Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 17
ЛЕКЦІЯ 7. ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ЯК ОКРЕМОЇ ГАЛУЗІ ЗНАНЬ. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОВІДНИХ КОНЦЕПЦІЙ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
У другій половині ХVІІІ-ХІХ ст. у державах Західної Європи відбулися важливі соціальні зміни, обумовлені стрімким розвитком виробництва, утвердженням ринкових стосунків, прогресом науки і техніки. У таких умовах виник попит на всебічно розвинутого, самостійного, ініціативного, мислячого і винахідливого працівника. Просування суспільства вперед стало можливим при певному рівні освіти не тільки забезпечених верств населення, але й робітничих і селянських сімей. Традиційна школа, яка за своєю суттю була школою учення, орієнтувалась на виховання слухняних і виконавських працівників. Загальноосвітні знання, що давались нею, були вкрай обмеженими і догматичними. Школа не виконувала завдань підготовки учнів до життя.
Ця прогалина стала відчутнішою при утвердженні в свідомості людей думки про те, що навчання і виховання є саме тим фактором розвитку суспільства, який здійснює його творчу перебудову. При цьому наголошувалось, що особистість повинна бути завжди метою, а не засобом реформування держави у відповідності з цінностями свободи, рівності і братерства.
Ще однією причиною, що викликала потребу кардинальних змін в освіті, стала дестабілізація західного суспільства через класову боротьбу, яка посилилася під впливом марксистських ідей, національно-визвольний рух та ін.
Отже, невідповідність у провідних державах традиційної організації шкільної справи рівню економічного і суспільного розвитку цих держав, а також напруженість соціальних відносин (революційна боротьба, міграційні процеси) викликали гостру критику педагогічних концепцій, що вже існували.
У якості альтернативи традиціоналізму з’явились нові реформаторські ідеї (вільне виховання, педагогіка прагматизму, експериментальна педагогіка та ін.). Завдяки педагогам-реформаторам виникли нові галузі знань: педологія, порівняльна педагогіка, експериментальна педагогіка тощо. Названі вище чинники сприяли також оформленню соціальної педагогіки. До розроблення її проблем були залучені фахівці різних галузей наук. Результатом спільної діяльності науковців стало формування у соціальній педагогіці важливих шкіл та напрямів, серед яких провідними є наступні:
- розроблення теоретичних основ соціальної педагогіки, що неминуче спрямовувало її до становлення як науки. До даного напряму можна віднести і педологію як “рідну сестру” соціальної педагогіки;
- соціально-педагогічна діяльність в системі освіти. Мова йде про вплив соціальної педагогіки на зміст освіти, мету і характер виховання, а також про проблеми формування особистості; - соціально-педагогічна діяльність зі створення благодійницьких (або близьких до них) навчально-виховних закладів (“філантропіни” Базедова, “Новий інститут” Оуена, виховні заклади Бецького та ін).
- розширення сфери дії соціальної педагогіки. Крім дітей обездолених, “вибраних” і всіх інших, у неї попадають і різні категорії дорослих.
Треба мати на увазі, що перераховані вище напрями не були ізольованими один від одного, а кожний соціальний педагог не представляв тільки один із них. Всі спеціалісти різних спрямувань і течій тісно взаємодіяли між собою, брали участь і в розробленні теоретичних основ соціальної педагогіки, і в практичному застосуванні надбань. Такі взаємозв’язки у значній мірі обумовлювались прагматичними тенденціями, характерними для нового способу виробництва. Саме вони стимулювали збільшення кількості прикладних галузей соціальної педагогіки. Слід відзначити, що з чотирьох названих напрямів три мали переважно прикладний характер.
Усі течії та школи соціальної педагогіки об’єднувала основна функція захист дітей і дитинства. В якості орієнтирів виступали загальнолюдські цінності та їх пріоритет над рештою.
Іншою важливою ідеєю, що зближує всіх соціальних педагогів, стало розуміння необхідності зв’язків між вихованням і освітою та соціальним середовищем.
Залежно від шляхів і методів реалізації висунутих завдань, педагогів досліджуваного періоду можна умовно віднести до буржуазно-демократичної і ліберальної або до революційно-демократичної педагогіки.
Педагоги буржуазно-демократичного або ліберального напряму шукали розв’язок педагогічних проблем на шляхах співробітництва з громадськістю. Вони прагнули до впливу на державні структури в межах законодавства. Згодом буржуазно-демократична педагогіка трансформувалась у “просто” демократичну і сьогодні є пріоритетною у світовому педагогічному співтоваристві.
Радикальна, в тому числі революційно-демократична педагогіка, закликала розв’язувати питання виховання разом з перетворенням суспільства (покінчити з деспотизмом, наділити всіх однаковими правами, зробити всіх вільними).
Виникненню соціальної педагогіки як науки передував тривалий процес створення концепцій соціалізації особистості. Окремі педагогічні системи, як, наприклад, Ж.-Ж. Руссо ігнорували чи прямо заперечували роль суспільства у формуванні особистості, пропагували незалежність виховання від політики й життя держави. Проте всі концепції збагатили соціальну педагогіку як науку цінними надбаннями ( теорія вільного виховання, принцип природовідповідності тощо).
Джон Локк (1632-1704), англійський філософ, просвітитель і державний діяч. Досліджуючи проблеми формування особистості, відзначав негативний вплив суспільства на молоду людину. Життя і діяльність Д. Локка співпади з епохою Англійської революції ХVП ст. У своїх філософських і соціально-педагогічних творах він намагався теоретично осмислити корінні зміни, що відбувались у суспільному житті. Більше 30 років життя Д. Локка були пов’язані з Оксфордським університетом, де він у різні роки викладав грецьку мову, риторику, етику. З 1667 р., поселившись у Лондоні, став домашнім лікарем і вихователем у сім’ї графа Шефтсбері, прилучився до політичної діяльності. У педагогічних поглядах Джона Локка знайшли відображення його соціально-політичні та філософські переконання, а також немалий педагогічний досвід викладача і домашнього вихователя.
