Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Зміст
Перші згадки про село
Першу писемну згадку про село Березичі було знайдено в Актовій книзі Луцького суду за 7 серпня 1598 року, коли князь Кшиштоф Радзівіл передав Григорію Сангушку Каширському в посесію (оренду – авт.) маєток Полонне з фільварками: селами, серед яких зазначено село Берчичі (Березичі). Тоді власністю Сангушка стало два дворища, димів (господарств) – 26, а працювало в них 68 селян чоловічої статі. Крім цього, одним дворищем в селі володів Миколай Сапєга, воєвода віленський, який на Пінщині мав ще 15 тис. десятин землі. Сапєга з кожного диму брав "меду – 2 відра, жита – 4 міри, вівса – 4 пуди".
В "Пам’ятках» виданих Тимчасовою комісією по розбору Старовинних актів, є такий запис щодо Березич: "З дворища Савича (12 димів) і Харитоновича (14 хат) з дима брати дані (податок) по одному злоту.., вся плата, дань і подимне з цього села становить 29 копійок, 5 грошей і 5 пеньонзей". Це так селяни відкуплялися від панщини. (Стор. 167-171)
Це перша згадка в історичних джерелах про село Березичі, яке розташувалося з середній течії річки Стохід (Струмінь). В основі села Березичі лежить слов'янське ім’я Береза. Даючи його дитині, наші предки, очевидно, прагнули, щоб природа наділила її певними рисами, властивими цьому дереву. Тут не було нічого дивного. Адже серед давніх словенських імен, пов’язаних з рослинним світом, фігурують такі, як Дуб, Калина, Вишня, Клен, Яблуня і т.д. Краєзнавець М.М.Ковальчук на основі спогадів, переказів старожилів села вважає, що назва села доходить від першого заможною поселення за прізвищем Берчіч, що поселився на кращій землі урочища Мачулище, біля якого незабаром було засновано панський маєток. Село ж від початку і аж до 17 століття так і називалось Берчище (Берчичі),
Документальні матеріали свідчать, що село Березичі неодноразово продавалось з усім трудящим населенням. Так, в 1754 році воно вже було в складі Любешівського графства, Пінського воєводства і належало поміщику Чернецькому. (Центральний державний архів Литовської РСФ. Ф ДА № 13228,л 996).
У 1790 році за даними Литовської скарбової комісії в Березичах нараховувалося 69 дворів, у яких хати в переважній більшості, були курними.
У 1864 році село перейшло у власність до Михайла Орди і його нащадків. Орда, продовжуючи земельну реформу 1861 року, виділив 64 сім’ям по 1 грунту (34 га землі). Була вона(земля) розкидана по різних урочищах з таким розрахунком, що селянин, випасаючи худобу, потрапляв на панські посіви і змушений був відробляти на його полі за потраву.
А за урочище Старе жителі Березич змушені були віддати панові сінокіс Підвалля, в 10 разів за площею більший, ніж Старе. До того ж воно розкинулось між селянськими халупами, а тому його не можна було встерегти від панських слуг.
Завдяки селянській праці двір Орди був обнесений двокілометровим валом (висотою два і шириною 5 метрів) для захисту садиби від повені. Пам’ятають селяни Єрофея Берчича, його сина Саливона, внука Єрофея, що володіли корчмою, яка була неподалік для панської ґуральні.
Березичі мали не одну назву села, а певний час вони мінялися: Старосілля, Берег, Лазовиця, Закалець, Корчма, Подовжа. Землі були непогані, мали хорошу родючість. Але були певні незручності, часто вода заливала посіви і урожай втрачався. Були такі часи, що люди не могли спати у своїх домівках, вода повністю затоплювала їхні помешкання. Кожний селянин мав наділи землі по 24 десятки, в тому числі орні землі і сінокоси. Таких поділів було аж 19 частин у різних місцях, тому що грунти не мали однакову родючість. Так вони жили до 1913 року. Коли була перша світова війна, багато людей змушені були виселятися далі від лінії фронту, в ліси. Під час Першої світової війни селом проходили сильні бої.
Історія виникнення Березич
Березичі – офіційна назва нашого села. За літературною вимовою: Березичі, Березич, Березичівський. За місцевою діалектною вимовою: Барезича, Барезич, Барезичанський.
Населений пункт виник ще в давні часи, оскільки перша згадка про село датується 1598 роком.
Як розповідають старожили села, Березичі були розташовані спочатку на лівому березі річки Стохід. Потім, коли людей побільшало, молоді сім'ї почали селитись і на правому березі Стоходу. Згодом настали такі роки, коли річка виходила з берегів і затоплювала людські помешкання. Тому селяни стали переселятись на правий берег, що був значно вищим (де тепер вулиця Старська в селі Березичах). В роки Великої Вітчизняної війни цю місцевість зайняли німці. Відступаючи, вони спалили село повністю по обидва боки ріки. Люди ще перед цим втекли в ліси та в інші села.
Повернувшись додому, люди остаточно покинули місце по лівий бік річки і всі стали селитися по правий бік (можливо, тому, що місцевість тут вища, а може, першими прийшли люди, що жили на правому березі річки. Справжня причина – невідома…) По лівий бік поселилися лише два господарі, які там жили аж до 1954 року, а потім все ж таки перейшли в село.
Під час війни уціліло лише 7 хат (серед них хата Крата, де була польська школа). Тому більшість селян після війни жила в землянках. A оскільки ліс знаходився поруч, то люди «стягали дерево» і зводили нові будинки. Але це було нелегко зробити, робочих рук не вистачало. Деякі сім'ї не один рік прожили в землянці. Були такі весни, згадують старожили, що в землянці було води по коліна. Особливо важко тоді доводилось жінкам, у яких були малі діти. Матерям доводилось постійно дивитись, щоб ніхто із них не впав у воду, адже дітям важко було всидіти на одному місці.
Особливо багато лиха зазнали ті родини, у яких з війни не повернувся господар. Такі сім'ї дуже голодували.
Ще до війни, відколи люди пам'ятають, чимало людей жило на невеликих хуторах. Адже сучасний населений пункт утворився з самого села Березичі та таких хуторів: Заріка, Вовкуня, Воробей, Наїздово, Коновка, Віл, Корнач, Заверхлісся, а також інших, що знаходились в лісі неподалік Шинівського озера, а то й далі, аж до Залізниці, Лобни. Це такі хутори, як Шині, Невсько, Посохлє, Бірізка, Стара Клата, Мар'їчка та інші. Найбільше хат було у Шинях (близько десяти) та в Старій Клаті (п'ять хат). A в Мар'їчкє, наприклад, стояло всього дві – баби Мар'ї (звідси назва «Мар'їчка») та діда Гната.
Хороші умови для проживання людей були у Шинях, які знаходились біля Шинівського (Червищанського) озера, за 7-8 кілометрів від села. Тут люди ловили рибу, збирали ягоди та гриби, мали поля. Ще тут були добрі місця для випасу худоби.
