Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
40. Живопис — мистецтво живо, тобто виразно, художньо-переконливо втілювати предмети небайдужості в матеріалі. Передумовою виокремлення живопису як особливого виду мистецтва була зміна погляду європейського суспільства на цінності людського життя. Доба Відродження відкриває багатство виявів реального світу, вкладаючи його в безмежне багатство форм з допомогою кольору. Світ здобуває барви і сяє своєю виразною життєвістю У численних трактатах XIV—XVI ст. досліджуються закономірності формування художнього образу засобами живопису (Л.-Б. Альберті "Про живопис'1 Б. Челліні "Трактат про живопис", Леонардо да Вінчі "Книга про живопис" А. Дюрер "Чотири книги про пропорції" та ін.).
В основу живопису покладено малюнок: він формує образ, окреслюючі його контури у просторі полотна або стіни. Леонардо да Вінчі свого часу ви сунув таку поетичну гіпотезу виникнення живопису: "Перший малюнок містив одну єдину лінію, що окреслювала тінь людини, відкинуту сонцем н. стіну". Справді, малюнок, що поєднує лінію і світлотінь разом з кольором утворюють живописне зображення. Використовуючи колір малюнок, композицію, фактуру (виразність кольорових мазків), перспективу чергування світла і тіні, художник створює ілюзію об'ємності простору н; площині стіни або полотна. Завдяки виробленим технічним умінням створю вати ілюзію об'ємно-просторового розташування предметів на площині живопис відкриває безмежне багатство станів природного світу і людських почуттів, закріплюючи їх буття як самоцінне. Найважливіший організуючий компонент художнього твору — композиція (від лат. compositio— складання, створення). Вона надає твору цілісності, підпорядковуючи його елементи один одному і цілому, а також визначає особливості розташування фігур у межах твору як цілого.
Матеріалом живопису є фарби (олійні, темперні, акварельні). Живопис не потребує третього виміру, а навмисне його ігнорує, щоби суто просторову реальність замінити більш високим і багатим "принципом кольору". Форми, відстань, обмеження, опуклість, тобто всі просторові відношення створюються засобами кольору. Він відображає світ, що набув визначеності: об'ємності форм, глибинності просторових відношень завдяки перспективі, кольору, світлотіні, тону. Колір, що наявний в єдиному цілому — художньому полотні, — підпорядкований цілісності й сам творить закони цілого — колорит.
Кольори у живопису ґрунтуються на принципі взаємодії й взаємовпливу. Колір, таким чином, виконує образно-формуючу функцію, діючи в просторі конкретного твору за принципом організації його в єдине ціле.
Колір як основний матеріал живопису вимагає від художника знання законів взаємодії та властивостей кольорів.
Загалом, залежно від кольорового тону, частоти кольору та коефіцієнта відображення, кожен з кольорів має по декілька тисяч відтінків. Зрозуміло, що лише досвідчене око художника здатне відрізняти величезну кількість нюансів кольорів. В основу здобутків сучасної науки про відношення кольору і світла покладено досвідні знання, що їх здобували митці в процесі художньої творчості. Знаменно, що геніальний учений і митець доби Відродження Леонардо да Вінчі понад чотири століття тому відкрив і сформулював низку законів відношення кольору і світла, що стали здобутком сучасної науки [14].
Спосіб поєднання кольорів у живопису визначається не лише фізичними законами їх взаємодії, а й ідеєю твору, змістом зображень та символічним їх наповненням
В історії художнього розвитку живопис визначився як мистецтво, що "матеріалізує" у зображенні реальний світ. Тобто, живописний твір — це втілення душевних переживань митця, зворушеного і натхненного красою предметних форм, їх виразною життєвістю, явленою багатством художніх засобів її вияву. Живопис "стягує потрійність вимірів простору в площину", щоб засобами кольору втілити внутрішні душевні переживання людини [8, т. З, с. 19].
За видовою специфікою він поділяється на станковий, монументально-декоративний, декораційний, іконо писання, мініатюру, діораму, панораму. Кожен вид володіє багатством і своєрідністю технік творення образу. Відомі техніки виконання: масляний живопис, фреска, темпера, лаковий живопис, восковий живопис, емалі, мозаїка, вітраж, а також спільні з графікою акварель, гуаш, пастель.
Кожен із названих видів живопису має своє призначення. Так, монументальний живопис існує у вигляді фрески, мозаїки, панно і слугує для прикрашення архітектурних споруд. Він невіддільний від естетичного образу інтер'єру. Декораційний живопис виконує функцію оформлення театральних вистав (ескізи театральних та кіно декорацій, костюмів тощо). Іконописання — вид живопису, релігійного за темами і сюжетами та культовий за призначенням. Станковий живопис існує у вигляді окремої картини і не залежить від місця розташування. Він має багато жанрів та підвидів. Історія їх становлення засвідчує зростання інтересу до світу та вдосконалення майстерності зображення. Об'єктами зображення є людина, природа, історичні події, побутові сцени, предметність, що оточує людину. Жанри станкового живопису відображають особливості предметного світу та вирізняються своєрідністю техніки творення образу. Це анімалістичний, портретний, пейзажний, історичний, побутовий жанри, натюрморт.