Д. Локк розробив філософсько-психологічну теорію “чистої дошки”, яка полягає у запереченні існування в свідомості людини “вроджених” ідей і уявлень. Психіка людини від народження подібна до чистої дошки, або чистого аркуша, де ще нема ніяких записів. Теорія “чистої дошки” привела Локка до визнання вирішальної ролі виховання у розвитку дитини. Він вказував, що на 9/10-х люди стають добрими або злими, корисними чи не корисними завдяки вихованню.
Його концепція виховання і освіти детально викладена у творі “Думки про виховання” (1693 р.), де міститься програма виховання джентльмена. Джентльмен – це дворянин за походженням, ділова людина, яка уміє розумно і вигідно вести свої справи, має хорошу фізичну підготовку та відрізняється “витонченістю” манер поведінки у товаристві. Віддаючи данину традиціям світського виховання навчанню танцям, фехтуванню, верховій їзді і т.д. Д. Локк послідовно наполягав на практичній спрямованості навчання, так як це необхідно “для ділових занять у реальному світі”.
Виходячи з практики тогочасного дворянського виховання, Локк відстоює домашнє, індивідуальне виховання дітей і категорично виступає проти шкільної освіти, оскільки остання є відбитком суспільства, яке за своєю суттю аморальне.
Реалізацію своєї виховної програми Локк пропонує починати з фізичного виховання, яке повинно сприяти зміцненню здоров’я дитини, її загартуванню: “Здоровий дух у здоровому тілі”.
У творі “Думки про виховання” розкрито цілу систему фізичного виховання джентльмена, яка передбачає ряд цікавих та ефективних, а інколи і суперечливих прийомів. Локк рекомендує привчати дітей до холоду і спеки, носити простий і вільний одяг, мити ноги холодною водою тощо.
Такі позиції Локка щодо фізичного виховання не випадкові, адже тогочасна Англія вела активну колоніальну політику, і людям, які завойовували нові території, часто доводилось жити в складних умовах.
Головне місце у педагогічній концепції Локка належить моральному вихованню. Мораль виводить не з релігійного вчення, а з інтересів окремої особи, керуючись принципом вигоди “все, що приносить особисту користь, є моральним”.
Для джентльмена, на його думку, найважливіше виробити характер і волю. Морально вихована людина це та, якій вчинки диктує розум, і яка вміє діяти всупереч своїм почуттям і бажанням. У самообмеженні і самодисципліні Д.Локк бачив необхідну умову розумної поведінки і управління людини собою за різних обставин життя. При цьому моральні норми і правила не повинні залишатись чимось зовнішнім, а стати його глибоко внутрішніми особистісними якостями. Тому як головна мета виховання Д. Локком розглядається розвиток в особистості внутрішньої потреби до активного утвердження в собі моральних принципів.
У загальному, можна сказати, що мету і завдання виховання людини Д. Локк трактував у широкому соціальному і філософському контексті взаємодії особистості і суспільства, висуваючи на перше місце становлення громадянина, формування характеру, моральних якостей людини, здатної реалізовувати високі ідеали. Таким чином, у взаємодії особистості і суспільства пріоритетне значення, за Д. Локком, належить індивідуальний основі, яка повинна бути пов’язана із суспільними інтересами.
Розумове виховання по відношенню до морального та фізичного Локк ставить на останнє місце. Він вважає, що джентльмен може обійтися без більшості тих знань, які даються у школі. Мета ж навчання полягає не в тому, щоб зробити юнака вченим, а в тому, щоб підготувати з нього ділову людину, зробити розум його здатним сприймати будь-яке знання, якщо він сам того захоче. За Локком навчання повинно мати практичну спрямованість, кожний предмет, що вивчається, має приносити певну користь.
Він запропонував програму реальної освіти, яка передбачала необхідну підготовку до “ділових занять в реальному світі”, до комерційної діяльності; радив вивчати живу мову, замість мертвих: англійської та французької. У число “корисних” для вивчення предметів ввійшли також географія, малювання, математика, астрономія, філософія, історія, право. Сюди ж Локк включив стенографію і бухгалтерію.
Можна стверджувати, що в розумінні завдань освіти він далекий від вузького практицизму, утилітаризму. Його вихованець повинен бути не тільки підготовлений до ведення практичних справ, але і усвідомлювати свою громадянську відповідальність, прагнути до доброчесного життя, проявляти інтерес до навчання того, в чому він буде корисний своїй державі. Таким чином, освіта виступає також засобом розвитку важливих громадянських моральних якостей особистості.
Локк не виділяє окремо трудового виховання, але рекомендує, щоб вихованець займався якимось ремеслом (столярним, токарним, теслярством), садівництвом, сільським господарством чи ін. Д. Локк вважав, що фізична праця знімає втому від навчальних занять, відновлює енергію, стимулює пізнавальні сили, зміцнює здоров’я, дає життєвий гарт.
У Записці “Робітничі школи” (1696 р.) до проекту закону про бідних Джон Локк звертається до проблеми соціального значення дитячої праці. У цьому документі він запропонував створювати у кожній общині виховні заклади, призначені для дітей бідноти від 3 до 14 років, свого роду поєднання дошкільних закладів і елементарних шкіл. Навчаючись тут основам ремесел, поширених у даній місцевості, діти повинні були привчатись до працелюбства, доброчесної поведінки і разом з тим компенсувати витрати на їх утримання. Цей складений Д. Локком документ не був прийнятий, пропозиція про заснування в кожній общині школи для неімущих була на той час занадто смілива; закон про початкове навчання всіх дітей з’явився в Англії лише у останній третині XIX ст.
Філософські, соціально-політичні та педагогічні ідеї Д.Локка склали цілу епоху у становленні педагогічної науки. Вони виявили значний вплив на розвиток соціально-педагогічної теорії і практики в самій Англії та інших державах.
