальної держави

На думку німецького дослідника ідеї соціальної держави Г.А. Ріттера "ідея щастя на землі, свободи від страху і злиднів, які досягаються завдяки комуністичній ідеї суспільної власності і абсолютної рівності всіх, - є давньою мрією людства". Корені сучасної соціальної держави слід шукати ще в середньовіччі - відзначає цей учений.

З другої половини XVIII століття - з часу виникнення громадянського суспільства - благополуччя як мета західної держави було принципово відхилена як така, що протирічила незалежності індивіда і реальній свободі. Але вже тоді поряд з правом на свободу і співучасть у державних справах висувалася вимога певних соціальних гарантій, серед них - право на працю.

Дискусія про реформу системи соціального захисту в ряді європейських країн на початку XIX століття знаходилася під впливом наслідків індустріалізації, передовсім пауперизму, масової бідності. Вирішення проблем індустріалізації й урбанізації пов'язувалося також з небезпекою революційного руху, який загрожував суспільству.

Перші в історії людства соціальні закони, котрі виражали новий зміст взаємостосунків держави і суспільства, були прийняті в Німеччині. У 1883 р. в цій країні було схвалено закон про обов'язкове медичне страхування, а наступного 1884 р. -закон про обов'язкове страхування від випадків втрати працездатності.

На початку XX ст. державна соціальна політика все ще поширювалася на невеликі групи населення (передовсім службовців і осіб похилого віку). Наприклад, у 1900 р. уряд Франції обмежив тривалість робочого часу лише для дітей і жінок до 11 годин. Лідером у цьому процесі й надалі залишалася Німеччина, в тому числі і міжвоєнного часу. Дещо відставали інші європейські країни, істотно - США. Характерним є те, що Верховний суд США, розглянувши у 1905 р. справу "Лочнер проти штату Нью-Йорк", скасував закон цього штату про регулювання тривалості робочого часу (лише в 1917 р. це рішення було переглянуте). У 1918 р. Верховний суд США скасував федеральний закон, яким обмежувалася дитяча праця з мотивів його неконституційності.

Разом з тим, ідеї соціального характеру держави поступово знаходили своє відображення у законодавстві розвинутих країн. У 1917 р. одночасно в США, Франції та Нідерландах були схвалені закони про страхування по старості і по хворобі.

Після початку другої світової війни естафету лідерства в цьому плані підхопила Великобританія. Сам термін "соціальна держава" був вперше сформульований у знаменитому плані лорда Вільяма Беверіджа, котрий був запропонований британському парламенту в 1942 р., і згодом став моделлю для багатьох держав повоєнної Європи. За цим планом відбувся перехід від соціального страхування

129

Глава 15. Соціальна держава.

працюючих до "всенародного страхування" Цей план передбачав охорону кожного індивіда "від колиски до гробу" й місіив такі тези

забезпечення всім життєвого мінімуму,
політика максимально повної зайнятості та допомога безробітним,
створення Національної служби охорони здоров'я,
розвиток освіти,
допомоги на житло

Після другої світової війни система соціального захисту в розвинутих шдуст ріальних країнах неухильно розширювалася, усвідомлювалася, що соціальний захист є одним із основних прав індивіда Це усвідомлення мало місце й у східноєвропейських країнах з соціалістичним плановим господарством, США, Японії і, нарешті, в країнах, що розвиваються

В Україні у 2000 р І В Яковюком захищено кандидатську дисертацію на тему "Соціальна держава питання теорії і шляхи її становлення" На думку цього дослідника, формування концепції "соціальної держави" починається з XIX ст

Він пропонує власну періодизацію процесу розвитку концепції, що налічує п 'ять етапів

Етап передісторії становлення соціальної держави (1800 - 1880 рр) знаменний ухваленням політичних рішень, які відкрили шлях до А започаткування
Початок її розбудови (1880 - 1914 рр ) характеризується виокремленням у межах внутрішньої політики її самостійного компоненту - соціальної політики Започатковується процес формування соціального законодавства
Етап розширення соціальної діяльності держави (1918 - 1960 рр ) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави як збірного поняття і як фундаментального принципу конституційного ладу
Етап прискорення темпів її розвитку (1960 - 1975 рр ) супроводжувався процесом формування соціального права і прийняттям значної кількості міжнародно-правових документів, що регулюють відносини у соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів
На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави (починаючи з 1975 р ) відбувається її адаптація до нових умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в напрямку їх підвищення

