Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міжнародна і зовнішня політика
Відмінності між зовнішньою і міжнародною політикою є не лише термінологічними, а й змістовними. Пов´язані вони передусім із відмінностями між суб´єктами цих видів політики. Коли йдеться про зовнішню політику, яку іноді називають іще закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіально організоване й політично незалежне суспільство, і як політичний інститут — система організацій та установ. У першому випадку суб´єктами зовнішньополітичної діяльності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть також інші політичні інститути — політичні партії, громадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб´єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут.
Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов´язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним політичним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладати договори, оголошувати війну тощо.
Крім держави та інших національних політичних інститутів, суб´єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру. Для позначення багатоманітної діяльності всіх суб´єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін «міжнародна політика», тоді як термін «зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.
Іншими словами, міжнародна політика — це вся сукупність дій політичних суб´єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому.
Цей вид політики називається ще «світовою політикою».
Зовнішня політика у науковій літературі звичайно визначається через діяльність держави: «Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб´єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями».
Зазначене розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість, зокрема, розмежувати зовнішньополітичну діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб´єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжнародній арені, які можуть суперечити загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави. Найчастіше такі суперечності між зовнішньою політикою держави та окремими діями проявляються у сфері економічної політики, недержавні суб´єкти якої, наприклад біржі, банки, корпорації, можуть діяти всупереч загальнонаціональним інтересам, отже, і зовнішній політиці держави.
Таким чином, зовнішня політика — це закордонна діяльність держави.
Дії всіх інших суб´єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.
У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з´ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший пов´язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною стосовно їх внутрішньої політики. Так, один із авторів теорії завоювання польсько-австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович стверджував, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил, що внутрішня історія держави є простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою.
Інший варіант трактування співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики запропонував марксизм, який виходить з того, що зовнішньополітичний курс будь-якої держави є продовженням її внутрішньої політики, зумовленої економічним базисом та інтересами правлячих сил. Нарешті, третій варіант полягає в тому, шо зовнішня і внутрішня політика трактуються як рівнозначні.
Кожен із перелічених варіантів наголошує на якійсь особливості співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, одночасно недооцінюючи інші. За певних умов зовнішня політика справді може стати визначальною стосовно внутрішньої. Так, під час ведення війни, яка протягом усієї історії людства була одним із найголовніших засобів зовнішньої політики, все внутрішнє життя країни підпорядковується досягненню перемоги: економіка переводиться «на військові рейки», обмежується дія окремих конституційних положень, забороняється діяльність деяких організацій, вводиться цензура тошо. Однак війна є екстремальним, а не нормальним станом суспільства й вона також спрямована на задоволення певних внутрішніх інтересів і потреб. Тому не можна стверджувати, шо зовнішня політика завжди й у всьому визначає внутрішню. Подібні твердження відривають зовнішню політику від внутрішньої і перетворюють її на самоціль.
Так само неправомірно було б вважати, шо зовнішня політика є лише простим продовженням внутрішньої. Зовнішньополітична діяльність держави — це взаємодія з іншими державами та міжнародними організаціями, які справляють відчутний зворотний вплив на суб´єкт зовнішньої політики. їноді цей вплив примушує державу корегувати, а то й істотно змінювати її внутрішню політику. Залежність зовнішньої політики держави від інших суб´єктів міжнародної політики не дає змоги одночасно стверджувати, шо і внутрішня політика в усьому визначає зовнішню.
Здавалося б, найприйнятнішим є третій варіант, який визнає зовнішню і внутрішню політику рівнозначними. Проте й він є спрощеним трактуванням співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, яке не розкриває їх дійсної взаємозалежності.
Зовнішня і внутрішня політика перебувають у тісному взаємозв´язку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб´єктами та об´єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав´язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням.
Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників.
Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав; залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється.
Нарешті, четверта особливість зовнішньої політики полягає в тому, що вона має власне інституціональне забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем´єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньополітичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об´єктивних і суб´єктивних типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави.