Жан-Жак Руссо (1712-1778), французький філософ, письменник, педагог-просвітитель із світовим іменем. Не зважаючи на те, що не був представником соціальної педагогіки, заперечуючи вплив суспільства на виховання, збагатив науку цінними здобутками, серед яких – ідея вільного, природного виховання та ін.
Він народився у Женеві в сім’ї ремісника-годинникаря. Не здобув систематичної освіти, але за допомогою самоосвіти піднявся до рівня найвидатніших умів своєї епохи. У пошуках роботи багато подорожував по Європі, змінив багато професій. У Парижі познайомився і подружився з авторами знаменитої “Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”. За порадою Дідро він взяв участь у написанні конкурсної роботи “Чи сприяв прогрес у науці і мистецтві поліпшенню чи погіршенню моралі?”, за яку одержав першу премію і здобув світову славу. На відміну від інших просвітителів, він не ставив розвиток громадянських і моральних якостей в залежність від прогресу наук і мистецтв. Центром його уваги стала природна людина, яка народжується досконалою, але яку спотворюють суспільні умови.
Свою концепцію Ж.-Ж. Руссо викладав у творі “Еміль, або про виховання” (1762), трактат, який він вважав найкращим і найбільш важливим із своїх праць і в якому його педагогічні погляди виражені через художні образи. З появою твору “Еміль, або про виховання” Руссо переслідують, і він змушений тікати з Франції. Цей твір було навіть спалено на одній із площ Парижа. Більша частина життя Руссо пройшла у злиднях.
У своїй педагогічній концепції він відкидав сучасну йому освітньо-виховну систему. Замість неї вважав необхідним ввести демократичну систему, яка повинна сприяти виявленню в дитини обдарувань, закладених природою. Виховання буде сприяти розвитку дитини лише в тому випадку, якщо набуде природного, природовідповідного характеру, буде прямо пов’язано з природним розвитком індивіда і спонукатиме його до самостійного набуття особистого досвіду і знань.
Отже, центральним пунктом концепції Руссо виступає теорія природного, вільного виховання, де в центрі стоїть особистість дитини. Він вважає, що вільне виховання випливає з природного права кожної людини на свободу. Воно слідує за природою, допомагає їй. Руссо виступає за недоторканість, автономність внутрішнього світу дитини, як маленької людини.
Важливий внесок Руссо у педагогіку полягає і в тому, що він здійснив спробу намітити вікову періодизацію розвитку дитини і відповідні кожному періоду завдання, зміст і методи виховання та навчання. Він називає чотири вікові періоди:
- вік немовляти (0 - 2 р.), який охоплює період до оволодіння дитиною мови;
- дитинство або “сон розуму” (2 - 12 р.), коли переважає чуттєве пізнання світу дитиною;
- отроцтво (12 - 15 р.) – період розумового розвитку та трудового виховання;
- юність (15 - 18 р.) – період бур і пристрастей, час морального, статевого виховання. З цього періоду починається найголовніше у вихованні – вчити любити людей.
Ж.-Ж.Руссо заперечував систему суспільного виховання. На його думку, нема батьків, нема вітчизни і нема громадян, є пригноблені і гнобителі.
Руссо вважав сучасне йому суспільство аморальним, у ньому неможливо зберігати доброчесність. Тому юнака у світ моральних відносин необхідно вводити поступово.
Слід відзначати, що громадянські обов’язки Руссо покладав лише на чоловіків. Життєве призначення жінки він обмежував роллю дружини і матері, вважаючи, що вона не має потреби заглиблюватись в науки. Їй необхідно вміти шити, плести, готувати, співати і танцювати. В дівчині слід розвивати покірність і послушність чоловіку.
У поглядах Ж.-Ж. Руссо є чимало помилкового. До того ж, його концепція розрахована на систему: один вихователь один вихованець. Проте жоден інший педагогічний твір не виявляв настільки сильний вплив на розвиток педагогічної думки, як “Еміль...”. Послідовників Руссо захоплювала його віра в могутність дитячої природи, надання їй широкої свободи.
Положення Руссо про те, що воля – одне з природних прав людини, а роль педагога полягає в розвитку активності, ініціативи дитини, - взяли за основу представники теорії вільного виховання, що отримала широке поширення в кінці ХІХ на поч. ХХ ст.
Безперечно, ми не можемо вважати Ж.Ж.Руссо представником соціальної педагогіки. Проте з його творів черпали ідеї майбутні соціальні педагоги. Так, Й.Г. Песталоцці вважав за необхідне будувати стосунки між вихователем і дитиною на гуманній основі і вимагав поваги до свободи і незалежності особистості дитини; Ф. Фребель мету виховання вбачав у розвитку природних особливостей дитини, її саморозкритті тощо. На погляди Ж.-Ж. Руссо спирались педагоги-філантропісти Німеччини кінця ХVІІІ ст., що прагнули пов’язати школу з життям і зробити навчання радісним. Педагогічна спадщина Руссо виявилась настільки цінною, що за 25 років після появи “Еміля...” у Франції було опубліковано творів на цю тему у два рази більше, ніж за попередні 60 років.
Соціальна педагогіка і соціальна робота мають чимало спільних ліній перетину і одна з них створення благодійницьких навчально-виховних закладів, які мали на меті не тільки втілити в життя нові педагогічні підходи, а й сприяти вирішенню соціальних проблем.
Серед педагогічних течій кінця ХVІІІ ст. слід відзначити філантропізм, що виник у Німеччині під значним впливом ідей французького просвітництва, і, передусім, ідей Ж.-Ж. Руссо. Найяскравішими представниками цього напряму були І. Базедов, Х. Зальцман, І. Кампе, Б. Блаше та ін. Своїм завданням педагоги-філантропісти ставили корінну заміну існуючої системи освіти і виховання, яка, на їх думку, не відповідала тогочасним суспільним вимогам, на нову, прогресивнішу.