Після війни, коли проводилась колективізація (перший колгосп утворили у 1940 році) і була прийнята на державному рівні постанова про знищення хутірської системи, людей почали примушувати переселятись у село. Тому в цей час такі хутори, як Шині, Невсько, Посохлє, Бірізка, Стара Клата, Мар'їчка зникли зовсім. A в Шинях колгосп організував літні табори для великої рогатої худоби. Молодняк там і зимував. Людей для догляду за ними щодня підвозили на колгоспній машині.
Ta згодом процес переселення призупинився. Тому збереглись лише найбільші хутори: Наїздово, Коновка, Віл, Заверхлісся. Люди на цих хуторах довгий час жили без електроенергії. До Заверхлісся, наприклад, світло підвели вже аж у 1985 році.
Найдавніші вулиці Березич – Старська, Кугач, Куток, Старе, Заріка. Хоча Заріка теж вважалася довгий час хутором, що знаходився на відстані 2-3 кілометри від села на невеликому пагорбі, підвищенні за річкою Стохід (звідси назва «Заріка»), оскільки хати розміщені там не на одній вулиці, а розкидані, хоча і на невеликій відстані одна від одної. Частина людей, що переселилась із Шинів, стала жити у Старому.
Ha лівому березі річки Стохід, трохи далі від того місця, де колись було старе село, знаходиться населений пункт Колонія. Тут жив пан. Люди пригадують, що він мав хороший сад, парк, житлові приміщення та забудови. До 1939 року майже половина земельних угідь, увесь ліс належав йому. Згодом він частину землі продав. Купили її люди чужі, не з Березич. Вони приїхали сюди десь від річки Бугу і поселились. Їх почали називати колоністами, а населений пункт – Колонією. I хоча вже довгий час побутує офіційна назва – Нові Березичі, у народі цей населений пункт і надалі звуть Колонією.
До 2003 р монастиря чи церкви у Березичах люди не пам’ятають. Ходили до церкви в село Угриничі. Зараз в селі є своя православна церква.
В селі є вулиці, які мають свої місцеві назви: Старська, Кугач, Куток, Старе. Сучасний населений пункт утворився з самого села Березич і з такик хуторів: Заріка, Вовкуня, Воробей, Наїздово, Коновка, Віл, Корнач, Заверхлісся, Колонія (Нові Березичі).
Прилеглі до населеного пункту поля називаються так: Мала Заскулява, Велика Заскулява, Острів, Підсісіння, Подовжя, Нелазво.
Село Березичі лежить на підвищеному північному правому березі річки Стохід. Річка Стохід тече на північний схід і в Білорусії впадає в Прип’ять.
Дані записані від Домальчук Василини Остапівни, 1925 року народження, жительки села Березичі, 21 вересня 2008 року.
Історичний розвиток села та значні події
Дореволюційні Березичі розташовувались на лівому березі Стоходу, що простягалися з двох боків двокілометрової старовинної висипаної вручну, височезної греблі, яку перетинали три мости. Гребля з обох боків була висаджена осокорами, тополями, березами та вербами і плакучими верболозами. Усі двори мали багаті різноманітні фруктові сади у кущами аґрусу. Понад ровами вся гребля була обсаджена калиною і горобиною, А вхід воріт у кожного господаря обплітався культурним хмелем.
Саме село прямо впиралось в Ордівський маєток, який починався на його західній частині, що межувала з Блуквою і Мачулищами. їх розділяла канава та місток, що перекидався через неї.
У бібліотеці Ягеллонського університету, в документах архіву (128-а 8/85,86Б), а також в "Словнику географічному...", виданому у Варшаві (том 8, і 1922-1924 p.p.), говориться, що за переписом Березичі було найбільшим селом в Угриничівській ґміні. В той час там було 128 хат, жило 376 чоловіків і 377 жінок, які називали себе православною білоруською народністю.
Березичі мали свою школу, яка відкрилася в 1927 році, хоча була звичайно польська, навчання велося польською мовою. Школа знаходилась у приватній хаті Ковальчука Трохима Йосиповича. Було початкове навчання – всього чотири класи, а продовжити навчання люди не мали змоги, треба було працювати на землі. В сім’ях було дітей багато, і коли підростали діти, батьки ділили землю кожному порівну. Часто люди йшли працювати до пана, який жив у селі Нові Березичі (колишня назва – Колонія). Пан, Михайло Орда володів Березичами до 1939 року, до звільнення Західних областей України Червоною Армією.
Восени 1939 року основна частина західноукраїнських земель, які перебували до того у складі Польщі, була воз'єднана з Українською РСР. Ця подія в історії України мала суперечливий характер: з одного боку було зроблено вирішальний крок до єдності всіх українських земель, а з іншого – сталося це з результаті таємної змови Сталіна з Гітлером внаслідок чого Західна Україна потрапила під владу жорстокого тоталітарного режиму, що панував тоді в СРСР.
18 січня 1940 року було утворено Любешівський район Волинської області. Почалося створення сільськогосподарських артілей. В Березичах до артілі першими записувалися найбідніші жителі вулиці Старської – Слісарчук Іван, Петрик Марко, Вітовщик Ульян Олександрович, його брат Кирило. Об'єднали частину землі, яку забрали від усіх селян; коні, реманент. Головою артілі був Романюк Петро (Балахон). Була відкрита школа. Вона знаходилась в будинку Крата Йосипа на Старській. В школу пішли діти різного віку, бо багато хто у польську школу не ходив, потрібно було працювати в господарстві. Перший учитель був із Каменя- Каширського – Мельник.
Артіль проіснувала недовго. Коли вона розпалася, люди розібрали назад реманент, а головне – кожен свою землю. Земля була чимось засіяна і це привело до суперечок між людьми.
Позитивні результати давала розгорнута кампанія по ліквідації неписемності серед дорослого населення. На навчання збиралися у вечірній час. Заняття проводили Горщар Ольга, Ланевич Ілля Панасович, Ходаківська Віра. Школа перейшла на нові радянські підручники.
Проте, позитивні перетворення в школі супроводжувалися дуже болісними процесами. Постійно траплялися колізії між старою і новою, радянською традицією викладання, поведінки, стосунків між педагогами і школярами. Класова свідомість цінувалася більше за сумлінність у навчанні. Навіть звертання до вчителя по імені та по-батькові, виглядало для селян штучним.
Коли почалася Друга світова війна, село Березичі опинилося в окупації, 29 червня 1941 року німецько-фашистські війська ввійшли в Березичі, Любешів. Салютуючи цій події, фашисти стріляли по домашній живності і просто для розваги стріляли по воді Стоходу. Почалися чорні дні окупації. Проте терор не зламав волі жителів до боротьби з ворогом. Молодь села об'єдналася навколо Матвія Ковальчука. У 1942 році утворився підпільний Березичівський райком КП(б)У. Ковальчук М.М став його секретарем. Із жителів Гриви, Селищ, Березич утворився партизанський загін під керівництвом Миколи Коніщука (Крука).
Крім радянських партизанів, воювали з фашистами й загони націоналістів. В селі діяла група "Зеленого" – жителя села Березич Ланевича Іллі. Односельчанам було найважче, бо допомагали одним і другим, і боялися однаково партизанів і націоналістів. Партизани спалили на хуторі Шині́ сім’ю Ланевича Іллі, вбили Осипчука Ісаака. Націоналісти вбили Ланевич Параску та її сина, Юхимку Ковальчук, яка однією з перших записалася в колгосп.
