Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Микола Мащенко
Микола Мащенко (*12 січня 1929, Мілуватка) — український кінорежисер, сценарист, письменник. Народився в с. Мілуватка, Луганської області. 1953 року закінчив Харківський театральний інститут (майстерня І. Мар'яненка). З 1957 року працював на Київській кіностудії художніх фільмів. З 1989 по 2004 рр. був генеральним директором Київської кіностудії ім. О.Довженка. У Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки поставив «Будинок, де все шкереберть» А.Портеса (1995). Автор книг: «Зоря для матері» (1983), «Мамо, рідна, єдина…» (1991), «Відьма-енкаведистка» (2000), «Спогад про любов. Троє» (2004), «Остання атака» (2005), «Василь Земляк в усмішках Миколи Мащенка».
Не можна собі уявити вітчизняний кінематограф без постаті Миколи Мащенка. "У своїй режисерській долі він не просто досяг вершин всенародного визнання - біль поразок і високогірний вихор перемог тільки виміцнили його тверду натуру, в якій так багато хлоп’ячого, ніжного, а часом і просто дитячого", - писали про свого побратима актор і режисер Іван Миколайчук та поет Іван Драч.
Микола Мащенко служив рідному кінематографу вірою і правдою, а ще великим своїм талантом. В доробку Митця є картини, які не просто принесли славу і визнання українському кіно, вони вже приречені на безсмертя.
Але Миколу Павловича знають не тільки як неперевершеного кінорежисера, а ще і як прекрасного письменника і літератора. Він автор багатьох книг, його твори неодноразово друкувались і на сторінках нашої газети користуючись неабиякою увагою читачів.
Сьогодні Микола Мащенко пропонує кілька новел, в яких розповідає про найсвятішу людину на землі - свою маму.
Новели
Зоря для матері
Мама стелить постіль посеред двору, на копиці свіжого сіна, укриває мене барвистим рядном і, щоб я скоріше заснув, просить полічити для неї зорі в небі, а сама тихо мурличе колискову. З-під рядна дивлюсь на небо, відкладаю на пальцях по десять зірок для мами.
— Мамо, а за що ви так любите зоряне небо?
— За те, — каже, — що воно викупало тебе в зорях, одразу як тільки ти народився в лісі, на місяць раніше, ніж було домовлено з батьком. Ліс радо прийняв тебе на світ, обгорнув лапатим кленовим листям, щоб ти не застудився після купання в теплих зорях. Отож як виростеш, обов'язково дістанеш з неба кілька зірок — мені і лісу. А зараз спи.
Вдивляюсь у небесну неосяжність, намагаюсь збагнути височінь, звідки маю дістати зорі, і ніяк не можу навіть уявити, яким треба вирости, щоб сягнути руками до зірок. У відчаї питаю маму, чи осипаються коли зорі з неба самі.
— Осипаються, синку, та ще й дуже часто. Отож заплющуй свої оченятка карі, а то запорошить їх тобі небо зірками. Засинай скоріше, синку.
Ховаю очі під рядно і одразу пірнаю у дивний-предивний сон. Хтось невидимий здоровенними руками перекидає небо догори дном, і з нього, наче горох з відра, сиплються зорі. Золотавою зливою падають на мене, на сіно, на землю. Все навколо засяяло, покотилось по двору багатобарвними веселками.
Утопаючи по вуха в зорях, я обережно назбирав їх для мами повну пазуху і дві пригорщі — для лісу. Несу. Сам увесь сяю від тої ноші. Відчуваю, як проміння нестерпно лоскоче мені очі. Не витримую — прокидаюсь. І одразу мацаю пазуху, а вона порожня — всі зірки повтікали на небо. Обережно розтискаю долоню. І на ній замість зірок бачу маленькі круглі цукерки — кольоровий горошок від мами.
Рука
Скільки пам’ятаю себе, мама завжди працювала в колгоспі свинаркою. Від зелені, якою вона годувала свиней, руки її вічно шерхли, тріскались і чорніли тоненькими борознами, наче розорана напровесні нива.