Педагоги-філантропісти прагнули пов’язати школу з життям, з природою, зробити навчання радісним, готувати з дітей корисних громадян-патріотів, діяльних і таких, що люблять життя людей. Основним принципом вони проголосили “Природа, школа, життя”, а реалізувати свої педагогічні ідеї намагались у створюваних ними навчально-виховних закладах нового типу – філантропінах, які являли собою своєрідні школи-інтернати, що, як правило, розміщувались серед розкішної природи.
Засновником педагогічної течії філантропізму справедливо вважають Іоганна Базедова (1724 1790). Ним був створений у 1774 р. у м. Дессау перший філантропін. До цього закладу формально не заборонялось приймати всіх дітей, але фактично тут навчались переважно діти заможних батьків, оскільки за навчання треба було багато платити.
У філантропіні було три категорії вихованців: академісти – діти знатних батьків, які готувалися до вступу в університет; педагогісти – майбутні учителі та гувернери; фамулянти, які були слугами в учнів-багатіїв, а у майбутньому здебільшого ставали слугами в аристократичних домах. Дві останні категорії складали діти бідняків, вони утримувались за рахунок благодійництва.
Однією з характерних рис педагогіки філантропізму було гармонійне поєднання розумового і фізичного розвитку дитини. Філантропісти справедливо вважали, що зміцнення фізичних сил дітей сприяє їх розумовим здобуткам. Однобічний розвиток розумових чи фізичних задатків робить неповноцінним досягнення основної мети виховання. У зв’язку з цим в педагогіці філантропізму питання розумової освіти, фізичного, морального, трудового виховання займали рівноправне місце.
Аналізуючи сучасну їм школу, критикуючи формалізм, зубріння, класицизм, сувору дисципліну та інші вади, філантропісти накреслили основні шляхи та напрями вдосконалення навчально-виховного процесу:
- розширення змісту освіти за рахунок введення реальних предметів та нових мов: математика, природознавство, географія, історія, філософія, логіка і ін.
- широке використання новітніх підручників і посібників, складених в дусі ідей Я.А. Коменського та інших діячів;
- застосування нових прогресивках методів та форм навчання й виховання, які були засновані на принципах наочності, активності; введення в навчальний процес елементів досліджень;
- поєднання фізичного і розумового розвитку, вдосконалення трудового виховання (дітей привчали до праці сільськогосподарського і ремісничого характеру).
З метою піднесення ефективності трудового гарту вихованців філантропісти рекомендували змалку формувати працелюбність і старанність, привчати дітей до ручної праці, залучати до виготовлення найпростіших іграшок, впроваджувати працю як навчальний предмет у школі, відвідувати майстерні робітників тощо.
Педагогіка філантропізму, що виражала інтереси буржуазії, не могла залишити в стороні питання шкільної політики, що стосувались взаємин школи і держави, школи і церкви. Вимагаючи повного відокремлення школи від держави, філантропісти наполягали і на обмеженні права держави втручатися в питання, що стосуються роботи школи. Роль держави вони обмежували головним чином фінансуванням народної освіти. Філантропісти вважали, що у завдання держави повинна входити турбота про те, щоб забезпечити можливість отримання освіти для дітей не імущих батьків. Всі філантропісти одностайно виступали за те, щоб держава ні за яких обставин не втручалась у внутрішні справи школи, не давала вказівок, які могли б бути вигідними церкві чи створювати сприятливі умови для зловживання з боку властей.
Представники філантропістської педагогіки не обмежувались тільки теоретичною розробкою проблем виховання і навчання. Їх великою заслугою була спроба створити навчально-виховні закладати нового типу та застосувати на практиці методи і прийоми виховання й навчання, засновані на принципах філантропізму.
Педагоги-філантропісти намагалися здійснити перетворення в освіті та вихованні при існуючому суспільному устрої. Їх необхідно віднести до буржуазно-демократичної течії історико-педагогічної науки. Серед представників радикального напряму Роберт Оуен – великий філантроп, засновник “Нового інституту для формування характеру” та інших благодійницьких установ.
Р. Оуен (1771 1858) народився в Англії у сім’ї ремісника. Знання здобував самоосвітою і став високоосвіченою людиною свого часу. 20-річним юнаком він почав керувати текстильною фабрикою в Манчестері, а дещо пізніше став співвласником бавовнянопрядильної фабрики у Нью-Ленарку (Шотландія), де показав себе великим філантропом. Систематичне викладення своїх педагогічних поглядів він вперше представив у праці “Новий погляд на суспільство, або досліди про принцип утворення людського характеру” (1813) та інших своїх творах.
Виходячи з того, що людина є продукт середовища, Оуен зробив висновок, що в усіх суспільних недоліках винне соціальне середовище. Існуючий лад необхідно замінити розумним суспільством, яке б відповідало природі людини, її прагненню до щастя. Основний шлях до цього він вбачав у поширенні освіти та виховання. У системі поглядів Оуена педагогічні ідеї займають важливе місце. Почавши з плану ліквідації безробіття і різних бід трудового народу, він прийшов до висновку, що правильно поставлене виховання є ключем до розв’язання всіх соціальних проблем.
Реалізацію своїх прагнень Оуен розпочав з філантропічних перетворень у Нью-Ленарку. Тут він покращив умови праці і побуту робітників, скоротив робочий день до 10,5 годин, підвищив заробітну плату. До 10-річного віку він взагалі заборонив працю дітей.
Оуен виступив з пропозицією, за якою всі працюючі діти повинні навчатися у школах. У Нью-Ленарку він створив “Новий інститут для формування характеру” – систему з чотирьох освітньо-виховних закладів, куди входили: “Школа для маленьких дітей” віком 1-6 років (тут були дитячі ясла, дитячий садок, майданчик для ігор); денна початкова школа для дітей від 6 до 10 років; вечірня школа для підлітків та молоді 10-17 років, які працювали на фабриці; для робітників і їх сімей проводились вечірні лекції, бесіди та культурні розваги.