Село неодноразово було ареною боротьби між партизанами і німецькими військами. Коли фашисти 3 жовтня наступали на Березичі, партизани обстріляли їх біля мосту через Стохід і відступили. А фашисти вбили Ковальчука Івана, який жив неподалік від мосту і переховувався в льоху. Основний бій відбувся в районі Старого, біля самого лісу. Біля хати Терещука Никипора тримав оборону партизан Лозенко Іван Іванович. Він був важко поранений. Партизани віднесли його на хутір, до хати Бартошик Наталки, але він помер і був похований там же, у лісі. Потім могилу Лозенка І.І. перенесли на сільське кладовище.
За зв’язок з партизанами фашисти вирішили спалити село. Всі жителі залишили свої будинки і, взявши тільки найбільш необхідне, виїхали до лісу, до навколишніх хуторів. Наступного дня окремі господарі повернулися. І коли лопалася пожежа, саме їх будинки вціліли. Всього не згоріло 7 будинків.
В результаті Рівненсько-Луцької операції 5 березня 1944 року воїнами 160-ї Брестської Червонопрапорної дивізії визволено Березичі від німецько-фашистських загарбників. За участь у Великій Вітчизняній війні 45 жителів села нагороджені орденами і медалями СРСР.
З приходом радянських військ відновилася розпочата до війни колективізація сільського господарства та «радянізація» всіх сторін соціально-економічного і культурного життя. Почала діяти сільська Рада.
Люди ще довго не мали спокою. З війни дуже мало повернулося, не вистачало чоловічих рук, жінки з дітьми вели господарство самі. Одна частина селян включилася в колгоспне будівництво відразу, інша – вичікувала, що з того вийде. На тих, хто не записувався в колгосп, накладалися великі податки.
У 1948 році був створений колгосп їм. Матросова (Камінь-Каширський район). Найдовше в колгосп не йшов Мандзик Омелян. Його хата згоріла, він жив у льоху. У селян знову забрали землю, коні, вози, плуги, зерно. Землі залишали по 25 соток. У Вітовшика Остапа забрали велику клуню і туди звозили зерно від інших господарів.
Активісти Крат Євген, Ковальчук Іван, Михальчук Іван, Вітовщик Каністрат ходили по хатах, вишукували приховане зерно, забирали його, не залишаючи нічого. Домальчук Василина згадує, що коли в їхній сім’ї забрали все жито, вона з-під підошви зачиненої клуні вигрібала м’якину льону, яку використовували для хліба. Для будівництва колгоспних амбарів, обор, сільського клубу, забирали в заможних селян заготовлене дерево, клуні.
Голод 1946-1947 років в Україні відбувався в складних соціально-політичних умовах. До голодомору призвела імперська політика правлячої верхівки СРСР, щодо України. Селам України центр майже нічого не давав, а лише забирав у нього вироблену сільськогосподарську продукцію. Не вистачало найпростіших сільськогосподарських знарядь і тягла.
Жінка-колгоспниця була основною силою сільськогосподарського виробництва. Для колгоспників не існувало нормального робочого дня. За рішенням липневого пленуму ЦК КП(б)У 1946 року селяни змушені були працювати весь світловий день. З метою вилучення хліба селян звинувачували у приховуванні, розкраданні зерна, саботажі хлібозаготівель. У селі великого голоду не було. Без хліба залишились ті сім'ї в яких через великі податки зовсім не лишилось зерна.
В село приходило багато людей зі східних областей в пошуках хліба, картоплі. Люди збирали жолуді, їх можна було обміняти в лісника Терещука Никипора на овес. Окремі прибульці обмінювали свій одяг. Інші речі на продовольство, але більшість людей давали їжу без обміну. В будинку Вітовщика Остапа тривалий час жив старший чоловік, який шив взуття селянам за продукти. Через кілька місяців, зібравши деякий запас продуктів, він пішов із села.
Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946-1947 роки посилюється кримінальне переслідування "розкрадачів" соціалістичної власності, які згідно із статтею 131 Конституції СРСР 1936 року кваліфікувалися як "вороги народу", a із статтею 18 Статуту сільськогосподарської артілі – як зрадники загальної справи колгоспу і підривники основ колгоспного ладу. Більшість цих «ворогів народу» було засуджено за лиховісним законом від 7 серпня 1932 року, що дістав у народі назву "закон про п’ять колосків". Ним передбачено до 10 років таборів за десяток колосків, зібраних на полі, за крадіжку кілограма зерна, що було знайдено в кишенях чи чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних у колгоспному саду.
Жительку с. Березичі Ковальчук Степаниду, 1929 року народження, спіймав дільничний міліціонер, коли вона несла з роботи 900 грамів льоноволокна. Це був 1951 рік. За злочин одержала покарання – 5 років тюрми. Опинилася аж у пересильному таборі біля Москви. Далі не відправили. Залишили на будівництві нового міста Любліно. Жили у величезному бараці. Порівняно з тим, як харчувалися у той час селяни, годували їх непогано, бо було вдосталь хліба і вівсяної каші. Була в тюрмі два роки й два місяці. Звільнена по амністії після смерті Сталіна.
Бубало Сидір працював фінагентом. Після проведеної грошової реформи і зміни курсу карбованця не зміг вчасно здати гроші і йому визнали розтрату коштів, якої насправді не було. Визначили міру покарання – чотири роки позбавлення волі. Відбував покарання на Сахаліні. Відсидів два роки. Коли родичі подали на пересуд, то зменшили міру покарання на половину. У селі стало більше хат і почався поділ на вулиці, які мали назву: Старська, Куток, Кугач, Низдрича, Старе, Вовкуня, Заріка. Ці назви існують і досі.
Аграрні реформи на селі не мали належного ефекту, бо впроваджувалися прискореними командними методами, без врахування місцевих умов,
Ковальчук Адам працював бригадиром у колгоспі. Влітку 1952 року на його бригаді загорілася конюшня. Не знайшовши винного, його засудили в листопаді 1952 року на два роки позбавлення волі. Покарання відбував у Ковелі. Просидів недовго – до березня 1953 року і був звільнений по амністії після смерті Сталіна.
На селянство також обрушились репресивні дії берієвського карального апарату. Значна частина мирних жителів звинувачувалися у зв'язках з ОУН-УПА. Їх депортували до сумнозвісного ГУЛАГУ. За зв’язок із групою "Зеленого" в 1952 році були засуджені військовим трибуналом Матюк Олександр, 1926 року кародження (до 15 років), та Мандзик Андрій, 1930 року народження (на 10 років позбавлення волі). В травні 1956 року їхні справи переглянули і вони були звільнені.
На підставі статті 1 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 року Матюк Олександр та Мандзик Андрій реабілітовані прокуратурою Волинської області.
На поселення в Сибір було вивезено більше десяти сімей. Сім’я Вітовщика Павла вивезена даремно, через суперечку з місцевим керівництвом, а також за сім’ю Вітовщика Марка, який був родичем голові сільської ради, а важливо було, щоб була загальна кількість сімей на вивезення.
