Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.
Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта.
Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.
Рефере́ндум (від лат. referendum — те, що треба доповісти) — в державному праві прийняття електоратом (виборцями) рішення з конституційних, законодавчих чи інших внутрішньо- чи зовнішньополітичних питань;
Плебісцит - це різновид референдуму, на якому вирішуються питання зміни статусу території, чи приєднання території до іншої.[Джерело?]
Умови проведення референдуму і його процедура регулюються конституціями і законодавством країн.
В залежності від предмету, способу проведення і сфери застосування розрізняють: референдум конституційний (на всенародне голосування виноситься проект конституції чи конституційні поправки) і законодавчий (предмет референдуму — проект закону), загальнодержавний чи місцевий, обов'язковий референдум чи факультативний.
При обов'язковому референдумі проект відповідного акту підлягає ратифікації всіма виборцями (наприклад, в США проект поправки до конституції США повинен бути схвалений у всіх 50 штатах).
Ініціатива проведення факультативного референдуму може належати виборцям (Італія), окремим суб'єктам федерації (Швейцарія) чи центральній владі (Франція).
Референдум — один з елементів так званої прямої демократії (безпосередньої демократії).
В Німеччині референдуми законодавчо заборонені після Другої світової війни — це пов'язано з тим, що гітлерівський режим був затверджений шляхом плебісцитів.
Важливо додати, що і українці вже мають досвід проведення аналогічного заходу - 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум про проголошення незалежності України, під час якого 90,32% виборців підтримали суверенний статус нашої держави.
2. ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО- назва території останньої Запорозької Січі (Нової Січі) 1734-75; цілком або частково охоплювали сучасні Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Херсонську, Миколаївську, Кіровоградську, Донецьку обл.
3. Гайдáмаки — (від тур. haydamak — бродник, кочівник, розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця XVIII століття під владою Речі Посполитої.
Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти польського гніту на правобережній Україні наприкінці XVIII-го на початку XIX-го ст., який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.
Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини — соціального руху на Правобережжі у XVIII ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення.
Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найвизначнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк.
Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.
Опришки — учасники селянського повстанського руху в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти польської шляхти, молдавських бояр, угорських феодалів, згодом — також проти австрійської адміністрації. Діяли у XVI ст. — 1-й половині XIX століття.
Опришками називали борців проти феодального й національного гноблення в Галичині, на Закарпатті та Буковині. Вони громили шляхту, багатіїв, католицьких священиків. Перша згадка про опришків у Карпатських горах належить до 1529 року.
4. Лівобере́жна Украї́на — історичне найменування частини України на лівому березі Дніпра у складі Російської імперії в другій половині 17 — 18 столітть, після Андрусівского перемир'я між Росією й Польщею (1667 року). Називалася також Гетьманщиною.
До Лівобережної України входили території Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської й Черкаської областей, Київ з невеликим районом довкола нього на Правобережжі, а також північна частина Дніпропетровської області.
На Лівобережній Україні існувала автономна влада, засади якої склалися під час Визвольної війни українського народу (1648–1654) під проводом Богдана Хмельницького. Головою управління був гетьман, який формально вибирався на генеральній військовій раді. З адміністративної точки зору Лівобережна Україна ділилася на полки (10) і сотні, на чолі яких стояли полковники й сотники. Формально ці посади також були виборними, але фактично їх займали представники козацької старшини, що призначалися гетьманом з наступним затвердженням царським указом.
В 1722–1734 роках тимчасово, а в 1764 році остаточно гетьманське управління було ліквідоване, а його функції передані Малоросійській колегії. Обмежена автономія Лівобережної України зберігалася до 1781 року, коли вона була розділена на Чернігівське, Новгород-Сіверське й Київське намісництва; в 1796 році стала називатися Малоросійською губернією, розділеною в 1802 на Чернігівську й Полтавську губернії. В 1783 році козацькі полки були перетворені в регулярні полки російської армії.
Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp. - національно-визвольна війна українського народу, направлена проти національного, релігійного й соціального гноблення.
5. Залога. Військові частини, розташовані в якомусь місці; гарнізон; засада.