Отже, зовнішня і внутрішня політика не є рівнозначними. У діалектичній єдності цих видів політики є своя провідна, визначальна сторона; це — внутрішня політика. Саме вона визначає головні напрями і цілі зовнішньої політики, а також забезпечує засоби її реалізації. Однак зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Остання визначає першу лише в головному, найсуттєвішому, перша справляє відчутний зворотний вплив на другу. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім з метою створення сприятливих умов для здійснення внутрішньої політики. З розвитком міжнародних відносин, посиленням взаємозалежності держав зростає і залежність внутрішньої політики від зовнішньої.
В цілому синонімічний ряд "міжнародна політика" -- "світова політика" -- "світовий політичний процес" може отримати таке визначення -- це сукупна цілеспрямована діяльність народів, держав, їхніх інститутів, соціальних спільнот, об'єднань громадян у сфері міжнародного життя з метою реалізації певних політичних цілей. Міжнародна політика ставить перед собою наступні головні цілі:
- створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;
- активна співпраця і взаємодія з усіма суб'єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;
- участь у міжнародному поділі праці та пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;
- захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;
- об'єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;
- спільна ефективна участь у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу,
При реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій: 1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян;
2) регулятивну, що полягає у визнанні суб'єктами міжнародних відносин закріплених міжнародними правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування;
3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на міжнародній арені;
4)організаційно-посередницьку, котра полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави;
5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства.
Міжнародна (міждержавна) організація— де об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб'єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.
Говорячи про класифікацію міжнародних міжурядових організацій, слід звернути увагу на ту обставину, що вона неоднозначна. У сучасній міжнародній системі існують різні за значенням, реальною вагою і формальними ознаками міжнародні міжурядові організації.
Міжнародні організації поділяютьсяна:
1. Універсальні (всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй).
2. Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін.
3. Регіональні ММУО, серед яких:
Регіональні економічні ММУО: Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1947 p.), Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейське економічне співтовариство ("Спільний ринок"), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) та ін.;
Регіональні військово-політичні ММУО: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Союз Таїланду, Філіппін і Пакистану (СЕАТО) та ін.;
Регіональні економічно-політичні ММУО: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація центральноамериканських держав (ОЦАД), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР).
За характером повноважень:
міждержавні організації, основне завдання яких полягає у забезпеченні співробітництва держав-членів;
організації наднаціонального характеру, органи яких одержують від держав-членів деякі суверенні повноваження. Зокрема, з визначених питань вони можуть приймати рішення, що прямо зобов'язують фізичних і юридичних осіб держав-членів (Європейський Союз, деякі спеціалізовані установи ООН (MCE, МОЦА), рішення яких, по суті, є обов'язковими для держав-членів. В іншому випадку втрачається сенс діяльності цих організацій.
3. сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин
Характеристика основних груп країн сучасного світового співтовариства не вичерпує всіх особливостей сучасного світу, але дає можливість побачити його основні сторони.
З одного боку, сучасний світ багатоманітний, складний, динамічний, суперечливий. З іншого, він характеризується єдністю, цілісністю. Тому необхідно враховувати дві групи тенденцій розвитку сучасного світу:
1) зростання багатоманітності;
2) зростання цілісності.
В сучасному світі існують суперечки між групами країн, всередині груп країн, в кожній країні. Не пішли в минуле суперечки між працею і капіталом, багатими і бідними країнами, транснаціональними корпораціями і національно-державною формою організації суспільства.
Сучасний міжнародний стан країн відрізняється від того, яким він був декілька десятиліть тому. Варто зазначити, що ніколи світ не змінювався так рішуче, як за останні роки. Зміни торкнулися майже всіх глобальних процесів в світі: розпад СРСР і поява на його території 15 нових держав, розвал Югославії і виникнення нових країн і конфліктів в Європі (питання Косово, рішення якого мало великий резонанс), напруження ядерної бепеки, які торкнулися майже всього світу. Активізувалися етнічні групи, які прагнуть державної самостійності і ставлять складні зовнішньополітичні завдання. З’явилися невирішені проблеми, пов’язані з найщільніше населеним континентом – Азією, ескалацією міжнародного тероризму, фінансові труднощі у зв’язку з активною економічної інтеграцією країн Азії, Африки, Латинської Америки. Серія ядерних випробовувань, проведених Індією і Пакистаном, ядерна програма Ірану порушили міцність міжнародних відносин, що склалися.
