Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Філософія і світогляд. Структура світогляду. Ф. (“любов до мудрості”) – система знань, що прийняли форму переконань про світ, л., місце л. в світі, серед інших л. та пізнання світу, л. і сусп.. Також під Ф. розуміють форму люд. мислення, теор. форму С. Ф-фи намагалися осмислити основи буття, способи пізнавальної діяльності, суть не тільки явищ природи, але і суспільного життя. Ф. виникла в історії дух. кул-ри як особлива форма сусп. свідомості, що формувала світоглядне знання. Ф. вивчає не частину дійсності, а весь світ в цілому. Основна проблема С. –відношення: людина-світ. Ф. є способом теоретичного вирішення світоглядної проблематики. Ф: 1) теор. форма С., спрямована на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності таких вирішень; 2) усвідомлений С.; 3) вона прагне бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Основні аспекти взаємозв'язку Ф. та С.: Ф.-різновид С., тобто частина С.; як теорія С., ф. концентрує С.; "ф є теор. ядром С.". З ін. боку – С. є частиною Ф, у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості Ф є ширшою. С. постає дух. ґрунтом для виникнення та розвитку ф. Ф. свої проблеми бере з життя, підносить на вищий рівень осмислення, вираження та розв'язання.
С. - система уявлень людини про світ, місце л. в світі, відношення л. до світу та себе. Виступає як орієнтир і регулятор поведінки л. 1 з форм свідомості л-ни, невід’ємний атрибут життєд-сті. Світ для л. завжди постає у формі відношення “людина–світ”. Світ –практично-опосередкована предметна дійсність, в якій і за допомогою якої здійснюється л-ка життєд-сть. Суб'єкт С. - особистість, соц. група. С. є універсальним, інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, орієнтує на вирішення найважливіших проблем л-кого існування, виражає імперативи поведінки л. та сенс життя - фун-не призначення С. До структури С. входять: 1) світовідчуття (окремі, зовн. прояви буття; емоційно-психол. бік С.); 2) світосприйняття (Формується цілісна картина світу, визначається взаємозв'язок процесів і явищ; почуття грають більшу роль, ніж розум). 3) світорозуміння (буденне і теоретичне) - відображення через поняття, здатний розкрити закономірності та сутність явищ і процесів, пізнавально-інтелектуальний бік. С. як система утворюється взаємозв’язком 3 підсистем: 1. Пізнавальна: погляди, уявлення, знання; 2. Ціннісна: переконання, ідеали, цінності; 3. Спонукально-діяльна: уявлення про власні інтереси, мотиви, мету, програми, засоби, принципи діяльності, навички. С. формувався 2 шляхами: антропоморфізм (усвідомлення л-ою світобудови, перенесення на неї своїх якостей) та соціоморфізм (усвідомлення л-ою та сусп. себе за аналогією властивостей і законів природи). С. є аптропосоціоморфним, тобто відображенням реального світу та його усвідомленням з погляду досягнутого знання. Історичні типи світогляду: міфологічний, релігійний, філософський, науковий, мистецький. 2 сторони світогляду: 1) інтелектуально-пізнавальна, 2)емоційно-психологічна. За способом існування є груповий та індивідуальний. За ступенем та чіткістю самосвідомості: життєво-практичний–відображення щоденної д-ті л. (досвід, навики, традиції). Теоретичний ( поняття, концепції, теорії, гіпотези; різновидом є Ф). За носієм: індивідуальний, колективний, груповий, національний, регіональний, загальнолюдський. За рівнем усвідомлення: усвідомлений, неусвід., частково -, буденний, науковий, філ.. За істор. епохами: архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, 20 ст., 21 ст.. С. за моральноцінністними орієнтаціями: егоїстичний, гуманістичний, антигуманний, альтруїстськиї, цінничний, шовіністичний, ін. За будовою: цілісний, фрагментарний, внутрішньо налагоджений, суперечливий. За ступенем адекватності сприйняття дійсності: реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності. частково адекватний. За ставленням до визнання існування вищих сутностей: релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний.
2. Основні історичні форми світогляду та їх специфіка: міфологічний, релігійний, філософський. Світогляд - система уявлень л. про світ, місце л. в світі, відношення л. до світу та самої себе; Виділяють 3 істор. типи: міфол., реліг., філ.. Міфологія (переказ+вчення) -такий спосіб розуміння прир. і сусп. явищ, що полягає в одухотв-ні і персон-ції цих явищ, наділенні їх люд. за х-ром, але фантастично розвиненими і спотвореними властивостями. Міф - рання форма дух. кул-ри л-тва, що поєднувала зародки знань про природу, реліг. вірування, політ., екон. і філ. погляди, мистецтво. Ядро - страх і зовн. контроль; емоційно забарвлений, конкретно-чуттєвий образ світу. Сприймався як реальність, що не потребує доказів. Передумови формування: а) первісна л. ще не вирізняла себе з навкол. середовища – природ. та соц.-го; б) нероздільність первісного мислення, яке чітко не відокремилося від емоц. сфери. Фун-ції міфів: усвідомити зв'язок минулого з сучасним і майбутнім; складалися колективні уявлення; дух. зв'язок поколінь; вироблення та збереження сусп. сист. цінностей, впровадження норм поведінки. Притаманні:1)Синкретизм - немає чітких відмінностей між матер. і дух. явищами.2)Антропоморфізм – ототожнення природ. сил з люд-ми (анімістична картини буття).3)Символізм - оперує символами, кожний образ позначає певне явище/поняття.4)Політеїзм– кожне прир. явище має свою причину–Бог. Богам притаманні люд. риси, пороки, але безсмертні. Л. - іграшка в руках прир. чи над- сил, життєвий шлях визначався фатумом. Усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема. Релігія (набожність, святиня) –форма С, де освоєння світу відбувається через його по2ня на потойбічний і повсякденний. Це почуття причетності, залежності та обов’язку по відношенню до таємної вищої сили, що дає опору і гідна поклоніння. Чітко виділяється суб’єкт і об’єкт. Ідея відділяється від матерії і протиставляється їй. Світ роз2ся на духовний та тілесний. Носієм міф. С. є рід, а Р. спрямована на особу. У зв’язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевина Р. – віра і мораль. Основа рел. С. - віра в 1 всевладного Бога. Якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії - досягнення єдності л. з Богом. Наявність культу – системи усталених ритуалів, догматів. Роздвоєна і л. - єдність души і тіла: душа –божий початок, тіло – гріховний, тваринний. Безсмертя душі. Нове уявлення про простір і час: у просторі виділяються святі місця, зони сакрального, священного та буденного. На зміну циклічним уявленням про час міфу приходять уявлення про спрямованість у майбутнє (Страшний суд). Наявність сист. абсолютних морал. норм та цінностей, встановлені Богом-засоби соц. регламентації, регул-ня, збереження моралі, традицій. Ф. є істор. типом осмислення світу, який вирішує всі світоглядні питання виключно рац-ним, лог. шляхом, відкидаючи міфи, емоції, віру і т.п. феномени людини. Зародилась як намагання вирішення основних світоглядних проблем засобами розуму. Ф. виникає у відповідь на потребу у рефлексії та самоаналізі, як наслідок почуття незадоволеності і сумніву в житті. Пошук гармонії знань про світ з життєвим досвідом, віруваннями, ідеалами. С. в Ф. виступає в формі знань і носить систематизований х-р. Осн. риси:1.Вироблення універсальних знань або універсальних принципів дух. життя. Якщо міфологія синкритичний образ світу, релігія – цілісний, то ф. виробляє – систем. образ світу (Універсалізм). Властива абстрактно-понятійна форма освоєння дійсності. Спирається на наукові знання. 2.Субстанціоналізм - намагання пояснити внутрішнє влаштування і розвиток світу через єдине стійке начало. 3.Ф. прагне творити дійсність і збагачувати її. 4.Прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття. 5.Є біполярним, поєднує образно-емоційне і логічне осягнення світу. 6.Культурно-історично забарвлений. 7.Невластива нетерпимість, відстоює свободу в області думки, необхідна умова-сумніви. 8.Плюралізм. Різні філ. системи незважаючи на їхню наукоподібність не можна звести 1 до 1, більш менш замкнутими ідейними цілісностями. 8.Долає автоматизм життєдіяльності і прилучає до вічного, нескороминучого у світі, до світового цілого. Досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу; виробляє певні критерії і принципи сусп. та індивід. д-сті.
3. Філософія як специфічна форма суспільної свідомості. Основне коло філософських проблем. Предмет та функції філософії Філософія- система знань, що прийняли форму переконань про світ, людину, місце л. в світі, серед ін. л. та пізнання світу, л. і сусп. Об'єкт і предмет - відношення "людина-світ". Ф. досліджує: 1) природу та сутність світу; 2) природу, сутність та призначення л.; 3) систему "л.-світ" у цілому. Риси:1.Вироблення універсальних знань/принципів дух. життя. Виробляє систем. образ світу-універсалізм. 2.Субстанціоналізм- пояснення внутр. влаштування і розвитку світу через єдине стійке начало. 3.Прагне творити дійсність і збагачувати її; розв'язати проблеми людського буття. 4.Біполярна-поєднує образно-емоційне і логічне осягнення світу. 5.Культурно-історично забарвлена. 6.Відстоює свободу в області думки, необхідна умова-сумніви. 7.Плюралізм. Кожна філ. система - замкнута ідейна цілісність. 8.Прилучає до світового цілого. Рефлексія - специфічне явище у сфері духовного опанування людиною світу, яке не збігається з пізнанням. Ф. - систематизована, раціональна рефлексія л. щодо відображення загальних підвалин л-кої діяльності. Основне коло філ. проблем. 1.Що собою представляє світ? Розкриття природи світу знайшло своє вираження у питанні, що є первинним – матерія чи свідомість -> 2 осн. напрями – матеріалізм й ідеалізм. Матеріалізм: світ за своєю природою матеріальний, безкінечний у часі і просторі, матерія– первинна. Свідомість- продукт, властивість матерії - вторинна. Матер. світ існує незалежно від л., б.-яких надприр. сил. Форми: наївний і зрілий, стихійний та філ-ки осмислений, метафіз. та діалект.. Ідеалізм: первинність духу, свідомості. 1)Об'єктивний ідеалізм- світом панує світовий розум, який є самостійною сутністю, що перевтілюється у матер. предмети і обумовлює їх існування. 2)Суб'єктивний: світ- суб'єктивний світ л.. Речі не існують поза і незалежно від нас -продукти свідомості. Дуалізм: матерія та свідомість - незалежні 1 від 1 основи світу. 2.Питання про пізнаваність світу. Мат-зм стверджує, що л. здатна пізнати світ, знання відповідають матер. об'єктам, тримають в собі їх образи, можуть бути і є істинними. Об'єктивний ід-зм також ствердно відповідає, але через абсолютну тотожність розуму і дійсності, а пізнаванність світу - тотожність реальності й думки. Філ. напрямок, що заперечує пізнаванність світу – агностицизм (як правило, суб'єктивний ід-зм): л. не може мати достовірних знань, оскільки реальний світ–світ її почуттів, які внаслідок обмеженості та індивід. особливостей люд. органів чуття, спотворюють дійсність, не можуть дати вірогідного знання про неї. У теоріях пізнання різних філ. систем при розв’язанні питання про джерело знань зустрічаються 2 осн. течії: раціоналізм і емпіризм. Рац-сти (Спіноза, Декарт, Лейбніц) стверджують, що єд. джерело достовірних знань і критерій істини - розум, абстрактне мислення. Емпіристи (Бекон, Берклі, Гоббс, Локк) звеличуючи чуттєвий досвід, принижують роль розуму, абстрактного мислення і пізнання. Філ. вчення поділяються в залежності від методу, що застосовується: діалектичні і метафізичні. Діалектика: світ за своєю структурою - єдине ціле, де все взаємопов'язано і взаємозумовлено, знаходиться в русі, розвитку. Метафізика: світ за своєю структурою - сукупність не пов'язаних між собою предметів, явищ та процесів. Функції Ф.: 1)Світоглядна: розширює і систематизує знання, світ як єдина складна система. 2)Методологічна: загал. принципи і норми пізнаня 3)Гносеологічна: розробка системи засобів, методів пояснення, вивчення і перетворення світу. 4)Аксіологічна: цінності життя, система моральних і гуманістичних принципів, ідеалів, смисл життя. 5)Інтегративна: об'єднання практичного і ціннісного досвіду людей 6)Критична: опозиція до забобонів, стереотипів, що заважають формуванню нового світобачення.
4. Основне питання філософії як філософська проблема: історія і сучасність. З давнини філософи помічали існування матеріальних та ідеальних явищ (образів). Їх завжди цікавило, що таке оточуючий людину світ, яка його сутність, як він об лаштований? Чи створений він, чи існує вічно? Яка його доля в майбутньому, чи є перспективи існування? Яке місце і роль людини в цьому світі, в чому смисл її існування? Основне питання філософії – питання про відношення свідомості до буття, свідомості до матерії, духу до природи. Вперше осн питання філософії було сформульоване Ф. Енгельсом у праці „Л.Фейєрбах і кінець нім класич філософії”в кінці 19ст. Осн питання філософії має 2 сторони : 1). полягає у вияснені проблеми що є первинним, а що вторинним; 2). Вивчення проблеми пізнання світу (чи здатні ми у наших уявленнях та поняттях про світ отримувати правильне відображення дійсності). Залежно від вирішення осн питання філософії, в історії філософії виділилися 2 осн напрями: матеріалізм, котрий первинним вважає природу, буття, матерію. Виходить з того, що світ за всоєю природю матеріальний, вічний, несотворимимй, безкінечний у часі і прсторі. Матерія – первинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Ідеалізм – першоначалом вважається дух, свідомість, ідея. Історичними формами матеріалізму є : стихійний (наївний) матеріалізм давніх мислителів (давній схід, античній світ), метафізичний (механістичний) матеріалізм (Галілей, Гельвецій, Дідро), діалектичний матеріалізм. Виокремлюють два види ідеалізму: об’єктивний та суб’єктивний. Об’єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування. Суб’єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише суб’єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, породження органів чуття. Крім основних способів вирішення основного питання філософії є ще дуалізм, який визначає матерію і свідомість дух і природу, мислення і буття як дві самостійні основи. В історії філософії були спроби примирити матеріалізм та ідеалізм, зняти основне питання філософії. Наприклад, Декарт вважав, що атрибутом духовної субстанції є мислення, а матеріальної – протяжність та форма. Кант вважав, що з рівною доказовістю можуть бути засновані протилежні рішення (світ і кінечний, і не має меж). Більшість філософів визнають пізнаванність світу. Але деякі суб’єктивні ідеалісти пізнають частково пізнаванність світу, або сумніваються, або заперечують її. В сучасній філософії представники неопозитивізму, екзистенціалізму намагаються довести неможливість пізнання світу і людини.
5. Основні методи філософського пізнання. Діалектика і метафізика. Метод – це спосіб пізнання дійсності шляхом впорядкованої діяльності, розкриває засоби і способи пізнання дійсності. Метою методу є вплив на дійсність. Історично склалися дві альтернативні концепції - метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни. Поняття "діалектика" якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії - мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку - вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) пізніше під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) у Гегеля діалектика - це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу"; 4) діалектика - це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика - це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика - це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика - це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти; 9) діалектика - це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі. Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні. Діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку. а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об'єктивних процесів. Діалектика, на відміну від інших концепцій розвитку, розглядає предмети і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв'язку, а отже, й у взаємодії, та суперечливості. Тому діалектика є альтернативою усіх теорій, вчень, течій і напрямків, котрі відкидають, ігнорують чи фальсифікують об'єктивні принципи зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення, таких, як метафізика, софістика, еклектика, догматизм, релятивізм, "негативна" діалектика. Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого; 4) метафізика — це наука про з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель. Предмет метафізики - розмірковування про абсолютне світове ціле (яке недоступне ніякому відчуттю), про свободу волі, безсмерті, вічності та безкінечності. Метафізика - це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилася діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Отже, діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов’язано івзаємозумовлено, а з погляду стану – він знаходиться в русі та розвитку. Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю непов’язаних між собою взаємопереходами предметів, явищ та процесів. Стосовно стану світу метафізика визнає рух і розвиток лише в певних межах– як зменшення і збільшення, як повторення.
6. Основні способи і форми буття філософії. Філософія і філософування. Західна та східна парадигми філософії і філософування. Філософія – одна з стародавніх і найбільш захоплюючих областей людського знання, духовної культури. У перекладі з стародавньогрецької слово “філософія” означає “любов до мудрості”. Зародившись у VII-VI ст. до н.е. в Індії, Китаї, Стародавній Греції, вона стала стійкою формою суспільної свідомості на всі подальші віки. Розрізняють 2 способи буття філософії: епістемний (вивчаються загальні риси процесу пізнання, основи і межі, достовірність і недостовірність;характерні риси – раціоналізм, систематичний аналіз, логічні докази, прагматизм; тут людина ще не протиставляється світу, мислителі вдаються до природи, космосу); софійський (людина усвідомлена як проблема Ф. софістами (мудрецями), які перші вказали на протилежність людини і світу, суб’єктивного і об’єктивного; людина – "мірило всіх речей"; духовні мотиви та цінності – основа людської діяльності; переважають художні форми мислення, гуманітарне знання). Подвійність способів буття філософії забезпечує її сутнісну єдність та діалектичну взаємодію. Основні форми буття Ф.: ідея (найважливіша функція пізнання будови світу, не тільки відображає об’єкт, а й спрямована на його перетворення): ідея субстанції (що лежить в основі світу), ідея детермінізму (причинно-наслідкового зв’язку), ідея інтедермінізму, ідея змісту життя, ідея пізнавальності світу; напрямок (матеріалізм і ідеалізм, раціоналізм і ірраціоналізм, релігійно-філософський, сцієнтизм, антропологічний); теорія (система понять і уявлень про певне явище, у вузькому змісті – вища, сама розвинута форма організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та існуючі зв’язки в певній області знань – об’єкта даної теорії); течія (суб’єктивний та об’єктивний ідеалізм; пантеїзм; деїзм; метафізика; діалектичний матеріалізм; неотомізм; персоналізм; тейярдизм; сцієнтизм – неокантіанство, позитивізм, постпозитивізм, неопозитивізм; марксизм; антрополог. – екзістенціоналізм, герменевтика, фрейдизм, неофрейдизм); Філософствування виступає як специфічна технологія філософського мислення. Філософування і філософія пов’язані як частини цілого. Їх різниця та єдність полягає в тому, що філософування виступає як процес мисленно-умоспоглядальної діяльності (рух думки), а філософія, поряд із цим, включає в себе ще й результат цього процесу (певне цілісне знання концептуально-узагальненої ідеї). Східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, кит. П’ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне світовому цілому. При цьому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв’язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоствердження.
7. Морально-етичний характер філософської думки Стародавньої Індії: ортодоксальні і неортодоксальні течії і школи. В Індії існує багатовікова традиція, згідно якої всі філософські системи поділяються на дві великі групи: ортодоксальні (правовірні, вони признають авторитет Вед); неортодоксальні (заперечують Веди). До числа ортодоксальних відносяться, шість основних шкіл: санкх’я, йога, вайшешика, ньяя, міманса, веданта. В них даєтсья філософське обгрунтування індуїзму – третього періоду в історії релігії Індії. До неотродоксальних філософських систем відносяться джайнізм, буддизм і чарвака-локаята. Характерною рисою давньоіндійських філософії є близький зв’язок філософії та релігії, слабкий зв’язок з наукою, спрямована на людину і гармонічне відношення людини до природи. Корiння перших філософських узагальнень сягає найдавнiших записiв мiфологiчних текстів, до так званих "Вед" III тис. до н.е. В перекладi "Веди" буквально "знання". До цього часу вiдносяться фiлософсько-епiчнi поеми "Махабхарата" i "Рамаяна". Продовження фiлософських традицiй вiдобразилось в "Ушпанiшадах" VІІ ст до н.е. Східна парадигма характеризується розмитістю меж між людиною i світом. Морально-етична тематика переважає над натуралiстично-емпiричною. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття основну увагу придiляє постiйному самовдосконаленню людини, а не вдосконаленню свiту. Реальний свiт - це iлюзорна картина яка тiльки здається чимось справжнiм. Ця категорiя iлюзорностi носить назву "Майя. Веданта - найстарiша школа - розглядає свiт, що складається з безособового духу "брахмана". Iндивiдуальна душа хоч i безсмертна та недосконала. Лише коли людинi повнiстю вдасться вiдокремитись вiд повсякденних турбот, тiльки тодi душа зiльється з брахманом. Чарвака - школа чотирьох основних елементiв з яких складається свiт (вода, повiтря, вогонь, земля). Санкх'я - вчення про первиннiсть душi до матерii. Мiманса i джайнiзм розробляли шляхи звiльнення душi вiд матерiального свiту. У Буддизмі свiт розглядається як потiк матерiальних i духовних елементiв- "драхм". Остаточна мета людського життя "нiрвана" Йога - вчення про фiзичнi засоби звiльнення душi вiд свiту. Характерна риса древньоiндiйського суспiльства - розпад його на чотири варни. Кожна варна це замкнута група людей, вона займає строго визначене мiсце в суспiльствi. Розумова праця стала монполiею вищоi варни - жрецiв-брахманiв. Тiльки брахмани могли вчитися за священими текстами. Фiлософiя Древньоi Iндii зароджуеться вже в "Рiгведi", розвивається в її пiзнiх частинах, i досягає своєї вершини в Упаiшоїдах. В "Гiмнi Пурушi" мiститься свiтоглядне пояснення соцiальної нерiвностi людей, системи варн в Індії. В ведах зароджується уявлення про закон. В "Рiгведi" також постає питання про створення свiту. Мiфологiчний свiтогляд яскраво висвiтлений в Брахманах. Це своєрiдний опис релiгiйного ритуалу. Але разом з тим там дано багато положень фiлософii Iн-дii: це i субстанцiйний початок всього iснуючого (брахман), i взаємовiдносини свiту та людини. Ведiйська лiтература стала плiдним грунтом для розвитку фiлософських знань в Iндiї.
8.Соціально-етичний характер філософської думки Стародавнього Китаю: конфуціанство і даосизм. Філософська думка в Китаї базувалась на мiфологii "П’ятикнижжя" ("Уцзи"): "Книга пiсень", "Книга iсторii", "Книга змiн", "Книга обрядiв" та лiтопис "Чунь-цю". В "П'ятикнижжi" продовжується розвиток древнiх уявлень про двi протилежнi i разом з тим близьких сили - ян та iнь. Поступово зароджується найважливiше для древньокитайського свiтогляду уявлення про "дао" ("шлях") як свiтовий закон, якому пiдкоряються i природа i люди. Древньокитайська фiлософiя включала в себе i зачатки наук: математики, астрономiї, медицини. Однак в Древньому Китаї науки були розвинутi слабо i це залишило слiд на рiвнi китайської фiлософiї. Фiлософiя в Китаї iснувала i розвивалася в таких основних фiлософських школах, як: Конфуцiанство; Моiзм; Школа закону; Даосизм; Школа "iнь-ян" (натурфiлософи); Школа iмен. В бiльшостi шкiл переважала практична фiлософiя, пов'язана з проблемами життєвої мудростi, моралi, управлiння. В Китаї найвпливовішим було вчення Кун Фудзи (Конфуція) - конфуцiанство. Основна праця "Луньюй"). Філософські концепції вчення Конфуція наступні: Концепція жень ("гуманність", "людинолюбство") і лі ("правила", "етикет"). Ці компоненти відбивали погляди Конфуція на державний устрій і соціальну організацію суспільства. Суть другої концепції - "бути відданим, (чесним) сановником, почитати правителів". Вона охоплювала цілий комплекс проблем, пов'язаних із системою керування й насамперед з нормами взаємин глави держави й чиновників. Третя концепція відома як "навчання про середину", якою Конфуцій застерігає від захоплення крайностями. Конфуцій вважав, що всі справи повинні вирішуватися на основі принципу справедливості, тобто, з'єднав воєдино такі віддалені поняття, як "влада" й "справедливість". П'ята концепція стосується відношення людини до тієї віри, яку вона сповідає. Конфуцій не бачить державу окремо від суспільства й одиничної людини. Схеми державного устрою управління державою й суспільством базувалося на лі ("правилах"). Наряду з конфуціанством одинією із осн. течій кит. філософії є даосизм (представники Д. Лаоцзи, Чжуанцзи, Лецзи, Ян Чжу). Д являв собою філос. вчення матеріалістичного. характеру, із зачатками примітивної діалектики. Вихідною ідеєю фылос. Д. є навчання про дао — шляхи, споконвічний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення всього Всесвіту. Будь-яка дія, що суперечить дао, означає марну втрату сил і призведе до невдачі й загибелі. Тому мудрий правитель наслідуючи дао, не робить нічого, щоб керувати країною, і тоді вона процвітає, перебуваючи в спокої й гармонії. Всі речі рівні між собою, а мудрець вільний від пристрасті й упередженості, однаково дивиться на знатного й раба, з'єднується з вічністю та Всесвітом, не засмучується ні про життя, ні про смерті, розуміючи їхню природність і неминучість. Ідеї Д. мали важливий вплив на розвиток кит. культури й філософії.
9. Етичний раціоналізм Сократа. Основні сократівські школи (кініки, кіренаїки).
Великий вплив на античну філософію справив Сократ 469-399. Він сучасник Демокрита. Все життя Сократа – це є втілення його вчення. Відомими школами Сократа є : мегарська, кініська, кіренська. Кіренаїки (Гедоніп, Федор, Гігезій) вважали змістом і метою людського життя прагнення до насолоди. Реальною є дійсність, цінним те, що отримуєш в даний момент. Кініки (Діоген, Антисфен) навпаки вважали, що людина повинна звільнити себе від залежностей, задоволень, що обмежують людину. Реальними є одиничні речі, загального не існує, кожен сам по собі. У центрі філософії Сократа – людина. Але вона розглядається як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Антропологія – в широкому сенсі вчення про природу і сутність людини. Інтересам Сократа були чужі міфологія та метафізика. Його філософія народжувалась під двома основними девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що нічого не знаю”. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтичною. Ціль майєвтики – всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. Переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії. Власних творів Сократ не залишив. Про філософські погляди можна судити лише з творів Платона і Ксенофонта. За своїм способом життя й філософування, що справляв не менше враження, ніж зміст його висловлювань, С. ближчий не до філософа в традиційному розумінні, а до народного мудреця. Основне своє завдання він вбачав не в розбудові власної філософської системи, а в залученні до філософської співтворчості, процесу продукування філософсько-етичних ідей того чи того співбесідника за допомогою майєвтичного, повивального мистецтва. Аристотель стверджує, що саме С. почав використовувати індуктивні докази та робити загальні визначення. В сфері моралі С. постає як послідовний раціоналіст, ототожнюючи доброчинність зі знанням. Хто знає що є добро, не може чинити зла. С. заперечує неможливість суперечності між розумом і поведінкою, сповідуючи цільність людської особистості. Критикуючи недоліки влади він був переконаний у можливості їх подолання і приведення існуючого державного устрою у відповідність до кращих його зразків, вже набутих в ході історичного поступу. С. запровадив діалог як один з основних методів пошуку істини, передусім окреслив і чималою мірою розбудував спосіб формування діалектичного мислення, одним з перших почав застосовувати його до розгляду життєвих проблем людського буття.
10.Система об'єктивного ідеалізму Платона. Афінський філософ Платон походив із аристократичного роду. Погляди Платона складаються у систему, до якої входять: вчення про буття; вчення про Бога; вчення про світ; вчення про походження світу; вчення про душу; вчення про пізнання; вчення про моральність вчення про суспільство. Система об’єктивного ідеалізму Платона складається з: Онтології, дійсності, космології, гносеологію, етики, ідеальну державу. Перш за все, оригінальним є вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. За відношенням до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивне поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому найвищою ідеєю у Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло – смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивідуальна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. Гносеологія Платона ґрунтується на протиставленні тіла і душі. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання це пригадування того, що колись душа знала, а потім забула. Метод пригадування - метод сходження до ідей, до загального шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі пригадування є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей. Платон висуває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву "ідеальна держава Платона". Будуючи власний зразок держави, він зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі тому, що соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.
11.Філософська система Аристотеля. А. народився у фракійському м.Стагір, навчався у Платонівській академії, був вихователем сина македонського царя Філіпа, заснував школу – гімнасії в Афінах. Культурна спадщина цього мислителя досить широка. Важливими працями мислителя є вчення „Про душу”, „Фізика”, „Метафізика”, „Категорії”. Філософія А. розглядає питання логіки, психології, теорії пізнання, космології, політики, етики, педагогіки, риторики, естетики, фізики, зоології, вчення про буття, політекономіки. Він обговорює і критикує деякі положення Платона, атомістів, піфагорійців, ранніх матеріалістів. Вчення А. - об’єктивний ідеалізм, що склалося в результаті критики вчення Платона про ідеї. За А. кожна одинична річ є єдинстю матерії і форми. Форма нематеріальна, але вона не є потойбічною сутністю. Так, мідна куля є єдність речовини – міді і форми – кулеподібності, що надав їй майстер, але в реально існуючій кулі вона складає одне ціле з речовиною. Протилежність матерії і форми не безумовна. Мідь є матерією за відношенням до кулі, але вона є також формою за відношенням до фіз. елементів, сполукою яких, за А. є мідь. Мідь не має форми, оскільки ще не є кулею і в той час вона є можливістю форми. Форма є дійсністю того, можливістю чого є матерія. Згідно А. в межах світу почуттєвих речей можливий послідовний перехід від матерії до співставною з нею формою і навпаки. Кожна форма може розглядатися як матерія для якої повинна існувати відповідна їй вища форма. Такою граничною формою є першорушій бог – ідеалізм. В загальному випадку за А. чуттєво-сприйнятні речі є єдністю матерії та форми. Логіка за А. – наука про докази, форми мислення, що необхідні для пізнання. Зв’язки думок є відображеннями об’єктивно існуючих зв’язків. А. розглядав логічну будову суджень, питання про терміни, про правильність умовиводів і доведень. В центрі усіх досліджень знаходиться теорія умовиводів. Відповідно до специфіки античного знання А. головне значення надає достовірним і необхідним висновкам, а не висновкам ймовірності, можливості. Тому на перший план мислитель висуває рух думки від загального до часткового (дедукція). За А. космологія – геоцентрична, Земля має форму кулі, джерелом руху є бог (першорушій). Одним із важливих принципів А. є вчення про доцільність у природі. Даний принцип розповсюджується на все буття і навіть на бога. Така доцільність є внутрішньою і безсвідомою доцільністю природи. Приклади доцільності філософ вбачав в рості організмів. Важливими також є суспільно-політичні теорії А. Наукове споглядання є вищою доблестю, найбільш досконалим видом блаженства. Споглядальна діяльність розуму існує за для себе, не прагне ні до якої зовнішньої мети, містить в собі насолоду, що властива тільки для неї. Найкращим класом вважав землеробський, однак вони в силу свого способу життя та територіальної розпиленості не здатні активно втручатися в питання управління. Цим питанням за А. повинні займатися класи суспільства середнього достатку. А. розрізняє 3 добрих і 3 поганих форми правління державою. Добрими він вважає форми, при яких виключена можливість корисливого використання влади, а сама вдала служить суспільству в цілому це – монархія, аристократія, політія (влада середнього класу, заснована на змішанні олігархії та демократії). Поганими або виродженими формами управління державою А вважав – тиранію, олігархію та крайню демократію.