Розкуркулення як один з методів "закручування гайок" породжував соціальну напруженість, викликав протистояння різних верств села, наганяв страх на людей бути розкуркуленим за будь-що і будь-коли. Все це створювало гнітючу морально-психологічну атмосферу, змушувало селян протестувати проти соціальної несправедливості.
3 Березич як куркуля вивезли Солов’янчика Никипора та його сім’ю з п’яти чоловік. Хоча односельці стверджують, шо він мав всього один грунт землі (22 га) і всього досяг своєю наполегливою працею, як добрий господар. Зараз його сім’я живе а Ковелі.
У 1965 році колгосп було перейменовано на "Україна". У ці роки значно розширились посіви сільськогосподарських культур, підвищилась їх врожайність та збільшились валові збори. Почала проводитись меліорація. Тваринництво було представлене виробництвом молока, м’яса. До 80-х років прибутковим у колгоспі було вирощування льону. Кількість земельних угідь. які перебували у володінні колгоспу становили 655 га. У 1958 році було проведено дослідження ґрунтів Волинською дослідницькою станцією і обласним управлінням сільського господарства. Основні грунтові зони з колгоспі були такі: дерново-слабопідзолисті, торф’яно-болотні, іловато-болотні, дерново-підзолисті глейові і глейоваті.
На той час була ліквідована неписемність. У населеному пункті було 2 початкових школи – восьмирічна та вечірня середня сільської молоді при денній восьмирічній школі. Розвиток науки у селі проходив повільними темпами. До 1959 року в селі не було жодного студента, який би навчався у одному з учбових закладів.
Відбудова та розвиток села проходили швидкими темпами. Для порівняння – виписка із шкільного альбому – «…станом на 1 січня 1976 року у селі проживає 1556 чоловік. Більшість населення працює в сільському господарстві. 8 чоловік працює в торгівельній сітці, 27 чоловік в галузі науки, культурі і освіти, 4 чоловіки в медичних установах. B селі працює 48 спеціалістів, з них 11 з вищою освітою, 37 з середньою спеціальністю. 15 жителів села одержали вищу освіту, 55 – середню спеціальну. B інститутах навчається 6 чоловік, 1 – в університеті, 20 в сільськогосподарській академії. Людей, які б носили саморобний одяг (свити) уже немає. За новими обрядами відбувається весілля, проводи в армію. Bci громадяни села – колгоспники, робітники або службовці. Матеріальна база колгоспу за останній час зміцніла. B колгоспі нараховується 14 тракторів, автомашин – 8, комбайнів – 2. Є комплекс для вирощування картоплі, зернових та багато іншого інвентаря. Передовики колгоспного виробництва нагороджені знаком "Переможець соціалістичного змагання"…».
Головним видом традиційної господарської діяльності селян було землеробство. Розвинуті були усі його галузі – хліборобство, городництво, садівництво.
Поряд з землеробством, скотарством та іншими галузями господарства селяни здавна займалися різноманітними ремеслами та промислами. Особливо були поширені домашні промисли і ремесла – обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребівництва, плетіння та інші.
Кожна родина займалась прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як прядки, верстати, кросна, кужілі. Льон, коноплі, а також вовну використовували як ткацьку сировину. Рослини сіяли на повний місяць, після теплого, рясного дощу. Достиглі рослини в'язали у снопки та сушили на сонці. Сім'я вибивали ціпом. Рослини вимочували у воді, м'яли, тіпали, розчісували та пряли. Полотно ткали на верстатах. Із розвитком легкої промисловості необхідність у домашньому виготовленні тканин відпала. Але традиції народного художнього ткацтва досьогодні не занедбані.
У селі було три кузні. Першим ковалем у селі Березичі був Ланевич Йосип Іванович. У коваля можна було замовити не лише серп, ніж чи сапу, підкувати коня, а й почути останні плітки. До нашого часу ще існує кустарна кузня у селі Нові Березичі.
Про різноманітність занять селян свідчить те, що у 50-х роках у c. Нові Березичі існував цегельний завод, де виготовляли цеглу-сирець.
Уваги заслуговують деревообробні промисли такі як – столярство, стельмаство та бондарство. Майстри виготовляли ослони, скрині, столи, табуретки, вози, сани, дуги, бочки, діжки тощо.
До нашого часу зберігся такий промисел, як плетіння. Як сировину використовували кору певних дерев, лозу, хвойну та дубову скіпку, коріння сосни тощо. Зараз старіші люди плетуть під заказ коші та корзини. B останні роки попит на плетені вироби значно зріс. Як витвори прикладного мистецтва вони користуються широкою популярністю.
Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.
Голови колгоспу
|
№ п/п |
ПІБ |
Роки |
|
1 |
Вереніч |
З 1947 – по |
|
2 |
Крат Марко Йосипович |
|
|
3 |
Курінчук Адам Порфирович |
– по 1965 |
|
4 |
Дубровський Василь Лазарович |
1965 – 1979 |
|
5 |
Луцик Йосип Михайлович |
1979 – 1983 |
|
6 |
Оліфірчук Анатолій Федорович |
1983 – 1995 |
|
7 |
Ляхович Володимир Миколайович |
1995 – 1999 |
|
8 |
Пасевич Олександр Григорович |
1999 – по даний час |
Сучасний стан
Березичі – село, центр однойменної сільської ради, розташоване на правому березі річки Стохід, за 12 кілометрів від районного центру Любешів, за 42 кілометри від залізничних станцій Камінь-Каширський та Маневичі. Населення разом по сільській раді – 1260 чоловік (станом на січень 2008 року). До складу сільської ради входять села Березичі, Віл, Нові Березичі та прилеглі хутори.
На даний час у селі нараховується 424 господарства. На території села діють: відділення зв’язку, клуб, бібліотека, три медичних пункти, приватна пилорама, 7 торговельних точок. Збудовано типову середню школу. А в селі Нові Березичі – початкову школу.
Є в Березичах лісництво міжгосподарського лісгоспу (3715 га). Основні види продукції, що заготовляються в лісництві – пиловий, будівельний ліс, техсировина, дрова паливні хвойних і листяних порід.
У 2003 році в селі було побудовано Свято-Петро-Павлівський храм, його настоятелем є Ієрей Олександр Григоренко.
Фотоматеріали
Церква Святих Петра і Павла
Школо, школо!
Дитинство, розквітле, мов лілія,
До зірок, наче книжка, зачитане...
Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів села Березичі
Приміщення сільської Ради села Березичі
Відділення зв’язку
Фельдшерсько-акушерський пункт
Природна окраса села
Чарівний куточок природи розташований за декілька кілометрів від села – це озеро Червищанське (Шині). Територія являє собою озеро з прилеглими до нього болотами та гектарами лісу. Площа самого озера 1,2 кв.км. Назва озера пішла від того, що тут водяться вужі, гадюки, ящірки, ропухи. Озеро Червищанське – карстового походження. Воно живиться атмосферними опадами, поверхневим стоком і підземними водами.