Якось я запросив своїх київських друзів до мами в гості. Зустріти їх у рідному селі хотів урочисто, тому навіть вирішив хоч ба там що, а змити з маминих рук оті чорні борозни. Поставив на коліна мідний тазок з теплою водою та й заходився відмивати мамині руки милом, щіткою, порошками. Вже руки стали білі-білі, а борозни на них ще дужче почорніли. Знов і знов починав спочатку - милом, щіткою, порошками... Нарешті мама стомилася.
"Не три ти їх більше, синку! Марно стараєшся... Та чорнота із сонцем в’їлася на віки вічні. Хай буде, як є. Чи, може, ти соромишся моїх рук перед друзями?".
Я ніжно поцілував материні руки, винувато припав до них щокою. Вони були теплі-теплі, немов долоні сонця...
Останній лист
Матінка була геть не письменна й тому всі листи синові вив’язувала з її сліз, болю й журби сусідка кума Мотря.
"З чого почнемо цього листа?" - попитала вона і за давньою звичкою послюнявила олівець.
"Почнемо з самісінького кінця. Пиши одразу: та мій же ти синочку, та мій же ти ріднесенький! Та чи ти ж там у Києві не відчуваєш серцем, як я люблю тебе, мою останню надієньку, як скучаю та побиваюсь за тобою, як тужно виглядаю у заплакане віконце вісточок від тебе. Уже змінилося кільканадцять листоношів, а від тебе жодного листа. Та невже ж тобі важко надряпати бодай три слова: "Мамо, я живий" і все - більш нічого?..."
Слова перемішувалися зі сльозами, позастрявали в горлі, не сила їй було - ні проковтнути їх, ні продихнути.
"Пиши, кумонько, чого сидиш, склавши руки?"
"Та ніякечки не второпаю, чого ото з кінця починати?"
"Ну, невже ж ти така дурна? Невже не можеш збагнути, як він денно й нощно заклопотаний тією клятою столичною роботою? Може не знайтись у нього вільної хвильки навіть дочитати до кінця нашого листа. І тоді не взнає, бідний, яка ото чорна мука матері очікувати його отут одній-однісінькій вже два роки, довших за віки... скільки сліз виплакала за ним - сто разів могла б викупати його в отих материнських сльозах"
"От би чистий був" - мовила сусідка та й почала писати лист з кінця.
Не відала матінка тоді, що виплакувала вже останній свій лист, що отримає його син, коли вона, так і не дочекавшись зустрічі з ним, навічно залишить білий світ, сповитий болісною печаллю материнської самотини...
Батько
Ой, мій синочку ріднесенький, розповім я тобі про батька. Та ніч була лунка-лунка. Здавалося, скажеш слово - і весь світ його почує. Не спалось тієї ночі зовсім. Душа, мабуть, передчувала горенько, тільки розказати не вміла.
Вдерлося воно, оте горе, у нашу хату тужними криками паровозів. Як закричать усі відразу, та так близько, наче з усього світу зібралися попід нашими вікнами.
Я вибігла за воріт. Всі твої сестри, брати прокинулись - та в сльози. А чого - й самі не знають. Обійняли мене міцно з усіх боків, притислись і тремтять, мов зайчатка. А від залізниці через усе село линуть і линуть тривожні сигнали паровозів. Від тої паровозної туги мурашки повзли по спині.
"Що воно там скоїлось?" - питали діти в мене, а я сама ледь стояла, невідомість краяла серце.
А як потонули в річці паровозні тужіння і на мить почувся чийсь крик, стало зовсім моторошно. Потім з позаріччя, од залізниці, долинув цокіт копит. Як почула його, все в мені одразу похололо. Цокіт той наближався з неймовірною швидкістю, а я стояла, наче прикута до землі.
Невідомий вершник уже копитив пилюку біля церкви, на вигоні за річкою. Коли ж той нічний гонець вилетів на дерев’яний міст, я остаточно відчула - поспішає він до нашої хати. Інакше чого ж би отак цілу ніч билась у грудях душа моя, та й кому ще можуть нести вістку серед ночі від залізниці, як не сім’ї залізничника. Заплющила очі, вслухалась у цокіт, сподівалася - може, промчить він повз нашу хату.