12. Атомістичний матеріалізм (Левкіп, Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар). Передумовою виникнення атомізму стала потреба дати матеріальне пояснення спостережуваним властивостям речей – їх множини, руху, змін. Вчення атомізму було геніальною спробою вирішення цих труднощів. Атомісти передбачали існування безкінечної кількості тілесних часток, вони припускали існування пустоти у якій відбувається рух часток і заперечували можливість їх безперервно ділитися, вбачали у них непроникні атоми. Відповідно до цієї гіпотези, кожна річ, будучи сумою досить великої (але не безмежної) кількості часток – досить малих, але в силу своєї неділимості, ні в що не перетворюючись, вже не може розглядатися як безкінечно велика і в той же час зовсім не мати величини. Засновником атомізму вважається Левкіп (м.Мілет). Він стверджував, що все складається із дрібних неділимих часток і пустот. Це вчення активно розвивав філософ Демокріт. Праці Демокріта охоплюють питання філософії, логіки, етики, політики, педагогіки, теорії мистецтв, мовознавства, математики, фізики, космології, психології. Вихідним положенням атомістичної системи є існування атомів і пустот, що утворюють своїми безкінечно різноманітними з’єднаннями всі складні тіла. Відповідно, однією із головних передумов його вчення стало те, що відчуття є необхідним джерелом пізнання, хоча і недостатнім. Недостатні і неточні свідчення відчуття виправляються за рахунок більш тонкого розумового складу. Демокріт вважав, що філософія вивчає не те, що відомо всім, а те, що знаходиться в основі всього. Положення атомістичного вчення розповсюджуються на вчення Демокріта про життя і душу. Життя і смерть органічно пояснюються як сполучення і розкладання атомів. Душа складається із вогняних атомів і є їх тимчасовим з’єднанням. Душа не смертна. Ідеалом Д. є життя, забезпечене загальним законом і порядком, безтурботна, благодушна. Важливою умовою є розділення праці. Етичні погляди - розумна насолода життям – полягають у світлому, спокійному душевному стані, що зумовлений згодою із природою, виконанням боргу, мірою в усьому. За Д. такого стану можливо досягнути за рахунок навчання, поєднаного із вихованням, без якого не можливо осягнути мистецтво і мудрість. Епікур підтримував основні положення теорії Д. він вважав головним завданням філософії – створення етики, вчення про поведінку, котра приходить до щастя. Але етику можливо побудувати за умови визначення місця, яке займає у світі людина. Тому етика повинна походити із фізики, а фізиці повинна передувати розробка теорії пізнання. Епікур доводив, що вчення про причинну необхідність всіх природних явищ, не повинно зводитися до неможливості свободи для людини. В межах необхідності повинен вказуватися шлях людини до свободи. Мислитель вважав, що рух зумовлений внутрішньою властивістю атомів – їх важкістю, яка разом із їх формою, положенням, порядком стає важливим об’єктивним визначенням атому. Кількість форм атому обмежена, оскільки атом не має великої важкості. Рухаючись атоми здатні довільно переходити з прямолінійного на криволінійний рух. Це є необхідною умовою свободи людини. Критерієм щастя є задоволення. Благо породжує задоволення. Зло породжує страждання. Розробці вчення про шлях до щастя повинно передувати знищення страху перед богами, смертю і потойбічним світом. Боги не здатні втручатися у наш світ, а душа смертна. Лукрецій Кар, виразник ідеології і інтересів демократичних шарів римських рабовласників, найбільший матеріаліст і атеїст Стародавнього Риму. (Філософська праця – поема “Про природу речей”) Задачу філософії Лукрецій бачив в з’ясуванні природи речей і природи свідомості, тобто в тому, щоб дати цілісну картину світу. Світ, за Лукрецієм, складається з атомів і пустоти. Атоми являють собою вічні, рухомі найдрібніші частинки матерії, що є межею подільності речей. Всі речі природи являють собою результат різноманітних співвідношень рухомих в пустоті атомів. Визнання існування пустоти як неодмінної умови, що робить можливим рух атомів, пустота на відміну від атомів не має тягаря. Тому в природі, вказував Лукрецій, зустрічаються як предмети великого об’єму і малої ваги, тому що в них багато пустого простору, так і предмети малого об’єму, але важкі, тому що в них міститься багато атомів, але мало пустого простору.
13.Суперечки про природу універсалій в середньовічній філософії: номіналізм і реалізм.
Для Середньовіччя у соціально-економічному плані характерне панування феодального укладу, в ідеологічному - утвердження християнства як панівної релігії. Вона проникла у всі сфери суспільства, життя та свідомості. Тому не дивно, що філософії цієї епохи притаманна значна залежність від релігійного світогляду її представників. У своїй основі вона теоцентрична, тобто чинником, що визначає все існуюче, тут є не природа чи Всесвіт, а Бог, його воля.
Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Реалізм у його середньовічному розумінні — це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалей. Згідно з ученням реалістів, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. І тільки завдяки цьому людський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Для реалістів пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Термін номіналізм походить від латинського слова «nomen», що означає «ім'я». На противагу середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні поняття (універсалії) — лише назви, знаки або імена, породжені людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д. Скот. І. Росцелін, У. Оккам. Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін обґрунтовували думку про те, що загальні поняття — це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загальне — це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі. Полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці». Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпостасі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого. Реалісти, говорячи про єдність «божественної трійці», обґрунтовували, по суті, об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоювали реальне існування одиничного. окремих речей і явищ. В ХІ-ХІV ст. в суперечках мiж реалiзмом (Кентеберiйський, Форма Аквiнський), якi стверджували iснування поза людським розумом i до одиничних речей загальних понять, та номiналiзмом (Росцелин, Скот) визнавали реальне iснування тiльки окремих речей, знайшла своє вiдображення боротьба iдеалiстичних i матерiалiстичних тенденцій. Середньовiчне мислення i свiтогляд визначають двi рiзнi традицii: християнську вiдвертiсть з однiєї i античну фiлософiю з другої. В середньовiчнiй фiлософiї проводиться розрізнення буття, чи iснування чiтке розмежування дає Боецiй, чия розробка проблем логiки мала вирiшальний вплив на розвиток середньовiчньої схоластики (школа, шкiльна фiлософiя). Згiдно Боецiю буття i сутнiсть це не одне i теж, тiльки в Боговi цi поняття співпадають. Щоб та чи iнша сутнiсть могла iснувати вона повинна бути створена Богом .
14. Тома Аквінський як систематизатор схоластичної філософії. Принцип гармонії віри та розуму.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської думки під назвою схоластики. Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість вона зробила крок вперед у розробці логіко-гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною для сьогодення (наприклад, вчення про Духовний світ людини).
Фома Аквінський — один з найвидатніших представників середньовічної філософії пізнього періоду, видатний філософ і богослов, послідовник Арістотеля, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник одного з її напрямків – томізму. Культурна спадщина цього мислителя досить широка. Особливе місце займають монументальні праці „Сума теології” і „Сума проти язичників” („Сума філософії”). Фома Аквінський коментував тексти Біблії та праці Арістотеля. У працях мислителя крім богословія і філософії розглядалися питання права, моралі, державного устрою та економіки. Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології. Під буттям він розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття. Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Аристотель назвав «рослинною душею» — це рослини. Третій рівень — тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того. що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосутніми і гинуть разом із загибеллю тіла.
Великого значення надавав Фома Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум — це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.
Фома Аквінський спрямовує свої зусилля на розмежування суті того, у що віримо і що знаємо. Віра і розум не тільки відрізняються один від одного, але разом з тим і утворюють єдність, гармонійно існують. Рухаючись до істини, розум може вступити у суперечність з догматами віри. Фома стверджував, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то із виникненням суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослів'я.
У своїх працях Фома розділяє догмати віри на такі, що осягаються розумом (Бог існує, Бог єдиний, душа людини безсмертна), і такі, що розумом не можуть бути осягнені (творення світу, трійця, першородний гріх тощо). Перші є предметом як теології, так і філософії. Другі - предметом лише віри і теології.
Філософія і теологія - самостійні науки, оскільки принципи теології і принципи розуму не залежать одне від одного, бо наука і віра втілюють два зовсім різних типи прийняття істини. Проте теологія використовує філософію для того, щоб наблизити істини одкровення до розуміння людьми, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них. Тому, як зазначає Фома у своїй головній “Сумі”, що філософія є служниця теології.
Існування Бога потрібно довести, вважає Фома. Для цього він використовує опосередкований взаємозв'язок Бога і світу, спирається на твердження, що Бог безперервно править світом і його провидіння поширюється на всі події в ньому. Фома Аквінський запропонував п'ять доведень буття Бога, які вміщені у його праці “Сума теології”:
- Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху - Бог.
- Всі явища і предмети мають причину сього виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.
- Усе в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність -Бог.
- Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.
- У природі все має певний сенс, доцільність свого існування, значить повинна існувати “остання” і головна ціль - Бог.
Фома Аквінський був прихильником помірного реалізму.
Вчення про людину Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.
15. Провідні ідеї, основні проблеми і специфічні риси філософської думки Київської Русі (Іларіон, Нестор, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Клим Смолятич, Даніїл Заточник).
Передумови становлення філософії в Київській Русі:
- Для встановлення давньоруської філософської думки принципове значення мав процес християнізації Київської Русі (988).
- Другою важливою передумовою виникнення, поширення та розвитку філософськиї ідей у Київській Русі є писемність.
- Важливим етапом у зародженні філософської думки на Русі є формування літературно-писемної мови, коли у зв'язку з уведенням християнства почався масовий переклад книг. У давньоруській літературі XI-XII ст. можна виокремити такі напрями: перекладна література та оригінальна. Перекладалися передусім біблійні тексти, твори отців церкви та богослужебна література, потрібні для практичного функціонування нової ідеології. Перше місце серед найпоширеніших у Давній Русі перекладених творів посідає твір Іоана Дамаскіна "Джерело знань". Широко був відомий у Давній Русі слов'янський просвітник Іоанн Болгарський (864-927). Він переклав з грецької твори Іоана Дамаскіна, написав кілька своїх творів і склав слов'янський "Шестиднів", тобто тлумачення біблійного оповідання про шість днів утворення світу (за Біблією).
Поширення в Київській Русі набули і збірки висловів давньогрецьких та римських філософів. Однією з таких була збірка "Бджола".
Філософська думка К.Р. мала християнський характер, її світогляд був наповненим та комплексним. Найбільш яскравим свіченням цього є наявність таких культурно-історичних творів як „Слово о полку Ігоревім”, „Повість временних літ” тощо. В них відображена етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, люд. вчинки, ставлення люд. до суспільства. Все розглядається крізь призму вічного конфлікту добра та зла. У „Слові про закон і благодать” Іларіона Київського показане зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка поділяється на язичницький період, період іудейського закону і завершальний період християнської благодаті та істини. Основна ідея - історія людства здійснюється внаслідок зміни старого новим, за висхідною лінією. Серед творів Нестора особливе місце займає „Повість временних літ”. де він об’єднав роздрібнений матеріал літописань і цілісно його осмислив відносно історії Руської землі. Нестор прагнув порівняти історичні події з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки. Такі проблеми, як світова історія, звідки пішла руська земля, роль і місце її серед інших держав, фактично визначали тему і сенс людського буття. В працях “Повчання” (текст світської, практичної філософії), „Статут Мономаха” (збірник законодавчих актів) В. Мономаха порушуються основні питання про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність, ствердження думки про постійну присутність Бога в людських ділах. Етичною нормою є вимога справедливого суду, в основі якого повинна лежати правда. Основа життя людини – праця. У митрополита Смолятича в „Посланні пресвітеру Фомі” виявляються свідчення високої філософської культури автора та глибоке знання Біблії. Він проголошує, що проблема істини подана у Св. Письмі. Весь всесвіт – книга, яка містить у собі божу премудрість, а людина повинна її прочитати. „Притча про людську душу та тіло” відомого оратора Златоуста (К. Туровського) присвячена філософсько-богословській проблематиці, коментуванню Біблійного тексту. Використовуючи євангельські епізоди, філософ прагне виробити моральні критерії для світської людини. За Златоустом пізнання являє собою тлумачення тексту, що містить божественну істину.
Прославлення розуму, мудрості — основний змістовний орієнтир "Моління" Даниїла Заточника. Мудрість він зіставляє з красою, визначаючи і те, і друге опорою серця. Розум, на його думку, прикрашає людину, наділяє її силою, яка перевершує силу багатства і силу влади та військової слави. Спираючись на свідчення чуттєвого досвіду, він здатний досягти істини, внаслідок чого людина має почитати не віру, а мудрість.
Твердо віруючий і щиро сповідуючий релігію Христа, Даниїл Заточник розглядав на відміну від церковних ораторів добро і зло не з погляду метафізики, а з позиції життєвої практики, в дусі народної мудрості, засуджуючи шлюб без любові, чернецтво без святості. Різко критикуючи чернецтво, підкреслював, що, маючи ангельське обличчя, ченці душею "похабные" і шукати у них святості — це все одно, що шукати смоківницю на вербі або бачити людину верхи на свині. З гіркотою Даниїл Заточник констатував незавидне положення розумної, але бідної людини. Порівнюючи багатого з шовковою подушкою, набитою соломою, він зазначав, що багатий промовить, його всі слухають, а бідного, хоча і розумного, ніхто слухати не хоче. В соціально-політичних поглядах Даниїл Заточник дотримувався концепції "богоданності" князівської влади, вважав, що князь є самовласним правителем, який не потребує посередників ні у відносинах з підлеглими, ні у спілкуванні з Богом. Церква, духівництво повинні служити князю, сприяти реалізації його задумів. Радив князям при розгляді тих чи інших питань прислуховуватися до голосу розумних і чесних радників, які мають його оточувати.
У всіх цих працях знаходять свій вияв особливості, що становлять основу філософської культури Київської Русі. Які ж це особливості?
По-перше, для філософської культури Київської Русі характерний синкретизм, тобто нерозчленованість. Річ у тім, що в культурі Давньої Русі не існувало ще розподілу між різними сферами духовної діяльності людини. Кожен твір тієї епохи для нас є водночас пам'яткою і історії, і літератури, і філософії.
По-друге, для філософської думки тієї епохи характерна різноманітність підходів до розв'язання тих чи інших проблем. Вона розвивається не як монолог, обмежений православною догмою, а як поліфонія (багатоголосся) різних позицій.
По-третє, для філософської думки того періоду характерна теїстичність, тобто розвиток під егідою церкви, церковного світогляду. Однак, будучи теїстичною, вона не була теологічною. Як це розуміти?
Річ у тім, що давньоруські книжники здебільшого були не теологами, не релігійними проповідниками, а політиками. їх непокоїли передусім соціально-політичні та етичні проблеми. Проте їх праці створювалися під значним впливом релігійної ідеології. Тож філософська культура того періоду є теїстичною, але не теологічною.
По-четверте, для філософської культури Київської Русі характерна етизація. Це означає, що розгляд будь-яких проблем здійснювався книжниками з позиції етики: через конфлікт сил добра і зла.
По-п'яте, для філософської думки періоду становлення характерна історіософічність. Тобто центральною проблемою філософської думки Київської Русі була проблема вироблення уявлень про людську історію.
Таким чином, філософська думка часів Київської Русі була переважно оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціально-історичні питання. Проте тут мало місце й намагання осмислити природу людини, при цьому людина розглядалась як органічна складова та певний аналог світобудови, в яку Бог заклав мудрість, красу, доцільність та гармонію.
16. Характерні риси і основні течії натурфілософії епохи Відродження (Кузанський, Бруно).
У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.
Філософія Відродження датується періодом кінця XIV–XVI ст. Видатними її представниками були Микола Кузанський, Микола Копернік, Джордано Бруно.
Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм.
Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473–1543) та Джордано Бруно (1548– 1600).
Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.
Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту.
Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування відповідного методу пізнання дійсності. Слід зазначити, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція, характерна, зокрема, М. Кузанському (1401–1464), Б. Телезіо (1509–1588), Дж. Бруно. Але пантеїстичний характер філософії Відродження відображався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, водночас вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж. Бруно.
Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання.
Як бачимо, тут проявляється емпірична тенденція щодо пізнання, особливо вона проявилась у вченні Б. Телезіо. Меншою мірою – у М. Кузанського і Дж. Бруно. М. Кузанський виділяв чотири ступені у процесі пізнання: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Дж. Бруно вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме – четвертий ступінь пізнання (дух – у Дж. Бруно, інтуїція – у М. Кузанського), Тобто емпіризм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.
Мислителі Відродження переглядають також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії – вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.
17. Проблеми методи пізнання у філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм (Бекон, Декарт).
Першим філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон (1561—1626). У своїх творах із симпто матичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливе передбачав надзвичайно важливу роль науки в подаль шому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.
Ф.Бекон розрізняв «плодоносне» та «світлоносне» знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світло носне — це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими лю дину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий.
Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважа ють так звані «ідоли». Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два «ідоли» пов'язані з самою людиною, два останні— із соціальною діяль ністю людини.
В процесі пізнання людині перешкоджають “ідоли”:
– "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізна вальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людсь ких органів відчуття
– "ідоли печери" - це помилки, які ми робимо виходячи з нашого рівня осві ти, виховання, оточення
– "ідоли ринку" - це омани, пов'язані з людським спілкуванням, неправиль ним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (наприк лад, неправильно називаються речі, явища)
– "ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціям (звучить дуже своєчасно!)
Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей у пізнанні, про понує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в нау ці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.
Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним Із заснов ників індуктивного методу пізнання.
Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.
Методологічні позиції:
|
Ф. Бекона |
Р. Декарта |
|
|
Вихідна основа пізнання |
Факти |
Діяльність розуму |
|
Метод пізнання |
Індукція |
Дедукція |
|
Вихідне гасло |
Знання є сила |
Мислю, отже існую |
Ця ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у пи танні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомо гою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнан ня речей залежить від інтелекту, а не навпаки».
Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.
– Правило перше — наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.
– Правило друге — вимагає ділити складне питання на складові елементи, ; доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший –унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.
– Правило трете — скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли «з найпростіших, і найдоступніших, речей повинні виводитися... сокровенні істини».
– Правило четверте — передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це зна чить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.
Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправ даного методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання за лежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.
Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування.
Суть онтології Р.Декарта:
– єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла" є Бог;
– Бог - основа світобудови і пізнання
– світ складається з двох окремих субстанцій: матеріальної і духовної
– першоосновою матеріальної субстанції є протяжність
– протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт
– матеріальна субстанція єдина і всюди одна й та сама, нескінченоподільна
– духовна субстанція непротяжна й неподільна
– головним атрибутом духовної субстанції є мислення
– взаємодія між субстанціями в Світі зумовлена посередництвом Бога
Оскільки методологічну позицію Р.Декарта визначають як ра ціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною ос новою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є; простими та очевидними побудовами розуму.
Цікавими та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде люди ну шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпо рядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, тай і від правильного життя.
18. Проблема субстанції у філософії Нового часу (Декарт, Спіноза, Лейбніц).
Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проб леми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б.Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої струн кості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спі ноза вбачав у так званому “геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концеп цію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.
Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє ствер джувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскіль ки за визначенням субстанція - це причина себе самої, тоб то вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.
Філософська концепція Б.Спіноза:
– субстанція єдина і всеохоплююча, включає, в свій зміст всі можливі явища дійсності
– мислення і протяжність постають не окреми ми субстанціями, а атрибутами (найпершими невід'ємними якостями) єдиної субстанції
– у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне Мислення і уся реальність
– в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються
– всі речі та явища - лише різні міри поєднання модусами - мислення і протяжності
– людина найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі
Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший -це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступе нем є судження розуму і отримання думок. І третім - істинне (інтуїтивне) і ана літичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чут тєвого досвіду.
Здавалося б людина приречена на те, щоб перебувати в істин ному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість - воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.
, Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона му сить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання -інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мисленням.
Тотожне й відмінне в онтологічних поглядах:
|
Субстанція Б.Спінози |
Субстанція Г.Лейбниця |
|
|єдина (Бог тотожний природі) |
множинна (частинки - монади) |
|
має атрибути: протяжність і мислення |
кожна монада є єдністю духовного і тілесного |
|
у своїй суті незмінна |
динамічна, змінна: ніщо у світі не повторюється |
Німецький філософ Г.Лейбніц (1646—1716) захоплювався фі лософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена суб станція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та бага томанітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що" багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції. Перший принцип його філософії –принцип «усезагальних відмінностей»: у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша — другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм при таманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).
Лейбніц постулює положення, згідно з якими між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На «лінії точок» немає пропусків, кожна річ «прилягає» до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності, ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципу неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності), — ніколи його не досягає. Тому точка — це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія — границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій — це дуже «повільний рух»), а в пізнанні омана постає як дуже «мала» істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав ев ристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).
Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є Монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами не має порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утри мує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальної досконалості.
ГЛейбніц постулює також принцип усезагального зв'язку, коли взаємозв'я зок постає як «наперед встановлена гармонія» і випливає з принципу неперер вності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєдну вати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ;
Під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади Г.Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого «втрачати»). Вони не фізичні точки (останні подільні), V не математичні (вони 'абстрактні, не реальні), а V особливі — «метафізичні», тобто надфізичні, вод ночас і «тілесні, і «духовні. Монади дуже активні. Вони породжують • духов ний рух, • матеріальний рух і • фізичні процеси.
Існують три класи монад: • перший становить неорганічний світ, • дру гий — світ тварин і • третій клас — це люди, причому кожному подальшому Класу притаманні риси попередніх.
За Г.Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад —-'ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш-розвинутих. І тому його монадологія вступала у: протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино самодосконалого.
У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з «наперед встановленої гармонії», Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра. Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою впли нули на формування філософських поглядів І.Канта та Г.Геґеля.
19. Матеріалістичний сенсуалізм Д.Локка та ідеалістичний сенсуалізм Дж.Берклі у філософії Нового часу.
У 17-18ст в Англії відбувається становлення буржуазного суспільства, розповсюджуються ідеї просвітництва. Головними питаннями філософії того часу було відношення знання до віри, відношення нової свідомості до надзвичайних подій священного писання. Історія англійського просвітництва значною мірою була історією розвитку релігійного вільнодумства.
Основна ідея Просвітництва – не можна змінити і зрозуміти світ, якщо немає освідчених людей.
В цей час розвивається багато течій:
І) матеріалізм в різних видах:
- метафізичний
- механічний
- матеріалістичний сенсуалізм
2) ідеалізм: суб’єктивний, об’єктивний, скептицизм
3) дуалізм
4) пантеїзм
5) плюралізм
6) деїзм
Сенсуалізм (лат. sensus -- почуття, відчуття) - напрям у гносеології (вчення про сутність і закономірності пізнання), згідно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання. Представники Локк, Берклі, Мах та ін. Поняття близьке за змістом емпіризму.
Д.Локк, звернувшись до досвіду, який з точки зору його принципово сенсуалістичної позиції є єдиним джерелом нашого знання, висловлює глибокий сумнів у вірогідності теорії «природжених ідей», що її дотримувалася більшість раціоналістів (Декарт). Варто лише вказати шлях, яким приходимо ми до будь-якого знання, і одразу стає зрозумілим, що цього цілком досить, щоб довести, що воно не природжене. Вважав, що наша свідомість, – чистий аркуш – tabula rasa – на який ми записуємо власний досвід
Отже, Локк вважає, що природжені ідеї взагалі не існують. Деякі істини, міркує Локк, отри муються з ідей одразу ж, тільки розум перетворює їх у тверд ження. Для відкриття і визнання інших істин необхідний довгий ряд упорядкованих ідей, належне порівняння їх і ретельно зроблені висновки. Деякі істини першого роду за вдяки їх загальному і легкому визнанню помилково прий малися за природжені. Насправді ж ідеї і поняття не на роджуються разом з нами так само, як вміння і науки, хо ча, правда, одні ідеї засвоюються нами з більшою легкістю, ніж інші, і тому приймаються більшим колом людей. Але й це залежить від ступеня застосовності органів нашого тіла і наших розумових здібностей. Тобто, проблема – ми про світ нічого не знаємо доки не перевіримо пізнання (відчуття).
Об'єктом мислення, за Локком, є ідеї — «білість», «твердість», «мислення», «рух», «людина», «військо», «сп'я ніння» тощо. Але звідки вони приходять у розум? Єдиним джерелом ідей Локк вважає досвід, який виступає у двох формах — зовнішнього (чуттєве сприймання зовнішніх ма теріальних речей і явищ) і внутрішнього (внутрішнє сприй мання діяльності нашого розуму) досвіду. Зовнішній до свід виступає як сукупність відчуттів (жовтого, білого, га рячого, холодного, м'якого), внутрішній — як рефлексія (сприймання таких операцій нашого розуму, як сприйняття, мислення, сумнів, віра). Ці два джерела, тобто зовнішні матеріальні речі як об'єкти відчуття і внутрішня діяльність нашого власно го розуму як об'єкт рефлексії, є тим єдиним, звідки беруть свій початок всі наші ідеї, які походять або з одного, або з другого джерела.
В зв'язку з цим Локк говорить про пер винні якості, які «зовсім невіддільні від тіла, у якому б воно не було стані». Ці (первинні) якості «породжують у нас прості ідеї, тобто густину, протяжність, форму, рух або спокій, число». Разом з тим існує ще й ін ший розряд якостей - вторинних. Це «ко льори, звуки, смаки, що на ділі не відіграють ніякої ролі в самих речах, але являють собою сили, котрі викли кають в нас різні відчуття».
Дж.Берклі народився в Ірландії, дворянин, закінчив Дублінський університет, був єпископом. Він відкидає матеріалістичний вихідний пункт філософії Локка та вважає відчуття єдиною реальністю, що сприймається людиною. Локк прагнув виявити метод, за допомогою якого, ми підходимо до ідей про матерію і простір. За Локком цим методом є абстракція. Д.Б. доводить, що розум людини не здатний до утворення абстракції. Загальна абстракційна ідея простору, протяжності неможлива, вона є абсурдною і суперечливою. Ці ідеї філософа висвітлені у працях „Трактат про початок людського знання”, „Три розмови між Гіласом і Філонусом”. За Д.Б. ми не можемо чуттєво сприймати матерію, ми сприймаємо лише окремі речі і кожне із цих сприймань є сумою окремих відчуттів або ідей. Також не існує загальної відокремленої ідеї про матерію і простір. Слово є загальним тому що воно здатне бути символом багатьох окремих речей, а не знаком відокремленої загальної ідеї. Людський розум утворює загальну ідею про річ. Вчення – суб’єктивний ідеалізм. У людській свідомості Д.Б. розрізняє ідеї і душі. Ідеї це суб’єктивні якості, що сприймаються людиною, вони пасивні, але це лише стани. Душі – сприймаючі, діяльні нематеріальні суб’єкти духовної діяльності, вони активні. Б. доводив, що речі виникають завдяки сприйняттю і зникають, коли закінчується сприйняття. Філософ намагався уникнути висновку про існування лише одного сприймаючого суб’єкта. Річ, яку перестає сприймати один суб’єкт, може бути сприйнята іншим суб’єктом. Навіть якщо б всі суб’єкти зникли, речі ні у що б не перетворилися. Вони продовжили б існувати як сума ідеї в розумі бога. Бог не може зникнути, тому і не може зникнути весь, створений ним, світ. Бог закладає у свідомість окремих суб’єктів зміст відчуттів.
Матеріалістичний сенсуалізм - світ складається з матерії і сприймається через конкретні предмети.
Ідеалістиний сенсуалізм – світ складається з ідей, які ми пізнаємо відчуттями; пізнаємо світ через ідеї.
20. Провідні ідеї, основні проблеми і характерні риси філософії Просвітництва (деїсти: Ш.Л.Монгеск'є, Вольтер, Ж.-Ж.Руссо; матеріалісти: Ж.Ламегрі, Д.Дідро, П.Гольбах, КА.Гельвецій). Фр просвітники і мaтерiaлiсти були ідейними попередниками бурж. рев. 1783р. видатними представниками буржуазії були Монтеск’є, Вольтер, Руссо. Монтеск’є розрізняв 3 типи правління : республіку, монархію, деспотичне правління; найкращим типом державного ладу вважав конституційну монархію. Монтеск’є стояв на позиціях детермінізму – причинно-наслідкового зв’язку: форма держави залежить від кліматичних умов, в яких знаходиться країна. Вольтер вважав філософію знаряддям розуму в боротьбі проти відмираючого ладу, виступав проти феодальної ідеології. За Вольтером умовою суспільної рівноваги та розвитку суспільства є соціальна та майнова нерівність людей. Свободу людини Вольтер розглядав в абстрактному правовому і політичному змісті. Основним спрямуванням філософських поглядів Руссо є проблема людської нерівності. Руссо вважав, що люди в суспільстві повинні жити за суспільною домовленістю. З прийняттям суспільного договору людина втрачає власну свободу і отримує свободу вищого рівня – громадянську. За Руссо ідеальним є таке суспільство в якому людина не залежить від інших людей ні як виробник, ні як споживач. Це можливо тоді, коли не буде існувати приватної власності. Видатними представниками фр. матеріалізму були Гольбах, Ламетрі, Дідро, Гельвецiй. Вихідним пунктом поглядів фр. мат. на природу є поняття матерії. Матерія - все те, що поза нами, що впливає на наші почуття i викликає відчуття. Головним в матерії є рух. Франц. матеріалісти виходили з розвитого Декартом принципу збереження руху в свiтi. Визнавали, що сума матерії в природі залишається однаковою. Матерія не зникає, світ вічний i нестворений ніким. Матерія активна i є творцем рiзноманiтних тiл в природі. Але будучи механістами, фр. матеріалісти розглядали рух матерії, як кругообіг в природі. Будь-яке тіло існує певний проміжок часу, далі гине з тим, щоб почати знову той же процес свого розвитку. Рух розглядається механічно. Тіло може прийти в рух тільки під впливом поштовху вiд іншого тіла. В притягуванні i вiдштовхуваннi, в причинності фр. матеріалісти вбачали загальні закони природи, котрі діють завжди. Цi закони фр. матеріалісти намагались перенести на суспільство. Людина підпорядкована об'єктивниним закономірностям природи, вiдрiзняється вiд інших істот можливістю відчувати i думати, але це теж дар природи. Дідро уподібнював людину інструменту, що має чуттєвість i пам'ять. Ламетрi в праці "Людина машина" ототожнює людину з машиною i її діями. Людина безпомічна перед силами природи, перед її законами, вона невільна. Тому в кожен момент часу людина є пасивною зброєю необхiдностi. Вся духовна дiяльнiсть людини - мислення, уява, бажання - виводилась з вiдчуттiв. Гельвецiй в праці "Про розум" описував розум як сукупність наших вiдчуттiв. Прагнення звести всю дiяльнiсть свiдомостi до сукупності вiдчутiв, а дiяльнiсть мислення до процесів порівняння вiдчуттiв одне з одним було недоліком вчень фр. матеріалістів. Однак Дідро стверджував, що людська свiдомiсть є не лише почуттям, але й розумом. Фр. матеріалісти відхилили можливість вроджених ідей, як у Декарта, що вiдповiдальнiсть за характер i вчинки людини несе середовище i вихователь. Прийшовши до твердження про необхiднiсть зміни суспільного середовища, за рахунок реформ законодавців або короля. Гольбах, в гарному королі вбачав єдиний шлях до спасіння. Великого значення у вченні про суспільство надавали етиці. Мораль виникає в результаті чуттєвих прагнень. За Гельвецiєм особистий інтерес є основною пружиною людських дiй. Фр. матеріалісти вважали, що iндивiдуальна зацiкавленiсть повинна бути пов'язана з державними інтересами. Критикують релiгiю, церкву, служників культу. Релiгiя - матір безкультур'я, жорстокості. Ідеї просвітництва були надзвичайно прогресивною філософією в зах. Європі XVIIIст., мали значний вплив на розвиток сучасного природознавства i суспільних наук.