В останні роки люди все більше почали втручатися в життя озера та прилеглих територій. Проводяться роботи в лісі (вирубуються гектари лісу), що впливає на біоценоз озера. На початку 80-х років було проведено меліоративні роботи.
Кругом озера ростуть зарослі верболозу, беріз і сосен. Між дерев буяє журавлина, з водойми виглядають наречені Полісся – білі лілії. На відкритих ділянках місцевості росте пальчатокорінник травневий, верба чорнична, багрянець звичайний, вовчі ягоди пекучі, меч-трава болотна. В усі пори року стоїть тут п’янкий запах багна звичайного. На очеретяних острівцях водиться багато птахів: бугай, сова, шуліка, дикі качки. Влітку сюди прилітають лебеді, ''меліоративні" роботи виконують сім'ї бобрів та ондатр.
Красива і незбагненна сила природи озера. Мабуть тому багато людей приїжджає сюди, щоб відпочити – влітку поласувати малиною і ожиною, восени – назбирати грибочків, а взимку – наловити риби.
Є ще один природний об’єкт, який заслуговує на увагу – це річка Стохід. Село розташоване на правому її березі. Стохід – права притока Прип’яті. Довжина її – 188 км., площа басейну – 3155 км. Ріка бере початок поблизу c. Семеринське Локачинського району, і вся протікає в межах Волинської області.
Стохід – типова поліська ріка з дуже повільною течією з заболоченою заплавою і нечітко вираженими корінними берегами. Від витоків до c. Угли Стохід тече в широкій заболоченій долині з пологими берегами. Біля села Угриничі русло ріки розгалужується на багато рукавів, проток, стариць – "сто ходів". Густота річкової сітки 0,27 км/км. B басейні p. Стоходу налічується 144 річки, з яких 12 довжиною понад 10 км і 132 – менше 10 км. Ширина річки на перекатах 5-15 м, на плесах – 20-60 м. Глибина на перекатах – 0,5-1,5 м, на плесах 8-10 м.
Стохід належить до рік змішаного типу живлення з перевагою снігового. B рівневому режимі ріки є яскраво виражена весняна повінь, що порушується літніми дощовими та зимовими паводками. Щороку спостерігається весняний розлив ріки та її приток. Ширина розливу інколи доходить до 5 км, а глибина затоплення становить 0,5-1,5 м. Льодоутворення починається в кінці листопада – на початку грудня і триває 4-6 тижнів. Льодостав встановлюється в першій половині грудня. Найбільш раннє замерзання виявлено 8 листопада, а найбільш пізнє – 1 березня. Тривалість льодоставу 3-3,5 місяця. Середня товщина льоду 20-40 см. У першій половині березня на річці починає танути крига, а з середини березня починається весняний льодохід. Найбільш раннє скресання було відмічено 6.02.1923 року, а найбільш пізнє 11.04.1929 року. Тривалість льодоходу 3-10 днів. У кінці березня ріка звільняється від криги. Весняна повінь триває 1-2 місяці. У липні, серпні і вересні часто трапляються дощові паводки. Середня висота їх на річці Стохід змінюється над умовним рівнем в межах 0,4-1,8 м, а найбільша становить 3 м. У зимовий період під час тривалих відлиг бувають зимові паводки, висота яких досягає 0,7-2 м. Найбільша витрата води за рік на р. Стохід спостерігається у квітні – 39,6 мі/сек., найменша – у вересні 3,58 мі/сек. Середній річний модуль стоку – 4,51 л/сек • км.
Долина річки Стохід повністю розміщена в межах Волинського Полісся. Починається вона поблизу верхів’я p. Турії у великому болотному масиві декількома потічками (біля сіл Семеринське, Кисилин, Осьмиговичі Локачівського району), які ніби блукають по цьому болоті, утворюючи численні русла. Від села Осьмиговичі до села Угли долина Стоходу використовує прадолину Стир – Словечно; тут вона широка, лівий берег вищий з виходами корінних крейдових порід і утворює численні рукави, виправдовуючи свою назву "Стохід". Від села Угли річка Стохід різко повертає на північний захід, покидає прадолину, а її долина стає вужчою, але з численними озероподібними розширеннями. Долина на відрізку від села Угли до села Седлище робить велику дугу, повертаючись поступово на північний схід. За селом Седлище річка Стохід вступає в долину Прип'яті, заплава її розширюється, ще більше заболочується і зовсім втрачає чіткі обриси.
B даній місцевості добре розвинута прибережно-водна рослинність. B розподілі рослинних угрупувань на річці спостерігається чітка поясність. Так, з поглибленням прибережне різнотрав'я змінюється поясом очерету, при дальшому збільшенні водної товщі панівними стають плаваючі рослини. Ha глибині понад один метр панівними стають занурені у воду, прикріплені до дна водойм латаття, рдести, водопериця. У складі водних рослинних угрупувань трапляються і такі рідкісні види, як латаття біле та сніжно-біле. Водні рослини відіграють важливу роль у підтриманні нормального функціонування річкової системи. Так, зарості рослин служать добрим місцем нересту риб, яких водиться в річці Стохід більше 20 видів. У прибережжях і на плесах концентрується багато цінних видів птахів. Там вони гніздуються і знаходять собі поживу. Прибережні зарості дають захисток для деяких видів ссавців: бобрів, ондатр, видр, норок, ласок тощо.
Ha стан річки та її мешканців здійснює сильний вплив меліорація навколишніх земель та господарська діяльність людини. Bci ці фактори призвели до того, що і річка, і її мешканці потребують охорони і раціонального використання їхніх ресурсів.
Щороку спостерігається весняний розлив річки, що призводить до затоплення полів та пасовищ.
Природа тут мало змінена і прекрасна тому приваблює до себе любителів рибалки й відпочинку.
Щедрі дари лісу
Хисткий берег – як вода, хвилею гойдається
За рогозом в ширину небо розливається.
День за сонцем в воду канув, стала глиб чорнішою
I у озері, як в небі, зорі поряснішали.
Червищанське (Шинівське) озеро
На тихих плесах Стоходу
У лісі
На луці
Топоніми
Першою ознакою будь-якого географічного об'єкта є його назва. Середовище, в якому живе людина, це не тільки її квартира, місце роботи, транспорт, а й географічні назви, без яких не можна визначити місцезнаходження будь-якого об'єкта. Вони створюють певну ауру навколо людини, впливаючи на її життя.
Тому в минулому назви ніколи не давались випадково. Вони влучно відтворювали особливості природи тієї чи іншої місцевості, її природні багатства. Багато географічних назв збереглись з давніх часів. Тому топоніміка — це ніби мова землі, яка розповідає про свої багатства, історію, таємниці, щастя і горе народу.
