Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
16) Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Воно характеризується виключною широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Вперше в теорії діалектики Гегель створив теорію розвитку суперечності та її подальшого вирішення в синтезі. Органічне злиття онтологічного та гносеологічного моментів у гегелівській діалектиці сформульоване послідовніше і всебічніше, ніж у Фіхте та Шеллінга.
Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.
При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки, 1) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.
1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.
2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.
3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.
4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.
Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку.
17)У контексті своїх роздумів Фейєрбах, відкинувши стару філософію, логічний раціоналізм Гегеля, прагнув створити нову філософію - філософію людини (антропологію). Він вважав, що ця філософія повинна вивчати людину, дати розуміння людини і служити справі її звільнення від релігійних заблуджень. Вирішення цих завдань бачиться ним у площині усвідомлення й розуміння того, що людина не творіння Бога, а частина, ідо того ж найдосконаліша, вічного світу природи.
Таким чином, складається і формується фейєрбахівська концепція антропологічного матеріалізму. Мислитель відходить від механіцизму XVIII ст. Об'єктивну і суб'єктивну реальність не зводить до механічного руху, а природу розглядає скоріше не як механізм, а організм, тобто як біологічний рух. У центрі уваги Фейєрбаха не абстрактне поняття матерії, а людина як єдність психічного й фізіологічного, душі і тіла. В дусі матеріалізму мислитель стверджує, що тіло у його цілісності і складає сутність людського "Я". Духовне начало в людини не може бути відділеним від тілесного, дух і тіло - дві сторони тієї реальності, котра називається людським організмом. Логічно, що людська природа тлумачиться ним переважно біологічно, а окремий індивід не як суспільна (історично-духовна) істота, а як окрема ланка в розвитку людського роду.
Тлумачачи людину як природно-біологічну істоту, Фейєрбах не помічає соціально-історичного, а відтак - ролі практики в житті людини і суспільства та в процесі пізнання. Не розуміє того, що суспільне життя людей, по своїй суті, є практичним. Звідси логічно випливає незадоволення й недовіра до абстрактного мислення та апеляція до чуттєвого (живого) споглядання.
Антропологічний принцип дав змогу Фейєрбаху по-новому тлумачити об'єкт пізнання. Згідно з його філософією поняття об'єкта першочергово формується у досвіді людського спілкування. Звідси ~~ першим об'єктом для будь-якої людини є друга людина, тобто "Ти". Таким чином, любов до іншої людини - це шлях до визнання її об'єктивного існування, а там самим і до визнання існування зовнішніх речей. На почуттях любові ґрунтується внутрішній, для Фейєрбаха, суспільний зв'язок між людьми, виникає безкорисна мораль. Мислитель переконаний, що мораль повинна замінити ілюзорний зв'язок "Я" з Богом. Любов до Бога, згідно з Фейєрбахом, є лише відчуженою, хибною формою любові - любові до інших людей.
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха - це реакція на ідеалізм. Фейєрбах не сприйняв ні об'єктивного, ні суб'єктивного ідеалізму, але й не побудував послідовного матеріалізму. Проблеми, порушені класичними німецькими філософами-ідеалістами, у філософії Фейєрбаха вирішуються яскраво, хоча Й багато в чому слабкіше, ніж це мало місце у його попередників. Тому й правий Ф. Енгельс, який писав, що його матеріалізм був більш дотепним, аніж глибоким. По суті, Фейєрбахом завершується класична німецька філософія.
18) Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Зриваючи із релігії її таємничий покрив Фейєрбах зводить сутність
релігії до сутності природи і людини. Щоб зрозуміти витоки релігії,
потрібно розібратись у земній дійсності, осягнути людину з її долею і
потребами. Людина створена богом по своєму образу і подобі. І тільки
усвідомивши для себе свою власну сутність і зрозумівши оточуючу
природу, людина зможе зрозуміти причини, що породжують релігійну
свідомість.