21. І.Кант - засновник німецької класичної філософії. Основні проблеми й характерні риси гносеології та етики Канта. Категоричний імператив. Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII cт. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий, так званий “критичний” період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистого розуму”, “Пролегомени”, “Критика практичного розуму”. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Розум, з його точки зору, має практичне і теоретичне застосування. Практична філософія – філософія моральності, звичаїв – містить принципи, які визначають всю нашу поведінку. Теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання. Знання – є судження, тобто поєднання уявлень та понять у свідомості й через свідомість. Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції “речей у собі”. Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб’єкту протистоїть незалежна від нього об’єктивна реальність (“річ у собі”). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, це предмети та явища (“світ речей для нас”), які упорядковуються людською свідомістю. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб пізнати явище його треба не тільки спостерігати, а й осмислити.
У основі будь-яких етичних оцінок лежить категоричний імператив, основний закон етики Канта. Категоричним імперативом філософ називає таку форму веління, яка являє собою дію як би ради нього самого, без відношення до іншої мети. Категоричний імператив формулюється таким чином: поступай так, щоб максима (основний принцип) твоєї волі у всякий час могла б служити принципом загального законодавства. Найважливішою конкретизацією категоричного імперативу є імператив “практичний”: поступай так, щоб людство в твоїй особі, так само, як і в особі кожного іншого, неодмінно вживалося як мета і ніколи як засіб. Ці положення, виражаючи принципи гуманізму, мали велике прогресивне значення для свого часу.
22. Діяльнотворча основа буття у філософії Й.Г.Фіхте, сутність його діалектики. Фіхте створив оригінальне суб'єктивно-ідеалістичне вчення, згідно з яким історія - це діалектична й активна взаємодія абсолютного „Я" (самосвідомості людства) та індивідуального „Я" окремої людини. На перший план Фіхте висуває „практичну" філософію - питання обґрунтування можливості й шляхів досягнення людської свободи, встановлення „справедливого" державного устрою. Фіхтеанство будується на 3 основоположеннях („Я є Я", „Я є не-Я7', „Я є Я і не-Я"), які обумовлюють як структуру і внутрішній зміст системи, так і метод її побудови. Спираючись на життєвий досвід людини, Фіхте пропонує відрізняти і протиставити реальні події, подіям, що відбуваються лише в уяві. Філософська система Фіхте ґрунтується, насамперед, на визнанні активної практично-діяльної сутності людини. „Все моє мислення повинно мати відношення до моєї діяльності, воно повинно визнавати себе засобом, хоч і віддаленим, для цієї цілі. Без цього воно - пуста безцільна гра, трата сил і часу". Вихідне поняття системи Фіхте - „Я” постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього. Першим актом цієї діяльності є самоусвідомлення себе, що виражається в тезі „Я є Я". Другий акт виражається антитезою „Я є не-Я". Фіхте підкреслює пріоритет людського суб'єктно-діяльного начала на природним. Природа, по Фіхте, існує не сама по собі, а заради того, щоб утворювати можливості самореалізації „Я". В кінцевому рахунку „Я" освоює „не-Я" і досягає тотожності з самим собою. „Не-Я" виступає як об'єкт, який обмежує свободу „Я" (культура, природа). Через подолання цієї перепони відбувається вдосконалення „Я". Третій акт - „Я є Я і не-Я" (синтез) - зняття протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердження їх тотожності. Однак така тотожність не може бути досягнута на протязі кінцевого часу. Вона є ідеалом, до якого на протязі всього історичного розвитку прагне людство. Сам Фіхте називав свою філософію ідеал-реалізмом, підкреслюючи, що його система не знає ніякого буття речей в собі. Весь світ речей і предметів - сукупність знань. Внутрішня форма, суть сукупності знань і є буття Я, буття вільної діяльності. Виникає знаменитий генетичний метод Фіхте, що пояснює всі речі із їх становлення, і що пов'язується ним з діяльністю По суті, реал-ідеалізм Фіхте перетворює самостійне мислення в інстанцію людського життя, в абсолютний критерій людської діяльності. Яка людина, така і її філософія, підкреслює Фіхте. Воля Я, що мислить в традиціях європейської освіти.Тому свою філософію Фіхте називає філософською педагогікою, що ставить людину «на свої власні ноги» і навчає формуванню цілісної людини.
Людина трактується як безумовно моральна істота. Життєвий шлях людини повинен бути моральним. Жоден індивід не народжується моральним, а повинен себе таким зробити. Моральність - продукт абсолютної волі діяльності людського Я. В сучасному світі, згідно своєму сумлінню, людина формує святу волю, що дозволяє позбавитися аморальності. Коли воля стає твердою і незмінною, людині відкривається шлях у прийдешні світи
Концепція морально-історичного закону дозволяє побачити повністю особливу грань фіхтеанського ідеал-реалізму: людина не тільки змінює, але й створює світ, створює саму себе як субстанцію - причину, що створює, - свою історію.
23. Філософія тотожності Ф.В.Й. Шеллінга. Метод інтелектуальної інтуїції
Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854 рр.). Народився у сім'ї протестантського пастора, вчився в училищі в Тюбінгені. Його надихав пафос свободи у філософії і літературі того часу, він таємно читав твори Спінози, Руссо, Шіллера. З тодішніх політичних подій найбільший вплив мала на нього французька революція, з духовних явищ - філософія Канта. У дев'ятнадцять років, ще студентом, він написав свій перший філософський трактат «Про можливості форми філософії взагалі», завдяки якому став популярним як оновлювач німецької філософії після Канта. Однією з важливих праць - «Ідеї філософії природи»
Центральною ідеєю Шеллінга, яка уможливила йому побудувати систему "філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсолютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне — неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності". Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має ім'я "Буття".
Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не будуть мати між собою нічого спільного, що свідчить — вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише остільки, оскільки між ними покладено межу, яка не покладена жодною з протилежностей, а покладена окремо від них. Таким чином, межа є не що інше, як дещо спільне обом протилежностям. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою — люди. Там, де ми протиставляємо: більше — менше, близько — далеко, пусте — повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям "простір". Таким чином, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати спільність, бути ототожнене у чомусь, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно використовуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.
Те, що в Абсолюті тотожне, вічне і бездоганне, у світі речей, навпаки, — поділене, множинне, неосяжне, змінюється у часі, уявляється як процес. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, має цілепокладаючу форму. Крайні ступені його на одному полюся дають матерію, а на протилежному — ідею, істину пізнання. Саморозподіл Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має своєю метою самопізнання єдиного, своє власне самоусвідомлення Абсолюту. Адже Абсолют не може вдовольнитися лише несвідомою інтуїцією самого себе. Самосвідомість абсолютного розуму (Бог) неможлива без існування людини як протилежності, яка має здатність до самозміни, саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості.
Шеллінг вважає, що діяльність нашого інтелекту відбувається згідно законам, які не залежать від свавілля нашого бачення. Щоб дії нашого інтелекту могли сприйматися нами як дії об’єктивні, необхідно, щоб у момент, коли наш інтелект здійснює певну дію, ми одночасно прослідковували і сам процес цієї дії. Таке відслідковування інтелектуальної дії є, згідно Шеллінгу, інтелектуальною інтуїцією (по суті, Шеллінг говорить про рефлексію у її сучасному розумінні). Інтелектуальна інтуїція за Шеллінгом – це усвідомлення діючим інтелектом необхідності законів, по яким він діє. Сам інтелект, згідно з філософом, розглядається як діяльність, яка становиться та розвивається.
24. Філософська системи і метод Г.В.Ф.Гегеля. Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Основні праці філософа “Наука логіки” (складається з 3–х розділів: вчення про буття; вчення про сутність; вчення про поняття), “Феноменологія духу”, “Енциклопедія філософських наук”. Гегель найбільш глибоко і всебічно розробив діалектичний метод мислення і світорозуміння. Гегель створив цей метод в рамках ідеалістичної системи об’єктивного ідеалізму. В основі світу лежить ідеальне начало – абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються, яка є творцем природи і людського суспільства. Абсолютна ідея мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку 3 етапи: до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять і категорій як система логіки; духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям” абсолютної ідеї; абсолютний дух – на цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Людське мислення є однією з форм виявлення абсолютного духу. Найважливішою частиною гегелівської системи є логіка, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, є дійсними законами буття. Логіка, на думку Гегеля, є вченням про сутність усіх речей. Гегель виділяє 3 сходинки діалектичного методу. Першою сходинкою є розсуд. Другою сходинкою діалектичного методу є негативний розум як проміжний етап між розсудом і розумом. Третя сходинка – спекулятивний розум, якого не спроможне досягти мислення, спрямоване на кінечні природні речі. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Значним досягненням Гегеля було дослідження і виклад логіки як цілісної системи принципів і категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: твердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), та заперечення заперечення (синтез). Кожна наступна сходинка зберігає суттєві результати попереднього розвитку. Система логічних категорій Гегеля здійснюється відповідно до тріади: буття–сутність–поняття. Буття включає в себе категорії: якість, кількість, міра; сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т. д. Поняття включає в себе 2 моменти: 1) перехід від суб’єктивного поняття до об’єктивного; 2) перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея). Історія, за Гегелем, є розвитком світового духу в часі. Історія має своєю мету. Її мета – це розвиток свободи. Гегель розрізняє 3 етапи світової історії: Древні східні народи (вони були всі невільні, окрім одного — деспота); Античний світ (були вільні лише деякі); Сучасні західні народи (Гегель називає їх германськими) — повністю усвідомили, що усі люди вільні. Філософська система Гегеля мала значний вплив на наступну філософську думку. Після смерті Гегеля в Німеччині виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.
25. Соціокультурні передумови і джерела виникнення і становлення марксистської філософії. Історична доля марксизму. Марксистська філософія сформувалась на багатому ґрунті попередніх філософських систем. Марксистська філософія виникла як складова широкого вчення – марксизму, до складу якого, крім філософського вчення, входить також теорія економічного розвитку суспільства – політекономія і теорія соціально-політичного розвитку (науковий комунізм). Велику роль у формуванні марксистсько-філософського бачення світу відіграв бурхливий розвиток природознавства. Особливе місце тут належить трьом великим науковим відкриттям (закон збереження і перетворення енергії; клітинна теорія живої речовини; про еволюційний розвиток живої природи) першої половини 19 ст., які дали можливість зробити ряд нових філософських висновків, які сприяли утвердженню діалектичного способу мислення. Закони збереження і перетворення речовини стали науковою основою для філософських висновків про нестворюванність і незнищуванність матерії та руху, єдність різноманітних форм руху, їх взаємодію і взаємоперехід. Клітинна теорія живої речовини дозволила зробити філософський висновок про єдність усіх живих організмів і про те, що основою цієї єдності є клітина. У філософському аспекті набула належної аргументації ідея безперервності еволюції органічного світу, закономірності виникнення людини як найвищого прояву природи. Великий вплив на формування філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. Німецька класика виступила теоретичною основою нового філософського світобачення. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. Філософія марксизму зосереджує увагу на тому, що є спільним для природної і соціальної дійсності, людського мислення, процесу пізнання, що об’єднує ці сфери, досліджує найзагальніші закономірності їхнього розвитку. Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмету філософії також людину, практику, відношення "людина - світ". У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної нім. Ф." Ф.Енгельс висуває ідею, що основним питанням філософії є відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність); 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об’єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність). Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика – матеріалістичною. г) Марксизм і сучасність
Марксистська ідеологія, особливо в XX столітті, справила великий вплив на робітничий рух в капіталістичних країнах, на здійснення соціалістичних революцій, створення і розвиток соціалістичних країн, на ті грандіозні переміни, які відбулись у світі. Під її впливом докорінно змінився сучасний капіталізм. Авторитет теорії марксизму змусив провідні західні держави багато чого взяти із її соціалістичного вчення: побудовано різні (шведську, швейцарську та ін.) моделі соціалізму, комуни, кібуци та ін. В результаті змінився й статус найманого робітника. Пом'якшились умови використання найманої праці, певною мірою забезпечується правовий статус людини. Розвиток матеріального чинника продуктивних сил і посилення розриву між розвинутими країнами й тими, що розвиваються, послабили тотальність відчуження. Проте глобальні проблеми сучасності свідчать, шо це суспільство ще далеке від гармонії у системі "людина - суспільство - природа". Водночас, в останні десятиріччя в колишніх соціалістичних країнах відбувся відрив теорії від практики соціалістичного будівництва, знизилися темпи його розвитку, а з ними й рівень життя
26. Провідні ідеї, характерні риси і основні проблеми діалектико-матеріалістичної філософії. Вищою формою діалектики є її марксистська модель. Досліджуючи та матеріалістично обробляючи ідеалістичну діалектику Гегеля, К.Маркс звільнив її від ідеалізму та елементів містики. Діалектико-матеріалістична філософія - це не набір філософських систем і точок зору, а розвиток однієї концепції як органічної цілісності, яка саморозвивається. Для марксистської діалектики характерними є об’єктивність розглядання явищ, прагнення осягнути річ саму пособі, такою яка вона є, у сукупності її багатоманітних відношень до інших речей. Особливостями марксистської діалектики є: створення єдиного філософського вчення діалектико-матеріалістичного методу, створення матеріалістичного розуміння історії. Раніше історія та суспільство мати ідеалістичне тлумачення. Із усіх суспільних відносин виділили головне – трудові відносини. Суспільство є сукупністю суспільних відносин, діяльності людей. Найбільш яскраво ці принципи виявляються у вченні про об’єктивну і суб’єктивну діалектику. Об’єктивна діалектика це рух і розвиток у матеріальному світі, як у єдиному зв’язаному цілому. Вона не залежить ні від свідомості людини, ні від свідомості людства. Суб’єктивна діалектика або діалектичне мислення це рух і розвиток думок, понять, які відображають у свідомості об’єктивну діалектику. Суб’єктивність діалектики мислення головним чином полягає у тому, що вона існує лише в голові людини (суб’єкта), у формах людського мислення – поняттях, судженням, умовиводах. Суб’єктивна діалектика залежить від об’єктивної, а об’єктивна не залежить від суб’єктивної. Суб’єктивна діалектика є відображенням об’єктивної в такій мірі наскільки вона співпадає з нею за змістом. За марксистською діалектикою предметом діалектики, як науки є всезагальні об’єктивні принципи і закони розвитку матеріального світу. Оскільки об’єктивна діалектика складає зміст суб’єктивної, то її основні закони та категорії є одночасно законами та категоріями як буття так і пізнання. Елементами діалектики є ідеї, принципи, закони та категорії пов’язані між собою різноманітними способами. Центральною ідеєю діалектики є судження про єдність і боротьбу протилежностей всього існуючого. Діалектика вивчає тотожні протилежності та їх перетворення одна в одну. Діалектика навчає людський розум розглядати протилежності як живі, умовні, рухливі і як такі, що перетворюються одна в одну. Діалектичний матеріалізм вперше поширив матеріальне розуміння не на природу, а на суспільство, що мало значний вплив на розвиток історичного процесу. Вихідними принципами теорії пізнання діалектико-матеріалістичної філософії є принцип відображення і матеріалістичне вирішення основного питання філософії, визнання основою процесу пізнання суспільної практики, що являє собою взаємодію людини з оточуючим світом у конкретно-історичних умовах суспільного життя. Основний гносеологічний принцип про первинність матерії і вторинність свідомості конкретизується у матеріалістичному розумінні історії як визнання первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості.
27. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософії ірраціоналізму (А.Шопенгауер, Ф.Ніцше): порівняльний аналіз. Ірраціоналізм – філософське вчення за яким основні життєві функції відбуваються без втручання інтелекту, а розум і свідомість відіграють суто технічну роль. Видатний представник цього напряму А.Шопенгауер народився в заможній сім'ї в Німеччині. Шопенгауер виходить з того, що кантівському терміну "явище" протиставляє термін "уявлення", який охоплює все, що дано нам в чуттєвому сприйнятті. Світ існує тільки як уявлення. Матеріальний світ - не що інше, як світ явищ, і його вивчає наука. Він вважав, що наукове світорозуміння ілюзорне, класична філософія - "шарлатанство". На думку Шопенгауера, помилкою всіх філософів було те, що основним і первинним моментом душі, тобто внутрішнім, духовним життям людини вони вважали мислення і висували його на перший план. Отже, об’єктивному пізнанню протиставляється ірраціональне пізнання, яке вводить у недосяжний іншим чином світ. Кожне поняття, думка - лише абстракція. Основною рисою вчення Шопенгауера є відокремлення волі від пізнання. Воля первинна, незалежна від пізнання, яке є вторинним, незалежним від волі. Кожний організм, у тому числі і людське життя, є нічим іншим, як розкриттям волі. Кожний вчинок є егоїстичним: "Я" і "егоїзм" - це одне і те ж, вони тотожні: якщо зникне останній, не буде і першого. Шопенгауер розрізняє два види егоїзму: один, який хоче власного добра, і другий – гіпертрофований, злостивий, який хоче чужого горя. Складовою частиною "трагічної діалектики" Шопенгауера є поняття вини Світової Волі. Виникнення Всесвіту і життя в ньому - це стихійно неусвідомлене, а потім усвідомлене гріхопадіння, і тільки частково воно виправдовується стражданнями, що випали на долю тих, хто живе в світі. Вихід мислитель вбачає в тому, що люди повинні спрямувати притаманну їм життєву енергію як проти самої цієї енергії, так і проти її джерела - Світової Волі. Духовний аристократизм Ф. Ніцше переходить у проповіді, "надлюдини", вчення про життя як ірраціональне становлення, порив, волю. Основні його праці: "По той бік добра і зла", "Так сказав Заратустра", "Антихристиянин". Центральним поняттям ніцшеанства є "воля до влади" як найбільш значний критерій кожного типу поведінки, кожного суспільного явища. "Життя, - стверджує Ніцше, - прагне до максимуму почуття влади". Якщо у Шопенгауера Воля є основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відтінку. „Воля до влади" - основа права сильного. Це вище всіх моральних, релігійних та інших нормативних настанов. Для Ніцше не існує поняття вчителів і учнів. Він вважає, що кожен повинен йти своєю дорогою, інакше він не створить свого єдиного життя. Перетворюючи в реальність чиїсь настанови і пророцтва, ідеї і теорії, людина не може стати нічим іншим, як рабом обставин, доктрин, і ідеологій. З "волі до влади" Ніцше виводить усі основи моралі. Він стверджує, що мораль визначальними поняттями якої є поняття добра і зла, виникає як наслідок почуття зверхності одних людей над іншими. Ніцше вважає, що іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини, і тому необхідно провести переоцінку цінностей з метою відродження "моралі пануючих", яка має ґрунтуватися на таких принципах: 1) єдиною безумовною цінністю є "цінність життя"; 2) існує природна нерівність людей, пов’язана з життєвими силами і "волею до влади"; 3) сильна людина вільна від моральних обов'язків і не зв'язана ніякими моральними обіцянками. Всім цим вимогам, згідно з Ніцше, відповідає суб'єкт моралі пануючих - "надлюдина". Це найбільш суперечливе поняття в етиці Ніцше. З одного боку, ці люди у ставленні одні до одних стримані, горді, приємні. З іншого боку, у ставленні до "чужих" вони не відрізняються від звірів, бо звільнені від моральних обов'язків і керуються в своїх діях інстинктами. Зовнішня особливість "надлюдини" полягає у "вродженому благородстві", "аристократичності". Володарем влади "надлюдина" стає не в силу вродженої приналежності до певного класу чи стану, а як обранець самої природи. Його "надлюдина" це гармонійна людина, в якій органічно поєднуються фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості. Проте не слід однозначно і обмежено тлумачити вчення Ніцше, якому притаманна надзвичайна широта культури, чесність, відкритість, щирість морально-інтелектуального пошуку, глибина думки. У теорії Ніцше чимало суперечностей і випадів проти демократії, але Ніцше не випадково остерігався і зневажав ницу людину, котра живе якимись догматами, традиціями і жадобою влади, людину, маленьку і сіру, слабку і боягузливу, бо добре розумів, що загибель і зруйнування суспільства може спричинити саме така людина, яка одержала владу і можливість керувати людськими долями.
28. Виникнення позитивізму, основні етапи його розвитку. Вчення О.Конта про три стадії у розвитку пізнання. Класифікація наук за Контом.
Позитивізм - філос. напрямок, що виходить з тези про те, що все справжнє, "позитивне" знання може бути отримане лише як результат окремих спец. наук або їх синтетичного об'єднання і що Ф як особлива наука, що претендує на змістовне дослідження реальності, не має права на існування. Належить значне місце в розробці нової методології наукового пізнання. Виник в 30 - 40-і рр. 19 ст. у Франції, родоначальником - О.Конт, розробив "закон трьох стадій" соціального та інтелектуального розвитку. 1.Теологічна (віра): пануванням фікцій, які не мають доказів. католицький і феодальний режими. 2.Метафізичний (критика): підвищена увага до сутності, до абстрактних понять, які приймаються за реальність. На позитивній стадії (реальність) знання базуються на фактах, точній оцінці реальності. Тут здійснюється "позитивний синтез" різних позицій, "синтез анархії". Основний висновок позитивізму: вчений повинен обмежуватися лише описом власних відчуттів. Згідно з законом 3 станів, людський розум проходить 3 фази: на 1ій пояснює явища, визнаючи в них істоти або сили, які можна порівняти з самою л.; на 2ій вдається до абстрактних сутностей, таких як природа; на 3ій л. обмежується спостереженнями за фактами і виявленням постійних зв'язків. Перехід від теологічної фази до метафізичної, а згодом — до позитивної в різних інтелектуальних дисциплінах здійснюється не одночасно. Тому закон 3 станів тісно пов'язаний з законом класифікації наук. Порядок розподілу різних наук розкриває порядок становлення позитивного розуму в різних галузях. У складніших галузях позитивізм виявляється пізніше. Математика->астрономія, фізика, хімія, біологія->соціальна фізика (соціологія). Розвиток суспільства, за К., підлягає тим самим законам, що й природа: соціологія - частина природознавства.
Етапи П. До "1го" належить Ф Мілля, Спенсера. Завдання Ф в систематизації і узагальненні спеціально-наукового знання. Передумовою виникнення був стрімкий розвиток науки. Теор. джерело – Просвітництво. Пізнання необхідно звільнити від усякої філ. інтерпретації; всю трад. Ф замінити спец. науками; у Ф необхідно прокласти 3ій шлях- подолати суперечність матеріалізму-ідеалізму.
У 2 пол. 19 ст. "2ий" П - емпіріокритицизм - Ф критичного досвіду. (махісти/емпіріокритики). Е.Мах вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Такі поняття, як сила, маса, простір, час, причинність - визначення комплексів відчуттів та їх функц. зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біол. потреб. Пізнання людини підкоряється принципу "економії мислення". Мета науки - "чистий опис" фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.
"Третя" форма виникає в 20-х рр. 20 ст. - неопозитивізм. (М. Шлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Б. Рассел, А. Тарський і Я. Лукасевич). Першим і осн. варіант неоп-зму - "лог. П" (Віденського гуртка). Ф взагалі не має предмета дослідження, не змістовна наука про яку-небудь реальність, а діяльність - особливий спосіб теоретизування. Завдання Ф в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань. Потрібно говорити тільки про те, що можна безпосередньо спостерігати - факти. Конвенція - закони, категорії мисляться, як результат договору, згоди між вченими, а об'єктивна істина - псевдопроблема.
"4та" форма– постпозитивізм (К.Поппер, Т.Кун) - певна позиція в осмисленні філ. проблем, які виникають в зв'язку із розвитком наукового знання. Гол. проблема Ф науки стає розуміння розвитку наукового знання. Проблеми: як виникає нова теорія? як вона домагається визнання? чи можливе розуміння, комунікація між прихильниками альтернативних теорій?
29. Проблема буття людини у філософії екзистенціалізму.
Екзистенціалізм – філ. течія 20 ст., висуває на 1ий план абсолютну унікальність людського буття, що немає адекватного вираження мовою понять. Витоки сучасного Е. пов'язані з С. К'єркегором. Стверджує, що екзистенція є те, що завжди вислизає від понять-> наукові методи непридатні для самопізнання людини і наука не може запропонувати адекватних засобів. Е. прагне зрозумiти буття, перебороти психологiзм i розкрити онтологiчний змiст переживання. Осн. означення буття, тобто нашого власного буття (екзiстенцiї) є незамкненiсть, вiдкритiсть. Задача Ф – займатися не проблемами науки, а ?ми суто людського буття (існування). Людина живе в чужому їй світі; її буття з всіх сторін оточене таємничими знаками, символами. Життя глибоко ірраціональне, страждання в будь-якій формі переважає. Страх – найважливіше поняття Е. Л-на живе передусім емоціями: на все реагує не тільки теоретично/інтелектуально, але передусім емоційно. Проблема свободи, що визначається як вибір л-ю самої себе: людина така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода трактується в Е. в дусі повного індетермінізму- поза всякою закономірністю і причинною залежністю, передбачає незалежність теперішнього часу від минулого, а майбутнього від теперішнього часу. Е. немислимий без психології катастрофи, відчуття кризи. Вихід з кризи в індивідуальному житті, в обмеженні спілкування вузьким колом “духовної аристократії”. Реліг. Е.: подолання трагізму індивідуального існування в містичному спілкуванні з богом. Е. все буття сущого зводить до його осмислення навколо буття особистості, а її життя – до переживання цього буття. “Екзистенція” (існування) виражає одиничність, унікальність життя кожної людини: її індивідуальну долю, таємні глибини її “я”. Сьорен К’єркегор рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони – і наукові, і моральні, бо вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність – реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмова приділяти увагу почуттям - «неуважність». Написав трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К. стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності. Розглядав християнство як віру, що залежить радше від «стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи доказів. Е. ґрунтується на етиці (з давніших філ. систем), а методологія Е. забезпечена феноменологією, що її найкраще сформулював Гуссерль, є новою. Метод утверджує суб’єктивну етику. Чиїсь почуття можуть стати справжньою філософією. У рамках цього методу намагаються «взяти в дужки» отримані висновки і таким чином вибудовувати картину світу на основі сприйняття людини. Індивідуум змальовується як діяч, що вступає в контакт зі світом згідно із своїми життєвими планами. Реальність –світ життя (Lebenswelt), за її рамки вийти неможливо. Гайдеггер і Сартр сформулювали гол. принципи Е. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації – вказати спосіб сприйняття світу. Усе залежить від індивідуума – завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності люд. життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. У філ. плані екзистенціалізм має 2 значних недоліки: Ф свідомості поверхова і показна (доказом, що ми вільні, те, що ми відчуваємо себе вільними; не обтяжував себе проблемами сучасної науки, хіба що перекреслюючи її значення.
30. Ідея несвідомого у класичному психоаналізі З.Фрейда. Структура психіки людини за Фрейдом. Еволюція ідеї несвідомого у неофрейдизмі (К.Г.Юнг, Е.Фромм).
Психоаналіз — 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосіб інтроспекції (спостереження за власними почуттями, думками) людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів. Основоположник З.Фрейд („По той бік принципу задоволення”, „Я і Воно”, „Масова психологія і аналіз людського Я”) досліджуючи характер і причини неврозів виявив область люд. психіки, що має важливе значення для життєдіяльності Л – несвідоме. Несвідомі багато наших бажань та прагнень. Часто несвідоме проявляється в гіпнотичних станах, сновидіннях, в поведінці (обмовки, рухи, описки). Психіка людини є взаємодією 3 рівнів: несвідомого, предсвідомого, свідомого. Несвідоме - центральний компонент, відповідає суті людської психіки, а свідоме – лише надбудова. Створив триелементну модель особистості. „Воно” - глибинний шар несвідомого потягу, основа діяльності індивідів, „Я” - сфера свідомого, посередник між „Воно” і зовнішнім світом. „Зверх-Я” внутрішньо особова совість, посередник в конфлікті між „Воно” і „Я”. Оскільки в задоволені своїх пристрастей індивід стикається із зовн. реальністю, яка протистоїть „Воно”, в ньому виділяється „Я”, що прагне подолати несвідомі потяги і спрямувати їх в русло соц-но схвальної поведінки за допомогою „Зверх – Я” - ніби вища істота в л, засвоєні індивідом соціально значущі норми та заповіді, соц. заборони. Глибинний шар людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, „первинних потягів” для отримання найбільшого задоволення. Безпосередньо сексуальний потяг Ф спочатку розглядав як основу первинних потягів. Пізніше він його замінює поняттям „лібідо”, яке осягає всі сфери любові. Висунув гіпотезу, що діяльність Л зумовлена наявністю біол. і соц. потягів, де домінуюь „інстинкт життя” – ерос та „інстинкт смерті” – танатос. Не абсолютизував силу несвідомого. Вважав, що людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями та керувати ними в реальному житті. Завдання психоаналізу - переведення несвідомого матеріалу людської психіки в область свідомості та підкорення його своїм цілям.
Одним із впливових напрямків сучасної психології є неофрейдизм. На його становлення великий вплив мали ідеї К.Юнга, А.Адлера, Е.Фромма. Юнг критикував вчення Фрейда, створив аналітичну психологію. За Ю., несвідоме - не лише суб’єктивне і індивідуальне, а й колективне несвідоме. Розрізняв такі архетипи колективного несвідомого: психічне співвідношення інстинктів, спонтанне породження образів, чистий формоутворюючий елемент сприйняття. Форми взаємодії компонентів психіки: розчинення особистого елементу психіки в колективному несвідомому (східна релігія); експансія „Я”, придушення колективного несвідомого (європейські релігії). Е. Фромм перетворив психоаналіз Фрейда в соціальну філософію, в центрі якої лежить психологічна модель Л, розвиток як результат пристосування Л до конкретної соціально-економічної ситуації. Основна ідея Фромма: створення ідеального сусп-ва, в якому спрямованість на володіння змінюється спрямованістю на буття. Функція нового суспільства - створення людини, характер якої визначається відмовою від власності заради буття, вищою метою життя є всебічний розвиток та відмова від експлуатації.
31. Провідні ідеї, специфічні риси і основні проблеми філософії Г.С.Сковороди
У філософії Сковороди можна виділити домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце - всьому голова»).
Основа філ. системи С. полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів". Все у світі складається з двох протилежних натур видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми. Значення цих двох натур - неоднакове. Основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура Бог. Питання про бога, що складає першооснову всього сущого - "вищу всіх причин причину", є одним з основних питань у філ. системі С.. Його бог вічний початок - невловимий і невидимий, тому що він, присутній у всьому, не є частиною, ні цілим, не має міри, тимчасової і просторової характеристики. Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура або тварь. Видима натура – це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого – невидиму натуру або істину. Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух — з тілом.
Реальність С. розуміє як гармонійну взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу або Біблії. Божественне життя «пронизує» кожен з трьох світів, воно становить собою їх творчу основу, справжню «натуру». Макрокосмос - великий світ, у якому «живе все порожнє». Мікрокосмос - світ людини, «світик, світочок», але глибиною він не поступається великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює.
«Розшифрування» символіки третього світу має метою знайти відповідний («сродний») спосіб діяльності «Сродна» або «споріднена» праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації справді людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх суспільних бід. Природні здібності людини повинні бути виявлені, розкриті. Причина людських страждань - у «неправдивому розумінні» суті речей Зовнішній світ - «швидкоплинна річка», тому гонитва за його благами -безглуздя. Для людини є два способи життя: «світський» — згубний та «божий» — спасенний, праведний. Останній є умовою знаходження «правильного» погляду, подолання гріха, зречення злої волі. Найвища мудрість для Сковороди — «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина — тотожні. Жити в істині означає жити у Христі. Основна філософська ідея С. сконцентрована навколо поняття "серце" людини. Слово "серце" – це слово-першоджерело. С. звертає нашу увагу на те, що серце це точка, центр, середовище, орієнтир людської душі. Воно ніде в просторі не існує, але водночас воно є скрізь, в усій людській істоті. Іншою характерною рисою серця є рух. Серце - це динамічний центр, єдність, що постійно перебуває в стані становлення.