Пропагуючи ідею гармонійного розвитку, Оуен піклувався у своїх закладах про фізичне, естетичне, моральне, трудове, розумове виховання дітей і молоді.
Заслугою Оуена було те, що він вперше у світі створив на практиці дошкільні дитячі заклади (ясла, садок). Ним також було вперше створено початкову школу з розширеною освітньою програмою, куди входили читання, письмо, граматика, англійська мова, арифметика, географія, природознавство, історія. У галузі розумової освіти Оуен прагнув, щоб діти отримували знання, які не суперечать здоровому глузду, узгоджені з дійсними фактами. Він багато працював над розв’язанням проблеми про поєднання навчання дітей з продуктивною працею.
Активні виступи Оуена проти приватної власності, форми шлюбу і релігії, які на той час існували, призвели до того, що від нього відсахнулися його друзі і покровителі. Він вирішив перенести свою пропаганду у США, де прагнув створити показову комуністичну общину, яка мала дослідно довести всі переваги рекомендованого ним ладу. Придбавши в штаті Індіана маєток у 1825 р., Оуен організував общину “Нова гармонія” на соціалістичних, а потім на комуністичних засадах. Згідно з конституцією общини власність проголошувалась суспільною, встановлювалась загальна праця, у відповідності з якою розподілялись продукти. Але цей експеримент виявився невдалим. Після повернення в Англію Р. Оуен пропагував ідеї соціалізму в робітничому середовищі, створював просвітницькі заклади.
Соціальну педагогіку він збагатив поглядами про вплив соціального середовища на формування характеру людини, необхідність виховання в дитині суспільних почуттів до ближніх і до всього людства, всебічне пізнання самої себе і т.д.
Як і багато інших педагогів-мислителів, Р. Оуен переоцінював роль виховання, допускав й інші помилки соціально-педагогічного характеру. І все ж його експерименти цікаві і повчальні.
Серед видатних педагогів, що відзначились створенням благодійницьких освітньо-виховних закладів, необхідно особливо виділити ім’я Івана Бецького (1704-1795). Він створював виховні будинки та інші благодійні заклади. Окрім того намагався розв’язати проблему виховання дівчат, можливості яких отримати освіту в порівнянні з чоловіками були мізерні.
Одним із починань Бецького було створення ним Виховного будинку в Москві, згодом у Петербурзі та інших містах для сиріт і підкинутих дітей. Відповідно до природних обдарувань вихованців пропонувалось розділити на три групи: перша особи, здібні до наук і мистецтв; друга здібні лише до ремесел і рукоділля; треті здатні лише до найпростішої роботи.
Бецькой віддавав перевагу моральному вихованню перед розумовим. Він наполягав, щоб для дітей відводили достатньо часу на ігри. Забороняв бити дітей. Добрі або погані якості кожної людини, на думку Бецького, залежать від виховання. Проте він прийшов до хибного висновку, що сім’я нічого доброго не може дати для виховання дітей, і висунув ідею про необхідність закритих навчально-виховних закладів з 6 до 18-20 років не тільки для сиріт, а й для дітей, що мають батьків.
Особливо важливим вважав хороше виховання і освіту жінки як майбутньої матері, виховательки. У сім’ї і сімейних стосунках жінка повинна шукати сенс і зміст свого життя.
Бецькой І.І. є автором статуту Виховного товариства шляхетних дівчат при Смольному монастирі, яке було створено у 1764 р. Воно утримувалось за кошти державної казни, а також на пожертви різних людей. Курс навчання тривав з 6 до 18 років, і батьки зобов’язані були давати підписку, що раніше, ніж через 12 років вони не мають права вимагати доньку з навчального закладу і бачитися з нею. Приймались у Виховне товариство шляхетних дівчат тільки доньки дворян не старші шести років. Учениці проходили програму навчання і виховання в чотири етапи чотири класи по три роки в кожному.
У 1765 р. виховний заклад розширився: було створено "особливе училище для виховання малолітніх дівчат недворянського походження”, училище для міщанських дівчат. Освіта тут давалась мінімальна, велика увага приділялась домашній роботі і рукоділлю; вироби вихованок навіть продавались.
Програма навчання і виховання шляхетних дівчат сприяла різнобічному їх розвитку. На першому плані стояло релігійне виховання; далі йшло моральне, яке включало в себе засвоєння світських доброчесностей. Важливою частиною було фізичне виховання дотримання гігієнічних заходів, прогулянки на свіжому повітрі, здорова їжа.
Курс навчання передбачав крім релігії російську і іноземні мови, арифметику, географію, історію, поезію, малювання, а також танці, музику, шиття, в’язання, економіку.
У вільний від занять час вихованкам рекомендувалось читання книг історичного характеру і моральноповчальних історій, як правило, французькою мовою. Багато уваги приділялось прищепленню світських манер. Дівчата повинні були перебувати у вибраному, прекрасно вихованому і освіченому товаристві.
Для смолянок передбачались розваги: катання в придворних екіпажах, прогулянки на шлюпках, перегляд спектаклів.
Проте існували і недоліки: Смольний інститут був типовим закладом закритого типу. Завершивши перебування у ньому, дівчата були зовсім не знайомі з життям, що сприяло створенню анекдотів про них.
Не дивлячись на це, виховання в Смольному інституті було набагато кращим від того, що його отримували дівчата в приватни домах і пансіонах.
Й.Г. Песталоцці (1746 1827) видатний швейцарський педагог-демократ, яскраво виражений представник соціальної педагогіки. Народився в Цюріху у родині лікаря. Навчався у Каролінському колегіумі. У 1774 1780 рр. у Нейгофі керував “Установою для бідних”; з 1798 по 1799 рр. створив і утримував притулок для сиріт у м. Станц. У період 1800 1804 рр. керував інститутом у Бургдорфі, який являв собою комплекс середніх шкіл базу для підготовки учителів. Цей інститут у 1804 р. переводить до м. Івердон і там керує ним до 1825 р. Останні роки життя провів у маєтку “Нейгоф”, де написав популярний твір “Лебедина пісня”.