Ні, не промчав. Вершник на повному галопі звертає з дороги на стежину і мчить прямо сюди, до нашого двору. І опам’ятатись не встигла, як кінь уже бив копитом землю біля воріт.
Вершник, важко дихаючи, ледь вичавив з грудей: "Кирилівно, горечко велике... Паровоз перерізав вашого Павла... Швидше у сватовську лікарню, може, застанете його ще живим..." І поцокотіли копита у темну ніч. Років з двадцять переслідував мене отой цокіт.
Оговталась, посадила дітей на підводу і погнала коней у Сватову. Застали ми його ще живим. Пізнав він нас усіх одразу. Мене покликав до ліжка і тихо-тихо, немов криючись від усього світу, сказав: "Ой, Таню, Таню, як же ти одна будеш з ними?!" І заплакав. Ноги відтяли - не плакав, а тут не витримав... Навіть лікарі витирали очі - так він плакав.
Вистачило ще йому життя підізвати дітей до себе і навіть сказати, щоб вони всі дуженько жаліли тебе, синку, найменшого. Потім узяв мою руку, стиснув так, що я мало не закричала від болю, і вже не відпустив, доки не перестало битися серце.
Залили ми там сльозами всю палату. Тільки надвечір, коли вже зовсім виплакала очі, згадала я, синочку, про тебе, немовля, залишила ще на світанку самого вдома, голодного, в мокрих пелюшках. А тобі ж було тоді дев’ятнадцять днів од роду...
Не пам’ятаю вже, як доїхала додому. Сусіди розповідали, що цілісінький день з хати чутно було, як ти кричав.
"І чого воно ото так кричить, бідолашне?" - тривожились люди.
"Батько в нього загинув... От і кричить на весь світ. Хай кричить!..."
Одна-однісінька
Десь через рік після смерті батька до нас зайшов дядько Григорій, найкращий меловатський косар, і без будь яких церемоній сказав мамі: "Ой, Таню, Таню, не виростиш ти одна таку армію. Бери мене в прийми, будемо виховувати їх разом"
Довго сиділа мати мовчки, а потім зібрала дітей на нараду. Ми уважно все вислухали, і з притаманною дітям категоричністю старші відрубали: "Ви, дядьку, ідіть собі. А ви, мамо, не хвилюйтесь, ми самі виростимо!"
До пізньої ночі марно умовляла нас мама прийняти в сім’ю Григорія. Не прийняли - і все! А наступного дня почалася війна, і дядько Григорій ще раз зайшов до нас, вирушаючи на фронт.
"Ти, Тетяно, тримайся, - сказав. - Як повернусь, діти вже підростуть і все зрозуміють..."
Чотириста двадцять чоловіків не повернулися з війни до нашого села. І дядько Григорій теж... Тільки через двадцять років мама сказала нам: "От бачите, як воно вийшло, діточки мої... Не дали мені піти за Григорія. Тепер самі поженились, повиходили заміж, а я одна-однісінька на цілому світі. Правду кажуть люди - діти дбають тільки про себе, матері вічно живуть для дітей..."
Коржі для мами
Щастя випало, як сніг на голову: подарована мені братом облігація неждано-негадано виграла тисячу карбованців. На радощах не пішов до школи, вирішив негайно відвезти гроші мамі в село (я вчився в райцентрі). Заховав їх за пазуху, бо нелегкої весни сорок сьомого року всякого люду на станції товклося, і гайда.
І тут поталанило: тільки прибіг на станцію, зразу натрапив на товарний вагон, повний пшениці. На пшениці двоє - жінка у квітчастій шалі й кремезний вусань з рушницею. Я до них: "Куди товарняк?"
"На Сватову"
"Візьміть мене до Меловатки!"
"А як товарняк не зупиниться у твоїй Меловатці?"
"Я вистрибну! Не бійтеся, щовечора поїздами ганяю зі школи і часто стрибаю"
Вусань мовчки подав мені руку. В дорозі я дізнався, що везуть вони посівний фонд аж із Ростова на Полтавщину, що вже давно треба сіяти оцю пшеничку, а вони, бідолахи, півмісяця кружляють по станціях, і бозна-коли ще діждуться полтавські ниви тої ростовської пшениці.