Фейєрбах розумів, що одними логічними процесами неможливо пояснити
виникнення такого складного явища, як релігія. З метою всебічного
розкриття походження і сутності релігії він висуває проблему емоційних
коренів, чи згідно його термінології, "психологічних основ" релігії. Він
вважає необхідним вияснити ті мотиви і переживання, на основі яких
виникла релігійна свідомість.
Релігію, Фейєрбах, визначає як спотворену свідомість, як
фантастичне відображення у голові людини оточуючої її природи та її
власної сутності. Для нього вихідним пунктом є не розмірковуюча, а
відчуваюча людина. Переживання людини - основа релігії. Проте він
підкреслює, що причини релігійних уявлень і настроїв неможливо
зрозуміти , упустивши із кола зору, умови життя людини, взаємодію її з
оточуючим середовищем, яке здійснюється у процесі практичного життя.
Фейєрбах виступив проти теорії вродженості релігійних почуттів.
"Твердження, що релігія вроджена людині, що вона є дещо природнє, –
хибно..." (7, 422) Він кмітливо і переконливо доказує, що у людини немає
ніякого вродженого релігійного почуття і відповідного йому органа.
Визнавши, що людині властиве особливе релігійне почуття віри у бога, ми
повинні були б визнати і існування у людини особливого вродженого
почуття чи органу віри у диявола, чорта і т. д. Насправді ж у релігії
діють не особливі, а звичайні людські почуття і настрої.
В пошуках витоків релігії Фейєрбах звертається до матеріальної
дійсності. Виникнення релігії він пов’язує з періодом "дитинства
людства". Вона породжена умовами життя первіснообщинних людей і є
результатом впливу на психіку людини оточуючої природи.
Однак Фейєрбах не конкретизує історичну епоху і не характеризує
первіснообщинний лад, в межах якого він розглядає взаємовідношення
релігії. Він обмежується лише вказівкою, що релігія виникла у період
"дитинства людства", коли людина була безпомічна, подавлена.
Велику роль відігравали сили природи у житті первіснообщинних
людей, відчуття своєї повної залежності від природи заставляло їх
шанувати її як " основне джерело свого існування", робити природу першим
предметом релігії, "священною", першим богом людини. (6, 38-40) "Де
людина одержує свої матеріальні блага, - говорить Фейєрбах,- там
знаходить вона і своїх богів, свою релігію"(7, 424)
Фейєрбах вірно рахував, що у безпорадності людей того часу
криються глибокі корені релігії, але він не міг сказати , чим саме
обумовлена ця залежність від природи. Почуття залежності виникає, по
Фейєрбаху, із людського прагнення до щастя, із людського егоїзму. Якби
людина не володіла ніякими потребами і бажаннями, то вона не відчувала б
свою залежність від природи. Фейєрбах вперше бере для пояснення релігії
не тільки негативні мотиви ( почуття страху, жаху, горя, смутку), але і
позитивні почуття (радість, кохання, подяку).
19) Матеріалізм і діалектика в марксистській філософії набули значення найважливіших принципів обґрунтування ідеї гуманізму, обґрунтування можливостей створення реальних умов, що забезпечують вільний розвиток кожної окремої людини, усіх її сутнісних сил і суспільства. Діалектика тут стала методологічним принципом, що визначає спосіб підходу до аналізу, оцінки явищ, характер ставлення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності, принципу, що потребує всі явища, процеси розглядати в системі загальних зв'язків, у русі, зміні, розвитку. Відповідно до діалектичної концепції розвитку джерело розвитку варто шукати у внутрішній суперечливості самих явищ, процесів.
Розкриття соціально-діяльної сутності людини і сутності світу її буття, соціальної зумовленості змісту і структури суспільної свідомості, практичної зумовленості пізнавального ставлення до навколишнього світу і до себе, розробка питань діалектики дозволили Марксові і Енгельсу довести, що тим спільним, що об'єднує усіх людських індивідів у рід "людей", є не природні узи, а соціально-діяльна сутність людини, тобто опосередкування задоволення її життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідними їм видами діяльності.