Життя Й.Г. Песталоцці, його особисті переживання та прагнення були нерозривно пов’язані з соціально-економічними та політичними подіями другої половини ХVІІІ і початку ХІХ ст., коли руйнувався середньовічний лад і зароджувалась нова суспільно-економічна формація. У цей період досягла своєї крайньої межі економічна, політична і культурна експлуатація села містом. Серце Песталоцці, згідно його власного зізнання, не стомлювалося прагнути до однієї мети: закрити джерело убогості, в яке потрапила селянська біднота. Вихід для народу з його тяжкого стану Песталоцці вбачав у тому, щоб краще пристосувати людей до умов їх майбутнього життя, навчити власними зусиллями звільнятись від нестатків, надавати собі допомогу. Під впливом вчення фізіократів Песталоцці спочатку уявляв, що аграрні перетворення складають один із важливих шляхів прогресивного розвитку швейцарського народу.
Не завершивши вищої освіти, він поселився у селі, на позичені гроші придбав поблизу Цюріха маєток Нейгоф, розраховуючи на прикладі зразково поставленого господарства у своєму маєтку навчити обездолених селян раціональним прийомам сільськогосподарської праці. Однак цей утопічний соціальний експеримент (1769-1774) скоро завершився крахом. Маєток розорився. Сільськогосподарські почини Песталоцці виявились невдалими. Багаторічні спостереження показали йому, що селяни займались як правило ще і прядінням. Їх необхідно було підготувати не тільки до сільськогосподарської праці, але і до роботи в найбільш поширеній у даному районі галузі мануфактурного виробництва, оскільки вони не могли вже, як раніше, заробляти собі на життя тільки сільськогосподарською працею. У приміщенні розореного маєтку Песталоцці організував притулок для бідних і обездолених селянських дітей. У Нейгофі він здійснив свій всесвітньо відомий педагогічний експеримент (1774 1780 рр.). Практика промислових шкіл Швейцарії та інших європейських країн могла наштовхнути Песталоцці на думку про те, що заклад, у якому навчання дітей поєднується з виробничою працею, не тільки в стані існувати на основі самоокупності, але може навіть приносити певний дохід.
Педагогічний експеримент в Нейгофі складає невід’ємну частину загальної програми Песталоцці з покращення становища народу і долі селянських дітей. У Нейгофському притулку, що прийняв 37 дітей убогих селян (17 хлопчиків і 20 дівчаток) він вперше спробував втілити в життя свій ідеал школи, яка готує молоде покоління до життя, поєднуючи навчання з безпосередньою участю у виробничій праці. Вихованці Нейгофського притулку працювали в сільському господарстві, прядильній і ткацькій майстернях (під керівництвом трьох кваліфікованих ткаль і трьох досвідчених прядильниць). Песталоцці вважав неможливим обмежувати завданням школи тільки підготовкою дітей до сільськогосподарської праці. Він вважав, що виховання має бути пристосованим до змінених обставин, готувати дітей народу до діяльності в різних галузях промисловості. Й.Г. Песталоцці ставив перед “Установою для бідних” великі виховні завдання: розвивати фізичні і духовні сили, зміцнювати здоров’я, вчити мислити, виробляти працелюбність, формувати повагу до людської гідності і т.д.
Спостерігаючи за працею дітей у своєму виховному закладі, він прийшов до висновку, що сама по собі праця, що виконується, є педагогічно нейтральною. Головну роль відіграє виховний вплив особистості педагога.
За своїми педагогічними результатами нейгофський досвід був позитивний, але в ході педагогічних пошуків Песталоцці зрозумів, що його розрахунок на самоокупність праці вихованців не може виправдатись, так як вимоги економічної віддачі були несумісними з гуманними педагогічними завданнями.
Вичерпавши на утримання притулку всі особисті збереження і не отримавши благодійницької допомоги, Песталоцці вимушений був його закрити. Але при цьому він зробив оптимістичний висновок: здійснені ним педагогічні досліди з виховання дітей селян можуть допомогти розв’язанню загальних завдань виховання, оскільки розвиток всіх сторін особистості дитини складає загальну мету виховання незалежно від майнового стану і учнів.
Відображенням нейгофського досвіду є школа для народу, зображена Песталоцці в романі “Лінгард і Гертруда” (1781-1787). У ньому він і висловив свої заповітні мрії про викорінення бідності при допомозі правильно поставленого виховання. В особі Гертруди, дружини каменяра Лінгарда, представлена ідеальна мати-вихователька, яка виробляє у своїх дітях трудові навички і вміння і в той же час турбується про їх духовний розвиток.
Свій педагогічний експеримент Й.Г.Песталоцці продовжив у 1798 р. у Станці, де за дорученням уряду Швейцарської республіки прийняв керівництво дитячим притулком, у якому було розміщено біля 80 осиротілих і безпритульних дітей віком від 5 до 10 років. Притулок проіснував лише півроку і був закритий у зв’язку з військовими діями.
Песталоцці вважав за потрібне побудувати дитячий заклад за типом сім’ї, в якій він взяв на себе роль люблячого і турботливого батька. Тут у нього зародилась ідея про елементарну освіту, яка згодом перетворилась у певну концепцію під назвою “метод Песталоцці”.
Головним методологічним положенням у поглядах Песталоцці виступає і його твердження, що моральні, розумові та фізичні сили людської природи (за його термінологією сили серця, розуму і руки) мають властивість до саморозвитку, до діяльності. Виховання ж покликане допомогти саморозвитку і спрямувати його у потрібному напрямку.
Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростішого і поступово підніматися до дедалі складнішого.