На станції Кремінне вусань з невеличкого мішечка блюдце пшениці і виміняв за нього пів літру самогону. Випив чарку, пожував пшеничні зерна замість закуски і мені запропонував випити. Я відмовився.
"Ви краще продали б мені трішки пшениці. До мами їду. Грошей купа, а в неї хліба вже нема..."
"Скільки ж у тебе тих грошей?"
"Тисяча!"
"Ого! Школу обікрав чи пошту?"
"Виграв по облігації... Продайте..."
"Не можемо ми продавати державну пшеницю. Це ж посівний фонд!"
"Та я б ніколи не попросив, коли б ви не міняли її на самогон..."
"А ти їжакуватий, чорт! - блиснув єдиним оком вусань. - На самогон я свою виміняв. Власну!... Ну, а за мисочку зерна сотню даси?" - і показує, за яку саме мисочку.
"За таку маленьку цілу сотню?"
"Це з тебе малого сотню, а з інших півтори б заправив, і з руками вирвали б... А коли б усю тисячу запросив, ти що, пошкодував би для матері?" - сказав вусань і хитро прискалив єдине око.
"Ні, для мами не пошкодував би" - дістаю з пазухи свою тисячу.
"Скільки ж ти хочеш мисочок для мами?" - раптом втрутилася в розмову жінка.
"На всю тисячу, тітонько!" - знімаю сорочку, зав’язую вузлика біля коміра: "Сипте"
П’ятнадцять мисочок пшениці висипала мені жінка в сорочку. Та ще й якої - зерна одне в одне, аж дзвенять. Простягаю їй свою тисячу, а вона хитає головою, забери, мовляв, назад. Тільки як подавала мені з вагона повну сорочку пшениці, сказала: "Це тобі, синок, дарунок за любов до матері. А пшеничка, не бійся, наша, власна, виміняли у добрих людей за одежину, сестрі веземо"
Я дивився услід товарняку, доки не зник він за високими осокорами. Того дня, як ніколи більше, чотири кілометри від станції додому здалися дуже короткими.
Щасливий, намолов я на ручному млині борошна, замісив тіста, напік білих коржів. І став чекати маму з роботи - так, як ждав колись її пізніми вечорами з хлібом від зайця. Як у війну, коли їздила вона кудись за Харків міняти останнє ганчір’я на хліб. Навіть тоді, в голодовку, не наважилась мама проміняти червоні рушники, вишиті нашим батьком, возила-возила їх по далеких краях та й привезла додому...
"Хліб, дітки, з’їмо, - сказала, - а пам’ять про батька залишиться навіки"
Обірвались мої згадки, аж коли мама повернулась з роботи. Була вона і голодна, і стомлена. Та як побачила цілу гору білих коржів на столі, збагнула все, і втому наче хто рукою зняв. Але сама до столу не сіла. Метнулася з хати, покликала сусідок, чиї сини вже ніколи не випечуть їм коржів - ні білих, ні чорних...
Сидять три матері за столом, їдять коржі і плачуть.
"От яке тобі, синку, щастя випало. Велике - превелике..."
Усе життя мені випадає щастя. І я знаю: то за велику любов до мами.
Червона памꞌять
Перша кольорова пам’ять моя - червоні рушники, вишивані батьком. Ніч у ніч вишивав він ту червону красу, аби було чим уквітчувати на свята хату та дарувати що донькам, як будуть виходити заміж.
Вишивав він однаково гарно і червонобілі дерева з маленькими пташками на вітах, і гордих хвостатих півників, курочок, і закоханих горлиць, і великі квіти, які ніби не вміщались на полотняних доріжках, вибілених на пекучому сонці. Навіть громадянську війну, на якій був сам тяжко поранений, теж вишив. Бійці, гармати, хати, гори - все було червоним-червоним на тій батьковій війні. Онукам на згадку вишивав. Не пощастило йому дожити до онуків.
На весіллях мама сама роздавала дочкам його рушники, ховала за червоним їх розмаїттям гіркі сльози вдовиної туги. Найдорожчим скарбом були ті рушники в нашій великій родині.