Маркс і Енгельс не ставили перед собою мети створити, подібно до Гегеля, струнку, логічно викладену й обґрунтовану систему філософського знання. Для них головним було — визначити своє ставлення до попередньої і сучасної їм філософської думки, а також визначити ті вихідні методологічні принципи, спираючись на які вони змогли б підійти до аналізу сучасної їм соціальної дійсності, розкрити закономірності і тенденції її розвитку. Тому філософія марксизму формувалася в процесі дослідження Марксом і Енгельсом тих реальних процесів, що відбувалися в повсякденному житті. Природно, що поглиблення дослідження дійсності, безупинні зміни в суспільному житті зумовили певні зміни й у їхніх поглядах, оцінках конкретних подій. Це зумовило для них необхідність творчого підходу до аналізу логіки історичного процесу, до змісту понятійного апарату. Це ж зумовлює необхідність творчого підходу до оцінки самої філософії марксизму. Вона — не сума догм, рекомендацій, придатних для всіх часів і народів, її основні принципи і методологічні засади містять потребу в подальшому розвитку, вдосконалюванні відповідно до нових історичних умов.
Кінець XIX і початок XX ст.ст. ознаменувалися значними змінами у всіх сферах життя суспільства. Подальший розвиток суспільного характеру виробництва, завершення територіального поділу світу, перетворення капіталізму на світову систему господарства, що включала в себе всі країни з будь-яким рівнем техніко-техноло-гічного, економічного, соціально-політичного, духовного розвитку, зумовило постановку ряду філософських проблем. Виникла потреба в осмисленні як загальних тенденцій розвитку суспільства, так і аналізу й оцінки реальних процесів, що відбуваються в різних сферах життя, різних країнах, різних регіонах.
В. І. Ленін, полемізуючи з представниками емпіріокритицизму, приділив багато уваги питанням теорії пізнання. У "Філософських зошитах" він виявив зацікавлення щодо загальних проблем діалектики, проблем матеріалістичного розуміння історії.
В роки після революції 1917 р. філософська думка почала активно розвиватися. Однак у міру зміцнення адміністративно-командної системи в розвиткові філософської думки виникли серйозні труднощі. Ядро марксистської філософії — концепція соціально-діяльної сутності людини, а також питання діалектики, теорії пізнання були догматизовані, перетворені на засіб обґрунтування адміністративно-командної системи як суспільного устрою, який найбільш повно відповідає логіці історичного процесу. Звичайно, не можна стверджувати, що філософська думка завмерла. У багатьох галузях філософського знання були досягнуті значні успіхи, але вони найчастіше залишалися результатами дослідників-ентузіастів.
20) Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини. Розуміння людини в домарксистській матеріалістичній філософії зводилося до того, що людина - частина природи, активна, свідома істота, яка має права на свободу і потребує гуманного ставлення до себе (французький матеріалізм XVII] ст. і вчення Л. Фейєрбаха). Маркс та Енгельс почали розглядати людину не лише як продукт природи, а й як соціальний феномен, причому акцент робили на її соціальних характеристиках.
3. Розвиток суспільства в марксизмі розглядається з матеріалістичних позицій. Попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Вона послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Минуле і майбутнє людства в цій філософії постає як послідовний процес зміни способів виробництва. Ось чому філософію марксизму називають також історичним матеріалізмом.
21 Історична доля марксистської філософії .
) Еволюція марксизму на Заході
Уже в ході свого виникнення марксизм оволодів мільйонами умів у різних країнах світу. Були й ті, хто прагнув його застосувати чи розвивати. Серед них і учні К.Маркса та Ф.Енгельса - Й.Діоген, П.Лафарг, у працях яких, щоправда, допущено чимало помилок.