Природа вражає своїм розмаїттям, що відображено і у назвах:
|
Коло́нія Дубіна́ Круши́ння Штани́ Гу́циве Са́д Кру́гла Залі́ссє Підва́лля Ге́рцеве Се́лище Бі́ля Ма́ндзика Ста́ре Воробе́й Бі́ля Лозе́нка Корна́ч Пу́гач Крини́ця Ті́рна Чмі́люв сад Тимі́шовий лисо́к Кладки́. Свиня́чий лисо́к Крижови́й дуб Бубро́віна |
Поселення має таку назву тому, що там живуть поселенці. Тут росло і росте багато дубів. Назвали цю місцевість так тому, що тут росло багато крушини. Місцевість отримала таку назву, бо має форму штанів. Називається так тому, що там жив німець на прізвище Гуц. Колись на цьому місці був великий панський сад. Назвали так через те, що скрізь було болото, а посеред болота — високий і великий горб. Це місце було за лісом. В цьому місці було болото, а навколо нього — високі вали. Назвали так тому, що тут жив чоловік на прізвище Ге́рець. Колись було село, але через повінь люди мусили переселитися з цього місця в інше. Так називається тому, що там жила сім'я Мандзиків. Колись у минулому це була головна вулиця. Але з часом люди почали будувати нові вулиці, а за цією закріпилась назва «Ста́ре». Тут жив дід на прізвище Вороб'ю́х. На цьому місці в роки Великої Вітчизняної війни загинув партизан Лозе́нко. Називається так тому, що там колись жив старий корна́тий дід (тобто маленький, низенький). Жив дід Пу́гач. Коли він виїхав, те місце стали називати Пу́гачем. Колись там була криниця. Але одного разу жид прополоскав там шкуру і криниця висохла. У минулому на цьому місці терли льон. Тут колись жив чоловік. Його звали Чмі́ль. У нього був великий сад. Ще у давнину за часів панщини тут були поля діда Тимі́ша. Від його імені пішла така назва. Там раніше було болото. Щоб зробити дорогу прямо у Заріку́, люди проклали кладки. Колись у нашому колгоспі займались розведенням свиней. Свині гонили пастись на цей лисо́к. У роки війни тут загинув солдат. Похоронили його у цьому місці. Колись у цьому місці водилося багато бобрів. |
Вітчизни вірнії сини
Вспомним всех поимённо.
Горем вспомним своим.
Это нужно – не мёртвым!
Это нужно – живым!
Р.Рождественский
Давно відгриміли й стали історією роки Великої Вітчизняної війни. Піднялися з руїн та попелу знівечені ворогом міста й села. Стали музейними реліквіями гармати й танки, що незабутнього сорок п’ятого громили останнє лігво фашистського звіра. Під бойові знамена прославлених частин, що билися на Волзі, на Дніпрі, на Віслі, вже стали онуки героїв.
Пройдуть віки, тисячоліття, багато що зітреться в пам’яті народній, та ніколи не забудуться подвиги воїнів, що захищали Батьківщину. З роду в рід, з покоління в покоління передаватимуть вдячні нащадки естафету шани витязів, що врятували людство від фашистського рабства. Вони завжди служитимуть взірцем мужності й відваги, беззавітної відданості своєму народові.
І нинішнє, й прийдешні покоління схилятимуть голови перед Солдатом, перед його доблестю, героїзмом, вірністю своєму обов’язкові.
Село Березичі теж не оминула війна. Жителі села заплатили страшну данину війні життями своїх односельчан, чиї імена назавжди залишаться в історії Березич.
Пам'ятник загиблим у Великій Вітчизняній війні односельчанам
... Останній залп
Прониже тишу гостро.
I в щемну мить,
Як сироти в сльоту,
Таку печаль відчують Час і Простір,
Що навіть кутий з каменя Апостол
Ледь стримає за вією сльозу.
Ось список жертв, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни:
Андрусик Федір П.
Андрусик Дмитро М.
Андрусик Іван С.
Андрусик Микита С.
Бартошик Михайло І.
Бартошик Михайло А.
Богатко Степан Г.
Богатко Микола Г.
Боричевський Адам О.
Богатко Андрій Г.
Вітовщик Пилип Г.
Вітовщик Олексій С.
Вітовщик Панас Г.
Вітовщик Степан Й.
Гопанюк Іван Б.
Димкович Данило В.
Димкович Прохор І.
Димкович Іван Г.
Димкович Лаврентій Г.
Ковальчук Кузьма М.
Крат Іван К.
Крат Яків І.
Ковальчук Терентій А.
Ковальчук Олексій Ф.
Ковальчук Тимофій К.
Каган Василь С.
Ковальчук Іван С.
Ковальчук Михайло І.
Ковальчук Клим Ф.
Колб Йосип С.
Колб Федір С.
Колб Олександр В.
Ковальчук Дем’ян А.
Ланевич Антон П.
Ланевич Іван М.
Ланевич Михайло К.
Ланевич Андрій В.
Ланевич Федір В.
Ланевич Іларіон К.
Ланевич Іван К.
Ланевич Максим А.
Лащ Федір І.
Лащ Володимир Ф.
Лозенко Іван І.
Домальчук Пилип Т.
Домальчук Василь Т.
Гриценко Петро Т.
Ігнатюк Єфімія А.
Ковальчук Іван В.
Ковальчук Марія Я.
Колб Устина І.
Колб Михайло В.
Колб Любов В.
Колб Софія П.
Колб Галина П.
Петрик Степан С.
Некрашевич Андрій М.
Некрашевич Євгенія
Некрашевич Адам А.
Некрашевич Любов А.
Некрашевич Катерина
Некрашевич Дмитро М.
Некрашевич Віктор Д.
Некрашевич Михайло
Ланевич Дмитро К.
Ланевич Олексій З.
Ланевич Мирон Я.
Ланевич Гнат Д.
Матюк Михайло С.
Михальчук Терентій Т.
Матюк Йосип І.
Михальчук Микита С.
Михальчук Матвій Я.
Михальчук Василь Д.
Мандзик Василь М.
Некрашевич Михайло А.
Некрашевич Григорій А.
Осипчук Семен Г.
Наумчик Василь М.
Петрик Трохим А.
Поліщук Прохор А.
Петрик Тихон Л.
Полховський Іван А.
Пасевич Дем’ян С.
Романюк Іларіон Д.
Романюк Петро М.
Романюк Григорій М.
Савонік Герасим М.
Стефанюк Зіїхват С.
Солов’янчик Олексій С.
Терещук Климентій П.
Тишковець Ісак С.
Шостак Роман Л.
Брень Тихон М.
Ковальчук Іван А.
Димкович Ілля Г.
Димкович Марія С.
Димкович Параска П.
Осипчук Петро М.
Пасевич Анастасія О.
Пасевич Варвара О.
Пасевич Марія Ф.
Рудківський Анатолій
Слісарчук Ганна М.
Пам’ятають Березичани й своїх односельчан-ветеранів, які брали участь у Великій Вітчизняній війні:
Дубровський Василь Лазарович, 1.04.1926 року народження. Пішов на фронт весною 1944 року. Визволяв Україну, Польщу, Чехословаччину. Закінчив війну у Берліні. Нагороджений медалями «За відвагу», «За взяття Берліна», «За взяття Праги».
Осипчук Макар Гнатович, 1923 року народження. Був на фронті з вересня 1944 р. по березень 1945 р. Воював у мінометному полку. Визволяв Прибалтику. Був поранений. Нагороджений медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».