У дисертаційній роботі І В Яковюка констатується, що повномасштабна реалізація положень концепції припадає на другу половину XX ст Це обумовлено об'єктивними і суб'єктивними чинниками До перших належать передумови довгострокового (науково-технічна революція, глобалізація економічних процесів) і короткострокового характеру (економічна криза 30-х рр , друга світова війна, повоєнна інфляція)

Загальновизнано, що лідером у практичному втіленні ідей соціальної держави після другої світової війни стала Німеччина, де використовується поняття "соціально-правової держави"

У 1965 р , відзначимо, набула чинності Європейська соціальна хартія, котра відобразила новий соціальний зміст держави, вперше на міжнародно-правовому рівні визначивши соціальні права людини

130

Загальна теорія держави і права

2. Поняття, цілі й функції соціальної держави

Найрозвинутішою сучасною моделлю соціальної держави не лише в доктри-п, а й на практиці є соціальна державність у Німеччині

Соціальна державність в цій країні належить до недоторканих для законодав-ія принципів На сьогодні панівним серед німецьких державознавщв є формулю-іання соцшіьної держави як організації, покликаної допомагати незахищеним, шливати на розподіл економічних благ у дусі принципів справедливості, забезпе-іення кожному індивіду гідного людини існування Соціальність, соціальний ха->актер постає необхідною умовою для розвитку всіх елементів демократичної іравової держави

Сучасний німецький вчений К Дегенхарт відзначає, що характеристика дер-кави як соціальної виступає наслідком переходу від поняття ліберальної держави іа позиції захисту слабких, забезпечення мінімуму матеріальної рівності При іьому в юридичній літературі цієї країни висловлюється переконання, що питання ;оціального характеру виступають на практиці вкрай спірними і складними Ба-кання держави, до прикладу, боротися з безробіттям здійсниме лише в межах, ви-іначених об'єктивними економічними законами, хоча у визначенні відповідної юлітики проявляються позиції й інтереси різних іруп населення Поняття соща-іьної держави призводить до усвідомлення того, що свобода і рівність повинні юзілядатися не формально, але мати матеріальні компоненти

У країнах СНД має місце різне ставлення до цього поняття Російський вчеши С С Алексєєв щодо поняті я соціальної держави відзначає, що воно придума-ю сором'язливими вченими лише для того, щоб не вживати поняття "сощалістич-іа держава", котре використовувалося в СРСР та нацюнал-сощалістській Німеч-шні Тому ми повинні звернути увагу на ті суттєві відмінності, котрі відрізняють П два поняття

Якими ж ознаками сучасна соціальна держава відрізняється від "сощалістич-юі"9

По-перше, соціальна держава взамін гарантій дотримання соціальних прав не юзбавляє громадян прав політичних і особистих

По-друге, соціальна держава не ставить собі за мету виступати монополістом / наданні населенню соціальних послуг, навпаки вона намагається сприяти інституціям громадського суспільства, котрі також працюють у цьому напрямку

По-третє, відрізняється ступінь участі держави у перерозподілі виробленого суспільством продукту У соціалістичній державі, котра є монопольним роботода-щем і монопольним учасником економічного виробництва перерозподіл є значно ласштабнішим

Зараз соціальна держава виходить із визнання значення міжнародних стандартів ООН у соціальній сфері, тому в документах Генеральної Асамблеї ООН в )станні роки вживається термін "соціальна демократія"

Українська дослідниця проблеми Т Перглер, автор дисертаційного дослідження "Роль соціально-правової держави Німеччини у стабілізації суспільства" шзначає, що найважливішими завданнями соціальної держави виступають

131

'лава 15 Соціальна держава

вирішення "соціального питання" у традиційному ключі і гарантія соціальної безпеки для всіх;
створення соціальної справедливості;
"піклування про повсякденні блага" (гарантія постачання населення основними різновидами товарів і продуктів);
розширення параметрів росту та контроль за ними і т. ін.

Додамо до цього, що німецький вчений П.Ф. Цахер визначив чотири основні соціальні цілі такої держави: а) проти злиднів і бідності, за достойні умови існування для кожного; б) "більше рівності" завдяки зменшенню відмінностей у рівні життя й контроль за дотриманням прав людини; в) "більше захисту" у випадку кризових ситуацій в житті; г) підвищення рівня і якості життя.