Багато уваги пропаганді марксизму надавав теоретик німецької соціал-демократії К. Каутський. Хоча він і погоджувався з основними положеннями марксизму, все ж виступав проти ідей революційного насильства, віддаючи перевагу мирним методам боротьби за соціалізм. Вважав, що теорію соціалізму слід поєднувати не лише з діалектичним матеріалізмом, а й іншими філософськими вченнями.
Е.Бернштейн наполягав на неможливості "позитивного" формулювання соціалістичного вчення Маркса, оскільки воно, на його думку, не є звичайною наукою. Він відносив ідею соціалізму до "регулятивних", а соціалізм не вважав реальним суспільним ладом. Сама ж ідея соціалізму виступала для нього певним морально-етичним ідеалом. Тому, пролетаріат може лише наближатися до соціалізму і ніколи не досягне його реально.
Багато уваги приділяли аналізу марксистської філософії М. Бердяєв і угорський марксист Д Лукач, найбільш зосереджуючись на його екзистенційно-гуманістичних аспектах.
Марксистська філософія привернула до себе увагу й Е.Фромма, Г.Маркузе та ін. Перший вважав, що вона зазнала найбільших спотворень серед усіх філософських шкіл сучасності. В більшості праць провідною ідеєю є те, що нібито головним мотивом людської діяльності Маркс вважав прагнення людини до задоволення матеріальних вимог, що начебто Маркс не виявляв свого інтересу до індивіда і не розумів духовних потреб людини. Насправді ж, вважав Фромм, мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, звільненні її від економічної залежності, відновленні її особистісної цілісності, яка могла б перебувати в єдності з природою та іншими людьми. Загалом, вважає Фромм, філософія марксизму - це духовний екзистенціалізм.
На початку 50-х років XX ст. група хорватських філософів, що гуртувалася навколо журналу "Праксіс", проголосила філософію марксизму ненауковою. Вони не визнавали й діалектику природи, активно-творчу функцію свідомості, визначальну роль матеріального базису суспільства щодо духовних явищ. Вбачалася суперечність і між детермінізмом та свободою.
Менше уваги зарубіжні філософи надавали питанням перетворення В дійсність суспільного ідеалу - комунізму. "Позитивістські" деформації марксового гуманізму вони пов'язують не лише з іменем Енгельса, а й з іменами радянських комуністів, які, за словами Фромма, привласнили собі марксистську теорію і спробували переконати світ у тому, що лише вони у своїй теорії та практиці є послідовниками Маркса, хоча насправді все якраз навпаки1.
б) Пропаганда та розвиток марксизму в Росії
В Росії розвиткові марксизму у західноєвропейському "ключі" сприяли "легальні марксисти", на яких справили великий вплив М.Бердяєв, М.І.Туган-Барановський та ін. Російський же варіант марксизму започаткував Г.В.Плеханов, який розглядав марксистську філософію як систему діалектичного та історичного матеріалізму. В його розумінні марксистської філософії втрачається гуманізм, послаблюється діалектика, проявляється невміння застосовувати основні положення марксистської філософії до аналізу російської дійсності.
В умовах народження нової економічної формації В.І.Ленін розвинув три складових марксизму. Це обумовлювалося тим, що в той час соціальні колізії загострилися, міжнародний революційний рух піднявся на вищий рівень. Все це поставило перед філософією й практикою нові завдання. Осмислюючи їх, Ленін зробив свій внесок у розвиток марксистської філософії, доповнив філософські основи теорії наукового соціалізму, вказав на основні риси сучасної йому епохи тощо.