Філософствувати — значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське життя. Мета людського життя — це «внутрішній світ», «радість серця», «міцність душі», «веселість серця». Подібно до Сократа, С. дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Його називають укр. Сократом
32. Теософська та антропологічна проблематика в українській та російській філософії Юркевич, Соловйов, Бердяєв
Теософія — релігійно-містичне вчення, божествена мудрість, релігійна мудрість, джерелом якого є містична інтуїція.
Антропологія— філософське вчення про природу (сутність) людини
Філософія Юркевича багатогранна, він розглядає проблеми історії філософії, філ. антропології, гносеології, етики, філософії, релігії. Центральною проблемою є проблема людини. "Філософія серця" Ю. є цілісною філ.-антропологічною концепцією, в якій пропонується оригінальний погляд на людину; як зазначає Ю., - серце - це носій усіх тілесних сил людини, центр душевного і духовного життя; центр морального життя людини. Для розуміння сутності "філ. серця" Юркевич робить два принципово важливих висновки:1) "серце" може розуміти, знаходячи такий душевний стан, який недоступний через абстрактне знання, розум, 2) поняття й абстрактне знання розуму розкривається не в голові людини, а в "серці". Юркевич критикував однобічні крайні філософські позиції як матеріалізм, так і ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного; Його вчення вплинуло на становлення філософії В.С. Соловйова та інших російських мислителів кінця XIX-початку XX ст. Соловйов створив своєрідну теософську систему. Критикував матеріалізм і атеїзм, вважаючи їх навчаннями які спустошують духовну природу людини, ведуть людину в глухий кут. Він доводив, що головним завданням філософії є збагачення теологічними ідеями, християнського віросповідання. За С. початок всього існуючого є тотожний з богом, абсолютний. Абсолютність сприймається людьми через віру, містить у собі вічні ідеї. Теорія пізнання С. повністю підпорядковується його ідеалістичній, релігійно-містичнії системі, в якій головна роль відводилася інтуїції і містиці. В основі суспільних відносин люди повинні керуватися християнським вченням - любов'ю до ближнього. В області естетики С. дотримувався ідеологічної теорії "чистого мистецтва", доводячи, що художник творить у тому випадку, коли перебуває в містичному екстазі, коли його твори є втіленням божественного одкровення. Для творчості Бердяєва характерна необхідність філ.. осмислення явищ, що аналізуються, постійна зосередженість на своїх переживаннях і пошуках. Б. свою філ. називав ф-єю духу. Центром в ній стала тема людини, її свободи, творчості, духу, історії, сенс якої він розглядав з точки зору загальнолюдських цінностей, визнання примату свободи над буттям, свободи як фундаменту життя особистості. Свобода не дарується Богом, вона передує буттю і Богу. З первісної свободи розкривається Бог, з неї розвивається і особистість, світ постає як перехід буття в небуття. Цим визначається зміст історії. Сформулював протиставлення трансцендентальної і психологічної свідомості. До останньої відніс сферу переживань, які формуються в конкретному життєвому досвіді - це відносна, суб'єктивна свідомість. Трансцендентальне - об'єктивне і абсолютне як сукупність загальних умов пізнання. Абсолютні істини існують незалежно від емпіричного їх сприйняття. Вони сприймаються угрупуванням по-різному, а умови їх існування роблять ці істини сприйнятними або не сприйнятими. Б. прагнув виробити нове розуміння християнства, нову релігійна свідомість як відновлення досвіду і духовного самопочуття. Б.в ім'я свободи не сприймав державних насильницьких політичних начал, насильства.. У центрі своїх поглядів на людину ставив особистість і її призначення. Суть його поглядів полягала в тому, щоб через свідомість світового зла відновити релігійний сенс життя, повернути людину до істинного покликання у світі, яке робить її гідною вічного життя, дати їй внутрішню свободу.
33. Еволюція сучасної релігійної філософії неотомізм, персоналізм, тейярдизм
Головна ідея реліг філософії - ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними.
Основні орієнтації сучасної релігійної філ. полягають у:
1) повороті від теоцентризму до антропоцентризму, визнанні абсолютної цінності людини; 2) спробі скоригувати релігійну філ. і науку; 3) спиранні теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.; 4) визнанні важливості збереження гуманістичної орієнтації культури; 5) увазі до проблеми суспільного розвитку;
Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філ., офіційна філ. доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон, Е.Корет; К.Войтила. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггера, Ясперса.
Розум людини, на думку неотомістів, неспро можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існу вання. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, а доповнюють одне одного. Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
Неотомісти розрізняють 2 джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення .Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської" історії. Неотомізм, як і релігійна філ. в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні про дуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління.
Тейярдизм. П'єр Тейяр де Шарден - видатний фр.палеонтолог і антрополог. У своїх працях "Гімн Всесвіту", "Феномен людини" Т де Ш намагається узгодити релігійний світогляд з досягненнями сучасної науки. Вважав, що сучасна наука істотно скорегувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральним методологічним принципом сучасного мислення французький теолог проголосив еволюціонізм. Т де Ш висуває свою теорію космогенезу, де основними точками процесу розвитку Всесвіту виступають такі етапи: "переджиття", "життя", "мислення" і "наджиття". На етапі мислення з'являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ. Така діяльність врешті-решт веде до формування "наджиття". На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу - духовна оболонка. Керують космічним процесом не природні закони, а надкосмічний Бог, якого Т де Ш називає "точкою Омега". У "точці Омега" підсумовується і збирається у своїй довершеності та цілісності велика кількість свідомості, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. "Наджиття", таким чином, знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі. Людство, рухається в ході історії шляхом універсалізації зв'язків між країнами і народами до стану великої "монади
Персоналізм існує у двох варіантах: амер і франц. Амер персоналізм (з кінця XIX ст.) виникає як своєрідна реакція на деперсоналізацію і дегуманізацію особи в умовах техногенного прогресу і бюрократизованого суспільства. Його засновником був Борден Боун. На відміну від амер (більш абстрактного і академічного вчення) франц персоналізм, що виникає в 30-ті роки XX ст., був набагато ближчим до життя. Це філ доктрина, яка в осмисленні сучасного світу виходить з проблем "тотального" розвитку людини на основі примату (першості) духовних цінностей. Серед його представників-Поль-Луї Ландсберг, Габріель Мадіньє, Поль Рікьор, Жан-Марі Доменак Основні положення персоналізму такі:
а) центральне поняття - особа, але не просто як реальна людина, особистість, а як першоелемент буття; витоки людської особи йдуть від Верховної особи, тобто Бога;
б) світ (природа) є сукупністю духовних осіб, найвища з яких - Бог; все матеріальне є наслідком творчої активності особи: все - загальне - творчість Бога, конкретні речі - творчість людини; матеріальне має значення лише тоді, коли входить у досвід особи;
в) процес пізнання здійснюється індивідуальною особою завдяки її оцінювальній здатності (здатності визначати цінність об'єктів);
г) взаємовідносини особи і суспільства є ворожими (антагоністичними); зняття ворожості можливе через самовдосконалення особи і оновлення суспільства. Оновлення суспільства також зводиться до духовного оновлення особи. Тобто за перетворенням особи настає перетворення суспільства.
34. Основні методологічні концепції мови науки і природньої мови у неопозитивізмі: логічний позитивізм, лінгвістичний позитивізм.
Неопозитивізм виник у 20-х роках XX ст. - третя історична форма позитивізму, що досліджувала проблеми викладення та оформлення наукового знання. Серед напрямів неопозитивізму основними є:
Логічний позитивізм – напрям неопозитивізму, що намагався сполучити емпіризм, що ґрунтується на принципі верифікації, з логічним аналізом мови науки. Представники – Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Отто Нейрат. Логічний позитивізм стверджує, що знання виражається засобами мови у вигляді речень. Предметом пізнання має бути логіка науки, логіка мови та логіка речення.
Представники напряму запропонували принцип верифікації, що передбачає перевірку відповідності теорії чи твердження фактам реального світу, тобто даним, отриманим емпіричним шляхом. Теорія, що відповідає даним, отриманим з чуттєвого досвіду є верифікованою (істинною).
Лінгвістичний позитивізм – напрям неопозитивізму, що вважає завданням філософії є пояснення мови, але не наукової, а буденної (тобто природної). Представники - Джордж Мур, Людвіг Вітгенштейн, Гілберт Райл. Мова викладення, мова мислення відіграє визначальну роль у пізнанні і в усіх сферах життя людини. Центральним поняттям є поняття «значення» як певний спосіб вживання слова у відповідному контексті. Філософи повинні займатись не вирішенням світоглядних проблем, а діяльністю із визначення точного значення слів і виразів, виявлення та усунення безглуздих тверджень.
Школи неопозитивізму: Віденський гурток (представники логічного позитивізму), Львівська-Варшавська школа (Казимир Айдукевич, Ян Лукасевич, Альфред Тарський – займались дослідженням логіки та семантики).
35. Концепція розвитку наукового знання за К.Поппером і теорія наукових революцій за Т.Куном у філософії постпозитивізму.
«Четверта» історична форма позитивізму – постпозитивізм, сформувався як продовження логічного позитивізму. Вів боротьбу з залишками метафізики. Представники: Карл Попер, Томас Кун, Пол Фейєрабенд. Заперечували існування детермінізму (вважали, що явища є незмінними та незалежними одне від одного).
Карл Поппер — британський філософ, логік і соціолог. Розробив концепцію розвитку наукового знання та запропонував принцип фальсифікації на противагу принципу верифікації.
Принцип фальсифікації полягає у спростуванні наукового твердження і виступає як засіб демаркації - відокремлення наукових знань від псевдонаукових. Якщо існує потеційна можливість спростування теорії, тобто співставлення її з досвідом – вона вважається науковою. Наявність фактів зовнішнього світу, що суперечать теорії по ключовим точкам (так званих фальсифікаторам), її фальсифікують і вказують на її необґрунтованість (теорія є хибною). Якщо фальсифікатори на даний час не виявлено – теорія вважається істинною. Розвиток наукового знання, за Попером, полягає у постійному переході від одних проблем до інших.
Томас Кун - американський філософ і історик науки. Розробив концепцію наукових революцій. Центральним поняття є поняття парадигми (матриця мислення, модель дослідження в науці стосовно об'єкта пізнання). Наука у своєму розвитку пройшла декілька етапів: допарадигмальний (існування конкуруючих між собою наукових співтовариств, відсутність загальноприйнятої концепції досліджень); парадигмальний або нормальна наука (формування парадигми, наявність чіткої програми діяльності); позапарадигмальний або екстраординарна наука (криза старої парадигми, наукові революції, оформлення нових парадигм).
Розвиток науки відбувається стрибкоподібно від однієї парадигми до іншої. Наукові революції відбуваються на наукових заходах, на яких вчені узгоджують між собою теорії та терміни. Істина – це конвенція (домовленість між вченими).
36. Культурологічні концепції філософії історії (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі, П.Сорокін). Згідно з культурологічними концепціями філософії історії розвиток людства відбувається таким чином: в певний історичний період одна з локальних культур є провідною і проходить свій еволюційний шлях від народження до загибелі, після чого на зміну їй приходить інша.
Микола Данилевський - російський соціолог та культуролог. Розробив теорію локальних культур. У своїй праці «Росія та Європа» стверджує, що всі культури розвиваються, виділив 12 локальних культур. У певний історичний період є одна, яка є провідною. У своєму розвитку культура проходить такі фази: виникнення і кристалізації, процвітання, застій і розпад.
Освальд Шпенглер - німецький філософ, культуролог та історик, продовжував ідеї Данилевського. Свою культурологічну концепцію виклав у праці – «Занепад Європи». Стверджував, що є замкнуті цивілізації, кожна з яких проходить свій життєвий шлях як біологічний організм: народжується, розквітає, досягає вищого ступеня розвитку, після чого перетворюється в цивілізацію і починається занепад, який неминуче завершується розпадом та зникненням культури.
Арнольд Тойнбі – історик, культуролог, філософ історії. Є локальні культури, виділив 21. Локальна культура має циклічний характер розвитку: генезис, зростання, надлом, розпад. Відкрив закон «виклик-відповідь». Кожна локальна культура постійно отримує виклики – внутрішні (соціальні або наукові) та зовнішні (природні). Якщо культура може відповісти на виклик – вона модернізується і живе далі, якщо ні – гине.
Пітірім Сорокін - американський соціолог і культуролог російського походження. Праця - «Соціокультурна динаміка». Культура – унікальне, автономне явище, організовує людство і об’єднує людей (наприклад, мова). Культура – це фактор формування соціальних груп людей і держав. Культури народів є взаємопов’язаними і постійно взаємодіють.
37. Специфічні риси і коло проблем сучасної герменевтики як теорії розуміння, методу гуманітарних наук, мистецтва тлумачення текстів та інших досягнень культури людства (Х.-Г.Гадамер). Герменевтика - це мистецтво й теорія тлумачення, що має метою виявити зміст тексту, виходячи з його об'єктивних (граматичне значення слів та їх історично обумовлені варіації) і суб'єктивних (наміру авторів) підстав. Виникає в період еллінізму у зв'язку із завданнями наукового дослідження й виданням класичних текстів та розвивається далі в рамках тлумачення “Свящ писання”. У філософському розумінні цей термін почав вживатися в ранньому німецькому романтизмі. Герменевтика з самого початку була пов’язана з ідеями інтерпретації та розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики (Є.Бетті, Х.Г. Гадамер, М. Ладман) вбачають в ній не лише метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації та людського буття взагалі. Основоположник герменевтики нім. богослов і філолог Ф. Шлейємахер розумів під герменевтикою вчення про способи проникнення в духовний світ євангельських текстів, тлумачив герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності – “іншого”. Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялась В.Дільтеєм – нім історик культури і філософії. Центральним для Дільтея є поняття “життя”, культурно-історичні реалії. Дільтей, вважав, що людина не має історії, вона сама – історія. Завдання філософії (як науки про дух) полягає в розумінні “життя” виходячи з нього самого. В зв’язку з цим Дільтей запропонував метод “розуміння” як безпосереднє досягнення деякої духовної цілісності – цілісного переживання. Основна проблема герменевтики, за Дільтеєм, полягає в розкритті того, як індивідуальність може стати предметом загальнозначимого об’єктивного пізнання в почуттєво даному прояві чужого унікального життя. Подальше опрацювання цієї проблеми здійснював нім філософ Х.Г.Гадамер, учень М.Хайдеггера, який тлумачив герменевтику в широкому розумінні – як вчення про буття, як теорію пізнання. Гадамер надав герменевтиці універсального змісту, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Його заслугою є перетворення філ. Герменевтики з мистецтва тлумачення релігійних текстів на метод інтерпретації будь-якого гуманітарного тексту. Для нього текст є кінцевою реальністю і предметом філософії. Завдання герменевтики він вбачав не в розкриті смислу створених у минулому текстів, а у виявлені можливих інтерпретацій, також і тих, про які автори тексту могли і не знати. В своїй праці “Істина і метод” Гадамер розглядяє герменевтику не як методологію гуманітарних наук, а як спробу осягнути, чим же є насправді ці науки поза їх методологічним усвідомленням. Вважав, що мова зберігає, крім смислу, суб’єктивні і об’єктивні передумови розуміння і є носієм традицій.
Герменевтику цікавить людина, що живе не стільки в об’єктивному світі, скільки в просторі історії і культури, в світі соціально-історичних цінностей і особистісних смислів. Щоб зрозуміти людину необхідно зрозуміти умови її життя, її звичаї, думки і отримані знання, мистецтва до яких прагне людина.
38. Ідея суспільного прогресу: історія і сучасність. Проблема критеріїв суспільного прогресу. Суспільний прогрес означає поступальний рух суспільства по висхідній лінії. Основними ознаками суспільного прогресу є: поступальна направленість соціальних процесів, їх подальше ускладнення та об’єктивність (соціальні реформи), які ведуть до розквіту суспільства. Критерії суспільного прогресу: 1) ступінь розвитку виробничих сил; 2) тип економічного ладу; 3) надбудова (рівень гуманізації суспільства: ступінь розвитку науки, культури, особистості; ступінь росту свободи; форми політичного життя суспільства; всенародна доступність до освіти та до досягнень культури та науки). Будь-яке суспільство володіє рисами і прогресу, та регресу, але в суспільстві прогресивні риси повинні домінувати, інакше це суспільство не буде розвиватись та загине. Спосіб виробництва являє собою основу суспільно-економічних формацій, а в самому способі виробництва визначальним моментом є продуктивні сили, на які активно впливають виробничі відносини. Але суспільна структура не вичерпується цією своєю основою. У суспільстві існують різні установи, інститути, ідеї, без яких воно не може існувати. Для того, щоб виявити місце цих явищ в структурі суспільно-економічної формації, їх взаємозв’язок з основоположними елементами, К. Маркс використовує категорії “базис” і “надбудову”. Базис – це сукупність історично певних виробничих відносин, що складають економічну структуру суспільства. Ведучі положення в базисі займають пануючі виробничі відносини. Він є об’єктивним підмурівком, на якому формується відповідна йому надбудова. Надбудова включає: а) суспільна свідомість; б) ідеологічні відношення (правові, естетичні, політичні, релігійні, соціальні); в) суспільні установи і інститути, що закріплюють ці відносини (держава, політичні партії, творчі союзи, культурно-освітні організації, суд, прокуратура, церква). Практична динаміка процесу відображення базису в надбудові визначається економічними інтересами класів, соціальних шарів суспільства, матеріальними потребами людей. По мірі усвідомлення людьми своїх соціальних інтересів проходить перетворення соціально-об’єктивного в соціально-суб’єктивне. Взаємозв’язок базису і надбудови знаходиться в суворо об’єктивній детермінації: надбудова породжується економічним базисом. Базис і надбудова як найважливіші структурні компоненти суспільно-економічної формації знаходяться в суворо об’єктивній субординації: базис детермінує відповідну надбудову; надбудова відображає породжуючий її базис; еволюція і революційні зміни базису спричиняють за собою еволюційні і якісні перетворення надбудови. У історії розвитку суспільства проявляється закономірна тенденція: з переходом до більш прогресивної суспільно-економічної формації зворотний вплив надбудови на її базис, на всі сфери життя суспільства посилюється. В умовах сучасного суспільства роль надбудови зростає, вона надає нову функцію – служить засобом свідомої побудови нового базису. Тому таке величезне значення набувають перетворення в надбудові. Необхідно пам’ятати, що основною ланкою революційних змін в суспільстві є перетворення надбудови, формування демократичних форм управління.
39. Походження людини як філософська проблема. Специфіка та основні проблеми людського буття Питання про суть людини, її походження і призначення – найважливіша проблема філософської думки, щодо якої існувало багато концепцій (міфологічних, релігійних, наукових). Філософія виходить з того, що людина виступає як вищий рівень живих організмів на Землі, істота генетично пов’язана з іншими формами життя, виділилася з нього завдяки здатності виробляти знаряддя праці, володіє членороздільною мовою, здібністю до спілкування, мисленням, етично-етичними якостями. Людина - унікальне творіння природи, суспільства, та самої себе, є сукупністю всіх суспільних відносин. Соціалізація кожного нового покоління взагалі і людини зокрема - процес складний і багатосторонній. Він здійснюється у безперервному «діалозі» безлічі різноманітних людських вимірів. Цю безліч можна розподілити на три рівні: індивід, особистість, індивідуальність. Поняття індивід підкреслює передусім біологічні характеристики людини, її приналежність до виду людини розумної. Тут значущими є здоров'я, фізична краса, задатки здібностей, характерні особливості психіки, що успадковуються від батьків. Поняття особистість містить у собі сукупність усіх соціальних ролей даної людини, всіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до настанов суспільної моралі. Поняття індивідуальність визначає зміст неповторного духовного світу людини, її найвищі цінності та безумовні авторитети. Діалог у вимірі людських відносин має такий вигляд: відношення «я - я», внутрішній діалог, умова формування самосвідомості і самооцінки; відношення «я - ти», умова формування морального почуття, почуття любові, ненависті, дружби; відношення «я - ми» умова виховання національної свідомості, класового почуття, почуття гуртової солідарності, соціальної справедливості; відношення «я - людство», умова усвідомлення своєї належності до роду людського; відношення «я - друга природа», умова оцінки світу речей, створених людиною; відношення «я - природа», умова формування екологічної свідомості, різних філософських концепцій (Руссо, Толстой); відношення «я - універсум», умова формування світогляду, релігійних і філософських вчень, міркувань щодо життєвого сенсу і смерті. Суспільство, соціальна спільність, індивід являють собою суб'єкти д-ті. Д-ті належить вирішальна роль у впливові предметів природного та соціального світу на особистість. Під впливом діяльності можуть змінюватися, зникати, виникати нові риси даної особистості. Відомо багато видів діяльності, її класифікують за різними ознаками. Розрізняють практичну та духовну, фізичну та розумову, моральну та аморальну, законну та незаконну, корисну та безкорисну, прогресивну та реакційну, колективну та індивідуальну, активну та пасивну, творчу та нетворчу. Виділяють різноманітність видів людської діяльності за її сферами, це трудова, освітня, споживча, громадська, політична, ігрова діяльність. Особливо слід виділити таку форму діяльності, як спілкування. Специфіка поняття "спілкування" полягає в тому, що воно відображає не просто дію людей, а взаємодію між ними, і таку форму взаємозв'язку, яка виникає в процесі спільної дії для досягнення певних цілей.
40. Поняття методу та методології. Класифікація методів.
Методологія (від грец. methodos — шлях дослідження, спосіб пізнання і logos — слово, поняття, вчення):
Вчення про методи пізнання й перетворення світу.
Сукупність методів, що використовуються в будь-якій науці.
Методологія — це вчення про структурну побудову, логічні конструкції, методи і принципи розв'язання наукової проблеми, конкретніше — вчення про основоположні принципи побудови, форми і засоби наукового пізнання дійсності.
Отже, методологія базується на сукупності принципів і методів, застосування яких у конкретному науковому дослідженні дає можливість розв'язати певну проблему.
Поняття методу. Класифікація методів
Метод – це сукупність певних правил, прийомів, способів, норм наукового пізнання і практичної діяльності. Можна сказати, що це система вимог, принципів, які орієнтують суб'єкта у вирішенні конкретного завдання в певній сфері діяльності.
За масштабами застосування можна виділити такі методи:
- філософські, як гранично загальні методи, що застосовуються у всіх сферах пізнання (діалектика, метафізика);
- загальнонаукові (спостереження, експеримент, моделювання, аксіоматичний тощо);
- конкретно-наукові методи, які застосовуються в конкретній сфері наукової діяльності (метод мічених атомів − у фізиці; метод анкетування – у соціології);
- дисциплінарні методи – система прийомів, засобів, що використовується в тій чи іншій наукові галузі;
- міждисциплінарні методи (інтегративні, використовують в комплексних наукових дослідженнях).
41. Рівні, форми і методи наукового пізнання.
Загальнонаукові методи в свою чергу можна розподілити на такі рівні:
методи емпіричного дослідження;
методи теоретичного дослідження;
загально-логічні методи.
На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення, зв'язки, закономірності між окремими явищами. На теоретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.
На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні переважно живому спогляданню. Формою вираження знання емпіричного рівня є сукупність суджень. На їх базі формулюються закони, що відображають взаємозв'язки, взаємодії явищ навколишньої дійсності та безпосередньої діяльності.
На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт завдяки мисленню виходить за межі того, що дається у безпосередньому досвіді й здійснює перехід до нового знання, часто не звертаючись до чуттєвого досвіду.
Для наукового пізнання насамперед характерні такі форми, як емпіричний факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.
Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження.
Факт є результатом активної взаємодії суб'єкта і об'єкта. Залежність факта від теорії виявляється в тому, що теорія формує концептуальну основу фактів: виділяє досліджуваний аспект дійсності; задає мову, в якій описуються факти; детермінує засоби і методи експериментального дослідження.
Проблема - це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення, вивчення і дослідження.
Постановка проблеми зумовлена потребами практичної діяльності та суперечностями між існуючими теоріями і новими фактами. При її постановці важливо: по-перше, усвідомлення деякої ситуації як завдання, по-друге, чітке розуміння змісту проблеми, її формулювання з розмежуванням відомого і невідомого
Гіпотеза - це науково обгрунтоване припущення, що виходить з фактів; проблематичне, недостовірне, вірогідне знання; можливе вирішення проблеми.
Теорія - це система знання достовірного, обєктивного, доведеного, перевіреного практикою, знання сутнісних характеристик певного фрагмента реальності.
Концепція (лат. conceptio - Розуміння, єдиний задум) - система поглядів, що виражають певний спосіб бачення, розуміння явищ і процесів, що включає в себе складний конгломерат логіко-теоретичних, філософських, соціальних, психологічних компонентів. Це більш загальна, ніж теорія, форма системної організації знання.
Наукові методи емпіричного дослідження:
Спостереження − це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту.
Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання − це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, узятої за одиницю виміру.
Експеримент − це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно вибраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами.
Методи теоретичного дослідження:
Аксіоматичний метод − це метод теоретичного дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження беруть як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводять з них шляхом міркування за певними логічними правилами.
Гіпотетико-дедуктивний метод − це метод наукового дослідження, який полягає у висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції (спосіб дослідження, при якому окремі положення логічно виводяться із загальних положень).
Велике значення в розвитку наукового пізнання має застосування історичного та логічного методів пізнання в їхній органічній єдності. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями; це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності. Логічний метод − це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, у системі понять.
Загальнологічні методи:
Аналіз − це розчленування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.
Синтез − це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез − діалектично суперечливі та взаємозумовлені методи наукового дослідження.
Абстрагування − це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.
Узагальнення − це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.
Індукція − це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи гіпотези.
Дедукція − це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме.
Моделювання − це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, які є предметом наукового інтересу.
Ідеалізація − це спосіб логічного моделювання, завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мисленнєвої побудови можливих об'єктів.
42. Чуттєве та раціональне пізнання. Співвідношення їх форм.
Процес пізнання слід розуміти як єдність чуттєвого і раціонального. Але цю єдність не слід розуміти як поділ людського пізнання на два ступеня: чуттєвий та раціональний. Почуття та мислення в людському пізнанні не є двома ступенями, роз'єднаними часовим інтервалом: спочатку людина пізнає чуттями без допомоги розуму, а потім – розумом без чуттів.
Єдність чуттєвого і раціонального в процесі пізнання означає не проходження одного за другим, а обов'язкову участь того й іншого в нашому пізнанні. На якому рівні не знаходилося б наше знання, воно завжди є єдністю чуттєвого і раціонального.
Першим моментом пізнання є живе споглядання або чуттєве пізнання – відчуття, сприйняття, уявлення.
Відчуття – перетворення енергії зовнішнього подразнення у свідомості.
Відчуття – означає відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів. Фізичні, хімічні та інші об'єктивні властивості предметів відображаються в свідомості як відчуття.
Більш високим ступенем пізнання порівняно із відчуттям є сприйняття.
У сприйняття і відчуття є спільна риса: вони виникають внаслідок безпосереднього впливу предметів на органи чуття.
Сприйняття – це якісно новий ступінь у пізнанні, це образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін. Наше сприйняття є цілісним образом, в ньому відчуття форми, кольору, величини та інших властивостей перебувають в органічній єдності, перероблені й об'єднані в єдине ціле. У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що процес сприйняття пов'язаний з діяльністю всієї кори головного мозку, а не лише центрів зору, слуху, нюху дотику, смаку.
Перехідним ступенем від живого споглядання у формі відчуттів та сприйняття до абстрактного (раціонального) мислення, середньою ланкою, в якій готується перехід від одиничного, окремого до загального – є уявлення.
Уявлення – це конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів.
В уявленні, яке є простішою формою узагальнення чуттєвих даних, висуваються на перший план більш узагальнені образи дійсності, деякі суттєві, постійні риси схожих предметів і явищ. Тут намічається перехід від живого споглядання певної конкретного об’єкта до узагальненого відображення в свідомості людини цілого виду з властивими йому загальними ознаками. Уявлення пов'язане з пам'яттю.
Процес пізнання об'єктивного світу не обмежується живим (чуттєвим) спогляданням. Від живого споглядання процес пізнання йде до раціонального (абстрактного) мислення, яке розширює та поглиблює наші знання про оточуючий нас матеріальний світ.
Раціональне в пізнанні дає людині можливість при вивченні явищ розкривати їх сутність, пояснювати внутрішній зв'язок, закон їх існування та розвитку. У процесі пізнання людина йде від цих явищ до їх сутності, від одиничного до загального, від чуттєво-сприйнятливого до раціонально-пізнаваного, від конкретного до абстрактного.
Основними формами абстрактного мислення є поняття, судження, умовивід.
Поняття – це така форма людського мислення, в якій відображаються загальні, найбільш суттєві ознаки предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішні, вирішальні зв'язки і закони.
Судження – це форма думки, в якій відображається наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків. У судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їх зміст дається визначення. Будучи формою виразу змісту понять, окреме судження не може повною мірою розкрити цей зміст.
Умовивід – це така форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, В якому міститься нове знання про предмети та явища.
Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не лише шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту.
43. Основні проблеми сучасної гносеології. Основні види і принципи пізнання.
Гносеологія — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.
Гносеологія – розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи і можливостей пізнання, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності.
Гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які діють в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей.
Сучасна гносеологія розриває це коло, визначаючи початок пізнання та подальший шлях його розвитку. Таким початком виступає чуттєво-конкретне, характерною рисою якого є відображення предмета в усій його безпосередності.
Сучасна гносеологія — це вчення про проблему взаємини до науки. Наукові дослідження зумовили виникнення соціальної природи пізнання. Розуміючи це був зроблений висновок, що наука розвивається не формально-соціально, а за рахунок дослідників і їх особистісних ресурсів.
Види пізнання:
міфологічне
вид пізнання характерний для первісної культури. Міфологічне пізнання характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом.
релігійне
об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.
філософське
Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. У його склад входять: гносеологія, онтологія.
наукове
Наукове пізнання – це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем.
Сучасна теорія пізнання ґрунтується на таких принципах:
а) об‘єктивності – визнання об‘єктивного існування дійсності як об‘єкта пізнання, що не залежить від людини і людства;
б) пізнавальності – визнання того факту, що пізнання здатне адекватно відображати дійсність й йому в принципі немає меж.
в) активного творчого відображення – визнання того факту, що пізнання – це процес творчого відображення дійсності в свідомості людини.
г) діалектики – визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів та категорій;
д) практики – визнання основою пізнання та критерієм його істинності практику;
е) історизму – визнання того факту, щоб розгляд усіх предметів і явищ слід проводити з врахуванням їх виникнення і становлення;
є) конкретності – визнання того, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна, зумовлена конкретними умовами, місцем та часом.
44 Наука як феномен культури і об’єкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки.
Наука, як частина культури, полягає в тому що вона інструмент теоретичного і практичного оволодіння природою. Міра оволодіння природою, об'єктивна міра його власного культурного розвитку, що досягається людиною за допомогою практичного використання науки.
Вже з моменту зародження в Древньому світі, наука виступала важливим чинником подолання пережитків міфологічного світогляду. У епоху середньовіччя наука поступово здає світоглядні позиції. Положення верховної світоглядної інстанції завойовує релігія, теологія.
Теологія — вчення, предметом пізнання якого є Бог і все що з Ним пов'язано.
Практично всі бунтарі від науки аж до XVII віку служителі церкви. Саме вони створили духовні передумови для того, щоб наука надалі сперечалася у теології за право визначати світогляд.