У добу Відродження надто поширюється портретне мистецтво у зв'язку з тим, що активна, творча особистість трактується як вище начало і центр земного буття. Йдеться не про ідеальну модель бажаних людських якостей, а портрети реальних історичних осіб та відомих сучасників. Саме в цей період формується світський портрет. Розквіт його, характерний для XV—XIX ст., зумовлений зрослим інтересом до внутрішнього світу людини, що набуває своєї неповторності, глибини та значущості. Портрет відкриває й утверджує самоцінність людської особистості (Веласкес, Гойя, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Рембрандт, Репін, Рубенс, Тиціан). Відтак поширюється жанр автопортрету (Врубель, Дюрер, Леонардо да Вінчі, Рафаель, Рембрандт, Рубенс, Тиціан, Шевченко) як можливість досягнення адекватності відображення внутрішнього стану зображень.
Пейзажний живопис виокремлюється як жанр в європейському мистецтві Нового часу, хоча елементи його застосовувались у зображеннях з глибокої давнини. Відмежований від своєї безпосередньої життєвості й сформований в особливий ідеальний простір світ природного життя набуває ідеального духовного виміру, визначається як предмет милування, захоплення, співпереживання. Розквіт пейзажного живопису, характерний для доби романтизму та реалізму, засвідчує усвідомлення людством самоцінності природи у багатстві її життєвих виявів, у їх виразності, досконалості природних форм Романтизм активно вдається до живописних та поетичних зображень природи, вбачаючи в її виразних виявах джерело натхнення для живлення людського духу. Природа постає для митців уособленням справжньої свободи.
Історичний живопис як такий сформувався в європейському мистецтв: у ХVIII—XIX ст. — період, коли відбулося становлення наукових поглядів щодо історії людства. У ньому людина постає суб'єктом історичного процесу, розкриваючись своїми людськими якостями, а історія — складним процесом руху людства щаблями само становлення через суперечності, боротьбу, трагізм воєн і конфліктів. Вирізняються підвиди історичного живопису: історико-побутовий, портретно-історичний, історико-міфологічний, батальний.
41. Графічний малюнок є необхідним компонентом іншого виду образотворчого мистецтва — скульптури. Однак, на відміну від живопису, в скульптурі малюнок неодмінно "переводиться у принципово інший — твердий матеріал". Скульптура (від лат. sculpo — вирізаю, висікаю, вирізьблюю) — вид мистецтва, заснований на принципі об'ємного, тривимірного просторового зображення. Скульптуру ще називають пластичним мистецтвом (від грец. plastik— ліплення). Для творення скульптурного образу використовується декілька видів матеріалів: м'які (глина, віск, пластилін), тверді (камінь, дерево), перехідні з рідкого стану в твердий (метал, гіпс, бетон). Специфіка матеріалу потребує особливої майстерності й точності виконання, адже навіть незначні похибки в обробітку мармуру, граніту, дерева можуть "згубити" матеріал. У скульптурному образі надзвичайно важить цілісність форм, фактурність, організація об'єму, пропорційність частин, характер силуету.
Вирішальну роль у творенні скульптурного образу відіграє естетична виразність матеріалу. Він не лише створює фізичну реальність образу (тривимірність, об'ємність, матеріальність), його художню виразність. Для відображення ніжності й краси людини найкращим матеріалом є мармур; міць, велич і непохитність образу найяскравіше передає граніт, тоді як гіпс символізує статику, непорушність, масивність тощо. Розрізняють два види скульптури: кругла (статуя, скульптурна група, погруддя, торс) і рельєф (зображення на площині, що слугує тлом). Об'ємна скульптура, розміщена у реальному просторі, гармонійно взаємодіє з ним.
За змістом і способом творення образу скульптура поділяється на монументальну (включає монументально-декоративну), станкову та скульптуру малих форм. Особливе значення для естетичної організації простору має монументальна скульптура. Вона орієнтована на відкритий простір і покликана організувати його собою. Вона прикрашає фасади храмів, суспільно-громадські споруди, а також вулиці, площі, парки, сквери тощо. Монументальна скульптура бере активну участь у синтезі мистецтв (доповнює і поглиблює архітектурний образ). Станкова скульптура розрахована на закрите приміщення (музеї, виставкові зали), має менші розміри. Основним її предметом є людина: краса та довершеність будови тіла, пластичність рухів, граціозність постав. Вона вирізняється більш глибоким психологізмом зображень.
Витоки скульптури пов'язані з потребою втілити у твердому матеріалі образи богів і розмістити їх у просторі людського життя, щоб у такий спосіб дістати гарантію захисту від злих сил та сприяння у справах. Із доби Відродження головним об'єктом скульптурних зображень є людина. Г. Гегель щодо естетичних якостей скульптурних зображень зазначає: "У скульптурі дух має постати перед нами нерухомо і блаженно у своїй тілесній формі й безпосередній єдності з нею, а форма має оживотворитися змістом, що носить характер духовної індивідуальності" [8, т. 1, с. 91]. Духовність образу в скульптурі просякає собою природний матеріал, об'єднує його у гармонійне завершене ціле. Дух, втілений у скульптурному образі, — це дух, монолітний у самому собі. Тому він не розчиняється у просторі, а навпаки, організує собою простір, творить його повноту і визначеність.