На відміну від Маркса, який в останні роки свого життя більше спирався на детермінізм економічного фактора, Ленін частіше спирався на детермінізм сили. Це забарвило марксизм у російський колорит. Ленін вів боротьбу проти різних проявів ідеалізму, представники якого прагнули обґрунтувати думку, начебто марксизм не має своєї філософії і що його слід доповнити махізмом, емпіріокритицизмом і таке ін. Розв'язанню цих проблем і була присвячена його праця "Матеріалізм і емпіріокритицизм". У ній Ленін дав діалектико-матеріалістичний аналіз сучасного йому природознавства, показав не тільки те, що природничо-наукові відкриття підтверджують відомі положення діалектичного матеріалізму, але й які нові висновки слід робити з цього. Велике методологічне значення мають положення Леніна про невичерпність атома, безмежність пізнання матерії вглиб і вшир, проблеми практики, істини, основні методи і прийоми пізнання та інші ідеї. У праці "Філософські зошити" Ленін розробив проблеми діалектики, її законів, категорій, процесу пізнання, мислення.
У роки першої світової війни, становлення імперіалістичної стадії капіталізму Ленін відкрив закономірності розвитку імперіалізму, розробив проблеми соціальних перспектив розвитку імперіалізму, національних відносин, боротьби народів за мир, питання соціалістичної революції і соціалістичного будівництва. Він відкрив закономірності розвитку імперіалізму, збагатив марксистську теорію соціалістичної революції, вчення про державу, зокрема, диктатуру пролетаріату у формі рад, які дещо втратили на сьогодні свою актуальність. Проте ленінське тлумачення марксизму, вважає ряд вітчизняних філософів, лише зовні нагадувало повернення до "аутентичного" Маркса. Це найбільш проявилось у ленінському розумінні людини, яка відображена в Його вченні як "масова" людина, оскільки це найбільш відповідало російському "хоровому" началу як одному з наріжних принципів світоглядного менталітету Росії1. Відбувалася переоцінка й інших теоретичних ленінських положень.
в) Філософія марксизму в Радянському Союзі
В СРСР Й.В.Сталін проголосив ленінське тлумачення марксизму останнім словом світової філософської думки й назвав його марксизмом-ленінізмом. Таким чином була створена всеохоплююча система партійно-державної філософії (діалектичного та історичного матеріалізму). Проголошуючи діалектичний матеріалізм світоглядом партії, він, таким чином, проголосив філософію політичним вченням, яке було перетворене в засіб обґрунтування й виправдання рішень партійного керівництва, особливо в тих трактовках, які стосувались радянських вождів. Спроби по-іншому вирішувати її ідеї засуджувались як ревізіоністські, що в Радянському Союзі вело до вульгаризації діалектичного матеріалізму.
Предметом дослідження діалектичного матеріалізму Сталін вважав природу (в розумінні всього світу). Поширення законів діалектичного матеріалізму на суспільство, яке начебто виступає як частина природи, становило предмет історичного матеріалізму. Третьою сферою реальності Сталін вважав безпосередню людську життєдіяльність (політичне життя).
В цілому, вимальовувалось таке бачення реальності: всю цілісність буття становить природа, закони якої охоплюють все суще. Щодо законів суспільства, то вони виступають специфічним виявом законів природи. Вивчаючи закони природи й суспільства, люди створюють правильний орієнтир у політичній діяльності (житті). Такою, за Сталіним, є внутрішня логіка марксистсько-ленінської філософії. її було "поділено" між чотирма рисами діалектики, трьома рисами філософії та трьома рисами виробництва, структура яких однакова1.
Виходячи з цієї логіки, прийняття правильного політичного рішення є не просто людським рішенням, а законом буття. Такими "безпомилковими" рішеннями були рішення вождя. Оскільки істина виражає інтереси більшості, то той, хто висловлює свою власну думку, виступає проти народу, тобто є його ворогом. Звідси й випливала відома політична практика Сталіна, що сприяло тотальному виникненню догматизму й начотництва, що затримало розвиток творчої думки, філософської культури. Лише пізніше, в період хрущовської "відлиги" та в 60-ті роки стала пробивати собі дорогу творча філософська думка. В ході розвалу СРСР розгорнулась нищівна критика вульгаризованої версії марксизму, а заодно і не вульгаризованої її частини.