Перші реальні ознаки світоглядної значущості науки виявилися в епоху Відродження і пов'язані з коперніковським переворотом.
Сучасна наука є складним та багаторівневим соціокультурним феноменом. Вона досліджується з різних точок зору цілим комплексом дисциплін.
Філософське дослідження науки спирається на єдині універсальні теоретико-світоглядні й методологічні засади (принципові положення, основоположні ідеї тощо). Фундаментальною ідеєю, що пронизує всі структури філософських концепцій, є ідея абсолютної суверенності науки, науковця-дослідника, як незалежного суб'єкта пізнання. Вона виходить з того, що об'єктивність і предметна істинність можливі за умови виключення всього суб'єктивного (суб'єкта, процедур і засобів пізнавальної діяльності) з процесу наукового дослідження, а ідеалом науки має бути створення абсолютно довершених систем теоретичного знання, картини світу на зразок вічного знання.
Онтоло́гія – це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.
Наука в сучасних умовах виконує ряд конкретних функцій:
пізнавальну — задоволення потреб людей у пізнанні законів природи, суспільства і мислення;
культурно-виховну — розвиток культури, гуманізація виховання і формування інтелекту людини;
практично-діючу — удосконалення виробництва і системи суспільних відносин.
Сукупність окремих, конкретних функцій науки формують основну її функцію — розвиток системи знань, які сприяють створенню раціональних суспільних відносин і використанню продуктивних сил в інтересах усіх членів суспільства.
45 Проблема істини у філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини в процесі пізнання. Конкретність істини.
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.
Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань та уявлень дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л.Фейєрбах, К.Маркс та його послідовники.
У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.
Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.
Абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.
Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини. У XVIII та, особливо, у XIX ст. в природознавстві була обґрунтована думка, що матерія складається з найдрібніших неподільних частинок – атомів. Цей погляд був відносною істиною, тому що він відображав дійсну будову матерії лише приблизно правильно. Зерно абсолютної істини полягало в правильному уявленні, що матерія дійсно складається з атомів. Подальший розвиток знань про будову речовини призвів у кінці XIX ст. до відкриття електрона – найдрібнішої складової атома.
Конкретність — це властивість істини, заснована на знанні реальних зв'язків, взаємодії всіх сторін об'єкту, головних, істотних властивостей, тенденцій його розвитку. Так істинність або помилковість тих або інших думок не може бути встановлена якщо не відомі умови місця, часу, в яких вони сформульовані. Думка, вірно відображає об'єкт в даних умовах, стає помилковим по відношенню до того ж об'єкту в інших обставинах.
46. Суб’єкт, об’єкт і предмет пізнання.
Людство завжди прагнуло до отримання нових знання. Наш розум осягає закони світу не заради цікавості, а ради практичного перетворення природи і людини. Знання утворюють складну систему, яка виступає у вигляді соціальної пам’яті. Таким чином, пізнання носить соціально-детермінований характер.
Гносеологія (теорія пізнання) формувалась з виникненням Ф. як один із фундаментальних розділів. Вона вивчає: 1) природу людського пізнання; 2) форми і закономірності переходу від поверхневого знання до досягнення істинності речей.
Пізнання – це сукупність процесів, завдяки яким людина отримує, переробляє і використовує знання про світ і саму себе.
Суб’єкт пізнання – той, хто здійснює пізнавальну діяльність. Це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля. Суб’єкт пізнання визначається як суспільство в цілому. Суспільство виступає суб’єктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Суб’єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики.
Об’єкт пізнання – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта. Об’єктом пізнання може бути вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла у сферу діяльності суб’єкта. Виділяють такі види об’єктів: 1) чуттєвий світ; 2) абстрактний (ідеальний) – це ідеальні образи об’єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб’єктом у результаті абстрагування та ідеалізації, і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об’єктів.
Предмет пізнання – сторони, властивості і відношення навколишнього світу, виділені в процесі практики і перетворені на об'єкт для розкриття їхніх специфічних закономірностей і структури. Ті ж самі об’єкти пізнання, можуть бути предметом дослідження різних наук.
Результатом діяльності суб’єкта є знання. Пізнання історично розвивалося одночасно з суб’єктом пізнання та з можливостями його впливу на об’єкт. Рушійною силою пізнання є практика – матеріальна та чуттєва діяльність людей, що має змістом освоєння та перетворення природних та соціальних об’єктів.
Співвідношення «суб’єкт-об’єкт».
1. Поняття С. початково (напр.. у Арістотеля) позначало носія властивостей, станів та діяльності і в цьому сенсі було тотожним субстанції. 2. В нім. клас. Ф. проблеми теоретичного пізнання пов’язувалися з дослідженням історичного розвитку форм практичного та теоретичного пізнання. Кант вперше спробував створити теоретичне пізнання, незалежне від онтологічних та психологічних припущень про реальність. Об’єкт існує як такий лише в формах діяльності суб’єкта. 3. Ідеалізм виводить взаємодію С. та О., та саме існування С. з його власної діяльності. С. розуміється як бог, ідея ітд., на цій основі пояснюється його активна роль в процесі пізнанні (Гегель: С. та О. тотожні, бо в основі дійсності лежить саморозвиток абстрактного духу, який є абстрактним суб’єктом, та як об’єкт має самого себе).
4. Матеріалізм розглядав О. як існуючий незалежно від С. та розумів його як об’єктивний світ, а у вузькому – як предмет пізнання. Діалектичний матеріалізм виходить з визнання існування О. незалежно від С., але одночасно розглядає їх в єдності. О. не є абстрактною протилежністю С., бо С. активно перетворює О., а основу їх взаємодії складає суспільно-історична практика. За Марксом: О. (матеріальний світ) перебуває поза та незалежно від свідомості. Діалектичний матеріалізм знімає протиріччя теоретичного пізнання та онтології. Тому можна виділити такі моделі пізнання:
1)пасивна (О. (природа) формується С. – Фейербах. Пізнання – практика відносин О.-С.)
2)активна(С. пізнання (суспільство або людина в суспільстві). Пізнання – створення нового світу – Маркс).
47. Практика як критерій істини
Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Зміни відбуваються у трьох вимірах: 1) матеріально; 2) на певному конкретно-історичному етапі розвитку суспільства; 3) свідомо. Під практикою розуміється сукупна діяльність людства, весь його досвід в процесі історичного розвитку. Практика – це чуттєво-предметна, матеріально-перетворююча, свідомо-цілеспрямована діяльність людей. До практики належать: пізнавальна діяльність, діяльність митця, ідеолога, рефлексія, саморефлексія.
У понятті «форма практики» втілюється міра освоєння предмета. З точку зору теорії і практики першою формою практики є зовнішня діяльність людини (соціальна поведінка). Друга форма практики – власне предметно-перетворююча діяльність, що ґрунтується на емпірично-практичному досвіді. Третя форма – практика у поєднанні з науковим знанням. В цілому практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людини – у цьому її головний зміст.
Рівні практики: 1) перетворюючий; 2) використовуючий. Використовуючий рівень практики включає в себе певну сукупність звичок і дій, які здійснюються за відповідними правилами, що сприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом.
Функції практики:
1) практика є основою пізнання;
Роль практики як основи пізнання полягає в тому, що завдяки предметно-матеріальній діяльності людина ніби «втручається» в об’єктивний природний процес. Змінюючи навколишній світ, вона відкриває нові процеси і явища, які здатні ставати об’єктами подальшого пізнання.
2) джерелом і рушійною силою процесу пізнання;
Виступає …, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують конкретні наукові напрямки.
3) кінцевою метою пізнання;
Одночасно практика є кінцевою метою пізнання. Це обумовлюється практичними потребами суспільства. Практика стимулює розвиток пізнання, яке вирішує завдання, поставлені всім попереднім розвитком наукової думки людства. Пізнання може випереджати практику і відповідним чином направляти її.
4) критерієм істини.
Практика виводить людину за межі суб’єктивності, бо є об’єктивним явищем, яке функціонує у відповідності з об’єктивними законами матеріального світу.
З точки зору гуманістичного змісту в структурі практики можна виділити такі моменти: 1) різні матеріально-речовинні елементи; 2) суспільні відносини; 3) власне людина, що характеризує її індивідуальність. Філософське розуміння практики має виявити співвідношення матеріально-речовинного та більш широкого змісту, що перетворює ставлення людини до світу.
Риси практики: предметність, все загальність, безпосередність, революційність, універсальність, ціле покладання.
Отже практика – це основа формування і розвитку пізнання на всях цого рівнях, джерело знання, критерій істинності результатів процесу пізнання і визначник зв’язку предмета з тим, що необхідно людині.
48. Поняття закону. Класифікація законів.
Все в світі підкоряється закономірностям. Протягом століть люди помічали певний порядок світостворення та повторюваність явищ. Поняття закону сформувалось на пізній стадії розвитку людського суспільства, в період становлення науки як системи знань. Закон – це стійкий, регулярний, необхідний тип зв’язку між явищами, взятий в узагальненій формі відносно умов свого прояву.
Важливою ознакою закону є необхідність такого зв’язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов’язково пов’язане із старим. Закон – це зв’язок між сутностями, який є: об’єктивним, необхідним, загальним, внутрішнім, суттєвим, повторювальним.
Можна виділити три групи законів: 1) часткові закони, притаманні лише певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо); 2) загальні закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження); 3) універсальні закони (закони діалектики).
Також є динамічні та статистичні закони. У динамічних законах передбачення мають однозначний характер – «процес розвитку відбувається так, а не інакше». У статистичних законах передбачення носять імовірний характер – «може бути, а може і ні». Останнє зумовлене дією багатьох випадкових факторів. Статистичні закони виявляються в результаті взаємодії значної кількості елементів певної системи.
Динамічний закон – закон класу явищ. При цьому, початковий стан однозначно і цілком визначає подальший стан цього явища. Динамічний закон – закон, що відображає відношення між станами однорідних явищ. Такий закон не визначає повністю зміни кожного явища, але зумовлює загальну тенденцію зміни усієї сукупності, бо у ній взаємодіють і виникають нові властивості, відміні від тих, що були притаманні окремим явищам.
Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні; закон єдності та боротьбі протилежностей; закон заперечення заперечення. Вони називаються основними, універсальними законами діалектики, тому що діють у природі, суспільстві та пізнанні.
49. Філософський зміст категорії буття. Основні форми буття.
Серед численних філософських категорій, що складали структуру категоріального апарату як різних філософських шкіл, категорія “буття” незмінно займає центральне місце. Буття є все те, що існує: це і матеріальні речі, і процеси, і властивості, і зв’язки, і відносини. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне. Воно є (Гегель), щось реально суще.
Буття – філософська категорія, яка позначає реальність, що існує об’єктивно за межами та незалежно від свідомості людини(за Гегелем); загальний спосіб існування людини. Ввели античні філософи Парменін (незмінне, непорушне, основа світу), Демокріт (першооснова буття – атом).
Питання про те, як все існує, яке його буття, розглядається в онтології. Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система най-загальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.
Шелер включає до буття і емоційні переживання, і оцінки, Хайдеггер обмежує його тільки колом інтерпретацій. Сартр проти ставляє «буття в собі» і «буття для себе», розрізняє матеріаль не буття і людське буття. Основна характеристика людського буття, за Сартром, - вільний вибір можливостей.
Кант вважає, що буття – спосіб зв’язку людського поняття і думок, переходить в свідомість. Категорія мислення.
Фіхте буття – процес пізнання. Буття – щось таке, що дає існування усьому; категорія, форма мислення, що дозволяє відчувати, що світ є, ми десь перебуваємо. Оперує даними. Якщо щось існує, то воно десь існує. Буття: єдність об’єктивного, суб’єктивного і реальності.
Ідеї в категорії буття: 1)світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність(вічна); 2)природне і духовне, індивіди і суспільство існують рівноправно, але в різних формах. Є різні підходи до поділу форм. Основні форми буття такі:1) буття речей (тіл), процесів, які існують незалежно від людини та її діяльності - «перша природа» і буття речей і процесів, створених людиною, - «друга природа»; 2)буття людини як існування її у світі речей і світі духовних цінностей;3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуалізоване духовне і об’єктивне (позаіндивідуальне) духовне; 4) буття соціальне, яке поділяється на індивідуальне (буття окремої людини в сусп. та в істор.процесі) і суспільне буття.
В Новий час вираж. через Субстанцію (сутність, що лежить в основі себе, дещо, що лежить в основі) – філософська категорія, яка означає внутрішню єдність, різноманітність конкретних речей, явищ і процесів, основу і суть усього існуючого (буття). Якщо різні предмети і явища можуть виникати і зникати, то субстанція нестворювана і незнищувана, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона - причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фундаментальний і найбільш стійкий шар реальності.
Філософи намагалися розв'язати і питання, щодо кількості субстанцій. Так виникли монізм, дуалізм і плюралізм. Плюралізм (від лат. множинний) – філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини само стійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку. (Лейбніц (учення про незалежні духовні сутності - монади), Демокріт.
Дуалізм (від лат. двоїстий) - принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) - духу і матерії, ідеального і матеріального. (Спіноза у вченні про відношення атрибутів мислення і протяжності. Рене Декарт вважав, що в основі світу лежать дві субстанції: духовна (мисляча) і тілесна (про тяжна). І. Кант, який поділяв дійсність на світ явищ, єдинодоступний пізнанню, та світ надчуттєвих непізнаних «речей у собі».)
Монізм (від грец. один, єдиний) - філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови - матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм). В античності розглядались першоречовини (вода, вогонь, повітря). Арістотель, Геракліт, Гегель
50. Матерія як філософська категорія. Основні форми руху матерії
Світ є матеріальним, складається із різних предметів та процесів, що перетворюються, виникають і зникають, відображаються в свідомості, існуючи незалежно від неї. Ідеалісти оцінюють матерію як субстрат, не здатний до самоформування, бо він формується ідеєю. Матеріалісти характеризують матерію як здатну до самоформування субстанцію (Дж. Бруно і Б. Спіноза). Спіноза розглядав природу як субстанцію, що є причиною самою себе, має в собі достатні основи для свого існування.
Матерія як сукупність властивостей. Вона проводилася метафізичним матеріалізмом XVII-XVIII ст. Гольбах: Матерія – субстанція, а її джерело самопородження, спосіб існування, – рух. Матерія – “все те, що дано у відчутті”.
Матерія – філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яка відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них. Дається через відчуття нам – найголовніша ознака. Матерії, у чистому вигляді не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. Взаємним перетворенням елементарних частин, обмін речовин в клітинах організму, обмін діяльністю між людьми в процесі соціального життя є рухом. Матерія не може існувати поза рухом. Рух матерії здійснюється у просторі і часі.
Рух – філ.. категорія, яка відображає будь-які зміни в природі і суспільстві; найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія. Джерело руху – сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії – це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.
Абсолютний рух як спосіб існування матерії виявляється в розвитку форм руху нескінченно різноманітних матеріальних систем.
Структурні рівні матерії: 1.неорганічний(нежива природа) (мікро, макро-, мегасві ти); 2.жива природа (біологічні) біосфера від мікроорганізмів до людини; 3.соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспіль ство, людство).
Класиф. форм руху матерії: 1.матеріальні форми руху; 2. духовні (ідеального)
Розрізняють 5 матеріальних форм руху матерії (Енгельс): механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний. Механічна - це переміщення тіл в просторі, що проявляється як рівномірне, прискорене, обертальне, коливальне. Фізична - включає в себе рух елементарних часток і полів, гравітаційний, тепловий рух. Хімічна – це рух атомів. Внаслідок цих процесів виникають чи розпадаються молекули, з яких утворюються всі хімічні сполуки. Хімічні перетворення дуже поширені в живій і неживій матерії. Біологічна характеризується розвитком та функціонуванням живих організмів., які пов'язані з обміном речовин з навколишнім середовищем. Для соціальної характерним є всі зміни, що відбуваються в суспільстві. Всі ці форми знаходяться у тісному взаємозв’язку між собою. Кожна наступна включає в себе попередню, найвищою є соціальна форма руху. Форми руху ідеального (духовного процесу)-результат діял. матеріальних процесів: 1.емоційний рух (рух відчуттів); 2.вольовий- формування рішучості до дії; 3.інтелектуальний розсуд і розуму – примітивна система калькуляторної логіки.
51. Спосіб та форми існування матерії (рух, простір і час).
Усі явища світу навколо людини поєднує одне – матеріальність світу. Представник давньогрецької філософії Демокріт під матерією розумів найдрібніші часточки, атоми, з яких складаються тіла і які є першоосновою буття. Інший підхід Поля Гольбаха, який визначав матерію як все те, що пізнається людиною чуттєво. Значний внесок зробив Г. Гельмгольц матерія – це все, що існує об’єктивно (незалежно від свідомості людини). Правда, Бог теж існує об’єктивно, та від того не стає матеріальним. Матерія – це філософська категорія на позначення об’єктивної реальності, що дана людині в її відчуттях, відображається відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кількість і якість матерії залишаються стабільними. Матерія має властивості: об’єктивної реальності; збереження; невичерпності; руху; просторово-часової визначеності; відображення. Все існуюче знаходиться у русі. “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”.
Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій завжди є лише моментом руху. Рух абсолютний, спокій відносний: він завжди спостерігається відносно певної системи відліку, а також стосовно певної форми руху. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється. Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.
Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна. Рух – це зміна взагалі.
Простір – це така форма існування матерії, її атрибут, що характеризується співіснуванням об’єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурованістю й іншими ознаками. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Особливістю простору є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).
Час – теж форма існування матерії, відображає трива лість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час без матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.
Світ – це рухома матерія, пізнання ж форм руху матерії неможливе без знання про простір і час. Простір і час – це філософські категорії, що відображають основні форми існування матерії. Якщо простір є найзагальнішою формою збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самопізнання. Матерія має три характеристики: субстанцію, атрибут, аксиденс. Субстанція – філософська категорія, яка означає внутрішню єдність, різноманітність конкретних речей, явищ і процесів, основу і суть усього існуючого (буття); атрибут – невід’ємна загальна риса субстанції; аксиденс – довільна, випадкова, необов’язкова риса субстанції. Матерія постає як самоіснуюче буття, що має об’єм, займає місце, є тривимірною. Пізніше Ньютон додає до декартівського визначення матерії ще чотири атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність, вагу. Інертність і вага утворюють масу тіла, що тепер є основним атрибутом матерії та мірою її кількості. Інший підхід у П. Гольбаха: матерія – усе те, що пізнається за допомогою органів чуття. Матерія пізнавана, об’єктивна, реальна, вона перебуває в русі, просторі й часі.
Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.
Простір і час: а)об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)
Ісаак Ньютон вважав простір незмінним, абсолютним (“Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.
Ейнштейн казав, що простір у Всесвіті має викривлену природу, бо існує гравітація.
Час – спосіб існування матеріальних тіл одного після іншого. Це атрибутивна характеристика саморозгортання матерії. Вважалось, що до творення світу часу як такого не було.
Життя – це плівка, яка прокручується з майбутнього в минуле. В майбутньому моделюють минуле. Гайдеггер ототожнював буття з часом. Бути – це існувати в часі. Отже, простір і час об’єктивно реальні, тобто існують поза свідомістю і дані нам в наших відчуттях.
Властивості: об'єктивність, тобто незалежність від свідомості людини, абсолютність(Ньютон), кількісна та якісна нескінченність, нерозривний зв'язок одного з одним і з рухом матерії, єдність перервного і неперервного в їхній структурі, залежність від процесів розвитку в матеріальних системах.
52. Генеза свідомості як філософська і наукова проблема. Відображення та його форми.
Найперші уявлення про свідомість виникли ще в давнину. З того часу виникло ряд питань стосовно сутності пізнання свідомості. В часи християнства розум людини, її мислення вважалися іскрою божественного розуму. Саме він мислить, бажає, відчуває в людській свідомості. Декарт визначав свідомість як позапросторову субстанцію. Гегель вважав свідомість одним із втілень світового розуму. Він вперше розглядає соціально-історичну природу свідомості. У ХХст виникла теорія відображення. За цією теорією свідомість є вищою формою відображення. Сучасна філософія (і наука) не може дати остаточного і безсумнівного розв'язання цієї проблеми, але наявні на сьогодні авторитетні концепції походження свідомості допомагають цю проблему висвітлити і багато чого зрозуміти в її розв'язанні. До таких концепцій можна віднести: теологічну(релігійну), дуалістичну, еволюційну, трудову, теорію єдиного інформаційного поля та субстанційну.
Релігійна стверджує, що свідомість людини є божим даром: створюючи людину, Бог "вдихнув у неї дух живий".Дуалістична - наголошує про відмінності між свідомістю та матеріально-чуттєвою реальністю, звідси висновок про існування в світі двох родів явиш (або двох субстанцій) - матеріальних та ідеальних. Вони існують у тісному переплетінні між собою. Концепція єдиного інформаційного поля наголошує на тезі, яка не викликає серйозних заперечень: усі процеси світу супроводжуються обміном інформацією, свідомість —один із проявів інформаційних процесів, можливо, найяскравіший. Трудову концепцію або концепцію походження свідомості внаслідок розвитку праці Не пояснюють того, що найдавніші кам'яні знаряддя праці відстоять від нас у часі на 2,5 млн, наскальні малюнками та ін., з'являються в інтервалі 100 -35 тис. років тому. Огляд цих концепцій дозволяє окреслити чинники виникнення та функціонування свідомості: загальнокосмічний – принципова спорідненість процесів свідомості з усім багатством космічних явищ; трансендентна – здатність продукувати абсолютні виміри сущого; інформац – здатність оперувати інформ; природно-біологічний – свідомість повязана з психікою; соц-діяльнісна – свідомість вписана в історичний досвід людства; культ-істор – міра творчих самовиявлень, джерелом життевих сенсів; антропологічний – дозволяє побачити свідомість у специфічно-людських вимірах; індив-особ – форм.свідом. фіксує її єдність із життям та біограф конкретної людини.
Свідомість це вища, властива лише людині, пов’язана з мовленням функція мозку, яка полягає в узагальненому та цілеспрямованому відображенні дійсності. Відображення – це перенесення дії одного одного обєкта на інший. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них обумовлюється ступенем організації і розвитку матерії, визначається її внутрішнім змістом. Виходить, що відображальні процеси удосконалюються і ускладнюються з розвитком матерії і, треба думати, залежать від ускладнення типу взаємодії між складовими структурними елементами матеріальних систем. У зв'язку з цим можна виділити кілька рівнів розвитку властивості відображення, де кожний наступний рівень є складнішим за попередній. До основних типів відображення сучасна наука відносить:
1) неорганічне відображення - пов'язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл;
2) органічне відображення - має місце в живій природі (подразливість, чутливість, психіка);
3) соціальне відображення - рівень існування людської свідомості.
53. Сутність і структура свідомості. Мислення і мова.
Свідомість це вища, властива лише людині, пов’язана з мовленням функція мозку, яка полягає в узагальненому та цілеспрямованому відображенні дійсності. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світи “Я”, але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного. Характеристика свідомості: універсальне, обєктивне відображення (орел, собака);носить цілеспрямований і творчий характер(мрії); має соціокультурну свідомість – людина творить задовольняючи свої потреби; свідомість нерозривно повязана з мовою.). Структура свідомості: побутова - відображення умов їх повсякденного життя; теоретична – виражена в формі наукових теорій. Типи свідомості:індивідуальна – окремої особистості; групова – свідомість яка містить певні види інтересів(національні, професійні); масова або суспільна – загальні форми поведінки людей, яке формує суспільство. За відношенням до міри усвідомленості і способу усвідомленості свідомість поділяється на наступні рівні: підсвідомість, усвідомлення, надсвідомість і самосвідомість. До підсвідомості відноситься та інформація, яка в даний момент не усвідомлюється, але проте використовується або може бути використана у виробленні програм поведінки. На рівні усвідомлення формуються цілі і плани діяльності, а також результати діяльності свідомості. Синтезуючий рівень, на якому виходять нові творчі результати і формуються нові норми діяльності свідомості надсвідомістю. Самосвідомості(здатність робити собі самооцінку.
Як будь-яке явище дійсності, свідомість має свої способи існування. Мова – матеріальна оболонка свідомості. Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний, органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу.
Як людина висловлюється, так вона практично і мислить. Не випадково К.Маркс підкреслював, що «мова є безпосередня дійсність думки».
54. Суспільна свідомість та її структура: рівні і форми.
Суспільна свідомість - загальні форми поведінки людей, яке формує суспільство. Суб’єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної соціальної спільності. Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття.
Той факт, що суспільна свідомість містить у собі різні рівні (повсякденне-життєве, теоретичне, суспільну психологію, ідеологію і т.д.),
Одним з елементів структури суспільної свідомості є її різні рівні - буденна і теоретична свідомість, суспільна психологія й ідеологія. Буденна свідомість як сукупність конкретних умов життєдіяльності людей розвивається на основі їхнього повсякденного досвіду. Буденний рівень суспільної свідомості включає в себе емпіричні знання про об'єктивні процеси, погляди, настрої, традиції, почуття, волю. Теоретичний рівень суспільної свідомості виходить за межі емпіричних умов буття людей і виступає у вигляді певної системи поглядів, прагне проникнути в саму суть явищ об'єктивної дійсності, розкрити закономірності їхнього розвитку та функціонування. Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Вона - важлива умова становлення духовної культури людини. Ідеологія являє собою сукупність ідей, поглядів, що відображає соціально-економічні умови життя людей. Ідеологія виступає як вищий науково-теоретичний рівень духовних цінностей.
Форми суспільної свідомості:
політична свідомість – відображає корінні інтереси класів нації, політична свідомість може переростати в політичну ідеологію; моральна – найбільш древня форма свідомості, уявлення про обовязок, добро, зло; правова свідомість – підтримка або спростування правових норм людини; етична свідомість – заснована на художньо-творчому відображені дійсності, це поняття про красиве і потворне; релігійна – ілюзорне відображення дійсності; атеїстична – формується під дією наукових теорій; філософська – пізнання закономірності розвитку, виявлення звязків в природі та суспільстві.
55. Сутність і значення творчості у діяльності людини. Основні форми творчості.
Перші підходи осягнути проблеми творчості сягають Стародавньої Греції. Платон: основа творчості - є світова Душа. Він виділяє два види творчості: людську і Божу. В Античності творчість розглядається як наслідування природи, в середньовічній філософії два підходи - теологічний (творчість - прерогатива Бога) і логіко-гносеологічний. Філософія Нового часу відстоювала логіку, аналіз в творчості. Німецька класична філософія (Кант - "пізнання починається з досвіду", Гегель - розробка проблем свідомості, логіки і теоретико-творча проблематика: "творення - це діяльність абсолютної ідеї", Фейєрбах: 1) основа творчої діяльності є матеріально-чуттєва діяльність людини, 2) спілкування між людьми). Іван Франко - інтуїція і неусвідомлене в творчому процесі. Соловйов, Бердяєв - ідея про людину як творця: людська сутність проявляється в творчості. Творчість - це категорія для відображення синтезу різних форм діяльності, що здійснюють сутнісні внутрішні зміни з метою виходу на новий рівень. Творчість своєю сутністю, внутрішньою логікою переплітається з такими проблемами, як свідомість, мислення, пізнання, критика, практика, передбачення, соціальний ідеал. Творчість – діяльність, яка породжує щось нове, якого раніше ніколи не було. Рух від старого до нового. Творчість, як розвиток виявляється лише через різні форми людської діяльності, вона властива лише суспільно-історичній істоті людині. Починаючи з самих витоків людського суспільства, його історії становлення людини до світу має універсальний, діяльнісний характер. Ця діяльність, з одного боку, виконує функцію виробництва умов життя, з іншого – є предметом життєвого інтересу сама по собі. Отже, основою творчості є її взаємодія і взаємовідношення з діяльністю. В переважній більшості концепцій творчість розглядається як певна форма, атрибут діяльності. Універсальні здібності людини органічно пов’язані з багатогранними формами діяльності, універсальністю безлічі розумових і предметних дій. Чим більше розвинені, урізноманітненні форми діяльнісного ставлення до світу, тим ширша палітра здібностей, природних можливостей до оволодіння все новими й новими знаннями. Тобто міра творчості виявляється через міру урізноманітнення форм діяльнісних відношень. Це не відокремлені одне від одного діяльнісні відношення, а такі, що перебувають у єдності, синтезі. Саме на основі розмаїття міжсуб’єктивних стосунків через творчий синтез здійснюється опредметнення нових сфер реальності або вихід в запороговий зміст світу. Розрізняють наступні форми творчості: 1) раціоналістична творчість, що ґрунтується на розсудково-раціональному мисленні. Головною ознакою цього типу є свідоме цілепокладання, осмисленість, цілеспрямованість творчої діяльності; має два розгалуження: а) практико-емпірична творчість, б) науково-теоретична; 2) інтуїтивна, позасвідома (відкриття), 3) духовно-космологічна (культурні традиції Сходу (П.Реріх, індійська та китайська філософія)); 4) раціонально інтуїтивна (результат поєднання першої і другої форм творчості). І нарешті догматична творчість, яка є негативною (поширена в сфері суспільного життя і суспільствознавства, є спотворені або відживаючі форми суспільного життя, соціальної практики, вимушеною формою приховування своїх суспільних і світоглядних переконань ). За суб’єктом творчості виділяють: індивідуальну, колективну, індивідуально-колективну. За об’єктом (предметом) виділяють: предметно-практичну, наукову, технічну, філософську, художню.
56. Зміст, методологічне значення і світоглядний аспект основних законів діалектики
Діалектика - це наука про розвиток і загального зв'язку, наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення. Як філософська наука, вона має тривалу історію, йдучи корінням часів античності, але як би заново відкриваючи в ідеалістичної формі в працях представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля.
Термін "діалектика" в школі Сократа-Платона означав уміння вести бесіду так, щоб розкрити протиріччя в судженнях супротивника і знайти таким шляхом істину. Діалектика включає в себе об'єктивну і суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона висловлює безперервний розвиток і зміну, виникнення і знищення явищ природи і суспільства. Суб'єктивна - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в її свідомості. Діалектика опирається на три основні, універсальні закони: закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон єдності та боротьби протилежностей і закон заперечення заперечення.
Закон єдності і боротьби протилежності: кожна річ має в своїй основі 2 протирічя, спочатку вони находяться в єдності, але розвиток прозводить до того, що розвиваючись вони боряться із собою, ця боротьба закінчується загибелю однією з протилежностей, на місці іншої протилежності розвивається протилежність з тими законами, якоми загинула і так до безконечності. Закон показує гостроту боротьби.
Закон переходу кількісних змін в якісні: кожна річ являє пояднання кількості і якості збільшення кількості не веде до зміни якості, але коли кількість переступає міру, то змінюється якість. Міра – це взаємозвязок між кількістю і якістю. Перехід від однієї якості до іншої здійснюється стрибкоподібно. Вони можуть бути еволюційними або революційними. Закон показує швидкість руху.
Закон заперечення заперечення: в законі Гегель використав свою тріаду: теза, атитеза, синтез. Теза розвивається і прямує до антитези – те що набуто тезою. В процесі розвитку між тезою і антитезою є протиріччя (заперечення 1)це протиріччя знімається синтезом є запереченя 2. Закон показує спіралевидність і напрямок руху.
Таким чином дані закони - універсальні закони діалектики, оскільки діють у природі, суспільстві та пізнанні
57. Специфічні риси та методологічне значення категорій діалектики у процесі пізнання.
Будь-яка наука має свої категорії, тобто загальні поняття (маса, енергія, життя, мир тощо). Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в яких знаходять своє відображення загальні властивості, зв'язки, риси і відношення предметів об'єктивної дійсності.