42. Початий образотворчості пов'язані з графічними (а згодом і живописними) зображеннями доби палеоліту. Графіка (від лат. grapho— пишу, малюю) — формує образи шляхом окреслення контуру зображення та нанесення на поверхню ліній, штрихів. Графічні твори найчастіше монохромні (однокольорові). Тому в графіці основне навантаження при творенні образу несе малюнок. На стіни печер (житла тогочасної людини) наносилися зображення тварин (предмет найбільшої небайдужості). Тварина, образ її, введена у межі людського житла, — це символ опанованого простору. Це початки естетичного відношення до простору та його об'єктів, а не власне художнє формування. Водночас, процес важливий творенням асоціативності уявлень, адже тварина ніби зібрала у собі всю реальність простору, надавши йому власного образу. Зображена в межах людського житла, вона уособлює становлення небайдужості до простору, в якому об'єкти вирізнені не просто з огляду їх практичної цінності (предмет споживання), а з огляду потреби пізнати їх життєвість: будову тіла, звички тощо та налагодити спілкування (реальною формою останнього стає приручення). У цьому переконує характер зображень: тварини або мирно пасуться, або нащулені, або розлючені. Тут ставлення до предмета ще не постає свобідною потребою закріпити його життєвість в образі як самоцінну. Зображення тварин на початках становлення образності мислення відображає низку супутніх потреб, безпосередньо не пов'язаних з естетичним переживанням доцільності їх форм. Зображення призначені для виконання певних обрядових дій, що покликані сприяти творенню навичок успішного полювання. Цей момент важливо акцентувати, оскільки всі інші (ритуальне побиття тварини, здійснення інших обрядових дійств) — супутні основному, тобто ідеї естетичного опанування фізичного простору завдяки переведенню форм його життєвості у власний, комфортний для людини простір та спосіб спілкування з твариною — концентрованим образом простір. До винайдення книгодрукування писання літер було видом графіки. На ц: підставі (за технікою творення) література також належить до образотворчі мистецтв.
Розвиток графічного мистецтва, урізноманітнення його технік починається в Європі з доби Відродження. З поширенням книгодрукування (XIV ст.) ілюстративна графіка слугує підсиленню образної наповненості літературних творів. Поряд з різними видами малюнків у графіці складається техніка гравюри. В основу її покладено нанесення різьбленого зображення на дереві або металі та відбиток його на папері. Ця техніка винайдена в VI—VII ст. у Кита а в Європі поширилася з XIV ст. її перевага — у можливості тираж у ванн (відбитки), завдяки чому графічні твори мають перевагу над живописом, л кожне художнє зображення є унікальним, неповторним (навіть авторські повторення його — це лише "копія"), та над більшістю видів скульптурі Гравюра на дереві розвивається у двох напрямах: як книжкова ілюстрації та станкові твори — естампи. Саме техніка гравюри сприяла винайденні книгодрукування. До утвердження графіки як самостійного виду мистецтв долучилися видатні його майстри, що творили у різний історичний час (Антокольський, Гойя, Дом'є, Дюрер, Канова, Мендес, Моор, Пікассо, Рем брандт, Торвальдсен, Фаворський, Шубін, Шевченко).
43. Декоративно-прикладне (від лат. decoro — прикрашаю) — мистецтво, що покликане задовольняти практичні та естетичні потреби людини. До декоративно-прикладного мистецтва належать предмети повсякденного ужитку: меблі, знаряддя праці, посуд, одяг, прикраси тощо. Водночас до рангу художньо-цінної належить не будь-яка предметність, а лише ті предмети, що органічно поєднують у собі не лише функціональну доцільність, а й майстерну довершеність форм та функцій, художню виразність предметності. Історично предметність визначалася своєю цінністю залежно від практичних функцій, які максимально задовольнялися за умови довершеності предмета. Таким предметам надавалися магічні функції, а володіння ними, так само, як і здатність їх творення, поставали засобом індивідуалізації суб'єкте формуючих умінь. В "Іліаді" Гомера подано опис обладунку Ахілла, виготовленого богом Гефе-стом. Вислів "щит Ахілла" означає неперевершеність мистецького витвору. В народних казках зброя героя відповідає його силі та вмінню: у казці про Котигорошка її переробляли тричі, аж поки вона почала відповідати його силі: не зламалася, не зігнулася під час випробування, прийшлася до руки.
Художній предметності надавалися також магічні, захисні функції. Завдяки своїм якостям вона мала оберігати власника від злих сил. Зброя мала захищати від ворога, знаряддя землеробства і ремесла — від голоду, одежа — від холоду. Цій же меті слугувала декоративна предметність. Початково її призначення було суто магічним. Найчастіше така предметність виготовлялась у формі кола, що символізувало сонячний диск, а отже, світло, тепло — символи життя. Такими обереговими предметами були: пояс, намисто, сережки, персні, браслети тощо.
Згодом художньо-естетична предметність почала використовуватись для означення соціального статусу власника. Спеціально виготовлені коштовні прикраси, розкішний одяг, вишукані меблі, килими, посуд мали утверджувати вибраність свого власника. Якщо майно переходило у спадок, воно символізувало не особисті якості власника, а родові чесноти — багатство та знатність роду. Захоплене силоміць, привласнене майно слугує символом соціальних стосунків, у яких важить не мораль, не закон, а сила і примус. І в цьому випадку естетична предметність має символічне навантаження.
Масове промислове виробництво переводить художню предметність у принципово іншу площину. Вона втрачає індивідуально визначений образ і перетворюється лише на функціонально корисну. Декоративно-прикладне мистецтво, що історично склалося як вид художньо-прикладного формотворення, стає історією мистецтва. В умовах масового промислового виробництва його місце посів дизайн — художньо-промислове конструювання. Мета останнього — творити не індивідуально визначений образ, а уніфіковану предметність, розраховану на "масового" споживача. Серійність зберігається навіть при виготовленні порівняно невеликих партій товарів. З одного боку, в такий спосіб виявляється принцип демократизації життя. З іншого — знеособлена, уніфікована предметність не сприяє розвитку естетичних смаків, а справляє на них нівелюючий вплив.