Метою виховання повинен бути різнобічний і гармонійний розвиток всіх природних сил і здібностей дитини.
На основі принципу природовідповідності Песталоцці розробив теорію елементарної освіти. Він виділив три найпростіші елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне навчання у нього зводилось, передусім, до вміння вимірювати, рахувати, володіти мовою. Свій елементарний метод Песталоцці розповсюдив на всі сторони виховання дитини.
Він був першим з педагогів, хто диференціював змістову і розвивальну сторони навчального процесу та запровадив ідею розвивального шкільного навчання. Надаючи великого значення оволодінню знаннями, він вважав, що воно повинно підкорятися більш головному розвитку здібностей дитини.
Виходячи із своїх загальнодидактичних положень, Песталоцці заснував методику початкового навчання. Він відкинув книжне початкове навчання, яке ґрунтується на запам’ятовуванні і переказуванні і вимагав, щоб дитина з ранніх років сама вела спостереження і розвивала свої здібності.
Можна впевнено констатувати, що до педагогіки Песталоцці прийшов від соціології і став засновником соціологічного напрямку в педагогіці. Він підходив до школи як соціального явища, що тісно пов’язане з політичним, економічним, культурним, морально-побутовим життям народу. Він прагнув будувати таку школу, що відгукується на злободенні соціально-економічні, культурні, побутові потреби народних мас в умовах переходу на мануфактурний спосіб виробництва.
Процес виховання, на думку Песталоцці, процес не тільки суперечливий, але й цілісний. В романі “Лінгард і Гертруда” він відзначає: “Виховання людини – не що інше, як шліфування окремих ланок одного загального ланцюга, що пов’язує все людство; що окремі ланки виймають, над ними мудрують, наче вони існують самі собою, а не становлять частини одного загального ланцюга...” (11, 280). Тут Песталоцці розцінює виховний процес як єдиний ланцюг, ланки якого не можуть бути ізольовані одна від одної. Помилки виховання полягають у тому, що ці ланки виймаються, думають над їх вдосконаленням, покращенням в ізольованому вигляді, приводять їх до порядку лише із зовнішньої сторони і забувають про їх внутрішню єдність, органічний зв’язок.
Кращим середовищем виховання “людяності” в дитині Песталоцці вважає соціальну атмосферу сімейної любові.
Песталоцці – яскраво виражений представник соціальної педагогіки, разом з тим є пристрасним прихильником сімейного виховання. Для Песталоцці ця суперечність усувається тим, що сім’я – це перший елементарний осередок соціального виховання. При цьому Песталоцці справедливо підкреслює, що заклади суспільного виховання ніколи не зможуть взяти на себе повністю всю справу виховання і замінити собою повністю сім’ю. Заміною сімейному вихованню школи ніколи в житті стати не можуть, вони можуть служити світові як доповнення до такого виховання і для заповнення його прогалин.
Фрідріх Фребель – (1752-1852) німецький педагог, теоретик дошкільного виховання, послідовник Й.Г. Песталоцці – визнаного представника соціальної педагогіки.
Своєю ідеєю виховання дітей дошкільного віку в колі ровесників, для чого доцільним є створення спеціальних закладів, зробив істотний внесок у розвиток соціальної педагогіки.
Народився він у Тюрінгії в сім’ї пастора. Початкову освіту здобував дома, потім у брата матері. 15-річним юнаком був відданий на три роки до лісника, у якого вивчав різноманітні твори з природознавства і математики. Потім відвідував лекції в Йєському університеті.
У 1805 році Фребель працював у Песталоцці в Івердоні і знаходився під сильним впливом його педагогічних ідей.
У 1817 р. Фребель відкрив у себе на батьківщині в Кейльгау (Тюрінгія) виховний заклад для дітей шкільного віку, в якому намагався втілити педагогічні принципи Песталоцці. У 1837 р. відкрив перший дитячий садок, де на практиці розробив методику дошкільного виховання. Основна мета дитячого саду сприяти розвитку природних особливостей дитини: дитина рослина, яка розвивається (звідси і назва закладу). Вихователь повинен бути у ньому садівником. Формулюючи завдання дитячого саду, Фребель відзначав, що він має не лише прийняти під нагляд недозрілих ще для школи дітей, але й зміцнити тіло, вправляти їх почуття, зайняти їх душу і розумно знайомити їх як з природою, так і з людським суспільством.
Цінними для соціальної педагогіки є також думки Фребеля щодо самовиховання. Вважаючи природу і людину творінням Бога, він вважав, що в людині треба розвивати її божественну сутність, спонукати її пізнавати себе, Бога та природу.
Велика заслуга Фребеля полягала також у тому, що він відзначив величезне розвивальне, виховне та освітнє значення дитячої гри. Вважав, що саме у грі найкраще проявляється творчість і самодіяльність дитини, що однак, не виключає керівного впливу дорослих на ігри дітей.
Надаючи великого значення самодіяльності, Фребель підкреслив роль вправ у шкільних заняттях. При цьому наголошував на потребі розвитку дитини, вважаючи знання – засобом досягнення мети.
Приділив значну увагу підготовці дітей до майбутньої діяльності, до праці. Цій меті служили різні ігри, особливо ті, які пов’язані з використанням різноманітних будівельних матеріалів. Фребель цілком справедливо вбачав у дитинстві найважливіший період підготовки до майбутньої трудової діяльності.
Соціально-педагогічні погляди Фребеля щодо створення дитячих дошкільних закладів, де б найкраще задовольнялись потреби дітей у діяльності та спілкуванні, розвитку та знайомству з людським суспільством, у подальшому підтримували і доповнювали свіжими ідеями Марія Монтессорі, Софія Русова та інші представники соціальної педагогіки.