Кожна наука через свої категорії здійснює пізнання. Разом, у сукупності, вони утворюють науковий апарат (систему знань) певної науки, в якій відображаються істотні сторони предметів, процесів і явищ. Категорії діалектики можуть бути застосовані в процесі пізнання у будь-яких сферах дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об'єктивного світу. Вони мають статус всезагальності. З цього випливає методологічне значення категорій у процесі пізнання різних сфер дійсності. Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об'єктивну дійсність у певних, конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань вони збагачуються, наповнюються новими відтінками.
Усі категорії діалектики можна поділити на два види: субстанцiйні і співвідносні. До субстанцiйних належать категорії "матерія", "простір", "час", "стрибок", "міра", "суперечність". Вони фіксують певні загальні властивості об'єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення про зв'язки цих категорій з іншими. Категорії співвідносні органічно пов'язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з'ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. Основними категоріями діалектики є: одиничне і загальне; сутність і явище; зміст і форма; можливість і дійсність; випадковість та необхідність; причина та наслідок; частина та ціле.
Одиничне і загальне Кожна річ, явище, з одного боку, має якісь строго індивідуальні ознаки, завдяки яким ми і розрізняємо ці речі, з іншого – кожне окреме, індивідуальне явище має в собі і деякі загальні ознаки, характерні для багатьох явищ. Ці об'єктивні ознаки речей і явищ відображаються в мисленні з допомогою категорій одиничного і загального.
Одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризується відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю (наприклад обличчя людини, манери).
Загальне – це тотожність (подібність) між предметами, речами, явищами, що властива багатьом предметам, речам і явищам у рамках конкретної якісної визначеності (здатність трудитися, належати до певного класу). Одиничне існує як таке, окремо. Загальне ж не існує як таке, окремо.
Особливе – це певна сукупність властивостей, притаманних лише даному предмету. Відмінність між загальним, особливим і один-м відносна. Кожний предмет, річ, явище являють собою єдність одиничного, загального і особливого. Категорії одиничного, загального і особливого мають важливе значення в процесі пізнання. Вони відображають його рух, логіку, послідовність. Процес пізнання є сходженням від одиничного до особливого і від особливого до загального.
Сутність і явище Процес пізнання дійсності починається саме з вивчення явищ і далі йде до розкриття їх сутності.
Сутність – це внутрішня природа, внутрішній спосіб існування предметів і явищ дійсності, основне відношення, що існує в предметі й між предметами, внутрішня суперечність – тобто те, що являє собою джерело руху й розвитку предмета чи предметів.
Явище – це зовнішня, більш рухома сторона об'єктивної дійсності, яка є формою вираження сутності.
Наприклад, сутністю життєдіяльності живих організмів є обмін речовин. Він проявляється в таких явищах, як ріст та розмноження організмів. Рослина за своєю внутрішню природою виступає як сутність. У ній відбувається обмін речовин з ґрунтом та атмосферою. Рослина як явище – це різні її види.
Зміст і форма Кожне явище чи річ мають свій зміст та форму. Зміст – це вся сукупність елементів, процесів, зв’язків, притаманних певному предмету чи явищу. Форма – це внутрішня чи зовнішня структура, спосіб існування змісту. Зміст і форма об’єктивно не існують ізольовано, безвідносно до їхнього взаємозв’язку в певній системі. Елементи і процеси притаманні системі, є її змістом лише як певним чином організовані, тобто лиш такі, що існують лише в певній формі.
Наприклад, кожен атом речовини має своїм змістом певну кількість елементарних частинок, які взаємодіють одна з одною й розташовані в чіткому порядку. Внаслідок цього формується структура – форма атома, характерна для певного хімічного елемента.
Причина і наслідок Явище, яке викликає до життя інші явища, виступає стосовно другого як причина. У свою чергу результатом дії причини є наслідок. Причина породжує наслідок. Дія причини завжди залежить від умов, тому вона й змінюється зі зміною останніх. Одна й та сама причина за різних умов може породжувати різні наслідки, і навпаки. Наприклад, кінь може впасти як від швидкої їзди, так і від довгого стояння в конюшні.
У розвитку природи і суспільства необхідно відрізняти основні та неосновні, головні й неголовні, внутрішні й зовнішні та ін. причини. Головні причини визначають хід розвитку в основних, вирішальних моментах. Другорядні – окремі сторони, нюанси наслідку. Наукова філософія надає вирішального значення не зовнішнім, а внутрішнім причинам. Зовнішні причини можуть прискорювати або гальмувати хід розвитку, але не визначають його. Стосовно суспільства вирізняють, крім об'єктивних, ще й суб'єктивні причини. Об'єктивні – це ті, які не залежать від волі й свідомості людей. До суб'єктивних належить діяльність різних партій, формування класових завдань тощо. Як відомо, події в історії завжди пов'язані з діяльністю людей. Якщо наявні об'єктивні передумови, тоді суб'єктивний фактор стає вирішальним. Категорії причини і наслідку є необхідною умовою пізнання людиною світу.
Необхідність і випадковість Необхідність визначає те, що закономірно випливає з внутрішнього, суттєвого зв'язку предметів, процесів та явищ, що обумовлено усім попереднім роз-ком і внаслідок цього настає чи повинно настати. Необхідність виражає впорядкований характер розвитку світу, його закономірність. Випадковість виражає те, що випливає із зовнішніх зв'язків між явищами. Випадковість це зовнішнє по відношенню до даного процесу явище, можливе але необов’язкове для нього, хоча воно має причину, зв’язане з сутністю інших процесів та необхідним для них. Випадковість є доповненням та формою прояву необхідності.
Н, люди вступають у необхідні виробничі відносини. Проте ця необхідність проявляється через ряд випадковостей. Робітник може продавати її як одному, так і іншому господарю. Ці випадковості не випливають із внутрішньої необхідності, із характеру виробничих відносин.
Можливість та дійсність Дійсність – це все існуюче в об’єктивному світі. Дійсність є здійсненою можливістю. Можливість – це сукупність предпосилок зміни, становлення та роз-ку нової дій-ті. Можливості діляться на реальні та формальні. Формальні – обумовлені незвичайними, випадковими, неіснуючими факторами по відношенню до основних закономірностей, тенденцій розвитку. Реальні – виникають із об’єктивної необхідності законів та тенденцій розвитку. Реальні діляться на абстрактні та конкретні. Абстрактні – це ті, умови для реалізації яких ще не склалися. Конкретні – можливості, для реалізації яких вже існують необхідні умови. Будуть чи не будуть вони реалізовані – залежить від умов ситуації, від розуміння ситуації. Конкретні можливості які склалися мають бути реалізовані, інакше вони можуть бути втраченими.
Наприклад, люди здавна мріяли про польоти в повітрі, про підводні човни тощо. Були й спроби здійснити ці мрії. Проте до певної пори ці спроби мали абстрактну можливість. Зі зміною матеріального й духовного життя суспільства ця можливість стала реальною.
Ціле й частина Довгий час частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. А під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.
На певному історичному етапі було встановлено, що ціле – це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об'єкта – це ще не сам об'єкт.
З часом утверджувалось переконання, що властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. За допомогою діалектики було встановлено, що цілісність полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим був відкритий принцип цілісності.
Різним типам зв'язків частин відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональ ному та генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках.
Таким чином, категорії діалектики - універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв'язки, властивості і відношення, які мають місце в об'єктивній дійсності. В категоріях сконцентровані досвід і предметно-практична діяльність багатьох поколінь людського суспільства.
58. Альтернативи діалектики як концепції розвитку (метафізика), як логіки (софістика та еклектика), як гносеології (релятивізм і догматизм)
Якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика, якщо як логіку, то альтернативами є софістика і еклектика, а якщо як теорію пізнання, то й альтернативами виступають догматизм і релятивізм.
Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Аристотеля Андроніком Родоським (І ст. до н.е.). Згодом термін "метафізика" набув ін значення:
1) це синонім філософії; 2) метафізика в буденному розумінні вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого; 3) онтологія-вчення про буття; 4) це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значені "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.
Метафізика була історично неминучою теорією і методом пізнання, займала певне місце в розвитку філософії і в своєму розвитку дала змістовну трактовку ряду понять і категорій. Проте з розвитком науки виявила свою недостатність і поступилась діалектиці.
Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал. Діалектика визнає наявність зв'язків між старим і новим, а метафізика повністю відкидає їх, вважаючи, що нове цілком витісняє старе. Згідно метафізиці рух не може виходити з самої матерії, причиною руху є зовнішній першопоштовх. Прихильники метафізики не вбачають взаємозв'язку між кількістю і якістю; на їхню думку, кількість змінюється завдяки кількості (збільшення, зменшення і т. д.), якість змінюється завдяки якості (тобто саме по собі поліпшується, погіршується). Якщо діалектика вважає, що розвиток відбувається, головним чином, по висхідній спіралі, то метафізика визнає розвиток або за прямим, або за колом, або взагалі не визнає спрямованості розвитку. Якщо діалектичний спосіб мислення зводиться до кроків "теза – антитеза – синтез", то метафізичний спирається на формули "або – або", "якщо не те, значить – це", тобто метафізичне мислення негнучке та однобоке. Діалектика бачить світ у всьому його різноманітті ("кольорове бачення світу"), а метафізика – одноманітно, за принципом "чорне – біле". Згідно діалектиці пізнання є поступовий і цілеспрямований процес до абсолютної істини, через послідовне осягнення поки пізнаваних (відносних) істин; згідно метафізиці абсолютну істину можна пізнати відразу, з допомогою надчуттєвих прийомів, що носять "умоглядний" характер. Діалектика бачить світ цілісним і взаємозалежним, метафізика – складається з окремих речей і явищ.
Альтернативами діалектики с також софістика і еклектика.
Софістика – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки. Вчення, що склалася в Афінах в другій половині V ст. до н. е. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на аболютизаціі того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип’ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо. І в цьому відношенні софістика має багато спільного з метафізикою. Однак це нетотожні, неоднозначні способи мислення. Софістика, на відміну від метафізики, не є якоюсь цільною, самостійною теорією пізнання чи його методом. Софістика як спосіб мислення мас виключно суб'єктивістський характер. Софістика не дає уявлення про певну картину світу Вона не є світоглядом. Представники Гіппій, Сократ.
Еклектика (з грецької – вибираю) – був напрям у давньогрецькій філософії доби еллінізму, в 2 столітті до н. е.; це нелогічна концепція, що ґрунтується на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей на суб'єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо. Еклектика - це образно кажучи, "мішанина", тому вона не є ні теорією розвитку ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. Представник Потамон.
Догматизм (з грецької – положення, що сприймаються на віру, без доведення) – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і фактично веде до оманливості Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її.
Зворотним боком догматизму с релятивізм. Релятивізм (з грецької –релятивний, відносний) – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності. Представник Протагор.
59. Предмет соціальної філософії. Специфіка соціального пізнання.
Соціáльна філософія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина.
Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура. Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої 'їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.
Соціальне пізнання виявляється у системі знань про суспільство на його різних рівнях і в різних аспектах.
Специфіка цього виду пізнання полягає насамперед у тому, що в якості об'єкта тут виступає діяльність самих суб'єктів пізнання. Тобто самі люди є і суб'єктами пізнання, і реальними дійовими особами. Крім цього, об'єктом пізнання стає також взаємодія між об'єктом і суб'єктом пізнання. Іншими словами, на відміну від наук про природу, технічних та інших наук у самому об'єкті соціального пізнання спочатку присутній і його суб'єкт.
Далі, суспільство і людина, з одного боку, виступають як частина природи. З іншого - це творіння і самого суспільства, і самої людини, опредмеченное результати їх діяльності. Усередині самого суспільства різні його структури та елементи прагнуть до задоволення своїх власних потреб, інтересів і цілей. Ця складність суспільного життя, її розмаїття та різноякісність обумовлюють складність і трудність соціального пізнання та його специфіку по відношенню до інших видів пізнання.
До труднощів соціального пізнання, пояснюється об'єктивними причинами, тобто причинами, що мають підстави в специфіці об'єкта, додаються й труднощі, пов'язані із суб'єктом пізнання. Таким суб'єктом є в кінцевому рахунку сама людина.
Ще одна особливість соціального пізнання полягає в складності досліджуваного об'єкта - суспільства. У соціальних процесах взаємодіють різні соціальні сили, переплітаються різноманітні економічні, політичні, духовні причини, у них перетинаються інтереси, очікування і воля, дії безлічі людей.
Нарешті, ще одна помітна особливість соціального пізнання. Якщо у вивченні природи велике місце займають безпосереднє спостереження (наприклад, виверження вулкана, життя тварин тощо) і експеримент, то в соціальному пізнанні можливості спостереження й експерименту обмежені. У першу чергу, це відноситься до історичної науки.
60. Суб'єкти суспільного розвитку. Місце та роль культурно-історичного суб'єкта у соціальній структурі суспільства та проблема його формування в умовах побудови в Україні громадянського суспільства.
Субєкти суспільного розвитку:
1) особистість - стійка система соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства.
2) соціальна група — це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою.
Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки. (сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо.Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші складаються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офіційно зафіксованими, цілями, статутами, інструкціями чи положеннями. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби, товариськості тощо.
Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Їх, за умови сталого спілкування та консолідації, називають ще колективами.
Великі соціальні групи, етнічні спільності (племена, народності, нації), вікові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Саме вони найбільшою мірою є суб'єктами суспільного розвитку. До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу(часто їх називають ще прошарком) — наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).
Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. У широкому розумінні народ —різні форми етнічних чи етносоціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо).
Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб'єктами розвитку суспільства. Такими суб'єктами є і етносоціальні спільності людей.
Історичний досвід демократичних країн із розвиненою ринковою економікою свідчить що цю ідею може в тій чи іншій мірі реалізувати основна рушійна сила прогресивноп розвитку в соціальній структурі суспільства, під якою слід розуміти культурно-історичний суб’єкт. Культурно-історичний суб’єкт - це продукт соціальної структур суспільства, який досяг зрілого стану, усвідомив свої корінні інтереси як клас для себе водночас своєю діяльністю утворює сприятливі умови для реалізації як власних інтересів так і об’єктивно-національних інтересів своєї країни.
Основною проблемою України є несформованість культурно-історичного суб’єкта в соціальній структурі. В умовах поглиблення соціальної диференціації суспільства, яка викликана наслідками науково-технічної революції, таким культурно-історичним суб’єктом в умовах України може бути, на нашу думку, клас асоційованих фахівців (спеціалістів), під яким слід розуміти найбільш активну, творчу і досить численну частину населення. Цей клас складається у своїй сукупності з найкращих представників усіх соціальних груп, верств і класів.
В Україні може виникнути в перспективі реальний носій соціальної справедливості за умови проведення політичного курсу, який повинен відповідати інтересам цього прогресивного класу. На жаль, в сучасних умовах домінують вузько-групові інтереси.
61. Платон (Арістокл). Гїппій Більший (ідея прекрасного). Полеміку Сократа з софістом Гіппієм щодо краси Платон відтворює в діалозі „Гіппій більший”, показуючи нездатність Гіппія відповісти на поставлене питання. Власна відповідь Платона: „Ніщо інше не робить річ прекрасною, ніж присутність прекрасного самого по собі”. Справді, не можна назвати серед предметів навк.світу предмет, котрий би був реальним буттям загального – красою взагалі. Дiалог "Гіппiй" присвячений відмежуванню естетичної області від всіх інших областей людської свідомості. У вступi зустрiч Сократа iз софiстом Гiппieм. Сократ ставив питання про прекрасне взагалi, а не про ок-ремi прекраснi предмети. У 1 роздiлi говориться, що прекрасним є особливого роду загальна iдея все, що приєднане до неї стає прекрасним. У 2 роздiлi виникає нова спроба визначити прекрасне як "придатне й наділене здатністю творити благо". Тут Платон вводить ще один — етико-естетичний аспект проблеми прекрасного, що бере початок, очевидно, від сократівської традиції з її першорядним інтересом до етичної сфери: "придатне й наділене здатністю творити благо" характеризується як корисне. Таким чином, "і прекрасні тіла, і прекрасні звичаї, й мудрість - все це прекрасне, тому що воно корисне". Але корисне — це те, що творить благо, а тому воно не може бути прекрасним самим собою, оскільки в такому випадку треба було б визнати, що прекрасне є причиною блага, але таке визначення, якщо воно й можливе, є невірним, тому що причина предмета ще не є сам предмет: батько ще не є син. Таким чином, прекрасне не є чимось корисним чи придатним, тому що воно безвiдносне. Подальші пошуки приводять до сенсуалістичного розуміння ідеї прекрасного, коли прекрасне визначається "як задоволення, отримане через слух і зір". Платон застосовує його, щоб аргументовано відхилити: задоволення не може бути тим, що визначає прекрасне, бо існують задоволення, не пов'язані з прекрасним, що виникають через їжу, пиття, любовні утіхи, тобто через відчуття, не пов'язані із слухом і зором. Крім того, для прекрасного не так важливо те, що ми бачимо, оскільки існує прекрасне і для слуху, не так важливо для прекрасного також і те, що ми чуємо, бо існує прекрасне і для зору. Насамкінець робиться спроба поєднання утилітаристського, сенсуалістичного й етичного визначення: "прекрасне — це задоволення, яке є корисне", "корисне ж те, що творить благо". А те, що творить, і плід цього творення, як виявилося,— речі різного роду. "Ні благо не може бути прекрасним, ні прекрасне — благом, якщо кожне з них є відмінним від іншого". Таким чином, діалог Гіппія і Сократа так і не приводить до кінцевого й однозначного визначення прекрасного, і здається, що єдиний позитивний висновок, який з цього діалогу випливає, розкривається в останній фразі Сократа: "Прекрасне — річ складна". Але це лише на перший погляд. Насправді ж у ході діалогу, виходячи з негативного визначення прекрасного, тобто через послідовне заперечення його як конкретної фізичної речі, відповідного, придатного, корисного і врешті через відхилення сенсуалістичного розуміння прекрасного у софістів, що розглядали його як задоволення завдяки зору й слуху, Платон робить важливий філософський висновок про те, що прекрасне — це якась "сутність", "ідея", яка, приєднавшись до речі, робить її прекрасною.
62. Арістотель. Метафізика (вчення про основні принципи буття). А. створив найб. обширну наукову с-му античності, першим дослідив усі доступні йому роботи попередників. Ядром філософії вважає онтологію – науку про буття. В основному ф-му трактаті „Метафізика”(те, що після фізики) А виступив з критикою вчення Платона про ідеї. Він говорить, що непорушні ідеї не м.б. причинами речей, не м.б. причинами руху. А.стверджує, що справжнім, існуючим у собі самому, буттям, субстанцією. М.б.тільки одиничне буття. Тому світ є сукупністю множини таких субстанцій, кожна х яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Основою всякого буття вважає першу матерію, яка чуттєво неосяжна, її не можна ототожнювати з буттям чи вважати складовою частиною буття, це субстрат. У бутті вона проявляється поєднанням 4х елементів. Друга матерія – це будівельний матеріал речей, матерія визначена завдяки діяльності форми. Чотири елементи – земля, повітря, вогонь, вода – представляють проміжну ланку між першоматерією та реальним світом. Матерія – пасивна, форма – активна. Ці 4 елем. – основа усіх речей, але допускається заміна од. ел. ін., оскільки всі вони є модифікацією першоматерії. Форма утворює із потенціального буття ( першоматерії та 4х осн. елементів) дійсне, реальне буття. У вченні про буття А виступив як діалектик, наголошуючи, що воно перебуває в стані постійних змін, руху. Рух тісно пов’язаний з конкретними формами буття, він не існує окремо від речей. А. вважає, що з однієї сторони, рух характерний самим речам і є саморухом – його джерелом є співвідношення матерії і форми, а, з другої сторони, можливе пояснення чинника руху за допомогою нерухомого першодвигуна бога. Час – це рух відносно попереднього і наступного, він є неперервним. Простір - це особлива реальність, яка може проявлятись у рухові тіл, існуючи незалежно від них. Будь-який рух відбувається завдяки наявності причини. Розрізняє осн. види причин руху: матеріальна, формальна, активна та кінцева. Матеріальна міститься в першоматерії, виступаючи потенціальною причиною. Формальна поєднана з формою, яка творить з матерії істинну реальність. Активна (рухаючи) поєднана із джерелом руху і з процесом переходу можливості в дійсність. Кінцева (цільова) пояснює мету і сенс руху. Визнавав об’єктивність необхідності та випадковості. Необхідність – те, що повинно бути обовязково, це фактично діяльність форми. Випадковість – діяльність матерії, опір формі, те, що м.б. іншим.
63. Аврелій Августин (Блаженний). Сповідь (вчення про створіння Всесвіту, поняття часу та основні ознаки його вимірювання). Сповідь – це лірична автобіографія, яка описує внутрішній розвиток Августина, від немовляти до зрілості. Він зумів показати протиріччя становлення особистості, від констатації темних куточків душі А. приходить до висновку про необхідність божественної благодаті, яка виводить особистість від гріховної інерції і тим самим спасає. Августин розвиває вчення про творіння природи богом з нічого актом своєї волі, своєї вільної волі. У Августина історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, яка ловить хвіст (кругообіг). Історія людства має початок, має зміст та має кінець, завершення. Зміст історії в перемозі християнства у всесвітньому масштабі, в християнізації всього людства. Її початок – творення першолюдей. В основу періодизації історії людства Августин поклав “Біблію”. Він поділив історію на 6 періодів. П’ять періодів у нього пов’язані з старим завітом. Шостий період почався з першого пришестя Іісуса Христа. Він закінчиться “другим пришестям”, страшним судом, відділенням грішників від праведників. Книга 1частина 1 Похвальна молитва - "Великий єси, Господи, і достойний безконечної хвали"; "велика могутність Твоя, і немає міри премудрості Твоїй". Частина 2 Бог є в людині — людина в Бозі ... Отже, я не існував би, Боже мій, не існував би взагалі, якщо б Тебе не було в мені. Або, скоріше, я б не існував, коли б я не був у Тобі, "з Якого і в Якому - все"? Куди ж волаю до Тебе, коли я сам у Тобі? Або звідкіля ввійшов би Ти в мене? Бо куди ж я б мав відійти поза небо й землю, щоб звідтіля вступив у мене Бог мій, що сказав: "Це я виповнюю небо й землю" ... Частина 14 Аналіз поняття часу. Отже, не було б часу, коли б Ти нічого не робив, тому що Сам Ти створив час. І нема такого часу, що був би одного віку з Тобою, бо ж Ти триваєш завжди; а коли б щось тривало, то воно не було б часом. Бо що ж таке час? Хто ж міг би пояснити це влучно й коротко? Хто ж навіть у думці зможе ясно збагнути це поняття, щоб згодом передати його словами? Чи ж у нашій мові є якесь частіше вживане й краще відоме поняття, ніж поняття часу? Коли ми говоримо про нього, ми розуміємо його. Це випливає з того, що говоримо саме ми, але ж так само ми розуміємо, коли про нього говорить хтось інший. Отже, що таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю. Однак я сміливо тверджу, що знаю ось що якби ніщо не минало, то не було б минулого часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього. Частина 17 Де знаходяться минувшина і прийдешність? Я шукаю, Отче, я не тверджу; помагай мені, Боже, і керуй мною...Хто б наважився мені сказати, що нема трьох часів (ми ж вивчали це ще дітьми, і самі навчили дітей, що є минулий, теперішній і майбутній час), а лише теперішній, оскільки ті два не існують? Нехай кажуть і далі: "Є три часи: минулий, теперішній і майбутній", — тому що це хибне вже узвичаїлось; нехай так кажуть, мені це байдуже, я не противлюся, не ганю, але з умовою, що вони розуміють те, що кажуть, і нехай не уявляють собі, що майбутній час уже існує, а минулий ще існує. Бо ж ми дуже рідко вживаємо слона у притаманному їм значенні, здебільшого — у значенні, не притаманному їм, і все ж розуміємо, про що йдеться. Частина 21 Нові труднощі вимірювання часу. Отже, я вже сказав, що ми вимірюємо час в ту хвилину, коли він проминає, аби можна було твердити, що цей проміжок часу удвічі довший, ніж той, або такий же, як і той, а вимірявши, визначити якесь відношення між частинами часу. Тому-то, як я вже сказав, ми вимірюємо час у ту хвилину, коли він минає. Але що ми вимірюємо, як не час у визначеному просторі? І коли ми говоримо про тривання поодиноке, подвійне, потрійне, рівне та інші подібні відношення, то тут теж йдеться про часові простори. Отже, у якому просторі ми вимірюємо час тоді, коли він минає? Частина 28 час вимірюємо розумом. Але в який спосіб зменшується й вичерпується прийдешність, коли її ще нема? В який спосіб зростає минувшина, коли її вже нема, якщо у нашому розумі, де все це відбувається, не було б ось таких трьох дій: він очікує, зосереджується, пам'ятає, аби те, на що він очікував, перейшло через те, на чому він зосереджувався, у те, що він пам'ятає. Отже, хто ж заперечить, що прийдешності ще немає? Адже сподівання прийдешності вже існує в дусі І хто сумнівався, що минувшини вже немає? Але ж пам'ять минувшини ще в дусі.
64. Тома Аквінський. Сума теології (вчення про буття Бога). Фома Аквінський — один з найвидатніших представників середньовічної філософії пізнього періоду, видатний філософ і богослов. Культурна спадщина цього мислителя досить широка, особливе місце займає монументальна праця „Сума теології”. В „Сумі теології”(сукупності теологічних вчень) розробляється католицька догматика. Галузі науки і віри чітко визначені. Задачі науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Над царством ф-го, метафізичного пізнання є інше царство, яким займається богословія. Сюди не можна проникнути силою мислення. Ф-я повинна служити вірі, сама вона не може довести надприродну істину, але може послабити виставлені проти неї аргументи. „Сума теології” містить 5 доказів. 1) базується на тому, що все рухається чимось іншим. Цим визначається необхідність існування першодвигуна, яким є Бог. 2) виходить із сутності діючої причини. У світі є ряд діючих причин, але першою причиною є Бог. 3) витікає із взаємовідношення випадкового і необхідного. Вивчаючи ланцюг цього в зв’язку також не можна йти до нескінченності. Випадкове залежить від необхідного, яке має свою необхідність або від іншого необхідного або в собі. 4) ступені якостей, які йдуть один за другим, які є всюди, в усьому сущому, тому найвищий ступінь досконалості – Бог. 5) теологічне. В його основі покладена корисність, що проявляється в усій природі. Пізнати Бога можна 3ма способами: опосередковано Божим впливом в природі, все м.б. зрозумілим як частинка нескінченної досконалої сутності Бога, на основі подібності творця і створеного. У створеному Бог реалізує свої ідеї. Людська душа безтілесна, вона є чиста форма без матерії. Цим зумовлюється її незнищеність і безсмертя. Прагнення людини до безсмертя пояснював як доказ безсмертя душі. Розрізняє вегетативну (рослинну), сенситивну (у тварин) душу. У людини додається інтелектуальна здатність – розум. Розуму він надає перевагу перед волею. Джерелом пізнання є не належність до божественних ідей, а чуттєве сприйняття, яке потім обробляється інтелектом. Пізнання сутності можливе за допомогою абстракції. Сенс життя бачить у щасті, яке розумів як пізнання і споглядання Бога. Пізнання – найвища функція людини, а Бог невичерпний предмет пізнання.
65. Ніколас Кузанський. Про учене незнання (пантеїстична тенденція та її зв'язок з діалектичною ідеєю взаємодії всього сущого, вченням про збіг протилежностей, про згорнення світу у богові і розгортанні бога у світі). Н.К. намагався реформувати схоластику, привівши її у відповідність з новими знаннями про світ. Вченню Н.К. властивий сильний діалектичний елемент. Одним з най важливіших творів є „Про вчене незнання”, у якій виклав ідею зв’язку, єдності протилежностей, безконечності Всесвіту. Головною проблемою була проблема Бога та його співвідношення зі світом. Офіційною точкою зору було вчення, згідно з яким, Бог, створюючи цей світ перебуває поза ним, перевершуючи його своєю могутністю та досконалістю. Основною тенденцією у ф-ї К. було прагнення подолати розрив між земним і небесним, зблизити Бога і світ (пантеїзм – ототожнення світу з Богом). Основу пантеїстичної онтології К. Становить вчення про абсолютний максимум і мінімум та їх єдність. Абсолютний максимум – це одна з назв Бога, це єдине начало, поза яким нічого немає і не м.б. Максимум і мінімум – протилежності, але взяті у своєму граничному виразі, вони збігаються. Абс.максимум і є збігом протилежностей. Протилежності властиві лише речам, які підлягають збільшенню чи зменшенню, абс.максимуму вони не властиві. Він вищий за всі протилежності. Отже осягнути його можна, лише долаючи їх і розкриваючи їхню єдність. Проте досягти цього звичайним розумом, що пристосований для пізнання скінченних речей, неможливо. Звідси і поняття „вченого незнання”, тобто розуміння обмеженості мислення, нездатності звичайного розуму за допомогою конечних визначень осягнути безконечну природу абсолюту. Його нескінченність можна або пізнати інтелектуальним спогляданням, або символічно виразити математичними поняттями. Єдність, або зв’язок Бога зі світом, у самому світі виявляється як органічна єдність речей між собою. Для пояснення світу застосовує гасло „Усе в усьому”(Анаксагора). Своє розуміння єдності Бога і світу конкретизує у вченні про згортання множинного світу в єдності Бога і про розгортання Бога у світ. Світ з усіма його відмінностями є результатом саморозгортання абсолютної єдності Бога. Світ із самого початку присутній у Богові, але ідеальним чином, він згорнутий у ньому так, що всі його протилежності і відмінності зведені тут до неподільної тотожності. Те, що у Богові згорнуто в абс.єдність, у світі розгорнуто у багатоманітності речей. Поняття Всесвіту є другим за значенням після поняття абс.максимуму. Це таке первинне начало речей, як і Бог, тільки конкретно обмежене. На відміну від безкінечності Бога, безкінечність Всесвіту - це безмежність, нескінченний процес, який ніколи не м.б. завершений. К. один з перших поширив властиву Богові нескінченність на природу, на матеріальний світ. Якщо цей світ безмежний у часі, то втрачає всякий сенс твердження про його початок і кінець. Всесвіт він порівнював із сферою, центр якої повсюди. К. підкреслював високу цінність людини. Людина належить світові, є однією з його частин, але такою частиною, яка втілює у собі ціле світу, його безкінечну сутність. Вона є вищою ланкою природи, у якій природа досягає найвищої досконалості. Людина стає земним втіленням Бога. Вона є єднальною ланкою між Богом і речами, тому є мірою всіх речей.