Низка держав (як правило, знов створених) висловлюють серйозні територіальні претензії одна іншій. Це стосується півдня і сходу Європи, особливо на прикладі Косова. Це, також, Африка, де немає практично місця, де б не існувало територіальних претензій.
Враховуючи особливості розвитку сучасного світу, посилюється роль міжнародної політики. Розглянемо основні методи її ведення, формування основних ознак і форм діяльності.
Міжнародні відносини – це специфічний вид суспільних відносин. З останніми їх пов’язує не лише те, що вони є відносинами між соціальними спільнотами, а й те, що в них чітко виділяються економічні, соціальні, політичні, духовно-культурні аспекти. Тому міжнародні відносини є продовженням і подальшим розвитком внутрішньополітичних відносин, які склались на національній основі.
В свою чергу міжнародні відносини створюють якісно нову систему, якій притаманні характерні тільки їй риси і особливості:
вони мають більш широкий простір і соціальний вимір, бо характеризують взаємодію між двома чи більше країнами;
основними діяльними суб’єктами в них виступають народи, держави, суспільні рухи і організації зі своїми потребами і інтересами;
їх функціонування пов’язане не з якоюсь конкретною формою суспільної чи державної влади, а з широким спектром міжнародних норм і цінностей, створених людством впродовж його довготривалого розвитку.
Міжнародні відносини – це сукупність політичних, економічних, соціальних, правових, дипломатичних, військових, гуманітарних, культурних, ідеологічних та інших зв’язків між суб’єктами, що діють на світовій арені.
Суб’єктами міжнародних відносин виступають держави, групи держав і союзи, урядові і неурядові організації.
Держава є єдиним загальнонаціональним інститутом, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами (підписувати угоди, оголошувати війни, вирішувати завдання, пов’язані із забезпеченням суверенітету, безпеки, територіальної цілісності).
В літературі звертається увага на характерні ознаки, що визначають сучасні міжнародні відносини. До них відносяться:
1) міжнародні політичні відносини мають зв’язок з міжнародними економічними відносинами. Інтеграційні і дезінтеграційні процеси, що відбуваються в системі економічних відносин, знаходять пряме чи опосередковане відображення в системі міжнародних політичних відносин. У свою чергу стабільність чи нестабільність політичних відносин безпосередньо впливає на стабільність чи нестабільність міжнародних економічних відносин. Так, в період „холодної війни” міжнародні політичні і економічні відносини були деформовані, носили мілітаризований характер. За даними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 1980-х рр. більше половини технічної інтелігенції планети працювали над створенням засобів руйнування;
2) на сьогодні міжнародні політичні відносини мають тенденцію до глобалізації, що потребує нового механізму для їх регулювання, перебудови діяльності існуючих міжнародних організацій і створення нових;
3) міжнародні політичні відносини мають суттєвий вплив на формування світового порядку.
Щодо світового порядку, то його суть полягає в тому, що він повинен забезпечити потреби самого людства, його виживання, добробут і справедливість. Свій вплив на світовий порядок сучасні міжнародні політичні відносини здійснюють за рахунок надзвичайно великих можливостей – дипломатичних, організаційно-правових, матеріально-технічних і інформаційно-пропагандистських для втілення в практику міждержавних і міжнародних відносин таких принципів:
1) збереження і зміцнення загальнолюдських політичних і моральних цінностей;
2) мирне розв’язання суперечливих міжнародних питань і конфліктів;
3) повага до територіальної цілісності і суверенітету;
4) невтручання у внутрішні справи один одного;
5) абсолютна перевага прав народів над правами політичних і державних спільнот.
