Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
П.Вольвач.
Зі збірки «Бруки та стерні»
Причащуся Києвом з гори.
Він мене потер, але не витер.
По кишенях, як завжди — вітри.
Але і в крові ж — поки що вітер.
Хай ладна печаль віолончель,
Та здаля, в судьбу мою задощену
Линуть ластівки твоїх очей
Й в'ються над Михайлівською площею.
Господи! Ще б зиму цю — овва, —
Перебуть, бо так душа знекровлена.
І діждатись див. А є дива,
Раз ти все ж за щось мені дарована...
Зі зб. «Бруки і стерні»
Поїзд серед ночі. Біля
Міста, села — все одно.
Варена людська цибуля
Тут, і отам, і оно.
Світ, оповитий дротами
І непродихне купе,
Що панівними ротами
Крає на шмаття тебе.
Цвинтар. Помийниця. Табір.
І як спасіння тобі —
Вийти в прокурений тамбур,
Схили від снігу рябі
Пити сухими очима,
Тіпатись потягу в такт.
Так! Це твоя Батьківщина,
Де не по-твоєму так.
Холодом леза од рейок
Віє незнана верста.
Ніч — гайдамацька кирея
Має і слід загорта.
****
... І обісцяні пункти прийому склотари,
І зчорнілі ящики «бакалеї»...
... Нам сичали коники і тролеї,
І світили зірки і фари.
Ми непотріб. Ми рам'я і дрантя,
Понівечені браття.
Уколовся хтось — не прокинувся,
Хтось надовго сів — не «відкинувся».
А над злидні оті панельні
Височіла труба котельні.
Ну і що ж тут ридати ридма —
Проіржавіла рихва.
І не вчора, а років вже триста
Дзвонить роду розірваний ретязь.
І немає срібла-товариства —
Свинопаси на всіх перехрестях.
То й накликую все на руїну
Героїчного героїну.
Буйні голови, сило пропаща!
Та ж за вас не буває кращих.
Тіні крил її розпростерті
Й над асфальтовими ланами.
Адже сказано, та й не нами —
«Батьківщина сильніша смерті...»
***
Дай забуття мені. Хай буде це не смерть.
Нехай таке щось — вогника жарина
Та згуслий степ. А смерть — то ти.
Не сердсь,
Важка моя жоржино.
Вогонь гуде і гоготить, як гув,
На крилах серця полишивши опіки.
Метелики твоїх жажденних губ
Мене носили в тропіки.
Та хай мина. Хай тане звідусіль...
Мені ж однак — не вицвіло, а срібно.
Бо обрії мережить березіль
І кольори вертаються на рідне.
І, як городи, зчерствілий мій біль
Розпушує щось солодко-тривожне.
А по ярах і схилах ходить хміль
І шепотить: «А може?
****
Туфлі трохи стоптані. Пальто.
А довкруг кипить — життя, чи що б це?
Пропливе над головою копито
Хмелевого огиря чи Щорса...
Западаюся в хрусткий цей град,
Хоча серце, звісно, все пасеться
В непримітнім місті, в тому, над
Річкою, ізліва — та' як серце.
Хмиз розмов і нежить сподівань.
В барву й вітер все ніяк не втрапить.
Та в розломі мурів полиск бань
Разом з небом роблять мені прапор.
Тож іду між присмерків життя
І, приховане, тягну по містові,
Повз холодні кажанячі істини
Хай одне, та головне знаття...