44. Близька до поезії за способом творення та існування образу музика (від грец. musik — мистецтво муз). Це мистецтво, в якому художній образ формується засобами ритмо-метричної та інтонаційної організації звуків. Предмет музики — почуття, виражене звуками. Звук, заснований на гармонії числових відношень, — основа музичної образності. Особлива роль ритму зумовлена його формуючою функцією. Відомо, що всі життєві процеси підпорядковані ритму. В музиці ритм "збирає" звуки і формує їх в організоване ціле. Інтонація, що базується на досвіді звукового мовлення, справляє вирішальний вплив на художню виразність музики. Завдяки повторенню такту і ритму музика підпорядковується закономірним і симетричним формам. Думка композитора лине ніби в надрах єдиної системи можливостей: музичний стан задано їй. Будь-яке стихійне утворення миттєво пов'язується системою відносин зі світом звуків у всій повноті [5, с. 128].
Образи музики цінні не конкретно-предметним явленням образу, як це має місце у живопису. їм не властива також змістовна конкретність поетичного слова. Музика засобами мелодії, поліфонії, ритму, гармонії, композиції передає багату гаму людських почуттів. Гармонія організовує звуки в художній образ, що розгортається у часі, розкриваючись багатством нюансів людської чуттєвості. Музика надає почуттям об'єктивованої форми. Музика — це "почуття, що звучить" (Г. Гегель). Інтонаційний, мелодійний, ритмічний музичний ряд має яскраво виражену національну своєрідність, зумовлену менталітетом нації (клімат, умови життя, характер діяльності, темперамент тощо). Музика розкриває закономірне у людських почуттях.
Історія музичного мистецтва відображає творення культури людських почуттів у двох планах. По-перше, у сенсі розвитку специфічно людських органів сприймання, здатних відрізняти найтонші нюанси звучання (слух). По-друге, у здатності опановувати звуковий матеріал дійсності, утворюючи з нього неповторне багатство музичних образів.
У ранніх формах музики провідну роль відіграє її організуюча основа — ритм. Ритму підпорядковані гімнічні пісні. У розвинутих культурах Давнього світу, зокрема у Давній Греції, поняття краси музики пов'язується з гармонійністю звучання інструментів. Піфагорійці з'ясували, що струна звучить гармонійно або дисгармонійно залежно від її довжини і сформулювали закони гармонійного звучання. Закони акустики вони поширили на Всесвіт, уважаючи, що Космос звучить подібно до звучання музичних інструментів. Гармонію музики вони трактували як математичну кількісну систему, залежну від числа, міри, пропорції. Вони виявили, що завдяки гармонійній організації музика очищає і підносить людську душу.
Давня Греція стала місцем творення мелосу — особливої гармонійності музичних звуків, що різнить розвинуті культури від більш ранніх. Мелос означує власне музичний аспект пісні. Він складається зі звуків, інтервалів і тривалостей. Відмінність між мелосом і мелодією, як довів Б. Астаф'єв, у тому, що "мелос об'єднує все, що стосується становлення музики, — її плину і протяжності"; мелодія — "поодинокий випадок" прояву мелосу [1]. Мелос (аполлонове начало музики) та оргаїстична музика (пов'язана з культом Діоніса) зумовили розробку в естетиці Давньої Греції вчення про "етос музики". Різні її види по-різному впливають на характер (ethos) людини. Одні гармонізують душу (позитивний етос дорійської музики культу Аполлона), інші збуджують, дратують (негативний етос фригійської музики культу Діоніса). Нагадаємо, що докладну диференціацію згаданих видів музики здійснив Ф. Ніцше ("Народження трагедії"). Завдяки гармонізуючому впливу на почуття музика була неодмінним складником системи шкільного навчання. Започаткована в Давній Греції доби еллінізму, ця традиція зберігалася в європейській культурі в усі епохи.
Спосіб існування музики — звучання, на відміну від поезії, що існує в усній і писемній формі. Для більшості людей музика стає реальністю завдяки виконанню. В усній традиції побутують хіба що фольклорні її види та близькі до фольклорної традиції твори, не складні для виконання. Виникнення ното писання (XVII ст.) сприяло розвитку складних музичних форм, зумовило індивідуалізацію музичної композиції та виконання, розвиток її видового та жанрового багатства.
Залежно від способу виконання музика поділяється на вокальну, інструментальну, вокально-інструментальну. їх різнять засоби творення образу, зумовлені, перш за все, відмінностями у звучанні голосу та музичних інструментів. Видова диференціація залежить також від змістовного наповнення образів. За цією ознакою вирізняють симфонічні, оперні, камерні види музичних творів. Музика визначається також багатством жанрових форм: пісня, танець, сюїта, соната, симфонія, опера та ін. Становлення музичних жанрів та їх урізноманітнення пов'язане з формуванням у XVII ст., поряд з культовою, світської професійної музики. Із XVIII ст. відбувається розквіт симфонічної, оперної та балетної музики. Це період становлення національних музичних шкіл, зокрема української. Завдяки виокремленню з прикладних потреб та звільненню від вимог канону музика стає засобом відображення неповторності духовного світу особистості. Романтики вбачали у ній провідне мистецтво, засіб виявлення найпотаємніших порухів людської душі. Адже, як зазначає І. Франко, є "музика людського почуття і людських настроїв" [26, с. 91]. Видатний композитор М. Равель вбачає сутність музики у творенні "співзвучності почуттів".