Міжнародні політичні відносини на сучасному етапі розвитку мають тенденцію до демократизації, демілітаризації і гуманізації:
1) демократизація знаходить вираз у бажанні і діяльності народів і держав, спрямованих на знищення авторитарно-бюрократичних і тоталітарних режимів, побудові громадянського суспільства і правової держави;
2) демілітаризація в своїй основі спрямована на всезагальне роззброєння, ліквідацію військово-політичних союзів; корінну перебудову промисловості, що виконує військові замовлення;
3) гуманізація міжнародних політичних відносин означає, що політика і держава стають знаряддям і засобом задоволення потреб людей, захисту їх прав і свобод, інтересів. З гуманізацією міжнародних політичних відносин пов’язане підвищення ролі і значення в системі цих відносин недержавних суб’єктів і учасників, особливо представників народної дипломатії (діячів науки, культури і мистецтва, господарських, релігійних і інших організацій).
Розвиток тенденцій демократизації, демілітаризації і гуманізації міжнародних політичних відносин буде залежати від того, якою мірою їх підтримують суб’єкти міжнародних політичних відносин, а також від вдосконалення механізму формування і функціонування самих відносин.
Міжнародні політичні відносини виступають як простір, на якому відбувається зіткнення і взаємодія на різному рівні (глобальному, регіональному) різних сил: державних, військових, економічних, політичних, інтелектуальних. Залежно від того, яку роль вони відіграють у формуванні і функціонуванні міжнародних політичних відносин, названі сили діляться на суб’єктів і учасників. Перші, за виразом польського політолога Е. Паличи, мають ініціативний характер і наділені міжнародно-правовим статусом, а другі мають виконавчий характер.
У сучасній політологічній літературі немає єдиної думки про те, хто виступає основним суб’єктом міжнародних політичних відносин. Поширеним є погляд, згідно з яким, суб’єктами міжнародних політичних відносин виступають держава чи група держав. Силу держави, її місце в системі міжнародних відносин визначає низка чинників. Головний серед них – військовий потенціал, який відображає могутність країни.
Але це не єдиний чинник. Враховується розмір території, природні і людські ресурси, структура національної економіки, об’єм і якість промислового і сільськогосподарського виробництва, темпи розвитку країни, гарантії фінансово-економічної безпеки громадян.
Для досягнення поставлених цілей на міжнародній арені держава опирається на різні ресурси: політичні, економічні, військові, інформаційно-пропагандистські, науково-технічні.
Спеціалізованою інституцією розвитку відносин між державами є дипломатія, що здійснюється через дипломатичні відомства. Функції дипломатії є прерогативою зовнішньо-політичних відомств і, головним чином, здійснюються посольствами. До Першої світової війни дипломатична діяльність здійснювалась головним чином на двосторонній основі шляхом обміну посольськими місіями, зараз дипломатія носить багатосторонній характер. У другій половині ХХ ст. форми багатосторонньої дипломатії набули широкої різноманітності: від міжнародних регіональних організацій до конференцій, місій, зустрічей на вищому рівні, де вирішується широкий спектр питань.
Зараз намітилась об’єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Все вагомішу роль відіграють міжнародні організації, їх кількість постійно зростає.
Однією з найзначніших організацій в системі міжнародних відносин є Організація Об’єднаних Націй. Вона виступає координуючим механізмом взаємодії різних держав в підтримці миру і безпеки, сприяє економічному і соціальному прогресу всіх народів. Створена в 1945 р. ООН стала невід’ємною складовою міжнародної політики. Жодна велика подія в світі не залишається поза увагою ООН. У її рамках був, наприклад, підготовлений такий важливий договір загального значення, як Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Комісія ООН з прав людини підготувала цілий комплекс загальних конвенцій з прав людини.
Важлива діяльність комісії міжнародного права по підготовці проектів конвенцій, що кодифікують і розвивають норми загального міжнародного права. Проекти низки конвенцій готувалися Секретаріатом ООН. Помітно зростає кількість угод, підготовлених і прийнятих організаціями в спеціальних областях співпраці.