На початку XX ст. в педагогічній теорії і практиці гостро постала проблема демократизації освіти і наповнення її реальним змістом, що відповідає досягнутому рівню культури. З ідеєю інтеграції виховних сил суспільства з метою поширення просвіти серед народу, за всезагальну педагогізацію громадськості виступив Пауль Наторп один із основоположників соціальної педагогіки. У 1899 році він опублікував книгу "Соціальна педагогіка”, яка була перекладена на багато мов світу. У ній він обґрунтував поняття “соціальна педагогіка”: “Людина стає “людиною” тільки в людському суспільстві. І навпаки: існує і розвивається людське суспільство виключно завдяки людській освіті її членів...
Щоб втримати в пам’яті ці необхідні взаємостосунки між суспільством і освітою, ми використовуємо вираз “соціальна педагогіка”. Індивідуалістична педагогіка рахувалась би тільки з окремим індивідом і з індивідуальним впливом на нього, як засобом виховання і освіти. Але будь-яке виховання окремого індивіда іншим індивідом повинно підкорятися незрівнянно більш могутньому виховному впливу, який виявляє суспільне життя на всіх, що беруть в ньому участь. Основні умови виховання індивіда перебувають в житті суспільства. Таким чином, індивідуалістична педагогіка вимушена звертатись до соціальної педагогіки і тільки за участю останньої може бути науково і практично обґрунтована” (9, с.301).
Концепцію соціальної педагогіки як галузі педагогічної науки розвивали з філософського боку П. Барс та П. Наторп. Цей напрям ототожнили з теорією суспільного виховання. Інший напрям емпіричний досить чітко виклав у своїй праці П. Бергемен “Соціальна педагогіка, що спирається на досвід”. Він вказував на значний вплив оточуючого середовища на молодь і позашкільні виховні заклади. Проте на перше місце ставив родину. Він вважав, що школа не може виконати свої функції, якщо при місцевих владах не створити виховних рад з правом втручання у виховну діяльність родин з метою захисту прав дітей аж до позбавлення батьківських прав.
Прийнято вважати, що започаткував соціальну педагогіку як окрему галузь знань, німецький філософ, педагог Пауль Наторп, він намагався визначити її суть, поняття, категорії. Сам термін “соціальна педагогіка” ввів німець Ф.В.А. Дістервег - реформатор народної освіти і творець нових програм з підготовки вчителів, що викладені у праці “Посібник до освіти німецьких вчителів”. Спираючись на педагогічні погляди Й.Г. Песталоцці, А. Дістервег вказував на роль освіти і школи у розвитку середовища та необхідність підготовки вчителя до роботи у ньому. Соціальну педагогіку він називав “засобом діяльності вчителя у середовищі”. А. Дістервег стверджував, що саме вчителі несуть відповідальність за виховання в учнів соціальних умінь.
За іншими літературними джерелами, першим, хто використав цей термін, був К. Магер, який спеціально досліджував соціальні аспекти освіти і виховання. Він зазначав, що соціальна педагогіка це досить широке поняття, яке передбачає виховання суспільства в цілому.
На початковій стадії розвитку соціальної педагогіки як теорії і методики виховної справи, вона скеровувалася на поширені кризові явища бездомність дітей, дітей-сиріт, та ін., виконуючи функції соціальної роботи. Ця соціальна допомога включала в себе педагогічну частину у випадках опіки над дітьми чи підлітками та виховний вплив на об’єкт турботи. Вважалося, що соціальна педагогіка повинна не лише задовольняти базові потреби, але й формувати відповідальність за своє життя, самостійність, вміння і бажання діяти, вчитися навичкам життя у суспільстві.
Отже, на початку соціальна педагогіка займалася насамперед сиротами, але охопила інші верстви населення після введення принципу обов’язковості освіти. На її розвиток вплинули культурні зміни, їх доступність до поширення, поява мас-медіа. До виховних впливів школи і родини додалося безліч інших від бібліотеки до кінотеатрів, що є типовою ознакою індустріалізованого суспільства. З кінця XIX ст. соціальна педагогіка розвивалася переважно у руслі вирішення суто соціальних проблем періоду війн і дезорганізації суспільства.
Література
1. Андреева И.Н. Антология по истории социальной педагогики. – М.: Академия, 2000. – 176 с.
2. История педагогики и образования. От зарождения воспитания в первобытном обществе до конца ХХ в.: Учебное пособие для педагогических учебных заведений / Под ред. Академика РАО А.И.Пискунова. – М.: ТЦ “Сфера”, 2001. – 512 с.
3. История социальной педагогики: Хрестоматия: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. завед. / Под ред. М.А. Галагузовой. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 544 с.
4. Кравець В. Зарубіжна школа і педагогіка ХХ ст. – Тернопіль, 1996. – 290с.
5. Кравець В. Історія класичної зарубіжної педагогіки і шкільництва. – Тернопіль, 1996. – 436с.
6. Латышина Д.И. История педагогики. Воспитание и образование в России (Х- начало XX века): Учебное пособие. –М.: Издательский Дом “ФОРУМ”, 1998. 584 с.
7. Локк Д. Мысли о воспитании // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. М.: Просвещение, 1981. С. 163-194.
8. Мешко 0.І., Янкович О.І., Мешко Г.М. Короткий виклад курсу “Історія зарубіжної школи і педагогіки”: Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: ТДПУ, 1998. - 82 с.
9. Наторп П. Социальная педагогика // История социальной педагогики: Хрестоматия - учеб. / Под ред. М.А. Галагузовой. М.: ВЛАДОС, 2001. - С. 300-312.
10. Оуэн Р. Новый вигляд на общество, или опыты по созданию человеческого характера //Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. - М.: Просвещение, 1981. - С. 416-422.
11. Песталоцци Й.Г. Лингард и Гертруда. // Там же, с. 276-280.
12. Соціальна педагогіка. Навчальний посібник / За ред. А.Й.Капської. - К., 2000. - 264 с.
13. Социальная педагогика: Учеб. пособие для студ. высш. учеб, заведений / Под ред. З.А.Никитина. М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. 272с.