Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
12. Давньоукраїнська мова – це мова гіпотетичної народності, яка населяла Київську Русь. Погляди вчених на давньоруську мову істотно розходяться. Як спільну мову всіх сх.слов’ян, на основі якої утворилася укр., рос. та білор.мови, її визнавали Потебня, Булаховський, Востоков, Виноградов, Шахматов.
Давньоруська мова, на думку 1 ректора Київс.ун-та Максимовича, це старослов’янська, яка зазнавала сх.слов’янського впливу.
Шахматов доводив думку, що рос.мова за своїм походженням не російська, а церковно-книжна, в основі якої лежала староболгарська.
Обнорський категорично заперечував думку Шахматова, він стверджував, що літ-на мова росіян самобутня, витоки її в Новгороді.
Шахматов однотипність літ-ної мови Київ.Русі пояснював тим, що в її основі розмовна мова Києва (койне).
На думку проф.Ющука, з усіх слов’янських мов українська розмовна безперервна від часу її виділення і до нашого часу.
13. В давньоруську мову все більше проникає елементів усної мови, внаслідок чого поступово формується стара укр. літ-на мова. Вона була багата лексично, обрублена граматично, тому стала державною і в Литві, бо до князівства Литовського входила частина укр. земель. Литовська ж княжна мова в той час знаходилась в стадії становлення. У цей період укр. мова зазнавала впливу чеської, польської мов.
Стара укр. літ-на мова формувалась на основі давньокиївської мови, яка мала такі етапи:
900/1000 — 1150: християнізація (988), запровадження змодифікованої церковнослов'янської мови з функціями мови церковно-наукових і літературно-художніх жанрів. Староукраїнська мова в правничо-ділових, світсько-літературних жанрах: дружинний епос; літописання. Територіальні лексико-граматичні особливості (Галич — Володимир; Київ — Переяслав — Чернігів; Смоленськ — Полоцьк — Псков; Новгород; Рязань; Суздаль);
1150-1240: дезінтеграційні процеси в спільній церковнослов'янській мові. Остаточне виділення протоукраїнського, протобілоруського та обох проторосійських наддіалектів, інтегрованих згодом у російську мову внаслідок занепаду ъ, ь (звуження голосних о,е в нових закритих складах, подвоєння приголосних в українській мові). Занепад Києва, зменшення українського мовного обширу на південному сході (Новгород-Сіверський, Переяслав, Кам'янець-Подільський), утрата Пониззя, подальша колонізація Карпат; латинська літературно-ділова мова на Закарпатті під Угорщиною (до кінця XVIII ст.), церковнослов'янізми, грецизми, старошведські й тюрські впливи в лексиці;
1240 -1350: галицько-волинська доба — латино-угорські й польські впливи в лексиці, литовсько-болгарські впливи на півночі й північному сході; поява на півдні (Молдова–Буковина) динамічного румунського етносу, продовження процесів попереднього періоду.
14. Давньослов’янська літ. Мова однаково використовувалась всіма східними слов’янами і функціонує в 3 стилях:
- високому (професійна, ораторська літ-ра: «Слово о законе и благодате», «Моління Даниїла Заточника»)
- середньому (літописна література („Повість минулих літ”, „Галицько-Волинський літопис”);художня спадщина („Слово о полку Ігоревім”);
- зниженому (науково-юридична і канцелярсько-ділова сфери („Руська правда”, грамоти з різних територій Київської Русі, договори руських князів з іншими народами);
епістолярна спадщина (листи від Гостяти, листи від Михайла).
У високому стилі переважала старослов. мова з незначними елементами сх.-слов’янської. «Слово о законе и благодате» має велику кількість метафор, епітетів, замість mj – жд, в кінці слів ц'.
Середній стиль поєднував церковно-слов. елементи з великою кількістю місцевих, лексичних та граматичних особливостей. „Повість минулих літ” написана багатьма авторами і склад.з 3-х частин (Київський літопис, Галиц.-Волин. і Повість мин.літ). Велика кількість власне слов’янської лексики, паралельні відмінкові закінчення іменників у множинні, чергування е,є з о, відкинення закінчення ть у формах 3 особи дієслів.