Ковальчук Андрій Трофимович, 1.11.1922 року народження. Боротьбу з ворогом розпочав як член підпільної Березичівської комсомольської організації в загоні І.С.Насєкіна та Г.М.Картухіна. З 1944 року – на фронті. Брав участь у визволенні Кракова, Берліна, Праги. Нагороджений медалями «За взяття Берліна», «За взяття Праги», «За перемогу над Німеччиною».
Михальчук Михайло Павлович, 28.09.1921 року народження. Член підпільної комсомольської організації, учасник партизанської боротьби. На фронті – з 1944 року. Воював на Другому Білоруському фронті. Форсував річку Одер. Нагороджений медалями «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною».
Боричевський Василь Олександрович, 1920 року народження. Брав участь у визволенні Прибалтики. 9.05.1945 року брав участь у знищенні ворожого угруповування біля Лібау.
Ковальчук Іван Варфоломійович, 13.12.1921 року народження. На фронті з квітня й944 року. Воював у Прибалтиці в складі 279 і 201 сибірського полку. Був поранений у вересні 1944 року. Нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Андрусик Степан Іванович, 1922 року народження. Учасник партизанського руху. На фронті з квітня 1944 року. Воював на Сандомирському плацдармі, у Східній Прусії. Нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною».
Домальчук Петро Севастьянович
Тишковець Андрій Іванович
Колб Ульян Михайлович
Матюк Микола Ярмолайович
Михальчук Антон Денисович
Ковальчук Адам Васильович
Герець Дмитро Григорович
Брень Євген
Ковальчук Лазар Васильович
Михальчук Лук’ян Михайлович
Видатні постаті села
Кожне село славиться своїми видатними людьми. Хороші й славні люди – це наше сьогодення і майбутнє. I у Березичах живуть роботящі люди. Вони своєю працею прославляють село.
У 60-80 ті роки за значні успіхи у зміцненні економіки, внесок у виховання молоді, розвиток охорони здоров’я і культури праця багатьох людей була відзначена орденами та медалями країни.
Капець Ніна Корніївна – народилася 1942 року в селі Велицьк Ковельського району у сім’ї колгоспників. Після семирічної школи працювала у молодіжній ланці, разом навчалась у заочній вечірній школі. B 1961 році поступила в Горохівський с/г технікум. Після навчання направлена на роботу в колгосп Україна, де працювала 19 років головним агрономом. Нагороджена «Орденом знаку пошани», похвальними грамотами від «Всесоюзної виставки України», від «Обласної Ради». Неодноразово нагороджувалась від районної Ради. У 1983 році працювала секретарем партійної організації. Після розформування партійної організації, працювала заступником голови колгоспу. Коли працювала секретарем партії нагороджена грамотами «Фонду миру», райкому партії, обласної партійної організації. Неодноразово обиралась членом райкому партії. Була депутатом районної ради та постійним депутатом сільської ради, в даний час на заслуженому відпочинку. Займається власним господарством і не обминає проблем села. Посприяла будівництву церкви в селі.
Ковальчук Іларіон Олексійович – народився 1940 року в c. Березичі. Закінчив 7 класів Березичівської школи. Після школи працював різноробочим у колгоспі. У 1959 році пішов служити до війська. В 1963 році вчився в Оваднівському училищі на тракториста. 3 1966 по 1994 роки працював у колгоспі на тракторі. За сумлінну працю нагороджений «Орденом знаку пошани». Одружений. Має п’ятеро дітей.
Вітовщик Галина Дмитрівна – народилась у c. Радовичі Іваничівського району. В 1965 році закінчила школу в Горохові. Один рік працювала в райкомі комсомолу, далі вступила до Луцького педагогічного інституту на історичний факультет. У 1970 році отримала диплом учителя історії та суспільствознавства і була направлена на роботу в c. Березичі. 3 1976 по 1080 та з 1984 по 1995 була директором школи. В 1982 році нагороджена знаком «Отличник просвещения CCCP», а в лютому 1983 року їй було присвоєно почесне звання «Заслужений вчитель Української CPCP» указом Президії Верховної ради. 2 січня 2006 року вийшла на заслужений відпочинок. Померла в 2010 році.
Серед юних обдарувань Березич – Михальчук Любов Вікторівна. У школі навчалася на відмінно, була активною учасницею гуртків, маминою помічницею. У вільний час пише вірші. У 2008 році вступила до Луцького технічного університету на факультет міжнародної економіки.
Сергійчук Наталія Сергіївна – старанна й талановита. Багато читає. Пише вірші. Навчається у Луцькому технічному університеті.
Тишковець Марфа Іванівна 1927 p. н., жителька c. Березичі
Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо прикрашувала життя, заполонена одвічним, таким нестримним бажанням творити
Ковальчук Парасковія Василівна. 1924 p. н., жителька c. Березичі
Усе проминуло. Ha зміну прийшли молоді. Усе відійшло, відсміялось, відплакало навік... Життя не пропаще, не марно прожите тоді, коли по тобі залишаються вдячність і пам'ять.
Рушники Ковальчук Парасковії Василівни
Ковальчук Марія Іванівна, 1938 p. н., жителька c. Березичі
Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна чіткіше зрозуміти сьогодення й уявити майбутнє. «Той, хто не знає свого минулого, – говорив Максим Рильський, – не вартий майбутнього».
Твори учнів про рідне село
Моє село
Для мене, як мабуть і для кожного, село Березичі – найрідніше. Тут ми навчаємось, тут проходить наше дитинство, тут живуть наші друзі, тут, здається, нам знайоме кожне деревце, кожен кущик, кожна травинка.
Я люблю своє село, тому мене цікавить його історія.
Єдиної думки щодо походження назви Березич немає. За однією з версій, село одержало свою назву від беріз, яких у нас дуже і дуже багато. Є й інші трактування, але мені найбільше подобається це.
Спочатку село розташувалося на лівому березі річки Стохід. Та однієї весни сталася велика повінь, яка затопила всі оселі. І вирішили селяни переселитися на вищий правий берег, на якому Березичі знаходяться й нині.
Під час війни село було майже знищене. Люди, рятуючись, повтікали ліси. Коли фашистів прогнали, селяни повернулися, щоб відбудувати зруйновані господарства. А дехто не захотів повертатися. Так Березичі обросли хуторами.
Хоч село має солідний вік (йому недавно виповнилося 400 років), але воно молодіє з кожним роком: у ньому з’являються сучасні добротні будинки.
У центрі села – пам’ятник загиблим у роки війни односельчанам. Неподалік від нього – медпункт, сільська бібліотека, клуб. Трохи далі – відділення зв’язку, сільська Рада. У нашому селі є три магазини, які забезпечують людей усім необхідним.
У 2003 році у нашому селі було побудовано Свято-Петро-Павлівський храм. Його настоятелем є ієрей Олександр Григоренко. Коли я дивлюся на блискучі куполи храму, то в моїй душі твориться щось дивне: вона сповнюється миром, спокоєм і блаженством.