66. Бекон Ф. Новий Органон (вчення про індукцію як істинний метод (шлях) пізнання, поняття чотирьох видів ідолів, які обсідають уми людей). Б. – засновник матеріалізму та експериментуючої науки нового часу. Автор трактату „Новий Органон” у якому розвинуте нове розуміння задач науки і основи наукової індукції. Б вважав, що досягнути знання здатності науки збільшувати владу людини над природою може лише наука, котра осягає істині причини явищ. За відношенням до всього передуючого знання Б займає скептичну позицію. Однак він не заперечує можливість достовірного знання, але для досягнення істини вважає необхідним реформу метода. Першим кроком у цій реформі повинно бути очищення розуму від омани (ідолів). Після знищення помилкових думок можлива побудова нової науки на основі істинного судження. За Б ця наука повинна бути раціональною переробкою фактів досліду. Посиланнями її висновків (середніми аксіомами) будуть положення, засновані на поняттях, одержаних шляхом методичного узагальнення або індукції. Передумову індукції утворює аналітичне розуміння експерименту. У своїй теорії Б вперше вказав на значення „отрицательных” інстанцій, тобто підбору випадків, які протирічать раніше зробленому узагальненню і тим самим вимагають його перегляду. Індукція, аналіз, порівняння, спостереження, експеримент головні умови раціонального методу. В „Новому Органоні” Б свідомо протиставить своє розуміння науки та її методу тому розумінню, на якому заснований „Органон” Арістотеля. Людський розум перебуває у полоні хибних уявлень, забобонів, суб’єктивних суджень, які, наче примари відволікають його від істинного шляху, заважають бачити речі, якими вони є. За Б. існує 4 класи помилкових думок, або примар, властивих людському розуму: 1) примари роду;2)печери; 3)ринку або площі; 4)театру. Примари роду мають основу в самій природі людини та в самому роді людському чи поколінні. Ідоли роду походять із недосконалості людського розуму. Примари печери – це ідоли людини як індивіда, адже кожен індивід має свою печеру, бо кожному належить власна природа, кожен отримав різне виховання. Примари ринку виникають шляхом взаємного спілкування, домовленості в суспільстві. Неправильний вибір слова перешкоджає розумінню. Примари театру своїм корінням заглиблюються в науку і ф-ю. У концентрованій формі в них проявляються усі недоліки існуючих методів отримання знань. Чуттєвий досвід має стати основою розвитку усіх наук. Саме він веде до відкриття нових істин і є тією сферою, де народжується вірогідне наукове знання. Б розрізняє 2 види дослідів : „плодоносні” – що мають на меті принесення безпосередньої користі людині; „світоносні” – мета – не безпосередня користь, а пізнання науки законів і властивостей речей. Передумова перетворення науки – критика існуючої схоластики та сумніви у істинності всього того, що раніше вважалося істиною. Б підкреслив значення тих випадків, що спростовують узагальнення, протирічать йому. В історії науки чітко виступають 2 методи дослідження: догматичний та емпіричний. Догматичний метод починається із загальних положень та прагне вивести з них всі випадки. Емпіричний метод полягає у розумовій обробці матеріалу, який одержується дослідним шляхом. Відкриттів було б більше, якби дослідники користувались правильним методом. Метод – це шлях, головний засіб дослідження. До нього належать засоби, здійснюючі здатність нашого сприйняття та засоби, здійснюючі саму людську думку. Науку розвиває активне випробування природи – експеримент. Головною умовою прогресу знання є вдосконалення здатності умовивід, важливою формою якого є правильна індукція.
67. Декарт Р. Міркування про метод (вчення про основні правила методу пізнання з позицій раціоналізму). Рене Декарт створив с-му раціоналізму, стояв на позиціях дуалізму. Свої погляди виклав у „Міркуваннях про метод”, „Принципи ф-ї”, „Роздуми про першу ф-ю”. У своїх судженнях Д намагається відшукати вихідну тезу для всього знання і метод, завдяки якому, можна посилаючись на цю тезу, збудувати достовірну будівлю науки. Вихідним пунктом є сумніви у загальноприйнятому знанні. Сумнів є одним із актів мислення. Я сумніваюсь, оскільки я мислю. Я мислю, відповідно я існую. Таким чином критерій істинності знання полягає в людській свідомості. Значний вплив на розвиток вчення Д мала релігійність вченого. Він вважав, що для доведення реального існування світу, необхідно довести існування бога. В причині повинно знаходитися стільки реальності, скільки її знаходиться в наслідку. Оскільки ми існуємо, і оскільки ми є сутністю першоначала, то існує саме першоначало – бог. Можливість існування істини зумовлена існуванням вроджений ідей (істин), до яких Д передусім, відносить матеріальні аксіоми. У свідомості головна роль належить розуму – раціоналізму. Д вважав, що джерелом достовірності знання може бути лише сам розум. В процесі пізнання визначне місце мислитель відводив дедукції. В логічному ланцюгу дедукції кожна наступна ланка є достовірною. Однак, для ясного і чіткого уявлення усього ланцюга необхідна сила пам’яті. Тому безпосередньо очевидні вихідні положення або інтуїції, мають перевагу порівнянно із дедуктивними міркуваннями. Озброєний інтуїцією і дедукцією розум, здатний досягнути достовірного знання в тому випадку, коли буде озброєний методом. За Д метод складається із 4 вимог: 1) йдеться про визначення принципів або перших начал. Істинними можна вважати лише ті положення, що не містять жодного сумніву і не потребують доказів, істинність яких очевидна. Критерієм тут виступає ясне сприйняття їх розумом (інтелектуальна інтуїція). 2) формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну річ або проблему треба ділити на простіші складові доти, поки не постануть найпростіші, зрозумілі для розуму речі. (за Д. – логічні зв’язки, ясні й прості істини розуму). 3) містить необхідність дотримувати певного порядку мислення, який полягає у тому, що треба починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших. Таке сходження і є процесом логічного виведення або дедукції. 4) це правило, яке він назвав „енумерацією”, орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність наукового дослідження. Д. був переконаний, що наукове знання утворює єдину логічну с-му і все, що ми можемо пізнати, закономірно випливає одне з одного. Проте вірогідність с-ми наукового пізнання залежить в кінцевому підсумку від тих вихідних принципів, на які спирається мислення у своїх логічних висновках і доказах.
68. Спіноза Б. Етика, доведена геометрично (пантеїстичне розуміння Бога як субстанції, поняття атрибуту і модусу. Свобода як пізнанна необхідність). Центральним поняттям раціоналістичної метафізики є поняття субстанції, корені, якого лежать в античній онтології. Б.С. розвинув матеріальну сторону вчення Декарта протиставляючи дуалізму матеріалістичний монізм – філософський погляд, за яким все різноманіття світу пояснюється за допомогою єдиної субстанції – матерії або духу. Знайомство С. З ідеями Декарта призвело до розриву з іудаїзмом. Завоювання панування над зовнішньою природою і вдосконалення людської природи було основною ідеєю філософії С. Ідеї попередників він доповнив вченням про свободу. С. вважав, що існує лише одна субстанція – природа, котра є первопричиною самої себе. З одного боку природа є утворюючою, а з іншого – створеною. Як природа утворююча вона є субстанцією, або тим самим що і бог. Ототожнюючи природу і Бога, С заперечує існування надприродної істоти, розчиняє Бога в природі і тим самим обґрунтовує матеріалістичне розуміння природи. Мислитель обґрунтовує також важливу різницю між сутністю та існуванням. В одиничних, перехідних речах вони не співпадають, але у вічній, безкінечній субстанції з сутності із необхідністю витікає її існування. Таким чином буття Бога (або субстанції) може бути доведеним виходячи із поняття про сутність Бога (природи). Буття субстанції одночасно необхідне і вільне, оскільки не існує жодної причини, яка б спонукала до дії, окрім її власної сутності. Свобода є центральною проблемою етики Спінози. Вільною є така річ, яка існує лише через необхідність своєї природи. Ототожнивши свободу і необхідність, він ввів поняття „вільної необхідності”, тобто внутрішньої на противагу зовнішньому примусові. Одинична річ не виходить із субстанції як зі своєї ближчої причини, вона може виходити лише із іншої кінцевої речі. Тому будь-яка одинична річ не володіє свободою. Від субстанції слід відрізняти світ кінцевих речей або сукупності модусів. За С модус це те, що існує не само пособі, і в іншому. Субстанція - єдина, її сутність виключає будь-яку множину. Модусів є нескінчена кількість, вони відносяться до субстанції як безліч точок, що лежать на прямій, до прямої. Природа існує незалежно від розуму, поза розумом. Людський розум скінченний, тому він осягає існування субстанції як нескінченної лише у 2 аспектах: як протяжність і як мислення (атрибути субстанції). Людина як предмет пізнання є істотою для якої модусу протяжності – тілу, відповідає модус мислення – душа. Таким чином у будь-якому випадку людина є частиною природи.
69. Сковорода Г.С. Наркісс (вчення про світ, що складається з двох натур); Потоп зміїн (вчення про три світи). Робота „Наркісс" була написана в формі діалогів. Вона одна з перших філософських діалогів Сковороди Г.С. В основу філософ взяв легенду про юнака Нарциса, який дивлячись у воду закохався в себе. Сковорода підкреслює," що хто в водах тільки свою красу побачив, той не в зовнішність якусь, не в тління своє, а в самого себе закохався „. Кожен, по Сковороді, є тим, яке серце в ньому. Кожен є тим де, його серце. В „Наркисі" показана людина, яка містить в собі два начала - тлінне і нетлінне, які поєднуються: в тлінному відображається нетлінне. Все у світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, обману та істини, тварі та Бога, матерії і форми. Бачити гаманець і не знати, що в ньому, пояснює Сковорода значить дивитися і не бачити. Значення цих двох натур - неоднакове. Основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура Бог. Питання про бога, що складає першооснову всього сущого - "вищу всіх причин причину", є одним з основних питань у філософській системі Сковороди. Його бог вічний початок - невловимий і невидимий, тому що він, присутній у всьому, не є частиною, ні цілим, не має міри, тимчасової і просторової характеристики. Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура або тварь. Видима натура – це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого – невидиму натуру або істину. Існуючи в одному сутому, невидима і видима натури перебувають у постійній взаємній боротьбі. Тіло воює з духом, дух — з тілом. Вчення про дві натури органічно пов'язане з наступним основоположним для філософії Сковороди вченням про три світи. Все існуюче, на думку Сковороди, розподіляється на три специфічні види буття ("світи") – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Першим і головним світом у Сковороди є увесь Всесвіт - макрокосм. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний. Людина, мікрокосм для Сковороди – це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, є стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Але він не пов'язує збільшення людиною своїх пізнань із зростанням матеріальних потреб, задоволення яких розуміється як досягнення людського щастя. Скоріше навпаки: чим краще людина пізнає самого себе і навколишній його світ, тим розумніші і скромніші повинні бути його потреби. Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ. Він ототожнюється Сковородою з Біблією. Основна філософська ідея Г. Сковороди сконцентрована навколо поняття "серце" людини. Слово "серце" – це слово-першоджерело. Сковорода порівнює серце з вітром: підіймаючись нечутно й тихо, він потім ламає дерева, руйнує будівлі, здіймає хвилі і жене кораблі, розносить і гасить вогонь. Сковорода звертає нашу увагу на те, що серце це точка, центр, середовище, орієнтир людської душі. Серце – це першоджерело знання, воно дає нам це знання відразу і без роздумів. Іншою характерною рисою серця є рух. Серце - це динамічний центр, єдність, що постійно перебуває в стані становлення. Серце як єдність перебуває в русі, в безкінечній погоні за ідеальною формою аж до самознищення. Серце, за Сковородою, перебуває в доцентровому русі. Людина серця повинна наблизитися до свого центру, до свого суб'єкта-таємниці, до єдиного руху свого велетенського "я". За Сковородою, гармонія людського буття залежить від дотримання кожним принципу спорідненої (сродної) праці. У кожної людини є нахил до спорідненої собі справи. Ця спорідненість є виявом в людині вічного, "Іскри Божої". Принцип спорідненості є принципом відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття.
70. Кант І. Критика чистого розуму (переворот у теорії пізнання). У 1781р Кант написав книгу "Критика чистого розуму". Кант бачить своє завдання в тому, щоб перебороти дві світоглядні позиції, два види однобічного підходу до проблеми пізнання - догматизм і скептицизм. Кант пропонує третій шлях - шлях критики. Причому мова йде не про критику яких-небудь книг чи філософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому виді, тобто незалежно від досвіду. Кант має намір вивчити інструмент пізнання, перш, ніж пустити його в справу. Кант здійснив корінний переворот у філософії, зробивши предметом філософії пізнаючий суб’єкт, який визначає спосіб пізнання і контролює предмет знань. Людина пізнає в тій мірі, якою сама випробовує природу, вибудовує розумові гіпотези та конструкції. Тобто, чим активнішою є людина, тим ширшими будуть її знання. Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається із визначення джерел пізнання. Він вважав, що найпершим джерелом пізнання стають чуття, через які нам дається реальність та які постачають матеріал для знання, та глузд, за допомогою якого відбувається мислення. Глузд мислить, а це значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати. Чуття дають нам матеріал неоформлений і невпорядкований. Глузд упорядковує його, накладаючи на нього свої форми – категорії – вони притаманні розсудкові за природою і тому постають як апріорні – переддосвідні. Ми бачимо у сприйнятті предмет(або явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає як результат синтезу апріорних категорій глузду та матеріалу чуття. Ця дія є, але вона не дає знань, а тільки збуджує нашу розумову активність. Навички здійснення подібних синтезів Кант назвав досвідом. Досвідчена людина це така людина, яка здатна бачене перевести у певні міркування та висновки. Ми можемо пізнати лише те, що самі створили. За Кантом, існує ще один рівень роботи інтелекту – розум. Він оперує ідеями, які визначають спосіб упорядкування категорій глузду. Ідеї розуму виконують регулятивну функцію в пізнанні, пробуджуючи свідомість до пізнання. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя: що є Бог, безсмертя, свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, оскільки виходять далеко за його межі, тому їх не можна спростувати або підтвердити на основі досвіду. Ідеї можна сформулювати у їх протилежних значеннях – у формі антиномій. Реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді на це запитання. На яких же підставах ми зупиняємось на певних ідейних позиціях? За Кантом, ми опираємось лише на віру. Звідси випливає знаменита теза: „ Мені довелось обмежити розум, щоб звільнити місце для віри”. За Кантом існують три види віри. Прагматичною він називає віру людини у свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку. Віру в загальні положення Кант називає доктриальною. Сюди ж Кант відносить вчення про бога, і його буття. Зовсім інший характер носить моральна віра, де не постає питання про істинність суджень "Цю віру нічого не може похитнути, тому що були б заперечені мої моральні принципи, від яких я не можу відмовитися, не ставши у власних очах гідним піклування". Вірити в бога означає не міркувати про його буття, а просто бути добрим.
71. Гегель Г.В.Ф. Енциклопедія філософських наук (філософська система Гегеля: 1) логіка; 2) філософія природи; 3) філософія духу) Вищим досягненням нім класичної філософії була діалектика Гегеля. Він вперше представив весь природний, історичний, духовний світ у вигляді процесу, тобто у безперервному русі, зміні, перетворенні, розвитку, а також спробував розкрити внутрішній зв’язок цього руху і розвитку. Гегель розрізняв 3 ступені діалектичного методу: 1) глузд; 2) негативний розум як проміжний етап між глуздом і розумом; 3) спекулятивний розум, який неможливо осягнути мисленням, що спрямований на кінцеві природні цілі. Гегель вважав, що розум є вищим проявом мислення. Розум і глузд повинні складати єдину зростаючу послідовність. За Гегелем логіка це наука про ідею в собі і для себе. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Мислитель намагався довести, що походження різноманітного із одного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Значним досягненням Гегеля було дослідження і викладання логіки, як цілісної системи принципів і категорій. Дана система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього твердження (антитеза), заперечення заперечення (синтез). Система логічних категорій розпадається за тріадою буття-сутність-поняття. Таким чином, Гегель сформулював основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і навпаки, принцип рівності протилежностей, принцип заперечення заперечення. За Гегелем філософія природи це – наука про ідею у відчуженому стані. Він вважав, що природа знаходиться під впливом глузду і є найбільш зрозумілою для нього, вона є царством глузду. Головними формами природного буття виступають механіка, фізика, органіка. Механіку Гегель розглядає через простір, час, матерію, рух. У фізиці розглядає небесні тіла, світло, тепло, розкриваючи зв’язки між ними, вказує на послідовний ряд духовної сутності, що їх породжує. Органіка в Гегеля присвячена дослідженню питань геології, ботаніки, зоології. Філософ прагне вказати на те, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу. Філософія духа за Гегелем включає в себе вчення про суб’єктивний дух (антропологія, психологія), вчення про об’єктивний дух (право, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). Основу розуміння історії становить поняття світового духу. Прогрес свободи виконується схематично: основу історії становить світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. У своїй діяльності вони виходять із приватних індивідуальних інтересів. Оскільки кожен індивід переслідує свої цілі, часто виходять різні результати та невідповідність між метою і результатом. Гегель вважав, що світовий дух реалізує себе через окремі індивіди – хитрість розуму. Розвиток свободи та історія проходять 3 етапи: деспотизм (вільний тільки один), грецькі поліси, вільна особистість, але в державному устрої (нім народи). Прогрес здійснюється через обрані народи. Поняття хитрості світового розуму дає робити кожному те, що він хоче, але воля наштовхується на волю, на виході виникає результуюча сила. Таким чином чужими руками розум досягає мети.
72. Фейербах Л.А. Сутність християнства (аналіз релігії як соціокультурного феномена). „Сутність християнства" – основна робота філософа - атеїста. Л.А.Фейєрбаха. Центральною тезою роботи є: „Не бог створив людину, а людина створила бога за своїм образом і подобою". „Сутність християнства" - це аналіз виникнення релігії і ставлення людини до неї з погляду Фейєрбаха. Філософ вважає, що люди створили бога таким, якими є вони, тобто усі якості людини були перенесені на бога. Богу приписуються любов, тому що людина сама любить; мудрість і доброту, тому що ці якості вважає своїми вищими якостями; людина вірить в існування бога, бо сама існує. За Фейєрбахом бог є сутністю людини і розглядається в якості вищої істини - істини людської. Тому людське визначення бога є істиною для неї і звідси, вищим буттям, або взагалі буттям. Релігійна людина вважає божеством все, що їй імпонує, все що дає їй особливі почуття. Релігія охоплює всі предмети в світі; все існуюче було предметом поклоніння. Сутністю релігії є те, що в ній божі якості реальні, а не образні; ці визначення служать вираженням божого існування. Релігія забирає в людини всі хороші якості, людина зла не може творити добро, тільки бог є добрим. Фейєрбах вважає, що бог діє в людині," на людину, для людини, він принцип її спасіння". В цій роботі Фейєрбах розкрив свій погляд на людське розуміння бога. Для людини бог є проявом її якостей. Людина є жорстокою, бог - теж. Таке розуміння вона знайшла трактуючи по-своєму Біблію. Крім того, в Біблії багато уваги приділяється страху перед богом. Людина зрозуміла це по-своєму. В результаті цього, протягом довгого часу відбувалось залякування: якщо не боятись, то бог покарає, причому дуже жорстоко. Таке розуміння бога і релігії людина вважає основним і не приймає іншого.
73. Шопенгауер А. Світ як воля і уявлення (світова (космічна) воля, воля як підвалина буття, єдність волі і духу, домінуюча роль волі над розумом, ірраціоналізм і песимізм, основний спосіб пізнання – метод художньої інтуїції). Філософія Шопенгауера різко протистоїть метафізичним поглядам Фіхте, Шеллінга та Гегеля. Життєвим ідеалом філософа був буддистський самітник. Шопенгауер постійно підкреслював самостійне виникнення своєї філософської системи. На думку Шопенгауера, світ є власним уявленням людини. Потрібно розрізняти світ у собі, незалежний від власних почуттів і світ, яким людина його бачить і пізнає, тобто світ феноменальний. Пізнавальна свідомість сприймає світ через сітку особливих категорій, які просто упорядковують наші уявлення. Але світ народжений процесом пізнання, відрізняється від ідеального світу, про який нам важко зробити висновок. Ось чому філософія Шопенгауера не визнає вчення про безпосередньо та абсолютно пізнаваючий, споглядальний та сприймаючий розум. Шопенгауер розрізняє два світи. Один - це уявлення. Інший, відокремленний від нього, це світ реальний, Світ - воля. В першому панує причинність як і в усьому, що знаходиться у часі та просторі. Інший вільний від усяких меж і нічим не сформований, не скутий. Розрізнити ці два світи – задання філософії Шопенгауера. Дві різні сфери; сфера феноменів, яка не має в собі нічого реального і щось зовсім інакше, до сих пір нерозгадане, таємниче, можливо принципово не розуміле. "Це вже не уявлення, а воля…". "Воля - це початок усього існуючого. Воля - це абсолютно вільне бажання, що не має ні причин, ні підстав". Уся різноманість світу за Шопенгауером - це виявлення волі. Пізнання людини - також одна з об'єктивацій світової волі, включеної до нескінченної боротьби її виявлень. Воно служить волі, зокрема цілям збереження істоти, що має різноманітні потреби. Відокремлення волі та пізнання складає важливу особливість філософії Шопенгауера. При цьому в своїх міркуваннях він рухається не від буття до людини, а від людини до буття. Воля - це незмінне прагнення буття. Шопенгауер наділяє її трьома головними властивостями: тотожністю, незмінністю, свободою. Розум людині, за Шопенгауером, це продукт волі. Він гине разом з індивідом, але воля при цьому не втрачається, не руйнується. Людина не завжди співвідносить свою поведінку з мірками одержаного знання. Нація і страх, кохання і ненависть викривлюють наші уявлення, породженні інтелектом. Розум усилює свою міць завдяки волі. Будучи рабом волі, інтелект має властивість пізнавати. Інколи інтелект направляє волю. Але в цій неузгодженості виявляється протиріччя людської природи. В людині закладено кілька програм, і наївно вважати, що вони співвіднесені, гармонізовані у деякій сфері розуму чи волі. Навпаки, унікальність людини виявляється сама в цій первісній "неузгодженості". Песимістична установка мислення виявляється принципово іншим поглядом за відношенням до бездумно теологічної традиції. На думку Шопенгауера, у злі є щось позитивне, воно взагалі неминуче, як наслідок бажання жити. Німецький філософ вважає, що звільнення від світового зла вимагає тотального відновлення втрачених і нереалізованих можливостей, радикального перетворення існуючого світу, багато людей звертаються до релігії, шукають компенсації в мистецтві. Шопенгауер покладає сподівання, яке, не його думку, забезпечує волі кінцеве звільнення. Свобода волі виявляється не в окремих вчинках і втіленнях волі, а в самій її спрямованості. Таким чином, за Шопенгауером, Світова Воля - це могутній творчий принцип, породжуючий всі речі процеси, але споконвічно в ній закладене щось хибне, негативне.
74. Конт О. Курс позитивної філософії (фрагмент: вчення про три теоретичні стани у розвитку пізнання - теологічний або фіктивний; метафізичний або абстрактний; науковий або позитивний). Конт О. французький мислитель, засновник позитивізму. Позитивізм ґрунтується на принципі, що все істинне, “позитивне” знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук у їх систематичному об’єднанні і що філософія як особлива наука, котра претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. У своїх працях Конт пише, що “кожна з наших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить послідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктивний; стан метафізичній або абстрактний; стан науковий або позитивний. Тобто, людський дух, за своєю природою, у своїх дослідженнях користується послідовно трьома методами мислення, за характером своїм істотно різними і навіть прямо протилежними один одному. У теологічному стані людський дух, спрямовуючи свої дослідження на внутрішню природу речей, первісні і кінечні причини вражаючих його явищ, прагнучи до абсолютного пізнання, вважає, що явища творяться прямим і постійним впливом надприродних факторів, довільне втручання яких пояснює усі аномалії Світу. У метафізичному стані, що являє загальну видозміну теологічного, надприродні фактори замінені на абстрактні сили, справжні сутності (уособлені абстракції), нерозривно пов’язані з різними речами і у змозі самі собою творити всі спостережувані явища, пояснення котрих полягає у такому випадку лише у пошуку відповідної сутності. У позитивному стані людський дух пізнає неможливість досягнення абсолютних знань, відмовляється від дослідження походження та призначення існуючого світу і від пізнання внутрішніх причин явищ і прагне, правильно комбінуючи розмірковування та спостереження, пізнати дійсні закони явищ, тобто їх незмінних відношень послідовності і подоби. Пояснення явищ, доведе до його дійсних меж, є віднині тільки встановлення зв’язків між різними окремими явищами і деякими загальними фактами, число котрих зменшується все більше і більше в міру прогресу науки. По-перше, вивчення позитивної філософії, дає нам єдино раціональний засіб виявити логічні закони людського розуму, до відшукання котрих досі використовувались не придатні засоби. Другим наслідком є провідна роль позитивної філософії у всезагальній реформі нашої системи виховання. Спеціальне вивчення загальних положень наук змінило виховання, й сприяло прогресові окремих позитивних наук; це складає третю властивість. Четверта і основна властивість науки, яку Конт назвав позитивною філософією полягає в тому, що позитивну філософію можна вважати єдиною міцною основою суспільних реформ.
75. Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року... (поняття комунізму та його типів; проблема відчуження людини та шляхи її розв'язання). За Марксом комунізм є позитивним вираженням ліквідації приватної власності; на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність. Він має двоякий вигляд: по-перше, панування речової власності над ним таке велике, що він прагне знищити все те, чим, на початку приватної власності, не можуть володіти всі; безпосереднє фізичне володіння є єдиною метою життя й існування; категорія робітника не ліквідовується, відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; Цей комунізм заперечує особистість людини, є лише послідовним вираження приватної власності, яка є цим запереченням. Таким чином, перше позитивне скасування приватної власності, „грубий” комунізм, є тільки форма прояву мерзенності приватної власності, яка хоче утвердити себе як позитивна спільність. Комунізм політичного характеру, (демократичний або деспотичний); із скасуванням держави, але в той же час ще незавершений і все ще перебуваючий під впливом приватної власності, тобто відчуження людини. Відчужену працю (працю за примусом, підневільну працю) Маркс розглядав в 4 аспектах: 1) Працівник використовує матеріали, взяті у природи та в результаті отримує потрібні для життя предмети, продукти праці. Ані вихідні матеріали, ані продукти людині не належать – вони їй чужі. Природа стає для робітника лише засобом праці, а предмети, що створюються у виробництві – засобом життя, фізичного існування. Працівник повністю від них залежить. 2) Процес праці для робітника вимушений. Але така праця це не задоволення потреби в праці, а засіб для задоволення інших потреб. Лише поза працею робітник володіє свободою. Таким чином він вільний лише здійснюючи життєві функції (їжа, пиття, статевий акт), спільні у людини і тварин. А праця (форма діяльності притаманна для людини) для працівника є приниженням в собі чола. 3) Праця підневільна віднімає у людини її „родове” життя. Життя чола нерозривно зв’язане з природою. Цей зв’язок – діяльний контакт з природою у якому, головним є праця, виробництво. Але для робітника праця є лише засобом для підтримки власного життя, а не роду. Працівник ставиться до природи і виробництву не як вільна людина, а як робітник, тобто відчужено. Це означає, що в робітника відібрані родове життя та людська сутність. 4) Підневільна праця породжує відчуження між людьми. Раби чужі однин до одного, оскільки вони конкурують за можливість працювати. Не лише робітники, але всі люди є відчуженими. Відносини між людьми також відчужені і різниця полягає лише у видах та рівнях відчуження. Маркс вказував на існування первинних і вторинних рівнів відчуження. Відчужена праця рівноцінна існуванню приватної власності. Життя людей в умовах відчуження робить їх частковими індивідами або нерозвинутими, недолюдськими істотами. Процес обернений відчуженню є присвоєння людині власної справжньої сутності. Маркс пов’язує цей процес із власними перетвореннями, із звільненням, що має у своїй основі знищення відчуженої праці. В цьому випадку праця буде засобом саморозвитку чола, реалізацією чолом своїх внутрішніх сторін. Характеристика присвоєння людині власної сутності, або перетворення праці із примусової в людську розглядається Марксом за тими критеріями, що і процес відчуження: 1) за присвоєнням предмету праці та її результату; 2) за звільненням самої діяльності; 3) за присвоєнням людиною загальної родової сутності; 4) за гармонізацією людських відносин. Таким чином Маркс створює грандіозну картину людства, яке живе в єдності з природою, перетворює природу відповідно до її законів. Гармонія із зовнішньою природою здійснюється через діяльність, в якій людина реалізує свої цілі не за законами утилітарної користі, а за законами краси. Універсально розвинута, живуча в єдності та гармонії з зовнішньою та внутрішньою природою людина є ідеальним філософським образом, що уявляв Маркс в якості ядра комуністичного ідеалу.
76. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії (співвідношення між класичною німецькою філософією і марксистською філософією; визначення основного питання філософи та двох його сторін). Великий вплив на формування ф. поглядів Ф.Енгельса справила класична німецька філософія, особливо праці Г.Гегеля і Л.Фейєрбаха. К Маркс і Ф.Енгельс критично сприйняли і застосували на абсолютно нових засадах; їх гегелівське вчення про діалектику як теорію розвитку і ф. метод. По-новому трактуються також ф. ідеї Фейєрбаха, зокрема щодо об'єктивності матерії, сутності людини, критики релігії. Якісно відрізняючись від німецької класики за духом і змістом, марксистська філософія успадкувала від неї раціоналізм як спосіб пояснення і осягнення дійсності. Віра в силу розуму, наукове знання, соціальний прогрес представлені тут максимально повно, що певною мірою визначило її оптимістичний характер і забезпечило широку підтримку цього вчення з боку багатьох послідовників. У праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" Ф.Енгельс висуває ідею, що в ф завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням ф. Його суть - відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись, як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше – свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність). 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаванність). Ідея Енгельса про основне ф питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати ф школи і напрямки. Згідно з марксизмом, філософів, ям визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах - суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом. Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на два табори: тих, хто визнавав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об'єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечують можливість пізнання, називають агностиками, а відповідну філософську течію - агностицизмом. Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Вони критично переосмислюють й, повертають обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика - матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості, а й природи, економічних соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання.
77. Юркевич П.Д. Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого (поняття серця як осередку духовного життя людини, яке визначає сутність особистості). Філософські погляди Юркевича сформувалися під впливом вчень Платона, Канта, Сковороди. Філософію Ю. можна назвати філософією душі, мікрокосмосу, пізнати який можливо за допомогою людського серця. Поняття ідеї пронизує всю творчість Ю. Предмети пізнання нашого розуму – ідеї, вона має ідеальне буття, вона є щось мислиме, вона лише прообраз реальності. В ідеї ототожнюється мислення і буття. Сама ідея пізнається як закон і норма явища. Між ідеями та явищами стоїть творча воля Бога і людини. Ю. визнає 3 сфери буття – царство ідей (ноуменальний світ), царство розумних істот(реальний світ), царство примарного існування тілесності (феноменальний). Зрозуміти все буття розумом, пізнати його не можливо. Розум є сферою загального, він не може проникнути в глибину особистісно-індивідуального. Цю діяльність людської душі, яка стоїть поза межами розуму Ю. називає серцем. Органом душі виступає не лише головний мозок, а й усе людське тіло. А оскільки серце поєднує усі тілесні сили, то воно має бути визнане найближчим органом душевного життя. Серце – центр духовного життя людини, в ньому започатковується рішучість, різні наміри і бажання, воно є місцем волі. Серце – центр морального життя людини, в ньому з’єднуються всі моральні стани, це вихідний пункт усього доброго і злого в словах, думках і вчинках, є добрий і злий скарб людини. Світ існує і відкривається передусім для серця, а звідси вже для мислення. У відображені дійсності, яка утворюється нашим мисленням на основі вражень від зовнішнього світу, Ю. пропонує розрізняти 2 аспекти: знання зовнішніх предметів, яке присутнє в цьому уявленні; душевний стан, який обумовлюється цим уявленням і знанням. Саме у цьому аспекті виявляється якість нашого душевного настрою. Не мислення утворює сутність людини, а життя її серця, її безпосередні та глибокі переживання, що походять від серця. Якщо розум – це світло, то духовне життя виникає раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум – вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання тільки тоді принесуть користь, коли вони знайдуть місце у серці. Ю. намагається пов’язати біблейське вчення про серце, за яким серце є прихованим, але основним життям Духа, з християнським началом моральності і цим з’ясувати значення моральності для потреб практичної філософії. Він має надію, що саме у вченні про серце закладені основи релігійної свідомості людства. Ю. вважає, що людині притаманний етико-естетичний погляд на світ, який виникає з природи серця. Історія людства починається життям особи в спільному – в племені, роді, її моральність – це звичаї племені, а знання – авторитет старших. Не за себе, а за своє плем’я вона радіє і тужить, спільне благо таке близьке її серцю, що вона довго не може виділити думку про свою окрему корисність. Навіть у предмети неживої природи вкладає вона свою душу, одухотворяючи їх. Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке бажало б усюди бачити добро, щастя. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє світ, що є гідний існувати.