Згадувана вище Т. Перглер виділяє такі функції соціальної держави, котрі визначаються як:

забезпечення політичної стабільності, громадянської згоди;
гарантування соціальних прав особистості і посилення адресності соціальної підтримки;
обмеження масштабів збіднення;
забезпечення стримування безробіття тощо.

Відзначимо також, що сучасні вчені відзначають також ряд ознак, котрі характеризують по суті кризу соціальної держави. Серед таких ознак передовсім називають такі:

Непомірне зростання соціальних видатків, котрі у розвинутих країнах досягають щорічно 5 відсотків. Це стає серйозною перешкодою в економічному зростанні.
Втрата соціальною державою ефективності. Для перерозподілу виробленого суспільного продукту зростає державний апарат, знижується кількість людей, зайнятих у виробництві послуг і товарів. З'ясовано також, що доступність публічних служб робить їх неефективними.
Зниження соціального консенсусу в державі. Справа в тому, що розширення соціальної сфери призводить не лише до зниження соціальної напруги у напрямку "умиротворення" бідніших верств, а й до постановки питання "а хто за цс все платить?" у середніх і багатших прошарків суспільства. Враховуючи вищі можливості вказаних соціальних прошарків до здійснення політичного впливу ситуація може загострюватися в тій чи іншій країні.

3. Типи соціальної держави

На сьогодні найбільш поширеною методикою типологізації соціальної держави виступає "методика Андерсена", в основі якої лежить критерій взаємостосунків між державою, ринком і сім'єю. Користуючись нею відрізняють три типи соціальної держави:

1. Ліберальна соціальна держава, котра характеризується такими ознаками: а) низький рівень участі держави у перерозподілі виробленого суспільного продукту;

132

Загальна теорія держави і права

б) обмежене соціальне страхування;

в) орієнтація виключно на клієнта з низькими доходами;

г) соціальна підтримка за принципом "рівність у нещасті";

д) державну матеріальну підтримку отримує дуже вузьке коло людей;

є) заперечення необхідності позитивно-правового закріплення соціальних прав громадян (Конституція США не передбачає права на працю, хоча містить право кожного на зброю).

Цей тип соціальної держави властивий для таких країн як США, Канада і Австралія, близько до них - Велика Британія, Данія і Швейцарія. Класична, американська модель такого типу соціальної держави, до прикладу, донедавна не знала медичного страхування як такого. Це пов'язано, в першу чергу, з порівняно високими доходами переважної більшості населення країни.

2. Консервативна (корпоративістська) соціальна держава з такими ознаками:

а) на основі ринку держава здійснює соціальні програми (ринок є джерелом
соціальної політики);

б) держава намагається знизити диференціацію в суспільстві з огляду на соці
альний статус різних верств населення.

Прикладами такого типу соціальної держави виступають Німеччина, Австрія, Франція і Італія.

3. Соціал-демократична соціальна держава, для якої притаманні такі ознаки:

а) соціальні права розглядаються як самостійний вид прав людини;

б) соціальні права поширюються не лише на найбідніші прошарки, а й на так
званий "середній клас";

в) соціальна політика будується на основі принципу "рівності мінімальних
потреб";

г) соціальним страхуванням охоплені усі верстви населення, але державну
допомогу отримують лише найбідніші особи;

д) держава намагається сприяти повній зайнятості працездатного населення.
Класична модель такого типу соціальної держави - Швеція.

4. Проблеми становлення соціальної держави в Україні

Конституція України 1996 р. своєю статтею першою визначила, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Очевидно, що положення щодо соціальної державності (як і щодо інших наведених характеристик), котре сформульоване конституційно - цс лише орієнтир розвитку Української держави, а не її характеристика.

Вже вище згадуваний дослідник І. В. Яковюк підкреслює, що специфіка розбудови соціальної держави в постсоціалістичних країнах (соціальна характеристика держави доповнюється демократичним і правовим аспектом, а не навпаки, як заведено) дає підстави для виділення цих моделей в окремий різновид держави соціально-демократичної орієнтації, яка має перехідний характер. Це обумовлює нетрадиційний характер її розбудови. Ним же відзначається, що проголошення України соціальною державою створило лише правові передумови для її становлення і

133

Глава 15. Соціальна держава.