Бакаляр- 1. Учень середньої школи в XVII, XVIII і до середини XIX ст.
2. Те саме, що бакалавр 1.
// Дячок, що вчив дітей.
6. Реляція — письмове повідомлення командування про хід воєнних дій чи опис бойового подвигу однієї особи або всієї військової частини для представлення їх до нагороди.
Дида́скал (грец. διδάσκαλος — учитель, наставник) — учитель в Стародавній Греції і Візантії. Також так називали вчителів у братських школах України і греко-латинських школах Російської держави 17 століття.
7. Аборда́ж (фр. abordage, від фр. bord — борт судна). У епоху гребного і парусного флоту спосіб ведення бою гребними і парусними кораблями. Атака корабля супротивника при безпосередньому зближенні і зчеплення атакуючого корабля з ворожим для рукопашного бою. Для абордажу використовували абордажні мости — корви (corvi), винайдені римлянами а також ворон, пристосування у вигляді масивного крюка або колодязного «журавля». У XVI столітті, як абордажна зброя з'явився кортик, колюча холодна зброя з прямим клинком різної форми і рукояткою з хрестовиною і голівкою.
З появою швидкохідних суден, далекобійної артилерії, зокрема торпед, такі бої втратили своє значення. Тепер до абордажу вдаються лише з метою передачі (прийняття) вантажів або людей, а також пірати.
Одним з найбільших джерел формування українського козацтва було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України та Середнього Подніпров’я. Воно зосереджувалось в так званих “острогах”, було особисто вільним, незакріпаченим і могло переходити з одного місця на інше. Основним їх заняттям, окрім хліборобства, було “уходництво” (промисли) та “добичництво” (Д. Яворницький). Таким чином, утворились громади вільних людей на чолі з отаманом, котрі йшли в степи за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми, іншою здобиччю. Через часті набіги татар це населення жило на військовий лад, готове у будь-який момент відбити ворожий напад. Виходячи в степ, кожен завжди мав рушницю на плечі і шаблю біля пояса.
8. Задуна́йська Січ, Дунавецька Січ — військово-державна організація колишніх запорозьких козаків, яка виникла після зруйнування царськими військами Нової Січі й ліквідації Запорізького козацького війська у червні 1775 року в нижній течії Дунаю. Запорожці оселилися спочатку на лівому березі, а потім турецька адміністрація переселила їх на правий берег.
Підпільненська Січ (Нова Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734—1775 роках. Остання Запорозька Січ.
Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався рікою Підпільною (притока Дніпра).
Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом російського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин.
9. Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького
Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності та загальним занепадом.
Поняття «Руїна» започаткував Самійло Величко.
Сянок - історично перше українське місто, яке отримало маґдебурзьке право
10. Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.
Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі-України аж до середини XIX століття.
Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії
Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia — союз) (пол. Unia lubelska; лит. Liublino unija; біл. Лю́блінская у́нія) — угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.
11. Магдебурзьке право — скодифіковані у XIII ст. норми звичаєвого права міста Магдебург (Німеччина), які пізніше запозичили інші міста Німеччини, а пізніше Польщі, Чехії, Угорщини. У РусьУкраїну М. п. було перенесене німецькими колоністами, що осідали у західноукраїнських містах. Його надавали спочатку німецьким переселенцям, а згодом усьому населенню міста великі князі литовські й польські королі. Першими містами, що дістали магдебурзьке право, були: ВолодимирВолинський (бл. 1324 р.), Сянок (1339 p.), Львів (бл. 1352 р.), Кам'янець (1374 p.), Київ (1494 p.). Згідно з магдебурзьким правом міста одержували право самоврядування. Органом міського самоврядування був магістрат, який складався з виборного війта (спочатку призначався королем), бурмистрів і двох колегій — ради, що складалася з радців («райців») і займалася адміністративними, господарськими, фінансовими справами тощо, та лави (складалася з лавників), яка відала судами, переважно карними.