78. Соловйов B.C. Оправдання добра. Моральна філософія (вчення про моральність, пізнання добра і зла). Соловйов створив своєрідну теософську систему. Критикував матеріалізм та атеїзм, вважаючи їх вченнями які спустошують духовну природу людини, ведуть людину в безвихідь. Він доводив, що головним завданням філософії є збагачення теологічними ідеями, стати накою християнського віросповідання. За Соловйовим початком всього існуючого є тотожне з богом абсолютне. Абсолютне сприймається людьми через віру, містить в собі вічні ідеї. Теорія пізнання Соловйова повністю підкоряється його ідеалістичній, релігійно-містичній системі, в якій головна роль відводилася інтуїції та містиці. В основі суспільних відносин люди повинні керуватися християнським вченням – любов’ю до ближнього. В області естетики Соловйов притримувався ідеологічної теорії „чистого мистецтва”, доводячи , що митець творить в тому випадку, коли знаходиться в містичному екстазі, коли його твори є втіленням божественного одкровення.
За Соловйовим первісною основою морального життя людини є сором. У людини пізнання добра і зла не тільки дано безпосередньо у відмітному для неї почутті сорому, але з цієї першооснови, поступово розширюючи свою конкретно-чуттєву форму, воно переходить у вигляді совісті. В межах морального відношення людини до самої себе чи до своєї власної природи почуття сорому (що спочатку має власне статевий характер) зберігає свою формальну тотожність незалежно від того, чи протиставляється воно інстинкту тварин самозбереження, індивідуального або ж родового. Переходячи до іншої області відносин - не до себе самого, як окремої особини і як одному з екземплярів роду, а до ближніх і до Бога, - відносин незрівнянно більш складних, моральна самооцінка проходить через середовище абстрактної свідомості. Сором і совість промовляють різними мовами і з різних приводів, зате суть того, що вони говорять, однакова. Така суть міститься у соромі: совість додає аналітичне пояснення: зробивши це недозволене чи негідне, ти винуватий у злі, гріхові, у злочині. Тільки голос совісті, що визначає ставлення до ближнього і до Бога як добре чи зле, надає йому морального значення, котрого воно без того не мало б, а оскільки сама совість є тільки розвитком сорому, то таким чином усе моральне життя людини, у всіх своїх сферах, виростає мовби з одного кореня, притому кореня чисто людського, чужого світу тваринному.
79. Джеймс У. Прагматизм (поняття прагматизму, прагматичного методу та істини). Прагматизм – це філософський напрямок, що досліджує механізми пізнання і духовні структури, які забезпечують продуктивну діяльність людини. Вільям Джеймс - американський філософ і психолог. Як представник прагматизму Джеймс вважав, що поняття, теорії, визначаються практичними діями, а істинність – успіхом і користю при їх використанні в житті. Головним недоліком попередньої філософії Джеймс вважав її відрив від життя, нерозуміння людської сутності. Істина завжди задовольняє будь-які наші бажання – це вже благо, але бажання різноманітні і можуть бути досить величними; істина, що призивається ними, - подвійне благо. Прагматизм не будує ієрархію людських потреб, гадаючи, що всі агенти психіки рівноцінні у своїх творчих здібностях. За В.Джеймсом, людський досвід досить самодостатній і не має потреби ні в яких трансцендентних сферах, що гарантують його дійсність. Для радикального емпіризму не викликає сумнівів той факт, що відносини між речами переживаються нами так само чітко, як самі речі. Саме таким чином у Джеймса обґрунтовується думка про ймовірну присутність Бога у світі. Люди мають потребу в ньому, хочуть комусь молитися, бути упевненими в стабільності світу, - і вони створюють ідею Бога. Ідея, в свою чергу, визначає їх моральний стан і вчинки. Так ідея породжує реальність, що потрібно людині, отже, сама ідея - у підсумку, на практиці - виявляється щирою. Подібним шляхом стверджується й інший ідеал Джеймса - меліористичний Всесвіт. Віра в те, що світ може змінитися на краще, ми не впадаємо у смуток, а діємо і він стає кращим. Джеймс схильний вважати, що істина визначається особистими інтересами конкретних індивідів. Визначена особистими інтересами, істина повинна вести до успішних дій; вона повинна діяти. За Джеймсом, воля до віри доречна лише в конкретних умовах. Неможливо знайти цю якість як щось, що діє за певних обставин. Насамперед, повинна існувати ясна гіпотеза, що відповідає нашій вірі. Ця гіпотеза покликана бути живою, а не мертвою, тобто, як би за допомогою електричного проводу бути зв'язаною з нашим життям. Визначивши умови, при яких можлива воля до віри, Джеймс потім пояснює, що воля впливає на наші переконання у ситуації вибору, що має характер випадку. Ми бажаємо володіти істиною, ми хочемо вірити, що наш досвід відкриє нам ще більшу істину, і в цьому бажанні ми знаходимо підтримку в інших членів зв'язаного з нами співтовариства. На цій підставі Джеймс стверджував, що наша жагуча людська натура має повне право, і повинна робити справжній вибір, який за своєю природою не може бути здійсненим на основі лише інтелекту. Основні ідеї американського філософа здаються значно випереджальними за свій час. Міркуючи про те, що не слід змішувати екзистенціальну проблему з проблемою цінності, він передбачає появу філософії існування (екзистенціалізму). Джеймс явно формулює гіпотезу, відповідно до якої розумна свідомість – лише одна з форм пізнання світу. Безсумнівно, існують і інші способи світовідчуття. Вони відділені від інтелекту тонкою перегородкою. Дистанція між Джеймсом і сучасним рівнем знання - майже сторіччя, але його праці мають велике значення для сучасності.
80. Вітгенштейн Л. Філософські дослідження (філософія як активність, спрямована на прояснення мовних виразів). Вітгенштейн розглядав мову, як діяльність, тісно переплетену з іншими – нелінгвістичними – видами людської діяльності. Залишивши завдання виявлення апріорної структури мови та її логічної будови, загальної мові та світу, він звернувся до комунікативної сторони мови. В цьому змісті аналіз у Вітгенштейна виступає, як опис функціональної ролі слів та виразів, що породжують їх значення. Він розрізняв “поверхневу” та “глибинну” граматики мови. В першому випадку мається на увазі граматичний синтаксис, в другому – рівень так званих мовних ігор. Мовні ігри представляють собою взаємопереплетення різноманітних форм людської активності. Для людини вони виступають, як його “форми життя”, в які вона занурена та правилам, яких в тій чи іншій мірі наслідує. Ключовим словом його типу аналізу вважають слово “вживання”. В. зберігши ідею про "безглуздість" проблем традиційної філософії, відмовився в той же час від абсолютизації формально-логічного підходу до мови. В. стверджує, що мова служить не тільки цілям опису світу, але і різним людським комунікаціям. Об'єктом філософського дослідження виступає у В. природна ("повсякденний") мова, що розглядається як сукупність "мовних ігор", що ведуться за правилами, що обирається "граючими". В. переходить з позиції логічного атомізму до точки зору логічного емпіризму. Позиція конвенціоналізму у відношенні до мови, відповідно до якого мова виявляється продуктом довільної угоди, позбавляє "ідеальний" мову його спочатку надзвичайного стану. Задача філософії зводиться до визначення й усунення помилок у вживанні мови. Погляди В. мали значний на розвиток лінгвістичної філософії.
81. Франко І.Я. Що таке поступ? (розуміння поступу з позиції еволюціонізму. Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство - зло, а праця - добро. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. Але жити лише для праці неможливо, вважає Франко. Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб. Одна з основних філософських ідей Франка про те, що найбільшою цінністю на землі є справжня жива людина. Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. Філософія Франка поєднана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. "Дух, що тіло рве до бою", дух любові й справедливості - це дух істинно франківський, каменярський. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові. Філософія Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. Погляд на історію у нього як на процес поступу, що опирається на загальні закони еволюції в органічній природі. Тобто, концепція історичного поступу в історіософії І.Франка свідомо ґрунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму. Характеризуючи поступ людської історії, І.Франко передусім не схильний розглядати його як прямолінійно спрямований, що здійснюється по висхідній. По-перше, поступ не охоплює на кожному етапі все людство. По-друге, поступ здійснюється хвилеподібно, де на зміну хвилі високого підйому приходять хвилі падіння, знесилля і зневіри. По-третє, "поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад". Це все переконливо засвідчує, що поступ не досягає вселюдського масштабу й сам по собі має неоднозначні, суперечливі наслідки для конкретної людської індивідуальності. Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, разом з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі й здібностей породжує й загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тому критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а "емансипація людської одиниці". З цього погляду І.Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської волі. Але шлях до повного щастя неможливо здійснити наодинці. Визначаючи спільності, через які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І.Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід'ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного прогресу.
82. Фрейд 3. Я і Воно (поняття свідомого і несвідомого у психіці людини як основа психоаналізу). З.Ф. – австрійський лікар психопатолог, психіатр, основоположник психоаналізу. Основні ідеї викладені в працях „По той бік принципу задоволення”, „Я і Воно”, „Масова психологія і аналіз людського Я”. Досліджуючи характер і причини неврозів, Ф. виявив область людської психіки, що має важливе значення для життєдіяльності людини – несвідоме. За Ф. несвідомі багато наших бажань та прагнень. Досить часто несвідоме проявляється назовні в гіпнотичних станах, сновидіннях, в будь-яких фактах нашої поведінки (обмовках, неправильних рухах, описках). За Ф. психіка людини є взаємодією трьох рівнів: несвідомого, предсвідомого, свідомого. Несвідоме він вважав центральним компонентом, що відповідає суті людської психіки, а свідоме – лише особливою інтуїцією надбудовою над несвідомим. Ф. створив триелементну модель особистості. „Воно” – глибинний шар несвідомого потягу, основа діяльності індивідів, „Я” - сфера свідомого, посередник між „Воно” і „зовнішнім світом”, природними і соціальними інститутами. „Зверх - Я” внутрішньо особова совість, що виникає як посередник між „Воно” і „Я” за рахунок постійно виникаючого конфлікту між ними. „Зверх - Я” є ніби вищою істотою в людині. Це внутрішньо засвоєні індивідом соціально значущі норми та заповіді, соціальні заборони батьків, авторитетів. Глибинний шар людської психіки, за Ф. функціонує на основі природних інстинктів, „первинних потягів” з метою отримання найбільшого задоволення. Безпосередньо сексуальний потяг Ф спочатку розглядав як основу первинних потягів. Пізніше він його запінює поняттям „лібідо”, яке осягає всі сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до батьківщини. Наостанок він висунув гіпотезу, що діяльність людини зумовлена наявністю біологічних і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють „інстинкт життя” – ерос та „інстинкт смерті” – танатос. Оскільки в задоволені своїх пристрастей індивід стикається із зовнішньою реальністю, яка протистоїть у вигляді „Воно”, в ньому виділяється „Я”, яке прагне подолати несвідомі потяги і спрямувати їх в русло соціально одобреної поведінки за допомогою „Зверх – Я”. Ф не абсолютизував силу несвідомого. Він вважав, що людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями та керувати ними в реальному житті. Завданням психоаналізу на думку Ф, полягає в переведенні несвідомого матеріалу людської психіки в область свідомості та підкорити його своїм цілям.
83. Бердяєв М.О. Про призначення людини (специфіка філософії як дослідження людини з людини і в людині як належної до царства духу). М. О. Бердяєв займає особливе місце в російській і світовій філософії. Для творчості Бердяєва характерна необхідність філософського осмислення явищ, які аналізуються, постійна зосередженість на своїх переживаннях і пошуках. М.Бердяєв свою ф-ю називав ф-ю духу. Центром в ній стала тема людини, її свободи, творчості особи, духу, історії, зміст якої він розглядав з точки зору загальнолюдських цінностей, визнання примату свободи над буттям, свободи як фундаменту життя особистості. Філософ переконаний у самоочевидності волі людини. Воля Бердяєва - це воля духу людини, її свідомості і самосвідомості. М. Бердяєв відокремлює волю від людини і протиставляє її людині як вищу і первинну сутність, що лежить в основі світу. Свобода не дарується Богом, вона передує буттю і Богу. З первісної свободи розкривається Бог, з неї розвивається і особистість, постає світ як перехід буття в небуття, творчості з свободи. Цим визначається смисл історії. Сформулював протиставлення трансцендентальної і психологічної свідомості. До останньої відніс сферу переживань, які формуються в конкретному життєвому досвіді – це відносна, суб’єктивна свідомість. Трансцендентальне – об’єктивне і абсолютне як сукупність всезагальних умов пізнання. Абсолютні істини існують незалежно від емпіричного їх сприйняття. Вони лише сприймаються певним угрупуванням по-різному, а умови їх існування роблять ці істини сприйнятими чи не сприйнятими. Б. прагнув виробити нове розуміння християнства, нову релігійну свідомість як відновлення досвіду і духовного самопочуття переломної епохи, хворої соціальними вибухами. В ім’я свободи не сприймав ні державних насильницьких політичних начал, ні позадержавного насильства. Передбачав появу культу земної матеріальної сили (надлюдини), який звеличиться на вершині людських трупів. В центрі своїх поглядів на людину ставив особистість та її призначення в універсумі. Суть його поглядів полягала в тому, щоб через свідомість світового зла відновити релігійний смисл життя, повернути людину до істинного покликання в світі, яке робить її гідною вічного життя, дати їй внутрішню свободу. Усвідомлення зв’язку індивідуальних долей з долею світобудови дасть змогу людині здолати трагізм беззмістовного існування, світове зло, трагічну історію. Все це повинно відбуватися за активною участю людини, де найважливішим покликанням історичного процесу є свобода вибору, щаблями якої служить духовний розвиток. Нова людська соціальність повинна виступати як соборна єдність людей, що ґрунтується не на підпорядкуванні деяким зовнішнім силам, а на вільному покладанні начал самої особистості. Така асоціація людей не потребує держави. Місце політичної організації тут займе союз людей для пошуку спільної святині і припинення боротьби за владу. Свобода є насамперед здатність до самоуправління і самозбереження. Втрата будь-якої дисципліни і цієї здатності перетворює народ в стадо диких звірів. Народ тільки тоді гідний називатися вільним і громадянським, коли усвідомлює свою національну єдність як всередині власної держави, так і зовні, перед іншими народами.
84. Вернадський B.I. Наукова думка як планетне явище (біосфера як основна галузь наукового знання; біогеохімічна енергія та й нова форма: енергія людської культури, яка створює ноосферу). Вернадський здійснив кардинальну корекцію стійкої наукової картини світу, де не було місця живому, розробив вчення про живу речовину, біосферу, запровадив поняття всюдності життя, тиску життя, його швидкості та згущення. Біогеохімічна енергія – це вільна енергія, що утворюється життєдіяльністю природних організмів; викликає міграцію хімічних елементів біосфери і тим формує її історію. Поява людини в ряду висхідних життєвих форм означає, що еволюція переходить до використання нових засобів – психічного, духовного порядку. Еволюція у першій мислячій істоті породила небувале знаряддя подальшого розвитку – розум, якому притаманна самосвідомість, з можливістю глибино пізнавати та перетворювати себе і світ. З першої думки людини про світ і про себе, з першого малого практичного винаходу, ідея і проект якого стали передаватися, вдосконалюватися далі, розпочався той інформаційний потік відомостей, що оперезав нині всю планету, потік знань, концепцій, теорій, який дає уявлення про нову специфічну оболонку Землі (ноосферу), яка немовби накладається на біосферу, але не зливається з нею, а все більше справляє на біосферу перетворюючий вплив. Вернадський розглядав біосферу як особливе геологічне тіло, будівля і функції якого визначаються особливостями Землі і Космосу. А живі організми, популяції, види і вся жива речовина - це форми рівні організації біосфери. Вчений зв'язав вчення про біосферу з діяльністю людини з різноманітними проявами буття особистості і життя людського суспільства. Центральною темою вчення про ноосферу є єдність біосфери і людства. Вернадський у своїх роботах розкриває корені цієї єдності, значення організованості біосфери в розвитку людства. Це дозволяє зрозуміти місце і роль історичного розвитку людства в еволюції біосфери, закономірності її переходу в ноосферу. Однією з ключових ідей, що лежать в основі теорії Вернадського про ноосферу, є те, що людина співіснує всередині природи і є частиною неї. Людство саме по собі є природне явище і закономірно, що вплив біосфери позначається не тільки на середовищі життя але і на стані думок. Але не тільки природа впливає на людину, існує і зворотний зв'язок. Причому він не поверхневий, що відбиває фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Таким чином, людина є визначена функція біосфери, у визначеному її просторі і часі. Ноосфера – це біосфера, перероблена науковою думкою, що підготовлене всім минулим планети, а не короткочасне і перехідне геологічне явище. Вернадський вважав за необхідне утворити “Інтернаціонал вчених”, що культивував би свідомість моральної відповідальності вчених” за використання наукових відкриттів і наукової праці для руйнівної, що суперечить ідеї ноосфери, мети. В. високо цінував значення філософії для наукового дослідження, вказував на необхідність систематичної розробки логіки та методології природознавства.
85. Тейяр де Шарден П. Феномен людини (характерною рисою є панпсихізм, що стверджує наявність духовного начала, яке присутнє у Всесвіті і спрямовує його розвиток). Тейяр де Шарден французький антрополог, теолог, член ордена єзуїтів. Прагнув створити наукову феноменологію, яка б синтезувала науковий та релігійних досвід з метою розкриття змісту Всесвіту, породженням якого є людина. Т.Ш. вважав релігію і науку взаємопов’язаними фазами одного акту пізнання, який охоплює минуле та майбутнє еволюції. Центральним методологічним принципом сучасного мислення Шарден оголосив еволюціонізм. Принцип еволюції властивий всім природнім явищам. Основними критичними точками розвитку світу, космогенезу виступають: перед життя (неорганічна природа); життя (органічна природа); мислення, ноосфера, наджиття. На етапі мислення з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, створює ноосферу, персоналізує світ. Людина це ланка еволюції, до її появи світ був розділений. Людська діяльність постійно підвищує синтез всього існуючого, створює нову сферу – сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма розвитку світу – думка, свідомість, духовність. Для вчення Т. Де Шардена характерним є панпсихізм, тобто визнання присутності духовного начала. Духовне буття розглядалося як радіальна енергія – властивість матерії, що одночасно є духовною рушійною силою, яка завдає імпульс космічній еволюції. Радіальна енергія призводить до ускладнення матеріальних явищ, є природною формою божественної благодаті. Кінцевою метою еволюції є досягнення наджиття, а в ньому точки Омеги. В цій точці сумується, збирається, вдосконалюється свідомість, яка поступово перетворюється на Землі на ноогенез. Космогенез у Шардена ототожнюється з „христогинезом”. Наджиття означає з’єднання людської душі після завершення історії в космічному Христі. Точка Омега – центр Всесвіту, символізує Христа, причетного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього. Христос завдяки механізму втілення володіє універсальними космічними атрибутами. Саме тому він є особливим центром універсуму, від якого починаються та до якого ведуть всі еволюційні шляхи.
86. Фромм Е. Втеча від свободи (основна ідея: ідеологія і культура взагалі коріняться в соціальному характері; сам соціальний характер формується устроєм життя суспільства). Фромм один із основних представників неофрейдизму, перетворив психоаналіз Фрейда в соціальну філософію, переосмислив роль соціальних факторів в розвитку особистості, досліджував вплив психологічних факторів на соціальний розвиток. Фромм виділив такі протиріччя людського існування: екзистенціональні (життя і смерть), історичні (патріархат, матріархат, авторитарна, гуманістична свідомості, протилежні типи характеру, володіння і буття). Основні теоретичні положення психоаналізу Фромма викладені у праці „Втеча від свободи”. В центрі соціально-філософської теорії лежить психологічна модель людини, розвиток як результат пристосування людини до певної соціально-економічної ситуації. Критерієм соціального розвитку є людські самовідчуття (задоволення або не задоволення загальною життєвою ситуацією). Активним психологічним фактором соціального прогресу є соціальний характер - зв’язок індивідуальної психічної сфери та соціоекономічної структури. Людська природа це сукупність потреб, яка реалізується різними способами залежно від певних соціальних умов. Людська природа зберігається, реалізується, модифікується під впливом соціуму. Соціальний характер є результатом адаптації людської природи до структури суспільства. За Фроммом існують такі типи: рецептивний, експлуататорський, накопичувальний, ринковий. В основі кожного типу характеру знаходиться механізм, завдяки якому індивід вирішує свої проблеми: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм (відказ від особистого Я). Єдиним правильним способом вирішення проблем є любов – критерій буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодівання мистецтва любові відбувається зміна структури характеру (наприклад, перехід до гуманізму). Головна ідея твору – створення ідеального суспільства, в якому спрямованість на володіння замінюється орієнтацією на буття. Функцією такого суспільства є створення нової людини, характер якої визначається відмовою від володіння заради буття, а вищою метою життя – всебічний розвиток та відмова від експлуатації.
87. Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм - це гуманізм (християнських і атеїстичних екзистенціалістів об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності). Сутнiсть i явище - фiлософські категорiї, що вiдображають загальні форми об'ективного свiту, його пiзнання та практичної дiяльностi людей. Сутнiсть - це внутрiшнiй змiст предмету, що виражається в єдностi всiх можливих i суперечливих форм його буття. Явище – певне знаходження (вираження) предмета. В мисленнi категорiї сутність та явище виражають перехiд вiд багатогранностi наявних форм предмета до його внутрiшнього змiсту та єдностi - до поняття. В античнiй фiлософії сутність трактується як начало розумiння речей i разом з тим, як джерело генезису, а явище - як те, що iснує як видимий образ речей. В Демокріта сутнiсть речi навiд'ємна вiд самої речi. В Платона сутнiсть -"iдея", яка має надчуттєвий нематеріальний характер, вiчна та нескiнченна. В Арiстотеля сутність не виводиться з матерiї, з якої будується рiч. В середньовiччi сутність розглядається, як бог носiя, а земне iснування як iлюзорне. В новий час сутність знаходить своє вираження в концепції первинних та вторинних якостей. Кант визнавав об'єктивнiсть сутностi (рiч в собi). Вiн вважав, що сутність не може бути пiзнаною людиною в її самобутному iснуваннi. Гегель стверджував, що сутнiсть існує, а явище - це явище сутностi. Неопозитивiзм вiдкидае об'єктивнiсть сутності. Екзiстенцiалiзм прагне зрозумiти буття, прагне перебороти психологiзм i розкрити онтологiчний змiст переживання. Основне означення буття, як воно вiдкрите нам, тобто нашого власного буття (так званої екзистенцiї) є незамкненiсть, вiдкритiсть. Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр протиставляє речове буття людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза нашому життю. Він вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. За Сартром свобода є протилежнiстю буття, яке вiн трактує як емпірично сутнє. Людина вiльна коли вона сама проектує себе, створює, обирає себе, не визначаючись нiчим, окрiм власної суб'єктивностi, сутнiсть якої полягає в повнiй незалежностi вiд будь-чого. Проте людина, на думку Сартра, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття буттю речей, щоб злитися зі світом у стійку, гармонійну цілісність. Подібні спроби виявляються для людини марними, й навіть трагічними, оскільки призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на річ серед інших речей. За Сартром, вихід з відчуження можливий на шляху гуманізації людської ситуації у світі. Таким чином, екзистенціалізм постає єдиною гуманістичною філософією. На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, спрямованих у майбутнє. Специфічність людини пов’язана з її постійною націленістю на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.
88. Камю А. Сіф про Сізіфа. Есе про абсурд (точка зору: абсурд не в людині і не в світі, а в їх спільній пристуності. Сізіф -абсурдний герой). А. Камю тлумачить суспільний світ як світ безправності, відчуження, приреченості, байдужості, в якому людина відчуває себе сторонньою і лише на порозі смерті постає вільно і щасливою. Для описання цього світу він вводить поняття „абсурду” – ясного розуму, що констатує свої межі. Якщо в цьому світі відсутній вищий смисл, то він має „істинну людину”, яка надає смисл життю. Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває за допомогою почуття, яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”. В Камю почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуття абсурдності. Воно з’являється не за нашим бажанням, народжується з нудьги, перекреслює значущість всіх інших переживань. Пошуком буття у світі, в якому померла релігійна надія, стає філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”. Камю замислюється над питанням : як жити без вищого сенсу і без благодаті ? Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й нашим розумом. Камю розглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду : самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ, отже зникнення одного з них означає припинення абсурду. Абсурд є першою очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемнення ясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” являє собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві знищений той, хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності приходять ілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Камю заперечує і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансцендентного порядку. З абсурду Камю виводить заперечення етичних норм, доходячи висновку: “Все дозволено”. Єдиною цінністю стає ясність бачення і повнота переживань. Абсурд не треба знищувати самогубством або стрибком віри, його треба якомога повніше виживати. Камю пропонує людині міф про затвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням своєї долі, людина мусить нести тягар життя – самовіддача і повнота існування важливіше за всі вершини, абсурдна людина обирає бунт проти всіх богів. З плином часу філософська концепція Камю певною мірою трансформувалася. “Від анархічної самотності “міфа про Сізіфа”, де абсурд долається сам по собі, Камю переходить спочатку до індивідуалістичного бунту “Калігули” і “Непорозуміння”, а потім до колективістської моралі “Чуми” і “Стану облоги”, яка виражає людську солідарність у боротьбі проти зла. Тому, вважає Камю, є більше підстав захоплюватися людьми, аніж зневажати їх.
89. Гадамер Х.-Г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики (герменевтика е філософією «тлумачення»: від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття). Герменевтика це мистецтво й теорія тлумачення, що має метою виявити зміст тексту, виходячи з його об'єктивних (граматичне значення слів та їх історично обумовлені варіації) і суб'єктивних (наміру авторів) підстав. Виникає в період еллінізму у зв'язку із завданнями наукового дослідження й виданням класичних текстів та розвивається далі в рамках тлумачення “Свящ писання”. У філософському розумінні цей термін почав вживатися в ранньому німецькому романтизмі. Герменевтика з самого початку була пов’язана з ідеями інтерпретації та розуміння. Представники сучасної філософської герменевтики (Є.Бетті, Х.Г. Гадамер, М. Ладман) вбачають в ній не лише метод гуманітарних наук, але і спосіб тлумачення певної культурно-історичної ситуації та людського буття взагалі. Відомий діяч епохи німецького романтизму Ф. Шлеймахер тлумачив герменевтику як мистецтво розуміння чужої індивідуальності – „іншого”. Предметом герменевтики виступає аспект вираження, оскільки воно є втіленням індивідуальності в її проявах. Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялась В.Дільтеєм – нім історик культури і філософії, представник філософського життя, основоположник розуміючої психології та школи історії духа (історії ідеї) в нім історії культури. Центральним для Дільтея є поняття „життя”, культурно-історичні реалії. Дільтей, вважав, що людина не має історії, вона сама – історія. Завдання філософії (як науки про дух) полягає в розумінні „життя” виходячи з нього самого. В зв’язку з цим Дільтей запропонував метод „розуміння” як безпосереднє досягнення деякої духовної цілісності – цілісного переживання. Основна проблема герменевтики, за Дільтеєм, полягає в розкритті того, як індивідуальність може стати предметом загальнозначимого об’єктивного пізнання в почуттєво даному прояві чужого унікального життя. Подальше опрацювання цієї проблеми здійснював нім філософ Х.Г.Гадамер, учень М.Хайдеггера, який тлумачив герменевтику в широкому розумінні – як вчення про буття, як теорію пізнання. Багато наслідуючи у Дільтея та Хайдеггера, Гадамер надав герменевтиці універсального змісту, перетворивши проблему розуміння в саму суть філософії. Предметом філософського знання з точки зору герменевтики є світ людини, котрий трактується як область людського спілкування. Саме в цій області відбувається повсякденне життя людей, створюються культурні і наукові цінності.
90. Кун Т. Структура наукових революцій (концепція історичної динаміки наукового знання розкриває значення поняття наукової спільноти; парадигма як домінантна модель або «дисциплінарна матриця»). Томас Кун аналізуючи наукову історію та філософію виявив надзвичайно перекручену, романтизовану картину реального перебігу подій. Глибше дослідивши цю очевидну невідповідність, Кун почав інтенсивно вивчати історію науки і результати досліджень опублікував у праці «Структура наукових революцій». Центральною в теорії Куна є концепція парадигми. У широкому розумінні парадигму можна визначити як набір переконань, цінностей і технік, що їх поділяють члени даного наукового співтовариства. Деякі з парадигм мають філософську природу, вони є загальними та всеосяжними, інші ж парадигми керують науковим мисленням у досить специфічних, обмежених сферах досліджень. Наукові спостереження не диктують єдиних і однозначних рішень, жодна з парадигм ніколи не пояснить усіх наявних фактів, і для теоретичного пояснення одних і тих самих даних можна застосовувати багато парадигм. Який з аспектів складного явища буде обрано і який з можливих експериментів буде почато чи проведено першим, визначається багатьма факторами. Таким чином, у принципі неможливо займатися наукою без деякого набору апріорних переконань, фундаментальних метафізичних настанов і відповідей на питання про природу реальності та людського знання. За Куном, парадигми відіграють в історії науки вирішальну, складну і неоднозначну роль. Раннім стадіям наук, що їх Кун описує як «до-парадигмальні періоди», властиві концептуальний безлад і конкуренція великої кількості розбіжних поглядів на природу. Жоден з цих поглядів не можна одразу відкинути як невірний, оскільки вони приблизно відповідають спостереженням і науковим методам свого часу. Як тільки парадигму приймають, вона стає потужним каталізатором наукового прогресу; Кун називає цю стадію «періодом нормальної науки». Більшість вчених увесь свій час займається нормальною наукою, а тому ця окрема сторона наукової діяльності стала в минулому синонімом науки взагалі. Нормальна наука ґрунтується на припущенні, що наукове співтовариство знає, що таке Всесвіт. Нові теорії не виникнуть без руйнування старих поглядів на природу. Нова, радикальна теорія ніколи не буде доповненням або прирощенням до існуючих знань. Вона змінює основні правила, вимагає рішучого перегляду або фундаментальних допущень попередньої теорії, здійснює переоцінку існуючих фактів і спостережень. За теорією Куна, тільки в подіях такого роду можна визнати справжню наукову революцію. Вона може або статися в якихось обмежених галузях людського знання, або радикально вплинути на цілий ряд дисциплін. Томас Кун відзначив, що науковій революції передує період концептуального безладу, коли нормальна практика науки поступово переходить у те, що він називає «екстраординарною наукою». Раніше чи пізніше повсякденна практика нормальної науки обов’язково приведе до відкриття аномалій. Спочатку несподівані результати називатимуться «поганими дослідженнями», оскільки діапазон можливих результатів чітко визначено парадигмою. Коли ж аномальні результати підтверджуватимуться повторними експериментами, це може призвести до кризи в даній області. Протягом деякого часу розбіжність розглядатиметься як проблема, котра зрештою розв’яжеться шляхом модифікацій і вияснень. Після періоду стомливих і марних зусиль аномалія виходить за рамки ще однієї загадки, і дана дисципліна вступає в період екстраординарної науки. До і під час наукових революцій відбуваються також палкі дебати стосовно законності методів, проблем і стандартів. За цих обставин, із розвитком кризи зростає професійна невпевненість. Неспроможність старих правил веде до інтенсивних пошуків нових.