45. Театр (від грец. theatron— місце для видовищ) — найбільш ранній вид синтетичного мистецтва. Сценічна дія, що розгортається безпосередньо перед глядачами, створює особливий ефект співпереживання, а отже, формує культуру почуттів. Біля витоків театру стоїть пантоміма — безсловесна дія, заснована на міміці та жестах. Змістовно вона пов'язана з обрядовим дійством (мисливським, сільськогосподарським, релігійним), а згодом також з містеріями та карнавальними дійствами Давнього світу і Середньовіччя. Вже на початках театру елементи гри поєднуються з діалогом, музикою, піснями та відповідними до змісту дії танцями і масками. У Стародавньому світі (Індія, Китай) сформувалася висока театральна культура, елементи якої зберігаються донині. Основою європейського театру є театр Давньої Греції, що виник у VI ст. до н. е., а найбільшого розквіту досяг у V ст. до н. е. Витоки його — у містеріях на честь бога Діоніса. Спочатку це було колективне дійство: у містеріях немає акторів-виконавців і глядачів, у ньому беруть безпосередню участь усі. Мета цього дійства — розгорнути почуття родової, природної цілісності людського буття. Кожен має безпосередньо відтворити родову дію [3, с. 216]. Послідовність містеріальної дії дослідники описують у такий спосіб: убивство бога (першопредка), поїдання його тіла (тотемна тварина), а також перелюб і навіть канібалізм. Другий акт дійства — каяття у гріхах, плач за померлими, загальна скорбота. Кульмінація — повернення у світ оновленого бога; всезагальне замирення і радість. Тут знаходить відображення еволюція стосунків у спільнотах: від стихійних, неупорядкованих до гармонійних, злагоджених.
Сказане щодо витоків театру важливе символікою його змісту, що покликана з допомогою дій розкрити процес долання людиною (родом людським) первісних потягів та творення гармонійної злагодженості стосунків. Класичний різновид античного театру формується завдяки творчості визначних трагіків античності: Есхіла, Софокла, Еврипіда (VI—V ст. до н. е.). Основу їх творів становлять міфологічні сюжети, в яких діють боги і герої. Античний герой — особистість, дії якої індивідуалізовані. Діяльністю героїв створюються нові обставини. Вони розсувають межі наявного досвіду, розширюють поле ціннісних уявлень людства. Вихід героя поза межі цього досвіду, творення нового простору свободи та образу відносин людини зі світом — величезний творчий внесок грецької античності в духовний досвід людства. Саме антична драматургія і театр зумовлюють новий тип відносин, людства: перехід від нерозчленованої цілісності соціальних спільнот до вирізнення тих, хто діє (герой), і тих, хто співпереживає їх долі (спільнота).
Суспільні відносини у трагедії набувають сутнісної визначеності завдяки якісним взаємодіям спільноти, що постає як свідоме духовне ціле. Духовна визначеність обох учасників відношення утворює діалектичне ціле: герої змінюють обставини. Без їхньої діяльності світ поставав би безликою, знеособленою цілісністю. Однак без співпереживання герою з боку загалу так само не відбувалося б розгортання відносин, що і є специфічно людським життям. Співпереживання загалу героям формує також суспільність відносин, адже уособлює усвідомлену почуттями і розумом цінність їх дій, а отже, і суб'єкта дії — героя.
Вже у добу Давньої Греції театр визначився як джерело громадянського виховання та самоусвідомлення особи.
Певну духовно-формуючу роль з часів античності відіграє також комедія ("батько" якої — Арістофан). Вона формує критичний підхід до явищ, що віджили своє, але претендують на значущість. Без здорової самоіронії ні особа, ні суспільство не здатні підноситися до нових уявлень про цінності життя та долати негативне у досвіді.
Від античності до кінця XVIII ст. основним видом театру була трагедія. В її історичному розвитку яскраво простежується еволюція образу героя та зміст його діяльності. Характерне для грецької античності героїчне начало у добу Середньовіччя змінюється на мученицьке. Театр середніх віків існує в двох основних видах, протилежних за домінуючим настроєм та формами його втілення. З одного боку, це напів-професійний театр, що уособлює "хорове" начало народного духу (скоморохи, жонглери, мандрівні актори). Поширеними видами такого театру є фарс, а особливо карнавал. Другий вид театру — міраклі та містерії на релігійний сюжет про страждання, смерть та воскресіння Христа.
У XV—XVIII ст. європейське театральне мистецтво визначається як професійне, а зміст його виходить за межі релігійних сюжетів, збагачений секулярним досвідом стосунків, громадянським ідеалом та активністю героя, що усвідомлює себе суб'єктом морального вибору і налаштований на діяльну самореалізацію. З цього періоду театр збагачується музичними різновидами (опера, балет). У жанрі драматургії постають В. Шекспір, К. Марло (Англія), Лопе де Вега (Іспанія). В Італії поширюється масовий комедійний театр — дель арте, що об'єктивує себе у демократичній формі карнавалу. У Франції розквіт театру пов'язаний з трагедіями П. Корнеля та Ж. Расіна і комедійними творами Мольєра. Естетичні принципи драматургії класицизму в жанрі трагедії ґрунтуються на високих моральних порухах героя.
У добу Просвітництва театр розглядається як найважливіший засіб морального вдосконалення особи. Естетичні принципи демократичного театру обґрунтовані у працях Д. Дідро та Г. Лессінга. Починаючи з доби Просвітництва, змінюється вид театру: висока трагедія поступається місцем міщанській драмі. Виняткову героїчну і трагічну особистість змінює "герой", що виборює життєвий простір для самоствердження. Зміна типу героя призводить до звуження змісту конфлікту: з космічного виміру (конфлікт античного героя з долею) він переноситься у сферу особистого життя пересічної людини.