Знижений стиль – писані літ-ні твори, в яких переважали сх.-слов’янські риси. Велика кількість адміністративно-правової лексики, вживання повноголосних форм на місці неповноголосся. Синтаксис х-ся великою кількістю складних речень.
47. І.Нечуй-Левицький був активним учасником
правописної дискусії, яка розгорнулася в кінці
ХІХ –на початку ХХ ст. Висунута ним
правописна гіпотеза потребує спеціальної
дослідницької уваги, детального вивчення та
осмислення. Метою цієї статті є аналіз лінгвістичних
поглядів І. Нечуя-Левицького на правописні
норми української мови.
Важливим джерелом для дослідження
поглядів І. Нечуя-Левицького на орфографічні
норми української літературної мови можна
вважати його статтю «Сьогочасна часописна
мова на Украіні» (К., 1907), а також окрему
граматичну працю під назвою «Грамматика
украінськоі мови» (К., 1913-1914).
У статті «Сьогочасна часописна мова на
Украіні» І. Нечуй-Левицький висловлює свої
міркування щодо правопису апострофа, ь, літери
ї, префіксів та прийменників.
Апостроф не визнавався І. Нечуєм-Левицьким.
Хоча письменник розумів, що вимова губних
приголосних перед явідрізняється від вимови
цих звуків у інших позиціях [6, с. 23], його не
задовольняло галицьке вживання в таких
випадках апострофа, який був, на його думку,
засобом «обрусіння вимови» [6, с. 25], «камінням
спотикання в словах» [6, с. 26], «ребусом для
селян» [6, с. 26] тощо. Письменник твердо
переконаний, що «ні апострофів, ні твердих
знаків не треба ставить перед япісьля губних
букв» [6, с. 25]. На місці цього «галицького
значка» «пісьля приставок (приіменників) в
словах перед самозгучними буквами, де в
российських книжках ставляють ъабо ь» [6, с. 25]
потрібно ставити ь, а в середині слів узагалі
«непотрібний ніякий значок, ні ъ, або ь» [6, с. 26].
Пунктуаційні нормирозглядаються І. Нечуєм-Левицьким у другій частині «Граматики украінськоі
мови» –«Синтаксі». Цей розгляд він починає з
аналізу розділових знаків при відокремлених
членах речення: звертаннях, прикладках, однорідних
членах речення, вставних словах та вставлених
конструкціях. В основному пунктуація в цих
випадках не відрізняється від нормативної для
сучасної української літературної мови.
Пунктуаційне виділення прикладок та
звертаньвизначається їх позицією в реченні.
Якщо вони стоять у середині речення, то
виділяються з обох боків комами, а на початку
або в кінці речення –знаком оклику:Вставайте,
браття, коні сід лайте, хортів скликайте!
І. Нечуй-Левицький був пристрасним борцем за чистоту
української літературної мови. Його правописні
гіпотези переважно не відрізняються від нинішніх.
Навпаки, своєю розробкою орфографічних та
пунктуаційних норм письменник відіграв
помітну роль у процесі їх кодифікації. Виклавши
свої погляди в «Граматиці», призначеній для
гімназій та шкіл, автор тим самим сприяв
помітному поширенню цих норм серед населення,
зробив їх загальними для всієї української
літературної мови. А це дає підстави стверджувати,
що, незважаючи на те, що в чомусь І. Нечуй-Левицький і помилявся, що частина його міркувань
була суб’єктивною, все ж таки жива практика
письменника зайняла вагоме місце у процесі
нормалізації мови.
Мова художніх прозових творів І. Нечуя-Левицького стає об’єктом
дослідження О. Муромцевої. У статті„Іван Нечуй-Левицький в історії
української літературної мови” авторка розглядає внесок письменника в
літературну мову. Наголошено, що прозаїк утвердив в українській
літературі епічний стиль, виявив себе майстром зорових картин.