Та у важкі роки окупації, коли хліба залишалось всього на кілька днів, мама зібрала Сашкову, Іванову одежу - вони обидва воювали десь біля Сталінграда, дістала із скрині батькові рушники, склала оте все на санчата, поцілувала всіх нас і разом з іншими меловатськими жінками вирушила на Полтавщину, сподіваючись виміняти там хоч трохи хліба за своє небагате манаття. Аж до вирубаного лісу провели ми з хлопцями своїх матерів і сумно дивились їм услід, доки й не загубились вони у білій заметілі.
Чотирнадцять голодних днів виглядали ми маму з далекої, тривожної дороги, а вона повернулась до нас посеред темної ночі, саме коли хуртовина скажено вила, кидалась снігом як навіжена. Увійшла мама в нетоплену хату біла-біла. Виліплена з снігу, та й годі. Пригорнула нас, поплакала. Закоцюблими, потрісканими од холоду руками поспішає розв’язати вузлики. Дістає дев’ять коржів, чотири хлібини. Одразу коржі віддає нам, а вони мерзлі такі, що ні вкусити їх, ні вгризти.
Стискаємо їх руками, дихаємо на них, аби вони скоріше відтанули. Тим часом мама виймає з торбини з зерном пакунок і розгортає червоні рушники.
"Всю одежу віддала за хліб, а рушники возила, возила по чужих краях та й не наважилась проміняти їх ні на хліб, ні на олію..."
Від червоного батькового вишивання в хаті стало тепло-тепло.
Музика
То були мої перші такі далекі мандри - за дев’ять кілометрів аж у Сватове. Мама йшла туди до крамниці за плитою з конфорками і мене взяла в помічники. У величезній крамниці багатства було видимо-не-видимо. Та з усього найбільше вразила мене домра. Вона сяяла жовтим лаком і пахла свіжою сосною. А ще коли дебелий вусань взяв її в руки та заграв, мені й зовсім дух перехопило. Пограв він хвацько, пограв та й віддав музику синові.
"Хочеш на такій учитись, кажи - одразу куплю!"
Хлопчисько від радості застрибав з домрою поміж людьми, забринькав пальцями по струнах. Щось боляче ущипнуло мене всередині.
"Мамо! Благаю вас, купіть і мені таку музику. Купіть, мамо!"
Важко опустила вона біля мене чорну чавунну плиту, загнуздану вірьовкою, щоб зручніше було нести її у таку далечінь.
"Ой, синку ти мій ріднесенький, не рівняйся до них. Коли б і в нас був батько... - не договорила, в неспокійній руці задзенькали конфорки, зав’язані у довгу низку, як бублики. - Немає в мене грошей, геть усі витратила..."
"Нащо вона нам, оця клята чавуняка?! Музику купіть мені!"
"Не плач, синку, не треба. Ти ж бачив, як мучимось ми щодня з нашою потрісканою плитою - димить вона і чавуни тільки маленькі втримує. Скоро вже не буде на чому і борщу зварити на всю сім’ю нашу"
Присіла навпочіпки, витерла мені очі.
"Я її все одно поб’ю обухом! Купіть мені музику, мамо, а то втечу від вас з циганами!"
"Налигача тобі мокрого, а не музики! - лається вусань, ховаючи купу грошей в кишеню. - Ач яке стерво настирливе!"
Мама одразу підвелася, горда така, сильна. Ворухнулась в її руці чавунна низка. Як мені хотілося, щоб вона вперіщила нею отого вусатого сома.
"Своєму синові, значить, музику, а моєму налигача мокрого? Ах ти ж раклюга!"
Схопила свою чавунну покупку та й попрямувала до прилавка, про щось довго сперечалась там, оточена людьми, а потім на всю крамницю покликала мене.
"Вибирай, - каже, - синку, собі музику, яка тільки гляне на тебе! А ти, голубонько сиза, виставляй її усю до одненької! Мій синок вибиратиме собі кращу з кращих!"
Продавщиця виставила, мабуть, з десяток домр. І всі вони дивились на мене - одна краща за другу. В домрі горіхового кольору, як у дзеркалі, побачив я позолочене, усміхнене мамине обличчя.
"Оцю!", - кажу й обережно, злегенька торкаюся струн.