Для XIX—XX ст. характерне багатство естетичних принципів театру. Естетичні принципи реалістичного театру базуються на системі К. Станіславського. Визначний режисер і теоретик театру бачить акторське мистецтво наслідком естетичної організації почуттів, тобто безпосередні емоційні стани — це лише процес підготовки ролі, "робочий процес". Переживання актором життя героя, в якого він має перевтілитися — це "повторні почуття", раніше пережиті й знайомі по життю.
У 20-х роках XX ст. у театральне мистецтво широко запроваджуються естетичні принципи символізму та футуризму, втілені зокрема у режисерських новаціях Леся Курбаса (Україна), В. Мейєрхольда, А. Таїрова (Росія). У Західній Європі кінця XIX — початку XX ст. з'являється культура богеми (Франція), представники якої створюють естетику "театралізації життя" на противагу серйозній діловитості "добропорядних" буржуа. Місце буденності існування посідає святковість згідно з принципом: життя — театр, а люди у ньому — актори. Наприкінці 20-х років XX ст. драматург та теоретик "епічного театру" Б. Брехт (Німеччина) запроваджує у театральну естетику принцип "очуження", тобто внутрішнього відсторонення від героїв з метою критичного осмислення їх дій та життєвих цінностей. У середині XX ст. цікавим явищем у театральному мистецтві став театр абсурду (Беккет, Іонеско).
Отже, театр як мистецтво є відображенням стосунків людства зі світом, що відкривається своєю складністю, суперечностями, які проходять крізь свідомість людини і народжують відчуття необхідності змагання з долею. Театр об'єднує у ціле буття і людину, особу і суспільство, випадкове і закономірне. Ставлячи особу перед випробуваннями, він об'єктивно зумовлює розгортання її можливостей здійснити себе творчо, масштабно, розкритися трагізмом долі й величчю характеру. Саме тому театр — школа духовного вдосконалення не лише особистості, а й цілих народів, а його драматургія та естетика — яскраве відображення історії становлення національного духу.
46.
47. Мистецтво кіно (від грец. kine— рухаю) визначилося як новий вид синтетичних мистецтв у XX ст., передусім, завдяки розвитку техніки, а також становленню специфічних естетичних принципів. Кінофільм — це продукт творчої діяльності сценариста, режисера, оператора, акторів, музикантів, освітлювачів, монтажерів та ін. Технічні можливості фіксувати дію на плівці, а згодом відтворювати її для широкої глядацької аудиторії зумовили масовий та демократичний характер кіномистецтва.
Відповідно до специфіки цього мистецтва формувалася його художня мова. За характером творення художнього образу кіномистецтво близьке до театру. Зображення дійсності в ньому відбувається у просторово-часовому вимірі. Водночас, на відміну від театру, де дія розгортається на очах глядача, кіно пропонує глядачам уже готовий твір, знятий на кіноплівку. Процес творчості — сценічне дійство, переживання подій — закріплені у творі як у "готовому" художньому цілому, а отже, залишилися поза кадром. Однак процес творення художнього образу в кіно має і свої переваги. Завдяки повторному Запису епізодів (дублі) постає можливість отримати найбільш якісні взірці акторської гри. Щоправда, перевагою театру є безпосередність драматичної дії, що народжує глибинність почуттів співпереживання. Разом із тим у художньо досконалих творах кіномистецтва зникає дистанція, створена формою продукування переживання (екран, кінострічка): герой ніби прямує з екрана назустріч кожній конкретній іншій особі — суб'єкту переживання і спілкується з кожним особисто. При цьому він живе своїм життям, своїми проблемами. Трагічний перебіг подій його життя, так само, як і радісний, стає також об'єктом почуттів глядача.
Біля витоків кіномистецтва — розвиток знімальної техніки та проекції зображення на екран. Початкові його форми — елементарна зйомка руху і його проекція на екран. (Перша така подія в історії кіномистецтва — фільм "Прибуття потяга" братів Люм'єрів, 1895 р.). Подальший розвиток кіно — це становлення його естетичних принципів у формах естетичної організації фрагментів дійсності у художнє ціле складною системою естетично-художніх засобів. При цьому відбувається розмежування естетичних принципів театру та кіно не лише щодо засобів виразності, але і щодо предмета відображення. Кіно, так само, як і театр — мистецтво просторово-часове і зорово-слухове. Разом із тим можливості кіно у відображенні просторово-часових відносин значно ширші. Воно здатне передати все розмаїття проявів дійсності: природного світу, людської діяльності, історичних подій, внутрішніх переживань особистості тощо. У кінематографі екранний час і екранний простір відрізняються від реальних часу і простору, адже зумовлені потребами творення виразності образу, передачі внутрішнього змісту подій.
Кінематограф "збирає" елементи дійсності для того, щоб створити з них нову дійсність, властиву лише йому. Своєрідність кіно полягає у тому, що воно будує цілісну картину з фрагментів, відкидаючи все зайве і залишаючи лише найбільш значуще. Завдяки цьому воно має виняткові можливості об'ємного і виразного показу деталей, що пов'язане з принципом монтажу. Кінотвір уже у процесі зйомки, як наголошує В. Пудовкін, уявляється у вигляді монтажної послідовності окремих частин плівки за умови, що для кожного її відрізку буде знайдена справжня довжина. Скажімо, якщо цього вимагає зображувана подія, буде знайдено стрімкий, іноді майже судомний ритм зміни кадрів, що подібний до панічного перекидання погляду спостерігача, охопленого жахом від побаченого. Лише за умови віднайдення кінорежисером відповідного події ритму розгортання образу екран заживе своїм внутрішнім життям. Режисером буде створено образ, що поєднує екранний простір і екранний час тривалістю окремих елементів відзнятої плівки. Прийом концентрації у часі та в дії завдяки видаленню зайвих перехідних моментів, що у спрощеній формі трапляється і в театрі, у кіно доведений до максимуму і постає самою сутністю кінематографічного мистецтва [19, с. 272]. При монтажі твору режисер бере на себе обов'язок викидати зайве, аби спрямовувати глядача, концентрувати його увагу лише на тому, що важливе та характерне.