Дослідниця називає письменника„найвизначнішим колористом в
українській прозі другої половини ХІХ – початку ХХ ст., з яким може
зрівнятися хіба що М. Коцюбинський”[Муромцева 2008: 156].
Новаторство І. Нечуя-Левицького авторка бачить у тому, що він виявляв
свою нелюбов до„староття” , сміливо утворював нові слова або
відшукував досить рідкісні в народній мові.„Важливим правилом для
нього в цій роботі були відповідність новостворених слів законам,
нормам, духові народної мови”[Там само: 158]. Не оминає увагою
О. Муромцева й улюблені моделі прозаїка, яким він віддавав перевагу
перед загальновживаними. Зокрема, у групі новотворів дослідниця
виокремлює такі продуктивні слова, як віддієслівні іменники з суфіксом -я(живоя, розвия) та -ісь(сухісь, жизнісь). У статті
йдеться також і про експресивні властивості словотвірних елементів, що
в художній прозі письменника задають текстові динамічності.
Стверджуючи думку про те, що І. Нечуй-Левицький широко ввів у
літературну мову запозичену культурну лексику, активізував її у
писемній практиці, О. Муромцева доводить, що„І. Нечуй-Левицький
своєю художньою практикою позитивно відповів на питання про
доцільність уведення до української літературної мови запозичень із
західноєвропейських мов та неологізмів; активно обстоював думку про
обов’язкову рису літературної мови відповідати змінам, яких вимагає час
Високу оцінку щодо мовотворчості І. Нечуя-Левицького дає
Л. Мацько:„Власною художньою мовотворчістю в оповіданнях,
легендах, повістях, у романі, у драмах і комедіях І. С. Нечуй-Левицький
показав невичерпні можливості використання джерел живої мови, усної
народної творчості, розкривав перед читачами оповиті ліризмом
візуальні пейзажі, пересипані гумором примовки, живомовні інтонації,
етнографічні і соціально-побутові образи, виявляючи багатство
лексичного складу і наповнюваність та гнучкість синтаксичних структур
української мови, їх образних модифікацій”[Мацько 2009: 239]. Своєю
художньою мовотворчістю, підкреслює дослідниця, І. Нечуй-Левицький
постійно закріплював, утверджував і тим самим посилював та
поширював наддніпрянський живомовний тип народної мови, який
ставав загальнонаціональним. Відзначаючи заслуги І. Нечуя-Левицького
в історії української літературної мови, Л. Мацько називає ще один
напрям впливу письменника на суспільне становище, стан і розвиток
української літературної мови:„це його активна національна позиція і
участь у мовних дискусіях другої половини ХІХ – початку ХХ ст.”[Там
само2009:242].
Нове прочитання текстів І. Нечуя-Левицького з погляду виявлення
в них мовно-естетичних знаків національної культури здійснила
С. Єрмоленко. Насамперед дослідниця звертає увагу на„ословлений
український пейзаж і портрет” у творах письменника. За її
спостереженнями,„описи української природи, побудовані на грі
кольорів, синонімізації дієслівних ознак, належать до мовно-естетичних
знаків національної культури”[Єрмоленко 2009: 121]. Серед характерних
мовних ознак пейзажних описів І. Нечуя-Левицького дослідниця
виокремлює порівняльні конструкції(звороти, підрядні речення).
Вирізняючи композиційну роль цих структур, авторка підкреслює, що
„порівняння вводять не категоричні ознаки, а дають змогу домалювати в
уяві читача образ оповідача, який про все, що він бачить, відчуває, пише
дуже«м’яко, делікатно»”[Там само 2009: 124]. Щодо портретних описів
прозаїка, то в них„стильове навантаження, так само як у пейзажних
картинах, припадає на порівняння”[Там само: 125]. Досліджуючи тексти
І. Нечуя-Левицького, С. Єрмоленко звертає увагу на показове для стилю
письменника міфологічне сприймання світу, що позначилося на виборі
мовних форм. Так, епітети, порівняння, персоніфіковані образи І. Нечуя-Левицького, зауважує авторка, належать до засобів міфологізації.