Абсолютно новим напрямом є діяльність ООН з профілактики суперечок і врегулювання конфліктних ситуацій, названа превентивною дипломатією. Вона включає заохочення різних форм переговорів між зацікавленими державами.
Необхідно також відзначити посилення ролі транснаціональних корпорацій, які, поряд із вирішенням питання отримання прибутку, володіючи величезними економічними ресурсами, змінюють усі сторони людської діяльності, впливаючи на міжнародні відносини.
Важливим суб’єктом формування механізму міжнародних політичних відносин виступають громадяни, яким по праву повинна належати вирішальна роль у виробленні основних принципів зовнішньополітичної стратегії як своїх країн, так і світу в цілому. Їх діяльність може бути більш реальною, оскільки вони є вільні від тиску обставин, під яким постійно знаходяться офіційні особи. Тому традиційну державну дипломатію доповнює „народна дипломатія”, яка може здійснювати пасивний спротив політиці уряду шляхом організації пікетів і демонстрацій.
„Народна дипломатія” – це не просто активна суспільна діяльність, а зародок майбутніх світових відносин, співробітництва і взаємовідносин між людьми різних країн, їх віра в єдність людства.
З питанням суб’єктів і учасників міжнародних політичних відносин пов’язане питання прийняття ними зовнішньополітичних рішень. Названі суб’єкти впливають на підготовку і реалізацію зовнішньополітичних рішень, але, з іншого боку, конкретні організаційно-технічні і політично-правові форми теж є дійовими. Прийняття і реалізація зовнішньополітичних рішень залежить від багатьох чинників. До них відносяться: стан загальної міжнародної обстановки; рівень розвитку і організованості громадських і політичних структур, активності міжнародних і національних засобів масової інформації; стабільності міжнародно-правових норм, ефективності міжнародних угод.
Нинішній стан міжнародних політичних відносин характеризується різноплановістю, оскільки охоплює велику кількість проблем, починаючи від глобальних проблем сучасності і закінчуючи дотриманням прав людини в окремих країнах.
Закінчуючи характеристику механізму формування і функціонування міжнародних політичних відносин, варто згадати про засоби вирішення конфліктів, які виникають.
Важливу роль відіграє засіб інституціоналізації міжнародно-політичних конфліктів, суть якого полягає в тому, що в міру зростання і поглиблення конфлікту створюються різні організації і установи, які ведуть роботу, спрямовану на упорядкування вимог, претензій, пошуку шляхів примирення.
Заслуговує на увагу спосіб регулювання міжнародних політичних конфліктів за допомогою посередників. Роль такого посередника можуть виконувати як окремі держави, міжнародні урядові і неурядові установи, конкретні уповноважені на те особи.
Слід згадати також спосіб регулювання міжнародно-політичних конфліктів, розроблений фахівцями Школи державного управління імені Дж. Кеннеді при Гарвардському університеті, який має назву „єдиного тексту”. Його суть в тому, що конфліктуючим сторонам від імені посередника пропонується підготовлений текст можливої угоди. Особливо робиться наголос на те, що запропонований текст не відображає позицію самого посередника і не претендує, щоб його прийняли в даному варіанті. Його можна критикувати, доповнювати, пропонувати інший варіант. Після багаторазових переробок конфліктуючими сторонами, посереднику в кінцевому результаті повертається текст, який може бути основою укладення угоди, яка є прийнятною для всіх.
Запропоновані способи вирішення міжнародно-політичних конфліктів можуть використовуватись як самостійно, так і в певній комбінації.
На закінчення слід підкреслити, що значення міжнародних відносин на початку XXI ст. зростає. Це зумовлено перш за все тим, що силові методи вирішення міжнародних проблем, не дивлячись на їх використання, стають все більш небезпечними.
Крім того, відбуваються процеси, пов’язані з перебудовою міжнародних відносин, процеси глобалізації, вихід на світову арену недержавних учасників.
4.Україна в системі міжнародних політичних відносин Количество просмотров: 6062
Політологія - Шляхтун П.П.