"Співучу яку та гарну вибрав ти, синку!" - каже мама і низько вклоняється продавцям: дякує за те, що прийняли назад плиту і дали змогу купити синові таку гарну музику.
"Потакай йому, потакай! - знову зачепив нас вусань. - А він потім виросте лобурякою і шматка хліба не дасть тобі. Без борщу вже залишив!"
"Тіпун тобі на язик, дияволе!" - відрізали йому люди і з повагою до мами розступились, дали нам дорогу.
"Один такий у матері?" - тихо питається хтось і пригощає мене цукеркою - золотавим півником на паличці.
"Семеро нас" - відповідаю.
"Ого -о-о, на одну жінку забагато... Та не журись хлопче, з такою матінкою не пропадете"
І не пропали.
Сливи
З усіх дерев найбільше мама полюбляє сливи: все життя насаджує, викохує сливовий сад. І кожна слива в ньому комусь призначається. Є посеред саду й одна моя, розкішна, родюча. Але так складалося в мене, що жодного разу не міг я приїхати і наїстися слив досхочу, коли вони вже чорні, аж сиві - такі спілі.
І все ж якось пощастило мені вибратись до мами на пироги із спілими сливами. Мама схвильована, веде мене моїм садом, а я вже й упізнати його не можу - так він розрісся за три роки, розкучерявився. Під ногами говірке осіннє листя, на гілках жодної сливки.
Виходить і цього разу запізнився я на спілі сливи? Аж ось і моя суджена. Диво, та й годі. Стоїть вона кучерява, висока, зовсім без листя, а спілі чорні сливи густо-густо рясніють на її синюватих вітах.
"Не думала вже, що вони дочекаються тебе: переспіли вкрай"
На сливах бачу краплини ранішньої роси. І в кожній краплині бринить сонце, скочується з слив, падає на землю, розбивається. З насолодою опускаюсь на жовте листя, як і тридцять років тому, і мама за давньою своєю звичкою підкладає мені під голову руку, торкається моєї чорної циганської гриви.
"А у Васі, - каже, - вся голова вже взялася густою сивиною..."
Жодним словом не обмовилась вона про свою вдовину багаторічну самотність, затамовує свої болі й біди і тривожиться лише нелегкою Сашковою роботою директора школи, скаржиться, що Василь не береже себе в безконечних плаваннях по білому світу, що треба вже причалювати йому до берега, а то й дочки ростуть без батьківської ласки, і жінка очі видавила на те море. На фоні світлого неба вона здається вив’язаною з чорних шерстяних ниток, а сливи нагадують маленьких пташат, що перелетіли сюди з батькових рушників.
Мама злегенька труснула її, і сливи одразу гулькнули з віт, простелились на траві чорною скатертиною. Тільки дві великі довгасті сливини утримались на самісінькому вершечку - чорні сливові очі, схожі трохи на мамині.
"Ти глянь на них! Утримались двійко, мабуть, це Сашко і Василь приїдуть на сливи... - та й засумувала. - Тепер рідко їздите, а як мене не стане, і зовсім... Позасихають геть усі сливи, бур’яном поросте сад, перетвориться на колючий чагарник"
І мене охоплюють тривожні передчуття.
Мовчки йдемо додому, а дві сливини - чорні очі маминого саду - сумно дивляться мені вслід, бринять у променях, несамовито видзвонюють тривогу за свою красу...
Пшенична паляниця
Запліснявіла пшенична паляниця, чорні, білі окрайці хліба, викинуті в іржавому відрі на смітник, нагадали мені першу хлібну картку мого брата, видану йому ще в тридцяті роки Рубіжанським райкомом комсомолу, куди його направили працювати після трагічної смерті батька, щоб він міг бодай трохи допомагати матері, колгоспній свинарці, ростити семеро дітей.