Та окремо хочеться сказати про нашу школу. Ця двоповерхова будівля є окрасою нашого села. Особливо казково тут влітку, коли цвітуть на клумбах квіти. І школа стає схожа на дівчину у вінку. Нам, школярам, дуже приємно, що наша Alma Mater справляє неповторне враження на всіх гостей школи.
Від центру села розбігаються дороги до найвіддаленіших його куточків.
Але село – це не лише будівлі, але й люди. Мені подобаються мої односельчани, адже вони дуже працьовиті. З ранку до ночі, незалежно від пори року і погоди, вони клопочуться біля землі, доглядають худібку, заготовляють паливо. Турбот у селянина вистачає завжди. Та ніколи ніхто не відмовляється допомогти іншому, тим більше, якщо це стара одинока людина. А коли з ким трапиться біда, то гуртом прийдуть йому на допомогу. Все це мені дуже подобається.
А не подобається мені те, що вирубуються по-варварськи навколишні ліси. Що ж тоді залишиться нащадкам?
Друга проблема нашого села – це сміття. Його викидають, куди кому заманеться. Як і далі так буде, то село обросте смітниками.
Третя проблема – міст. Усім він потрібен, усі ним їздять, а поремонтувати немає кому. Не розумію цієї байдужості.
Однак це справи поправимі. Якщо люди захочуть, то зможуть виправити ці негаразди.
Я вірю в краще майбутнє мого села. Зичу йому миру, благоустрою, процвітання.
Дубровський Олександр
Моє село
Казково в нашому селі.
Як сонечко вливається
Пташки випурхують з трави,
3 туманом підіймаються.
Шумлять-хвилюються жита,
Овес, як князь, розрісся.
Пшениця стигне золота
I стежка круто в"ється.
Волошки ваблять до себе,
Як синь річки Стоходу.
Вітрець розчісує кіски
Берізкам коло броду.
Березичі - село моє
B квітковім розмаїтті,
Чудова школа в ньому є,
Де вчаться добре діти.
Усе прекрасне, все росте
I тягнеться до сонця.
Хай буде радість у селі
Ta сміх у всіх віконцях!
Село моє, для мене ти єдине!
Одним-одне, як матінка одна!
Тут рідне все: і дім, й родина
I небо з зорями – яскраво-голубе!
Михальчук Любов
* * *
В Україні на Поліссі
Серед птахів, десь у лісі,
Є Березичі-село,
Хоч прадавнє, та ого!
Жив тут пан Петро Орда.
І була при нім біда.
Кріпаки сім днів робили
І чорніш землі ходили.
Був ще Берчич, також пан.
Кажуть чорний він носив жупан.
Є й приємна новина:
Дав він назву для села.
Це колись було, а зараз
Тут панів уже нема.
Вже й колгосп давно розпався,
Тільки школа є одна.
Є ще церква дуже гарна.
Дзвонять дзвони спозарання,
Що скликають всіх у храм.
Дзвін підноситься до хмар.
А які у нас дерева!
Дуб, береза, вишня, слива.
А вже сосон скільки є!
Та і вільхи не бракує.
Все ж одне тривожить надто:
Крадуть лісу в нас багато.
А ніхто й не реагує.
Влада спить, народ торгує.
Стохід-річка повноводна,
Дуже чиста і природна.
Всяка рибка в ній живе,
Як прикормиш, то й клює.
От таке у нас село.
Що було, те загуло.
Як працюєм, так і маєм,
Та надії не втрачаєм.
Сергійчук Наталія
Моє село
Серед боліт, лугів, в глибокому Поліссі
Село моє розквітло й процвіта.
Березичі, як дівчину в намисто
Берізками прикрасила весна
У ньому річка Стохід протікає,
А води наші плинуть до Дніпра.
І місця кращого на всій землі немає,
Бо тут я виріс, тут рідня моя.
Народ у нас трудящий і веселий.
Йому ніщо даремно не далось.
Усе робилось власними руками,
Хоч і нелегко кожному прийшлось.
Під час війни село спалили німці,
Лиш кілька хат залишилось у нас.
Та дав нам Бог і сил, й здоров'я, й міці –
В Березичах тепер прекрасний лад.
Позводились добротнії будинки
Не лише в центрі, а й на хуторах.
Бо наші люди - працьовиті бджілки,
Достаток - в їх мозолистих руках.
Ляхович Микола
* * *
Люблю село свого дитинства.
Для мене рідна ця земля,
І ця дорога болотиста,
І ліс , і вижар, і поля
Усе знайоме тут до болю,
Усе до мене промовля :
Старий медпункт й красуня школа,
Окраса нашого села.
Знайоме кожне тут обличчя,
Бо тут мій дім , моя рідня;
Учителі і однокласники.
І серед них щасливий я.
Петрик Михайло
Рідне село
Моє село найкраще в світі,
Такого не знайдеш ніде,
Немов садок у самоцвіті,
Воно живе, росте й цвіте.
Люблю село своє прекрасне.
Та як же його й не любить,
Адже воно, мов сонце ясне,
Всіх гріє, любить і ростить.
В селі панує тільки доброта,
Там люди щирі й працьовиті.
Хай Бог їм шле із неба довгії літа,
За їхній труд над колоском у житі.
Нехай у кожному селі так буде,
Хай люди сіють і оруть.
Пісні співають, урожай збирають,
Духмяний хліб в печі печуть.
Русило Сергій
Рідне село
На горбі село стоїть,
Над селом туман дрижить,
А в долині край села
Житня нива немала.
Іще й сонце не зійшло,
Як прокинулось село.
Всі на ниву поспішають
І пісень своїх співають.
Сонце промені послало,
Щоб густий туман прогнали,
Жінки вправно жито жали,
Діти його в копи клали.
Вже до вечора ішло,
Як вертались у село.
Гарно в полі працювати.
Добре вдосталь хліба мати.
Романюк Андрій
Краєвиди села
Коли ідеш ти прохолодним ранком
Вздовж тихоплинної ріки,
То небо сяє золотим серпанком,
Найкращим за усі віки.
Коли минаєш гай зелений,
Кремезні сосни вільхи і дуби,
До тебе долинає спів веселий...
І ти не втерпиш , щоб не йти туди.
Коли простуєш чистим полем,
Могутній вітер пісню проспіває.
Назавжди попрощаєшся ти з горем,
Бо все навколо скрипкою заграє.
Ти наче казка, ріднеє село.
Люблю тебе й любитиму завжди.
Приймаю все, що є і що було.
Крокуй в майбутнє і не знай біди.
Матюк Борис
Рідне село
Нема милішого на світі,
Як жити в рідному селі,
Пісні співати українські
І слухать трелі солов'їв.
Коли весна у ріднім краї –
Садами прибране село.
Я щастя більшого не знаю,
Як дбати про його добро.
Люблю село, як квіти дощик,
Як рідна ненька діточок,
Люблю село і, як на прощу,
Проходжу вулицями знов.
Русило Ігор
Використані джерела
У проекті використано матеріали з історії села Березичі, зібрані й упорядковані Ковальчуком Віталізм Андрійовичом+ а також матеріали з чорновика книги березичанина М.М.Ковальчука «Життям мертвих, кров’ю живих»
Список використаної літератури та архівних документів
Додатки