Політологія (теорія та історія політичної науки) / Шляхтун П.П. К.: Либідь, 2002.- 576 c.
Місце України в системі міжнароднихвідносин визначається її геополітичнимположенням, економічним потенціалом і зовнішньою політикою. Україна є найбільшою за територією (603,7 тис. кв. км) суто європейською державою. За чисельністю населення вона посідає п'яте місце в Європі, поступаючись ФРН, Франції, Великобританії та Італії. Розташована у центральній частині Європи. Межує з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією. Має вихід до Чорного моря. Від СРСР Україна успадкувала значний економічний потенціал, більшу частину якого, щоправда, з різних об'єктивних і суб'єктивних причин — розрив господарських зв'язків з колишніми радянськими республіками, конверсія, невиважені реформи на догоду зарубіжним наставникам, розтягування загальнонаціонального надбання через недолугу приватизацію і навіть відверте його розкрадання високими посадовими особами держави, несприятливий інвестиційний клімат тощо — вже втрачено. В цілому географічне розташування, розміри території, чисельність населення, потенційні економічні можливості України дають їй змогу мати статус великої європейської держави з власною геостратегічною орієнтацією.
У складі СРСР Україна не була самостійним суб'єктом зовнішньої політики. Хоча формально вона була членом ООН, навіть однією з держав-засновниць цієї організації, мала власне зовнішньополітичне відомство, її дії на міжнародній арені визначались союзними органами. Зі здобуттям Україною незалежності перед нею постала нагальна пробле-
4 Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. М., 1995. С. 261.
ма розбудови власної зовнішньої політики, знаходження свого місця в системі міжнародних відносин як їх повноправного суб'єкта.
Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополітичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання самобутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах5.
Кожен із цих варіантів має свої переваги й недоліки, своїх прихильників та опонентів як серед провідних політиків, так і серед рядових громадян. І жоден з них не може бути застосований у, так би мовити, чистому вигляді вже з об'єктивних причин. Орієнтація на розвиток відносин з Росією не може не бути одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України, Ця пріоритетність визначається географічними, історичними, економічними, соціальними, культурними та іншими чинниками. Росія є найближчим північно-східним і найбільшим сусідом України, основним джерелом енергоносіїв і головним ринком збуту товарів. Український і російський народи протягом століть співіснували в межах однієї держави, між ними історично склалися тісні соціально-психологічні та культурні зв'язки. Громадянами України є мільйони етнічних росіян, а мільйони етнічних українців проживають у Росії. Тому не лише добросусідські, а й усебічні, насамперед економічні, зв'язки з Росією є для України об'єктивною реальністю і необхідністю. Однак надмірна залежність від Росії обмежує для України можливості на інших геостратегічних напрямах, робить її заручницею політики Росії, розкладу в останній політичних сил.
Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливості міжнародного- поділу праці, піднятися до рівня економічного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміц-
Див.: Гелей С. Д., Pymap С. M. Основи політології. К., 1999. С. 358.
ненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів. Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному відношенні. Близької перспективи такого вступу немає. Можливі лише партнерські відносини. Крім того, зближення України з НАТО наштовхується на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.
За таких умов найвірогіднішим варіантом зовнішньополітичної стратегії України є її балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському й західному просторі. Та щоб це балансування не мало вигляду намагання сидіти одночасно на двох стільцях, воно має здійснюватись з орієнтацією на поступову — в міру нагромадження відповідних передумов — інтеграцію до європейських і євроатлантичних структур для того, щоб не залишитися на задвірках Європи й не виступати в ролі заручниці політики Росії. Саме такою, на нашу думку,, за своїм основним змістом є зовнішня політика незалежної України.
Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тошо; подолання економічної кризи та інтенсивний розвиток народного господарства, досягнення високого стабільного життєвого рівня населення; створення правової демократичної держави, яка інтегрувалася б у європейську і світову спільноти; забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй; налагодження нормальних добросусідських відносин з країнами близького й далекого зарубіжжя, дотримання правил міжнародного співіснування, проведення політики миру і співробітництва, активна участь у боротьбі за реалізацію вселюдських інтересів6.