Денна порція на ту картку була дуже маленька, але він щодня недобирав її, щоб за тиждень з гаком можна було одержати цілу паляницю. І тоді після роботи вночі брат привозив нам хліб. На таку ораву того хліба не вистачало зовсім, але мама була щаслива - у неї вже з’явився справжній помічник. Одне тільки непокоїло її: боялась вона, щоб його вороги, котрих він допомагав розкуркулювати, не заподіяли йому біди в оті нічні приїзди. Вони вже відверто нахвалялися розквитатися з ним за все. Особливо лютували брати Бойченки. Хоч і обходив він їх десятою дорогою, вони такі підстерегли його однієї ночі на мосту. Спочатку він утікав берегом, але, затиснутий з усіх боків, змушений був кинутись на річку, скуту першою прозорою кригою. Десь на середині вона тріснула, розкололась надвоє, і він пірнув під лід з головою. Обламуючи руками гострішу за скло кригу, розрізаючи до крові долоні, ледь вибрався на берег. Не одразу збагнув, що паляницю не загубив навіть у такі скрутні хвилини. Після того випадку він щоразу міняв дорогу до своєї домівки. То перебирався через річку по кладках аж на Закрейдянці, то перепливав її човном біля Куцого яру. Зухвала куркульня ніяк не могла перехопити його. Та уникнути зустрічі з ними не вдалося. Темної весняної ночі зійшов він з поїзда і вперше, з метою більшої конспірації, потьопав дикою стежкою уздовж очеретів, чагарників, залитих зеленуватими водами лиману. Щонайменше сподівався він там здибати свою біду. Навкруг галасували жаби, в садах радісно висвистували солов’ї. Зненацька з очерету вискочив бандит і вистрілив. Брат вихопив свого "монтекриста", яким тільки й можна було лякати полохливих, вистрілив чотири рази і кинувся навтьоки, бо з кущів вибігло ще кілька чоловік. Здійнявши стрілянину, серед ночі вони не наважились довго гнатися за ним, зупинилися біля церкви в густих тернах.
Притискаючи лівою рукою паляницю, брат прибіг додому.
"Знову щось сталося синку?"
З ліжка, з печі зіскочили ми, його брати, сестри.
"Нічого, - каже, - не сталося, просто дуже поспішав додому. І скучив за вами, і назад треба швиденько повертати, не можу запізнюватись на роботу, а то більше не відпустять"
Мати помовчала трохи і почала ділити паляницю. Розрізала її на рівні скиби. Раптом ніж шкрябнув об щось залізне. Мама вийняла з хліба чорну від порохової сажі кулю.
"В тебе стріляли?... - мама тримала кулю в своїй тремкій, потрісканій долоні. - Стріляли?"
"Ні, мамо..."
Мама плакала, і сльози падали прямо на прострілену паляницю.
Відтоді й досі здається мені: хліб усього світу солоний від отих маминих сліз...
Хліб від зайця
У дитинстві я ніколи не наїдався хліба від пуза. А були весни й зовсім голодні — по визволенні од фашистів. І тоді мама, йдучи на роботу, давала всім нам по маленькому шматку хліба, ще менший брала собі на цілісінький день.
Пізно ввечері, натомлена, поверталась вона додому, розгортала білу хустину і віддавала скибочку:
— Це тобі, синку, хліб від зайця.
Та одного разу казка, в яку я так вірив, обірвалася вмить; старший брат штурхнув мене в плече й тихо сказав:
— Мама свій хліб не їсть, тобі приносить, а ти — від зайця, від зайця!
Хліб застряв у горлі. Я плакав. Мені хотілося вірити, що мама приносила хліб від зайця..
Шуба
Обіцяв я мамі, як виросту, подарувати красиву шубу. Багато спливло років, доки пощастило мені справді купити довгождану шубу.
Мама одягла її, підійшла до дзеркала і довго дивилася. Ніби не могла впізнати себе… А може, за якусь мить промайнуло все нелегке її життя? Як зовсім молодою дівчиною пішла за вдівця, у якого вже було три дочки. Як потім народила йому чотирьох синів. Як чоловік трагічно загинув на залізниці. Як сама-одна ростила цілу купу дітей…
І от виростила всіх, і найменший привіз отаку дорогу шубу. Підійшла ближче до дзеркала, придивилась до тієї гарної жінки в шубі, і сльози навернулись на очі.
Не втрималась, заплакала. Красива важка шуба, немов печаль останньої зустрічі, повільно спадає з худих маминих пліч прямо мені на руки.