подальшого розвитку Наступним кроком в цьому напрямку має стати формування соціального права, в якому соціальна держава отримає розгорнуту правову конкретизацію, і відповідного йому законодавства В роботі І В Яковюка ставиться питання про перспективи реформування судової системи, маючи на увазі започат-кування спеціалізованих соціального і трудового судів

Говорячи про реальне становлення соціальної держави в Україні зупинимось на кількох проблемах, ключових на нашу думку, від вирішення яких буде залежати характер стосунків між державою і суспільством у цьому плані

Якщо проаналізувати соціальну спрямованість Української держави на сучасному етапі, то можна зробити кілька висновків

На перший погляд, в Україні характер держави справді соціальний За таку оцінку говорять такі характеристики соціальної політики

а) розвинуте трудове і соціальне законодавство,

б) чисельні державні заклади освіти і охорони здоров'я, безкоштовними по
слугами яких користуються мільйони громадян У країні загін лікарів складає 226
тис чол і показник їх кількості на 10 тис чол населення (46,2) від 1990 р збіль
шився У нас обов'язкова і безкоштовна загальна середня освіта У 1990-2000 рр
кількість учителів не зменшилася, а навіть зросла на 40 тис чол, незважаючи на
факт зменшення за цей час учнів на 400 тис чол Інший приклад кількість студен
тів, які навчаються за державним замовленням від 1990 р навіть зросла, а загальна
кількість студентів, що навчаються у вищих закладах освіти III-IV рівня акредита
ції, зросла майже удвічі, що засвідчує про ширший доступ до вищої освіти,

в) офіційний рівень безробіття зараз в Україні нижчий за середній показник у
розвинутих європейських країнах (4,2 % працездатного населення в 2001 р ),

г) держава вклала величезні кошти в соціальну інфраструктуру села, най
більш занедбану в "радянські часи" За період 1990-2000 рр кількість сільських
населених пунктів, в яких проведено водопровід зросла майже в півтора рази - з
4578 до 6651 За цей же час кількість сільських населених пунктів, які забезпечу
ються природним газом, зросла майже в чотири рази - з 2428 до 8584,

д) швидкими темпами вирішується проблема житла, котру Україна отримала
в "спадок" від радянської влади Починаючи з 1990 р кількість сімей і одинаків,
які стоять на квартирному обліку, зменшилася з 2, 5 млн до 1, 7 млн Крім того,
майже 390 тис сімей поліпшили свої житлові умови Про реальність цих показни
ків говорить і той факт, що житловий фонд усіх форм власності справді зріс на 100
млн кв м ,

є) держава провадить широкі соціальні програми підтримки малозабезпеченим громадянам Лише в 2000 р 5, 470 млн сімей отримали субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, газу та твердого палива Крім того, цільова грошова допомога непрацездатним громадянам із мінімальними доходами в тому ж році була призначена 3, 42 млн чол

Але наведені цифри не повинні вводити в оману За аксіому можна взяти тве
рдження практично всіх аналітиків про неефективність діяльності держави у соці
альній сфері, що передовсім виявляється загалом у високому рівні соціальних ви
датків (у відсотках до загальних сум витратної частини держбюджету), котрі є об-
тяжливими для економіки, з одного боку, та в незабезпеченні навіть соціальної
734 Загальна теорія держави і права

безпеки (тобто мінімальних умов для виживання) для значної частини громадян, з іншою боку

Завважимо, що соціальні права в Україні закріплені на найвищому позитивному рівні в тексті Конституції, причому в доволі широкому обсязі Більшість цих прав за своїм змістом мають імперативний характер для держави, тобто є можливість для індивіда добиватися їх реалізації правовими засобами, в тому числі шляхом звернення до суду Але реально за час, що минув після прийняття Основного закону, судами були застосовані конституційні норми лише щодо оплати праці

І справа не лише в низькій ступені правової культури громадян - вони не звертаються до суду ще й тому, що розуміють неможливість здійснення ряду прав взагалі Феноменальною в цьому плані виступає ст 48 Конституції України, що передбачає Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім і що включає достатнє харчування одяг житло Звертає на себе увагу на суб'єкт цього конституційного права "кожен", а не громадянин з фізичними чи психічними вадами, що є неспроможним самостійно заробляти й тому цю справу бере на себе держава