6 Див.: Зовнішня політика — спільний пріоритет: За «круглим столом» // Політика і час. 1993. № 7. С ІЗ.
Концептуальні засади зовнішньої політики України як незалежної держави було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 р. У розділі «Міжнародні відносини» Декларації наголошується: «Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах.
Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.
Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».
У деталізованому вигляді зовнішньополітична концепція незалежної Української держави була сформульована у прийнятих Верховною Радою 2 липня 1993 р. «Основних напрямах зовнішньої політики України». У цьому документі зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найважливіших завдань: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; збереження територіальної цілісності держави і недоторканності ЇЇ кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України за кордоном; поширення у світі образу України як надійного й обачливого партнера.
Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міждержавні відносини, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах Співдружності незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних організаціях. Прийнята Верховною Радою концепція зовнішньої політики України стала основою діяльності держави на міжнародній арені. З моменту схвалення Верховною Радою 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави вона визнана більш як 150 державами світу, із 140 з них Україна підтримує дипломатичні відносини.
Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки незалежності Україна стала повноправним членом низки впливових європейських міжнародних організацій — Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи — регіонального об'єднання країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною метою України є вступ до Європейського союзу.
Відносини України, як і низки інших центрально- і східноєвропейських держав, з НАТО здійснюються на основі програми «Партнерство заради миру», прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах програми відносини з Україною мають характер «особливого партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. У 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, призначення якого полягає в тому, щоб оперативно надавати достовірну інформацію про цю організацію. У цьому ж році було підписано «Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною», в якій, зокрема, задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку. Однією з форм партнерства є проведення спільних військових навчань, у тому числі на території України.
У розділі «Зовнішня і внутрішня безпека» Декларації про державний суверенітет України зазначається, що «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Відповідно до цієї настанови Україна стала першою у світі державою, яка відмовилася від ядерної зброї, наявної на її території. Згідно з московською Заявою президентів США, Росії та України від 14 січня 1994 р. Україна взяла на себе зобов'язання протягом семи років ліквідувати всю розташовану на її території ядерну зброю, одержавши відповідне матеріальне відшкодування і гарантії своєї безпеки спочатку від США і Росії, а потім і Китаю. Відмова від ядерної зброї неоднозначно сприймається в Україні, однак вона залишається фактом.
Теза про нейтралітет у подальшому не знайшла розробки ні в Конституції України, ні в інших законах. Засади зовнішньополітичної діяльності України Конституція визначає таким чином: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права» (ст. 18).
Україна підтримує дружні стосунки, намагається розвивати взаємовигідне співробітництво з усіма державами, що утворилися на теренах колишнього С РСР, державами-сусідами. Вона стала одним із засновників у 1993 р. Парламентської асамблеї чорноморського економічного співробітництва, до складу якої входять одинадцять країн цього регіону.
Суперечливим є становище України у Співдружності незалежних держав. З одного боку, існує об'єктивна необхідність економічної інтеграції держав, які в минулому були тісно пов'язані між собою як радянські республіки. З іншого боку, є небезпека перетворення СНД у наддержавне утворення з домінуванням у ньому Росії, з чим не може погодитися Україна. Тому вона не приєдналася до низки укладених в межах СНД угод, виступає проти надання їй статусу суб'єкта міжнародного права. Загалом ступінь інтеграції держав-членів СНД залишається низьким. За визнанням самих керівників цих держав, СНД скоріше нагадує клуб за інтересами, ніж міждержавне об'єднання.
Зовнішня політика незалежної України, залишаючись незмінною у її принципових аспектах, водночас є динамічною, змінюється залежно від змін міжнародної обстановки. Успіхи цієї політики, роль України в системі міжнародних відносин значною мірою залежатимуть від ефективності внутрішніх економічних, соціальних і політичних перетворень, бо не може внутрішньо слабка держава бути впливовою на міжнародній арені.