Важливими елементами творення естетичної виразності кінотворів є ракурси — зміна відстані камери від об'єкта. Плани (крупний, середній, дальній) дають змогу акцентувати увагу на деталях зображень. Глядач ніби рухається разом з кінокамерою, опиняючись усередині подій. Важливим естетичним засобом є світло (можливість виділити предмет, зосередитися на виразі обличчя, інтер'єрі, деталях пейзажу тощо). Колір має велике символічне навантаження, передаючи нюанси внутрішнього стану персонажів, багатство форм життя, створюване об'ємністю світлотіньового моделювання, ліплення форми кольором тощо. Для посилення естетичної виразності твору слугують слово, інтонація, музика. На межі 30-х років XX ст., коли була винайдена й опанована техніка запису звуку на кінострічку, виникло звукове кіно. У попередні десятиліття — добу "німого кіно" — естетична виразність подій, логіка їхнього перебігу, психічні стани героїв передавалися за допомогою техніки монтажу, виразності акторської гри, а іноді для позначення послідовності перебігу подій використовувались також написи. Звук у кіно не лише поглибив його художню виразність, а й сприяв чіткій ритмічній організації творів завдяки музиці, що постає активним чинником творення образної мови кіно.
Попри цінність названих естетично-художніх засобів творення образної мови кіномистецтва, об'єднавчим началом, вихідною умовою художності твору є принцип естетичної міри, тобто внутрішня вмотивованість саме такого, а не іншого кінематографічного прийому при творенні художнього цілого.
Основою кінотвору є сценарій, що зумовлює необхідність усіх названих естетичних принципів. Без такої внутрішньої єдності немає кіно як художнього твору. Драматургія кадру, як зазначає С. Ейзенштейн, створюється низкою прийомів, що покликані народити комплекс асоціацій, не обмежуючи кадр лише видимістю того, що потрапляє на екран.
Для осмислення всього багатства та складності художньої мови мистецтва проаналізуємо деякі ідеї естетики кіно, запропоновані С. Ейзенштейном, який висунув ідею інтелектуального кіно. Він уважає, що загальною передумовою внутрішнього життя всіх мистецтв є принцип "золотого перерізу". Відомо, що цей принцип є засадничим у поезії, музиці, живописі, архітектурі, скульптурі. Видатний режисер доводить, що цей принцип притаманний також виражально-зображальним (синтетичним) мистецтвам: театру та кіно. Так, у трагедії він виявляється, зокрема, у формі членування п'яти актів у найорганічнішій пропорції: 2 : 3 та 3 : 2. Існування внутрішніх залежностей ритму художньої дії у кіномистецтві С. Ейзенштейн розкриває на прикладі фільму "Броненосець Потьомкін" — власної режисерської роботи. "...У "Потьомкіні" не тільки кожна окрема частина його, а весь фільм загалом, і при цьому в обох його кульмінаціях — у точці повної нерухомості і в точці максимального злету — найсуворішим чином дотримується закону золотого перерізу — закону ладу органічних явищ природи" [10, с. 150]. Дію цього закону простежено впродовж усього періоду розгортання подій фільму: як показує майстер, принцип "золотого перерізу" у вищій точці його злету діє у формі контрасту червоного кольору і чорно-сіро-білого світлового зображення. Колір (червоний прапор на повсталому броненосці) стає смисловим центром твору. Режисер зазначає, що прапор здіймається у точці "золотого перерізу": у точці З : 2 (тобто на межі трьох перших і двох останніх частин — наприкінці третьої частини [10, с. 150].
Аналізуючи п'ять частин кінотвору (аналогічно п'ятьом частинам трагедії), він показує, що всередині кожної частини відбувається "перелом в інший настрій, інший ритм, у іншу подію, але щоразу перехід у різко протилежне. Не контрастне, а саме протилежне, бо воно подає образ тієї ж теми щоразу із зворотного кута зору, разом з тим неминуче виростаючи з неї ж" [10, с. 138]. Відтак, "організація мислення" є фактичним змістом кіно як мистецтва. У кіно 60—80-х років XX ст. естетична виразність художньої мови знайшла яскраве втілення у творчості А. Тарковського (див.: В. Петрушенко "Ностальгія за абсолютним. Філософський контекст кінотворчості Андрія Тарковського"). Втрата здатності формування образної тканини твору — наслідок втрати потреби оволодіння естетичними принципами кіномистецтва та підміни художності розважальністю, комерційним успіхом тощо, тобто позахудожніми мотивами. Саме це одна з вагомих причин кризи сучасного кіномистецтва, а відтак і джерело нівелювання людської особистості.
48. Яка роль і місце естетичного виховання у системі всебічного гармонійного розвитку особистості?
Всебічний гармонійний розвиток особистості не можна уявити без ЇЇ естетичної вихованості. "Краса, — писав В.О. Сухомлинський, — могутній засіб виховання чутливості душі. Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яскраве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти стаєш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі — вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і переконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам себе і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе"1.