Розілянемо інші пробпеми, пов'язані з становленням соціальної держави в Україні

1 Неспроможність правової системи до визначення критеріїв бідності
(малозабезпеченості), як основи для окреслення верств населення, котрі би стали
клієнтами для соціальної держави в Україні Перші кроки в цьому напрямку вже
робляться Але й досі наявність автомобіля будь-якої марки (правда вже лише од
ного) і нерухомості (при дотриманні житлових норм) не є перешкодою для отри
мання громадянами прямої державної допомоги, наприклад, для оплати комуналь
них послуг

До речі, в законопроекті "Про бідних" (автор А Л Деркач) пропонується визначити такі поняття бідні - громадяни України, особи без громадянства та іноземні громадяни, що постійно проживають на території України, середньомісячний сукупний доход яких є меншим за офіційно встановлений в країні прожитковий мінімум, безпритульні, особи, повністю позбавлені засобів для існування, бідна сім'я - сім'я, середньомісячний сукупний середній доход кожного члена якої є меншим за офіційно встановлений в країні прожитковий мінімум

Відсутність встановлених законом критеріїв бідності призводить до наступної проблеми

135

Відсутність адресного характеру соціальної допомоги Нині понад 70 відсотків населення України користуються яким-небудь видом соціальної допомоги з боку держави - від пільг до прямої матеріальної підтримки В той же час у нас зараз близько 700 тис одиноких лежачих хворих, з яких значна частина, м'яко кажучи, чекає допомоги
Проблема так званої безкоштовності таких соціальних послуг з боку держави як освіта і охорона здоров я Говорячи про цю проблему, ми насамперед повинні визнати, що безкоштовного у суспільстві нічого не буває Те, що зрозуміло кожному американському школяру ("за все треба платити"), схоже не є зрозумілим для більшості нашого суспільства Усе нібито "безкоштовне" фінансується з

Глава 15 Соціальна держава

державного або місцевого бюджетів, тобто за рахунок платників податків. Питання стоїть так: чи повинен той, хто зовсім не платить податки або платить їх дуже мало, користуватися цими самими "безкоштовними послугами"? На нашу думку, відповідь має бути ствердною.

Але виникає наступне питання - в якому обсязі? Те, що освіта має бути безкоштовною, тобто доступною для всіх, це зрозуміло. Але чи повинна при цьому йти мова про середню освіту? Справа не лише у фінансовому аспекті (великі європейські держави не можуть собі цього дозволити), а й у тому, що освіта в примусовому і безкоштовному варіанті стає все менш ефективною.

Закладам охорони здоров'я заборонено надавати "платні послуги", проте природно держава є неспроможною фінансувати все ще широку мережу державних закладів у цій сфері і це призводить до зниження якості надання медичних послуг. З іншого боку, можна так поставити питання: чи повинні користуватися безкоштовною медичною допомогою (тобто за рахунок держави) забезпечені громадяни?!

Ще одна проблема для України ~ реформування соціальної сфери з дотриманням конституційних принципів, таких, зокрема, як передбачений ст.24 Основного закону принцип рівності громадян перед законом, який передбачає, що не може бути обмежень чи привілеїв за різними параметрами, в тому числі залежно від майнового стану особи. На нашу думку, цьому фундаментальному принципу не відповідає правова модель соціальної сфери України з її системою пільг.
Держава повинна піти на радикальну реформу заробітної плати та пенсійної системи. За нинішнього підходу навіть, якщо в середній сім'ї працюють її обоє дорослих членів, така сім'я нерідко опиняється серед малозабезпечених. Незайнятість одного з членів сім'ї взагалі відкидає родину на соціальні задвірки, а незайнятість обох - до соціальної катастрофи. Розмір пенсії для більшості населення також не відповідає мінімальним вимогам забезпечення соціальної безпеки для цієї категорії. Одночасно частина пенсіонерів має можливість отримувати повний розмір пенсії, займаючи повне робоче місце, причому це стосується як загальних пенсій, так і спеціальних (підвищених) пенсій. Такий підхід не засвідчує обмеженість ресурсів держави (не важливо, чи це кошти Пенсійного фонду чи держбюджету) у цій сфері.

Підсумовуючи вищесказане, зробимо висновок, що ті "рештки соціалізму", котрі залишилися в Україні жодною мірою не характеризують її соціального характеру. У нас і далі зберігається система, за якої якість, а нерідко й ціна соціальної послуги залежать від бюрократичної посади, яку займає громадянин. Ця система підлягає радикальному демонтажу, бо своєю природою вона протирічить ринковій економіці та основам правової держави. В