ВОЛОСЬКЕ ПРАВО – різновид звичаєвого права, яке поширилося в 14–15 ст. на зх.-укр. землі з тер. Молдови. Першими носіями в.п. були волоські переселенці-пастухи, які колонізували Карпатський регіон та Галичину. Найраніші відомості про села з в.п. в Галичині належать до 70-х рр. 14 ст. Наприкінці 14 ст. в межах прикордонних галицьких волостей формується волоська автономія (волості-крайни) на чолі з воєводою. Згідно з в.п., такі волості складались із окремих крайн, очолюваних крайниками, посади яких були виборними протягом 14–17 ст. Крайна була адм. й суд. округою для сіл в.п. Найважливіші питання вирішувалися на заг. суд. вічах (зборових судах), які двічі на рік скликав крайник. Згідно з нормами в.п., на такі суди зобов’язані були приходити всі жителі сіл крайни, а його присуду підлягали як селяни, так і шляхта. Компетенції зборових судів підлягали справи про виплату податків із сіл з в.п., різноманітні спірні питання, розслідування кримінальних злочинів. До складу суду входив крайник, який був його головою, та 6–10 князів – кер. сільс. громад крайни. Князі часто виступали осадниками села і передавали князівський уділ у спадок членам своєї родини, вони регулювали внутрішнє життя своїх сіл та організовували виплату належних податків, третину з яких отримував крайник. Громади сіл з в.п. колективно відстоювали інтереси своїх співгромадян (земельні, майнові) через систему відносин взаємодопомоги та взяття на поруки, допомагали розслідувати вчинені проти них злочини.
12. Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького
Руї́на — період історії України другої половини XVII століття, що відзначився розпадом української державності та загальним занепадом.
Поняття «Руїна» започаткував Самійло Величко.
Гетьманщина - усталена в науковій літературі назва Української національної держави, відновленої внаслідок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 pp., що існувала в 1648-1781 pp.
13. Магдебурзьке право — скодифіковані у XIII ст. норми звичаєвого права міста Магдебург (Німеччина), які пізніше запозичили інші міста Німеччини, а пізніше Польщі, Чехії, Угорщини. У РусьУкраїну М. п. було перенесене німецькими колоністами, що осідали у західноукраїнських містах. Його надавали спочатку німецьким переселенцям, а згодом усьому населенню міста великі князі литовські й польські королі. Першими містами, що дістали магдебурзьке право, були: ВолодимирВолинський (бл. 1324 р.), Сянок (1339 p.), Львів (бл. 1352 р.), Кам'янець (1374 p.), Київ (1494 p.). Згідно з магдебурзьким правом міста одержували право самоврядування. Органом міського самоврядування був магістрат, який складався з виборного війта (спочатку призначався королем), бурмистрів і двох колегій — ради, що складалася з радців («райців») і займалася адміністративними, господарськими, фінансовими справами тощо, та лави (складалася з лавників), яка відала судами, переважно карними.
Українофіли – представники суспільно-політичного руху українофільства (60-80-ті рр. ХІХст.), прихильники української ідеї. Головне гасло Україна "була, є і буде". Себе українофіли називали "народолюбцями".
14. Москвофіли – суспільно-політичний рух на Західній Україні, представники якого вірили у прогресивну роль Росії в житті всього слов’янства і заперечували існування українського народу. Пропагували ідею "єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки. Отримував широку фінансову підтримку з боку російського уряду.
Козак – термін тюркського походження, що означає вільну людину, шукача пригод, бурлаку; водночас уживався на означення охоронця кордонів, вправного вояка тощо.
15. Застій - назва одного з останніх періодів існування радянської економічної та політичної системи (середина 1970 - середина 1980-х років). Цей період пов'язують з ім'ям Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, під час правління якого (1964-1982рр.) складалися передумови глибокої системної кризи — економічної та соціальної, які врешті призвели до краху радянської економіки та політичного розпаду СРСР.
Європейські революції 1948 р., названі "Весною народів", почалися 22 лютого у Франції.
Далі революція поширилась на Італію, Австрійську імперію і Німеччину. Хвиля докотилася й до України – у вигляді Національно-визвольного руху. 2 травня 1848 року у Львові було створено Головну руську раду щоб відстоювати інтереси наслення Галичини...
16. Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.
Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі-України аж до середини XIX століття.
Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії
Запорізька Січ - військово-суспільний і духовний центр українського козацтва.