XX ст. було наповнене соціальними потрясіннями — революціями, війнами, голодом, терором, технічними катастрофами, економічними катаклізмами. Все це призводило до руйнування краси навколишнього світу і насамперед краси людського духу. Наміри будувати вільне демократичне суспільство можуть бути реальними лише за умов морально-духовної довершеності особистості, де чільне місце має зайняти духовна краса людини. І коли Ф.М. Достоєвський писав, що краса врятує світ, то мав на увазі насамперед красу моральну. Єдність естетичного і морального виховання, а також виховання громадянського і політичного, гармонія істини, добра та краси є передумовою ефективного естетичного виховання.
Естетичне виховання тісно пов'язане з культурою народу. 3 одного боку, воно відображує надбання культури, а з другого — стимулює подальший розвиток культури конкретного народу, активно впливає на творення нових духовних цінностей, мистецьких витворів. Разом з тим естетичне виховання має бути спрямоване на формування свідомості людей у дусі поваги й приязні, товариськості та дружби.
Треба об'єктивно визнати, що впродовж десятиліть естетичне виховання перебувало в занепаді. Завдання пробудження в дитині відчуття прекрасного, озброєння її вміннями творити красу у щоденному житті підмінювалися загальними заходами, святами, конкурсами, якими була охоплена незначна частина вихованців. У школах на предмети естетичного циклу відводилась мізерна кількість годин. Сім'я самостійно не могла забезпечити умови для естетичного виховання своїх дітей, оскільки батьки самі не були підготовлені до цього. Як наслідок — огрубіле, жорстоке суспільство, позбавлене зовнішньої краси виробництво, низька конкурентоспроможність товарів на зовнішньому і внутрішньому ринку, естетична бідність житла, побуту взагалі.
Які основні завдання естетичного виховання?
Основні завдання естетичного виховання такі:
1) виховання в особистості почуття прекрасного;
2) формування умінь і навичок творити красу в повсякденному житті;
3) формування уміння відрізняти прекрасне від потворного;
4) формування уміння жити за законами духовної краси,
19.3. Який зміст естетичного виховання?
Змістом естетичного виховання є естетичне сприйняття, естетичні судження, естетичні знання, естетична культура, естетичні ідеали, естетичні почуття, естетичні переживання, естетична насолода, естетичні смаки, естетична діяльність. У комплексі ці категорії розкривають сутність естетичного виховання, розширюють його палітру, становлять його структуру (рис. 51).
Зміст естетичного виховання
Структура (лат. structura—побудова, розміщення) — внутрішня будова чогось, певний взаємозв'язок складових частин цілого.
Естетичне сприйняття — початковий момент у процесі естетичного ставлення до дійсності, який проявляється в спостережливості, вмінні помітити найбільш суттєве, що відображує зовнішню та внутрішню красу предмета, явища, процесу. Поети, письменники, художники завдяки загостреному естетичному сприйняттю викрешують вогонь краси здавалося б із буденних подій.
У процесі естетичного виховання важливо розвивати естетичні судження, які передають ставлення особистості до певного об'єкта, явища. Варто не нав'язувати школярам своїх міркувань, а допомагати їм виявляти самостійність в оцінці тих чи тих предметів і явищ з погляду їх естетичної цінності* Тільки згодом, з досвідом формується певний естетичний ідеал як своєрідний зразок, із позицій якого особистість оцінює предмети, явища навколишньої дійсності.
Естетичні знання сприяють сприйняттю й оцінці прекрасного в навколишній дійсності, становленню естетичних ідеалів і смаків, а також оволодіння тими вміннями й навичками, що дозволяють здійснювати естетичну, художньо-творчу діяльність.
Естетична культура передбачає сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, розвиток здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потребу вносити прекрасне в навколишній світ, зберігати прекрасне.
Естетичні почуття виражаються у схвалюванні людини, відчутті нею насолоди від сприйняття творів мистецтва, краси природи, у прагненні до активної творчості діяльності у сфері мистецтва.
Естетичні переживання — це почуття людини, які пов'язані з конкретними предметами, явищами, що їх сприймає особистість. Психолог С.Л. Рубінштейн зазначав: "Зв'язок почуттів з предметом, який його викликає і на який воно спрямоване, витупає особливо яскраво в естетичних переживаннях". Коли твори мистецтва, картини природи чи людини викликають естетичні почуття, то це пробуджує в особистості хвилювання, переживання. Сукупність людських почуттів — це, по суті, сукупність ставлення людини до навколишнього світу і передусім до інших людей у живій і безпосередній формі особистого переживання.
Естетична насолода проявляється у відчутті задоволення внаслідок сприймання об'єктів красивого, що спонукає до любування ним; задоволення від участі у творенні прекрасного.
Естетичний ідеал відображує уявлення людини про красу, підкреслює критерії, за якими варто оцінювати ті чи ті предмети та явища. З одного боку, естетичний ідеал є своєрідним еталоном, а з другого — він все-таки не позбавлений впливу індивідуальних суджень. Тому поняття естетичного ідеалу є певною мірою чинником індивідуальним.
На основі естетичних знань, сприйняття, почуття, ідеалів, суджень формуються естетичні смаки.
Естетичні смаки — це стійке, емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного, що має вибірковий, суб'єктивний характер. Тому не може бути якихось стандартних смаків. Це чуттєва категорія, що пов'язана передусім з індивідуальним баченням й індивідуальним сприйняттям.
Кінцева мета естетичного виховання — формування готовності людини до естетичної діяльності як важливого компонента естетичної культури. Існують різні види такої діяльності:
• організація естетичного середовища, в якому живе, працює, вчиться, відпочиває людина;
• конкретна творча діяльність в галузі мистецтва, літератури та ін.;
• пропаганда мистецтва, естетичних ідеалів;
• естетична виразність у навчальній, виробничій, побутовій діяльності;
• виявлення естетичної культури у взаєминах із людьми.